Казка Сельми Лагерлеф «Подорож Нільса з дикими гусьми по Швеції»



Сторінка5/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3.17 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34
РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ВЕРХИ НА ГУСАКОВІ

1

Нільс довго не міг отямитись. У вухах йому свистів вітер, біля нього лопотіли крильми й ґелґотали тринадцятеро гусей. Хлопчик не знав, низько вони летять чи високо і в якому напрямку.

Врешті він трохи заспокоївся, але ще довго не зважувався глянути вниз. Він був певний, що як тільки гляне, то відразу ж упаде на землю.

Кінець кінцем Нільс таки змусив себе подивитися вниз. І йому здалося, що під ним розстелена величезна плахта, геть уся то в більших, то в менших чотирикутниках.

— Пробі, куди я попав? Що то за така величезна плахта? Я такої ще ніколи не бачив! — сказав він сам до себе, не сподіваючись, що йому хтось відповість.

Однак дикі гуси, що летіли поряд нього, заґелґотали:

— Поля та пасовиська! Поля та пасовиська!

І тоді Нільс і сам збагнув, що то земля здавалась йому згори величезною картатою плахтою: він зрозумів, чому вона така строката. Ясно-зелені чотирикутники хлопчик упізнав найшвидше — то була озимина, що під снігом зберегла свій ясно-зелений колір. Жовто-сірі клітини — то ще не зорана з минулого літа стерня, брунатні — лани, засіяні конюшиною, а чорні — голі пасовиська або зоране поле. А оті темно-руді чотирикутники з жовтими краями? Ну, звісно, це букові ліси. Адже старі буки, що ростуть посеред лісу, взимку голі, а молоді, по краях, зберігають сухе жовте листя до самої весни. Темні чотирикутники з сірими плямами посередині — то великі садиби з почорнілими солом’яними стріхами та брукованими подвір’ями. А зелені клітини з темними краями — сади з галявками. Галявки посередині вже вкрилися травою, а дерева й кущі по краях ще стояли голі.

Хлопчик мимоволі засміявся — надто кумедною здавалася згори земля.

Але дикі гуси з докором сказали йому:

— Родюча, добра земля! Родюча, добра земля!

Нільс відразу споважнів.

«Як я можу сміятися, коли мене спіткало таке лихо!» — подумав він.

Якийсь час хлопчик зоставався похмурий, але потім знову засміявся. Адже йому ще ніколи не доводилося бувати так високо. І як же гарно летіти!

Коли хлопчик трохи звик і вмостився зручніше, то помітив, що в небі дуже багато перелітних птахів. Вони линули табунами і перегукувалися.

— О, ви теж сьогодні перелітали море? — питали одні.

— Як бачите, — чулося у відповідь.

— Ну, як вам подобається цьогорічна весна?

— Немає жодного листочка, і вода в озерах холодна...

Нільс помітив також, що гуси летіли не прямо, а кружляли над рівниною, ніби раділи, що знову повернулися до рідного краю, ніби хотіли привітати кожну садибу.

Коли гусям доводилось пролітати над подвір’ям, де походжали кури, вони питали:

— Як зветься садиба? Як зветься садиба?

Тоді півень витягав голову й відповідав:

— «Закамарок»! Як і торік, як і торік!

Здебільшого садиби називалися ім’ям господаря, але півні давали їм свої, влучніші назви.

З бідняцьких подвір’їв півні відповідали:

— Садиба зветься «Менше їж! Менше їж!»

А з найбідніших кричали:

— Це садиба «Ні зернини»!

Багаті хутори вони пишно величали «Морем зерна», «Яєчною горою» тощо. А в панських дворах півні не завдавали собі клопоту вигадувати назву. Вони пихато горлали:

— Самим треба знати! Самим треба знати!

Найбільше дикі гуси раділи, коли бачили домашніх гусей.

Тоді вони сповільнювали лет і гукали:

— Ми летимо в Лапландію! Летіть із нами! Летіть із нами!

А домашні гуси відповідали їм:

— Надворі ще зима! Ви надто поспішилися! Верніться! Верніться!

Дикі гуси спускалися нижче і кликали знову:

— Летіть із нами! Ми навчимо вас літати й плавати!

На такі образливі слова домашні гуси не озивалися. Тоді дикі гуси спускались так низько, що мало не торкались землі, і враз шугали в небо, наче чогось злякавшись.

— Ой-ой-ой! — кричали вони. — Та це ж не гуси! Це мокрі курки! Це мокрі курки!

Домашнім гусям уривався терпець, і вони кричали:

— А щоб вас постріляли! Всіх до одної! Всіх до одної!

Нільс сміявся, слухаючи це. Але потім згадував про своє лихо і знову ставав сумний. Та ненадовго: надто гарно було летіти в небі на гусакові. Адже хлопчикові ще ніколи не доводилось подорожувати в такий спосіб!

Гусак Мортен дуже пишався з того, що летить над рівниною разом з дикими гусьми й кепкує з домашніх. Однак він був не звичний до таких подорожей і після полудня відчув утому. Мортен намагався дихати глибше, швидше махати крильми, проте все одно почав відставати.

Дикі гуси, які летіли останні в ключі, помітили, що домашній не встигає за іншими, і стали гукати передній гусці:

— Ако з Кебнекайсе! Ако з Кебнекайсе! Білий відстає! Білий відстає!

— Скажіть йому, що швидко летіти легше, аніж повільно!

Почувши це, Мортен спробував летіти швидше, але це так стомило його, що він опустився до самих верхівок дерев, які росли на межах полів та пасовиськ.

— Ако! Ако з Кебнекайсе! — знову гукнули останні в ключі гуси, бачачи, як білому доводиться важко.

— Чого вам іще? — нетерпляче спитала Ака.

— Білий спустився до самої землі! Білий спустився до самої землі!

— Скажіть йому, що високо летіти легше, аніж низько! — відказала проводарка, нітрохи не стишивши лету.

Мортен хотів піднятися вгору, але так засапався, що ледве дихав.

— Ако! Ако! — гукали задні гуси.

— Дасте ви мені спокій чи ні! — ще нетерплячіше мовила передня гуска.

— Білий падає! Білий падає!

— Хто не поспіває з табуном, хай собі вертається, так і скажіть йому! — крикнула Ака. Вона й гадки не мала летіти повільніше.

Мортенові було дуже прикро, що якраз тепер йому забракло сили і він не може показати диким гусям, що й домашні чогось варті. А найгірше те, що він пристав до табуна саме цієї Аки з Кебнекайсе. Бо хоч він був і домашній гусак, але чував про Аку, проводарку диких гусей, якій уже було десь років сто. Вона тішилась такою шаною, що в її табуні збиралися найдостойніші гуси. А вже ніхто не ставився до домашніх гусей так зневажливо, як Ака та її табун. Тому Мортенові й хотілося показати, що він не гірший за них.

Гусак насилу тягся ззаду і міркував собі, чи йому летіти далі, чи, може, повернутися.

І тоді Нільс, що сидів у нього на спині, мовив:

— Любий Мортене, ти ж сам добре знаєш, що ніколи досі не літав і не подужаєш добратися з дикими гусьми аж до Лапландії. Чи не краще вернутись додому, поки ти не знесилився вкрай?

Мортен і так ледве терпів хлопця, а почувши таке, зовсім скипів.

Писни мені ще хоч слово, — засичав він, — і я скину тебе в перше ж глинище!

Злість додала гусакові сили, і він так рвонувся вгору, що майже догнав табун.

Звісно, надовго в нього запалу не вистачило б, але, на щастя, вже вечоріло, сонце сідало за обрій, а з заходом сонця спустилися на землю й дикі гуси.

2

Так Нільс із Мортеном опинилися на березі Вомбського озера.

«Певно, ми тут заночуємо», — подумав хлопчик і зіскочив додолу.

Він стояв на вузькому піщаному березі. Зима тут відступала повільно. Озеро було вкрите потемнілим льодом, зораним численними розколинами. Тільки коло берега чорніла широка смута води. Від озера віяло пронизливим холодом.

До берега, де спинились гуси, підступав сосновий бір. Він, здавалось, притягав до себе зиму, бо під деревами лежав ще твердий, як крига, сніг.

Нільс мав таке почуття, ніби попав у дику глушину, де панує вічна зима, і йому стало так страшно, що він мало не заплакав.

Хлопчикові хотілося їсти. Адже він цілісінький день не мав ні крихти в роті. Та де йому взяти їжі? Хіба ранньої весни у лісі знайдеш хоч ягоду? І хто дасть йому притулок? Хто постеле ліжко, зігріє, захистить від диких звірів?

Тим часом почало смеркати, в лісі щось зашелестіло, затріщало.

Нільса охопив жах, і він мимоволі оглянувся на свого приятеля. Адже він нікого тут не мав, крім гусака.

І тоді хлопчик побачив, що Мортенові ще гірше, ніж йому. Гусак і досі лежав на тому місці, де сів, і, здавалося, конав. Він схилив голову до землі, заплющив очі, в грудях йому хрипіло.

— Любий Мортене! — мовив хлопчик. — Спробуй ковтнути води! До озера всього два кроки.

Але гусак і не поворухнувся.

Досі Нільс жорстоко поводився з тваринами, гусакові теж від нього перепадало, однак тепер Мортен був його єдина опора, і хлопчик боявся її втратити. Він заходився тягти й штовхати гусака до озера. Птах був важкий, великий, але кінець кінцем Нільсові таки пощастило упхнути його у воду.

Якусь мить Мортен лежав нерухомо, а тоді враз розплющив очі, підвів голову і повільно поплив між зарості.

Дикі гуси спустилися трохи віддалік і відразу ж зайшли у воду, не звернувши уваги на хлопчика й гусака. Вони покупалися, почистилися й почали скубти водорості та мокрець.

Невдовзі підплив Мортен з окунцем у дзьобі. Він вийшов на берег і поклав рибинку перед Нільсом.

— Це за те, що ти допоміг мені добратися до води, — сказав він.

То було перше ласкаве слово, яке Нільс почув за цілий день. Він так зрадів, що хотів обняти гусака, але не насмілився. Щоправда, він ще ніколи не їв сирої риби, але треба звикати — іншої вечері не дістанеш.

Нільс помацав у кишені: ножик, як завжди, був там, прив’язаний шнурочком до ґудзика, тільки він теж став зовсім маленький. Випадково в кишені виявилось кілька сірників.

Якусь мить хлопчик міркував, чи не запалити йому вогнища, але потім полишив цю думку, боячись налякати диких гусей. Він витяг ножика, почистив ним рибинку, і невдовзі від неї залишилися тільки кісточки.

Поки Нільс їв, гусак мовчки стояв біля нього, а коли той проковтнув останній шматочок, озвався тихим голосом:

— Ну й до табуна ж ми пристали. Вони нас, домашніх гусей, за ніщо вважають.

— Я теж помітив це, — мовив Нільс.

— Отож я й хочу долетіти з ними до Лапландії. Хай побачать, що домашні гуси не гірші за диких.

— Атож, нехай побачать, — погодився хлопчик; він не повірив, що Мортен може залетіти так далеко, але не хотів бентежити його.

— Однак я боюся пускатися в таку далеку подорож сам,— вів далі гусак, — тому хочу спитати тебе, чи не полетиш і ти зі мною?

Нільс, звісно, мав на думці якнайшвидше повернутись додому, тому першу мить не знав, що й відповісти.

— Я не думав, що ти захочеш узяти мене. Та й додому треба повертатися, — сказав він.

Проте гусак забув про всі кривди, які зазнав колись од хлопця. Він пам’ятав тільки, що Нільс допіру врятував йому життя.

— Я тебе не залишу, не бійся. Восени ми повернемось назад до твоєї домівки.

Нільс подумав, що й справді добре було б якийсь час не з’являтися батькам на очі. Він уже хотів сказати, що згоден летіти з Мортеном, коли почув позад себе шурхіт. То дикі гуси вилізли з озера і струшували з пір’я воду. Потім вони стали в один ряд і з проводаркою на чолі попрямували до Нільса та Мортена.

— Дивись, не признавайся, що ти людина, — шепнув Мортен хлопчикові і, низько кланяючись, вийшов назустріч диким гусям.

Тепер Мортен міг добре на них роздивитися. Дикі гуси виявилися набагато менші за нього і хоч би тобі одна біла — геть усі сірі з брунатними цятками. А їхні очі просто злякали гусака — вони світилися жовтим блиском, ніби в них горіло полум’я. Та найбільше Мортена вразили їхні ноги — великі, з пораненими пальцями. Ходили дикі гуси не статечно, як звик Мортен, а немов стрибали, не розбираючи, куди ступають.

Найкумедніший вигляд мала сама проводарка. Одразу було видно, що вона дуже стара. Голову вона мала більшу за інших, ноги грубіші та ще дужче понівечені, шию тоненьку, крила кістляві, а пір’я жорстке і зблякле, ніби припорошене. Зате очі в неї горіли, як дві жаринки.

Вона привіталася з гусаком і сказала:

— Ми хочемо знати, що ви за одні.

— Про себе мені нема чого багато розповідати, — мовив гусак. — Я народився минулої весни в Сканарі, а восени мене продали Гольгерові Нільсонові в село Вестравеменгог. У нього я й жив донині.

— Так, так, видно, що ти не значного роду, — сказала проводарка. — Як же ти набрався сміливості летіти з дикими гусьми?

— Бо хотів показати вам, що й домашні гуси не такі вже нікчеми, — відповів Мортен.

— Еге ж, ти й показав, — мовила стара гуска. — Бачили ми, як ти літаєш. Але, може, ти вмієш щось інше? Може, гарно плаваєш?

— Ні, і плаваю я погано, — признався гусак. — За все своє життя я плавав тільки в канаві.

Мортен гадав, що проводарка прожене його з табуна, тому не дуже добирав слів.

— Тоді ти, мабуть, майстер стрибати?

— Стрибати? Хіба статечний домашній гусак дозволить собі таке! — сказав Мортен і похопився, що бовкнув зайве. Адже він щойно сам бачив, як кумедно стрибають дикі гуси.

Тепер він уже був певен, що проводарка прожене його. Однак вона сказала:

— Мені подобається, що ти так сміливо відповідаєш. Бо хто сміливий, з того буде добрий товариш. А навчитися, чого не вмієш, ніколи не пізно. Отже, якщо хочеш, можеш залишитися з нами.

— Дуже хочу! — зрадів гусак.

— Я Ака з Кебнекайсе, і гуси в моєму табуні всі значного роду, — вела далі стара гуска. — Ми не якісь там зайдисвіти і не приймаємо до себе кого попало. А хто це з тобою? Такого я ще ніколи не бачила, — спитала вона, показуючи на хлопчика.

— Я Нільс Гольгерсон, — мовив хлопчик. — Досі був людиною, але сьогодні вранці...

Більше він нічого не встиг сказати. Ака та її табун миттю відступили назад, витягли шиї і грізно засичали на нього.

— Я так і подумала, як тільки побачила тебе на березі, — мовила Ака. — Зараз же геть звідси! Ми не стерпимо серед нас людини.

— Не може бути, — втрутився Мортен, — щоб ви, дикі гуси, боялися такої крихітки. Вранці він, звичайно, піде собі додому, але невже ви виженете його вночі, коли в лісі шастають хижі звірі?

Стара гуска знову підійшла ближче.

— Мене вчили боятися кожного, хто зветься людиною, дарма, великий він чи малий, — мовила вона. — Та коли ти, гусаче, поручишся, що він не вчинить нам ніякої кривди, то нехай ночує. Проте я не впевнена, чи вподобає він таке спання, та й ти теж, бо ми спочиватимемо на плавучій крижині. А завтра вранці хай іде собі геть.

З цими словами стара гуска знялася вгору, а за нею і весь табун.

Нільс засмутився, що з подорожі в Лапландію нічого не вийде, до того ж йому було страшно ночувати на озері.

— Погані наші справи, Мортене, — сказав він. — Ми ж замерзнемо на крижині.

Але гусак не занепадав духом.

— Не бійся, — підбадьорив він хлопця. — Ти тільки назбирай якнайбільше сухої трави.

Коли Нільс назбирав оберемок трави, Мортен схопив його за комір і переніс на крижину, де вже відпочивали дикі гуси, заховавши голови під крила.

— Тепер постели траву, щоб мені не примерзли ноги до криги, — попросив гусак.

Нільс так і зробив, а коли постіль була готова, Мортен засунув хлопчика собі під крило.

— Там тобі буде затишно й тепло, — сказав він.

Нільс сховався в пір’я і зразу ж заснув.


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

НІЧНИЙ ЗЛОДІЙ

1

Та, як кажуть, крижина — ненадійний притулок. Вона плавала собі цілу ніч по озері, аж поки пристала до берега.

А саме на той час із лісу на лови вийшов лис Сміре і побачив біля самого берега табун гусей. Він ще звечора помітив їх, але не сподівався, що йому пощастить до них дістатися. Тепер він одразу скочив на крижину.

Коли Сміре вже підкрадався до гусей, він зненацька посковзнувся і шкрябнув пазурами по льоду. Гуси прокинулись і знялися вгору. Але Сміре був дуже прудкий лис. Він метнувся за ними, спіймав одну гуску і завернув до берега.

Білий гусак теж злетів у небо, і Нільс, звісно, випав додолу з-під крила. Якийсь час він сидів сонний на крижині і не міг збагнути, чому знялася така метушня, аж ось побачив кумедного коротконогого собаку, що з гускою в зубах тікав на берег.

Тоді Нільс кинувся доганяти злодія. Мортен помітив його згори і загукав:

— Бережися, Крихітко, бережися!

Та хлопчик тільки рукою махнув: щоб він боявся такого малого собаки!

Гуска, що її Сміре волік у зубах, чула, як по льоду стукотіли дерев’яні капці, і не йняла собі віри.

«Невже оте маля хоче відняти мене в лиса? — дивувалась вона. — Він же тільки впаде в ополонку та й годі!»

Сміре тим часом стрибнув із крижини на пісок і почав видряпуватися на стрімкий берег. Хлопчик крикнув йому:

— Віддай гуску, злодію! Віддай гуску!

Лис не знав, хто це кричить, проте не обертався, а помчав ще дужче.

Тепер він був уже в лісі, але хлопчик не відставав ні на крок. Він не думав про небезпеку, а все гукав злодієві:

— Що ти за собака, коли не соромишся красти гуску! Віддай її мерщій, бо я тобі покажу! Чуєш!

Як тільки лис почув, що його вважають за собаку, йому стало так смішно, що він мало не випустив гуски з пащі. Адже Сміре був запеклий грабіжник. Йому мало було пацюків і мишей, він закрадався до садиб і цупив там курку, а там гуску. Його боялась уся околиця. І раптом хтось вважає його за собаку! Нечуване нахабство!

А Нільс тим часом ще піддав ходу і нарешті схопив Сміре за хвоста.

— А тепер віддаси гуску чи ні? — закричав він.

Та де йому було втримати розбійника! Лис потягнув його за собою, аж сухе листя полетіло на всі боки.

Скоро Сміре зрозумів, що йому нема чого боятися такої малечі. Він зупинився, поклав гуску на землю і придушив її передніми лапами, щоб вона не втекла. Розбійник хотів перекусити гусці горло, але спершу надумав подражнити хлопця.

— Ось дивися, як я їстиму твою гуску! — глузливо мовив він.

Тепер з гострого писка хлопчик упізнав, що це лис, а не собака, але був такий сердитий на нього, що зовсім забув про небезпеку. Він ще міцніше вчепився за хвіст, обперся об дерево і саме тоді, як Сміре хотів перекусити гусці горло, шарпонув розбійника з усієї сили. З несподіванки лис поточився і на мить випустив свою здобич. Гусці тільки цього було й треба. Вона одразу ж знялася вгору. Проте одне крило в неї було поранене, і вона ледве ним ворушила, до того ж у темному лісі гуска нічого не бачила, тому нічим не могла допомогти хлопчикові.

«Полечу мерщій до озера, може, Ака якось його порятує», — подумала вона і подалась до свого табуна.

А Сміре кинувся на Нільса.

— Проґавив одну, то спіймаю другого, — засичав він.

— А от і не спіймаєш! — весело сказав хлопчик: він радів, що врятував гуску.

Нільс тримався за хвіст і, коли Сміре пробував дістати його, стрибав то в один, то в другий бік.

І ось у лісі почався незвичайний танок. Сміре крутився, як дзиґа, але і його хвіст крутився разом з ним. А Нільс тримався міцно за хвоста, і лис ніяк не міг його досягти.

Спочатку хлопчикові навіть весело було од такого змагання. Однак згодом руки в нього заклякли, і він став боятися, що лис врешті таки спіймає його.

Нільс озирнувся і помітив неподалік маленьке деревце, що росло серед старих сосон. Він пустив хвоста і в одну мить видряпався на деревце.

А Сміре так захопився ловами, що нічого не помічав і витанцьовував далі, ганяючись за своїм хвостом.

— Та годі тобі кружляти! Відпочинь трошки! — гукнув йому хлопчик.

Побачивши, що його обдурено, лис розлютився ще дужче.

Він не подався геть, а ліг під дерево і поклав собі будь-що дочекатися, поки хлопчик злізе.

Нільсові було не дуже зручно сидіти на хисткій гіллячці. Низеньке деревце не діставало до віття старих дерев, тому він не міг перебратися з нього на краще місце. А на землі на нього чатував лис. До того ж хлопчик страшенно змерз і ледве тримався закоцюблими руками за віття. Та й спати дуже хотілося, але він не наважувався заснути, щоб часом не впасти додолу.

А як лячно сидіти вночі самому серед лісу! Досі він не уявляв собі добре, що таке ніч. А тепер йому здалося, що вона ніби наповнила все навкруги якимись примарами. Хлопчик не міг дочекатися ранку.

Та ось нарешті почало світати. Нільс зрадів, бо відразу ліс ожив, хоч холод дошкуляв ще дужче, ніж уночі.

Сонце сходило не яскраве, а тьмяно-червоне. Нільсові показалося, що воно сердите. Чого б то сонцеві гніватись? Мабуть, того, що, поки його не було, ніч зробила землю такою холодною та похмурою.

Сонячне проміння ринуло нестримним потоком глянути, що та ніч наробила на землі, і все навкруги почервоніло, ніби мало нечисте сумління. Хмари на небі, гладенькі стовбури дерев, віття, іній на сухій траві — все заяскріло і стало червоне.

А сонце знову й знову лило на землю золоті промені, і вони невдовзі повиганяли всі нічні жахи.

Прокинулись і лісові мешканці. Чорний дятел з червоною шиєю застукотів по дереву. З дупла вибігла білка, сіла на гіллячку й заходилась лущити горішок. Над лісом пролетів шпак з корінцем у дзьобі. Десь на верхівці дерева засвистів снігур.

І тоді Нільс зрозумів, що сонце сказало їм усім:

— Вставайте! Виходьте з своїх гнізд! Я тут, і вам тепер нічого боятися!

З озера долинув крик диких гусей, що лаштувалися в дорогу, а за мить Нільс побачив, як вони, всі чотирнадцять, знялися над лісом. Хлопчик спробував гукнути їх, та гуси летіли так високо! Де їм було почути малого! Напевне, вони думали, що лис давно з’їв Нільса, і не завдали собі клопоту хоч трошки пошукати його...

Нільс ладен був уже заплакати з відчаю, та яскраве веселе сонце сказало йому з неба:

— Не бійся нічого, хлопчику, поки я з тобою!

2

Якийсь час Нільс сидів і міркував, що ж йому робити. Аж ось зненацька з-між дерев виринула дика гуска. Вона летіла дуже повільно, кружляючи серед гілля. Як тільки лис побачив її, то забув про хлопчика і кинувся за нею. Та гуска не злякалася Сміре, а, навпаки, спустилася ще нижче. Лис високо підстрибнув, однак не досяг її. Гуска полетіла до озера.

За кілька хвилин з’явилася інша гуска. Вона летіла в тому самому напрямку і ще нижче та повільніше, ніж перша. І знову Сміре підстрибнув так високо вгору, що аж торкнувся вухами до її лап, але вона вивернулася і тихо, мов тінь, попливла до озера.

За мить прилетіла третя гуска. І ще нижче, ще повільніше, ще незграбніше закружляла між деревами. Сміре цього разу тільки на волосину не доскочив до неї.

Не встигла вона зникнути, як з’явилася четверта. Тепер Сміре боявся схибити, а тому вирішив підпустити її якнайближче. Гуска летіла так само, як і попередні, а коли опинилась у лиса над головою, він не втримався і скочив за нею. Лис уже досягнув гуску лапою, але вона метнулась убік і вивернулася.

Не встиг Сміре відсапатись, як прилетіло відразу аж три гуски. Лис стрибав-стрибав, та не вловив жодної.

Потім прилетіло п’ятеро гусей. Але вони не спускалися дуже низько, і лис утримався від спокуси.

Минув довший час, і нарешті з’явилася знову одна гуска — тринадцята. Від старості пір’я в неї було сіре, мов крижина навесні, без єдиної темної цятки. Здавалось, у цієї гуски було поранене крило, бо летіла вона навскіс, майже черкаючи землю. Сміре гнався за нею аж до самого озера, проте, звісно, не спіймав.

А тим часом чотирнадцятий гусак, білий як сніг, з широчезними крильми, що мерехтіли в темному лісі, мов сяйво, підлетів до Нільса і забрав його з собою.

І коли Сміре згадав про свого полоненого й зиркнув на дерево, де сидів Нільс, його вже там не було.

Однак лисові ніколи було думати про хлопчика, бо від озера знову надлетіла гуска і, як і перше, почала кружляти між деревами. Попри всі свої невдачі Сміре зрадів, що вона повернулась, і кинувся знову її ловити. Однак він так поспішав, що схибив.

Після цієї гуски показалась ще одна, потім третя, четверта, п’ята, і так аж до тринадцятої старої і чотирнадцятого білого гусака.

Усі вони летіли повільно й низько, кружляли над самою головою Сміре, ніби запрошували його до ловів. І справді, лис ганявся за ними, стрибав на кілька метрів, але знову так і не спіймав жодної.

Такого важкого дня Сміре ще ніколи не випадало. Великі, тлусті гуси безперестанку літали над ним, виринали й щезали, спускалися так низько, що не раз лисові щастило доторкнутись до них, але спіймати та з’їсти він не зміг жодної.

Зима ще тільки відступила, і Сміре добре пам’ятав ті часи, коли він тинявся лісом, не можучи нічого вловити, бо перелітні птахи подалися в теплі краї, пацюки поховалися в нори під снігом, а курей господарі позамикали в курниках. Але навіть зимовий голод не дався йому так взнаки, як гонитва цього дня.

Сміре був уже немолодий лис. Багато разів полювали на нього собаки і кулі свистіли повз вуха. Якось мисливці застукали його в норі, і собаки ледь-ледь не витягли за хвоста. Але навіть тоді Сміре не почувався так зле, як сьогодні: надто образливо було йому терпіти збиткування диких гусей.

Вранці, як почалися ці лови, Сміре був такий гарний, що гуси, побачивши його, мимохіть замилувалися. Хутро в лиса було яскраво-червоне, груди білі, ніс чорний, а хвіст пухнастий, як у павича. Та коли настав вечір, шерсть на лисові висіла мокрими кудлами, очі зблякли, язик безсило висолопився. У голові в нього все переплуталось. Він уже нічого не бачив і нічого не розумів, кидався на сонячних зайчиків, думаючи, що то гуси, на маленьких метеликів, що завчасу вилізли із своїх лялечок, на гусячі тіні.

І аж коли Сміре, ледве дихаючи, впав на купу сухого листя, гуси припинили свою гру.

— Тепер ти знатимеш, як зачіпати Аку з Кебнекайсе, — закричали вони над самим вухом у Сміре і залишили його.






Каталог: files
files -> Інформація для вступників 2015 року до аспірантури Інституту соціології Національної Академії наук України
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Про вступний іспит та реферат при вступі до аспірантури Інституту соціології нан україни
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
files -> Портфоліо вчителя


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка