Казка Сельми Лагерлеф «Подорож Нільса з дикими гусьми по Швеції»



Сторінка8/34
Дата конвертації11.03.2019
Розмір3.17 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34
РОЗДІЛ ШОСТИЙ

СВЯТО НА ГОРІ КУЛА

1

Уранці всі гуси кинулись вітати Нільса з перемогою над пацюками. Вони одне поперед одного намагалися показати хлопчикові свою прихильність. Ака теж була до нього дуже ласкава. Вона ніжно погладила його крилом і звеліла гусям дати хлопчикові спокій — хай відпочине після важкої ночі.

Незабаром завітав бузьок Ерменріг — прилетів вибачитись перед Нільсом за те, що так погано повівся з ним учора. Тепер він без угаву хвалив хлопчика. Проте Ака його перебила.

— Пане Ерменрігу, — спитала вона, — як ви гадаєте, можна нам узяти Нільса з собою на свято? За нього я ручуся, як за себе саму, хоч, ніде правди діти, донедавна не дуже йому довіряла.

— Аякже, неодмінно треба взяти хлопчика! — гаряче підтримав Аку бузьок. — Це просто щастя, що ми хоч якось зможемо віддячити йому за послугу. А що мені й досі прикро за свій поганий учинок, то я сам понесу його на гору Кула. Звичайно, не в дзьобі, — додав він, сміючись.

Нільс зрадів, що Ака згодилася взяти його з собою на свято, а надто потішило хлопчика, що сам поважний бузьок Ерменріг понесе його туди. Бо ж це значило, що відтепер лелека буде йому за приятеля, а може, колись і в біді допоможе.

Дикі гуси швидко причепурилися й вирушили на гору Кула — на велике весняне свято звірів і птахів. Нільс сів на спину лелеці і гайда слідом за гусьми. Оце то був політ! Бузьок Ерменріг виявився великий майстер літати. Ака та її табун рівномірно махали крильми і линули собі вперед, а лелека то здіймався на страшенну височінь і ширяв у блакиті, розправивши крила, то несподівано блискавкою метався вбік і каменем спадав донизу, то виписував над табуном гусей кола.

Нільс нетямився з радощів. Щоправда, він трошки боявся, зате аж тепер відчув по-справжньому, що значить літати.

2

У цілому Сконе немає такого мальовничого місця, як Кула. Велична гора вихопилася з рівнини і, скільки лиш змогла, висунулася в море. Біля підніжжя гори нема навіть вузенької смужки землі чи бодай піску, що захищала б її від грізних хвиль. Тут протягом віків порядкує море, обточує скелясті кручі й надає їм форми, якої само хоче.

Море та його помічник вітер пощербили гору прямовисними розколинами, поробили затишні затоки, над якими нависає грізне каміння й віддзеркалюється в зеленій, аж темній воді. В скелях стирчать вишліхтувані, чорні, мов зуби дракона, прискалки, і гладенькі колони здіймаються просто з води. Стрімкі голі урвища чергуються з пологими зеленими схилами, а подекуди видно вузькі отвори, що ведуть до величезних похмурих печер. Тут над водою гордовито височить кам’яна брама, а там у море випнулись гострі гранітні зуби, об які ненастанно розбиваються водяні кряжі...

І скрізь, де тільки можна, в усіх заглибинах, на кожному прискалку, згори й з боків приліпилися кущі й трава. Ростуть на горі Кула й дерева, але ненастанні вітри зігнули їх, пригнітили до кам’яного громаддя. Щоб утриматися над урвищами, стовбури дубів похилилися і заледве не плазують по землі, а присадкуваті буки сховалися в ущелини і там розкинули своє верховіття.

Мальовничі закутки гори, безкрає синє море та чисте повітря принаджують сюди влітку цілі валки людей. Але важко сказати, чим гора Кула вабить птахів і звірят. Однак вони збираються сюди щовесни на велике свято.

Вночі напередодні свята на гору Кула вирушають усі чотириногі — олені, зайці, лисиці, вовки та інші дикі звірі. Вони йдуть затемна, щоб їх не помітили люди. А перед сходом сонця всі збираються майже на самій вершині на зарослому травою майдані, оточеному з усіх боків стрімкими скелями.

Під час свята між звірами панує мир і злагода. Зайченя, наприклад, може спокійно стрибати поміж лисицями, не боячись, що котрась одкусить йому вухо, а оленя — примоститися під носом у вовка. Проте кожен рід, як велить старовинний звичай, розташовувався окремо від іншого.

Звірі порозсідалися і почали виглядати птахів. Як завжди на свято, того дня була гарна погода. Це тому, що свято скликали журавлі, а вони вміють угадувати погоду і не затівали б великого грища, якби клалося на дощ. Та хоч небо було ясне й повітря чисте, птахи не летіли. Дивно! Сонце підбилося височенько, і вони мали б уже прибути.

Раптом звірі помітили на небокраї невеличку хмарку. Вона сунула до гори і ставала дедалі більша. Коли ж хмарка опинилась над майданом, з неї полився спів, щебет і свист, ніби вся вона складалась із голосів. Врешті хмарка сіла на один пагорок і відразу обернулася на сірих жайворонків, червонястих снігурів, чорних шпаків та зеленкуватих синичок.

Відразу по тому над рівниною знову з’явилася хмарка. Вона зупинялась над кожним двором, над кожною хижкою і кожним замком, над копальнею і містом, над хутором і вокзалом, над кожним заводом і рибальським висілком. І скрізь від землі до хмарки немовби здіймався стовп сірої пилюки. Від того хмарка росла та росла, і коли нарешті досягла гори Кула, то це вже була величезна хмара, що закрила все небо. Хмара зупинилась над майданом, і з неї полилися на землю дощем горобці.

Та ось край неба втретє встала хмара — ще більша за перші. Крізь її сіро-синю товщу не пробивався жодний промінь сонця. Понура, страхітлива, вона насувалася, немов буряті з неї лунало моторошне крякання і пронизливий вереск.

Звірі на майдані аж полегшено зітхнули, коли та хмара враз сипнула на землю градом ворон, круків, галок та граків, що оглушливо лопотіли крильми.

Більше на небі не було хмар. Зате з’явилися рисочки та ламані лінії — то лісові мешканці готури й тетеруки летіли на грище довгими рядами на кілька метрів одне від одного, а далі — трикутники, довгі гачки, півкола — то прямували до гори Кула болотяні птахи.

Ака з табуном прилетіла на гору найпізніше за всіх.

Дикі гуси сіли на призначене їм місце, і Нільс почав зацікавлено озирати навколишні пагорби.

На одному рясно маячіли роги оленів, на другому видно було сірі чуби яструбів, третій яскрів од червоних хутр лисиць, четвертий чорно-білими плямами вкривали морські птахи, п’ятий чорнів од ворон, що без угаву крякали. Один пагорб зайняли жайворонки. Вони ніяк не могли всидіти на місці і раз по раз шугали в небо, щоб у пісні вилити свою радість.

Як завжди, свято на горі Кула почалося танком галок.

Галки ставали табун проти табуна, потім зліталися докупи, розліталися і знову починали все наново. Галки дуже пишалися своїм танком, але іншим він здавався безглуздим і одноманітним, як кружляння сніжинок у хурделицю. Всі нетерпляче чекали іншого, веселішого танка.

І чекали недарма, бо як тільки галки скінчили, на майданчику з’явилися зайці. Вони вибігли гамузом, без ніякого ладу, так швидко, що лиш довгі вуха метлялися в повітрі. І почалося справжнє грище!

Зайці то перекидалися на бігу, то високо підскакували і ляскали себе передніми лапками по боках, то котилися, мов коліщата, то ставали на одну лапку і кружляли, мов дзиґи, то стрибали на передніх лапах. У їхньому танку було стільки запалу, стільки веселощів, що тваринам, які дивилися на них, аж подих перехопило. Лиш тепер вони по-справжньому відчули, що настала весна. Зима минула, близько літо! Невдовзі їхнє життя обернеться на нескінченне свято!

Коли зайці втихомирилися, настала черга виступати великим лісовим птахам. Сотні готурів у темно-брунатному вбранні, з яскраво-червоними бровами шугнули до високого дуба, що ріс посеред майдану. Готур, що всівся на самий вершок, настовбурчив пір’я, опустив крила, так що стало видно білий спід, витягнув шию і почав низьким горловим голосом: «Тур-р! Тур-р! Тур-р-р!» Потім замружив очі і заспівав майже пошепки: «Кльоч! Кльоч! Кльоч! Гляньте, як гарно навкруг! Кльоч! Кльоч!»

І замовк у німому захваті.

Пісню підхопили три готури, що сиділи нижче на гілці, потім з десяток тих, що примостилися ще нижче, і так од гілки до гілки, аж поки заспівали всі птахи на дереві.

У їхньому співі бриніла така радість, такий захват, що він сп’янив усіх тварин.

«Справді прийшла весна, — думали вони, — скінчився холод. Сонце пригріло землю своїм вогняним промінням, і вона ожила».

Коли тетеруки побачили, що пісня готурів має такий успіх, вони не стали чекати своєї черги. А тому, що не знайшлось дерева, яке б умістило їх усіх, вони кинулись просто на майдан; з високого ялівцю видно було тільки їхні гарні широкі хвости та товсті дзьоби. І над горою полилась їхня пісня: «О-о-р-р! О-о-р-р!»

Саме тоді, коли тетеруки змагалися з готурами, сталося щось нечуване. Лис Сміре скористався з того, що всі звірі дивилися на майдан, і почав тихо скрадатися до диких гусей. Він ішов так обережно, що непомітно наблизився аж до пагорба, де сиділи гуси. Але раптом сорока зауважила його. А що вона не вірила, аби лис простував до гусей з добрими намірами, то гукнула:

— Стережіться, дикі гуси! Стережіться!

Лис схопив сороку за горло, щоб вона замовкла, проте гуси все-таки вчули попередження і знялися вгору.

І коли гуси злетіли, всі побачили посеред порожнього пагорба лиса Сміре з мертвою сорокою в зубах.

Звірі в одну мить оточили розбійника і за давнім звичаєм вчинили йому на місці суд. І присудили лисові таку кару, аби він довіку каявся, що не зумів побороти в собі хіть помститися Аці та її табунові. Вирок був такий: за те, що Сміре порушив мир у велике свято звірів і птахів, його виганяли з батьківщини.

Інші лиси може б і хотіли пом’якшити кару, але не насмілювались нічого сказати: боялися, що їх теж виженуть із свята і більше ніколи не дозволять брати в ньому участь. Тому всі одноголосно схвалили вирок.

Сміре заборонили залишатися в Сконе, його розлучали з дружиною і родичами, відбирали домівку, місця ловів, потаємні криївки і посилали шукати долі на чужину. А щоб усі лиси в Сконе знали, що Сміре вигнанець, найстарший лис одкусив йому кінчик вуха.

Як тільки він це зробив, молоді лиси завили і кинулись виганяти Сміре з гори Кула. Сміре тікав щосили, а переслідувачі ще довго гналися за ним.

Тим часом тетеруки й готури співали собі далі. Вони так захопилися своїми піснями, що нічого не бачили й не чули. Пригода з лисом їм не заважала.

Як тільки лісові птахи скінчили, на майдан виступили уславлені борці — олені. Боролися вони по кілька пар заразом: наскакували з ревом один на одного, лунко стиналися лобами, аж роги перепліталися, і намагались відштовхнути супротивника. З-під ратиць у них летіли грудки землі, з ніздрів вихоплювалась пара, по грудях стікала піна.

Навколо майдану панувала тиша. Звірі й птахи, затамувавши подих, дивилися на герць, і в них народжувались нові почуття. Геть усі почувалися відважними й дужими, весна запалила в них вогонь боротьби, і вони готові були на бій. Ніхто з них не плекав ворожнечі, але де не глянь птахи настовбурчували пір’я, звірі точили кігті. Якби олені боролися ще й далі, то на пагорбах зчинилася б люта бійка, бо кожному хотілося показати, що він позбувся зимової млявості.

Та олені скінчили якраз вчасно. І тоді від пагорба до пагорба полинув шепіт: «Тепер виступлять журавлі! Тепер виступлять журавлі!»

І ось вийшли сірі, немов одягнені в присмерк птахи з довгими крильми й червоними чубчиками. Великі, довгоногі, з гнучкими шиями і гарними голівками, журавлі пливли, ніби таємниче марево. Розплатавши крила, вони кружляли з такою шаленою швидкістю, що здавалося, немов це сірі тіні граються в якусь невловиму для ока гру. Певно, журавлі навчилися її в туманів, що ширяють над пустельними болотами. Танок навівав якісь чари, і той, хто вперше був на горі Кула, тепер розумів, чому все свято зветься великим танком журавлів. У ньому була якась дика сваволя, що будила в глядачів невимовну тугу. Тепер уже ніхто не думав про боротьбу, всі, крилаті і безкрилі, відчували бажання піднятися в небо, вище хмар, і поглянути, що за ними діється. Хотіли залишити неповоротке тіло, що тягне їх до землі, і полинути в світи...

Оцю тугу за неосяжним, тугу за невимовною красою звірі й птахи відчували завжди, як дивились на танок журавлів...

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ

1

Поки гуси жили на Вомбському озері, стояла добра година. Однак того дня, коли вони зібралися летіти далі на північ, почався дощ. Нільс сидів на спині в гусака мокрий до нитки і тремтів од холоду.

Вранці, як гуси вирушили в дорогу, було ще тепло й погідно. Гуси поспішали і не гаяли часу, щоб подражнити птахів, яких вони бачили на землі. Вони лише перегукувались:

— Де ти? Я тут! Де ти? Я тут!

Нільсові така подорож здавалась одноманітною, і, як почали збиратися хмари, він навіть зрадів. Бо ж летіти серед хмар — це не те, що бачити їх з землі.

Коли задріботіли перші краплі весняного дощу, маленькі пташки так раділи, що навколо все дзвеніло від їхнього співу.

— Пішов дощ! Він принесе весну! А весна — то квіти й зелене листя. Квіти й листя дадуть комах і личинок! Багато смачної їжі! — співали вони.

І дикі гуси зраділи дощеві, що будив рослини від сплячки, ламав кригу на озерах. Вони теж не втримались і весело загукали.

— Вставайте й засівайтесь! — кричали гуси полям. — Годі спати, настала весна!

А коли бачили, як люди ховаються від дощу під хати, то здивовано питали:

— Чого ви так спішите сховатися? Хіба не бачите, що падають паляниці та вареники? Паляниці та вареники?

Так славили птахи перший весняний дощ, коли він тільки почався. Та ось усе небо затягло сірою заслоною, і сонце сховалось так, що годі було його шукати. Земля парувала, ліси та гори вкрилися туманом. Дощ безперестанку лопотів гусям по крилах, промочив до живого тіла, і їм, врешті, урвався терпець. Веселі вигуки вщухли. Летячи над лісом, гуси сердито закричали:

— Ти ще не напився, ненажеро? Ти ще не напився дощу?

Хлопчикові було холодно. Дикі гуси зупинились на ніч під сосною посеред неозорого болота, і Нільс заліз гусакові під крило. Він не міг заснути, бо дуже змерз і зголоднів. Аж тепер він уперше збагнув, як добре бути з людьми, і палко захотів повернутися до них.

«А що коли піти до людей цієї ночі, — подумав Нільс. — Тільки посидіти в теплі й попоїсти. А до схід сонця я б повернувся назад на болото».

І хлопчик потихеньку виліз з-під крила. Ні Мортен, ні інші гуси не прокинулись, і він нишком подався через болото.

Коли гуси сідали, Нільс помітив, що недалеко від болота є людська оселя. Тепер він попростував у той бік. Скоро хлопчик вибрався на пряму, обсаджену деревами дорогу і за деякий час прийшов до великого села.

Нільс ходив селом і роздивлявся на будинки. Всі вони були гарні, великі, з різьбленими дахами, із кольоровими шибками в ґанках. Стіни були пофарбовані синім або зеленим. Скрізь хлопчик чув, як у теплих кімнатах розмовляють і сміються люди, але на нього знову напав страх. Він боявся зустрітися з ними.

Нільс саме стояв біля якогось ґанку, коли відчинилися двері і крізь завісу пробилося світло. На ґанок вийшла гарна молодиця, поглянула на небо й сказала:

— Іде дощ, значить, скоро потепліє. Нільс дивився на жінку, як зачарований, але не зважився показатись їй на очі. Горло йому здушили сльози, і він гірко заплакав. Хлопчик тужив не тільки за теплом і за їжею: йому хотілося бути серед людей. Він тепер ладен був навіть учити нудні уроки.

Та як же йому стати знову людиною? Адже він не скористався обіцянкою гнома.



Хлопчик видряпався на східці, сів, не звертаючи уваги на дощ, і задумався. Він сидів годину, другу, третю, але так нічого й не придумав. Він уже хотів іти, аж саме цю мить прилетіла велика сова й сіла на тин. Відразу із даху до неї озвалася інша сова:

— Ківіт! Ківіт! Ти вже вернулась, Болотяна кумо? Як тобі жилося на чужині?

— Дякую, Лісова кумо, помаленьку давала собі раду. А що тут нового сталось за зиму?

— В нас нічого. А от у Сконе гном обернув одного хлопчика на крихітку завбільшки з палець. Тепер той хлопчик летить з гусаком до Лапландії.

— О, який жах! І він ніколи вже не стане людиною, Лісова кумо? Га?

— Це таємниця, Болотяна кумо, але тобі я її відкрию. Гном сказав, що коли хлопчик оберігатиме гусака і повернеться з ним назад додому, і коли...

— Що, що? Ну, кажи ж! — квапила Болотяна сова.

— Летімо краще на дзвіницю, там і докажу. Я боюсь, щоб тут нас хто не підслухав.

І сови полетіли.

Нільс схопився з місця і аж підскочив з радощів. Значить, йому треба оберігати Мортена, тоді він знову стане людиною... І хлопчик, радісно наспівуючи, побіг чимдуж до болота.

2

Дикі гуси не сподівалися зустріти лиса Сміре після того, як він покинув гору Кула. Проте вийшло так, що вони знову зустрілися.

Якось надвечір лис блукав голодний і лютий пустельними заростями поблизу річки Ронебю і побачив у небі ключ диких гусей. Він одразу помітив білого гусака і вже знав, що йому робити далі.

Сміре метнувся слідом. Він був голодний, а до того ж хотів помститися табунові за всі свої прикрості. Лис побачив, що гуси спочатку летіли на схід до річки, а тоді звернули на південь. Значить, вони шукають місця ночувати. Отепер він, Сміре, вже поласує гусятиною.

Врешті Сміре знайшов те місце, де гуси сіли. Але як до нього добратися?

Річка Ронебю, хоч невелика, тече глибокою ущелиною; прямовисні скелі, що спадають у воду, геть заросли козолистом, черемхою, глодом, вільшиною, горобиною та лозами. Тепер, ранньою весною, дерева й кущі стояли ще голі, проте гусям пощастило: під стрімкою кручею вони знайшли вузьку смужку піску, і там умістився весь табун. З одного боку вирувала вщерть повна від розталого снігу річка, з другого височіла скеля, а навислі кущі давали гусям захисток. Ні, про краще місце їм годі було й мріяти!

Сміре стояв на вершині скелі й похмуро зиркав на гусей. «Доведеться лягати без вечері, — думав він. — Бо хіба ж я спущуся прямовисною кручею чи перепливу шалену річку! А над берегом не проберешся — там нема ані клаптика землі. Це надто хитрі гуси, таких не вловиш!»



Однак Сміре, як і кожний лис, не любив кидати розпочате діло. Він ліг на краєчку скелі і поїдав гусей очима. Отак лежачи, лис знову згадав прикрості, що їх завдали йому гуси. Через них він залишив Сконе і блукає чужиною. Ох, як він ненавидів їх! Коли вже не він, то хай би тих гусей передушив хоч хто-небудь інший!

Сміре аж казився з люті, коли це раптом на сосні щось зашелестіло. Він підвів голову і побачив, що по дереву стрибає білка, а за нею женеться тхір. Сміре почав стежити за ловами. Білка плигала з дерева на дерево так легенько, ніби на крилах, але тхір від неї не відставав. Він хоч і не вмів так легко стрибати, зате прудко вилазив і злазив по стовбурах, немов просто біг лісовою стежечкою.

«Якби я хоч наполовину вмів так лазити, — подумав лис, — то тим волоцюгам унизу не довелося б спати спокійно».

Як тільки лови скінчилися і тхір спіймав білку, Сміре підійшов до нього, але за два кроки зупинився — він, мовляв, не зазіхає на його здобич. Лис приязно привітався до тхора і поздоровив його з вдалими ловами. Але тхір лиш на вроду був дуже гарний, а ввічливістю не відзначався: він навіть не подякував лисові.

— Дивно тільки, — мовив Сміре, — що такий мисливець, як ти, вдовольняється білками, коли поблизу є краща дичина.

Лис замовк, чекаючи, що скаже тхір, однак той тільки нахабно вищирив зуби. Тоді Сміре повів далі:

— Чи ти, може, не помітив диких гусей під кручею? Чи побоявся, що не зумієш добратись до них по скелі?

Цього разу лисові не довелось чекати на відповідь. Тхір вигнув спину, настовбурчив шерсть і підскочив до Сміре.

— Ти бачив диких гусей? — засичав він — Де? Кажи мерщій, а то вмить перегризу тобі горло!

— Ну, не дуже приндься. Не забувай, що я вдвічі більший за тебе; тож будь чемний. Я сам якраз і хотів показати тобі диких гусей.

За мить тхір уже спускався кручею. А лис стежив, як той, звиваючись, мов. гадюка, перелазить з гілки на гілку, і думав: «Ну, я нацькував на гусей найжорстокішого з усіх мисливців. Отепер уже відплачу їм за все».

Проте саме тоді, коли Сміре сподівався почути передсмертний крик гусей, тхір гепнувся з гілки у воду так, що аж бризки полетіли навсібіч, а табун залопотів крильми і знявся вгору.

Сміре хотів був одразу кинутись за гусьми, але йому було страшенно цікаво довідатись, як же їм пощастило врятуватися. Тому він почекав, доки тхір видерся на кручу. Невдаха був мокрий як хлющ і раз по раз зупинявся, щоб витерти передніми лапами голову.

— Я так і знав, що ти, роззяво, втелющишся в річку! — сказав зневажливо лис.

— Ніякий я не роззява, нічого на мене клепати, — огризнувся тхір. — Я був уже на останній гілці і прикидав, як би забити одним махом більше гусей, коли якийсь хлопчина, малюсінький, мов палець, так луснув мене камінцем по голові, що я дав сторчака у воду. А поки вибрався...

Тим часом Ака подалася на південь шукати нового притулку. Ще не зовсім смеркло, та й місяць стояв уповні. До того ж проводарка добре знала ту місцевість, бо не раз, летючи у вирій із вирію, її табун спочивав на річці Ронебю.

Ака вела гусей уздовж річки, що гадюкою виблискувала проти місяця поміж чорних берегів. Ось і знайомий водоспад. Прозора, як кришталь, вода ринула в глибоку ущелину, розбиваючись на дні бризками й піною. Нижче водоспаду стриміли кілька великих каменів, між яких скажено вирувала вода. Там гуси й сіли ночувати.

Щоправда, спати на мокрому слизькому камінні було страшно й небезпечно, але гуси тішились хоч тим, що туди вже не добереться ніякий хижак.

За деякий час на берег вискочив Сміре. Він побачив гусей серед бурхливого виру і збагнув, що й цього разу не спіймає жодної. Він страшенно розлютився, проте не пішов геть, а ліг і став дивитися на гусей.

Невдовзі на берег із води вилізла видра з рибиною в зубах. Сміре підійшов до неї, але знову за два кроки зупинився, показуючи, що не має наміру віднімати здобич.

— Навіщо ти ловиш рибу, коли на камінні повно диких гусей? — сказав Сміре.

Він був такий розпалений, що не думав про ввічливість. Видра навіть не озирнулася.

— Добре робиш, що не дивишся. Куди тобі подолати бистрину, — вів далі лис.

Ці слова допекли видрі до живого. Вона зиркнула на гусей і притьмом кинулася стрімким берегом до води.

Цього разу їй довелось скрутно. Хоч у неї на лапах плавці, а хвіст широкий, немов весло, та й хутро не промокає, все одно її затягало у вир, волокло на дно. Однак видра щоразу випливала нагору і дедалі ближче підбиралася до каміння.

Сміре напружено стежив за видрою. Ось вона вже біля каміння, ось видряпується...

— Ну, хапай! — нетерпляче шепотів він, переступаючи з лапи на лапу. Він уже не думав про свою вечерю — хай тільки видра за нього помститься.

Та раптом видра верескнула й гепнулась у воду. Течія понесла її, мов сліпе кошеня. А гуси залопотіли крильми й полетіли шукати іншого притулку.

Невдовзі видра вилізла на берег і мовчки заходилась вилизувати передню лапу.

— Тобі тільки жаб ловити в болоті, а не полювати на диких гусей, — глузливо мовив лис.

— Хіба я винна, Сміре, — виправдувалась видра. — Я вже була на камені і саме хотіла схопити гуску, як десь раптом узявся маленький хлопчина і шпигнув мене чимсь гострим у лапу, та так боляче, що я посковзнулась і шубовснула у воду...

Далі видра могла й не розповідати, бо Сміре її не слухав. Він чимдуж кинувся доганяти гусей.

Отож Аці довелося втретє шукати нічлігу. На щастя, місяць ще не зайшов і хоч трохи, та було видно. Гуси знову полетіли на південь, майже до самого моря. Там Ака помітила високу стрімку скелю. Табун сів на самісінький її вершок.

Гуси, звичайно, відразу поснули, тільки Нільс не хотів спати й не залазив гусакові під крило. Відтоді, як хлопчик дізнався від сов, що йому треба берегти Мортена, він довго пильнував уночі — боявся, щоб з гусаком не скоїлось якесь лихо.

Нільс сидів і дивився на море. Воно лежало перед ним безкрає, порожнє й самітне, однак не мовчазне. Море вело одвічну суперечку з землею. Сірі хвилі одна за одною котилися на суходіл, підточували берег, розмивали грунт. Земля підступала до моря вільшиновими гаями та заростями лози, відгороджувалась кам’яними скелями.

Море прагнуло захопити землю, земля хотіла відтіснити море. Море люто билося об скелі, довбало камінь, рило береги затоками. Тоді земля вдалася до хитрощів. Вона висилала назустріч морю безліч острівців — шхер. Угледівши перший острівець, хвилі гнівно накидалися на нього, здирали всю зелень, поки він ставав голий і сірий, як і море. Сплюндрувавши один острівець, хвилі котилися на другий, на третій, четвертий — усіх чекала така сама доля. Хвилі безжально зривали з них усю одежу і грабували, немов розбійники.

Та ось дедалі шхери скупчувалися щільніше, і коли море підходило до самої землі, воно вже не мало колишньої сили, стомлювалось і стихало. Воно вже не чіпало зелені у розколинах та ущелинах і само ділилося на вузенькі протоки та фіорди, де вода була гладенька, мов дзеркало...

Нільс сидів на скелі, а поряд спокійно спали гуси. Раптом хлопчик здригнувся — щось голосно завило під самою скелею. Нільс зазирнув униз і проти місяця побачив лиса Сміре. Лис таки знайшов їх, але, пересвідчившись, що тепер уже нічого не вдіє, аж завив із злості.

Ака миттю прокинулась, решта гусей тривожно заґелґотали. Проводарка хоч не бачила вночі, але впізнала Сміре з голосу.

— Це ти, Сміре, вештаєшся тут такої пізньої доби? — спитала вона.

— Авжеж, я. Можу найнятися до вас за сторожа. Тоді ніякий тхір ані видра вас не потурбує, — мовив лис.

— А, то це ти наслав на нас тхора та видру?

— Що ж, не стану зрікатися доброго вчинку, — глузливо відповів Сміре. — Колись ви влаштували мені гусячу гру, а тепер я вам оддячив своєю, лисячою. І не заспокоюся, доки видавлю вас усіх дощенту, хоч би мені довелося гнатись за вами аж до самісінької Лапландії.

— Невже ти, Сміре, гадаєш, що це справедливо — мати такі гострі зуби й кігті і нападати на нас, беззахисних гусей? — спитала Ака.

Лис подумав, що проводарка злякалася його, й сказав:

— Якщо ти, Ако, кинеш мені вниз отого клятущого хлопчиська, що так часто ставав мені на заваді, я обіцяю помиритися з тобою і дати твоєму табунові спокій. Тоді я більше нікого з вас не чіпатиму.

— Ні, хлопчика ти не дістанеш, — мовила Ака. — Кожен з нас залюбки б віддав за нього своє життя.

— Ну, якщо ви його всі так любите, то він буде перший, кого я з’їм, — погрозив Сміре.

Ака більше не озивалась. Лис ще трохи постояв під скелею, а тоді подався геть.






Каталог: files
files -> Інформація для вступників 2015 року до аспірантури Інституту соціології Національної Академії наук України
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Про вступний іспит та реферат при вступі до аспірантури Інституту соціології нан україни
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
files -> Портфоліо вчителя


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   34


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка