Київський національний університет імені тараса шевченка інститут міжнародних відносин кафедра міжнародного права збірка тез наукових студентських доповідей з актуальних проблем міжнародного права на науковій конференції студентів



Сторінка1/10
Дата конвертації16.02.2017
Розмір2.07 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Шевченківська весна 2013



КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

КАФЕДРА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА



ЗБІРКА ТЕЗ НАУКОВИХ СТУДЕНТСЬКИХ ДОПОВІДЕЙ З АКТУАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА НА НАУКОВІЙ КОНФЕРЕНЦІЇ СТУДЕНТІВ, АСПІРАНТІВ, МОЛОДИХ ВЧЕНИХ

"Шевченківська весна 2013"

КИЇВ – 2013



Айрапетов М.I

Визнання держав у міжнародному праві: конститутивне чи декларативне?
Міжнародне право – система юридичних норм, які регулюють міжнародні відносини з метою забезпечення миру, прав людини і співробітництва, це рішення і правові засоби їх застосування, прийняті повноважними суб’єктами для реалізації спільних інтересів [1].

Дане визначення поняття містить повне відображення причини та приводів існування МП. Але важливим нюансом визначення є поняття суб’єктів. Загальна доктрина теорії МП визначає суб’єктами МП держави і міжнародні організації.

Щодо міжнародних організацій, то це похідний суб’єкт МП, що створений державами і має певне коло компетенції, що визначені в установчих документах. Держава – первинний суб’єкт МП, що має універсальну компетенцію. Але, що є дуже незрозумілим, держава може й не бути суб’єктом МП, тільки враховуючи той факт, що її не визнали інші держави.

Ці суперечності випливають з теорій визнання. У міжнародному праві тривалий час існують дві теорії: конститутивна та декларативна.

Відповідно до конститутивної теорії міжнародно-правовий акт визнання є попередньою умовою настання юридичних прав нової держави. Ця теорія доводить, що саме акт визнання іншими державами створює нову державу, породжує і забезпечує її міжнародну правосуб’єктність. Іншими словами, нова держава як повноправний суб’єкт міжнародного співтовариства створюється на підставі бажання інших держав. Тобто, до визнання держава не існує. Такі думки висувалися Анцилотті, Оппенгеймом та іншими [1]. Цей акт має бути суто правовим [4]. У конститутивної теорії є суттєвий недолік. Постає питання кількості потрібних держав, для набуття визнання. Інакше, вона стає суб’єктом міжнародного права для одних, а для інших ні, при цьому на неї не діє Статут ООН та інші універсальні конвенції та міжнародно-правові звичаї, що покликані зберігати мир та безпеку у світі. Це може викликати численні провокації та дестабілізувати ситуацію у світі. Один з прихильників конститутивної теорії, Лаутерпахт, зазначав, що численні відмови у визнанні багатьом державам, із-за політичних міркувань недопустиме.

Піддаючи сумніву цю теорію, І.І. Лукашук писав, що виходячи з основного принципу МП – суверенної рівності держав – недопустимо, щоб одна держава отримувала якийсь «дозвіл» від іншої [2], усі пам’ятаємо відому латинську сентенцію «par in parem non imperium habet». На нашу думку ця теорія не має правової основи, вона є суто політичною. Наприклад, Ісламська Республіка Пакистан не визнає Республіку Вірменія. Що за цим стоїть правова основа? Відповідь зрозуміла – ні. Ця теорія віджила своє. Набувши свого апогею за часів існування Священного Союзу, ця теорія не відображає дійсності. Вона є дискримінаційною.

Також дуже важливо, згадати такий основний принцип МП як принцип співробітництва. Згідно з цим принципом кожна держава має поважати правосуб’єктність іншої держави.

Ось ми плавно перейшли до декларативної теорії. За декларативною теорією, кожна держава стає суб’єктом міжнародного права з моменту її утворення. На неї розповсюджується дії норм загального та звичаєвого міжнародного права. Наукове обґрунтування цієї теорії займає вагоме місце у доктрині МП. Так, ще у 1936 році Інститут міжнародного права у Бельгії, «Про визнання нових держав та урядів»,зафіксував,: «На існування нової держави і всі правові наслідки, пов’язані з таким існуванням, не впливає відмова у визнанні з боку однієї або більше держав» [1].

Назва цієї теорії не повністю віддзеркалює дійсність, вона не просто декларує факт створення нової держави, вона сприяє укріпленню міжнародного статусу нової держави та реалізації її основних прав, незалежно від визнання іншими державами [3].

Отже, визнання держав – дуже важливий аспект. Він визначає основні права для первинного суб’єкта МП – держави. Ці права напряму залежать від повноцінного проживання людей на певній території, де утворилась нова держава. Конститутивна теорія не відображає дійсності сьогодення, навпаки, застосування цієї теорії порушує основні принципи МП. Декларативна теорія, напроти дає можливість новій державі стати повноцінним учасником міжнародно-правової арени.


Список використаних джерел:

    1. Буткевич В.Г. , Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право: Основи теорії. / О.В. Задорожній, В.Г. Буткевич, В.В.Мицик. – К.: Либідь, 2002. – 606 с.

    2. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть./ И.И. Лукашук. – М.: Бек, 1997. – 371с.

    3. Курс международного права / под ред. И.И. Лукашука. – Т. 3. – М.: Наука, 1990 – 260 с.

    4. Lauterpacht H. Recognition in International Law / H. Lauterpacht. – Cambridge, 1947.-447 p.



Анегденко А.II

Співвідношення принципу заборони погрози силою та доктрини ядерного стримування в сучасному міжнародному праві
При сучасному темпі розвитку міжнародних відносин та міжнародного права доктрина ядерного стримування, в реалізації якої мало що змінилося ще з часів Холодної Війни, є застарілою. Реалії ядерного права і використання ядерних матеріалах не у мирних цілях значно змінилися: збільшилася кількість суб’єктів, що володіють чи підозрюються у володінні ядерною зброєю, ядерні матеріали стали предметом обігу на чорному ринку, контролювати використання ядерних матеріалів стає набагато важче. У зв’язку з такими широкомасштабними змінами часто виникає питання необхідності перегляду доктрини ядерного стримування та засобів запобігання розповсюдженню ядерної зброї. Одним із ключових питань є те, яким чином у сучасному міжнародному праві співвідноситься принцип заборони застосування та погрози силою та доктрина ядерного стримування у нинішній її формі. [4, 12-19]

Принцип заборони застосування сили і погрози силою є одним з основоположних в системі сучасного міжнародного права, адже при недотриманні цього принципу ставиться під ризик сам факт функціонування сучасного міжнародного співтовариства як такого. В Статуті ООН, у статті 2 зазначається: «Всі члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, не сумісним з цілями Об’єднаних Націй». Тобто застосування сили і погрози силою являється порушенням міжнародного права, але визнається легітимними кілька випадків застосування сили. У Статуті ООН ці випадки зазначені у статті 51 (застосування збройної сили з метою самооборони) та статтях 39 і 42 (застосування збройної сили у разі загрози миру, порушення миру або акту агресії за рішенням Ради Безпеки). [1], [6, с.218-222]

Доктрина ядерного стримування (англ. – deterrence) бере свій початок із праць Джорджа Кеннана, і її суть полягає в тому, що за ядерним ударом країни «А» по країні «Б» неминуче буде завданий ядерний удар країною «Б» у відповідь на ядерну агресію країни «А», і ця теза має стримати країну «А» від завдання першого удару по країні «Б». [2],

Питання співвідношення принципу заборони застосування та погрози силою і доктрини ядерного стримування слід розглядати в двох площинах: 1)взагалі можливість існування двох доктрин, які протиставляються одна одній в міжнародному праві; 2)ставлення держав до такого співвідношення і дотримання ними зазначених принципів.

Якщо говорити про перший аспект даного питання: по-перше, ядерна зброя – зброя масового знищення і її застосування, у разі міжнародного правопорушення, призведе до глобальних наслідків. На мою думку ядерне стримування, враховуючи рівень небезпеки ядерної зброї та відсутність апарату примусу в міжнародному праві, є невід’ємною частиною сучасного міжнародного права і не суперечить принципу заборони погрози силою. Ядерне стримування, не зважаючи на те що в його основі лежить погроза, не порушує заборону погрози силою з тієї причини, що іншого способу в координаційній системі міжнародного права для регулювання настільки важливого питання глобального значення як використання ядерної зброї просто немає. Кожен договір у сфері використання ядерної зброї може бути не підписаний будь-якою державою за її власним бажанням і в такому випадку держава уникає від того, щоб брати на себе міжнародно-правові зобов’язання. При цьому ця ж держава хоче користуватися своїм правом не бути примушуваною до чогось силою. Оскільки міжнародне право якісно відрізняється від права національного саме тим, що воно об’єктивне і саморозвинене, а не нав’язане ззовні, виник такий механізм регулювання проблеми можливого використання ядерної зброї як доктрина ядерного стримування. [3]

Інший аспект даної проблеми – готовність держав слідувати обом цим принципам є складнішим. Адже, враховуючи те що по великому рахунку ядерне стримування є одним із видів самооборони, відповідь на агресію має бути співмірною самому акту агресії. Використання ядерної зброї можливе лише у відповідь на акт агресії з використанням ядерної зброї, а отже превентивний удар як такий є незаконним. Тобто в основному положення ядерних доктрин «старих» ядерних держав є частково неправомірними. Ядерна доктрина США визнає як використання ядерної зброї у відповідь на атаку конвенційними видами зброї, так і сам превентивний удар як метод самозахисту. Ядерна доктрина Франції визнає можливість використання ядерної зброї навіть у випадку якщо держава лише підозрюється у володінні ядерної зброї, також визнає можливість ядерного удару у відповідь на неядерну атаку. Те саме з ядерною доктриною Великобританії та Російської Федерації. Пакистан теж не брав на себе зобов’язання не наносити ядерний удар першим. З усього ядерного клубу принципу ядерного стримування в легітимній і сучасній його частині притримуються КНР та Індія, принаймні номінально.

Отже, не зважаючи на те що два вищезазначені принципи співвідносяться між собою, доктрина ядерного стримування потребує негайного перегляду та внесення до неї змін відповідно до сучасних реалій міжнародного права та відносин.
Список використаних джерел:


  1. Устав Организации Объединенных Наций. [Электронный ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/charter/

  2. Nuclear Files. Deterrence [Electronical resource]. – Режим доступу: http://www.nuclearfiles.org/menu/key-issues/nuclear-weapons/history/cold-war/strategy/strategy-deterrence.htm.

  3. T.Hoyt, Kagil: The Nuclear Dimension [Electronical resource]. – Режим доступу: http://www.nps.edu/academics/sigs/ccc/conferences/recent/may02Kar.

  4. Dunn L. Deterrence Today: Roles, Challenges and Responses / Lewis A.Dunn // Security Studies Center. – Summer 2007. – 32p.

  5. Stephen M. Younger, Nuclear Weapons in the Twenty First Century, Los Alamos National Laboratory. - June 27, 2000. [Electronical resource]. – Режим доступу: http://www.wslfweb.org/docs/SteveYounger.pdf

  6. Буткевич В.Г. , Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право: Основи теорії. / О.В. Задорожній, В.Г. Буткевич, В.В.Мицик. – К.: Либідь, 2002. – 606 с.

Арутюнян А.III

Статус Палестини як держави-спостерігача
15 грудня 1988 Генеральна Асамблея ООН в своїх резолюціях 43/176 і 43/177, підтвердивши резолюцію 181 (II) від 1947 року про розділ Палестини на дві держави і резолюцію Радбезу ООН 242 1967 року, прийняла до відома заяву Виконкому Організації Звільнення Палестини від 13 грудня 1988 року про проголошення Держави Палестина Національною Радою Палестини і постановила надалі іменувати делегацію ОЗП, що має в ООН статус спостерігача, делегацією «Палестини» «без шкоди для статусу спостерігача і функцій ОЗП в системі ООН ».

В липні 1998 року Генеральна Асамблея прийняла нову резолюцію (52/250) наділяючи Палестину додатковими правами і привілеями, включаючи право на участь у загальних дебатах, що проходять на початку кожної сесії Генеральної Асамблеї, право на відповідь, Право на співавторство в резолюціях і право виступати під час обговорення палестинського та Близькосхідного питаннях. У цій резолюції "місце Палестини повинно бути розташоване відразу ж після держав не членів і перед іншими спостерігачами."

Для повноправного членства в ООН як держава, Палестина повинна пройти процедуру схвалення свого міжнародно-правового визнання. Дана процедура передбачає прийняття Радою безпеки спеціальній декларації, після чого та передається на розгляд Генеральної Асамблеї, де приймається або відхиляється 2/3 голосів членів ООН.

26 листопада 2012 Сесія Генеральної Асамблеї 67, пункт 37 порядку денного, визначалися невід’ємні права палестинців на самовизначення, рівність і незалежність.

29.11.2012 Генеральна Асамблея ООН 138 голосами «за» при 41 «утрималися» і 9 «проти» схвалила резолюцію про надання Палестині статус держави-спостерігача при ООН, який не є її членом.

Нажаль в статуті ООН нічого не сказано про такий статус, як держава-спостерігач. Тому можна зробити висновок, що даний статус є прецедентом, що був встановлений шляхом переговорів, дискусій, та прийнятих рішень Генеральною Асамблеєю. Звичайно є більше ніж один вид «спостерігачів» це є: держава не член, міжурядові організації, національні визвольні рухи, та інші установи починаючи з 1991 року. Звичайно, що головним органом, що приймає рішення про надання такого статусу, або навпаки позбавлення є Генеральний Секретар для держав, що надали відповідну заяву. Права та привілеї таких «спостерігачів» можуть відрізнятися одна від одної але як показує нам практика вони володіють широким спектром діяльності та володіють певними правами. Такі права стосуються певного доступу до інших органів ООН, до конференцій та взагалі до участі у системі ООН. Так Палестина в праві приймати участь в обговоренні та розробці проектів резолюцій стосовно близького сходу. Також надасть право приймати участь в усіх організаціях під егідою ООН, зокрема визнає за Палестиною статус окупованої держави.

Березкіна О.IV



Заборона на експорт предметів розкоші як вид санкцій у міжнародному праві
Невід’ємною складовою системи сучасного міжнародного права є міжнародний орган, що має на меті забезпечення виконання та дотримання міжнародно-правових норм – Рада Безпеки, складова Організації Об’єднаних Націй. Основна її мета – збереження та підтримання міжнародної безпеки та миру. Найбільш позитивним моментом у діяльності цієї організації є прагнення у будь-який спосіб запобігти застосуванню сили у вирішенні питань щодо забезпечення і збереження миру. На підставі Статті 42 Статуту ООН Рада Безпеки уповноважена вживати заходів, не пов’язаних із застосуванням збройних сил [7], з метою запобігання виникненню загроз міжнародному миру та безпеці. До таких засобів належить введення заборони на експорт предметів розкоші до певної держави.

Варто зазначити, що подібні засоби використовувалися Радою Безпеки у 2006 році у відповідь на ядерні випробування, проведені в КНДР 9 жовтня 2006 року та 25 травня 2009 року. Резолюція №1718 передбачала і заборону ввезення на територію КНДР предметів розкоші [1]. Більше того, з метою виконання всіх пунктів цієї резолюції, нею було запроваджено Комітет РБ ООН для здійснення контролю за виконанням положень даної резолюції[2]. Цікавим є той факт, що подібні санкції з приводу предметів розкоші застосовувалися лише відносно КНДР. Пояснення цьому варто шукати в тій економічній ситуації, що історично склалася в КНДР. За офіційними даними, в період з 1995 по 1999 роки населення КНДР потерпало від голоду. Завдяки гуманітарній допомозі міжнародного співтовариства до 2000-го року ситуація більш-менш стабілізувалася. Але постачання продовольчих товарів та товарів першої необхідності не було припинено, оскільки керівництво КНДР все ще не було здатне належним чином забезпечити населення всім необхідним. Тим не менш, КНДР вистачало коштів для проведення випробувань ядерної зброї. Також керівництво держави, на відміну від решти населення, мало не лише все необхідне, але навіть більше, ніж достатньо, в тому числі й предмети розкоші, що викликало подив і обурення у решти країн.

У світлі останніх подій – введення заборони на ввезення предметів розкоші до Корейської Народно-Демократичної Республіки, що було затверджено Резолюцією №2094 7 березня 2013 [6], – постало питання актуальності та доцільності такого виду міжнародно-правових санкцій. РБ ООН прийняла Резолюцію №2094 у відповідь на третє випробування ядерної зброї в КНДР, що було проведене 12 лютого 2013 року. Але окрім заборони експорту предметів розкоші до КНДР, у резолюції міститься ряд інших положень, спрямованих на припинення подальших випробувань ядерної зброї у КНДР, тож положення про заборону експорту предметів розкоші має другорядний характер. Також РБ ООН склала точний перелік предметів розкоші, експорт яких заборонено [3], до них відносяться:

1.Ювелірні вироби: а) ювелірні вироби з перлами; б) дорогоцінні камені; в) дорогоцінні і напівкоштовні камені (включаючи алмази, сапфіри, рубіни, і смарагди); г) ювелірні вироби з дорогоцінних металів або металів, плакованих дорогоцінними металами.

2. Транспортні засоби: а) яхти; б) розкішні автомобілі (і автотранспортні засоби): легкові автомобілі та інші моторні транспортні засоби для перевезення людей (окрім громадського транспорту), включаючи вантажопасажирські автофургони; в) спортивні автомобілі.[4]

Як відомо, КНДР відмовляється виконувати вимоги, зазначені у вищезгаданій резолюції, зокрема положення про ембарго, пов’язані з ядерними програмами. Що до положень стосовно предметів розкоші, то їх виконання є реальним завдяки запровадженому Резолюцією №1718 Комітету РБ ООН, оскільки ці положення направлені безпосередньо на індивідів (високопосадовців), які не мають права ухилятися від виконання рішень РБ ООН. Тож даний вид санкцій в МП є засобом тиску на уряд країни та спробою змусити керівництво КНДР переглянути свою внутрішню політику та правильно розставити пріоритети, адже, з точки зору сучасного МП, реалізація ядерних програм і забезпечення представників керівництва предметами розкоші замість забезпечення належного рівня життя населення є нерозумним і нелогічним.


Список використаних джерел:

1.Резолюція РБ ООН № 1718. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/News/Press/docs/2006/sc8853.doc.htm

2.Офіційний сайт ООН [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/russian/sc/committees/1718/

3.Офіційний сайт ООН [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/sc/committees/1718/xportimport_list.shtml

4.Перелік предметів розкоші, заборонених на експорт до КНДР, від 7 березня 2013. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/sc/committees/1718/pdf/List_Items_and_Luxury_Goods.pdf

5. Кулик В. Северная Корея: нравы, порядки, жизнь глазами украинца / Виталий Кулик // Електронний журнал «Хвиля» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hvylya.org/special-projects/geopolitical-travel/2009-06-10-09-39-02.html

6.Резолюція РБ ООН № 2094 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/Depts/german/sr/sr_13/sr2094.pdf

7.Статут ООН [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/charter/chapter7.shtml



Біла М. С. V

Проблема збереження правосуб'єктності держав у разі втрати території
В останні десятиліття проблема підвищення рівня світового океану становиться все більш актуальною, оскільки вона може спричинити затоплення певних територій [2]. Велику ймовірність затоплення суші мають такі держави як Кірібаті, Тувалу, Токелау (територія під управлінням Нової Зеландії), Маршаллових Островів та Мальдів [3] (найвищі точки цих держав не перевищують 400м). Отже проблема полягає в наступному: чи є можливість зберегти міжнародну правосуб'єктність держави в разі повного затоплення її території. Статус такої держави у міжнародному праві необхідно врегулювати, по-перше, тому що населення після затоплення території залишиться, але який надати їм статус – невизначено, а по-друге, у держави є міжнародні договори, які потрібно виконувати і представництва в міжнародних організаціях. При втратою державою статусу суб’єкта, сторона міжнародного договору перестане існувати і буде втрачена можливість мати представництво в міжурядових організаціях.

Затоплені держави вже не будуть підпадати під поняття «держава» (згідно Конвенції Монтевідео 1933 року ознаками держави, як суб'єкта міжнародного права є: постійне населення, певна територія, власний уряд, здатність до вступу у відносини з іншими державами), а отже правосуб’єктністю держави у міжнародному праві вони володіти не будуть [1, с. 313]. Навіть якщо взяти критерії, що наводяться в доктрині, все одно визначальним критерієм є територія, а сухопутна територія в даному випадку буде відсутня. Теоретично можливо визначити такі утворення як народом, нацією, які борються за створення незалежної держави або квазідержавою. Розглядати населення затоплених територій не можна як народ, який бореться за незалежність тому, що в Декларації про принципи міжнародного права ООН від 24 жовтня 1970 де надається тлумачення принципів міжнародного права визначено, що під такою категорією розуміються держави, які борються з колоніалізмом. Таким чином населення затоплених островів не буде вважатися народом (нацією), який бореться за незалежність [4].

Отже, залишається єдина категорія – квазідержава. Слід брати до уваги, що територія держави не обмежується лише землею. Згідно морському праву, держава також володіє зоною у 12 морських миль (територіальні води) і виключною економічною зоною до 200 морських миль [5]. Ця територія нікуди не зникне внаслідок затоплення суші (проблема залишиться лише щодо кордонів). У міжнародному праві відсутні норми, які б перетворювали територію держави на територію відкритого моря, отже морська територія, включаючи континентальний шельф у таких держав буде збережена.

Можливими шляхами врегулювання проблеми є створення штучної території, створення території, що рухається, або визнання такого утворення квазідержавою, у якої буде наявна лише морська територія. Розглядаючи варіант наявності лише морської території то тут у міжнародному праві можливим буде встановити правосуб’єктність такої держави як квазідержави, а жителів затоплених островів віднести до категорії екологічних біженців, що будуть знаходитись на території інших держав. Але в сучасному міжнародному праві відсутнє поняття «екологічні біженці». В єдиній Конвенції про біженців (Женевській конвенції про статус біженців 1951) «екологічні біженці» взагалі не підпадають під сферу застосування цієї Конвенції. Щодо штучної території, то альтернативним варіантом є купівля територій інших держав(оскільки острівні держави не мають таких коштів, щоб побудувати штучну територію). Наприклад, Кірибаті запропонувала Фіджі купити один з островів Фіджі, на що уряд Фіджі відповів відмовою [6]. У випадку рухомої території у міжнародному праві виникне інша проблема, а саме проблема визначення кордонів. Нині відсутні будь-які норми, що врегульовують таке питання.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

І. НАУКОВА ЛІТЕРАТУРА

  1. Буткевич В. Г., Мицик В. В., Задорожній О. В. Міжнародне право. Основи теорії: Підручник / За ред. В. Г. Буткевича. — К.: Либідь, 2002. — 608 с.

IІ. ДЖЕРЕЛА ІНТЕРНЕТ

  1. Електронний журнал «Focus» [Електронний ресурс] : Meerwasser dehnt sich aus: Meeresspiegel steigt 60 Prozent schneller als befürchtet – Режим доступу:

http://www.focus.de/wissen/klima/klimaerwaermung/meerwasser-dehnt-sich-aus-meeresspiegel-steigt-60-prozent-schneller-als-befuerchtet_aid_869971.html

  1. Електронна бібліотека «e-reading-lib» [Електронний ресурс] : Кондратов Александр: Атлантиды пяти океанов / Тонущие в океане. – Ленинград: «Гидрометеоиздат», 1987 – Режим доступу:

http://www.e-reading-lib.org/chapter.php/97378/6/Kondratov_-_Atlantidy_pyati_okeanov.html

  1. ООН. Декларации [Електронний ресурс] : Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом Организации Объединенных Наций от 24 октября 1970 года – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/intlaw_principles.shtml

  2. ООН. Конвенции и соглашения [Електронний ресурс] : Конвенция ООН по морскому праву 1982 – Режим доступу: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/pdf/lawsea.pdf

  3. Електронний журнал «Delovoe.tv» [Електронний ресурс] : В Тихом океане готовят к продаже остров площадью 5 тыс. кв. км. – Режим доступу:

http://delovoe.tv/event/V_Tihom_okeane_gotovyat_k/
Богуцька В. VI

Міжнародні стандарти з прав і свобод в Конституції України
Під міжнародними стандартами в галузі прав людини розуміють міжнародно-правові принципи та норми, що регулюють міжнародний захист прав і основних свобод індивідів. В першу чергу, це зобов'язання держав надавати індивідам основоположні права і свободи і не робити дій, що посягають на ці права і свободи, не допускати жодної дискримінації, а також припиняти дії, що порушують права людини.

Україна приєдналася до багатьох універсальних та регіональних міжнародно-правових актів в галузі прав людини, таких як Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966), Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950), Європейська соціальна хартія (1961) та ін.

Так, Україна зобов’язалась привести своє законодавство у відповідність з цими документами, і з огляду на особливу важливість прав і свобод людини, що містяться в даних міжнародних актах, та їхнє наступне закріплення в Конституції України, представляється доцільним провести порівняльну характеристику сприйняття міжнародних стандартів з прав і свобод людини у становленні правового статусу людини і громадянина в Україні.

Основним для дослідження у цій сфері є Розділ II Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Комплекс прав і свобод людини і громадянина в цілому відповідають положенням зазначених міжнародно-правових актів. Проте, певні питання вимагають вдосконалення або свого подальшого вирішення.

Аналізуючи громадянські права передбачені Конституцією, привертає увагу відсутність будь-якого положення про свободу від рабства та поневолення. Хоча таке право міститься у ст.4 Загальної декларації прав людини (Декларація).

Варто зазначити, що Конституція не однаково ставиться до всіх категорій осіб, які мешкають у країні, встановлюючи певні винятки. У ст. 24 зазначається, що лише «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом». Проте, на території країни проживають іноземці, громадяни інших країн, особи без громадянства, чиї основні права потребують у рівному з громадянами країни захисті.

Що стосується права на притулок (ст. 14 Декларації), то в ст. 26 Конституції вказано, що «іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом», але на практиці такого закону ще не існує, що ускладнює виконання положень[8, с.145].

Важливе значення має ст.15 Декларації, яка встановлює право кожної людини на громадянство. Згідно з сучасним міжнародним правом дитина ні за яких умов не повинна залишатися апатридом (ст.7 Конвенції про права дитини 1989 р.). Український законодавець це питання вирішив наступним чином: «Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство,…не може бути вигнаний за межі України, або виданий іншій державі» (ст.25)[8, с.146].

Міжнародне співтовариство і Україна визнають такі політичні права людини, як право на свободу переконань і їх вільне виявлення, право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників, право рівного доступу до державної служби, право на свободу мирних зборів і асоціацій, право створювати професійні спілки.

Конституція України кожному надає право на свободу переконань і їх вільне вираження, обмежуючи це право в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ст.34 Конституції).

Стаття 69 Конституції визначає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Саме на реалізацію цього конституційного положення спрямований новітній Закон України «Про всеукраїнський референдум» від 06.11. 2012 р.

Право кожної людини на свободу мирних зборів і асоціацій ( ст.20 Декларації) Конституція надає лише громадянам України, і то таке право, за певних, визначених обставин, може бути обмежене судом.

В Загальній декларації прав людини лише дві статті присвячені економічним правам, це 17 і 23 ( право на приватну власність і право на працю, вільний вибір роботи, справедливі умови праці і винагороду за неї). Конституція України розширює перелік економічних прав: право на комунальну і державну власність (ст.41), право на підприємницьку діяльність (ст.42). Держава проголошує захист  прав  усіх суб’єктів права власності, але й вимагає, щоб власність не  використовувалась  на  шкоду  людині  i  суспільству (ст.13 Конституції). 

Щодо права на працю, то в ч.2 ст. 43 Конституції наголошено, що держава створює умови для повного здійснення права на працю тільки для громадян України. Тобто іноземці та апатриди фактично позбавлені в Україні можливостей отримання гідної праці.

Стаття 22 Декларації закріплює право людини на соціальний захист. Конституція України у ст. 46 встановлює види соціального захисту: забезпечення у старості, у разі повної чи часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття.

Що стосується культурних прав, то тут необхідно звернути увагу на те, що лише громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурентній основі (ч.4 ст.53), знову таки ми бачимо незахищеність іноземців та апатридів, що простежується в багатьох інших положеннях Конституції України.

Статті 55-64 Конституції України містять гарантії забезпечення та захисту прав громадян, зокрема права на судовий захист, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, право звертатись до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та в міжнародні органи. Але Конституція не передбачає безпосереднього звернення громадян до Конституційного суду зі скаргами про порушення конституційних прав і свобод (ст.150), тому, судовий захист прав і свобод є вельми проблематичним і ст.8 (реалізація прямої дії Конституції) залишається дещо декларативною.

Рекомендаціями щодо вдосконалення конституційного законодавства України у цій сфері можуть служити: утвердження конституційних механізмів забезпечення належної реалізації конституційних прав і свобод іноземців та апатридів, посилення юридичної відповідальності, за порушення прав і свобод людини; удосконалення юридичних механізмів судового та позасудового, національного та міжнародного захисту прав людини в Україні; розширення змісту політичних прав громадян України, які сприятимуть їх участі в управлінні державними справами та участі в місцевому самоврядуванні; має бути дещо розширений список суб’єктів подання скарг до Конституційного Суду[9].


Список використаних джерел:

  1. Конституція України 1996 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

  2. Загальна декларація прав людини 1948 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_015

  3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_043

  4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_042

  5. Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини (1950) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004

  6. Зайчук О.В. Теорія держави і права. Академічний курс / О.В. Зайчук, Н.М. Оніщенко. – К., 2006.

  7. Конспект лекцій «Міжнародне право». Міжнародні акти про права людини і законодавство України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://readbookz.com/book/166/5039.html (дата звернення 17.03.2013).

  1. Мицик В.В. Права людини у міжнародному праві. Міжнародно-правові механізми захисту. Підручник для ВУЗів // В.В. Мицик. – К., 2010. – С. 140-155.

  2. Оніщук М. В. Проблеми забезпечення прав людини в Україні: від Загальної декларації прав людини – до сьогодення / М.В. Оніщук // Право України. – 2009. – № 4. – С. 29-35.

Бусол К.VII



Міжнародно-правові обов’язки сил коаліції щодо захисту культурних цінностей під час війни в Іраку 2003-2011 рр.
УДК 341.324.5
Стаття присвячена проблемі визначення характеру та обсягу міжнародно-правових зобов’язань сил коаліції під час війни в Іраку 2003-2011 рр. щодо захисту іракського культурного надбання. Аналізуються два спектри зобов’язань: щодо захисту та щодо наступної реституції чи компенсації за недотримання зобов’язань. Особлива увага приділена ролі звичаєвого міжнародного гуманітарного права як інструмента заповнення прогалин у регулюванні у випадку відсутності ратифікації ключового договірного інструменту.

Ключові слова: міжнародне право, культурні цінності, коаліція, війна в Іраку, звичаєве міжнародне гуманітарне право.
Статья посвящена проблеме определения характера та объема международно-правовых обязательств сил коалиции во время войны в Ираке 2003-2011 гг. относительно иракского культурного наследия. Анализируются два спектра обязательств: относительно защиты и относительно последующей реституции или компенсации. Особенное внимание уделено роли обычного международного гуманитарного права як инструмента упразднения пробелов в регулировании в случае отсутствия ратификации ключевого договорного инструмента.

Ключевые слова: международное право, культурные ценности, коалиция, война в Ираке, обычное международное гуманитарное право.
The present article examines the nature and the scope of the international legal obligations of the Coalition forces during the war in Iraq in 2003-2011 as regards the Iraqi cultural heritage. Two vectors of obligations are addressed: the protection and subsequent restitution and compensation. Particular attention is paid to the role of customary International Humanitarian Law as an instrument of filling the gaps when a crucial treaty has not been ratified.

Keywords: international law, cultural property,.
Постановка проблеми. Введення коаліційних військ в Ірак у 2003 р. лишається одним з найбільш контроверсійних питань у розрізі сучасного міжнародного права. Питання повернення розкрадених культурних цінностей Іраку, що стало чи не найгучнішим резонансом (без)діяльності сил коаліції, лишається невирішеним і дотепер.

Аналіз досліджень і публікацій. Всебічна доктринальна оцінка поставленої проблеми вивчалась за працями О. Дубовські, М. О’Конелл і М. Турлоу. Унікальним джерелом фактичної інформації виступав урядовий американський ресурс US Central Command Cultural Property Training Resource. Також значна увага приділялась дослідженню звичаєвого міжнародного гуманітарного права, здійсненого Ж.-М. Хенкерстом та Л. Досвальд-Бек під патронатом Міжнарожного комітету Червоного Хреста.

Мета статті. Здійснити всебічний аналіз міжнародно-правових зобов’язань щодо захисту культурної спадщини США та Великобританії на момент введення військ до Іраку та на сьогоднішній день. З’ясувати роль звичаєвого міжнародного права для обов’язків і відповідальності зазначених держав на випадок відсутності їхніх ратифікацій ключових міжнародних договірних інструментів із захисту культурної спадщини.

Виклад основного матеріалу. За період війни в Іраку з 2003 до 2011 рр. найбільша кількість розкрадань – мародерство у Національному музеї, Національній бібліотеці, Національному архіві – відбулися з 10 по 15 квітня 2003 р., у так званий другий період війни, тобто під час вторгнення у Багдад. Початково було зареєстровано відсутність 170 тис. артефактів [1, c. 153]. Згодом ця цифра знизилася до 13 тис., та вона будь-якому випадку лишається значною.

Цікаво, на американському урядовому он-лайн ресурсі, присвяченому знайомству з нормами національного та міжнародного права щодо захисту об’єктів культури – the US Central Command Cultural Property Training Resource – зазначені найзначніші порушення сил Коаліції, а також пам’ятки, що постраждали від таких порушень [ibid]. На момент введення військ в Ірак у 2003 р. і США, і Великобританія підписали Гаазьку конвенцію 1954 р., та не ратифікували її [2]. Цей факт був відзначений ЮНЕСКО у її звіті 2004 р. про імплементацію Гаазької конвенції 1954 р. і двох протоколів до неї [3, пар. 55]. ЮНЕСКО підтвердила, що ані США, ані Великобританія не були зв’язані нормами Конвенції 1954 р. через відсутність її ратифікації. Тим не менш, це не звільняє зазначені держави від обов’язку поважати та захищати культурні цінності та сприяти їх поверненню у випадку незаконного переміщення з двох причин:



  1. Згідно зі ст. 18 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., яку широко вважають кодифікацією міжнародного звичаєвого права, держава, яка підписала міжнародний договір, зобов’язана не лишати його об’єкту та мети до вступу договору в силу [4, ст. 18].

  2. ЮНЕСКО сама підтвердила, що «основні принципи захисту і збереження культурних цінностей під час воєнного конфлікту» можуть вважатися частиною звичаєвого міжнародного права [3, пар. 55, 70]. Визнання Генеральною конференцією ЮНЕСКО за згаданими принципами звичаєвої сили також мало місце і раніше, ще у 1993 році [4, пар. 3.5]. Більше того, вважається, що і сама Гаазька конвенція 1954 р. є кодифікацією звичаєвих норм про захист об’єктів культури під час воєнних конфліктів [6, c. 4].

Ст. 5 Гаазької конвенції 1954 р. про захист культурних цінностей передбачає обов’язок держави охороняти культурні об’єкти на окупованій території. Та ст. 9 дозволяє виняток (на який охоче посилались представники США): такий об’єкт втрачає імунітет, якщо він використовується у воєнних цілях [2, ст. 5, 9, 11]. Такий виняток також підкріплюється аргументом про воєнну необхідність. Так, США стверджували, що усі пошкоджені культурні об’єкти нелегітимно використовувались іракцями з воєнною метою, що дало свободу діям Коаліції [7]. Та це, тим не менш, не пояснює недотримання окупаційними силами обов’язку згодом надати необхідний захист – відповідно до положень Гаазької конвенції [2, ст. 5] та звичаєвого міжнародного права [8, c. 164] – багдадським музеям, які не були перетворені на воєнні об’єкти.

Сили Коаліції уже були сторонами Конвенції ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності 1970 р. на момент вводу військ в Ірак: США ратифікувала Конвенцію у 1983 р., Велика Британія – у 2002 р. [9] Таким чином, під час іракської кампанії обидві держави були зв’язані положеннями даного документу. Конвенція 1970 р., inter alia, вимагає прийняття більш жорстких заходів прикордонного контролю, а також передбачає можливість введення обмежень імпорту, якщо є загроза незаконного переміщення творів мистецтва [Ibid, ст. 7(b)(i), (ii)]. Держави-учасники Конвенції зобов’язані співробітничати з постраждалою державою з метою розробки спільних стратегій задля уникнення збільшення збитків [Ibid, ст. 9]. Треба зазначити, що зазначені положення – єдині обов’язкові для США, адже вони прийняли лише ст. 7 (b) and 9 [10, c. 81]. Тим не менш, саме Конвенція 1970 р. стала основним орієнтиром для США у вирішенні питань, пов’язаних із іракськими культурними цінностями [Ibid].



Рада Безпеки ООН відреагувала на ситуацію в Іраку у кінці травня 2003 р. резолюцією 1483 [11]. Рада Безпеки наголосила на повазі до культурного надбання Іраку, яке сильно постраждало після інтервенції 2003 р. Документ закликав усіх держав-членів ООН сприяти поверненню іракських артефактів та перешкоджати торгівлі ними, якщо є сумніви щодо легітимності їх походження [3, пар. 7]. Резолюція також заохочувала співпрацю з такими органами як ЮНЕСКО та Інтерпол. Власне, на момент її прийняття одна спеціальна місія ЮНЕСКО уже діяла в на місці подій, і планувалось направлення другої за місяць [12].

Висновки. Не можна сказати, що співробітництво вище зазначених місій і Тимчасової адміністрації коаліції справило значний вплив на віднайдення викрадених об’єктів. Місії ЮНЕСКО мали радше оціночні та консультативні функції: вони складали переліки втраченого, давали оцінку збиткам та перспективам реставрації пошкоджених артефактів. Така допомога музейних фахівців була винятковою для забезпечення майбутнього повернення об’єктів, адже більшість іракських музеїв не мала систематизованих каталогів своїх колекцій, не кажучи вже про фотографії окремих творів. Дані фактори стали ще однією перепоною для організації швидкого розслідування та процедури повернення вкрадених артефактів.
Список використаних джерел

  1. Thurlow M.D. Protecting Cultural Property in Iraq: How American Military Policy Comports with International Law. – Yale Human Rights & Development L.J., Vol. 8 2005.

  2. Convention for the Protection of Cultural Property in the Event of Armed Conflict, the Hague, 14 May 1954, State parties/ Signatories [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.icrc.org/ihl.nsf/WebSign?ReadForm&id=400&ps=P.

  3. UNESCO, Report on the Implementation of the 1954 Hague Convention for the Protection of Cultural Property in The Event of Armed Conflict and Its Two 1954 and 1999 Protocols, Report on the Activities from 1995 to 2004.

  4. Vienna Convention on the Law of Treaties, 23 May 1969, 1155 UNTS 331.

  5. UNESCO Res 27/C (16 November 1993).

  6. O’Connell M.E. Occupation Failures and the Legality of Armed Conflict: The Case of Iraqi Cultural Property. – Public Law and Legal Theory Working Paper Series №23, 20 August 2004.

  7. Cultural Property Training Resource. Iraq. The Impact of War on Iraq’s Cultural Heritage: Operation Iraqi Freedom [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cemml.colostate.edu/cultural/09476/chp04-12iraqenl.html.

  8. Henckaerts J.-M. Customary International Humanitarian Law // J.-M. Henckaerts, L. Doswald-Beck. – Cambridge University Press. – 2005. – 4411 p.

  9. Convention on the Means of Prohibiting and Preventing the Illicit Import, Export and Transfer of Ownership of Cultural Property, Paris, 14 November 1970, 823 UNTS 231, 10 ILM 289.

  10. Dybowski O., Redefining the Relationship Between Law, Art & Culture: Balancing the Relationship in Iraq. – Syracuse Journal of International Law & Commerce, Vol. 37:65 2009.

  11. UNSC Res 1483 (22 May 2003) UN Doc S/Res/1483.

  12. Iraqi Cultural Heritage: First UNESCO Mission to Baghdad from 15 to 20 May 2003. – Portal UNESCO [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://portal.unesco.org/en/ev.php-URL_ID=12221&URL_DO=DO_TOPIC&URL_SECTION=201.html.

Гребенюк Д.VIII

Принцип комплементарності в діяльності Міжнародного кримінального суду
Доцільність застосування принципу комплементарності стосовно деяких злочинів залишається неоднозначним з огляду на те, що деякі держави продовжують наполягати на пріоритеті юрисдикції Міжнародного кримінального суду (МКС) перед національними судами. Проте загалом у діяльності Міжнародного кримінального суду принцип комплементарності є фундаментальним [1].

У пункті 4 преамбули Римського Статуту затверджується, що «Міжнародний кримінальний суд, заснований цим Статутом, доповнює національні органи кримінальної юстиції» [2]. У такий спосіб у преамбулі Статуту проголошена необхідність ефективного сполучення національної та міжнародної юрисдикцій щодо міжнародних злочинів [3]. Стаття 1 Римського Статуту передбачає, що «Міжнародний кримінальний суд є постійно діючим органом, уповноваженим здійснювати юрисдикцію щодо осіб, відповідальних за найбільш серйозні злочини, що викликають занепокоєння у міжнародної спільноти, зазначені у даному Статуті, та доповнює національні органи кримінальної юстиції» [2]. Оскільки МКС було засновано на підставі Римського Статуту, в розробці якого брали участь більшість країн світу, юрисдикція Суду, з одного боку, поширюється на міжнародні злочини, а з іншого, його діяльність обмежена згідно з принципом комплементарності, тобто національна юрисдикція носить першорядний характер порівняно із юрисдикцією Суду. Таким чином, основним змістом принципу комплементарності є запобігання обмеженню суверенітету держави, згідно із яким кожна держава зобов’язана здійснювати кримінальну юрисдикцію щодо осіб, відповідальних за скоєння міжнародних злочинів. Передбачений Римським Статутом принцип комплементарності забезпечує національним судам право першочергового розгляду та винесення рішень щодо осіб, які скоїли злочини, передбачені Статутом, інакше кажучи, МКС може розглядати кримінальні справи лише за умови неможливості чи небажання відповідної держави розслідувати здійснення злочину або вести кримінальний процес.

Одним із найважливіших завдань принципу комплементарності є заохочення держав до введення в дію положень Статуту для забезпечення поширення національної юрисдикції на всі злочини, перераховані у Статуті. Так, принцип комплементарності має вплив на прийняття державами норм міжнародного матеріального кримінального права, а також на діяльність національних судів у всіх аспектах кримінального права [4, c.126].

Найбільш чітко зміст принципу комплементарності виражений у статті 17 Статуту («Питання прийнятності»), якою передбачено наступне: «Суд визначає, що справа не може бути прийнята до провадження в тих випадках, коли: a) дана справа розслідується чи держава, яка має стосовно неї юрисдикцію, порушила кримінальну справу, за винятком випадків, коли ця держава не бажає чи не здатна вести розслідування або порушити кримінальну справу належним чином; b) справа розслідувалась державою, що має юрисдикцію щодо неї, і в результаті ця держава вирішила не порушувати щодо особи, якої це стосується, кримінальної справи, за винятком випадків, коли це рішення стало результатом небажання чи нездатності держави порушити кримінальну справу належним чином; c) особа, якої це стосується, уже була засуджена за поведінку, що є предметом даної заяви, і проведення судового розгляду Судом не дозволено на підставі пункту 3 статті 20; d) справа не є досить серйозною, щоб виправдати подальші дії з боку Суду» [2].

Якщо було вчинено будь-який із злочинів, передбачених Статутом, МКС надає право державі вести кримінальний процес та в результаті покарати відповідальних за скоєння злочину. Однак, якщо відповідна держава неспроможна чи демонструє небажання вчинити правосуддя, Суд має право здійснювати власну кримінальну юрисдикцію згідно із принципом комплементарності, діючи таким чином проти волі держави. У такий спосіб гарантується юрисдикційний суверенітет лише держави, що демонструє бажання та спроможність чинити правосуддя. Передумовою застосування національної кримінальної юрисдикції державою є її попереднє визнання злочинів, зазначених у Римському Статуті, карними в нормах національного законодавства.

Римський Статут містить рекомендації щодо скасування недоторканості державних чиновників згідно із внутрішньодержавним законодавством. У статті 27(1) передбачається: «Положення цього Статуту застосовуються однаковою мірою до всіх осіб не залежно від їхнього посадового становища» [2]. Принцип комплементарності вимагає внесення змін до національних законодавств країн шляхом скасування недоторканості високопосадовців. Якщо держава відмовляється відкривати кримінальну справу посилаючись на недоторканість осіб, відповідна справа буде віддана на розгляд МКС з огляду на неспроможність чи небажання держави розслідувати чи відкривати справу.

Згідно із принципом комплементарності, передання будь-якої справи на розгляд Суду свідчить про неспроможність або небажання відповідної держави відкривати справу проти підозрюваної особи. У такому разі Міжнародний кримінальний суд зобов'язаний повністю переглянути законодавство держави, в тому числі матеріальну та процесуальну частину. Так, процедура безперечно матиме відчутний вплив на міжнародний імідж держави в політичному, юридичному, дипломатичному та економічному плані. Наслідки цього впливу будуть набагато більш значними та відчутними для держави ніж наслідки притягнення національним судом винної особи до відповідальності [4, c.131-132].



Список використаних джерел:

  1. Нарбутаев Э. Курс международного уголовного права// Э. Нарбутаев, Ф. Сафаев. - Ташкент : Мехнат, 2006. - 289 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.studylaw.narod.ru/narbutaev/narb_54.htm

  2. "Римський статут Міжнародного кримінального суду" (Прийнятий у м. Римі 17.07.1998 Дипломатичної конференцією повноважних представників під егідою ООН із заснування Міжнародного кримінального суду) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/MU98119.html

  3. Дрьоміна Н.В. Принцип комплементарності юрисдикції Міжнародного кримінального суду [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.uadocs.exdat.com/docs/index-186486.html?page=6

  4. On the Principle of Complementarity in the Rome Statute of the International Criminal Court // Chinese Journal of International Law. – June, 2005. – № 4 (1). – P. 121-132.

Данилейко А. IX



Окремі аспекти застосування інституту відповідальності в міжнародному медичному правіX
Ефективність норм міжнародного медичного права залежить від механізмів контролю за їх виконанням. В XXI ст. через посилення взаємозвязків між державами поступово звужується коло питань, які вони можуть регулювати незалежно одна від одної. З´являються галузі так званого «четвертого покоління», які виникли як наслідок втручання в психофізіолгічну сферу життя людини.

Відповідно поступово змінюється й сам механізм міжнародного права, і це вимагає перегляду основних інститутів на предмет їх ефективності та можливості впливати на майбутню поведінку субєктів. Необхідно співвіднести та визначити, яким чином будуть застосовуватись загальні положення про міжнародно-правову відповідальність до такої нової галузі, як міжнародне медичне право.

Міжнародне медичне право являє собою сукупність специфічних норм, котрі регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права з питань охорони здоров’я та медичного забезпечення (як в мирний так і в воєнний час). До джерел міжнародного медичного права можна віднести акти, що кореспондують праву фізичної особи на охорону здоров´я, такі, наприклад, як: Білль про права, Пакт про економічні, культурні та соціальні права 1976р., Декларація соціального та прогресивного розвитку 1969 р. та ін. Норми, закріплені в цих документах в переважній більшості випадків мають суто декларативний характер, i.e. “soft law”.

Ключовим питанням є те, яким чином неправові положення, наприклад, Декларації соціального та прогресивного розвитку, можуть слугувати джерелом міжнародно-правової відповідальності держав в сфері медичного права. Суть полягає в тому, що сам факт закріплення аналогічних правових стандартів в сфері охорони здоровя в таких документах, як наприклад, Міжнародний пакт про економічні, культурні та соціальні права (146 держав-учасниць), може свідчити про те, що через квазі-універсальний характер участі держав в вищезгаданих актах у світовій спільноті складається opinio juris з приводу відповідних положень про право на охорону здоров´я. В свою чергу, практика держав щодо посилання на це право на національному рівні (Мексика, Болівія, Єгипет та ін.) презюмує визнання державою своїх зобов’язань щодо дотримання права на охорону здоров’я. Таким чином, закріплення такого права на конституційному рівні може свідчити про визнання існування міжнародного права на охорону здоров’я. [8: с. 8].

Таким чином, складається система звичаєвих норм міжнародного медичного права, що містяться у вищезгаданих документах. Відповідно порушення окремих таких норм, в свою чергу, спричинить реалізацію міжнародно-правової відповідності в сфері міжнародного медичного права.

В контексті розвитку міжнародного медичного права особливої уваги заслуговує питання про відповідальність міжнародних організацій. Всесвітня організація охорони здоров´я (далі ВООЗ) в своїх установчих документах визначила зміст, основні цілі та принципи міжнародного медичного права. Одним з регулятивних документів, котрі вступили в силу для учасників ВООЗ стали Міжнародні медико-санітарні правила, котрі є на разі основним джерелом міжнародного медичного права [1]. В своїй Дорадчій думці стосовно Тлумачення Угоди між Всесвітньою організацією охорони здоров’я та Єгиптом від 25 березня 1951 року, МС ООН вказав, що «міжнародні організації є суб’єктами МП» [4, с. 13]. У проекті Статей про відповідальність говориться, що міжнародні організації самостійно несуть відповідальність за власні діяння та відповідають за виконання взятих ними міжнародних зобов´язань. [3, с. 327]



ВООЗ не є учасником будь-яких конвенцій у сфері захисту охорони здоров’я, проте це не може автоматично означати відсутність зобовязань взагалі. ВООЗ як міжнародна організація із власною системою правопорядку зобовязується дотримуватись тих положень, що застосовуються в процесі її дяльності. Наприклад, при встановленні контактів ВООЗ з іншими публічно-правовими установами (наприклад, Глобальний альянс з вакцин та імунізації - ГАВІ) створюються нові положення, що постійно змінюють природу захисту прав на охорону здоров’я. Відповідно на ВООЗ покладається відповідальність слідкувати, щоб подібні зміни не завдали шкоди здоров’ю людей ( наприклад, через неякісне лікування у звязку з масованими закупками ліків). [8, с. 8] З іншої сторони, необхідно встановити відповідальність за порушення міжнародних зобов’язань в міжнародному медичному праві актами між публічно-правовими установами. [9, с. 8]

Таким чином, особливості застосування інституту відповідальності в міжнародному медичному праві, головним чином, проявляються в характері джерел та специфікою суб´єктного складу. Оскільки галузь міжнародного медичного права є новою та недосить розвиненою, необхідним є подальше вдосконалення міжнародних медико-санітарних правил, посилення ролі Всесвітньої організації охорони здоров´я та розроблення єдиного кодифікованого акту, що містив би основні положення про відповідальність за міжнародним медичним правом.



Список використаних джерел:

1. Constitution of the World Health Organization, July 22, 1946. Basic Documents, Forty-fifth edition, Supplement, October 2006 – Preamble. - Режим доступу: http://www.who.int/governance/eb/who_constitution_en.pdf

2. Commentaries to the draft articles on Responsibility of States for internationally wrongful acts adopted by the International Law Comission at its fifty-third session (2001). Official Records of the General Assembly, Fifty-sixth session, Supplement №10 (A/56/10), chp. IV. E. 2. - p. 327

3. International Health Regulations (2005). World Health Organisation. 2nd Edition. – Art. 19, 52, 53

4. Interpretation of the Agreement of 25 March 1951 between the WHO and Egypt, Advisory Opinion. International Court of Justice. Reports of Judgements, Advisory Opinions and Orders. – 20 December 1980

5. Колосов Ю.М. Ответственность в международном праве.М. 1975 – 256 с.

6. Лукашук І.І. Право міжнародної відповідальності. М., 2004. - С.2, 19, 67-68, 76, 85-87

7. Brigit C.A., The Right to Health as a Human Right in International Law, Antwerpen-Groningen-Oxford, Intersentia, 1999, p. 40

8. Clapham A.,Rubio M.G. The Obligations of States with Regard to Non-State Actors in the Context of the Right to Health. Health and Human Rights Working Paper Series No 3. 2002 – P. 8, 13

9. Eagleton C. The Responsibility of States in International Law. N.Y., 1928 – p. 8


Дорошенко І.XI

Вільний доступ в Інтернет: Міжнародно правові аспекти
Можливість користуватися Інтернетом є у більшої половини населення нашої планети вже ціле покоління, а достатньо чітко врегулювати ряд проблем пов’язаних з доступом в Інтернет в деяких країнах ще не вдалося. На нашу думку, це пов’язано не тільки з складністю роботи самої системи, а й з тим, що Інтернет відкриває перед людиною інформацію, яка може змінити світогляд та політичні переконання. В Європі це питання дуже актуальне і з цього приводу проводять багато заходів міжнародного характеру. Один з таких заходів це доповідь Франка Вільяма Ла Ру. Вона присвячена доступу в Інтернет і розкриває право людини на його використання.

В доповіді розглянуто ряд важливих правових аспектів стосовно поведінки влади по забезпеченню своїх громадян інформацією. Наприклад, в пунктах 60-62 доповіді було розкрито тему «The digital divide» (розрив в цифрових технологіях). Суть полягає в тому, що розвинені держави забезпечують необхідними технічними засобами для використання Інтернету близько 80% громадян, а країни які ще розвиваються (наприклад, африканські) тільки 40% громадян. Вже здійснено багато відповідальних дій Індією, яка встановила Електронні кіоски, які надавали інформацію про політичне та економічне становище в країні. В Бразилії запущено програму «комп’ютери для всіх», завдяки якій ціни на відповідне обладнання зменшилися на 50%. Це активне співробітництво надає громадянам відповідне інформаційне забезпечення, яке є дуже важливим в політичному та повсякденному житті.

Нажаль, існують винятки, деякі держави з нестійкою політичною системою та слабкими позиціями влади турбуються про потужний контроль за Інтернетом. До таких держав, у першу чергу, можна віднести: Північну Корею, Сирію і Туркменістан. В Північній Кореї, як повідомляє Livejournal, Інтернетом користуються тільки 4% населення, влада контролює усі аспекти Інтернету. Не можна завантажувати інформацію, а вся збережена інформація перевіряється владою. Рішення ООН про внесення прав на доступ в Інтернет у список невід’ємних прав було прийнято після того, як в Сирії відключили доступ в Інтернет по всій країні з метою не дати опозиції координувати свої дії, а в Туркменістані ціна користування Інтернетом перевищує в декілька разів середню зарплату.

Зважаючи на доповідь Франка Вільяма Ла Ру, можна зробити висновок, що навмисна заборона влади використовувати Інтернет, або навмисно ускладнювати процес отримання необхідної технічної бази для користування Інтернетом є порушенням прав людини. В пунктах 67 і 68 доповідач визначає, що Інтернет дозволяє отримувати та передавати інформацію з великою швидкістю за межі національного кордону. Значно розширюючи можливість людини користуватися своєю свободою самовираження. Інтернет стає своєрідним інструментом реалізації прав людини.

Підводячи підсумки, нагадаю, що у цій роботі ми розглянули доповідь Франка Вільяма Ла Ру , яка прирівняла право на вільний доступ в Інтернет до невід’ємних прав людини, коротко оглянули сучасний стан проблеми, особливо зосередивши увагу на ситуації у Північній Кореї, Сирії та Туркменістані. Згаданий аналіз допоміг нам встановити, що Інтернет, як інструмент суспільства, допомагає реалізовувати права людини. ООН прикладає багато зусиль на владання цієї проблеми. На мою думку, слід проводити більше заходів рекомендаційного характеру для зниження розриву в цифрових технологіях і заохочувати держави, які вже на сучасному етапі починають активно брати участь у вирішенні проблеми.

Список використаних джерел:

1.Доповідь Франка Вільяма Ла Ру з приводу вільного доступу в Інтернет [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www2.ohchr.org/english/bodies/hrcouncil/docs/17session/A.HRC.17.27_en.pdf

2. «Livejournal», статья: Топ-10 стран, где интернет проходит цензуру. 17.10.2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.livejournal.ru/travel/themes/id/2076#comments

3. «Русская газета» статья: ООН признала право на доступ в Интернет неотъемлемым 07.06.2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rg.ru/2011/06/07/oon-site-anons.html

Єделєв Р.XII

Правові основи співробітництва Міжнародної організації праці та Всесвітньої організації охорони здоров’я
Стаття 12 Статуту Міжнародної організації праці (МОП) визначає, що організація співпрацює, в рамках цього Статуту, з усякою міжнародною організацією загального характеру, координує діяльність міжнародних публічно-правових організацій, які мають спеціалізовані завдання, і з міжнародними публічно-правовими організаціями, що мають спеціалізовані завдання в суміжних областях. Здійснюючи зазначені у Статуті повноваження, МОП уклала договори, що визначають механізми співробітництва, зі значною кількістю міжнародних організацій, наприклад ФАО, ІКАО, ЮНЕСКО тощо.

Однією з таких міжнародних організацій є Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ). Угода між МОП та ВООЗ набула чинності 10 липня 1948 р. [1]. Ця угода закладає правові основи і механізми співпраці між цими міжнародними організаціями. Зміст цієї угоди і подальше її застосування на практиці є предметом цього дослідження.

Основною метою співробітництва між МОП та ВООЗ є ефективне досягнення цілей, викладених у статутах даних організацій і в загальних рамках Статуту Організації Об'єднаних Націй. Для цього організації мають діяти в тісному співробітництві один з одним і систематично консультувати одна одну з питань, що становлять спільний інтерес.

Однією з форм такого співробітництва є можливість участі без права голосу представників МОП на засіданнях Виконавчого комітету ВООЗ та сесіях Всесвітньої асамблеї охорони здоров'я, так само як можливість участі без права голосу представників ВООЗ на засіданнях Адміністративної ради Міжнародного бюро праці та сесіях Міжнародної конференції праці.

Проте найбільш ефективною формою співробітництва, передбаченою угодою, є об’єднані комітети МОП/ВООЗ. Стаття 3 Угоди між МОП та ВООЗ передбачає, що організації можуть передати будь-яке питання, що представляє для них загальний інтерес, на розгляд об'єднаному комітету, якщо така передача сприятиме кращій роботі з цього питання. Зрозуміло, що перед тим як передати питання такому комітету, цей комітет має бути створений. Кожен такий комітет утворюється з членів, які призначаються кожною організацією, число яких з кожної сторони визначається за згодою між обома організаціями.

Доцільно розглянути таку форму співробітництва між міжнародними організаціями на конкретному прикладі. Вдалим прикладом є діяльність Об’єднаного комітету МОП/ВООЗ з гігієни праці.

Об’єднаний комітет МОП/ВООЗ з гігієни праці працює на сесійній основі. Відбулося 13 сесій об’єднаного комітету, перша сесія відбулася у 1950р., остання на сьогодні – у 2003 р. Членами комітету на останній сесії були 15 осіб, 9 з яких були представниками МОП, а 6 – ВООЗ. Також у роботі останньої сесії взяли представники ЄС та неурядових організацій [5].

Щодо питання ефективності роботи об’єднаного комітету, варто зазначити, що визначення мети гігієни праці, сформульоване у звіті першої сесії об’єднаного комітету у 1950 р. і переглянуте за результатами роботи дванадцятої сесії у 1995 р., було прийняте Міжнародної комісією з гігієни праці і відображене у Міжнародному кодексі для спеціалістів з гігієни праці [2, 21]. Також зазначається, що комітет вніс важливий внесок не тільки у визначення понять, а й у їх втіленні у національних та місцевих практиках [4, 16.3].

У роботі комітету основними напрямками діяльності МОП є створення міжнародних стандартів і правової основи для розвитку політик у галузі гігієни праці та відповідної інфраструктури на тристоронній основі (уряди, роботодавці та працівники) та практична підтримка у поліпшенні гігієни праці на робочих місцях, в той час як ВООЗ зосереджена на створенні наукового підгрунтя, методології, наданні технічної підтримки і на підготовці медичних і пов'язаних з цим трудових ресурсів для забезпечення гігієни праці [3, 16.19].

Звіти об'єднаних комітетів передаються Генеральному директору кожної організації для представлення їх на розгляд належного органу або органів обох організацій; примірник звіту комітету направляється Генеральному секретареві ООН для інформування Економічної і Соціальної Ради.

Угодою також передбачається повний та швидкий обмін інформацією і документами та здійснення консультацій щодо надання організацією такої інформації, яка становить інтерес для іншої сторони. Крім того, здійснюється співпраця в галузі статистики та розповсюдженні статистичних даних.

Таким чином, співробітництво міжнародних організацій сприяє досягненню цілей міжнародних організацій, а отже ефективності міжнародного права.
Список використаних джерел:

1. Agreement between the International Labour Organisation and the World Health Organization // UN Treaty Series. — Vol. 19 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.ilo.org/public/english/bureau/leg/agreements/who.htm.

2. Alli B. Fundamental principles of occupational health and safety / Benjamin O. Alli; International Labour Office. 2nd ed. Geneva: International Labour Office, 2008. 200 p.

3. Coppеe G. Occupational Health Services and Practice / Georges H. Coppеe // Encyclopaedia of Occupational Health and Safety // ed. Jeanne Mager Stellman. — 4th ed. — Vol. I. — Geneva: International Labour Office, 1998. — P. 16.18-16.23.

4. Rantanen J. Standards, Principles and Approaches in Occupational Health Services / Jorma Rantanen, Igor A. Fedotov // Encyclopaedia of Occupational Health and Safety // ed. Jeanne Mager Stellman. — 4th ed. — Vol. I. — Geneva: International Labour Office, 1998. — P. 16.2-16.18.

5. Thirteenth Session of the Joint ILO/WHO Committee on Occupational Health. Report of the Committee. JCOH/2003/D.4. — 9-12 December 2003. — Geneva: International Labour Office, 2003 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.ilo.org/wcmsp5/groups/public/---ed_protect/---protrav/---safework/docu ments/publication/wcms_110478.pdf.
Жиляєв Є.XIII

Права людини і біженці
Багато загальновизнаних прав людини прямо поширюються на біженців. До них належать право на життя, захист від катувань і поганого поводження, право на громадянство, право на свободу пересувань, право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися в свою країну, право не зазнавати примусового повернення. Але що ще важливіше, біженці є такою категорією людей, що не підпадають під захист правами громадянина, а тому, відчувають виконання прав людини майже напряму.

Ці права поруч з іншими громадянськими, політичними, економічними, соціальними і культурними правами стосовно всіх осіб, як громадян, так і не громадян, закріплені в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, які разом складають Міжнародний білль про права людини:

a) «Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання чи вигнання» (Загальна декларація прав людини, стаття 9);[1]

b) «Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах та користуватися цим притулком» (Загальна декларація прав людини, стаття 14);[1]

«Кожна людина має право на громадянство» (Загальна декларація прав людини, стаття 15);[1]

«Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання в межах кожної держави. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, і повертатися в свою країну». (Загальна декларація прав людини, стаття 13; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, стаття 12).[1, 2]

Деякі країни стверджують, що більшість осіб, які шукають притулку, є фактично не біженцями, а економічними мігрантами. Зараз тільки близько 10-20% осіб, які шукають притулку, мають у цих країнах статус біженців.

Навіть без урахування цих міркувань факт залишається фактом, що незалежно від того, чи є ця особа біженцем або економічним мігрантом, громадянином чи негромадянином, чи залишає вона свою країну внаслідок переслідувань, збройних конфліктів, загрози для її життя чи крайнього зубожіння, ця особа має мінімально необхідні права людини і має право на дотримання мінімально необхідних норм поводження з нею.

Спеціальний доповідач ООН указав на різноманітність і комплексний характер факторів, які спонукають до масового виходу. Однією з головних причин масового виходу він назвав порушення прав людини.

«Абсолютно ясно, що, якщо не будуть знайдені шляхи протидії відмові в правах людини або прямому порушенню цих прав, якщо не буде досягнуто справедливішого розподілу світових ресурсів, більшої стриманості й терпимості, надання кожному, незалежно від раси, релігії, членства в якій-небудь соціальній групі чи політичній партії, права бути часткою суспільства або організованим чином входити до цього суспільства в пошуках роботи, яка б задовольняла життєві умови й свободу від ворожнечі, світ буде продовжувати стояти перед проблемою масового виходу. Якщо цю проблему залишити поза увагою, вона все більше буде загрожувати миру й стабільності у всьому світі».[3]

Міжнародне співтовариство зараз визнало, що порушення прав людини є однією з основних причин масового виходу. Продовжують вживатися зусилля для подолання явищ, які породжують цю проблему, але все більше уваги звертається на труднощі, з якими стикаються особи, які шукають притулку, після того, як вони залишають країну свого походження. Стурбованість викликають три питання. По-перше, це тривожна тенденція не впускати на свою територію осіб, які шукають притулку. По-друге, це порушення мінімальних прав осіб, які шукають притулку, в період розгляду їхніх прохань про надання притулку, а також після отримання ними статусу біженців. Нетерпимість, расизм, ксенофобія, агресивність, міжнаціональні й міжетнічні протиріччя й конфлікти посилюються в багатьох районах і стосуються багатьох груп населення, особливо осіб, які шукають притулку, і біженців. По-третє, це порушення прав людини, яке все ще триває в країнах походження, і необхідність припинення таких порушень, перш ніж біженці зможуть добровільно повернутися назад.

Проблема біженців продовжує залишатися викликом для міжнародного співтовариства. У той час, як держави, що приймають біженців, повинні й надалі виконувати свої обов’язки для забезпечення їхнього захисту і сприяти створенню умов терпимості стосовно представників інших народів, держави, з яких походять біженці, зобов’язані запобігати діям, які породжують масовий вихід їхнього населення. Але саме цю проблему і можна вирішити завдяки міжнародному праву, чіткіше визначивши поняття біженця та процес захисту цієї категорії людей.

У той же час світове співтовариство повинно визначити найефективніші шляхи запобігання новим потокам біженців. Слід продовжити вивчення глибинних причин цих явищ і діяльність щодо поліпшення становища. Якщо головною причиною потоків біженців є зубожіння, то одним із варіантів рішень могло б стати надання допомоги з метою розвитку чи технічної допомоги. Якщо основними причинами масового виходу є порушення прав людини, то рішення проблеми може полягати в постійному спостереженні за ходом розвитку подій з боку органів системи Організації Об’єднаних Націй з прав людини, засудженні порушень міжнародним співтовариством і призначенні спеціальних доповідачів для вивчення конкретних ситуацій та підготовки рекомендацій. Якщо причини потоків біженців – це конфлікти із застосуванням насильства, то рішення можуть бути знайдені в галузі превентивної дипломатії, у сприянні посередництву як засобу врегулювання конфліктів, а також у дотриманні положень гуманітарного права.

Список використаних джерел:

1.Загальна Декларація Прав Людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015.

2.Міжнародний пакт про громадянські і політичні права [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_043.

3. Дослідження Комісії з прав людини на тридцять восьмій сесії в 1982 році.

4. Конвенція 1951 року про статус біженців [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_011.

5. Протокол 1967 року стосовно статусу біженців [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_363.


Задорожний А.XIV

Статус Луны и ее ресурсов в современном международном праве
Проблема международно-правового регулирования космических отношений государств, когда в космической деятельности принимали участие 2 государства, при огромной заинтересованности всего человечества, появляется сразу же в тот момент, когда был запущен первый искусственный спутник Земли. Лишь через 10 лет после запуска первого ИСЗ, и практического расширения круга государств, имеющих свои космические программы, в 1967 году был подписан первый Договор о Космосе - «Договор о принципах деятельности государств по исследованию и использованию космического пространства, включая Луну и другие небесные тела» [1].

Проблема международно-правового регулирования использования ресурсов Луны обострилась, оставаясь скорее в теоретической, чем практической области, после высадки на ней первых американских астронавтов, советской программы «Луноход» и доставки проб лунного грунта на Землю. В связи с этим, в рамках ООН 18 декабря 1979 было заключено «Соглашение о деятельности государств на Луне и других небесных телах»[2]. Соглашение вступило в силу только для нескольких государств, ратифицировавших его, причем среди них нет ни одного члена «большой восьмерки», постоянного члена Совета Безопасности ООН или государства, обладающего существенной собственной космической программой. Таким образом, соглашение не имеет особенной «политической силы», хотя, актуальность юридического регулирования пользования небесными телами постепенно обостряется и переходит из раздела теории в потребности практики.

Сегодня многие частные компании собираются разрабатывать ресурсы Луны. Примером таковых может служить американская ( США), «Moon Express», которая собирается добывать металлы платиновой группы на Луне[4]. И вообще говорит о коммерческом освоении Луны. При этом юристы компании ссылаются на «Договор о принципах деятельности государств по исследованию и использованию космического пространства, включая Луну и другие небесные тела». Они прямо заявляют о том, что в соответствии с Договором о космосе 1967 года (ссылок на Конвенцию о Луне они категорически избегают) международное право запрещает лишь присвоение небесных тел или распространение собственности юридических и физических лиц на небесные тела. Но, при этом, современное международное право даже стимулирует исследование и использование лунных минеральных ресурсов. Корпорация ссылается на ст.1 Договора о Космосе: «Исследование и использование космического пространства, включая Луну и другие небесные тела, осуществляются на благо и в интересах всех стран, независимо от степени их экономического или научного развития, и являются достоянием всего человечества» [1].

Мы считаем такое противопоставление права собственности и права пользования в космическом праве необоснованным и преждевременным и, даже, опасным, с точки зрения последствий такого невинного «жонглирования» понятиями.

При этом следует обратить особое внимание на термины «исследование и использование» и «достояние всего человечества». В первую очередь, противопоставляются понятия «присвоения» и «использования». Присваивать нельзя, а использовать можно. Необходимо детально и скрупулезно провести текстуальный анализа терминов, использованных в Договоре о Космосе 1967 года. Представляется важным толкование (как уяснение содержания) термина «использование» в контексте последующей фразы: «в интересах всего человечества». Очевидно, что Договор о Космосе не предполагает толкование термина «использование» в разрыве с целевым назначением такового. Корректное толкование предполагает «использование в интересах всего человечества» и необходимо влечет создание особых международных институционных механизмов, опробованных международным сообществом в других пространствах – в частности, при создании Конвенции ООН по Морскому праву 1982 года.

Такой механизм создан и опробован в основных чертах в решении проблемы «использование в интересах всего человечества» ресурсов Международного Района Дна мирового океана. Напомним, что проблемы со статусом Района отсрочили вступление в силу Конвенции ООН по морскому праву на 15 лет.

Содержание понятия "интересы человечества" в кон­тексте международных норм позволяет сделать вывод, согласно которому космос и небесные тела не могут рас­сматриваться в качестве "общей вещи" или "общей собственно­сти" человечества. Они лишь находятся в его общем пользова­нии. Произвольное присвоение объектов, имеющих статус об­щего наследия человечества, недопустимо. Концепция «общего наследия человечества» призвана обеспечить равенство всех государств в использовании этих объектов [3].

Анализ текста Договора о космосе 1967 года, Конвенции 1979 года и других материалов, свидетельствует о расхождении толкования основных терминов разными субъектами. Сегодня практически возникают вопросы относительно содержания и правовых последствий толкования содержания таких понятий как ОНЧ, исследование, использование , и многих других. От юридического и практического понимания прав государств, которые вытекают из этих слов и терминов на бумаге будет зависеть практическая международная политика в освоении Луны. И важно, чтобы эта политика не превратилась в войну по захвату «ничейных территорий».


Список источников и литературы:

  1. Договор о принципах деятельности государств по исследованию и использованию космического пространства, включая Луну и другие небесные тела – Электронный ресурс: http://www.mid.ru/ns-dvbr.nsf/11d2e6203c37ed2643256a1700434414/77875e58196f81d943256a5a002e6468?OpenDocument

  2. Соглашение о деятельности государств на Луне и других небесных телах – Электронный ресурс: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/ conventions/moon_agreement.shtml

  3. Международное право: Учебник для вузов / Отв. Ред. проф. Г. В. Игнатенко и проф. О. И. Тиунов. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Норма, 2003. – 624 с. – 559 с.

  4. Каталог: archives -> acc
    archives -> Кампанія декларування доходів громадянами на фінішній прямій
    archives -> Розпорядження голови райдержадміністрації від 03 листопада 2014 року №402 «Про розробку проекту Програми економічного і соціального розвитку Артемівського району на 2015 рік»
    archives -> Київ – 2013 Доповідач: Федорова Алла Леонідівна
    archives -> Розпорядження голови райдержадміністрації від 18 вересня 2015 року №271«Про розробку проекту Програми економічного і соціального розвитку Артемівського району на 2016 рік»
    archives -> О программе экономического и социального развития Артёмовского района на 2014 год и основные направления развития на 2015 и 2016 годы
    archives -> Закона Украины «О местном самоуправлении в Украине»


    Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка