Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка10/10
Дата конвертації03.07.2017
Розмір7.82 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Як і всіляку торгівлю, так і торгівлю в Запоріжжі можна розділити на два види — морську й сухопутну. Торгівлю водним шляхом запорожці провадили

1 Акты ЮЗР. Т. 1. № 170.

2 Отечественные записки. 1874. № 5. С. 39.

переважно з турками й татарами, а потім і з іншими східними народами, на­приклад, вірменами; морська торгівля зосереджувалася на Дніпрі, його лимані, Чорному, Азовському й Білому, чи Мармуровому, морях; головними її центра­ми були Січ, Очаків, Царгород. У Січі для всіх іноземних суден була чудова затока, що звалася «оступом»; це була дуже глибока бухта, що врізалася у річ­ку Підпільну, оточена з усіх боків густим частоколом для захисту від вітру, куди вміщалася уся запорізька флотилія. Скільки купецьких кораблів прибу­вало в Запоріжжя з Туреччини, важко сказати, не маючи про це послідовних і точних даних. Лише з одного документа 1746 р. видно, що в цей час у Січ при­було 8 суден, 7 з котрих були грецькими й 1 турецьким; 3 із них прийшло з Вар-ни, 1 з Мессемврії, 1 зі Станкео, 1 з Царгорода, решта з Білого моря, тобто з Архіпелагу *. Зрештою, в тому ж документі кошовий отаман Василь Григоро­вич Сич на запит київського губернатора М. І. Леонтьева зазначає, що взагалі в Січ у різний час прибувала різна кількість іноземних суден: часом по 5, часом 8, а часом і 10; що вони, не доходячи до Січі верству, повинні були витримува­ти 20-денну обсервацію новосіченського коменданта і що всі вони входили в січову бухту безмитно 3. Але у згаданому документі перелічувалися лише великі судна, натомість нема жодних вказівок про кількість каботажних суден, так званих томбазів, що приходили в Запоріжжя з Туреччини.

Торгівля запорожців із турками розпочалася в дуже ранні часи й за досить сприятливих для низових козаків обставин. За договором 1649 р. турецького султана «з Військом Запорізьким і народом руським» козаки отримали дозвіл на вільне плавання Чорним і Білим (Мармуровим) морем з усіма їх портами, містами й островами, могли в будь-який час входити в порти, скільки завгод­но стояти в них; могли вільно зноситися з купцями материкових та річкових міст з питань продажу, купівлі й обміну; мали право будувати в різних портах і містах власні будинки складів; звільнялися на сто років від усякого мита й по­датків, і лише після вказаного часу зобов'язувалися платити «невеликий тя­гар податків», та й то не більший за той, що сплачували чи будуть сплачувати турецькі піддані. Війську Запорізькому було дозволено мати у Стамбулі влас­ного представника купецьких інтересів, а султан наказав у одному з портових міст призначити власного намісника, на якого покладався обов'язок видавати за власним підписом і печаткою паспорти запорізьким купцям для їх плавання на суднах з правом стягати за кожний паспорт лише по одному червінцю та брати присягу з командирів суден про їх добрі наміри щодо турецької держави. Для утримання свавільних людей від морських грабунків козаки мали заснува­ти кілька портових міст, починаючи від місць за порогами й кінчаючи гирлом Бугу. Усіх свавільних наказували судити, без жодних перешкод для торгівлі, у султанського намісника. А проти піратів з донських козаків було вирішено виступати разом козакам і турецькій охороні. В разі недотримання команди­ром судна якоїсь з умов, покаранню підлягав лише він сам, без перешкод для дальшого плавання судна. У випадку аварії судна чи смерті когось із купців решту речей постановили віддавати спадкоємцям або рідним. У боргових опе­раціях козацькі купці мали такі самі права, як і турецькі; судна, люди, товари і зброя козацька мали бути для турецьких підданих недоторканими; щодо не­вільників, то козацьким купцям дозволялося викупляти своїх земляків, але не приймати на судна втікачів з неволі. В останньому випадку начальник, без шко­ди для судна, мав повертати втікачів назад. Так само й турки зобов'язувалися повертати запорізьким купцям робітників, що втекли з козацьких суден 4.

У XVIII ст. правильному розвиткові торгівлі запорізьких козаків з турками заважали три обставини: 1) Белградський трактат Росії з Туреччиною 1739 р.;

2) несприятливі для запорізької торгівлі розпорядження кримських ханів;

3) шкідливі дії російських відкупників митних поборів, скеровані проти запо­рожців. За Белградським трактатом 18 вересня 1739 р., Росія не могла мати

* Йдеться про Іонійський 3 Скалькоаский А. Исто- ных грамот. М., 1822. Т. 3. архіпелаг. рия. Т. 1. С. 216. С. 444—447.

Собрание государствен­

Торгівля, промисли й ремесла у запорізьких козаків

своїх кораблів на Чорному морі, а торгівлю мусила вести лише за посередницт­вом турецьких кораблів 5. Найбільше від цього трактату потерпіли запорізькі козаки, які могли доставляти свої товари на власних дубах лише до турецького міста Очакова й тут або продавати їх за гроші, або обмінювати партія на партію; лише з 10 червня 1774 р., після укладення Кючук-Кайнарджійського миру Росії з Туреччиною, «коли торгівля і мореплавство російським купецьким кораблям дозволялися на всіх водах, як і плавання з Чорного в Мармурове й назад»0, запорізькі козаки позбулися обмежень у своїй торгівлі з турками. Але за рік після того вони взагалі припинили своє політичне існування. Торгівлі запорізь­ких козаків з турками нерідко заважали й кримські хани. Зокрема, відомий у другій половині XVIII ст. (1758—1764; 1768—1769) хан Крим-Гірей, знісшися з очаківським пашею, заборонив великим турецьким суднам прохід до Запо­ріжжя, дозволивши лише перевантажувати товари біля Очакова на невеликі річкові човни й возити до Січі. Той самий хан, віддавши Козлівську митницю на відкуп яничар-азі, вимагав, щоб усі руські судна, що пливуть Дніпром до Оча­кова, розвантажувалися біля Очакова і відправляли свої товари суходолом у Козлів; те саме мусили робити й кораблі, що йшли з Чорного моря до Очакова і звідси до Запоріжжя. Зрозуміло, що такі розпорядження хана значно утруд­нювали торговельні стосунки запорізьких козаків із Туреччиною. До нас дійшов лист запорізького Коша 3 липня 1762 р. кримському ханові з прохан­ням пропускати судна «з Білого й Чорного моря сюди, у російські кордони, також і з Січі туди судна без розвантаження», а в іншому випадку запорожці погрожували заборонити всім купцям, козакам, чумакам і ватагам їздити з За­поріжжя у Крим для купівлі у татар солі. Але вимога запорізьких козаків була дотримана лише 1765 р., вже за хана Селім-Гірея і після протесту російського консула, прем'єр-майора Олександра Никифорова. Крім утисків з боку крим­ських ханів, запорізька торгівля страждала й від російських відкупників мит­них податків. У другій половині XVIII ст. певний обер-директор митниці Ше-мякін уклав контракт із російським урядом на збір митних податків і змусив його видати розпорядження не допускати турецькі кораблі з Чорного моря й Архіпелагу в Запоріжжя; мотивом для такого розпорядження була висунута відсутність належних капіталів для торгівлі у запорізьких купців. Запорожці слушно зрозуміли це як лихо для свого краю і звернулися з проханням на най­вище ім'я імператриці Єлизавети Петрівни; 1759 р. до Петербурга вирушила депутація від запорізького Коша, яка домоглася для себе певних полегшень у цьому питанні7.

Предметами вивозу запорізькими козаками до Туреччини були хутра, шкі­ра, вовна, залізо, полотно, коноплі, канат, яловичина, баранина, живі вівці, храш, коров'яче масло й конопляна олія, риба, ікра, пшениця тощо. Певна частина цих товарів ішла безпосередньо з Січі, інші через Січ з України, Поль­щі й Росії. Турецькі купці ввозили в Запоріжжя зброю, кінську збрую, сви­нець, сіль, сукно, сап'ян, бавовну, шовкові тканини, китайку, шнурки, галуни, вино, лимонний сік, живицю, мідянку, камфору, скло, коси, ножі, бритви, но­жиці, сугачі роги, з яких, мабуть, виготовляли козачі порохівниці, різну ба­калію: ізюм, винні ягоди, лимони, сорочинське пшоно, каву, горіхи . 1759 р. у Глухові таємний радник, президент Академії наук Григорій Теплов запитав запорізьких депутатів, які вина привозили в Січ із Туреччини й відразу поці­кавився: «чи не можна з тих приморських місць, а по можливості і з Царгорода зробити вивіз, під осінь, для вживання до столу в домі ясновельможного геть­мана стридії по-грецькому, а по-місцевому устриці». Товмач, котрий був із депутатами, заявив, що в турецьких місцях «того предостатньо». Тоді Теплов наказав від себе написати про це гетьманові, а запорожцям дав для зразка

' Соловьев С. История. T. 20. С. 162.

6 Там же. Т. 19. С. 94.

7 Скальковский А. Исто-

рия. Т. 1. С. 216—220.

Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 103; Ка­лачов Н. Архив. С. 6; Мил­лер Г. Исторические сочи­нения. С. 55; Observations sur le commerce de la mer Noir et des pays qui la bordent. 1787. P. 20.


верхній «маслак», тобто черепашку однієї стридії, яку депутати відправили в Січ 9.

Сухопутну торгівлю запорізькі козаки вели з Кримом, Польщею, Литвою, Україною, Великоросією і Новосербією.



Торгівля з Кримом розпочалася відразу з появою запорізьких козаків на дні­провському Низу й набула значного поширення. Це й зрозуміло: попри всю ворожість стосунків козаків із татарами між ними було й багато точок зіткнен­ня, як у найближчих сусідів. Початково, коли кримські й ногайські татари ще не були заражені мусульманським фанатизмом, відносини козаків із татарами були відносинами двох мирних сусідніх народностей, з прийняттям татарами ісламу й захопленням турками Константинополя стосунки їхні стали стосун­ками народів, що прагнули винищити один одного. З ослабленням релігій­ного фанатизму мусульман стосунки між козаками й татарами залишалися хоча й неприязними, але загалом наближали їх один до одного. У всіх трьох випадках відкривалося широке поле для взаємного обміну, а надмір у одних і нестача того самого в інших змушували, поза війною, близьких сусідів всту­пати у торговельні угоди. Почавшись у XVI ст., торгівля запорізьких козаків з татарами посилювалася протягом XVII ст. й набула особливо великого роз­маху в першій половині XVIII ст. Обмеження у кримській торгівлі запорізьких козаків почалися лише в другій половині XVIII ст. Вони були введені росій­ським урядом у зв'язку з розпорядженням видавати грошове жалування запо­рожцям не срібною, а мідною монетою. 7 липня 1764 р. імператриця Катери­на II писала в указі: «За поданням у сенат нашого консула в Криму прем'єр-майора Никифорова колегія іноземних справ оголошувала, яким чином вели­коросійські та малоросійські купці й запорізькі козаки через Дніпро й Укра­їнську лінію, та від Бахмута через слабкий нагляд митниць явно, а більше таємно різними вигаданими способами в торгах до Січі запорізької, а від неї через ріку Дніпро провозять місцеву срібну монету на кримський бік, де ку­пують виноградні вина й товари і повертаються у Січ і в малоросійські полки; а крім того, запорожці купують сіль із ханського озера, і за точними консуль­ськими даними тієї срібної монети щоліта до 60 тисяч і більше туди провозить­ся, котра там залишається й переробляється на місцеві гроші й використо­вується на ханські видатки, адже іншого срібла хан кримський нізвідки взяти не може... І тому нашим сенатом визначено: 1) для припинення таємного ви­возу великоросійськими й малоросійськими купцями та запорізькими коза­ками через Дніпро й Українську лінію до Січі запорізької, а звідти через ту ж ріку Дніпро та різні інші протоки місцевої срібної монети на кримський бік у всі тамтешні місця найміцніше підтвердити видані про це укази, а особливо пуб­лікований 1744 р. травня 11 дня, котрими вивіз за кордон із Росії російської срібної монети, карбованцевої, полтинної та іншої та зробленого всілякого посуду і зливків найсуворіше заборонено... 2) належне Військові Запорізько­му щорічне жалування виплачувати віднині й надалі мідною, а не срібною мо­нетою з ближчих до їх Січі місць, відправляючи його їм водою по ріці Дніпру»1". Звичайно, це розпорядження згубно позначилося на торгівлі запорізьких козаків з Кримом, бо татари зовсім не хотіли продавати свої товари за мідні гроші; але цього разу козаків рятували контрабандисти, які зуміли прово­зити срібну й золоту монету з України на Запоріжжя.

Головними місцями торгівлі запорожців з татарами були Січ, Перекоп, Кафа й Козлів; товари з Запоріжжя частково йшли Дніпром, але переважно сухо­долом по так званих «одвічних» шляхах, Муравському та його гілках Ізюм-ському й Кальміуському; тим же шляхом ішли товари з Криму в Запоріжжя. Засобами пересування у запорізьких козаків були дуби, коні й воли, у татар — коні й верблюди. З Запоріжжя вивозили хутро, полотно, шкіру, залізо, зброю, коров'яче масло, тютюн і частково хліб; з Криму в Запоріжжя ввозили сап'ян, сап'янове взуття, особливо так звані «папуці» — туфлі чи черевики, сірі смуш-

9 Скальковский А. Исто- 10 Зварницкий Д. Сборник,

рия. Т. 1. С. 222. материалов. С. 204.

Торгівля, промисли й ремесла у запорізьких козаків

ки, шовкові тканини, особливо термалами, волоські горіхи, червоне вино і, що найголовніше, сіль; часом ослиць, капці й білих верблюдів. Так, 1758 р. в Кри­му купили ЗО верблюдів, доставлених через Запоріжжя до Петербурга для дарування різним вельможам, а 1762 р. гетьман граф Кирило Григорович Розумовський просив запорізьку старшину купити йому в Криму білих верб­людів; старшина відправила від себе товмача Григорія, Швидкого в Перекоп; верблюдів купили по ЗО, 40 і 50 карбованців за одного чи за пару — «верблю­дицю і лоша» — і, слід гадати, доставили за призначенням ".

З Польщею запорізькі козаки також торгували споконвіку: поляки вели торговельні операції або безпосередньо з самими запорожцями, або за по­середництвом запорожців із турками й кримчаками. В одному і в другому ви­падку польські прикордонні поміщики й місцеві старости, тобто управителі польських областей і міст, усіляко намагалися з цього приводу мати з запо­рожцями мирні стосунки. Звичайно, і запорізькі козаки, дбаючи про власну вигоду, виявляли польським купцям своє заступництво, як про це свідчать самі поляки. «В Січі, хоча там жили різні втікачі й відступники від усіх вір,— пише католицький патер Христофор Китович,— така скромність і така безпека па­нували, що проїжджі з товарами чи за якимись іншими справами люди не боялися й волосини з голови своєї втратити. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не боячись, що їх украдуть»12.

Головними центрами польсько-запорізької торгівлі були Умань, Корсунь, Лисянка, Торговиця та ін. Відомий свого часу багатий і марнославний поль­ський граф Франц Потоцький, отримавши у спадок Умань з багатьма її укріп­леннями, оточив усе місто стінами й вежами і, щоб зробити її центром багатства й культури, запровадив у місті ярмарки. Знаючи, яке велике значення у цьому випадку мають для всього придніпровського краю запорізькі козаки, Потоць­кий знайшов за можливе надіслати листа з порядним подарунком кошовому отаманові Григорію Федоріву, в якому просив оголосити запорожцям, що коли вони їхатимуть у Польщу з торговельними справами, щоб ішли просто в Умань, брали там паспорти, продавали свої товари, а вже з рештою їхали далі. «Ос­кільки у спадкових моїх володіннях Умані, з найвищого королівського дозволу, моїми стараннями відновлено торги і ярмарки, з наданням різних переваг тор­говцям усіх прикордонних націй, то прошу вас, ясновельможний пане, усьому Кошеві оголосити, щоб запорожці, котрі в Польщу їздять торгувати кіньми, худобою, воском, салом, хутрами та іншими товарами, вирушали за всіми паспортами до Умані на ярмарки; звідти, якщо б там не продали своїх товарів,


" Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 227, 228.

Монети Кримського ханства Сучасне фото

12 Kitowicz К. Opis oby­czajów. Т. 2. S. 214.

можуть з паспортами управителя мого уманського маєтку їхати й далі. 1762 ро­ку, 18-го травня»13.

Купецькі хури з Запоріжжя у Польщу йшли головним Чорним, чи Шпаковим, шляхом та його боковими гілками. З Запоріжжя везли коней, рогату худобу, хутра, рибу, риб'ячий жир, сіль, сало, віск, сир, визигу * та ін. Польська шляхта, особливо молодь, часто їздила в Січ, щоб купити там верхових коней, а польські купці їздили туди, щоб купити сіль, яку запорожці збирали біля лівого берега Дніпровського лиману з озер навколо Кінбурна, особливим чином переробляли й перевозили човнами з лівого берега на правий до Станіславівського мису й до балок Солонців і Широкої, а звідти возами доставляли в Січ |1. Багато хто з запорізьких козаків сам вирушав у Польщу продавати свої товари, особливо дорогих коней; в Умані їх бачили на ярмарку в день святого Івана. Вони при­їжджали багатьма возами, були одягнуті в короткі жупани з телячої шкіри, часом підбиті дуже дорогою тканиною. Продавши свої товари, запорожці дуже довго розважалися, а потім їхали назад '°. Часом через Польщу запо­різькі купці діставалися й до Львова; там вони продавали солену і в'ялену ри­бу, а заодно нерідко і своїх волів, котрими привезли товари, й поверталися на­зад однокінками. Нерідко вони піднімались і до річок, що течуть у Віслу, де продавали пшоно, привезене з Січі |6.

Торгові хури з України чи Великоросії ішли в Запоріжжя або суходолом — Чорним Українським, Крюківським, Кримським, Переволочанським, Кизи-керменським шляхами з боковими гілками, Муравським, Ізюмським і Каль-міуським шляхами, або ж річковими шляхами — Дніпром від Мишуриного Рога і далі вглиб Запоріжжя до Січі. Для сплаву Дніпром різних товарів у запо­різьких козаків з 1656 р. існував особливий стан людей, лоцманів, до яких потрапляли найхоробріші козаки Кодацької паланки, що жили вище дніпров­ських порогів. Вони були вільними від усіляких військових повинностей, але мусили проводити купецькі судна через страшні пороги. Головними місцями торгівлі запорізьких козаків з українськими були: Стародуб, Мирогород, Хорол, Лубни, Ромни, Опішня та інші місця, куди вони з'їжджалися переважно на ярмарки у дні річних чи храмових свят '7.

Предметами торгівлі запорожців з Україною і Великоросією були різні харчові продукти, рибальські сіті, нитки для неводів, канати, полотно, просте сукно, тютюн, а особливо горілка, якої на ярмарках продавали тим більше, чим кращим був урожай хліба в країні. Привезені товари купували в Запоріжжі за гроші, а частково обмінювали на товари власного й турецького чи кримського виробництва.

Початково всі товари з України й Великоросії пропускали в Запоріжжя безмитно, але згодом, з 1753 р., коли в Переволочній і Кременчуку були запро­ваджені російські митниці, з усіх українських і запорізьких купців, що їхали з товарами, почали брати певне мито. Це не могло подобатися запорізьким ко­закам, і вони стали клопотати перед російським урядом про скасування ми­та з товарів, що ввозилися до них, і навпаки. З цією метою у Петербург 1756 р. було відряджено депутатів від запорізького Коша. Будучи в Петербурзі, ці депутати просили гетьмана графа Кирила Розумовського щодо «пропущення в Січ харчових і питних припасів та інших речей безмитно»'", але домоглися полегшення лише на певний ч"&с. 25 січня 1760 р. імператриця Катерина II видала указ, який стверджував таке: 1) дозволялося харчові й питні припаси для власного вжитку запорожців, а також усі товари, що йшли на одяг, взуття й запорізькі промисли, тобто ті, які привезено з-за кордону, і з яких мито вже один раз узято, пропускати в Запоріжжя без жодного мита, але всі ці товари з Коша за кордон — у Польщу, Крим та інші чужі землі — «не відпускати зов-

13 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 236. * Спинна струна осетрових риб.

4 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 170. 1э Кребс В. Уманьская рез­ня. С. 32.

"' Grabowski A. Ojczyste

spominki. Т. 1. S. 140.

1 Китченко //Чернигов.

губерн. ведомости. 1853. № 3. С. 23; № 4. С. 27, 29; № 7. С. 47; № 10. С. 71. 18 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 129.

Торгівля, промисли й ремесла у запорізьких козаків

сім» на продаж; 2) дозволялося купувати рушниці, порох, свинець і кремені для рушниць «для власного вжитку», але суворо заборонялося продавати їх з Коша за кордон; 3) за вивіз із Січі в Україну риби, хутра, за перегін коней, рогатої худоби та всіх власних запорізьких продуктів і промислу митного збо­ру не брати; 4) з солі, яку запорожці привозили в Україну, оскільки це не їхній, а привізний продукт, мито брати; 5) також і з інших товарів, крім солі, іноземного продукту й промислу, які з Запоріжжя привозять в Україну і з України й Росії у Запоріжжя, мито брати; 6) а по скільки запорожцям щороку пропускати харчових і питних припасів і товарів з України та сло­бідських полків у Січ і назад із Січі в Україну товарів їхнього промислу й продукту, єдиного положення про це (з огляду на показані в донесенні комерц-колегії та комісії мит резони) не укладати; а щоб вони, запорожці, під своїм іменем сторонніх купецьких товарів не провозили, так само і своїх товарів за кордон, у Крим і Польщу, особливо хліба й харчових припасів, у тому числі за­боронених, безмитно не відправляли, про це Війську Запорізькому оголосити, щоб воно того ніяк не чинило, але діяло, як вірні раби і в цьому присягу склало, а якщо впіймають їх із таємно везеними за кордон товарами й припасами, то з ними вчинять за митним статутом без ніякої пощади; а їздити їм, запорожцям, із Січі для купування припасів і товарів із пашпортами від кошового отамана й військової старшини; 7) з Києво-Межигірського монастиря на духовний чин запорізької Січі борошна житнього та інших хлібних припасів тридцять чет­вертей, пшона десять четвертей, хлібного вина дві діжки, полотна тисячу аршинів, а з запорізької Січі в той Києво-Межигірський монастир риби десять чотирикінних возів щороку пропускати безмитно, оскільки той монастир є все­редині України, а сіль з митом . 1762 р. особливим указом підтверджувало­ся: «надалі з Польщі вина простого на продаж у Малу Росію, у Січ запорізьку і в Нову Сербію ніяк не пускати, і цього міцно пильнувати не лише на заставах форпостних, а й таємно прокладених малих дорогах під загрозою за указами штрафу неминучого тим, хто для своєї користі всупереч цьому нашому по­велінню щось учинить»20. Зрозуміло, що запорізькі козаки вважали накладення мита на привізне вино й вивізну сіль заходом крайнього утиску їхньої торгівлі, багато разів клопоталися про скасування податків, але щоразу марно.

Торговельні зносини запорізьких козаків із Новосербією розпочалися з 1754 р. Зрештою, вони не сягали таких розмірів, як торговельні угоди з Поль­щею й Україною; хоча запорізькі козаки і приїжджали на ярмарки в головний центр Новосербії, фортецю св. Єлизавети, але загалом торговельні стосунки запорізьких козаків з цього боку були мізерними. Причиною цього була ворожнеча між козаками й новосербами; ця ворожнеча була породжена посе­ленням новосербів у степу від річки Синюхи до верхів'я ріки Інгулу, яку запо­рожці з давнини вважали своєю безумовною власністю. Скарги з одного боку, невдоволення і набіги з іншого все більше загострювали стосунки між близь­кими сусідами й усували будь-які великі торговельні угоди між запорожцями й новосербами.

У всіх торговельних стосунках запорізьких козаків із сусідами й сусідів, особливо українців і поляків, із запорожцями першу й незамінну роль грали так звані чумаки. Чумаки в побуті Запоріжжя, як і в побуті всієї України, ста­новили настільки важливу верству людей, що вона не раз звертала на себе увагу дослідників південноросійської історії. Назва «чумак», на думку одних, похо­дить від слова «чум» — ківш, яким мандрівники пили воду під час своїх далеких переїздів; на думку інших, від татарського слова «чумак», тобто візник; треті вважали, що від слова «чума», оскільки українські купці, їдучи у Крим, часто заражувалися по дорозі чумою, що там лютувала, і нерідко заносили її у За­поріжжя й на Україну; четверті виводили назву з того, що українці, вирушаючи в дорогу, для відвернення всілякої зарази й комах вимащували свої штани й сорочки дьогтем і своїм виглядом нагадували чуму 21. Чумацтво було надзви-

19 Эварницкий Д. Сборник 2П Там же. С. 179. 21 Рудченко И. Чумацкие

материалов. С. 162—165. несни. К., 1874. С. 9.


чайно цікавою рисою економічного життя як власне Запоріжжя, так і всієї Ук­раїни; це зародок національного українського купецтва, заснований на засадах суто товариської асоціації. Воно зародилося набагато раніше за появу на дніпровському Низу козацтва і навіть послужило прототипом самого ко­зацтва, адже перші чумаки були і торговцями, й промисловцями, й водночас воїнами. Зародившись ледь помітно для історії, чумацтво з часом розрослося до великих розмірів; чумаки поступово виробилися як тип здорових, міцних, мужніх і безстрашних промисловців, здатних знести й літню спеку, й нестачу води, і відсутність харчів, й напади різних хижих степових вершників. Тому чумаків слушно порівнюють з бедуїнами, а їх волів — з верблюдами дикої й пустельної Аравії. У Запоріжжі чумаки як торговці й промисловики утворювали між собою «артілі» на засадах повної асоціації чи товариства, а як воїни вхо­дили до складу низового товариства, весь прибуток від своїх промислів спла­чували у військовий скарб, а свої збитки компенсували з військової скарбни-

• 22 ЦІ .

Протягом довгого історичного життя українське чумацтво виробило собі й певні прийоми переміщення своїх товарів з одного місця в інше «одвіч­ними» шляхами широких степів. Ледь сходив сніг після зими, ледь з'являлася травиця з землі, ледь заревіли чумацькі воли, виходячи з-під повітки після довгої зими, як уже зарипіли довгі мажі, добрі паровиці, й чумаки стали збиратися на майданах за слободами в довгі валки. Склавши на небагатьох возах необхідні для мандрівки припаси або харчу — пшоно, хліб, сало, гре­чану крупу, а також приготувавши необхідне кашоварське причандалля — казани, тагани, сокири, ложки, салотовки, чумаки рушали в дорогу. Попереду інших рушав віз, запряжений найкращими сірими здоровими й лискучими, «як з води», волами, часом із золоченими й прикрашеними кольоровими стріч­ками рогами, а у святкові дні між рогами приліплювали дві воскові свічки. На ньому сидів сам «батько-отаман, пан-господар», а відразу біля нього півень, що сповіщав чумакам час дня і ночі. Отаман завжди йшов попереду; його обирали всією артіллю як людину досвідчену, бувалу, яка знала всі шляхи, вміла перед­бачити всі небезпеки. Він вказував усій валці дорогу, піднімав їх у путь, зупиняв валку для відпочинку, визначав нічних і денних сторожів, розбирав сварки між ватажанами й турбувався про відвернення несподіваних нападів з боку різ­них степових харцизів. Найважливішою після отамана людиною був кухар, чи кашовар: він зберігав усю харчу та кашоварські знадоби, готував страву чумакам до снідання, обіду, полудня й вечері. Для безпеки в дорозі всі чумаки мали рушниці й довгі списи, а свої гроші ховали або в гамани на грудях, або на колісні ободи під шинами.

Щовесни запорожці нетерпляче виглядали українських чи польських * чу­маків; пишучи часом своїм депутатам, які були в Петербурзі з різними спра­вами, вони повідомляли: «ватаг ще немає», «ватаги вже потрохи їдуть і везуть хліб та горілку», «ватаг така сила, що навіть припаси в Січі й Микитиному по­дорожчали»23. Біля самих границь запорізьких вольностей чумаків зустрічала особлива козацька команда й допомагала їм переправлятися через ріки, на­самперед через Дніпро, якщо чумаки йшли з України, чи через Буг, якщо вони рухалися з областей південно-західної Польщі. Переправившись через Буг, вони сплачували певне мито — «мостове», приходили в Гард, брали тут для безпеки в дорозі й орієнтації конвой з військовим пірначем, військовою пе­чаткою, прикріпленою до пірнача, чи взагалі якимось буздиганом 24, і рухали­ся далі вглиб запорізьких вольностей, причому знову платили «мостове» за переправи поромами й за переїзди гатями й містками. Скрізь, де лише проїжд­жали чумаки, їх зустрічали гостинно і козаки-зимівчаки, й особливо шинкарі й корчмарі, у яких чумаки могли знайти собі й добрий обід, і добру горілку, а для

22 Рудченко И. Чумацкие песни. С. 33.

* Тобто з Правобережної України.

23 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 224.

Буздиганом називали

взагалі символ влади — бу­лаву, пірнач, келеп (Ку­лиш П. Отпадение Мало­россии. Т. 2. С. 160).



Торгівля, промисли й ремесла у запорізьких козаків

своїх волів свіжу пашу й холодну воду з криниці чи копанки, викопаної біля будь-якого зимівника. Кілька разів змінивши конвой і щоразу заплативши їм особливий «ралець», чумаки врешті діставалися або до Микитиного, або до Кодака; тут вони зовсім відпускали конвой, вносили певну суму за проїзд запо­різькими землями у військову скарбницю і на якийсь час зупинялися. Після ко­роткого перепочинку ті, хто їхав на Дон по рибу, переправлялися через Дні­про біля Кодака й рухалися далі східними степами Запоріжжя, а ті, хто їхав по сіль, отримували в Микитиному особливі ярлики і квитки татарською й ту­рецькою мовами від запорізького товмача, переправлялися через Дніпро й далі вже вступали у володіння ногайських татар, тримаючи путь на місто Перекоп. До цього часу чумаки йшли безтурботно під охороною запорізького конвою; тепер же вони йшли самі й тому, перейшовши запорізький кордон, відразу вжи­вали різних остережних заходів на різні випадки: для остороги від чуми вима­щували свої сорочки і штани дьогтем, а для безпеки від степових харцизів заряджали рушниці й виймали з возів гострі списи; у ногайських степах чу­маки весь час були насторожі. У випадку несподіваного нападу з боку харцизів, гайдамаків та різних степових хижаків чумаки відразу влаштовували зі своїх возів табір і, керовані артільним отаманом, відбивалися від злих людей. Зазна­ючи часом різних злигоднів від нападів харцизів, чумаки нерідко терпіли «не-чуваних образ» і від самих татар; татари змушували їх сплачувати великі суми за переправи через річки Білозірку, Рогачик і Каїрки — від 5 до ЗО копійок мостового, а часом брали плату і в тих місцях, де води взагалі не було і де ріку переїжджали возами як сухий яр; часом у них відганяли з пасовищ волів, ви­магаючи потім викупу по півтора карбованці за голову, як буцімто за знайдену в дикому степу худобу; часом взагалі крали волів, відганяючи їх у свої аули 25. З такими труднощами добиралися козаки до Перекопської вежі; тут кримчаки вже чекали чумаків, радіючи з їхнього приходу, оскільки чумаки приносили немалий прибуток скарбниці кримського хана. «Ще з договору Сигізмунда Ав­густа з кримським ханом 1540 р. довідуємося, що польським і литовським куп­цям (чумакам) обумовлювалося право вільно брати сіль у Хаджибеї, Пе­рекопі й Кафі, сплативши мито за давнім звичаєм кримському ханові» . То­му ханські пристави не лише дбали про якомога більший вивіз солі з Криму чумаками, а й щоразу, коли був урожай солі, завчасу сповіщали про це запо­різький Кіш; так, 25 червня 1764 р. пристав перекопського промислу Баба-Іман писав кошовому отаманові Пилипу Федоріву: «Дяка господові, його свя­тим сприянням, сього року вже вистоювання своє виконавши, сіль зародилася багато супроти минулого року: як звично, сіла добре. Та до того ж води і трави в Криму, також і в дорозі всюди в достатку, так що дуже спокійно нині для чу­маків, а для худоби кормів стане. Про що при сьому присланий від мене Мус-тафа-Баша вам усно доповісти має. При чому надсилаю вам у гостинець один сап'ян, прошу прийняти його на пожиток. Та при тому ж прошу прислати до нас возів два для вас, зобов'язуюся найчистішої солі на ваші видатки накласти. При чому прошу, не зволікаючи, чумаків присилати по сіль»27.

Дійшовши до воріт Перекопської вежі, чумаки платили тут за кожну мажу «вежового» збору по 70 копійок і вже потім в'їжджали в місто; якийсь час вони відпочивали, навантажувалися сіллю, платили за повний віз по 5 карбованців, за половинний по 3 карбованці і поверталися назад; якщо у татарської тафи * була риба, купували і складали її на вози. А в цей час запорожці знову очіку­вали чумаків, знову брали з них мито за переправи, пороми, містки й гаті, зі своїх, звичайно, менше, ніж із чужих, знову виявляли їм гостинність корчмарі й шинкарі.

Із Запоріжжя чумаки рухалися кому куди було треба для продажу товару. «Примітно, що за рік до тисячі волових возів її (солі) у Польщу продасться, купують також і малоросіяни з Єлизаветградської провінції»28.

25 Чернявский В. //Мы-шецкий С. История. С. 91.

26 Рудченко И. Чумацкие песни. С. 12. 27 Там же. С. * Рибальська

13.


артіль

(Б.


Грінченко).

2Я Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 170.


Крім великої торгівлі з турками, поляками, українцями, новосербами й крим­чаками, запорізький Кіш вів також торгівлю і всередині Січі, але це переважно була дрібна торгівля; її вели часом на самій січовій площі, але переважно на Крамному базарі, Гасан-базарі, чи січовому форштадті, тобто передмісті. Тут стояло безліч невеликих хатин на дерев'яних низеньких стовпчиках, дворів, крамничок, яток, шинків, у яких і велася різна торгівля. Частина цих будівель була споруджена на кошти куренів і належала війську, частина була власністю приїжджих купців, як видно зі справ січового архіву. Так, прикажчик Петро Крилов, заборгувавши купцеві Федору Попову, мусив, за «базарним судом», продати свій старий двір на січовому базарі за 2 1/2 куфи * горілки, щоб спла­тити позивачеві . Предметами торгівлі в Січі були: опанчі, сідла, стріли, луки, стремена, шаблі, вудила, які запорожцям привозили татари, рогата худоба й непридатні до їзди коні, яких козаки продавали татарам на заріз. Крім Січі, торгівля велася і в паланкових селах: Кам'яному на Кальміусі, у Гарді на Бузі, Микитиному на Дніпрі та ін. Тут також були крамні базари, шинки, крамнич­ки й заїжджі двори.

Ремесла не приносили такої користі і не були у запорізьких козаків настіль­ки розвинутими, як торгівля, рибальство та скотарство. У запорожців, звичайно, були ремісники, але ремісничого цехового стану, що виконував би певні по­винності для війська, у них не було. При самій Січі жили різні майстри — кот­лярі, пушкарі, ковалі, слюсарі, шевці, кравці, теслі; всі вони, за козацьким зви­чаєм, виконували запорожцям роботу за певну платню, й задурно нікому й ні­чого не були зобов'язані робити. Жили вони в передмісті Січі, але були припи­сані до куренів, як і інші козаки За межами Січі відомі були кушніри й ковалі: «Деякі з них були відомими кушнірами й художниками,— виробляють сиро­м'ятні шкіри й кожушину, а при Аргамакли (Громоклії) по можливості отри­мують вугілля. У кузні, як на Інгулі біля перевозу, утримуються ковалі для подорожніх людей, але вугілля все з Аргамакли отримують»31.

Крім людей перелічених ремесел у запорізьких козаків були також і своє­рідні лахмітники, як видно із справ січового архіву: 1749 р. запорізькі козаки Джерелівського куреня спіймали кількох перекопських мешканців і забрали їх з собою у Січ; татари, які приїжджали в Січ, бачили, що один із полонених на базарній площі Січі «продає старі сорочки, так само й пере», тобто займається пранням білизни 32.

* Давня міра об'єму, ЗО кварт, ЗО, 42 л. 29 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 242.

30 Мышецкий С. История. С. 47.

" Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 186. 32 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 41.

Прибутки Війська Запорізького низового


Головними джерелами прибутків Війська Запорізького низового, крім при­родного багатства великого чорноземного краю, були: військова здобич, зов­нішня і внутрішня торгівля, продаж вина, платня від перевозів, подимний по­даток і, врешті, царське хлібне і грошове жалування.

Першим і прямим джерелом прибутків запорожців була воєнна здобич, здо­бута ними на війні з турками, татарами й поляками. Вирушаючи в кожний по­хід, запорізькі козаки давали присягу перед святим євангелієм, що жоден з них нічого не приховає з воєнної здобичі, а все здобуте добро доставить у курінь для поділу між усім товариством '. Повернувшись із походу й віддавши хвалу все­сильному Богові і вдячну молитву пресвятій Богородиці-діві, запорізькі ко­заки «дуванилися» всією здобиччю, кіньми, рогатою худобою, вівцями і всім, що приводили й приносили з собою 2. Наскільки великою була ця здобич, звичайно не можна сказати, бо розміри її залежали як від масштабів походу, так і від удачі на війні. За звичаєм кращу частину здобичі козаки віддавали на церкву, а решту паювали між собою, після чого хто відразу прогулював свою частку, а хто ховав її на чорний день 3.

Другим джерелом прибутків Війська Запорізького низового була найріз­номанітніша торгівля, зовнішня і внутрішня: «Запорізькі козаки отримують по­рядну суму від купців, постачаючи від Січі різні товари Дніпром до Очакова й Кінбурна, так само звідти з прибулих кораблів, як ті трапляються, оскільки буває, що в посушливий час вони, йдучи Очаківським лиманом вище гирла Бугу в так званий Козячий розлив, Дніпровським гирлом, часом не можуть пройти, не розвантажившись частково на човни. При цьому трапляється, що турки з купцями й договори мають постачати товари до Очакова, а не до Січі 4. Всі тор­говці, купці й промисловики, що вивозили різні товари й привозили їх у Січ, торгували по слободах, селах і зимівниках, вносили певну платню у військову скарбницю або на військову старшину: від куфи борошна чи харчових продук­тів карбованець, від риби, впійманої у Бузі, три перші десятки «паколі» на пол­ковника, писаря й осавула, котрі були при рибних заводах, та чотири інші де­сятки на січову старшину. Якщо ж рибу продали або втратили, не відділивши від неї частку для військових чинів, то рибалки сплачували її вартість грошима.

1 Скальковский А. Исто- " Величко С. Летопись. ни. Т. 1. С. 219. рия. Т. 1. С. 208. Т. 2. С. 377. 4 Калачов Н. Архив. С. 6.

Антонович В., Драгома­нов М. Исторические пес-

Щоб брати мито з купців, на всіх запорізьких базарах були особливі началь­ники, військові кантаржії: вони стежили за правильністю мір і ваг, призначали ціну на привезений товар і збирали мито з купців у військову скарбницю.

Особливо велике мито давали шинки, надто вже поширені в землі запорізь­ких козаків. Через свою життєву свободу всі запорізькі козаки мали право ва­рити мед, пиво, брагу й продавати спиртні напої 5. У документах січового архі­ву 1770 р. по всіх володіннях запорізьких козаків налічувалося понад 370 шин­ків, розподілених так: у Січі — 73, у Самарській паланці — 83, Протовчан-ській — 74, Орільській — 45, Кодацькій — 74, в Микитинському перевозі — 10, в Кам'янському базарі Інгульської паланки — 10. Усі ці шинки приносили війську загалом 1120 крб. на рік, у тому числі оренди за звичайний шинок, без льоху, 2 крб. 50 коп., а з льохом, де можна було тримати пиво й мед, по 4 крб. 50 коп. Ця сума розподілялася на 45 паїв між військом таким чи­ном: кошовому, судді, писарю, осавулу, 38 куреням, війську, церкві, довбишу й пушкареві навпіл — по 24 крб. й 51 коп. з шажком на кожен пай 6. Крім того, з валок, що приїжджали в Січ із України, Криму й Польщі, якщо вони при­возили біле вино чи горілку, також брали мито на церкву й старшину: на старшину, в тому числі довбиша й пушкаря, з кожної куфи по карбован­цеві; крім грошей брали й так зване «поставне вино» — по одному відру, яке в козаків звалося квартою, з того, хто продавав вино чи горілку або з то­го, хто сам купував їх, на кошового, суддю, писаря, осавула, довбиша, пуш­каря, курінних отаманів і духовних осіб,— загальною кількістю 7 відер. Лише той, хто сплачував це подвійне мито, міг продавати свій товар, та й то лише по ціні, визначеній Кошем 1.

Важливим джерелом прибутків запорізьких козаків було також «мостове», тобто платня з проїжджих купців, торговців, промисловиків і чумаків за пере­віз через ріки, річки й рукави запорізьких вольностей: «Збирають вони з купецт­ва не менше половини митного збору, під виглядом не те що запровадженого ними тарифу, а беруть за перевіз військовими човнами, а на сухому місці че­рез ріки, за мости, адже на всій їхній землі нема жодного мосту чи гаті через найменшу протоку, з котрої б не збирали на полковника тієї паланки, у воло­діннях якого є переїзди, по копійці з порожнього воза. Так само за безпеку в дорозі, від тих людей за конвоювання однією людиною, приставленою до валки, з військовим пірначем чи булавою, а більше з прикріпленою до булави військо­вою печаткою; навіть якби хтось і не вимагав цього конвою, його їм дають і во­ни неодмінно мусять розрахуватися, чітко за їх правилами»8. З безлічі перевозів у межах запорізьких вольностей особливо відомими були: Мишуринорізький, Кодацький, Микитинський, Кам'янський, Кизикерменський — усі через ріку Дніпро, Бугогардівський через ріку Буг до Мертвовода; першими переправля­лися переважно українські купці, що їхали з України на Дон чи в Крим, і татарські купці, що їхали з Криму в Січ і на Україну; другими переправлялися переважно польські й українські купці, що йшли в Очаків і назад, а також у Запоріжжя й назад. Запорізькі козаки брали від кожного воза й від кожної тварини за перевіз через ріку й ділили ці прибутки між старшиною і всім вій­ськом. Платня у різний час і від різних возів бралася різна: з порожнього воза на Микитинській заставі по копійці, з вантаженого від 2 до 10 копійок, крім того, за конвой до Микитиного окремо 8 карбованців, до Кодака 12 карбованців та «певний» ралець конвойному9. 1774 р. за перевіз біля Микитинської застави брали з тих, хто їхав у Крим і з Криму «з пароволового воза по 60 копійок, а з двох пар по 1 карбованцю 20 копійок»10. Для збору мита на переправах існу­вала окрема старшина, що складалася з шафарів, підщафаріїв, писарів і під-писаріїв. Ці збори за переправи так захопили січове товариство, що воно на­магалося влаштовувати перевози й поза своїми кордонами, у володіннях

5 Ригельман А. Летописное повествование. Т. 4. С. 81.

6 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 205.

Мышецкий С. История. С. 48.

8 Калачов Н. Архив. С. 6.

9 Калачов Н. Архив. С. 7.

10 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 175.

Прибутки Війська Запорізького низового

кримського хана — на річках Білозерці, Рогачику, Каїрках, на Дніпрі біля Кизикермена — і збирати за них мостове ". Кримські хани часом давали на це свій дозвіл, і запорожці користувалися митом із перевозів за межами влас­них вольностей 12. Важко й навіть неможливо з певністю визначити всю суму річного прибутку запорізького Коша з Перевозів через ріки: це залежало від більшого чи меншого руху чумаків, торговців і купців, що, в свою чергу, зале­жало від урожаю солі, вилову риби, достатку степової трави, безпечнос­ті проїзду дикими татарськими степами тощо. Із червня 1774 р. до січня за перевіз у Гарді зібрали 850 карбованців, отже, протягом року значно більше тисячі карбованців, а Гардовий перевіз вважався найменшим, бо при ньому не було навіть окремого шафаря. На Мишуринорізькій переправі запорізькі козаки, якщо вірити історикові України Маркевичу, свого часу збирали 12 тисяч крб. щорічного мита |!.

Немалу частку військових прибутків становив «димовий» податок, який запорізькі козаки збирали з так званих «сиднів», що вважалися підданими сі­чового товариства. Податок був постійним і тимчасовим: постійний до 1758 р. обмежувався 1 крб. з родини, а з 1758 до 1770 р. 1 крб. і 50 коп. У зв'язку зі складністю вирахувати все жонате населення Запорізького Війська, важко, звичайно, визначити й максимум цього податку; якщо прийняти за норму всього жонатого населення по зимівниках 12250 чоловік ' , то при податкові в карбованець отримаємо 12250 крб., а при півтора карбованцях 18375 крб. Тимчасові податки, що бралися з жонатих козаків, сягали від 300 до 500 крб. з паланки, але їх накладали лише у виняткових випадках, коли військо органі­зовувало великий похід на Туреччину, Крим чи Польщу або посилало депута­цію у російську столицю з особливо важливої справи.

Судовий штраф, що брався грішми, худобою, кіньми за якусь провину, та­кож становив джерело прибутку Війська Запорізького. Він ішов на користь або всього війська, або одного куреня чи військової старшини: «за найтяжчу провину приковують до стовпа і вбивають його насмерть, а багатство його бе­руть на військо», «у них кожний начальник за зухвалість до найменшої кра­діжки чи упадання біля жіночої статі може того злочинця позбавити всього майна на свою користь, яким би великим не було багатство, й ні перед ким за це не відповідає» .

Врешті, останнім джерелом прибутків Війська Запорізького низового було грошове й хлібне жалування спочатку від польського, а потім від російського уряду. Грошове жалування польсько-литовського уряду Запорізькому Вій­ськові вперше призначив 1576 р. король Стефан Баторій, як свідчать про це українські літописці: «Тогда ж и запорожским козакам учредил атама­на кошового и всі их начали и всім козакам, как городовим, так и запо­рожским давал жалованье на год по чирвонцю и по кожуху, чем козаки на долгое время били очень доволни»16. Скільки жалування давали потім за­порожцям, збільшувалося воно чи зменшувалося, про це ні літописці, ні су­часні польсько-литовському пануванню у Південній Русі джерела не кажуть. Відомо лише, що це жалування далеко не завжди справно надходило в Січ, бо державна скарбниця Речі Посполитої дуже часто була порожньою. Ця нере­гулярність давала привід запорожцям влаштовувати набіги на мусульманські землі і разом з тим була підставою для виправдання їхніх ворожих дій проти мусульман перед польським урядом. З того часу, як запорожці проголосили себе поборниками православ'я й ненависниками католицизму, вони втратили грошове жалування від польського уряду, але почали отримувати його від ро­сійського. Але з якого року вони стали отримувати грошове, а разом з тим і хлібне жалування від Москви, точно не відомо; ймовірно, це могло статися з

" Медведев. Сборник све­дений министерства фи­нансов. СПб, 1867. Т. 6. С. 463.

12 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1.С. 226.

Маркевич Н. История. Т. 2. С. 324.

'' Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 32—40.

Мышецкий С. История.

С. 58; Калачов Н. Архив. С. 9.

"' Лукомский С. //Лето­пись Самовидца. С. 350, 214.


часу приєднання Малої Росії до Великої, тобто з 1654 р. У проханні гетьмана Хмельницького на ім'я царя, що складається з 23 пунктів, у останньому пункті сказано: «Так само й на тих, котрі за порогами Кіш бережуть, щоб його царська величність зволили милість свою показати, оскільки не можна його сам без людей залишити»17. Йдеться про «харч і порох», які гетьман просив у царя для 400 вартових, котрі жили в місті Кодаку; про це ж міг Хмельницький про­сити в царя і для запорожців. 19 березня 1654 р. українські посланці каза­ли в Москві, що з України в Запоріжжя «на кошових козаків запаси хлібні й зілля * і кульки посилають», а у фортецю Кодак тоді ж відправляли зброю, зіл­ля, гармати й хлібні припаси. В актах 1661 р. сказано, що низові козаки за 8 миль від Січі «вдячно» прийняли царське жалування; але скільки його було, не відомо '8. Так само під 1668 р. сказано про жалування «2000 крб. та сукна різного кольору сто в'язок німецьких». 1675 р. їм видали 500 червінців, 150 по­ловинок сукна, 50 пудів свинцю й зілля також. 1676 р. запорожці писали Са-мойловичу, що цар Олексій Михайлович надсилав гетьманові укази «пози­чати запорожцям стосовно їхньої потреби борошно», але він про це забу­ває |9; 1693 р. запорожці скаржилися гетьманові Мазепі, що додаткового жалу­вання «по два алтына, албо й болій грошей да по аршину сукна на козака» зов­сім недостатньо 20. 1708 р. звичайне жалування запорізьких козаків визнача­лось у 10 тис. крб. на рік 21. 1734 р., коли запорожці з-під влади Криму знову перейшли під скіпетр Росії, точно визначилася й сума грошового жалування на військо: «А за службу їх, запорізьких козаків, отримувати жалування на все військо 20 тисяч щорічно»22. З «розпису» 1740 р. видно, скільки кому видавали царського жалування у Запорізькому Військові: кошовому отаманові — 600 крб., судді, писареві й осавулу — по 300 крб., обозному й полковникові — по 100, полковому осавулові — 50, священику — 40, полковому хорунжо­му — ЗО крб.23, осавулу при обозному — 20 крб., підосавулові при обозному — 20 крб., пушкареві й довбишу по 15 крб., курінним отаманам і козакам на всіх 4 тис. крб., а разом — 6150 крб.24 З 1742 р. цю цифру зменшили до 4660 крб., а з 1759 р. й до кінця існування Січі підвищили до 6660 крб.25 За розкладом 1768 р. ці 6660 крб. розподіляли дещо інакше, а саме: кошовому отаманові — 70 крб., судді — 60 крб., писареві — 50 крб., осавулові — 40 крб., пушкарю * й довби­шу — ЗО, військовим канцеляристам — 12, тридцяти восьми курінним отама­нам 1020 крб., або 27 крб. на кожного, товариству 38 куренів — 5320 крб., або по 140 крб. на кожен курінь, начальнику січової церкви — 5, підначальнику — З, ієромонахам — 5, дияконам — 3, уставнику — 3, свічкареві — 1, ктито­рам— 4, школярам—3, паламарям— 10, семи старшинським слугам — 7 крб., кухарям — 2 крб., крім того, подарунок офіцерові, що привозив жалу­вання — 5 крб., унтер-офіцерові при ньому — 2, солдатам — 6, отаманам — 20 крб., що разом становило 6660 крб.26

Якщо ці 6660 крб. розподілити на все Запорізьке Військо, тобто в серед­ньому на 10—12 тис. чоловік, то царського жалування виявиться абсолютно недостатньо навіть для першої необхідності — утримання коней у воєнний час. Тому запорожці щороку просили підвищити жалування військові, скар­жачись на мізерність відпущеної їм російським урядом суми й на важкі для життя часи; але уряд або зовсім не зважав на ці прохання, або ж робив доплату лише у вигляді тимчасової допомоги й лише за особливі воєнні заслуги.

Для зберігання спільного військового скарбу у запорізьких козаків існувала так звана військова скарбниця й вівся «особливый войсковій скарбец и та­бель войсковій»; для цієї мети утримувалась особлива «неподвижная» скриня

17 Полное собрание зако­нов. Т. 1. С. 327. * Порох (застар.). '" Акты ЮЗР. Т. 10. С. 476; Т. 5. С. 45.

19 Там же. Т. 7. С. 49; Т. 12. С. 540, 634.

"'" Величко С. Летопись.

Т. 3. С. 174.

21 Скальковский А. Исто­рия. Т. 2. С. 14.

Чтения московского об­щества, 1848. № 6. С. 45.

23 Полковників, осавулів і хорунжих записано по два.

24 Миллер Г. Исторические сочинения. С. 81.

25 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 159, 207. * В ориг. помилково «пи­сарю».

26 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 201, 202 та ін.

Прибутки Війська Запорізького низового

при січовій церкві на руках військового судді. Рахувати й видавати цей скарб січова старшина й курінні отамани могли лише за спільною згодою дідів, а без неї ніхто ні зі старшини, ні з курінних не смів навіть торкатися до неї, а вин­ного карали смертю, відбираючи все його майно на військо й незважаючи, чи він значний, чи простий козак 27.

Заодно з грошовим запорізьким козакам видавали й хлібне жалування, а та­кож бойове «зілля», свинець і порох; до 1759 р. їм видавали по тисячі пудів бо­рошна та по «військовій узаконеній порції круп», а з 1759 р. по 1300 четвертей борошна й круп разом, а окремо по 50 пудів свинцю й пороху. Хлібне жалуван­ня розподіляли таким чином: кошовому — 15 четвертей борошна й 2 четверті круп, судді — 15 четвертей борошна й 2 четверті круп, писареві — 12 четвертей борошна й 2 четверті круп, осавулові та військовій канцелярії — по 10 чет­вертей борошна та по 1 і 3 четверті круп, пушкареві й довбишу разом — 6 чет­вертей борошна, начальнику церков — 5 четвертей борошна, паламарям — 2 четверті борошна, школі — 4 четверті борошна, січовим ктиторам — 2 четверті борошна, військовим стадникам — 2 четверті борошна, 38 куреням по 32 чет­верті борошна, 1 четверті з 6 четвериками круп; всього ж 1300 четвертей бо­рошна й 85 четвертей круп 28.

Крім царського хлібного жалування запорізькі козаки отримували продо­вольство і з Києво-Межигірського та з власного Самарсько-Миколаївського монастирів; так, 4 вересня 1759 р. з монастирських млинів по Самарі й Самар-чику у Січ на військову канцелярію «по едной бочке пшона пшеничнаго да и ржаного» на військових підводах, присланих із Січі з гінцем у монастир 29. Як розподіляли свинець і порох, нам невідомо за браком даних; відомо лише, що певну його частину отримували й січові школярі, які жили такою самою гро­мадою, як і всі низові товариші 3". Свинцю й пороху для всього Запорізького Війська було так само недостатньо, як і хлібного жалування; тому запорожці частково самі робили їх, а переважно купували в поляків, українців, турків, татар, вірмен, навіть євреїв, оскільки свій порох був поганої якості 3|. ■ Про те, де і як видавали запорізьким козакам грошове та хлібне жалування, розповідають детальні акти січового архіву, що частково дійшли до нашого часу. Після переходу запорізьких козаків 1734 р. під владу Росії вони, за клопо­танням свого доброчинця, київського генерал-губернатора графа Вейсбаха, грошове жалування отримували безпосередньо в Петербурзі. Це відбувалося так: щороку з Січі в столицю вирушала депутація з 20 чоловік «знатного вій­ськового товариства»— полковника, писаря, осавула й 17 курінних отаманів. Ця депутація спочатку їхала в Київ або (з 1750 р.) у Глухів, там рекомендува­лася гетьманові, отримувала від нього прогони * й подорожні листи і далі вже вирушала в Москву чи Петербург. Прибувши до столиці, депутація роз­ташовувалася за казенний рахунок по квартирах, потім рекомендувалася ім­ператорові чи імператриці, і доки виконувалися формальності з видачею жа­лування, знайомилася із столичними вельможами, дарувала їм привезені з Січі подарунки, сама приймала «презенти», а вже потім отримувала грошове жалування, а часом і милостиві подарунки — медалі, каптани, сукно, оксамит, кожухи. Тоді ж клопоталася про лист на хлібне жалування, свинець і порох, котрі за асигновкою провіантської канцелярії й головної контори артилерії та фортифікації видавалися з кременчуцьких магазинів, і їх казенними суднами з «належним конвоєм» доставляла в Січ. На закінчення депутація знову рекомен­дувалася дворові, отримувала аудієнцію «високомонаршої особи» й нарешті від'їжджала зі столиці в Січ.

Так було до 1751 р., а від 26 листопада того року за указом встановлений порядок отримання жалування запорізькими козаками було змінено. Гетьман

Фелицын Е. Историче­ские документы запорож­ского сичевого архива// Кубан. обл. ведомости. Екатеринодар, 1840.

20 Л 1 Яш'||>1П1||1,Мп"|

гя Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 202, 203.

Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский

монастырь. С. 108.

30 Мышецкий С. История. С. 56.

31 Там же.

* Подорожні гроші.

305
граф Кирило Розумовський вирішив 32, що через велику відстань від Січі до столиці поїздки запорожців по жалування пов'язані з великими труднощами й тому за його розпорядженням і за рішенням урядового Сенату на майбутнє бу­ло визначено: «тому Запорізькому Військові щорічно відпускати й асигнувати грошове жалування статс-контори з тамтешніх поблизьких місць, хлібне жа­лування провіантської канцелярії з Кременчуцького магазину, порох і свинець канцелярії головної артилерії й фортифікації також із поблизьких місць, і від­силати в Київську губернську канцелярію, а тій канцелярії усе те жалування, як грошове й хлібне, так і порох та свинець на 1751 р. відправити й надалі що­року відправляти тому Запорізькому Військові в Січ через посланців казенними суднами й людьми з належним конвоєм і віддавати кошовому отаманові й усьому військові з поквитуваннями... а присланим від запорожців у Москву чи Петербург посланцям (тобто депутатам) харчових, на питво, дрова й свічки, так само при відпущенні їм жалування і прогонних грошей, цього давати не належить, оскільки для отримання згаданого жалування як нині, так і надалі від того Війська Запорізького присилати вже не буде»33. Запорожці слушно вважали це розпорядження немилістю до себе, а для всього війська величезним клопотом. Цей клопіт виникав як від звичної у ті часи тяганини й формалізму в справах, так і від особистого настрою київського генерал-губернатора. Остан­нім на той час був Михайло Леонтьев, котрий ненавидів запорожців до гли­бини душі. Цього разу він зробив усе від нього залежне, щоб вчинити непри­ємність запорізьким козакам; вони отримували жалування на наступний рік вперед, але минув 1751 р., а жалування не було, минула й перша чверть 1752 р., а жалування все ще не доставили в Січ. Тоді запорожці звернулися зі скаргою на Леонтьева до гетьмана графа Кирила Розумовського, в якій писали, що «жа­лування від київського генерал-губернатора Леонтьева, після багатьох вимог, до них, запорожців, ще не надійшло». Гетьман, прочитавши скаргу запорожців, наказав генерал-губернаторові видати гроші Запорізькому Війську «без жод­них зволікань», на що Лентьєв відповідав Розумовському, що гроші ще не на­дійшли з Білгородської канцелярії і тому їх не можна видати запорожцям. Так Запорізьке Військо чекало свого грошового жалування до 21 червня 1752 р.: лише тоді прибув у Січ поручик Фролов з капралом та 12 солдатами на п'яти підводах і привіз козакам грошове жалування и.

Ще тяжче було запорожцям отримати хлібне жалування, порох і свинець: замість того щоб доставити хлібне жалування у саму Січ казенними суднами й людьми, запорожцям наказали отримати його з кременчуцького магазину; запорожці заперечили, що це становить для них велику трудність, бо для «при­везення його в Січ потрібно до 400 підвод, яких у Січі запорізькій нізвідки взяти, до того ж і відстань того магазину від Січі до 300 верстов налічує»35. Че­рез це вони вважали, що простіше, зручніше й легше було б отримувати хліб­не жалування у самій Січі з магазину Новосіченського ретраншементу, «з кот­рого й перед тим в усі майже роки його їм видавали», і в якому будь-коли можна було взяти 3—4 тисячі четвертей хлібного продовольства. Але це заперечував князь Семен Волконський, який тоді був одним із керівників провіантсь­кого відомства на півдні: він вказував запорожцям на кременчуцький хлібний магазин, а до новосіченського наказував навіть не торкатися, щоб залишити його запаси на інші, потрібніші й нагальніші випадки. Але запорожці наполя­гали на своєму, й 1751 р. надійшло розпорядження відпускати їм хлібне жалу­вання з магазину Новосіченського ретраншементу; але цього разу вони на­ткнулися на опір обер-провіантмейстера магазину: без окремого указу Голов­ної провіантської канцелярії він не бажав видавати запорожцям хлібне жа­лування. Лише 1752 р., 18 вересня, запорожці отримали провіант із магазину Новосіченського ретраншементу за 1751 р. А ще 24 липня 1752 р. на прохання

Не відомо, чи сам осо­бисто, чи під впливом во­рога запорожців київсько­го генерал-губернатора

М. Леонтьева.

33 Миллер Г. Исторические

сочинения. С. 78.

34 Киевская Старина. 1883. № б, авг. С. 753.

35 Миллер Г. Исторические сочинения. С. 79.

Прибутки Війська Запорізького низового



запорізьких козаків, надіслане ними гетьманові Розумовському, й за подан­ням гетьмана 4 квітня у Колегію закордонних справ остання через Сенат прий­няла з цього приводу категоричну постанову: «Просять ті запорожці, щоб для отримання грошового жалування їм дозволили посилати в Москву чи Санкт-Петербург, за попереднім звичаєм, старшину з 20 чоловіками знатного військо­вого товариства і їм по-старому видавати харчові й на питво, дрова та свічки, також при видачі жалування і прогонні в обидва боки дороги гроші, котрих уже давати невільно й котру заборону вони, запорожці, вважають за крайню образу для себе, а відрядження за цим жалуванням у Москву чи Санкт-Петер­бург посланців вони не лише за якийсь клопіт, але за найвищу її імператор­ської величності милість визнають, отримуючи можливість бачити високо-монарше її імператорської величності обличчя; а хлібне жалування просять видавати з новосіченського магазину, з котрого й попередньо майже у всі роки його їм видавали. При цьому й гетьман зі свого боку запитує, чи дозволити їм, запорожцям, по-старому посилати депутатів, чи видавати згадану кількість гро­шей, як вирішено, так само й про негайне виконання грошового жалування та про відпущення хлібного з новосіченського магазину й генералу Леонтьеву під­твердити. Колегія закордонних справ вважає, що коли запорожці, не вважа­ючи це собі за клопіт, бажають по-старому присилати в Москву чи Санкт-Пе­тербург посланців, особливо ж у тому їхньому не непристойному намірі, щоб ті посланці удостоїлися бути рекомендованими її імператорській величності для того, щоб скласти їй найнижчий і найпокірніший уклін, що вони вважають найвищою її величності милістю й авантажем * для себе, й тим користуватися хочуть, то відмовляти їм у цьому й позбавляти цього їх не слід, з яких міркувань таке посольство по-старому депутатів у Москву чи Санкт-Петербург для отри­мання грошового жалування їм, запорожцям, можна й дозволити, лише б тієї депутованої старшини з військовим товариством та їх службою, тобто всієї свити було не більше 20 чоловік (як це й за визначеннями урядового Сенату 1742 р. серпня 4 й 21 постановлено), а урядовому Сенатові цим Колегія за­кордонних справ подає, щоб дозволено було наказати належне всьому Вій­ськові Запорізькому грошове жалування, так само й чинам, відрядженим ра­зом із службою їх, як попередньо кормові й на питво, дрова та свічки, а при ви­дачі їх жалування та прогонні як тим висланим, так і майбутнім з ними для су­проводу тої жалуваної усьому військові грошової казни в конвой, обер-офіцеро­ві з солдатами, в обидва кінці гроші Статс-конторі або в Москві, або тут, у Санкт-Петербурзі, де трапиться, видавати і за писаним повідомленням від Колегії за­кордонних справ видавати їм, відрядженим запорожцям та конвойному офі­церові, повністю. А хлібне жалування, так само як порох і свинець, за вище-писаним попереднім визначенням урядового Сенату, казенним коштом Київ­ської губернської канцелярії у саму Січ їм, запорожцям, надсилати, а не так, як вище згадувалося. Вони, запорожці, пишуть, що київський генерал-губернатор Леонтьєв розпорядився їм самим із кременчуцького магазину хліб отримувати, чим він, генерал-губернатор, всупереч визначенню урядового Сенату і даремну їм, запорожцям, прикрість учинив, про яке відправлення до самої Січі казен­ним коштом, як і негайну видачу на 1751 р. усього жалування, якщо це ще не виконано, нехай урядовий Сенат зволить тому генерал-губернаторові Леон­тьеву підтвердити і при цьому йому, Леонтьеву, накаже хлібне жалування як на зазначений 1751 р. зараз видати, так і щороку надалі видавати, за поданням запорожців, не з кременчуцького, а бажано з новосіченського магазину»"'.

Так писалося 1752 р., 24 липня; надійшов 1753 р., і повторилася та ж історія: Січ протягом 1752 р. не отримала хлібного жалування за 1752 р. Тоді запорож­ці з кошовим отаманом Павлом Івановичем Козелецьким звернулися у Київ­ську губернську канцелярію з проханням видати їм хлібне жалування з ново­січенського магазину; але новосіченський обер-провіантмейстер Смецький послався на переволочнеиського коменданта, бригадира Кошелєва, що відав новосіченським та поблизькими хлібними магазинами. Запорожці зверну­* Користь, вигода (франц.) 36 Миллер Г. Исторические сочинения. С. 74.


пися до Кошелєва. Той спочатку взагалі відмовився видавати їм продовольство, а потім погодився, але, не знаючи, з якого саме магазину видавати, звернувся з цим питанням у Головну провіантську канцелярію. Але питання це вирішив указ Колегії закордонних справ 13 січня 1753 р. На початку цього року з Січі в Петербург вирушила депутація на чолі з полковником Данилом Гладким за грошовим жалуванням Війську Запорізькому. Грошове жалування депутати отримали у столиці, а про хлібне в Київську губернську канцелярію було суворо наказано видати «без зволікання»; депутація отримала цей наказ на зворот­ному шляху з Петербурга, і хлібне жалування незабаром видали 37.

Отже, лише 1753 р. встановився певний порядок отримання запорізькими козаками царського жалування — хлібного в самій Січі, а грошового в Петер­бурзі чи в Москві. Уривчасті архівні документи Січі містять відомості про те, хто в якому році їздив отримувати жалування й чого удостоювався у столиці.

1753 р. їздили полковник Прокіп Максимів, писар Джевага, осавул Осип Ру­бан та 17 курінних отаманів; їм видали 4660 крб. військового жалування, пол­ковникові з товаришами на питво, дрова й свічки 200 крб., подорожніх від Січі до Москви 127 крб., подарунок полковнику 50 крб., писарю й осавулу по 36 крб., 17 курінним отаманам по 18 крб. кожному, що разом склало 5415 крб.; крім то­го, прогонних грошей на доставку Запорізькому Війську жалування до Січі в один бік 141 крб. і 20 коп., та на конвойних обер-офіцера й солдатів на чотири-ямських підводах від Москви до Січі й назад в обидва боки 51 крб. 38 коп.

1754 р. по жалування до Петербурга відрядили полковника Василя Золотарев-ського з товаришами, які отримали стільки ж. 1756 р. посилали полковника Бі­лого, писаря Андрія Семенова й осавула Івана Кухарського з 17 курінними отаманами, які отримали стільки ж. 1759 р. їздили полковник Кулиновський, писар Іван Глоба й осавул Степан Холод з 17 курінними отаманами й отримали звичні 6660 крб. та ще 2 тисячі додатку на все військо, а в іншому так само, крім недоданих «з Київської губернської канцелярії в урядовий Сенат із ямської кан­целярії довідки прогонів 8 крб. і 80 коп. через брак у Москві із-за великого роз'їзду ямських підвод, за винайм від Москви до Києва 5 крб. і 88 коп.», разом 7429 крб. і 68 коп. 1761 р. відряджали полковника Григорія Корсунського, пи­саря Михайла Уса й осавула Василя Пимлина з 17 курінними отаманами; во­ни отримали разом із особистими подарунками 7415 крб., у тому числі 6660 крб. військових. 1763 р. висилали полковника Якова Близнюка, писаря Петра Уман-ця й осавула Михайла Рудика з 17 курінними отаманами. Вони отримали 7088 крб., оскільки раніше взяли в Москві 327 крб., разом 7415 крб., у тому числі звичайних військових 6660 крб. 1773 р. відправили полковника Павлі-ва, писаря Потапенка й осавула Мовчана з 17 курінними отаманами, які отри­мали всього 7415 крб., у тому числі звичайного військового жалування 6660 крб.18

Початково все наявне жалування видавали Війську Запорізькому золотою і срібною монетою, а з 1764 р. лише мідною 39; даремно запорожці клопоталися про заміну мідної срібною чи золотою,— аж до кінця існування Січі жалу­вання їм видавали мідними грішми.

Усі отримані військові прибутки запорізькі козаки використовували насам­перед на громадські цілі — купівлю боєприпасів, продовольства, влаштування перевозів, утримання духовенства, спорудження човнів, урешті на утримання усієї військової старшини. Але частина військових прибутків розходилась і по руках окремих осіб: вважаючи всі земні угіддя і всі взагалі прибутки влас­ністю Коша, Запорізьке Військо не виключало цим і приватної власності. На­приклад, кінь, зброя, різні будівлі, зароблені гроші, отримана після поділу здо­бич, нарешті царське жалування, становили особисту власність кожного за­порізького низового козака.

Киевская Старина. 1883. ,к Эварницкий Д. Сборник 158, 171, 185, 207. № 6, авг. С. 754, 755. материалов. С. 76, 90, 129, ''' Там же. С. 203.

Грамотність, канцелярія і школа

у запорізьких козаків


Ближче знайомство з історією, побутом і характером запорізьких козаків дає цілковиту підставу твердити, що стосовно грамотності запорожці водночас стояли й на дуже низькому і на дуже високому рівні. В той час, коли маса За­порізького Війська, що жила по зимівниках, вешталася по плавнях, мандру­вала зі своїми отарами безмежними степами, скніла в цілковитому неуцтві, а часом навіть дичавіла, в той самий час маса січового війська, так званого ни­зового товариства, за своєю грамотністю й начитаністю стояла настільки ви­соко, що переважала в цьому плані середній, а можливо, й вищий стан вели­коруського люду свого часу. Особливо це стосується запорожців XVIII століт­тя: якщо не більшість, то багато хто з кошових і суддів, за деякими винятками, були людьми грамотними, власноручно підписувалися на ордерах і листах. Більше того, читаючи листи, ордери й цидулки кошових, суддів та інших стар­шин до гетьманів, панів і бояр, бачимо, що багато з них писали не лише грамот­но, але й досить вправно й риторично; ця грамотність доходила до того, що в Січі можна було знайти людей, що вміли складати латинські вірші й духовні канти. «Серед них,— каже сучасник,— були такі грамотії, що і в Лаврі, і в сто­лицях рідко можна було знайти таких, з тої причини, що в Січі було всілякого люду доволі»1. Це буде цілком зрозумілим, якщо згадати, що Січ досить часто поповнювали «вчені й недовчені спудеї» Київської духовної академії *, багато польських, українських, а часом і великоруських панів і шляхтичів, котрі вміли й читати, і писати, але не вміли вжитися з порядками своєї батьківщини. На­віть «московські люди», що твердили, буцімто в Січі правилом було обирати в кошові людину, «що грамоти не знає», разом з тим свідчили, що нерідко хтось із військової старшини, якого в Січі вважали неграмотним, згодом, виїхавши з Запоріжжя на Україну, показував себе насправді не лише знавцем російської грамоти, але й «інших наук»2.

Наскільки грамотними були січові козаки, найкраще видно з промови, ви­голошеної ними 9 вересня 1762 р. в Петрівському палаці Москви з нагоди всту­пу на престол імператриці Катерини II. «Всепресветлейшая, всеавгустейшая, благочестивейшая великая государыня, императрица и самодержица всерос­сийская, мать отечества всемилостивейшая! Вся премудростию, силою, славою и благостию своею сотворивый Господь вечно и непоколебимо узаконил ре-

1 Устное повествование ську (Києво-Могилянську) 1817).

Н. Коржа. С. 41. колегію (1633—1701) та 2 Калачов Н. Архив. С.

* Йдеться про Кисво-брат- Київську академію (1701 - 9, 13.

кам ведать свои юг, туче восток, магниту север, солнцу запад, нам же, челове­кам, учрежденную над собою власть. Сей наш всеобщий и непременный долг так нас крепко понуждает и к наблюдению своему влечет, что аки бы он на скрижалях сердца нашего был написан. Его исполнение приносит нам пользу, покой, тишину, во всем благопоспешество и похвалу перед Богом, а его преступ­ление приводит на нас бедность, неприятельские насилия, междоусобную брань, всякое злоключение и проклятие от Бога. Последовательно вся наша жизнь и все наше счастие в сей жизни зависит от власти, Богом над нами оп­ределенной, за что мы божественному его об нас промыслу никогда лучше не благодарим, как когда тех достодолжно почитаем, которых он сам богами и сы­нами Вышнего называет; а паче еще то, что как они на высочайшем степени всякого человеческого достоинства поставлены не ради своей, но ради нашей чести, славы и пользы, так и мы их почитая, себя почитаем, себя прославляем, себе пользуем и пред Богом себя оправдаем. Чего всего в рассуждении, когда царь небесный ваше императорское величество на престол всероссийский всесильно своею десницею возвел, и мы все, сыны и питомцы Низового Дне­провского запорожского Коша, как притоманные дети и птенцы орлего своего гнезда, не могли от несказанной радости не вострепетать и тебе, истинной ма­тери нашей, о чадех своих веселящейся, едиными усты и единым сердцем следующего приветствия не возгласить: Бог духов и всякия плоти, вашего им­ператорского величества дух жизни, которым вся Россия живет, движется и процветает, в священнейшем ковчеге августейшего тела дражайшим здравием и светозарным долгоденствием да оградит! Господь сил, крепкий во брани, свет державы твоея в силе и славе да удержит, дондеже оружием твоим, в руце своей крепкой водимым, всех врагов твоих под ноги тебе сокрушит. Царь веков, дом и престол Давида российского, Петра Великого, да утвердит непоколебимо и непресекомо пребывати на земле, дондеже солнце и луна пребудут на небеси! Августейшая монархиня, всемилостивейшая государыня! С сим искренно усердным желанием и верноподданническим приветствием священнейшему вашего императорского величества лицу Низовое Запорожское Войско являть­ся дерзает и притом себя в глубочайшем благоговении к высокомонаршим вашего цесарского величества стопам раболепно повергает»3.

Найбільший відсоток освічених людей, безумовно, давала запорізьким ко­закам Київська духовна академія. Цим пояснюється, з одного боку, часте вжи­вання у листах запорізьких козаків текстів зі святого письма, на зразок та­ких: «Хто кому зле мірит, тою же мірою и ему возмірится»; «Дом раз-діливьійся на себе, запустівает»; «Возносяйся дом твой зостанет пуст, и в жилищах твоих живущаго не будет: ею бо мірою мірил еси, тоею возмірится, по неложному глаголу евангельскому»4; з іншого боку, цим пояс­нюється особлива пристрасть запорізьких грамотіїв до іншомовних і класичних слів та вигадливих, пишномовних висловів, як то: недишкреція, перспектива, респекція, зрепреманд, специфікований, респонс, сатисфакція, антецесор, го­ризонт, Кімерійський Босфор, Евксинський Понт, Меотійське озеро, славетне гніздо Січа, журавель на купині стоящ, пава в краснопістрому пері, душепагубне єзеро гріховне, давати місце плевелосіянню, впасти в канікулу (шаленство, від слова «сапів» — собака), відписати його превелебності, здалека побачивши перспективою свого розуму і т. п.5

Освічені люди високо цінувалися в Запоріжжі, бо «вони святе письмо чи­тають і темних людей добру научають». Найпроворніші з них ставали військо­вими писарями і нерідко, як у силу свого звання, так і від природного розуму грали вирішальні ролі серед запорізьких козаків. Прізвисько «лукавая писуля» отримав один із колишніх військових писарів, людина дивовижно меткого ро­зуму й виняткової винахідливості, Антон Головатий. Величезна більшість вій-

3 Русский Вестник. 1841. № 2. С. 103—105.

4 Величко С. Летопись.

Т. 2. С. 560, 471. 5 Величко С. Летопись. Т. 2. С. 31, 338, 379, 468, 469, 542, 552, 558; Фео­досии. Самарский Пустын­но-Николаевский мона­стырь. С. 101.

Грамотність, канцелярія і школа у запорізьких козаків

ськових писарів була, звичайно, українцями, що видно з численних листів, у яких трапляються такі вислови: «Веліте разставытъ по квартырам слободкы Мачабыловкы»; «расположили запорожских Козаков в' Екатерынинской провинцыи винтер фартерамы * стороною Орелы со всіми угодіями»; «без причиненія в чем лыбо и малійшьіх тім поселянам обыд, как из ор­дера его высококняжескаго сыятельства видно»; «вашего сыятельства ордер по наносам пыкынерных вашему сыятельству началныков»; «дать о себе знать Екатерынинской провинціи посміжно живущым владельцам тако­вым, скоими надобние чертижи слідоватимуть»в. На одній чернетці докумен­та, що вціліла в паперах січового архіву, є приписка, що явно показує походжен­ня запорізького писаря: «Спробуваты пера и черныла, чи добре буде пысати»7.

Але крім зайшлого елемента, котрий давав запорізьким козакам великий відсоток освічених людей, у самому Запоріжжі були осередки освіти, школи; за­порізькі школи поділялися на січові, монастирські й церковно-парафіяльні.

У січовій школі навчалися хлопчики або силою привезені звідкись козаками і потім усиновлені ними в Січі, або ті, що самі приходили до них з України й Польщі, або ж спеціально привезені багатими батьками в Січ для навчання гра­моти й військового мистецтва; на Запоріжжі їх звичайно звали «молодиками». Таких школярів, за свідченням одних сучасників, було в Січі понад ЗО; за свід­ченням інших, до 80, з них 30 дорослих і 50 дітей 8; січові школярі вчилися чи­тання, співів і письма; мали особливий, але схожий на все військо громадський устрій; мали спільні шкільні кошти, що зберігалися завжди у старшого; оби­рали зі свого середовища двох отаманів — одного для дорослих, другого для дітей, і на власний розсуд або залишали їх на цих посадах, або скидали після закінчення року. Вони отримували прибутки частково від «наказних» батьків, частково за дзвоніння у дзвони й читання псалтиря по вмерлих козаках, за продаж ладану в січовій церкві, за колядку під вікнами січового товариства й привітання його у свята Різдва Христового, Нового року й світлого Воскре­сіння Христового; крім того всього січові школярі отримували певну частку бойових припасів — свинцю й пороху,— які щороку присилали зі столиці в Січ на все Запорізьке Військо низове 9.

Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий крім своїх прямих обов'язків наставника виконував і другорядні: дбав про здоров'я хлоп­чиків, виводив їх при пошестях «на свіжу воду» в луки, сповідав і причащав хворих, ховав померлих і про всі випадки у школі детально доповідав кошовому отаманові і водночас прикордонному лікареві.

Судячи з документа 1750 р., розміри січової школи зовсім не відповідали кількості хлопців, що вчилися в ній: її подвір'я було настільки малим, що діти, зібрані сюди «з різних місць усі вкупі перебувають» '".

Монастирська школа існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі. Вона виникла разом з його першою церквою близько 1576 р. Тут також навча­лися малі й дорослі хлопці та юнаки під керівництвом самарського ієромонаха; навчальними предметами були грамота, молитви, закон божий і письмо".

Церковно-парафіяльні школи існували майже при всіх парафіяльних церк­вах запорізького поспільства, тобто підданого * чи жонатого стану запорізьких

* Зимові квартири (пере­круч.).

6 Эварницкий Д. Вольнос­ти. С. 314—317. ' Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 286. " Мышецкий С. История. С. 46; Скальковский А. Ис­тория. Т. 1. С. 145. 9 Скальковский А. Исто-
рия. Т. 1. С. 146.

Киевская Старина. 1891, сентябрь. Т. 34. С. 491. 11 Феодосии. Историчес­кий обзор. С. 30. * Йдеться про селянство, яке проживало на Запо­ріжжі, так званих «підда­них Війська Запорізько­го».

Запорізька чорнильниця Гравюра кінця XIX ст.

Д. І. Явормицький Історія запорізьких козаків

козаків, котрий жив у паланках по слободах, зимівниках і хуторах. «Церква з дзвіницею, з одного її боку шпиталь, а з другого школа становили необ­хідні деталі кожної православної парафії запорізького краю»12. Деякі з цих шкіл спеціально називалися «школами вокальної музики й церковного співу» і призначалися для навчання хлопчиків музики та співу. Такі школи були у Січі і в паланках; так, 1770 р. таку школу перевели з Січі в слободу Орловщину на лівому березі річки Орелі. «Це зробили для того, щоб посеред Запоріжжя, у центрі сімейного козацтва, піднести церковне читання і співи, щоб у школах практично привчити молодих козаків, хлопців, до церковного співу, створивши з них читців і співаків для всіх нововідкритих церков і парафій запорізького краю. Є серйозні підстави припускати, що головною діючою особою в цій ор-ловщинській школі був улюбленець кошового Калнишевського, той знаменитий «читака й співака», колишній дячок Святопокровської церкви міста Переясла­ва Михаїл Кафізма, котрого як чудового читця й співака 1766 року Глібов пере­вів з Переяслава у Єлизаветград і призначив на співацьку посаду капельмей­стером» . З інших шкіл, січової, монастирської й парафіяльних, виходили диякони, уставники й писарі, які завжди користувалися більшим співчуттям у запорізьких козаків, ніж прибульці з інших місць у Запоріжжя.

З усього сказаного про запорізькі школи видно, що в Січі справді було «не без грамотних», як висловився у розмові з князем Григорієм Потьомкіним Антон Головатий. Яким був відсоток освічених щодо неосвічених у Запоріжжі, можна судити з двох документів: 1763 р. курінні отамани й деякі діди «дали в Коші росписку» суворо виконувати всі порядки внутрішнього благоустрою у своєму війську і на знак цього приклали руки «хто по простоті крестами, а хто может письмом»; тоді на 13 неписьменних в одному курені виявилося 15 письменних '\ 1779 р., вже після падіння Січі, коли запорожці присягали на вірність російському престолові, то з 69 чоловік, що складали присягу, 37 вияви­лося освічених, а 32 неосвічених 15. Факт якнайповчальніший для тих, у кого склалося уявлення про запорізьких козаків як про гуляків, пияків і грубих невігласів: нехай такі люди спробують знайти подібний відсоток освіченості в масі середнього й навіть вищого стану, не кажучи вже про нижчий стан велико­руського народу зазначеного 1779 р.

Суворо дотримуючись у всьому простоти, більше спираючись на звичай, як на писане право, запорізькі козаки трималися цієї простоти і в канцеляр­ській процедурі: за свідченням сучасника, який чотири роки жив у Січі, істо­рика князя С. І. Мишецького, у запорожців не було ні особливої канцеля­рії, ні великого штату службовців у ній: усі вхідні папери приймав військовий писар, який мав помічника, підписарія. Обов'язки цих двох осіб полягали в тому, що вони отримували й читали царські укази, королівські послання, хан­ські листи низовому товариству на військових радах і давали, за згодою всього війська, відповіді на різні запити й пропозиції, зроблені йому тими чи іншими царями й володарями, причому кожну письмову справу виконували на квар­тирі чи в курені писаря. Ті самі свідки стверджують, що ні журналів повсяк­денного життя війська, ні записок про його походи запорожці зовсім не ве­ли 16. «Числа не знаєм, бо календаря не маєм, год у книзі, а місяць у небі» — звичайно жартували запорожці в тому випадку, коли в них вимагали дати довід­ку по вхідних книгах про ту чи іншу людину, яка втекла з московської чи поль­ської землі в Запоріжжя. Зрештою, є всі підстави вважати, що запорізькі ко­заки вели свої справи зовсім не так просто, як уявлялося це людям «москов­ського звання», котрі жили чи випадково бували в Січі. Справа в тому, що вка­зуючи на абсолютну простоту свого життя й відсутність буцімто будь-якої кан­целярщини в Січі, запорізькі козаки тим самим хотіли гарантувати так звані «військові секрети»; в їх розумінні, щоб цілковито зберегти політичну незалеж-

12 Феодосии. Историче­ский обзор. С. ЗО, 57.

13 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 385.

14 Фелицын Е. Историче­ские документы запорож­ского сичевого архива.

15 Эварницкий Д. Сборник материалов. № 101. С. 209.

16 Мышецкий С. История. С. 46. 47.

Грамотність, канцелярія і школа у запорізьких козаків

ність усього козацького ладу, слід було тримати в суворій таємниці всі прояви громадського й приватного життя війська, а цього не можна було б досягнути, відкрито заявляючи про існування у них повсякденних записів усього, що дія­лося в Січі. Документи Самарсько-Миколаївського монастиря, що збереглися до нашого часу, свідчать, наприклад, що в запорізьких козаків були архіви як при головній військовій канцелярії, так і при кожній паланці низових воль­ностей; що в них велися розрахункові записи Січі з монастирем; що в них на­віть виконувалася народна ревізія ''. В час суперечки 1753 р. запорізьких ко­заків зі старосамарцями за володіння самарським узбережжям, запорожці для доведення своїх прав зверталися «к войсковой архиві», де знайшли копії з уні­версалу Богдана Хмельницького 1655 р. й указу імператриці Єлизавети Пет­рівни 1746 р. «на вільне Самаррю й лісовими та іншими угіддями володіння»18. 4 лютого 1755 р. ордером Січі в Самарську паланку полковникові Федору Та­рану було наказано не чинити мешканцям села Чернечого при Самарсько-Ми­колаївському монастирі жодних кривд і не «притягать» обивателів та козаків се­ла до «покуховного» збору, а ордер Коша з цією забороною наказувалося «со­держать в сохраненіи для веденія при архиві в паланці, и при переміні с рук на руки, с прочими ділами, полковникам отдавать, дабы излишних пере­писок и затрудненій не послідовало»19. У жовтні 1769 р. запорізькі козаки, вирушаючи в похід під Білгород «к Очаковской стороні», з дня на день вели детальний щоденник про похід, із зазначенням кількості всього війська, місць переправ, зупинок, сутичок, кількості захопленої здобичі й послідовного опису повернення у Січ 20. Таким чином, і в цьому плані січове товариство стояло на стадії цілком організованого державно-соціального суспільства людей, що жили не лише інтересами нинішнього дня, але й інтересами віддаленого майбутнього, на котре вони завжди дивилися «здалека перспективою свого ро­зуму».

17 Надхин Г. Церковные памятники Запорожья. С. 17.

18 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 78.

19 Феодосии. Самарский

Пустынно-Николаевский

монастырь. С. 104.

20 Фелицын Е. Историчес­кие документы запорож­ского сичевого архива.


Поштові установи у запорізьких козаків
У країні, що історично існувала понад двісті років, у країні, цілком влашто­ваній, у країні, де жили люди, що постійно перебували у жвавих і безперервних зносинах з державними й пануючими особами сходу, заходу, півночі й півдня, не могло не бути такої першої і разом з тим такої необхідної на шляху розвитку культури установи, як пошта. Звичайно, початково в Запоріжжі, як і в кожній країні, роль постійних листонош виконували або люди, що випадково при­їжджали в Січ, або ж надзвичайні кур'єри. Відомо, наприклад, що кошовий ота­ман Іван Сірко, написавши 1675 р. від імені всього запорізького товариства листа гетьманові Петру Дорошенку, відіслав його з чумаками, котрі «нагоди­лися на ту пору» в Січі '. Відомо також, що й на Україні генеральний суддя Кочубей, посилаючи донос на гетьмана Мазепу в Петербург, відправив його з особливим гінцем *. Згодом випадкових доставників і надзвичайних гінців за­мінили постійні поштарі.

Але наскільки рано виникли власне поштові гони в Запоріжжі, сказати, за відсутності будь-яких даних, неможливо. Архівні документи дають вказівки про це лише з середини XVIII століття і пов'язують цю справу з іменами Воєйкова та Ісакова, «командира» Новоросійської й Київської губерній та «управителя» Новоросії 2. Це було в листопаді 1768 р. Пильно стежачи за подіями, що саме відбувалися в Польщі, Криму й Туреччині, і постійно розсилаючи для цього таємних військових агентів з Січі до російських повноважних представників у Крим, Туреччину й Польщу, Воєйков, а за ним і Ісаков зважили за потрібне для швидкого отримання звісток про події у згаданих країнах завести в Запо­ріжжі поштові «станиці». Поштові гони влаштували в чотирьох пунктах над північно-західною окраїною запорізьких вольностей, по шестеро коней з про­відниками в кожному — у Крюкові біля правого берега Дніпра, навпроти Кре­менчука; слободі Онуфріївці на річці Сухому Омельнику, теперішньої Хер­сонської губернії Олександрійського повіту; біля південного краю балки Княжі Байраки, навпроти відомого в наш час Шарівського шинку, Катеринославської губернії Верхньодніпровського повіту, та в селі Жовтому, просто на схід від Княжих Байраків. Переконавшись у необхідності поштових гонів, запорожці відразу скористалися наміченим трактом і сполучили Січ із останньою стан­цією у селі Жовтому, на протязі 125 верстов, також за допомогою чотирьох

Величко С. Летопись. * Це пояснюється, насам- 2 Скальковский А. Исто-Т. 2. С. 365. перед, характером та зна- рия. Т. 1. С. 245—257.

ченням листа.

Поштові установи у запорізьких козаків

поштових пунктів: від Січі до лівої притоки ріки Базавлука, Солоної, 25 верстов; від Солоної до ріки Базавлука на Церковний міст, 45 верстов; від Базавлука до лівої притоки ріки Інгульця, Саксагані, на Похилівський міст, 25 верстов; від Саксагані до «станиці» в Жовтому, ЗО верстов, і далі на встановлені' станції. У кожному з цих пунктів було влаштовано поштові станції, на кожній з яких утри­мували для зміни 6 коней при 3 козаках; козаки мусили возити пошту й різних посланців, з оплатою по копійці з верстви за одного коня.

Але запроваджений порядок поштових гонів проіснував початково в Запо­ріжжі досить недовго: того ж 1768 р. татари величезною масою увірвалися з Криму в Запоріжжя, зруйнували в ньому безліч сіл і зимівників, винищили масу люду, в тому числі й багатьох поштарів з їхніми хатами й кіньми. Але гроза швидко минула, й тоді запорожці послідовно, з 1769 по 1775 рік влаштували у себе 8 нових поштових гонів та запровадили в них зразковий лад.

Перший, один із найдовших поштових гонів, ішов просто з півдня на північ протягом 292 верстов, від Січі у Протовчанську паланку, звідти через ріку Оріль у Козлівську фортецю, і складався з 10 поштових пунктів: від Січі до зимівника козака Губи, біля річки Чортомлика, 20 верстов; від зимівника Губи до ріки Кам'януватої, 26 верстов; від Кам'януватої до зимівника козака Кривого на річ­ці Комишуватій Сурі, 40 верстов; від Комишуватої Сури до зимівника козака Войти на річці Мокрій Сурі, 50 верстов; від зимівника Войти до Старого Кода­ка, 29 верстов; від Старого Кодака до Лоцманської Кам'янки, 2 верстви '; від Лоцманської Кам'янки через Дніпро до центру Самарської паланки Самар-чика, ЗО верстов; від Самарчика до зимівника козака Петра Рябого біля річки Кільчені, 45 верстов; від зимівника Рябого до слободи Дичкова, при лівому бе­резі Орелі, 50 верстов; від Дичкова через Оріль у фортецю Козлівську, 20 верс­тов. При кожній з перелічених станцій мало бути по 4 коней і по 2 козаки; про­гінна платня становила 3 шеляги з 1 коня за верству; платню поштарі у воєнний час отримували з армійських коштів.

Другий поштовий гін ішов на 127 верстов приблизно в тому ж напрямку, але з невеликими відхиленнями: від Січі до Чортомлика, 20 верстов; від Чортомлика до Кам'януватої, 20 верстов; від Кам'януватої до зимівника козака Литвина, 46 верстов; від зимівника Литвина до мосту на Сурі, 20 верстов; від Сури до Ста­рого Кодака, 19 верстов; з Кодака до Лоцманської Кам'янки, 2 верстви; звідси, переправившись через Дніпро, просто на північ по вказаному вище тракту до фортеці Козловської, вище правого берега ріки Орелі.

Третій поштовий гін ішов від Січі до Старого Кодака й від Кодака через такі 9 пунктів: Пушкарівку, Домоткань, Бородаївку, Дніпровську Кам'яну, Мишурин Ріг, Трійницьку, Зимунь, Потоцьку Кам'янку, Крюків. Цей поштовий гін, оче­видно, встановили по тому самому козацькому шляху, котрий ішов уздовж пра­вого берега Дніпра і серед запорізьких козаків звався Крюківським, а в акаде­міка В. Зуєва «твердою й рівною чориопіщаною дорогою» (1781 р.) 4.

Четвертий поштовий гін, встановлений 1771 р., в розпалі першої російсько-турецької війни, також ішов з півдня на північ і з'єднував Запоріжжя з Украї­ною, а через Україну з центральною Росією. Спочатку він мав 4 пункти, згодом, з 1772 р., через повінь на р. Самарі, змінений і скорочений до 3 пунктів. За роз­кладом 1771 р. він ішов на урочище Жуковське, Богданове °, зимівник козака Шрама при гирлі річки Опалихи, правої притоки Самари, й урочище Барвінкову Стінку на річці Кільчені, поблизу зимівника Петра Рябого. Тут було по 2 ко­ней та по 5 козаків з фуражем і провіантом. За розподілом 1772 р. цей гін ішов на урочище Сорок Могил біля річки Вовнянки й Попасних Байраків, на річку Малу Тернівку, праву притоку Самари, де був зимівник військового писаря Гло-би та Шрамів брід у гирлі річки Опалихи. Тут було по 12 коней та по 6 козаків біля них.

А. Скальковський (Исто­рия. Т. І. С. 247) замість Старого Кодака називає Новий, але від Лоцман­ської Кам'янки до Нового

Кодака не менше 17 вер­стов, а від Кам'янки до Старого Кодака справді 2 верстви.

4 Эварницкий Д. Вольно­сти. С. 227.

5 Село Богданове на р. Ве­ликій Тернівці, правій при­тоці Самари (Павлоград­ський пов.)

Встановивши ці поштові гони, запорізький Кіш до 1774 р. надавав обов'язки поштарів на всіх станціях усім охочим, але з 1774 р. поклав поштову повин­ність виключно на зимівчаків, закликаючи до цього січових товаришів лише в рідкісних випадках, у час цілковитого занепаду зимівчаків, та й то лише покла-даючи на них обов'язок заготовлювати корм для поштових коней протягом зи­мового часу. Для цього було складено список усіх хат у кожній паланці запо­різьких вольностей і на всю відому кількість хат поклали обов'язок влаштувати певну кількість станцій. У список включили всі хати жонатих козаків, крім не­жонатих зимівчаків та бурлаків. Загалом у списку було 1912 хат, з яких слід було виділити 256 коней та 128 поштарів.-

За цим списком у Кодацькій паланці налічувалося 184 хати, які мали дати 13 поштарів: у Новому Кодаку — 3, на мосту через Мокру Суру — 3, на річці Комишуватій Сурі, у зимівнику козака Олекси Кривого — 5, у Січі — 1 і в зи­мівнику козака Розколупи — 3. В Самарській паланці налічувалося 891 хата, з яких належалося 60 поштарів: при паланці — ЗО, на річці Кільчені, в урочищі Барвінковій Стінці, біля зимівника Петра Рябого — 4, в урочищі Сорок Мо­гил — 2, на річці Малій Тернівці — 2, на річці Опалисі — 2, на річці Кам'яну-ватій — 3, на річці Чортомлику — 3, в Микитиному перевозі — 3, у Кам'янці, біля колишньої Кам'янської Січі — 7. У Протовчанській паланці налічувалося 501 хата, з яких мало виділятися 33 поштарі: у Січі — 3, в паланці на річці Про-товчі — 20 і в слободі Кам'янці, на лівому березі Дніпра, навпроти Нового Ко­дака — 10.

Потреби зносин з Україною, а через неї і з Росією російських гарнізонів у фортецях, що відійшли від Туреччини після миру 1775 року: Кінбурні, Таган­розі, Азові, Керчі та Єнікале, змусили запорожців встановити ще чотири пош­тові гони.

Перший з них був запроваджений запорізьким Кошем (за розпорядженням графа Румянцева-Задунайського) для сполучення між Кінбурном і Кременчу­ком по таких семи станціях: Петровій, Водяній, Саксагані, Кам'янці, Базавлуку, Чортомлику й Микитиній; від Микитиної через Верблюжку на станції новосерб-ських поселень до Кременчука. На цих семи пунктах наказали влаштувати по­стійні житла — у степу влаштувати землянки чи мазанки для захисту від холо­ду в зимовий час, цілком відокремлені від козацьких зимівників для звільнення господарів від обтяжливих повинностей. Біля обох берегів навпроти головних перевозів влаштувати спеціальні притулки, щоб кур'єр не мусив переправляти коней з одного берега на інший, а міг залишити їх в одній станції й отримати інших коней на протилежному березі. Відстань між станціями було визначено не менше 10 й не більше ЗО верстов; коней і поштарів на кожній станції мало бути по 10°.

Другий з чотирьох гонів ішов уздовж правого берега Дніпра, від Січі до Голої Пристані через Олександр-Шанець, по таких 9 пунктах: у Січі, на притоці Дніп­ра Великій Тернівці; у зимівнику козака Павлкжа; на ріці Інгульці, в зимів­нику козака Головка; на Інгульці, у зимівнику козака Шульги; на Інгульці, біля Білих Криниць; на Інгульці, в урочищі Городищі7; в Олександр-Шанці; на річці Білозерці й, нарешті, біля правого берега Дніпра, навпроти Голої Пристані; звідси через Дніпро з правого берега на лівий, до самої Голої Пристані. Сам перевіз через Дніпро можна було зробити й не доїжджаючи Голої Пристані, як здається, у теперішньому урочищі Перевізці, на 2 1/2 верстви нижче гирла ріки Інгульця, на 2 верстви нижче садиби власника с. Фаліївки, Херсонського повіту, M. М. Комстадіуса. Тут було два дуби, два човни й один пором для переправи.

Третій із чотирьох поштових гонів встановили по так званому Кизикермен-ському шляху, котрим 1787 р. імператриця Катерина II поверталася з Криму в Росію 8. Він ішов від Крюкова через с. Зибке у верхів'ях річки Мокрого Омель-ника на Курячу Балку; праву притоку Інгульця Водяну; Кривий Ріг; Інгулець;

6 Скальковский А. Исто­рия. T. 1. С. 255.

Між Дар'ївкою та Оле­нівкою, маєтками M. М. Комстадіуса в Херсонсько­му повіті.

Эварницкий Д. Вольнос­ти. С. 229. * Притулок.

Поштові установи у запорізьких козаків

Кисляківці, «де був козак Окатий»; Інгулець, де був Гергельський пришиб *; Інгулець, біля зимівника козака Шульги; Інгулець, біля Білих Криниць; Інгу­лець, в Городище, і врешті в Олександр-Шанець. На кожній із цих станцій було по 10 поштових коней та по 5 поштарів, а разом 100 коней і 50 поштарів.

Нарешті, останній з чотирьох гонів було запроваджено 28 квітня 1775 р. для з'єднання Полтави через Петрівську фортецю біля Бердянська, на Азовському морі, із завойованими в турків фортецями, Керчю та Єнікале; він ішов на Кіль­чень, Новоселицю, річки Нижню Терсу, Верхню Терсу, Ганчул, гирло Кам'янки, правої притоки Вовчої, Захарївську фортецю, річку Берду й до Петрівської фортеці.

Для спорудження усіх цих станцій козакам дозволили вирубати необхідну кількість лісу і з нього збудувати відповідні приміщення для коней та житло для поштарів, яких на кожній станції мало бути по 20, з такою ж кількістю коней.

На всіх поштових станціях у цих восьми пунктах запорожці запровадили суворий і зразковий лад. Пошту та кур'єрів наказувалося доставляти з місця на місце «негайно» і «без зупинок»; поштових коней утримувати в повній готов­ності й, у випадку використання всіх, негайно замінювати людськими. На всіх станціях окремими наглядачами призначали військових канцеляристів, котрі занотовували у книгу всі пакети, що були в кур'єрів, та подорожні в посланців. Для правильності дій з боку наглядачів полковники місцевих паланок мали здійснювати перевірки й кожен недогляд поштарів «безпослабно» карати. Приклад цього був 13 квітня 1770 p., коли козака Герасима Сову суворо покара­ли за потертий напис на конверті пакета головнокомандувачу графу П. І. Па-ніну. За кожний проїзд постановлено було брати певну прогонну платню як зі спеціальних кур'єрів, так і зі звичайних подорожніх, незалежно, своя це чи чужа людина; безплатний проїзд дозволяли дуже рідко, як видно на прикладі козака Івана Полонського, що їхав з Коша в Полтаву до головнокомандувача князя В. М. Долгорукого у справах Війська Запорізького, який отримав «свидетель­ство» на вільний проїзд в обидва боки через запорізькі поштові станції.

Від перекладача 5

Передмова автора до першого видання 11

Границі вольностей запорізьких низових козаків 13

Гідрографія, топографія і клімат Запорізького краю 26

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю 38

Історія й топографія восьми запорізьких Січей 58

Склад, засади й чисельність славного Запорізького низового товариства 115

Військовий і територіальний поділ Запоріжжя 126

Військові, курінні й паланкові ради запорізьких козаків 131

Адміністративна й судова влада у Запорізькому низовому Війську 138

Суди, покарання і страти у запорізьких козаків 149

Одяг та озброєння запорізьких козаків

156 Запорізькі військові клейноди

169

Характеристика запорізького козака 173



Домашнє життя запорізьких козаків у Січі, на зимівниках і бурдюгах 181

Церковний лад у запорізьких козаків 192 Самарський Пустельно- Миколаївський монастир 224

Охорона кордонів запорізьких вольностей 234

Мусульманські сусіди запорізьких козаків 237

Становище християн у мусульманській неволі 246

Християнські сусіди запорізьких козаків 252

Збройні сили та бойові засоби запорізьких козаків 264

Сухопутні й морські походи запорізьких козаків 271

Хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, городництво й садівництво у запорізьких козаків 281

Торгівля, промисли й ремесла у запорізьких козаків 291 Прибутки Війська Запорізького низового 301

Грамотність, канцелярія і школа у запорізьких козаків 309

Поштові установи у запорізьких козаків 314

НАУЧНОЕ ИЗДАНИЕ
В грех томах

Том первый

Львов Издательство «Свит»

(На украинском языке)

Фотографи О. Л, Денисов, В. П. Куземський Художній редактор Е А, Каменщик Технічний редактор I. Г. Федас

Коректори О. А. Тростянчин, М. Т. Ломеха, К. Г. Логвиненко

ИВ № 13165

Здано до набору 06.07.89. Шдп. до друку 19.12.89, Формат бОХЮО'/п,- Памір друк. № 1. Гари, тайме, Офс. друк. Умови, друк арк. 22,2 ! 0,56 вкл. Умови, фарб.-відб. 24,42. Обл.-вид. арк. 31,64 ( 0,76 вкл. Тираж 70 000 прим. Вид. Мо 1936. Зам. 558-9 Ціна 4 крб. 30 к.

Видавництво «Світ» 290000 Львів, вул. Університетська, 1, Львівська книжкова фабрика «Атлас» 290005 м„ Львів, вул* Зелена, 20.

Яворницький Д. І.

22 Історія запорізьких козаків/Пер. з рос. і, І. Сварника; У поряд, іл. О. М. Апанович; Худож. В. М. Дозорець.— Львів: Світ, 1990.—319 с: іл.— Бібліогр. в підрядк. приміт. ISBN 5-11 -000647-4(т. 1). ISBN 5-11-000907-4

Перший том містить розгорнуту характеристику запорізьких вольностей, гідро­графії, природних умов і ресурсів краю. Докладно описана історій і топографія восьми січей, склад І адміністративно-територіальний уклад Запоріжжя, органи влади і судо­чинство, розвиток школи. Окремі розділи присвячені одягу, побуту і іаняттнм, озброєнню козаків, їх стратегії і тактиці.

Для викладачів, студентів, ісюриків, стноірафів, пропаїаидистів

0503020900—005 39 ад ББК 63.3(2Ук)44



М 225 (04) —90 ~~







Каталог: Yavornytskyi


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка