У роботі над перекладом ми переважно орієнтувалися на існуючі правила видання історичних документів в У PCP та СРСР. Проте з огляду на специфіку твору і його призначення ми зважилися на певні зміни авторського тексту: змінили посторінкову нумерацію посилань на валову в межах розділів, змінили на велику літеру написання назв паланок і куренів, терміна Військо Запорізьке. До перекладу цитат (а їх у творі дуже багато) ми підходили диференційовано: перекладали цитати з історичних творів, в тому числі й багато документів, цитованих за сучасними Яворницькому чи ранішими істориками, оскільки ті досить часто вільно поводилися з документами, наближаючи їх правопис до тогочасної російської мови. Не перекладалися давньоруські літописи, орфографію яких збережено повністю, документи, писані староукраїнською і староросій-ською мовами, цікаві сучасному читачеві як пам'ятки мови. Однак правопис останніх наближався до сучасного — опускалися тверді знаки, літера «Ъ» передавалася відповідно як «і» й «е». Терміни «південноросійський», «малоросійський», «жидівський», котрі побутували в XIX ст., перекладалися за їх значенням — «український», «єврейський», але в цитатах зберігалися. В окремих місцях переклад супроводжується примітками (позначено зірочками) для пояснення застарілих і іншомовних слів, метрологічних термінів, географічних назв, зокрема гідронімів, виправлення окремих неточностей автора, друкарських помилок. Певні зміни внесено в бібліографічні посилання Д. І. Яворницького: бібліографічний опис видань зроблено згідно з сучасними вимогами, додано ініціали авторів, уточнено назви праць та вихідні дані. Незначні скорочення (за рахунок повторів імен і по-батькові царських бояр, воєвод і т. п.) вносилися і в авторський текст. Історичні коментарі в текст майже не вносилися, за винятком украй необхідних, аби максимально донести до читача твір Д. І. Яворницького в первісному вигляді. Детальне коментування тексту, здійснити яке може лише колектив істориків і філологів, доцільне буде в майбутньому академічному виданні творів Д. І. Яворницького.
При підготовці ілюстрацій для даного видання використано книги: Эварницкии Д. И. История запорожских казаков. Т. 1. СПб, 1892; Эварницкии Д. И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. СПб, 1888; Ригельман Л. Летописное повествование о Малой России, ее народе, казаках вообще. М., 1847; Скальковский А. А. История Новой Сечи. В 3 т. 2-е изд. Одесса, 1885; Історія українського мистецтва. T. 2. К., 1967 і T. 3. К., 1968; Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII — XVIII вв. Л., 1981; Жолтов-ський П. М. Український живопис XVII—XVIII вв. К., 1978; Eryka Lassoty i Wilhelma Beauplana opisy Ukrainy. Warszawa, 1972; Wójcik Z. Dzikie pola w ogniu. Warszawa, 1960; Podhorodecki L. Sicz Zaporoska. Warszawa, 1970.
Іван Сварник
ПЕРЕДМОВА АВТОРА ДО ПЕРШОГО ВИДАННЯ
Основою цієї праці стало десятирічне вивчення життя й воєнних діянь запорізьких козаків, які прославилися безсмертними подвигами в боротьбі за віру, народність і вітчизну. Вся «Історія запорізьких козаків», за планом автора, вийде в трьох томах, причому перший том присвячений виключно зображенню внутрішнього побуту запорізької громади, другий і третій томи присвячені фактичному викладу подій козацьких діянь, починаючи з кінця XV й закінчуючи другою половиною XVIII ст.* Головним джерелом при зображенні долі Запоріжжя, крім друкованих українських літописів, польських хронік та різних мемуарів, для автора праці служили писані документи, розкидані в багатьох місцях Росії по державних архівах та приватних сховищах (в Одесі, Києві, Катеринославі, Харкові, Москві, Петербурзі, Архангельську, Соловецькому монастирі), котрі так чи інакше стосуються життя і воєнних подвигів запорізьких козаків. Але крім архівних матеріалів в основу «Історії» лягло й багатолітнє вивчення автором топографії запорізького краю: вивченню топографії краю автор завжди надавав величезного й першорядного значення, і тому, перш ніж узятися за зображення історичної долі війська запорізьких низових козаків, він багаторазово об'їжджав усі місця колишніх Січей, часто плавав по Дніпру, спускався через пороги, оглядав острови, балки, ліси, шляхи, цвинтарі, церковні древності, записував козацькі пісні, народні перекази, розкопував поховання в курганах і вивчав усі більш-менш значні приватні й громадські зібрання запорізьких старожитностей. У всьому цьому він керувався виключно любов'ю (й нічим іншим) до запорізьких козаків, яка зародилась у нього ще з дуже раннього дитячого віку, коли його батько, «грамотій-самоук», читав йому безсмертний твір Гоголя «Тарас Бульба» й змушував шестирічного хлопчину ридати гіркими сльозами над лихою долею героя повісті. Враження дитинства були настільки міцними, що спонукали автора, вже у зрілому віці, спочатку до піших походів, а згодом до поїздок по запорізьких урочищах; поїздки ці повторювалися з року в рік і врешті стали для нього такими ж необхідними, як необхідні людині їжа, питво й повітря. Цією обставиною пояснюється той пристрасний тон і ті мимовільні помилки, якими наповнена перша друко-
• Третій том фактично закінчується 1734 р.
вана праця автора «Запоріжжя»* і яку так неприхильно зустрів рецензент п. Житецький **, але з повною об'єктивністю оцінив відомий учений і літературний діяч п. Пипін ***. У даній праці автор намагався виправити попередні помилки й хиби, й тому ввів до її складу лише п'ять розділів зі своїх попередніх праць, та й то в цілком виправленому й доповненому вигляді. За прикладом попередніх видань автор вважав за необхідне ілюструвати й це видання, щоб зробити його корисним не лише для людей, які цікавляться виключно історією, а й для людей, які б побажали художньо зобразити той чи інший момент з історичного життя запорізьких козаків. У цьому випадку він користувався вказівками й альбомами відомого художника Іллі Юхимовича Рєпіна. Зрештою, знаючи з досвіду, яких величезних грошей коштують у нас, в Росії, ілюстровані видання, автор «Історії» не смів би й мріяти про це, якби йому не прийшов на допомогу освічений любитель запорізької старовини — землевласник Херсонського повіту Микола Миколайович Комстадіус. На завершення автор не може не навести читачеві уривки зі вступу, зробленого в минулому столітті українським літописцем Самійлом Величком в його «Літописі подій південно-західної Росії»: «Ласкавий читачу, якщо тобі в нинішній моїй праці щось видасться негожим і несправедливим, то, можливо, так воно і є. Ти ж бо, якби тобі вдалося дістати більш досконалих і яких-небудь інших козацьких літописців, відклади свою лінь і ґречно заповни в цій справі моє невігластво, відповідно до тих літописців, не знищуючи, однак, і моєї мізерної праці, вільно виправити все даним тобі від бога розумом... Та й важко людині «домацатися» в усьому правди й знання, і якщо попередні описувачі козацьких діянь у своїх працях помиляються, то з ними помиляюсь і я, бо у святому письмі сказано, що кожна людина є олжа».
* Запорожье в остатках старины и преданиях народа. Т. 1, 2. СПб, 1888.
Г. П. Житецький (1866 —
1929) — укр. історик, археограф, діяч культури. Один із засновників ЦНБ АН УРСР. ••• О. М. Пипін (1833 — 1904) — рос. історик літератури, етнограф, академік Петербурзької АН (з 1896 р.), автор праць з історії укр. літератури й етнографії.
ГРАНИЦІ ВОЛЬНОСТЕЙ ЗАПОРІЗЬКИХ НИЗОВИХ
КОЗАКІВ
Границі вольностей запорізьких козаків у різний час і за різних обставин постійно змінювалися. Отож визначити межі землі низових козаків досить важко, а часом, за відсутності будь-яких вказівок про це, взагалі неможливо. Першими вказівниками у цьому питанні є українські літописці; але найдостовірніші й найточніші з них обмежуються надто загальними вказівками з даного питання: «Поляки, прийнявши у свою землю Київ і малоросійські краї 1340 року, через певний час усіх людей, які там жили, обернули в рабство, але ті з цих людей, котрі здавна вважали себе воїнами, котрі навчилися володіти мечем і не визнавали над собою рабського ярма, ті, не знісши гніту й рабства, стали самочинно селитися біля ріки Дніпра, нижче порогів, у пустих місцях і диких полях, живлячись рибальством і звіроловством та морським розбоєм проти бусурманів. Польський король Сигізмунд І (1507—1548) першим дарував козакам у вічне володіння землю біля порогів, угору й униз по обох берегах Дніпра, щоб вони, ставши на чолі (!), не дозволяли татарам і туркам нападати на російсько-польські землі. За Сигізмундом І король Стефан Баторій (1576— 1586), крім давнього старовинного складового * міста Чигирина, дав як пристановище низовим козакам місто Терехтемирів ** з монастирем для постійного проживання у ньому в зимовий час»'. На жаль, грамота короля Стефана Бато-рія про надання запорожцям зазначених земель і міст не дійшла до нас в оригіналі, копія ж з неї, загалом дуже сумнівна, не додає нічого до сказаного з цього приводу українським літописцем: «Надає його королівська величність (1576 року, серпня 20 числа) козакам низовим запорізьким вічно місто Терехтемирів з монастирем і перевозом, окрім складового старовинного їх запорізького міста Чигирина, і від того міста Терехтемирова на низ понад Дніпром рікою до самого Чигирина й запорізьких степів, що підходять до земель чигиринських, з усіма на тих землях насадженими містечками, селами, хуторами, рибними по тому березі в Дніпрі ловами та іншими угіддями, а вшир від Дніпра на степ, доки тих містечок, сіл і хуторів землі здавна були» .
З такою ж невизначеністю границь вольностей запорізьких козаків зустрічаємося ми й через шістдесят вісім років після смерті польського короля Стефана Баторія, коли запорожці з-під влади Польщі перейшли під протекцію
* Місто, що мало право складу товарів за магдебурзьким правом. ** Тепер с. Трахтемирів
Переяслав-Хмельницького
р-ну Київської обл.
1 Грабянка Г. Летопись.
К.,
1854. С. 18, 21, 22. 2 Миллер Г. О малороссийском народе. М., 1846. С. 43.
Росії разом із малоросійськими козаками та їх гетьманом Богданом Хмельницьким. У царській грамоті щодо цього мовиться, що запорізькі козаки будуть користуватися попередніми правами й привілеями, наданими їм польськими королями й великими литовськими князями 3. Зрештою, наступного 1655 року, 15 січня запорізькі козаки буцімто отримали універсал від гетьмана Богдана Хмельницького, який дійшов до нас також у копії і також загалом дуже сумнівний, який уперше більш чи менш точно визначив границі вольностей запорізьких козаків: «А тепер так само володіти їм старовинним містечком запорізьким, Самарь званим, з перевозом і з землями вгору по Дніпру до річки Орелі, а вниз до самих степів ногайських і кримських, а через Дніпро й лимани Дніпрові й Бугові, як з віків бувало, по очаківські улуси, і вгору ріки Буг по ріку Синюху, від самарських же земель через степ до самої ріки Дону, де ще до гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського * козаки запорізькі свої зимівники мали, й те все щоб непорушно навіки при козаках запорізьких лишилося»4. Слова наведеної копії гетьманського універсалу підтверджуються лише тотожним показом границі вольностей запорізьких козаків на західному кордоні. За Бучаць-ким миром, укладеним 18 жовтня 1672 року в Галичині, польський король Михайло Вишневецький віддав турецькому султанові Магомету IV все Поділля й Україну, а прикордонною лінією володінь запорізьких козаків було визначено річку Синюху, що впадає у Буг з лівого боку э.
Такою ж невизначеністю відрізняються свідчення про границі вольностей запорізьких козаків і 1681 року, коли стояло питання про Бахчисарайське перемир'я між Росією й Туреччиною: у той час південну границю між вольностями запорізьких козаків і кочів'ями татар визначали ріки Дніпро й Буг: «У пере-мирні роки від ріки Бугу й до згаданого рубежа ріки Дніпра турки не повинні були будувати нових міст і відновлювати старих козацьких розорених міст і містечок, лишити їх упорожні й не приймати перебіжчиків; кримським, очаківським і білгородським татарам кочувати зі своїми отарами по обидва боки Дніпра (і по цьому й по тому боці Дніпра бути берегу й землям турецької султанової величності) у степах біля річок; запорізьким і городовим козакам, промисловим людям плавати для рибного лову, звіриного полювання і соляного промислу Дніпром і всіма степовими річками обох боків Дніпра до самого гирла Чорного моря вільно»".
1686 року Польща, укладаючи тринадцятирічне перемир'я з Росією ** й відступаючи їй Київ, Смоленськ та інші міста, водночас відмовлялася й від усього Запоріжжя: «Униз рікою Дніпром від Києва до Кодака, і те місто Кодак, і запорізький кіш, місто Січ, і навіть до Чорного лісу й до Чорного моря, з усіма землями і з ріками, і з річками, і з усіма приналежними землями, чим здавна володіли запорожці»7. Наприкінці того ж століття, за Карловицьким миром, укладеним 26 січня 1699 року між Австрією, Венецією, Туреччиною й Польщею, остання повернула собі Україну, Кам'янець і Поділля, а західною границею володінь запорізьких козаків надалі вважалася річка Синюха, притока Бугу8.
Недостатньо відомостей для вирішення питання про границі вольностей запорізьких козаків дає і трактат 1700 року про тридцятирічне перемир'я між Росією й Туреччиною ***: у ньому є вказівки лише про південну границю запорізьких володінь. «Подніпровські містечка всі розорити, місцям, на яких вони стояли, бути в султанській стороні пустими, та й усім землям по Дніпру від Січі Запорізької до Очакова так само бути пустими. Лише на середині між Очаковом і Кизикерменом бути поселенню для перевозу через Дніпро всіляких проїжджих і торгових людей. Бути біля того поселення оточенню з рівцем і
Величко С. Летопись. К., 1848. Ч. 1. С. 178. * Лянцкоронський Пред-слав (п. 1531 р.) —хмільницький староста. Очолював походи козаків на Акерман (1516 р.) та Очаків (1528 р.).
1 Миллер Г. С. 43. 3 Соловьев С. История России. Т. 12. М., 1880. С. 127.
Записки одесского общества истории и древностей. Т. 2. С. 613, 623. ** Помилка автора: 1686 р.
було укладено Вічний мир.
7 Акты, изданные археографической экспедицией. 1836. Т. 4. № 290, 430.
8 Соловьев С. История России. Т. 12. С. 127.
*** Йдеться про Константинопольський мир.
Границі вольностей запорізьких низових козаків
огорожкою, як личить селу, а вигляду городової фортеці й жодної оборони те оточення мати не може. Азову місту з усіма старими й новими містечками й землями та водами між тими містечками бути всім у державі царської величності, а від Перекопу й від краю моря Перекопського * до першого азовського містечка (Міуського) землям бути порожніми»9. За цим трактатом «бар'єром» між вольностями запорізьких козаків і кочів'ями ногайських татар визнано землі від ріки Великої Берди до міста в гирлі ріки Міусу, де вона впадає в Азовське море, й від ріки Міусу до ріки Дону 10; нижче цього «бар'єра» запорожцям заборонялося переходити на морські коси, лимани й озера для риболовлі.
Лише в межовому записі 22 жовтня 1705 року між Росією й Туреччиною, здійсненому біля ріки Бугу російським думним дяком Омеляном Івановичем Українцевим і турецьким пашею Ефенді Коч Мегметом, ми вперше зустрічаємося з точним і більш-менш детальним визначенням границь запорізьких вольностей, та й то лише з одного південно-західного боку, від кордонів Польщі. «Початок границь від польських кінців, де польський кордон закінчився, униз рікою Бугом до наших комісарських обозів, і від наших комісарських обозів, себто рікою Бугом за дві години до Ташлика, який по-турецьки зветься Великим Ко-наром ", і від Великого Конара полем поперек ріки Мертвовод, а перейшовши Мертвовод, полем через Єланець, який по-турецьки зветься Єнгулою, де впадає Великий Інгул '"', тоді, перейшовши Великий Інгул, полем до річки Висуні, а перейшовши поперек Висунь, полем до Малого Інгульця, а перейшовши Малий Інгулець через Бекеневський брід, який за десять годин від кизикерменських пустих місць, а від того броду полем просто до гирла річки Кам'янки, де вона впадає у Дніпро, а від кизикерменських пустих місць до того місця чотири милі, і тим закінчиться границя»1'. Зрештою, у цьому ж записі зроблено застереження, що «піддані його царської величності вільно можуть ходити на Лиман і на Чорне море для всіляких своїх пожитків, лише смирно й без зброї». Так визначалася південно-західна границя запорізьких вольностей. Що стосується південно-східної границі, то вона, як видно з генеральної карти де-Боксета 1751 року, простяглася від гирла річки Кам'янки вгору по Дніпру, де в нього вперше впадає ріка Конка з Плетеницьким лиманом, звідти вгору проти течії Конки, потім над верхів'ями річок Бердинки, Середньої Берди, Крайньої Берди і, врешті, по ріці Великій Берді аж до її гирла, що впадає в Азовське море.
З 1709 по 1733 рік запорізькі козаки жили на татарських землях, спочатку на межі російських володінь з татарами по річці Кам'янці, що впадає в Дніпро з правого боку, за ЗО верст ** вище міста Кизикермена, а потім значно нижче російсько-татарського кордону, в урочищі Олешках, за річками Конкою і Чайкою, ліворуч від Дніпра. Це був час, коли запорізькі козаки з кошовим отаманом Костянтином Гордійовичем Гордієнком або Головком на чолі, бажаючи бачити «свою отчизну, милую матку, и войско запорожское, городовое и низовое, не тилко в ненарушимых, лечь и в расширенных и размноженных вольностей квітнучую и изобилуючую, отдалися в оборону найяснійшого короля его милости шведскаго, Карла XII»'4. Тоді вони поплатилися за це втратою своїх вольностей у межах Росії й перейшли в підданство до турецького султана й кримського хана. Але це тривало лише протягом двох років. За нещасливим для Петра І Прутським миром 1711 року він повинен був відступити Туреччині великий шмат землі, починаючи від Азовського моря знизу й ідучи вгору на північ до половини течії ріки Орелі. Звідси, повернувши під тупим кутом до гирла тієї ж ріки Орелі при впадінні в Дніпро; від гирла Орелі, пере-
* Йдеться про Сиваш. '' Соловьев С. История России. Т. 14. М., 1879. С. 302.
"' Эварницкий Д. Сборник материалов для истории запорожских Козаков. СПб, 1888. С. 152.
" Як справедливо вважає
В. М. Ястребов, до балки Великого Сухого Ташлика (Объяснительная записка к карте елисаветградской провинции 1772 г. // Зап. одес. о-ва истории и древностей. Т. 14). 12 Явна помилка: йдеться про р. Сухий Єланець, яка впадає не в Інгул, а в Буг.
''' Полное собрание законов. Т. 4. Ст. 2077. С. 324. ** Дометрична міра довжини, 1, 0668 км. 14 Маркевич Н. История Малороссии. Т. 4. М., 1842. С. 318.
йшовши Дніпро, вгору понад правим берегом Дніпра до містечка Крилова; від Крилова, повернувши з півночі на південь, по верхів'ях рік Ірклія, Інгульця, Ін-гула й до верхів'їв річки Висі; від річки Висі по річці Синюсі й до її впадіння у ріку Буг. Віддавши туркам цей величезний кут землі, Петро І водночас змушений був власними військами зруйнувати російські фортеці — Новобогородицьку в гирлі Самари, Кодацьку на правому березі Дніпра, навпроти першого порога, й Кам'яний Затон, нижче Микитиного, та зобов'язався не турбувати запорізьких козаків, «забрати від них свою руку й не втручатися до них»'5. Тоді запорожці de jure * знову стали володарями .своїх вольностей; вони розкинули свої хутори й зимівки по очаківському боці, від Переволочної до самого Бугу, й по кримському від ріки Самари до Азовського моря; на цих просторах вони могли займатися полюванням, однак не влаштовуючи жител >б.
Але з 1734 року запорізькі козаки знову перейшли під владу Росії. Тоді, після перемоги російських полководців Мініха й Лассі над турками й татарами за участю й запорізьких козаків, між Росією й Туреччиною 18 вересня 1739 року було укладено Белградський мир ", а 4 листопада 1740 року на ріці Великому Інгулі було здійснено особливий «інструмент» між російським уповноваженим, таємним радником Іваном Івановичем Неплюєвим і турецьким комісаром Мустафою Беєм Селіхтаром Кятіби з двома товаришами. За цим «інструментом» володіння запорізьких козаків визначалися з заходу прямою лінією від гирла Синюхи до гирла Берди при Азовському морі. «Прибувши до самої ріки Бугу, комісари держави Оттоманської для більшої зручності за спільною згодою, негайно перейшовши згадану ріку, стали табором при її березі й від обох сторін поставили між таборами по одному наметові для конференції, й після кількох конференцій, суперечок і міркувань нарешті найкращим чином між собою погодилися й постановили на основі інструментів, даних від визначених комісарів обом сторонам 1705 року, тобто турецького 1118 року, встановити кордон таким чином: починається цей кордон від закінчення польських кордонів 18 і йде вниз рікою Бугом на шість годин від Ташлика, тобто Великого Конара 19, й, будучи там, вирішили, що оскільки місце Конар відоме само по собі, знаків тут можна не робити, а спільно вирішили, що воно буде замість знака; а від Конара границю вели полем прямою лінією й на відстані десяти верст від нього, перейшовши ріку Гарбузину, поставили два знаки, з російського боку квадратний, а з турецького круглий. І там, не дійшовши згоди, стали табором при ріці Мертвих Водах ** і тримали численні конференції й суперечки про розмежування, оскільки у вищезгаданому інструменті 1705 року написано, що кордон буде проведено через гирло ріки Єланця, який впадає у Великий Інгул, але експеріенція *** показала, що вона впадає у Буг, отож визначили замість Єланця гирло ріки Громоклії, що впадає у Великий Інгул, але з цим були труднощі. Адже піддані Оттоманської держави, потребуючи лісу, який є по березі тієї ріки Громоклії, користувалися ним у попередні часи. І тому вони від двох описаних вище знаків, перейшовши Гарбузинку, пішли тією ж лінією до ріки Мертвих Вод, відстань від знаків дванадцять верст, а перейшовши Мертві Води, 'поставлено два знаки, а від тих знаків лінією до старої мечеті на ріці Солоні (й), на відстані 17 1/2 верст, і при цій мечеті поставлено два знаки; а потім, перейшовши лінією ту ріку, й на відстані 7 верст, перейшовши також ріку Сланець, поставлено два знаки, і звідти лінією протягом 21 версти до старої мечеті, що стоїть на березі ріки Громоклії. Ліворуч від мечеті поставлено два знаки, й на ній самій два знаки. А від тих знаків кордон іде берегом тієї ріки Громоклії аж до ріки Великого Інгула, залишаючи весь ліс,
13 Летопись Самовидца. К., 1878. С. 302; Брикнер. История Петра Великого. Т. 2. СПб, 1882. С. 488. * Юридично (тт.). 16 Мышецкий С. История о козаках запорожских. Одесса, 1852. С. 21—23;
Генеральна карта де-Бок-сета 1751 р.
17 Записки графа Миниха.
СПб, 1874. С. 53.
'" Від гирла р. Кодими, де й
тепер є містечко Кінець-
піль.
19 Та сама балка Великий Сухий Ташлик, нижче р. Корабельної, понад 40 верст від польського кордону.
** Сучасна назва Мертво-вод.
*** Досвід, практика (лат.).
Границі вольностей запорізьких низових козаків
що стоїть на березі тієї ріки Громоклії, Оттоманській державі. Тому поблизу згаданого лісу ще у двох місцях зроблено знаки, та при переході ріки Великого Інгулу також два знаки і біля них, перейшовши ту ріку Інгул, навпроти також поставлено два знаки. А звідти, йдучи до Бекеневського броду, на відстані 39 верст, перейдено ріку Висунь і зроблено також два знаки. А звідти йде кордон через Малий Інгул на Бекеневський брід, котрий, як мовить трактат 1705 року, на відстані 10 годин від Кизикермена. Й від того броду кордон іде полем просто на гирло ріки Кам'янки, де вона впадає у Дніпро на відстані чотирьох миль від згаданого Кизикермена»20.
Зі східного боку володіння вольностей запорізьких козаків залишалися як у межовому записі 1705 року: почавши від ріки Конки, де вона вперше впадає у Дніпро, навпроти Кам'яного Затону й Плетеницького лиману, далі вгору за її течією, і звідси, повернувши з заходу на схід, степом по прямій лінії над верхів'ями рік Токмака, Бердинки, Середньої Берди, Крайньої Берди до річки Великої Берди й нарешті за течією останньої аж до її гирла, де вона впадає в Азовське море21. Але для визначення границь вольностей запорізьких козаків зі східного боку також було створено спеціальну комісію з російського й турецького боку. За новим «інструментом», учиненим 1742 року російським уповноваженим князем Василем Оникійовичем * Рєпніним та турецьким комісаром пашею Хаджі Ібрагімом Капиджі, границі запорізьких вольностей зі східного боку визначалися таким чином: «Почавши з верхів'я ріки Конки з обох сторін поставили по одному кургану; від тих курганів по прямій лінії на відстані чверті години — по такому ж кургану, від них у тому ж напрямку й на такій самій відстані ще по одному кургану; біля західного верхів'я ріки Великої Берди також по одному кургану; від верхів'я ріки Конки до західної межі Великої Берди на відстані трьох чвертей години. Між згаданими річками з південного боку вся земля відійшла до Оттомакської імперії, а з північного боку вся земля відійшла до Російської імперії; а від рівнин до ріки Великої Берди й до нового міста (Міуського) **, розташованого в тому місці, де в Азовське море впадає ріка Міус, в усьому бути без змін за трактатом і конвенціями про кордони 1700 року, ріка ж Конка, аж до її впадіння у Дніпро, затверджується замість прикордонних знаків і залишається обома (державами) від впадіння її унизу в ріку Дніпро. Згаданими ріками дозволяється користуватися підданим обох імперій без обмеження. Й за цим розмежуванням початок кордонів від верхів'я ріки Конки, а кінець біля нового міста, розташованого при впадінні ріки Міусу в Азовське море»22.
Поділіться з Вашими друзьями: |