Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка4/10
Дата конвертації03.07.2017
Розмір7.82 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Дніпро — це священна й заповітна для запорожців ріка; у козацьких думах він називається «Дніпром-Славутою»', у козацьких піснях — «Дніпром-бра-том», лоцманською мовою — «Козацьким шляхом». У краю запорізьких ко­заків Дніпро починався з одного боку вище річки Сухого Омельника, з дру­гого — від річки Орелі, й протікав на протязі 507 верст, маючи тут і найбільшу ширину, й найбільшу глибину, й найбільшу швидкість; в межах же запорізького краю характеризувався він і всіма особливостями своєї течії: порогами, забо­рами, островами, плавнями й холуями *. Всіх порогів у ньому при запорізьких козаках налічувалося дев'ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець або ж Дід-поріг, Вовнигівський або Внук-поріг, Будилівський, Ліш-ній і Вільний.

Найбільший і найстрашніший з усіх порогів — поріг Неяситецький чи Нена-ситецький, названий, за одними, від птаха неяситі **, яка водилася тут у давни­ну, за іншими, від слів «не насичуватися», бо він ніколи не насичується люд­ськими жертвами — нещасливими плавцями. Це — родоначальник і всім поро­гам поріг, Дід-поріг. Страшним роблять його й сам рух води в ньому, й ті вели­чезні віковічні камені, які частково стирчать посеред самого порога, а частково відходять від берегів ріки далеко до її середини. Ріка Дніпро, вільно й плавно не­сучи свої води вище Ненаситця, дійшовши потім до самого порога й зустрівши тут нездоланну перешкоду у вигляді лав, скель, гряд і мисів, з незбагненною силою вдаряється в різні боки, кидається з одного каменя на інший, внаслідок

1 Антонович В., Драгома- ни малороссийского наро- воді (В. Даль). нов M. Исторические пес- да. T. 1. К., 1874. С. 217. ** Сіра сова.

* Корчі, рештки дерев у

Гідрографія, топографія і клімат Запорізького краю

чого страшенно хвилюється, високо здіймає величезні вали сріблястого «буку», розбивається мільйонами водяних бризок, розлітається на всі боки цілими по­токами водяного пилу, викручує поміж скель бездонні вири, й усе це здіймає та­кий страшний шум і стогін, котрий чути вже на великій відстані від порога й котрий на самій ріці поглинає будь-який інший звук — і крик птахів, і голоси людей. Здалеку здається, буцімто в ріці сімсот тисяч величезних водяних мли­нів безупинно стукають і переливають воду своїми колесами. «Він так меле, що аж гримить, аж земля труситься!»... Картина воістину страшна й разом з тим воістину могутня й велична, її не опишеш ніяким пером і ніяким пензлем; для зображення її, кажучи арабською приказкою, язику не стане слів, а уяві барв. Особливо величним і чарівним здається Ненаситець з висоти пташиного лету від правого берега ріки, у великий розлив води, коли вся його поверхня сріблиться білою перловою піною, а величезні камені, що стирчать з води, вкри­ваються безліччю гнізд місцевих птахів крячків, які невтомно снують над по­рогом, яскраво сяючи своїм пір'ям на південному сонечку, щомиті тріпочучи маленькими крильцями й сповнюючи повітря своїм жалібним свистом і цвір­чанням. Часом він і реве, й стогне, й високо здіймає свої води, а потім відразу так стихає, що стає чутно навіть переливи його води з каменя на камінь, ков­зання її з лави на лаву, що дає можливість місцевим жителям вгадувати по ньому зміну погоди. Безсумнівно, що тут, біля цього заповітного порога, біля його величезних скель, у мальовничому безладді розкиданих і по самому рус­лі, й по берегах ріки, біля високих могил, що здіймаються в степу обабіч ріки й мимоволі наводять на сумні думи про минувшину людського роду; тут, бі­ля цього грізного, дикого й заповітного порога, часто сиділи й часто милува­лися з високого мису хвилями, що кипіли на схилах скель, справжні ціну-вальники красот природи, мрійники в душі, художники в піснях — запорізькі козаки. Любо було їм дивитися на шалену швидкість води в Ненаситці; доща­на барка пробігала всю довжину його, дві з чимось версти, за чотири хвилини, а лісовий пліт — трохи більше як за хвилину...

Від Дніпрових порогів відрізняють забори; забори — ті ж пасма диких гра­нітних скель, розкиданих по руслі Дніпра, але вони не перетинають ріку всу­ціль від одного берега до іншого, а займають частину її, переважно від пра­вого берега, й таким чином від другого берега залишається вільний прохід для суден. Усіх забор у Дніпрі у краях низових козаків налічують 91, але великих поміж них, відомих здавна забор було шість — Волошинова, Стрільча, Тягин-ська, Воронова, Крива й Таволжанська. Від забор відрізняються поодинокі камені, що стирчать то там, то сям серед ріки чи біля її берегів; з безлічі каменів, розкиданих по Дніпру, найвідоміших було сім — Богатирі, Монастирко, Ко­рабель, Гроза, ІДаприга, Гаджола й Розбійники. Між порогами, далеко вниз і вгору від них, на всьому Дніпрі в межах земель запорізьких козаків налічу­валося 265 великих і малих островів, з яких найвідоміших було 24 — Великий, Романів, Монастирський, Становий, Козлів, Ткачів, Дубовий, Таволжанський, Перун, Кухарів, Лантухівський, Гавин, Хортиця, Томаківка, Стукалів, Скарб­ний, Скалозуб, Коженин, Каїр-Козмак, Тавань, Бургун, Тягинка, Дідів і Со­мів :.

Майже весь береговий простір Дніпра, за винятком порогів, був вкритий розкішними й малопрохідними плавнями, що давали запорізьким козакам і ліс, і сіно, й безліч дичини та звіра. Ці плавні були низовинами, вкритими трав'янистою й деревною рослинністю, перетятими в різних напрямках річ­ками, відгалуженнями, єриками, затоками, лиманами, протоками, всіяними величезною кількістю великих і малих озер і порослими густим, високим і непрохідним очеретом. З усіх плавнів особливо знаменитим був Великий Луг, що починався біля лівого берега Дніпра, навпроти острова Хортиці, тягнувся зі 100 верст і закінчувався на тому ж березі Дніпра, навпроти урочища Паліїв-щини, вище Микитиного Рогу. Для запорожця, що серед своїх суворих то-

2 Про пороги, забори, ка- твір «Вольности запорож- ских Козаков». С. 33—50, мені й острови див. наш 51—114.


варишів не мав «ні неньки рідненької, ні сестри жалібненької, ні дружини вір­ненької», всю рідню складали Січ та Великий Луг: «Січ — мати, а Великий Луг — батько, отам треба й умирати». Запорожець у Великому Лузі, мов у не­оглядному морі, тут він недоступний «ні татарину-бусурманину, ні ляхові по­ганому». Саме русло Дніпра на певну відстань було завалене так званими хо­луями або корчами, тобто підводними пнями дерев, що росли по берегах ріки, щороку підмивались весняними водами й щорічно у великій кількості падали на дно Дніпра.

Ріка Буг також була «славною» рікою у запорізьких козаків: їм належала її нижня течія від балки Великого Сухого Ташлика до гирла лиману, близько 180 верст по прямій лінії; на цьому його відтинку був 21 поріг із найбільшим Запорізьким порогом, кілька забор, кілька окремих скель із такими вели­чезними, як Сова, Брама, Пугач, Протичанська; кілька островів, зокрема Кре-менців, Андріїв і Гардовий, на якому була церква, зруйнована, за переказом, козаком-ренегатом Савою Чалим; кілька печер, зокрема Кузня-печера навпро­ти селища Мигії, на лівому березі ріки. Було кілька кос, наприклад: Жабурна, Осницька, Павлова, Балабанова, Крива, Ожарівська, Руська й Волоська, кілька берегових мисів, як Семенів і Скелюватий .

Обидві ці річки, Дніпро й Буг, живилися своїми річками й гілками, що впа­дали в них у різних місцях по обидва береги. З безлічі приток Дніпра з пра­вого боку найвідомішими були: Сухий Омельник, Мокрий Омельник, Домо-ткань, Самоткань, Сура, Грушівка, Томаківка, Базавлук та Інгулець з його знаменитою притокою Жовтими Водами 4, з безлічі лівих приток Дніпра най­відомішими були: Оріль із боковими Багатою й Берестівкою, Самарь * з бо­ковою Вовчою, що складається з Ганчула і Янчула, Ворона, Осокорівка, Мос­ковка Суха, Московка Мокра, Конка, Білозерка, Рогачик, Лопатиха, п'ять річок Каїрок **, Сомова та Янушева. З безлічі гілок Дніпра з правого боку найвідомішими були: Ведмірка, Лісна, Тарас, Бугай, Дніприще, Орлова, Під­пільна, Павлюк, Скарбна, Сисина, Колотівська, Коловоріт, Царева, Дармамів-ка, Омелова, Космаха, Козацька, Бургунка, Тягинка, Інгульська, Кошова, Вільхівка, Корабельна, Білогрудова, Солонецька. З багатьох лівих гілок Дні­пра найвідомішими були: Підпільна, Паньківка, Домаха, Кушугум, Річище, Музурман, Плетениха, Темрюк, Конка, Свята, Метелиха, Лободиха, Бриста-на, Бабина, Татарка, Царевська, Євпатиха, Гребениха, Волошка. Шавулиха, Чаплинка, Костирська, Дурицька, Таванська, Гниловод, Хрулова, Голубова, Олексієва, Кардашинська, Маслова, Борщева, Солонецька й Збур'ївська5.

З кількох приток ріки Бугу з лівого боку найвідомішими були: Синюха, Мигійський Ташлик, Корабельна, Ташлик, Сланець, Мертвовод та Інгул з го­ловними притоками — Аджамкою, Сагайдаком, Грузькою, Сугаклією, Берез-негуватою й Громоклією.

А з рік Азовського басейну запорізьким козакам належали: Торець, Бах-мут, Лугань, Кальміус, Кальчик, три річки Берди, що текли паралельно одна одній з півночі на південь і впадали безпосередньо в Азовське море.

Крім рік, річок і гілок у запорізьких краях було немало озер, лиманів і прогно­їв. Озер, гирл і лиманів уздовж обох берегів Дніпра налічувалося 465, уздовж лівого берега ріки Орелі — 300, по обох берегах ріки Самари — 24. З пер­ших особливо відомими були Червоний лиман навпроти Червоної або Лисої гори, вище Микитиного Рогу; Великі Води навпроти гирла річки Базавлука, завдовжки 6 1/2 верст, завширшки 50 сажнів і з середньою глибиною 2 ар­шини ***; Плетеницький лиман вище першого впадіння річки й гілки Конки у Дніпро, навпроти Плетеницького Рогу, завдовжки 4 версти; Білозерський ли­ман біля лівого берега Дніпра, нижче Плетеницького лиману, завдовжки 5 і завширшки близько 3 верст; Хруловий або Чернечий лиман, навпроти гілки

3 Эварницкий Д. Вольно­сти. С. 130—136.

4 Що Жовті Води є прито­кою Інгульця, пише Ми­тецький. С. 7.

* Нині вживається форма «Самара» (Словник гідро­німів України. К., 1979). ** Довга, Західна, Мечет­на, П'ята, Четверта. '' Эварпицкий Д. Вольно­сти. С. 119—160, 161 — 172. *** Дометрична міра дов­жини, 0,711 м.

Гідрографія, топографія і клімат Запорізького краю

Фроловської, нижче Корсунського монастиря, завдовжки до 4 верст; Карда-шинський лиман, до 5 верст завдовжки, навпроти острова Потьомкіна; Соло-нецькі озера на острові Погорілому; гирла Збур'ївське й Білогрудівське, лимани Дніпровський і Бузький та багато безіменних соляних озер біля Дніпровсько­го лиману. Крім того за правим берегом річки Кальчика відоме було Білосарай-ське озеро, а на Бердянській косі кілька невеликих соляних озер (|.

Розглядаючи гідрографію запорізького краю, можна зрозуміти, що край цей був далеко не маловодний: його центр перетинала велика й повноводна ріка Дніпро з багатьма озерами, східні й західні околиці були змережені в різних напрямках безліччю рік, річок і прогноїв та єриків, котрі мов жили в живому організмі, несли свої прісні, гіркі й солоні води по безкраїх степових рівнинах запорізького краю; достаток води в своєму краю козаки характерно висловлю­вали словами пісні:

«З устя Дніпра та й до вершини Сімсот річок ще й чотири».

«Річок у цій землі, хоча до величини її й не дуже, але достатньо» '. Особли­вість цих річок полягає у тому, що всі вони звичайно течуть долинами зав­ширшки від 1 до 8 верст і рідко бувають обрамлені лісом, частіше ж очеретом і травою, що пояснюється властивостями самого грунту, по якому несуть свої води степові річки; біля річок були й болота, але вони часто висихали у спе-котне, сухе літо.

При всьому цьому клімат у землі запорізьких козаків не назвеш вологим, а навпаки сухим, мало вологим і часто навіть шкідливим для місцевої рослин­ності краю. «Клімат цієї країни залежить від пояса, в якому лежать степи, від сусідства гористих країн на півночі, великих степів на сході, морів на півдні й височин на заході, зокрема від напрямку балок, байраків і ярів у самих запо­різьких степах»". Сухість клімату запорізького краю походить з шести причин: по-перше, від височинного розташування степу, до 150 футів * над рівнем моря,

.ч а

' Эаарницкий Д. Воль­ности. С. 173—182. 7 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 183 Штукенберг. Статисти-



Дніпровський поріг Ненаситець Фото

ческие трудьі. Т. 25. СПб, 1858. С. 37.

* Дометрична міра довжи­ни, поширена в Росії, 30,48 см.

через що нижні шари морського повітря, які взагалі пом якшують літню спеку й зимовий мороз, не мали такого впливу на великий край запорізьких козаків; по-друге, з відкритого положення всього краю, з жодного боку не захищеного високими горами; по-третє, з відсутності великих лісів, що за­тримують у собі вологу й до певної міри пом'якшують клімат будь-якої міс­цевості; по-четверте, від сусідства сухих і шкідливих вітрів, східного й пів­нічно-східного, що дмуть тут цілими місяцями й забирають із собою всіляку вологу, сушать траву, лісову рослинність, а часом навіть виривають хліб ра­зом з корінням; по-п'яте, від мілководності й незначної глибини річок, що те­чуть тут. украй повільно, переважно плесами, а влітку зовсім пересихають, вкриваються болотяною рослинністю; дуже часто вони гниють і породжують різну заразу, що нерідко шкідливо впливає на місцеву рослинність і зовсім не зменшує сухості повітря, що особливо бувало у східних окраїнах запорізьких вольностей, у Кальміуській паланці 9; нарешті, по-шосте, з наявності в запо­різькому краю безлічі балок і ярів, що приймали в себе основну масу весняної і дощової води й не давали їй застоюватися на відкритих і рівних місцях і по­ступово просочуватися у грунт.

Весь простір землі, зайнятої запорізькими козаками, мав переважно сте­повий характер. Запорізький степ мав своєрідну особливість: «відкритий, без­мовний, всипаний природними пагорбами, перетятий ярами й долинами, він іноді вражав очі чудовою грою зелені, інколи здавався висушеним пекучим промінням сонця» . За характером самої поверхні, за кліматом і рослин­ністю весь запорізький степ був далеко не однаковим: північна окраїна гористі­ша й вища, південна рівніша й більш нахилена до берегів Чорного й Азов­ського морів; північна окраїна вологіша й родючіша, південна, чим ближче до кордону, тим безводніша й бідніша на рослинність; у північній окраїні балки численні, глибші, з багатшою рослинністю, в південній балок не так багато, вони пологіші і з меншою рослинністю; нарешті, північна окраїна запорізьких вольностей не так терпить від палючого сонячного проміння; південна ж особ­ливо зазнає страшної дії спеки, котра нерідко винищує тут, наприклад, при тривалому бездощів'ї, всю рослинність, страшенно розжарює степове повітря й робить у землі глибокі тріщини. З цієї причини південна окраїна запорізь­ких степів, особливо нинішня херсонська рівнина, у польських і російських письменників минулих століть переважно мала назву «Дикого поля», «Пусто-поля», «Чистополя». На цьому Дикому полі рятівними оазами були лише не­численні ріки та декотрі балки, на берегах і схилах яких утримувалася, часом і в пекуче, сухе й безводне літо, лісова й трав'яна рослинність.

Характерним явищем запорізьких степів є так звані балки, яри й байраки. Балками називають тут більш чи менш глибокі долини з пологими берегами, вкриті травою, часом лісом, які служать природними жолобами для стоку води з відкритих степових місць у ріки, річки,- озера, лимани, прогної, єрики; геоло­гічною мовою балками називаються мертві, недіючі, вкриті лісовою чи трав'я­ною рослинністю яри. Ярами ж називаються діючі балки з крутими, оголени­ми берегами, що обвалюються від весняних і дощових розливів і тому про­пускають воду в шари свого підґрунтя; байраками називаються ті самі яри, але неодмінно вкриті лісом, більш чи менш густим і високим.

Балки завжди були, та й тепер є місцевим типом запорізької країни; при до­сить значній довжині, часом у кілька десятків верст, вони нерідко доходять до 150 футів глибини й завжди йдуть у напрямку до моря, Чорного чи Азов­ського .В історії запорізьких козаків балки, яри й байраки мали певне зна­чення як пункти поступової колонізації великої, дикої й пустельної степової рівнини: «по цих угіддях запорізьке військо володіло й промисли свої мало», тобто, в балках чи біля балок закладали спочатку бурдюги *, потім зимівники й

9 Александрович. Краткий обзор Мариупольского уез­да. Мариуполь, 1887. С. 37.

10 Штукенберг. Статисти­ческие труды. С. 40. 11 Список населенных мест. Екатеринославская губ. СПб, 1863. С. 6, 7.

* «Словник української мо­ви» (К., 1970) та «Словарь» Грінченка подають «бур-дей, бурдій» — землянка.

зо

Гідрографія, топографія і клімат Запорізького краю



нарешті села сімейних і несімейних запорожців. Головним місцем для цього, звичайно, були балки по обох берегах Дніпра, тоді балки по берегах його при­ток, великих і малих, і врешті балки по берегах степових річок. Усіх балок, ярів і байраків у степах запорізьких козаків була справді незліченна кіль­кість, немов зірок у безмежному просторі небес. З цього числа можна назвати лише найголовніші балки обох берегів Дніпра, починаючи від верхньої гра­ниці вольностей запорізьких козаків і закінчуючи нижніми. За даними XVII й XVIII століть таких балок із правого берега Дніпра було 95, а з лівого — 3612. З перших найвідомішими були: Звонецька, Тягинська, Будилівська, Літ­ня, Старокічкаська, Хортицька, Люта, Золота, Дурна, Крейдяна, Пропасна, Верхня Солонецька, Широка й Нижня Солонецька. З інших найвідомішими були: Лоханка, Тягинка, Дубова, Таволжанська, Лішня, Кічкаська, Бабина, Гіпетуха, Широка й Валівала. Зі степових балок найбільш відомими були: Дубова чи Гайдамацька, що виходила до лівої притоки Інгульця Саксагані, те­пер навпроти садиби-хутора Дубової Балки покійного власника Олександра Миколайовича Поля * у Верхньодніпровському повіті Катеринославської гу­бернії, й балка Княжі Байраки того ж повіту, що починається від лівої прито­ки Інгульця Жовтих Вод і виходить до правої притоки Дніпра Мокрого Омель-ника. Загальний напрямок останньої балки — з південного заходу на північний схід, загальна довжина — 15 верст, найбільша глибина — майже 60 сажнів по вертикалі. За переказом, ця балка отримала свою назву від котрогось із кня­зів Вишневецьких, який висушив усі водяні джерела у власній землі, щоб за­морити спрагою своїх селян, і мучив їх ще довго навіть після своєї смерті |3. В історії запорізьких козаків балка Княжі Байраки стала дуже відомою як місце першої битви гетьмана Богдана Хмельницького з поляками на Жовтих Водах 8 травня 1648 року.

Характерним явищем запорізького краю був також брак лісу: ліси тут рос­ли лише в низовинних місцях, найвологіших або найбільш суглинистих чи су­піщаних, тобто по берегах рік, озер, лиманів, по річкових островах, схилах балок, ярів, пагорбів. Усі інші місця були безлісною рівниною, вкритою тра­вою влітку й замурованою снігом узимку. З даних минулих століть видно и, що в межах вольностей запорізьких козаків ліси були по правому й по лівому берегах Дніпра, іноді суцільно, іноді з великими проміжками, звідси далі на південний захід до Бугу й на південний схід до Азовського моря. Видно та­кож, що з усіх окраїн вольностей запорізьких козаків північно-східна окраїна, Протовчанська, Орільська й Самарська паланки, нинішній Новомосковський і частково Павлоградський повіти справедливо вважалися найлісистішими па­синками всього Запоріжжя. Уздовж правого берега Дніпра ліси починалися біля річок Мокрого й Сухого Омельника і росли то всуціль, то з перервами, до гілки Дрімайлівки й нижче; весь цей величезний простір землі, до 400 верст в одну лінію, становив приблизно ЗО 000 десятин ** лісу. Крім того, на захід від' правого берега Дніпра ліси траплялися по річках Сурі, Базавлуку, притоках Інгульця: Зеленій, Кам'яночці ***, Тернівці й Саксагані; по Інгульцю, Бешці, Аджамці, Березівці, між Березівкою й долиною Темної, де ріс Соколиний ліс, до 400 десятин землі; між верхів'ям Інгулу й Торговицею, по Інгулу, Сугоклії, Сугоклійчику, Мертвоводу, Чечаклії, Громоклії, Кагарлику, Терновій, по Бу­гу біля Піщаного броду, Виноградної криниці й Семенового Рогу; по балках Глибокій, що впадала в Жовті Води, Княжих Байраках, де ріс густий і непро­хідний ліс; по Дубовій або Гайдамацькій балці, що впадає в Саксагань, де й зараз стоять гігантські столітні дуби '5. Врешті, до західної околиці воль­ностей запорізьких козаків примикали ліси Чорний і Чута |6, про які 1748 ро­ку казали: «чи володіло ними раніше Військо Запорізьке, про це запорізькі ко-

12 Эварницкий Д. Вольно­сти. С. 185. 217. * Поль О. М. (1832— 1890) — укр. краєзнавець, археолог і колекціонер, походив з родини гетьмана

П. Полуботка. 11 Эварницкий Д. Воль­ности. С. 213. 14 Там же. С. 244. ** Дометрична міра площі, 2400 кв. сажнів, 1,09 га.

*** Нині р. Кам'янка. ''' Эварницкий Д. Воль­ности. С. 243—268. "«Чута» (тюрк.) означає земляні яблука, часом рос­лини взагалі.

Д. I. Яворницышй Історія запорізьких козаків

заки не знають; а була в попередні роки від кошового отамана Сірка в тому лісі пасіка, років з 80 тому»17; тут же були ліси Нерубай і Круглик, «про котрий також не було відомо, володіло ним Військо Запорізьке чи ні»|в. Чорний ліс і Чута колись становили один суцільний ліс і були продовженням знамени­того в історії гайдамаків Мотронинського лісу в Чигиринському повіті Київ­ської губернії; вони перетиналися лише двома річками — Ірклійцем, що від­діляв Київське воєводство від Дикого поля, й Інгульцем, що йшов від київ­ського кордону до правого берега Дніпра. Чорний ліс у наш час є за 35 верст від Єлизаветграда, поблизу селища Водяного, Чута поблизу Красносілля, Не­рубай поблизу Федваря |9, Круглик біля Цибулева. Взяті разом усі ці чоти­ри ліси в наш час складають 18 677 десятин густолистяного лісу, що скла­дається переважно з дуба, менше клена, береста, осики, ліщини та ін.20; у ньо­му водилися вовки, лисиці, зайці, дикі кабани, дикі кози, навіть ведмеді, без­ліч птахів різних видів і родин. В історії запорізьких козаків ліси Чорний, Чута, Нерубай та Круглик мали те важливе значення, що в них часто переховува­лися запорожці від переслідування татар, турків і поляків; тут знаходили со­бі притулок православні ченці від переслідувань католиків, і страшні гайдамаки, що піднімали зброю на захист своїх людських прав, проти ненависних їм по­ляків; гайдамаки особливо любили ліси Чорний і Чуту; у козаків XVIII століт­тя про Чорний ліс склався навіть особливий термін — «утік до Чорного лісу» означало став гайдамакою. Чорний ліс дуже часто служив місцем, де збира­лися татари, козаки й поляки або як союзники, що виступали проти москов­ських військ, або як суперники, що виходили на поле битви між собою. Отож не дивно, що народні перекази говорять про існування в цих лісах підземних льохів, про сховані у них величезні скарби, про страшні голоси, які можна по­чути вночі серед дерев лісу, про сивих вусатих запорожців, одягнутих у червоні, мов жар, шати, з люльками в зубах, котрі сидять над купами золота у гли­бокій задумі в підземних печерах лісу тощо.

Підсумовуючи дані про ліси західної окраїни вольностей запорізьких коза­ків і виключаючи з цієї окраїни ліси Чорний і Чуту, які, здається de jure не на­лежали запорізьким козакам, ми бачимо, що ця окраїна не була багата на ліси, а переважно степова. «З півночі до гирла ріки Бугу лісів у достатку немає, лише по балках ростуть яблуні, груші, шипшина, хміль, виноград, крисберсень *, вишня, верболіз, осокір, глід, гордина **, а найбільше терену, переважно рідки­ми кущами»21.

Як і по правому, ліси росли й по лівому березі Дніпра: тут вони починалися від гирла Орелі, а закінчувалися біля Дніпровського лиману; весь цей простір землі мав близько 6200 десятин лісу, в одних місцях він йшов суцільно, в інших з великими проміжками; крім того на лівому березі Дніпра ріс знаменитий Великий Луг, що тягнувся безперервно близько 100 верст завдовжки при 25 верстах найбільшої ширини, а нижче нього з великими перервами тягну­лася близько 180 верст до міста Олешок знаменита Геродотова Гілея. Як у Великому Лузі, так і в Гілеї, росли величезні дерева з переважанням дуба над іншими породами; про розміри дерев тут можна судити по тих скам'янілих ду­бах, які й зараз є у Великому Лузі: ці дуби свідчать, що нинішні дніпровські лі­си є лише мізерною пародією тих гігантських лісів, які колись своєю могут­ньою головою затінювали широкий Дніпро.

Крім лісів по обох берегах Дніпра такі самі ліси росли на островах ріки; усіх островів на ріці Дніпрі в межах вольностей запорізьких козаків налічувалося 265, і більшість із них була вкрита лісом, переважно лозою, шелюгом, рідше осокорами й ще рідше дубами.

На північний і південний схід від лівого берега Дніпра, в Протовчанській, Орільській, Кальміуській, Самарській паланках (нинішні Новомосковський,

'' Мышецкий С. История о козаках. С. 74. '" Там же.

19 Список населенных мест. Херсонская губерния.

Т. 2. С. 37.

■" Эварницкий Д. Вольно­сти. С. 249.

* Сучасна назва не вста­новлена.

** Сучасна назва «гордо­вина» (Словник україн­ської мови. Т. 2). "'' Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 186.

Границі вольностей запорізьких низових козаків



Павлоградський, Бахмутський та Олександрівський повіти), ліси росли також переважно по берегах річок, на схилах балок і байраків; найлісистішими в цих місцях були береги рік Орелі й Самари. Орільські ліси служили межею між вольностями запорізьких та володіннями українських козаків; у межах запо­різьких козаків вони йшли вузькою смугою по лівому березі Орелі 22, почи­наючи від впадіння в неї річки Багатої і закінчуючи її гирлом, що на протязі 142 верст становило близько 5690 десятин лісу. Переважаючою породою в орільських лісах був дуб, що досягав тут понад 6 аршинів в обводі, до 1 ар­шина й 10 вершків діаметром. Крім дуба росли берест, ясен, клен, верба, дикі яблуні й груші. На схід від орільських лісів, на відстані близько 50 верст по прямій лінії, по обох берегах ріки Самари росли самарські ліси; це головна заповідна діброва запорізьких низових козаків. Самарські ліси розлягалися на 182 версти при 20 верстах найбільшої ширини й по справедливості вважалися «знатними», «несходимими» й «невиданими» лісами, своєрідними «муром­ськими хащами». «Ріка Самара,— писав 1637 року Боплан,— знаменита надзвичайним лісовим багатством, отож навряд чи якесь інше місце може зрів­нятися в цьому з околицями Самари»21. 1675 року під час підготовки походу на Крим московського ополчення під керівництвом князя Григорія Ромоданов-ського й козацького війська, очолюваного гетьманом Іваном Самойловичем, було вирішено йти «нижче посольської дороги на Самару, щоб війську у во­дах і дровах труднощів не було»21. 1682 року московські посли Микита Зо­тов і Василь Тяпкін повідомляли, що на всіх верхів'ях рік Орелі й Самари і в степах біля них «суть великі діброви й ліси, й терновики, й шелюги, й очере­ти»25. 1766 року очевидець, секретар Василь Чернявський писав, що із самар­ських лісів запорізькі козаки не лише будували всі свої будинки й зимівники, але 1756 року, після пожежі в Січі, коли обернулася на попіл більша її части­на, знову відбудували всі козацькі курені, купецькі й ремісничі будинки н «зав­жди на обігрівання й на інші свої потреби дрова використовували»21'. Самар­ські ліси складалися з дерев найрізноманітніших порід — ясена, клена, липи, береста, груші, яблуні, сосни, терну, ліщини, однак із переважанням, як і на Орелі, дуба. Між деревами лісу, особливо поблизу річок, були великі луки, сінокоси, озера, болота, вкриті високим очеретом і непрохідною травою; на луках паслися дикі кози, кабани, тури, в чому переконують нас турячі роги, які тут зараз знаходять. Сказане 250 років тому про самарські ліси фран­цузьким інженером Бопланом можна майже все повторити і в наш час. Незва­жаючи на варварське поводження місцевих власників із самарськими лі­сами, вони навіть у наш час усе-таки вражають людину й особливою висо­тою, й особливою товщиною своїх дерев: у них і тепер ростуть сосни, що ма­ють в обводі 6, дуби 9, а верби 10 аршинів. Що ж тут було в далекому минулому? Про це можна судити зі скам'янілих гігантських дубів, які знаходять у різних місцях на дні ріки Самари. Цілу мережу таких дубів можна побачити при спаді води в ріці біля села Вільного. В наш час самарські ліси тягнуться приблизно на 100 верст по обох берегах ріки Самари, щоправда, з деякими перервами, починаючи з місця, де Самара приймає у себе річку Вовчу на межі Ново-московського й Павлоградського повітів, і закінчуючи її гирлом вище містечка Ігрені.

На схід від Самари невеликі ліси йшли по річках Нижній Терсі, Солоній, Вовчій, Ганчулу, Янчулу, Мокрих Ялах, Бахмуті, Кальміусу, Кальчику, по схи­лах Азовського моря й по деяких степових ярах та пустирях; найбільшими з усіх цих лісів були Дібрівські на річці Вовчій, де всього лісу налічувалося до 425 десятин, з переважанням дуба; далі бахмутські, що мали до 10 000 десятин, але навряд чи належали запорізьким козакам; і, врешті, так званий Леонтіїв-ський байрак біля південної межі нинішнього Слов'яносербського повіту, що

12 Ліси по правому березі Орелі належали гетьман­ським козакам. 21 Боплан Г. Описание Ук­раины. СПб, 1832. С. 18, 19.

"* Акты, относящиеся к ис­тории Южной и Западной России. Т. 12. С. 145, 155 (дал1 — Акты ЮЗР).

2э Записки одесского об­щества. Т. 2. Отд. 2. С. 573.

-0 Мышецкий С. История о козаках. С. 85.

3 Д. I. Яюрницькнй

33
разом із сусідніми лісами Землі Війська Донського становив колись одну су­цільну лісову дачу. Всі інші ліси разом займали близько 400 десятин і були переважно дрібної породи, «чагарі й шелюги».

Із загального огляду лісів запорізького краю безпосередньо випливає та­кий висновок: землі, що дісталися запорізьким козакам, мали переважно сте­повий характер; на степових просторах завдовжки в 425 й завширшки в 275 верств, тобто приблизно 11 000 000 десятинах землі, 80 000 десятин лісу над­то мало, щоб надати всій країні лісового характеру 21. Зрештою, не можна змов­чати й про те, що в часи запорожців лісів було більше, ніж тепер, а на початку історичного існування козаків більше, ніж наприкінці. Причинами зменшення кількості лісових площ були тут чисто випадкові явища: пожежі, винищення татарами, поляками, росіянами під час великих походів, місцевими жителями під час будівництва міст, при освоєнні Запоріжжя новосербами, слов'яносер-бами й слобідсько-українським військом, а після падіння Запоріжжя місце­вими жителями Новоросії *. Причини винищення лісу частково були вказані ще в минулому столітті: «Через те, що бір кілька разів горів, а найбільше від татарського зимування у ньому й безладної вирубки, всі відомі ліси стали знач­но рідші. В усіх тих місцях — Самарі, Конці й Кальміусі — ліси вкрай пони­щені не лише через використання на обігрівання під час суворої зими, годуван­ня худоби, рубання верхівок і гілок дерев, будівництво загород для худоби й вивозу у свої аули немалої кількості лісу, не виключаючи й садових дерев. Біля кількох зимівників ними були відібрані заготовлені на будівництво колоди, бру­си і дошки, і вивезені у степові аули під прикриттям татарів. Ці дикі й голодні народи витоптують трави і стравлюють сіно біля зимівників і на луках, розорю­ють молодий ліс, цілу зиму крадуть і грабують.усе, що тільки можуть... загото­влений для будівництва ліс, не шкодуючи й садових дерев. Один з мурз минулої весни (1765 р.), забравши знайдений біля деяких зимівників заготовлений на будівництво ліс, на сорока возах з 50 озброєними татарами сам до своїх аулів супроводжував, відбиваючи козаків, що хотіли перешкодити перевезенню»28. Немало лісу знищили новосерби, слов'яносерби й козаки слобідсько-україн­ської лінії, в основному з 1752 по 1769 рік 2'', а також перші поселенці Ново­росії після падіння Січі, при будівництві різних міст — Єлизаветграда, Бахмута, Катеринослава, Херсона, Миколаєва, Одеси, Севастополя, Олешок, Нікополя та ін. Та й поміщики, отримавши після запорожців землі в Новоросії або задур­но, або за мізерну плату скарбниці, також знищили багато лісів чи внаслідок неправильного ведення господарства, чи внаслідок роздріблення великих лі­сових ділянок на малі, які діставалися відразу кільком особам і знову діли­лися ними на ще менші ділянки, котрі, через їх мізерність, винищувалися до­щенту

Щодо лісової флори у країні вольностей запорізьких козаків слід сказати, що тут росли майже всі ті породи дерев, як і в Північній Америці, що поясню­валося, мабуть, схожістю клімату тієї й іншої країни: сувора зима, спекотне літо, вітряна й нестала погода в запорізьких степах зумовлювали й наявність певних видів дерев, панівними серед яких були: липа, клен, в'яз, дуб, берест або ілім, граб, ясен, осокір, верба, шовковиця, яблуня, груша, вишня, дуля, ка­лина, біла верба, вільха, береза, сосна, ліщина, чорноклен, срібляста тополя, глід **, кизил, чинбарське дерево, рай-дерево, жостір **, таволга, бузина, лоза, явір (чинара, несправжній клен, німецький клен), барбарис, гордове дерево та ін."

27 Кількість землі розрахо­вана за картою де-Боксе-та, лісу — за книгою «Воль­ности запорожских коза-ков»; підрахунки професо­ра математики С. І. Шохо-ра-Троцького. * Історична область на півдні України й Росії. У XVIII ст. ототожнювалася з Новоросійською й Азов­ською губерніями.

Мышецкий С. История о козаках. С. 84, 85, 89, 90. 29 Журнал министерства внутренних дел. 1851. №35. С. 29.

Журнал государствен­ных имуществ. 1855, февр. С. 167, 169, 170. ** Крім російських відпо­відників «боярышник» і «крушина», автор подає й українські назви «глід», «жостір».

Границі вольностей запорізьких низових козаків

Прилягаючи до Азовського й Чорного морів, займаючи положення з одно­го боку між Туреччиною й Кримом, а з другого між Польщею, Україною і Великоросією, землі запорізьких козаків неодмінно мали пропускати через себе головні шляхи до згаданих морів від указаних країн та з центральних міст. Одні з цих шляхів ішли по Дніпру та його притоках, інші — степом, уздовж чи впоперек його балок та ярів; перші були річкові, другі — сухопутні. Голов­ний річковий шлях починався від верхніх границь вольностей запорізьких ко­заків вище правої притоки Дніпра Сухого Омельника й лівої ріки Орелі, а за­кінчувався навпроти гирла також правої притоки Дніпра, ріки Бугу. Це час­тина того знаменитого шляху «з варяг у Царград», яким колись ходили наші предки, ще будучи язичниками, у Візантію з торговельними й завойовницькими цілями на своїх однодеревних ладдях чи моноксилах. Сухопутні дороги зва­лися шляхами, це були великі торгові чи биті дороги, що тяглися уздовж і впоперек запорізьких земель і виходили далеко за їх кордони. З останніх най-відомішими були: Муравський шлях, що йшов вододілом Дніпровського й Азовсько-Донського басейну, й Чорний, що йшов вододілом між Бугом і Дні­пром з їх боковими другорядними відгалуженнями.

Муравський шлях, що отримав свою назву, за найімовірнішим поясненням, від трави мурави 32, йшов із глибини Росії, від Тули, повз Курськ, Білгород, у Слобідську Україну, далі через Оріль за Запоріжжя; у Запоріжжі через рі­ку Самару, Вовчі Води й Конку; нижче Конки виходив за межі запорізьких вольностей і тягнувся до самого Перекопу 33. У росіян Муравський шлях вва­жався найзручнішим, найбільш прямим, гладким і рівним шляхом із Русі до татар; у козаків про нього казали: «лежить Гася, простяглася, а як устане, то й неба достане». У межах Запоріжжя він ішов понад 200 верст і на цьому про­сторі пролягав по безлюдному й дикому степу, де крім незначного житла на Самарі до XVIII століття не було ні міст, ні сіл, ні хуторів, ні заїжджих дворів; зате по обидва боки від нього в щедре на дощі літо росла така густа висока трава, що за нею не видно було ні людини, ні волів: як їде, було, чумак по шля­ху, то від нього тільки й видно, що «високу шапку та довгий батіг», а навколо морем стоїть сива стомлена ковила, що низько схиляється то в один, то в другий бік від легкого подмуху степового вітерця; а зверне віз із дороги, то й не виплутає своїх коліс із густої трави. Отож не дивина, що мандрівники з Ро­сії, котрі їхали через Запоріжжя у Крим, зупинялися на ночівлю у відкритому степу й під голим небом, спускаючись або на схил якоїсь балки, або на берег якоїсь річки, не здивує також і та розважлива осторога, з якою мандрівники йшли цим шляхом: так, московські посли Василь Тяпкін та Микита Зотов, які 1681 року йшли в Крим, повернувши з Сум до Муравського шляху, взяли з собою для охорони 600 рейтарів та українських козаків 3\ До цих незруч-ностей руху по Муравському шляху долучалося й те, що мандрівникам часто доводилося або переходити вбрід річки, що зустрічалися на шляху, або ж са­мим мостити гаті й по них переправлятися з одного берега на інший. Мурав­ський шлях був звичним місцем прориву татар на Україну: «А ходят из Крыма татаровя по сей лівой стороні Дніпра на Муравскіе шляхи, не переходя Дні­пра, украинскіе пороги». Муравським шляхом і запорізькі козаки не раз здійс­нювали свої набіги на Крим 3'\ У XVII столітті після спорудження міст у Сло­бідській Україні татари вже намагалися уникати Муравського шляху: «Крым-скіе люди Муравскою и Изюмскою соймою против кріпостей не пойдут»30. З бокових гілок Муравського шляху відомі були: Кримський або Чумацький, що відходив від Муравського біля Вовчих Вод, ішов уздовж лівого берега Дніпра понад Великим Лугом, потім повертав від Дніпра в степ і доходив до міста Пе-

31 Мышецкий С. История о козаках. С. 1%; Среди некий. Материалы для флоры Но­вороссийского края. Одес­са, 1872; Акинфиев. Расти­тельность города Екатери­нослава. Екатеринослав, 1889.

35 Эварницкий Д. Воль­ности. С. 219. " Про Муравський шлях дивись там само.

м Записки одесского об­щества. Т. 2, отд. 2, 3 С. 572—573.

" Акты ЮЗР. Т. 11. С. 15; Т. 12. С. 101 — 102.

Там же. Т. 10. С. 414.

рекопа; Ізюмський, який сходився з Муравським «біля верху ріки Орелі», й Кальміуський, що сходився з Муравським біля Кінських Вод .

Чорний (Польський) або Шпаків шлях, у турків Чорна Іслах 38, що отри­мав свою назву від Чорного лісу, виходив з глибини Польщі, з Варшави на Кознище *, Пулави, Маркушів, Люблін, Жовкву, Львів, повз Умань на Торго­вицю, через річку Синюху й звідси в межі вольностей запорізьких козаків, че­рез річки Вільшанку, Кільтінь, уздовж Малої Висі на Велику Виську **, над верхів'ями Костуватої й Бобринця, потім вододілом між Ташликом і Мертвово-дом до гирла самого Ташлика, до Бугу, врешті за Буг до шляху Керван-Іол, тоб­то Караванної дороги.

Крім Чорного шляху по західній окраїні вольностей запорізьких козаків ішли ще такі шляхи: Крюківський — від Крюкова уздовж правого берега Дніпра мимо порогів на Кічкас, далі на Кримський або Чумацький шлях. Крим­ський — від Китайгорода на Романкове, уздовж річки Базавлука, далі через Базавлук із правого на лівий берег, до станції Степової, звідси через Дніпро, його притоки Святу Гірку Воду ***, Білозірку, Рогачик і врешті в Татарію; це була «дорога, якою купці йшли просто у Крим»39. Переволочанський — від Пе-револочної на Саксагань, Базавлук, Солону, в Нову Січ, а потім з правого бе­рега Дніпра на лівий, до Кримського шляху. Микитинський — від Мишуриного Рогу на Коржеві могили, Базавлук, Солону, Чортомлик, Микитине, через Дні­про й на Кримський шлях. Кизикерменський — від Кременчука на Жовте, Ку­рячу балку, Недайводи, вододілом Саксагані й Інгульця, на Кривий Ріг, уздовж Інгульця, через Давидів брід у Кизикермен, через Дніпро й на Кримський шлях. Крім того, між Микитинським та Кизикерменським шляхами були ще Коржів та Саксаганський шляхи 40.

У південно-західній окраїні вольностей запорізьких козаків пролягало три шляхи — Гардовий або Королівський, Січовий вищий та Січовий нижчий. Гар-довий шлях отримав свою назву від Гарда на Бузі; назву Королівського йому дали, очевидно, тому, що на ньому польський король Ян Ольбрахт 1489 року здобув перемогу над татарами й турками 41. Він виходив з Поділля, йшов через Буг по одному з кам'яних мостів, збудованих на цій ріці Вітовтом 42, далі вхо­див у межі вольностей запорізьких козаків і йшов ними 300 верст, відзначаю­чись дивовижною прямотою, до гирла річки Кам'янки, де була Кам'янська Січ, тоді до турецького міста Кизикермена, звідти до Таванського перевозу й далі у Крим 4 . Січовий вищий шлях ішов від Гарда на Бузі на Білонівку, далі тягнувся вгору до Січі на річці Підпільній. Січовий нижчий ішов паралельно до вищого, також від Бугу на Балацьке й до Січі на Підпільній 44.

Між останніми трактами по річках Інгульцю, Саксагані, Інгулу до Балацького були розкидані запорізькі зимівники, а нижче Балацького зимівників не було, лише в літній час, коли запорожці осідали вздовж Дніпра й Бугу для рибаль­ства й звіроловства, тут з'являлися тимчасові запорізькі житла; а з турецького боку повсюди від Січі до Гарда, між Дніпром, Бугом і лиманом узагалі не бу­ло жодних поселень. На всьому просторі цих двох трактів і на велику відстань від них був лише дикий степ; лісів тут майже не було, крім лісу на Громоклії, яка впадає в Інгул вище Балацького, де ріс байрак завдовжки з милю, та на ріці Інгульці біля Балацького й на ріці Бузі у вигляді малих тернин та чагарів. Польські купці йшли в Гард через кріпость Архангельськ, Цибулів та інші російські міста й села; з Гарда вони продовжували путь або в Січ, або в Очаків; в останньому випадку купці переправлялися через Буг із версту вище Гарда. При цій переправі стояла запорізька застава з 80 чоловік з окремим полков­ником на чолі, без відома якого ніхто не смів ні переїжджати з земель запо-

Эварницкий Д. Воль­ности. С. 225. 18 Шермуа. Набег крым­ских татар на Польшу в 1653 году.

* Нині Козеніце (Поль­ська Народна Республіка).

** Сучасна назва Велика Вись.

*** Нині р. Свята.

39 Эварнщкий Д. Воль­ности. С. 228.

40 Там же. С. 228—230.

41 Брун Ф. К. Черноморье. Одесса, 1879. Т. 1. С. 156.

42 Список населенных мест. Херсонская губерния. Т. 28.

43 Эварницкий Д. Воль­ности. С. 231.

" Там же.

Границі вольностей запорізьких низових козаків

різьких козаків на турецький бік, ні з турецьких земель на запорізький бік 45. Для повної безпеки всіх, хто проїжджав степами запорізьких козаків, прикор­донні полковники давали їм особливий знак, пернач, який мандрівники були зобов'язані зберігати під час усієї своєї поїздки й показувати на вимогу запо­різькому товариству чи кому-небудь з його старшин.

Мандрівники, купці й торговці, які проїжджали через землі запорізьких козаків прямими чи боковими шляхами, неодмінно стикалися з великими чи малими ріками й неминуче мусили або долати їх убрід, при незначній воді, або переправлятися на човнах, поромах і плотах при значній воді, особливо в ріці Дніпрі; в останньому випадку запорожці брали з проїжджих певну платню, що становила головне джерело їхніх військових прибутків.

З усіх запорізьких переправ і бродів історично відомими серед запорізь­ких козаків були 22 наступні: Кременчуцький брід та Успенська переправа біля Карменчика, а нижче неї Гербедіївська; Мишуринорізька навпроти Ми-шуриного Рогу; Романівська навпроти села Романкова; Будилово-Таволжан-ська навпроти Будилівського порога й Таволжанської забори; Крарійська або Кічкаська, що отримала свою назву або від вірменського князя Кіскаса II, за якого намехські вірмени 1602 року приходили в Київ на допомогу руським проти поляків 46, або від тюркського кореня «kör—kör» — «проходь», «іди геть», у розумінні пункту, звідки починалася переправа 4?; Микитинська або Кам'янозатонська навпроти Микитиного Рогу на правому березі Дніпра й Ка­м'яного Затону на лівому; Білозерська, Рогачицька й Карська навпроти Біло-зерки, Рогачика й Каїрки, лівих приток Дніпра; Носоківська навпроти остро­ва Носоківки; Кам'янська, названа турецьким істориком Наїмою перепра­вою Диван-Гечіді, біля острова Тавані й міста Кизикермена; Дрімайлівська й Козацько-Кам'янська поблизу гирл рік Дрімайлівки й Козацької Кам'янки; Бургунська навпроти острова Бургунки; Тягинська біля гирла річки Тягин-ки; Вищий перевіз на дві версти нижче впадіння Інгульця у Дніпро, у теперішній ГІеревізці, урочищі села Фаліївки, маєтку М. М. Комстадіуса; Вірьовчина й Білозерська * поблизу впадіння цих річок у Дніпро 48.

Із бродів і переправ ріки Бугу відомі були 9 таких переправ і бродів: Вітов-тів брід нижче гирла Синюхи; Мигійський перевіз навпроти Мигійського Таш-лика; Піщаний перевіз на три версти вище Гарда; Гардовий перевіз біля самого Гарда; Кременецький брід на 6 верст нижче Гардового; Безіменний перевіз на дві версти нижче Кременецького; Чартайський брід навпроти річки Чар-тали **; Овечий брід на вісім верст нижче Чартайського; Соколанський пере­віз навпроти селища Соколана. Вище Бугу був Синюшин брід через річку Си­нюху.

Крім переправ і бродів через Дніпро, Буг і Синюху, було ще два шляхові броди через ріку Інгул, кілька бродів через річки Мертвовод, Гарбузинку, Інгу­лець, де відомі були Давидів брід на 60 верст вище гирла Інгульця, й Бекенев-ський або Білий брід трохи нижче Давидова; далі через річки Кам'янку, Беш-ку, притоки Інгульця, ріку Оріль, де відомим був Стешин брід на Муравському шляху; через річку Вовчу, Злодійський брід та сім бродів через ріку Самару: Пі­щаний, Калинів, Вільний, Грицьків, Кочереженський, Тернівський та Чаплин-ськии .

4а Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 75. 4Й Глинка. Обозрение ис­тории армянского народа. Т. 2. М., 1883. С. 290.

47 Никольский //Южный Край. Харьков, 1891. 31 янв.

* Повторюється вдруге.

48 Эварницкий Д. Воль­ности. С. 234—241.

** Сучасна назва Чор-

тала.


49 Эварницкий Д. Воль­ности. С. 235—241.

За силою й ступенем продуктивності край вольностей запорізьких козаків водночас можна назвати й винятково багатим, і винятково бідним; тут усе за­лежало не стільки від річкових і джерельних вод, скільки від атмосферної во­логи: в дощове літо рослинність досягала тут неймовірних розмірів, урожай був гідний подиву; у спекотне й сухе літо рослинність гинула, неврожай призводив до страшного лиха. Ось чому різні письменники так по-різному описують край вольностей запорізьких козаків: одні стверджують, що це найбагатша й най-щасливіша країна, інші — що це дика, безводна, випалена сонцем і позбавлена будь-якої рослинності пустеля. Навіть у одного письменника, але в різні пори року, запорізький край часто зображений по-різному.

Найродючішими тут були місця по низовинах або так званих подах рік Дніпра, Самари, Орелі, Омельника, Самоткані, Домоткані та ін.; найменш родючими були місця в Бугогардівській та Кальміуській паланках, поблизу рік Бугу й Кальміусу. Батько історії, Геродот, котрий жив у V ст. до р. X., опи­сує країну скіфів, частина якої згодом належала запорізьким козакам, такими словами: «Земля у них рівна, багата травою й добре зрошена; кількість рік, які течуть через Скіфію, хіба що трохи менша кількості каналів у Єгипті. Четвер­та ріка, Борисфен (Дніпро), на нашу думку, найбагатша корисними продук­тами не лише серед скіфських рік, а й серед усіх узагалі, крім, зрештою, Нілу. Але з інших рік Борисфен найбільш прибутковий: він дає чудові й розкішні пасовища для худоби, багато прекрасної риби, вода на смак дуже приємна, чиста, тоді як сусідні ріки мають каламутну воду; вздовж нього тягнуться чудові орні поля або росте дуже висока трава в тих місцях, де не сіють хліба; біля гирла ріки сама собою збирається у великих кількостях сіль; у Борисфе-ні водяться величезні риби без хребта, звані антокаями, їх солять»1. Значно піз­ніше за Геродота, в XVI ст. після р. X., сучасник запорізьких козаків так описує багатство їх країни: «В цій країні, придніпровських степах, трава росте надзви­чайно високою і такою густою, що неможливо їздити на колесах, бо вона за­плутується у шпицях і не дає їм вільно рухатися. В лісах і на деревах безліч бджіл; у цій країні росте в достатку, сама собою, особлива рослина, схожа на винну лозу; місцеві жителі вважають її диким виноградом»2. У XVII ст., за сло­вами Боплана, в ріках і озерах запорізького краю, а саме: Псельський і Ворс-кальський Омельники *, Самоткань, Домоткань, Оріль, Самара та ін.,— во-

1 Геродот /Пер. Ф. Г. Ми- 2 Записки одесского об- * Другий в наш час має щенко. М., 1885. Т. 1. С. 320. щества. Т. 1. С. 604. назву просто «Омельник».

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

дилося безліч риби та раків. В Орелі за одну тоню рибалки витягали до 2000 рибин, найменша величина яких була футова; у Самоткані й суміжних з нею озерах водилося стільки риби, що вона від власної кількості вмирала, псувала воду й заражала повітря; у Домоткані водилося безліч раків, часом до 9 дюй­мів завдовжки, й особлива, надзвичайно смачна риба чилики; Самара була ба­гата на рибу, мед, віск, дичину й будівельний ліс і за це багатство звалася свя­тою рікою J; околиці Самари запорізькі козаки звали обітованою Палести­ною, раєм божим на землі, а всю землю біля ріки — «дуже гарною, кветнучею и изобилующую», саме місто Самарь ** — «истинно новым и богатым Іеруса-лимом» 4.



Наприкінці того ж століття московські посли Микита Мойсейович Зотов і Василь Михайлович Тяпкін так само описують місця по ріках Орелі й Самарі: «Там звіра і птахів, і риби безліч... Вод і кінських кормів, і риб, і птахів, також звірів, котрих господь бог благословив людям на їжу, там достатньо»3. У XVIII ст. очевидець, учасник російсько-турецьких воєн за імператриці Анни Іванівни Христофор Манштейн, змальовує багатство запорізьких степів таки­ми словами: «Земля та найпрекрасніша в Європі; але велика шкода, що не за­селена через брак лісу й води; адже часто трапляється, що, йдучи чотири чи п'ять миль, не побачиш жодного кущика, жодної малої річки. Це змушує зав­жди возити з собою дрова й воду для варіння їжі з табору в табір, бо ж невідомо, чи знайдеш їх попереду, а також возити велику бочку води для кожної роти, щоб давати пити ратникам під час походу. Бочки використовуються ще й для іншої справи: в кожному полку слід було мати їх від восьми до десяти, й стіль­ки ж товстих дощок, з яких робили мости для переходу піхоти та легких возів, а військові помости використовували лише для великих і важких хур та кава­лерії... Щоб зрозуміти, наскільки родючі ці землі, досить сказати, що трави ростуть там вище людини найвищого зросту. Тут у великій кількості є спаржа, а травознавці знаходять також певний вид особливої трави, котру турки й тата­ри використовують для виготовлення своїх світильників. У липні й серпні тата­ри випалюють траву в степу; оскільки вони не вміють косити й сушити сіно, то трави самі висихають від великої спеки, яка буває у червні, липні й серпні, і тому вони мусять палити їх, бо стара, суха трава зовсім би заглушила молоду. Татари також часто випалюють траву, щоб позбавити корму ворожих коней; і якщо при цьому не вжити засобів безпеки проти цієї пожежі, то весь табір може згоріти. Для уникнення цього граф Мініх видав наказ, щоб на кожному возі було велике помело для гасіння пожежі. Потрібно також обкопувати зем­лю навколо табору ровом завширшки в два фути, й таким чином перешкоджати небезпеці подальшого поширення пожежі. Всілякої дичини, а саме: зайців, ку­ріпок, тетеруків, глухих тетер * та інших у тих місцях багато; воїнство ловить велику їх кількість руками, а крім того, там стільки перепілок, що кожного дня походу можна мати їх скільки завгодно»6. Наприкінці того ж XVIII ст. про за­порізькі місця писалося у Москву: «Місця мають вони — запорізькі козаки — багаті ріками, лісами й урожайну землю; користуються великими прибутками від скотарства, рибними ловами у Дніпрі й приморських затоках, у гирлі ріки Кальміусу, Берди, поблизу Очаківського лиману і в ньому за договором з тур­ками, яким вони дають в Очаків ліс і дрова»7. Водночас у точних донесеннях про заняття запорізьких козаків повідомлялося, що хліб, який вони сіяли, да­вав чудовий урожай — жито й пшениця у 9 і 10, просо в 30 і 40 разів щодо ви­сіяного 5. Вже після падіння Запоріжжя офіційні джерела змальовували ба­гатство колишніх земель запорізьких вольностей такими барвами: «Великий простір родючих і буйних земель, котрі раніше колишніми запорожцями були

' Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 15—19. ** Нині м. Новомосковськ Дніпропетровської обл. 4 Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. Екатеринослав,


Каталог: Yavornytskyi


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка