Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка5/10
Дата конвертації03.07.2017
Розмір7.82 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

1873. С. 8.

' Записки одесского об­щества. Т. 2. Отд. 2, 3. С. 573. * Тобто глухар1в. '' Манштейн X. Записки о России. М., 1823. Т. I. С. 211 — 214.

7 Калачов Н. Архив исто­рических и практических сведений, относящихся до России. СПб, 1861. С. 6. s Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 169. Прим. 19. С. 185.

полишені в незрозумілій занедбаності, обробляється; поміщики, отримавши ди­корослі дачі, старанно обробляють їх і заселяють людьми, та й казенні посе­ляни з належною старанністю працюють у землеробстві, відчуваючи, очевидно, особливу винагороду за свою працю. Якісна земля дає хліб різного роду — жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, льон, коноплю та інше; з городніх овочів кавуни дивовижно солодкі й великі в, червоні й білі дині, різні огірки, земляні яблука *, часник, цибулю, буряки, петрушку та багато іншого. З огляду на великі степові місця заведене велике скотарство, кінські, рогатої худоби й овечі заводи є головним предметом, маєтним, для отримання порядного при­бутку. Скотарство тим вигідніше розвивати тут, що худоба, особливо рогата, й коні майже всю зиму можуть знаходити собі пашу в полі. Повітря тут вельми сприятливе; вода в ріках і озерах солодка й здорова для харчування жителів; риби різної є в достатку. Лісів хоча й бракує, але для подолання цього нині вони вирощуються й посівом, і розсадою різних дерев. Звірі водяться в лі­сах і степах, диких птахів велика кількість»'".

Врешті, на початку XIX ст. про запорізькі землі писав французький маркіз де-Кастельно таке: «Новоросія дуже велика, і між різними її частинами ми подибуємо відчутну різницю. Повітря тут взагалі чудове, за винятком болотис­тих місць... Повітря степів відмінне від повітря берегів моря і Кримських гір. Степове повітря можна назвати найчистішим у Європі; взимку холод буває тут, звичайно, дуже відчутний, але вітер не такий поривчастий, як на березі моря; нерідко сніг не випадає кілька років підряд, у той час як суміжні країни на схід і на захід бувають ним вкриті. Це непостійне, але яка ж точка земної кулі не за­знає змін?.. Зими в Новоросії порівняно лагідніші, ніж у Північній Франції; це не повинно видаватися дивним. Від Одеси до 60° широти немає гір, і коли по­стійно дмуть північні вітри, все на шляху зазнає їхнього впливу, тоді як інші вітри роблять клімат у Новоросії теплим відповідно до її географічного роз­ташування. У цій країні, не захищеній від холоду, зима буває суворішою, ніж у захищеніших місцевостях на однаковій з нею широті... Весна починається у квітні і вже за 10—15 днів земля буває вкрита зеленню. В цю пору року ти­сячі різноманітних квітів укривають степ барвистим килимом; чудові пахощі витають у повітрі, й мандрівник міг би захоплюватися всім навколо, аби його не гнітила думка про брак робочих рук для цього розкішного грунту.

Вигляд степу змінюється від більшої чи меншої посухи; трави досягають тут висоти 3 футів, а на чорноземі мені доводилося бачити їх заввишки навіть 7 футів. Завдяки глибині незайманої землі, жирної, багатої живлющими соками, рослинність тут має незвичайну силу. Густота трави вберігає грунт від палючих променів сонця, а роси бувають такими щедрими, що проникають у землю швидше, ніж сонце встигає їх висушити. Під час посухи трави рідшають, але перший дощ заповнює новими всі ті прогалини; таким чином тварини постій­но постачаються свіжим кормом. Випари великих трав нітрохи не шкідливі; при сході й заході сонця між горбами утворюється туман, але села, розташо­вані в низовинах, анітрохи не страждають від цього.

Під час спеки звичайно дме північний вітер, але він не послаблює температу­ри, втрачаючи свою свіжість при проходженні величезного простору, розпе­ченого сонцем; літня тривалість днів зростає в міру наближення до полюса, з чого можна зробити висновок, що влітку в Новоросії спека буває сильніша, ніж у всіх інших точках земної кулі, розташованих на однаковому градусі. Часто кілька днів підряд буває по 17—20° спеки; але я ніколи не бачив, щоб термо­метр піднімався вище 26,3° і така температура трималася не більше одного дня, 25° звичайно найвища температура 1'. Зміни бувають щотижня. Один європеєць

В містечку Котівці Ново-московського пов. Катери­нославської губернії автор даної праці бачив 1889 р. кавун вагою пуд і три фун­ти (понад 17 кг). * Тобто картопля.

'" Записки одесского об­щества. Т. 3. С. 290, 291, 302.

" 3 цим ніяк не можна погодитися: у новоросій­ських степах у літній час, особливо на початку серп­ня, температура часом до­ходить до 40 °; 1890 року в Новомосковську було 50 ° за Реомюром (1 ° за Рео­мюром дорівнює 0,8 ° за Цельсієм).

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

сказав: «гаряче сонце Новоросії — не наше». Справді, тут можна цілком безпеч­но віддати себе всій силі сонячних променів; робітники, які найбільше зазна­ють їхньої дії, не припиняють своїх робіт, муляр наспівує пісні, білячи сті­ни, що виходять на південь і відбивають гаряче проміння; каменяр у липні заси­нає в годину відпочинку, часто поклавши невкриту голову на свою роботу. І це відбувається на одному градусі з Женевою, Маконе, Гере, Рошеллю, де вулиці порожніють від 2 до 4 години дня. В Одесі вітер часом не дає вийти на вулицю, але сонце — ніколи. Осінь — найкраща пора року в цих місцях. Весна триває недовго; перехід від холоду до тепла здійснюється скоро; але чудова осінь заміняє коротку весну: степ зберігає зелень до грудня. Якщо осінь не дуже дощова, земля так пересихає, що по ній важко йде плуг: орють шістьма-вісьмо-ма волами відразу... В інших країнах клаптик безплідної землі, обтяже-ний податками, відстоюють із зброєю в руках, закликають на допомогу закон, за нього в судах ведуться процеси, що коштують шалених грошей; а тут чу­довий грунт надається або цілком задарма, або на легких умовах працьовитим людям, що можуть збагатитися майже без жодних зусиль: варто лише поба­жати цього. Земля надзвичайно родюча; вона позбавлена лісу, за винятком пів­нічної частини Катеринославської губернії та південної — Криму. Але в без­лісних частинах Новоросії жителі використовують замість палива високі сухі трави, звані бур'яном, та висушені на сонці коров'ячі й овечі кізяки,— все це дає чудове й дешеве паливо»Іі.

Після всіх наведених описів стає зрозумілим, чому в спогадах теперішніх дідів країна вольностей запорізьких козаків постає такою багатою й квітучою. Звичайно, в цих спогадах немало й перебільшень, які пояснюються власти­вістю людської натури все минуле уявляти у кращому вигляді, ніж нинішнє, але загалом вони все-таки мають велику долю правди, особливо якщо взяти до уваги оожість розповідей старих з описами очевидців минулих сто­літь та схожість розповідей, записаних у різних, віддалених один від одного, кінцях колишніх вольностей запорізьких.

«Привілля у них таке було,— каже 116-річний дід Іван Гнатович Розсоло-да,— що тепер такого не знайдеш ні близько, ні далеко. Та що тепер? Тепер так, що хоч вільний, та невдоволений, а тоді було так, що й вільний, і всім вдо­волений. Недарма ж кажуть, що як жили ми за цариці, їли паляниці, а як стали за царя, то не стало й сухаря. Тепер, якщо сказати, як воно колись було, то й не повірять. Тоді всілякі квіти цвіли, тоді великі трави росли. Ось тут, де тепер у нас церква |3, тут була така висока тирса, як ось ця палиця, що у мене в руках: як глянеш, а вона мов жито стоїть; а очерет ріс, мов ліс: здалека так і біліє, так і лисніє на сонці. А що ж до пирію, ковили, мурави, орошку *, кураїв та бу-рунчуків, то як увійдеш у них, то тільки небо та землю й видно,— в отакенних травах діти губляться бувало. От вона підніметься вгору, виросте, та й знову падає на землю, та так і лежить, наче хвиля морська, а над нею вже й інша рос­те; як запалиш її вогнем, то вона тижнів три, а то й чотири горить. Підеш косити, косою трави не відкинеш; поженеш коней, за травою і не побачиш їх; заженеш волів у траву, тільки роги мріють. А випаде сніг, настане зима, то й байдуже: хоч який буде сніг, а трави надовго не закриє. Пустиш собі коней, корів, овець, то вони так пустопаш і пасуться, тільки біля отар і ходили чабанці; а як заженеш овець у траву, то вони між нею наче мурахи,— лише увечері й побачиш, але тоді вже біля них роботи — тирсу вибирати, яка поналазила їм у вовну!.. А що все між тою травою та різних ягід, і говорити нічого: оце було як вийдеш у степ та як розгорнеш траву, то так і бери руками полуниці. Цієї погані, що тепер порозводилась, ховрашків та гусені, тоді й не чували. От які трави були! А бджо­ли тої, а меду? Мед і в пасіках, мед і в зимівниках, мед і в бурдюгах — так і стоїть у липових діжках: скільки хочеш, стільки й бери,— найбільше від диких бджіл. Дика бджола скрізь сидить: і на очереті, й на вербах; де буркун, в бур-

12 Essai sur l'histoire an- 1820, par le Marquis de Cas- Красногригорівці Катери-

cienne et moderne de la Nou- telnau. P. 285 та ін. нославського пов.



velle Russie. 3-є vol. Paris, 11 У селі Чернишівці або * Горошок (Б. Грінченко).


куні, де трава, у траві; не було як і пройти через неї: вирубують, було, дупла, де вона сидить. А лісу того? Бузини, свидини, верби, дуба, груші — сила. Груш як нападає з гілок, то хоч бери граблі та горни у валки: так і лежать на сонці, доки не попечуться. Сади як цвітуть, то наче сукном вкриваються; так патока з них і тече. А товщина дерев? Верби, то їй-богу, десять аршинів у обводі... Земля свіжіша була, ніхто її не мучив так, як тепер, сніги лежали великі, й воду пус­кали велику, тому й дерево росло добре. А звірів, а птиці? Вовки, лисиці, бор­суки, дикі кози, чокалки и, виднихи * — так одне за одним і біжать, так і шу­гають степом. Вовків така сила була, що їх киями били, а із шкіри чоботи та шкірянки робили. А їжаків тих, їжаків?.. Годі й казати! Були й дикі свині, товсті та здоровенні; вони більше по плавнях шастали. Ото як побачиш у плавнях яку-небудь свиню, то бігом кидайся до дерева, а то хро-хро, чмак-чмак! та до тебе, та так рилом і пре! Виставить морду вперед та й слухає, чи хто не йде; як побачить людину, відразу ж до неї, товкиць рилом! Звалить з ніг, а тоді давай рвати... Були й дикі коні, вони ходили цілими табунами,— косяків по три, по чотири, так і ходять... А що вже птиці було, то боже великий! Качок, лебедів, дрохв, хохітви, диких гусей, диких голубів, лелек, журавлів, тетеруків, курі­пок — то хо-хо-хо! Одна куріпка виводила штук двадцять п'ять пташенят на місяць, а журавлі як навиводять дітей, то тільки ходять та крукають. Стрепе­тів сильцями ловили, дрохв волоками тягали, а тетеруків, як настане ожеле­диця, дрюками били. І яка ж сила тої птиці була? Як зніметься з землі — сонце застелить, а як сяде на дерево — гілок не видно; висить купою, а як спуститься на землю, то земля, мов долівка у хаті, так і зачорніє. Лебеді, бувало, як заве­дуться битися між собою, то знімуть такий крик, що батько вискочить з бур-дюга та давай стріляти з рушниці, щоб порозганяти їх; а вони як підхопляться вгору, то тільки порось-порось-порось!.. Тепер нема й тої сили риби, що була ко­лись. Оця риба, що її тепер ловлять, то й за рибу тоді не вважалася. Тоді все че­чуги **, пістрюги, коропи та осетри на все; за одну тоню витягали її стільки, що на весь курінь вистачало. Та все тоді не так було: тоді й зими тепліші були, ніж тепер,— це вже кацапи своїми личаками понаносили нам холоду, а в той час його не дуже й чути було. Тому тоді й сіно мало хто заготовляв, хіба що на той час, коли збиралися йти в похід, для верхових коней. Тоді і врожаї кращі бу­ли,— хоча сіяли й небагато, а родило достатньо: чотири мішки як посіють, то нажнуть триста кіп,— лише женців треба було вісім чоловік, щоб зібрати все до Покрови ***. Батечку мій, і де ж воно все те поділося? І очам своїм не вірю! Ось тут, де стоїть тепер наша Чернишівка, тут ні одної хати не було, тільки батькове привілля, а тепер де й того люду набралося й коли це все позаводили? Тепер і вода переміряна, й земля перерізана, а що до лісу, то й казати годі: що на са­ни, що на полудрабки, що на олійниці, що на те, що на се, та так все й повирубу­вали. Де пряменьке, хороше, міцне деревце, то його зараз же й знищать. А тут як пішла ще по лісі рогата худоба, то й пеньків не лишилося, а що вціліло, те саме позасихало й пропало. Та й сама худоба ходить, мов нежива. Як вирубали ліси, пішла на села мошкара; за нею тепер і світу божого не видно, а бідній худо­бі й перепочинку нема; так і ходить вся облита кров'ю. Тепер дайте ви цій свині, що ходить, шматок хліба, то вона здохне. А чому? Тому, що не звикла їсти!.. Та все тепер перевелося: гадюк менше стало,— повиорювали; у болотах і жаб не чути,— повиздихали; та хто зна, чи й є тепер болота»1'.

«Колись тут І5а ,— розповідає інший дід, Семен Герасименко,— по плавнях та по скелях було стільки вовків, лисиць, зайців та диких свиней, що за ними й не пройдеш. Дикі кабани мали пудів по десять, а то й більше ваги; шестеро чо­ловіків ледве клало на сани. Тут була така маса звірів, що з міста присилали вершників, чоловік сорок чи п'ятдесят, щоб їх розганяти. Та куди там? За ними ганяються степом, а вони у плавні біжать. їздили з рушницями та шаблями по

14 «Той самий вовк, тільки зліший за вовка»; зауважен­ня оповідача.

* Видра (Б. Грінченко).

•* Стерлядь.

*** 1 жовтня ст. стилю. 13 Эварницкий Д. Запо­рожье в остатках старины

и преданиях народа. Ч. 2. СПб, 1888. С. 6—9. |Г'а У Херсонському пов., біля Берислава й Херсона.

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

плавнях та все палили очерети; то вже тоді трохи налякали їх, а то просто страшно вийти було. Риба, то та, сердешна, навіть задихалася від власної кіль­кості, а раків штанами ловили. А що до птиці, то й казати нічого. Як підеш на полювання, то несеш її додому, мов на коромислі. Стрепети, огарі лебеді так і ходять по степу пішки. Трави високі-превисокі росли по самі груди, а то й вищі; а роса по траві мов вода: якщо хочеш іти степом, то передусім скинь шта­ни та підбери сорочку, бо як намокнуть, то й не дотягнеш. Як ідеш по траві в постолах, то вода тільки чвирк-чвирк! Ліс ріс густий та високий: груш, калини, дикого винограду — не пролізеш. Уночі страшно було й ходити. А врожаї були такі, про які тепер і не чути. Та й дешевизна на той час яка була: пуд проса де­сять копійок, пуд пшениці сорок копійок, та й то ще дорого».

«Тут тих звірів, тут тої птиці,— розповідає третій дід, Євдоким Косяк,— то видимо-невидимо було: так пішки по степу й ходять. Приїхали ми зі своєю панею в ці місця, де тепер Наковальня 17 — вона дісталася їй у спадок — при­їхали ми та й дивимося, а тут ні хатки, ні курінця, лише степ та ковил. Що тут робити? «А що робити? Рубай очерет, копай дернину та роби курінь». Давай я рубати очерет, давай копати дерен. Нарубав, поставив, обсипав землею; от хатина й готова. А вже їсти, то їж, що хочеш: є й птиця, є й звір степовий. «Та що мені,— каже пані,— та птиця та звір степовий? Ти поїдь та злови дике порося!» Ну, що ж, порося то й порося! Сідаю на коня, беру в руку довгу пугу, та й їду до річки, де було лігво диких свиней. От приїду та й чекаю, доки свині пі­дуть пастися у степ, а поросята лишаться самі; вистежу, та мерщій туди; вхоп­лю порося і в ноги; ото вже біжу, то вже біжу, що є духу, а воно верещить, мов шалене. І що б ви подумали? Як вчують гаспидські свині, та до мене! Так і лі­зуть, так і лізуть під ноги коневі; та так біжать до самого куреня, і якби не довга пуга, то й роздерли б. От як воно було в давнину! Зовсім не так, як тепер! А взяти, приміром, урожай. Хіба в давнину він таким бував? Куди там! У нашої пані було семеро чоловік родини, а вона більше тридцяти сажнів ніколи не сіяла. Оце, бувало, заволоче просто навпроти куреня, посіє пшеницю й чекає. То вона як вродить, то й стебла не видно; майже сам колос, та такий товстий, як вере­тено. Отакі хліба були, а трави, то й казати годі. За травою і землі не видно: лежить на землі, мов шуба чи рядно; а росла така, що людини верхи на коні не видно»18.

Таким чином, великі багатства дісталися запорізьким козакам; тому деякі письменники минулих століть називали країну вольностей запорізьких коза­ків країною, що текла «млеком и медом», а серед самих козаків називалася «раєм божим на землі». Чудові пасовища для худоби, безмежні нетрі для птахів, неоглядні степи для звірів, глибокі лимани й численні озера для риби робили за­порізький край привабливим, а саме життя в ньому привільним і заманливим:

«Вдосталь там всього було:

І звіра прискучого, і птиці літучої,

І риби плавучої;

Вдосталь там було

І трави-мурави,

Добрим коням на поживу».

Родючість землі запорізьких козаків, звичайно, багато в чому залежала на­самперед від її грунту: в північній частині земля запорізьких вольностей скла­далася з соковитого чорнозему від 4 вершків до 1 1/2 аршина, в низовинах від 2 до 3 аршинів завглибшки, який щороку угноювала густа й висока трава, котра швидко достигала й тут же падала |9; у південній і особливо у східній частині земля запорізьких козаків складалася з незначного шару чорнозему з пі­щаним та глинисто-солонцюватим підґрунтям, крім похилих місць поблизу річкових долин і балок, де грунт вважався достатньо доброякісним. «Земля у

16 Велика рудувата качка, завбільшки з гуску, anas rutila.

17 В Олександрівському повіті Катеринославської губернії.

Эварницкий Д. Запо­рожье. С. 122, 206. 9 Див., зокрема: Штукен-берг. Статистические тру­ды. С. 44.

Д. L Яворницький Історія запорізьких козаків

цій околиці — південній окраїні запорізьких вольностей — за винятком піща­них кіс поблизу рік, кучугур та кам'яних берегів, загалом чорна згори на два фути й нижче, волога, а нижче двох футів глиниста, жовтувата, і вся здатна плодоносити; лише на високих горах трава швидко висихає від спеки, тому й хліборобством займатися там не можна, для землеробства залишаються лише балки, пологі місця поблизу балок, низовини біля рік, щоб отримати на тих го­рах траву, її щоосені треба особливо старанно випалювати»20. У східній окраїні запорізьких вольностей, у Кальміуській паланці, земля складається з чорно­земного шару від 12 вершків до 2 аршинів, а біля самого Азовського узбереж­жя до 4 аршинів завглибшки; зрештою, цю окраїну, особливо її південну части­ну, від фортеці св. Димитрія до Петрівської фортеці2|, справедливо вважали менш родючою, ніж інші: грунти тут чорноземні лише в деяких місцях, загалом же кам'янисті й наповнені різними мінералами — жовто-сірою лужною глиною, вапняком, кам'яним вугіллям, порфіром, графітом, каоліном, скам'янілими пальмами й папоротями, що хоч і становило певне багатство, та цим багатством запорожці не вміли, та й не могли користуватися, вважаючи його, навпаки, шкідливим для себе, бо заважало росту трав 22.

На всьому просторі запорізьких степів водилася сила найрізноманітніших звірів і птахів, а в ріках, озерах та лиманах велика кількість різної риби та раків. Зі звірів багато було вовків, лисиць, зайців, диких кішок, оленів, ланей 2,і, баба­ків, ховрахів, «надзвичайно великих» диких кабанів, ведмедів, лосів (біля річки Домоткані й у знаменитому Чорному лісі24); сугаків *, борсуків, горно­стаїв 2>, тхорів, річкових бобрів та куниць, які й досі трапляються у самарських лісах 2", первісних турів, що водилися у Литві й Польщі до XVI століття 17, роги від яких різної величини ще й тепер знаходять поблизу самарських лісів; сайг, видр і диких коней. Сайги, тобто дикі кози особливої породи, водилися у са­марських лісах біля дніпровських порогів та у Великому Лузі; це висока, худа, прудка й тонконога тварина з двома білими блискучими рогами, з м'якою, ніж­ною й гладкою, мов єдваб, під час линяння й дещо грубуватою у звичайний час вовною каштанового кольору. Вона не має носової кістки, натомість має довгу передню губу, котра заважає їй їсти й змушує щипати траву, задкуючи; її м'ясо на смак не поступається козячому 28.

Видра, по-татарськи каборга, по-запорізьки видниха,— річковий звір, якого було особливо багато у водах Великого Лугу; на вигляд він нагадує кішку, але значно товстіший і довший за неї; ноги у нього короткі, на кінці широкі і з пере­тинками, як у гусей. Хвіст надзвичайно довгий і пухнастий; вовна у молодих сі­ра, у старих чорнувата, завжди пухнаста, лискуча, з неї мовби сипляться

29

іскри .



Дикі коні, або так звані тарпани, також були звичною твариною у степах запорізьких козаків. «Вони,— каже Боплан,— ходили табунами по 50—60 го­лів і часто змушували нас братися за зброю: здалека ми приймали їх за татар­ську кінноту. Зрештою, дикі коні не придатні ні до якої роботи, й хоча лошат можна приручити, вони також не здатні ні до чого, хіба що для їжі: м'ясо їхнє надзвичайно смачне й навіть ніжніше за теляче; зрештою, як на мене, не таке приємне. Приручити дикого коня неможливо, він корисний для м'ясників. Зрештою, ноги у диких коней розбиті; їх копита розростаються, робляться

20 Записки одесского об­щества. T. 7. С. 185. " Там же. Т. 11. С. 224. 22 Александрович. Обзор Мариупольского уезда. Ма­риуполь, 1884. С. 18.

Про оленів згадує Гюль-денштедт у другій полови­ні XVIII ст.

24 Ласота Э. Путевые за­метки. С. 54; Мышецкий С. История. С. 77.

* Повторяється нижче під синонімом «сайга».

25 Экономические приме­чания к Верхнеднепровско­му уезду, Екатеринослав-ской губернии. № 1. С. 1.

26 Екатеринославские гу­бернские ведомости. 1889. № 36; 1840. № 14.

27 Труды VI археологиче­ского съезда. К истории до­машних животных. С. 26— 28.

28 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 92; Записки одес­ского общества. Т. 6. С. 605; Список населенных мест. Херсонская губ. 1868. Т. 2. С. 37.

29 Устное повествование Н. Коржа. Одесса, 1842. С. 28; Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 122.

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

товстими — адже їх ніхто не обтинає — і не дають коневі швидко скакати»30. У XVIII столітті безліч диких коней водилося у місцевостях по лівому боці ріки Інгулу 3|. Російський академік Самуїл Гмелін, котрий бачив їх у цей час, хоча й значно вище новоросійських степів, описує їх так: «Найбільші дикі коні величиною не можуть рівнятися з найменшими домашніми кіньми. Голова у них, порівняно з іншими частинами тіла, надзвичайно товста, вуха досить гострі й бувають такі завбільшки, як у домашніх коней, або завдовжки майже як у віслюка, й опущені донизу; грива досить коротка й кучерява; хвіст у деяких густий, у інших рідкий, але завжди коротший, ніж у свійських коней. Кольором вони схожі на мишей, і ця ознака характерна для всіх диких коней у цих місцях, хоча, зрештою, письменники згадують лише про білих і попелястих. Втім, ко­лір на животі у багатьох схожий на попелястий, а ноги, починаючи від коліна й до копита, чорні. Вовна на них досить довга й така густа, що на дотик більше нагадує хутро, ніж кінську вовну. Вони бігають із незбагненною швидкістю, принаймні удвоє швидше від доброго свійського коня. При найменшому шумі вони лякаються і втікають. Кожен табун має ватажка, жеребця, який іде по­переду, а інші йдуть слідом. Дикий жеребець дуже охочий до домашніх коби­лиць, і якщо йому вдається здійснити свій намір, то він, звичайно, не пропустить нагоди й поведе їх за собою, причому іноді може загризти свого суперника — свійського жеребця. Спіймані в тенета живі дикі коні бігають із великим зу­силлям і гинуть переважно через рік після втрати свободи»32.

У наш час люди, які бачили диких коней, додають до цього опису: «Ди­кі коні невеликі з себе, але досить товсті й дуже міцні, мишастої масті. Мій батько таки ловив їх, та що з того? Вони або втечуть, або здохнуть, бо не можуть жити в неволі,— по степу бігати — оце так. Ото, бувало, їде кобилою чоловік по шляху, а дикі коні пасуться. То відразу дикий жеребець збіжить на могилу й нюхає, чим той чоловік їде, кобилою чи конем. Як почує, що кобила, то пиши, чоловіче, пропало: поб'є голоблі, поламає воза й захопить із собою кобилку. І скільки-то по тій дорозі коліс, ободів, голобель та драбин від возів валялося — усе це шкода диких жеребців»33. Спійманий у 60-х роках у Ново-росії дикий кінь мав, за точним описом, зріст 1 аршин і 14 вершків; вовна мишаста, грива й хвіст чорні, густі; очі випуклі, великі, палаючі вогнем; по всій спині, від гриви до хвоста, чорна смуга; голова дещо збільшена, ніздрі розшире­ні; будова тіла й ноги міцні. «Він гордо поводиться і на свободі, і під сідлом, швидко біжить риссю в запрягові й прудко скаче галопом під сідлом; витрива­лий у їзді й слухняний у запрягу... не спадає з тіла ні на стайні, ні в табуні, завжди повний і округлий, бадьорий і грайливий»34. Востаннє табунець диких коней бачили 1866 року (чисельністю шість голів) у віковічній тирсі Херсон­ської губернії, у Заградівському степу князя Кочубея 35. У наш час дикі коні ще існують у Середній Азії

Із птахів у степах вольностей запорізьких козаків водилися: баби * «з таки­ми величезними шиями, що у своїх волах вони, мов у коші, тримали живу рибу й діставали її звідти собі на їжу»37; лебеді, гуси, качки, дрохви, стрепети, колпи-ці, баклани, журавлі, лелеки, чаплі, тетеруки, куріпки, коростілі, шпаки, голуби, орли, соколи, яструби, чайки, солов'ї, стрижі, галки, сороки, ворони, чижі, щог­ли, кулики, жайворонки, подорожники та інші простіші птахи; зі свійських пта­хів півнів було більше, ніж курей, бо півні своїм співом заміняли козакам го­динник 38.

Більшість згаданих звірів і птахів були предметом полювання для запорож­ців і певним джерелом приватних і військових прибутків.

10 Боплан Г. Описание Украины. С. 93. " Записки одесского об­щества. Т. 1: С. 187. 12 Гмелин С. Путешествие от Петербурга до Черкас. СПб, 1771. Т. 1. С. 71. п Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 217.

Шатилов И. Сообщение о тарпанах. М., 1884. С. 5. 15 Там же.

'"' Труды VI археологиче­ского съезда. С. 26—28. * Тобто пелікани.

Боплан Г. Описание Украины. С. 43. ,8 Мышецкий С. История о козаках. С. 78; Записки одесского общества. Т. 7. С. 187; Экономические при­мечания к Верхнеднепров­скому уезду. № 1. С. I.

З риб у ріках, озерах та лиманах вольностей запорізьких козаків були ві­домі: білуга, часом до трьох сажнів завдовжки, осетри, севрюга, стерлядь, соми, сазани або коропи, судаки або сула, окуні, щуки, тарань, скумбрія, вирезуб, ри­бець, бички, камбала або піврибиця, язі, чилики *, марена, лящі, оселедці, бі­лизна, шаблі *, плітки, карасі, раки та ін. Для риболовлі запорізькі козаки взимку розташовувалися у спеціальних заводах, улітку в тимчасових куре­нях з очерету на берегах рік, озер та лиманів.

З комах у степах вольностей запорізьких козаків були: бджоли, яких ко­заки розводили особливо багато, цвіркуни, мурахи, таргани, павуки та інші; з плазунів — гадюки, вужі, жовтопузики, тобто жовтобрюхи, та ін.39

З творінь рослинного світу відомими були виноград, яблука, груші, вишні, терен, калина, барбарис, ожина **, дикий чай, шавлія, персики, водяні горіхи, капуста, цикорій, гірчиця, спаржа, дика морква, хрін, пастернак, артишоки, особливо багато яких росло по Бугу, біля Гарду серед скель , пирій, ковила, катран, бур'ян *, богородицька трава ***, чебер, бедринець, дягельник, чорно­бильник, дика цибуля, щавель, везил *, пижмо, лобода, реп'ях, кропива, полин, лопух, тюльпан, волошки, м'ята, ромашка, гвоздика, заяча капуста, в'язник *, бронколь **** та інші4|. Крім того, на берегах рік, озер, лиманів і боліт ріс очерет, із грибів відомі були шампіньйони 4~.

Показані в такому привабливому й спокусливому вигляді у одних письмен­ників, вольності запорізьких козаків зображені прямо з протилежного боку у інших. Багато хто, покидаючи свою батьківщину десь на Україні, у Польщі чи Росії, утікаючи за пороги й розраховуючи здобути там багату здобич, всупереч цьому нерідко повертався назад, втративши навіть те, що ніс із собою на Низ. Тому й співається у козацьких піснях:

«Дніпре брате, чим ти славен, Чим ти красен, чим ти ясен — Чи крутими берегами, А чи жовтими пісками, А чи жовтими пісками. Чи своїми козаками. Ой я славен бурлаками, Низовими козаками, На Низ ідуть — гроші несуть, А з Низу йдуть, та й воші б'ють. Попід лав'ю рибу плавлють, Під припічком горшки ставлють. На піч добро вигружають».

«Розповідь Папроцького ***** виразно малює місцевість, де гніздилося ко­зацтво. Стає зрозумілим, чому вона називалася «дикими полями», безлюдною пустелею, не належною нікому із сусідніх народів. Це були простори безплідні, спустошувані сараною, віддалені від поселень настільки, що людина ризикувала вмерти голодною смертю під час переходів. Лише деякі місця були багатими на рибу й дичину, та на великих відстанях були розкидані оази багатої рослин­ності для випасу худоби. Віддалитися за пороги означало наразити себе на численні злигодні, витримати які могла лише людина з залізною натурою. Щоб військо могло стояти в цій пустелі кошем, його загони повинні були займатися мисливством і рибальством. Навіть добування солі було пов'язане з далекими переїздами й небезпеками, й тому козаки в'ялили рибу, натираючи її деревним попелом замість солі. Козак-сіромаха було давньою народною приказкою на

* Сучасну назву не вста­новлено.

19 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 187. ** В ориг.: «жежевика». 411 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 170, 187.

*** Чебрець. Наступна назва, очевидно, має те ж значення.

**** Очевидно, броколі — спаржева капуста. 41 Мышецкий С. История. С. 78.

12 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 170, 187. ***** Папроцький Бартош (1543—1614)— польський Гсторик-геральдист, поет. Його праці містять відомо­сті з історії України й ко­зацтва.

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

Україні, де сіромахою звичайно називають вовка в розумінні голодного бурлаки. Козак і убогість, козак і нужда — ці два поняття завжди були спорідненими. Згадаймо поширене по Україні зображення запорожця з написом: «Козак — душа правдива, сорочки не має»1'.

Особливо страшні були запорізькі степи людям, не звичним до них, не зна­йомим з усіма їх особливостями й умовами степового життя. «Гетьман Самой-лович під час переговорів з дяком Українцевим про союз із Польщею проти Криму 1679 р. радив цареві не порушувати миру з кримцями, сподіваючись на Польщу, бо, за його словами, поляки попри все своє бажання бути вірними цареві, як тільки потраплять у степ і відчують його принади, не витримають, зрадять і перейдуть на бік хана, аби лише не вести війни там, де її могли витри­мати лише звичні до неї сини степів, козаки»'1. Висловлюючись так, гетьман Самойлович мав на увазі кримські степи, але абсолютно те саме слід сказати й про запорізькі степи. Боплан, котрий у XVII ст. жив на Запоріжжі, відзна­чає головні недоліки запорізьких степів — брак солі й води і справді, у за­порізьких степах рідко можна було зустріти прісну воду, вона там переважно була гірка й солона. Манштейн, який був у Запоріжжі на початку XVIII ст., вважає бідами степів відсутність підножного корму в осінній час, холодні ночі й неможливий холод серед літа, страшенну пустельність краю, відсутність води й лісу для палива "'. Польські письменники минулих століть характерно нази­вали всю землю запорізьких козаків «Диким полем», іноді «Чисто-полем», «Пусто-полем». Так само називаються запорізькі степи і в німецького послан­ця Еріха Лясоти: останній дає назву «Дике поле» північно-західній окраїні запорізьких вольностей від ріки Сури, правої притоки Дніпра *, на північ і на південь ". На карті XVII ст. «Typus generalis Ukraine» Диким полем («campus deserius ei inhabitaius») називається весь простір степів від лівого берега Ін­
"" Кулиш П. //Вестник Ев­ропы. 1874. № 4. С. 530.

Русое А. Русские трак­ты. К., 1876. С. 72. '' Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 94, 95.

Маншгейн X. Записки.

Ненаситецький поріг Гравюра XIX ст.

С. 140, 2Ш.

* Сучасна назва Мокра Сура (Словник гідронімів України).

17 Ласота Э. Путевые за­писки. С. 53; План России 1770 г. Устрялова.

гульця до ріки Дніпра . Українські літописці, польські письменники й західноєвропейські мандрівники додають до вказаних недоліків степів запо­різького краю страшну спеку влітку, нестерпну холоднечу й люті морози вна­слідок відкритої, нічим не захищеної місцевості, взимку; шалені вітри, пошесні хвороби, загальний мор, які часто навідували запорізький край, сарана, комарі, мошкара, черви, хижі вовки-сіроманці, що лютували у відкритих степах і своїм виттям наганяли страху постійним мешканцям та випадковим мандрівникам — усе це робило малодоступним для життя край запорізьких козаків. Багато які з названих лих — посуха, пошесні хвороби, мор, сарана — нерідко повторю­валися з року в рік і були справжньою карою божою для низових мешканців. Іноді, виникнувши навіть десь на Україні, ці лиха відчутно відгукувалися і на Запоріжжі, як, наприклад, 1637, 1638, 1645—1650, 1677, 1686, 1710, 1748 і 1749 років.

Літо 1575 року в запорізьких степах було таке гаряче, що від страшної спеки трава у степу вигоріла й висохла вода в ріках; восени, у серпні й жовтні, в багатьох місцях через Дніпро навіть вівці переходили вбрід, а на дніпровському Низу, біля Микитиного перевозу й річки Чортомлика, висохли всі плавні, так що татари вільно переправлялися з лівого берега Дніпра на правий і вільно напа­дали на табори запорізьких козаків 49. 1583 року в запорізьких степах шаленіла сарана; Самійло Зборовський, власник міста Золочева Львівського повіту, який ішов у цей час із загоном польської шляхти Дніпром для з'єднання з запорізь­кими козаками й спільного походу проти московського царя Івана Грозного *, зустрів нижче острова Хортиці на Дніпрі хмару сарани, від якої у нього за­гинуло до 300 і попухло багато коней. 1637 року на Україні був страшний не­врожай; навесні того року три місяці не було дощу; жито рвали з корінням і дивом було побачити хоча б один зжатий сніп; у петрівку ** жито продавали по 20, навіть по 24 золотих, просо й гречку по 12, овес по 8 золотих; важко було людині дожити до новини. Тоді сповнилось пророцтво Ісайї, що хто сто мір посіяв, той ледве одну взяв 1638 року також був недорід; цей рік взагалі був важкий для України; посіяний хліб з'їли черви, тому озимини було дуже мало, й коли б не яровий хліб, гречка та просо, люди повмирали б від голоду 5|. 1645 й 1646 року підряд Україну страшенно спустошила сарана, яка завдала народу незліченних лих з2. 1648 року був «незначний приморок» на людей: «лю­ди барзо упадали»; того самого року був неврожай через бездощів'я протягом трьох весняних місяців; лише ярові хліби були добрі, що і врятувало людей від голоду э3. Того ж року по всій Україні було страшенно багато сарани, яка завда­ла людям великих злигоднів, поївши хліб і траву, так що ніде було й сіна нако­сити; до того ж зима була надто довга, отож худобу нічим було годувати; та сарана зазимувала на Україні, знову з'явилася навесні й «так великую дорожне­чу учинила» ;'4. 1649 року був великий неврожай; вродила лише падалиця від жита в тих місцях, де стояли табори; яровий хліб зняли руками; того ж року була страшенна кількість сарани, що з'їла хліб, і не менше мишей — ніхто не пригадував, щоб колись було стільки мишей, як того року; тому була велика дорожнеча на хліб, сіль і сіно :'5. 1650 року, відразу після свята Різдва Христо­вого, жито продавали більш як по два золоті, а потім по копі ***, у квітні того ж року восьмина жита по чотири золоті, восьмина проса по 3 й по 10, ярове по З й овес по 2 золоті "ь. 1677 року була багата на сніг і мороз зима; сніги й мо­рози трималися майже до святого Георгія ****, отож у людей не лише сіна, а й

4" В публічній бібліотеці Румянцевського музею в Москві.

''' Феодосии. Историчес­кий обзор церквей. Екате-ринослав, 1876. С. 30. * Цей задум польського короля С. Баторія закін­чився невдачею: козаки від­мовилися від походу і Збо­ровський втік із Січі.

** Піст перед Петровим

днем (12 липня).

'" Хмельницкая летопись.

К., 1876. С. 77, 78.

Там же. С. 78. 32 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 85—89. ''■' Хмельницкая летопись. С. 79, 80.

Летопиоь Самовидца. С. 17.

" Хмельницкая летопись. С. 81; Летопись Самовид­ца. С. 22.

*** У XVII ст.— 75 поль­ських грошів. 3(' Хмельницкая летопись. С. 81.

**** 6 травня.



Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

соломи стало бракувати. 1678 року після всеїдної (неділі)* випали превели­кі сніги, від яких загинуло багато татар та їхніх коней, котрі приходили на Запоріжжя й Україну . 1680 року була страшна спека сонячна й суша, від якої повисихали води й трави, розвелися черви, які поїли боби, капусту, горох, коноплю, гречку й переходили з однієї ниви на другу; в той же час у турецькому місті Кизикермені почалася моровиця, першою жертвою котрої став кизикер-менський бей з усім своїм домом; з Кизикермена морова язва восени пере­йшла на Запорізьку Січ і там завдала великого лиха 5 . 1686 року на Україні з'явилася сила чорних черв'ячків, завбільшки з гусінь, які завдали величезної шкоди коноплі та іншим подібним рослинам, окрім хліба; вони цілими пол­чищами ходили дорогами й через ворота в місто, з міста на городи, не боячись дощів і мокрого літа. 8 серпня 1688 року на Запоріжжя й Україну налетіла страшенна кількість сарани, вкривши все військо князя Василя Голіцина, що йшло проти татар; спочатку вона повернула вниз понад Дніпром, та потім з'явилася біля містечок (тобто поблизу України); далі знову незліченна її кіль­кість з'явилася від Дінця й укрила все військо, але надалі повернула в татарські степи. Ця сарана знищила все жито і яровий, ще нестиглий, хліб, через що «вчинила великую дорожнечу»; від її смороду здихали коні й рогата худоба, з'ївши її з травою, так само пропадали кури, гуси, качки й індики; водночас у Запоріжжі лютувала страшна чума, від якої умерло багато люду 59. Наступного року, 9 серпня, сарана ще продовжувала лютувати в запорізькому краї60. Навесні 1690 року в колишньому запорізькому містечку Самарі або Новобого-родицькій фортеці серед людей почалася велика пошесть: повмирало багато людей великоросійського звання, вмер і сам воєвода фортеці; із Самари по­шесть поширювалася й по інших місцях запорізького краю. Водночас на Укра­їні біля Стародуба з'явилася сарана; вона налетіла сюди 9 серпня, а звідси ки­нулася частково в Литовський край, частково в Польщу, а частина залишилася на зиму біля Ніжина, Чернігова й Стародуба; вона йшла широкою смугою, за­хопила окраїну московської землі за містом Свинським, зіпсувала всю Комар-ницьку волость, зжерла озимий та яровий хліб і була причиною такої дорож­нечі, що восьмина жита й вівса коштувала по три золоті. Від її смороду коні, ро­гата худоба, кури й гуси хворіли і здихали, бо разом із травою їли й сарану; і навіть їхнє м'ясо смерділо сараною 61. 1710 року на Україні лютувала страш­на морова язва; вона почалася спершу в Києві, а згодом поширилася й по інших українських містах; водночас від моря на Україну налетіла велика сарана, котра поїла хліб і траву 62. 17 38 року морова язва з'явилась у Яссах і Буха­ресті; звідси вона перекинулась у Кам'янець-Подільський, Бар, Могилів, захо­пила Україну (>і, перейшла в Очаків і на Кінбурн, захопила багатьох козаків на Запоріжжі, кості яких спочили на цвинтарі Нової Січі й чорними могилами відразу збільшили цей і без того похмурий притулок. 1748 й 1749 років наУк-раїні шаленіла страшна сарана, для викорінення якої вживалося таких же рі­шучих заходів, як і проти чуми 1750 року страшна чума спустошила чи не все Запоріжжя 65. У цей час Кіш розпорядився палити майно й келії зачум-лених ченців Самаро-Миколаївського монастиря; тоді було віддано вогневі келію настоятеля монастиря ієромонаха Прокла, померлого від чуми; разом з його майном було спалено безліч документів до історії цього монастиря й біографію першого ігумена обителі, ієромонаха Паісія 6б. Ця чума продов-

* Очевидно, м'ясопусно'| (в лютому).

:" Сборник летописей юж­ной и западной Руси. К., 1888. С. 31.

■," Величко С. Летопись. Т. 2. С. 500.

г>"' Летопись Самовидца. С. 133, 149, 150, 164, 174; Феодосии. Материалы для историко-статистического описания. Т. 1. Екатерино-слав, 1880. С. 334. ''" Сборник летописей. С. 35. 1,1 Летопись Самовидца. С. 302; Сборник летописей. С. 35.

ь~ Летопись Самовидца. С. 178, 179.

1,1 Бант ыш-Каме некий Д. История Малой России. Т. 3. М., 1822. С. 171; Ман­штейн X. Записки. Т. 1. С. 327.

64 Замечания, до Малой России относящиеся. М., 1848. С. 44, 45.

65 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 334.

66 Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. Екатеринослав, 1873. С. 7.

4 Д. I. Яворницький

49
жувала лютувати й потім, 1756 року, в цих же самарських місцях . Невро­жайним було для Запоріжжя літо 1759 року, після нього настала холодна й похмура осінь, а після дощової осені з кінця жовтня прийшла глибока й хо­лодна зима: сніги засипали запорізькі степи; сніговії, мороз і поривчастий ві­тер довершили лють зими; такі холоди вперто трималися до лютого наступ­ного 1760 року, і в цей час загинуло безліч людей і ще більше худоби r>s. В но­вому 1760 році на запорізькій ріці Самарі знову вибухнула чума. «Морова яз­ва, що з'явилася й зразу охопила геть усе Запоріжжя, була така сильна й люта, що нагнала панічного страху козакам-запорожцям; жителі Запоріжжя від нерозуміння й страху, знемоги сердець і збентеження духу, з огляду на смерть припинили всі свої звичні заняття й цілком віддалися молитовним ле­ментам і сердечним скаргам до господа. В Микитиному (застава) ієромонах-начальник раптово й нагло помер, незадовго до смерті написавши у дусі старе­чої, батьківської любові зворушливе послання до своїх діток-запорожців, про­сячи й благаючи їх каятися у всіх своїх гріхах і готуватися до переходу в за­гробне життя. Вчитель і наставник січової школи ієромонах Леонід, припинив­ши всі заняття у школі й перемістивши своїх учнів із Січі за річку Підпільну, з огляду на своє звання як жалісливий батько підніс свій голос, мов трубу, до ді­ток-запорожців, письмово й усно переконуючи всіх і кожного в тяжкі хвилини явної небезпеки турбуватися винятково про догоджання Богові й про спасіння душі. Сам пан отаман Олексій Білицький від імені всевельможного і всевлад­ного Коша схиляв козаків-запорожців до того ж. У духовному, суто релігійному настрої козаки-запорожці весь цей час ходили на Новий Кодак вклонятися об­разові великого милостивця й спасителя від наглої смерті, святителя Христо­вого Миколая»69. 1768 року із середини січня почалася страшна хуртовина, віхола, що тривала весь лютий до початку березня. Від неї у Запоріжжі загину­ло багато людей і більша половина всієї худоби 70. Такою ж холодною була зима і 1769 року; в цей час татари, які здійснили набіг на Новосербію, втратили від холоду 30 000 коней 7|. 1770 року в запорізькому краю був загальний не­врожай і голод, а в Києві з'явилася чума72. У січні 1771 року в Запоріжжі почалася морова язва: вже у березні від цієї язви спустіли села Романкове, Кодак, Самара й Перещепине; у жовтні збезлюділи численні слов'яносерб-ські шанці; в цей час здобиччю страшної смерті стали: в Єлизаветграді керів­ник духовних справ, священик Василь Логовик, у Бахмуті Семен Башинський, у Таганрозі Михайло Парафацький, в Азові Георгій Хрещатицький та Михайло Олексіїв, у кінному козацькому полку Павло Григор'їв та багато інших 'Вреш­ті 1772 року навесні у Запоріжжі була страшна й руйнівна повінь, а влітку повсюди почалася чума 74.

Страшні злигодні, які доводилося терпіти серед диких степів запорізького краю, художньо змальовані в народній думі «Про втечу трьох братів з-під Азова», в якій показано, як двоє братів їдуть на конях через східні степи Запо­ріжжя, а третій, піший-піхотинець, спішить-поспішає за кінними братами, даремно благаючи їх узяти його з собою, потім губить їх з очей, добирається до Савур-могили й гине тут у страшних муках від голоду й спраги.

«Із-під города, з-під Азова то невеликі тумани уставали.

Як три брати рідненькі.

Як голубоньки сивенькі,

Із города, із Азова, з тяжкої неволі

У землю християнську до батька, до матері, до роду утікали. Два брата кінних,

А третій брат, менший, піша-пішаниця, За кінними братами уганяє,

"7 Надхин Г. Память о За­порожье. М., 1877. С. 47. "й Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 35. 69 Там же. С. 33.

" Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 335.

71 Mémoires du baron de Tott sur les tures et tar-tares. 1781. V. 2. P. 153— 154.

'-' Феодосии. Материалы. Т. 2. С. 336. 7:1 Там же.

74 Там же. С. 338; Над­хин Г. Память о Запо­рожье. С. 47.

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

На біле каміння. На сіре коріння

Свої ніжки козацькі-молодецькі побиває; Кров'ю слід заливає,

І до кінних братиків словами промовляє: «Братики мої рідненькі, Голубоньки сивенькі, Добре ви учиніте,

Мене, найменшого брата, між коні возьміте,

І в землю християнську, до отця, до матері, до роду надвезіте».

І ті брати тоє зачували.

Словами промовляли:

«Братіку милий,

Голубоньку сивий,

Раді б ми тебе між коні узяти,

І буде нас Азовська орда наганяти,

Буде впень сікти-рубати,

І буде нам велику муку завдавати».

[ теє промовляли,

Відтіль побігали...

Тоді менший брат на Савур-могилу збігає,

Словами промовляє.

Сльозами обливає:

Побило мене в полі три недолі:

Перша доля безхліб'я,

Друга доля безвіддя,

А третя — буйний вітер в полі повіває,

Бідного козака з ніг валяє.

Тоді менший брат на Савур-могилу захожає,

Головку свою козацьку склоняє,

Батькову-матчину молитву споминає.

От руками не візьме,

Ногами не піде,

І ясними очима на небо не згляне. Кругом взирає, Тяжко вздихає: «Голово моя козацькая! Бували ми у землях турецьких, У вірах бусурменських;

А тепер припало на безвідді, на безхліб'ї погибати,

Дев'ятий день хліба в устах не маю,

На безвідді, на безхліб'ї погибаю!»

Тут тес промовляв... не чорна хмара налітала,

Не буйнії вітри війнули,

Як душа козацька-молодсцька з тілом розлучалась.

Тоді сиві зозулі налітали,

У головах сідали, жалібно кували,

І як рідні сестри оплакали;

Тоді вовки-сіроманці набіїали,

І орли-чорнокрильці налітали,

В головках сідали,

З лоба чорні очі видирали,

Біле тіло од жовтої кості одривали,

Жовту кість попід зеленими яворами розношали,

І комишами укривали.

І жалібненько квилили-проквиляли:

То ж вони козацькії похорони одправляли»7'.

Про інші лиха запорізького краю: сарану, найрізноманітніших комах, особли­во комарів, ґедзів і мошву, цих «крилатих шпильок запорізьких ковбань», про зимові завірюхи дають детальні й досить цікаві описи сучасники-очевидці —

7Г' Антонович В., Драгома­нов М. Исторические пес­ни. Т. 1. С. 106—133.


інженер Боплан і барон Тотт. «Незліченна кількість її (сарани) на Україні,— пише Боплан,— нагадує мені кару, послану господом на Єгипет за фараона. Я бачив, як ця кара мучила Україну кілька років підряд, особливо 1645 й 1646 років. Сарана летить не тисячами, не мільйонами, а хмарами, займаючи про­стір завдовжки в п'ять чи шість миль і завширшки у дві чи три милі. Принесена майже щороку на Україну з Татарії, Черкесії, Бесси й Мінгрелії східним або південно-східним вітром, вона пожирає хліб ще на корені й траву на луках; де лише промчать чи зупиняться на відпочинок її хмари, там за дві години не за­лишається й стебелинки, і дорожнеча на харчові продукти буває жахлива. Не­

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю



щастя зростають утриста, коли сарана не пропадає до настання осені... Для визначення кількості сарани бракує слів: вона цілком заповнює повітря й за­криває денне світло. Політ її найкраще порівняти з лапатим снігом, який ві­хола сипле на всі боки. Коли вона сяде, то вкриває ціле поле, й чути лише шум, з яким вона пожирає рослини; оголивши поле за годину чи дві, хмара здіймаєть­ся й летить далі за вітром. У цей час зникає сонячне світло й небо вкривається мовби грозовими хмарами. В червні 1646 року я на два тижні мусив затрима­тися у нещодавно збудованому Новограді, де заклав фортецю. Побачивши там силу-силенну сарани, я не стямився від подиву. Гадина (!) вивелася в околицях Новограда навесні і ще не вміла добре літати, але вкривала землю й наповнюва­ла повітря так, що я не міг обідати у своїй кімнаті без свічок. Будинки, стайні, навіть хліви й підвали були забиті нею. Щоб вигнати цю незвану гостю з кім­нати, я палив порох, курив сіркою, але все було марно: тільки-но відчинялися двері, як незліченна кількість комах вилітала й залітала водночас. На вулиці вони кидалися в обличчя, сідали на ніс, щоки, брови, навіть падали в рот, якщо хтось хотів сказати слово. Це ще невелика незручність, якщо порівняти її з кло­потами під час обіду: розрізаючи м'ясо на тарілці, ви мимоволі давите сарану, й ледь відкриваєте рота, щоб проковтнути шматок, тієї ж миті мусите випльовува­ти гадину, що влетіла. Найдосвідченіші люди були доведені до відчаю несказан­ною безліччю сарани: треба самому бути очевидцем, щоб судити про цю кару. Спустошивши за два тижні околиці Новограда й набравшись сили для польоту, сарана рушила за вітром у інші місця. Я бачив її нічліг: купи комах вкривали дорогу шаром в чотири дюйми, так що наші коні зупинялися і лише під сильни­ми ударами нагая пересували ноги; піднявши вуха й форкаючи, вони пере­ступали з великим страхом. Гадина, роздавлена колесами возів і кінськими ко­питами, нестерпно смерділа, цей запах досить шкідливий для голови; я був змушений весь час тримати біля носа хустину, змочену оцтом. Свині жадібно пожирають сарану й від'їдаються досить швидко; але ніхто не вживає їх у їжу, єдино з відрази до гадини, яка завдає такої великої шкоди. Сарана живе не більше шести з половиною місяців, але виводиться і наступного року: жовтень зупиняє її політ; тоді кожна комаха викопує хвостом яму й, поклавши у неї до 300 яєць, закопує їх ногами; після цього вмирає. Ні дощ під час відкладення яєць, ні міцні зимові морози не знищують зародків: навесні, в середині квітня, коли сонячні промені нагрівають землю, сарана вилуплюється з яєць і роз­повзається, але не пізніше, як за шість тижнів здобуває здатність літати; а до того часу відходить недалеко від місця свого народження. Міцніючи на силі, вона летить за вітром; постійний північно-західний вітер заганяє її у Чорне мо­ре, а інші вітри розносять цю кару по Україні... Ось що помітив я під час три­валого перебування на Україні про цю комаху. Завтовшки вона буває з палець, а довжиною від трьох до чотирьох дюймів» .

Майже в таких самих тонах зображає степи ногайських татар, а разом з ними й степи запорізьких козаків і автор записок про турків і татар барон де Тотт. «Ці комахи,— каже він,— налітають хмарами на рівнини ногайські, сі­дають на поля, особливо засіяні просом, і спустошують їх в одну мить. При появі хмар сарани денне світло меркне, і хмари її заступають сонце. Інколи землеробам-ногаям вдається проганяти її криком і стуком, але частіше вона сідає на полях і вкриває їх шаром завтовшки від шести до семи дюймів. Тоді шум її польоту змінюється шумом, котрий вона зчиняє, пожираючи рослини, й котрий можна порівняти зі звуком від падіння граду; але град не завдає такої шкоди, як сарана. Навіть вогонь не може так спустошити поля: там, де відпо­чивала сарана, не лишається й сліду життя»77.

У 1748 й 1749 рр. для винищення в українських степах сарани було вжито таких самих заходів, яких вживали проти морової язви. «Колишні малоро­сійські полки були всі виведені в поле, й самі полковники й старшини, вико-

76 Боплан Г. Описание Козацька запона 77 Mémoires du baron de

Украйни. C. 85—89. для захисту від комарів Tott. P. 11.

Креслення, кінець XIX ст.


7* Замечания, до Малой 79 Боплан Г. Описание Ук- * Гангрена, заражения России относящиеся. С. 44, райны. С. 84. кров!.

45 *• Гншш нариви, болячки.

ристовуючи й інших обивателів, винищували сарану, або закопуючи її в рови, або спалюючи, або мітлами б'ючи. Одним словом, винищенням сарани займа­лися всі начальники й жителі, і це вважалося найпершою справою»7*.

Крім сарани, немалих клопотів завдавали жителям України, а особливо Запоріжжя, мошкара й комарі. «Береги дніпровські,— говорить Боплан,— примітні незліченною кількістю мошкари; вранці літають звичайні, нешкідли­ві мухи; опівдні з'являються великі, завбільшки з дюйм, нападають на коней і кусають до крові; але найболючіші й найдошкульніші комарі й мошкара з'являються увечері: через них неможливо спати інакше, як під козацькою запоною, тобто в невеликому наметі, якщо тільки не захочеш мати розпухлого обличчя. Я можу ручатися за це, оскільки був навчений на власному досвіді: пухлина з мого обличчя зійшла лише за три дні, а повіки так набрякли, що я ледь міг дивитися; на мене страшно було глянути... Щоб позбутися дошкуль­них комарів і мошкари, є один засіб — проганяти їх димом; для цього потріб­но підтримувати постійний вогонь»7"'.

Головним розплідником комарів і мошкари були дніпровські плавні й чис­ленні острови з непрохідним очеретом, болотяними травами й густими лісами; у відкриті степи вони долітали лише в тому випадку, коли вітер дув від Дніпра в одну з чотирьох сторін світу запорізьких вольностей: якщо він тягнув на за­хід, вони летіли в той бік і т. д. А в самих плавнях, особливо у Великому Лузі, їх була така сила, що нерідко вони буквально заїдали телят і навіть корів, рогата худоба, потрапивши в плавні, завжди ходила там облита кров'ю і рятувалася лише у воді чи в димі біля розкладених пастухами багать. Звичайний час появи комарів у плавнях Дніпра — середина квітня; кінець — 6 серпня, на Спаса, або 15, на Пречисту, щодо цього придніпровські жителі склали наступний чотири­вірш:

Прийшов Спас, пропав комариний бас;

А як прийде Пречиста, візьме комара нечиста.

Як прийде Спас, увірветься комариний бас,

А в Пречисту як заграють, то й цимбали поховають.

З багатьох кліматичних незручностей запорізького краю не останнє місце займав і страшний холод у зимовий час. Щодо цього у Боплана є кілька рядків, що досить яскраво змальовують тяжке становище людини, захопленої взимку у відкритому степу України сильним морозом; ще більшою мірою ці слова мож­на сказати про запорізький край; у цьому краю, не захищеному ні горами, ні лісами, на цій безмежній рівнині особливо сильно відчувалися й літня спека, й зимовий холод.

«Хоч Україна,— пише Боплан,— лежить на однаковій широті з Норман­дією, але холод у ній суворіший, і з певного часу не лише жителі, особливо військові люди, але й коні та інша в'ючна худоба не в змозі переносити нестерп­ний холод. Щасливий той, хто рятується від смерті, відморозивши паль­ці, вуха, ніс, щоки чи інші частини тіла. У кінцівках природне тепло зни­кає часом раптово, зароджується антонів вогонь * і вони відпадають. Людина з гарячою кров'ю хоча й не може раптово відморозити кінцівок, але від холоду на них з'являються вереди **, такі ж нестерпні й болючі, як і від венеричної хвороби. Це доводить, що холод на Україні згубний не менш від вогню. Вереди спочатку бувають із горошину, але за кілька днів, а часом і годин, збільшуються і вкривають усю кінцівку, яка потім відпадає. Двоє з моїх знайомих позбулися таким чином найчутливішого органа.

Звичайно холод охоплює людину раптово і з такою силою, що без засте­режних заходів неможливо уникнути смерті. Люди замерзають двояким чином: одні скоро — їхню смерть можна навіть назвати спокійною, бо вони вмирають під час сну, без тривалих страждань. Хто вирушить у дорогу на коні чи на возі,

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

але без застережних заходів, погано вдягнеться, та ще не зможе перенести жор­стокого морозу, той спочатку відморожує кінці рук і ніг, тоді непомітно самі кін­цівки, й помаленьку впадає в забуття, схоже на одубіння; у цей час сильна дрі­мота хилить його на сон. Якщо вам дадуть заснути, ви заснете, але вже ніколи не прокинетеся; якщо ж зберете всі свої сили й проженете сон, або супутники розбудять вас, ваше життя врятоване. Мені також траплялося стояти на по­розі смерті: я засипав від холоду, але мої слуги, фізично міцні й звичні до хо­лоду, кілька разів розбуркували мене від сну. Інші вмирають не так швидко, але смерть їхня важча й болісніша. Людська природа не в змозі винести тих страждань, які доводять нещасних майже до божевілля. Такої смерті не мо­жуть уникнути навіть фізично найміцніші люди. Холод проникає у нирки й охоплює поперек; вершники відморожують під панцирем живіт, особливо ки­шечник і шлунок. Тому мученик відчуває невтолимий голод. Прийнявши на­віть найлегшу їжу, наприклад бульйон, він негайно вивергає її з жахливим болем і нестерпними кольками, безперестанку стогне й скаржиться, що його нутрощі роздираються. Полишаю вченим лікарям досліджувати причину таких жахливих страждань; я лише зауважу, що деякі допитливі українці, бажаючи дізнатися, чому ця хвороба така болюча, розтинали трупи й знаходили більшу частину кишок почорнілими, обпаленими й мовби склеєними. Це впевнило їх, що такі хвороби невиліковні, й що хворий безперервно кричить і стогне вдень і вночі, оскільки у відморожених нутрощах з'являється антонів вогонь: за­тяжна й болісна смерть його неминуча. 1646 року, коли польська армія вступи­ла у московські кордони, щоб перешкодити поверненню татар і звільнити полонених ними жителів, жорстокий холод змусив нас згорнути табір. Ми втра­тили понад 2000 чоловік, багато з яких загинуло описаною нами болісною смертю, інші ж повернулися каліками. Холод не поминув навіть коней, хоча во­ни й міцніші за нас: під час походу їх загинуло понад 1000, в тому числі шестеро коней під кухнею генерал-лейтенанта Потоцького, який згодом став коронним гетьманом і краківським каштеляном. Холод захопив нас біля ріки Мерли, що впадає у Дніпро *. На Україні від нього захищаються лише тим, що закутують­ся в теплий одяг і запасаються різними речами, які оберігають від холоду. Що­до мене, то я, мандруючи в кареті чи на возі, клав на ноги для тепла собаку, за­кутував їх суконною ковдрою або вовчим хутром; лице ж, руки й ноги натирав винним спиртом, котрим змочував також панчохи, які висихали на ногах. Зав­дяки цим заходам я, з божою поміччю, уникнув описаних мною нещасть. Холод ще небезпечніший для того, хто не вживає гарячої їжі й питва, як це роблять українці, котрі три рази на день їдять своєрідну юшку з гарячого пива з маслом, перцем і хлібом, і цим оберігають свої нутрощі від холоду»80.

Так характеризують вольності запорізьких козаків різні письменники. Про клімат і температуру цього краю загалом можна сказати таке. Зима тут не­постійна й короткочасна: вона встановлюється лише у грудні й триває три мі­сяці — грудень, січень і лютий; морози звичайно бувають до 10, рідко сягають 20 й ще рідше ЗО градусів за Реомюром; сніги нерівномірні — то дуже глибокі, то зовсім мізерні, більшими вони бувають у балках, байраках і ярах, ніж на відкритих і рівних місцях; часті зимові віхоли, або так звані пурги й хуртечі, при нестримному північно-східному чи східному вітрі бувають причиною заги­белі людей і худоби; морози внаслідок відкритості місцевості відчуваються значно сильніше, ніж у захищених природою місцинах: 10-градусні холоди на Запоріжжі — те саме, що 20-градусні в Білорусії. Весна розпочинається з кінця березня або з початку квітня; весняних нічних приморозків у степу не буває. Траву звичайно косять наприкінці квітня, рідше на початку травня; фрукти, овочі й злаки достигають у липні й на початку серпня. Літні грози бу­вають дуже часто; в середині червня зникає нічна роса; весь липень, а особливо початок серпня часто минають зовсім без дощу, внаслідок чого степи втрачають всіляку привабливість і перетворюються на суху, випалену, голу й курну рів-

* Насправді р. Мерло впа- про (Словник гідронімів "" Боплан Г. Описание дає у Ворсклу, а та в Дні- України). Украины. С. 95—99.

нину. В середині серпня спека зростає настільки, що людина й худоба не витри­мують високої температури й невблаганного проміння пекучого південного сонця; середня температура літа в червні й липні від 15 до 20 градусів, у серп­ні — від 26 й вище за Реомюром: найвища температура до 45 й часом, хоча досить рідко, до 50 градусів. У північній окраїні й середній смузі температура звичайно буває дещо нижчою, ніж у східній, а особливо південній. Дощі бу­вають переважно хмарові й нерідко такі сильні, що зносять своїми потоками хліб, городину й навіть дрібну худобу та легкі будівлі, особливо в низовинних і глибоких місцях. З другої половини серпня знову починає сідати роса й пере­падають дощики, від чого степ поступово починає зеленіти й набуває ошат­ного й веселого вигляду. Осінь починається з кінця вересня, взагалі ж вере­сень і часом початок жовтня вважаються тут найприємнішою порою року. З кінця вересня тут часом починаються тумани, котрі періодично тривають во­сени, взимку й навесні. Ріки тут звичайно замерзають у листопаді й лишаються скованими кригою до березня. Північно-східні й східні вітри тут приносять хо­лод, спеку й посуху, південні й південно-західні — тепло, дощ і вологу. З усіх окраїн запорізьких вольностей м'якший і вологіший клімат властивий ближчим до моря й великих рік — Дніпра й Бугу.

Та якими б не були переваги чи недоліки краю, для запорізьких козаків він був обітованою країною, заповітною Палестиною, незважаючи на весь жах його пустельності, літньої спеки, зимового морозу, жахливого безводдя, згуб­ного вітру. І чим страшнішим видавався цей край іншим, тим привабливішим був він для запорізьких козаків. Багатьом уже сам Дніпро здавався страш­ним як через його дикість, так і через малодоступність. Таким диким і мало­доступним робили Дніпро як його затоки, гирла, річки, гілки, озера, болота, так і його численні острови, корчі, забори й пороги. За переказом Боплана, в кінці своєї течії Дніпро мав незліченну силу островів, вкритих такою густою травою, таким непролазним очеретом і такими непрохідними й густими дере­вами, що недосвідчені моряки здалека приймали височезні дерева ріки за щог­ли кораблів, що плавають по дніпровських водах, а всю безліч островів за один суцільний величезний острів. Коли якось турки, переслідуючи запорожців, про­никли на своїх галерах із Чорного моря до самої січової скарбниці, вони, під­нявшись вище гирла Дніпра, заблукали серед цілого архіпелагу островів і зов­сім загубилися, мов у нескінченному лабіринті з численними ходами й пере­ходами, у незліченних гілках і непролазних очеретах ріки; тоді запорожці, ки­нувшись на човнах поміж очерети й дерева, потопили кілька турецьких галер, знищили багато людей і так налякали своїх ворогів, що вони ніколи потім не піднімалися вище чотирьох чи п'яти миль угору від гирла Дніпра81. Поляки лише 1638 року вперше проникли у запорізькі хащі й ознайомилися з ними, вони надавали цьому знайомству надзвичайно важливого значення 82.

Та що значать ці острови й гілки проти дніпровських порогів? Хто не бачив порогів, хто не пробував переправлятися через них, той ніколи не зможе на­віть уявити собі всього постраху і всього жаху, котрим обдає Дніпро навіть найсміливішого плавця по ньому. При вигляді страшної безодні, що вирує у дніпровських порогах, кров холоне у жилах людини, уста самі стискаються, серце мимоволі перестає битися... Уже здалеку можна відчути близькість поро­гів із того страшного шуму й стогону води, котра, вливаючись у проміжки між каменями порогів, сильно шумує, люто кидається з каменя на камінь і мовби у відчаї намагається вирватися з цих лабетів, мовби намагається проковтнути все своєю течією, схопити, потягти й забрати все своєю нестримною і нищівною силою. Особливо страшними бувають пороги в той час, коли на Дніпрі схо­питься так звана смуга вітру. «З усіх вітрів, котрі є у міхах Еола, він — північ­но-східний — найбільш лютий, підступний і небезпечний. Як сила лихого ока, згубний його вплив; як чара випитої невдячності сушить груди його отруйний

81 Боплан Г. Описание Ук- 82 Кулиш П. //Отеч. Зап. Поездка в южную Россию. райньї. С. 26. 1864. С. 54, прим. 2. СПб, 1863. Т. 1. С. 87.

83 Афанасьев-Чужбинский А.

Продуктивність землі, флора, фауна й пори року Запорізького краю

подих»,— сказав один з еллінів про грецький вітер, і ці ж слова можна засто­сувати до раптового пориву вітру на Дніпрі. Цей порив викликає побоювання навіть безстрашних дніпровських лоцманів: вони відпливали від берега з бар­ками й плотами лише в найтихішу погоду, коли вода у Дніпрі стоїть мов дзер­кало й коли вона не ворухнеться жодним своїм струменем; але й серед такого затишшя нерідко й цілком несподівано зриваються смуги вітру, й тоді плав­цям залишається одна надія — на Бога . Ось Дніпро спокійний і тихий; у його водах, як у чистому кришталевому дзеркалі, відбивається ясне, синьо-го­лубе й безхмарне небо. Та цей спокій оманливий. Не мине і кількох годин, як Дніпро почорніє, над ним дико завиє поривчастий вітер, і вмить уся поверхня води зловісно зачорніє, швидко захвилюється й закипить білою перловою пі­ною. Найстрашнішим буває у таких випадках Дніпро в нічну пору!..

По всьому цьому, серед безконечних гирл Дніпра, серед його глибоких ли­манів, неозорих плавнів, незліченних забор, підводних корчів і диких порогів міг, не ризикуючи головою, вільно плавати лише досвідчений плавець. Серед його лісистих островів, грузьких боліт, серед невилазних і непроглядних очере­тів не загубитися міг лише той, хто до дрібниць вивчив Дніпро та його річкову долину. Але ця неприступність Дніпра, ця дикість місць, цей страх пустельного безлюддя і приваблювали низових молодців, запорізьких козаків, яких не ляка­ло ніщо й ніхто. Тут, за неприступними порогами, серед незліченних островів, непрохідних очеретів, дрімучих одвічних лісів, тут, у безплідних спекотних полях, у безводних і диких степах, тут молодці й знаходили собі надійний притулок і загальну колиску. «Січ — мати, а Великий Луг — батько!.. Степ та воля — козацька доля!..» Сюди не могла сягнути ні рука королівського чинов­ника, ні пана-узурпатора, ні влада коронного гетьмана, ні навіть грізні універса­ли грізних королів польських; тут молодцям байдужими були турки й татари, літня спека й зимовий холод, страшне безводдя і згубна посуха, дикий звір і степова пожежа.

«Ой полем, полем Килиїмським, Та шляхом битим Гордиїнським Ой там гуляв козак Голота.

Не боїться він ні огня, ні меча, ні третього болота».

Історія й топографія восьми запорізьких Січей


Володіючи широкими степами, що простилалися на величезну відстань на схід і захід від ріки Дніпра, запорізькі козаки при всьому цьому завжди вважа­ли центром своїх вольностей ріку Дніпро: на Дніпрі чи поблизу Дніпра вони по­стійно влаштовували свою столицю, Січ. Назва козацької столиці — «Січа, Січ» — виникла, без сумніву, від слова «сікти», «висікати» в розумінні рубати, отже, має однаковий корінь з великоруським словом «засіка». Дока­зом цього служать документи минулих віків, що дійшли до нас, котрі розкри­вають весь хід поступової колонізації нових дніпровських степових місць, яка йшла зі старої Малоросії на Низ. Колонізація ця виявлялася передовсім у то­му, що піонери нової землі, обравши для свого поселення відлюдні лісові нетрі, мало доступні для набігів степових вершників, висікали серед неї ліс, і тут, на розчищеній лісовій місцевості, де лишалися лише пні від вирубаних дерев, заво­дили своє селище '. Природно думати, що таким самим чином виникла Запо­різька Січ, і саме від цього отримала свою назву. Але ця назва, виникнувши в лі­совій місцевості, переносилася й на ті місця, де взагалі не було лісу й де навіть не виникало необхідності в очищенні місця від лісової рослинності. Навіть нав­паки: траплялося, що обране місце для влаштування у ньому Січі вимагало штуч­них укріплень; для цього висікали десь поблизу наміченого для Січі місця товсті дерева, загострювали їх згори, осмолювали знизу і вбивали частоколом навко­ло якогось острова чи мису правильною підковою, як це можна було бачити при розкопках Чортомлицької Січі. Таким чином, назва козацької столиці «Січ» ма­ла подвійний зміст: це було розчищене серед лісу, або укріплене висіченим лі­сом місце. Отже, думка про те, що назва Січі виникла від слова «сікти» в ро­зумінні «рубати», бо запорожці вважали своїм головним завданням сікти голови ворогів, здається цілком неправдоподібною 2. У переносному розумінні слово «Січ» означало столицю усього запорізького козацтва, центр діяльності й управ­ління всіма військовими справами, резиденцію всіх головних старшин, котрі очолювали низове козацтво.

Поряд зі словом «січ» ставилося слово «кіш», що часом звався «вельмож­ним запорізьким Кошем». Це вже слово безсумнівно запозичене ззовні, а саме взяте у татар, як «козак», «отаман», «осавул», «чауш», «чабан». Татарською мовою слово «кіш», чи правильніше «кхош», означало десять тисяч зведених докупи овечих отар *. «Для зручності виконання пастуших обов'язків,— заува-

1 Киевская Старина. 1888. 2 Записки одесского об- * Насправді овець, а не 23. № 11. С. 43—45. щества. Т. 6. С. 528. отар.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

жує щодо цього Хартахай,— татари часто використовували союзи. На чолі союзу стояла людина, яка мала свою власну отару і яка, крім того, прославилася як добрий розпорядник, що вдало примножує свою худобу. З такою людиною всі охоче вступають у союз. Цей союз має таку організацію. На чолі його стояв засновник, а членами вважалися вкладники. Десять з'єднаних отар, по 1000 овець у кожній, складають одну зведену під спільною назвою кхош. Оскільки 10 000 овець незручно годувати на одному-місці, то весь кхош ділився на малі отари по тисячі й менше овець. При кожній повній отарі було троє чоловік; вони відомі під назвою чабанів. Той, хто відзначався особливою моторністю, ставав безпосереднім начальником чабанів зведеної отари й отримував титул отамана. Головне управління усіма окремими отарами зосереджувалося в коші. Там живе начальник союзу й верховний правитель коша»'. Запорожець Микита Леонтійович Корж пояснює слово «кіш» наступним чином: кочуючи взимку й улітку по степах, запорізькі козаки використовували для захисту пастухів від холодних вітрів і негоди коші; ці коші нагадували намети: вони були обшиті навколо повстю і для зручності пересування з місця на місце були на двох колесах; у середині влаштовували кабицю для багаття, біля якого сушилися і грілися в негоду пастухи '. Обидва ці пояснення погоджує професор Григор'єв. За його словами, «кіш означає всіляке тимчасове приміщення в пустому місці або на дорозі: окрему кибитку, кілька кибиток разом і цілий табір... Тому кошем називалася, як у татар, і головна квартира запорізького війська, що склада­лося з людей неосілих, готових завжди переноситися з місця на місце»''.

Слова «січ» і «кіш» вживалися запорізькими козаками то як синоніми, то з цілковитим розрізненням одного від іншого: під словом «січ» звичайно розуміли постійну столицю, постійне ядро козаків, постійний центр усього козацтва, до того ж у себе, вдома; а під словом «кіш» найчастіше розуміли уряд, іноді воно мало значення тимчасового місця перебування козаків, військового табору, ставки, etat major *,навіть значення козацького табору. Але найчастіше слова «кіш» і «січ» вживалися з однаковим значенням постійного місця перебування запорізьких козаків. Тому в документах запорізького архіву, котрі дійшли до нас, зустрічаються підписи: «Дано з Коша при Бузі»', тобто з тимчасового табору при Бузі; «Дано з Коша Січі запорізької», «Дано в Коші Січі запорізь­кої», тобто з постійного місця при Січі запорізькій; «Писано в Коші»7, тобто писано у ставці при постійній Січі; «Запорізький Кіш», тобто запорізька Січ, при цьому рік, місяць, число й місце постійної, наприклад Нової Січі8.

Протягом свого понад двохсотрічного існування запорізькі козаки послі­довно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську й Нову, або Підпільненську. Причина­ми перенесення Січей з одного місця на інше були частково більші зручності для життя в одній місцевості порівняно з іншою, частково стратегічні мірку­вання, частково суто випадкові явища, наприклад, брак води, мала площа, шкід­ливість місцевості для здоров'я, епідемії, внаслідок яких певна місцевість на­стільки заражалася, що живим людям мимоволі доводилося переносити весь центр життя, або Січ, в іншу, здорову місцевість ''.

Послідовний перелік запорізьких Січей знаходимо в «Історії» князя Семена Мишецького, звідки його запозичили літописець Рігельман, а за ним історики Бантиш-Каменський та Маркевич. Князь Мишецький налічує десять Січей: у Седневі біля Чернігова; у Каневі нижче Києва; Переволочній поблизу Кременчука; на Хортиці; на Томаківці; на Микитиному мисі; у гирлі ріки Чорто-млика; в гирлі ріки Кам'янки; в урочищі Олешки, й, нарешті, на річці Підпіль­ній "'. У цьому переліку відсутня Базавлуцька Січ, зате є три інші Січі — у

' Хартахай //Вести. Евро­пы. 1866. Т. 6. С. 217. * Устное повествование Никиты Коржа. Одесса, 1842. С. 33.

' Григорьев. О некоторых событиях в Бухаре. Казань,

1861. С. 87, прим. 69. * Штаб (фр.). '' Эварницкий Д. Воль­ности. С. 315. 7 Величко С. Летопись. Т. 2. С. 36—37, 561; Т. 1. С. 36.

" Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 26.

9 Эварницкий Д. Число и порядок запорожских Си-чей. К., 1884. С. 16, 17.

10 Мышецкий С. История. С. 9, 10.

Д. L Яворницький Історія запорізьких козаків

Седневі, Каневі й Переволочній, яких не можна вважати Січами. Справа в тому, що запорізькими козаками, на відміну од малоросійських, українських, черкась­ких, реєстрових, городових і сімейних, котрі жили у Старій Малоросії, тобто Київській, Полтавській, Чернігівській і частково Подільській губерніях, зва­лися власне ті козаки, котрі жили за порогами Дніпра; отож запорізькими Сі­чами в точному й буквальному розумінні слова повинні зватися лише ті, котрі виникли й були влаштовані нижче порогів. Оскільки Седнів, Канів, Переволочна знаходяться значно вище порогів, до того ж у Старій Малоросії, вважати їх запорізькими Січами зовсім немає підстав. У даному випадку свідчення князя Мишецького важливе нам саме тим, що воно підтверджує лише визнаний в істо­рії України факт поступової колонізації, що йшла з міст у степи, та тісний зв'язок і близьку спорідненість запорізьких козаків із українськими. Таким чином, першою запорізькою Січчю слід вважати Січ на острові Хортиці, нижче поро­гів.

Острів Хортиця — найбільший і найвеличніший з усіх островів на всьому Дніпрі. Він був відомим уже багатьом давнім історикам і письменникам. У грецького імператора Константина Багрянородного (905—959) він має назву острова св. Григорія, котра, як гадають, походить від імені Григорія, про­світника Вірменії, який колись приїжджав на Русь по Дніпру ", в руських літо­писах він називається Хортичем, Кортицьким, Городецьким, Ортинським, Інтрським островом І2; у Еріха Лясоти, у Боплана, в «Книге большого черте­жа» * Хортицею та Хіртицею |3; у польського хроніста Мартина Бєльського Хорчикою |4; у Василя Зуєва й князя Мишецького — Хортиц І3; на атласі Дніпра 1786 р. адмірала Пущина Хитрицьким І6; у Рігельмана Хордецьким островом 17.

Острів Хортиця, за поясненням професора Бруна, отримав свою назву від слова «хорт», тобто пес, якого наші предки, слов'яни-язичники, зупиняючись на острові нижче порогів під час плавання по Дніпру на шляху «з варяг у Цар-град», могли приносити в жертву своїм богам '8. «Пройшовши Крарійський перевіз '9, вони — руси — пристають до острова, котрий зветься іменем св. Григорія. На цьому острові вони приносять свої пожертви: там стоїть вели­чезний дуб. Вони приносять у жертву живих птахів; навколо встромлюють та­кож свої стріли, а інші кладуть шматки хліба й м'яса,- і що в кого є, за своїм звичаєм. Тут вони кидають жереб — убивати птахів і їсти, чи залишати в жи­вих»20. У руських літописах назва Хортиця уперше згадується під 1103 роком, коли великий князь Святополк Ізяславич у союзі з іншими князями йшов по­ходом проти половців: «И поидоша на конихъ, и в лодях, и придоша ниже по-рогь и сташа въ Протолчехъ и въ Хортичимъ островЪ»21. З тих же руських літописів ми довідуємося, що на острів Хортицю з'їжджалися усі головні руські князі та їх союзники, коли 1224 року вирушали на першу битву проти татар, до ріки Калки: «Придоша къ рЪцЬ ДнЪпру и въидоша в море: бь бо людей тысящи, и воидоша в ДнЪпрь и возведоша пороги и сташа у рі.ки ХорьтицЪ на броду, у Протолчи»22.

Виникнення, влаштування й історія Хортицької Січі тісно пов'язані з істо­рією й подвигами знаменитого вождя запорізьких та українських козаків, князя Дмитра Івановича Вишневецького, відомого в козацьких народних думах під

'1 Брун Ф. К. Черноморье. Т. 2. С. 289.

12 Летопись по Ипатскому списку. СПб, 1871. С. 187, 205, 208, 226 та ін.

* Текстові описи карт Росії кінця XVI ст. та 1627 р.

13 Ласота Э. Путевые за­писки. С. ЗО; Боплан Г. Описание Украины. С. 24, 100, 101.

14 Zbiór pisarzów polskich. Cz. 6, 18. Warszawa, 1832. S. 191 — 193.

10 Зуев В. Путешественные записки. С. 261; Мыше-цкий С. История. С. 68.

Императорская С.-Пе­тербургская публичная биб­лиотека, IV, 268. 17 Ригельман А. Летопис­ное повествование о Малой

России. Т. 1.М., 1847. С. 20. |в Ласота Э. Путевые за­писки. С. 85 (прим.) ''' Тепер переправа Кіч-кас, вище о. Велика Хор­тиця.

20 De administrando impe-rio, cap. IX, punc. 74—77, Боннське.

21 Летопись по Ипатскому списку. С. 183.

Там же. С. 445—496.



Історія й топографія восьми запорізьких Січей

іменем Байди. Князь Дмитро Вишневецький уперше з'являється на Хортиці 1556 року *. Нащадок волинських князів Гедиміновичів, Вишневецький був лю­диною православної віри, володів численними маєтностями у Кременецькому повіті: Підгайцями, Окимнами, Кумнином, Лопушкою та ін., мав трьох братів — Андрія, Костянтина й Сигізмунда — і вперше згадується під 1550 роком, коли польський уряд призначив його на посаду черкаського й канівського старости. На цій посаді Вишневецький залишався до 1553 року; отримавши від короля Сигізмунда Августа відмову на прохання про якесь надання, князь Дмитро Вишневецький, за давнім правом добровільного від'їзду служилих людей, виїхав із Польщі й став на службу до турецького султана. Тоді польський король, стурбований тим, що турки отримають в особі Вишневецького чудового полководця, яким він насправді був, тепер ворога польського престолу, знову запросив князя до себе, давши йому в управління ті самі міста Черкаси й Ка­нів. Та керуючи цими містами, князь, хоча й задоволений цим разом із коро­ля, лишився невдоволеним власним становищем: душа його жадала воєнної сла­ви й ратних битв. Тоді у князя виникла велика думка: знищити всю ногайсько-кримську орду татар і, якщо можна, оволодіти чорноморським узбережжям. Ця смілива думка була першим кроком на шляху до вигнання турків з Європи, до якого наприкінці XVI ст. прийшло багато політиків у Західній Європі і який у другій половині XVIII століття виконував князь Григорій Потьомкін. Свій план Дмитро Вишневецький послідовно намагався здійснювати й відкрито висловив його 1556 року. Він знайшов собі союзників, російських козаків дяка Ржев-ського й запорізьких козаків отаманів Млинського й Михайла ** Єськовича, і разом із власними трьома сотнями черкасько-канівських козаків ходив проти татар і турків під Іслам-Кермен, Волам-Кермен і Очаків. Вдало повоювавши з ворогами християнської віри в їх власній землі, Дмитро Вишневецький зго­дом відступив на острів Хортицю, розраховуючи здійснювати звідси постійні набіги на мусульман. Для цього він влаштував тут «город». Цей «город» і послу­жив для запорізьких козаків прототипом Січі. Невідомо, чи запорізькі козаки справді називали «город» Вишневецького Січчю, але близька до даної події лю­дина, посол германського імператора Рудольфа II Еріх Лясота, котрий проїжд­жав поблизу Хортиці 1594 p., свідчить, що це був «замок», зруйнований зго­дом татарами й турками 2І. Укріпившися «городом» на острові Хортиці, Дмит­ро Вишневецький десь у той час знову відійшов від польського короля і в трав­ні 1557 року писав російському цареві Івану Грозному, що до нього на острів Хортицю приходив кримський хан Девлет-Гірей із сином і з багатьма кримця-ми, затято бився з князем двадцять чотири дні; але божим милосердям, іменем і щастям царя, володаря й великого князя, він, Вишневецький, відбився від хана, побив у нього навіть багатьох кращих людей, отож хан пішов від Вишне­вецького «с великим соромом», і такий знесилений цією поразкою, що Вишневецький відібрав у кримчаків багато кочовищ 24. У вересні 1557 р. Вишне­вецький через свого посланця Михайла Єськовича висловив бажання перейти в підданство до московського царя, повідомив Івана Грозного про влаштування на Дніпрі, «на Кортицькому острові города, навпроти Кінських Вод, біля крим­ських кочовищ». Того ж року Вишневецький повторно сповіщав царя, що він прийняв від нього на острові Хортиці боярських дітей Андрія Щепотьєва, Не-чая Ртищева й Михайла Єськовича, отримав охоронну грамоту, царське жалу­вання і згоду царя прийняти князя у російське підданство, а на закінчення повідомляв, що він знову задумав похід проти мусульман під Іслам-Кермен. Відправивши до царя Андрія Щепотьєва, Нечая Ртищева, Семена Жижемсько-го й Михайла Єськовича, Дмитро Вишневецький просив через своїх посланців дозволити йому цей новий похід на одвічних ворогів віри Христової. Однак поки від царя прийшов дозвіл на цей похід, хан сам випередив князя: у жовтні 1558 року Девлет-Гірей несподівано підступив до острова Хортиці з великою

* Замок на о. Мала Хор­тиця було споруджено 1554—1555 pp.

** В ориг.: «Михайлова». 23 Ласота Э. Путевые за­писки. С. 53.

24 Русская летопись по Ни­коновскому списку. СПб, 1791. С. 226, 274, 292, 293.

Д. I. Яворницышй Історія запорізьких козаків

кількістю людей турецького султана й волоського господаря, обліг «город» Вишневецького та запорізьких козаків, які були з ним. Вишневецький і цього разу довго відбивався від мусульман, але врешті, не маючи продовольства для своїх коней і людей, залишив Хортицю й відійшов у Черкаси й Канів, а звідти подався у Москву. З Москви у жовтні того ж 1558 року разом із кабардинським мурзою Канкликом Конуковим, власним братом, отаманами, соцькими й стріль­цями Дмитро Вишневецький відплив на судні в Астрахань, з Астрахані до чер­кесів у Кабарду. Тут йому було наказано збирати рать і йти повз Азов на Дні­про, на Дніпрі стояти й спостерігати за кримським ханом «скільки бог поможе». Виконуючи царський наказ, Вишневецький спочатку зупинився під Перекопом;


Історія й топографія восьми запорізьких Січей

не зустрівши тут жодного ворога, перейшов до Таванської переправи «на пол-третьятцать верст ниже Ислам-Керменя»; простоявши марно на переправі три дні, Вишневецький піднявся звідси на острів Хортицю і тут з'єднався з дяком Ржевським і його ратниками. Зустрівши Ржевського вище порогів, Виш­невецький звелів йому залишити всі коші з припасами на острові Хортиці, віді­брав кращих людей з його раті — невеличку кількість боярських дітей, козаків та стрільців, а решту відіслав у Москву, і далі з відбірним військом пішов «літу­вати» в Іслам-Кермен, звідки хотів захопити турецькі міста Перекоп і Козлів. Кримський хан, зрозумівши наміри Вишневецького, відійшов углиб півострова за Перекоп. Довідавшись про відхід хана за Перекоп, цар Іван Грозний відря­див до Вишневецького посла з жалуванням і через нього ж наказав князеві залишити на Дніпрі Ширяя Кобякова, дяка Ржевського й Андрія Щепотьє-ва з небагатьма боярськими дітьми, стрільцями й козаками Данила Чулкова і Юрія Булгакова, а самому їхати до Москви. Князь скорився волі царя; але за два роки він знову опинився на Дніпрі поблизу острова Хортиці, звідки, зв'язав­шися з польським королем, удруге перейшов до нього на службу; з його від'їз­дом та наступною вельми трагічною смертю історія Хортицької Січі надовго припинилася .

1594 року повз острів Хортицю їхав посол германського імператора Рудоль­фа II Еріх Лясота до запорізьких козаків; на своєму шляху він бачив два остро­ви Хортиці: Велику й Малу. Саме з останньою Лясота пов'язує подвиги князя Вишневецького; тут він вказує на рештки того «городка», котрий Вишневецький влаштував для захисту від татар: «Четвертого липня,— пише він,— пройшли ми повз дві річечки, звані Московками, які впадають у Дніпро з татарського боку. Далі пристали до берега поблизу острова Малої Хортиці нижче за те­чією, де років тридцять тому був збудований замок Вишневецького, зруйно­ваний потім татарами й турками»26. Дещо кізніше за Лясоту про острів Хорти­цю розповідає й польський хроніст Мартин Бєль;ький: «Є й інший острів побли­зу того — Коханого — званий Хорчика, на котрому Вишневецький до цього жив і татарам дуже шкодив, так що вони через нього не сміли так часто вдира­тися до нас»27. У XVII столітті Боплан писав про Хортицю, що це дуже високий острів, оточений майже з усіх боків кручами, завдовжки понад дві милі, а зав­ширшки близько півмилі зі сходу, а з заходу вужчий і нижчий; його не затоп­лює; вкритий він дубовим лісом . У XVIII ст. (1736—1740 рр.) князь Семен Мишецький повідомляв про Хортицю, що за почутими ним розповідями цей острів колись становив одне ціле зі степом, що його оточує, а згодом утворився від дії весняних вод на низький берег Дніпра; що на ньому здавна була запо­різька Січ; що під час польсько-російської війни 1630 року вождь запорізьких козаків Сагайдачний збудував на цьому острові фортецю або окоп 29; а 1738 ро­ку, під час російсько-турецької війни, російські війська влаштували на ньому великий ретраншемент з багатьма редутами й флешами, і що навпроти нього дуже довго стояла російська армія і флотилія, що відійшла від Очакова 30. Крім свідоцтва князя Мишецького (зрештою, дуже ненадійного там, де він тор­кається зовнішньої історії запорізьких козаків), ми не маємо інших вказівок на перебування гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного на острові Хортиці. Здається, на перебування Сагайдачного на Хортиці натякає лише історик Уст-рялов, кажучи, що на початку XVII століття запорожці, маючи тут свою Січ, покинули її, а потім, 1620 року, відновили її на тому ж місці й знову покинули '". Щодо спорудження на острові Хортиці земляних укріплень російськими вій­ськами, то, крім свідоцтва Мишецького, є й інші вказівки, з котрих видно, що ці

2'' Русская летопись по Ни­коновскому списку. С. 295, 302, 309.

21' Ласота Э. Путевые за­писки. С. 53.

21 Zbiór pisarzów polskich. S. 191 — 193.

2" Боплан Г. Описание

Схематична карта острова Хортиці Кінець XIX ст.

Украины. С. 24. ""' Явна хронологічна по­милка: Сагайдачний помер 10 квітня 1622 р. '"' Мышецкий С. История. С. 68.

"Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 150, прим. 37.

споруди було збудовано не 1738 року, як пише автор «Історії про козаків», а 1736 року: «В минулу росіян з турками війну 1736 року, на острові Хортиці бу­ло збудовано чималий ретраншемент з лініями впоперек острова Я2, де велося і будівництво військових суден, але ліс для цього доставляли з далеких місць вище по Дніпру через пороги на Дніпрі, вище цього острова, за 60 верст, біля Кодацького ретраншементу, які, тягнучись униз, не дійшли до того острова лише десять верст» .

Спорудження згаданих укріплень на Дніпрі, на острові Хортиці, як пояснює очевидець і учасник російсько-турецьких воєн 1736—1738 років *, Христофор Манштейн, мало на меті те, що «під час походу й польових дій 1736 року граф Мініх зберігав вільне сполучення з Україною так: оскільки військо за кордон російський виступало на певну відстань, він наказував на деяких відтинках ро­бити невеликі земляні укріплення, отож вони, якщо місце було забезпечене дровами й водою, були віддалені одне від іншого на одну чи дві милі... У кож­ному з цих укріплень залишали одного чиновника й 10—12 ратників або дра­гунів та до 30 козаків, а в більших від 400 до 500 стройового війська й приблиз­но таку ж кількість козаків під керівництвом штаб-офіцера. Ці розосереджені війська повинні були супроводжувати гінців і заготовляти сіно про запас... Фор-течки були досить корисними ще й для обозів, що йшли до війська; тут вони були в безпеці від будь-якого ворожого нападу і звичайно зупинялися в одній із них на ночівлю»'1. Чи влаштовував на острові Хортиці, крім Сагайдачного й Мі-ніха, укріплення козацький ватажок Яків Шах, відомий сподвижник Івана Під­кови, що діяв наприкінці XVI ст., на це у нас немає жодних вказівок, незважаю­чи на запевнення автора лубочної «Історії Малоросії» Семенова ''.

Острів Хортиця у наш час має в обводі 24 1/2 версти й площу 2547 десятин і 325 квадратних сажнів землі; його найбільша висота у північно-східному розі при середньому рівні води в Дніпрі досягає 25 сажнів. Південно-східна поло­вина острова — це низовинні плавні, змережені річками, озерцями, єриками, лиманами, затоплювані щовесни водою і вкриті невеликим лісом; ще не так дав­но тут ріс великий будівельний ліс, тепер вирубаний дощенту; за планом 1798 року на всьому острові Хортиці налічувалося «лісу дров'яного, дубового, кленового, березового й тернового 310 десятин, 150 квадратних сажнів», за планом 1875 року — 222 десятини й 405 сажнів, а за планом 1888 року — 402 десятини і6; у наш час тут переважають дерева так званої м'якої породи: осокір, біла верба, шовковиця, верба, лоза різних порід, серед якої росте висока й густа трава, в якій ховаються дикі гуси, качки, дупелі, коростілі та інші птахи. Особ­ливо багаті на птицю озера Лозувате, Прогній, Домаха, Карасеве, Підкручне, Головківське, Осокорове та ін.; крім того, в озерах багато риби та досить вели­ких раків. Північно-східна половина острова — це степова рівнина, розташова­на врівень з материком, що підходить у цьому місці до обох берегів Дніпра. У північно-східному кінці острова, званому Вищою Головою, на лівому березі Хортиці є природна печера, точніше грот, що має назву Змієва. Ця печера здій­мається над водою Дніпра при його середньому рівні більш як на півтора сажні. Всередині це заглиблення схоже на вузький коридор завдовжки понад три аршини і заввишки у два сажні при ширині близько двох аршинів. Нижче пе­чери йде глибока яма в напрямку з півночі на південь, всипана по всій основі піс­ком і набита колючою травою «якірцями». Назву свою печера, за переказом, отримала від змія, котрий жив тут за козаків-запорожців. «Він нікого не чі­пав, і козаки не боялися його. Бувало, розповідають, уночі той змій як засяє — як засяє, то так і освітить Дніпро. Кажуть, він і не щоночі з'являвся, а так — раз на місяць чи на три тижні, та все біля печери, яку ми й тепер звемо Зміє­вою»'7.

12 У такому вигляді він зберігся й дотепер. " Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 173. * Йдеться про російсько-турецьку війну 17 35 —

1739 рр.


4 Манштейн X. Записки. Т. 1. С. 214—215. '' Семенов. История Ма­лороссии. В 3 ч. М., 1874.

Т. 1. С. 71.

'"' Эварницкий Д. Воль­ности. С. 254. '' Екатеринославские гу­бернские ведомости. 1889. 8 апр.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

3* У наш час німці нази­вають її Мартиновою від німця Мартіна.

Мышецкии С. История. С. 67; Записки одесского общества. Т. 9. С. 438;

Брун Ф. Черноморье. Т. 2. С. 865.

4" Детальніше про ці укріп­лення див.: Эварницкии Д. Запорожье. Т. 1. С. 217,

232.

41 «Котрий має в довжину 12 верстов, в ширину 2 і 1 1 /2 верстви», а це саме Велика Хортиця (Мілшец-кий С. История. С. 9).



5 Л. ї. Янорницький

65

Береги острова Хортиці перетинали дванадцять балок, які отримали свої назви частково ще від запорожців, частково ж від нинішніх його жителів, нім-ців-колоністів, а саме: Музичина, Наумова, Громушина, Генералка, Широва, Корнетівська, Корнієва, Липова, Сапожникова, Шанцева, Дубова, Совутина, названа від запорожця Совути, який жив у печері балки й виходив на світ божий лише по ночах, мов сова. Між балками по берегах острова є кілька величезних гранітних скель, серед яких особливо примітна Думна, а також Вошива скеля; переказ пояснює, що на першу запорожці сходили для своїх самотніх розду­мів !S, а на другу часто вилазили представники запорізької «голоти», щоб бити на ній воші у своїх штанях. Крім балок і скель навпроти північно-західної око­лиці острова Хортиці примітним було ще урочище Царська пристань: 1739 року тут була збудована «от россиян запорожская верфь», а 1790 року тут зупиняли­ся «царські» плоти з різним лісом, переданим російським урядом німцям-колоністам в час їх переселення на колишні запорізькі землі; 1796 року тут була заснована адміралом Рібасом Катеринославсько-Дніпровська корабельня для будівництва суден, які мали перевозити сіль із Криму в Одесу й Овідіополь, тому-то пристань і отримала назву Царської зи.



Від перебування на острові Великій Хортиці запорізьких козаків залиши­лося, за місцевим переказом, у наш час чотири цвинтарі в північно-західній частині острова, але чи згадані цвинтарі справді належать до часів запорізь­ких козаків, цього без ґрунтовних розкопок не можна стверджувати категорич­но. Крім чотирьох цвинтарів на острові Великій Хортиці збереглися ще зем­ляні укріплення, звані місцевими німцями Schanzengraben і також припису­вані запорізьким козакам; вони займають великий простір на півночі і в самому центрі острова й складаються з 20 траншей та 21 редуту, кожна сторона яких має довжину 6 сажнів.

Але кому ж належать ці укріплення? Князеві Дмитру Вишневецькому, геть­ману Петру Сагайдачному чи російським військам минулого століття? Навряд чи двом першим: Вишневецькому вони були тут непотрібні, бо він сидів у своєму «городі» чи «замку» на острові Малій Хортиці, як стверджує Еріх Лясота, а для Сагайдачного, якщо він справді був тут, вони надто великі. Навряд чи у Сагай­дачного могли бути такі значні сили, щоб зводити на величезному острові 25 верст окружністю цілу мережу довгих і складних укріплень, що вражають глядача своєю грандіозністю навіть у наш час: якщо розтягнути в одну лінію всі траншеї північної половини острова та додати до них довжину траншей середньої частини, то вийде лінія довша за чотири з половиною верстви, та ще лінія завдовжки 126 сажнів з двадцяти одного редуту, якщо рахувати по 6 саж­нів у кожній стороні редуту. Очевидно, що на спорудження таких укріплень тре­ба було немало часу та й немалих сил 40. Отож природніше буде віднести спо­рудження укріплень острова Великої Хортиці до російських військ під час ро­сійсько-турецьких воєн 1736—1739 років; деякі з них, як видно з наведеного свідоцтва, були протягнуті впоперек острова, в такому вигляді й збереглись.

Паралельно острову Великій Хортиці лежить острів Мала Хортиця, на атласі Дніпра 1786 року адмірала Пущина— Вирва, а тепер, за належною німцям колонією Канцерівкою,«званий Канцерським островом. З наведеного вище свідоцтва германського посла Еріха Лясоти ми знаємо, що саме на цьому ост­рові князь Дмитро Іванович Вишневецький влаштував свій «замок», в котрому двічі відбивався від кримського хана Девлет-Гірея. Отож природно гадати, що перша Хортицька Січ у XVI столітті була заснована не на Великій, а на Малій Хортиці. Але історик XVIII століття князь Семен Митецький стверджує, що Хортицька Січ була на тому острові, який ми звемо Великою Хортицею 41. Якщо в цьому не вбачати помилки князя Митецького, можна припускати, що
на острові Великій Хортиці Січ була влаштована вже у XVII столітті, при дру­гому її відновленні, на що натякає історик Микола Устрялов 4~.

За розповідями місцевих старожилів, Мала Хортиця кілька років тому була значно меншою, ніж зараз: це була скеля з укріпленнями; за нею від пра­вого берега йшов «тиховод», що впадав у гирло балочки навпроти острова. Цей «тиховод» служив пристанню для запорізьких козаків, куди вони заводили свої байдаки. Один час тут ставали й царські судна; якщо покопати землю, то і в наш час тут можна знайти рештки запорізьких і царських суден, а з води можна ді­стати рушниці, шаблі, різне залізо 43. Мала Хортиця лежить у так званому Рі­чищі, або Старому Дніпрі, на дві з половиною версти нижче північно-західного рогу Великої Хортиці, за одну версту від Царської пристані, й відділена від материка невеликою протокою Вирвою, що, мабуть, дало привід адміралу Пу­щину назвати 1786 р. й сам острів Вирвою. За своїм розташуванням він ділить­ся на дві половини: низовинну, вкриту лісом порівняно недавнього походження, на заході, й височинну, порослу травою, на сході. Мала Хортиця має 12 десятин і 1200 кв. сажнів землі; західний і південний краї острова похилі, східний і північний підвищені, скелясті й прямовисні, до семи сажнів заввишки при середньому рівні води. Підвищена частина острова має укріплення уздовж пів­нічної, південної і західної окраїн, що складаються з глибоких ровів з насипа­ними біля них валами заввишки від двох до трьох сажнів. Загалом укріплення Малої Хортиці мають вигляд підкови, північний і південний бік якої мають до сорока сажнів, а західний — 56 сажнів із припуском у 3 сажні для в'їзду; всередині укріплень викопано 25 ям, у яких нині ростуть груші. На думку вій­ськових фахівців, укріплення Малої Хортиці є так званим реданом із флангами, закритими горжею і траверсами, скерованими вгору і вниз проти течії для за­хисту Дніпра; зовні він справді нагадує «замок» чи «город», як називають його Еріх Лясота та російські літописи.

Обидві Хортиці, Велика й Мала, після падіння запорізької Січі були пода­ровані 1789 року німецьким колоністам із Данціга, тоді, як і тепер, їх було 18 господарів, тобто землевласників. Справа в тому, що у німців-колоністів, за законом майорату, після смерті батька вся земля переходила старшому сино­ві, а решта дітей вдовольнялася грошима, худобою та різним рухомим майном,
Історія й топографія восьми запорізьких Січей

нажитим батьком; якщо ж батько бажає забезпечити землею й інших своїх си­нів, то купує її для них в іншому місці.

В наш час як на самих Великій і Малій Хортицях, так і в ріці Дніпрі біля них знаходять різні предмети давнини, що лишилися від запорізьких козаків. Якось у Старому Дніпрі, навпроти колонії Канцерівки, було знайдено 17 довгих, добре збитих човнів; іншим разом у Новому Дніпрі, нижче Совутиної скелі, було знайдено ціле судно, навантажене кулями та ядрами, а навпроти гирла балки Куцої у Старому Дніпрі було знайдено інше судно з гарматою; там само від­крили третє судно, а в ньому невелику, криву й заіржавілу шаблю з оправленим сріблом руків'ям; але всі ці судна як були, так і лишились у воді і в наш час. На самих островах у різний час знаходили мідні й залізні гармати, ядра, бомби, кулі, свинець, особливо після дощу й вітру. «Тоді мисливцям не треба було купувати свинцю, а треба було лише дочекатися, поки пройде дощ і здійметься вітер, а тоді йти та збирати скільки завгодно». Знаходили також рушниці, кинд­жали, кольчуги, різноманітні металеві стріли, замки, ґудзики, бляхи, глечики, різні монети, людські скелети з рештками одягу й пробитими стрілами чере­пами. А на одному острові навпроти Кічкасу, тепер змитому водою, й на вели­ких скелях Стовпах якось знайшли цілі склади зброї. «Раніше на Хортиці,— розповідають найстаріші німецькі діди,— можна було знайти всіляку всячину, а тепер колоністи навчилися підбирати всілякі дрібниці й продавати євреям, які щодня навідуються для цього на наш острів. Мідних і чавунних речей, особливо куль, багато пішло на завод 44, де їх плавлять, а потім виливають з них різні нові речі. Ядра й бомби підбирають російські баби: вони використовують їх для різних домашніх потреб. Тепер багато що підібрали люди, багато ви­несла вода. Бачите, в давні роки Дніпро був вужчим, ніж тепер, і йшов ближче до Вознесенки ніж до острова; тому Хортиця була ширшою. Але з часом Дні­про почав залишати свій лівий берег, від Вознесенки, й подаватися праворуч, ближче до острова, став розмивати його, виносити з нього різні речі... В давнину, бувало, як підеш різними балками на острові, то чого тільки не побачиш: там стирчить велика кістка з людської ноги, там біліють зуби разом із широки­ми щелепами, там вивернулися з піску ребра, жовті як віск від часу й повітря, крізь які проросла трава. Надумаєш, було, викопати яму, щоб щось зварити чи спекти, наткнешся на цвях або шматок заліза; захочеш зірвати собі квітку, на­хиляєшся, дивишся' — череп людський з дірками, крізь які виросла трава, а у траві квіти зачервоніли; треба тобі сховатися від когось у печері, біжиш туди і натикаєшся на великий мідний казан, череп'яну чашку чи ще щось подібне»41'.

Існування Базавлуцької Січі, котра отримала свою назву від татарського слова «бузлук» —лід4', засвідчене Еріхом Лясотою в XVI столітті й планом запорізької Січі XVIII ст. Еріх Лясота 1594 року пише у своєму щоденнику: «Дев'ятого травня прибули ми до острова Базавлука, біля рукава Дніпра Чор-томлика, або, як вони висловлюються, біля Чортомлицького Дніприща, близько двох миль. Тут була тоді Січ козаків, котрі послали нам назустріч кількох із головних осіб свого товариства й вітали наше прибуття великим залпом із гар­мат. Потім вони провели нас у Коло, якому ми просили передати, що нам було вельми приємно застати все тамтешнє лицарське товариство в повному здо­ров'ї. Та оскільки за кілька днів до цього, тобто ЗО травня, начальник Богдан Мікошинський рушив до моря з 50 галерами й 1300 чоловіками, то ми побажали відкласти виконання свого доручення до повернення начальника та його спод­вижників, поки все військо не буде на місці»4". План запорізької Січі 1773 року, поданий імператриці Катерині II, вказує також на існування колись Базавлуць­кої Січі, як це видно з приписки, зробленої на ньому: «Укріплене поселення війська козацького на західному березі, при гирлі Базавлука, початок свій мало,

" Фабрика землеробських знарядь Леппа за сім верст від о. Хортиці, в колонії Верхній Хортиці Катери­нославського пов.

*" Село на лівому березі Дніпра, навпроти о. Хор­тиці.

''' Эварпицкий Д. Запо­рожье. С. 241—244.

4' Спочатку так назива­лася ріка Базавлук чи Буз­лук, а потім острів. ' Ласота Э. Путевые за­писки. С. 30.


за словами письменників, у часи польського короля Стефана Баторія , котрий намірився свої межі до Чорного моря й до півострова Криму поширити... В той же час і кріпость Січ, по Дніпру від Києва за 434 версти, збудована»50.

Місце Базавлуцької Січі, описане Еріхом Лясотою, видно нам цілком ви­разно. Лясота плив по Дніпру, з Дніпра по Чортомлицькому Дніприщу, з Чорто-млицького Дніприща гілкою Підпільною, з Підпільної по гілці Сандалці, з Сандалки по її рукаву Верхній Лапці, з Верхньої Лапки в ріку Базавлук, «до острова Базавлука при Чортомлицькому Дніприщі». Це зовсім не суперечить тому, що у Лясоти острів Базавлук стоїть при Чортомлицькому Дніприщі, хоч насправді Чортомлицьке Дніприще віддалене від острова Базавлука на 8—10 верст по прямій. Справа в тому, що теперішні гілки — Чортомлицьке Дніпри­ще, Підпільна, Сандалка й Верхня Лапка — становлять, по суті, одну річку, але з різними назвами, від початку й до кінця її можна прийняти за Чортомлицьке Дніприще, але в різних місцях вона має різні назви. Прикладом може бути гілка Підпільна й річка Конка, які в різних місцях мають різні назви'1'. Зреш­тою, вислів «при Чортомлицькому Дніприщі» можна розуміти і в тому зна­ченні, як кажуть зараз: «на недалекій відстані від Чортомлицького Дніприща». Таким чином, врахувавши цю обставину, можна, здається, без жодного пере­більшення сказати, що Базавлуцька Січ була не там, де Чортомлицька, й не там, де Підпільненська, тобто не в селі Капулівці і не в селі Покровському, а біля нинішнього села Грушівки Херсонського повіту, біля гирла ріки Базавлука. Та даремно стали б ми у наш час шукати острів із назвою Базавлук на річці Ба­завлук, навпроти села Грушівки. Щоправда, тут є два острови, один із яких міс­цеві жителі називають Дівичим, а другий узагалі не має ніякої назви. Та саме останній слід прийняти за острів Базавлук. Справа в тому, що на великому про­сторі від гирла ріки Базавлука вгору тільки й є два острови; але нижній, Дівичий, щовесни заливає водою, і його не можна вважати відповідним для влаштування Січі, а верхній, безіменний острів, майже ніколи не заливає вода. Саме він, оче­видно, й був місцем другої запорізької Січі, Базавлуцької.

Вибір місця для Січі на острові Базавлуку виявляє великі стратегічні мірку­вання у запорізьких козаків. Острів Базавлук лежить на чотири версти вище гирла ріки Базавлука, між лиманами Бейкушем та Журавлівським, а від Дні­пра віддалений на 22 версти по прямій лінії. З південного боку, тобто від та­тар, він захищений передовим островом Дівичим, розташованим на 8 верст нижче Базавлука, островом дуже низьким, зате вкритим у літній час таким гу­стим лісом, такою густою травою, особливо чаканом *, вимелгою, й осокою, що через них не було ніякої можливості ні проїхати, ні пройти; навіть у наш час цей острів у багатьох місцях абсолютно недоступний для людини. Нижче Дівичого острова протягом десяти верст до самого Дніпра йдуть густі плавні, вкриті вели­ким лісом, порослі високим очеретом і непролазною травою, перетяті вздовж і впоперек безліччю рік, річок, лиманів і озер. Зі східного боку острів Базавлук за­хищає сама ріка та її високий берег, так званий Красний Кут, який отримав свою назву від червоної оголеної глини; з північного — лиман Бейкуш **, із західного — високий, хоча й пологий кряж, що йде уздовж ріки БазавЛука. Своєрідним свідоцтвом перебування запорізьких козаків січчю на остро­ві Базавлуку до цього часу є вцілілі на ньому неглибокі ями в кількості 21, розташовані абсолютно правильно в одну лінію одна біля одної коло східного краю острова. Вони нагадують залишки січових куренів або кошів, котрі, за свідченням Лясоти, були виконані на Базавлуку з хмизу і вкриті для захисту від дощу конячими шкурами 52.

Коли й ким заснована Базавлуцька Січ і скільки часу вона існувала, цього ми сказати не можемо ***, оскільки про це немає жодних даних. Знаємо лише,

Тобто 1576—1586 рр., отже, те ж XVI ст. '" Записки одесского об­щества. Т. 4. С. 468.

Эаарницкии Д. Воль­ности. С. 162.

* Чакан — те саме, що й

рогіз (СУМ).

** У наш час зберігся гідронім Бейкус (ріка у Дніпропетровській обл.).

;'2 Ласота Э. Путевые за­писки. С. 31.

*** Радянська енциклопе­дія історії України подає 1593—1709 рр.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

що Базавлуцька Січ відома з перебування на ній Єріха Лясоти. Мета поїздки Еріха Лясоти на Базавлуцьку Січ пов'язана була з ідеєю вигнання турків з Єв­ропи. Ця ідея з'явилася у політиків ще в XVI столітті: Іспанія, Італія й Німеч­чина уклали союз проти турків, до якого вони вважали за потрібне залучити Польщу, Молдавію і навіть Росію. До цього послідовно прагнули Філіпп II, король Іспанії, папа римський Григорій XIII, Максиміліан II та Рудольф II, германські імператори. Кожен з них намагався неодмінно залучити до справи й Росію. Було навіть висловлено думку пообіцяти московському цареві Крим­ський півострів, а згодом і саму столицю турків Константинополь, якщо він погодиться взяти участь у союзі. Оскільки усіх цих союзників здавалося за­мало для здійснення ідеї, визнали за потрібне залучити до задуманої справи ще й запорізьких козаків, постійних ворогів турків, як і інших мусульман. Особ­ливо енергійно турбувалися про це Рудольф II та Григорій XIII. З одного і з другого боку до запорожців були послані представники: від імператора — Еріх Лясота, а від папи — патер дон Александро Комулео. «Александро Комулео був посланий папою Григорієм XIII до християнських народів Туреччини з апос­тольськими цілями, і при цій подорожі, що тривала три роки, точно довідався про кількість християн, як латинських, так і грецьких, котрі жили в деяких об­ластях і царствах турецької землі; дізнався про дух цих народів, бачив ті країни та воєнні проходи для військ, і довідався, наскільки легко і яким чином можна вигнати турків з Європи, про що з усією відвертістю й доповідав кардиналу Джорджіо Романо»'1.

Побувавши у Трансільванії, Галичині, Молдавії й Польщі і всюди отримав­ши згоду з боку уряду йти проти турків, патер Комулео вирішив нарешті вибра­тися й до запорізьких козаків. «Козаки перебувають біля Великого (тобто Чорного) моря, чекаючи нагоди увійти в гирло Дунаю. Число цих козаків не до­ходить і до 2000. Гадаю, вони вирушили туди на прохання його цісарської ве­личності; інші козаки перебувають на татарському кордоні. Для особистих пе­реговорів з останніми я поїду в Кам'яницю й куди знадобиться, 27 квітня 1594 року». Переговори Комулео з козаками тривали близько півтора місяця, із са­мого кінця квітня до середини червня. На той час козаки стояли на п'ять днів дороги від Кам'яниці в кількості близько 2500 чоловік разом з кошовим («на­чальником») Богданом Мікошинським. Останній письмово запевняв папського посланця, що він готовий зі своїми козаками послужити папі проти турків. Отримавши цього листа, Комулео став наполягати, щоб молдавський господар об'єднався з козаками проти спільного ворога. Та молдавський господар, котрий раніше давав цілковиту згоду слухати в усьому папського нунція, те­пер відповідав ухильно: почасти боячись турків, з якими він мусив миритися, щоб залишатися молдавським господарем, почасти ж боячись самих козаків, котрі могли обернути зброю проти нього самого.

А в той час, коли тривали ці наради дона Александро Комулео з молдавським князем і запорізькими козаками, в самій Січі перебував інший посланець, Еріх Лясота п|. Він застав тут козаків без начальника, котрі жили в окремих кошах, і мав чекати повернення кошового з походу, пробувши в Базавлуцькій Січі з 9 травня по 2 липня. Найближча мета його поїздки полягала в тому, щоб, залучивши запорізьких козаків до союзу з германським імператором, змусити їх тримати в страху турків і татар, котрі готувалися до походу проти Австрії. «Низові або запорізькі козаки,— пише Лясота,— котрі жили на островах ріки Борисфена, названої по-польськи Дніпром, пропонували свої послуги його імператорській величності через одного з-посеред них, Станіслава Хлопицько-го, плануючи, у разі великих приготувань татар до походу та коли ті наміряться переправлятися через Борисфенське гирло біля Чорного моря, перешкоджати

«Донесення патера до­на А. Комулео, благочин­ного св. Ієроніма римсько­го, про турецькі справи», написані італійськоюмовою, запропонував автору про­фесор Харківського ун-ту М. С. Дринов. Комулео був іллірійським свяще­ником, знав слов'янську мову й міг порозумітися з козаками.

'н Еріх Лясота (від слова «ласий») також був сло­в'янином, морав'янином з Блажевиць, тому міг вільно порозумітися з запорож­цями.


цьому їх переходу. Внаслідок цього імператор вирішив надіслати їм у дарунок прапор і суму грошей (8000 червінців) і побажав довірити мені передачу їм цих дарів, призначивши мені товаришем Якоба Генкеля, добре знайомого з місцевістю» . Попередній план військових дій проти турків полягав у тому, щоб перешкодити татарам, котрі вже переправлялися через Дніпро, вдертися в Угорщину, напасти на імператорські володіння і таким чином відділити їх від турецького війська.

Прибувши в Базавлуцьку Січ і прочекавши тут 40 днів, Лясота врешті до­чекався повернення кошового з походу. Той прибув з великою здобиччю і з полоненими, серед яких був один із ханських придворних, Біляк. Від Біляка Лясота довідався, що хан виступив у похід з 80 000 чоловік і мав іти просто на Угорщину. Після цього Лясота виклав своє доручення у козацькому колі, й козаки з приводу його пропозиції розділилися на дві групи — групу началь­ницьку й групу черні. Чернь після довгих суперечок спочатку висловила свою згоду вступити на службу під імператорськими прапорами й на знак цього почала кидати вгору свої шапки. Вона висловлювала цілковиту готовність би­тися з турками за германського імператора й не відмовлялася навіть вирушити у Волощину, а звідти, переправившись через Дунай, вдертися у саму Туреччину. Але далекий шлях, нестача коней і продовольства, віроломність волохів та їхньо­го господаря, невизначеність умов самого Лясоти змусили запорожців знову міркувати й сперечатися з приводу пропозиції, зробленої їм німецьким послом. Кінцевим підсумком цих нарад і суперечок було те, що запорожці вирішили відправити разом із Лясотою до Рудольфа II двох своїх посланців, Сашка Фе­доровича та якогось Ничипора і ще двох членів товариства, щоб домовитися з імператором щодо їхньої служби й утримання; водночас запорожці визнали за потрібне відрядити послів і до московського царя, захисника християн, із проханням прислати їм допомогу проти турків, одвічних ворогів російських людей. З того і з іншого боку було видано грамоти, що закінчувалися словами: «Datum у Базавлуку, при Чортомлицькому рукаві Дніпра, 3 липня 1594 року».

Цим наші відомості про Базавлуцьку Січ і вичерпуються. Про подальші ре­зультати договорів Лясоти із запорізькими козаками можна довідатися з доне­сення патера Комулео від 14 грудня 1594 року *. Патеру Комулео довелося до­класти багато зусиль, щоб розвіяти недовіру молдавського господаря до за­порізьких козаків, та врешті йому вдалося звести їх. «Я влаштував,— каже він,— щоб згадані козаки підійшли до молдавських кордонів, що вони й зро­били, ставши табором поблизу молдавського війська. Молдавський князь пого­дився діяти заодно з козаками, частково внаслідок моїх переконань і наполя­гань, для чого я два рази спеціально їздив у Молдавію, частково ж із страху перед турками і з боязні перед татарами, про котрих я дізнався, що турки хо­тіли з їх допомогою відняти у нього князівство. З огляду на це він зібрав вій­сько в 21 000 чоловік, добре озброїв його артилерією і вийшов до проходу, яким татари звичайно йшли через Молдавію й Угорщину, вирішивши сміливо за­хищатися і не пропустити їх. Коли я потім довідався, що князь молдавський відмовився об'єднатися з козаками, то послав переконати їх не залишатися далі тут надаремно, а йти руйнувати якісь найближчі турецькі міста, обіцяючи при цьому, що молдавський князь не буде перешкоджати їм у цьому. Я потай запропонував начальнику козаків деякі подарунки, обіцяючи йому більше з часом. Останній і пішов із згаданими козаками. На цей раз я послав йому сто

5,1 Ласота Э. Путевые за­писки. С. 9.

* В оригіналі помилково «1592».

56 Донесення патера А. Ко­мулео, лист восьмий. " Химерне тлумачення слова Томаківка знаходи­мо у Куліша: Буцький-Бут-ський-Бутовський, за Кулі-

Схематична карта острова Томаківки (городища) Кінець XIX ст.

шем, походить від слова «бут» — товмач, звідки й Томаківський (Отпадение Малороссии, М., 1890. Т. 2. С. 135).

58 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. Т. 1. С. 113; Маркевич Н. История Малороссии. Т. 1. С. 46.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

флоринів, котрі мав при собі, й обіцяв з'єднати його з дніпровськими козаками для хорошої здобичі. Начальник козаків не захотів чекати й пішов під місто Кі-лію, де й зупинився»50.



Томаківська Січ була заснована на острові Томаківці, котрий отримав свою назву від татарського слова «тумак» — «шапка», а по-іншому звався Дніпров­ським островом, Бучками, Буцькою, тепер же відомий як Городище 57. Виник­нення Томаківської Січі можна віднести до двох моментів: або до часу, коли вперше була заснована Хортицька Січ, або до часу після заснування Базавлуць-кої Січі. В першій думці нас утверджує автор «Історії Малої Росії» Бантиш-Каменський, коли каже про князя Дмитра Івановича Вишневецького, який укріпив не лише острів Хортицю, а й острів Томаківку 58. Друге припущення виникає на тій підставі, що коли б Томаківська Січ була заснована після Хор-тицької, то про неї мав би згадати Еріх Лясота; він же, проїжджаючи повз То-
маківку, навіть не згадав, що тут була Січ, тоді як про Хортицю виразно гово­рить, хто й коли влаштував на ній укріплення. То коли ж виникла Томаківська Січ? На це питання ми не можемо дати точної відповіді, бо не маємо про це жодних достовірних даних *. Можна лише сказати, спираючись на слова поль­ського історика Бєльського, що в XVI столітті вона вже існувала. Щоправда, історик Микола Іванович Костомаров стверджує, що Томаківська Січ виникла 1568 року, але наведений ним на підтвердження цього історичний документ ні­чогісінько не говорить про Томаківську Січ 59. Ось він слово в слово: «Под-даным нашим, козаком тым, которые з замков и мест наших Украйных без росказаня и ведомости на тое господарское и старост наших Украйных зъе-хавши, на Низу, на Днепре, в полю и на иных входах перемешкивают: маем того ведомость, иж вы на местцах помененых, у входах разных свовольно живучи, подданым цара турецкого, чабаном и татаром цара перекопского, на улусы и кочовища их находючи, великие шкоды и лупезства им чините, а тым граници панств наших от непріятеля в небезпеченство приводите»60. В наведеному акті сказано лише про те, що запорізькі козаки «перемешкивают» на Дніпрі, на Низу й на полях. Але Дніпро великий, а Низ і поля ще більші: на Дніпрі, крім Томаківського острова, у межах Запоріжжя було 264 острови. Таким чином акт, наведений М. Костомаровим, нічого не говорить про Томаківську Січ, тому рік її виникнення та ім'я засновника залишаються невідомими нам. Так само невиразно говорить про Томаківську Січ і польський історик Мартин Бєльський: «Є і третій такий острів на Дніпрі, котрий звався Томаківкою, на якому пере­важно проживають низові козаки, оскільки це було для них найкраще укріп­лення»61. У Еріха Лясоти і в Боплана про Томаківську Січ узагалі нема жод­них даних: вони згадують про неї лише як про острів на Дніпрі, причому Л ясота навіть не називає його імені, хоча, без жодного сумніву, говорить саме про То-маківку. Він розповідає, що, спускаючись униз по Дніпру, його річкова флотилія проминула три річки Томаківки, що впадають у Дніпро з правого боку в тому місці, де є значний острів 62. А навпроти гирла річки Томаківки є лише один острів, однойменний з річкою. Боплан узагалі не бачив острова Томаківки й знає про нього лише з розповідей, що це острів високий, круглий, у вигляді пів­кулі діаметром не більше третини милі, весь вкритий лісом, ближчий до ро­сійського, як до татарського берега, й настільки відкритий, що з його вершини буцімто можна бачити весь Дніпро від самої Хортиці до Тавані bJ. Зрештою, останні слова Боплана цілком неправдоподібні, адже це значить бачити з одного боку за 50, а з другого за 150 верст. Виразно про Томаківську Січ гово­рить лише князь Митецький: він стверджує, що в давнину тут була запорізька Січ, і нині «тут знамените городище»64.

Але якщо наприкінці XVI століття на острові Томаківці й існувала Січ, то вже в першій половині XVII століття її перенесли звідси в інше місце, а острів у цей час був пустельним місцем, на якому часто знаходили собі притулок різні особи, що шукали в пониззі Дніпра широкого простору й ховалися від жорсто­ких переслідувачів своєї батьківщини. На острів Томаківку, зокрема 1647 року 1 грудня, утік із в'язниці села Бужина Богдан Хмельницький зі своїм сином Тимофієм, втік від переслідувань польських властей. Тут відбулося і побачення Богдана Хмельницького з Іваном Хмелецьким, послом коронного гетьмана Польщі Миколи Потоцького. Посол переконував Хмельницького не починати війни проти поляків, облишити всі свої бунтівничі задуми й повернутися на батьківщину: «Запевняю вас чесним словом, що й волосина не спаде з вашої го­лови» 65. Через рік після цього один із польських воєначальників 2 квітня 1648

* Радянська енциклопедія історії України подає 40-ві Pp. XVI ст.

а! Костомаров Н. Южная Русь и козачество//Отеч. зап. 1870. № 188. С. 39. АЮЗР. Т. 1. Ч. 3. К.,

1863. С. 4 (20 листопада 1568 р.).

ь| Kronika polska Marcina Bielskiego. Т. 2. Sanok, 1856. S. 1358—1361. c'2 Ласота Э. Путевые за­писки. С. 52, 83. 6,1 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 25.

1,1 Мышецкий С. История о козаках. С. 69. |>:' Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. Т. 1. СПб, 1884. С. 251, 256; Лето­пись Самовидца. С. 219.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

року доповідав у столицю Польщі, що Хмельницький сидить на острові Буцька, інакше званому Дніпровським островом, за дві милі від лівого берега ріки, на котрому стояли поляки, і що його хтозна чи й дістанеш з доброї гармати 66. Втім, що стосується перебування Богдана Хмельницького на острові Томаківці, то його зустріли тут зовсім не так привітно, як цього слід було сподіватися. Справа в тому, що ще перед утечею Богдана Хмельницького з України на За­поріжжя стався бунт нереєстрових козаків, очолених отаманом Федором Лин-чаєм, проти реєстрових із полковником Іваном Барабашем та іншими старши­нами: перші стояли за народні права, другі за інтереси польських панів та особисту вигоду. Але бунт було придушено; серед старшин, що брали участь у ліквідації заколоту, був і сотник Богдан Хмельницький як людина, зв'язана обов'язком своєї служби. Партія невдоволених зазнала невдачі; сам Линчай з однодумцями втік на Запоріжжя й розташувався тут на острові Томаківці. Сюди, гнаний лихою долею, прибув Богдан Хмельницький. Та на острові Тома­ківці його прийняли недовірливо, тому майбутній гетьман залишив Томаківку й спустився нижче до Микитиного Рога, де на той час була запорізька Січ, пере­несена з острова Томаківки 67. Згодом, пробувши якийсь час у Січі й зустрівши тут повну довіру й співчуття з боку запорізьких козаків, Богдан Хмельниць­кий, за порадою кошового і всіх курінних отаманів, виїхав з усім товариством із Січі на той самий острів Томаківку «буцімто для кращої своєї й кінської ви­годи», а насправді щоб вирушити з острова в Крим і сповістити про себе крим­ського хана''". 1687 року, під час першого походу князя Василя Голіцина на Крим, на лівому березі Дніпра нижче острова Томаківки стояв з козацьким обозом син гетьмана Івана Самойловича Григорій; тут він отримав сумну звіст­ку про скинення його батька з гетьманства та його заслання. 1697 року, під час Азовського походу Петра І, на острові Томаківці стояли з обозом, козаками й стрільцями наказний гетьман, лубенський полковник Леонтій Свічка й стрі­лецький полковник Іван Єлчанінов, очікуючи тут повернення гетьмана Івана Мазепи, котрий ішов знизу, від турецької фортеці Тавані, вгору по Дніпру. На зворотному шляху від фортеці Тавані й міста Кизикермена Мазепа дійшов до острова Томаківки, висадився тут на суходіл, звідси відправив великі й малі судна у Січ, а сам, написавши з острова Томаківки листа про все до Москви, рушив табором угору до Кодака й далі 69.

Острів Томаківка, який татари влучно назвали «тумак», себто шапка, справді нагадує шапку й за розповідями старожилів, у давнину був вкритий вели­чезним лісом; на його околицях росли високі груші, а на самій середині «гойдав­ся високий-превисокий дуб». Ці розповіді цілком збігаються з наведеним вище свідченням Боплана. У стратегічному плані розташування острова Тома­ківки дуже зручне: він стоїть серед низовинних плавнів і з усіх боків охоплений ріками й річками. З півдня й південного заходу до нього підходить Річище, утворене правою гілкою Дніпра Бугаєм під Голо груші вкою, яке тече зі сходу на захід десять верст, кінцем своєї течії торкається острова Томаківки й по­тім впадає нижче острова у Чернишівський лиман. Зі сходу через острів зви­вається ріка Ревун, котра відділяється від Річища біля південно-східного кута острова, йде над східним берегом, зліва приймає в себе річку Ревунчу * зав­ширшки в чотири сажні; потім, дійшовши до середини острова, сам Ревун роз­діляється на дві гілки: головна гілка, зберігаючи ту саму назву, йде далі на пів­ніч попід самим островом, а друга звертає направо у плавні й отримує тут наз­ву Бистрика, або Ревунця; відійшовши трохи на схід від острова, цей Бистрик, або Ревунець приймає в себе степову річку Томаківку, котра, почавшись значно північніше від острова, проходить степом шістдесят верст через землі селян та різних власників і врешті з'єднується з Бистриком навпроти північної окраї­ни острова, під Матнею, виселком с. Чернишівки, біля самого двору селянина

" Памятники, изданные временной комиссией для разбора древних актов. Т. 1. Отд. 3. К., 1845. С. 18.

"' Буцинский П. О Богдане Хмельницком. Харьков, 1882. С. 38.

''* Величко С. Летопись.

Т. 1. К., 1848. С. 41.

69 Там же. Т. 3. К., 1855.

С. 17, 441, 450.

* Гідронім не зберігся.

Івана Миколайовича Пшеничного. З півночі над островом Томаківкою йдуть той самий Бистрик з Томаківкою, який знову з'єднується з гілкою Ревуном, і той самий Ревун, що виходить з Річища. З заходу до Томаківки прилягає великий лиман Чернишівка, у який з одного боку, через Гнилу, впадає гілка Ревун, а з другого —гілка Річище. Крім цього, між згаданими річками й островом до Томаківки прилягають ще три великі озера: Соломчине на півдні, Калинувате на південному сході й Спичине на півночі.

Річки й гілки навколо острова Томаківки, особливо Річище, й достатньо гли­бокі, й досить широкі навіть у наш час: по Річищу можуть вільно ходити не­великі судна, а у водопілля й великі судна. За спостереженнями старожилів, у минулому всі річки були вужчими, ніж тепер, зате незрівнянно глибшими й швидшими, ніж у наш час, а тепер вони замулені. Сам острів з південного бо­ку, там, де до нього підходить Річище, у наш час пустельний і голий; береги його круті, уривисті, оголені й складаються з червоної глини, яка щороку на вели­кому просторі обвалюється в ріку після весняної повені; тут найбільша висота острова — сім сажнів. Зі східного боку берег острова знижується, поступово стаючи розлогим, укритим степовою травою; він обрамлений цілою алеєю диких груш; майже на самій середині східний берег має невеликий згин, схожий на майстерно вирізаний серп місяця. Грунт тут чорноземний, вельми вигідний для вирощування хліба. Від середини острова східний берег стає зов­сім голим і лише в самому кінці, на північному сході, поступово з'являються грушеві дерева, тут же з'являються вапнякові камені. З північного боку весь берег острова пологий, вкритий степовою й болотяною травою, місцями обрам­лений грушами. З західного боку берег також пологий, вкритий травою, гру­шами, вербами, де-не-де є пні тополь, вишень і терну, а в нижньому кінці є вели­кі поклади вапняку з морськими черепашками дуже великого розміру. До двох берегів Томаківки, східного й південного, прилягають розлогі плавні, частково казенні, частково селянські, що тягнуться сім верст до самого Дніпра, вкриті густою травою «кукотиною», порослі товстими вербами, осокорами, шовкови­цею, густою лозою. Навесні їх повністю заливає водою.

Уся окружність острова Томаківки становить шість верст, а площа — 350 десятин; поверхня острова, крім описаних околиць, позбавлена всілякої рослинності, як деревної, так і трав'яної, що пояснюється стійкою звичкою селян Чернишівки вивозити на випас на острів Томаківку свою худобу — ко­ней, корів, свиней — і залишати їх тут без жодного догляду на все літо, дозво­ляючи їм бродити по острову до самої осені й знищувати на ньому будь-яку рос­линність дощенту. Тому тут часто можна зустріти таку худу свиню, що вона швидше нагадує дві складені докупи дошки; місцеві діди кажуть про таку свиню, що вона відівчилася їсти: «Киньте їй шматок хліба, вона з'їсть, але неодмінно здохне, бо відвикла їсти; час від часу вона лише плямкає, щоб не забути, як їдять».

Сліди перебування запорізьких козаків на острові Томаківці збереглися й до нашого часу у вигляді невеликого укріплення на його південній окраїні у фор­мі правильного редуту. Цей редут складається з трьох траншей: східної, зав­довжки 49 сажнів, західної, завдовжки 29 сажнів, і північної, завдовжки 95 сажнів. В останній на 45-му сажні, рахуючи зі сходу на захід, є вхід. Південні кінці східної і західної траншей під дією весняних вод уже перетворилися на глибокі урвища, але верхні кінці цих траншей цілком збереглися. На них рос­туть столітні груші; такі самі груші ростуть і вздовж усієї північної траншеї. Найбільша висота кожної з траншей — три з половиною сажні. Центр усього укріплення порушують невеликі горби і ями; останні — справа рук скарбо­шукачів, які говорять про величезний скарб, буцімто закопаний на острові Томаківці. Крім того, у північно-східному розі укріплення є п'ять невеликих могилок, у котрих похована сім'я селянина Федора Степановича Заброди, що жив і працював на острові Томаківці лісовим сторожем казенних плавнів понад 25 років.

Поблизу укріплень знаходять різні запорізькі старожитності — рибаль­ські гачки, залізні цвяхи, металевий і череп'яний посуд, дрібні срібні монети,

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

чавунні й олов'яні кулі тощо. Від запорізького укріплення слід відрізняти не­значний земляний квадрат у південно-західній окраїні острова, зроблений для розсадника та копиць сіна згаданим селянином Забродою. Крім укріплення від запорізьких козаків на Томаківці збереглося ще кладовище на східній окра­їні за великим курганом, що стоїть майже в центрі острова. Не так давно, 1872 року один із любителів старовини, нікопольський протоієрей Іоанн Карелін ба­чив на острові цвинтар із піщаниковими надмогильними хрестами, написи на яких розповідали про похованих під ними запорожців '". У наш час жоден з цих хрестів не вцілів: усі вони розібрані селянами для фундаментів під будинки й комори. Нарешті, в південному кінці Томаківки, майже навпроти його середи­ни, показують ще льох, також буцімто викопаний запорізькими козака­ми. За словами старожилів, льох мав довжину три сажні, починався від гіл­ки Річища й тягнувся далеко вгору. У наш час він є серед обвалу, який займає цілу квадратну десятину землі в південному кінці острова, утвореного під дією весняних вод. Пролізти в цей льох немає жодної можливості через силу-си-ленну змій, котрі тут водяться. Особливо багато їх тут навесні: одні з них ви­сять над печерою, інші виглядають з боків, треті повзають по дну. «Тут од цієї погані й не пройдеш: з гадюкою і їси, з гадюкою і п'єш, з гадюкою і спиш. Оце ляже пастушок чи хто там інший на острові спати, а вона, підла, вже й пі­дібралась під нього: скрутиться клубком, підповзе під чоловіка, та й спить,— самій, проклятій, бачте, холодно лежати; у минулі часи вони кишма кишіли на острові. Як прийде, було, пора косити траву, то косарі передусім беруться за дрючки, щоб вибити гадюк, а тоді вже косити траву»'1.

Микитинська Січ була розташована на Микитиному Розі або мисі, біля пра­вого берега Дніпра, на півтораста сажнів нижче Стукалового чи Орлового ост­рова, навпроти нинішнього містечка Нікополя Катеринославського повіту. Свою назву Микитирська Січ, очевидно, отримала від Микитиного Рога, але чому сам ріг отримав назву Микитиного, про це ми не маємо жодних історич­них даних, є лише більш-менш правдоподібне пояснення: «Якийсь Микита, заповзятливий малорос, спокусившися розповідями своїх побратимів, котрі бували в походах проти кримських татар, наслухавшись про привілля Дніпра, багатого рибою й різними звірями, від оленя до дикого коня й полохливого зай­ця, котрі плодилися на його численних островах, а може й сам брав участь у по­ходах проти бусурманів, з котрими Україна здавна вела війни,— цей Микита оселився на мисі біля Дніпра, котрий і отримав назву від його імені — Ми-китин Ріг. Передмістя Нікополя й тепер має назву Микитине»'2.

Уперше назву Микитин Ріг ми зустрічаємо у Еріха Лясоти: повертаючись назад із Базавлуцької Січі, Еріх Лясота залишив Микитин Ріг по лівий бік і, піднявшись трохи вище Рога, ночував біля невеликого острова ''. Наступну звістку про Микитин Ріг і Микитинську Січ знаходимо у українського лі­тописця Самовидця: під 1647 роком літописець розповідає, як Богдан Хмель­ницький «фортельно» дістав королівський лист у свого кума Барабаша, прочи­тав його козакам, вказавши їм шлях на Запоріжжя, а сам 1 грудня втік спо­чатку на острів Бучки, звідси на Микитин Ріг, де знайшов триста чоловік коза­ків, переколов разом з ними польських жовнірів, а потім вирядив послів до кримського хана Іслам-Гірея просити в нього допомоги проти поляків, на що хан дав йому свою цілковиту згоду'4. Існування Січі на Микитиному Розі підтверд­жує і польський хроніст Дзєвович: він говорить, що Микитинська Січ заснована якимось козаком Федором Линчаєм під час відновлення Кодацької фортеці 75. Від Боплана ми знаємо, що фортецю Кодак після зруйнування її козаками польський уряд повторно відновив 1638 року /6, отже, роком заснування Ми-китинськоі'Січі слід вважати 1638 рік. У другій половині XVIII ст. про існування Микитинської Січі згадує і князь Мишецький: «Урочище Микитине міститься

'" Записки одесского об­щества. Т. 8. С. 448. 71 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 1. С. 292. '2 Записки одесского об­щества. Т. 9. С. 523. 7,1 Ласота Э. Путевые за­писки. С. 53. '4 Летопись Самовидца. С. 219.

'3 Украинская летопись Срезневского. Харьков, 1835. С. 117.

,6 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 20, 21.

Д. 1. Яворницький Історія запорізьких козаків

на правій руці берега навпроти Кам'яного Затону... При тій ріці (Підпільній, а тепер Орловій) є урочище Микитине, де в давні часи були запорізькі Січі. При цьому урочищі є ретраншемент, збудований росіянами в минулий час, під час турецької війни, де, при тому урочищі, було залишено обоз під командою геть­манського сина Поповича»7 . Свідчення князя Митецького наводить літопи­сець Рігельман, а за ним відомі історики Малоросії Бантиш-Каменський і Маркевич

Микитинська Січ освячена перебуванням у ній знаменитого гетьмана укра­їнських козаків Богдана Хмельницького. Це було на самому початку його діяльності, 1647 року. Перед цим Хмельницького тримали ув'язненим у селі Вужині Чигиринського повіту Київської губернії і за наказом коронного геть­мана Потоцького мали стратити як людину, що напевно стоїть на чолі народ­ного повстання проти польського уряду. Та тоді, коли в Бужин прийшов такий грізний наказ, страчувати було вже нікого: Хмельницький зі своїм сином Ти­мофієм утік у запорізьку Січ, котра в той час була на Микитиному Розі, й при­був туди 11 грудня 1647 р. З'явившись у Січ, Хмельницький скликав загальну козацьку раду й на раді виголосив зворушливу промову, котра глибоко запала в серця запорожців і підняла їх на високий подвиг визволення України від поль­ського ярма: «Віра наша свята зневажена... Над проханнями нашими сейм глу­миться... Немає нічого, що б не міг вдіяти нам шляхтич. Війська польські ходять селами й часто цілі містечка винищують дощенту, ніби задумали винищити рід наш!.. Віддали нас у рабство проклятому родові жидівському. Дивіться на мене, писаря військового запорізького, старого козака, мене гноблять, переслідують лише тому, що так хочуть тирани. До вас приніс я душу й тіло; переховайте мене, старого товариша; захистіть самих себе: вам те саме загрожує»'1. Таким чином, у Микитинській Січі Богдан Хмельницький знайшов собі притулок у недолі, тут почув він перший відгук на захист усієї України; тут побачив він щире бажання низових «лицарів» боротися проти зневаження віри предків, про­ти осквернення православних храмів, проти приниження руської народності; тут же він, обраний загальною військовою запорізькою радою гетьманом усієї України й кошовим отаманом усього Запоріжжя, започаткував один з най­важливіших в історії Росії актів — злиття Малоросії з Великоросією в одну політичну цілість і водночас кинув першу зернину панславізму, можливо, сам того не усвідомлюючи.

Разом із влаштуванням Січі на Микитиному Розі в ній, мабуть, було збудо­вано й церкву; літописи минулих століть не зберегли нам вказівок, була це постійна чи тимчасова, похідна церква, та існування її в Микитинській Січі не викликає жодних сумнівів: 1648 року в ній молився Богдан Хмельницький піс­ля обрання його козаками гетьманом і кошовим, а незабаром, розбивши поляків під Жовтими Водами й Корсунем, він прислав подарунок запорізьким коза­кам — за один прапор чотири великих, за один бунчук — два, за одну просту булаву — дві різьблені, за одну пару литавр — три чудові пари, за три прості гармати — три відбірні, за ласку війська — тисячу битих талярів, крім того на церкву божу та її служителів — триста талярів

Але Микитинська Січ, так само, як і Хортицька, Базавлуцька й Томаків-ська, існувала недовго, в усякому разі не далі 1652 року, коли було засновано наступну за нею Чортомлицьку Січ. 1667 року за договором поляків з ро­сіянами в Андрусові Микитине вже йменувалося не Січчю, а перевозом 81; 1688 року Микитинська Січ називалася «пустою», старою запорізькою Січчю, котра «була на тому боці»82. З 1734 року Микитине вже стало селом; 1753 року в офі­ційних актах воно звалося Микитинською заставою На той час у Микитин-

77 Мышецкий С. История. С. 10, 69.

Бантыш-Каменский Д. История Малой России. Т. 2, прим. 10; Ригельман А. Летописное повествование. Т. 1. С. 2; Маркевич Н.

История Малороссии. Т. 2. ''' Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. Т. 1. С. 151 — 156.

"" Величко С. Летопись. Т. 1. С. 52, 74.

Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 525. "2 Величко С. Летопись. Т. 3. С. 62.

"' Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 64, 68, 70.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

ській заставі, крім корінних жителів, перебували й посадові особи Січі: шафар і підшафарій *, писар і підписарій, котрі збирали у людей, що приїжджали через Микитинську заставу, гроші, доставляли їх у загальну військову скарбницю й робили записи про це у книгах прибутків-видатків. Тут же була митниця, утри­мувалися чатові козаки, прикордонний комісар від московського уряду для роз­гляду суперечок між запорожцями й татарами. Окрім того, в Микитині жив товмач, або перекладач, котрий знав, крім російської й української мов, ту­рецьку й татарську і забезпечував усіх, хто їхав у Крим і далі за кордон, квит­ками турецькою й татарською мовами.

Зрештою, якою б не була роль Микитина, але воно на той час було й зов­сім не людним, і зовсім не багатим: у ньому налічувалося лише близько 40 хат сімейних жителів833 та до 150 козаків-службовців, окрім залічуваних до нього 300 зимівників у степу. В такому вигляді Микитине й залишилося до 1775 ро­ку, того згубного в історії Запоріжжя року, коли козаки, припинивши своє політичне існування, почасти пішли до турків, частково ж лишилися на бать­ківщині й поповнили собою різні села сімейних запорожців, котрі жили у віддалених від Січі зимівниках. Саме тоді й Микитине стало багатолюднішим. 1764 року воно серед інших сіл увійшло до складу новоутвореної Новоросій­ської губернії; 1778 року з волі князя Григорія Потьомкіна, на той час всесиль­ного Новоросійського губернатора, Микитине було перейменоване з містечка на повітове місто Нікополь 8'' (від грецьких слів «Nixiiw» й «І ІбХтц», тобто місто перемоги), але через рік з повітового міста знову перейменоване на містечко, яким лишається І до нашого часу.

У даний момент Нікополь — торгове, промислове й досить багатолюдне містечко (понад 12 000 мешканців), яке має п'ять шкіл, поштове відділення, телеграфну станцію, аптеку, дві церкви й до сотні великих крамниць. Воно ді­литься на кінці — Микитинку, Довголівку, Лапинку й середню частину, власне Нікополь.

Перша церква в Микитиному, як ми бачили, існувала вже 1648 року, але це, очевидно, була похідна церква 8>. 1746 року в Микитиному, у запорізьких коза­ків, існувала вже постійна дерев'яна церква, але незабаром вона згоріла. Тоді запорожці спорудили замість знищеної нову церкву Покрови пресвятої Бого­родиці, також дерев'яну з однією «банею», тобто куполом, за прикладом «кри­жової», або католицької церкви, з іконостасом, «ув'язаним на полотні». Невідо­мо, коли в Микитиному була збудована ця друга церква, але 1774 року її нази­вають «порядною» дерев'яною церквою, а з 1777 року її вже вважають старою, й «хоча цього 1777 року, січня 23 дня, за визначенням слов'янської консисторії, преосвященний Євгеній, архієпископ слов'янський, затвердив священиком Пет­ра Рассевського, але нині згадана Микитинська церква Святої Покрови зо­стається без священиків порожньою» 8(>.

1796 року замість третьої спорохнявілої церкви в Микитиному збудували четверту, також дерев'яну, з такою ж дзвіницею, добудованою 1806 року. Ця церква існує і в наш час, вона зветься соборною церквою і стоїть біля самого берега Дніпра. 1858 року в Нікополі збудовано й другу церкву, кам'яну і з ка­м'яною дзвіницею, добудованою 1865 року.

В наш час у містечку Нікополі від колишньої запорізької Січі не залишилося жодного сліду. Якихось п'ятдесят років тому, під час великої весняної повені, місце Січі, всі її цвинтарі та капличка були відрізані водою від берега й знесені вниз за течісю Дніпра; сама ж річка Підпільна, на котрій стояла Січ, була роз­мита сильним напором води й, з року на рік розширюючись, вона перетворилася у широку ріку Орлову, котру тепер багато хто приймає за справжній Дніпро, по

* Збирачі податків. ла За іншими джерелами «до 20 житлових запорізь­ких хат» (Записки одес­ского общества. Т. 7. С. 175).

м 3 родинних паперів ге­нерал-майора О. М. Си-нс.іьникова; за іншими даними Нікополь було оголошено містом 1782 р. (Записки одесского обще­ства. Т. 9. С. 523).

":' Величко С. Летопись. Т.

1. С. 52, 74.

Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 64; Записки одес­ского общества. Т. 6. С. 524: Т. 7. С. 175.


Записки одесского об- щества. T. 6. С. 525.- Хмельницкий. Т. 1. С. 252.

щества. Т. 6. С. 524. Костомаров Н. Богдан 9" Мышецкий С. История.

4S Записки одесского об- С. 10, 69.

ній у літній час ідуть кораблі й тече вона якраз під самим Нікополем 8?. Тому місце колишньої Микитинської Січі можна встановити лише за розповідями старожилів. Із цих розповідей видно, що Січ та цвинтар при ній знаходилися рівно на 350 сажнів нижче теперішньої пароплавної пристані Нікополя, біля правого берега Дніпра, навпроти того місця, де в наш час є водяні млини, інакше кажучи, навпроти двора селянина Василя Ходарина, котрий живе майже на самому березі Дніпра. На місці запорізької церкви ще не так давно стояла дерев'яна капличка заввишки сажнів із чотири й перерізом в один сажень. Нижче каплички через Дніпро йшла давня козацька переправа, відома у за­порожців під назвою Микитинської. У цьому ж місці з Дніпра просочувалася невелика гілка Підпільна. Біля церкви був цвинтар завдовжки до 70 й зав­ширшки до 100 сажнів, навпроти нинішнього двору селянина Федора Рибакова. Але все це навесні 1846 року змила течія Дніпра. Сам берег Дніпра щороку обвалюється у воду, оголюючи цілі купи козацьких кісток, котрі бездоглядно валяються по піску; тут частенько стирчать напівзогнилі дубові труни, що хо­вають лише мізерні кістяки колись доблесних і безстрашних лицарів, низових козаків; поміж скелетами часто трапляються мідні хрестики, іконки, ґудзики, персні, а іноді й штофи, наповнені «оковитою», без якої запорожець, мабуть, не міг обійтися й на тому світі.

З минулих часів у Нікополі збереглися земляні укріплення у вигляді валів і ровів поблизу цвинтарної церкви, верст за п'ять від Дніпра в південно-захід­ному напрямку. З півдня вони починаються від подвір'я селянина Микити Пет­ренка, йдуть понад дворами селян Павла Сидоренка, Семена Гребінника, Федора В'язового й Григорія Дорошенка, звідси до вітряків мають пропуск для в'їзду й потім знову починаються від вітряка селянина Дмитра Хрипуна, по­вертають на схід і йдуть до городу караїма Мардохая Бабаджана, далі тягнуться через загін Івана Бабушкіна, город Прокопа Демури, двір Федора Безрідного й нижче нього губляться. Загалом ці укріплення мають вигляд правильного кола й оточують дуже великий простір землі завдовжки 750 й завширшки 500 саж­нів, захоплюючи собою всю базарну площу Нікополя й досить багато селян­ських дворищ. Важко сказати з абсолютною точністю, до якого часу належать ці укріплення; але навряд чи вони насипані жовнірами польського гетьмана Потоцького для спостереження за діями козаків у Микитинській Січі, як гадає Карелін 88. Це припущення позбавлене будь-якої підстави, оскільки гетьман Потоцький, посилаючи за Хмельницьким легкий загін («залогу») з 800 чоловік до Микитинської Січі, зовсім не мав на меті розташовуватися табором навпроти Січі, а лише спіймати втікача й доставити його в Польщу. А Хмельницький, довідавшись про висилку цього загону, покинув Січ і спустився нижче до ли­ману; загін подався за ним, але потім, переконаний самим Хмельницьким, перейшов на його бік 89. Таким чином, гетьману Потоцькому тут не було ні ча­су, ні можливості споруджувати земляні укріплення; та й важко навіть припус­тити, щоб запорізькі козаки дозволили полякам насипати фортецю лише за якихось п'ять верст від самої столиці їхніх вольностей Січі. Залишається пого­дитися з князем Мишецьким, котрий стверджує, що ретраншемент біля Мики­ти ного зроблений «от россиян в прежние годы, как хаживали Крым вое­вать»90.

Із часів запорізьких козаків у Нікополі вціліло кілька речових пам'яток: будівель, речей церковного й домашнього вжитку, писемних документів. З бу­дівель цікаві дві запорізькі хатини — одна, споруджена 1746 року «стараніем Максима Калниболотскаго», є власністю єврея Тіссена; друга, споруджена 1751 року «рабами божіими куренным атаманом Онуфрієм Назаровичем и Гаврилом Игнатовичем», належить Ксенії Панченковій. Один запорізький курінь із написом «Построин курінь полтавскій, 1763 года, июня 6 дня» на­лежить Ганні Степанівні Гончаровій. Хатини перенесено в Нікополь із села

Історія й топографія восьми запорізьких Січей



Покровського, де була остання Січ, а курінь, за переказом, було збудовано в са­мому Нікополі. З інших запорізьких речей цікавими є козацька мідна гарма­та, котра до 1888 року стояла за огорожею соборної церкви, й залізний хрест з тієї церкви, в котрій, за переказом, молився Богдан Хмельницький. У самій церкві — ікона Христа з частинкою животворного дерева, на якому було ро­зіп'ято Спасителя, прикрашена срібною «шатою» 1747 року коштом кошового отамана Павла Козелецького; чотири хоругви з різними зображеннями; п'ять ікон, серед яких ікона Миколая, придбана козаком Антоном Супою, ікона Вар­вари, написана Михайлом Решетняком, ікони Спасителя й Богоматері у срібних шатах, заввишки в сім з половиною і завширшки в п'ять четвертей, котрі стояли на хорах, де був особливий престол в ім'я чудотворця Миколая; ікона із зобра­женням Богоматері, святителя Миколая й архангела Михаїла, а під ними цілої групи запорожців, що моляться зі своїм отаманом; останні показані в їх зви­чайному одязі й при зброї, з непокритими головами й довгими «оселедцями». За переказом, тут зображено кошового отамана Петра Івановича Калнишев-ського з товариством, який звертається з молитвою до Богоматері про за­хист козаків від біди, котра загрожувала їм з боку Москви напередодні падіння Запоріжжя; тому з вуст отамана до вуха Богоматері простягнуто молитву; «Мо­лимся, покрый нас честным твоим покровом, избави от всякаго зла», на що Богоматір, нахиливши вухо до запорожців, відповідає: «Избавлю и покрыю люди моя». Крім того, зберігся невеликий напрестольний кипарисовий хрест у срібній оправі, пожертвуваний козаком Лавріном Горбом; чудове євангеліє мос­ковського друку в срібній оправі по малиновому оксамиту вагою два пуди без трьох фунтів; плащаниця з червоного з чорною серединою оксамиту, з вику­ваним зі срібла тілом Спасителя, пожертвувана 1756 року козаком тимошів-ського куреня Іваном Гаркушею, вартістю 1200 карбованців; дві ризи, одна суцільної золотої парчі, крім срібного наплічника, із зображенням Покрови Бо­гоматері, вартістю 1000 карбованців; друга з червоної парчі, крім наплічника зеленого оксамиту з золотим і срібним шитвом та зображенням Благовіщення, вартістю 700 карбованців; незрівнянний, єдиний такий і тому безцінний ана­лой, зроблений з арабського дерева «абонос» (чорного), оздоблений черепа­ховою і слоновою кісткою, перламутром, угорі стягнутий буйволовою шкурою й завершений угорі двома зміїними голівками. За переказом, запорожці отри­мали його від царгородського патріарха в той час, коли вони перебували під владою турків з 1709 по 1734 рік і за перехід на бік шведського короля Карла XII були позбавлені можливості спілкуватися з російською православною церквою, тому отримували священиків для себе з Константинополя. Окрім того зберегли­ся ще два срібні позолочені кухлі, один місткістю до чотирьох склянок (він, за переказом, належав кошовому Івану Дмитровичу Сірку), а другий, дещо мен­ший, з шістьма саксонськими монетами 1592—1598 років, з іменами Христіана, Йоганна, Георга, Августа, здобутий, за переказом, запорізькими козаками у сак­сонського генерал-майора Вейсенбаха 1746 року, коли запорожців посилали в Польщу для виловлення гайдамаків. Крім того, збереглося два портрети, писані з живих запорожців, братів Якова та Івана Шиянів, котрі після падіння Січі бу­ли ктиторами Нікопольської церкви й до самої смерті ходили в запорізькому вбранні. Нарешті, вціліли золота медаль, дана 1788 року за подвиги під Очако­вом запорізькому полковнику Коленку; зелений шовковий запорізький пояс завдовжки в п'ять із половиною аршинів; невеличкий залізний молоток з вибитою на ньому датою (1751 рік);квит київського архієпископа Рафаїла 1740 року про надіслану в Січ до церкви Покрови пресвятої Богородиці богослужбову кни­гу '".

За Микитинською йшла Чортомлицька, або ж Стара Січ, розташована на Чортомлицькому розі або мисі, від якого й отримала свою назву. Очевидно, саме про цю Січ розповідає балакучий, але не завжди точний і правдивий Бо-план (1620—1647) *. «Дещо нижче річки Чортомлика,— пише він,— майже на

'" Эварницкий Д. Запоро- * На Україні Боплан був

жье. Т. 2. С. 44—55. 1630—1647 рр.


середині Дніпра знаходиться досить великий острів з давніми руїнами, оточе­ний з усіх боків понад 10 000 островів 92, розкиданих неправильно... Оці-то численні острови правлять притулком для козаків, які називають їх військовою скарбницею»9'. Князь Мишецький, перелічуючи всі запорізькі Січі, у другому розділі своєї «Історії» зазначає: «Стара Січ стоїть поблизу Дніпра на річці Чор-томлику. Згадана Січ початок свій веде з того часу, як запорожці ще були за по­ляками»'". Чортомлицька Січ заснована 1652 року за кошового отамана Лутая, про що свідчить наступний акт: «Город Сича, земляной вал, стоял в устьях у Чортомлыка и Прогною над рекою Скарбною; в вышину тот вал шесть сажен; с поля, от Сумской стороны и от Базавлука, в валу устроены пали и бойницы и с другой стороны от устья Чортомлыка и от реки Скарбной до валу, сделаны коши деревянные и насыпаны землей. А в этом городе башня с поля, мерою кругом 20 сажен, а в нем окна для пушечной стрельбы. А для ходу по воду сделано на Чортомлык и на Скарбную восемь форток и над теми фортками бойница, а ши­риною те фортки только одному человеку пройти с водою. А мерою тот городок Сеча с поля от речки Прогною до речки Чортомлыка сто ж сажен да с правой стороны речки Прогнои, а с левой стороны речки Чортомлык, и впали те речки в речку Скарбную, которая течет позади города, подле самой ров. А мерою весь Сеча город будет кругом с 900 сажен. А строили этот город Сечу кошевой ата­ман Лутай с козаками тому 20 лет»93.

До цього досить детального зовнішнього опису Чортомлицької Січі варто лише додати, що всередині Січі було влаштовано курені з вікнами на площу й «кватирками» у вікнах, а поза Січчю, за містом, стояла так звана грецька хата,

96

можливо, приміщення для іноземних послів, що приїжджали до запорожців . Крім того, акти 1659, 1664 й 1673 років свідчать, що на Чортомлицькій Січі іс­нувала церква Покрови Богородиці: 1664 року кошовий отаман Іван Щербина писав гетьману Івану Брюховецькому, що церква ця раптово згоріла, так що духовенство навіть не встигло вихопити церковного начиння, тому кошовий просив гетьмана прислати в січову церкву тріодь пісну, апостол і кадильницю, інакше в піст не буде по чому й службу Божу правити. 1673 року в нову церкву Чортомлицької Січі на ім'я кошового Лук'яна Андріїва, або Лукаша, від царя Олексія Михайловича було надіслано 12 книг четьї мінеї 97. 1672 року в цій Січі було 100 ковалів «безпрестанно в ней живущих»98. Як видається, в якийсь пе­ріод ця сама Січ переносилася з Чортомлицького острова * у відкритий степ, у всякому разі, 1663року про неї писалося: «А Сеча и ныне у них на поле и кре­пости никакой нет» .



Загальний вигляд Чортомлицької Січі показано -на одній вельми цікавій гра­вюрі, що зберігається в Санкт-Петербурзькій імператорській публічній бібліо­теці, у відділі портретів Петра Великого. Вона виконана відомим гравером XVII століття Інокентієм Щирським на полотні завдовжки в 12 й завширшки в 7 1/2 четвертей і на самій горі має напис: «Богословскій и философскій те­зис, поднесенный кіевскою духовною академіей царям Іоанну и Петру Алек­сеевичам 1691 года». Лицевий бік гравюри весь списаний ликами, розділени­ми на шість рядів згори донизу. В першому ряду зображена Богоматір; у друго­му — святий князь Володимир; під ним — двоголовий орел, а обабіч Бого­матері й Володимира— 12 фігур різних святих, крім Спасителя й Бога-отця; у третьому ряду зображено місто Київ; в четвертому — зліва намальовано будинок, у якому сидять запорожці поруч із турками чи татарами на спільній раді, посередині — група козаків, які списами розміряють землю, а з правого

Цілковите безглуздя: на всьому протязі Дніпра в межах Запоріжжя було 265 островів.

Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 26.

Мышецкий С. История. С. 10; Миллер Г. Рассу­ждение о запорожцах. М.,

1847. С. 63.

95 Акты ЮЗР. Т. 11. № 5. С. 12. Акт 1672 року, від­нявши 20, отримуємо 1652 рік — час заснування Січі. 9,і Акты ЮЗР. Т. 5. С. 228; Т. 11. С. 355, 259; Ве­личко С. Летопись. Т. 2. С. 360.

97 Акты ЮЗР. Т. 5. С. 228; Т. И. С. 355. 259; Феодо­сии. Исторический обзор. С. 36.

9" Акты ЮЗР. Т. 11. С. 13. * У попередньому абзаці помилково сказано про ріг (мис).

'"' Акты ЮЗР. Т. 5. С. 143.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

боку — запорізька Січ з клубами диму над нею. Січ оточена високим валом, на котрому стоять три гармати на колесах, за валом видніють шість куренів, серед яких височить маленька триглава церковця. Нижче Січі йде останній ряд по­статей — візантійських імператорів Аркадія й Гонорія, Василя й Констянти-на, та російських царів Івана й Петра. Думка, вкладена майстром у картину, очевидна — він показав головні моменти з історії Київської Русі у зв'язку з історією запорізьких козаків і зобразив сучасне йому царське двовладдя в Ро­сії, підкріпивши його прикладом Візантійської імперії.

Причина перенесення Січі з Микитиного Рога в гирло Чортомлика, як нам здається, криється у більшій зручності місцевості біля Чортомлика порівняно з Микитиним Рогом. Річ у тому, що місцевість Микитиного Рога, досить висока і з трьох боків зовсім відкрита, мала досить значні недоліки у стратегічному розумінні: татари, кочуючи по лівому березі Дніпра, просто навпроти Січі, могли стежити за кожним рухом запорізьких козаків і передбачати всі їхні плани й задуми. Ця незручність могла бути причиною залишення козаками Січі на Микитиному Розі й перенесення її нижче, на ріку Чортомлик: «А не-пріятельского приходу к нему летом чаять с одну сторону полем, от крымской стороны, от реки Безовлука, а с трех сторон, за реками, некоторыми меры про­мыслу никакова учинить под ним нельзя. А в зимнее время на трех реках лед запорожцы кругом окалывают безпрестанно и в осадное время Сечю город шти * тысячам человеком одержать мочно, а что людей и всяких запасов и пу­шек будет больше, то и непріятелю будет страшно. А многолюдных турков и татар до Сечи перенять не мочно, потому что прилегла степь и в степи их не удержать»100.

Чортомлицька Січ вважалася січчю, яка переважала над іншими, тому па­пери, що виходили з цієї Січі, рідко підписувалися з означенням її місця: «Дано в Січі при Чортомлику», «Дано в Чортомлицькій Січі»,"" а переважно взагалі
• Тобто шести. План Чортомлицької Січі 101 Там же. Т. 8. С. 181,

100 Акты ЮЗР. Т. 11. № 5. Гравюра кінця 182; Т. 9. С. 222, 243, 266;

С. 14. XIX ст. Т. 11. С. 481.

5 Д. І. Яворницький



81
не мали вказівок на місце: «З Січі запорізької», «Дано на Коші Січі запорізь­кої», «Писано на Коші запорізькому», «З Коша запорізького»102, причому під Січчю розумілася саме Чортомлицька.

Чортомлицька Січ існувала протягом 57 років (1652—1709) * і справедливо вважалася найзнаменитішою з усіх запорізьких Січей: існування цієї Січі збіг­лося з найблискучішим періодом історичного життя запорізьких козаків, саме в той період, коли вони й «самому Царю-городу давали нюхать козацького по­роху». З цієї Січі «розливалася слава про козацькі подвиги по всій Україні». Саме в цій Січі діяли такі богатирі, як «завзятий, ніким не дійнятий, загарто­ваний, ніким не переможений» кошовий Іван Сірко, той Сірко, котрий був пост­рахом турків, грозою ляхів, славою і гордістю запорізьких козаків; той Сірко, котрий, за переказом, народився з зубами, щоб усе своє життя гризти ворогів руської народності й православної віри; той Сірко, іменем котрого татарки ля­кали своїх неслухняних дітей; за погибель якого султан особливим указом зве­лів правовірним молитися у своїх мечетях; той Сірко, кості котрого запорожці, за переказом, після його смерті п'ять років возили в труні, а потім, відрізавши в нього руку й засушивши, виставляли на пострах ворогам; той Сірко, іменем котрого часто називали й саму Чортомлицьку Січ — «Січ кошового Сірка». В цій Січі часто зав'язувалися такі справи, котрі потім розв'язувалися у сусід­ній запорожцям Україні, в російській Москві, польській Варшаві й турецькому Стамбулі. З цієї Січі запорожці ходили на Україну й Польщу, за Богдана Хмель­ницького під Жовті Води, Батіг і Жванець; у цій Січі вони присягали на вір­ність російському престолу й потім гірко оплакували смерть «старого Хмеля»; з цієї Січі вони ходили за сина Богдана Хмельницького, Юрія; ЗВІДСИ вони ба­гато разів виступали в похід під керівництвом Якова Барабаша, Івана Сірка, Мартина Пушкаря та інших українських вождів проти їхнього найлютішого ворога, брехуна й наклепника, гетьмана Івана Виговського, котрий лавірував між Москвою й Польщею, водночас доносив московському царю на запорож­ців і запорожцям брехав на московського царя. Звідси вони виходили й проти Хмельниченка, який врешті зрадив російському престолу, громили його наступ­ників, сьогобічного гетьмана Якова Сомка й тогобічного ** Павла Тетерю. З цієї ж Січі вони 1663 року ходили на Україну й провели тут так звану чорну раду, скликану українською черню, котра стратила Сомка; звідси ж запо­рожці не раз успішно здійснювали походи разом із московським воєводою Ко-саговим проти гетьмана Дорошенка й знаменитого польського вершника Чарнецького. З Чортомлицької Січі запорожці піднімали українців проти мос­ковських воєвод і бояр за їхні побори, податки й утиски малоросійського наро­ду. В цій самій Січі запорожці 1675 року вибили близько 14 000 турецьких яничарів і потім, очолені славним кошовим Іваном Сірком, здійснили блиску­чий похід у самий Крим, захопивши там безліч полонених і здобичі . З Чор­томлицької Січі запорожці 1677 року ходили на допомогу українцям під час так званого першого чигиринського походу турків, звідси 1687 й 1688 року вони виступали в походи на Крим під спільним керівництвом князя Василя Голі-цина, Івана Самойловича й Івана Мазепи; звідси ж 1701 року ходили походом під Псков на допомогу російському війську Петра І проти шведів. Нарешті, з цієї ж Чортомлицької Січі протягом усього її існування запорожці багато разів «чинили промисли» в турецьких і татарських землях біля Перекопа, Очакова, Кизикермена, Тавані, Кінбурна, Тягинки, Гнилого моря та інших місць і міст Татарського ханства й Турецького царства |<м.

Після п'ятдесяти семи років існування Чортомлицька Січ була зруйнована військами російського царя Петра І у знаменний для Росії 1709 рік. Ось як це сталося за словами літописців та істориків. Коли український гетьман Іван

Величко С. Летопись. Т. 2. С. 36, 37, 100, 345, 382, 396.

* Сучасна історіографія ототожнює Чортомлицьку

Січ з Базавлуцькою, яка існувала в 1593—1709 рр. * Тобто гетьманів Ліво­бережної й Правобереж­ної України.

103 Величко С. Летопись. Т. 2. С. 358 — 364.

104 Грабянка Г. Летопись. С. 111—255.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

100 Маркевич Н. История Малороссии. Т. 4. С. 318.

106 Мышецкий С. История. С. 11, 34.

107 Южнорусские летопи­си, изданные Белозерским.

Т. 1. С. 90.

108 Adlerfeld G. Histoire militaire de Carles XII. V. 2. P. 249—430.

109 Соловьев С. История России. Т. 15. М., 1881. С. 298.

Маркевич Н. История Малороссии. Т. 4. С. 293. 111 Чтения московского общества истории и древ­ностей. № 8. С. 21; № 6. С. 44.

Мазепа відступився від російського царя, тоді й запорожці, забувши свою не­давню неприязнь до Мазепи, палаючи ненавистю до Москви за порядки, за­проваджені нею на Україні, й за будівництво російських укріплень у самому За­поріжжі, на ріці Самарі і в урочищі Кам'яний Затон, а головне — бажаючи бачити «свою отчизну, милую матку, и войско запорожское, городовое и ни­зовое, не тилько в ненарушимых, лечь и в расширенных и размноженных вольностей квітнучую и изобилуючую», зважилися віддатися в «непраламан-ную оборону найяснішаго короля шведскаго Карла» й виступити проти росій­ського царя Петра |05. Кошовим отаманом на той час був Костянтин Гордієнко, або Гординський, чи Головко 106 з козацьким прізвиськом Кріт |07, людина безумовно хоробра, рішуча, на свій час освічена, оскільки вчився у Київській академії і вільно володів латиною |08. Козаки його любили, й він користувався величезним впливом і популярністю серед української черні. Спонукувані цим самим кошовим отаманом Гордієнком, запорізькі козаки 24 листопада 1708 ро­ку написали листа Івану Мазепі, в якому просили скерувати до них гетьман­ських і королівських уповноважених, щоб через них умовитись, з ким вони бу­дуть під час наступної війни; окрім того, домагалися від шведського й польсько­го королів військових клейнодів та допоміжного війська для зруйнування мос­ковської фортеці біля Кам'яного Затона, навпроти Січі, після чого обіцяли по­спішити на допомогу союзникам. У той час Петро, довідавшись про переговори запорожців із королями й гетьманом, а також наочно переконавшись у їх вели­чезному впливі, особливо кошового Гордієнка, на малоросійську чернь та українських козаків, вирішив за будь-яку ціну схилити запорожців на свій бік. Для цього відразу ж після прокляття Мазепи й обрання нового гетьмана Івана Скоропадського цар написав у Січ листа, в котрому умовляв козаків залиши­тися вірними російському престолові й православній церкві, за що обіцяв «при­множити до них свою милість» і негайно вислати, крім звичайної річної платні, по 1500 українських золотих на кожен курінь. Водночас цар запевняв запорож­ців, що коли він раніше затримав у Москві належну козакам військову платню, то зробив це внаслідок наклепу на низове товариство гетьмана Івана Мазепи, котрий часто писав цареві.в Москву, звинувачуючи запорожців у невірності |09.



До запорожців від царя були відряджені стольники Гавриїл Кислинський та Григорій Теплинський з грамотою і грішми: 500 червінців кошовому, 2000 старшині, й 12 000 куреням, крім того, через тих же послів було обіцяно, на знак особливої царської милості, прислати на Січ військові клейноди — прапор, пірнач, бунчук, литаври й палиці кошовому отаману й судді "°. Водночас з цар­ськими послами було відряджено від гетьмана Скоропадського лубенського сотника Василя Савича й від київського митрополита ієромонаха Іродіона Жу-раховського для умовлянь. У самій Січі в той час утворилося дві партії: партія старих, досвідчених козаків, і партія молодих, гарячих голів; перша стояла на законному грунті й радила триматись російського царя. Ця партія, на якийсь час узявши гору над другою, змусила надіслати до Мазепи листа, в якому запо­рожці, називаючи себе військом його царської пресвітлої величності, заявляли, що вони готові стояти за російського царя й за весь український народ проти ін-шоплемінних загарбників, що вторгнулись на Україну. Та проти розсудливих і досвідчених запорізьких товаришів виступила зелена молодь, котрою керував кошовий Костянтин Гордієнко, який фанатично ненавидів усе, що виходило з Москви. Сила опинилася на боці молодих, і тоді запорожці відібрали в прибулих у Січ послів гроші, а їх самих почали лаяти й ганьбити: ієромонаха називали шпигуном і погрожували спалити його в смоляній бочці, інших погрожували вбити або втопити у воді "'. Вслід за цим на грамоту Петра написали листа, в
якому, не жалуючи царя за попереднє вороже ставлення до них, «чиня досади-тельныя укоризны и угрозы, многие неприличные запросы, с нареканием и без-честием на самую высочайшую особу царя»"2, вимагали: 1) щоб усіх україн­ських полковників не було, а на Україні була така свобода, як і в Січі; 2) щоб усі млини по річках Ворсклі і Пслу та перевози через Дніпро біля Переволочної віддати запорожцям; 3) щоб усі царські укріплення на Самарі й на лівому бе­резі Дніпра біля Кам'яного Затону знести "3. Відіславши цареві листа, запо­рожці в той же час затримали у себе гетьманського посланця, котрий їхав у Крим з повідомленням про обрання на Україні нового гетьмана Скоропадсько­го, й, побивши його на раді до напівсмерті, відіслали до Мазепи, а другого посланця, висланого в Чигирин, чигиринський сотник Невінчаний убив зов­сім, а сам утік на Запоріжжя. Тоді цар написав два листи, одного за другим, кня­зю Меншикову, котрий керував на той час військовими діями на Україні й жив у місті Харкові; в цих листах він сповіщав князя, що запорожці зібралися по­близу Богородицької фортеці на ріці Самарі й що він побоюється, аби вони чо­гось не заподіяли їй, а також, щоб кошовий і суддя не провели їх через Перево-лочну до шведів. Тому він наказував князеві поставити у зручному місці Інгер-манландський полк, щоб «мати око на їхній похід», а також, по можливості, додати людей у Богородицьку фортецю, у Кам'яний Затон послати два полки чи й більше гарнізонного війська, а в самій Січі за допомогою миргородського полковника Апостола спробувати змінити головну стар­шину — кошового отамана й військового суддю. Тоді Данило Апостол за на­казом Меншикова відрядив кількох чоловік із Миргородського полку, колишніх запорізьких військових старшин з немалою кількістю грошей у Січ, щоб ски­нути кошового й суддю «и во всех противников учинить диверсию». Відряджені повинні були прилюдно, на військовій раді, оголосити запорожцям, що кошовий і суддя перейшли на бік Мазепи не тому, що вважали цю справу справедливою і законною, а тому що були підкуплені зрадником. Слідом за цим Петро знову пи­сав Меншикову; він наказав йому й далі дбати про те, щоб привернути на свій бік запорізьких козаків, діючи на них добрим словом і лише у крайньому разі збро­єю. «В Каменном Затоне учинить командира из бригадиров кто поумнее, ибо там не все шпагою, но и ртом действовать надлежит, а кого, то полагаюсь на вас; пункты посылаю при сем, токмо едина материя суть, чтоб смотреть и чинить за­порожцев добром по самой крайней возможности: буде-же оные явно себя покажут противными и добром сладить будет невозможно, то делать с оными, яко со изменниками»"4.

Але запорожці, настроєні кошовим Гордієнком, з цього часу твердо й усією масою вирішили діяти проти Петра. Зібравшись у кількості 8000 чоловік під командуванням «власного» кошового Костянтина Гордієнка, а в Січі залишив­ши наказного отамана Якова Симонченка, узявши з собою 9 гармат, вони ру­шили з Січі в Переволочну, котру споконвіку вважали своїм містом і від котрої намірялися дійти до табору шведського короля Карла XII. Але йдучи на з'єд­нання з Карлом, запорожці оголосили, буцімто йдуть «в злучення» до росій­ського війська, за що їм повторно вислали царське жалування від Петра "'. В Переволочній їх зустрів полковник Нестулій з 500 запорожцями, котрі були в місті, й гетьманські посланці Чуйкевич, Мокієвський і Мирович. 12 березня 1709 року в Переволочній відбулася рада у присутності посланців Мазепи. На раді було зачитано листа гетьмана, в якому, між іншим, говорилося, що цар погрожував «искоренить воров и злодеев, запорожцев», а всіх малоросіян пе­ревезти за Волгу, водночас наголошувалося, що прибуття на Україну швед­ського короля дає можливість українцям скинути московське ярмо й стати вільним і щасливим народом; на завершення промови посланці Мазепи роз­дали запорожцям кілька червінців, і тоді на раді маса закричала: «За Мазепою, за Мазепою!» Та відразу ж виникло й питання: що робити з грішми, присла-

112 Маркевич Н. История Соловьев С. История "' Маркевич Н. История

Малороссии. Т. 4. С. 294. России. Т. 15. С. 314. Малороссии. Т. 4- С. 245.

114 Там же. С. 315.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

ними царем у Січ? «Гроші ті раніше відняли москалі у наших же братів коза­ків», казали запорожці, очевидно натякаючи на утримання Москвою 6600 кар­бованців, законної козацької платні, за пограбування ними грецьких купців, на що скаржився турецький паша"6. Тоді прийшла звістка й від кримсько­го хана, який радив запорожцям триматися Мазепи й обіцяв їм свою допомо­гу. Сам полковник Нестулій після певних вагань також оголосив себе прибіч­ником Мазепи.

Незабаром після ради кошовий Гордієнко сповіщав шведського короля, що запорожці готові служити йому й молять бога про його успіх; слідом за цим повідомленням запорожці послали депутатів до короля, щоб побачити його осо­бисто й висловити свою готовність вірно служити. Депутати були прийняті в містечку Будищах і допущені до королівської руки з умовою, щоб вони не пили горілки до обіду, оскільки король не терпів п'яних. Запорожці, які не просихали від горілки протягом перебування у Будищах, ледь зуміли стриматися цього разу.

Петро, отримавши у Воронежі вісті про все, що трапилось, наказав Менши-кову намагатися втримати за собою орільські укріплення, особливо Богоро-дицьку фортецю, де було багато артилерії й амуніції, але мало людей, а самому князеві обов'язково лишатись на Україні: «Ежели вы не в пути, то лучше б еще немного там для запорожскаго дела задержались, а сие дело, сам ты знаешь, что не из последних; я уже писал до господина фельдмаршала, чтоб он подался к Переволочне для сего дела, при том же советую и вам, буде невозможно все­ми, хотя бы частью позад Полтавы протянуться для сего ж дела»"7. Побоюван­ня Петра були не даремними. В той час, коли депутата від запорізьких коза­ків перебували в Будищах, частина їхнього війська здійснила два напади на російські війська, спочатку в Кобеляках, а потім у ІДаричанці, на правому бе­резі Орелі, вчинила страшний переполох серед російських солдатів, частину яких вирубала на місці, а частину захопила в полон і цим настільки підняла свій прапор, що збільшила численність свого війська до 15 000 чоловік, визво­лила з нетрів лісів жителів, що поховалися під час нападу шведів, і змусила їх доставляти продовольство королівським військам"8. Після цього кошовий Гордієнко став засилати листи до правобережних українців, радячи їм бити свою старшину й переходити до нього, кошового, на лівий берег Дніпра. «Вор кошевой яд свой злой продолжает и непрестанно за Днепр пишет, чтоб поби­вали свою старшину и к нему через Днепр переходили и уже такая каналия за Днепром собирается и разбивает пасеки»".

Розгромивши російські загони під Кобеляками й Царичанкою, кошовий Гор­дієнко із запорожцями заспішив у Диканьку, щоб побачитися тут з гетьманом Мазепою і звідси піти у Будища, головну квартиру шведського короля. Поба­чення Мазепи й Гордієнка відбулося у присутності багатьох осіб з січового товариства; при зустрічі з гетьманом кошовий віддав йому честь, схиливши перед ним свій бунчук, потім, звернувшися із промовою, подякував гетьмано­ві за його готовність звільнити Запоріжжя від московського ярма, обіцяв від імені всіх козаків не шкодувати ні життя, ні крові для спільної справи, вислов­лював надію за посередництвом гетьмана отримати протекцію у його коро­лівської величності й на закінчення пообіцяв присягнути йому на вірність, але, в свою чергу, просив зробити те саме й гетьмана, щоб діяти заодно з запорож­цями «у справі порятунку вітчизни». Гетьман Мазепа на промову Гордієнка від­повів своєю. Він подякував запорожцям за довіру до нього, запевнив честю, що якби не він, гетьман, то цар давно вже перев'язав би запорожців, перетворив їх на драгунів, вислав би у віддалені місця Сибіру, зруйнувавши дотла навіть їхні житла, й що він, гетьман, буде діяти заодно з ними й готовий дати присягу

120

в цьому .



116 Костомаров Н. Мазепа и мазепинцы. СПб, 1885. С. 509.

117 Соловьев С. История

России. Т. 15. С. 316.

118 Костомаров Н. Мазепа

и мазепинцы. С. 510.

119 Соловьев С. История России. Т. 15. С. 316.

120 Костомаров Н. Мазепа и мазепинцы. С. 512.

Взаємні промови кошового й гетьмана закінчилися запрошенням запорож­ців до гетьманського обіду; на обіді з обох сторін було висловлено ще більше за­певнень у взаємній дружбі й прихильності, але тут сталася неприємна пригода, котра ледь не перетворила дружбу на ворожнечу: захмелілі запорожці, вставши від обіду, почали, за своїм звичаєм, хапати зі столу всілякий посуд і забирати з собою. Гетьманів дворецький, який також випив за обідом, побачивши таку сваволю, став дорікати: «Ви раді були б пограбувати цей дім; такий у вас зви­чай — робити подібне, куди лише потрапите». Цей докір дійшов до вух кошово­го і той, уявивши собі, що він був продиктований дворецькому самим гетьма­ном, наказав своїм козакам сідлати коней і їхати геть, не попрощавшись із геть­маном. Але Мазепа, вчасно довідавшись про це, сповістив запорожців, що не ви­нен у відповіді свого дворецького, на доказ чого видав їм їхнього кривдника. Запорожці довго мучили ні в чому не винну людину, перекидаючись ним, мов м'ячем, і врешті прохромили ножем.

З Диканьки кошовий Гордієнко разом із гетьманом Мазепою рушив на Бу-дища для представлення королю Карлу; з Гордієнком було з 50 січовиків, 115 захоплених запорожцями російських полонених солдатів та україн­ських козаків, яких запорожці «били й лаяли і жахливо мучили комарами й мурахами» |2'. Прибувши в Будища, запорожці й полонені були представлені королеві; кошовий звернувся до короля з промовою, у котрій дякував йому за високе заступництво й бажання визволити їх від страшного ворога, російського царя. За короля відповідав державний секретар: він висловив прихильність до запорожців і похвалу за їхній перший подвиг проти росіян; на останнє кошовий відповідав: «Ми вже послали з сотню москалів на показ кримському ханові й сподіваємося, що коли татари їх побачать, то стануть заодно з нами». Після представлення королеві запорожці, тобто кошовий, старшини, учасники царичанської сутички й навіть старшини, котрі були в Січі, отримали грошові подарунки від короля й гетьмана |22, кілька днів частувалися за рахунок короля і врешті-решт склали присягу Мазепі й до­говір із чотирьох пунктів із королем Карлом. Для запорожців ці пункти голов­ним чином означали те, що вони після війни з російським царем назавжди визволяться з-під московського панування й отримають свої одвічні права й привілеї.

Покінчивши з усіма умовами у короля й гетьмана, запорожці тепер жадали одного — скорішої битви з москалями; на це бажання король відповідав їм, що слід вичекати й приготуватися до бою, але загалом похвалив їх воєнний запал, на що запорожці підкидали вгору шапки, кричали й вимахували в повітрі шаб­лями. На прощання деяких запорожців допустили до королівської руки й запросили на обід до короля |23.

З Будищ запорожці, супроводжувані шведами, пішли в напрямку на Полтаву, де знаходились російські гарнізони. Росіяни, побачивши запорожців, котрі йшли повз Полтаву, надумали стріляти по них, але сотня козаків кинулася до міста й поклала кількох росіян на міських стінах, причому один запорожець влучним пострілом убив російського офіцера у блискучому мундирі. З цього приводу Гордієнко сказав шведам, що таких чудових стрільців у нього набе­реться до 600 чоловік. Від Полтави частина запорожців взялася провести геть­манського посла з листами до турецького сераскіра *, в яких гетьман спону­кав султана до швидшого об'єднання зі шведами **; головна маса рушила до Січі. Та тут сам Гордієнко поринув у роздуми з приводу затіяної ним справи й так висловився щодо шведів: «Роздивився я цих шведів; де при них служити! Мені тепер здається, що краще нам по-старому служити царській величності». Але це, мабуть, був хвилинний настрій, бо ні характер кошового, ні його наступ­ні дії не свідчили про щире й рішуче каяття.

Маркевич Н. История Малороссии. Т. 4. С. 297. 122 Учасники битви отри­мали королівські 1000 зо­лотих, «решта запорожців отримала від Мазепи 50 000, січовики ж отримали нема­лу суму окремо».


Каталог: Yavornytskyi


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка