Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів

Костомаров Н. Мазепа и мазепинцьі. С. 515.

* Верховний вождь, зго­дом верховний головноко­мандувач (тур.). ** В ориг. помилково «з росіянами».

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

Тим часом у Січі після відходу більшості козаків під керівництвом Костянти­на Гордієнка залишилося близько 1000 козаків, очолених Яковом Симончен-ком. Тут діяли послані з Миргорода полковником Данилом Апостолом колишні запорізькі старшини; вони привезли в Січ лист Апостола й усіляко намагалися схилити січовиків на бік царя. З цього приводу було скликано військову раду; на раді знову виявилося дві партії — партія старих за царя й партія молодих проти царя. Остання взяла гору, й було вирішено листа Апостола відіслати з військовим осавулом до кошового Гордієнка, а посланців Апостола затримати в Січі. Поки січові посланці встигли доскакати до кошового й повернутися, весь цей час полковничих посланців тримали прикованими до гармат за шиї і щохвилини погрожували їм смертною карою. Але апостольці, користуючись вільними руками, відбили один одного від гармат і втекли з Січі в Миргород. Після їх втечі у Січі знову відбулася рада, на цей раз узяли гору старі й виріши­ли стати за царя. Тоді до кошового Гордієнка відіслали листа, у якому говори­лося, що запорожці складають із себе вину за всі його дії: «Як ти робив, так і від­повідай; ти без нас вигадував, а ми, вірні слуги царської величності, вибрали собі замість тебе іншого кошового», Від слів запорожці перейшли й до діла: вони справді позбавили Костянтина Гордієнка звання кошового й обрали на його місце Петра Сорочинського. Цар, повідомлений про такі вибори кошового в Січі, зрадів, бо особисто знав Сорочинського як «людину добру»124. Петро зрадів ще більше, коли новий кошовий, вступивши на цю посаду, одразу відіслав наказ козакам, які були з Гордієнком, покинути колишнього кошового й поверну­тися на Січ для нових наказів. Але такі настрої у Січі трималися недовго: зіб­равшись на військову раду, запорожці разом із кошовим Петром Сорочинським чомусь знову оголосили, що вони проти російського царя і за шведського ко­роля.

Петро, почувши, що й Сорочинський став дихати таким самим духом проти нього, як і Гордієнко, наказав Меншикову послати з Києва в Січ три російські полки і знищити все гніздо бунтарів дощенту. Меншиков доручив виконання царського наказу полковнику Петру Яковлеву й наказав йому, прибувши на міс­це, передовсім оголосити запорізьким козакам, що коли вони прийдуть до царя з повинною, оберуть нового кошового отамана та інших старшин і пообіцяють, цілуючи хрест, вірно служити цареві, то всі їхні провини будуть вибачені й самі вони залишаться при своїх попередніх військових правах і вольностях |25. Полковник Петро Яковлев сів із полками на судна у Києві й подався вниз по Дніпру; слідом за ним берегом Дніпра повинна була йти кіннота, щоб не дати запорожцям можливості відрізати російські війська, що рухались по Дніпру.

Полковник Яковлев, спускаючись по Дніпру, насамперед напав на містечко Келеберду біля лівого берега ріки, спалив його, мешканців частково розігнав, частково перебив. Від Келеберди спустився до Переволочної; тут на той час було 1000 запорожців та 2000 навколишніх жителів, якими керував запорізь­кий полковник Зінець. У центрі містечка було збудовано замок, в котрому за­сіло 600 чоловік гарнізону. Підступивши до містечка, Яковлев передусім зажа­дав від запорожців добровільної здачі, але йому відповіли пострілами. Тоді він відкрив лютий вогонь, скеровуючи ядра й бомби в самий замок містечка. Запо­рожці, не володіючи такими, як росіяни, бойовими засобами, все-таки вперто відбивалися, але змогли вистояти лише дві години: росіяни увірвалися в містеч­ко, тисячу чоловік убили на місці, частину людей підпалили в хатах і стодолах, кілька чоловік самі втопилися при переправі через Ворсклу й Дніпро; у полон взято лише 12 чоловік. Несамовитість росіян була така, що вони вирізали жі­нок, дітей, старих, спалили всі млини на ріках, усі будівлі в містечку і всі судна на Дніпрі біля Переволочненської переправи. Після такого розгрому Перево-

124 Голиков. Дополнение к деяниям Петра В. СПб, 1791. Т. 8. С. 235.

125 Маркевич Н. История Малороссии. Т. 4. С. 299.

лочної полковник Яковлев рушив нижче по Дніпру й досягнув спочатку Нового, а тоді Старого Кодака.

126 Записки одесского об­щества. Т. 9. С. 441.

127 Костомаров Н. Мазег, и мазепинцы. С. 530. '

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

рал-майора князя Григорія Волконського з'явився з компанійським * полком і драгунами полковник Гнат Галаган. Це було 14 травня.

Гнат Іванович Галаган був ренегатом-запорожцем. Син українського козака з села Омельника Полтавської губернії Кременчуцького повіту, Галаган довший час був у Січі спочатку простим козаком, далі полковником охочекомонного полку, згодом навіть кошовим отаманом 128; як полковник він був біля Мазепи, коли той перейшов на бік шведів, як підручний Мазепи сам перейшов у табір шведів; згодом, побачивши мізерність сил Мазепи й неприхильність до нього українського народу, відпросився у гетьмана з полком у роз'їзну лінію поза шведським табором, несподівано захопив кількох шведських драбантів *, пере­йшов з ними й своїм полком у російський табір і прийшов з повинною до Петра, переконавши царя, що до шведів він перейшов проти своєї волі, скоряючись ба­жанню гетьмана Мазепи. Цар взяв з нього слово, що він не «викине з ним такої самої штуки, як із Карлом», змусив присягнути на вірність російському престо­лу й потім тривалий час тримав його в роз'їздах задля здобування неприятель-

129

ського «язика» .

Запорожці, здалека побачивши військо, що мчало до Січі, вирішили, що до них поспішає кошовий Петро Сорочинський з татарами, і влаштували проти росіян вилазку. Росіяни скористалися цим щасливим для них моментом, рап­тово вдерлись у Січ і викликали серед козаків сум'яття; та останні довго і вдало відбивалися від ворогів. Але тут уперед вискочив Гнат Галаган і закричав запо­рожцям: «Кидайте зброю. Здавайтеся, бо всім буде помилування». Запо­рожці спершу не повірили й продовжували далі відбиватися від росіян, але Галаган поклявся перед ними у правдивості своїх слів, і тоді козаки поки­дали зброю. Але це була підла брехня з боку Галагана. Росіяни кинулися на без­збройних запорожців, 300 чоловік узяли в полон, кількох убили, кількох пові­сили на плотах і пустили вниз по Дніпру на пострах іншим; 100 гармат, всі клейноди — прапори, бунчуки, булави, перначі, литаври — і всю амуніцію за­брали й відіслали в московський табір, а всі курені і всі будівлі в Січі спалили, багато зимівників навколо Січі знищили. Полковник Яковлев, а особливо Гала­ган, поводилися з небаченою люттю. «Учинилось у нас в Сичи,— писав очеви­дець, козак Стефаненко, який згодом був кошовим отаманом,— то, что по при­сяге Галагана и московскаго войска, товариству нашему головы обдирали, шеи на плахах рубили, вішали и иныя тиранскія смерти задавали, каких и в поганстві за древних мучителей не водилось — мертвых из гробов многих не только из то­вариства, но и из монахов откапывали, головы им отнимали, шкуры сдирали и вішали. Ненасытившимся такового душепагубного прибытку, а заостривши сердце свое жалом сатанинским, Галаган чатами своих единомышленных лю­дей в Тернувці и по иных годностях и урочищах працею кровавою на добычах звіриньїх Козаков невинных в московские тиранные безцінно запродал руки. И тот своего безчеловічія не перестаючи, посылает своих к ним шпігов и коні займати злодіев и всякіе подступки чинити легкомысленных людей, яко теды всякіе утиски, кривды и неволи людем украинским за поводом и причиною его помянутого безбожника Кгалагана нанеслося»131.

* Наймані кінні гетьман­ські полки на Лівобережній "Україні, створені в 70-ті ро­ки XVII ст., те саме, що й >хочекомонні. кі28 Бантыш-Каменский Д. Істочники для малорос­сийской истории. Ч. 2. М., 1859. С. 55; Лазаревский А. Очерки малороссийских фамилий //Рус. архив. 1875. № 1. С. 318—325. * Солдат королівської охо­рони (нім).

Ригельман А. Летописное повествование. Т. 3. С. 52. 1,10 Чтения московского об­щества. 1848. № 6. С. 44. 131 Архів міністерства за­кордонних справ у Москві. 1710 р. № 3.

«Ой летить крячок та по той бочок, де взявся шуліка: «А не буде в Січі города віднині й до віку». Ой стояла Москва та у кінець моста, Та дивилась в воду та на свою вроду: Сама себе воювала, і кров свою проливала,

Нашим козаченькам, нашим молоденьким великий жаль завдавала,

Наші козаченьки, наші молоденькі ніде в страху не бували —

Сорок тисяч Москви виборного війська упень вибивали.

Наші козаченьки, наші молоденькі та невеселі стали,

Гей, оступила вража другунія та всіма сторонами,

Гей, закрасила город, та славную Січ, та скрізь знаменами.

Ой, казав єси, пане Галагане, що в їх війська немає,

А як вийде на таракана, так як мак процвітає.

Ой, казав єси, пане Галагане, що в Січі Москви немає,

Коли глянеш, поміж куренями так як мак процвітає.

Ой, як крикнув та пан кошовий у Покровській церкві:

«Прибирайтесь, славні запорожці, як би к своїй смерті».

Ой, як крикнув та пан кошовий на покровській дзвіниці:

«Ой, кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі й рушниці».

Ой, пішли-пішли славні запорожці та не пішки, дубами,

А як оглянуться та до славної Січі, та вмиваються сльозами».

Про руйнування Чортомлицької Січі Гнатом Ґалаґаном ще й тепер згадують «ветхі днями» діди. «Цю Січ зруйнував якийсь Галаган; він знався з чортами, і коли був ще далеко від Січі, то якийся «хлопчик» (слуга) просив кошового отамана, щоб він дозволив йому застрелити Галагана в ліве око,— інакше його не можна було вбити; а кошовий каже: «Не слід проливати християнської кро­ві». А як побачив, що Галаган уже близько, тоді й сам став просити хлопця, щоб той убив Галагана. Але тоді вже пізно було. Галаган був великим чарівни­ком і зробив з собою так, буцім у нього не одна, а кілька голів. Тоді й хлопчик не міг уже розрізнити, де в нього справжня голова. «Тепер бий сам,— каже хлоп­чик кошовому,— а я не можу знати куди стріляти, бо в нього он скільки голів». Так той Галаган і зруйнував Січ»132.

Після взяття Чортомлицької Січі князь Меншиков доносив цареві Петру, що «знатніших лиходіїв» він звелів затримати, інших стратити, саме ж «зрадниць­ке» гніздо зруйнувати й викорінити. На це донесення Петро відповів Менши-кову: «Сегодня (23 мая) получили мы от вас письмо о разорении проклятого места, которое корень злу и надежда неприятелю была, что мы, с превеликою радостию услышав, Господу, отмстителю злым, благодарили с стрельбою, и вам за оное премного благодарствуем, ибо сие дело из первых есть, котораго опа­саться надлежало было. Что же пишете о деташаменте * полковника Яковлева, чтобы оному быть в армии, и то добро, только подлежит из онаго оставить от 700 до 500 человек пехоты и от 500 до 600 конницы в Каменном Затоне, да­бы того смотрели, чтоб опять то место от таких же не населилось, или где инде не почали собираться; для чего ежели комендант в Каменном-Затоне плох, то б из офицеров добраго там на его место оставить, а прочим быть в армию» '33. Схожого листа написав Петро й графу Апраксіну в Москву, вітаючи його «ми­лість» зі знищенням «останнього кореня Мазепиного» |34. Щоб послабити страшне враження, справлене на український народ знищенням січових коза­ків, цар видав маніфест, у якому говорилося, що причиною нещастя, яке спіт­кало Січ, була зрада самих же запорожців, бо вони, прикидаючись вірними цареві, насправді обдурювали його і зносилися з ворогами Росії шведами; далі Петро наказував усіх запорожців, крім тих, котрі покаялися, кинули зброю і виявили бажання жити на Україні як прості селяни, ловити, кидати у в'язницю

132 Эварницкий Д. Запо- * Загін (фр.). 134 Костомаров Н. Мазепа

рожье. Т. 2. С. 92. 133 Соловьев С. История и мазепинцы. С. 532.

России. Т. 15. С. 317, 318.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

135 Чтения московского об­щества. 1859. Вып. 1. С. 221, 227.

136 Мышецкий С. История. С. 69.

137 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 67, 68. * Йдеться про російсько-турецьку війну 1768— 1774 рр.

138 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 68.

Архів Міністерства за­кордонних справ у Москві. 1680 р. № 20, зв. 55; Ве­личко С. Летопись. Т. 2. С. 497.

й страчувати |35, а їхні землі від ріки Орелі до ріки Самари приписати до Мир­городського полку, полковником якого на той час був Данило Апостол.

У наш час на місці колишньої Чортомлицької Січі стоїть частина села Ка-пулівки, як її називають селяни, або Капиловки, як її називають офіційно, Ка­теринославської губернії й повіту. Вона віддалена від містечка Нікополя, ко­лишньої Микитинської Січі, рівно на 20 верст і приписана до села Покровсько-го, місця колишньої останньої Січі. З Нікополя в Капулівку веде старий запо­різький шлях, що починається відразу за Нікополем і закінчується майже біля самого села. Це чудова, гладка й цілком відкрита дорога, обрамлена з правого боку ланцюгом високих курганів, котрі йдуть один за одним на відстані близько чверті версти, а з лівого охоплена широкою рікою Дніпром з його гілками й затоками, за котрими по грузьких болотах росте густий високий ліс, порослий зеленою травою. Ланцюг курганів поступово відхиляється справа наліво, а ра­зом із курганами відхиляється й широкий шлях, який врешті приводить просто до місця колишньої Чортомлицької Січі. Крім курганів, вказівниками дороги в Чортомлицьку Січ служать ще так звані милі, тобто чотиригранні стовпи, ви­тесані з суцільного каменю й дещо звужені догори, котрі було поставлено тут 1787 року, під час проїзду по Новоросії імператриці Катерини II.

На півтори версти вище села Капулівки, серед відкритої місцевості, яка панує над величезним простором степів, стоїть довге земляне укріплення, так званий зімкнутий редут із траверсами всередині. Південна лінія цього редуту має 1250 сажнів, північна — 780, східна — 380 й західна — 700. Спорудження цьо­го редуту найвірогідніше належить до першої половини XVIII ст., епохи ро­сійсько-турецьких воєн, коли, як вказує князь Мишецький, на ріці Чортомлику, де була Стара Січ, 1738 року росіяни збудували редут |36.

Нижче укріплення, вже в самому селі Капулівці, на городі селян Семена Ква­ші та Івана Коваля вціліли два кам'яні хрести над могилами козаків Семена Та­рана, померлого 1742 р., й Федора Товстонога, померлого 1770 р., 4 листопа­да |37; останній був отаманом Щербинівського куреня 1766—1767 рр., просла­вився у війні 1769—1770 рр.*, повернувся з походу тяжко пораненим і за кілька місяців помер. Крім цих двох, збереглися ще хрести козаків Данила Борисенка, померлого 1709 р., Семена Ко [валя], померлого 1728 р., й надмогильний камінь знаменитого кошового отамана Івана Дмитровича Сірка, померлого 1680 року. Останній стоїть на городі селянина Миколи Олексійовича Мазая і має такий напис: «Р. Б. 1680 мая 4 преставися рабъ бо Иоань Сърко Дмитрови атамань кошовий воска запорожского за его ц. п. в. Феодора Алексъвича: Память пра-веднаго со похвалами»138. В цьому написі дивна лише вказівка, буцімто Сірко помер 4 травня, в той час як із донесення його наступника Івана Стягайла та свідчення літописця Самійла Величка відомо, що помер він 1 серпня |39. Отже, слід гадати, що плита, яка збереглась до нашого часу над могилою знаменитого кошового, зовсім не та, котру козаки початково поставили над його останками: першу плиту, очевидно, розбило розлючене російське військо 1709 року й за­мість неї згодом поставили іншу, тому дата дня й місяця смерті Сірка вказана невірно. Нижче села Капулівки, на старому, або запорізькому, цвинтарі, вціліло ще чотири могильні хрести, під котрими спочивають останки козаків Єфрема Носевського й Данила Конеловського, померлих 1728 р., Лук'яна Медведов-ського та Остафія Шкури, померлих 1729 року.

Питається: яким чином усі ці надмогильні хрести потрапили в Чортомлицьку Січ, коли з 1709 року її тут зовсім не було? Відповідь на це питання дають міс­цеві старожили, нащадки запорожців: вони кажуть, що коли козаки були під владою «тур-царя», то, вмираючи, просили своїх товаришів ховати їх на старій Січі, й ті перевозили їхні тіла чайками до Чортомлика.

Зі старого запорізького цвинтаря при селі Капулівці відкривається чудовий краєвид на місце колишньої Чортомлицької Січі. Це місце виглядає невеликим острівцем серед моря буйної зелені дерев, що мовби пливе серед восьми річок, які оточують його з усіх боків. Але щоб як слід роздивитися місце колишньої Чортомлицької Січі, треба від цвинтаря спуститися вниз, трохи пройти прямою вулицею, потім під прямим кутом повернути праворуч у провулок, і цим провул­ком дійти до берега ріки Підпільної. Тут передовсім впадає у вічі досить висо­кий, але водночас пологий спуск до ріки, всіяний безліччю дрібних-дрібних річ­кових черепашок і де-не-де вкритий величезними осокорами й віковічними вер­бами. Далі, нижче спуску, за рікою відкриваються неозорі суцільні плавні, поде­куди затоплені водою, подекуди вкриті травою, але там і там порослі густим лісом, переважно м'якої породи, тобто осокором, вербою, шовковицею, лозою й шелюгом. Зі сходу й заходу цей ліс тягнеться неосяжно довгою смугою, з пів­ночі на південь простилається на 15 верст, від лівого берега Підпільної до пра­вого берега Дніпра. Ось тут, біля віковічного лісу, при злитті восьми річок, зна­ходиться невеликий, але високий і мальовничий острівець, обрамлений звідусю­ди молодими деревами і вкритий угорі високими й непролазними бур'янами. На цьому острівці була славна Чортомлицька Січ. Острів, попри всю його мальов­ничість, усе-таки видається якимось пустельним, вселяє сум і важку тугу в душу людини; від нього віє чимось далеким-далеким, чимось давно й безпово­ротно минулим. Острів стоїть пусткою: на ньому немає й слідів житла,— лише вітер низовий вільно гуляє й ворушить верхівки високої трави, а навколо тиша, мов на дні глибокої могили ... Дивлячись на цей похмурий острів, мимоволі згадуєш той час, коли тут кипіло життя, та яке життя? Життя в усьому буянні, в усьому широкому просторі: тут і бандури дзвеніли, й пісні дзвінко лунали, тут і хвацькі танцюристи кружляли таким вихором, що пилюка ставала стовпом, земля дзвеніла дзвоном... А що тепер? Тепер могильна німотність, мертва ти­ша,— така тиша, мов у казковому царстві, зачарованому темною, страшною і незборимою силою. Тепер лише мізерні натяки залишилися про те, що колись жило тут повним, відкритим, ніким і нічим не обмеженим життям...

Скрізь на острові, а особливо поблизу річки Чортомлика, видно рештки ми­нулого: черепки посуду, рови й рівчаки, могили, окремі кості й цілі скелети лю­дей. На правому березі Чортомлика колись був великий цвинтар, зараз част­ково накритий селом, частково змитий весняною течією річки: Чортомлик, розливаючись, щороку підмиває свій правий берег і часом виносить з нього труни з козацькими кістками, часом цілі людські скелети, а найчастіше козаць­кі черепи з довгими чубами чи без чубів, різноманітний одяг, зброю, олов'яні ку­лі, цілі шматки свинцю, великі кільця дроту тощо. Все це падає на дно річки або залишається на березі її і тут, сумно казати, топчеться ногами людей і тварин і нерідко змішується з кістками й м'ясом здохлих коней, корів, собак і котів. І місцевим жителям нема ніякого діла до того, що тут колись жили великі за­хисники Христової віри й руської народності, поливаючи землю своєю кров'ю, засіваючи ниви своїми кістками; немає серед них людини, яка б, зібравши чере­пи й кості доблесних воїнів, схоронила їх у землі, мов святиню... Навпаки, зна­ходяться такі, котрі днями й ночами розкопують запорізький цвинтар, шукаючи тут якихось казкових скарбів, начебто схованих запорожцями у глибоких моги­лах. Там стихія, а тут людська жадоба до золота не дають мертвим спокою!..

Саме місце, де колись була славна й грізна Чортомлицька Січ, у наш час ви­глядає так. Чортомлицький Ріг, 1709 року відділений від материка, зараз пере­творився на невеликий острівець, що належить до маєтку великого князя Ми­хайла Миколайовича, лежить навпроти села Капулівки, за двадцять верст від Нікополя. Весь цей острів, крім кількох каменів біля східного берега, склада­ється з піску й поділений на дві нерівні частини: підвищену на півночі й низьку на півдні. Перша має площу 1050 квадратних сажнів, друга — дві десятини й 1200 квадратних сажнів. Але лише північну половину, власне, й можна назвати островом, оскільки її ніколи не затоплює вода. На околицях острів має різну висоту: на півночі — до чотирьох сажнів, на півдні — не вищий трьох-чотирьох футів над водою; північна частина крута й обрамлена високими річковими де­

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

ревами, південна полога і вкрита болотяною і лучною травою. На високій части­ні острова від козацьких часів до нашого часу збереглося два рови й п'ять ям, три з яких є у північно-східному розі, перед ровами, а дві з заходу, за ровами. Рови тягнуться один біля одного на відстані близько сажня і йдуть спочатку з північного сходу на південний захід протягом 14 сажнів, далі повертають під прямим кутом на південний схід і йдуть 15 сажнів, маючи глибину до трьох, а висоту до чотирьох сажнів. Що стосується нижньої частини острова, то це так звані плавні: вона, здіймаючись ледве на два-три фути над рівнем річки, навіть при незначному підвищенні рівня вкривається водою. На ній ростуть чудові ви­сокі й гіллясті дерева, а між деревами розкидані величезні кам'яні брили. Нав­коло всього острова сходяться докупи сім гілок і одна річка: з півночі Підпільна, зі сходу Гнила, названа в давніх картах Прогноєм, і Скарбна; з півдня Павлюк і проріз Бейкус, що виходить зі Скарбної і впадає в Павлюк; із заходу той самий Павлюк і та сама Підпільна; крім того, Скарбна приймає до себе гілки Лапин-ку й Скажену, що течуть до неї з північного сходу на південний захід, а гілка Підпільна — річку Чортомлик, яка тече просто з півночі й дає назву самій Січі.

Уважний огляд нинішнього Чортомлицького острова наводить на думку, що на ньому були лише головні будівлі Січі: церква, військова та курінні скарбниці, будівля для духовенства й самі курені; останні були в тому місці, де нині річка Чортомлик торкається своїм гирлом початку гілки Підпільної. Розкопки остро­ва дають багатий матеріал для побутової історії запорізьких козаків: тут трап­ляється глиняний посуд чудової роботи, череп'яні люльки різні на колір та ор­наментацію, підкови, шкворні, пряжки, підвіски, сідельні підпруги, пістолети, шаблі, кулі, машинки для лиття куль, списи, грузила до рибальських снастей, порохівниці, чорнильниці, бруски, казани тощо. А при розкопках валу на остро­ві знайдено рештки товстих, загострених і обвуглених паль, розставлених уз­довж західного берега острова. Вони вказують, як колись була укріплена Січ: обкопана високим валом, вона, крім того, була огороджена навколо висіченими в лісі дубовими колодами й була Січчю у"еправжньому розумінні. До цього слід додати природні укріплення: з кримського боку — непрохідні плавні з числен­ними озерами й гілками, з польського — глибока й болотиста річка Чортомлик та гілляста й довга ріка Базавлук на 18 верст західніше й нижче Чортомлика.

За Чортомлицькою Січчю йшла Кам'янська Січ, заснована при впадінні річки Кам'янки у Дніпро, вище міста Кизикермена. Існування Кам'янської Січі під­тверджується як свідоцтвом історика запорізьких козаків XVIII ст. князя Ми-шецького, так і вказівками документальних джерел: частково січового архіву, частково архіву Малоросійської колегії. «На тій ріці Кам'янці,— пише Ми-шецький,— була запорізька Січ вище Кизикермена на ЗО верст, на правому боці Дніпра»"". «А вартам бути,— написано в актах 1754 року,— по самому кордо­ну, почавши по той бік Дніпра, де нині військовий перевіз, та на Усть-Кам'ян-ці, де раніше Січ була»"1. Кам'янська Січ існувала під час перебування запо­різьких козаків під протекцією Криму й Туреччини, «на полях татарських, на кочовищах агарянських», коли вони жили «по турках та по кавулках», тобто з 1710 по 1734 рік, після розгрому Чортомлицької Січі полковниками Яковлєвим і Ґалаґаном.

Як пильно не стерегли російські солдати виходи з Чортомлицької Січі, части­ні січових козаків під керівництвом кошового отамана Якима Богуша все-таки вдалося врятуватись од загибелі: вони бігом склали своє добро і вцілілу зброю на дуби й прихованими єриками, затоками, річками й гілками пішли вниз по Дніпру в турецькі землі, які були тоді досить недалеко від Січі. Як свідчить пере­каз, запорожці, утікаючи від москалів, ні за чим так не жалкували, як за поки­нутою ними у Старій Січі церквою: «Все ми, панове, добре зробили, все незле влаштували, та одне негаразд учинили, що церкву свою покинули. Та що вже тепер робити? Хай береже її божа матір!» І божа матір зберегла її: москалі до неї, а вона від них, вони до неї, а вона від них... Та так ходила-ходила, а потім

140 Мышецкий С. История. "" Эварницкий Д. Сборник

(2 71 материалов. С. 93.

перед самими їхніми очима й пішла під землю: вся. як є, з дзвіницею, хрестом, так і «пірнула»,— лише яма від неї залишилася» .

«Як покидали запорожці Великий Луг і матір Січ, Взяли з собою матір божу, А більш нічого не взяли, І в Крим до хана понесли На нове горе-Запорожже»143.

Налякані страшною розправою росіян з козаками, запорожці спочатку ві­дійшли дуже далеко від колишньої Чортомлицької Січі; але потім, отямившись від переляку, піднялися вгору по Дніпру й заснували в гирлі річки Кам'янки, навпроти великого острова Коженина, свою Кам'янську Січ, якраз на кордоні російсько-турецьких володінь. У той час російський цар, думаючи про війну з турками, знову став кликати запорожців у Росію, обіцяючи забути їх минуле й повернути їм їхні попередні володіння, якщо вони, «возчувствовав свою вину», оберуть замість Костянтина Гордієнка нового кошового отамана144. Але ка-м'янські запорожці, боячись, за словами народної пісні, щоб «москаль не став їм лоби брить», не скористалися пропозицією російського царя, натомість звер­нулися з посланням до шведського короля, питаючи його як «про його здо­ров'я, так і про наміри щодо розпочатої війни з москалями». На це послання Карл відповів 10 травня 1710 року: «Се нам особливо сподобалося, що не ли­ше за персону нашу королівську щиро обурюєтеся, але й до скорішої помсти над нашим і вашим ворогом, москалем, виявляєте бажання» l4S. Очевидно, вод­ночас з цим спілкуванням кам'янських запорожців тривали й зв'язки з запо­рожцями, які були з королем: у кожному разі, незабаром після згаданого листа й, очевидно, з відома короля частина запорожців залишила табір під Бендерами й пішла у Кам'янську Січ. Можливо, в цьому крився якийсь новий план військових комбінацій шведського короля. За словами свідків, це було так.

Підчас Полтавської битви між росіянами й шведами частину запорізьких ко­заків було вбито, більша ж частина лишилася живими, потім разом з Карлом і Мазепою втекла до Дніпра, тут знову зазнала певних втрат при переправі через ріку біля Мишуриного Рога м6, далі досягла турецького міста Бендер і якийсь час залишалася на березі ріки Дністра. Тут між запорізькими козаками й ту­рецьким султаном Ахметом III відбулися pacta conventa *, на основі яких коза­ки перейшли під владу Туреччини. З цією метою в Бендерах було скликано велику раду, на котру зібралося кілька тисяч українських і запорізьких коза­ків; українські козаки на раді розташувалися сотнями, запорізькі — куренями. Над першими майорів стяг з орлом, над другими стяг з архангелом; ті й інші стояли «стройно и збройно, потужно и оружно». Від козацької старшини були присутні: гетьман Іван Мазепа, кошовий Костянтин Гордієнко, писар Пилип Орлик, прилуцький полковник' Горленко, осавул гетьмана Войнаровський, ота­ман Платнірівського куреня Чайка, запорізький писар Безрукавий та кошовий осавул Дем'ян Щербина. Від татар були: кримський хан Девлет-Гірей, яни­чарські старшини — кулугли, спаги, топчаї, мурзи; крім того, тут були присут­ні польські пани, волоські й молдавські посли, яким було дозволено стояти між запорізькими почтами й панами; не було лише шведського короля, оскільки коронованій особі не випадало займати друге місце після представника від

142 Эварниикий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 91.

143 Шевченко Т. Г. Коб­зарь. СПб, 1883. С. 261.

144 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. Т. 3. С. 124.

115 Бантыш-Каменский Д. Источники для малорос-

План Кам'янської Січі Гравюра кінця XIX ст.

сийской истории. Ч. І; Мар­кевич Н. История Малорос­сии. Т. 4. С. 314. 146 Величко С. Летопись. Ч. 3. С. 273.

* Усталені умови, договір представників народу з во­лодарем під час обрання останнього (лат.).

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

султана. Цим представником був бендеро-буджацький сераскир Ізмаїл-паша. На скликаній раді Ізмаїл-паша урочисто й поважно, як вимагав сан «великого й непереможного» султана, зачитав хатті-шериф Ахмета III, за яким козаки приймалися до турецького «лицарства» на правах малих спаг, до кримського панства на правах «братства, коллегації й вічної приязні»; їм було надано землі від Кам'янки, Олешок, Переволочної й Очакова понад Дніпром і понад Чорним морем до Буджака, право брати платню за перевози на ріках Дніпрі й Бузі біля Мишуриного Рога, Кодака, Кам'янки, Кизикермена, Мертвовода, надавалися

Д. L Яворницький Історія запорізьких козаків

лимани для рибалки й тайми 147 на всіх козаків по куренях; було постановлено зброю, амуніцію та одяг видавати на кожну війну, а яйлик та бакшиші 148 під час самої війни. Гетьман отримував почесті й владу двобунчужного паші; він отримав двоколірну хоругву: на червоному адамашку срібний молодий місяць з зіркою, а на білому золотий хрест на знак лицарського побратимства християн з мусульманами; ту хоругву освятив царгородський патріарх. Крім того, геть­ман отримав у подарунок червону шубу з сибірськими соболями. Такого самого кольору, лише на чорних ведмедях, отримав шубу кошовий отаман; козацька старшина отримала шапки, джамети, тобто похідних коней, дамаські й хоро-санські шаблі, а прості козаки по новій шубі та по калитці аспрів або турець­ких пар, щоб могли погуляти за здоров'я султана. Отож козаки, наваривши собі горілки й отримавши багато привезеного молдаванами вина, гуляли «гучно», а щоб мати все під рукою й запровадити справжній лад, вони скрізь понасаджу­вали в шинках євреїв і «споживали і спивали дари султанськії». За всі надання і подарунки козаки були зобов'язані служити султанові лише в разі війни; поза війною могли займатися звичними заняттями — рибальством, мисливством і торгівлею «в усіх містах і землях султанських». Погулявши десять днів у Бен­дерах, козаки поділилися на чотири партії: одна, під проводом Пилипа Орлика, залишилася у Бендерах при сераскирі; друга, очолена Костянтином Гордієнком, пішла на Буджацькі лимани, заснувала один Кіш над озером Ялпухом, а курені розкидала до Чорного моря; третя, реєстрові козаки з полковником Горленком на чолі, розмістилася також біля Буджака; а четверта пішла до ріки Кам'янки, щоб «влаштувати там Січ, окопати коші й курені». Остання партія козаків, швидко діставшись до місця, влаштувала Січ, завела у себе чайки й привернула до себе стільки люду, що стало не набагато менше куренів, як у старій Чор-томлицькій Січі. «Отак смакували ми нове життя, нову волю, дякуючи великому султанові, чекаючи, доки нас не попросять до нового танцю» .

Так було засновано Кам'янську Січ. Але початково ця Січ існувала лише до 1711 року; коли про поселення запорізьких козаків біля річки Кам'янки до­відався цар Петро, він вирядив проти них українського гетьмана Івана Ско­ропадського разом із генералом Бутурліним і вісьмома російськими полками, котрі стояли в той час біля Кам'яного Затону, охороняючи російські кордони від нападу мусульман. Скоропадський і Бутурлін напали на запорожців, зруйнували їхню Січ біля Кам'янки і таким чином змусили їх шукати нового місця для своєї столиці, подалі від російського кордону. Тоді вони оселилися на лівому березі Дніпра, біля урочища Олешки, і влаштували тут Олешківську Січ .

Олешківська Січ була заснована в нинішній Таврійській губернії. Дніпров­ському повіті, майже навпроти губернського міста Херсона, котрий стоїть на правому березі Дніпра. Олешки — дуже давнє місто: воно було відоме ще нумі-дійському географу аль-Ідрісі (XII ст.) під назвою Алеска та італійським по­селенцям на берегах Чорного моря й Дніпра (XIII—XIV ст.) під назвою Ерес-ке. Професор Брун небезпідставно доводить, що розташування нинішнього міста Олешки відповідає давній Гілеї, про яку оповідає батько історії Геро­дот 15', а історик Забєлін виводить корінь слова Олешки від слова «ольха» або «єлоха», котрим у давній топографічній мові позначали болото, водяне, заплав­не місце, вкрите кущами й дрібноліссям ,52. Виникши на місці чи поблизу грець­кої колонії Александри, Олешки стали відомими вже з другої половини XI сто­ліття під назвою Олешшя, служачи проміжним пунктом у торгівлі між Києвом і Царгородом: «Въ се же льто, 1084, Давидь захватилъ грековъ въ ОлешьЪ... Во время наставшаго голода пошли возы къ сплаву, божіею же милостію люди

147 Раціон харчів на кожну людину й коня.

148 Подарунки війську й гостинці джурам або че­ляді.

149 Чтения московского об­щества. 1848. № 6. С. 44;

№ 8, С. 21; Мышецкий С. История. С. 18, 19; Реляция Демьяна Щербины // Чер­нигов, листок. 1862. № 19. С. 148; Бангыш-Камен-ский Д. Источники. Ч. 2. С. 242— 256.

1511 Бантыш-Каменский Д.

История Малой России. Т. 3. С. 126.

151 Записки одесского об­щества. Т. 4. С. 236—239. 1,2 Забелин И. История русской жизни. Т. 1. М., 1876. С. 16.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

* Склад (нім., фр.). • С. 90, 94.

ьг' Записки одесского об- * В ориг. помилково «1702

щества. Т. 6. С. 179, прим. року».

53. Соловьев С. История

156 Ригельман А. Летопис- России. Т. 16. С. 340. ное повествование. Т. 3.

7 Д. I. Яворннцький,

97

пришли изъ Олешья, пріьхали на Днопръ и набрали рыбы и вина»'53. Але зго­дом, з XIII століття, з часу нашестя татар на Русь і їх оселення на півдні, Олешшя наче зовсім зникає і з'являється аж у XVIII столітті під назвою Олеш­ки. В той час Олешки належали кримському ханові, а через його васальну за­лежність від Туреччини й турецькому султанові. Сюди й пішли запорізькі коза­ки після зруйнування російськими військами їх Січі на Кам'янці.

Осівши в Олешківській Січі, запорізькі козаки мусили на якийсь час зовсім припинити стосунки зі своєю головною метрополією, козацькою Україною. Ще 17 липня 1709 року гетьман Іван Скоропадський, пропонуючи цареві Петру різні «просительные пункты», писав щодо запорізьких козаків: «Любо то за-порожци проклятые, через явную свою измену и противность утратили Сечь, однак понеже весь малороссийский народ оттоль рыбами и солью питался и на всяком зверу имел добычь, абы и теперь, по ускромлению помененых прокля­тых запорожцев, милостивым вашего царскаго величества указом вольный ту­да с Украины был путь для помянутой добычи и яко от господина воеводы ка-меннозатонскаго, так и от людей, в кгварнезоне том будучим таковым промыш­ленникам жадная не чинилась обида и препятствие». Але Петро, бажаючи забо­ронити будь-які зносини українців із запорожцями, так відповів на це про­хання гетьмана: «Сие позволение малороссийскому народу, по милости царска­го величества, дается и о том совершенное определеніе, как тому порядочным образом учинится, учинено будет вскоре, а пока то состоится, ныне того позво­лить невозможно, ибо опасно, чтобы под таким предлогом бунтовщики за­порожцы в тех местах паки не возгнездились и собирания бунтовския не учи­нили»156. 1712 року *, вже після того як Петро, через війну з турками, знову намагався перетягти на свій бік запорожців і отримав від них відмову, після не­вдалого для нього Прутського походу, видав ще суворішу постанову про недо-пущення.запорізьких козаків на Україну. В цей час він наказав полтавському й переволочненському коменданту Скорнякову-Писарєву пильнувати, щоб «ма­лоросіяни на Запоріжжя з товарами і ні з чим не їздили, а кримчаки запорож­ців із собою не возили; запорожців ні для чого не пропускати, окрім тих, які приходитимуть з повинною до царя»157. Ту саму політику щодо запорожців ус­падкували і наступники Петра. 22 лютого 1725 року в інструкції азовському губернатору наказувалося: «Объявлять тем, которые будут ездить в Крым, что­бы к запорожцам отнюдь не заезжали, и о том учинить заказ крепкий под жесто­ким наказанием и отнятием всего того, с чем кто туда дерзнет поехать; а из крымцев, которые в губернию приезжать будут, дать знать, чтобы они при себе 'изменников запорожцев и Козаков не имели. Козаков изменников, запорожцев и прочих ни с товары, ни для каких дел в губернию Воронежскую и никуда в великороссийские города, також и из той губернии, ни откуда чрез ту губернию туда на Запорожье с товары, ни за добычею и ни с чем отнюдь не пропускать, чего на заставах приставленным приказать смотреть накрепко под опасением жестокаго штрафа; а которые запорожцы будут приходить с повинною или с

153 Летопись по Ипатскому списку. С. 144, 491, 320, 346, 357.

154 Мышецкий С. История. С. 22.

Від 12 липня 1711 року, з Прутського миру, а потім з 3 квітня 1712 року, після Константинопольського трактату, Росія формально відмовилася від Запоріж­жя й визнала його улусом турків, а запорожців — райями Порти, підлеглими ханським сераскирам. «Его царское величество весьма руку свою отнимает от Козаков с древними их рубежами, которые обретаются по сю сторону Днепра и от сих мест и земель, и фортец, и местечек, и от полуострова Сечи, который со­общен на сей стороне вышеупомянутой реки». За Прутським миром цар, зокре­ма, віддав туркам усі землі колишнього Запоріжжя по ріку Оріль і зобов'язався знести свої фортеці в Самарі, Кодаку й Кам'яному Затоні 16°. Таким чином, цей мир, нещасливий для Росії, приніс щастя запорізьким козакам: після нього запорожці de jure знову стали володарями того, що вони втратили після зруй­нування Чортомлицької Січі й поразки під Полтавою, тобто всіх своїх земель від Нового Кодака до фортеці св. Анни.

Перейшовши під владу кримського хана й турецького султана, запорізькі козаки залишились вірними своїй релігії і своїм законам, хоча й терпіли почат­ково велику нестачу руського православного духовенства: спішно тікаючи з Чортомлицької Січі, вони ледве встигли забрати з собою частину військового скарбу й церковного начиння; тому духовенство прийшло до них дещо пізніше від заснування Січі, почасти з польської України *, почасти з Афін, а пере­важно з Єрусалима й Константинополя. Так, до 1728 року в олешківських за­порожців настоятелем усього військового духовенства був архімандрит Гав-риїл, грек родом, і лише з 1728 року з'явився руський священик Дідушин-ський . У самій службі і в молитвах запорожці також не робили ніяких змін: на єктеніях і виходах у них по-старому згадували російських царів, синод і синкліт, і молилися за їхнє здоров'я і благополуччя.

Спочатку життя запорізьких козаків під кримським ханом було дуже віль­ним: запорожці користувалися різними земельними угіддями, нічого не платили у ханську скарбницю, навпаки, самі отримували від хана милостиву платню. Та з плином часу це становище змінилося: взамін платні запорізьким козакам до­зволили брати сіль із кримських озер, початково з певними послабленнями су­проти встановлених у Криму правил, з меншим митом, ніж те, яке татари зви­чайно побирали з малоросійських козаків та інших українських промисловців. Потім татари, довідавшись, що запорожці, під приводом вивозу солі для себе,

158 Свод законов. Т. 6. № 4700, 1725 г. 22 апр.

159 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 2. Одес­са, 1885. С. 37—38.

160 Записка Полуботка // Маркевич Н. История Ма­лороссии. Т. 1. С. 459; Южнорусские летописи, изданные. Белозерским.

Т. 1. С. 90.

* Йдеться про Правобе­режжя.

Мышецкий С. История. С. 25, прим. 36.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

брали її для українців і продавали з великим зиском, позбавили їх і цього да­рованого їм привілею. Крім того, за протекцію кримського хана запорізькі коза­ки повинні були ходити в походи в кількості 2000 і більше чоловік на допомогу татарам, на чолі з кошовим отаманом, за першим закликом хана; але хани нама­галися відіслати козаків якомога далі. Одного разу, наприклад, запорожці ходи­ли в похід на черкесів і дійшли до Сулака; цей похід вони вважали тяжким для себе й дуже збитковим. За ту саму ханську протекцію запорожці не раз мусили ходити до Перекопу і працювати на будівництві Перекопської лінії по 300 й більше чоловік, до того ж працювати завжди безкоштовно. Остання обставина найбільше не подобалася козакам, котрі мали особливе уявлення про «лицар­ську» честь.

Чим довше перебували запорожці під владою кримського хана, тим більше накопичувалось у них взаємного невдоволення і приводів для сварок з татарами. З безлічі невдоволень головними були такі. Запорожцям якнайсуворіше забо­ронили тримати в Січі гармати. З огляду на цю постанову всі гармати, які в них лишилися, татари * відібрали, й коли якось запорізькі рибалки після повені по­бачили на лівому березі Дніпра (в урочищі Карай-Тебен) одну невелику гармату і сповістили про це кошового отамана, а той знайшов у тому самому місці ще 50 штук, то суворо наказав тримати їх таємно в одному зимівнику, остерігаючись, щоб татари не відібрали їх у козаків. Запорожцям заборонялося будувати будь-які укріплення як у самій Січі, так і в інших місцях; зноситися з Росією та їзди­ти в російські міста, торгувати в Криму і в Очакові; дозволялося лише купу­вати у визначених місцях товари й відвозити їх не далі Січі. В тій же Січі право торгувати надавалося кримчакам, очаківцям, грекам, євреям, вірменам. Крім того, запорожців обкладали різними данинами, коли до них приїжджали для огляду війська, їх громадського ладу чи якоїсь іншої справи кримські хани **, мурзи з численним почтом і слугами; в цей час запорожці мусили всіляко вша­новувати їх і, скільки б вони в них не були, годувати як їх самих, так і їхній по­чет і коней, а при від'їзді, крім того, робити їм різні коштовні подарунки.

Та поза всім цим життя запорізьких козаків під владою кримських ханів було «зело трудное» ще і з багатьох інших причин. По-перше, кримський хан відібрав у запорізьких козаків і віддав ногаям увесь низ Дніпра, від Великого лиману вгору аж до порогів «з усіма тамтешніми степовими угіддями й пожит­

ками». По-друге, хан «допускал великую на запорожцев драчу» як на охоронців татарського кордону, коли з відома чи без нього хтось із кримських невільників утікав у християнські землі, або якщо у татар пропадали табуни коней, чере­ди волів, овець чи якесь майно, або хтось із самих господарів-татар. Якщо при цьому козакам доводили крадіжку худоби чи вбивство господарів, то за ху­добу татари брали великі гроші, а за людей брали людей; у випадку неспромож­ності винних штраф стягали з усього куреня, а в разі відмови куреня винних за­бирали живцем. І лише в рідкісних випадках, при взаємних сварках і загарбан­ні, дозволяли обмін худобою і людьми. По-третє, хан дозволяв ляхам стра­чувати запорожців, навіть у тих випадках, коли ті лише захищалися від ляхів, які нападали, захоплювали й навіть вішали їх, як це було у Брацлаві та інших містах. За цим правилом одного разу за скаргою ляхів на запорожців з остан­ніх стягнули 24 000 карбованців на користь буцімто потерпілих. По-четверте, при взаємній боротьбі ханів Адиль-Гірея і Менглі-Гірея, коли запорожці всу­переч волі були «затягнуті» першим проти другого й коли другий «розігнав» військо першого, тоді ні в чому не винних запорожців хан Менглі-Гірей звину­ватив у віроломстві й 1500 їх продали на турецькі каторги. По-п'яте, хан, не зважаючи на прохання усього Коша, не хотів звільнити кількадесят запорізь­ких козаків, незаконно захоплених азовськими татарами під час полювання на річці Кальміусі. По-шосте, хан відібрав у запорожців фортецю Кодак, її меш­канців розігнав, фортецю зруйнував, а місто віддав полякам у повне володін­ня |62. Нарешті, по-сьоме, хан заборонив запорожцям будувати постійну церкву в Олешківській Січі й під кінець почав обмежувати їх у сповіданні православ­ної віри. Отож не дивно, що вже тоді запорожці, пишучи кримському ханові, казали, що вони «превеликую нужду от ногайских татар иміли».

«Заступила чорна хмара

Та білую хмару:

Опанував запорожцем

Поганий татарин.

Хоч позволив він на пісках

Новим кошем стати,

Та заказав запорожцям

Церкву будувати.

У наметі поставили

Образ Пресвятої,

І крадькома молилися»*.

«Ой, Олешки, будем довго ми вас знати,— І той лихий день, і ту лихую годину, Будем довго, як тяжку личину, споминати».

У наці час в Олешках від перебування запорізьких козаків збереглося дуже мало, щоб не сказати нічого з речових пам'яток. Більшість мешканців Олешок навіть не знає про те, що на місці їхнього містечка колись була запорізька Січ. У місцевій церкві не збереглося жодних пам'яток старовини; нічого не залиши­лося й від самої Олешківської Січі: її місце можна встановити лише зі слів ста­рожилів. За розповідями Феоктиста Горбатенка, Василя Киріяша, Афанасія Плохого і Данила Бурлаченка Олешківська Січ була цілою до того часу, коли, за розпорядженням уряду, з огляду на небезпеку для міста бути занесеним піща­ними кучугурами, вона разом із міськими околицями була заорана й засаджена лозою й червоною шелюгою. Це було 1845 року. Наскільки пам'ятають зга­дані діди, Січ розташовувалася навпроти впадіння річки Лазнюка в Конку, гілку Дніпра, й мала лише дві десятини землі. Це був правильний чотирикутник з ровами й валами заввишки до двох аршинів, з редутами по кутах і з воротами завширшки у два сажні з північного боку. На всю довжину Січі була рівна й гла­денька, мов виметена віником, площа завширшки до 40 сажнів. Коли діди були

Мышецкий С. История. С. 21—27; Максимович, Щекатов. Новый географи­ческий словарь. Т. 2. М., 1788. С. 7—45; Киевская Старина. 1882. № 2, апр.

С. 123.

* Шевченко Т. Іржавець //Кобзар. К., 1972. С. 290.

ще хлопчаками, вони знаходили на місці Січі різні дрібні монети — копійки, пари, леви, а разом з ними й різну зброю, переважно чотиригранні списи. «Оце, бувало, як задме великий вітер та на Січі підніме пісок, ми й кричимо один од­ному через тин: «А ходімо, Василю, чи там Даниле, на городок копійки зби­рати». Та й біжимо туди». Крім грошей та зброї, знаходили й інші речі — сріб­ні хрестики, воскові свічки у трунах, шматки смоли, кільця дроту, свинцеві кулі, різний череп'яний посуд, зокрема глечики або «кумани». «Багато чого дово­дилось бачити на тій Січі: якось наткнулися ми аж на п'ятнадцять трун, і труни ті зовсім не схожі на наші, вони були наче човни з обрізаними носами, Доводи­лось бачити й людські голови: вони як гарбузи валялись. А покійники лежа­ли так, як і у нас кладуть». Скільки пам'ятають діди, Січ з давніх часів у літній час була вкрита травою, тому хлопчаки гнали на неї телят пастися; але згодом її мало-помалу стало заносити піском із сусідніх кучугур. 1845 року була «дра­на» зима: снігу майже не було, зате шалені вітри майже всю землю «обідрали». Здійметься, бувало, вітер і почне рвати землю: рве-рве, сипле-сипле піском та досиплеться до того, що й із міста вийти нікуди — навколо кучугури піску, мов гори намуровані. Тоді вийшов наказ розорати околиці міста Олешок, в тому чис­лі й місце колишньої Січі, й засадити їх червоним шелюгом, коріння якого має властивість зміцнювати сипкий грунт: оскільки ж поблизу Олешок на той час ніде не було шелюгу, його довелося возити з віддаленого від міста села Возне­сенки. За розповідями тих же дідів, в гирлі річки Лазнюка у запорожців була пристань, а на березі річки Чайки, на місці нинішньої пароплавної пристані, стояла церква, зроблена з очерету |63, поблизу церкви був цвинтар та викопана криниця, в якій ніколи не замерзала вода.

За 250 сажнів на схід від колишньої Січі й за 1/2 версти вище нинішнього мі­ста Олешок є невелике земляне укріплення, що складається з довгих, наполови­ну засипаних піском ровів із високими валами у формі бастіону з тупими кута­ми, оберненого воротами на південь і пристосованого до місцевості. Було б по­милково приписувати спорудження цього укріплення запорізьким козакам, адже запорізький історик першої половини XVII століття князь Мишецький кате­горично стверджує, що запорожцям у Олешківській Січі та в інших місцях зовсім не дозволялося будувати «фортифікаційні укріплення»164. Документаль­ні джерела свідчать, що земляні укріплення поблизу Олешок влаштували ро­сійські війська під час війни з турками 1773—1774 рр.16''

З Олешок запорізькі козаки повторно переселялися на місце колишньої Ка-м'янської Січі (при впадінні річки Кам'янки в гілку Дніпра Козацьке Річище). Це, за поясненням історика Мишецького та свідка осавула Щер­бини, сталося так. Якось запорізькі козаки під проводом власного кошового та кримського хана ходили в похід «во множественном числе»'66 на черкесів під Сулак; у цей час певна частина запорожців, що жила на ріці Самарі й постійно була невдоволена своїм підлеглим щодо січовиків становищем, зібрав­шись у значній кількості й озброївшись легкою зброєю, кинулась на Олешківську Січ, багато людей перебила й перевішала, а саму Січ роз­громила і зруйнувала. Січові козаки, повернувшися з походу й побачивши розорену Січ, зібрали всі свої сили, вдарили на ріку Самару, вирубали там «Самарську Січ», винищили багато мешканців, захопили велику здо­бич і відіслали її на Дунай, а самі, покинувши зруйновану Січ у Олешках, по­вернулися на давню Кам'янську Січ |67.

Отже, після Чортомлицької Січі запорожці осіли спочатку в Кам'янській, зго­дом у Олешківській, потім знову в Кам'янській Січі. Так у всякому разі твер­дить історик запорізьких козаків князь С. Мишецький. Той же князь Мишець-

1' Історичні дані свідчать, що в Олешківській Січі бу­ла похідна, тобто полотня­на чи дерев'яна з полотня­ним іконостасом церква. (Мьішецкий С. История. С. 25, прим. 36).

164 Там же. С. 25. 161 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 179, прим. 53.

166 Ригельман А. Летопис­ное повествование. Т. 3.

С 139.

|6' Мышецкий С. История. С. 18—20; Ригельман А. Летописное повествование. Т. 3. С. 96; Чернигов­ский листок. 1862. № 19. С. 148.

кий дає підставу вважати, що запорізькі козаки трималися Кам'янки аж до того моменту, коли, покинувши кримсько-турецькі володіння, вони знову пере­йшли в межі Росії за царювання Анни Іванівни, 1734 року І6Я. З цим цілком узгоджується й свідчення протоієрея Григорія Кремлянського, сучасника ос­танньої запорізької Січі на річці Підпільній: «Після зруйнування Петром І Ста­рої Січі (1709),— каже він,— решта запорожців утекли човнами під турка, який прийняв їх і влаштував в Олешках. Згодом просили запорожці імперат­рицю Анну Іоанівну прийняти їх знову під Російську державу, що їм дозволи­ли. Отож запорожці оселилися вище Кизикермена в Омиловому й, проживши там, як кажуть, сім років, переселились у Красний Кут, де влаштували Січ (на місці села Покровського) й жили до її зруйнування великою імператрицею Катериною II» І69. На картах безіменного автора 1745 року |7°, відомого де-Боксета 171 і маловідомого Антоніо Затта 1798 року 2 Кам'янська Січ зветься St. Siczą, тобто Стара Січ, з перевагою перед Олешками, ця наз­ва, очевидно, свідчить, що про існування Січі в Кам'янці ще зберігалися свіжі спогади, оскільки саме після неї виникла Нова, або Підпільненська Січ, тоді як про існування Січі в Олешках зовсім забуто, тому вона й не на­звана Січчю у згаданих картах. Зрештою, й офіційний документ 1744 р. свід­чить, що перед влаштуванням Січі на Підпільній «Січ будували на річці Ка­м'янці»17'*. Згадане вище в записках Кремлянського урочище Омилове є не що інше, як балка Мілова, примітна руїнами колишнього міста Мілового. Вона знаходиться на 2 1/2 версти вище балки Кам'янки, де, власне, й була Січ |74; очевидно, сама по собі балка Кам'янка була менш відомою, як Омилове, тому Кремлянський і прив'язує Кам'янську Січ до Омилового *.

Наведені дані достатньо переконують у тому, що в Нову Січ на річці Підпіль­ній запорізькі козаки переселилися не з Олешок, як пише Рігельман, Скальков-ський, а за ними й Марковій |75, а з урочища Кам'янки поблизу Омилової. «Дослідник запорізької історії п. Скальковський,— зауважує з цього приводу М. І. Вертільяк,— вважає, що Кам'янська Січ існувала лише рік; не поділяючи цього погляду, я маю для цього багато підстав. Значний простір цвинтаря ніяк не міг заповнитися за рік, велика кількість надмогильних надписів з роками смерті до 1736, в тому числі багатьох кошових, військових писарів, не було ви­падковістю |76, врешті численні усні перекази й ці записки (Мишецького) ут­верджують мене в моїй думці. Сила російської зброї після Полтавської битви змусила тремтіти зрадників-запорожців і змусила їх переселитися на крим­ський бік, в Олешки; але нещасливий Прутський мир, за яким весь простір між Дніпром і Бугом було віддано туркам, є достатньою гарантією повторного осе­лення запорожців у Кам'янці; це місце вони обрали й тому, що місцевість охо­роняла їх від раптових наїздів татар, котрим вони завжди не довіряли»'77.

У наш час на місці Кам'янської Січі стоїть садиба Консулівка чи Розорівка власника Херсонського повіту М. Ф. Огаркова, котра межує з одного боку з с. Мі ловим, а з другого — з Близюковим монастирем. Наскільки пам'ятає сам власник, місце Кам'янської Січі після знищення Запоріжжя спочатку дісталося поміщику Байдаку, від нього перейшло до консула Розоровича, від Розорови-ча — власнику Константинову, від нього Єсаулову, а від Єсаулова 1858 р. за купчою його отримав сам Огарков. Від другого власника, консула Розоровича,

Мышецкий С. История. С. 23-27; Рігельман в одно­му місці твердить, що Січ в Олешках існувала до 1733 р., в іншому — як у Мишець­кого.

109 Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 645.

170 Recuel de toutes les car­tes publiées par l'Académie de Paris. St. Paris, 1745.

171 Карта де-Боксета 1751 p.

з власної збірки.

172 La Picola Tartaria colla Crima. Venezia, 1798, збір­ка П. Я. Дашкова.

173 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 176, прим. 42.

174 Эварницкий Д. Воль­ности. С. 126.

* У наш час існує с. Оми­лове Бериславського р-ну

Херсонської обл.

175 Летописное повество­вание. Т. 3. С. 96; Исто­рия Новой Сечи. Т. 2. С. 40— 45; Очерк истории за­порожского казачества. СПб, 1878. С. 68.

176 Вертільяк писав 1852 р., це саме можна ствердити й тепер.

177 Мышецкий С. История. С. 22, прим. 35.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

маєток і тепер зветься Консулівкою чи Розорівкою. Місце Січі було якраз біля гирла балки Кам'янки, з лівого боку. В давнину балкою текла досить велика ріка з такою самою назвою, котра починалася з ріки Малого Інгульця в степу й тягнулася сто верст, впадаючи в Дніпро з правого боку, по-нинішньому на пів­тораста верст нижче економії, навпроти лівої гілки Дніпра, Козацького Річища й села Великих чи Нижніх Каїрок на лівому березі Дніпра. У наш час ця річка Кам'янка у звичайну пору року має довжину не більше шести верст, а в спекот -не літо ще меншу. На її лівому березі розташована садиба М. Ф. Огаркова Кон-сулівка, а на правому — садиба І. П. Блажкова з хутором Блажківкою з восьми дворів.

Балка Кам'янка як за своєю дикістю, так і за мальовничістю берегів дуже своєрідна: при досить низькому руслі вона має високі береги, місцями вкриті зе­леним мохом, перевиті деревовидним плющем, диким виноградом, місцями по­рослі величезними віковічними дубами. Через усе це по берегах балки та біля її гирла можна побачити такі химерні гроти, оточені надзвичайно густою й різноманітною рослинністю, яких не витворила б і найвигадливіша уява люди­ни. Недаремно ця місцевість так захоплювала й захоплює у наш час різних ту­ристів і мандрівників по низу Дніпра. «Тут,— пише Афанасьєв-Чужбинський,— у цьому тихому куточку, серед цих суворих скель любитель природи просидів би кілька годин, поринувши в безтурботні думи і, можливо, надовго зберіг би в пам'яті оригінальний дикий пейзаж із мандрівок пониззям Дніпровським. А якщо цей мандрівник малорос, думи його намагатимуться осягнути сенс однієї сторінки російської історії»178.

З двох берегів правий берег Кам'янки мальовничіший, особливо біля самого гирла ріки. Весь цей берег, узагалі високий, у кінці підвищується ще більше; масивні скелі, мовби розкидані чиєюсь велетенською рукою уздовж берегів річки, то відділяються від берега, то виступають з нього, затінені густолисти­ми дубами й прикрашені різноманітними кущами, біля самого гирла річки при­рода неначе робить останнє зусилля й висуває величезну скелю, заввишки з сорок чи п'ятдесят сажнів, під назвою Пугач — від диких птахів пугачів, котрі в'ють тут свої гнізда; біля Пугача річка робить крутий поворот з півночі на пів­день і звідси мчить свої води в Козацьке Річище, котре йде паралельно правому берегові Дніпра й потім зливається з ним нижче гирла Кам'янки. Тут нема ні ве­летенських дубів, ні масивних скель, ні дикої величі гори Пугача, зате тут, уз­довж самого берега річки, тягнеться мов довга канва ряд молодих, мальовничо витягнутих верб, які стоять усе частіше, чим ближчає річка Кам'янка до Козаць­кого Річища. Наприкінці своєї течії річка Кам'янка розділяється на два само­стійні рукави. Тоді як один рукав, відділившись від спільного русла, відходить до правого берега й, повернувши з півночі на південь біля гори Пугача, зливаєть­ся з Козацьким Річищем, другий рукав річки відходить до лівого берега Кам'ян­ки й, повернувши тут з півночі на південь, зливається з тим же Козацьким Річи­щем, котре тягнеться тут на чотириста сажнів. Таким чином, уся річка загалом своєю формою нагадує вила, ручкою котрих є верхівка, а двома ріжками — два гирла. Між двома гирлами річки лежить чудовий острів, на планах XVIII ст. названий Кожениним (тепер він зветься Кам'янським) |79. У наш час він по­ділений між трьома власниками — Огарковим, Блажковим і Полуденним.

Саме Козацьке Річище також має своєрідний характер. Це чудова панорама, виконана самою природою з води, зелені трав і молодого лісу; правий берег Річища виглядає як суцільна, дуже висока й майже прямовисна стіна, лівий бе­рег здається живою канвою з довгої смуги зелених, кучерявих, розлогих осоко­рів і тонкої лози, похиленої над водою.

З руїн, що збереглися до нашого часу, видно, що Кам'янська Січ займала не­великий куток між правим берегом Козацького Річища й лівим берегом Ка­м'янки, вище гирла Кам'янки сажнів на 100, й мала форму неправильного три­кутника, витягнутого з півночі на південь, з вершиною на півдні. Величина цієї

178 АцЬанасьев-Чужбинский Русь. Т. 1. СПб, 1863. 179 Эварницкий Д. Воль-А. Повестка в Южную С. 248. ности. С. 109.

Січі по чотирьох напрямках визначається так: 115 сажнів зі сходу, 66 сажнів з півночі, 123 сажні з заходу, 36 сажнів з півдня. Посередині Січі, з півночі на південь, розташована площа завширшки в шість сажнів на півночі й три на півдні, по обидва боки площі тягнуться курені й скарбниці в кількості 40; один ряд цих куренів тягнеться вздовж Козацького Річища з виходами на захід, а три ряди йдуть від степу до Кам'янки з виходами на схід та захід. Між остан­німи трьома рядами, як і між першими, з півночі на південь простягається площа таких самих розмірів, як і перша. Кожен із куренів має 21 аршин довжи­ни й 12 ширини. Слідів від церкви не лишилося, та й не могло лишитися, оскіль­ки як у Кам'янській, так і в Олешківській Січах у козаків були не постійні, а тим­часові похідні церкви |8°. Вся Січ була обнесена кам'яним муром, від якого в наш час збереглися лише де-не-де невеликі дикі камені. За цим муром на пів­нічній околиці Січі збереглося ще сім невеликих круглих ям: три на схід, чо­тири на захід, викопаних, очевидно, зі стратегічних міркувань. Запорізькі ко­заки називали їх вовчими ямами. Південна окраїна Січі, також за муром, там, де сходяться Кам'янка й Козацьке Річище, відділена невеликим ровом, що йде зі сходу на захід. Нижче нього, з зовнішнього боку, тягнеться ряд неве­ликих горбиків (їх є 9), що йдуть так само. Ділянка землі на південь від рову, до злиття Кам'янки з Козацьким Річищем, зветься Стрілками; тут з півночі на південь, паралельно до Козацького Річища, але перпендикулярно до рову, тяг­неться ряд із восьми горбиків. Останні, можливо, служили запорізьким коза­кам базисами для гармат, або, у крайньому разі, пунктом для спостереження й охорони Січі з півдня, оскільки з півночі її захищали вовчі ями.

На сто кроків вище Січі, з півночі, був великий козацький цвинтар, на кот­рому в наш час збереглося лише чотири кам'яні хрести з пісковику, та й то цілий один, а решта розбиті. На цілому хресті зроблено напис чудовою цер­ковною напівв'яззю такого змісту: «Во имя отца и сына и святаго духа. Зде по-чиваетъ рабь божій Константинъ Гордъевичъ атаманъ кошовый славнаго войска запорожского и низового, а куреня плитнЪровского: преставися року 1733 мая 4 числа». З написів на уламках інших хрестів видно, що тут був по­хований кошовий отаман Василь Єрофейович, котрий помер 23 травня 1731 ро­ку І81, та двоє якихось простих козаків, Яків і Федір. З огляду на велику кіль­кість могил, що лишилася на цвинтарі Кам'янської Січі, можна вважати, що тут був досить великий цвинтар із досить великою кількістю хрестів, що підтверд­жує і колишній власник місця Кам'янської Січі М. І. Вертільяк, який є родичем по жіночій лінії останнього кошового отамана Петра Івановича Калнишевсько-го. «Не далі як 15 років тому 182 цвинтар колишньої запорізької Січі на ріці Ка­м'янці всіяний був хрестами й надмогильними пам'ятниками з написами; на­віть на фортечних валах була обшивка з тесаного каменю. Тепер усе це зни­щене. На цвинтарі залишилося лише чотири хрести. Один із них взагалі без на­пису |83, на іншому він стерся так, що став нерозбірливим, зате написи на двох збагачують нас досить важливими даними з історії Запоріжжя: перший визна­чає рік смерті кошового отамана Костя Гордієнка, про якого в «Історії остан­нього Коша» п. Скальковського сказано, що невідомо, де він помер. Другий доповнює список кошових новим невідомим іменем Василя Єрофеєва»184.

Так чи інакше, але зазнаючи великих утисків з боку татар, запорізькі козаки все частіше й частіше звертали свої погляди до російського царя. Ще за жит­тя Петра І, 1716 й 1717 року, запорожці зверталися до миргородського полков­ника Данила Апостола, який керував тоді прикордонним із Запоріжжям кра­єм, із проханням поклопотатися перед царем про прийняття їх під російську державу. Але Петро, особливо з того часу, коли він знищив окреме самоуправ­ління України (1722 p.), навіть слухати не хотів про запорожців. 1727 року, після смерті Петра, коли Україні знову було надано право самоуправління, запорізькі козаки, сподіваючись і собі дістати милість від нового російського ім­ператора, написали листа українському гетьманові з побажанням «перейти з агарянської землі й, поклонившись його імператорскій величності, під його владою жити». На цей лист запорожцям за посередництвом гетьмана Данила Апостола та російського урядового «радника» Федора Наумова, котрий був при

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

ньому, відповіли з Москви, що «милосердний монарх» (Петро II) готовий виконати прохання запорожців і вибачити їхню провину, але для цього самі запорожці повинні виявити непохитну вірність російському цареві, на знак якої вони повинні зноситися з урядовим радником Федором Наумовим та з україн­ським гетьманом Данилом Апостолом, повідомляючи його про всі випадки в Криму і в Туреччині |85. Отримавши таку непевну відповідь, запорожці не вти­хомирились і послали гетьману другого листа, в якому повторно просили покло-потати перед російським царем, обіцяючи вірно служити до кінця свого життя «монаршому маєстату». Водночас сповіщали гетьмана, що вони вже відступили від кримського хана, котрий безжально заслав багатьох козаків служити за море й захопив під свою державу кошового отамана, і збираються рушити з кримських володінь на Стару Січ |86. Цього листа Апостолу привезли четверо козаків. Гетьман повідомив його зміст фельдмаршалові української армії князю Михайлу Голіцину й урядовому раднику з малоросійських справ Федору Наумову. Але, не вважаючи себе уповноваженими давати якусь позитивну від­повідь запорізьким козакам, Апостол, Голіцин і Наумов доповіли про це у Вер­ховну таємну раду. Верховна таємна рада, прочитавши листа запорожців, на­казала відправити назад чотирьох відряджених до гетьмана козаків і через них усно повідомити запорожців, що російський уряд вважає неможливим прий­няти запорожців, боячись «вчинити якусь прикрість турецькій стороні». А фельд­маршалові й гетьману були надіслані особливі укази, щоб вони ні в якому разі не приймали козаків у російські межі, а якби козаки підійшли у великому числі й зі зброєю, негайно відбивати їх від кордонів силою зброї. Разом з тим через вірних людей радили на словах запевняти їх, що при зручній на­годі їх приймуть, і навіть не скупитися на подарунки найвпливовішим ко­закам, щоб вони й надалі були прихильними до російського престолу. Але в Царгород, до резидента Неплюєва, рада наказала написати, щоб він поскар­жився Порті на запорізьких козаків, котрі, як кажуть, хочуть покинути всі міс­

181 Можливо, це Василь Гуж, котрий був кошовим 1725 р.

182 Микола Іванович Вер-тільяк писав ці слова 1844 року.

Камінь-пам'ятник на могилі кошового отамана Івана Сірка Гравюра кінця XIX ст.

Намогильний хрест кошового отамана Костя Гордієнка Гравюра кінця XIX ст.

183 Див.: Эварницкий Д. Запорожье. Т. 2. С. 118, прим. 1.

Записки одесского об­щества. Т. 1. С. 607.

185 Соловьев С. История России. Т. 19. С. 195.

186 Там же.

187 Соловьев С. История России. Т. 19. С. 195.

188 Там же. С. 196.

* Насправді йдеться про

Олешківську або Кам'янеьку Січ. Нова Січ заснована 1734 р.

•* Брати кримського ха­на носили титули «султан-калга» й «султан-нурадин». 189 Соловьев С. История России. Т. 19. С. 197.

ця, визначені російсько-турецькими трактатами, наблизитися до російського кордону й зайняти Стару Січ і заборонені урочища, і щоб Порта не дозволила цього, оскільки ці «неспокійні люди й так завдають багато кривд російському купецтву» |87.

Але й після цього запорожці не облишили своїх прохань: 24 травня 1728 року, зібравшись величезною масою, вони знялися зі своїх місць, несподівано при­йшли в Стару Січ, зайняли деякі місця на Самарі й ЗО травня прислали на ім'я імператора Петра II таку чолобитну: «Склонивши сердец своих нарушенныя мысли ко благому обращению и повергши мизерныя главы свои до стопы ног вашего императорскаго величества, отлагаемся от бусурманской державы. Осмотрелись мы, что вере святой православной, церкви восточной и вашему императорскому величеству достойно и праведно надлежит нам служить, а не под бусурманом магометанским погибать. Отвори сердца своего источник к нам, по прежнему сынам жребия своего императорскаго. Еще-же просим: по­дайте нам войсковое от руки своей подкрепление, дабы не попали мы в рас­хищение неверным варварам, ибо не знаем, зачем орды от всех своих сторон подвинулись: для того-ли, что мы уже от них отступили со всеми своими клей-нодами 24 мая и пребываем уже в Старой Сечи, или-же они это делают по своим замешательствам»188.

Не дочекавшись відповіді від російського уряду, запорожці вислали пред­ставників у Глухів до гетьмана, але, довідавшись, що гетьман поїхав у Москву, вони дуже захвилювалися через невизначеність свого становища й погрожу­вали вбити кошового і всю старшину, якщо ті не доб'ються позитивної відпо­віді від імператора. Тоді кошовий отаман Іван Петрович Гусак, злякавшись погроз, утік до Києва і, з'явившись до київського генерал-губернатора графа Вейсбаха, яскравими словами зобразив становище запорожців у кримських володіннях і в Старій Січі, біля Чортомлицького острова: «В Новій Січі * від кримського хана було нам багато утисків: минулого 1727 року, в грудні, калга-султан **, стоячи по ріці Бугу, забрав на промислах зо дві тисячі козаків, повів їх на Білогородщину й там виявив певний непослух щодо хана; прийшов у Біло-городщину сам хан, калгу схопив і заслав у Царград, а запорожців, які були при ньому, розіслав на каторги, а інших продали нібито за те, що вони з калгою бунтували, а калга попередньо казав їм, що бере їх за ханським наказом. Бача­чи таке насильство, ми й стали радитись, що краще бути по-старому під держа­вою його імператорської величності у своїй православній вірі, ніж у бусурмана терпіти неволю й розорення. Та коли ми забрали клейноди й хоругви, щоб іти в Стару Січ, то старий кошовий, зрадник Кость Гордієнко, та Карпо Си­доренко й інші стали нам казати: «Навіщо ж нам з Нової у Стару Січ іти? Нам і тут жити добре». Але вони не могли нас втримати, та й не могли багато говори­ти, боячись, щоб їх військо не вбило. І щоб від них більше ворохоби не було, ми взяли Костя Гордієнка й Карпа Сидоренка під варту й везли їх під охороною до самої Старої Січі, а приїхавши туди, вибили палицями й відпустили на волю»189.

Тим часом становище запорожців з дня на день ставало все гіршим: тоді певна частина козаків, покинувши Стару Січ і ріку Самару, кинулася на річку Оріль, у давню Малоросію: уже 1 червня 1728 року на Україні налічувалося 201 запорожець, а під кінець місяця значно більше двохсот; вони постійно прибували сюди окремими ватагами чоловік по 10, приганяючи з собою худобу й коней.

Надійшов 1729 рік, а прохання запорожців про прийняття їх під скіпетр Росії далі були марні, хоча в цей час головнокомандувач української армії князь Голі-цин сам поставив питання про прийняття запорожців у Росію, але йому відпові­дали від імені імператора Петра II, що запорожців треба лише запевняти в

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

цьому, але не приймати, доки «не виявиться явна неприязнь з турецької сторони»Безсумнівно, саме ця обставина змусила запорожців знову повер­нутися у ненависні їм місця й написати листа братові кримського хана Орт-Бею про зміну своїх намірів іти «під Москву». На цього листа кримський хан Каплан-Гірей писав запорожцям: «Листа вашого ви прислали моєму братові, Орт-Бею, у котрому відповідали йому, що бажаєте повернутися під крило нашої сторони і змінили намір, який ви мали раніше, відійти до Москви. Коли згада­ний султан повідомив нас про написаного вами листа й переслав його нам для відома, ми дуже втішилися цим. Бог всемогутній знає наше серце й наміри, знає він і те, як усі беї, мурзи і все кримське панство дбає про вашу цілість і бажає вам усякого добра. Пам'ятайте, що ви їли у нас хліб і сіль, і жили у нас добре. Якщо повернетесь назад, будемо раді й приймемо вас привітно, як гостей, і обі­цяємо вам виявляти таку саму приязнь, як і раніше виявляли, так само добре захищати вас нашою обороною й нашою гостинністю, як було й досі, й дозво­лити вам усе те, що ви й досі мали, а для вашого оселення надамо вам повну волю обрати собі місце, яке ви самі забажаєте. Зрештою, раджу вам для вашої ж користі й прибутку, а для нашої зручності, стати кошем на тому місці, на котрому ви сиділи раніше, прийшовши під наш захист. За указом Оттоман-ської Порти ваш гетьман пан Орлик, який досі був у Солонику, прийшов сюди тепер для з'єднання з нами. Він пише до вас листа, котрий ми посилаємо з цим нашим листом. Він так само вважає, що ми також дбаємо про ваше благо й суспільну користь, і треба, щоб ви вірили всьому тому, що він пише вам у своє­му листі. Для вас його поради тим паче обов'язкові, що він ваш глава й вождь, і ви зобов'язані слухати його поради. Зі свого боку запевняємо вас, що ми прий­мемо вас приязно й що ви не зазнаєте ніякої кривди й насильства ні від нас, ні від кримського панства, якщо повернетеся на вказане мною місце. Решту вам сповістить усно пред'явник цього листа дубоссарський гетьман. Для більшої віри підписуємо цього листа нашою власною рукою й підтверджуємо нашою печаткою» .

Так усі звернення запорізьких козаків до російського царя протягом 22 років залишалися «гласом волаючого в пустелі»; лише за царювання Анни Іванівни, 7 вересня 1734 року, при посередництві київського генерал-губернатора, графа Вейсбаха, дуже прихильного до козаків, їм було дозволено повернутися в Росію, оселитися на рідних згарищах «під владою й обороною її величності не таємно, а явно, й вічні часи жити і їй вірно служити».

«Служили ми пану-ляху, та ще й католику, А тепер служить не станем однині й довіку. Служили ми невір-царю, царю бусурману, А тепер послужим, братці, восточному царю. Восточний цар на Вкраїні не доймає віри, Засилає Галицина, щоб не було зміни: «Іди, іди, Галичину, польською грядою, А я піду із Москвою слідом за тобою. Становися, Галицину, по вельможних панах, А я стану із Москвою на широких ланах».

Цей перехід запорізьких козаків з-під влади турецького султана й кримсько­го хана під владу російської імператриці стався таким чином. 1733 року у ро­сіян почалася війна з поляками; поляки звернулися до кримського хана з про­ханням прислати їм на допомогу запорізьких козаків. Хан вважав за потрібне задовольнити прохання поляків, і запорожці повинні були йти в похід проти росіян. Тоді козаки скористалися зручним моментом і вирядили з Січі кількох посланців до фельдмаршала Мініха, який тоді стояв із військами в Малій Ро­сії, з проханням схилити імператрицю прийняти запорожців під скіпетр ро­сійської держави. Мініх прийняв прохання запорожців, затримав у себе їхніх посланців, а від себе надіслав донесення імператриці в Петербург про запорізьке

190 Соловьев С. История 191 Киевская Старина. 1882.

России. Т. 19. С. 197. № 3, июнь. С. 179, 180.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

ской упевненем старшину войсковую и товариство до присяги, утинала им в таборі головы»; даремно остерігав він запорожців щодо справжніх замірів Москви, котра «видючи на себе отъусюль войну тяжкую и небезпечную, гла­дит, льстит, золотыя горы обещает, жалованьем грошовым потішает и всякими вольностями упевняет», щоб згодом, після закінчення війни, забрати до рук і згубити Військо Запорізьке. Запорожці твердо вирішили покинути не­нависних їм татар і всі листи гетьмана відсилали своєму найближчому покро­вителеві, київському генерал-губернатору графу Вейсбаху. Даремно намагався схилити їх на свій бік і кримський хан: на листи хана запорожці, перелічивши всі злигодні, яких вони зазнали від татар, відповіли: «Сицевой прето нужды все наше войско запорожское низовое изволило под своего православного монарха, ея императорскаго величества, державу склонитись и единой стороны берег­тись, а в несвідомих нападениях сами себе загублять»194.

Повернувшись на рідні згарища, запорожці насамперед вирішили питання, де розташувати свою Січ; спочатку вони спробували заснувати свою Січ біля

192 Чтения московского об­щества. 1848. № 6. С. 45.

193 Чтения московского об­щества. 1848. № 6. С. 44,

План Нової Січі З карти інженер-майора Данієля де-Боксета 1742 р.

45; № 8. С. 21, 22; Мышец-кий С. История. С. 27— ЗО.

194 Киевская Старина. 1882. Т. 2, апрель. С. ПО, 111, 126 та ін.

гирла Чортомлика, але «от пойму водою» спустилися нижче Чортомлика 195 й осіли «ладно и кріпко» своїм Кошем у так званому Красному Куті, між правим берегом гілки Підпільної і лівим річки Базавлука, яка в той час відділяла Ко-дацьку паланку від Інгульської, а в наш час Катеринославську й Херсонську губернії. Тут вони влаштували так звану Нову, Підпільненську чи Красно-кутську Січ, котра існувала з 1734 по 1775 рік. Нова Січ, за точним визначенням минулого століття, була на 20 верст нижче Микитиного перевозу, під 47 ° 31 ' широти від петербурзького меридіана й 4 ° 4' довготи. Вона стояла на правому березі гілки Підпільної саме в тому місці, де ця гілка робить луку чи дугопо­дібний вигин, навпроти так званих Великих плавнів, по яких з півдня до Січі текла гілка Стара Сисина *, а зі сходу, від місця колишньої Чортомлицької Січі, несла свої води гілка Скарбна **: «Підпільна — мати Дніпра, бо вона Сисею корме, а Скарбною зодягає його». Місце для Нової Січі було обрано вдало з усіх поглядів. Щоб побачити, наскільки зручно у стратегічному розумін­ні була розташована Підпільненська Січ, треба подивитися на неї з півночі, з відстані трьох-чотирьох верст. Січ містилася у низькій заглибині, захищеній зі сходу, півдня й заходу величезними плавнями на 26 тисячах десятин, пере­тятими п'ятдесятьма гілками, єриками й затоками, шістдесятьма великими, не рахуючи малих, озерами й виглядала як суцільний непрохідний ліс, у якому людина, мало знайома з місцевістю, могла заблукати наче в легендарному ла­біринті, й який тягнувся на сотні верст праворуч і ліворуч від Січі й на десятки верст на південь від неї. Під прикриттям таких плавнів запорожці могли бути цілком безпечними від своїх близьких і споконвічних ворогів, татар і турків.

Внутрішнє влаштування Січі було таке: Січ поділялася на три частини — кіш внутрішній, кіш зовнішній і цитадель. Внутрішній кіш, званий ще замком чи фортецею, мав форму правильного кола діаметром 71 м ***. У самому центрі внутрішнього коша була велика, гладенько вирівняна й завжди дуже чиста пло­ща, на котрій відбувалися військові ради; у східному кінці внутрішнього коша, на тій же військовій площі, височіла одноверха «порядна» дерев'яна церква без огорожі, вкрита шалівкою, заснована в ім'я Покрови пресвятої Богородиці 1734 року за кошового отамана Івана Милашевича й забезпечена багатющим церковним начинням, ризницею й «убором», кращих за які по всій тодішній Росії годі було знайти І96. На певній відстані від церкви стояла висока дзві­ниця, також дерев'яна, з двоярусним дахом із шалівки й чотирма вікнами для гармат, щоб відстрілюватися від неприятеля й салютувати з гармат у великі свята — Водохреща, Пасхи, Різдва й Покрови. Поблизу січової церкви виді­лялися: пушкарня або артилерійський «великої просторості» цейхгауз з вели­ким підвалом, у якому зберігалися гармати, рушниці, бойова амуніція, і який водночас слугував як військова в'язниця чи секвестр для різних злочинців; далі військова скарбниця або «замок» для військових коштів і козацького добра, її завжди охороняв окремий вартовий; далі окреме житло для духовенства й окремий «станок» чи приміщення для кошового отамана завбільшки з десять футів, на котрому в час перебування у Січі кошового завжди майорів білий пра­пор, який знімали за його відсутності |9?. Нарешті навколо всієї площі підковою стояли тридцять вісім куренів, а біля них — курінні скарбниці й приватні буди­ночки військової й курінної старшини.

Зовнішній кіш відділявся від внутрішнього особливим валом, по самій сере­дині якого, з півночі на південь, були зроблені широкі ворота з високою вежею з дикого каменю біля їх лівої половини, оснащеною гарматами та бойовими снарядами. Ворота вели з внутрішнього коша в зовнішній і завжди охоронялися

195 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 176, прим. 42.

* Нині р. Сисина.

** Нині рукав Скарбна-

Колотівська.

*** В оригіналі: «окруж­ністю 200 сажнів», тобто 426 м.

196 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 176, прим. 42; Устное повествование Н. Коржа. С. 39, 40.

197 Срезневский И. Укра­инская старина. Харьков,

1832. С. 114; Рондо К. // Киевская Старина. 1889. Ноябрь. С. 445; але Ми­тецький (История. С. 48) вказує, що кошовий жив у спільному з козаками ку­рені.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

окремими вартовими козаками. Зовнішній кіш, званий ще форштатом, тобто передмістям, гасан-базаром, торговим базаром, слободою запорізьких козаків, займав 200 сажнів у довжину й 70 у ширину. На ньому було до 500 курінних, ко­зачих, купецьких і ремісничих будівель — шкіряників, шевців, кравців, слю­сарів, ковалів, які, крім свого ремесла, вміли виготовляти порох для війська. Всі ці люди, «за їхнім козацьким маніром і звичаєм», виконували свою роботу за платню і рахувались у куренях нарівні з іншими козаками '". Крім дворів, було ще 100 крамниць, кілька торгових рядів та простих яток, у яких продавали хліб, борошно, крупи, м'ясо, масло тощо, кілька шинків з виноградним вином, горілкою, пивом, медом та іншими напоями. Крамниці, ряди й шинки або ста­новили власність війська й лише орендувалися купцями, або ж цілком нале­жали купцям — приїжджим українцям, вірменам, татарам, полякам, євре­ям. Купці, як і ремісники, якщо були православними, залічувалися до куренів і жили як справжні січові козаки, але стройової служби не відбували «заради свого ремесла»200. Для нагляду за ладом та сумлінністю торгівлі товарами в Січі призначали базарного отамана і військового кантаржія, тобто хранителя зразкових мір і ваг. Вони жили у спеціально влаштованих для них приміщен­нях. Зовнішній кіш так само, як і внутрішній, замикали широкими ворітьми, що вели із заходу на схід, паралельно Підпільній, а не з півдня на північ, перпенди­кулярно до річки, як у внутрішньому коші.

Цитадель, або так званий Новосіченський ретраншемент, знаходилась у південно-східному куті зовнішнього коша й мала вигляд невеликого чотирикут­ника завдовжки 85 і завширшки 50 сажнів, з невеликими воротами в зовніш­ньому коші. Цитадель разом із зовнішнім кошем була оточена глибоким ровом і захищена високим земляним валом. її будували 1735 року за розпорядженням російського уряду начебто для захисту запорізьких козаків від татар і турків, а насправді «для исправнейшаго произвождения тамошних дел и смотрения про­пуском заграницу, а наипаче для смотрения за своевольными запорожцами, дабы их хотя некоторым образом воздерживать и от времени до времени в по­рядок приводить»201. Запорожці, розуміючи приховану мету будівництва Ново-Січенського ретраншемента, образно висловлювалися щодо цього: «Засіла нам московська болячка в печінках». У цитаделі було збудовано комендантський дім, офіцерські, інженерні й артилерійські приміщення, порохові погреби, сол­датські казарми й гауптвахту. У ній завжди перебували з шістьма гарматами дві роти солдатів із кріпосних * батальйонів Київського гарнізону, виділених за воїнським штатом для фортеці св. Єлизавети і звідти скерованих у Новосічен­ський ретраншемент; тут вони жили під начальством коменданта, російського штаб-офіцера, якого присилали в Січ також із Києва за розпорядженням київ­ського генерал-губернатора 202.

Із зовнішнього боку все місце Нової Січі було оточене ровом і загальним ви­соким земляним валом, який, роблячи різні кути й виступи, впирався кінцями в гілку Підпільну; по валу йшов високий частокіл з товстих колод, загострених угорі й обсмолених унизу.

Із заходу, за загальним ровом, уздовж Підпільної тяглися запорізькі зимів­ники або «хати» 203, а на південний схід від них, через Підпільну, чорніли вовчі ями, засідки, окопи, ложементи, зроблені біля Січі під час російсько-турецької війни 1736 року 204. Нарешті навпроти внутрішнього коша на березі Підпіль­ної була річкова пристань, куди з Чорного моря лиманом, Дніпром, Павлюком і гілкою Підпільною, у той час досить глибокою й широкою, приходили козацькі чайки, грецькі й турецькі судна з різною бакалією: ізюмом, винними ягодами,

' Устное повествование Н. Коржа. С. 41. 159 Мышецкий С. История. С. 48. 81.

200 Щекатов, Максимович. Новый географический сло­варь. Т. 2. С. 7—44; за опи­сом 1774 р. «торговельні крамниці» буцімто були у внутрішньому, а не в зов­нішньому коші (Записки одесского общества. Т. 7. С. 176, прим. 42). 201 Эварницкий Д. Сборник материалов. № 8. С. 124. * У розумінні «фортечних».

Записки одесского об­щества. Т. 4. С. 469; Т. 7. С. 176, прим. 42. 20'' Така назва на карті де-Боксета; Записки одесско­го общества. Т. 4, табл. 11. 204 Записки одесского об­щества. Т. 4. С. 469.

цитринами, сорочинським пшоном, горіхами, кавою, різними заморськими ви­нами й дорогими шовковими тканинами, повертаючись із чавунним посудом, за­лізом, коноплями та іншими товарами 205. З боку суші до Нової Січі вели два шляхи — один на Микитине й Хортицю, другий на Україну через Переволочну.

На місці Нової Січі від часів запорізьких козаків збереглося кілька пам'яток старовини — на цвинтарі, в церкві, у приватних осіб. На колишньому запо­різькому цвинтарі вціліло чотири надмогильні хрести з пісковику з іменами по­хованих козаків: під одним лежать останки козака Івана Чаплі, померлого 4 вересня 1728 року, під другим — Данила Борисенка, померлого 4 травня 1729 року, під третім — Івана Каписа, померлого у грудні 1779, напис на четвертому хресті говорить про смерть 13 травня 1747 року кошового отамана Степана Глад­кого, похованого під церквою пресвятої Богородиці в Січі, але увічненого спо­рудженням хреста на загальному цвинтарі: «Зде поставленні крестъ благородия его пана Стефана атамана бывшего кошового куреня уманского но онъ поло­жень ест по церквою пресвятія богородицы преставися вро 1747 у маю дня ІЗ»206. Крім надмогильних хрестів від запорізьких козаків на місці колишньої Нової Січі у місцевих селян збереглося ще чотири сволоки від козацьких жи­тел — у селянина Корнія Забари від запорізького куреня з датою 24 травня 1710 року; другий у селянина Клима Пироговського від будинку кошо­вого отамана Якова Ігнатовича, датований 9 червня 1746 року; третій та­кож від будинку кошового Василя Григоровича Сича, датований 13 серпня 1747 року, у селянина Митрофана Чорного; четвертий від хатини козака Григо­рія Комишана, датований 10 травня 1765 року, у священика Георгія Ващин-ського207. Вцілів також залізний хрест із січової церкви, який знаходиться в економії місцевого поміщика, та кілька речей у місцевій церкві: антимінс 1754 року, чаші, хрести, ікони, ризи, єпітрахилі, євангелія, богослужебники, таці, тарілки, чарочки, бокуни чи стасідії, тобто місця для старшини, аналої, ліхтарі, кадила, орлеці, хоругви, божниці, дерев'яна лопаточка для поминання помер­лих і нарешті цілий іконостас чудового візантійського живопису на хорах місце­вої церкви.

З неповного опису речей Покровської церкви Нової Січі, котрий до нас дій­шов, бачимо, яким вона відзначалася багатством. У ній було: два великі напре­стольні ліхтарі (свічники), один хрест з мощами, чотири срібні лампади зі сріб­ними позолоченими дощинками, що зберігалися на хорах, двадцять різних ікон на мідних бляшках, прикрашених сріблом, п'ятдесят срібних позолочених різ­ного гатунку корон, чотири срібні позолочені хрести, три з яких мали срібні ланцюжки, два кипарисові хрести, прикрашені сріблом, два срібні позолочені дукати, один шматок золота, один зливок срібла вагою 24 фунти, тринадцять ниток дрібних і три нитки великих перлин з червоними коралами на іконі Бо­гоматері, п'ятнадцять з двома великими та двома малими червінцями ниток дрібних перлин, шість ниток великих перлин з червоним намистом на меншій іконі Богоматері, десять разків перлин з шістьма ґудзиками, п'ятдесят разків простого намиста з великих і дрібних коралів з двома червінцями й шматком бурштину, сто п'ятдесят три червінці різного розміру на чотирьох ланцюжках, серед яких десять великих, сто двадцять різних книг — богослужебних, мо­ральних та історичних, двадцять вісім фелонів з парчі, різних за кольором і вартістю, дванадцять підрясників, двадцять вісім пар поручів, дванадцять єпіт-рахилей, сімдесят сім стихарів, дев'ять поясів, п'ятдесят сім хустин, шовко­вих і гаптованих золотом та сріблом по білому полотну, одинадцять напре­стольних уборів, шість пар воздухів, три аналойні покрови, два шматки парчі, два шматки штофу, два шматки гарнітури, двадцять сім штук мідного посуду, від казанів до мисок, тридцять штук олов'яного посуду 208.

«Серед церков новоросійського краю,— зауважує архієпископ Гавриїл,— найбільшою була Покровська у Січі запорожців за значною, кількістю в ній

205 Записки одесского об- 206 Эварницкий Д. Запоро- 208 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 176, жье. Т. 2. С. 189. щества. Т. 6. С. 535— прим. 42. 207 Там же. 538.

Історія й топографія восьми запорізьких Січей

дорогоцінних речей. Преосвященний Євгеній, слов'янський архієпископ, до­повідав синодові, щоб дозволено було взяти трохи церковного начиння з села Покровського у слов'янську архієрейську ризницю... Синод розпорядився за­жадати дикирп, трикири, патерицю, вмивальницю з таріллю та орлеш» .

Крім перелічених залишків запорізької старовини, що збереглися на місці колишньої Нової Січі, вціліли ще земляні укріплення у вигляді ровів і високих, понад два сажені, валів. Загалом ці укріплення збудовано у формі дещо непра­вильного чотирикутника, витягнутого уздовж правого берега річки Підпільної, який складається лише з трьох ліній: зі східного боку в напрямку з півночі на південь, перпендикулярно Підпільній, йде похила лінія завдовжки 100 сажнів; з північного боку з північного сходу на південний захід йде неправильна ламана під тупим кутом лінія у 220 сажнів; із західного боку з півночі на південь під прямим кутом іде цілком правильна лінія у 70 сажнів до самої Підпільної. Осно­вою усієї цієї фігури укріплень з південного боку служить саму річка Підпільна. Так виглядають уцілілі укріплення ззовні. Всередині укріплень, зі східного бо­ку, вцілів якийсь рів, що тягнеться з півночі на схід у вигляді похилої лінії зав­довжки 74 сажні просто до Підпільної. А біля правого берега річки, якраз на­впроти середини укріплень, збереглися рови, що відділяють внутрішній і зовніш­ній коші. Вони починаються біля самого берега ріки, йдуть початково з півдня на північ, далі повертають під тупим кутом зі сходу на захід і закінчуються так званим «оступом» чи бухтою, де у запорожців була пристань, звана Царською, куди вони заводили свої чайки й каюки. Рови останнього укріплення мають усього 110 сажнів завдовжки по прямій, з невеликим пропуском із північного боку, очевидно, для воріт.

До сказаного про вцілілі укріплення на місці колишньої Нової Січі слід до­дати, що на північній лінії збереглося ще три редути та пропуск для широких воріт у зовнішній кіш, а в південно-західному кінці, вже за рікою Підпільною, вціліло так зване городище, котре виглядає зовсім відокремленим укріплен­ням, оточеним чотирма глибокими «бакаями» або ровами: із заходу завдовжки сімдесят чотири сажні, зі сходу сто тридцять, з півночі вісімдесят і з півдня со­рок сажнів, завглибшки до трьох сажнів. В останньому укріпленні, «городищі», за розповідями старожилів, у запорожців були хати й погреби, тут вони начебто ховали й померлих. Сполучення з Січчю через Підпільну тоді не становило жодних труднощів, бо до городища йшов через ріку міст. У наш час це городи­ще є цілком рівною, мовби спеціально утрамбованою ціпами площею, у самому центрі якої стоїть старезна розлога груша, а з трьох боків — з півдня, заходу й сходу височіють величезні верби й ще більші осокори, переплетені непролаз­ним терником.

По всіх уцілілих укріпленнях, окрім городища, в наш час розкидані хати се­лян села Покровського. Тому, щоб виміряти всі укріплення Нової Січі й скла­сти уявлення про їх загальну схему, треба проходити багатьма городами, лази­ти через тини, зазирати під повітки, йти садами, вилазити на дахи селянських хат, і лише тоді можна простежити напрямок всіх валів і насипів. Звичайно, багато з того, що збереглося років сорок чи двадцять тому, нині вже зруйнува­лося й ледь помітне, а багато що й зовсім пропало. Але залишки старовини трапляються ще й тепер, переважно це людські скелети: надумає, бува, селянин викопати для якоїсь будівлі яму, розрівняти місце для саду чи просто зорати землю під засів, він неодмінно знайде якщо не череп, то кості рук чи ніг людини. Навіть діти, граючись у городі й шпортаючи паличками землю, знаходять часто людські черепи й без жодного страху одягають їх собі на голови — настільки звикли вони до подібних знахідок. «Коли я вперше тут оселився,— розпові­дає місцевий священик, отець Андрій Баришпольський,— то ніяк не міг завести у себе в палісаднику дерев: що не посаджу, а вони засохнуть, що не ввіткну в землю, а вони й пропадуть. Довго я не міг збагнути, в чому справа; аж якось став

209 Записки одесского об­щества. Т. 3. С. 104— 106.

І
я копати землю в палісаднику і тут, під першим її шаром, побачив безліч люд­ських кісток, а серед них страшенну кількість жаб; це мене дуже вразило, та вод­ночас я зрозумів, чому в мене не приймалися дерева. Вибравши кістки й очис­тивши місце від жаб, я знову посадив кілька дерев, і з тих пір вони ростуть чу­дово»210.

Крім скелетів, на місці колишньої Нової Січі знаходять і безліч різних ре­чей: пістолети, кинджали, ножі, шаблі, рушниці, гармати, ядра, кулі, шматки свинцю, кільця дроту, глечики, кахлі, казани, карафки, чавуни, пляшки, штофи, персні, кільця, тарілки, кубки, цілі бочки смоли, шари вугілля, склади сухарів, купи пшениці, ґудзики, пряжки, дзвіночки, намисто на дроті, гроші, люльки-носогрійки, або так звані люльки-буруньки (від турецького «бурун» — ніс), розмальовані різними «фігурами» й різними фарбами, нарешті, знайшли навіть два човни, відкриті в гілці Сисиній і 1890 року підняті з води 2".

Після знищення Запоріжжя, 1775 року, на місці колишньої Нової Січі виник­ло село Покровське, заселене вихідцями із старої Малоросії. 1777 року, за роз­порядженням новоросійського губернатора М. В. Муромцева, прем'єр-майор І. М. Синельников оголосив Покровське містом Покровськом із «провінцій­ною канцелярією й слов'янським духовним правлінням» при ньому, але вже 1778 р. Синельников отримав наказ перевести провінційну канцелярію з Пок-ровського в колишнє селище Микитине з перейменуванням останнього на Ні­кополь212, а Покровське наказувалося називати містечком. З 1784 року Пок­ровське стає слободою. У наш час це дуже велике й багатолюдне село Катери­нославської губернії й повіту. Після падіння Січі його, за указом імператриці Катерини II, разом із колишньою Чортомлицькою Січчю, нинішнім селом Капулівкою, і Базавлуцькою Січчю віддали князеві О. О. Вяземському; від кня­зя Вяземського за купчою 1802 р. воно перейшло до М. І. Штігліца, а після його смерті — в рід його брата барона Любима Штігліца. З роду барона Штіглі­ца за купчою 1861 р. воно перейшло до великого князя Михайла Миколайо­вича.

210 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 195. 11 Эварницкий Д. Запо­рожские лодки // Одес.

листок. 1890. № 100. С. 2. 212 3 родинних паперів ге­нерал-майора О. М. Синель­никова, власника села Лю-бимівки Новомосковського повіту Катеринославської губернії.

СКЛАД, ЗАСАДИ Й ЧИСЕЛЬНІСТЬ

СЛАВНОГО ЗАПОРІЗЬКОГО

НИЗОВОГО ТОВАРИСТВА

Запорізькі козаки, живучи в Січі без жінок і без нащадків і водночас щоріч­но, а часом і щоденно зменшуючись у кількості від війни, хвороб і старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє військо. Отож зрозу­міло, чому козаки приймали у своє товариство кожного, хто приходив до них і брав на себе певні зобов'язання, необхідні для вступу в Січ. Люди, близькі до запорізьких козаків, у своїх спогадах одностайно свідчать, що в Січі можна було зустріти всілякі народності, вихідців чи не з цілого світу — українців, поляків, литовців, білорусів, великоросів, донців, болгар, волохів, чорногор­ців, турків, татар, євреїв, калмиків, німців, французів, італійців, іспанців, анг­лійців . Але головний відсоток прибулих на Січ давала, звичайно, Україна. «Усі вони,— розповідає очевидець XVII ст. Яків Собеський,— походять з Росії, хоча серед них є чимало знеславлених шляхтичів із Малої й Великої Польщі, також певна кількість німців, французів, італійців, іспанців, вигнаних за провини»2. «Запорізькі козаки,— зауважує академік XVIII ст. Йоганн Геор-гі,— були бездітними нащадками черкаських козаків, що оселилися на Дні­прі»3. Це підтверджує 1736 року й англієць Клавдіус Рондо 4. «В Запорогах жи­вут их же братья козаки, переходя из городов для промыслов, а иные, которой пропьетца или проиграетца»3.

Мотиви, що змушували багатьох шукати собі притулку в дикому Запоріж­жі, були різними: в Січ ішли люди «і з доброї волі і з неволі». Тут були ті, хто втікав від жінок, покидав батька й матір, «з-під пана втікали»6; були тут і тяж­ко ображені, ті, хто не знайшов на батьківщині ніякої сатисфакції, хто не мав шматка насущного для прожиття; тут були всі, хто натерпівся від тяглових по­винностей, усі ображені й принижені за свою віру й народність, усі, хто зазнав варварських катувань, жорстоких знущань за людські права, за своє існування; тут були й ті, хто чув у собі «волю вогненну, силу богатирську», хто носив у своїх грудях «печаль люту», «горе-недолю»; були тут і «самосбройцы польскіе», і «ускоки задунайські», й «западные люди, чуждые русским, маловедомые». Всі

' Георги И. Описание всех обитавших в России наро­дов. СПб, 1790. Т. 4. С. 358; Кребс В. Уманская резня. К., 1879. С. 33; Записки о Хотинской войне Якова Со-бесского //Чернигов, губ.

ведомости. 1849. 25 нояб.; Стльковский А. История Новой Сечи. Т. I. С. 77. 2 Записки о Хотинской войне.

Георги И. Описание. Т. 4. С. 347.

4 Рондо К. //Киевская Старина. 1889. № И, нояб. С. 445, 446.

5 Акты ЮЗР. Т. 4. С. 57.

6 Эварницкий Д. Запоро­жье. Т. 2. С. 5.

8*

115

Яким чином складалося військо запорізьких низових козаків, про це ми маємо кілька достеменних свідчень. «Народився я в Литві, у воєводстві Ново-городському, з дому шляхетського. Батько мій у молоді літа віддав мене в служ­бу до полковника Галисевича, у котрого служив я цілий рік і відійшов як нале­жало. А потім був на службі в його милості пана Сологуба протягом трьох тиж­нів, а тоді пристав до його милості пана Мокроновського, від якого, приїхав­ши до Києва, пішов. Коли ж по Києву тинявся, підмовили мене козаки січові, з котрими, сівши в дуба, поїхав до Січі, а приїхавши, пристав у курінь Канівський, де й назвали мене Іваном Ляхом». «Народився я на Україні, в самий день Івана Купала, котрого року не знаю; мій батько, Сидір Пересунько, виховував мене до 9 років, тобто вчив працювати та Богу молитися. Потім взяли мене в Січ, де я при панові кошовому був молодиком, а в 20 років мене взяли й записали у військо. У війську назвали мене Журбою, бо я все мовчки працював, а після того, як на чатах недогледів, як поляки нашу здобич відняли, назвали мене Іваном Присліпою»". «Я народився у Нових Кодаках, куди зайшли мої пред­ки з Гетьманщини. В Кодаках займалися хліборобством, скотарством, бджоляр-ством і рибальством, а іноді й полюванням на звіра: в часи Запоріжжя скрізь над Дніпром були сильні й густі ліси, й різних диких звірів сила. Прожив я при батьках до 7 років, потім мене забрав для виховання на Січ хрещений батько, котрий був там старшиною, а зимівник свій зі скотарством мав на ріці Сухій Су-рі, де я живу й зараз у хаті, яку мій хрещений батько збудував, і яка ще й досі є... Хрещений батько мій від молодості був нежонатим; у молоді літа, до одружен­ня, я слухався мого хрещеного батька, як у Січі при курені, так і в зимівнику біля його господарства... Я був дуже прудким і проворним: одного разу по до­розі з Нових Кодаків у Січ ми виїхали на високу могилу й, поскакавши кілька хвилин, стали спускатися. Мої товариші пішли втоптаною стежкою, а я на­думав іти просто, але курган був дуже крутим, а трава сухою, я послизнувся, впав і покотився униз стрімголов, як клубок або корж. «Коржем, коржем по­котився!» закричали козаки, і з того дня всі мене звали Микитою, а на пріз­висько Коржем. Мій хрещений батько, довідавшися про це, сказав мені: «не­хай буде й Корж» '2. «Родился он, козак Василий Перехрист, в польской об­ласти, губернии чигиринской, в местечке Чигирине, от евреина Айзика, и в 1748 году, будучи там по купечеству Войска Запорожского низового козаком куреня Пластунивскаго Яковом Каваленком его Перехриста оттоль с Чигирина, с добровольнаго его в Сечь запорожскую желания привезено, где в Сечи бу­дучим в то время начальником Киево-Межигорскаго монастыря иеромонахом Пафнутием Ямпольским; при чем были восприемники Войска Запорожскаго низового товариство куреней Кущевскаго Лаврин Горб, Дядьковскаго Гаврило

7 Акты ЮЗР. Т. 4. С. 57.

8 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. СПб, 1862. С. 80—85.

9 Уоїитепа І^ит, а 1590. V. 2. Р. 1329. СПб.

10 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 81. Т| Там же. С. 261. 12 Устное повествование Н. Коржа. С. 58.

Склад, засади й чисельність славного запорізького низового товариства

Шарый и Пластунивскаго Иван Макаров, в церкви сичевой Покрова пресвятой Богоматери окрещен, и выконавши в той церкви на верность ея император-скаго величества присягу, в Войску Запорожском в Кущовском курене слу­жил» 13.

Крім дорослих, які безперервно приходили в Січ, туди потрапляло немало й дітей чоловічої статі: одних приводили в Січ самі батьки, щоб навчити їх там військового мистецтва; інших козаки захоплювали на війні й потім усиновлю-вали в Січі; третіх, особливо круглих сиріт, вони брали замість дітей; четвертих, найчастіше небожів або синівців, тобто племінників, випрошували у бать­ків; п'ятих просто заманювали до себе гостинцями й ласкою, а потім таємно завозили в Січ |4.

Та кожному, ким би він не був, звідки й коли б не прийшов на Запоріжжя, доступ у Січ був вільним за таких п'яти умов: бути вільною й нежонатою лю­диною, розмовляти українською мовою, присягнути на вірність російському цареві, сповідати православну віру й пройти певне навчання. Перша умова перед­бачала, щоб пришелець у Січ був дворянином, поповичем, козаком, татарином, турком, узагалі ким завгодно, лише не селянином, а крім того нежонатою люди­ною І0; зрештою, цю умову частенько оминали, оскільки кожен міг назватись і вільним, і нежонатим; але прийнятий у Січ козак повинен був жити винятково доброчесно і його карали смертною карою, якщо приводив у Січ жінку, на­віть матір чи сестру. Друга умова вимагала, щоб прийнятий, якщо він був не руським, забув свою рідну мову й говорив козацькою, тобто українською |6; цю вимогу ніколи й ніхто не порушував. За третьою умовою прийнятий у Січ повинен був присягнути вірно, незрадливо й до кінця свого життя служити ро­сійському цареві, поклявшись у цьому в церкві перед престолом божим |7. За четвертою умовою він мусив неодмінно сповідати православну віру, визнава­ти її догмати, дотримуватися постів, знати символ віри й молитви; якщо він був католиком чи лютеранином, повинен був прийняти православ'я, якщо ж був іудеєм чи магометанином, повинен був урочисто охреститися у «греко-руську» віру Ій. За п'ятою умовою той, хто вступав до Січі, повинен був спочатку придивитися до військових порядків, вивчити прийоми січового лицарства, а вже потім записуватися у число випробуваних товаришів '9, що могло бути не раніше, як за сім років .

Той, хто приймав усі п'ять умов, був вільним від будь-яких інших вимог: у нього не питали ні посвідки, ні квитка, ні поруки: «того ні батьки, ні вітці не знали, та й прадіди не чували»21. Зрештою, перекази й деякі історичні свідчення стверджують, що прийнятих буцімто піддавали якомусь особливому випробу­ванню, а саме випробовували міру їх спритності й сміливості. «Як зваблять, бувадо.запорожці до себе в Січ якогось хлопця з Гетьманщини, то спершу ви­пробовують, чи годиться він у запорожці. Накажуть йому, наприклад, варити кашу: «Дивись же, вари так, щоб не сира була й не перекипіла. А ми підемо ко­сити. Коли зготуєш, то виходь на таку-то могилу та клич нас; ми почуємо та й прийдемо». Візьмуть коси та й підуть буцімто косити. А кий чорт хочеться їм косити! Залізуть в очерет і лежать. Ото хлопець зварить кашу, виходить на мо­гилу і починає кликати. Вони чують, та не відгукуються. Кличе він їх, кличе, а тоді в сльози: «От занесла мене нечиста сила до цих запорожців! Лучче було б сидіти вдома при батькові, при матері! Ох, бідна моя голівонько! Кий біс заніс мене до цих запорожців!» А вони лежать у траві, вислухають усе це й кажуть: «Ні, це не наш!» Тоді повернуться в курінь, дадуть тому хлопцеві коня і грошей на дорогу й скажуть: «Іди собі до нечистого! Нам таких не треба!» А котрий хло­пець вдасться спритний та кмітливий, той, вийшовши на могилу, крикне зо два

13 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 261.

Мышецкий С. История. С. 17; Эварницкий Д. За­порожье. Т. 2. С. 6. 15 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 50, 79.

16 Записки о Хотинской войне Якова Собесского.

17 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 77. Тв Там же.

19 Там же.

20 Рондо К. С. 446.

21 Устное повествование Н. Коржа. С. 51.

рази: «Гей, панове молодці, ходіть кашу їсти!». А як не відгукнуться, то він: «Ну, то дідько з вами, як мовчите! Я й сам можу кашу їсти!» Та ще вдарить гопака на могилі: «Ой тут мені погуляти на роздоллі!» Й затягнувши на весь степ козаць­кої пісні, йде до куреня та й ну молотити кашу. Тоді запорожці, лежачи в траві, кажуть: «Це наш!» І, прихопивши коси, йдуть собі до куреня. А він: «Де вас чорти носили, панове? Кликав я вас, кликав та й захрип, а тоді, щоб не вистигла, каша, почав сам їсти». Перезирнуться між собою запорожці й скажуть йому: «Ну, чура, вставай! Годі тобі бути хлопцем: тепер ти рівний нам козак». І прий­мають його в товариство»"'"'. З історичних свідків Боплан і Шевальє стверджу­ють, нібито у козаків існував звичай приймати у своє коло лише того, хто про­пливе 2,і всі пороги проти течії Дніпра "4. Але це свідчення здається малоймо­вірним з одного боку тому, що навряд чи запорожці, які завжди потребували нових людей для збільшення своїх сил, могли висувати їм подібні вимоги; з другого боку тому, що проплисти навіть на човні проти течії річки 65 верстов, у велику весняну воду, неможливо ні тепер, ні тим паче тоді; плисти ж порогами проти течії у малу воду, лавіруючи біля самих берегів, не треба особливого ге­ройства, а лише кілька тижнів часу.

Чи були випадки, щоб когось не прийняли в Січ, за браком точних даних стверджувати не можна. Деякі підстави для такого припущення дає лише одна з козацьких дум, які дійшли до нашого часу. В ній жінка, проклинаючи свого чоловіка, котрий пішов у Січ, каже:

«Ой щоб тебе покарали та три недолі:

Перша недоля — щоб під тобою добрий кінь пристав,

Друга недоля — щоб ти козаків не догнав.

Третя недоля — щоб тебе козаки не злюбили,

І в курінь не пустили».

Прийнятий до лав запорізьких козаків насамперед записувався в один із 38 січових куренів, у той чи інший з них, залежно від власного вибору, й тут же, при записі в курінь, змінював своє власне прізвище на якесь нове прізвисько, котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього чи внутрішнього боку; цю зміну прізвища робили для того, щоб приховати минуле новоприйнятих у Січ. Часто на запит російського чи польського уряду, чи нема в Січі якогось Іванова чи Войновича, запорізький Кіш відповідав, що таких осіб у Січі немає, а є Задерихвіст чи Загубиколесо, котрі вступили до лав козаків приблизно в той час, про який запитують московські чи польські власті. Змінивши ім'я і припи­савшися до куреня, новачок приходив у той курінь, і курінний отаман у при­сутності козаків відводив йому місце завдовжки три аршини й завширшки два, кажучи при цьому: «От тобі й домовина! А як умреш, то зробим ще ко­ротшу»25.

Вступивши в Січ, новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли вив­чав козацькі правила і вмів коритися кошовому отаманові, старшині й усьому товариству. У стосунках між козаками брався до уваги не вік, а час вступу в Січ: хто вступив раніше, мав перевагу перед тим, хто вступив пізніше, тому останній називав першого «батьком», а перший останнього «сином», хоча «бать­кові» могло бути 20, а «синові» 40 років 26.

Так складалося військо запорізьких низових козаків. Узяте в цілому, воно ді­лилося на січових та зимівних козаків; перші, власне, й становили справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті або ті, у крайньому разі, хто порвав свої шлюбні пута; з них ті, хто відзначився на війні чи довго служив у війську, дуже сильні й добре збудовані люди, до того ж переважно вроджені українці, звалися

Кулиш П. Записки о Южной Руси. Т. 1. СПб, 1856. С. 286— 288. 23 Слід гадати, звичайно, що лише на човні. ІАБоплан Г. Описание Ук­раины. С. 21; Скалько'в-

Запорізькі булави і пірначі Гравюра кінця XIX ст.

ский А. История. Т. 1. С. 226, прим. 1.

25 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 82.

26 Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 645.

Склад, засади й чисельність славного запорізького низового товариства

лицарством чи товариством27. Лише товариство мало право обирати з-посеред себе старшину, отримувати грошову й хлібну платню, брати участь у поділі здобичі, вершити всі справи війська- воно жило в Січі по куренях, поді­лялося на «старше й менше» товариство й складало військо чи лицарство у властивому розумінні. Від цього лицарства чи товариства різко відрізнялися сі­мейні козаки. їх також допускали на Запоріжжя, але вони не сміли жити в Січі, а лише на відстані від неї, у запорізьких степах по слободах, зимівниках і бур-дюгах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслами й промислами; звалися вони не лицарями й товаришами, а підданими чи поспо­литими січових козаків, «зимівчаками», «сиднями» «гніздюками». Але взяті всі разом, січовики й зимівчаки становили одне військо, офіційно зване «славним низовим Запорізьким Військом і товариством» або ширше «Військо дніпрове, кошове, верхове, низове і все будучеє на полях, на луках, на галявинках і на всіх урочищах морських, дніпрових і польових»29.

Склавшись у ціле військо «самі по собі», запорізькі козаки так само «за сво­їми міркуваннями й завели в себе власні порядки» 30. «Вони вважають, що ніякі державні установи їм не потрібні, а виконують щось лише тоді, коли їх заохочують до того ласкою, хоча б і високі чини», зрештою слід сказати, що вони ніколи «не забувають зважати й на обставини політичні й за ними себе вимірювати, коли їм сміливіше говорити про своє товариство й відстоювати його перед самодержавною владою і знають, коли їм щось розпочинати»; вза­галі «рід їхній, зокрема керівники цієї секти (!), вельми хитрий, проникливий і обережний щодо своїх інтересів, пов'язаних з тією свободою, яка дозволяє їм не звітуватися ні перед ким; вони всіляко дбають, аби вона не підпала під закони їхньої вітчизни і не зашкодила їхній необмеженій владі» 3|. В основі за­порізького світогляду лежала громада, мир, товариство. Це товариство було таким самим «народоправ'ям» на півдні Росії, але на вищому ступені роз­витку, яким було «народоправство» у Пскові й Новгороді, на півночі Русі; що робив вічовий дзвін на півночі, те робили литаври на півдні: своїми звуками вони скликали люд, без різниці у званні й стані, на площу для вирішення най­важливіших питань країни, схоже на те, як вирішують у наш час свої спра­ви вільні громадяни швейцарських кантонів чи американських штатів. Зов­нішнім виявом цієї громади була рада, військова рада, народне віче. На цій раді могли бути присутніми всі без винятку січові козаки, починаючи від січової старшини й кінчаючи простою «сіромою», або простолюдом, черню32. Тут панувала цілковита рівність усіх членів громади: кожен користувався однаковим правом голосу, кожен міг заперечити пропози­цію іншого, висунувши натомість свої плани й міркування, але що вже було ухвалене радою, було необхідним і обов'язковим для всіх. Запорізька гро­мада доходила до повного ідеалу, невідомого ні в давні, ні в середні, ні в нові віки; принцип рівності панував тут у всьому: під час загальних зборів, при ви­борах військової старшини, січовому й паланковому управлінні, у всіх запорізь­ких школах, у спільній трапезі 33, при поділі майна й у приватному житті в куре­нях. Ні знатність роду, ні станове походження, ні перевага віку не мали в Січі жодного значення: лише особисті якості, тобто відвага, досвід, розум, кмітли­вість, бралися до уваги. Таким чином, у запорізькій громаді губилася будь-яка поодинока особистість, якою б талановитою й показною вона не була. Тут усі справи вирішували спільно: «У нас не едного пана кошового порада до лис­тов бывает, леч всего Войска Запорожскаго единогласная: що кгды ска­жем в листу доложити, того а не пан кошовій, а не писарь без езволенія

27 Киевская Старина. 1889.

№ 11. С. 446; Журнал мин-

ва народ, просвещения.

1837. Авг. С. 495.

2" Акты ЮЗР. Т. 5. С. 143;

Т. 11. С. 113.

29 Акты ЮЗР. Т. 11. С.

259, 402; Т. 12. С. 99, 462. 30 Чтения московского об­щества. 1848. № 6. С. 44. 11 Калачов Н. Архив исто­рических и практических сведений. С. 8, 11.

Устное повествование Н. Коржа. С. 2; Мышец-кий С. История. С. 37. 13«А стол и пищу имеют всякой старшина со своими козаками обще» (Мышец-кий С. История).

Склад, засади й чисельність славного запорізького низового товариства

34 Величко С. Летопись. рия Новой Сечи. Т. 1. С. 83, 36 Эварницкий Д. Сборник Т. 3. С. 175. 84. материалов. С. 144, 201.

Зд Скальковский А. Исто- * Відповідь (лат). 37 Там же. С. 85.

нашего переставити сами собой неповинни»34. Громадою, товариством вирішу­вали питання миру й розмиру; товариство ділило за лясами усі землі, ліси, угіддя, усі рибні лови, всі соляні місця; товариство обирало й скидало всіх посадових осіб у Січі і в усьому Запоріжжі; товариство карало винних у зло­чинах і порушеннях; товариство писало всілякі відповіді на укази, грамоти, ор­дери, послання й листи, які приходили в Січ від різних державних осіб і воло­дарів, що вступали у зносини із запорізькими козаками.

З огляду на цей громадський принцип найвища на Запоріжжі влада, влада кошового отамана, без усього товариства, всієї громади, не могла ні на що зва­житися й нічого зробити. Так, коли 1757 року український гетьман граф Ки­рило Розумовський запитав кошового отамана Григорія Федоріва, чому той від­пустив гайдамаків, які до нього приходили, кошовий письмово відповів, що «він, кошовий, гайдамаків забрати й відіслати сам по собі не міг, бо їх, гайдама­ків, під присягою прийняли, за згодою всього товариства, а без спільної згоди за їхнім звичаєм він, кошовий, нічого чинити не може». Так само від­повідав 1746 року кошовий отаман Василь Григорович Сич корсунському гу­бернаторові в Польщі, котрий скаржився у Січ на злодіїв, які його погра­бували: «Курінні отамани, з усіх куренів зібравшися, кошового не послу­хали й грабіжників не знайшли». Таку саму відповідь дав кошовий Петро Іванович Калнишевський одному російському офіцерові, який забажав чи­слитися серед запорізьких товаришів: оскільки всього Запорізького Вій­ська на той час не було в наявності, то сам кошовий, своєю волею, не міг виконати прохання офіцера 3=. Значення громади, товариства у запорізьких козаків виявлялося навіть зовні: ордери, листи, респонси *, які розсилали із Січі в різні місця, закінчувалися підписом: «Отаман кошовий Війська Запорізь­кого з товариством». Так само починався кожен документ: «До нас дійшов лист», «Ми Військо», «За звичаєм нашим на спільній раді нашій всім уголос читали».

Запорізьку громаду, яка досягла свого найповнішого розвитку протягом XVI й XVII ст., з середини XVIII ст. поступово став обмежувати російський уряд, особливо у праві вибору запорізькими козаками військової старшини. З цього приводу було видано низку царських указів, за якими «запорожцы, не описався и не истребовав на то дозволения, запорожскую старшину от их чи­нов отставлять и других на их места определять собою самовольно отнюдь не дерзали, опасаясь высочайшего его императорскаго величества гнева и тяжкаго истязания и наказания»36. Але запорізькі козаки не дуже слухали вимог росій­ського уряду щодо цього й майже до самого кінця свого політичного життя са­мовільно обирали й самовільно скидали всю свою військову старшину. Тому весь великий запорізький край, перейшовши в середині XVII ст. під верховну владу Росії, насправді завжди керувався власним товариством, як уся Україна керувалася власним козацтвом, хоча й під верховною владою російського уряду.

Увесь склад Війська Запорізького низового поділявся на старшину в її ниж­чих і вищих ступенях, юних молодиків, які лише готувалися стати справж­німи козаками, січову масу, так звану «сіромашню, простолюд, чернь», і запо­різьке поспільство, котре жило поза Січчю, у зимівниках. До складу війська не входили «наймити» або «аргати» (від гр. «єр^атгіс», переробленого по-турецьки на «ергат»). Так звали поденників або робітників, які наймалися тимчасово до козаків на якусь роботу за певну платню 37.

Крім справжніх козаків до складу «славного низового товариства» часом входили особи, які ні за званням, ні за суспільним становищем ніколи до нього не належали й лише номінально числилися серед запорожців. Це робилося частково з честолюбства називатися низовим лицарем, частково зі щирої любо­ві до «славного» війська, частково ж задля того, щоб застрахуватися від гра­бунку запорожців чи заручитися їхнім послухом і вірністю, частково ж внаслі-

Портрет колишнього м Hupel August Wilgelm. Портрет колишнього

запорізького козака Fon den Kosaken. Riga, запорізького козака

Якова,Шияна. 1784 р. 1790. S. 208. Івана,Шияна. 1784 р.

Одеський історичний музей 39 Скальковский А. Мето- Одеський історичний музей

рия Новой Сечи. Т. 1. С. 96.

док пропозиції самих козаків, які приписували до себе вельможних осіб на знак особливої уваги до них, подібно до того, як багато західноєвропейських міст надавали права громадянства знатним мандрівникам 38. Ці особи — вель­можі, наділені великою владою, переважно російського, часом польського по­ходження. Архівні січові документи зберегли для нас імена деяких із цих осіб: артилерії поручик Іван Глебов, статський радник Петро Веселицький, україн­ський генеральний підкоморій і бунчуковий товариш Павло Кочубей, началь­ник астрономічної експедиції Христофор Ейлер, генерал-аншеф граф Петро Панін, генерал-аншеф Іван Глебов, генерал-аншеф Петро Дев'єр, генерал-поручик граф Андрій Остерман, генерал-майор князь Олександр П розоровський, польський коронний гетьман граф Ксаверій Браницький, генерал-майор князь Григорій Потьомкін за. Останнього, кажуть, запорізькі козаки звали Гриць-ком Нечосою: він, за тодішньою модою, носив на голові велику перуку, напуд­рену й високо підбиту, з чого запорожці зробили висновок, що він ніколи не за­чісується, тому й прозвали Нечосою.

Як вхід, так і вихід з Січі були вільними; певного терміну перебування у Січі прийнятому не визначали: кожен міг виходити з неї, коли завгодно й коли була потреба. Козак покидав Січ, коли в нього з'являлося бажання служити в яко­мусь з українських міст, коли надумав одружуватися й заводити власне госпо­дарство, покидав і тоді, коли йому просто набридало життя в Січі, або, як казали січовики, коли він «зажирів од козацького хліба». Зрештою, він знову міг повер­нутися, якщо виявляв своє бажання, коли вхопив де-небудь «шилом патоки»

Склад, засади й чисельність славного запорізького низового товариства

або «узнавши, почім ківш лиха». Але незважаючи на таку свободу вступу в Січ і виходу з неї, порядок дій у ній ніколи не порушувався, і в цій цілковитій сваволі були всі підстави для широкої слави запорізької Січі, котра була лоном для всіх, хто волею чи неволею приходив у неї. При відході з Січі також не видавалися ніякі перепустки, за винятком двох випадків: по-перше, коли козаки бажали їхати в Польщу або в Україну «для торгових чи якихось інших потреб» — вони брали паспорти за підписом кошового отамана і з військовою печаткою для вільного проїзду чужими містами й селами 40; по-друге, коли точилися вій­ни між Росією й народами, володіння яких межували з Запоріжжям, наприк­лад, турками, татарами, поляками. В цьому випадку, «з огляду на неабиякі за­кордонні обставини», щоб уникнути будь-якого шпигунства з боку ворогів і вод­ночас «бути невідлучно у всілякій готовності», виїзд із Січі нежонатим козакам без письмового паспорта від військової канцелярії, а жонатим без паспортів від паланкових полковників суворо заборонявся 41. Часом тим, хто покидав Січ, да­вали атестати для вступу на службу в українські полки; зразки таких атестатів дійшли до нас у достатній кількості: у них вносилося ім'я, по-батькові, прізвище й назва куреня певного козака, його служба в роз'їздах, загонах, відрядженнях, секретних розвідках, походах і битвах, відзначалися кмітливість, пильність до служби, чесне виконання покладених на нього доручень і готовність «не ща­дить своего живота»42.

Наскільки великим був склад усього війська запорізьких низових козаків, з певністю сказати не можна, з одного боку тому, що запорожці дуже неохоче ділилися із сторонніми людьми даними про всілякі порядки в Січі,— усе їхнє життя для іноземців становило так звані «військові секрети»; з другого боку тому, що в самій Січі не було, чи, в усякому разі, самі запорожці казали, що не було ніяких журналів, ніяких списків, куди б вписували імена прийшлих у Січ новачків і старих козаків, які її покидали 43. Окрім того, визначити кількість усього Запорізького Війська важко ще й тому, що багато козаків-зимівчан вза­галі не з'являлося у Січ по кілька років і взагалі не були знаними військовій старшині, а щодо окремих січових козаків, то й сама старшина перебувала в ціл­ковитому невіданні й не могла сказати, живі вони на даний час чи безвісти про­пали під час окремих походів на ворогів, які часто здійснювалися без відома Коша. Тому всі свідчення про чисельність Запорізького Війська, навіть протя­гом якогось одного століття, надто суперечливі. Самі запорожці, що й природно, часто перебільшували чисельність усього свого війська: «У нас, що лоза, то ко­зак, а де байрак, то там по сто, по двісті козак». Українські літописці вислов­лювалися щодо цього так само: «Рече старійшій слово, и абіе сколько треба воинства, аки трава соберутся»44. Більш чи менш конкретні відомості про чи­сельність запорізьких козаків містять окремі джерела. 1534 року всіх запорізь­ких козаків налічувалося не більше 2000; 1535 року близько 3000 4э; 1594 року іноземці налічували у них 3000, а вони самі казали про 6000 46; 1675 року кошо­вий отаман Іван Сірко, задумавши великий похід на Крим, зібрав 20 000 запо­рожців, «несчадно струснул» Крим з ними й щасливо повернувся у Січ 4?. 1727 року Христофор Манштейи визначає усю чисельність Запорізького Війська від 12 000 до 15 000 48; 1732 року самі запорожці свідчили, що у них «добрих і озб­роєних воїнів» набереться до 10 000, а 1735 року повідомляли, що «про число всього війська точно ніяк посвідчити не можна, тому що воно щоденно прибуває і зменшується», але сподіваються зібрати 7000 добре озброєних козаків 49. 1755 року кошовий отаман Пилип Федорів у своєму рапорті заявляв, що в усьо­му «компуті» * або складі, зі старими й жінками в зимівниках, Війська Запорізь-

Мышецкий С. История. С. 18.

41 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 205, 206.

42 Эварницкий Д. Вольнос­ти. С. 311, 320, 340—343.

43 Мышецкий С. История. С. 17.

44 Грабянка Г. Летопись. С. 20.

45 Зеделлер. Обозрение ис­тории военного искусства Т. 2. СПб, 1843. С. 244.

46 Ласота Э. Путевые за­писки. С. 33, 39, 49.

47 Величко С. Летопись. Т.

2. С. 358—364.

48 Манштейн X. Записки. Т. 1. С. 28.

49 Соловьев С. История России. Т. 20. С. 75, 90. * Список козаків з відомо­стями про майнове стано­вище, службу та ін. (з лат.).

кого набереться 27 000 чоловік 50. 1762 року з нагоди вступу на престол імпе­ратриці Катерини II на вірність їй присягало 20 281 чоловік запорізьких коза­ків . 1766 року секретар Василь Чернявський визначав кількість усіх запорож­ців, «кои по всей земле к Сечи принадлежащей живут и к отправлению воинской службы способны и надежны, выключая старых, дряхлых и малолетних», близ­ко 10 000 чоловік 52. 1769 року в готовому до походу проти турків Війську Запо­різькому козаків було 12 249, крім того, 2000 козаків залишалося в Січі й 3000 по паланках «у водній варті на човнах», а всього 17 249 чоловік э3. Близько 1774 року запорожців «військових і піших» налічували 40 000, але в похід ішло 14 000 чоловік, інші ж залишалися біля майна та власних жител; а всіх разом налічувалося до 100 000 чоловік 54. 1775 року у відомості генерал-майора Петра Текелі всіх жителів запорізької землі, тобто козаків і посполитих, чоловіків і жінок показано 59 637 55; того ж року в маніфесті імператриці Катерини II * стверджувалося, що до запорожців прийшло 50 000 нових родин і що після па­діння Січі 6000 запорожців пішло за Дунай (з тих, що досі жили по віддалених зимівниках) 56. Запорожець Микита Корж і колишній священик низових коза­ків Григорій Крем'янський ** визначають чисельність усього війська на час зни­щення Січі в 40 000 чоловік 57. У наш час старі діди, згадуючи про запорожців, кажуть: «його сила, того запорожця, була тяженна»58. Звичайно, якщо враху­вати, що крім постійних мешканців у Січі й по паланках до запорожців на якийсь час приходили різні «свавільні» люди, особливо перед якоюсь опера­цією чи походом на ворогів, то його сила дійсно була «тяженна». Але у звичай­ний час сили цієї було не видно: прибулі в Запоріжжя козаки лише припису­валися у курені, але жило їх тут дуже мало — вони більше розходилися по зи­мівниках, плавнях, рибних заводах, звіриних ловах 59, а в самій Січі залишалися переважно старші й глибокі діди. Загалом, порівнюючи наведені цифрові да­ні, можна дійти такого висновку про чисельність Війська Запорізького низового: у час найбільшого розквіту самого лише стройового війська запорізьких коза­ків могло бути від 10 000 до 12 000, а разом із жителями зимівників і слобід до 100 000 чоловік.

Порівнюючи окремі частини запорізьких вольностей, помічаємо, що найгус-тіше були заселені Самарська і Протовчанська паланки: у першій кількість зи­мівників, за уривчастими свідченнями XVIII ст., доходила до 1158, а в другій у той же час до 1100 зимівників 60. Далі йшли місця між правим берегом Дніпра й верхів'ями рік Інгульця, Інгулу, по течії двох Омельників, Домоткані й Мокрій Сурі. В Кодацькій паланці, наприклад, кількість зимівників 1755 року досягала 55, а 1760 року — до 841. Далі йшли місця у середній і нижній течії Інгульця, Інгулу й Бугу в Інгульській та Бугогардівській паланках: 1772 року по Інгулу засвідчено 17 зимівників, Інгульцю— 11, Громоклії— 11, Дніпру— 14, Бу­гу — 7, Мертвоводу — 4, Сланцю — 5, Сухому Сланцю — 1, Куцому Сланцю — 1, а всього 71 зимівник 6|. Окрім того, по цих самих ріках і балках було 5 заго­род для рогатої худоби й овець та кілька рибних заводів, біля яких у зимовий час влаштовували землянки, а в літній — курені. Кількість цих землянок і ку­ренів розподілялася так: у гирлах і біля лиману землянок 17, куренів 15, по Бу­гу землянок 11, куренів 39, по Інгулу землянок 2, куренів 4, по Інгульцю земля-

50 Скалъковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1.С. 28. 5| Там же.

52 Мышецкий С. История. С. 82.

53 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 52.

Калачов Н. Архив исто­рических и практических сведений. С. 11. 55 Дашков. Сборник ант­ропологических и этногра­фических статей. Т. 1. М, 1866. С. 133.

* Йдеться про маніфест з приводу ліквідації Нової Січі.

56 Чтения московского об­щества. 1848. № 6. С. 47. ** Попередньо автор звав його Кремлянським.

57 Устное повествование Н. Коржа. С. 11; Записки одесского общества. Т. 6. С. 645.

58 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 6.

Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 645.

60 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 33—41.

61 1760 року лише в Інгуль­ській паланці налічували 219 курінних козаків (Скальковский А. История Новой Сечи. Т. 1. С. 37.

Склад, засади й чисельність славного запорізького низового товариства

нок 4, курінь 1, а разом землянок 34, куренів 59 62. Найменш заселеними були східні околиці Запоріжжя, Кальміуська та Прогноївська паланки.

Заселеність певної паланки пояснюється частково вигодами чи незручністю самих місць, частково більшою чи меншою близькістю до татарських кочовищ і відкритих кордонів: східна окраїна запорізьких вольностей межувала з аулами ногайських татар і лише незначною мірою захищалася річкою Конкою, тому й заселена була менше, виправдовуючи приказку: «не став світлиці на границі»; північна й західна околиці були віддалені від татар величезним простором сте­пів, а південна захищалася широким Бугом і пішою командою козаків. Напри­клад, 1774 року на південному кордоні запорізьких вольностей стояло 700 коза­ків, крім того, у літній час тут перебувало на промислах 500 чоловік та в Олек-сандрівському шанці 6,1 200 кіннотників 64. Північна частина запорізьких воль­ностей, багата лісами, зрошена двома добрими ріками, Оріллю й Самарою, і без­ліччю озер, яких лише по лівому березі Орелі налічувалося до 300, захищена плавнями й порогами Дніпра, віддалена на величезну відстань від татарських аулів, справедливо вважалася найбагатшою і найбезпечнішою околицею за­порізьких вольностей і тому була заселена найбільше.

Кількість усіх поселень і зимівників у балках, байраках і ярах вольностей запорізьких козаків різні письменники й свідки визначали по-різному: в історії князя Митецького всіх зимівників налічується до 4000 65; у записках академіка Гюльденштедта лише на берегах Дніпра налічено ЗО селищ 66; у відомості гене­рал-майора Петра Текелі 1775 року — 45 сіл і 1601 зимівник67; а в історії А. О. Скальковського, за документами січового архіву, йдеться про 64 селища й 3415 хат 68.

62 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 182. 61 На місці нинішнього міс­та Херсона.

1,4 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 182.

65 Мышецкий М. История. С. 81, 82.

66 Goldenstedt I. А. Reisen durch Russland. SPb, 1787. В. 2. S. ПО, 111.

67 Дашков. Сборник антро­пологических и этнографи­ческих статей. Т. 1. Прил. 1.

68 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 32—40.

Назву «курінь» козацькому житлові дали від слова «куріти», тобто диміти, у своїй основі воно має однакове значення з тмутараканськими «курями», зга­даними в Ігоревій пісні 2, й великоруським словом «курная изба». Ще й зараз можна побачити такі курені, тобто курні житла, по берегах Дніпра, особливо навпроти його порогів, у котрих туляться рибалки .ранньої весни чи пізньої осе­ні; але в Січі, в усякому разі в Новій, курені вже не були курними житлами, хоча раз засвоєна назва залишалася за ними й тоді, коли втратила своє первісне зна­чення.

На вигляд кожен курінь був довгою казармою, часом до 44 аршинів завдовж­ки й 5 завширшки, або 13 1/2 аршинів завдовжки й 6 завширшки, 10 аршинів

1 'Жзаршщкий Д. Запорожье. кий С. История. С. 34—36. собрание сочинений. Т. 1. Т. I. С. 106, 107: Ммшец- 2 Максимович М. Полное К., 1876. С. 839.

Військовий і територіальний поділ Запоріжжя

завдовжки й 5 завширшки 3; його будували з рубаного й різаного дерева, яке звичайно привозили в Січ із Самари чи Великого Лугу \ мав 4 великих квадрат­них вікна в довгій стіні, одні низькі двері з напівкруглою перекладиною і різьб­леними лутками по боках, помальованими зеленою і червоною фарбою, у по­перечній або так званій причілковій стіні 5; по одному вікну з кожного боку дверей у тій самій причілковій стіні; нагорі триярусний дах із дранки, а над ним три високі димарі з покришками 6.

Всередині запорізькі курені, за одним описом, мали два відділи — один біль­ший, другий менший. У більшому жили козаки, приписані до куреня, їхня стар­шина й часом кошовий * отаман; у меншому жили курінний кухар та його по­мічники, тут була кухня й пекарня 1.

За другим описом, кожен курінь був великою хатою без кімнат і переділок з такими ж великими сіньми, відділеними від власне куреня «переміжною» сті­ною з дверима і з великою кахляною грубою, тобто піччю, котра виходила через стіну з сіней у кімнату. У власне курені на всю його довжину ставилось «сирно», себто стіл, як у монастирських трапезних, з однієї товстої дошки шир­шої за три чверті аршина, прибитої залізними цвяхами до вкопаних у землю стовпів. Навколо сирна ставили вузькі лави, а вздовж стін, з трьох боків, насти­лали поміст із товстих дощок на стовпах, який заміняв козакам постіль; на ньому могло спати від тридцяти до «полчварта ста»** чоловік 8. А у всьому ку­рені могло поміститися до 600 козаків 9. На «покуті», тобто у красному куті, були прибиті ікони різних святих, там само висіла багата лампада, яку курінь засвічував у великі свята, а під нею стояла «карнавка», тобто кварта, куди ко­заки клали гроші для купівлі харчів наступного дня. До стелі чіпляли велике панікадило, по стінах куреня розвішували різну зброю, а під стелею, на «пере­міжних» стінах, тягнувся різьблений сволок із хрестом посередині, роком бу­дівництва куреня й іменем курінного отамана — будівника. Посеред сіней влаштовували «кабицю», тобто вогнище, завдовжки 5 і більше аршинів, для при­готування страв; через кабицю з куреня у сіни проходив кінець сволока, у котрий вбивали залізні ланцюги з гачками для підвішування великих залізних казанів, у яких варилася страва козаків |0. У куренях не тримали ні майна, ні продовольства.

Біля кожного куреня споруджували курінну скарбницю, або невелику комору, в котрій козаки окремого куреня зберігали своє «збіжжя», тобто різне майно, а поряд зі скарбницею містилися інші будинки для козаків, які споруджували у міру зростання кількості товаришів і тісноти в курені ". При куренях будували часом і приватні будиночки військової старшини; останні зовні нагадували ку­рені, але менші розміром, а за внутрішнім влаштуванням нагадували теперішні хати заможних українських селян. Найтиповіший з тих, що збереглися до на­шого часу, має 18 аршинів довжини, 8 ширини й 3 висоти; він поставлений з де­рева у зруб, має невеликі, круглі, «як тарілочки», вікна. Великі сіни ділять його на дві половини: світлу й чорну, кожна з яких, у свою чергу, ділиться на дві. Світла половина мала кімнату з кахляною грубою і спальню, відділену від кімнати глухою стіною,— обидві з окремими виходами в сіни; чорна половина складалася з кухні й комори, розділених глухою стіною і також з окремими виходами в сіни. Від однієї до другої зовнішньої стіни через внутрішню стіну тягнеться сосновий сволок із вирізьбленим на лицевій стороні зображенням

3 Записки одесского об­щества. Т. 4. Табл. 11; Эвар-ницкий Д. Запорожье. Т. 2. С. 45.

* Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 18; Устное по­вествование Н. Коржа. С. 37.

5 Такий зберігся в Нікопо­лі у купчихи О. ГОНЧарО-во І.

План де-Боксета 1752 р.; у Рігельмана зображений дещо інакше.

• Правильно, мабуть, «ку­рінний».

Мышецкий С. История. С. 23.

** Тобто двісті. 8 Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 646; Велич­ко С. Летопись. Т. 2. С. 360.

9 Устное повествование Н. Коржа. С. 36; Рондо К. II Киевская Старина. 1889. № 11. С. 445.

10 Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 646; Эвар-ницкий Д. Запорожье. Т. 2. С. 45.

11 Максимович, Щекатов. Новый географический сло­варь. Т. 2. С. 7—46.

хреста зі звичними деталями — списом, палицею, голгофою, ім'ям будівничого й роком будівництва 12.

У запорізьких козаків слово «курінь» вживалося у подвійному значенні: у значенні житла і в значенні сотні, полку, самостійної частини війська, «завжди мобілізованої, поставленої на воєнну ногу». Якщо казалося: «козак Незамайків-ського куреня», то це означало, що або козак жив у Незамайківському курені, або ж був приписаний до нього, а міг жити десь у іншому місці — у слободі, селі, на зимівнику однієї з паланок запорізьких вольностей. Більшість козаків лише числилася у Січі по куренях, але перебувала в них одна десята всього війська, інші ж, а особливо влітку, то по рибу, то за кіньми, то на дикого степо­вого звіра, то в роз'їздах, то в бекетах, то у Великому Лузі, то на «оселях» — скрізь розсипані були, мов бджоли на запашних квітах; узимку ж багато з них ішли у «городи», тобто в Гетьманщину, щоб побачитись із ріднею чи підманути кого з молоді «до Січі».

Паланка в буквальному перекладі з турецької мови означає невелику фор­тецю; у переносному розумінні слова у запорожців ним позначалося цент­ральне управління певної частини території, саме управління, а найчастіше ке­рівництво, або, кажучи нашою мовою, повіт запорізьких вольностей. Цент­ром кожної паланки була садиба з різними будівлями, обгороджена навколо палісадом |3. Коли земля запорізьких козаків уперше була розділена на палан­ки, не можна визначити через брак даних; є, щоправда, припущення, начебто цей поділ було запроваджено 1734 року, після повернення запорожців з-під влади кримського хана в Росію, але чи ж справді так, стверджувати не мож­на м. До 1768 року всіх паланок у Запоріжжі було п'ять — Бугогардівська, Перевізька, або ж Інгульська, Кодацька, Самарська й Кальміуська; з 1768 року додалося ще дві — Орільська й Протовчанська, а згодом третя, Прогноїв-ська, зрештою, початок останній було покладено ще 1735 року, коли у «Прогно-ях, тобто біля солоних озер, на Кінбурнському півострові, було засновано шос­тий пост для захисту людей із Запоріжжя й України, котрі приходили туди по сіль або для рибальства на лиман» І5.

Отже, під кінець історичного існування запорізьких козаків на козацькій території, що мала 1700 верст в окружності, всіх паланок було вісім, причому три з них були біля правого берега Дніпра, а п'ять біля лівого. Бугогардівська паланка займала степи між лівим берегом Бугу і правим Інгульця з одного бо­ку та рікою Дніпром і новосербським кордоном з другого. Вона містилася у ни­нішніх Єлизаветградському й Олександрійському повітах Херсонської губернії. Центром цієї паланки був Гард на ріці Бузі. Крім того, були зимівники в Соко­лах, Вербовому, Балацькому, Мигії, Корабельному, Вовковому, Харсютиному й Громоклії. Інгульська, чи Перевізька, паланка була розташована вздовж ліво­го берега ріки Інгульця, у північній частині нинішнього Херсонського повіту. Центром її була або так звана Перевізка, біля правого берега Дніпра, на 2 верст­ви нижче гирла Інгульця й на 2 1/2 версти нижче садиби власника села Фа-ліївки М. Комстадіуса; або ж село Кам'янка при впадінні річки Кам'янки в Дніпро, де була Кам'янська Січ. Окрім того, до неї належали села та кілька зи­мівників: Квакове, Білі Криниці, Давидів Брід, Блакитна, Шестірня, Пономаре­ва, Кривий Ріг, Милове, Золота Балка, Осокорівка, Тернівка, Ракова та ін. Ко­дацька паланка знаходилася між Дніпром і рікою Базавлуком та верхів'ям Інгульця з одного боку й річкою Тясмином або, з 1752 року, з новосербською граничною лінією з другого, у теперішніх Катеринославському й Верхньодні­провському повітах. Центром її було місто Новий Кодак; крім того, до неї нале­жали села й зимівники: Старий Кодак, Волоські хутори, Полови ця, Микитине, Кічкас, Біленьке, Тарасівка, Медовець, хутір Грязного, Кемликівка, Набоківка, Тарамське, Карнаухівка, Тритузне, Романкове, Бородаївка, Мишурин Ріг, Ко-

12 Эварницкий Д. Запоро­жье. Т. 2. С. 44, 45.

13 Мышецкий С. История.

С. 81.

15 Мышецкий С. История.

С. 81; Скальковский А. Ис­тория Новой Сечи. Т. 1. С. 31.

Військовий і територіальний поділ Запоріжжя

місарівка, Лихівка й Томаківка. Самарська паланка лежала по обидва боки ріки Самари, вгору від лівого берега Дніпра, в теперішніх Новомосковському, Пав­лоградському й частково Олександрівському повітах Катеринославської губернії'. Центром її було місто Самарь або Новоселиця чи Новоселівка, теперішнє місто Новомосковськ. Крім того, в ній були села: Чаплі, Піщана Самарь, Переметівка, Кам'янка, Сокольський редут, Бригадирівка, Ревівка, Бардаківка, Адамківка, Пишнівка, Військове, Чернече та ін. Орільська паланка розташовувалася між ріками Оріллю й Самарою, у східній частині нинішнього Новомосковського й західній Павлоградського повітів; центром її була Козирщина. Крім того, в ній були села: Чаплинська Кам'янка, Гупалівка, Прядівка, Калантаївка, Пушкарів-ка й Бабайківка, передана сюди 1770 року з Протовчанської паланки. Протов-чанська паланка — по течії річок Протовчі й Орелі, у теперішньому Новомос­ковському повіті, свій центр мала в селі Личкові. Крім того, у ній були села: Перещепине, Котівка, Черенеччина, Петриківка, Китай-город, Могилів, Кіль­чень, нинішня Голубівка, Курилівка, Плеса, Чорноухівка, Василькове, Гру-зинівка, Полковнича, Судіївка, Сердюківка, Шугліївка, або Шульгівка, Кли-мівка, Семенчинівка, Балабанівка, Горбулівка, Половнищине, Проданівка, Га-лушківка, Одарівка, Цеглувата, Сирківка, Лебединці, а також хутори над Цари-чанкою й Маячками та в урочищах Шуровому й Бабенківці Кальміуська паланка була між Вовчою, Кальміусом та Азовським морем, у нинішніх Олек­сандрівському, Бахмутському й Маріупольському повітах. Центром її було селище біля самого гирла Кальміусу при впадінні в Азовське море, де колись бу­ло городище Домаха, а 1779 року збудоване місто Маріуполь |?. У ній було відо­мо два села -- Ясенувате й Макарове, та 28 зимівників: у Лозовому яру на Тер-сі, Широкому на Кам'янці, в балках Холодній, Сухій, яру Поповому, Кам'яній ярузі, ярах Чорнухиному, Шовковому, Глибокому, Государевому, балці Заліз­ній на Кривому Торці, яру Холодовому біля Сіверського Дінця й Луганчика, За-

їшт аш Млкотш шшм тигориштизніні

Сволок і лутки запорізького куреня Малюнок І. Ю. Рєпіна

1 Записки одесского оо-щества. Т. І. С. 201; Т. 3. С. 293. •

9 Д. І. Явормнцький

129
лізному яру біля Сіверського Дінця, балках Крутилці, Довгій, Морозовій і Кру­тій, урочищі Бобровому, яру Хорошому на Лугані, балці Мечетній на Міущику, балці Зайцевій над морем, урочищі Підгорині, балці Клеповій над Кальцем, річ­ці Дубовій, Білосарайському лимані, річці Берді і в балці Світуватій Прогноїв-ська паланка розташовувалася на лівому березі Дніпровського лиману, навпро­ти урочища Прогноєва |9, на 35 верст вище кінця Кінбурнської коси, у тепе­рішньому Дніпровському повіті Таврійської губернії. Центром її був Прогно-ївськ. Тут стояв передовий запорізький пост, що спостерігав за рухом татар у Криму й турків у Очакові й охороняв усіх посланців, солепромисловців, купців, котрі їхали через південну окраїну запорізьких вольностей в Очаків, Прогній та Крим. Озера Прогноївської паланки запорожці вважали своєю власністю й ви­возили з них багато солі на Запоріжжя, Україну й Польщу, обходячи, таким чином, кримську сіль, хоча й чисту, але надто дорогу.

18 Феодосии. Материалы для историко-статистиче-ского описання. Т. 2. С. 39, 43 та ін.; Эварницкий Д.

Вольности. С. 196—200; Скальковский А. История Новой Сечи. Т. 1. С. 39. 19 ПрогнО! — гнил1 озера з

солоною, занесеною з моря водою, в котрих в міру ви­паровування води осідає сіль.

запорізьких козаків

Ше за кілька днів до настання нового року всі козаки, що перебували в зимів­никах, на річках, озерах, у степах і плавнях і займалися там хто домашнім гос­подарством, хто рибальством чи полюванням — усі поспішали, з огляду на на­ступний поділ земель і вибори старшини, у столицю своєї козацької громади — Січ. Саме в день першого січня нового року вони схоплювалися на ноги особ­ливо рано, відразу вмивалися холодною водою, одягали свій найкращий одяг — черкески з візерунчастого штофу, червоні, з широкими вильотами жупани, чер­воні сап'янці, високі сукняні шапки, барвисті шовкові пояси, озброювалися дорогими шаблями, пістолями, кинджалами, ятаганами й поспішали на гул дзвонів у січову церкву Покрови пресвятої Богородиці. Вислухавши спочатку утреню, а потім обідню, що відправлялися з особливою урочистістю й пишніс­тю, козаки після закінчення богослужінь виходили з церкви й поспішали в ку­рені на обід. Прийшовши в курінь, вони молилися на ікони, вітали один одного зі святом, тоді скидали з себе на час дорогий верхній одяг і сідали за спільний стіл. Пообідавши чим бог послав і достатньо випивши з нагоди свята «шумной

ракии»1, козаки вставали з-за столу, молилися богу, дякували своєму отамано­ві, курінному кухареві, вклонялися один одному, знову одягали дорогий одяг і виходили з усіх куренів на площу. В цей момент на січовій площі лунав оглуш­ливий постріл із найбільшої гармати: таким був козацький звичай. Далі на звук гармати й за наказом кошового отамана військовий довбиш виносив зі свого куреня палиці до литаврів, які постійно зберігалися в нього, з палицями йшов до церкви, брав звідти литаври, які постійно переховувалися там разом з ін­шими військовими клейнодами, виходив із церкви на площу й бив у литаври для збору козаків на раду спочатку один раз «дрібним дробом». На цей звук насам­перед з'являвся військовий осавул: він також ішов у січову церкву, брав звідти великий військовий прапор або стяг чи хоругву, виносив його на площу й ста­вив біля церкви. Довбиш знову бив у литаври, але вже двічі, також «дрібним дробом». На цей сигнал, мов бджоли на мед, поспішали козаки на радну чи віче­ву площу, гладенько вирівняну й посилану піском з цієї нагоди. За простими козаками на площу вступала січова старшина: кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул, після військової старшини трид­цять вісім курінних отаманів і кілька чоловік військових «службовців»; кожен із військових старшин ніс знак своєї гідності: кошовий — велику палицю або булаву, суддя — велику срібну печатку, писар — перо і срібний каламар, оса­вул — малу палицю, курінні отамани — ціпки. Вся старшина була з непокрити­ми головами, без шапок, «бо на той час ішла на площу, наче на судне місце». Довбиш, побачивши старшину, віддавав їй честь боєм у литаври. Тим часом старшина, вийшовши на середину, ставала на площі в один ряд, один біля од­ного, за старшинством своїх чинів, і вклонялася на всі чотири боки «славному низовому товариству». Товариство ставало за курінними отаманами навколо церкви, починаючи правий фланг від кошового й закінчуючи лівий фланг біля військового осавула, утворюючи загалом величезне козацьке коло. Іноді при повному військовому зборі, не вміщаючись у містечку Січі, певна частина то­вариства залазила на курені та дзвіницю, ставала у рови, піднімалася на вали й розтягувалася навіть далеко уздовж річки. Як і старшина, всі козаки були без шапок і на поклони старшини відповідали поклонами. Перед початком самої ради на площу з'являвся настоятель січової церкви й правив молебень. Після закінчення служби кошовий отаман оголошував товариству мету скликання ради:

— Панове молодці! Тепер у нас новий рік; слід нам, за давнім нашим звичаєм, розділити між товаришами всі ріки, озера, урочища, звірині лови й рибні місця.

— Та слід, слід! Будемо ділити, як споконвіку в нас прийнято, за лясами, жеребкуванням 2.

Після цих слів уперед виступав військовий писар, який наперед розписував по куренях усі угіддя на маленьких папірцях, клав їх у шапку, перемішував й пропонував курінним отаманам підходити до шапки й розбирати папірці. Ота­мани підходили й розбирали, писар зачитував, і що якому куреню діставалося, тим він і володів протягом року, до нового поділу. Тут суперечок і відмовлянь не було: отамани дякували старшині й ставали на свої місця. Дотримувалися лише правила, що спочатку отримували землю курені, потім військова старши­на, за нею духовенство і врешті жонате населення запорізьких вольностей: па­рубки з товариства скрізь користувалися перевагою у правах володіння земель­ними угіддями перед жонатим станом; особи, що не належали до війська, рід­ко отримували землю у Запоріжжі.

Так ділили всю землю запорізьких козаків від гирла ріки Самари до верхів'я ріки Конки і від порогів Дніпра до гирла Бугу. Цей щорічний поділ землі жереб­куванням відбувався з огляду на різне багатство запорізьких урочищ: одні з них були надзвичайно щедрими, інші — надто бідними. Тому, щоб тривале володін­ня багатими угіддями не викликало заздрощів і чвар серед товариства, їх що-

2 Слово «ляси» однокорін- йшло до козаків, ймовірно, 1 Турецьке слово «ракі» не з німецьким «Loos», що через поляків, означає горілка. означає жеребок, і пере­

Військові, курінні й паланкові ради запорізьких козаків

'' Коховский В. Опыт изу­чения войн Богдана Хмель­ницкого. С. 106.

року ділили жеребкуванням. У цьому разі кожен вдовольнявся своїм угіддям і не заздрив товаришеві, якому випадково траплявся кращий жереб. Вважається, що цей щорічний поділ залежав також і від більшої чи меншої небезпеки з боку ворожих запорожцям сусідів, оскільки кожен волів отримати угіддя подалі від південного кордону, щоб бути безпечним від татар 3.

Після поділу угідь довбиш знову бив у литаври, й козаки знову сходились у Січ. Часом їх збиралося до п'яти тисяч і більше. Кошовий отаман знову звер­тався з мовою до січового товариства:

— Панове молодці! У нас сьогодні новий рік; чи не бажаєте ви, за старим зви­чаєм, змінити всю старшину й обрати замість неї нову?

Якщо товариство було вдоволене своєю старшиною, то на пропозицію кошо­вого відповідало так:

— Ви — добрі пани, пануйте ще над нами!

Тоді кошовий, суддя, писар і осавул вклонялися козакам, дякували їм за честь і розходилися по куренях. Якщо ж товариство чомусь було невдоволене своєю старшиною, тоді, після питання кошового, казало йому віднести свою булаву чи палицю до прапора й покласти на шапку. Якщо ж товариство при цьому відкривало за кошовим якусь провину чи допущену ним явну несправед­ливість, тоді, не соромлячись, кричало:

— Покинь, скурвий сину, своє кошів'я, бо ти вже козацького хліба наїв­ся! Іди собі геть, поганий сину, ти для нас неспособний! Поклади свою булаву, поклади!

Кошовий негайно скорявся: він кидав на землю свою шапку, на шапку клав палицю, вклонявся всьому товариству, дякуючи за честь, виявлену йому про­тягом року, й ішов із площі у свій курінь. Після відходу кошового те саме по­винні були зробити, із солідарності з кошовим, суддя, писар, осавул, хоча б до них товариство й не мало докорів. Зрештою, останнім, якщо хтось із них подо­бався козакам, товариство кричало, щоб він «не скидав з себе свого чину», і той повинен був беззаперечно коритися і стояти на площі. Іноді, перш ніж відпусти­ти старшину з площі, товариство вимагало від неї звіту за різні дії і ставило їй різні питання. Однак старшина, як звичайно, рідко виявлялася у чомусь винною: користуючись своєю владою лише рік і пам'ятаючи про звіт наприкінці року, вона рідко діяла за власним бажанням, а переважно за бажанням усього вій­ська. Якщо ж, усупереч цьому, старшину викривали в якихось злочинах супро­ти всього війська, її карали за це на смерть.

Після відходу старої старшини приймалися до обрання нової. При цьому на сцену виступали суто народні начала: ні курінні отамани, ні хтось інший з «па­нуючих» осіб не мали в цьому разі жодного вирішального впливу, всією справою керувала проста чернь, так звана сіромашня. Природно, що при цьому почи­налися суперечки, перемовки й сварки, тим більше, що багато хто того дня, ра­ди празника, часом через край хильнув «п'яного зілля» — горілки. Сперечалися передусім про те, кого саме обрати кошовим отаманом — кожен курінь висував свого кандидата й наполягав на обранні саме його, а не когось іншого. Супереч­ки тривали часом кілька годин. Усі кандидати, чиї імена вигукували на площі, повинні були відразу покинути її й піти у свої курені, щоб особистою участю не допомагати обранню. Врешті, після довгих суперечок, зупинялися на одному з усіх названих кандидатів. Тоді з-посеред козаків виділялося десятеро чи й більше чоловік, які йшли в той курінь, де сидів обраний кошовим козак. Прий­шовши, вони оголошували обраному волю всього товариства й просили його прийняти запропоновану йому честь. Якщо обраний починав відмовлятися, двоє з козаків брали його попід руки, двоє чи троє пхали ззаду, кілька чоло­вік штовхали в боки й так вели на площу, примовляючи: «Іди, скурвий сину, бо тебе нам треба, ти тепер наш батько, ти будеш у нас паном». Так приводили обраного в раду; тут йому вручали палицю й оголошували бажання усього

Але вибори нової старшини не завжди відбувалися так мирно та швидко. Іноді при загальному голосуванні незгідні врешті-решт поділялися на дві поло­вини: одну становили так звані нижні курені, а другу — верхні, й кожна сто­рона, бажаючи бачити кошовим отаманом свого кандидата, не визнавала ін­шого. Тоді починалася суперечка, за суперечкою сварка, за сваркою бійка і за бійкою часом траплялися навіть вбивства. Суперники у своєму запалі доходили до того, що навіть кидалися на курені, руйнували їх, ламали все на своєму шля­ху й завдавали одні одним великих образ і великих збитків. У цей час кандидати

Військові, курінні й паланкові ради запорізьких козаків

обох сторін негайно покидали площу й замикалися у своїх куренях. Але й це не рятувало їх від натовпу. Так козаки однієї з сторін кидалися в ку­рінь, де сидів їхній кандидат, тягли його на площу й оголошували кошовим. Але протилежна сторона навіть слухати не хотіла про обраного кандидата; сам обраний відмовлявся від такої честі, не хотів іти на площу і впирався ногами. Але його прихильники не заспокоювалися: вони штовхали його в шию, пхали у спину, били кулаками під боки, а коли він далі впирався, дерли на ньому одяг, висмикували чуприну, товкли всі ребра, й могло статися, що протилежна сто­рона не визнавала його своїм кошовим отаманом і виганяла геть із площі. В та­ких випадках, зрозуміло, перевага завжди залишалася за сильнішою стороною.

Часом бувало й так, що вже після загальної військової ради частина козаків збурювалася й не визнавала старшини, уже обраної усією радою. Тоді одні з невдоволених брали казани замість військових литавр і били в них полінами, на­магаючись зібрати на площі нову раду; інші кидалися до куренів старшин, на­зиваючи їх собаками, не здатними ні до якого панування, перелічували все, що знали чи чули про них лихого, і з криком наказували їм іти на площу; треті хапали палиці судді й кошового, що лежали на столику серед площі, і вручали їх новим, нашвидкуруч обраним особам. Тоді проти заколотників виступали курін­ні отамани; вони діяли спочатку словами, а коли ті не допомагали, бралися за киї. Але розлючені козаки били курінних отаманів, самі ж кидалися до куреня кошового, вибивали в ньому вікна, кидали всередину й на дах цурпалки, дрюч­ки, цеглу й каміння. Бачачи лихо, кошовий, а за ним і решта старшини, ховались у чужі курені, а часом навіть перевдягалися у чернечий одяг, підв'язували собі бороди й рятувалися втечею з Січі.

Військові, курінні й паланкові ради запорізьких козаків

площу, осавули заганяли їх киями. Зібравшися на третю раду, козаки насампе­ред виряджали депутацію до кошового й просили його знову очолити їх; кошо­вий після довгих відмовлянь врешті погоджувався й знову з'являвся на площі. Тоді козаки викладали свої письмові умови до володаря, що запрошував їх у похід, і відсилали ці умови до житла посла, вимагаючи відповіді на них. Посол, прочитавши умови й визнавши їх цілком слушними, з'являвся у коло, оголошу­вав свою згоду на всі запропоновані козаками пункти й на завершення переда­вав їм подарунок із кількох тисяч золотих у відкритому полі, посеред якого ма­йорів стяг володаря, від якого приїжджав посол у Січ. Козаки, отримавши гро­ші, розстеляли на землі кілька татарських кобеняків або плащів, які вони зви­чайно носять, висипали на них гроші й наказували кільком старшинам перелі­чити їх. Після цього посол знову виходив з кола, а рада ще довго не розходилася з площі. На завершення відбувалося ще кілька рад, після котрих товариство у повному складі урочисто прощалося з послом, дякувало йому за його турботи, дарувало йому хутро й шапку, вибирало власних послів, писало листа до інозем­ного володаря, який вшанував їх увагою, і разом з приїжджим послом провод­жало з Січі.

Щорічна зміна старшини була, безперечно, проявом гарантій політичної свободи серед запорізьких козаків; так розуміло це й саме січове товариство. Але особи, що не належали до запорізької громади, пояснювали це тим, що ке­рівники запорізьких козаків, часто міняючи кошових, буцімто дбали про свою особисту вигоду, оскільки російський двір був зобов'язаний дарувати кожному кошовому 7000 карбованців, які останній звичайно роздавав козацькому керів­ництву, щоб схилити його на свій бік 4.