Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка7/10
Дата конвертації03.07.2017
Розмір7.82 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Заміна старшини посеред року пояснювалася частково особистою неприязню до неї запорізького товариства, але переважно тим, що старшина уникала війсь­кових походів, коли їх бажало все військо. Козаки, яким набридала бездіяль­ність і спокій у Січі, кричали, що кошовий зі старшиною «обабився», тобто роз­лінувався, зробився «ганчіркою» і тому уникає воєнної небезпеки, треба нового кошового, який би частіше водив козаків на бій.

Крім загальних військових рад у запорізьких козаків були ще ради «до куре­нів», які вони звичайно називали «сходками»5; курінні сходки відбувалися то­ді, коли старшина й отамани не бажали скликати загальну раду. Тоді в курені кошового збиралися курінні отамани й у нараді брали участь лише вибрані осо­би; переважно це бувало тоді, коли йшлося про якісь незначні походи, про при­кордонні роз'їзди або ж про таємні й термінові справи, що вимагали суворої таємниці й негайного виконання. Прикладом такої приватної сходки може бути таємна рада Богдана Хмельницького відразу після прибуття його на За­поріжжя з України: з'явившись у Січ, Хмельницький спочатку довго радився у кошового й військової старшини. Тут він виклав причини, що змусили його вті­кати з Польщі, й лише після цієї приватної сходки було скликано загальну військову раду.

Нарешті, були ще сходки по паланках; але вони торкалися зовсім незначних питань і відбувалися між жонатими козаками, які жили переважно госпо­дарськими інтересами далеко від Січі по слободах і окремих зимівниках. А у справах, що стосувалися усього війська, козаки-зимівчаки вирушали в Січ і там брали участь у загальних військових радах 6.

*Манштейн X. Записки о России. Т. 1. С. 27.

Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 104. 6 Джерелами даного роз­диу були: Мышецкий С. История. С. 36—43; Ман-штейн X. Записки о Рос­сии. Т. 1. С. 27; Максимо­вич, Щекатов. Новый ге­ографический словарь. Т. 2. С. 7—46; Sobieski I. Com­mentariorum Chotinensis be­lli libris tres. Danzig, 1646; Эварницкий Д. Сборник ма­териалов. С. 143; Ласота Э. Путевые записки. С. 32, 33, 36—38, 45, 46.

Адміністративна й судова влада у Запорізькому низовому Війську


Перебуваючи під верховною протекцією спочатку польського, згодом ро­сійського уряду, тимчасово під заступництвом турецького хана, запорізькі ко­заки протягом усього свого історичного існування мали власне начальство, яке звичайно щороку змінювалося й неодмінно було нежонатим. Повний штат керівного складу запорізьких козаків різними джерелами визначається по-різному: 49, 118, 149 чоловік '. Послідовні ступені цього керівництва уяв­ляються приблизно так: військові начальники — кошовий отаман, суддя, оса­вул, писар, курінні отамани; військові чиновники — підписарій, булавничий, хорунжий, бунчужний, пірначний, підосавулій, довбиш, піддовбиш, пушкар, підпушкар, гармаш, товмач, шафар, підшафарій, кантаржій, канцеляристи; по­хідні й паланкові начальники — полковник, писар, осавул, підписарій, підоса­вулій. Коли вперше визначився склад запорізьких властей, не можна сказати через відсутність точних даних, припускають лише, що чин кошового існував уже в XVI ст., тоді як чину військового писаря на той час іще не було ~.

Перші чотири з перелічених посадових осіб, а саме: кошовий отаман, військо­вий суддя, військовий осавул і військовий писар становили власне так звану військову старшину; до них іноді залічували курінних отаманів та старших ко­заків, колишніх старшин, які поступилися, добровільно чи ні, своїми званнями іншим; решта з перелічених осіб складали або «молодшу старшину», «військо­вих службовців» або ж паланкову й перевізну старшину. В мирний час військова старшина керувала адміністративними й судовими справами війська, у воєн­ний час очолювала козаків, поступаючись своїм місцем у Січі наказній старши­ні, але після завершення війни знову повертала ці права.

Кошовий отаман об'єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову й духовну владу. У воєнний час кошовий був «головним командиром», «фельд­маршалом» війська й діяв як необмежений диктатор: він міг викинути непо­кірного за борт човна або ж тягнути його, з мотузком на шиї, за важким обо­зом. У мирний час він був «конституційним» володарем Запоріжжя, тому керу­вав усіма областями козацьких вольностей з їхніми паланками, селами, зимів­никами й бурдюгами; виконував роль верховного судді над усіма, хто завинив, і злочинцями, й тому карав винуватих за провини й визначав покарання злочин­цям; вважався «верховним начальником» запорізького духовенства, а тому приймав і призначав духовних осіб із Києва в січову й паланкові церкви, зали-

1 Мышецкий С. История. тория Новой Сечи. Т. 1. нов М. Исторические пес-С. 33; Скальковский А. Ис- С. 55—58. ни. Т. 1. С. 227, 243.

2 Антонович В., Драгома­

Адміністративна й судова влада у Запорізькому низовому Війську

шав або повертав їх назад, залежно від поведінки та здібностей кожного. По­єднуючи у своїх руках таку широку владу, кошовий отаман «володів життям і смертю кожного з козаків»3, й хоча указом російського уряду від 13 березня 1749 року в Січі суворо заборонялися смертні вироки, кошові отамани ігнору­вали ці вимоги й завжди підписували смертні вироки злодіям і злочинцям, що видно з багатьох прикладів. 1744 року в Січі повісили козака Івана Покутила; 1746 року в Самарі забили киями козака Сухого; 1746 року повісили в Січі трьох козаків і одного, Павла Щербину, в Самарській паланці; 1770 року в Протов-чанській паланці стратили козака Зиму. Шістьох перших стратили за розпо­рядженням кошового Павла Козелецького, сьомого — за наказом кошового Петра Калнишевського 4.

Обов'язки кошового полягали в тому, що він затверджував обраних ра­дою усіх нижчих від себе урядовців, узаконював розподіл «за лясами» земель, сінокосів, рибних місць, звіриних уходів, розподіляв військову здобич, військові прибутки, царське жалування, приймав у Січ нових осіб, відпускав старих ко­заків із Січі, видавав атестати заслуженим товаришам, надсилав ордери палан­ковій старшині, вступав у дипломатичні стосунки з сусідніми країнами: росій­ською, польською, кримською, турецькою й віддаленою німецькою, отримував королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Офіційно кошовий титулувався: «мосціпане отамане кошовий», «його вельможність пан кошовий отаман», «його благородіє пан кошовий отаман»; неофіційно ж звався «бать­ком, панотцем, вельможним добродієм». Як знак своєї гідності він на громад­ських зборах тримав у руці металеву або, за її відсутності, тростинову бу­лаву; в церкві мав окреме місце, бокун або стасидію, різьблену з дерева й пома­льовану назелено. На час своєї відсутності в Січі він призначав заступника, що звався намісником отамана або наказним отаманом5.

Але попри всю свою силу кошовий отаман не був необмеженим володарем запорізького війська: не маючи ні особливого приміщення, ні окремого столу, звучись часом навіть здрібнілим іменем — Богданко, Петрусь, Калниш — ко­шовий насправді був лише старшим серед рівних, «батьком» для всіх козаків, маючи більше моральні, аніж дисциплінарні права. Його владу обмежували три умови: звіт, час і рада. Кожен кошовий щороку, 1 січня, під час виборів вій­ськової старшини, повинен був скласти звіт про всі свої дії та вчинки, що стосу­валися війська; якщо за звітний період з його боку виявлявся якийсь злочин щодо війська, якесь неправильне рішення суду, якийсь незаконний вчинок що­до заповітних переказів запорізьких, то його могли навіть покарати смертю 6. Є відомості, що перший козацький ватажок, Предслав Ляндскоронський, був страчений за те, що намірявся запровадити у козаків суворий послух 1. 1739 ро­ку козаки вбили на кримському боці Дніпра, навпроти острова Хортиці, кошо­вого отамана Якова Тукала 8. Далі. Кожного кошового обирали лише на рік, піс­ля чого на його місце ставав інший; виняток робили лише для небагатьох особ­ливо видатних і популярних осіб, наприклад: Іван Сірко, Костянтин Гордієнко, Іван Милашевич і Петро Калнишевський. З них перший був кошовим протягом 15 років, а останній — протягом 10. Але й ці кошові залишалися на своїй посаді не все життя, а щороку знову обиралися й знову затверджувалися загальною радою всіх козаків. Нарешті, кожен кошовий був залежним від ради, від усього «низового запорізького товариства», або, кажучи московською й польською мовами, від «черні» й «простолюду» козацького: «Кошового у них як безладно обирали не голосами, а криками й киданням шапок на обраного, так і позбавляли його влади за примхою непостійної черні»9. Без загальної ради всього Запорізь-

3 Собесский Я. Записки о Хотинской войне //Черни­гов, губ. вед. 1879, 2 нояб. 2, 9, 16 дек; Калачов Н. Архив. С. 9, прим. 13.

4 Киевская Старина, 1866, март. С. 617; Скальков­ский А. История Новой Се­чи. Т. 1. С. 63, прим. 1.

5 Собесский Я. Записки о Хотинской войне; Велич­ко С. Летопись. Т. 3. С. 442.

6 Манштейн X. Записки о России. Т. 1. С. 28.

7 Рукописное сказание о гетманах аж до Богдана Хмельницкого.

8 Мышецкий С. История. С. 12, прим. 11.

9 Собесский Я. Записки о Хотинской войне //Черни­гов, губ. вед. 1879. 25 нояб.


кого Війська кошовий отаман нічого не міг і не смів здійснити: «У нас не едного пана кошового порада до писання листов бивает, леч всего Войска нашего Запорожскаго единогласна: що кгди скажет в листу доложити, того а ні пан кошовій, а ні писарь без езволенія нашего переставляти сами собой неповинни»10. Тому на всіх ордерах і листах, що їх посилали кудись від імені кошового з Січі, завжди ставили підпис не лише кошового, а з усією старшиною й військом: «Атаман кошовый зо всім старшим и меншим Войска низового Запорожскаго товариством», «Атаман кошовый зо всім старшим и мен­шим товариством Войска его царскаго пресвітлаго величества низового За­порожского», «Атаман кошовый Войска Запорожскаго з атаманнею и зо всім старшим и меншим товариством», «Атаман кошовій зо всім низо­вим Войска Запорожскаго товариством», «Атаман кошовый зо всім Войска низового Запорожскаго товариством», «Атаман кошовый з атаманнею и зо всім старшим и меншим Дніпровонизовьім Войска Запорожского това­риством», «Атаман кошовій Войска низового Запорожского зо всім стар­шим и меншим товариством», «Ея Императорскаго Величества Войска Запо­рожскаго низового атаман кошовій (такий-то) с войском, старшиною с това­риством», «Атаман кошевой и товариство»".

У розмовах із козаками кошовий звертався до них не в наказовій формі, а по-батьківськи чи по-товариськи, називаючи їх «дітками, братчиками, панами-молодцями, товаришами». Так, вислухавши якийсь папір на військовій раді, кошовий звертався з мовою до товариства: «А що будемо робити, панове-молод-ці?» Якщо випадало вирішувати якусь важливу військову справу, кошовий ота­ман скликав усе товариство на загальні збори і, набравши поважного й водночас шанобливого вигляду, виходив з непокритою головою на певне місце серед рад­ного майдану, ставав під військовим прапором, кілька разів низько вклонявся зборам і, стоячи весь час, доки тривала рада, звертався до присутніх або за­суджуючи якийсь злочин, або покірно просячи у війська якоїсь прихильності до себе. Козаки слухали його дуже уважно, а потім голосно висловлювали свої думки і, у разі незгоди з кошовим, висловлювали це як тоном, так і різними жестами. Коли ж уважали вимоги кошового зовсім недоречними чи мало об­грунтованими, то зовсім відмовлялися коритися його волі й позбавляли за­гальної поваги '2.

Як на Україні гетьман, так на Запоріжжі кошовий отаман мав «при боці», особливо під час воєнних походів, від ЗО до 50 слуг, які виконували обов'язки ад'ютантів; це були так звані молодики, джури або хлопці, слуги-товариші, які при кошовому виконували ту ж роль, що пажі при важливій особі якогось ри­царя. Під час війни 1769 року * у строкових ісозацькях реєстрах вписано певну кількість молодиків «при пану кошовому»13; зрештою, ці молодики слугували не лише кошовому, а й іншим особам військової старшини, по двоє-троє при кожному. За словами англійця Рондо, хлопцями чи слугами січових козаків були переважно юнаки з поляків и. Що це були не просто слуги при кошовому та інших старшинах, видно вже з покладених на них обов'язків: «молодики по­винні були Богові добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею відбиваться, списом добре колоти і з рушниці влучно стріляти».

Життя кошового отамана, як і решти старшин, мало чим відрізнялося від життя решти козаків: він перебував завжди в тому самому курені, в котрому був і до обрання кошовим, стіл і страва його були в тому ж курені, разом із коза­ками. Так було споконвіку, й лише під кінець історичного існування Запоріжжя військова старшина стала заводити власні будинки в Січі й харчуватися окремо. Основними джерелами прибутку кошового отамана були: ділянка землі, яку да-

10 Величко С. Летопись. T. 3. С. 175.

'1 Величко С. Летопись. Т. 1. С. 185, 312, 356; Т. 2. С. 35, 100, 226, 345, 382, 396, 472, 493, 500, 543; Т.

3. С. 58, 176; Эварниц-кий Д. Вольности. С. 312, 317, 318, 324, 325, 327, 328, 333, 338.

12 Собесский Я. Записки о Хотинской войне.

* Йдеться про російсько-турецьку війну 1768—1774 рр.

Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 93, прим. 1.

и Рондо К. С. 446.

Адміністративна й судова влада у Запорізькому низовому Війську

вало йому військо при загальному поділі земельних угідь між козаками щороку; царське жалування — 70 карбованців на рік; частина мита за перевози через ріки; частина мита з товарів, а саме «кварта», тобто відро від кожної «куфи» або бочки привезеної у Січ горілки й білого вина, частина круп, борошна й крим­ських чи турецьких товарів — «по товару від кожної ватаги»; судова вира, тоб­то платня за розковування злочинця від стовпа, й «деякий малий презент» від усіляких прохачів; частка воєнної здобичі від кожного малого загону козаків, що вирушали на якісь пошуки; випадкові подарунки від шинкарів, брагарів, м'ясників і калачників медом, пивом, бузою (брагою), м'ясом і калачами. Окрім того на Різдво й на Пасху кошовий отримував так званий «ралець», тобто по­дарунок із двох чи трьох пар лисів, і великих калачів від шинкарів, купців і реміс­ників: вони збиралися трьома окремими групами, з'являлися на поклін до кошо­вого й підносили йому свої дари. За це кошовий мусив частувати їх, доки заба­жають, холодною горілкою і медом. У ці самі дні кошовий поїв і частував у себе в курені всю старшину, курінних отаманів і простих козаків. Кошовому отама­нові, нарешті, належалися декотрі з приблудних, спійманих у степу коней; їх тримали протягом трьох днів і якщо за цей час не знаходився господар, вони переходили у власність військової старшини, отже, й кошового '5.

Військовий суддя був другою після кошового особою в Запорізькому Війську; як і кошового отамана, його обирали на військовій раді з простого товариства. Суддя був охоронцем тих предківських звичаїв і одвічних порядків, на яких ба­зувався весь лад козацького життя; у своїх рішеннях він керувався не писаним законом, котрого у запорожців взагалі не існувало, а переказами й традиціями, очевидно, занесеними з України в Запоріжжя, які передавалися з уст в уста й були освячені плином віків. Обов'язком військового судді було судити винних швидко, правдиво й безсторонньо; він розглядав кримінальні й цивільні спра­ви й виносив вироки злочинцям, залишаючи, однак, остаточну ухвалу кошовому отаману або військовій раді. Військовий суддя часом заміняв кошового під іме­нем «наказного кошового отамана», виконував обов'язки скарбника й началь­ника артилерії при військовому «скарбі й арматі». Зовнішнім знаком влади військового судді була велика срібна печатка, яку він мусив мати при собі під час військових зборів чи рад і прикладати до паперів, ухвалених усією радою |6. Суддя, як і кошовий отаман, не мав ні окремого житла, ні окремого столу, а жив і харчувався разом із козаками свого куреня. Головним прибутком судді було царське жалування — 70 карбованців на рік і частина мита за перевози через ріки; крім того, він отримував, як і кошовий, відро горілки чи білого вина від кожної привезеної у Січ «куфи», «по товару» від кожної ватаги, одного коня з коней, що прибилися, викуп за «відбиття» злочинця від стовпа, «малий презент» від кожного прохача, частину здобичі від кожного загону, певну кількість меду, пива, бузи, м'яса й калачів від січових шинкарів, брагарів, м'ясників і калачни­ків, врешті, різдвяний і пасхальний ралець 1 .

Військового писаря, як кошового та суддю, товариство обирало на загальній раді: він відав усіма письмовими справами війська, надсилав листи, тобто на­кази по куренях, водночас вів усі рахунки, писав, після нарад із ченцями, папе­ри до різних володарів і вельмож від імені всього Запорізького Війська 18, прий­мав >сі укази, ордери, листи, що надходили у Січ від різних пануючих, держав­них і простих осіб на ім'я кошового та всього війська. Військовий писар у запо­різьких козаків завжди був один, але обов'язки його вважалися такими важли­вими, що якби хтось інший зважився замість нього писати від імені Коша чи приймати листи, що передавалися на його ім'я, того страчували без пощади |9. Значення військового писаря на Запоріжжі було дуже великим: багато хто з

Мышецкий С. История. С. 48—51.

До нас дійшло багато па­перів січового архіву, на яких після підпису кошо­вого вміщено рельєфну, міцно витиснуту печатку з воїном.

'' Мьішецкий С. История. С. 48—51.

Собесский Я. Записки о Хотинской войне. 19 Машитейн X. Записки о России. Т. 1. С. 28.


них впливав на настрої всього війська, тримав у своїх руках усі нитки політики й громадського життя певного періоду. Тому становище військових запорізьких писарів можна порівняти із становищем генерального секретаря чи головного міністра при війську нашого часу. Вплив військових писарів на Запоріжжі поси­лювався ще й тим, що більшість із них залишалася на своїй посаді незмінно протягом багатьох років: відомо, наприклад, що протягом 41 року, з 1734 по 1775, у Війську Запорізькому змінилося лише чотири військові писарі 20. Попри все своє справжнє значення військовий писар, однак, ніде й ні в чому не нама­гався показати свою силу, навпаки, він завжди тримався нижче свого станови­ща. Тому на всіх паперах, що виходили від військового писаря, ми ніде не зустрі­немо його підпису чи імені — лише один раз, та й то поза Січчю, під час поль­ського сейму в місті Острозі, писар підписався на листі: «Іменем всього това­риства, війська його королівської милості запорізького низового, що при нас є, Андрій Тарасенко, писар війська його королівської милості запорізького низо­вого, власною рукою» 2|. Звичайно ж писар у кінці документа писав формулу: «Атаман кошовый зо всім старшим и меншим низовим Войска Запорожского товариством» разом із прізвищем кошового, якщо той був неписьменним, якщо ж ні, формулу й прізвище дописував сам кошовий. Зовнішнім знаком гідності військового писаря була чорнильниця в довгій срібній оправі, по-поль-ськи каламар, яку він під час військових зборів тримав за поясом, а перо за­стромлював за праве вухо 22. При кожному військовому писарі був помічник, ви­борний військовий підписарій і крім нього іноді кілька чоловік «канцелярських різних службовців»23, але «справжньої» канцелярії для писаря на Запоріжжі не було, усі документи оформлялись у його «квартирі»24. Життя й утримання вій­ськового писаря в усьому нагадували життя й утримання військового судді, тобто він отримував 50 карбованців жалування й такі ж дарунки від бочок горіл­ки, товарів, судових штрафів тощо.

Військового осавула, так само як кошового отамана, суддю й писаря, обира­ла загальна рада простих козаків низового товариства. Обов'язки його були ду­же складні: він стежив за ладом і пристойністю серед козаків у мирний час у Січі, а у воєнний — у таборі; стежив за виконанням судових вироків за рішен­ням кошового чи всієї ради як у Січі, так і у віддалених паланках війська; прова­див дізнання з приводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків запорізького поспільства; заготовляв продовольство для війська на випадок вій­ни, приймав хлібне й грошове жалування і, за наказом кошового, розподіляв його відповідно до посади кожного старшини; охороняв усіх, хто мандрував сте­пами запорізьких вольностей; захищав інтереси війська на прикордонній лінії; їхав попереду війська для розвідки за неприятелем; стежив за ходом битв; до­помагав тій чи іншій частині в гарячі хвилини бою. Тому ми бачимо, що 1681 ро­ку військовий осавул з кількома козаками охороняв московських послів під час їхньої ночівлі на ріці Базавлуку 25, 1685 року, на прохання кизикерменського бея, він виганяв до Січі з Низу Дніпра козаків, які забирали тут татарських ко­ней і чинили інші шкоди татарам 26; 1765 року його посилали з Січі до Дніпра й Орелі — запорізького кордону й козацьких зимівників — від російської ліній­ної команди; 1757, 1758 й 1760 років осавул із великими загонами переслідував у степах «харцизів» і гайдамаків 21. Тому й зрозуміло, з якої причини військово­го осавула різні мемуаристи й історики називають «поручником» 28, «давнім ар­хонтом афінським» , правою рукою і правим оком кошового, й порівнюють його посаду з посадою міністра поліції, генерал-ад'ютанта при фельдмаршалі 30.

20 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. T. 1. С. 66. 5l Величко С. Летопись. Т. 2. С. 272.

22 Так зображено писаря у Рігельмана на доданих рисунках.

23 1 7 75 року їх було 20

(Скальковский А. История. Т. 1. С. 57).

2' Мышецкий С. История. С. 47.

25 Записки одесского об­щества. Т. 2. С. 646.

26 Величко С. Летопись. Т. 2. С. 552.

27 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 66.

28 Ласота Э. Путевые за­писки. С. 36.

29 Крюйс К. Разыскания о Доне //Вестн. Европы. 1824. № 53. С. 64.

30 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 66.

Адміністративна й судова влада у Запорізькому низовому Війську

Зовнішнім знаком влади військового осавула була дерев'яна палиця, дещо тон­ша посередині, з потовщеннями на кінцях, скріплених срібними кільцями, яку він повинен був тримати під час військових зборів. Життя і прибутки військо­вого осавула були такими ж, як у військового писаря; він отримував на рік 40 карбованців жалування. Помічником військового осавула обирали військового підосавулія, а на випадок війни військового обозного, що відав артилерією та військовим продовольством і допомагав у всьому осавулові3|.



Усі чотири згадані особи — кошовий, суддя, писар і осавул — становили запорізьку військову старшину, яка відала військовими, адміністративними, судовими й навіть духовними справами всього Запорізького низового Війська; наступні після них службові особи лише допомагали головним і виконували їх волю й накази. Не вдовольняючись керуванням краю із Січі, військова стар­шина не раз вирушала у глибину запорізьких вольностей по містах, селах і зи­мівниках, щоб на місцях віддати ті чи інші розпорядження, відповідно до потреб населення: або вирівняти повинності, або звільнити від податків, або вирішити суперечки й покарати злочинців. Як відбувалися ці поїздки, видно з похідних журналів січового архіву, що дійшли до нашого часу. Кращим зразком такого журналу може служити журнал 1772 року: «Его вельможность, атаман кошевой Петр Иванович Калнишевский, пан судья войсковой Николай Тимофеевич, пан писарь войсковый Иван Яковлевич Глоба, бывший войсковой судья, Андрей Артемьевич Носач, начальник церквей отец Владимир Сокальский с дьяконом и войсковая канцелярия походная, февраля 23 числа * 1772 года, в четверток, до восходу солнца выехали. И ехали чрез весь день и ночи до полчаса на зимовник бывшаго старшины, войскового асаула, Василия Андреевича Пишмича. Но по темности ночи, не доезжая сего Пишмичева зимовника, под сеном стали и, заночевав через всю ночь, оным сеном лошадей кормили. 24 числа февраля взяли дальнейший путь; в каком пути поспели уже в обеденное время в зимов­ник Пишмичев 32. Коим встречею будучи приняты весьма хорошо, панов и при панах бывших, принимано, как-то: обед достаточный становил и горилкою не­скудно подчивал. За се ему отблагодаривши, поехали и ехали до Кодаку чрез весь день поспешно, куда в Кодак уже при захождении солнца поспели. Но пре­жде въезда встречены были в Попасных буераках козаками новокодацкими в достаточном числе, хорошо одетыми, с прапорем. А как стали подуспевать и к козацкому городу, тогда во-первых два из пушек сигнала дано, а потом раз по раз из всех имеющихся около городу раскатов стрельбу пушечную произведено. И были приготовленные в священническое одеяние все священники со диаконы, при башне, что от войскового дворца, для встречи со крестом; но что не в сию, а в другую поехали башню, для того священники, уже разобравшись со священ-наго одеяния, с поклоном на квартиру в войсковой дворец к пану кошевому при­ходили и, хорошо принятые будучи, отойшли. Где в войсковом дворце пан кошевой с паном пысарем, пан же судья с Андреем Артемовичем у Кондрата Северского, а отец начальник с дияконом у священника Василия Алексеева квартирами стали. И ходили 25 числа в субботу в церковь на утреню и на сл> жбу. Прежде службы был акафист, а по акафисте пето умиленную песнь «О, всепетая мати» и другие. А когда акафист совсем совершился, начата отцем Федором Фомичем служба божия. А по службе пан кошевой всех панов и свя­щенников, в том числе через ночь з Самары в Кодак поспевшаго и наместника Григория Порохню, звал и по несколько чарок горелки трактовал. И ходили все по просьбе к Полтавцу кушать, коим весьма хорошо, как сказывают, будучи принятые, воротились по квартирам. А на своей пан кошевой опочивши, хо­дил до вечерни; а по вечерни никуда нейдя, у себя вечерял и спать лег, и спал до утренняго звона, а в то время в церковь на утреню ходил, также и на службу, которая собором отправуемая была отцем начальником. А по службе все во-

31 Собеський називає оса­вулами чотирьох осіб після кошового, які складали штат військових радників. * В оригіналі помилково

«28».

32 Тепер с. Письмичівка



Катеринославського повіту на річці Комишуватій Су-рі, притоці Мокрої Сури..

обще званы кушать к пану судье. Пообедавши ж, в дом йдучи, заходили на квартиру иерея Федора, где побыв малое время, разойшлись по квартирам. И пан кошевой в своей до вечерняго звона быв, а тогда в церковь на вечерню. По вечерни ж к иерею Василию вечеряти и в гости до иерея Артема ходил, у коего и певчими был забавлен; а оттуда, нейдя уже никуда, разойшлись по до­мам. И от 27 февраля за прошение принялись. В субботу сообщались все па­ны. От субботы до вторника в Кодаке живя, всякие порядки обществу тамош­нему полезные учреждали. И по учреждении у вовторник, 6 числа марта, о пол­день, взялись в обратный марш: пан кошевой, пан судья и отец начальник, кои коль скоро в квартиры выехали, зараз раз по раз выстрелено из 2 пушек, и коза­ки с прапором до Попасных провожали, а от Попасных повернулись. Мы-же против 7 числа марта невдаль Стефана Васильевича зимовника, что в Суре, а против 8 числа марта в Камяноватой ночевали. Авось либо и в Сечь по­падем».

З подібного журналу довідуємося, що такий самий об'їзд військової старши­ни з адміністративною, судовою й господарською метою відбувся і 1774 року 33.

Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани, звані просто «отамання», у кількості 38, за числом куренів запорізької Січі. Звання курінних отаманів, слід гадати, з'явилися тоді, коли все військо було поділене на курені. Посада курінного отамана була виборною, як і інші; курінним обирали людину кмітливу, хоробру, рішучу, часом із колишньої військової старшини, але пере­важно з простих козаків. Вибори курінного отамана були приватною справою лише певного куреня й виключали втручання козаків іншого куреня. Курінні отамани виконували передовсім роль інтендантів у Січі; їх прямим обов'язком було постачання харчами й дровами власного куреня й зберігання грошей і май­на козаків у курінній скарбниці, ключі від якої завжди були в нього, а за його від­сутності ніхто не смів брати їх без дозволу курінного. Курінні отамани піклува­лися про козаків куреня, як батьки про власних дітей, і якщо хтось із козаків у чомусь завинив, його карали тілесно, не питаючи ні в кого дозволу 34. «В курені старшим був отаман курінний, а після нього кухар; якщо козаки нашкодять,


33 Киевская Старина. 1886. Запорізька рада на Січі 34 Мышецкий С. История. Март. № 14. С. 605—607. Гравюра Т. Калинського С. 44.

70-ті роки XVIII ст.

Адміністративна й судова влада у Запорізькому низовому Війську

то отаман і кухар, засуджуючи винних, кажуть: а подайте київ на сучих синів! — і винних б'ють киями»35. Улюблених курінних отаманів запорізькі козаки часом слухали більше, ніж кошового чи суддю, тому кошовий отаман у важких і не­безпечних питаннях чи випадках часто діяв на все військо через курінних ота­манів. Отже, курінні отамани були наче посередниками між значною старши­ною і простим товариством, а часом і знаряддям у руках кошового, особливо в тих випадках, коли якась справа вимагала негайного рішення усього війська, а військо або ухилялося від швидкої відповіді, або й зовсім не погоджувалося на його пропозицію. Сповна віддаючи данину поваги курінним отаманам, запорізь­кі козаки навряд чи вважали посаду курінного необхідною умовою для отриман­ня посади кошового 36; про це, в кожному разі, нема історичних відомостей. Можна вважати, що так було у більшості випадків, але не становило обов'язко­вої умови. Непридатних, пияків, недбалих чи просто таких, що не зуміли сподо­батися козакам, курінних отаманів козаки негайно скидали й часом навіть кара­ли смертю: «Едного же старійшаго в курені иміют, в воинских ділех воина искуснійшаго, и того почитают, и повинуются ему, аки найвишому, по кошовомъ атамані, началу; но и старійшини их живут купно с опаством, аще бо бы чім-нибудь их оскорбил над право, то абіе бідне и безчестн предают их смерти» 37. Крім прямих обов'язків 17 з курінних отаманів що­року вирушало з Січі до столиці для отримання царського грошового чи хлібно­го жалування. У воєнний час вони завжди залишалися при своїх куренях «на господарстві» 38, а замість них «аки командиры» йшли наказні курінні отамани, котрі завжди виступали на чолі своїх куренів, показуючи приклад хоробрості й відваги простим козакам. Під час походу кожен курінь мав свою хоругву й ко­зак, який її ніс, звався хорунжим. Головним прибутком курінних отаманів було царське жалування — по 27 карбованців на кожного, крім тих 17 отаманів, котрі щороку вирушали в Москву по жалування і за це, крім того, отримували ще по 18 карбованців на людину 39. Крім того, курінні отамани отримували від козаків, що їздили на здобич, «з ласки» — що хто дасть; гроші ж, котрі вони збирали за крамниці й хати на базарах, орендовані шинкарям і крамарям, збір від казанів та від найму курінних дубів чи човнів вони обертали на потре­би куренів, щоб їм нічого не бракувало 4С.

Після військової старшини й курінних отаманів йшли так звані «батьки» або «сивоусі діди», тобто колишні запорізькі військові старшини, що залишили ці посади через старість чи хворобу, або передали їх іншим після військової ради. Досвідченість, прославлена відвага, відчайдушне молодецтво в молоді літа дава­ли їм право на величезний моральний авторитет у Запорізькому Війську. Вони були опорою всього низового війська, носіями всіх його переказів і суворими виконавцями козацьких звичаїв. Вони протвережували й утихомирювали моло­дих козаків, які, за повної рівності товариства, не знали ніяких шор; часто во­ни йшли навіть проти волі «власної» старшини, не поминаючи й самого пана кошового, коли бачили в чомусь порушення з його боку одвічних порядків за­порізької громади. На радній площі «сивоусі» діди займали місце відразу після військової старшини; на курінних радах — відразу за курінним отаманом; під час війни керували окремими загонами, а часом навіть полковниками; у ли­стах від січового товариства вписувалися відразу після імені кошового отамана, а після смерті користувалися такою честю, що при їх похованні один раз стріляли з гармат, «а з малих рушниць більше, ніж по інших, простих ко­заках» 4'.

В ордерах запорізького Коша та посланнях різних осіб на ім'я Коша діди фі­гурували нарівні з військовою старшиною і курінними отаманами. «В насту­пающий 1765 год писал из Петербурга кошевой атаман Григорий Федоров в Си-

Зэ Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 646. 36 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 70.

Грабянка Г. Летопись.

С. 19.

38 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 71.



Эварницкий Д. Сборник

материалов. С. 76, 130, 159, 172, 186.

40 Мышецкий С. История. С. 51.

41 Там же. С. 43.

] О Л I. Явопницький

145
чу своєму заместителю, Павлу Головатому, вы не сделайте того, чтобы от прав­ления увольняться... Чтоб же войско вам перемену в нынешнем плачевном времени не захотело делать, хотя я и не надеюсь, я писал о том старикам». На цьому ж листі суддя написав: «Сия карта получена от пана кошевого 6 декабря и на другой день объявлена на сходке атаманам в присутствии стариков. За-тверждено — со всем по сему исполнить». 1774 року князь Григорій Потьом-кін, котрий докоряв запорізькому депутатові Антону Головатому за різні негожі вчинки запорізького Коша, отримав від нього відповідь: «Кошевой и старшина тому не причиною, а делается сие от общества; кошевому и старшинам кучат старики, атаманы и войско»42.

За військовою старшиною йшли військові службовці: довбиш, пушкар, тов­мач, кантаржій, шафар, канцеляристи й шкільні отамани.

Військовий довбиш, «добош», политаврник, відав військовими литаврами, котрими скликав козаків на ради, загальні й окремі, 1 січня нового року, 1 жовт­ня, на Покрову Богородиці, у певні дні березня чи квітня — на свято Воскре­сіння Христового, нарешті, перед походами на ворогів або під час прийому в Сі­чі важливих осіб. Крім цього прямого обов'язку військовий довбиш часом ви­конував обов'язки інших службовців, зокрема поліційних: він роздягав засуд­жених злочинців і приковував їх до ганебного стовпа на площі 43, привозив з паланок у Січ різних «харцизів», був присутнім при виконанні судових вироків, змушував посполитих до швидкої сплати податків і негайного приїзду з зимів­ників у Січ перед походами, нарешті, стягав на користь війська мито й перевізне через ріки 44. За виконання цих обов'язків довбишу давали «особливую великую всякий год плату»45, але, як видно з розкладу військового жалування 1768 року, не більше трьох карбованців на рік. Військовому довбишу допомагав виборний піддовбиш.

Військовий пушкар завідував усією запорізькою військовою артилерією, тоб­то гарматами, мортирами, порохом, дробом, свинцем, ядрами й кулями; крім то­го, він був наглядачем військової в'язниці, бо під його наглядом були злочинці, які чекали суду і яких тимчасово утримували при військовій пушкарні, або за­суджені до тюремного ув'язнення; врешті, військовий пушкар щорічно, пере­важно навесні, виїжджав із Січі для прийому продовольства, свинцю й пороху, що їх присилали з Москви. Утримання військового пушкаря, як і довбиша, призначалося з царського жалування — «особливая великая плата», як видно з документа 1768 року, три карбованці на рік. На допомогу військовому пушка­реві обирали військового підпушкаря та кількох гармашів або канонірів, вправ­них стрільців із гармат і рушниць.

Військовий товмач виконував обов'язки військового перекладача й повинен був знати іноземні мови народів, які мали стосунки з козаками чи проїжджали через їх землю: поляків, турків, татар, греків, вірмен, молдаван та ін.; товмач ві­зував їхні посвідки, оголошував їм вимоги запорізького Коша, був посеред­ником між ними й запорізькими козаками; читав грамоти, прислані в Січ іно­земними володарями. Як людину, обізнану з різними мовами, Кіш нерідко таємно відряджав військового товмача для розвідки на границі запорізьких вольностей і навіть у ворожий табір.

Військовий кантаржій (від турецького «кантар» — вага, у поляків kantorzy, kantorzysta — прикажчик) був охоронцем військових ваг і мір, що служили нормою для ваг і мір усіх торговців і продавців, котрі жили в Січі. Водночас кантаржій мусив збирати податок на користь війська з усіх привезених у Січ товарів, продуктів, різної бакалії, горілки, вина, й розподіляти їх між това­риством, старшиною і церквою. Отже, посаду військового кантаржія можна порівняти з міністром державних маєтностей якогось невеликого західноєвро­пейського князівства наших часів. Він жив у окремому приміщенні на базарній площі.

42 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 90, 91.

Мышецкий С. История.

С. 42, 49.

44 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 72.

Мышецкий С. История. С. 51.

Адміністративна й судова влада у Запорізькому низовому Війську

Військові шафарі (з польського szafarz — економ, ключник, келар, домо­правитель, а в українській вимові шапарь) у кількості чотирьох і більше разом із підшафаріями повинні були збирати прибутки на користь війська, але не в Січі, а на головних перевозах через Дніпро, Буг і Самару — Кодацькому, Мики-тинському, Бугогардівському, Самарському та ін., з проїжджих купців, дріб­них торговців та промисловиків різного стану й народності; вони вели книги прибутків-видатків, мали при собі козацькі команди, часом команди погранич-них комісарів, і суворо стежили за порядком при рухові вантажів через пере­прави.

Військові канцеляристи, що поділялися на старших і молодших, або власне канцеляристів і підканцеляристів, писарів і підписаріїв, складали, очевидно, цілий штат, котрий часом сягав і 20 чоловік, як можна побачити в документі 1755 року46. Він підлягав безпосередньо військовому писареві.

Двох військових шкільних отаманів, одного для школярів старшого, другого молодшого віку, обирали й скидали самі школярі. Вони тримали в руках шкільні кошти й дбали про харчі та життєві вигоди свого юнацького та дитячого това­риства.

До військових службовців належали також булавничий, бунчуковий .та хорунжий, перший з яких зберігав булаву кошового, другий — військові бун­чуки, третій — хоругву або військовий прапор, який він носив на війні; крім вій­ськового хорунжого було ще 38 курінних.

Серед військових службовців були так звані чауші, тобто посланці, але про їхні обов'язки та роль у Запорізькому Війську нам нічого не відомо.

Найнижчими за рангом чиновниками Запорізького низового Війська були гро­мадські отамани, котрі стежили за ладом і добропристойністю серед запорізь­кого поспільства паланок у слободах і зимівниках 4?, військовий табунник і військовий скотар, котрі дбали про громадські табуни й череди коней і корів Запорізького Війська, і, нарешті, овечі пастухи чи так звані чабани. Троє остан­ніх, особливо чабани, становили своєрідний тип людей, що своєю оригінальні­стю виділявся серед усіх козацьких станів Запорізького Війська. «У них був зви­чай, що кожен козак, а особливо табунник, скотар і чабан, оперізувався ремін­ним поясом, а через плече чіпляв шкіряний гаман, прикрашений різними мід­ними, срібними й золотими блискітками й ґудзиками, в якому носив кресало, губку про запас, на всяк випадок, а до пояса прив'язував швайку і неодмінно ложкар, швайку для ремонту кінської збруї, а ложкар для збереження у цілості ложки, що вважалося у них особливою і крайньою необхідністю: той не козак, хто не чинить за цим звичаєм, такого вважали за найгіршого недбайла й не­вправного пастуха. Ото, приміром, коли пастух чи чабан надумає поїхати чи піти зі свого коша до іншого, сусіднього, за якоюсь потребою, а прийшовши туди, застане, що пастухи обідають чи вечеряють, то каже їм: «Хліб та сіль, пани-молодці!» А вони відповідають: «їмо, та свій, а ти у порозі постій». «Ні, братці, давайте й мені місце!»— відповідає гість, відразу виймає свою ложку з ложкаря та й сідає разом з ними, і тоді тамтешні чабани похвалять гостя й ка­жуть: «От козак кмітливий та справний. Вечеряй, братчику, вечеряй». І дають йому місце й по-дружньому вітають. Якщо ж котрий звичаю цього не знає, з то­го сміються і називають бовдуром. Коли ж пастух чи якийсь інший гість, при­йшовши, не застане ні обіду, ні вечері, в який би то не було час, то отаман коша, привітавшись за звичаєм із гостем, одразу наказує своєму кухареві варити тете­рю, мамалиґу чи милай і, погодувавши гостя, питає, чого той прийшов»48.

Безпосередньо за січовою старшиною йшла старшина похідна й паланкова, вона стояла вище військових службовців, але діяла поза Січчю. Похідну стар­шину становили: полковник, званий ще сердюком, осавул і писар. Вони діяли або у воєнний час, у сухопутних і морських походах, або в мирний час при пере­слідуванні гайдамаків і харцизів (розбійників), а особливо в передовій сторожі

Скальковский А. Исто- 4/ Феодосии. Самарский 48 Устное повествование рия. Т. 1. С. 51. Пустынно-Николаевский Н. Коржа. С. 32, 33.

монастырь. С. 116.


на границях запорізьких вольностей. В усіх випадках полковник був началь­ником певної частини війська, мав кілька загонів запорізьких козаків, неод-

49

мінно з осавулом і писарем



Паланкову старшину становили: полковник або сердюк, осавул, писар, під-осавулій і підписарій, тобто «три пани і три підпанки» . Тому полковники мали таку форму підпису на паперах: «Полковник такий-то зі старшиною»51. До паланкової старшини обирали людей заслужених, але вони щороку змінювали­ся після військової ради. Спочатку їх було п'ятеро, згодом восьмеро, за кіль­кістю паланок; кожен із них мав у своїй дистанції * особливу владу над коза­ками, які жили у слободах і зимівниках, посилав роз'їзди на прикордонні лі­нії для розвідки про стан справ у неприятелів і точно й докладно повідомляв про це в Січ. Крім того, одного з них щороку відряджали до столиці, Москви чи Петербурга, для отримання царського грошового й хлібного жалування. Влада паланкового полковника в його землях була дуже великою: у своєму районі він заміняв особу кошового отамана, тому нерідко, як і кошовий, карав і навіть страчував злочинців. Його влада поширювалася також на осіб, що проїжджали через паланку; він дозволяв їм в'їзд у вольності запорізьких козаків, а для без­пеки давав їм особливий знак, що звався пірначем. Зовнішнім знаком гідності паланкового полковника був металевий пірнач, який він носив за поясом. На утримання всього «паланкового панства» йшла «особливая великая плата ко­жен рік».

49 Эварницкий Д. Сборник 50 Устное повествование. шецкий С. История. С. 81. материалов. С. 76, 130, 159, Н. Коржа. С. 13. * Ужито в значенні підпо-

172, 186. 51 Чернявский В. //Мы- рядкованої території.
Суди, покарання і страти у запорізьких козаків
Як у виборі військової старшини й розподілі земель, так і в судах, покаран­нях і стратах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а «старо­давнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Писаних законів від них годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду над­то коротке минуле, шоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і ви­класти на папері; а також тому, що все історичне життя запорізьких козаків бу­ло сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупиня­тися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя; нарешті, запорізькі коза­ки взагалі уникали писаних законів, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод '. Тому самі покарання і страти у запорізьких козаків стосувалися най­більше кримінальних і майнових злочинів; це загальне правило у всіх народів, що стояли й стоять на перших щаблях громадського розвитку: людині потрібно передовсім захистити свою особу й майно, а вже потім думати про інші, склад­ніші ланки громадського життя. Саме тому у запорізьких козаків за такий зло­чин, як крадіжка, який у влаштованій державі карається штрафом чи позбав­ленням свободи, призначалася смертна кара: «У них за єдино путо или плеть вешают на дереве»2. Звичай, замість писаних законів, визнавав як гарантію твердого ладу в Запоріжжі й російський уряд: так, імператриця Катерина II, придушуючи повстання гайдамаків, указом від 12 липня 1768 року веліла «по­ступать с ними по всей строгости запорожских обрядов»3.

Але при цьому не слід стверджувати, що запорізькі судді, керуючись у своїй практиці виключно звичаєм, дозволяли собі сваволю чи тяганину: незначна чи­сельність запорізького товариства, його чисто народний устрій і цілковита до­ступність кожного члена козацької громади до вищих начальників, робили суд у Запоріжжі простим, швидким і справедливим у повному й точному розумінні цих слів. Скривджений і кривдник усно викладали перед суддями суть своєї справи, вислуховували їх усне рішення й відразу припиняли свої чвари й непо­розуміння, до того ж перед суддями всі були однаково рівними — і простий ко­зак і значний товариш.

Акти судових козацьких справ, що дійшли до нас, виявляють, що запорожці визнавали: право першого займу (jus primae occupationis), право договору між товаришами, право давності володінь,— останнє, зрештою, допускалося лише в

1 Миллер Г. Исторические 2 Грабянка Г. Летопись. рия. Т. 1. С. 157, 160, 165, сочинения. С. 39. С. 19. 167, 168.

3 Скальковский А. Исто­

4 Мышецкий С. История. С. 57, 58.

5 Крюйс К. С. 67.

6 Скалъковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 161.

7 Там же. С. 162.

8 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 63.

' Коховский В. Опыт изу­чения войн Богдана Хмель­ницкого. С. 117.

10 Мышецкий С. История. С. 56.

11 Собесский Я. Записки о Хотинской войне.

мізерних розмірах, та й то в містах: воно стосувалося не орних земель та угідь, які були спільною власністю козаків, а невеликих городів та садиб біля будин­ків; визнавали звичай напучення злочинця облишити лихі справи й поводитися праведно, допускалися слідства «по самій справедливості, зрілим оком» у будь-який час, крім пісних днів першої седмиці; практикувалося попереднє ув'язнен­ня злочинців у військову в'язницю чи пушкарню й суворий суд або катування; врешті дозволялася порука всього війська й духовних осіб за злочинців, особ­ливо якщо ці злочинці попередньо виявляли себе з вигідного для всього війська боку або були йому чомусь потрібні.

Ті самі акти та свідчення сучасників дають кілька прикладів цивільного й кри­мінального судочинства у запорізьких козаків. Зі злочинів цивільного судочин­ства найважливішими вважалися справи з несправедливої грошової претензії, несплаченого боргу, взаємних сварок, різноманітних збитків та спашів, справи про перевищення визначеної в Січі норми продажу товарів.

Із кримінальних злочинів найбільшим вважалося убивство козаком това­риша, побої, завдані козаком козаку у тверезому чи п'яному стані, крадіжка чогось козаком у товариша й переховування ним крадених речей 4: «особливо суворими були за велику крадіжку, за яку, при двох певних свідках, ка­рають насмерть» °. Зв'язок із жінкою і содомський гріх, з огляду на звичай, що забороняв січовим козакам одруження; кривда жінки, коли козак «зне­славить жінку, як не належить», бо такий злочин «до знеславлення усього Війська Запорізького служить»6; зухвалість щодо начальства, особливо щодо чиновних людей російського уряду 7; насильство в самому Запо­ріжжі або у християнських поселеннях, коли козак відбирав у товариша коня, худобу й майно; дезертирство, тобто самовільне відлучення козака під різними приводами у степ під час походу проти неприятеля; гайдамацтво, тобто крадіжка коней, худоби та майна у мирних жителів українських, польських і татарських областей або у купців та мандрівників, що проїжджали запорізькими степами; приведення у Січ жінки, не виключаючи матері, сестри чи дочки; пияцтво під час походу на неприятеля. Останнє завжди вважа­лося у козаків кримінальним злочином і тягло за собою найсуворіше пока­рання 8.

Суворі закони, як зауважив Всеволод Каховський, пояснюються у Запоріж­жі трьома причинами: по-перше, тим, що туди приходили люди сумнівної мо­ральності; по-друге, тим, що військо жило без жінок і не зазнавало їх пом'як­шуючого впливу на звичаї; по-третє, тим, що козаки вели постійну війну й тому для підтримання порядку у війську потребували особливо суворих законів .

Суддями у запорізьких козаків була вся військова старшина |0, тобто кошо­вий отаман, суддя, писар, військовий осавул, довбиш, паланковий полковник і часом весь Кіш. Кошовий отаман вважався вищим суддею, оскільки мав вер­ховну владу над усім військом "; рішення суду Коша часом повідомлялося особливим документом, в якому писалося: «За наказом пана кошового ота­мана такого-то, військовий писар такий-то». Військовий суддя лише роз­глядав справи, давав поради сторонам, але не затверджував своїх визначень; військовий писар часом викладав присуд старшини на раді; часом сповіщав за­суджених, особливо якщо справа стосувалася осіб, котрі жили не в самій Січі, а в паланках; військовий осавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, по-ліційного чиновника; він розглядав на місці скарги, стежив за виконанням при­судів отамана й усього Коша, збройно переслідував розбійників, злодіїв і гра­біжників; військовий довбиш був помічником осавула й приставом при екзекуці­ях, тим, кого в Західній Європі звали «Ргєуоі»; він прилюдно зачитував присуди старшини й усього війська на місці страти чи на військовій раді; курінні отама-

Суди, покарання і страти у запорізьких козаків

ни, які досить часто виконували серед козаків роль судді, у власних куренях ма­ли таку силу, що могли розглядати суперечки сторін і тілесно карати за якісь провини |2; врешті, паланковий полковник зі своїми помічниками — писарем та осавулом, який жив далеко від Січі, відав прикордонними роз'їздами й ке­рував козаками, що сиділи в степу в окремих хуторах і слободах І3, у багатьох випадках, за відсутності січової старшини, виконував також і роль судді у своїх володіннях.

Покарання і страти у запорізьких козаків призначалися різні, залежно від характеру злочинів. З покарань застосовувалися: прив'язування до гармати на площі за зневагу начальства 14 й особливо за грошовий борг: якщо козак забор­гує козакові й не захоче чи не зможе сплатити йому борг, винного прико­вують ланцюгами до гармати й залишають до того часу, поки або він сам не за­платить свого боргу, або хтось інший не поручиться за нього '5; подібний спо­сіб покарання, але тільки за злодійство, існував у татар, тож можна припуска­ти, що козаки запозичили його у мусульманських сусідів 16; шмагання нагаєм під шибеницею за злодійство й гайдамацтво: «будучи самі великими злодіями з по­гляду стороннього, вони жорстоко карають тих, хто й найменшу річ украде у свого товариша»17; пошкодження членів «изломленієм одной ноги на сходке» за поранення ножем у п'яному стані '8; «за большія виньї переламливали руку и ногу»19; розграбування майна за самовільне перевищення такси — встановленої у Січі норми продажу товарів, харчів і напоїв ; заслання у Сибір, яке, зрештою, стало застосовуватися лише в останній час історичного існування запорізьких козаків, за імператриці Катерини II; перекази столітніх дідів вказують також на покарання різками 21, але документів про це немає, тому слід вважати, що таке покарання допускалося лише як поодиноке явище, мало співвідносне з честю запорізького «лицаря»; нарешті, ігри взаємній сварці, за переказами, допуска­лася й дуель 22.

Страти, як і покарання, у запорізьких козаків призначалися різні, залежно від злочину, вчиненого тією чи іншою особою. Найстрашнішою стратою було закопування злочинця живим у землю: так чинили з тим, хто вбивав свого то­вариша — вбивцю клали живим у труну разом з убитим і обох закопували в землю. Зрештою, якщо вбивця був хоробрим воїном і добрим козаком, його звільняли від цієї страшної страти, замінюючи її штрафом23.

Але найпопулярнішою стратою у запорізьких козаків було забивання киями біля ганебного стовпа: до цього засуджували осіб, що вчинили крадіжку або сховали украдені речі, дозволяли собі перелюбство, содомський гріх, побої, .насильство, дезертирство. Ганебний стовп стояв на січовій площі біля дзвіниці, біля нього завжди лежала в'язка сухих дубових палиць з голівками на кінцях, званих киями й схожих на палиці, що їх прив'язують до ціпа. Киї замінювали запорожцям великоруські батоги. Якщо один козак украде в іншого якусь дріб­ницю, чи то в самій Січі, чи поза нею, а потім його викриють, то його приводили на площу, приковували до ганебного стовпа і тримали звичайно протягом трьох днів, а часом і більше, поки він не сплатить грошей за вкрадену річ. Протягом цього часу повз злочинця проходять товариші, причому одні мовчки дивляться на прив'язаного; інші, напившись, лають і б'ють його; треті пропонують йому грошей: четверті, прихопивши з собою горілки й калачів, поять і годують його, й хоча злочинцеві не хотілося ні їсти, ні пити, він усе-таки мусив це робити. «Пий. скурвий сину, злодію! Як не будеш пити, то будемо тебе, скурвого сина, бити!» — кричали козаки. Але коли злочинець вип'є, то козаки, що причепи­лися до нього, кажуть: «Тепер же, брате, дай-но ми тебе трохи попоб'ємо».

'" Мышецкий С. История. С. 43.

: 5 Там же. С. 82. 14 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 162.

Мышецкий С. История. С. 58.

16 Записки одесского об­щества. Т. 11. С. 486. 17 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 163.

Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 646.

19 Мапштейн X. Записки. Т. 1. С. 30.

20 Мышецкий С. История.

С. 25, 26.

21 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 1—5.

Кулиш П. Записки о Южной Руси. Т. 1. С. 302, 303.

23 Мышецкий С. История. С. 57.


Даремно тоді злочинець буде благати про помилування; на всі його прохання козаки вперто відповідають: «За те ми тебе, скурвий сину, й горілкою поїли, що нам тебе треба попобити». Після цього вони завдавали кількох ударів прив'я­заному до стовпа й ішли; за ними з'являлися інші. В такому положенні злочи­нець залишався добу, а то й п'ять підряд, на розсуд суддів. Але звичайно бувало так, що вже за одну добу злочинця вбивали насмерть, після чого його майно відбирали на військо; траплялося, зрештою, що декотрі зі злочинців не лише залишалися жити, а й отримували від своїх п'яних товаришів гроші Іноді покаранням киями заміняли смертну кару: в такому разі у покараного відбирали худобу й рухоме майно, причому одну частину худоби віддавали на військо, дру­гу — паланковому старшині, третю частину і все рухоме майно винного — його дружині й дітям, якщо він був жонатим.

Крім ганебного стовпа у запорізьких козаків використовували шибе­ницю й залізний гак: до них засуджували за «велику» або неодноразову кра­діжку 2э.

Шибениці ставили в різних місцях запорізьких вольностей над великими дорогами чи шляхами; вони мали вигляд двох стовпів з поперечкою нагорі і з мотузяним сильцем або петлею на перекладині. Щоб виконати страту, злочин­ця садовили верхи на коня, підводили під шибеницю, накидали на його шию петлю, швидко відганяли коня, і злочинець лишався висіти в петлі. Переказу­ють, що від шибениці, за козацьким звичаєм, можна було врятуватися, коли якась дівчина виявляла бажання вийти за злочинця заміж; якщо цей переказ вірний, то цей звичай допускався, очевидно, з огляду на постійне прагнення запорожців всіляко збільшити свою чисельність за існуючого парубоцтва сі­човиків, але за звичного родинного життя у паланкових козаків. Щодо цього очевидці наводять такий випадок. Одного разу вели якогось злочинця на страту; назустріч йому вийшла дівчина під білим покривалом і виявила бажання вийти за нього заміж. Злочинець, наблизившись до дівчини, почав просити її зняти з обличчя покривку. Дівчина зняла. Тоді злочинець, побачивши перед собою по­твору, подзьобану віспою, привселюдно заявив: «Як мати таку дзюбу вести до шлюбу, ліпше на шибениці дати дубу!»26

Залізний гак (від німецького Haken) — та сама шибениця, але з заміною петлі мотузкою із гострим залізним гаком на кінці. Злочинця, засудженого на гак, підводили до шибениці, застромляли під ребра гострий гак і залишали його так висіти до того часу, поки його тіло не розкладалося й не розсипалися кістки, на пострах злодіям і злочинцям; зняти труп із шибениці не дозволялося нікому під загрозою смертної кари 27. Залізним гаком користувалися поляки і, звичай­но, від них його перейняли й запорізькі козаки .

Гостра паля або гострий кіл — це високий дерев'яний стовп із залізною шпи­цею нагорі; для того, щоб посадити на гостру палю злочинця, кілька чоловік під­німали його по круглій драбині й садовили на кіл; гострий кінець кола протикав усі нутрощі людини й виходив серед хребців на спині. Зрештою, запорожці рід­ко застосовували таку страту, і про її побутування розповідають лише пере­кази старезних дідів; зате поляки дуже часто практикували цю страту для заля­кування козаків: запорожці називали смерть на гострій палі «стовповою» смер­тю. «Так умер покійний мій батько, так і я умру потомственною стовповою смертю». Народні перекази розповідають, що коли поляки підносили на кіл запорожців, то вони, сидячи на них, знущалися над ляхами, просячи у них потягнути люльку й потім, покуривши, оглядали своїх лютих ворогів каламут­ними очима, плювали їм «межи-очі», проклинали католицьку віру й спокійно вмирали «стовповою смертю». Гостра паля практикувалася у поляків і татар, від котрих, мабуть, і була запозичена запорожцями 29.

Мышецкий С. История. С. 57, 58; Манштейн X. За­писки. Т. 1. С. 30. 2э Манштейн X. Записки. Т. 1.С. 57; Эварницкий Д.

Сборник материалов. С. 71.

26 Устное повествование Н. Коржа. С. 25.

27 Там же. С. 24; Рондо К. С. 445.

Летопись Самовидца. С. 218. н

29 Записки одесского об-ч щества. Т. 6. С. 646; Т. П.* С. 482.

Суди, покарання і страти у запорізьких козаків

Для виконання усіх перелічених страт у запорізьких козаків узагалі не існу­вало ката; коли була потреба стратити якогось злочинця, то його наказували стратити злочинцеві; якщо ж на той час був лише один злочинець, то його за­лишали у в'язниці до того часу, поки не з'являвся другий; тоді новий злочинець страчував старшого .

Очевидець судових порядків у запорізьких козаків 104-річний дід, запоро­жець Микита Леонтійович Корж, розповідає про них так: «Права запорізькі, за якими вони судили й вирішували спірні справи, були такими. Коли, скажімо, трапиться, що двоє козаків між собою засперечаються чи поб'ються, або один одному по-сусідськи зробить шкоду, тобто своєю худобою випасе хліб чи сіно або завдасть якоїсь іншої кривди, і не можуть помиритися між собою, тоді обид­ва, купивши на базарі по калачеві, йдуть позиватись у паланку, до якої нале­жать, і, поклавши калачі на сирно (стіл), стають біля порога, низенько вкло­няються суддям '" і кажуть: «Кланяємось, панове, хлібом і сіллю». Судді почи­нають питати: «Яке ваше діло, панове молодці?» Тоді покривджений каже пер­шим: «От, панове, яке наше діло: оцей (показує на свого товариша) обидив, от стільки-то шкоди мені своїм скотом зробив і не хоче мені сплатити й поповнити, що слідує за спаш сіна й за вибій хліба». Судді звертаються до кривдника: «Ну, братику, говори, чи правда те, що товариш на тебе каже?» На що кривдник від­повідає: «Та що ж, панове? Те все правда, що я шкоду зробив моєму сусіду й не відрікаюсь, але не можу його вдовольствувати затим, що він лишкє од мене требує і шкоди не має стільки». Вислухавши їх, паланка посилає від себе коза­ків для засвідчення шкоди. Після їх повернення, якщо скарга виявлялася слушною, судді казали кривднику: «Ну, що ж ти, братику, чи згоден заплатити шкоду своєму сусіду чи ні?» Кривдник тоді знову кланяється суддям і запе­речує: «Та що ж, панство, лишнє він з мене требує, я не згоден платити, у волі ва­ші й». Суддя довго умовляє обидві сторони помиритися і, якщо вони згідні, то паланка сама вирішує їхню справу й відпускає по домівках. Якщо ж кривдник огинається й не примирюється в паланці, то їх відсилають у Січ. Коли ж позов-ники приїдуть у Кіш, то питають один одного: «А в чий же курінь попереду

:| Ригельмап А. Летопис-юе повествование. Т. 4. С.



.3.

Дурна скеля навпроти острова Хортиці, де, за переказами, карали козаків Сучасне фото



Очевидно, йдеться про паланкового полковника, писаря й осавула.


підемо?» Скривджений звичайно відповідає: «Ходімо, брате, до нашого куре­ня». «Ну, добре, ходімо й до вашого куреня»,— відповідає позваний. Увійшов­ши у курінь, обоє підходять до отамана й кажуть йому: «Здоров, батьку!». «Здо­рові були, пани молодці! — відказує отаман,— сідайте». «Та ні, батьку, ніколи сідати, ми діло до тебе маєм». «Ну, кажіть, яке ваше діло?» — питає отаман, і тоді скривджений розповідає всю пригоду і свою кривду, й те, як вони судилися в паланці. Отаман, вислухавши його, питає кривдника, якого він куреня, й діз­навшись, закричить хлопцям: «Підіте лиш такого-то куреня отамана попросіть до мене». Коли цей отаман з'явиться і сяде, то перший його питає: «Чи це ва­шого куреня козак?» Другий отаман, спитавши козака, отримує відповідь: «Так, батьку, нашого куреня». Після чого справа знову розповідається, й отамани кажуть один одному: «Ну що, брате, будемо робити з сими козаками?», а дру­гий отаман звертається до них: «Так вас уже, братчики, й паланка судила?» «Судила, батьку»,— відповідають вони й кланяються. Отамани умовляють по-зовників. «Помиріться, вдовольніть тут же один одного, та не мордуйте начальства». Коли ж кривдник відповідає: «Та що ж, батьки, коли він тре-бує лишнє», то отамани, бачачи його впертість, кажуть своїм козакам: «Ну, тепер же, братчики, сходім усі четверо до судді, що скаже суддя». «Доб­ре,— відповідають козаки,— почекайте ж, батьки, ми підемо на базар та купимо калачів». Таким чином, усі четверо вирушають до судді. Спочатку входять отамани і, вклонившись, кажуть: «Здорові були, пане добродію». Суддя відповідає: «Здорові й ви, панове отамани. Прошу сідати». Потім з'являються позовники, вклоняються судді, кладуть калачі на сирно й кажуть: «Кланяємося вам, добродію, хлібом і сіллю». «Дякую, пани-молодці, за хліб і за сіль»,— відповідає суддя і, звертаючись до отаманів, питає: «Що се у вас за козаки? Яке діло мають?» Один з отаманів розповідає докладно всю справу, рішення паланки і їх власне. Тоді суддя звертаєть­ся до кривдника: «Так як же ти, братчику, рішився з цим козаком, коли вже вас судили і паланка, і отамани, і я присуджую покривдженого вдовольнити, а ти не хочеш того зробити з упертості, дарма що з усіх сторін винен». Але бу­ває, що позваний не погоджується, тримається на самій впертості й повторює те, що й раніше: «Та що ж, добродію, коли він лишнє требує». «Так ти не згоден, братчику?» «Ні, добродію». «Ну, тепер же ви, панове отамани, ідіть з ними до ко­шового, там уже буде їм останній суд, рішення; ідіть з богом, панове отамани, а ви, братці, забирайте з собою і свій хліб із сирна». «Та ні, добродію, ми собі купим на базарі». «Забирайте, забирайте,— гнівно повторює суддя,— і не три­майте отаманів, бо їм не одне діло ваше». Нарешті, взявши свої калачі, козаки з отаманами йдуть у курінь кошового, всі кланяються, приказуючи: «Здорові бу­ли, вельможний пане». Козаки, поклавши калачі, додають: «Кланяємось, вель­можний пане, хлібом і сіллю» й, зупинившись біля дверей, ще раз низенько кланяються. На що кошовий відповідає: «Здорові, пани отамани. Дякую, молод­ці, за хліб, за сіль, а що се, панове отамани, у вас за козаки?» Отамани знову докладно розповідають усю справу. Кошовий, трохи помовчавши, звертаєть­ся до кривдника й каже йому: «Ну, як же ти, братчику, думаєш рішитися з сим козаком? Вас рішила паланка, вас рішили отамани, вас рішив і суддя військо­вий, і тепер діло дійшло й до мене. І я, розслухавшися, визнаю, що паланка рішила ваше діло добре, котре і я затверджую й визнаю тебе у всьому винним. Так що ж ти мені скажеш? Згоден ти скривдженого вдовольнити?» «Ні, вель­можний пане, требує лишнє». Кошовий повторює голосно і з гнівом: «Так ти, братчику, не згоден?» «Так, вельможний пане, не згоден, у волі вашій». «Ну, добре»,— вставши й виходячи з куреня каже кошовий; отамани й козаки та­кож виходять і, кланяючись, кажуть йому: «Прощай, вельможний пане». «Про­щайте, пани-молодці, прощайте та й нас не забувайте»,— каже кошовий і, ви­йшовши з куреня, скликає свою челядь: «Сторожа, київ». Слуги біжать і несуть оберемками киї. Тоді вельможний каже: «Ну, лягай, братчику. Ось ми тебе провчимо, як правду робити й панів шанувати». «Помилуй, вельможний пане!»— репетує тоді козак не своїм голосом. «Ні, братчику, нема вже помилування, коли ти такий впертий. Козаки, на руках і на ногах станьте. Сторожа, беріть киї

Суди, покарання і страти у запорізьких козаків

та бийте його добре, щоб знав, почім ківш лиха». Коли киї почнуть між собою говорити, по той та по той бік, винний козак мовчить та слухає, що скажуть. І коли винного вже добре почастують, тобто дадуть 50 чи 100 київ, тоді кошовий каже: «Годі». Сторожа, піднявши свої киї на плечі, стоїть, мов солдати з рушни­цями на варті, але козаки ще притримують винного, чекаючи остаточного рі­шення. Кошовий знову звертається до винного: «Послухай, братчику, як тебе паланка рішила і скільки покривджений вимагає, заплати йому неодмінно, та зараз заплати, на моїх очах». Тоді винний відповідає: «Чую, вельможний пане, чую і готовий усе виконати, що накажеш». Кошовий продовжує: «А що це тебе вибили, то перенось здорово, щоб ти не дуже мудрував і не впирався. А може тобі ще додати київ?» Але винний з жалібним криком просить: «Буде з мене й сього, довіку не буду противитися, буду шанувати панство». Тоді нарешті кошо­вий вгамується і скаже козакам на сторожі: «Ну, годі, вставайте й козака на волю пускайте, а киї подалі ховайте».3

32 Устное повествование Н. Коржа. С. 13—21; За­писки одесского общества. Т. 6. С. 646.

Одяг та озброєння запорізьких козаків
Одяг запорізьких козаків початково був надто простим: на початку свого історичного існування запорізькі козаки не могли поважно навіть думати про те, щоб займатися своєю зовнішністю й виряджатися в дорогі «шати»; козак і злидні тоді були синонімами. До того часу цілком можна відносити слова укра­їнської пісні — «сидить козак на могилі та й штани латає», або слова козаць­кої вірші: «козак — душа правдивая — сорочки не має». Ганяючись за звіром безкраїми степами, глибокими балками, непролазними лісовими хащами, про­водячи ночі переважно під відкритим небом, висиджуючи по кілька годин у грузькому болоті й густому очереті, запорожці були більше схожими на зли­денних голодранців, ніж на «славних лицарів», ім'я яких уже в ранні часи їх іс­нування гриміло в Європі. Та і в пізній період запорізької історії, коли у коза­ків уже ввійшли в силу певні звичаї й певний костюм, багато хто з них, у силу різних випадків на війні чи у себе вдома, через бідність і злиденність, а часом навіть через особливе бажання шикнути злиденним одягом, часто вдягався надто просто. «Бувало, поголить собі запорожець голову, застромить оселед­ця свого за вухо, зав'яжеться шматиною, натягне на себе опанчу, взує капці зі свинячої шкіри, та так собі й ходить; а інший впіймає козу, облупить її, ви­чистить шкіру від вовни, одягнеться в неї, взує постоли зі шкіри вершкової тов­щини, а завдовжки зо дві четверті, та й тиняється степом. А інший ще краще: або вирядиться в такі постоли, що в них можна Дніпро переплисти, або на одну ногу натягне постола, а на другу сап'янового чобота, та ще й приспівує:

«Одна нога в постолі, а друга в сап'яні — Подивися, Ганно, який постіл гарний: Чи сей, чи сей, чи сей, чи сей?»

А бувало ще краще: цілком голий ходить; тоді й бувало, як там кажуть: «увесь Хвесь — куди схоче, туди й скаче, ніхто за ним не заплаче». «Вдень чоловік, а вночі звірюка»'. В якому вигляді з'являлися козаки додому після війни, най­краще змальовує відома народна дума «Про Ганджу Андибера».

«Гей гуляв козак-нетяга сім год ще й чотири, Та потеряв с-під себе три коні воронії.

На четвертий год навертає, Козак-нетяга до города до Черкас прибуває, Що на козаку, бідному нетязі, три сиром'язі:

Опанчина рогозовая,

Поясина хмельовая, Одна негожа, а третя й на хлів незгожа.

Одяг та озброєння запорізьких козаків

1Эварницкий Д. Запорожье. T. 1. С. 24.

" Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 270.

Грабянка Г. Летопись. С. 19.

4 Антонович В., Драгома­нов М. Исторические пес­ни. Т. 1. С. 175. bDelbourcout. Anecdotes de Pologne ou mémoires sec­rètes du règne de Jean Sobieski.

6 Лукьянов И. Путешест­вие в святую землю. М.,

1862. С. 15.

7 Устное повествование Н. Коржа. С. 51.

8 Киевская Старина. 1883. Т. 5. С. 763, 764.

9 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 19—21.

А ще на козаку, бідному нетязі Сап'янці — видно п'яти й пальці, Шапка-бирка — зверху дірка,

Хутро голе.

Околиці біг має,—

Вона дощем покрита,

Травою пошита,

А вітром підбита:

Куди віє — туди й провіває, Молодого козака та й прохолоджає».

Навіть у XVIII ст. багато запорожців усе ще вдягалися просто й часто потре­бували як кравців, так і шевців; так, 1749 р., з огляду на майбутні переговори татарських депутатів із запорізькими, майор Никифоров, представник росій­ського уряду, просив останніх «быть во всей готовности и убранстве, дабы перед татарскими депутатами не гнусны могли быть»; згодом, 1767 р., запорізький Кіш вимагав від своїх депутатів, котрі їздили до Петербурга, повернути шевця й кравця, взятих ними з Січі на власні потреби, вважаючи, що вони вже пошили їм усе необхідне 2.

Початково, за свідченням українського літописця, одягом запорізьких козаків було одне чи двоє убрань, і лише потім, коли вони звоювали турецьку й татарську землю, «очень одобычились и сделались богаты всяким достат­ком»3. У XVII ст. оршанський староста Филон Кміта змальовує черкаських козаків обідранцями 4, а француз Дельбурку — жебраками 5. Сучасник Петра Великого розкольницький піп Іван Лук'янов, їдучи з Москви до Єрусалима через Україну й побачивши біля Фастова козацьку ватагу полковника Семена Па­лія, зображає її у своєму щоденнику такими словами: «Городина то хорошая, красовито стоит на горе, острог деревянной круг жилья всего; вал земляной, по виду не крепок добре, да сидельцами крепок, а люди в нем, что звери. По земляному валу ворота частые; а во всех воротах копаны ямы, да солома посла­на в ямы; там Палеевщина лежит, человек по двадцати, по тридцати: голы, что бубны, без рубах, нагие, страшны зело; а в воротех из сел проехать нельзя ни в чем; все рвут, что собаки: дрова, солому, сено, с чем ни проезжай... А того дня у них случилось много свадеб, так нас обступили, как есть около медведя: все козаки, Палеевщина, и свадьбы покинули; а все голудба безпорточная; а на ином и клока рубахи нет; страшны зело, черны, что арапы, и лихи, что собаки: из рук рвут. Они на нас стоя дивятся, а мы им и втрое, что таких уродов отроду не видали: у нас на Москве и на Петровском кружале не скоро сыщешь такова хочь одного»6. Такою ж мірою й цілком справедливо можна прикласти опис попа Лук'янова й до запорізьких козаків. Самі запорожці казали про себе: «У нас проклята мате ма — ні сорочки, ні штанів, одна проклята сірома»7. «На них ні чобіт, ні штанів, ні сорочки не було; а на іншому самі рубці висять; мов той циган іде — п'ятами світе»8. «Запорожець як надів сорочку, так увесь год і не скида її, поки сама не спаде з пліч, а йде баниться, штанів не скида: «не го­диться» — каже».

Але з плином часу з одного боку вдалі війни, з другого й сам розвиток життя багато змінили в поняттях і побуті запорізьких козаків: розбивши татар чи тур­ків, пограбувавши панів чи євреїв, козаки, повертаючись на Січ, привозили з со­бою безліч грошей, одягу й дорогих тканин. Дані, що дійшли до нашого часу, свідчать, що саме з одягу здобували собі запорізькі козаки на війні — шуби, жупани, шаровари, сорочки, шапки, чоботи, чекмені, смушкові шкури тощо9.
Багатство здобичі тоді виявлялося в тому, що запорожці дерли на шматки китай­кову тканину й накручували її на ноги замість онуч. У народній думі про козака Голоту розповідається, як цей герой, убивши багатого татарина, одягнув на себе його дорогий одяг, чоботи, жупан і оксамитовий шлик і в такому вигляді гуляв у Січі й вихваляв Килиїмське поле |0. Літописець Величко переказує, що коли запорожці йшли з Хмельницьким на війну, то мало в кого було по двоє коней і багато хто був одягнутий в «подлый» одяг, а після битв у кожного товариша виявилося по троє, четверо й п'ятеро коней, у багатьох у розкішних рондах, тоб­то збруї; так само багато у кожного товариша стало й одягу, так що коли запо­різьке військо подолало ляхів під Жовтими Водами і в Корсуні, а потім сіло на коней і рушило далі за Хмельницьким, то «увидівши з стороны альбо з горы якой оное, можно было сказать, же то суть ниви, красноцвітущим голендер-ским, альбо влоским маком засіянніи и проквітнувшіи»".

Із тих самих свідчень дізнаємося, що у запорожців ніколи не було однома­нітного одягу; що нерідко під час війни вони одягалися в такий одяг, який був у неприятеля, і що їх похідний одяг взагалі був бідним, зате домашній парад­ний — дуже розкішним.

Перші відомості про одяг запорізьких козаків знаходимо в подорожніх но­татках XVI ст. німецького посла Еріха Лясоти. Лясота каже, що у запорожців були у вжитку татарські кобеняки — Kepenikh — або плащі, які були їх голов­ним одягом, і тут же додає, що головний начальник козаків, відпускаючи посла з Січі, подарував йому куничу шубу й хутряну шапку з чорних лисів |2. У XVII ст. відомості про одяг запорізьких козаків знаходимо в праці французького інже­нера Боплана. Він пише про сорочки, шаровари й жупани, виготовлені з грубого сукна, які становили повсякденний одяг козаків |3. Але ці відомості надто за­гальні й невиразні. У XVIII ст. польські письменники вже докладніше описують запорізький одяг. За їх словами, запорізькі козаки носили шаровари з широким золотим галуном замість блямів, сукняні напівкунтуші з відкидними рукавами, білі жупани з шовкової тканини, шовкові пояси з золотими китицями й високі шапки зі смушковими околицями сірого кольору й червоним шовковим вер­хом, що закінчувався золотою китицею '4. Наприкінці того ж століття сучасник запорізьких козаків, запорожець Микита Корж, головним одягом запорожців називає жупан, черкеску, саєтові яскравих барв шаровари, завширшки чотири аршини, сап'янові кольорові чоботи, шалевий пояс, шапку-кабардинку з річко­вого звіра кабарги чи виднихи або видри, оздоблену навхрест позументом, і, врешті, кудлату вовняну бурку для негоди, звану поляками вільчурою. Такий одяг, за словами Коржа, запорожці носили вдома в Січі і в походах під час вій­ни '5. Академік Василь Зуєв, котрий жив у XVIII ст., каже, що обов'язковим одя­гом запорізьких козаків були сорочка і шаровари: цей одяг був у них звичним і вони носили його, не міняючи, доки він не розпадався на клаптики, а щоб зба­витися від миття й комах, вони просочували його риб'ячим жиром і в'ялили на сонці. Зрештою, крім цього найнеобхіднішого одягу, запорожці, за словами то­го ж Зуєва, носили хороший сукняний одяг, оксамитові шапки, шовкові пояси й сап'янові чоботи 16. Свідки, що жили значно пізніше за М. Коржа й В. Зуєва, описують запорізький одяг так: «Жупани у них були сині й виготовлялися з такого хорошого сукна, що воно ніколи не линяло; відлоги на рукавах (їх звали «закаврашами») та пояс були червоними, шаровари сині китайчані на очкурі. Саме такий жупан був у мого батька: темно-синій, а закавраші зелені, запинав­ся він гапликами до самої гори, комірчик у нього був тоненьким на два пальці, а на комірці два гачечки та дві бабки; гаплички від гори жупана до самого пояса йшли так густо, що за ними не видно було й гачечків. Як у кого, пояс був зеле­ним чи якимось іншим, але мій батько весь час носив червоний, і йому це дуже

10 Антонович В., Драго­манов М. Исторические пес­ни. Т. 1. С. 170. " Величко С. Летопись. Т. 1. С. 71, 72. 12 Ласота Э. Путевые за­писки. С. 45, 46. 13 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 64.

Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 267.

1э Устное повествование Н. Коржа. С. 27. 16 Зуев В. О бывших про­мыслах у запорожских Ко­заков // Месяцеслов. 1786. С. 6.

Одяг та озброєння запорізьких козаків

19 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 271.

0 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 1. С. 58.

1 Гравюра з «Вооружения российских войск» дещо перебільшує.

Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 58, 192.

23 Там же. Т. 1.С. 100; Т. 2. С. 62, 64.

24 Для оперізування його складали втрое, виворотом досередини.

личило; свій жупан він називав каптанком; рукави в ньому були вузенькі й на кінцях защіпалися гачечками при самій руці. Точнісінько так одягався й дід»'7. За іншим описом, кожен жупан робили рясним у подолі, «карваші» доштукову-вали з оксамиту, клини «повинні бути цілими» й повинні пришиватися до під-пашників між собком і передами, весь він шився зеленим шовком, неодмінно з боковими «гаманками»18. Але й цей перелік одягу неповний: писані документи, що дійшли до нас, називають серед запорізького одягу ще сукняні широкі ки­реї й короткі юпки *, схожі на турецькі куртки '9, а старовинні картини, крім того, показують козаків у коротких шкірянках 20.



Ясне й більш-менш точне уявлення про запорізький одяг дають нам гравюри, ікони, прапори й портрети минулого століття. Три такі гравюри є у творі Рігель-мана. Одна з них зображає вибори військової старшини, дві інші —запорізьких козаків; запорожці одягнуті в широкі шаровари, довгі каптани, низькі шапки й кошлаті бурки 21. Дві ікони, одна в Одеському публічному музеї старожитно-стей, інша в церкві села Покровського, де колись була остання запорізька Січ: на першій зображено групу запорожців, що моляться Богоматері й одягнуті в червоні нижні черкески й верхні темно-зелені каптани з відкидними рукавами, широкі, з низькими спусками, червоні шаровари, підперезані кольоровими, з набором та без нього, поясами, і взуті у червоні гостроносі чоботи. На другій іконі представлено двоє запорожців, котрі стоять на колінах і вдягнуті в нижні вузького крою черкески й верхні, дуже широкі, жупани, схожі на киреї 22. Вели­кий військовий прапор, що зберігається в Ермітажі, має зображення запорож­ців у різнобарвних каптанах, нижніх черкесках, шовкових поясах, різних шап­ках — низьких, притиснених, і високих з гострими кінцями, зі смушковими околицями й сукняним чи шовковим верхом, у широких шароварах і неодмінно з довгою хусткою при поясі уздовж шароварів. Портрети запорізького полков­ника Опанаса Федоровича Ковпака та двох незначних запорожців, Івана та Якова Шиянів, писані олією майже на весь зріст з натури, зберігаються в Са­марському Пустинно-Миколаївському монастирі поблизу м. Новомосковська Катеринославської губ. та в Одеському публічному музеї старожитностей. На них зображено запорожців з відкритими головами, з шапками в руці чи під пахвою, у червоних каптанах, шовкових штофних із візерунком черкесках, ши­роких червоних шовкових поясах і сап'янових червоних чи жовтих чоботях23. Ці портрети найточніше зображають одяг запорізьких козаків. До їх опису можна додати лише те, що переховується у власному зібранні автора даної праці, та дещо з того, що є в інших приватних колекціях запорізьких старожитностей із одягу. Запорізький одяг власного зібрання складається з двох нижніх уборів, так званих черкесок, на людину більшого зросту й малого; одна з них буряково­го кольору, друга червоного, обидві завдовжки трохи нижче колін. Ззаду обидві мають по два вуси, як каптани чи черкески кубанських козаків, та шовкові бабки на коротеньких шовкових шнурках попереду. Обидві мають на кінцях рукавів невеликі відлоги з темного оксамиту, прикріплені до рукава металевими гачка­ми; обидві досить широкі в плечах і досить вузькі в попереку; нарешті обидві підбиті картатою китайкою. Перевага крою цих черкесок в тому, що вони дозво­ляють людині махати рукою вперед і назад, зовсім не сковуючи рухів. До цих черкесок є й пояси, виткані з перського шовку-сирцю, завширшки дві з полови­ною четверті 24, завдовжки в одинадцять аршинів, бурякового кольору, з позо­лоченими на три четверті кінцями, і з шовковими плетеними шнурками аршин­ної довжини, прикріпленими до кожного з кінців пояса. Другий такий самий, але завдовжки в сім аршинів, ліловий, з посрібленими кінцями. Третій такої ж ширини й довжини, але без позолоти на кінцях і витканий з чудової шовкової

'' Киевская Старина. 1886. Т. 15. С. 700. 18 Эварницкий Д. Воль­ности. С. 309. * Короткий чоловічий кап-тан, пошитий у талію, зі складками.


тканини з квітами й візерунками, так званої шальової. Черкеска та два перші пояси зберігалися у внука запорожця з с. Лапинки Катеринославського пов. селянина Мокія Лося і дійшли до нас без жодної переробки, що засвідчила вся громада села 25; тепер вони зберігаються у приватному музеї збирача козацьких старожитностей Г. П. Алексеева в Петербурзі. До цього опису слід лише додати кілька слів про шкіряні пояси: кілька запорізьких поясів є у катеринославсько­му зібранні О. М. Поля. Довжина їх не перевищує необхідної, щоб охопити живіт, але зовнішнє оздоблення найрізноманітніше. Воно складається з різних металевих накладок, як на черкеських поясах на Кавказі.

117-річний дід Іван Гнатович Розсолода, запорожець, що народився на батьковому зимівнику, часто бачив свого батька в запорізькому одязі, довго збе­рігав його потім у себе й рік тому помер у селі Чернишівці Катеринославського пов., описує його так:

«Ходили запорожці добре, одягались і розкішно, й гарно. Голови вони, бачте-но, голили; поголять та ще й милом намажуть, щоб, бач, волосся краще росло; саму лише чуприну (від слова «чуб», а «чуб» від перського «чуб» — китиця, пучок) залишали на голові, завдовжки, мабуть, з аршин, чорну та кучеряву. Заткне її, закрутить разів зо два чи зо три за ліве вухо, та й повісить 2', вона й висить у нього аж до плеча, та так за вухом і живе... А інший візьме та й пере­в'яже свою чуприну стрічкою, закрутить її на чолі, так і ляже спати, а вранці як встане та розпустить її, то вона наче хвіст у вівці зробиться. То все на вихвалку. Дівчата коси відрощують, а запорожці чуприни. А якщо вже задовга виросте, тоді козак закрутить її спочатку за ліве вухо, тоді проведе за потилицею на пра­ве вухо, та так і ходить. Бороди також голили, лише вуса залишали й ростили їх довгими-предовгими. Оце як нафабрить їх, як начорнить, та як розчеше гре­бенем, то хоч він і старий буде козак, а такий вийде козарлюга, що тільки хить-хить! Страшенно довгі вуса відрощували! Інший візьме їх обома руками, підніме вгору та й позакладає на самі вуха, а вони ще нижче вух висять. Отакі були вусані! Правда, у деяких були й маленькі вуса — як у кого волосся росло, але вуса вони дуже любили... Ото як запорожець чуприну закрутив, вуса заче­сав, тоді вже й одягається у свій одяг. А одяг був у них на дроті 27, на ваті, на шовкових шнурках та на ґудзиках, з тонкого сукна різних кольорів: той одягне голубий, той зелений, той червоний, хто якого забажає. Лише сорочки були власного виготовлення, бо бавовняної тканини вони тоді не знали. На голову одягали високу гостру шапку зі смушковою околицею заввишки з четверть, із сукняним червоним чи зеленим дном 28, заввишки в півтори четверті, на ваті, із золотими перехрестами, срібною китицею на самому вершку й гачком для китиці — пристібати, щоб не теліпалася. Околиця шапки часто правила коза­кові за кисет чи кишеню: туди він клав тютюн, кресало, люльку чи ріжок з тю­тюном, особливо люльку: тільки-но витягне її з рота, відразу й затикає за око­лицю. Шапки робили переважно куренями: який курінь, така й шапка, такий і колір. Перш ніж одягнути на себе шапку, козак замотував свою чуприну за ву­хо й потім уже одягав шапку; як одягнув шапку, то вже й козак — це найпер­ший і найголовніший одяг козака. Тоді вже одягає черкеску, завдовжки по ко­ліна, кольорову, з травами, візерунками й розводами, з ґудзиками, на шовкових шнурках, з двома зборами позаду, з двома гачками для пістолетів на боках і з невеликими закотами з оксамиту на кінцях рукавів, пристібнутими залізними гачками. Запне ту черкеску ґудзиками, зав'яже поясом та й готовий. А пояси робили з шалі або з турецького й перського шовку, широкі та довгі, не такі, як тепер парубки носять, які вони замотують на середині живота й зав'язують вуз­лом, а такі, як, наприклад, черниці роблять попам: завдовжки аршинів із десять

Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 68, 70.

Чуприну неодмінно но­сили за лівим вухом: «як усі відзнаки й нагороди,— пояснював колишній запо­рожець Антон Головатий великому князеві Костян­тину Павловичу,— шаблю шпагу, ордени та ін. носять зліва, то й чуприну, як знак завзятого й відважного ко­зака, слід також носити зліва» (Современник. 1847. № 7. Т. 10. Отд. 2. С. 17).

27 Дріт вставляли всереди­ну: «скільки хоч, стільки й бий, а не проб'єш».

28 Червоний вершок дехто називав «солодким дном».

Одяг та озброєння запорізьких козаків

чи й більше, а завширшки четверті на півтори чи й на дві; кінці їх золотили чи сріблили, а до самих країв прив'язували шовкові шнурочки. Коли козакові треба було оперезатися, він прив'яже пояс шнурочком до цвяха та й повертаєть­ся, так весь пояс на себе й намотає. Потім шнурки зав'яже або позад себе, на спині, або на боці, а позолочені кінці залишить попереду, на животі, та так і ходить, як справжній лицар. Пояси були різних кольорів: зелені, червоні, голу­бі, коричневі. Крім довгих поясів запорожці носили й короткі, зроблені зі шкіри чи з волосся, ззаду до них чіпляли китиці, а попереду гачки, пряжки, ремені для кинджалів, шабель та люльок. Ото як надягнув запорожець червону чер­кеску, оперезався поясом, начепив на себе кинджал, прилаштував шаблю, тоді він одягає каптан або жупан. Це вже одяг просторий і довгий, майже по кіс­точки, з широкими рукавами, наче підрясник у попа або той одяг, який вдягають архієрейські півчі по містах. Каптан був уже іншого кольору, ніж черкеска; як­що черкеска червона, то каптан голубий чи синій; він також був призбираний і на шнурках, гаптований золотом, з різними золотими позументами, ґудзиками на подолі, кінцях рукавів, розрізах, з гапликами, з тонким дротом усередині і з широкими-преширокими рукавами, або, як там кажуть, роздьорами чи розпо-рами 29. Розпори ці робилися якраз у тому місці, де рука згиналася в лікті, зав­довжки з півтори чи дві четверті; нижче розпорів рукав уже був зшитий до са­мого кінця. В такі рукави просували руки або просто через їх кінці, або через розпори посеред рукавів. Коли руки просувалися просто через кінці рукавів, тоді з-під них виступали оксамитні закоти черкески і на кожну руку виходило по два рукави а коли руки просувалися через розпори, тоді виходило, ніби на кожну руку козака одягнуто по чотири рукави: два лежать, а один позаду «метляється». Те, що «метлялося» позаду, можна було закласти за спину і зв'язати разом. Тому й виходило, що як їде, бувало, запорожець верхи зі зв'яза­ними рукавами, то здається, ніби на його спині причеплені крила; по цих кри­лах і впізнають запорожця здалеку. На каптан часом одягали кирею, це зовсім довгий одяг, аж до п'ят, зроблений або зі шкіри, або з вовни, без рукавів, схо­жий на плащ.

От який був у них одяг! Такий одяг, що він і сорочки не продасть за сто кар­бованців; як іде вулицею, то ніби весь сяє зірками чи квітами. До цього широко­го й просторого одягу личили шаровари, сукняні, нанкові *, шкіряні, з кише­нями з обох боків,— і тут кишеня, й тут кишеня,— обидві облямовані золотими позументами, різнокольорові, але переважно сині; матню штанів робили та­ку, що торкалася землі, мовби щось волочиться: як іде козак, то й слід за собою мете. До шароварів підганяли довгі очкурі, шовкові чи вовняні, з золотими кити­цями на обох кінцях. Холоші шароварів носили поверх халяв,— не так, як те­пер роблять, що заправляють їх у чоботи; їх прив'язували до литок срібними підв'язками чи шовковими шнурками з золотими чи срібними китицями на кін­цях, а самі підв'язки кріпили так, що від них видно було лише китиці. Як іде за­порожець, то так і бачиш, як ті китиці з-під шароварів метляються. Під шаро­вари взували сап'янові чоботи, жовті, зелені, червоні, із золотими, срібними й мідними підківками, з вузенькими носками; від чобіт видніли лише носки чи підбори, так низько напускали на них запорожці свої шаровари ЗІ: здалеку зда­ється, ніби баба у спідниці стоїть; як іде козак, наче вітрило розпускає; а ширина така, що в деякі шаровари можна вкласти зо тридцять кавунів; як дванадцять аршинів тканини, то такі шаровари звуть «рясними», а як п'ятнадцять, звуть шароварами «з достатку»32.

«Бувало, щороку приїжджали запорожці у Смілу на ярмарок, чоловік по два­надцять, по тринадцять. Вивдягані такі, що, боже, твоя воля! Золото й срібло!

Те, що у поляків звалося «вильотами».

" Чотири роки тому, запи-с\ючи слова І. Г. Розсо-лоди, ми передали їх не­точно, але знову побачив­шись із Розсолодою, ви­правляємо неточність. * Синонім китайки, густої шовкової тканини. Згодом нанкою називали грубу ба­вовняну тканину, що вироб­лялася в Росії (СУМ).

1 На портретах Ковпака та братів Шиянів шарова­ри, однак, не опущені так низько.

Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 20—24.

|| Д I. Я корницький

161
Шапка на запорожцеві оксамитна, червона з кутами, а околиця завширшки зо три пальці, сіра чи чорна; згори * у нього жупан з найдорожчого червоного сукна, горить, як вогонь, просто очі сліпить, а знизу * черкеска з вильотами, або синя, або голуба; штани сукняні сині, широкі — так і висять майже над нос­ками чобіт; чоботи червоні; на ладунці золото чи срібло; навіть перев'язь у по­золоті, а шабля при боці вся в золоті — так і сяє. Йде і землі не торкається. А як сядуть на коней та проїдуть по ярмарку, то мов іскри виблискують. Кине, бу­вало, запорожець шапку вгору й не дасть упасти: підлетить на коні і схопить. А хто не схопить, той за свій рахунок поїть і частує товаришів. А вже яка хо­робрість! Бувало, йде запорожець, дивишся, ну, їй богу, землі не торкається! Тільки шам, шам, шам, шам — і пішов, і пішов!»33

«Багатий одяг запорожців при їхніх поїздках на Україну,— справедливо за­уважує Коховський,— часом був не більш ніж розкішним étalage ** у магазині для приманки покупців. Багато хто, спокусившись запорізькою розкішшю, йшов у свою чергу шукати здобичі й слави і примножувати собою запорізьке військо та його значення»34.

З усіх наведених свідчень видно, що найдорожчий одяг запорізьких козаків виготовлявся з шовку, польського й англійського сукна, кармазину й оксамиту. Вбрання з шовкової штофної *** тканини, схожої на тканину шалей, нази­валося у запорожців шалевим; вбрання з польського й англійського сукна зва­лося саєтами, від польського слова «sajeta» з тим же значенням; вбрання з чер­воного східного сукна звалося кармазинним від татарського слова «кирими-зи» — червоний; нарешті, вбрання з оксамиту називалося оксамитним; окса­мит — це дорога тканина, зроблена з шести ниток, тому й отримала свою назву від грецького слова «ксацітоу», складеного з двох слів — «іф> — шість та «ip-axiov» — одяг, звідки пішло латинське «examitum», німецьке «samet», ниж-
* В оригіналі помилково

«знизу» і «згори».

" Кулиш П. Записки о

Южной Руси. Т. 1. С. 140.

** Виставка товарів

(фр.).


Запорізькі гармати Гравюра кінця XIX ст.

34 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 164.

*** Цупка, важка тканина з великим тканим візе­рунком.

Одяг та озброєння запорізьких козаків

ньолужицьке «samot». Оксамит — золота чи срібна тканина, щільна, ворсиста, схожа на бархат, з травами, розводами й кольоровими візерунками, мов парча, шита золотими й срібними петлями; оксамит здобували переважно у Візантії й використовували давні руси на церковні убори, одяг для князів та багатих бо­яр зг>, а у запорожців переважно на нижній одяг, черкеску.

Нема сумніву, що крій запорізького одягу, особливо високих шапок, широких шароварів, довгих жупанів і широких поясів, східного походження і запозиче­ний ними від татар і турків. Це запозичення здійснювалося або захопленням під час наїздів, або купівлею, або шляхом дарування з боку вищих татарських і турецьких властей запорізьким козакам. З оттоманської історії турецького історіографа Наїми, наприклад, ми знаємо, що 1653 р. кримський хан Іслам-Гі-рей подарував запорізьким старшинам сукняні каптани ж. Загалом запорізький одяг мав ту перевагу, що не сковував рухів людини й був пристосованим до га­рячого клімату країни.

Зі зброї у вжитку запорізьких козаків були гармати, рушниці, пістолети, спи­си, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали, ножі, панцери. Історик Зеделлер стверджує, що рушницями, як і шаблями, запорізьких козаків пер­шим озброїв 1511 р. Остафій Дашкович 3?. Наприкінці XVI ст. Еріх Лясота зі зброї запорізьких козаків називає лише гармати, пострілами з яких Запорізьке Військо зустрічало й проводжало посла германського імператора 38. В козацькій думі про Федора Безрідного кінця XVI ст. сказано, що коли товариші його хо­вали, «то шаблями землю копали і з семип'ядельних пищалей стріляли»Яків Собеський на початку XVII ст. каже, що багато хто з козаків не користувався шаблями, але рушниці були у всіх 40. У тому ж столітті про зброю козаків пише Боплан: за його словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, по­рох, пищалі й шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пи­щалі, шість фунтів пороху, причому важкі боєприпаси складав у човен, а легкі залишав при собі. Пищалі, як зауважив Боплан, були «звичайною» зброєю ко­заків, з якої вони дуже влучно стріляли 4|. 1648 р. запорізькі козаки вітали Бог­дана Хмельницького пострілами з мушкетів 42. У тому ж XVII ст. у актах, які дійшли до нас, є вказівка, що запорізькі козаки застосовували гармати й пи­щалі для охорони фортець: «В Сече пушечнаго наряду — пушка медная ломо­вая, а к ней сто ядр весом по 8 гривенок ядро, 11 пушек полевых, а к ним по сто ядр, весом по 4 и по 3 гривенки ядро; да затинных * пищалей две медных да три железных, а к ним 200 ядр свинцовых, весом по гривенке и полугривенке ядро... Город Кодак — пушек в нем две железные городовые да две затиниыс пищали» . В тому ж XVII ст. про зброю запорізьких козаків згадує літопис Самовидця: за його словами, у запорожців були у вжитку самопали, шаблі, спи­си, стріли й обухи, тобто келепи чи бойові молотки 44. В середині XVIII ст. про зброю запорізьких козаків пише Митецький, вказуючи, що у запорізькому вій­ську, як у старого, так і у малого була вогниста зброя, рушниці або флінти **, пістолети, холодна зброя — списи й шаблі, а порох і свинець купували в Поль­щі й Україні — свій хоч і робили, але він не відзначався доброю якістю 4з. Більшість цієї зброї козаки здобували у поляків, росіян і особливо у татар і тур­ків "'. Головна маса пороху спочатку йшла від польського уряду, а згодом, після переходу запорізьких козаків у підданство російського царя, від російського:

Труды московского ар­хеологического общества. Т. 4. Вып. 1. С. 31. "' Шермуа. Набег крым­ских татар на Польшу в 1653 году //Журн. мин-ва народ, просвещения. 1832. № 4. С. 5.

17 Зеделлер. Обозрение ис­тории военного искусства. Т. 3. С. 293.

Ласота Э. Путевые за­писки. С. 30, 51. ,га Антонович В., Драгома­нов М. Исторические пес­ни. Т. 1. С. 250, 254. 411 Собесский Я. Записки о Хотинской войне. 1849, ноябрь 25, дек. 16. 41 Боплан Г. Описание Украины. С. 64, 8.

Величко С. Летопись. Т. 1. С. 52.

* В ориг. помилково «за-тининных».

43 Акты ЮЗР. Т. 11. С. 13, 14.

44 Летопись Самовидца. К., 1878. С. 20.

** В ориг. помилково «флкни».

'■' Мышецкий С. История о козаках. С. 56. 16 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 19—22.


47 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 90, 129, 160, 173, 185.

48 Крюйс К. С. 68.

49 За даними генерал-ма­йора М. О. Бранденбурга; за вказівкою професора С. О. Бершадського — не раніше середини XVI ст., за Сигізмунда Ав­густа.

56 Акты ЮЗР. Т. 11. С. 13, 14.

51 Собрание государствен­ных грамот. М., 1828. Т. 4. С. 287.

52 В Катеринославському музеї Поля, Одеському пуб­лічному музеї.

53 Акты ЮЗР. Т. 4. С. 60; Т. 12. С. 635.

з Москви у Січ щороку надсилалося жалування запорізьким козакам, а разом з ним російський уряд надсилав Тм певну кількість пудів пороху 47.

Переважна частина запорізьких гармат, що дійшли до нас, польського, ту­рецького й російського виробництва, деякі генуезького: «Гармат запорожці в себе не мають, а використовують несподівано захоплені на турецьких ко­раблях і галерах»48. В самій Польщі гармати (мідні) почали відли­вати не раніше XV ст.49; через те в першій половині XVI ст. вони були до­сить рідкісними як у самій Речі Посполитій, так і в запорізьких краях. На ра­хунку була кожна гармата в кожній із польських фортець і в кожній із запорізь­ких. В актах 1672 р. вказуються гармати мідні, ломові, польові, затинні мідні пищалі, затинні залізні пищалі, залізні городові; в цей час у Чортомлицькій Січі всіх гармат налічувалося 17, а до них по 100 залізних і свинцевих ядер для мід­ної й ломової, по 200 для інших, вагою по гривенці й півгривенці ядро, та кілька десятків пудів ґнота 50. Від російського царя запорожці вперше отримали «пуш­ки ломовыя, гранаты, ракеты, сипоши и трубы», здається, аж 1673 р.51 Гармати, що дійшли до нас, чотирьох видів: мортири, мідні гармати, залізні ковані й ча­вунні; зразки всіх цих видів є у громадських та приватних музеях козацьких старожитностей 52. Мідна мортира має вигляд мідної ступки завдовжки 10, завширшки 90 із отвором 40 мм; мідна гармата має ствол завдовжки 5, завтовш­ки 4 й отвір 1 четверть, шпиль на півтори четверті з глухої сторони; залізна гар­мата має залізну ковану трубу, скріплену вісьмома залізними кільцями й від­криту з обох кінців. До одного з них (звідки заряджають) прироблено заліз­ні дужки, в котрі вкладали залізний зарядний ящик; довжина трубки 640 мм, са­мого ящика 240, отже, всієї гармати 880 мм, ширина ящика з верхнього кін­ця 175, з нижнього 110 мм, внутрішній діаметр труби 60 мм, товщина стінок тру­би по 20 мм. Чавунна гармата складається з чавунного ствола з хвостом та під­ставкою для прицілу; довжина ствола 640 , хвоста 120 мм, отже, всієї гар­мати 760 мм, діаметр при хвості 160, при дулі — 125 мм, діаметр отвору — 55 мм.

Рушниці (правильніше ручниці, від слова «рука»), або ж самопали 53, у запо­різьких козаків були найрізноманітніші: більшість була з довгими стволами,

Одяг та озброєння запорізьких козаків

оправлена сріблом з насічками й черню на ложах, стріляла завдяки покладено­му на полицю порохові й припасованому до полиці й курка кременю. Так само виглядали й менші за розмірами, з «просторными» стволами пістолети, звані запорізькими козаками пістолями; кожен козак мав при собі чотири пістолети й носив два з них за поясом, а два у шкіряних кобурах (від татарського «ку-бур» — шкіряний чохол), причеплених ззовні до шароварів м. Рушницями, пі­столетами й шаблями запорожці особливо любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті (через що й побутував вислів «ясна зброя»): «зброя у них вся була прикрашена золотом та сріблом, на зброю вони витрачали все своє багатство: то й не козак, коли в нього погана зброя»55; тільки перед походами запорожці змочували рушниці й пістолети розсолом, щоб вони приіржавіли й не «грало враже око на ясній зброї». Списи й ратища (від слова «рать») також широко використовували запорожці: «козакові без ратища, як дівчині без намиста». Зі списів, що дійшли до нашого часу, видно, що всі вони виготовлялися з тонкого й легкого дере­ва завдовжки в п'ять аршинів, спірально помальованого червоною й чорною фарбою. На кінці ратища був залізний наконечник, а на нижньому дві невеличкі, одна під одною, дірочки для ремінної петлі, що одягалася на ногу 56. На де­яких ратищах робили ще залізну перетинку, щоб пронизаний списом ворог зопалу не просунувся по спису аж до рук козака і не зчепився знову битися з
м Так зображено козаків на військовому прапорі в Ермітажі й на гравюрі № 55 у Рігельмана; Уст­ное повествование Н. Кор­жа. С. 29.

Козацька зброя XVII—XVIII ст. Гравюри кінця XIX ст. Шабля. Кинджал. Пістоль,

Бойовий келеп. Списи Якірець

Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 24.

Такого списа роздобув автор у бериславського куп­ця I. П. Шила, внука запо­рожця.

ним, адже бувало, що комусь розпанахають живота, а з нього навіть кров не бризне, він цього навіть не помічає, далі лізучи в бійку. Деякі списи робили з вістрями на обох кінцях, ними можна було класти ворогів і сюди й туди. Списи часто служили запорожцям замість мостів при переході через болота: дійшов­ши до грузького місця, вони відразу кладуть один за одним два ряди списів — в кожному ряду спис і вздовж та впоперек,— і переходять по них; коли перейдуть через один ряд, відразу стають на другий, а перший знімуть і з нього мостять третій, та так і перебираються

Шаблі використовували не надто криві й не дуже довгі, середньою довжиною в п'ять четвертей, зате дуже гострі: «як рубоне кого, то так надвоє й розсіче,— одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев'яні обшиті шкірою чи обкладені металом піхви (від слова «пхати»), часто прикра­шені на кінці, біля руків'я, якимось вирізаним із дерева звіром чи птахом; на самих лезах часто робили золоті насічки. Шаблі носили при лівому боці й при­в'язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини, вузеньким ремін­цем за пояс м. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що в їхніх піснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою».

«Ой панночка наша шаблюка! З басурменом зустрівалась, Не раз, не два цілувалась».

Як справжній «лицар», запорожець віддавав шаблі перевагу перед усілякою іншою зброєю, особливо кулею, і називав її «чесною зброєю»; використовува­ти її слід було лише проти чесних воїнів, а проти такого, наприклад, «бусур­манського народу», як татари, треба було діяти «не шаблями, а нагаями»:'''.

Келепи, чи бойові молотки, чекани — ручна зброя, що складалася з дерев'я­ної ручки, завдовжки з аршин, із залізним молотком, що мав з одного боку ту­пий обушок, а з другого гострий ніс. Як бойова зброя келепи використову­валися «воровскими» козаками Стеньки Разіна, й водночас турками в XVII ст.60 та запорізькими козаками: «Сегож де, государь, числа (3 вересня 1658 р.) в но­чи пришли в село Крупец из Глухова черкасы пеши и его — драгуна Ваську Кондратова — били и мучили: бит он чеканом по голове и рука правая отшиб­лена»61. В народних козацьких думах є двовірш, у якому келепові приписується значення бойової зброї:

«А козак козачий звичай знає — Келепом по ребрах торкає».

Історик Зеделлер пише, що келепи запорізькі козаки використовували для розбивання ворожого обладунку г'2. Коховський вважає, що келепи служили запорізьким козакам лише як допоміжна зброя і їх використовували в рідкісних випадках, переважно проти татар, а саме «коли бійці змішувалися в руко­пашному бою до такої міри, що стріляти було небезпечно через можливість завдати шкоди своїм» н.

Якірці, чи рогульки, відомі ще під назвою залізного чи троїцького часнику °\ також вважалися у запорізьких козаків частиною озброєння. Якірці нагаду­ють чотири товсті цвяхи, дуже загострені на кінцях і з'єднані докупи в центрі;

■' Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 25.

Ригельман А. Летопис­ное повествование. Прил. № 26.

■'" Акты ЮЗ Р. Т. 12. С. 302. (>" Сахаров И. Сказания русского народа. СПб, 1836. Т. 2. Путешествия. С. 216; Попов А. Материалы для истории Разина. М., 1857. С. 24.

61 Акты ЮЗР. Т. 4. С. 140.

Зеделлер. Обозрение ис­тории военного искусства. Т. 2. С. 285.

''' Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 100.

''' Ними захищалися ченці Троїце-Сергієвої лаври проти поляків у XVII ст.

Эварницкий Д. Запоро­жье. Т. 2. С. 26. '"' Филарет. Описание Харь­ковской епархии. Москва; Рига, 1848. Т. 4. С. 3. '" Попов. Изборник хроно­графов. С. 132.

Антонович В., Бец В. Исторические деятели юго-западной Руси. К., 1885. Обл.

ь9 Крюйс К. Разыскания о Доне. С. 68.

,0 Величко С. Летопись. Т. 1. С. 53.

Одяг та озброєння запорізьких козаків

очевидно, якірці виготовляли з подовгастого шматка заліза, розщепленого до середини на три частини й потім викуваного окремо вручну |,;); як бойову зброю їх використовували в давнину росіяни поляки 6', а згодом, без сумніву, татари і запорізькі козаки. їх призначенням було поранення кінських копит, тому за­порожці розкидали їх у степу перед ворожою кіннотою, щоб сповільнити її просування; як його не покладеш, один ріжок якірця все одно буде стирчати вгору й неодмінно встромиться у копито коня.

Стріли запорізькі козаки використовували, мабуть, у дуже ранній період їх­нього історичного існування, запозичивши у татар і турків; відомий запорізький кошовий і гетьман українських козаків 1605—1622 рр. Петро Конашевич-Сагайдачний на старій гравюрі XVII ст. зображений верхи на коні з булавою у руці, сагайдаком при боці й стрілами в ньому за спиною6". Віце-адмірал К. Крюйс 1699 р. писав про запорізьких козаків, що вони використовували луки й стріли, котрими дуже влучно стріляли Нарешті, у літописця Самійла Велич-ка є розповідь, як козаки супроводжували Хмельницького з Січі: за ним їхали кінні добровольці «мушкетеры» і «сайдакеры»70. У козацьких віршах, що ді­йшли до нашого часу на старих лубкових картинах із зображенням запорізь­ких гайдамаків, сказано:

«Як натягну лук я, брязну тятивою,

То мусить утікати хан кримський з ордою».

Сагайдак — від татарського «сагайдак» чи «саадак» — дикий козел або його шкіра для обшивання лука й навіть сам лук,— використовували запорізькі ко-

71 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 19. '2 Устное повествование Н. Коржа. С. 29.

73 Грабянка Г. Летопись. С. 21.

74 Східне слово, що озна­чає черкеське сідло.

75 3 татарських слів «кол» — рука й «баг»—ре­мінь.

76 3 татарського «тебенек, тебеньки» — шкіряні лопаті.

77 3 татарського «терки» — ремені.

Летопись по Лавренть­евскому списку. СПб, 1872. С. 457.

79 Наприклад у Катери­нославському музеї О. М. Поля.

80 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 99.

заки, як і татари, для збереження у ньому стріл і носили на ремені за плечима; сагайдаки запорожці здобували переважно у татар71.

До всього описаного озброєння запорізьких козаків слід ще додати ятагани, кинджали, ножі й панцери, котрі також були у вжитку запорізьких козаків, хоча й не становили їхнього, так би мовити, національного озброєння, їх зано­сили з віддалених від запорізьких вольностей земель і країн. Панцери, зокрема, носилися дуже небагатьма. Нарешті, до озброєння запорізьких козаків слід віднести також роги, ладівниці й череси. Роги для пороху запорізькі козаки ви­користовували в давніші часи; тому на військовій печатці, наданій козакам ще Сигізмундом І і Стефаном Баторієм, козака зображено з мушкетом, ратищем і рогом за поясом. Пізніше запорожці почали носити готові патрони в так званих ладівницях. Ладівниці у запорожців були різними: кістяними, металевими, шкіряними, у вигляді гарбуза, серця, фляжки тощо; їх збереглося до нашого часу дуже багато по приватних музеях збирачів козацьких старожитностей. Крім того, запорожці використовували ще широкі шкіряні череси, котрі вони носили на грудях, заповнюючи у два чи в три ряди патронами з кулями й по­рохом, мов сучасні патронташі72.

Запорізькі козаки володіли своєю зброєю із вражаючою майстерністю, так, що, за словами українського літописця, і «найлучшій польскій гусарин и рейтарин примірен им быти не может»73.

Відповідно до озброєння самого козака виготовляли «рондик», тобто збрую його бойового коня: у багатого запорожця на коня одягалася вуздечка з «бай­раком» або мундштуком і лакованим ремінним поводом, ясно-червоний чапрак, по краях обшитий галуном, орчак 74або кульбака 75, тобто сідло на червоному оксамиті зі срібним галуном, з підвішеними по боках, на пряжках, підтебень-ками, тобто шкіряними полами чи лопатями, часом тисненими й розписани­ми 76; перед сідлом чіпляли дві кобури для пістолетів, позаду прив'язували ре­мінні тороки "для закріплення мішка, суми чи в'юка для речей чи якихось вантажів. Сам в'юк укривали червоним сап'яном. Часом у тороки в'язали, за прикладом татар, полонених ворогів; татари ж робили так ще 1283 р.: «начаша бесурмане вязати головы боярскія къ торокомъ, а руки вкладоша въ судно»78. Нарешті, для похідної їзди запорізьким козакам необхідні були нагаї, звані у них то малахаями, то ногаями. Останні збереглися до нашого часу у приватних зібраннях козацьких старожитностей 79.

Загалом про озброєння запорізьких козаків слід сказати, що все низове вій­сько було озброєне вогнепальною та холодною ручною зброєю; козак-піхо-тинець, зокрема, мав мушкет, шаблю й ратище, кінний козак мав мушкет, шаб­лю, ратище й чотири пістолети, два з яких носив за поясом, а два в кобурі біля передньої луки сідла; порох і кулі піший носив у чересі навколо пояса, кінний — у ладунці через плече. До цього слід додати кинджали, ятагани, ножі, сокири, стріли й дротики, які використовували ті й інші. Своїм озброєнням запорізькі козаки переважали навіть Західну Європу. «Згадаймо,— зауважує щодо цього Коховський,— що в описаний час у європейських військах ручна вогнепальна зброя ще не була такою поширеною». Особливо примітне на Запоріжжі те, що там «мушкет не виключав списа, котрий замінював собою багнет, а в Західній Європі мушкетери були відокремлені від пікінерів, з чого в бою виникала дуже суттєва незручність, оскільки воїн мав або лише наступальну зброю, або лише оборонну» .

ЗАПОРІЗЬКІ ВІЙСЬКОВІ КЛЕЙНОДИ

Клейнодами, або клейнотами, від німецького «Kleinod», польського «Klei­not» — дорогоцінна річ чи коштовність, у запорізьких козаків називалися вій­ськові знаки, регалії чи атрибути влади, при котрих у них відбувалися великі чи малі ради і які вживалися старшинами, відповідно до посади кожного з них. Але що саме розумілося під цими військовими знаками? Відповідь на це питан­ня дає насамперед український літописець Величко. Під 1648 роком, 9 квіт­ня, у нього сказано таке: «По якой елекціи (після прибуття Б. Хмельницького в Микитинську Січ), зараз от кошевого послан до скарбниці войсковой пи­сарь січовій, з нісколькома атаманами курінними и иним значним това­риством, взявши там и принесши в раду клейноти войсковіи, тій прето по-сланніи в скарбниці бывши и клейноти приказанніе взявши, вскорі при­несли до рады и вручили их зараз Хмельницкому. Клейноти зась именно были тій: корогов королевская, златописанная, барзо красная; бунчук, тож велце модній, з позлоцістою галкою и древцем, булава срібная позлоцістая, зело майстерно зділанная и каменіем честним украшенная; печать сребная вой­сковая и котли новій мідній великій з добошем; к тому теж и три штуки армат полевых з достатком пороху до них и куль, з арматами и пушка-рами»'. Далі у грамоті про запорізькі клейноди, даній імператрицею Катери­ною II запорізьким козакам 6 лютого 1763 р., читаємо: «Имянным нашим ука­зом сего 1763 года, февраля 6 дня, повелено в знак к войску запорожскому на­шего императорского благоволения и высочайшей милости тому войску по прошению их дать войсковые клейноты, яко-то: булаву, знамя, бунчук, печать, пернач, литавры, значки и трости»2. Тут, таким чином, додано 3 нові знаки: пірнач, значки й палиці, зате не названо гармат. До цього слід додати, що іс­торик князь С. Мишецький, котрий перебував у Січі з 1736 по 1740 рік, знаком кошового вважає не булаву, а палицю, «в котрій кошового вся честь полягає»3. Так само зображений кошовий отаман і в літописі Рігельмана 4.

Клейноди вперше були надані Війську Запорізькому ще польським королем Стефаном Баторієм як знаки незалежного становища низових козаків від поль­ського уряду. «В літо 1576 за Стефана Баторія короля польскаго козаки в лучшій еще строй учинени... Видя у Козаков мужество великое и з татари на бранех, постави им гетмана и приела им корогов, бунчук и булаву и на

Величко С. Летопись. Т. С. 51.

Эварницкий Д. Сборник

материалов. С. 183.

3 Мышецкий С. История

С. 37.


1 Ригельман А. Летопис­ное повествование. Прило­жения.

печати герб рицер з самопалом и на голові колпак перекривленній, армат и всяких воєнних припасов»3. Згодом клейноди жалували козакам і ро­сійські царі: 1708 р. Петро І, 1734 р.— Анна Іванівна, 1763 р.— Катерина II.

Булавою називалася срібна позолочена, часом прикрашена коштовними ка­менями куля, насаджена на металеву чи дерев'яну (горіхову) палицю, гла­денько обстругану, помальовану темною фарбою, завдовжки до трьох з поло­виною четвертей . Ми довідалися, що булаву використовували у найвіддаленіші від нас часи, наприкінці епохи неоліту й на початку бронзового віку; її знали вже сучасники Троянської війни, оскільки булави знайдено при розкопках Трої. Жителі Кавказу, Сибіру, Фінляндії, Західного краю знали їх задовго до Різдва Христового; згодом булаву стали використовувати татари, через них поляки, а через поляків — і запорізькі козаки '. Прапором, хоругвою, чи корогвою, нази­валася шовкова яскраво-червона хустка із зображеним посередині або білим польським орлом, коли запорожці були за польським королем, або двоголовим російським, коли вони перейшли до московського царя, а по боках — Спасите­лем і архангелом Михаїлом. Бунчуком називали просту, помальовану начорно палицю завдовжки чотири з половиною аршини, на верхній кінець якої насад­жували мідну кулю, а під кулю вставляли волосся з кінського хвоста з чотирма чи шістьма косами поверх волосся. Військову печатку округлої форми виготов­ляли зі срібла; вона мала зображення козака у гостроверхій шапці, в жупані з ґудзиками на грудях, із шаблею й порохівницею при боці та рушницею через лі­ве плече, зі списом, «стоящим пред рицером, воина бодрствующаго знаме­нующим», і з написом по краю лицевого боку: «Печать славного воіска запо-розкого низового» або «Печать войска ея імператорскаго величества запорож-скаго низового». Паланкові, або курінні, печатки були круглими чи чотирикут-

Запорізькі клейноди Гравюри кінця XIX ст. Бунчук. Булава. Загальновійськова запорізька печатка

Литаври

Тулумбаси (котли)



Грабянка Г. Летопись. С. 21.

' Я. Собеський у творі «Три книги про Хотинську війну» пише, що гетьман­ська булава робилася з очерету. Це, звичайно, мог­ло бути або тоді, коли козаки простоту вважали вищою за всіляке багат­ство і славу, або в край­ніх випадках, на війні.

7 Труды московского ар­хеологического общества. М., 1885. Т. 10. С. 1—7. * Там же.

Запорізькі військові клейноди

ними, виготовленими зі срібла, із зображенням левів, оленів, коней, місяця, зірок, корон, списів, шабель і луків. Пірнач, або шестопер чи жезл,— та сама булава, лише меншого розміру, зі срібною чи залізною кулею на горішньому кінці палиці, з вертикальними вирізами уздовж кулі, або із особливими висту­пами у формі наконечників списів упоперек кулі, часом із шістьма перами над кулею. Пірначі, як і булави, використовувалися також з дуже давніх часів: за­лізні та бронзові пірначі були відомі осетинам і сванетам у V—VII ст. до Р. X.; особливо багато було їх у Сванетії, яку можна вважати батьківщиною пірначів; згодом вони зустрічалися у татар та інших азіатських народів, як знак влади: по-татарськи «буздихан», або «буздичан»,— воєводський жезл, яблуко якого обтикане гострими цвяхами, й котрий водночас був і булавою, і пірначем 8. Ли­таврами називали спочатку залізні, а потім срібні котли з натягнутою на них шкірою і з дерев'яними паличками для ударів по шкірі. Значки — прапори ку­ренів чи сотень. Палиці — звичайні палки, товсті, гладенько обстругані, пома­льовані під горіх, оправлені з обох кінців сріблом і з тупим залізцем на кінці. Армати, або гармати й мортири,— мідні, залізні, стягнуті обручами, невеликі, переважно польського, російського й турецького виробництва.

Кожен із клейнодів належав лише певній особі із запорізької старшини. Бу­лаву давали кошовому, він тримав її у правій руці під час військових рад, з чого склалася українська приказка: «до голови треба булави». Прапор, чи хоруг­ва, дарувалася всьому війську, але носив її хорунжий; бунчук — кошовому, але носив його бунчужний або бунчуковий товариш, який тримав його під час походу над головою отамана, щоб подавати знак козакам у бою, куди веде їхній ватажок; військова печатка — військовому судді; курінна чи паланкова пе­чатка — курінному отаманові чи паланковому полковнику; пірнач, або жезл,— полковникові, котрий носив його у себе за поясом і часом вручав його мандрів­никові, що проїжджав запорізькими степами, для його повної безпеки в доро­зі; литаври — всьому військові, але в особливе завідування довбиша чи поли-таврника; значки для всіх тридцяти восьми запорізьких куренів, але у відання військового пушкаря. Всі ці клейноди, за винятком «палок до литавр» і військо­вих гармат, запорожці зберігали або в січовій Покровській церкві, або у військо­вій скарбниці, звідки їх виносили лише за особливим наказом кошового отамана перед загальною чи окремою радою; палички до литавр завжди зберігалися в курені військового довбиша, а всі гармати — в артилерійському цейхгаузі, чи січовій пушкарні, під опікою особливого старшини — пушкаря.

Запорізькі військові клейноди окремо, по частинах, можна побачити насам­перед у приватних музеях наших південно-руських збирачів старожитностей,

наприклад, у Катеринославі у О. М. Поля, у Котівці (Катеринославська губ., Новомосковський пов.) у Г. П. Алексеева, у Качанівці (Чернігівська губ., Бор-зенський пов.) у В. В. Тарновського, в Одеському музеї історії та старожитно-стей, у музеї московської Оружейної палати, у Преображенському всієї гвардії соборі в Петербурзі і в колекціях імператорського Ермітажу.

Музеї приватних осіб ще чекають свого опису; Одеський і Московський музеї уже описані; серед інших старожитностей описані й запорізькі клейноди, але предмети давнини Преображенського собору й Ермітажу ще далеко не всі ста­ли відомими. Так, між іншим, невідомі й запорізькі військові клейноди, що в них зберігаються.

У Преображенському всієї гвардії соборі 9 над боковими дверима праворуч розташовано, за рисунком архітектора Стасова, такі запорізькі військові зна­ки: двадцять курінних прапорів із простими дерев'яними держалами, три бунчу­ки завдовжки по чотири з половиною аршини кожен, одна срібна булава зав­довжки три з половиною четверті; один срібний позолочений жезл завдовжки три чверті аршина. Внизу під кожним із цих знаків на табличці вміщено відпо7 відний напис: «Бунчук запорізької Січі й прапори», «Булава запорізької Січі», «Жезл запорізької Січі». Крім клейнодів у тому ж Преображенському соборі є ще вісім запорізьких панікадил, ряса з єпітрахиллю, шита золотом і сріблом, срібна позолочена кадильниця, срібний позолочений напрестольний хрест і євангеліє, друковане у Москві 1825 р., в чудовій срібній позолоченій оправі. Всі ці речі потрапили до Преображенського собору 1829 р. за імператора Миколи Павловича, під час війни росіян з турками. Вони належали запорожцям, що жили на Дунаї * під владою турків після розорення останньої Січі імператри­цею Катериною II в межах Росії. Під час російсько-турецької війни 1828— 1829 рр. певна частина запорожців на чолі з кошовим отаманом Осипом Михайловичем Гладким перейшла на бік російського царя й вивезла з собою значну частину свого січового добра, в тому числі вказані клейноди та церковні речі, що зберігаються у Преображенському соборі.

В Ермітажі зберігаються 17 запорізьких значків та один військовий прапор, або хоругва. Цей прапор виготовлений з яскраво-червоної шовкової тканини зав­довжки три аршини й чотири вершки і завширшки два аршини й чотири з поло­виною вершки. З лицьового боку на ньому зображено: посередині великого дво­голового орла з зірками над ним, і навколо, з правого боку Спасителя, що благо­словляє козаків на битву, з сімнадцятьма зірками навколо нього, з лівого бо­ку—архангела Михаїла з вогненним мечем у правій руці. По краях прапора церковно-слов'янськими літерами золотом зроблено напис: «Сіє знамя въ войс­ко ея императорскаго величества запорожское низовое здьлано коштом пъхоты воюющей тогожъ войска по Черном морю такожъ по ръкам Днепру и Дунаю». В нижній частині зображено великий військовий корабель, трищогловий, дво-дечний, з каютними ілюмінаторами, двох'ярусною рубкою, 14 великими й 6 ма­лими люками для морських гармат, низькою кормою, військовим прапором, якірним значком, трьома високими щоглами для трьох вітрил, двома мотузя­ними драбинами й трьома розпущеними прапорами на кожній із щогл.

9 На Спаській вулиці по­близу Литейного проспек­ту.

* В ориг.: «на Дунавце». Йдеться про Задунайсь­ку Січ.
Характеристика запорізького козака

Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми якостями запорізькі козаки загалом були характерними типами свого народу і свого часу. За описами су­часників, вони переважно були середнього зросту, плечисті, ставні, міцні, силь­ні, на обличчі повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві '. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім'ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку лагіднішав, об­личчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічу­валися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором. «Запорожець не знав ні «соб», ні «цабе», то­му був здоровим, вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж дома. Тепер на­род слабкий, порожній і недовговічний: як дев'яносто років прожив, то під со­бою і стежки не бачить, а в давнину у сто років тільки в силу вбирався; тому за­порожці жили довго й весело. А молодці які були! Він сів на коня — не струс­нувся, не здвигнувся! Торкнув ногами — і пішов, і пішов! Тільки пилюга стов­пом»2.

У внутрішніх якостях козаків помітна суміш чеснот і вад, завжди, зрештою, властива людям, що вважають війну своїм головним заняттям і головним ре­меслом свого життя: жорстокі, дикі, підступні, нещадні щодо своїх ворогів, за­порізькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми бра­тами один одному, надійними соратниками своїх сусідів — українських і дон­ських козаків; хижі, кровожерні, нестримні на руку, вони зневажали всіляке право чужої власності на землі ненависного їм ляха чи нікчемного бусурманина, і в водночас у себе навіть звичайну крадіжку якогось нагая чи пута вважали страшним кримінальним злочином, що неодмінно карався смертю3.

Світлий бік характеру запорізьких козаків становили їх добродушність, без­корисливість, щедрість, схильність до щирої дружби, яка так високо цінувалася у Запоріжжі, що за козацьким правилом гріхом вважалося обдурити навіть чор­та, якщо він потрапляв січовикам у товариші; окрім того, світлими рисами ха­рактеру запорізьких козаків були — висока любов до особистої свободи, через що вони воліли люту смерть, ніж ганебне рабство 4; глибока повага до старих і

1 Крюйс К. Разыскания о жье. Т. 2. С. 29. С. 19.

Доне. С. 61. ' Грабянка Г. Летопись. 1 Боплан Г. Описание

-. Эварницкий Д. Запоро- Украины. С. 7.

заслужених воїнів і взагалі до всіх «військових ступенів»5; простота, поміркова­ність і винахідливість у домашньому побуті, в скруті, у різних безвихідних ви­падках чи фізичній недузі: «Здобуваючи вбогі харчі то полюванням, то рибаль­ством, віддалені у стосунках з містами, незнайомі чи дуже мало знайомі з до­машнім господарством, чужі надмірові й розкошам, вони нічим іншим не займа­лися, крім зброї, й були рідкісним прикладом поміркованості у всьому»ь. Від ли­хоманки, наприклад, вони пили горілку з попелом або рушничним порохом, кидаючи на чарку пінистого вина півзаряду пороху; від ран прикладали до вра­жених місць розтерту на руці зі слиною землю, а за відсутності металевого по­суду ухитрялися варити собі страву в дерев'яних корцях, підкидаючи безупин­но, один за одним, у корець розжарені на вогні камені, доки не закипала налита в посудину вода .

Щодо сторонніх людей запорізькі козаки завжди були гостинними й при­вітними: «Сей звичай був у запорожців не лише до приятелів та знайомих, але й до сторонніх людей, і слідкували за цією чеснотою гостинності суворо й невід­ступно»8. «У Запоріжжі кожен бажаючий може прийти в курінь, жити і їсти з ними без ніяких розпитів чи вдячності за гостинність»''. «Там ніхто, бувало, не сміє сказати старій людині: «Ти даремно хліб їси». Приїжджай туди всілякий, увіткни в землю списа, повісь янчарку (шаблю) та й лежи собі хоч три місяці — пий і їж усе готове. Тільки й діла, що встань та помолися Богу; а як є гроші, іди в корчму та пий горілку. Коли ж хто скаже: «даремно хліб їси», то козаки від­разу й накинуться: «а, ти, ти вже закозакувався, сякий-такий сину!» Я служив два годи у Бериславі, а відтіля неподалік були запорізькі рибні заводи. Бувало, як прийдеш на завод, то запорожці не питають, що ти за людина, а відразу: «Дайте-но поїсти козакові та чаркою горілки вшануйте, може, він прийшов зда­лека та втомився». А як поїси, то ще лягай відпочинь, а тоді вже питають: «Хто ти такий? Чи не шукаєш роботи?» Ну, скажеш їм: «шукаю». «Так і в нас є робо­та, приставай до нас». Пристанеш, було, на роботу і часом за місяць карбованців двадцять заробиш»'".

Поряд із гостинністю й привітністю запорізькі козаки ставили особисту чес­ність щодо ворогів православної віри як на війні, так і у себе на Запоріжжі. «Хо­ча в Січі,— розповідає католицький патер Китович,— жили люди різного ста­ну — втікачі й відступники від усіх релігій,— але там панувала така чесність і така безпека, що приїжджі з товарами чи за товарами, чи за якимись іншими справами люди не боялися й волосини втратити зі своєї голови. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не боячись, що їх украдуть. Будь-який злочин про­ти чиєїсь чесності, гостя чи січового мешканця негайно карали смертю»".

«У нас над усе честь і слава, військовая справа,— Щоб і себе на сміх не дати, і ворогів під ноги топтати».

На війні козак відзначався розумом, хитрістю, умінням у неприятеля «вигра­ти вигоди, раптово на нього напасти й несподівано заманити», вражав ворога великою відвагою, дивовижним терпінням і здатністю терпіти найгірші нестат-ки й жах смерті. «Наш ворог,— пише Симон Окольський *,— вміє витримувати татарські атаки, звик зносити спрагу й голод, спеку й мороз, він невтомний у нападах. А на морі що робить? Посеред хвиль легкими чайками своїми напа­дає на судна, вправні у чужоземних обертах, і перемагає всі їх військові хитро-щі»1'. Про хоробрість запорізьких козаків турецький султан висловився так:

Собесский Я. Записки о Хотинской войне. " Там же.

т воплан Г. Описание Ук­раины. С. 82.

Устное повествование Н. Коржа. С. 32. " Рондо К. С. 445. '" Кулиш П. Записки о

Южной Руси. Т. 1. С. 151, 111.

1' Kitowicz J'. Opis obycza­jów i zwyczajów za pano­wania Augusta ///. Poz­nań, 1840. T. 2. S. 214. '" Крюйс К. Разыскания о Доне. С. 61. * Окольський Симон (1580—1653)— польський історик, геральдик, домі­ніканець. Автор двох що­денників про селянсько-козацькі повстання 1637— 1638 рр.

1,1 Окольскиіі С. Польско-козацкая война / Отеч. Зап. СПб, 1864. Т. 10. С. 331.


Запорізький козак при повному озброєнні Гравюра XIX ст.


«Когда окрестный панства на мя возстают, я на обидві уши сплю, а о козаках мушу єдиним ухом слушати»'4. А сам козацький літописець зауважує: «В мирі жити никогда не хошут, но егда в землі их мир оглашен будет, то самовольно йдуть на помощь иним царствам, и малія ради користи великую нужду подіймуть, море перепливати дерзають в еднодревских суднах»15. «Вони вояки великі були. Бувало, батько мій як почне розповідати про те моло­децтво запорожців та про баталії їхні з турками, татарами й поляками, то страшно слухати його. Ото в літню пору, увечері, як стане хлюпатися коло кабиці та як скине з себе сорочку, то моторошно дивитися на нього:.все тіло, мов решето, пошматоване та побите кулями, а на плечах та на ногах м'якуш так і теліпається. Страшні вояки були! Але у себе, в Січі, нікого не чіпали, за ви­нятком хіба євреїв: євреям часом таки погано доводилось від запорожців. Тіль­ки-но вчують, що євреї десь нашкодили, то вже бережися, бо як «нагрюкають» котрогось, то тут йому «й капець»! У запорожців щодо цього й приказка скла­лася: «А, нумо, пани-молодці, кукіль з пшениці вибирати!»16

Для того щоб налякати ворога, запорожці нерідко самі поширювали про свою силу й непереможність неймовірні чутки, змушуючи й інших вірити в це. Казали, наприклад, що серед них завжди були так звані «характерники», кот­рих ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, бра­ти голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за до­помогою особливих «верцадел», жити на дні ріки, залазити й вилазити з міц­но зав'язаних чи навіть зашитих мішків, «перекидатися» на котів, перетворю­вати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні й тисячі верстов |7. Багато розповідали запорожці про силу своїх богатирів. Богатирі в них були такі, яких ніде не було. Вони в'язали товстелезні залізні смуги, як в'яжуть снопи на полі, скручували навколо шиї ляхів; заіграшки натягали страшенно тугі луки, над якими в Польщі марно силкувалося кілька чоловік. У них у Січі серед інших богатирів жив Васюрин-ський козарлюга; то був такий силач, що коли він причащався, то четверо чо­ловік мусило підтримувати священика, щоб той не впав від одного подмуху богатиря, бо тільки-но він дихне, як від того подиху людина падала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач, що одним подихом міг убити люди­ну. Як підійшов він до причастя, не затамувавши подиху, то ледь не перекинув

14 Грабянка Г. Летопись. С. 20.

15 Там же.

16 Эварницкий Д. Запоро­жье. Т. 2. С. 12.

17 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 153; Уст­ное повествование Н. Кор­жа. С. 22, 23; Кулиш. П. Записки о Южной Руси. Т. 1. С. 79.

18 Кулиш П. Записки о Южной Руси. Т. 1. С. 141, 167.

14 Устное повествование

Н. Коржа. С. 26.

20 Там же. С. 34 — 36.

21 Кулиш П. Записки о Южной Руси. Т. 1. С. 161.

22 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 14; Т. 1. С. 59.

Характеристика запорізького козака


| 2 'І 1- Яворницькнй

177


навзнак священика з причастям. «Хто ти такий, старче?»—«Що ж, батюш­ко, я такий-то». «Іди ж із сього міста, бо впізнають тебе, то загинеш»18.

На війні запорожці мало дорожили життям і вмирали в боях, як справжні лицарі: «Уміли шарпати, уміли і вмерти не скиглячи». «От казали, будьто во­но боляче, як кожу з живого здирають, а воно мов комашки кусають».

З природних якостей, властивих справжньому українцеві, запорожці відзна­чались умінням майстерно розповідати, вміли підмічати смішні риси в інших і передавати їх у жартівливому, але ні для кого не образливому тоні. «Звичаї у запорожців дивні, вчинки хитрі, а мова й вигадки гострі й переважно схожі на глузування»19. Цією рисою запорізьких козаків частково пояснюються й ті див­ні прізвиська, котрі вони давали новачкам, що приходили в Січ: Гнида, Півтора-кожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Загубиколесо, Задерихвіст, Держи-хвістпістолем тощо. Людину малого зросту вони, в силу свого гумору, називали Махиною, великого зросту — Малютою, шибеника — Святошею, лінивого — Доброволен), незграбного — Черепахою; хто у них спалив курінь, той Палій, хто схожий на перепічку, той Корж, хто високий і тримається прямо, той Тов­кач і т. ін.20 «Вони всіх піднімають на сміх: Україна в них не Україна, а Поль­ща; люди там не люди, а недолюдки; мажуться там не святим миром, а гусячим жиром»21.

У вільний від походів час запорізькі козаки любили, лежачи на животах, по­теревенити, послухати розповіді інших, тримаючи при цьому в зубах коротень­кі люлечки, так звані носогрійки, або люльки-буруньки, й попахкуючи з них димом. Люлька для козака — перша справа: запорожець на Великдень прине­се з церкви паску, поставить її на стіл, а сам мерщій за люльку: «А нуте, синки, беріться за люльки, нехай паска постоїть, а поросяти кат не візьме»,— жар­тівливо кажуть про козаків їхні нащадки. Люлька для запорожця — рідна се­стра, люба подруга: він як сів на коня, відразу запалить люльку та верстов із шість, а то й більше все смалить і смалить, не випускаючи її з рота. У запорож­ців крім того, що кожен кйзак мав свою люльку, була ще «обчиська» люль­ка, дуже велика, всипана намистом, коштовним камінням, різними бляшками, іноді з написом, як от: «козацька люлька — добра думка». З такої люльки потя­гувало ціле товариство чи гурт, коли обмірковувало якийсь захід чи задумувало проти когось похід 22. Але люльки не виключали з ужитку нюхальних ріжків. Нюхарями були переважно старі діди, які, уникаючи надто великої трати часу з люлькою, віддавали перевагу ріжку з тютюном. «Поки її наложиш, поки її запа­


лиш, поки її накриєш та поки її насмокчешся, єритичої душі, а то смик! утер носа та й готов!» А деякі вживали і те, й інше: «Люлька душу услаждає, а ріжок мозок прочищає».

Будучи поетами і мрійниками в душі, запорожці завжди вибирали наймальов-ничіші й найгарніші місця для своїх тимчасових і вічних жител, залазили на ви­сокі скелі, усамітнювались у лісових пущах, піднімалися на високі кургани і з висоти пташиного лету милувалися краєвидами й віддавалися тихим думам і піднесеним роздумам. Будучи високими цінувальниками пісень, дум і рідної му­зики, запорожці любили послухати своїх боянів, сліпців-кобзарів, нерідко самі складали пісні та думи й самі бралися за кобзу. Кобзар, той же трувер, мейстер-зінгер, сліпчак-співак, завжди був у них бажаним гостем, бо він «всюди веш­тається і долю співає»; кобзар — хоронитель заповітних запорізьких переказів, живописець лицарських подвигів, часом перший лікар хворих і поранених, ча­сом визволитель невольників із полону, часом підбурювач до воєнних походів і славних подвигів низових молодців. Кобза, тобто відомий музичний інстру­мент 23, кругленький, череватенький, завдовжки з півтора аршини, з дірочкою посередині, з численними металевими струнами, з дорогою ручкою, прикраше­ною перламутром, на думку козаків була вигадана самим богом і святими людь­ми 24. Для одинокого запорожця, що часто тинявся безлюдними місцями, не маючи можливості протягом багатьох днів промовити до когось слівце, кобза була справжньою подругою, вірною дружиною, котрій він ввіряв свої думки, котрою проганяв свою тугу.

«Струни мої золотії, заграйте мні стиха, Нехай козак нетяжище позабуде лихо».

Якою дорогою була кобза запорізькому козакові, видно з тієї козацької думи, де запорожець, умираючи один у дикому степу від «безвіддя і безхліб'я», у най-останніші хвилини свого життя звертається до кобзи, називаючи її «дружи­ною вірною, бандурою мальованою» і в страшному горі запитує її:

«А де ж мені тебе діти? А чи у чистому полі спалити? І попілець по вітру пустити? А чи на могилі положити?»

Темними сторонами характеру запорізьких козаків було те, що багато хто з них любив похвалитися своїми воєнними подвигами, любив напустити туману, шиконути перед чужими, похизуватися своїм одягом, збруєю та зброєю . Крім того, запорожці часто відзначалися легковажністю й непостійністю, хоча самі себе у листах завжди називали «вірним військом його королівської чи царської величності». Щодо цього про них можна сказати: «Гулящі, як хвиля, непостійні, як чутка». Ще більше відзначалися запорожці своєю безтурботністю й лінощами; недаремно вони самі склали про себе віршу:

«Се козак запорожець, ні об чім не туже: Як люлька є й тютюнець, то йому й байдуже,

Він те тільки й знає — Коли не п'є, так воші б'є, а все ж не гуляє!»

Характерним недоліком запорізьких козаків була також пристрасть до спиртних напоїв: «У пияцтві й гулянні,— згадує свідок,— вони намагалися перевершити один одного, і навряд чи знайдуться у всій Європі такі безтурботні голови, як козацькі. Нема у світі народу, котрий міг би зрівнятись у пиятиці з козаками: не встигнуть проспатися, як знову напиваються»26. Самі козаки ка-

23 Від татарського «ка-биз» — музичний інстру­мент.

24 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 15.

25 Боплан Г. Описание Украины. С. 8.

26 Там же. С. 5, 7.

27 Киевская Старина. К., 1889. № 1. С. 225.

Боплан Г. Описание Украины. С. 7, 63. 29 Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 105.

Характеристика запорізького козака


Запорізькі розваги Гравюра Т. Калинського 70-ті роки XVIII ст.

зали про це: «У нас в Січі норов — хто отченаш знає, той вранці встав, умиється та й чарки шукає».

«Ой, Січ-мати, ой Січ-мати,

А в тій Січі добре жити.

Ой, тільки спати, спати та лежати,

Та горілочку кружати».

Тому в думах козацьких кожна корчма називається «княгинею», а в тій кня­гині багато козацького добра загине, й сама вона неошатно ходить «і козаків під случай без свиток водить». Справжній запорожець не просто пив горілку, а з різними примовками та приказками, як то: «Чоловік не скотина, більш відра не вип'є», «Розступись, душе казацька, обіллю», «Вонзим копія в души своя». Го­рілку він найчастіше називав оковитою, тобто водою життя (aqua vitae) і звер­тався до неї, як до живої істоти: «Хто ти?» — «Оковита!» «А з чого ти?»— «Із жита!» «Звідкіля ти?» — «З неба!» «А куди ти?»—«Куди треба!» «А білет у тебе є?»—«Ні, нема!» «Так отут-же тобі й тюрма!» Горілка була для запорізь­ких козаків такою необхідною, що без неї вони не вирушали навіть у столицю у військових справах найбільшої ваги. Так, 1766 р. в Петербурзі жило кілька за­порожців із кошовим отаманом Петром Івановичем Калнишевським на чолі; козаки витратилися і в столиці їм забракло власної горілки. Тоді кошовий за посередництвом президента Малоросійської колегії графа П. О. Румянцева відрядив у Січ старшину Антона Головатого для доставки з Січі кошовому й старшині «для собственнаго их употребления 50 ведер вина горячаго»27.

Лише під час походів запорізькі козаки уникали пияцтва, бо тоді будь-кого п'яного кошовий отаман негайно викидав за борт човна 28. Не схвалювалося пияцтво і серед «начальних лиц»: якщо кошовий і січова старшина зауважували цей недолік у когось із службових осіб, то попереджали його від цього особли­вими ордерами, наказуючи йому суворо виконувати їх і не «помрачаться про­клятыми люлькою и пьянством» . Запорізький Кіш узагалі вважав усіляке пияцтво злом і хоча переважно безуспішно, але все-таки боровся з цим злом,


суворо забороняючи, зокрема, таємні шинки, як «истинный притын» усіляких гайдамаків і харцизів 30. Зрештою, віддаючися розгулові й пияцтву, запорізь­кі козаки зовсім не були схожими на тих нещасних п'яниць, котрі пропивали свої душі в чорних і брудних корчмах, втрачаючи в них усілякий образ і подобу творінь божих. Тут було своєрідне молодецтво й особливий, епікурейський погляд на життя людини, котра даремно обтяжує себе працею й турботами, не розуміючи справжнього сенсу життя — існувати для веселощів і радості. Однак дивлячись на життя з точки зору веселого й дозвільного спостерігача, запорожець знав і похмурі думи: в основі характеру козака, як і кожної русь­кої людини, завжди зауважувалася якась двоїстість: то він дуже веселий, жар­тівливий і цікавий, то дуже сумний, мовчазний, похмурий і неприступний. Ця двоїстість випливала, звичайно, із самого способу життя запорізького козака; не маючи у себе в Січі ні роду, ні племені — «він із риби родом, од пугача пло­дом» — відрізаний від сім'ї, постійно дивлячись в очі смерті, козак, зрозуміло, споглядав усе безтурботно й намагався свій короткий вік скрасити різними задоволеннями, доступними йому в Січі. З іншого боку, туга за далекою бать­ківщиною, покинутими на розсуд долі дорогими рідними, а може й милою ко­зацькому серцю «коханкою», черствість одиноких товаришів, думи про наступ­ну безпомічну старість змушували козака не раз впадати в сумні роздуми й цу­ратися будь-яких веселощів.

«Козакові — як тому бідному сіромасі: Ненька стара, жінки нема, а сестра малая. Чом же в тебе, козаченьку, сорочки немає? Ой сів пугач на могилі, та «пугу» та й «пугу»! Гей, пропадати козакові та в темному лугу!»

Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 204.

ДОМАШНЄ ЖИТТЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ У СІЧІ, НА ЗИМІВНИКАХ І БУРДЮГАХ

Життя запорізьких козаків у самій Січі й життя в зимівниках та бурдюгах значно різнилися одне від одного. В Січі жили нежонаті козаки: січовики за своїм життям і чистотою звичаїв, згадує очевидець, вважали себе мальтійськи­ми кавалерами, тому зовсім не допускали в Січ жінок, будь вона навіть матір'ю чи сестрою або сторонньою для козака жінкою '. «Запорізьким козакам не доз­воляється бути жонатими у місці їх проживання (Січі), а котрі вже жонаті, слід, щоб жінки їхні жили в поблизьких містах, куди їздять вони до них на час; але робити це треба так, щоб не знали старшини»2. Цього звичаю парубкуван­ня дотримувалися так суворо, що з усіх кримінальних справ січових козаків, які дійшли до нашого часу, є лише одна, що розкриває гріх козака супроти сьо­мої заповіді 3. В одній із козацьких пісень навіть жартівливо розповідається, що запорожці настільки не знали жінок, що не могли відрізнити дівчини від чаплі:

«Славні хлопці-запорожці

Вік звікували, дівки не видали.

Як забачили на болоті чаплю.

Отаман каже: «от то братці, дівка!»

Осаул каже: «що я й женихався!»

А кошовий каже: «що я й повінчався!»

Не любили запорожці, коли до них у Січ привозили жінок навіть сторонні лю­ди Так, коли 1728 року, під час російсько-турецької війни, в Січ приїхав росій­ський підполковник Глебов із власною дружиною й кількома іншими жінками, то козаки обступили житло Глєбова, вимагаючи видати їм жінок, «дабы каж­дый имел в них участие»4. Підполковникові з великими труднощами вдалося відмовити запорожців від завдання страшної ганьби жінкам, та й то лише виста­вивши їм кілька бочок горілки. Але й після цього він мусив негайно вивезти свою жінку з Січі, побоюючись нового заворушення козаків 5.

Звичай парубкування запорізьких козаків пояснюється насамперед їх війсь­ковим становищем. Постійно зайнятий війною, постійно женучись за ворогом,

' Мышецкий С. История. С. 16.

2 Манштейн X. Записки. Т. 1. С. 29.

3 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 78.

Звичайно, це слід розу­міти лише як погрозу для усунення з Січі жінок, ад­же за порушення козаць­кої заповіді винних стра­чували.

5 Манштейн X. Записки. Т. 1. С. ЗО.

11 Киевская Старина. 1887, октябрь. Т. 19. С. 383—384.

7 Мышецкий С. История. С. 53.

8 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 185, прим.

67.


* Підрахунок хибний. На день зі 150 чол. виходило по 84 копійки.

Баклаги і казан Гравюри кінця XIX ст.

постійно зазнаючи різних випадковостей, запорожець, звичайно, не міг на­віть думати про мирне, родинне життя:

«Йому з жінкою не возиться,

А тютюн та люлька

Козаку в дорозі знадобиться».

Але крім цього несімейне життя запорізьких козаків зумовлювалося ще й са­мим їхнім воїнським ладом: товариство вимагало від кожного козака добро суспільності ставити вище особистого добра; через це воєнну здобич запорізькі козаки ділили між усіма членами товариства порівну, нерухоме майно козаків було, в принципі, власністю всього війська. Але щоб цілком виконати обов'я­зок козацького життя, слід було відмовитися від усіх родинних зобов'язань, оскільки, як сказано в євангелії, «неодружений дбає про господа, одружений про дружину».

Отже, життя запорізького козака було своєрідним аскетизмом, але аскетиз­мом, не запозиченим іззовні, а здобутим власним досвідом: «лицарю й лицар­ська честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати». Але щоб полег­шити труднощі своєї одинокої долі, щоб мати якщо не супутниць, то супутників життя, запорізькі козаки часто зверталися у себе до так званого побратимства. З одного боку, січовий козак як людина мав душу й серце, відчував потребу когось любити, до когось прихилитися; але любити жінку він не міг, отож «при­хилятися» слід було до такого ж «сіроми», як він сам. З іншого боку січовий козак, котрий або сам нападав, або чекав нападу інших, потребував вірного друга й нерозлучного товариша, котрий міг би вчасно прийти на допомогу чи відвести від нього несподівану небезпеку. Отож, потребуючи з цього огляду один одного, двоє козаків, цілком чужих для себе, вирішували «побрататися» між собою з метою піклуватися, визволяти й навіть жертвувати життям один за одного, якщо буде потрібно. Для того ж, щоб дружба мала силу закону, по­братими йшли до церкви й тут, у присутності священика, давали таке «заповітне слово»: «Ми, що нижче підписалися, даємо від себе сей заповіт перед Богом про те, що ми — братове, і з тим, хто порушить братства нашого союз, той перед Богом хай відповідь тримає і перед нелицемірним суддею нашим Спасителем. Вищеписана наша обіцянка вищеписаних Федорів (двоє козаків з однаковим іменем) така: щоб один одного любити, незважаючи на напасті з боку чи то наших приятелів, чи то неприятелів, але дивлячись на миродателя Господа; до сього постановили хмільного не пити, брат брата любити. В сьому братія підписуємося»6. Після цього побратими ставили власноручні підписи чи знаки на заповітному слові, слухали молитву чи належне місце з євангелія, дарували один одному хрести й ікони, тричі цілувалися й виходили з церкви наче рід­ними братами до кінця життя.

'' Мышецкий С. История. С. 52; Грабянка соломахою зве кисле житнє тісто, рід­ко зварене на воді (Ле­топись. С. 19); Боплан на­зиває соломахою розчине­не на воді тісто, змішане з просом, кислувате на смак (Описание Украины. С. 63).

10 Татари називали щер-бою просо з олією й кис­лим молоком (Записки одесского общества. Т. 11. С. 486).

" Зуев В. О бывших про­мыслах. С. 5.

12 Устное повествование Н. Коржа. С. 31, 37.

Домашнє життя запорізьких козаків у Січі, на зимівниках і бурдюгах

Отже, в Січі жили виключно нежонаті козаки, що звали себе, на відміну від жонатих, лицарями й товаришами. Тут частина їх розташовувалася по трид­цяти восьми куренях у Січі, а частина поза нею, у власних хатах; відповідно частина харчувалася за військовим столом, частина за власним 7, але загалом життя тих і тих було однаковим.

Звичайне повсякденне життя запорізьких козаків у Січі складалося наступ­ним чином. Козаки вставали до схід сонця, відразу вмивалися холодною дже­рельною чи річковою водою, далі молилися Богу і за якийсь час після цього сідали за стіл до гарячого сніданку. Час від сніданку до обіду козаки проводи­ли по-різному: хто об'їжджав коня, хто оглядав зброю, хто вправлявся у стрі­лянні, хто лагодив одяг, хто просто лежав на боці, попахкував люлькою-носогрійкою, розповідаючи про власні подвиги на війні чи слухаючи розповіді інших, або викладав плани нових походів. Рівно о 12 годині курінний кухар вдаряв по казанові, і на цей звук кожен козак поспішав до свого куреня на обід. Обіду кожному курені готував окремий кухар з помічниками, невеликими хлоп­цями, обов'язком яких було приносити воду в курінь і тримати в чистоті казани й посуд: «посуду — котлы, ложки, корыты очень чисто держут и чище как се­бя, а паче одежды, из которой и самих рубах почти до сносу не переменяют, а мыть и совсем не знают» . Страву готували у великих мідних або чавунних казанах, що чіплялися за допомогою залізних гачків на кабиці в сінях кожного куреня, й варили тричі на день на всіх наявних у курені козаків, за що кухарю платили по 2 крб. 5 коп. з кожного козака на рік, тобто 9 крб. 50 коп. при серед­ній кількості 150 козаків у курені *. На стіл (сирно) звичайно ставили соломаху, або саломат, тобто густо зварене на воді житнє борошно 9; тетерю, тобто не дуже густо зварене на квасі житнє борошно чи пшоно; щербу — так само рід­ко зварене борошно на риб'ячій юшці . Очевидець Василь Зуєв про їжу запо­різьких козаків каже, що вони вживали тетерю й братко; тетерею називали пшоняну кашу, до якої під час кипіння додавали кисле житнє тісто; круту тете­рю їли з риб'ячою юшкою, жиром, молоком чи звичайною водою; братко — також пшоняна каша з додатком, замість кислого житнього, пшеничного чи якогось іншого прісного тіста ". Якщо ж козаки крім звичайної їжі хотіли пола­сувати м'ясом, дичиною, рибою, варениками, сирниками, гречаними галушками з часником чи ще чимось подібним, то складали для цього артіль, збирали гроші й купували на них продовольство й передавали його курінному кухареві. Крім названих страв козаки вживали також рубці, свинину: «свинячу голову до хрі­ну та локшину на переміну», мамалиґу — тісто з проса чи кукурудзи, котру їли з бринзою, солоним овечим сиром, чи з пастремою, тобто висушеною на сонці бараниною, й загреби — коржі, назва яких походить від того, що їх клали в напалену піч і загрібали попелом і гарячим вугіллям |2.
Продукти для страв або доставляли кожному куреневі після розподілу цар­ського хлібного жалування, або купували на громадські гроші всього куреня, які завжди зберігались у курінній скарбниці у віданні курінного отамана.

Зайшовши в курінь, козаки заставали страву вже налитою у «ваганки» — невеликі дерев'яні ночовки і розставленою в ряд по краях сирна, а біля ваган­ків стояли різні напої — горілка, мед, пиво, брага, наливка — у великих дерев'я­них коновках з повішеними на них дерев'яними коряками або михайликами. Перш ніж сісти за стіл, товариші ставали в ряд, один біля одного, хрестилися до ікони, читали молитву про хліб насущний і вже потім всідалися уздовж сто­лу на вузькі лави, неодмінно залишаючи місце в передньому куті, під образами, біля лампадки й карнавки, курінному отаманові. Рідку страву їли ложками, тверду руками; риба подавалася на особливому залізному стяблі, своєрідних ваганках, пласких, з невеличкою шийкою для переціджування через неї юш­ки |3, головою неодмінно до отамана — оскільки він голова, то йому й починати з голови: «сей звичай, щодо риби, був однаковий по всіх куренях і зимівни­ках»4. Печеного хліба на стіл не давали; його більше вживали ті, хто жив у пе­редмістях Січі у власних хатах чи по паланках у власних зимівниках1'. Напої пили з металевих чарок, а частіше з дерев'яних михайликів, місткістю від трьох до п'яти чи й більше наших звичайних чарок: «а у інчого такий коряк, що в ньо­му можна й мізерного жидка утопити», «а у якого така чарка, що й собака не перескоче». Пообідавши чим бог послав, козаки вставали з-за столу, хрестили­ся на ікони, дякували спершу отаманові, потім курінному кухареві: «спасибі, братику, що ти нагодував козаків!» Далі кидали кожен по шагові, тобто по дріб­ній монеті, а за бажанням і більше, в карнавку для купівлі продуктів наступного дня і врешті виходили з куреня на площу . На зібрані гроші кухар купував необхідні харчі на наступний день, причому якщо залишених у карнавці гро­шей виявлялося замало, то курінний отаман повинен був додати кухареві з ку­рінних коштів. Час від обіду до вечері проводили за такими ж заняттями. Уве­чері, після заходу сонця, козаки знову збиралися в курені, вечеряли гарячою стравою. Після вечері одні відразу молилися Богові й лягали спати, взимку в ку­ренях, а влітку й на повітрі; інші збиралися невеликими гуртами й розважа­лися по-своєму: грали на кобзах, скрипках, ваганах, лірах («реллях»), басах, цимбалах, козах, свистіли на сопілках, свистунах,— одно слово, на всьому можливому для гри, й відразу танцювали. «А танцюють, бувало, так, що су­проти них не витанцює ніхто на світі: весь день буде музика грати, весь день будуть і танцювати, ще й примовляючи:

«Грай-грай! От закину зараз ноги аж за спину, Щоб світ здивувався, який козак вдався».

Як музика перестане грати, то вони візьмуть у руки лаву, один з одного боку, другий з другого, стануть один проти одного та й танцюють»17. Треті просто співали пісень без танців і музики; четверті залазили в курені, сідали по кутах, засвічували свічки й грали в карти, а щоб не турбувати світлом товаришів, що спали, накривалися зверху своїми жупанами . Грали в «чупрундир», де пере­можець стільки разів смикав за чуба переможеного, скільки очок у того зали­шилося в картах.

13 Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 645.

14 Устное повествование Н. Коржа. С. 38. Зуєв по­яснює «стябло» так: запо­різькі рибалки, відібравши кращу рибу після рибалки, відразу варили її бага­то; витягнута й складена «на образ клеток», вона бу­ла квадратною купою зав­вишки по коліно: «сие на­зывалось у них варить рыбу на стябло и составляло обыкновеннейшее для рыб­ной артели варево» (О быв­ших промыслах. С. 5). 15 Мышецкиц С. История. С. 52, 53. Але М. Корж каже, що хліб пекли в ок­ремих відділеннях великих печей, збудованих окремо від куренів; отже, можна припускати, що хліб вжива­ли й січові козаки (Устное повествование Н. Коржа. С. 37).

16 Мышецкий С. История о козаках. С. 53; Грабян-ка Г. Летопись. С. 19; Уст­ное повествование Н. Кор­жа. С. 36—38.

Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 14, 15.

Величко С. Летопись. Т. 2. С. 360.

Домашнє життя запорізьких козаків у Січі, на зимівниках і бурдюгах

У великі свята, наприклад на Різдво Христове й Пасху, запорізькі козаки протягом цілого тижня ходили вітати зі святом кошового, суддю, писаря й оса­вула, приносили їм подарунки, частувалися й пригощалися різними напоями і під час частування стріляли з гармат '9. У дні тезоіменитств високих осіб ро­сійського імператорського дому, після закінчення богослужінь і молебнів, ду­ховні та світські чини великоросійські та малоросійські, що були на той час у Січі, збиралися разом із військовою старшиною й курінними отаманами в ку­рені кошового отамана, їх приймали тут «со всякою учтивостию», й вони пили по чарці горілки 2". Та особливо урочисто зустрічали запорожці день 6 січня кожного нового року. В цей день із самого ранку всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія, збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куренях, без шапок, до завершення богослужіння; всі одягали найкращий одяг, озброю­валися найкращою зброєю; над кожним куренем майоріли особливі розмальо­вані прапори, котрі тримали хорунжі, сидячи на гарячих, чудово прибраних ко­нях. Після закінчення божественної літургії з церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним парами йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, у доро­гому одязі; за духовенством злагоджено, рядами, з хоругвами та важкими гар­матами ступали козаки; за козаками — маси простого люду, і всі разом виси­пали на середину Дніпра, на Йордан. Тут усі ставали шеренгами й слухали службу. Коли архімандрит уперше занурював хрест у воду, козаки одночасно гримали таким залпом, що від того удару земля аж стогнала, а глядачів укривав густий дим, мов пітьма, що не дозволяла їм бачити один одного. Заспокоївшись на кілька хвилин, поки розвіювався дим, а настоятель ще раз занурював хрест у воду, козаки знову стріляли, цього разу скільки кому заманулося 2|.

У звичайні свята запорізькі козаки часто розважалися кулачними боями: для цього вони увечері збиралися на січовій площі, розбивалися на дві лави або групи, одну з яких становили верхні, а другу нижні курені, й розпочинали бій. У цих боях вони нерідко розлючувалися до такої міри, що завдавали одні одним жахливих каліцтв і навіть убивали один одного .

Описаний побут запорізьких козаків був скромним, якщо брати для порів­няння час, коли вони поверталися додому з воєнних походів. «Січ уміла тільки пити та з рушниць гатити»,— влучно висловився про запорізьких козаків без­смертний Гоголь. І це абсолютно справедливо. Січові козаки, як свідчить очеви­дець, мали таку волю, що не виконували жодної роботи, але завжди гуляли й пили аж до кінця життя 23. Тому й співається у їхніх піснях:

«Бурлаче козаче, дурний розум маєш, Дурний розум маєш,— долю проклинаєш; Не так винна доля, винна ж твоя воля: Що ти заробляєш, то все пропиваєш, А що загорюєш, то все прогайнуєш».

Січовий козак зовсім не був хліборобом чи торговцем; обробляти землю за безперервної війни він не міг; займатися торгівлею вважав принизливим для себе, тому слово «крамар» було для нього навіть лайливим, образливим для «лицарської» честі. На старих картинах минулого століття, що дійшли до нас із різними підписами, читаємо:

«Мене як хочеш називай, на все позволяю, Аби не звав ти крамарем, бо за те полаю».

При такому погляді на честь січовому козакові залишалося одне заняття — війна, а в мирний час веселощі й широкий розгул, за приказкою «воля та від­вага або мед п'є, або кайдани тре». Цим запорожці дивували увесь світ. Особ-

19 Мышецкий С. История. С. 50, 51.

20 Эварницкий Д. Сборник

материалов. С. 49.

21 Устное повествование Н. Коржа. С. 42, 43.

22 Мышецкий С. История. С. 55.

23 Мышецкий С. История. С. 55; Боплан Г. Опи­сание Украины. С. 69.

ливо весело було в них після повернення з воєнних походів. Тоді козаки, при­бувши у Січ, протягом кількох днів ходили вулицями, «тешились непрестан­ными арматными и мушкетными громами, весело гуляли и подливали»21, во­дили за собою величезний натовп музик і січових півчих-школярів, всюди роз­повідали про свої воєнні подвиги й щастя, невпинно танцювали, викидаючи найрізноманітніші фігури; за ними у відрах і казанах несли різні «п'яні напої»: горілку, пиво, мед, наливку, варену (суміш горілки, меду, сушені — переважно ізюму, винограду, груш, яблук,— зварених разом з імбирем та іншими пряно­щами). В цей час лицарі, що гуляли, запрошували до свого товариства кожного, хто б не їхав і хто б не йшов, знайомого й зовсім незнайомого, частували на­поями й закусками, й лихо було тому, хто насмілювався відмовитися від про­понованого почастунку: його страшенно лаяли і з ганьбою проганяли геть. Від січових козаків не відставали й козаки-зимівчаки: вони в цей час продавали власну здобич — товари, рибу, звірів і птахів, і, запалені загальними весело­щами, також гуляли й веселилися, тобто «пили і музику водили». Протягом кількох днів такої гульні козаки пропивали і всі здобуті ними на війні гроші, і всю захоплену у неприятеля здобич, і навіть залазили в борги. Цим веселим настроєм козаків чудово користувалися січові шинкарі й крамарі: вони купували у гуляк усіляке добро за дешеву ціну, а потім продавали його в інший час тим самим козакам із великим зиском; зрештою, частину отриманого зиску вони нерідко мусили пропивати разом з гуляками-козаками.

Пропивши гроші, здобич, набравши всілякої всячини в борг, козаки врешті вдавалися й до інших засобів, щоб продовжити свою забаву, адже «не на те козак п'є, що є, а на те, що буде». Справа в тому, що в Січі існував певний своє­рідний звичай, за яким дозволялося грабувати майно шинкарів, крамарів чи м'ясників, які надто підносили ціни на свої товари супроти норми, встановленої військом. Користуючись цим правом, козаки, що пропилися, зібравшись у кіль­кості ста чи й більше, кидалися на майно винних і все, що знаходили у них — харчі, гроші, горілку, одяг,— брали собі. Звичайно, найбільше накидалися вони на горілку: розбивши бочку чи висадивши у ній дно, козаки або виливали го­рілку просто на вулицю, або забирали її у що попало і продовжували гуляти 2о.

Віддаючись цілковитому розгулові у хвилини загальних веселощів, особливо після вдалих походів на неприятеля, запорожці, одначе, не забувалися настіль­ки, щоб ставити в заслугу пияцтво й розгул пристойному козакові, а особливо дійсному старшині. Від 28 січня 1756 року до нас дійшов «кріпкій приказ» кошового отамана Григорія Федоровича Лантуха з товариством самарському полковникові Івану Водолазі за те, що він, «по своєму безумію, помрачившись проклятыми люлькою и пьянством, войсковые универсалы презріл и гра­бительство учинил, чего ради в Коші Войска Запорожскаго низового опреді-лено за таковіе безразсудніе поступки и войсковых универсалов презрініе, яко недоброго сына, зрепремандовать *»2(>.

Що б там не було, але загалом домашнє життя січових козаків було надто простим і дуже скромним. «В запорожской черни снискание богатства ни мало не уважалось: почитая нужды свои в одном токмо, воинском и промышлен­ном орудиях, не знали они роскоши ни в платье, ни в украшении, ниже в са­мой пище, которую хозяин имел всегда одну и всегда почти одинаковую»2'. За козацькою приказкою, «запорожці — як малі діти; дай багато — все з'їдять, а дай мало — вдоволені будуть». На простоту і скромність у житті запорожці дивилися як на одну з найважливіших і найнеобхідніших причин їх неперемож­ності в боротьбі з ворогами, тому в їхніх думах і співається:

«Та почім козак славен? Наївся риби 1 соломахи з водою.

Величко С. Летопись. Т. 2. С. 364, 377. 2" Мышецкий С. История. С. 54.

• Оголосити догану (фр.).

2Ь Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 105. 27 Зуев В. О бывших про­мыслах. С. 4—5.

Домашнє життя запорізьких козаків у Січі, на зимівниках і бурдюгах

Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 275. "ч Устное повествование Н. Коржа. С. 48, 49. '"' Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 275. ' Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 182, прим. 63; Устное повествование Н. Коржа. С. 12.

~ Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 199.

Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 182, прим, 63.

Та з мушкетом стане, аж серденько в'яне, А лях од духу вмирає».

Скромність життя запорізьких козаків виявлялася у всьому: коли вони 1755 р. їздили в Петербург, то на кошового, двох старшин і кількох козаків за час всієї подорожі, тримісячного життя у столиці й частування знайомих, ви­тратили лише 60 крб. і гірко нарікали на дорожнечу столичного життя в листах, відісланих у Січ; коли вони частували російських і кримських чиновників 1764 р., під час розмежування прикордонних земель, то витратили на це лише 17 крб. 33 коп., хоч за наказом Коша задовольняли всі вимоги комісарів і де­путатів; коли вони вирушали в похід, то брали з собою кілька горщиків тетері, толокна, тобто круто звареної каші, пастреми, тобто висушеної і пров'яленої на сонці баранини 28. Свідком простого життя запорізьких козаків був генерал Петро Аврамович Текелі, який за наказом імператриці Катерини II зруйнував запорізьку Січ. Платячи за зло добром, запорожці запропонували генералові пообідати з ними; генерал прийняв запрошення, але повинен був їсти з дерев'я­них ночовок і дерев'яною ложкою. Генералові, який звернув увагу на це, запо­рожці відповіли: «Хоч із корита, так досита, а хоч з блюда, та дохуда»2''1. Багат­ство і розкіш у запорізьких козаків, за слушним зауваженням Скальковського, виявлялися в тому, що у деяких, переважно у військових старшин, були срібні чарки, посуд, кришталеві креденці для горілки, здобуті на війні або отримані як подарунок у столиці. Побувавши у столиці, отримавши дарунки від вельмож а іноді й від самої цариці, запорізька старшина, повернувшись у Січ, часом мі­няла свої кожухи на напівшовкові й оксамитні каптани, кабардинки на соболеві шапки, дерев'яні черпала на срібні ложки, а саморобні «михайлики» на дорогі чарки; але все це стосувалося переважно старшини, а маса запорізького війська, як зауважує згаданий історик, трималася початкової простоти, і вся її розкіш виявлялася в достаткові риби, вареників, сирників, галушок, м'яса, горілки, меду, пива, часом угорського і кримського вина, але переважно улюбленої ва­ренухи .

Цілком інакше складалося життя козаків-зимівчан, котрі жили у степу. Зи­мівниками на Запоріжжі називали невеликі хутори, чи фільварки, в яких «меш­канці мали худобу і завжди жили з нею, а в деяких утримували й риболовлю». В кожному зимівнику було дві-три хати для людей і різні господарські будівлі; хати будували часом з рубленого дерева, часом плетені з хмизу й обмазані гли­ною. Всередині кожної хати була «кімната й окрема комора; хати будували се­ред великого подвір'я, оточеного тином або частоколом; на подвір'ї були хлі­ви, клуні, стайні, льохи, або погреби, омшаники, або зимові приміщення для бджіл»". За офіційним описом 1769 р. під зимівником розуміли садибу, в кот­рій було «хат три, одна с кимнатами, и две коморы с лёхом и стайнею рублен­ными; загородь, четыре двора частокольные из добраго резаннаго дерева, дос-чаные. Близь же оного зимовника мельница двокольная (на два постава) и со всем в ней хлебным и прочим припасом. В оном зимовнике разной муки 13 да пшона 4 бочек, жита засеков больших 2, и со всею экономическою посудою и вешьми. Овец 1 200, лошадей 127, из коих верховых 12, кобыл 85, неуков-лоша­ков разнолетних 30, рогатого скота — волов 120, быков разнолетних 120, коров лучших з гурта 54, остальных скотин не считано»32. Зимівники рідко будував один господар, переважно 3—4; у кожного господаря зимівника було по 3—4, або по 5—6 козаків і при них по 10 молодиків, а над усіма —«господар», тобто управитель. У зимовий час вони були багатолюднішими, ніж улітку: до них при­ходило, щоб прохарчуватися, чимало різного люду з міст, який подовгу жив на зимівниках; улітку ж такий люд затримувався на тиждень-другий, далі пере­ходив з одного зимівника на другий, з другого на третій 3!. Більшість зимівників


було розкидано по берегах річок, островах, балках, ярах та байраках; жили в них або сімейні запорожці, або люди, що прийшли з України, Литви й Польщі, або нежонаті «абшитовані» старшини, котрі покинули січову службу й відда­лилися у степ зі своєю челяддю, хлопцями, хлопчаками й наймитами м. Офі­ційно козаки-зимівчаки звалися сиднями, або гніздюками, глузливо — баболю­бами та гречкосіями; вони складали поспільство, тобто були підлеглим станом щодо січових козаків. Гніздюків кликали на війну лише у виняткових випад­ках особливим пострілом гармати з Січі або оголошенням спеціальних гінців-машталірів від кошового отамана. У таких випадках вони, незважаючи на те, що були жонатими, мусили беззаперечно виконувати військову службу; з ог­ляду на це кожний жонатий козак мусив мати рушницю, списа та «прочую ко-зачью збрую», а також неодмінно з'явитися в Січ «для взятья на козацство вой­сковых приказов»35. Крім військової служби, їх викликали для сторожі, охоро­ни кордонів, а також для лагодження куренів у Січі, спорудження артилерій­ських та інших будівель ,і6. Та головним обов'язком гніздюків було годувати січових козаків; вони були запорізькими господарями у справжньому розумінні слова: обробляли землю відповідно до її властивостей і якості; розводили ко­ней, рогату худобу, овець, заготовляли сіно на зиму, тримали пасіки, садили сади, обробляли городи, полювали на звірів, ловили рибу й раків, вели дрібну торгівлю, здобували сіль, утримували поштові станції та ін.3' Основна частина всього достатку запорізьких зимівників доставлялася в Січ на потреби січових козаків, решта залишалася на харчування самих гніздюків та їх родин. Сі­чові акти, що збереглися, вказують, скільки чого завозилося в Січ зимівчаками: 18 вересня 1772 р. з паланки при Барвінківській Стінці у Січ відправили вісім волів, три бики, дві корови з телятами тощо 38.

При постійних зносинах січових козаків із козаками-зимівчаками між ними виробилися особливі звичаї й терміни. Січові козаки, що приїхали на зимівник, повинні були, не злізаючи з коней, тричі прокричати «Пугу!». Господар, почув­ши цей крик, двічі «пугукав» у відповідь. На це приїжджі знову кричали: «Козак з лугу!» Господар питав: «А з якого лугу, чи з Великого, чи з Малого? Як з Ве­ликого, йди до кругу!» Після цього, придивившись до вершників і переконав­шись, що це справді січові козаки, господар зимівника кричав: «В'яжіть коней до ясел та просимо до господи». Тоді з хати вибігали господареві хлопці й за­водили козацьких коней у стайню, а самих гостей запрошували до хати. Гості

Домашнє життя запорізьких козаків у Січі на зимівниках і бурдюгах

заходили в сіни, клали тут на «тяжах», тобто на кабиці, свої ратища, далі вхо­дили в хату, молилися на образи, вклонялися господареві й казали: «Отамане, товариство, ваші голови!» Господар, відповідаючи поклоном на уклін, казав: «Ваші голови, ваші голови». Потім запрошував приїжджих сідати на лави й пропонував їм різні почастунки — напої, страви. Серед останніх звичайно була тетеря; якщо випадав скоромний день, то варилася «тетеря до молока», якщо пісний — «тетеря до води». Весело погулявши кілька днів, гості врешті збира­лися від'їжджати, дякували привітному господареві за гостину: «Спасибі тобі, батьку, за хліб, за сіль! Час уже по куренях роз'їжджатися, до домівки; просимо, батьку, і до нас, коли ласка». «Прощайте, пани-молодці, та вибачайте: чим бага­ті, тим і раді! Просимо не погніватися». Після цього гості виходили з хати, хлоп­ці виводили їм нагодованих, напоєних і осідланих коней, і січовики, скочив­ши на своїх коней, мчали від зимівника

Ще простішим було життя козаків по бурдюгах. Бурдюгами, від татарського слова «бурдюг», що означає вивернуту цілком шкуру тварини, просмолену і вживану як посудина для води, у запорізьких козаків називали самотні, без жодних додаткових будівель землянки, де-не-де розкидані по безлюдному й глухому степу запорізьких вольностей; у них жили самотні козаки, що шукали повної відокремленості і від бурхливого січового, і від важкого родинного хутірського життя. Бурдюги робили цілком простими й невибагливими: у ви­копаній у землі ямі ставили чотири стіни з плетеного хмизу, навколо стін нагор­тали землю, зверху робили дах, а все це разом обмазували знадвору глиною й кізяком і обставляли кураєм; у стінах залишали отвори для невеликих, круг­лих, мов тарілочки, віконечок, засклених зеленим і рябеньким з камінцями склом у круглій рамці з чотирьох трісочок. Всередині бурдюга не було ні печі, ні димаря: піч «міняла мечеть, на котрій пекли хліб, та кабиця, на котрій варили
" Устное повествование Н. Коржа. С. 21, 22.

План запорізького зимівника Малюнок кінця XIX ст.

ниє Н. Коржа. С. 22.

"' Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский

' 1 Эпарницкий Д. Сборник материалов. С. 22.

монастырь. С. 109.

Эпарницкий Д. Вольно­сти. С. 323.

'' Мышецкий С. История. С. 83; Устное повествова-

Запорізький зимівник Гравюра кінця XIX ст.

Н. Коржа. С. 30—31.

Устное повествование

страву; обидві робили з дикого каменю, вони легко нагрівалися, тому швидко зігрівали й бурдюг і в зимовий час змушували зовсім забувати і про лютий хо­лод, і про шалені завірюхи. В деяких бурдюгах часом зустрічалося якесь умеб­лювання у вигляді лав, зброї, розмальованих під золото образів і килимів. Бур-дюги ніколи не замикали, тому вони були відкритими завжди і для всіх. Коли господар бурдюга йшов кудись у степ, то він ще й клав на стіл харчі. Тому, трап­лялося, ходить, блукає якась людина по степу, та й захоче їсти. Бачить вона, стоїть бурдюг; відразу зайде до нього, знайде там казан, пшоно, сало чи рибу, викреше вогню, розкладе багаття, зварить собі обід, сяде й поїсть, а після обіду нап'ється води та ще й ляже відпочине. А прийде господар, то зустріне гостя, мов батька, адже тільки й рідні йому в широкому степу, що захожа людина. Якщо ж гість не встигне побачитись із господарем бурдюга, то, поївши, напив­шися й відпочивши, він робить маленького хрестика з дерева, ставить його се­ред бурдюга, щоб знав господар, що у нього була мандрівна людина, та й іде собі з богом, куди йому треба 40.

Проводячи молоді літа свого життя в колі січових козаків, серед гулянок, веселощів і розгулу, а переважно в жорстокій і затятій боротьбі з неприятеля­ми різних вір і народностей, запорожець врешті, бачачи неминуче наближення старості й відчуваючи себе вже нездатним ні до війни, ні до гулящого життя, нерідко йшов у ченці у який-небудь ближчий чи дальший монастир — Самар­ський, Мотронинський, Межигірський, Афонський, і там доживав останні дні свого життя. Відомо, наприклад, що колишній кошовий Пилип Федорів «подя­кував Січі за панство» й 1754 року відійшов у Самарсько-Миколаївський мо­настир, де й помер 1795 року на сто першому році життя. Переважно запоро­жець покидав Січ раптово, без жодного розголосу; ніхто не знав, коли й куди він зникав, і лише випадково відкривали якогось схимника в пустелі, у лісі або в берегових печерах. Він харчувався там лише проскурою, вправлявся у постах і молитвах, мужньо зносив фізичні злигодні, а потім помирав і в його криївці знаходили атестат, виданий йому запорізьким Кошем за участь у якихось похо­дах проти неприятелів. Та часом цей відхід у ченці справлявся урочисто, на виду у всіх, і супроводжувався гомеричними веселощами й грандіозною пияти-кою. Це називали «прощанням козака зі світом». У такому випадку старий за­порожець, що вирушав у монастир «спасатися», одягався у найдорожчий одяг, чіпляв блискучу зброю, набивав усі свої кишені та шкіряний черес " щи­рими золотими, наймав різних музик, накуповував цілі бочки «п'яного зілля», а до того «зілля» повні вози усілякої їжі й вирушав у якийсь монастир, найчастіше в Межигірський Спасо-Преображенський у Києві «спасатися»42. Музики вти­нали «веселої», й товариство вирушало в путь. Тут кожен, хто спеціально чи випадково виявляв бажання проводжати прощальника до монастиря, пив, їв і танцював; а попереду всіх на чудовому бойовому коні мчав сам прощальник «сивоусий»; нерідко й він сходив з коня, пив, їв і кидався навприсядки. Всіх зустрічних він запрошував до гурту, частував напоями й пропонував перекуски. А як побачить на своєму шляху віз горшків, неодмінно підлетить до нього, пере­кине догори колесами, а все веселе товариство підбігає до горшків, танцює по них і топче. Якщо ж побачить віз риби, також підскочить і перекине догори колесами, а всю рибу розкидає по площі, примовляючи: «їжте, люди добрі, та поминайте прощальника!» А як наскочить на перекупку з бубликами, також відбирає у неї всі бублики й роздає їх веселому товариству. Як трапиться крам­ничка з дьогтем, відразу скаче у бочку з дьогтем, танцює в ній, викидаючи всі­лякі колінця. За всі збитки платить потерпілим золотими, розкидаючи їх нав­коло себе жменями. Так дістається він зі своїм товариством до самого монасти­ря; тут товариство зупиняється біля стін святої обителі, а сам прощальник вкло-

4 Эварницкий Д. Запоро­жье. Т. 2. С. 17, 18. 41 Товстий шкіряний пояс з підкладкою, завширшки

з долоню, для зберігання грошей, що застібався пряжкою чи замком (За­писки московского архео­логического общества. М.,

1874. Т. 4. Вып. 3. С. 28). 42 Межигірський монастир на 18 верст вище Києва по Дніпру.

Домашнє життя запорізьких козаків у Січі на зимівниках і бурдюгах

няється людові на всі чотири сторони, просить у всіх прощення, по-братськи обіймається з кожним, далі підходить до воріт монастиря і стукає.

— Хто такий?

— Запорожець!

— За якою потребою?

— Спасатися!

Тоді ворота відчинялися, і прощальника впускали в обитель, а все його веселе товариство, з музиками, горілками, пивами й медами залишалося біля стін мо­настиря. А в той час прощальник, сховавшись за монастирською стіною, знімав із себе черес із рештою червінців, скидав дорогий одяг, одягав власяницю і роз­починав важкий, але давно бажаний шлях до «спасіння»43.

Звичайно, не всі старі запорожці закінчували своє життя в монастирях; біль­шість умирала там, де жила, причому, якщо козак умирав у Січі, його ховали на спеціально відведеному біля кожної Січі цвинтарі; якщо він умирав у зимівни­ку чи бурдюзі, його ховали де-небудь на схилі глибокої балки, біля гирла ріки, біля мальовничого озера чи серед відкритого високого степу; над могилою по­мерлого нерідко насипали високий курган «для пам'яті знатної людини»44, тому й досі співається у козацьких піснях:

«Він взяв собі за жіночку

Високую могилочку, зеленую долиночку».

Померлих ховали у повному козацькому вбранні: жупані, черкесці, сап'ян­цях, шапці та при зброї; в труну часом ставили карафку горілки й череп'яну люльку, приказуючи при цьому: «А нумо, товариші, поставим йому пляшку го­рілки у голови, бо покійничок любив-таки її!» На могилі ставили кам'яного хреста, нерідко витесаного самим покійником ще за життя, на хресті робили відповідний напис і виставляли білий прапор на знак бездоганної чистоти по­мерлого лицаря.

Але переважно запорожці гинули в боях, на морі чи на суходолі, під час похо­дів проти неприятелів; тоді, звісно, козак складав свою «голівоньку» де дове­деться; якщо траплялися при цьому товариші, вони нашвидку викопували мо­гилу шаблями, землю з неї вибирали полами чи шапками й ховали померлого товариша; якщо ж козак помирав сам, то його кості спочивали зовсім без «чес­ного» поховання:

«Як козака турки вбили, під явором положили,


Каталог: Yavornytskyi


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка