Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка8/10
Дата конвертації03.07.2017
Розмір7.82 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Під явором зелененьким лежить козак молоденький;

Його тіло почорніло, а від вітру пострупіло,

Над ним коник зажурився, по коліно в землю вбився».

Ще гірше доводилося козаку, коли він, тікаючи з турецької неволі, потрапляв у дикий степ, безводну й безплідну пустелю і, зморений жахливим голодом і нестерпною спрагою, вмирав голодною смертю; тоді чорнокрилі орли очі його клювали, вовки степові м'ясо об'їдали й жовті кості по шляхах розтягали, а ко­зацька голова з очниць травою-муравою проростала.

41 Звичай прощання зі сві­том запорожця художньо відтворено у відомому тво­рі П. О. Куліша «Чорна Рада» (СПб, 1860. С. 90— 94) та поемі Т. Г. Шев­ченка «Чернець».

44 Мышецкий С. История.

С. 78.


Церковний лад у запорізьких козаків
Відмітною рисою характеру запорізьких козаків була глибока релігійність; риса ця пояснюється складом їхнього життя: ніщо, кажуть, так не розвиває в людині релігійних почуттів, як постійна війна. «Хто в Севастополі не бував, той Богові не молився... Віра в боже провидіння — це єдиний якір порятунку в усіх випадках, якою б неминучою не видавалася небезпека, якою близькою не була б смерть. Скільки разів доводилося складати з пам'яті молитви, котрих у най-ранішому дитинстві навчала матір. Так на полі битви вони пригадувалися й прочитувалися з усією точністю» . Так казали безпосередні учасники знаме­нитої Севастопольської війни * 1854, 1855, 1856 рр.; так із повним правом могли казати про себе запорізькі козаки XV, XVI, XVII й XVIII століть. Тому при всій патріархальній простоті і при всій видимості розгульного життя запорізь­кі козаки завжди відзначалися глибокою релігійністю і щирою, далекою від будь-якого святенництва побожністю. Захист віри предків і православної церк­ви становив основу всього їхнього життя; на цьому грунті, навіть забувши свою національну ворожнечу, вони ніколи не могли забути осквернення своєї свя­тині. Так, живучи «на степах татарських, кочів'ях агарянських» і користуючись протекцією кримського хана, вони відверто зневажали й навіть проклинали та­тар за спалення ними козацької святині, Самарсько-Миколаївського монастиря. У той же час, 1710 р., перебуваючи в турецькому місті Бендерах, запорізькі козаки, укладаючи угоду з українськими козаками, першим пунктом поставили питання православної віри: оскільки серед трьох богословських чеснот пере­дує віра, то зі святої православної віри й слід починати кожну угоду; народ ко­зацький з давніх часів, «ненарушимо» тримаючись православної віри, ніколи не вагався іновір'ям; разом із Богданом Хмельницьким почав він війну «опричь прав и вольностей войскових, за віру святую православную», а після її за­кінчення лише задля «единовірия православного» під «протекцію государства московскаго удался»; тому й новий гетьман Пилип Орлик зобов'язувався дба­ти і твердо настоювати на тому, щоб «никакое иновірие в Малую Россію ни от кого не было впроважено», щоб на Україні ніколи не дозволялося жити іно­вірцям, особливо «зловірію жидовскому» і щоб «віра єдиная, восточнаго испо-віданія, за помноженіем хвалы божіей, церквей святых цвіченія в нау­ках вызволенных, яко крин в терніи, меж окрестными иновірньїми

Сборник рукописей о СПб, 1872. Т. 2. С. 456; * У наш час прийнялася севастопольской обороне. Т. 3. С. 45. назва Кримська війна.

Церковний лад у запорізьких козаків

панствами, процвітала»2. Та й живучи під верховною владою польського уряду й користуючись різними благами Речі Посполитої, запорожці всією своєю ко­зацькою душею ненавиділи ляхів за те, що ті були католиками, гонителя­ми православної віри й поширювачами унії; слово «католик» стало навіть лай­ливим у мові козаків. Під впливом справді релігійних почуттів багато запорож­ців, цураючись веселого, голосного й вільного життя в Січі, йшло у непроглядні ліси, берегові печери, річкові плавні й там, живучи між небом і землею, «спа­сались о Христі»; на цьому поприщі з'являлися справжні подвижники, ревні ви­конавці євангельських заповідей і апостольських переказів. Наприклад, вій­ськовий осавул Дорош, простий козак Семен Коваль та інші 3. Багато хто ство­рював каплиці у своїх зимівниках, влаштовував скити, ставив молитовні ікони, відділяв у власних житлах особливі «божниці», вміщаючи туди ікони в доро­гих шатах і багатих кіотах, ставлячи перед ними незгасні лампади, запалю­ючи саморобні воскові свічки, курячи дорогим фіміамом і, часто будучи пись­менним, співав акафісти, вимовляв молитви, читав житія святих, приваблюючи цим до себе неписьменних, але релігійних і старанних щодо християнської віри товаришів. Багато хто з військової старшини, наприклад Милашевич, Кални-шевський, Ковпак, Третяк, Рудь, Шульга та інші, утримували при собі грецьких і слов'янських ченців, користувалися їхніми добрими порадами й намагалися жити за вказівками цих носіїв слова Божого. Багато хто, як, наприклад, ієромо­нах Паїсій, чернець Полікарп, козаки Андрій Хандалій, Пилип Роздора та інші, все своє життя присвячували виключно викупові з далекої неволі нещасних хрис­тиян, з ризиком для життя проникали у страшне місто Кафу (нинішню Фео­досію), що торгувало «людською неволею», пробиралися у саму столицю крим­ських ханів Бахчисарай і навіть у резиденцію турецьких султанів Константи­нополь; тиняючись тут під виглядом мусульманських жебраків, сліпців, калік і убогих, збирали відомості про нещасних християнських невільників і або вику­повували їх за гроші, або потай виводили з неволі «на ясні зорі, на тихі води, у край веселий, між мир хрещений». Багато хто жив лише для того, щоб відбивати християнський «ясир» у хижих татар, який ті щорічно тисячами, а то й десятка­ми тисяч забирали з України в далекі області Малої Азії, Індії, Єгипту та інших країн. Вони залягали по глибоких балках, ховалися обабіч проїжджих доріг, у гущавині лісів і, пильно стежачи за татарськими загонами, раптово нападали на них, відбивали з рук диких ворогів нещасних невільників, котрих потім самі лікували, забезпечували одягом і харчами й повертали на батьківщину; цими подвигами заслужили на історичну відомість, зокрема, козаки Хижняк, Шуль­га і Рудь. Останній за свої високі християнські подвиги отримав у нагороду кілька тисяч десятин землі й заснував слободу Миколаївку-Рудеву на річці Нижній Терсі в колишній Самарській паланці.

Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки двічі на рік у мир­ний час вирушали пішки «на прощу», тобто вклонятися святим місцям у мо­настирі: Самарський 4, Мотронинський, Києво-Печерський, Межигірський, Лебединський; Мошенський: першого разу восени, у вересні й жовтні, після звичних літніх занять — рибальства, конярства, скотарства, овочівництва й мисливства, другого разу — перед постом на масницю; в останньому випадку побожні паломники залишалися у святих обителях на весь піст аж до Пасхи і протягом цього часу пестилися, сповідалися й причащалися. Святість черне­чого життя й усвідомлення всієї марноти власного життя в Січі змушували багатьох козаків назавжди залишатися в цих монастирях 5 і навіть іти у відомі монастирі далеких країн — грецький Афон і молдавську Драгомирну, «где большая часть монашествующих была от российскаго роду, наипаче-же от православно-именитыя страны запорожския»г>. Іноді в монастирі приходили ко-

Маркевич Н. История Малороссии. Т. 4. С. 320— 322.

1 Феодосии. Исторический обзор церквей. С. 60; Ма­териалы. Т. 1. С. 492. 4 Устное повествование Н. Коржа. С. 92. ' Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 2. С. 275, 281.

6 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 138.

13 д. i. Яворницький

193
заки, що мали на це особливо важливі причини, коли давали, наприклад, обіт­ницю послужити Богові й ченцям за врятування свого життя від явної смерті: у «Тератургімі» києво-печерського ченця Афанасія Кальнофойського, який жив на початку XVII ст., розповідається про випадок, коли запорожці, яких на Чор­ному морі захопила страшна буря, звернулися з палкою молитвою до Бога про відвернення від них цього лиха, за що обіцяли послужити кілька днів ченцям святої Києво-Печерської обителі, й коли небезпека минулася, справді дотрима­ли цієї обітниці, виконуючи всю чорну роботу в монастирі протягом двох тиж­нів 1. У силу тих самих релігійних почуттів запорізькі козаки намагалися три­матися якомога далі від розкольників і євреїв; тому за весь понад двохсотрічний період історичного існування у їх середовищі не було ні розкольників, ні лжев­чень, вони всіляко дбали про викорінення іудейського «зловірія».

Інші риси спільного й приватного життя запорізьких козаків дають багато прикладів справжньої побожності. Наприклад, ніде з такою повагою не ста­вилися до духовенства, як у Запоріжжі: розумний, освічений і побожний архі­мандрит Володимир Сокальський у найрішучіший момент історичного життя запорізьких козаків, під час штурму Січі російськими військами 1775 р. своїм впливом і авторитетом змусив їх не піднімати зброю навіть проти москаля: «Він хоч і недруг, а все-таки православної віри чоловік». «Знав, панотче, що сказать!» У звичайний час старанність запорожців щодо духовних отців сягала так далеко, що Кіш не лише утримував їх за рахунок війська, щедро обдарову­вав, а й особливим ордером на ім'я громадських отаманів наказував роздавати овечу вовну родинам зимівчаків, щоб ті пряли її на десятки й потім відсилали пряжу на сукно «для одягу послушників і служок Самарського мона­стиря»8. Постійні відвідування богослужінь і різних молебнів запорізькими козаками, особливо людьми старшого віку, багаті пожертви ченцям, часті запо­віти козаків, з огляду на близьку смерть, майна на користь церкви й духовен­ства 9, а особливо незліченні пожертви й різноманітні вклади, здійснювані за­порізькими козаками у монастирі, січові й парафіяльні церкви, російські та грецькі скити грішми, книгами, церковним одягом, посудом, іконами, хрестами, хоругвами, плащаницями, підвісками, золотими та срібними зливками, пер­лами, коштовним камінням, дорогими тканинами, багатими коралями — все це свідчить про велику ревність запорожців до храму божого й православних церковних свят. Так, 1755 р. запорізький Кіш, відряджаючи свого полковника в Москву за царським жалуванням, доручив йому замовити у московських майстрів срібне панікадило вагою в 5 пудів і заввишки у 2 аршини; через тер­міновий від'їзд полковника панікадило виготовили у Глухові за 3 тис. крб., ве­личезну як на ті часи суму, особливо як згадати, що все жалування війська ста­новило тоді 4660 крб. Про це панікадило запорожці писали гетьманові Кирилу Розумовському, що воно коштувало їм «немалу суму» і просили його дати 10 «оружейных» козаків «для береженія на случай нападательства в пути»10. 1774 р. запорізький Кіш виготовив для начальника січових церков Володимира Сокальського, піднесеного імператрицею Катериною II в сан архімандрита, дорогу митру, наперсний хрест і наказав видавати йому щорічно 300 крб., що становило 3000 крб. на наші гроші *; а через рік після цього запорізькі козаки клопотали про те, щоб «завести у своїй Покровській січовій церкві золотий по­суд найбільш майстерної й чудової роботи», схожий на посудини Києво-Печерського монастиря. Не суміщаючи уявлення про велич храму божого зі звичайною дерев'яною церквою в Січі, запорізькі козаки вирішили були збуду­вати у своїй столиці кам'яну церкву з мармуру й тесаного каменю, видобутого з руїн старих мечетей татарських міст, але цей намір не був здійснений через падіння самого Запоріжжя. Ревність запорізьких козаків до храмів божих і

7 Kalnofoiskiego Athanasiu. Теоатоиручца- К., 1638. С. 166.

* Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 116. 4 Устное повествование Н. Коржа. С. 40. 11 Архів Малоросійської колегії при Харківському

ун-Ti, № 1817. 1762 p., 31 липня.

* Станом на 1892 piK. 1' Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 2. С. 275.

Церковний лад у запорізьких козаків

доброчинності виходила далеко за межі їхніх вольностей. Зокрема, у київсько­му Межигірському монастирі запорізькі козаки утримували своїм коштом лі­карню і шпиталь ". Останній кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський
Троїцький собор у Новомосковську 1773—1779 рр. Архітектор Я. Погребняк Малюнок О. Сластіона

власним коштом збудував кам'яну церкву Петра й Павла у Межигірському монастирі та дерев'яну церкву в Ромнах. Той же кошовий за обітницею посилав вклади у церкву Гробу Господнього в Єрусалимі — чаші, дискоси, ложки, зір­ки зі срібла, позолочені ззовні. Військовий суддя Василь Тимофійович на влас­ні кошти спорудив церкву св. великомученика Пантелеймона в Києві, на Подолі, котра належала до Межигірського монастиря, і утримував її. Інші козаки роби­ли вклади церковними речами у той же монастир. Зокрема, кошовий Іван Бі-лицький і якийсь запорожець Василь пожертвували два срібні напрестольні хрести, а Федір Лантух 1763 р. подарував книгу Мінеї |2; козаки Софрон і Ти­мофій Гострий 1769 р. пожертвували два срібні хрести з відповідними написа­ми Київський митрополит Арсеній Могилянський 1762 р. спеціальною грамо­тою дякував запорізьким козакам за ревність щодо храмів божих у Києві та просив дозволу на збирання милостині серед запорожців на прикрашення київ­ського храму св. Софії. Ієромонах Афонського монастиря Григорій дякував Кошеві за «многія милости» й повідомляв про щасливе повернення з поїздки по запорізьких місцях на святу гору. Архімандрит «царской и патріаршей» грець­кої обителі Костянтин висловлював глибоку вдячність запорізьким козакам за надіслання церковного начиння, одягу та 2500 крб. грошей на потреби мона­стиря |4. 1774 р., напередодні падіння Січі, запорожці послали архімандриту Межигірського монастиря Іларіонові багато прикрашену митру з малинового оксамиту |в. Крім перелічених прикладів, майже кожен із простих козаків, уникнувши смерті на війні чи вилікувавшись від хвороби вдома, робив посиль­ний внесок у храм божий срібними хрестиками, кухлями, кубками, чарками, а найчастіше металевими подобами сердець, рук, ніг, очей, одно слово того, чим хворів; ці зображення вішали ланцюжками чи стрічками на різні образи у церк­вах і монастирях і їх дійшла до нашого часу незліченна кількість. Крім того, ко­жен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо, заповідаючи повісити його на іконостасі в обраному ним самим місці.

Крім відзначених фактів релігійності запорізьких козаків, на це вказують ще й інші риси їх характеру — звичай не страчувати злочинців перед великим постом, починати кожну важливу справу після молитви, носити при собі «ті­лесний» хрест із зображенням Покрови пресвятої Богородиці, архістратига Михайла, Миколи Чудотворця, віра в рятівну силу цього хреста в час походів і баталій, звичай записувати вбитих у битвах у синодики чи пом'яники "', вреш­ті особлива повага до людей, «письмо священное читающих и других ему нау­чающих». Так, у відомій козацькій думі «Про бурю на Чорному морі» розпові­дається, що запорізькі козаки ніяк не погоджувалися кинути в море як жертву розбурханій стихії Олексія Поповича, незважаючи на щире бажання остан­нього:

«Ой, козаки, пани-молодці, добре ви чиніте,—

Самого мене, Олексія Поповича, візьміте,

До моєї шиї камінь біленький прив'яжіте,

Очі мої козацькі молодецькі червоною китайкою запніте,

У Чорне море самого мене спустіте».

— «Ей, Олексію Поповичу, славний лицарю і писарю!

Ти ж святе письмо читаєш

І нас, простих козаків, на все добре навчаєш,

Про що ж ти од нас гріхів більше маєш?»

Згадаймо, нарешті, й той воєнний клич, з котрим запорізькі козаки звертали­ся до своїх братів по вірі й походженню, мешканців українських міст, перед початком різних походів, щоб виразніше побачити, яке значення мала релігія у всьому житті цих високих поборників предківської віри й істинних лицарів

■ Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 2. С. 285. 11 Филарет. Черноморская Николаевская пустынь. Харьков, 1856. С. 17.

14 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 136—140. ' Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 1. С. 283. "' У синодику Нехворо­щанського монастиря 1714 р. записано 700 імен запо­різьких козаків (Эпарииц-кий Д. Запорожье. Т. 1. С. 107).

Церковний лад у запорізьких козаків

православної руської церкви: «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на кіл, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий витерпіти всі­лякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті — приставай до нас. Не треба боятися смерті: від неї не вбережешся. Таке козацьке життя»17.

Але, служачи душею й рукою православній вірі, запорізькі козаки зовсім не заглиблювались у якісь богословські тонкощі — більшого значення вони на­давали безпосередній вірі, грунтованій швидше на почутті, ніж на розумі, й, живучи в постійній воєнній тривозі, нерідко, в силу необхідності, задоволь­няли свої релігійні потреби не так, як належить, а так, як було можливо. Наприклад, багато разів дивлячись у вічі неминучій смерті під час походів по Чорному морю й не маючи при собі священика, якому можна було б по­каятись у гріхах, вони, за словами козацької думи, «сповідалися богу, Чор­ному морю і своєму отаману кошовому». Ці обставини нерідко викликали несправедливі докори в безвір'ї і байдужості запорожців щодо релігії. Напри­клад, відомий київський митрополит XVII ст. Петро Могила у друкованій праці назвав запорізьких козаків «ребеллізантами» *, тобто людьми, неса­мовитими у вірі, відступниками; православний пан Адам Кисіль у тому ж столітті відгукувався про них, як про людей «ніякої віри — religionis nullius»; уніатський митрополит Рутський іменував їх людьми «без релігії — sine геїі-gione»; а думні дяки московські 1594 р. трактували їх перед послом гер­манського імператора Рудольфа II Еріхом Лясотою «людьми, що не знають страху божого»18. У наш час деякі дослідники української історії, тен­денційно применшуючи заслуги запорізьких козаків перед рідною вірою та пра­вославною церквою, зводять їх у цьому відношенні ледь не на рівень диких вар­варів: вони вказують на приклади грабежу козаками православних церков та вищого духовенства, знаходять приклади недовіри їх щодо ченців пе­ред воєнними походами |у, підкреслюючи існуюче серед них повір'я про шкоду для воєнного щастя від присутності священика у їхньому війську 20; як доказ цілковитої байдужості запорожців до церкви наводять також відому піс­ню, котру звичайно співають на українських весіллях, у якій жартівливо сказано, що запорожці настільки здичавіли, буцімто не можуть відрізнити «по­па від козла й церкви від скирти»:

«Славні хлопці запорожці Вік звікували — попа не видали. Як забачили та й у полі цапа, Отаман каже: «оце, братці, піп, піп!» Осавул каже: «що я й причащався!»

Славні хлопці запорожці Вік звікували, церкви не видали. Як забачили та й у полі скирту, Отаман каже: «Ото, братці, церква!» Осавул каже: «Я в їй сповідався».

Але в цих відгуках чути частково нерозуміння історії та справжньої суті життя запорізьких козаків; частково так звані загальні місця; частково ж уявлення про віруючу людину як про таку, котра повинна жити за дзвонами, як ідеальний чернець, а всі свої стосунки з Богом висловлювати постом і зов­нішніми проявами без участі серця; частково неправильні висновки з одинич­них і випадкових фактів до загальних явищ. Наприклад, якщо 1637 й 1638 pp. запорізькі козаки приховували від духовенства мету своїх походів, то робилося це з огляду на недавній донос одного православного ченця поль­ському урядові про заміри козаків проти поляків. Але наводити цей випадок як приклад безбожності запорізьких козаків так само дивно, як дорікати кожній

Кулиш П. История вос­соединения Руси. Т. 1. С. 68. * Бунтар1 (лат.)

Чтения московского об­щества. 1873. Кн. 2. С. 269; ЖМНП. 1878. № 3. С. 6.

''' ЖМНП, 1878. февр. С.

201; Вестник Европы. 1874. № 4. С. 543.

20 Археологический сбор­ник. СПб. Т. 1. С. 265.


військовій раді у наш час про навмисне приховування всіх планів війни перед майбутньою кампанією.

Багато разів випадало нам проїжджати колишніми володіннями запо­різьких козаків, багато разів доводилося бачити місця столиці цих низових лицарів, місця колишніх слобід та зимівників, і багато разів доводилося нам пе­реконуватися, що січові козаки у виборі місця для будівництва свого «кишла» керувалися не лише стратегічними міркуваннями, а й естетичними, а особли­во релігійним почуттям. Варто лише побіжно поглянути на місця запорізьких Січей і на різні речі церковного побуту, що вціліли з часів запорізьких козаків, щоб переконатися в цьому. Віднайшовши який-небудь величний острів серед Дніпра, чи побачивши якийсь підвищений «ріг», тобто мис на березі ріки, влаштувавши на ньому зовнішній, а з нього виділивши внутрішній Кіш, за­порозькі козаки вибирали в останньому найгарніше і найвідкритіше місце і на ньому найперш зводили церкву, що неодмінно присвячувалася Покрові пре­святої Богородиці, а вже потім споруджували інші, необхідні для життя будівлі. «Хай красується храм божий у небесній висі і хай святі молитви линуть від нас просто з землі до престолу Господа Бога». В найгіршому стано­вищі й за найсумніших подій церква завжди становила найголовнішу турботу запорізьких козаків: коли 1709 р. запорожці втікали від «москаля», то передусім захопили з собою церковне добро.

Перша церква, наскільки можна здогадуватися, не маючи на це прямих вказівок, була у запорізьких козаків близько 1576 р., коли польський король Стефан Баторій дарував їм «місто Терехтемирів з монастирем і перевозом та старовинне містечко Самарь з перевозом і землями вгору по Дніпру до річки Орелі» 2|. Старовинне місто Самарь чи Стара Самарь було на правому бере­зі ріки Самари, на шість верст вище впадіння її у Дніпро, якраз навпроти те­перішнього села Одинківки чи Куликова, Новомосковського пов. Хоча з ко­ролівського універсалу не видно, щоб у Старій Самарі 1576 р. була церква, але припускати «старовинне» місто без церкви так само важко, як старий маєток без якогось житла для власника.

Так чи інакше, але запорізькі козаки, головним центром поселень яких було місто Стара Самарь, уже близько 1576 р. звернули увагу на віковічний праліс, «дубовую товщу» за 26 верст вище від міста, і тут, на великому острові між рікою Самарою та її рукавом Самарчиком, влаштували першу у своїх воль­ностях і в теперішній Катеринославській губернії невелику дерев'яну цер­ковцю св. Миколи «з шпиталем, дзвіницею і школою при ній», забезпечили її церковним начинням, богослужбовими книгами, ризницею та виписали для но­вої церкви ієромонахів з київського монастиря, а 1602 р. перетворили її на Самарський Пустельно-Миколаївський монастир, завівши в ньому богослужін­ня за зразком грецького Афонського монастиря.22

Відтоді й починається історія церкви у межах вольностей Війська Запорізького низового. З цього часу запорізькі козаки, дбаючи про святість православної віри, влаштували протягом усього свого історичного життя близько 60 церков, не рахуючи каплиць, скитів та молитовних ікон, і відкрито виступили на боротьбу з ворогами за віру предків. Наприкінці XVI ст. такими ворогами руської віри й народу оголосили себе польський уряд і католицьке духовенство. У 1596 р. між Польщею й Україною через підступ римської курії встановилася так звана церковна унія; за цією унією православний люд України приєднувався до католицької церкви, нічим не порушуючи своєї віри та звичаїв, лише визнаючи верховним духовним гла­вою римського папу. Така домовленість існувала на папері, насправді ж вийшло цілком інакше: Польща, яка на той час була головним розсадником єзуїтів, тобто також заражена єзуїтською релігійною нетерпимістю і безмежною ненавистю до всього православного, незабаром після запровадження унії

21 Академік Г. Міллер вва­жає, що місто Самарь за­порожці отримали згодом,

уже за Богдана Хмель­ницького (Исторические сочинения. С. 43).

22 Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 6.

Церковний лад у запорізьких козаків

стала насильно навертати православних людей на католицизм, забороня­ти в українських містах богослужіння за східним обрядом, стала глумитися над руським православним духовенством, і от усім стало зрозуміло, що запро­ваджена на Україні унія була лише мостом, через який єзуїти «прагнули про­вести на православну Україну католицьку віру. Тоді проти насильства з боку католицького духовенства й утисків з боку польського уряду підняли свій голос саме запорізькі козаки: 1632 р. на загальній військовій раді, прилюдно й урочисто, вони вирішили усунути зі свого середовища всіх католиків, котрі жили серед низового православного товариства; вони не заподіяли жодного насильства, навпаки, виділили з військового скарбу частину належного їм добра, але наказали негайно покинути межі запорізьких вольностей. Та като­лики, чи то не бажаючи розлучатися з вільним життям, чи то не бажаючи повертатися до ненависних порядків своєї вітчизни, зважилися прийняти пра­вославну віру й назавжди залишитися в Запоріжжі.23

Тим часом переслідування з боку католиків православних на Україні не припинялися, і тоді на захист предківської віри й народних прав у самій Україні виступив славетний гетьман Богдан Хмельницький. Він знайшов при­тулок у запорізьких козаків у Микитинській Січі, отримав від них військову та грошову допомогу й 8 травня 1648 р. вперше завдав ворогам православ­ної віри жахливої й фатальної поразки в межах вольностей запорізьких козаків, на річці Жовтих Водах, яка впадає в Інгулець 24, у теперішньому Верхньодніпровському пов. Катеринославської губ. Того ж року, після пере­моги над поляками при Жовтих Водах і Корсуні, Хмельницький прислав у січову церкву в Микитиному Розі 300 талярів у подарунок священикам 2 . Отже, Микитинська церква була другою у запорізьких краях; але слід гадати, що ця друга церква була не постійною, а тимчасовою, рухомою.

Після цілого ряду битв запорізькі козаки 1654 р. разом з українськими козаками й народом перейшли у підданство до російського царя, й тоді їхня пра­вославна церква отримала захисників у особі вищих ієрархів російської церк­ви. В цей час, 1656 р., в межах вольностей запорізьких козаків, у селищі Старий Кодак, було влаштовано третю церкву — архістратига Михаїла. Ця похідна церква, перевезена з Січі, була влаштована за розпорядженням Коша для запровадженої вперше у Старому Кодаці берегової сторожі з охочих козаків-лоцманів; при ній був ієромонах Самарського монастиря 26.

У війні росіян з поляками та їх союзниками, турками й татарами, що поча­лася після приєднання України й Запоріжжя до Росії, запорізькі козаки взяли якнайактивнішу участь, воюючи проти недругів православної віри. За це їм жорстоко відплатили напівдикі кримчаки: за відсутності запорожців вони пройшли вогнем і мечем із краю в край усе Запоріжжя, палячи запорізькі житла, зруйнували їх головні займища, захопили масу всілякого добра і, що було найгіршим для запорізьких козаків, знищили вогнем їхню головну свя­тиню, щойно заснований Самарський монастир. З невимовним сумом повер­талися запорожці після важких походів у рідні місця; страшні руйнування, заподіяні всюди татарами, а особливо в Самарському монастирі, сповнили обуренням їхні серця; вони не могли забути татарам зруйнування святині навіть через 55 років, коли самі жили під протекцією кримського хана.

Повернувшись на рідні згарища, запорізькі козаки в березні 1659 р., після загальної військової ради на Романковому кургані вище порогів, де тепер є село Романкове Катеринославського пов., вирішили збудувати четверту за ліком церкву на своїй новій Січі, Чортомлицькій, на честь Покрови Богоро­диці. Цю церкву завершили у вересні, а богослужіння почали 1 жовтня храмо­вим святом у Січі. Слідом за будівництвом церкви у Січі запорізькі козаки взя­лися відновлювати зруйновану татарами церкву Самарського монастиря: незабаром на місці спаленої церкви з'явилася велика й гарна, знову «с шпита-

23 Феодосии. Историче- рия. С. 7. Т. 1. С. 74.

ский обзор. С. 33. Величко С. Летопись. 26 Феодосии. Материалы.

24 Мышецкий С. Исто- Т. 1. С. 71.


лем, звоницей и школой»; 1672 р. її урочисто посвятили й розпочали богослу­жіння. За 5—6 років, у період з 1677 по 1678 р., до ріки Самари ринула з одного боку маса православних переселенців із Задніпров'я, що не знесли страшних насильств польських властей, з другого — маса козаків, що втекли з-під Чер­кас, Канева й Чигирина після руйнувань російсько-турецької та російсько-козацької * воєн; і ті, й інші оселилися й біля Самарського монастиря 27.

Кінець XVI і початок XVII ст.** за всіх обставин були несприятливі для православної церкви запорізького краю: у 1679 р. турецькі війська ходили на Запоріжжя й нижче Січі «змурували» собі дві фортеці; запорожці змушені були тоді відійти з Січі в луки; з 1687 р. почалися кримські походи князя Василя Голіцина, що тривали до 1689 р. Тоді російські війська ходили через вольності запорізьких козаків і влаштували у Старій Самарі базу для відбиття татар, так звану Новобогородицьку фортецю, що викликало невдово­лення і навіть відкритий бунт запорожців проти російського уряду, оскільки вони бачили у будівництві фортеці зазіхання на свою власну волю. У 1692 й 1693 рр. на Україні діяв колишній канцелярист Петрик, піднявши проти ук­раїнської старшини й гетьмана Івана Мазепи все Запоріжжя й Крим. У 1694 р. запорізькі козаки ходили під кримське місто Перекоп; наступного року брали участь у Азовських походах Петра проти турків, а 1701 р. ходили в похід до Мінська та Пскова проти шведів . Нарешті, до всього цього, запорізькі козаки водночас зазнали жахливих злигоднів через неврожай, посуху, сарану й мор 29. Усе це разом не могло, звичайно, не вплинути на стан церкви в запо­різькому краю. Отож, не дивина, що за весь цей період історії до чотирьох ви­никлих церков — Самарської, Микитинської, Старокодацької та Чорто-млицької — додалася лише одна, в запорізькому селі Дичковому, на лівому березі Орелі, за 55 верст від Самарського монастиря. Вона існувала вже 1706 р.30

Та ще несприятливішим для запорізької церкви часом був період з 1709 до 1734 р. У 1709 р. запорізькі козаки на чолі з кошовим отаманом Костянтином Гордієнком покинули, за прикладом українського гетьмана Івана Мазепи, підданство російському цареві й перейшли на бік шведського короля Карла XII. Але військова фортуна виявилася на боці російського царя, і запорожці жорсто­ко поплатилися за свої прорахунки: їхня Січ, а разом з нею і січова Покров-ська церква були зруйновані; інші церкви хоч і залишилися цілими, але духо­венство з них розійшлося або в Бєлгород ***, або в Київ, і лише незначна його частина залишилася на своєму місці й оплакувала сумну долю свого війська. Тим часом запорізькі козаки, йдучи «на поля татарські, кочовища агарян­ські», встигли прихопити з собою лише похідні церкви, «холщевыя и клеенча-тыя», що нагадували намети зі складаних ширм 3', взагалі втративши початко­во своє духовенство: до них приходили духовні особи з Польщі, Афона, Єрусалима й Константинополя, настоятелем його був архімандрит Гавриїл, грек родом, поставлений грецьким архієреєм. Лише з 1728 р. грецького архі­мандрита замінив руський священик Дідушинський. Взагалі протягом 1709— 1734 рр. запорізькі козаки мали особливо часті контакти з грецьким духовен­ством: вони кілька разів посилали від себе грошові дарунки царгородському патріархові і самі не раз отримували від нього дорогі подарунки. Такі, напри­клад, як чудові золототкані ризи й чудово виготовлений аналой, інкрустований, з арабського дерева, який, за переказом, колись належав славетному пропо­віднику Іоаннові Златоусту. Вони й тепер зберігаються у соборній церкві Нікополя, де колись була Микитинська Січ.

В той же час покинута запорожцями головна святиня їхнього краю, Самар­ський монастир, протягом восьми років була закинута. Але на щастя для неї

* Йдеться про російсько-турецьку війну 1676— 1681 рр. й Чигиринські по­ходи 1677—1678 рр. 27 Феодосии. Историче­ский обзор. С. 36.

** Насправді йдеться про XVII й XVIII ст.

28 Летопись Самовидца. С. 148, 172—175, 184, 192, 195, 202, 204.

29 Там же. С. 149, 162, 164,

174, 178 та ш.

30 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 324.

*** В ориг. «Белград».

31 Феодосии. Историче­ский обзор. С. 39.

Церковний лад у запорізьких козаків



усім краєм угору від Самари відав енергійний і заповзятливий миргородський полковник Данило Павлович Апостол та його син Павло Данилович. У 1717 р. Апостол, скориставшись приходом із Задніпров'я у покинуті запорожцями місця ста козаків, переслідуваних полчками за православну віру, оселив їх поблизу Самарського монастиря й зобов'язав усіляко дбати про віднов­лення запорізької святині. Наступного року до цих переселенців з-за Дніп­ра долучилися наступні; полковник Апостол оселив їх в урочищі Могилеві на правому березі ріки Орелі, яка впадає у Дніпро на 90 верст вище ріки Самари. 1721 р. в Самарський монастир прибуло п'ять ченців із Трехтеми-рівського монастиря; слідом за ченцями з'явився за розпорядженням Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря і настоятель, ієромонах Іоанникій з кількома ченцями, з метою відновлення покинутого запорожцями монастиря. На заклик Іоанникія до стін монастиря стали збиратися право­славні християни, що жили по Самарі, і всіляко сприяли добрим починанням настоятеля. На лихо для монастиря, тоді ж, 1730 р., сюди втік пройдисвіт Єпіфаній Яковлев, колишній чернець Козелецького монастиря, котрий під­ступом отримав сан єпископа в турецькому місті Яссах, а прибувши в Росію, був ув'язнений у Михайлівському монастирі в Переяславі, але за якийсь час утік з кількома прихильниками-розкольниками в Самарський монастир. Тут, щоправда, його швидко спіймали і негайно відправили у Київську фортецю, де він згодом і вмер, розкаявшись у своїх гріхах. І все ж, перебування у Самар­ському монастирі такої людини, як Єпіфаній, збентежило справжніх віруючих християн і на якийсь час затримало будівництво і влаштування монастиря. За­те в той же час, близько 1730 р., в Самарський монастир зі слободи Малої Тер­нівки прибув колишній військовий осавул Дорош; це була людина добро­чесна, навіть аскетична, досить обізнана зі священним писанням і водночас насправді смиренний християнин. Полюбивши всім серцем монастир та цю пустельну місцевість, він назавжди оселився тут, влаштував велику пасіку і збудував на березі Самари, навпроти Чернечого Пекла, нещасливого місця, де в бездонній ямі якось загинуло кілька ченців, які переправлялися через ріку за бурхливої погоди, кам'яну каплицю з іконою святителя й великого Чудотворця Миколи, запросивши до неї ієромонаха Самарського монастиря, й віддався тут молитовним подвигам і добрим ділам: грішми, здобутими від продажу меду, допомагав бідним людям та ченцям монастиря, а своїми молитвами і щотижневими суботніми панахидами просив у Бога порятунку душам потопельників-ченців із Чернечого Пекла. У своєму відлюдді Дорош дожив до глибокої старості, помер 1756 р. і був похований у Самарському мо­настирі; у його каплицю ще довго після смерті будівничого сходилися побожні люди й молилися Богу; 1769 р. її зруйнували татари, а головну її святиню, ікону святителя Миколи, через якийсь час знайшли в лісі на дубовому пні й постави­ли спочатку в монастирській церкві, потім у ризниці, а врешті знову в церкві, де вона є й тепер, приваблюючи до себе маси побожних прочан, хворих і не­мічних людей, які сподіваються порятуватися від своїх недугів біля святого образу 32.

З 1734 р. розпочалася нова епоха в історії запорізьких козаків: на самому початку березня запорізькі козаки, прощені імператрицею Анною Іоаннівною, знову повернулися під російську державу і привезли з собою архімандрита Гавриїла, священика Дідушинського, багатьох грецьких ченців та ієреїв. Обравши місце для нової Січі на рукаві Дніпра Підпільній, запорізькі козаки насамперед узялися за влаштування в Січі церкви на честь Покрови Богородиці. Київський митрополит Рафаїл Зборовський за посередництвом київського військового губернатора графа Вейсбаха, котрий завжди опікувався запорож­цями, прислав їм 3 квітня 1734 р. своє благословення «на заснування Коша й церкви Покрови». Водночас у Січ прибув рекомендований чернігівським єпископом Іродіоном Жураховським (колишнім архімандритом Києво-Межи-

32 Феодосии. Историче­ский обзор. С. 41, 60, 62.

гірського монастиря) на посаду начальника запорізьких церков ієромонах Павло Маркевич. Запорожці, які звикли шанувати все, що виходило з Межи-гірського монастиря, попри те, що вже мали у себе гідних осіб, архімандрита Гавриїла та священика Дідушинського, послухали ради владики й вирішили прийняти ієромонаха Павла настоятелем усіх запорізьких церков, а самому владиці написали листа з проханням передати братії Межигірського монас­тиря, «ижбы они изволили в надій пребывать, же мы их по совіту всіх наших войсковых атаманов и прочих стариков, не чуждаемся и благоволим за на­стоятелей духовных себі принять, токмо нам до весны почекают, за ким на сем нашем ньінішнем новопоселеніи е. и. в. многомощною державою, кошем утвердимся» 33.

У виборі начальника церков запорізькі козаки не помилилися: енергійний ієромонах Павло швидко закінчив церкву в Січі і з тими самими робітниками, очевидно, січовими майстрами, вирушив у Самарський монастир і незабаром довів до ладу цю високу святиню всього запорізького краю; у січовій і мона­стирській церквах він встановив монастирський чин богослужінь, запровадив властиву для всіх православних храмів організацію і відкрив при церквах школи для дорослих козаків і молодиків. Незабаром, під час російсько-турецької війни 1736—1737 рр., ієромонах Павло збудував дві нові дерев'яні церкви у слободі Старому Кодаку й Ненаситецькому ретраншементі * для російських військ та запорізьких козаків 34. Згодом, близько 1740 р., до цих церков дода­лася ще одна — в селі Романкові; було це після того, як у селі Ярославці Ко-зелецького пов., Чернігівського намісництва з'явився самозванець, поляк Іван Миницький, котрий видавав себе за царевича Олексія Петровича. Тоді в Ко­зельці, Ярославці, Басанці та інших місцях сталося заворушення, після при­душення якого багато хто втік у запорізькі вольності, до Романкового кур­гана й Кодака; перша група прибулих козаків на чолі з якимось священиком Федором заснувала першу церкву Успення Богородиці в урочищі Романко­ві 35.

Після Белградського миру, який встановив точні й конкретні кордони між вольностями запорізьких козаків та кочовищами степових татар, а особливо після оголошення російським урядом 1741 р. повеління «приймати й селити в задніпровських землях утікачів-українців з польських місць і втікачів-велико-росіян», у вольностях запорізьких козаків з'явилося кілька нових слобід: Андріївка, Усть-Самара, Острів-Затон, Ненаситецький Ретраншемент, Бир-куський Редут, Мишурин Ріг. У деяких із них згодом виникли церкви, а при церквах з'явилися ієромонахи та священики. У свою чергу й запорізький Кіш став закликати своїх козаків заселяти окраїни власних володінь у Ко-дацькій, Самарській та Прогноївській паланках; на заклик. Коша з'явилися сімейні запорожці, заснували нові слободи, влаштували у них церкви і запро­сили до них священиків та ієромонахів. Отож у середині XVIII ст. серед на­селених слобід із церквами й духовенством у Кодацькій, Самарській та Про-товчанській паланках були: Новий Кодак, Новоселиця, Кам'янка, Ревівка, Гупалівка, Шугліївка (тепер Шульгівка), Карнаухівка, Томаківка, Письмичів-ка, Кільчень, Пишнівка, Козирщина, Перещепине, Калантаївка, Сердюківка й Миколаївка-Рудівка, окрім відомих ще й раніше сіл із церквами — Старого Кодака, Романкова й Могилева 36. До цих церков слід додати ще дві — в Інгуль-ській паланці при урочищі Перевізці і в Кальміуській паланці при гирлі Вер­ди. Остання церква існувала вже в першій половині XVIII ст., оскільки 1754 р. вона була вже «стара і спорохнявіла» 37.

Дбаючи про благочестя й чистоту своїх храмів і православної предківської віри, запорізькі козаки брали на себе в цей час урочисту присягу не приймати до себе нікого, крім православно-руських людей, а прибульців інших націй та релігій допускати до себе лише після прийняття ними в усій повноті вчення православної християнської церкви, а євреям і розкольникам взагалі заборо­нили жити як у Січі, так і в зимівниках козацьких вольностей. До розколь­ників залічували з одного боку своїх соратників, донських козаків, яких вони вважали прихильниками невідомої лжевіри, з іншого боку розкольників, що

Церковний лад у запорізьких козаків

селилися біля фортеці св. Єлизавети у верхів'ях Інгулу. Останні так тривожили запорізьких козаків, що 1767 р. вони через своїх депутатів просили російський уряд забрати їх від російських кордонів, «оскільки у війську низовому, котре живе на кордонах, статут такий, щоб у Війську Запорізькому і на його землі іновірцям не бути й не жити» 38.

Водночас на загальній військовій раді було зроблено кілька важливих* роз­поряджень про становище запорізького духовенства, церкви та школи. У 1766 р. було встановлено певну норму платні за виконання священнодійств та від­праву різних треб, призначалася певна «роковщина» чи руга на благоустрій церков та утримання духовенста як при січовій церкві й Самарському мона­стирі, так і при парафіяльних церквах запорізького поспільства; вирішено було приймати антимінси і святе миро, необхідне для помазання неправослав-них християн, які постійно прибували в Запоріжжя й у лоно православної церкви, а також для новобудованих церков і каплиць, лише з київської митрополії за посередництвом Межигірського монастиря. Було прийнято по­станову про заснування при Самарській, січовій та майже всіх парафіяльних церквах шкіл для навчання грамоти, письма, закону божого, молитов та про влаштування шпиталів для старих, убогих, калік і жебраків 39. Врешті, було визнано необхідність приймати у Самарський монастир, січову та парафіяльні церкви ченців, священиків та служителів лише з Києво-Межигірського мона­стиря.


33 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 131.

* Очевидно, йдеться про НовоЫченський ретранше­мент.

34 Феодосии. Историче­ский обзор. С. 44.

Запорізькі козаки під час молитви Фрагмент запорізької ікони Покрови з січової церкви XVIII ст. Одеський історичний музей

" Там же.

36 Там же. С. 46, 51.

37 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 135.

38 Там же. С. 123.

39 Феодосии. Историче­ский обзор. С. 56, 57.

Початок другої половини XVIII ст. був особливо сприятливим для розвитку церкви у Запоріжжі: імператриця Катерина II видала в цей час наказ «пребывающим уже жителям запорожских земель дать жизнь порядочную и спокойную, а остальныя запорожский обширныя и безлюдныя степи засе­лить способным христианским народом, к земскому хозяйству и к военной службе равно устроенным» 40. Але щоб осягнути це цілковито, Катерина II вирішила запровадити у запорізьких землях губернію з повітами та двома головними провінціями; це було здійснено 22 березня 1764 р., а губернія отри­мала назву Новоросійської. У створену губернію запрошували різних поселен­ців, переважно «із слов'яно-руського православного народу». Довідавшись про таке розпорядження російського уряду, запорізька військова старшина зі свого боку стала прагнути того, щоб заселити дикі місця своїх вольностей і заохотити нових поселенців до обробітку землі. Населення запорізького краю справді значно зросло з цього часу; водночас збільшилася кількість слобід і зимівників, отже, й православних церков та парафій. Близько 1760 р. за по­бажанням Коша у місті Самарчику було утворене так зване старокодацьке духовне намісницьке правління, першим і головним священиком якого, так зва­ним «хрестовим намісником», став Григорій Іванович Порохня 41. У 1768 р. в Січ прибуло кілька ченців з українських, великоросійських та грецьких мо­настирів для збирання милостині; але запорізький Кіш заборонив цей збір на два роки, маючи на меті за ці два роки зібрати якомога більше коштів на спорудження і влаштування церков у землях власних вольностей 42.

З цього моменту й до часу падіння Січі в межах вольностей запорізьких козаків налічувалося, за неповними даними, 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити й одна молільна ікона в 53 селах і урочищах: Деріївці, Трійницькому, Мишури-ному Розі, Омельнику, Кал ужи ні, Дніпрово-Кам'янці, Бородаївці, Домоткані, Романкові, Кам'янському, Карнаухівці, Новому Кодаку, Звонецькому, Тома-ківці, Чувилиному, Шолоховому, Полозовому, Житловій Саксагані, Жовтій, Зеленій, Панчохиному, Орлику, Лелеківці, Кисляківці, Гарді, Кам'янці, Ре-вівці, Бригадирівці, Петриківці, Шульгівці, Могилевому, Байбаківці, Гупа-лівці, Котівці, Дичковому, Старій Самарі, Новій Самарі, Кильчені, Коче­режках, Петровському, Дмитрівці, Малій Тернівці, Рудівці, Межиріччі, Ло­зовому, Андріївці, Підгорному, Чорнухині, Кагальнику, Усть-Міусі, Усть-Берді й Шангирейському ретраншементі.

Церква в урочищі Деріївці, на Серетівці, нижній половині теперішнього села Деріївки Верхньодніпровського пов., Катеринославської губ., існувала під назвою Вознесення вже 1740 р.; з 1755 р. ця церква була у віданні Кобе­ляцької протопопії й Полтавського духовного правління, а з 1756 р. у ближчому віданні «намісника всіх задніпровських церков і парафій», священика Дніпро-во-Кам'янки Артемія Зосимовичд. В час татарського нашестя на запорізький край 1768 й 1769 рр., коли всі жителі рятувалися втечею в ліси й ущелини, ця церква якимось дивом уціліла «заступленням Всевишнього порятунку». Оче­видно, вже тоді її вважали старою, оскільки 1775 р. мешканці селища Деріївки, перейменованого на державну слободу, почали клопотатися про будівництво нової церкви; її закінчили вже після падіння Січі, 1784 р.43 З давніх речей у цій церкві в наш час збереглося лише чотири богослужбові книги, друковані у XVIII ст.44 В урочищі Трійницькому, тепер селі Куцеволівці, перша церква була перевезена з містечка Келеберди Полтавської губ. і влаштована на честь св. Миколи-чудотворця 1756 р. З давніх речей у цій церкві збереглося п'ять богослужбових книг, одна срібна чаша й один срібний дискос, пожертву­ваний козаком Антоном Синявським; крім того, вціліло ще кілька документів 1756 р.46 В Мишуриному Розі за козаків існувало дві церкви: одна під іменем Си-

Феодосии. Историчес­кий обзор. С. 67.

41 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 307.

42 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 137.

4,1 Феодосии. Материалы.

Т. 1. С. 191.

44 Эварницкии Д. Запо­рожье. Т. 1. С. 15.

Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 206.

46 Эварницкии Д. Запо­рожье. Т. 1. С. 16.

Церковний лад у запорізьких козаків

меона й Анни, заснована 1736 р., друга на честь Преображення, заснована 1757 р.47 З давніх речей у першій церкві збереглося сім книг, вісімнадцять ікон давнього письма, два дзвони та дві чаші, одна з яких була куплена 1760 р. коза­ком Григорієм Гречином, друга священиком Василем Попельницьким 48. В уро­чищі Омельнику, тепер слободі Лихівці, церкву заснували 1754 р. на честь св. Трійці; головним вкладником, фундатором і опікуном був священик Писарев-ський, а благословення отримав від Київського митрополита Тимофія Щер-бацького 49. З давніх речей у цій церкві зберігся різьблений хрест 1756 р. в сріб­ній оправі, срібна позолочена чаша 1757 р., пожертвувана козаком Корсун-ського куреня Павлом Константиновичем, срібна чарочка та три запорізькі пояси, два з яких перського шовкового сирцю, третій — шовковий з чудови­ми візерунками50. В селі Калужному церква заснована 1754 р. стараннями священика Федора Ілліча во ім'я Успення Богоматері; зі старовинних речей тут збереглися чаша, дискос і звіздиця, срібні з позолотою, вклад Лаврентія Ленця-Сухурського 1639 р., які походять з якоїсь іншої церкви й були подаро­вані сюди священиком Федором Іллічем; два євангелія 1759 р. й сім богослуж­бових книг, одна з яких, «Апостол», куплена 1760 р. й подарована козаком Василем Олексієнком5|. У слободі Дніпрово-Кам'янці церква існувала вже 1755 р. на честь св. Миколи 52: з давніх речей збереглися: кадило з дзвіноч­ками, олов'яний таріль з татарським написом: «Господар його Хаджі Алі», очевидно, здобуте козаками у татар, три чаші, чотирнадцять богослужбових книг, три євангелія, одне з яких пожертвуване козаком Андрієм Топчієм 1756 р., кілька давніх церковних документів, поза церквою, крім того, збе­рігся за огорожею надмогильний хрест над останками запорожця Мартюка, поставлений 1748 р.53 У слободі Бородаївці церква на честь Покрови Богоро­диці споруджена з дозволу київського митрополита Тимофія Щербацького 1756 р.; до побудови церкви в урочищі Бородаївці жив чернець Дорофей, котрий прийшов сюди зі зруйнованої 1709 р. Чортомлицької Січі, у недільні та святкові дні він читав хуторянам молитви, акафісти, псалтир і четьї-мінеї. З старовинних речей у церкві села Бородаївки збереглося чотири євангелія, одне з яких пожертвуване 1761 р. козаком Кальниболотського куреня Семеном Латишем, друге — 1773 р. козаком Нижньостебліївського куреня Лук'яном Білим на помин душі «власного» брата, козака того ж куреня Павла Носа *, третє — 1789 р. козаком Крилівського куреня Іллею Василевим, а четверте — 1754 р. жителем слободи Бородаївки Опанасом Шекеренком; окрім того, чаша й дискос, пожертвувані військовим пушкарем Іваном Смолою, дві богослужбові книги, три ікони, дві хоругви й кілька давніх церковних документів °4. У слободі Домоткані першу церкву св. Михайла влаштували з благословення київського митрополита Тимофія Щербацького 1756 р.55. Зі старовинних речей тут збереглося єван­геліє, дві ікони — св. Миколи та Господа Вседержителя — та дві хоругви 56.

У селі Романкові теперішнього Катеринославського пов., біля правого бере­га Дніпра, першу церкву на честь св. Миколи збудували на Романковій могилі близько 1740 р.57 Збудована на колесах, вона могла пересуватися з місця на місце і зовні схожа була «на хлівину»; другу за часом церкву тут збудували І 766 р. на так званій заборі, нижній околиці села, на схід від нинішньої, на чверть верстви від правого берега Дніпра, в центрі тодішнього сільця Романко-ва. її збудували з соснового дерева і вкрили гонтою. На вигляд вона була дуже низька: «присадкувата, печеричкою», з немальованими стінами, однією банею. Біля неї стояла дерев'яна дзвіниця заввишки до 15 сажнів, з п'ятьма вежами,

47 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 197.

48 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 1.С. 20.

49 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 211.

'" Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 1. С. 23.

31 Там же. С. 24.

32 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 186.

33 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 1. С. 26.

* Йдеться про побратима.

34 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 1. Ст. 28, 29.

35 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 278.

36 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 1. С. 29.

Феодосии. Историче­ский обзор. С. 47.

також немальована, вкрита гонтою. На кожному з чотирьох боків дзвіниці стояв ангел на бляшаному пруті з петлями, як це зроблено у дверях, з сурмою у лівій руці, приставленою до рота; на середній вежі стояв апостол Андрій з хрестом у правій руці та сувоєм з написом «на сих горах процвітает благо­дать божия» в лівій руці. Від подмуху вітру всі четверо ангелів поверталися з боку в бік і труби мовби видавали звук: «вітер двері ганяє, а воно й грає». З дав­ніх речей у церкві збереглося три різьблені в срібній оправі хрести, один пода­рований 1758 р. козаком Шкуринського куреня Мартином Шкурою, другий — 1777 р. козаком Сергіївського куреня Леськом Чорним, третій — козаком Олексієм Гнідим; «Тріодь пісна», пожертвувана 1762 р. козаком Титарівського куреня Іллею Харкуном, одне євангеліє, одна книга «Симфонії» одна книга «Маргарит» 58.

У сел Кам'янському першу церкву на честь Різдва Богородиці збудували 1750 р.59; зі старовинних речей тут збереглася срібна позолочена чаша, по­жертвувана 1777 р. колишнім військовим старшиною Лук'яном Івановичем Ве­ликим; різьблений, у срібній оправі напрестольний хрест, срібні гробниці, ви­конані 1779 р. колишнім військовим старшиною Макаром Ногаєм; таріль для всенощного пильнування та шість богослужбових книг, одна з яких, книга діянь, була куплена 1757 р. братами Савою, Іваном і Антоном, козаками Брю-ховецького куреня; друга, мінея, куплена 1759 р. козаком Кущівського куреня Федором Бабкою, третя, октоїх, куплена 1769 р. козаком Ведмедівського ку­реня Яковом Безрукавим, а четверта, «Анфологіон», куплена козаком Тимо-шівського куреня Остафієм Пестом б0.

У селі Карнаухівці церква св. Варвари була заснована 1773 р.; під час морової язви, що шаленіла в запорізькому краю 1771 —1772 рр., жителі села за порадою ченця Івана Кайдаша спочатку поставили ікону св. Варвари, денно й нощно молилися перед нею, прохаючи відвернути страшну смерть; тоді ж вони дали обітницю влаштувати у себе церкву на честь заступниці — св. Варвари, й коли лихо минуло, звернулися з проханням у запорізький Кіш до кошового Петра Калнишевського. В цьому проханні жонаті козаки села Карнаухівки писали, що відчувають велику потребу спорудження власної церкви з огляду на незруч­не навесні сполучення з церквами сусідніх сіл Нового Кодака й Кам'янського. Кіш у свою чергу звернувся за дозволом до київського митрополита Гавриї-ла. Незабаром надійшла святительська грамота і церкву, споруджену з п'ять­ма банями, освятили через два роки після заснування (1773—1775). Вона про­існувала до 1858 р.61 Першими священиками в ній були козаки Канівського куреня Василь Трохимович Удовицький та Ієремія Васильович Леонтович. Зі старовинних речей у церкві збереглося чотири євангелія, на одному з яких є напис: «Місяца марта 29 числа 1775 года сотворенная вновь в Карнауховкі церковь Свято-Варваринская освящена священником старо-кодацким Григо­рієм Порохнею соборне по благословенію кіевскаго митрополита Гавріила пер-ваго. Тояж церкви первый настоятель священник Удовицкій. Второй настоя­тель священник Ієремія Леонтович». З написів на інших євангеліях видно, що одне з них 1774 р. «отмінил» 62 козак Канівського куреня Карпо Дурдука, друге — 1771 р. новокодацький мешканець Іван Різниченко, третє — 1785 р. ко­лишній запорізький козак Влас Іванович Кривий; окрім того, збереглося дві срібні позолочені чаші з дискосом, звіздицею й ложицею, одну з яких «отмі­нил» 1775 р. козак Канівського куреня Роман Строцинський, другу — раб бо­жий Стефан Самсіка; срібна золочена дарохранительниця, срібний напре­стольний хрест, пожертвуваний 1775 р. козаком Власом Кривим, два різьблені напрестольні хрести у срібній оправі, один із котрих подарований 1771 р. ота­маном Канівського куреня Єфремом Івановичем, другий виготовлений того ж року коштом козака Якима М'якого 63.

У містечку Новому Кодаці церква св. Миколая існувала вже 1645 р.м, 1750 р. її звали соборною, з двома священиками, Никифором і Тимофієм; 1768 р. при ній було вже чотири священики, 1770 — п'ять, 1771 — шість, а 1773 р.— сім та чотири диякони. У 1774 р. замість одного із семи померлого священика було рукопокладено запорізького полкового старшину Стефана Черемиса. Потребу

Церковний лад у запорізьких козаків

такої кількості священиків для Нового Кодака сам кошовий Петро Калнишев-ський пояснював частково великою чисельністю населення «міста», де на той час перебувала полкова резиденція, тобто полковник, осавул, писар, підписарій і товмач, і куди, як у місце біля переправи через Дніпро на битому й людному шляху, приїжджало безліч «різного звання чинів», різних промисловиків і безліч козаків то з Польщі, України й Росії в Січ, то навпаки з Січі в Польщу, Україну й Росію; частково ж великим і надто розкиданим районом новокода-цької парафії, простягнутої від 15 до 40 верст у одну лінію: до Нового Кодака належали хутори й зимівники між Старим Кодаком і Ненаситецьким ретран­шементом з одного боку та Романковим і Кам'янським з другого 65. У 1770 р. в соборній Миколаївській церкві Нового Кодака з'явилася нововідкрита ікона
58 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 1. С. 35 — 37. '9 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 77.

(,п Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 1. С. 38—ЗУ. 1,1 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 82.

62 Термін «отмінил» по­стійно вживали запорізькі козаки; як пояснює Адам

Запорізькі козаки під час молитви Запорізька ікона Покрова з аналоя січової церкви XVIII ст. Дніпропетровський історичний музей

Олеарій, руські у XVII ст. купівлю ікон ніколи не на­зивали купівлею, а виміною на гроші (Подробное опи­сание. М., 1870. С. 111). 63 Эварницкий Д. Запо-эжье. Т. 1. С. 40—43. Феодосии. Историче­ский обзор. С. 47. 65 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 29.

Богоматері, схожа на охтирську чудотворну, розміром у піваршина й три верш­ки заввишки а піваршина й вершок завширшки, з ликом, писаним на липовій, склеєній посередині дошці фарбою, дуже стемнілою від пожежі, що була в церкві. Ікона ця спочатку стояла в бабинці старої Миколаївської церкви, далі її перенесли в ризницю, з ризниці в паламарню, а звідти в вівтар нової церкви, де її вмістили в окремому кіоті за престолом. Розійшлася чутка, що ікона творить чудеса; чутки ці дійшли до Січі, й запорізький Кіш роз­порядився поставити ікону в новому кіоті для загального огляду за лівим крила­сом. Ікону поставили; незабаром молільники повісили на неї понад 20 срібних підвісків, а сам кошовий Петро Іванович Калнишевський виготовив для неї срібні шати з написом: «Сія шата сділана к Богоматери в Ново-Кодацкую цер­ковь в ціну сто шестьдесят один рубль двадцать пять копіек коштом его вель-можности пана кошевого атамана Петра Ивановича Калнишевскаго 1772 года, декабря 30 дня, а вісу в ней три фунта, 21 лот» *. Але згодом преосвященний Євгеній переніс цю ікону в ризницю полтавського Хрестовоздвиженського мо­настиря; потім її перевезли у місто Катеринослав, а звідси у Самарсько-Ми­колаївський монастир. Зі старовинних речей, що збереглися до нашого часу в церкві Нового Кодака, заслуговують на увагу такі: ікона св. Миколи у срібній ризі, «отмененная» 1772 р. військовим суддею Війська низового Запорізького Дерев'янківського куреня Миколою Тимофіївом; напрестольний різьблений хрест у срібній оправі, пожертвуваний отаманом Незамайківського куреня Стефаном Чубом, суцільний срібний напрестольний хрест із фініфтю, пода­рований козаком Леонтієм Лефсином; євангеліє, пожертвуване колишнім суддею Запорізького Війська Григорієм Якимовичем Лабуровським; срібний трикирій, виготовлений коштом козака Пластунівського куреня Самійла Ком-лика; великий срібний таріль, зроблений коштом козака Канівського куреня Максима Комлика; дві ризи, одна з яких червоного оксамиту з кованим срібним опліччям, із зображенням св. Миколи, друга шита золотом і сріблом, із зображенням хреста; врешті дві богослужбові книги та один козацький пояс червоного перського сирцю 66.

У фортеці, а тепер селі, Старому Кодаку перша церква на честь архістратига Михайла була похідна, перевезена 1656 р. з Січі ієромонахом Києво-Межи-гірського монастиря; при цій церкві був і дім для церковників 67. У 1748 р. за­мість похідної церкви у Старому Кодаку влаштували постійну, під тою ж назвою, з благословення київського митрополита Тимофія Щербацького; 1768 р. при цій церкві було три священики, а 1772 р. з дияконів призначили четвертого священика, а на його місце висвятили в диякони запорізького козака Павла Порошенка 68. З давніх речей у церкві Старого Кодака від запо­різьких козаків залишилися: срібна чаша, дар козака Івана Кравчини; ковчег, дар Семена Бардадима 1761 р.; спис для виймання частини проскури, де­рев'яна мирниця, напрестольний хрест на срібній підставці, два вінці з білої бляхи, два срібні ставники, один аналой, один ліхтар зі слюдою замість скла, чотири богослужбові книги, одну з яких, октоїх, пожертвував 1752 р. кодацький мешканець Івахно, другу, трифолой, подарували козаки Канівського куреня Яків Лепета й Петро Плясун; врешті два червоні шовкові пояси з перського сирцю завдовжки в 10 і завширшки у дві чверті аршина кожний 69.

В урочищі Звонецькому (тепер село Звонецьке), навпроти четвертого одно­йменного порога, начальник запорізьких церков ієромонах Павло Маркевич 1737 р. влаштував каплицю з похідним антимінсом для запорізьких коза­ків, що тут жили, та російських військ, що стояли табором. Згодом на місці каплиці збудували дерев'яну церкву 70; з давніх речей від запорізьких козаків збереглися до нашого часу євангеліє московського друку 1755 р., плащаниця

* Дометрична одиниця ва­ги, 1/32 фунта-3 золотни­ки- 12,797 г.

66 Эаарницкий Д. Запо­рожье. Т. 1. С. 47—51.

67 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 174, прим. 33.

68 Феодосии. Материалы.

Т. 1. С. 72.

69 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 1. С. 114.

Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 148.

Церковний лад у запорізьких козаків

та три ікони: життя Ісуса Христа, вінчання Богоматері Спасителем, Богоматір з малям Ісусом та Іваном Хрестителем.

В урочищі Займищі (тепер слобода Томаківка) першу невелику дерев'яну каплицю збудували місцеві жителі 1745 р., до неї призначили ієромонаха Самарсько-Миколаївського монастиря. Згодом, уже після падіння Запоріжжя, тут виникла невелика дерев'яна церква71. У Чувилиному яру, біля теперіш­нього села Сурського-Клевцевого, запорізькі козаки у 1750—1768 рр. збудували каплицю з іконою святителя Миколая і до неї призначили ієромонаха Самарсько-Миколаївського монастиря 72. В урочищі Шолоховому (тепер село з тією ж назвою) запорізькі козаки влаштували 1740 р. каплицю з іконою Покро­ви Богородиці, при якій постійно жив ієромонах Самарсько-Миколаївського монастиря 73. У зимівнику козака Гордія Полоза на ріці Інгульці 1754 р. існу­вала «слюсарної роботи божниця», в якій стояв образ Христа-Спасителя, писаний на полотні; в той час татари напали на зимівник Полоза, зруйнували божницю, а образ, «мальований на полотні Спасителя Господа нашого Ісуса Христа порвали й, потоптавши ногами, на землю кинули» 74.

В урочищі Житловій Саксагані, тепер слободі Алферівці, козак Андрій Неплюй 1742 р. влаштував у своєму зимівнику похідну церкву в ім'я Бо­городиці й запросив для священнослужіння в ній ієромонаха Самарсько-Миколаївського монастиря Афанасія . У верхів'ї річки Жовтої, на місці теперішнього містечка Аннівки, близько 1760 р. на зимівнику запорожця Андрія Вертебного була каплиця, куди у недільні й святкові дні збиралося до 200 чоловік рідних, знайомих, челяді й наймитів Андрія Вертебного, щоб помолитися Богові й повчитися закону божого й добрих житейських правил у ієромонаха Павла 76. У запорізькому займищі Зеленому (тепер село з тією ж назвою, Верхньодніпровського пов.) перша церква на честь Петра й Павла була влаштована в період між 1750 і 1755 рр.; парафія цієї церкви розлягалася тоді більш як на 50 верст у всі боки й була справжньою оазою серед дикої й пустельної місцевості між річками Жовтою й Зеленою. Зі старовинних речей у цій церкві зберігається кілька богослужбових книг, з яких пісна тріодь пода­рована 1757 р. козаком Платнірівського куреня Яковом Павловичем Дани-ленком 7?.

У зимівнику запорізького військового старшини Семена Панчохи, тепер слободі Саксагані згаданого повіту, 1740 р. влаштували каплицю з іконою Покрови Богородиці. Цю каплицю часто відвідував священик Дідушинський, повернувшись разом із запорожцями з-під влади кримського хана 1734 р., і вчив віруючих слова божого й молитов 78. У слободі Орлику або Катеринин-ському шанці (тепер Ольвіополь, Єлизаветградського повіту) перша церква на честь св. Варвари існувала вже 1760 р.; під час татарського нападу на сло­боду церква була спалена. 1774 р. на її місці жителі збудували нову, іконостас і антимінс для якої привезли з похідної запорізької церкви 79. В урочищі Лелеківці, де жив запорожець Лелека (тепер село Лелеківка того ж повіту), перша церква св. Трійці була заснована 1766 р., як випливає зі слів, вирізаних на дубових одвірках церковних дверей.

У селі Кисляківці на Бузі, теперішнього Єлизаветградського пов., перша церква Спаса збудована 1772 р.; за своєю архітектурою це була дуже капі­тальна споруда: стіни вимуровані з дикого каменю, завтовшки близько трьох аршинів, дзвіниця збудована з такого ж каменю, але стоїть біля церкви не з заходу, як прийнято будувати в наш час, а з південного сходу. Зовні вона вигля­дає як чотирикутна, дещо видовжена вежа на два поверхи, з кількома бійни­цями, з двома дверми одні навпроти одних, зі сходу й заходу і з двома камера­ми, також одна напроти іншої; загалом будівля розташована таким чином, що

71 Феодосии. Материал Т. 1. С. 116.

72 Там же. С. 136.

73 Там же. С. 162.

'" Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 136, прим. 2.

Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 221. г,; Там же. С. 230.

77 Там же. С. 238.

78 Там же. С. 268.

79 Записки одесского об­щества. Т. 2. С. 147.

14 д. 1. Яворницький

209
одні її двері уздовж Бугу, а другі — уздовж Дніпровського лиману; отож зро­зуміло, що архітектор пристосував її для бойових цілей, на випадок нападу з боку татар. З усіх церков у колишніх вольностях запорізьких козаків збе­реглася лише церква у Кисляківці, оскільки була кам'яна і пристосована до стратегічних цілей. Зі старовинних речей у ній збереглися одна срібна позо­лочена чаша, два невеликі срібні різьблені ковчеги, кілька хоругов, хрестів, кадильниць, столиків, шістнадцять богослужбових книг та деякі інші речі 80.

У Гарді на ріці Бузі перша похідна церква Покрови Богородиці існувала вже в 1742 р.; вона була влаштована на острові Гардовому серед Бугу, як це видно з плану 1742 р. інженера де-Боксета 8|. У 1758 р. запорізькі козаки зро­били вклад у цю церкву: 14 перлин, проданих згодом за 15 карбованців, три срібні позолочені кубки, один з яких мав покришку з хрестом, кілька шматків штофної тканини різного кольору на священичі ризи та три копи грошей; весь цей вклад подів невідомо куди бугогардівський полковник, на якого вкладни­ки подали згаданого року скаргу кошовому отаманові. У 1772 р. на цю церкву було виділено з «гардової здобичі», тобто від рибальства і перевозів, 19 крб. і 40 коп., та з очаківської здобичі — 73 крб., 46 левів і 80 парі. Гардова церква, як прикордонна, постійно зазнавала нападів з боку поляків, татар, турків, а якось навіть з боку власного козака, ренегата Сави Чалого. У цю церкву з тієї ж причини, що стояла вона на межі запорізьких володінь, часто при­ходили різні ченці й священики; з приводу цього запорізький Кіш 1772 р. ви­дав ордер бугогардівському полковникові Сухині, зобов'язуючи його разом із бугогардівським ієромонахом Никоном усіх «шатающихся, гробы печа­тающих, проповедующих и другия требы исправляющих монахов», не до­пускати до цього, а безпашпортних відсилати у їхні монастирі 82. Після зни­щення Січі 1775 р. Гардову церкву забрав молдавський гусарський полк: на прохання полковника цього полку Василя Зверева і з дозволу генерал-майора Петра Текелі її поставили у Катерининському шанці, де на той час іще не було церкви, хоча священика, Григорія Лабенського, вже призначили. Ця церк­ва мала багато начиння: срібні кадила, кипарисові, окуті золотом і сріблом хрести, срібні ліхтарі та інші цінні речі83. У слободі Кам'янці, на лівому березі Дніпра, напроти Нового Кодака, теперішнього Новомосковського пов., Катеринославської губ., церква Преображення Господнього існувала вже 1745 р.84 За відгуком сучасника, ця церква була «как снісарско гарно отділана, так і маляре ко иконами богато украшена»; при ній було чет­веро священиків та двоє дияконів. У 1768 р., коли ця церква «волею долі» згоріла, у Кам'янці тимчасово поставили похідну кальміуську церкву. В 1772 р. мешканці Кам'янки звернулися до Коша з проханням дозволити їм збудувати нову церкву на місці згорілої; Кіш у свою чергу надіслав прохання київському митрополитові Євгенію, пояснюючи, що нову церкву не будували відразу після пожежі, оскільки в той час почалася війна з татарами, а тепер, ко­ли війна наближається до кінця, мешканці Кам'янки, сповістивши самарського полковника й старшину, приготували і дерево, й плити, спеціально посилаю­чи за матеріалами аж у Київ. Водночас з таким же проханням звернулося і Старокодацьке духовне правління. На обидва прохання надійшов дозвіл, і 21 липня 1773 р., в день Симеона юродивого у Кам' янці заклали нову церк­ву 85.

У селі Бригадирівці, на лівому березі Дніпра, церква Покрови Богородиці існувала вже 1756 р., що видно з напису на дзвоні в селі Личковому; поряд із церквою села Бригадирівки і водночас існувала й церква Георгія Побідонос-ця в селі Курилівці, та оскільки обидва села, а разом з ними й церкви стояли на «мочернетом» місці, серед піщаних кучугур, і щороку затоплювалися вес-

Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 1. С. 149.

Записки одесского об­щества. Т. 4. Табл. 11.

Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 134, 135.

Феодосии. Материалы. Т. 2. С. 339.

84 Феодосии. Историче­ский обзор. С. 11, 47.

85 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 319—321.

Церковний лад у запорізьких козаків

няною водою Дніпра, запорізький Кіш вирішив перенести обидві церкви в інші села: бригадирівську в Дичкове, а курилівську в Петриківку. Тоді певна части­на парафіян і весь церковний причт також перейшли у нові села, а певна части­на залишилася на попередньому місці і з колишніх сіл Бригадирівки й Курилів-ки утворила одне село Єлизаветівку 86.

У селі Петрівці, тепер слободі Петриківці, перша церква виникла лише

1772 р., во ім'я Георгія Побідоносця, перенесена з Курилівки. Оскільки ж ця церква незабаром спорохнявіла, жителі й місцеве духовенство звернулися разом зі Старокодацьким духовним правлінням до київського митрополита Гавриїла за дозволом на будівництво у Петрівці нової церкви. Дозвіл надійшов

1773 р.87 Пам'ятником зусиль запорізьких козаків у селі Петриківці залишив­ся престол, окутий згори щирим сріблом. У селі Шугліївці (тепер Шульгів-ка), поблизу гирла ріки Орелі, церква Успення Богородиці існувала вже з 1745 р.88 У селі Ревівці церква існувала також з 1745 р.89 У селі Могилеві, на лівому березі ріки Орелі, 1720 р. існувала каплиця; у недільні та святкові дні сюди збиралися місцеві й навколишні хуторяни для молитви й богослужінь; службу божу відправляли тут ченці Самарсько-Миколаївського монастиря, які водночас виконували різні треби й навчали люд правил доброго життя. У 1745 р. замість каплиці тут уже стояла церква90. Ця церква існувала, мабуть, до 1772 р., бо в цьому році кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський з військовою старшиною й товариством, а слідом і Старокодацьке духовне правління звернулися з проханням до київського митрополита Гавриїла дозво­лити жителям села Могилева збудувати церкву Воскресіння Господнього на кошти, надані їм військовим осавулом Сидором Білим; у проханні повідомля­лося, що ліс і плитові камені вже доставлено Дніпром людьми, які спеціально їздили в Київ. Дозвіл не забарився, і 12 травня 1773 р. церкву заклали91.

У селі Байбаківці на Протовчах церкву св. Миколая заклали 1773 р., з бла­гословення київського митрополита Гавриїла, внаслідок клопотання полковни­ка Війська Запорізького на Протовчах у Кіш, прохання кошового отамана Петра Івановича Калнишевського з військовою старшиною й товариством і подання Старокодацького духовного правління 92. У селі Гупалівці на річці Заплавці, лівій притоці Орелі, церква існувала вже 1745 р.93; 1773 р. тут закла­ли другу церкву, Іоанна Предтечі, після подання в Кіш полковника Опанаса Федоровича Ковпака, прохання кошового Калнишевського та клопотання ду­ховного правління. Першим священиком цієї церкви був запорізький козак Павло Неживий, який довго був у причті січової церкви 94.

У селі Котівці, на правому березі ріки Орелі, навпроти озер Кислого, Дов­генького та Продайкова, перша дерев'яна церква Преображення Господнього була заснована 5 жовтня 1774 р., після подання кошового Калнишевського та донесення генерал-фельдмаршала й головнокомандувача першої російської армії графа Петра Румянцева київському митрополитові Гавриїлу; 1775 р. до цієї церкви висвятили священиком запорізького козака з Кисляківського куреня Івана Висота, який вісімнадцять років прожив серед церковників січової церкви, тому «у битвах участі не брав і нікого на війні не вбив» 95. Зі старовинних речей у церкві Котівки збереглися до наших днів: срібна позо­лочена чаша, дерев'яний кипарисовий хрест у срібній оправі, «відмінений» 1775 р. Андрієм, три євангелія, одне в суцільному срібному позолоченому окладі, два в оксамитному зі срібними кутами та чотирнадцять церковних книг, одна з яких, тріодь пісна, куплена якимось козаком Симоном 1775 р.96

У селі Дичковому перша церква Покрови Богородиці існувала вже 1706 р.; під час татарського нападу 1737—1738 рр. вона згоріла і на її місці збудували

86 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 405.

87 Там же. С. 328.

88 Феодосии. Историче­ский обзор. С. 47.

89 Там же.

90 Там же.

91 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 340—343.

92 Там же. С. 333.

93 Феодосии. Историче­ский обзор. С. 47.

94 Феодосии. Материалы.

Т. 1. С. 337.

95 Там же. С. 346.

96 Эварницкий Д. Очерки по истории запорожских Козаков и Новороссийского края. СПб., 1889. С. 126.

каплицю, в котру призначили ієромонаха Самарсько-Миколаївського монастиря для відправи богослужінь. А 1772 р. в Дичкове перенесли церкву із села Бри-гадирівки: «Збудована на низькому дуже до Дніпра й піскуватому місці, що­весни полонною водою заливається, так що під час весняної повені в церкву бредуть водою, у літній час оточена та церква кучугурами й піском; від піску апаратів церковних та й самих божественних таїн вберегти нема як, при тому й церква, через нетвердість землі й піску під нею, на один бік похилилась, так що й дверей з одного боку не відчинити. Й ми зважили, що випадало б сій церкві перенесеній бути в тутешніх вольностях — із села Бригадирівки — в село Дичкове, у місце для спорудження церкви не низьке й не піскувате, а цілком зручне і якнайпристойніше» 97. В наш час від запорізьких козаків у личківській церкві зберігаються: два дзвони, одне євангеліє та шість богослуж­бових книг із характерними написами; великий дзвін без напису, подарований у слободу Бригадирівку 1756 р. коштом личківських козаків Павла Брехаря, Хо­ми й Івана Чорних; менший дзвін з написом 1756 р.; подарований тими ж особами; євангеліє київського друку 1753 р., подароване Опанасом Омелянови­чем Сенюковим; цвітослов, пожертвуваний 1764 р. козаками Кисляківського куреня Іваном та Оврамом Мовчанами; житія Іоанна Дамаскина, Варлаама-пустельника та Иосифа Лідійського московського друку 1680 р., з двома чудовими гравюрами, виконаними зачинателем російської школи живопису (так званої «царської школи») другої половини XVII ст. Симоном Ушаковим, одна з яких зображає «мир» у вигляді жінки, що стоїть на голові ягняти з кві­тами в руці; друга — «брань» у вигляді воїна зі списом і мечем у руці і з шоло­мом на голові. Під постатями зазначено ім'я гравера: «Начертал Симон Уша­ков 1680», а в нижній частині книги, на правому аркуші є польський напис: «1773, Miesionca Apryla II Wydałem Iescarbcu Cerhiewica». У церкві Дичкового збереглося ще декілька церковних книг — повчання єпископа Іллі Минятія, московського друку 1759 р.; бесіди Іоанна Златоуста того ж друку 1768 р.; три-фолой, куплений запорізьким козаком Донського куреня Данилом Махинов-ським 1754 р.98

У місті Самарі, що звалося ще Самарь, Самарчук, Самарчик, Нова Самара, Новоселиця, Новоселівка, а тепер містом Новомосковськом, перша церква була збудована незабаром після того, «як запорізькі козаки повернулися з-під тур-царя», тобто після 1734 р. За переказом, це була невелика дерев'я­на церковця, перероблена зі звичайної хати з перебудованим верхом, вкрита очеретом і увінчана простим залізним хрестом. Здається, про цю церкву сказано у «настільній грамоті» київського митрополита Арсенія Могилян-ського 1760 р.99 За час існування цієї церкви у місті Самарі близько 1760 р. запроваджено духовне намісницьке правління, що йменувалося «старо-кодацьким запорізьким правлінням», головним священиком (хрестовим намісником) якого призначили Григорія Івановича Порохню. На той час при духовному намісництві було семеро священиків, які або відправляли треби, або були у правлінні . У 1773 р. стара церква у Самарі була вже досить «ветха», тому було вирішено збудувати нову.

Про будівництво нової церкви у місті Самарі збереглися як писемні дані, так і усні перекази. Перекази свідчать, що вирішивши будувати замість старої нову церкву, запорізькі козаки постановили, що в новому храмі не повинно бути жодного залізного цвяха, бо «не личить у храмі Спасителя, розіп'ятого на хресті й прибитого до нього залізними цвяхами, вбивати у дерево залізні цвяхи, а треба у колоди вставляти дерев'яні тиблі * й на них кріпити основу церкви». Далі перекази розповідають про те, як проходила рада про будів­ництво нової церкви. Недільного літнього дня, після обідні, в саду ктитора Якова Легкого зібралися під квітнучою розлогою яблунею паланковий сердюк,

97 Феодосии. Материалы. Т. І. С. 325.

98 Эварницкий Д. Очерки. С. 133.

99 Феодосии. Исторі ский обзор. С. 69.

100 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 307.

* Дерев'яні цвяхи (Б. Грін-ченко).

Церковний лад у запорізьких козаків



осавул, підосавулій, писар, підписарій, шафар самарського перевозу, місцевий протопіп, кілька священиків, начальник Самарсько-Миколаївського монастиря та кілька почесних громадян міста. На раду запросили майстра Якима * По-гребняка, родом із села Водолагів Харківської губернії. Почесні «батьки» спочатку недовірливо поставилися до майстра, який був чоловіком непоказним та ще й до того рудим. Але згодом, коли майстер «намалював» на стежці обриси церкви, «батьки» повірили в його досвідченість і вирішили будувати храм «на дев'ять веж або бань, по три бані в ряд з усіх чотирьох боків», причому «батьки» довго не могли зрозуміти, що хоч верх церкви буде з чотирьох боків і на кожному з них буде по три вежі, але всіх веж буде не 12, а 9: «батьки» забували, що четвертий бік входить в лік веж, які рахувалися з трьох перших боків, тому й виходило всіх веж 9. «Погребняку важко було батькам пояснити розрахунок, на основі якого ювелір однієї візантійської імператриці, виготов­ляючи їй хрест, ухитрився украсти з нього кілька виданих йому дорогоцін­них каменів. Він розташував їх так, що кількість їх, рахуючи окремо по довжині й ширині, а потім додаючи, виходила правильна, а насправді була менша» |0>. Коли «батьки» врешті-решт збагнули це, вони уклали з майстром контракт, на основі якого він зобов'язався збудувати в Самарі дерев'яний собор із де­в'ятьма вежами навколо, за що паланка повинна видати йому 2 тис. крб.; після укладення контракту майстер добровільно відступив зі згаданої суми 24 крб. на помин власної душі. Вже були складені умови, минув якийсь час, пора було розпочинати будівництво собору, аж раптом майстер засумнівав­ся у власній майстерності і втік у самарські очерети; там він ховався доти, доки якось уві сні не з'явився йому сивий дідок, Микола-чудотворець, і не показав насправді, як слід будувати задуманий храм. Майстер отямився від сво­го видіння, відразу зробив з «оситнягу» модель церкви, далі прийшов у місто, розповів про своє видіння і після цього розпочав будівництво храму. Собор було закладено з благословення київського митрополита Гавриїла Розанова 1773 p., як зазначено у старому «Описі майна», що зберігається у наш час у церкві Новомосковська, а не 2 червня 1775 p., як пише видавець «Материа­лов для историко-статистического описания екатеринославскои епархии» . Головний престол храму був присвячений святій Трійці, боковий правий — апостолам Петру й Павлу, лівий — святителям Василію Великому, Григорію Богослову та Іоанну Златоусту. Наглядали за будівництвом відставний запо­різький суддя Антон Головатий і кошовий отаман Іван Чепіга. Усю церкву, крім кам'яного фундаменту, будували з дубового й соснового дерева, доставленого з сусіднього Самарського лісу і складеного за допомогою тиблів, тобто дерев'я­них кілків між колодами, і замків, тобто особливо вирізаних зчеплень на кінцях колод. Храм, крім бокових іконостасів, було завершено 1778 p., і в тому ж році, 13 травня освячено преосвященним Євгенієм, який проїжджав через єпархію разом з архімандритом Феоктистом. ЗО серпня 1780 р. місцевим протопопом Григорієм Порохнею були освячені й бокові престоли храму. За­гальна вартість будівництва собору, крім дзвіниці, склала 16 785 крб. і 71 коп.

За своєю красою, розкішшю і «сміливим до зухвальства» будівництвом Самарський собор вважався у козаків дивом на все Запоріжжя; однак архі­тектура його проста: майстер не дав йому ні колон, ні зовнішніх прикрас, обшивши шалівкою, пофарбованою білим кольором. Купол помалював зеленою мідянкою; стіни зсередини розписав, як і склепіння, картинами релігійного змісту, а іконостас спорудив до склепіння, прикрасивши його чудовим різьблен­ням із різними фестонами й завитками і прегарним живописом у візантійсько­му академічному стилі XVI й XVII ст., а також деякими зразками голландсько­го та фламандського малярства, наклавши на нього в деяких місцях срібні золочені шати, а в деяких оздобивши найвитонченішою інкрустацією. Храм був заввишки 31 сажень, перерізом 58 саженів. Згодом біля собору окремо була збудована дзвіниця з дзвонами, найбільший з яких важив 262 пуди й 24 фунти і

* В оригіналі помилково 101 Надхин Г. Память о За- 102 Феодосии. Материалы. «Якова». порожье. С. 59. Т. 1. С. 309.

коштував 7220 крб. Біля дзвіниці збудували два будинки й викопали криницю з дерев'яним дашком, а навколо всієї церкви поставили огорожу, помальовану білою фарбою. Біля західних дверей висіло чавунне «било», прикрашене вгорі двома кінськими головами, а посередині заглибинами, що нагадували літери, яке видавало приємний сріблистий звук від удару по ньому дерев'яним молот­ком. За будівництво грандіозного храму запорізька старшина видала майстрові Я. Погребняку атестат, що й нині зберігається в цьому храмі Новомосков­ська; тут була й первісна його модель з «оситнягу», зовсім недавно спорохня­віла від часу.

Зі старовинних речей запорізьких часів у Самарському соборі збереглися: картини, ікони, шість євангелій, п'ять напрестольних хрестів, дві чаші, три дискоси, плащаниця, дві ряси, підрясник, дарохранильниця й антимінс. Серед картин — чудове зображення страшного суду, де показано демонів, вогні, киплячі казани, смолу, знаряддя катувань і серед них людей, поділених за ста­нами, починаючи від архієреїв і закінчуючи простими мужиками. З ікон найцікавіша із зображенням собору апостолів, «отмененная» козаком Батурин-ского куреня Іваном Терещенком 1774 р., 18 квітня. Із шести євангелій одне друку 1748 р., друге— 1750 р., пожертвуване козаком Лаврентієм Пліхою, третє— 1759 р., подароване Іваном Андрійовичем Серебреником, четверте того ж року, пожертвуване козаком Іваном Прудким, п'яте — 1763 р. і шосте — 1773 р., всі шість московського друку. Із п'яти хрестів чотири пожертвувані спільним коштом Війська Запорізького (1771, 1772, 1775) та один — трьома козаками — отаманом Булахом, Іваном Неклесою й Іваном Булахом. Із трьох чаш одна пожертвувана запорожцем Іваном Чумаком 1754 р., друга — коза­ком Федором Колотнечею 1766 р., третя—спільним коштом Запорізького Війська. Із трьох дискосів перший пожертвуваний спільним коштом Запорізь­кого Війська 1761 р., другий — козаком Федором Колотнечею 1763 р., тре­тій — спільним коштом Війська Запорізького 1772 р. З інших речей дарохра­нильниця пожертвувана спільним коштом Війська Запорізького 1768 р.; перша ряса куплена священиком Михайлівом 1763 р., друга пожертвувана спільним коштом Війська Запорізького 1764 р., підрясник подарований козаком Стефа­ном Прилукою 1758 р., і, врешті, антимінс шовковий, освячений архієписко­пом Євгенієм 14 лютого 1779 р., даний 14 серпня 1780 р.103

У місті Старій Самарі, за шість верст вище гирла ріки Самари, яке згодом називалося Новобогородицькою фортецею та Усть-Самарським ретраншемен­том, а тепер взагалі не існує, церква була з дуже давніх часів, здається, ще з XVI ст.; коли саме вона була заснована, точно невідомо, відомо лише, що 1767 й 1771 рр. тут була церква Покрови Богородиці, дерев'яна, «дещо у стінах пошкоджена», збудована коштом предків людей парафії на відведеній під церкву землі, достатньо забезпечена начинням, одягом і книгами і «к лучшему исправлению ея при ней доволен кошт имеется». При цій церкві спочатку був один священик, Іоанн Гамалія, а згодом, після подання самарського полков­ника Гната Пшеничного та прохання кошового Петра Калнишевського і духов­ного правління, висвятили і другого священика, Федора Ластовицького. Після падіння Запоріжжя Старосамарську Покровську церкву перенесли у найближче до Старої Самари село Одинківку, а речі з неї частково відіслали у Самар­сько-Миколаївський монастир, частково їх забрали козаки, які пішли на Ку­бань, а частково збереглися у теперішній церкві села Одинківки чи Кулико­ва |04. В останній є старовинні дарохранильниці з пробного срібла, два дерев'яні різьблені хрести й один образ святителя Миколи-Чудотворця з написом: «Сей образ перешел в церковь из запорожской Богородицкой крепости 1796 года»; обличчя на образі, на жаль, цілком реставроване.

У слободі Кільчені (тепер Голубівка) на річці Кільчені, в колишньому зи­мівнику двох запорізьких козаків, Василя Сухини й Гаврила Моторного, 1745— 1760 рр. була каплиця для молитов і співів, при котрій був ієромонах Самар­сько-Миколаївського монастиря. Після падіння Запоріжжя тут оселився ко­лишній козак Іркліївського куреня Іван Голуб, який перед тим прожив понад дев'ять років у Самарсько-Миколаївському монастирі, віддаючись молитвам і

Церковний лад у запорізьких козаків

постам; його зусиллями у слободі Кільчені була збудована церква Успення Бо­гоматері (1791 р.). З того часу слобода Кільчень стала йменуватися Голубів-кою на честь фундатора Івана Голуба 10°.

У селі Кочережках на ріці Самарі здавна існував Сергіїв скит Самарського монастиря; при ньому постійно жило кілька ченців та запорізьких козаків. Обов'язком цих ченців і козаків була турбота про зручності купців, промисло­виків і взагалі всіх мандрівників, що переїжджали через Самарську паланку й переправлялися через Кочережинський брід на ріці Самарі. Близько 1750 р. тут виникла слобода Кочережки, яку часто відвідував свого часу відомий колоні­затор *, поширювач православ'я і фундатор багатьох церков у Самарському краї, священик Кирило Тарловський, якого сучасники звали «диким попом». Приїжджаючи у Кочережки, Кирило Тарловський навчав люд слова божого і потім підказав їм думку про будівництво в селі церкви; цю думку схвалили, але церкву в Кочережках завершили 1778 року, вже після падіння Запоріж­жя "№.

У селі Петрівському (тепер Балабино-Петрівському), на лівому рукаві Дніп­ра Кушугумі, близько 1740 р. існувала каплиця. При ній постійно жив ієро-

"" Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 1. Ст. 71 — 73.

114 Феодосии ский обзор, териалы. Т. 448.

Историче-С. 70; Ма-1. С. 304,

Ризи із запорізької церкви XVIII ст. Гравюра кінця XIX ст.

" '' Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 431.

* Вжито у значенні «ос-воювач».

Феодосии. Материалы. Т. 1. С, 464.


• В оригіналі «в Петров- 108 Там же. Т. 1. С. 473. 112 Там же. С. 539.

ке». 109 Там же. С. 515. 113 Там же. С. 523.

107 Феодосий. Материалм. 110 Там же. С. 523. 1,4 Там же. С. 87.

Т. 2. С. 265. 111 Там же. С. 533. 115 Там же. С. 104.

монах Самарсько-Миколаївського монастиря, що відправляв церковні треби. У недільні та святкові дні до каплиці в Петрівському * сходилися місцеві й навколишні мешканці і молилися тут милосердному Богові |07.

У слободі Дмитрівці на ріці Самарі (тепер село Павлоградського пов.) існу­вав скит Самарсько-Миколаївського монастиря з кількома ченцями; у не­дільні й святкові дні сюди сходилися місцеві й навколишні жителі, слухали богослужіння, вчилися слова божого та доброго ладу в житті; сюди нерідко приїжджав «дикий піп» Кирило Тарловський. Живучи тут цілими тижнями, він учив народ слова божого і разом з ним молився господові; у свою чергу «дикого попа» часто відвідував тут азовський губернатор В. О. Черт­ков Ґм.

В урочищі річки Малої Тернівки, тепер містечку Юр'ївці Павлоградського пов., існувала каплиця, в якій молився великий подвижник старець Дорош, колишній осавул Війська Запорізького; святість його життя, безсумнівно, при­ваблювала багатьох православних козаків у цей скит; згодом, з 1766 р., сюди став приїжджати «дикий піп» наставляти християн і молитися з ними Бо­гові |09.

У зимівнику запорожця Миколи Петровича Рудя на річці Нижній Терсі, тепер слободі Миколаївці-Рудівці згаданого повіту, 1754 р. була споруджена похідна церква св. Миколи, взята з Самарсько-Миколаївського монастиря на прохання М. Рудя. При цій церкві Рудь утримував ієромонаха Самарського мо­настиря Самуїла, який виконував богослужіння й навчав християн слова божо­го й молитов; у час татарського лихоліття 1768 й 1769 рр. церква ця була знищена, а жителі врятувалися втечею у сусідній Самарський монастир. Нову церкву збудували лише 1785 р., після падіння Запоріжжя. Зробив це племінник осадчого Рудя Микола Олексійович Рудь110.

В урочищі Межиріччі, між річками Вовчою й Самарою (тепер село Межи­річчя), 1745 р. була каплиця з іконою Покрови Богородиці; при ній був чернець Самарсько-Миколаївського монастиря для молитов, пісень та повчання хри­стиян слова божого й добрих звичаїв '".

У яру Лозовому, тепер слободі Підгородній того ж повіту, 1750 й 1765 рр. була каплиця з іконою архістратига Михаїла, до якої викликали ченця — ієромонаха Самарсько-Миколаївського монастиря, для молитов, прославлянь і повчань "2.

В урочищі Андріївці на річці Вовчій, тепер слободі Бахмутського повіту, 1757—1768 рр. була каплиця з іконою Покрови Богородиці, а при ній відправляв богослужіння ієромонах Самарсько-Миколаївського монастиря "3.

У селі Підгородньому (колишньому місті Донецькому, а тепер Слов'яно-сербську) 1740 р. була похідна церква Покрови Богородиці, при якій утриму­вався ієромонах Самарсько-Миколаївського монастиря для здійснення бого­служінь та навчання християн "4.

В урочищі Чорнухиному та Поповому Яру, біля теперішнього села Чорнухи-ного, Слов'яносербського пов., була ікона св. Миколи-Чудотворця, при якій утримували священика для молитов і пісень; через це урочище пролягав шлях із Січі на Дон і Кагальник. Для мандрівників біля урочища було влаштовано постійну станцію, де вони могли знайти продовольство для себе і своїх коней і відпочити; а щоб проїжджі крім того мали можливість задовольнити тут і свої релігійні потреби, запорізький Кіш розпорядився спорудити біля Чорнухи-ної станції ікону св. Миколи і призначити до неї священика "5.

В урочищі Кагальнику при впадінні Дону в Азовське море (тепер сло­боді Кагальнику Ростовського пов.) 1750 р. була похідна церква Покро­ви Богородиці, при якій утримувався ієромонах Самарсько-Миколаївського мо­настиря. У 1768 р., під час татарського лихоліття, мешканці Кагальника схо-

Церковний лад у запорізьких козаків

валися у фортеці св. Димитрія Ростовського, а коли небезпека минула, по­вернулися до руїн рідних згарищ, а біля їхньої похідної церкви замість ієро­монаха з'явився священик Кирило Остролуцький, родом з Острога на Волині, вихованець Київської духовної академії .

В урочищі при гирлі Міуса біля Азовського моря, поблизу Таганрога, в те­перішній слободі Миколаївці Ростовського пов., 1769 р. 500 сімейних запорож­ців за розпорядженням Коша заснували три слободи — Миколаївську, Тро­їцьку й Покровську, і спільними силами влаштували у середній слободі Тро­їцькій каплицю, запросивши до неї з Таганрозької фортеці священика Ники-фора Федорова "7.

В урочищі при гирлі ріки Берди, центрі Кальміуської паланки, церква існувала вже в першій половині XVIII ст.: 1754 р. паланковий полковник Андрій По­рохня писав запорізькому Кошеві, що стара церква у Кальміуській паланці спорохнявіла і замість неї слід збудувати нову, для чого в паланку треба доста­вити необхідну кількість дерева з самарської «товщі»; у свою чергу Кіш спові­стив про це київського митрополита Т. Щербацького й попросив дозволу. Вла­дика прислав у Січ святительську грамоту й похідний антимінс, а водночас звелів відправити туди стару похідну церкву, що зберігалася в Січі від часів перебування запорожців під кримською протекцією, і поставити її в паланці для богослужінь до завершення нової церкви "8.

Біля Шангірейського ретраншементу, на кримському боці, похідну церкву влаштував запорізький полковник О. Ф. Ковпак, коли діяв із запорізькими козаками проти татар і турків, починаючи з 1771 р. й пізніше "9.

Крім перелічених 40 церков, у межах вольностей запорізьких козаків було ще 7, але коли вони виникли й ким збудовані, про це немає ніяких точних даних; відомо лише, що в середині XVIII ст. існували церкви у селах: Письмичівці, Пишнівці, Козирщині, Перещепині, Калантаївці, Сердюківці 120 й Половиці. В останній церква Успення існувала 1774 р., що видно із напису жертовника, який у наш час зберігається у церкві слободи Гупалівки Олександрівського пов.: «Сей жертвенник изділан коштом Січи запорозкой куреня Щербьінівскаго козаком Иваном Гергелем снісарскою роботою. А малярскою роботою кош­том куреня Титаревскаго Иваном Кривим 1774 год, которим да будет вічная память». Зрештою, з цього напису не випливає, що він належав саме церкві сло­боди Половиці, але про це кажуть перекази сивих дідів |2'.

Отже, у володіннях запорізьких козаків за уривчастими документальними даними ми знайшли всього 60 церков; якби до нас дійшов цілим увесь запо­різький січовий архів, то церков у Запоріжжі виявилося б значно більше; але й цього доволі, щоб заперечити думку, буцімто запорожці були зборищем людей «без жодної релігії».

Тепер, після загального нарису розвитку церкви у запорізьких краях, необ­хідно сказати про її влаштування, про стосунки пастирів з паствою, про мате­ріальний побут запорізького духовенства, про ревність запорожців до храмів божих і особливу пристрасть до урочистих богослужінь і, врешті, про найшано-ваніших ними святих та свята.

Запорізькі козаки завжди вважали свою церкву незалежною від вищої ро­сійської духовної ієрархії, тому вони хоч і зверталися до київського митро­полита для вирішення різних церковних питань та призначення духовенства у власні церкви, але в церковних справах Запоріжжя рішення свого Коша ста­вили вище влади київського митрополита, межигірського архімандрита та начальника своїх церков. Але ця церковна автономія, звичайно, не могла подо­батися російському урядові, тому з часу приєднання запорізьких козаків до Росії після 1734 р. російський уряд, поступово прибираючи до рук запорожців, намагався позбавити їх і церковної автономії. Перша нагода для цього випала

16 Феодосии. Материалы. Т. 2. С. 210.

17 Там же. С. 215.

18 Скальковский А. Исто-

>ия. Т. 1. С. 135.

19 Там же. С. 136.

20 Феодосии. Историче­ский обзор. С. 50. 121 Екатеринославские гу­бернские ведомости. 1887. № 22, 24, 25, 27.


1759 р., коли в Січ приїхав мілетський єпископ Анатолій Мелес. Прибувши до Росії в сані архімандрита для збору милостині для Афонського монастиря, а потім у сані єпископа як уповноважений турецьких слов'ян, котрі бажали пе­реселитися у південну Росію, Мелес, об'їжджаючи Слобідську Україну й Ново-росію, з'явився у Січ і тут виконав кілька урочистих богослужінь по чину архієрейському. Але, виконуючи літургію, він на єктеніях або зовсім пропускав ім'я місцевого вищого ієрарха, київського митрополита, або вимовляв ім'я Арсенія вельми «неправильно і непристойно». Синод засудив його за це, але сенат, з огляду на важливість приїзду грецького єпископа в Росію, узяв його під свій захист; запорожці також опікувалися ним і вирішили не відпускати його від себе; і все ж наприкінці 1760 р. Анатолія Мелеса позбавили сану. У Січ надійшов царський указ, у якому Війську Запорізькому «наикрепчайше повелевалось, дабы они никаких духовных лиц, кроме указно определенных от епархиального своего архиерея, отнюдь не принимали и не держали и без дозволения его никого к священнослужению допускать отнюдь не дерзали» |22. Проте запорізькі козаки все одно вважали свою церкву залежною лише від власного Коша, а не від російського уряду. На цій підставі 1769 р., під час російсько-турецької війни, вони, попри наказ фельдмаршала П. О. Румянцева, не хотіли визнати залежності запорізьких ієромонахів, що були в поході, від обер-священика всієї діючої армії. На тій же підставі кошовий отаман П. І. Калнишевський, прийнявши з Межигірського монастиря ієромонаха Германа, «людину такого хорошого життя, що може й проповіді виголошувати», іншого ієромонаха, присланого в той же час, Кошмана, звелів негайно відіслати в Межигірський монастир, бо він «непорядочно», тобто без дозволу Коша їздив до Києва. Тому, вважаючись парафією київського митрополита, запорізька церква навіть московському патріархові піддягала лише номінально, насправді ж керував нею запорізький Кіш .

Військо визнавало лише моральну залежність запорізької церкви від Києво-Межигірського монастиря. Від початку свого існування, тобто десь із 1576 р., сі­чова церква була парафією Трехтемирівського монастиря Київської єпархії, але згодом, після спустошення цього монастиря в період польсько-козацьких воєн ЗО—60-х років XVII ст., вона стала вважатися залежною у духовному відношенні від Києво-Межигірського Спасо-Преображенського мона­стиря |2\ Та цей зв'язок січової церкви з Межигірським монастирем почат­ково, мабуть, був нетривкий: в усякому разі, у другій половині XVII ст. запо­різькі козаки клопоталися про приписку своєї церкви до нього. Від цього часу, зокрема, до нас дійшли два листи кошового Івана Сірка та кошового Григорія Іваники з приводу відновлення стосунків січової церкви з Межи­гірським монастирем. Іван Сірко 1676 р. писав у Межигірський монастир, про­сячи ігумена прислати в Січ когось із уставників на правий крилас, бо «свіцкіе панове дяки» з одного боку нездатні до церковної справи, а з другого — не вміють цінувати «ласки войсковой» і спокійно жити в Січі. Водночас спові­щав, що Військо Запорізьке вирішило надсилати свої прибутки в той монастир, котрий молитиме за нього милостивого Бога і при котрому є шпиталь для недужих козаків, тобто Межигірський |25. Кошовий Г. Іваника з суддею Ме-ченком, писарем Константієвичем, осавулом Цесарським, курінними Стягай-лом, Олексієнком, отаманами Яковом і Павлом та всім товариством низовим 1683 р. точніше висловлювали своє ставлення до Межигірського монастиря, пишучи так: «Оскільки нам, усьому Військові Запорізькому, письмово кла­нялися наші духовні отці, чесний панотець Василій Васьковський, ігумен київський Межигірський, з усім собором і з братією своєю '26, прохаючи затвердити письмовим зобов'язанням усього війська на майбутні часи й літа, щоб тепер і на майбутні часи прислані священики з їхнього суспільного київ-

122 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 162.

123 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 132, 133.

124 Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 2. С. 275.

125 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 125.

Листа передаємо зворо­тами сучасної нам мови.

Церковний лад у запорізьких козаків

ського Межигірського монастиря, а не з іншої якоїсь святої обителі службу божу у церкві святій нашій запорізькій Покрови пресвятої Богородиці викону­вали і всі належні правила на спасіння військові відправляли й духовними отцями товариству були, і щоб парафія наша запорізька завжди у їхньому во­лодінні перебувала. І ми, все військо, бачачи протягом немалого часу, яке пристойне чернече й суспільне життя у отців київських межигірських, визнаю­чи чин їхній монастирський хвали гідним, вважаючи його для спасіння людей корисним, привітним і гостинним, маючи і у війську, і у церкві нашій служителів його немало, й бачачи лад у церкві св. Покрови постійний, відправу церковної служби монастирську і всім тим тішачися, ми, військо, після всього цього од­ноголосно й добре між собою порадившись, те прохання вищеназваних отців прийняли і у скарбницю військову сховали, а на їх бажання погодилися,


Портрет запорізького полковника Опанаса Ковпака. 1775 р. Художник Андрій Маклаковський Одеський історичний музей

щоб церква запорізька св. Покрови і вся парафія наша завжди за ними залиша­лася на майбутні часи, щоб і при св. Покрові незмінно священнодіяли особи з монастиря суспільного київського Межигірського і Війську Запорізькому богомольцями й духовними отцями були. При цьому ставимо свою умову, щоб монастир на цю святу справу присилав людей здібних і статечних: двох священиків, диякона й уставника. Викладену нашу військову згідну волю цим нашим військовим підписом і печаткою тепер і назавжди на майбутні часи підтверджуємо. На закінчення бажаємо і просимо, щоб ніхто на вічні часи не порушив і не скасував ні нашої волі військової, що йшла за волею божою, ні нашої постанови, щоб військове слово, нітрохи не суперечне волі божій, а нав­паки спрямоване на возвеличення слави божої, було завжди поважним, ста­течним і, мов скеля, непорушним» |27.

Києво-Межигірський Спасо-Преображенський монастир користувався у за­порізьких козаків особливою увагою перед іншими київськими монастирями саме тому, що він був ставропігійським, тобто безпосередньо підлягав патрі­архові всієї Росії і був вилучений з відання російського православного синоду й місцевого митрополита, що цілком узгоджувалося із прагненням запорожців зробити свою церкву незалежною від митрополії. Не можна сказати, що прагнення запорізьких козаків зробити свою церкву парафією Межигірського монастиря скрізь зустрічало цілковите співчуття: інші монастирі і навіть вище духовенство у Києві зовсім не бажали відступати запорізьких церков лише Межигірському монастиреві. Так, 1686 р. київський митрополит Гедеон звелів усі церкви Війська Запорізького низового підкорити митрополичій кафед­рі, виключивши всілякі стосунки братії Межигірського монастиря із запорізьки­ми козаками. Тоді межигірський ігумен Феодосій Васьковський відкликав свою братію з Запоріжжя спеціально відрядженим ченцем Тарасієм, і водночас через Іродіона, Філарета й Гавриїла поскаржився всеросійському патріархо­ві за претензії київського митрополита на запорізьку паству. Дізнавшись про розпорядження митрополита Гедеона, запорожці написали листа ігумену Васьковському, в якому, дивуючись з немилості й неприхильності його до себе за відкликання з Січі монастирської братії, доводили, що запорізька церква не підлягає владі київського митрополита, і що вони, запорожці, звер­нуться до великого царя, найсвятішого патріарха і його милості гетьмана Івана (Мазепи), щоб ті виявили свою ласку Війську Запорізькому й залишили його при попередніх правах. На закінчення ж проголошували, що не буде церква бо­жа запорізька відлученою від монастиря Межигірського, доки тектиме вода у Дніпрі й стоятиме Військо Запорізьке низове на землі. У Москві стали на бік запорізьких козаків та ігумена Феодосія, і патріарх Йоаким грамотою 5 березня 1688 р. на ім'я ігумена Феодосія запорізьку церкву знову проголошував пара­фією Києво-Межигірського монастиря: «Церкву божу в Січі запорізькій, яка перебуває у повній і слушній патріаршій владі, доручити єдино віданню Ме­жигірського монастиря, з підтвердженням давнього звичаю, аби військо низове отримувало своє духовенство тільки з цієї обителі» |28.

Стосунки запорізьких козаків із Києво-Межигірським монастирем перерива­лися лише в 1709—1734 рр., коли вони перебували під протекцією кримського хана й турецького султана — «ходили по турках та по кавулках». А після повер­нення козаків під російську державу 1734 р. їх зв'язок з Межигірським мо­настирем не припинявся аж до падіння Січі.

Кожен із козаків Запорізького Війська вважав своїм обов'язком у мирний час двічі побувати «у Межигорського Спаса»; запорізькі козаки робили великі гро­шові вклади в цей монастир, постачали його цінним начинням — чашами, хрестами, євангеліями, багатим убранням |29. На власний кошт будували церкви й великі будівлі як у монастирі, так і в його маєтках, посилали в монастир цілі вози риби, солі, хутра, вина, дарували братії робочу худобу й чудових породи­стих коней. А багато хто з них і сам після бурхливого, сповненого всіляких

127 Скальковский А. Исто- 128 Там же. С. 127—129. ниє сочинений. T. 2. С. 283, рия. T. 1. С. 127. 129 Максимович M. Собра- 284, 285.

Церковний лад у запорізьких козаків

військових пригод життя, закінчував свої дні в мурах цієї священної й запо­вітної для них обителі. Ченці, «маючи велике пожалування із Запоріжжя» |3°, завжди пам'ятали добродійства запорізьких козаків і називали їх не інакше, як «ктиторами» й «фундаторами» Межигірського монастиря.

Натомість за всі благодіяння від запорізьких козаків Києво-Межигірський монастир постійно посилав зі своєй братії на Запоріжжя начальників для всього запорізького духовенства, настоятелів для Самарсько-Миколаївського монастиря, ієромонахів, священиків, дияконів, читців і півчих для січової і па­рафіяльних церков, антимінси й святе миро для нових церков та помазання неправославних християн, котрі переходили в лоно православної січової церкви.

Для власне січової церкви Межигірський монастир щорічно, переважно у вересні, присилав двох ієромонахів, диякона та одного чи двох уставників; окрім них у січовій церкві були й паламарі, як видно із синодика Нехворощан-ського Заорільського монастиря 1714 р., на одній зі сторінок якого є запис: «Род паламаря січового Ивана Гаркуши» |3'. Всі духовні особи, прислані з Ме­жигірського монастиря у Січ, крім ченців, відряджених у Самарський монастир, могли залишитися, як і світська старшина, на своїх місцях лише протягом року. Винятки з цього загального правила робили лише для дуже небагатьох особливо гідних осіб, та й то «с войсковой ласки», а не за бажанням київського начальства. Такі часті заміни духовенства у Січі робили, очевидно, з тим, щоб не давати йому можливості глибоко пускати коріння в землі запорізьких коза­ків і цим гарантувати суспільну свободу від посягань духовної влади; тому ду­ховні особи не мали жодної урядової влади серед козаків, «а навпаки, самі військовій старшині зобов'язані бували й робили все за повелінням їхнім» 132, і взагалі не сміли втручатися у будь-які світські справи, за винятком заступ­ництва за злочинців і присутності при покаранні в церкві, коли хтось із козаків вчинить незначне правопорушення . Що ж до білого духовенства, яке призна­чали у парафіяльні церкви вольностей запорізьких, то воно спочатку з'явля­лося до начальника запорізьких церков, потім складало присягу на вірність Кошеві й лише після цього отримувало певні парафії та паству 134. Від ду­ховних осіб, котрих присилали в Січ, насамперед вимагалася безшлюбність, тому Межигірський монастир завжди призначав до січових козаків ченців, крім парафіяльних церков, куди можна було посилати і сімейне духовенство. Далі від них вимагали начитаності у слові божому, красномовності, голосистос­ті, особливо від дияконів, і тверезості. Сам начальник запорізьких церков по­винен був кожної неділі й свята виголошувати проповіді, неодмінно на-пам ять, українською мовою ; тих, хто не задовольняв цих вимог, запорізькі козаки відразу виряджали з Січі, а хто задовольняв — залишали у себе, вияв­ляючи до них велику повагу.

У важливих церковних питаннях, наприклад, при будівництві нових церков, запорізький Кіш, наскільки видно з багатьох документів XVIII ст., обов'язково звертався за благословенням безпосередньо до київського митрополита, на що останній відповідав січовому товариству духовними грамотами. Після запро­вадження у Запоріжжі так званого намісницького правління (близько 1760 р.) стосунки Коша з митрополитом дещо ускладнилися: крім Коша, митрополито­ві писало й духовне правління за підписом «хрестового намісника». Очевидно, цю процедуру вигадали для того, щоб поставити запорізьку церкву в безпосе­редню залежність від російського престолу, до чого уряд прагнув уже із сере­дини XVIII ст., коли особливим указом запорізьким козакам «крепчайше» наказувалося, «аби вони надалі без дозволу єпархіального свого архієрея ні­кого до священнослужіння допускати не важилися» ,36.

' Филарет. Черномор­ская Николаевская пу­стынь. С. 28.

131 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 1. С. 107.

Мышецкий С. История. С. 45.

133 Рондо К. С. 446.

'34 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 130.

Устное повествование Н. Коржа. С. 46. 136 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 162.

Кошти січовому і взагалі всьому запорізькому духовенству виділяли частко­во із спільного військового жалування, яке щороку присилали в Січ із російської столиці, частково від продажу церковних свічок, від зборів за перевози, від різних ловів, крамниць, шинків: шоста бочка від привезених у Січ вина й горіл­ки І37, а найбільше зі щедрих датків, духовних заповітів та військової здобичі. У запорізьких козаків XVI — XVIII ст. загальноприйнято було перед смертю давати частину свого майна у церкву «на помин козацької душі», так само прийнято було після повернення з військових походів ділити свою здобич на три частини й першу частину «від кожного меча й весла» віддавати мона­стирям і церквам свого й чужих країв, як співається у козацьких думах:

«Срібло, злото на три частки паювали:

Першу часть брали, на церкви покладали,

На святого Межигорського Спаса,

На Трехтемировський монастир,

На святую січовую Покрову давали,—

Которі давнім козацьким скарбом будували.

Щоб за їх, вставаючи і лягаючи,

Милосердного бога благали,

А другу часть поміж собою пайовали,

А третю часть брали,

Очеретами сідали,

Пили та гуляли».

Забезпечивши своє духовенство матеріально більш, ніж достатньо, запо­різький Кіш тим самим зовсім не виключав права духовних осіб брати винаго­роду за виконання таїнств і відправу треб, лише обмежив цю платню раз і назавжди встановленою нормою. За цією нормою за сорокоуст * брали 4 крб., за вінчання досить заможних — 1 крб., середньозаможних — 60 коп., неза­можних — 40 коп., за суботник ** — 50 коп., за похорони великі, зі службою,— ЗО коп., малі — 15 коп., за похорон дітей — 5 коп., за освячення хати — 30 коп., за панахиду, поминальний обід, поминання у великий піст і читання акафіста — по 20 коп., за молебень — 10 коп., за хрещення — 5 коп., за молитву над кухликами і за запис у метрику — по 5 коп., за сповідь, молитву перед Різдвом, Пасхою та за освячення пасок — по 1 коп.138

Відступи, які дозволяло собі в цьому плані запорізьке духовенство від поста­нов Коша, негайно припиняли в зародку. Наприклад, 1765 р. Кошеві доповіли, що самарські священики дозволили собі різні «здирства» з парафіян, брали за вінчання більше 3 крб., продавали для церков свічки, лише зверху обмазані воском і непридатні для горіння, «ні до церковної справи, ні до читання». Зва­живши, що через високу платню за вінчання «простонравные народы могут сходиться и творить беззаконный бракосочетания», а від підробки церковних свічок «грешно перед Богом і зазрительно совести», запорізький Кіш особливим ордером від 22 січня наказав самарському полковнику Олексію Коцирі не­гайно припинити ці зловживання і в крайньому разі відіслати бажаючих об­вінчатися у Самарський монастир, як це робилося здавна |39.

Богослужіння у запорізьких козаків виконувалися щодня «неодмінно» за чернечим чином східної православної церкви. Церква, в усякому разі січова, завжди відзначалася ліпотою, дорогою ризницею і найбагатшим церковним начинням, кращого за яке, як зауважували свідки, не знайти було в усій тодіш­ній Росії. І справді: царські врата останньої січової церкви були відлиті з чисто­го срібла, ікони сяяли золотими шатами, а лики їх були писані кращими «ві­зантійськими художниками, священичі ряси ковані щирим золотом, священні книги в масивному сріблі з коштовними каменями м0. Під час служби запорож-

137 Феодосии. Историче­ский обзор. С. 56; Мы-шецкий С. История. С. 45, 46, 49.

* Молитви за померлого 40 днів після смерті.

** Тут — пом'яник, запис у поминальну книгу.

Феодосии. Историче­ский обзор. С. 16. 139 Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский

монастырь. С. 117. 140 Устное повествование Н. Коржа. С. 29; Эвар-ницкий Д. Запорожье. Т. 1. С. 85; Т. 2. С. 48—51, 191 — 193.

Церковний лад у запорізьких козаків

ці поводилися дуже статечно, у церкві ставали відповідно до чинів: прості козаки шеренгами серед церкви, старшини й кілька дідів за особливими бо ку­нами чи стасидіями, чудово вирізьбленими й помальованими яскраво-зеленою фарбою, які стояли з обох боків біля стіни, що ділила церкву на дві половини. При читанні євангелія всі козаки випростовувалися й до половини витягали шаблі з піхов на знак готовності захищати зброєю слово боже від ворогів. На єктеніях згадувалися імена членів імператорської родини, члени сенату, син­кліт, а далі поіменно: кошовий, суддя, писар, осавул. При богослужінні коза­ки особливо любили пишність і урочистість, для чого утримували цілий хор. Користалися також випадковим приїздом у Січ якогось архієрея, запрошуючи його здійснити відправу у січовій церкві з усією урочистістю архієрейського чину. Так сталося, наприклад, із грецьким єпископом Мелесом, який про­їжджав Слобідською Україною і Запоріжжям і на прохання запорожців вико­нав кілька богослужінь, що надзвичайно захопило всіх козаків: «Видовище архієрейського служіння все простонародне запорізьке військо вельми вдоволь­нило. Оскільки місто це прикордонне, приїжджих і іноземного люду досить було, у прославленні божому, в похваленні знаменита користь здобута бу­ла» 141. Запорожці запропонували єпископові назавжди залишитися в Січі і на­віть виклопотали у сенату указ про це |42, і лише згодом, коли синод засудив А. Мелеса на негайне вислання за кордон, відпустили його, вручивши багаті дарунки та гроші.

Крім повсякденної служби, у запорожців завжди служили соборні панахиди і спеціальні сорокоусти по померлих воїнах як у січовій, так і в парафіяль­них церквах |43; крім того, школярі окремо читали по них псалтир і дзвонили у дзвони 144. На вічну пам'ять імена вбитих козаків записували в синодик або на особливу табличку у вигляді подовгастої дерев'яної лопаточки, котру диякон тримав перед престолом, вичитуючи з неї імена полеглих захисників віри |45.

Не можна не відзначити ще однієї особливості Запоріжжя: у козаків, як людей військових, певні святі і свята користувалися особливою повагою, а саме: Покрова Богородиці, архістратиг Михаїл та Микола-Чудотворець. На честь Покрови пресвятої Богородиці завжди влаштовували церкву в Січі; це свято мало для козаків подвійне значення: під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії, ні морської бурі; під покровом Пріснодіви вони залишалися нежонатими і свято виконували головний девіз свого життя — захист православної віри. Архістратиг Михаїл, найголовні­ший «з безплотних сил воїн», був невидимим керівником запорожців на війні, сповіщав їм своєю сурмою про перемогу і давав знак до відступу. Святитель і великий чудотворець Микола, який здавна користувався у руських людей славою покровителя всіх, хто «плаває, мандрує й подорожує» '46, незримо супроводжував козаків у їхніх морських походах, підбадьорював і втішав під час страшних бур на Чорному морі, котре так часто несло їх чайки то до Синопа й Трапезонта, то до Акермана й самого Царгорода. З другої половини XVIII ст. великою повагою стало ще користуватися свято на честь Андрія Первозванного як першого, за переказом, поширювача у придніпровських краях істинної й пра­вославної Христової віри, який возвістив шлях і славним низовим лицарям, що в цих самих місцях боролися за святість віри, чистоту церкви і єдність руського народу.

141 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 145.

Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 2. С. 282.

143 Величко С. Летопись. Т. 2. С. 366.

144 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 143.

Така лопаточка доне­давна була в церкві с. По­кровського, заснованого на місці колишньої Нової Січі. 146 Герберштейн С. Запи­ски о Московии. СПб, 1866. С. 65.

САМАРСЬКИЙ ПУСТЕЛЬНО-МИКОЛАЇВСЬКИЙ МОНАСТИР

Серед описаних запорізьких святинь чільне місце займає Самарський Пу­стельно-Миколаївський монастир '. Цей монастир — чудова святиня і за істо­ричними споминами, і за великими діяннями подвижників, і за його винятковим становищем: у ньому виникла перша в усьому запорізькому, а теперішньому ка­теринославському й херсонському краях церква; в ньому було закладено пер­ший зародок просвіти — монастирську школу; з нього вийшли перші апостоли віри і благочестя на весь край неозорої пустелі; у ньому зберігається безліч до­рогих вкладів наших іменитих предків; у ньому спочивають кості видатних ді­ячів південно-руського краю, великих посників і молільників православної хри­стиянської церкви. Тому святиня ця має і повинна мати свою історію. Рік засну­вання Самарського монастиря точно не встановлений, та наскільки можна су­дити з уривчастих документів і переказів, що дійшли до нас, початки його було закладено незабаром після 1576 року, коли польсько-литовський король Сте­фан Баторій дарував козакам старе місто Самарь з монастирем і перевозом 2. На двадцять п'ять верстов вище гирла ріки Самари, серед густого, віковічного й непрохідного лісу з товстелезних дубів, між рікою Самарою та її рукавом Самарчиком простягся величезний низький і абсолютно рівний острів; по ньо­му шастали цілі зграї диких птахів, цілі табуни різних звірів, а навколо росла густа, висока й соковита трава; серед трави блищали чисті, мов скло, озера, наповнені безліччю риби, раків і всілякої лісової та водоплавної птиці. Саме на цьому острові бозна-звідки близько 1576 р. з'явилося двоє якихось ченців-пустельників. Віддаючись молитвам, утримуючись від їжі й питва, вони нікуди не відходили від свого притулку ..й не бачили нічого, крім неба й лісу, диких зві­рів і полохливих птахів. Та відлюдне місце серед віковічного лісу манило до се­бе, мабуть, не лише відлюдників, а й тих, кому треба було сховатися від переслі­дувань властей і хто займався не молитвами й постами, а грабунками і кривавим розбоєм. Отож, незабаром після оселення на острові скромних подвижни­ків у самарських лісах з'явилися так звані «кам'яники», тобто розбійники, які досі жили в кам'яних печерах на берегах Дніпра навпроти порогів. Блукаючи

З історії Самарського мо­настиря ми маємо чотири твори: Гавриил. Историче­ская записка о Пустынно-Николаевском Самарском монастыре. Одесса, 1838; Феодосии. Самарский Пу­стынно-Николаевский мо­настырь. Екатеринослав, 1873; Топографическое описание Самарско-Нико-лаевского монастыря / / Зап. одес. об-ва. Т. 12. С.

472; Надхин Г. Церковные памятники Запорожья. М., 1878; Андриевский А. Исто­рические материалы. К., 1882. Т. 2. С. 65. 2 Миллер Г. Исторические сочинения. С. 43.

Самарський Пустельно-МиколаТвський монастир

лісом, вони випадково набрели на ченців і, впевнившися, що обране тими місце з усіх поглядів зручне для відлюдного й безпечного життя, попросили їх прийня­ти до свого товариства. За це вони здобували для них їжу, приносили воду й допомагали в роботах. Так минув якийсь час; ченці молилися Богові, кам'яники працювали за них і врешті навіть збудували їм невеличку келійку, але весь час приховували від ченців своє заняття. Та через певний час ченці дізналися про страшну таємницю своїх незваних добродіїв і негайно вирішили втекти від них. Довідавшися про це, розбійники затримали ченців, може зі страху перед ви­криттям, а може з тим, щоб їх молитвами випросити у Бога прощення за свої злочини. Так ченці хоч-не-хоч повинні були далі жити з розбійниками. Але злодій краде до пори до часу; так і розбійники: запорожці вже давно чули про їх злочини, давно стежили за ними запорізькі роз'їзди, і врешті схопили зло­чинців. Та можна собі уявити подив запорожців, коли вони разом із розбійни­ками знайшли і ченців! Але подив швидко минув і запорожці, пов'язав­ши злочинців, звільнили самітників і навіть дарували їм різні привілеї. Та ще й запорізький Кіш, довідавшися про знайдених у самарському лісі самітників, наказав збудувати на місці їхнього житла невелику фортечку з підвалами й потаємними ходами, потім при фортеці спорудити невелику дерев'яну церков­цю в ім'я святителя й великого чудотворця Миколи, при церковці поставити шпиталь і кілька житлових будівель для поранених, хворих, старих і «зубо-жалих» запорожців. Згодом новозбудованій церкві вельможний Кіш виділив «власні грунти», тобто певну ділянку лісу, орної землі й лук, а 1602 р. викликав до нового монастиря з київського Межигірського Спасо-Преображенського монастиря настоятеля, ієромонаха Паїсія, родом волоха, людину начитану у святому письмі й водночас вмілого «рани заліковувати і хворим допомагати». Прибувши до нової обителі, Паїсій незабаром перетворив її на справжній мона­стир, виклопотав від одного із вселенських патріархів ставропігію для нього (можливо, від константинопольського) на основі того, що й Волощина, батьків­щина Паїсія, перебувала в церковній залежності від константинопольського патріарха. Згодом встановив загальні правила для всієї братії, ввів спільну тра­пезу та чернечий устав у богослужінні. Таким чином, уже на той час Самарський Пустельно-Миколаївський монастир став для запорізьких козаків заповітною святинею, палладіумом всього краю. «Це — рай божий на землі, це — істинна Палестина, це — істинно новий Єрусалим!» — зворушено казали вони. Дивля­чись на святу обитель і на високі подвиги її іноків, вони під старість і самі не­рідко відходили в Самарський монастир або ж оселялися неподалік від нього зимівниками й селами.

Але виникнувши так швидко і так швидко влаштувавшися, Самарський мона­стир протягом XVII століття зазнав багатьох внутрішніх і зовнішніх лих і тому багато разів і внутрішньо й зовнішньо змінювався: під час війни між Росією й Польщею після приєднання України до Росії 1654 р. і навіть після закінчення цієї війни 1667 р. Андрусівським перемир'ям, коли запорізькі козаки опинилися у подвійній залежності і від московського царя, і від польського короля, поляки та їх союзники татари й турки не раз грабували й руйнували монастир 3. Але 1670 р. московський цар Олексій Михайлович на прохання кошового отамана Михайла Ханенка * особливою грамотою висловив свою прихильність і готов­ність захищати запорізьких козаків від їхніх ворогів, водночас закликаючи до діяльності братію Самарсько-Миколаївського монастиря. Тоді молодий мо­настир завдяки старанням запорожців і московських ратників, що стояли на кордоні російських володінь і «союзно, братерсько» допомагали козакам, швид­ко поправився після лихоліття: його було відбудовано і в ньому споруджено но­ву церкву; замість криків і стогонів знову пролунали похвальні співи й поли­нула жива молитва до Бога. А наприкінці XVII ст. на Самарсько-Миколаївський монастир знову спала біда: 1688 р. його відвідав російський князь Василь Ва­сильович Голіцин. Зробивши невеликий внесок «у п'ятнадцять карбованців»,

'' Як, наприклад, 1653 й * 1670—1674 рр. М. Ха- ненко був гетьманом Пра-1654 р. вобережної України.

15 д. І. Яворкицький



225
князь Голіцин, з огляду на військові дії Росії проти Криму, порадившись з геть­маном Іваном Мазепою, збудував поблизу монастиря у Старій Самарі так звану Новобогородицьку фортецю. Запорізькі козаки, вбачаючи в цьому обмеження своїх козацьких прав, разом із братією Самарського монастиря відкрито висту­пили як проти Мазепи, так і проти Голіцина. Оскільки невдоволення йшло на­самперед з Самарського монастиря, князь Голіцин вчинив з ченцями як з бун­тарями й крамольниками: російські війська «облегли великим облежаніем» монастир, схопили багатьох ченців і піддали їх допитам і катуванням. У той же час гетьман Мазепа готувався жорстоко відомстити запорожцям, але 1690 р. в околицях Самарського монастиря спалахнув великий мор, так звана «нагла смерть», а слідом за цим усе Запоріжжя зазнало жахливого спустошення від нищівної сарани. Це врятувало запорожців від гніву розлюченого Мазепи; але ця ж обставина, з огляду на бездіяльність керівників монастиря Алімпія, Со-зонта й Кессарія, згубно вплинула на стан Самарсько-Миколаївської обителі: келії її знову залишилися без пожильців, церква без богослужіння, села майже без жителів.

На початку XVIII століття, після нещасливого для запорожців 1709 р., і після відходу їх з рідних місць «на поля татарські, кочів'я агарянські». Самар­сько-Миколаївський монастир зазнав таких злигоднів, яких ні досі, ні зго­дом не зазнавав: запорожці, покидаючи рідні місця, частину монастирського добра спалили, частину забрали з собою, а сам монастир передали в управління Азовсько-Предтеченському архімандритові Йосифу. Та це було лише перше лихо, яке спіткало монастир: після Прутського миру 1711 р. між Росією й Ту­реччиною Самарський монастир з усіма лісами й угіддями, селами й хуторами, потрапив у володіння турків і став притулком для хижих татар. Майно було розграбоване, святиня обернена на попіл, заповідна діброва частково виру­бана, частково спалена. Так тривало до 1720 р. Відтоді монастир знову, хоча й помалу, став відновлюватися. Тоді всі українські жителі від ріки Самари й до ріки Орелі за рішенням російського уряду перейшли у відання миргород­ського полковника Данила Павловича Апостола та його сина Павла. Апостоли сміливо об'їжджали цю місцевість, заселяли її козаками, які приходили з-за Дніпра, а для самого монастиря, коли від нього дещо відсунулися татари, випи­сали з Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря настоятеля, ієромонаха Іоанникія. З великими зусиллями Іоанникій влаштував у монастирі кілька келій і 1732 р. закінчив Троїцьку церковцю і розпочав у ній богослужіння за монастирським чиноположенням. На велике щастя для монастиря 1734 р. запорізькі козаки знову повернулися на свої згарища під скіпетр російських володарів, і тоді він швидко відновився з руїн. Запорізький Кіш не шкодував нічого, аби лише підняти добробут своєї святині, а начальник усіх запо­різьких церков, ієромонах із Межигірського монастиря Павло Маркевич доклав усіх сил, щоб якомога швидше відновити й довести до належного ладу його головні святині. Наступного року головний прикордонний на­чальник, який будував так звану Стару Українську лінію, генерал-майор граф Йоганн Вейсбах із політичних міркувань багато в чому сприяв добро­буту і зміцненню Самарського монастиря, але ще більше сприяв цьому начальник російських військ генерал-лейтенант Леонтьєв, який готувався до війни з турками й тимчасово стояв з військами на ріках Кільчені й Самарі. Леон­тьєв дивився на Самарський монастир як на важливу базу укріплень проти турків у розпочатій 1735 р. війні. Тому водночас з відновленням церков у мо­настирі полагодили давні підземні ходи, відремонтували підвали й каземати, до­давши до них нові приміщення чи то для складу провіанту, чи то для хворих і поранених. У розпочатій війні запорізькі козаки спочатку перемогли під сті­нами монастиря татарського проводиря султана-нуреддіна, далі розбили крим­ських татар і ногайців, очолюваних Феті-Гіреєм. З того часу завдяки увазі запо­різьких кошових отаманів Івана Милашевича і Якова Тукала, які дарували монастиреві «патент» на керівництво Самарою, завдяки кошовим Якимові Ігна-товичу, Данилу Гладкому, Григорієві Лантуху, Пилипу Федоріву та Олексієві Білицькому, які надали йому «на потомньїе времена» значну кількість лісу,

Самарський Пустельно-Миколаївський монастир

землі, лук, рибних озер і річок; врешті, завдяки самому Кошеві запорізькому, який встановив особливу «роківщину» чи «ругу» для монастиря від хлібних за­пасів, крамниць, шинків, рибних ловів, звіриних прибутків, від поділу військової здобичі та військового жалування; далі, завдяки частим пожертвам, як, напри­клад, самарського полковника Кирила Красовського, який записав на монастир чудовий острів Монастирський на ріці Дніпрі, навпроти слободи Половиці; на­решті, завдяки старанності й праці настоятелів монастиря, особливо Терентія, Миколи, Досифея, Фотія, Іраклія, Самійла, Володимира, Паїсія — завдяки всьо­му цьому добробут його значно зріс і внутрішня організація була доведена до належного ладу. Так, у ньому було введено афонський статут, збільшено чисель­ність братії, зрубано «вітальниці», або заїжджі двори, відкрито школи й лікар­ні, засновано хутори й заведено верхолазні борті, влаштовано дачі, млини й мо­настирські загороди, «встановлено» рибні лови на ріці Самарі, її притоках та трьох озерах — Лукуватому, Мазничному й Глушковому, заселено ціле село Чернече підданими, вотчинниками й прислужниками монастиря, сімейними й безсімейними, кількість яких сягнула тоді 500 осіб обох статей; нарешті, було здійснено опис усього майна і складено коротку історію монастиря. Так, у середині XVIII ст. Самарський монастир став центром усієї пів­нічної окраїни запорізьких вольностей. Біля його стін проводилося два ярмарки — 9 травня, в день св. Миколи, й 6 серпня, в день Преображення Господнього 4; і сюди стали стікатися з Малоросії, польської і Слобідської України, від тихого Дону і з далеких великоросійських губерній, Орлов­ської й Курської, різні прочани, стали приїжджати козаки з Січі або для говіння, або щоб замкнутися у його відокремлених келіях, або щоб закінчити дні свої у мирній обителі. Тут, наприклад, доживав віку «подякувавшій Сичь за панство» колишній кошовий Пилип Федорів, який приніс у монастир «капшук червінців» і помер тут 1795 р., маючи 101 рік; тут закінчили життя колишній військовий товмач Іван Швидкий, колишній військовий писар Дмитро Ромалов-ський, колишній військовий суддя Мойсей Сухий та багато інших старшин і простих козаків. А ближчі парафіяни Самарського монастиря, мешканці його сіл, хуторів і дач, і хрестилися в монастирі, і вчилися закону божого, і вінчалися за особливим правом, дарованим київською митрополією, і врешті ховали їх біля його стін.

Добробут монастиря зріс тоді настільки, що він сам не раз допомагав запо­різькому Кошеві під час якогось лиха, наприклад, нищівної пожежі в Січі, лю­того холоду взимку, коли січове товариство потребувало будівельного лісу чи дров, або в критичні моменти всього Війська Запорізького, коли треба було «під­тримати військову славу», пристойно спорядити для подорожі до Москви пред­ставника війська, суддю Миколу Косолапа: монастир тоді не лише виділив не­обхідні кошти, а й запропонував власний повіз, виписаний колись за рахунок військових коштів із Відня і подарований «вельможним Кошем» монастиреві. Разом із матеріальною допомогою Самарський монастир надавав Запорізькому Військові й моральну підтримку. Коли 1767 р. піднявся страшний гонитель ля­хів і євреїв Максим Залізняк, коли все Запоріжжя охопило хвилювання й три­вога і в самому монастирі з'явилися таємні підбурювачі народного повстання, отці і братія монастиря зуміли застерегти запорожців від їх згубного впливу і заспокоїти збурену свідомість. Так само діяла монастирська братія й наступ­ного року, коли серед запорізького поспільства діяли агенти польських конфе­дератів, які прагнули підняти низове товариство разом із колишнім кошовим Пилипом Федорівом, який жив у монастирі, проти російського уряду, стати на бік Туреччини і перейти жити в Крим під безпосередню протекцію султана. Тоді настоятель монастиря ієромонах Самійло наказав схопити польського емі­сара й негайно відправити у Кіш.

У той час ні морова пошесть, ні неврожайні роки, ні люті зими, ні дві страшні татарські навали 1769 р. під проводом султана-калги, не завдали великої шкоди Самарському монастиреві; братія пережила все це без особливих нещасть, і під

4 Феодосии. Самарский Пустынно-Николаевский монастырь. С. 116.,


час першої російсько-турецької війни, за імператриці Катерини II, монастир давав притулок у своїх стінах багатьом хворим і пораненим, а за вбитих на війні братія гаряче молилася біля престолу божого. Православна обитель не від­мовляла в гостинності навіть полоненим ворогам — татарам, туркам і ногай-цям. Настоятель Ієссей турбувався про мусульман як про власних братів по вірі, а ієромонах Герман, дуже вчений і начитаний у слові божому пастир, розмов­ляв з ними про істинну віру в Бога і багатьох із них навернув у християнство. Двоє з цих прозелітів, чернець Миколай із турків та чернець Георгій з татар, згодом прославилися доброчесністю й заслужили загальну любов своєю лагід­ністю й покірністю: першого з них називали «провидцем» і «знатником прире­чень божих», другого — «удатним лікарем», який за допомогою цілющих трав лікував людські хвороби й недуги.

Таким Самарський монастир був у згубний для всього Запоріжжя 1775 рік, коли було знищено запорізьку Січ; Самарський монастир на прохання архімандрита Києво-Межигірського монастиря Гавриїла та намісника Самар­ського монастиря Аркадія, подане на ім'я генерал-губернатора Новоросійського краю князя Г. О. Потьомкіна, залишився недоторканим. На той час за монасти­рем значилися: одне велике село Чернече з 50 дворами селян, 4 хутори — при річках Родині *, Підпільній, Лозуватій, Кільчені, 5 пасік — у Грищиному, Орло­вому Куті, Дикому Куті, Дібровці й Пристіні, 4 млини — на ріці Самарі, в урочи­щі Хащовому два, на річці Самарчику, навпроти містечка Новоселиці один і ще один нижче за течією, крім того, велике озеро Солоне у Дібровці із протокою до ріки Самари та річка Протовч із протоками, затоками з Дніпра та островом серед них з лукою. На всі вказані села, хутори, пасіки, млини, озера й угіддя Самарський монастир отримав три межові книги, за якими у нього значилося придатної та непридатної землі 18 648 десятин і 2300 квадратних сажнів; за видачу книг з монастиря утримали 559 карбованців і 45 3/4 копійки держав­ного мита 5. Та це було останнім торжеством монастиря: 1780 р. його позбавили самостійності й оголосили приписним до Києво-Межигірського монастиря. Лише одна подія на якийсь час звеселила серця братії запорізької обителі — будівництво 1787 р. замість старого спорохнявілого дерев'яного собору нового кам'яного, спорудженого завдяки старанням знаменитого в історії запорожців «дикого попа», у світі дворянина Кирила Миколайовича Тарловського, та ко­лишніх військових старшин Пилипа Федоріва, Максима Косолапа, Федора Золотаря, Федора Стовби та Яреми Максимовича Малого. Але ця радість була нетривкою: 1791 р. Самарський монастир зробили «домом катеринославських архієреїв», 1794 р. за наказом князя Потьомкіна у нього відібрали селян, а по­тім позбавили й більшої частини земельних володінь: з 18 648 десятин і 2300 квадратних сажнів залишили лише 1632 десятини й 1630 квадратних саж­нів, а під кінець і цю кількість зменшили до 341 десятини 6.

У наш час монастир виглядає так: він стоїть на дуже рівній місцевості, зі східного, північного й частково західного боків оточений високим дубовим лі­сом, з південного боку межує з піщаною рівниною, на якій стирчать лише сухі пні велетенських дубів, які росли тут колись. Фасад монастиря видно з за­ходу, де він відгороджений від лісу дуже гарною дерев'яною огорожею з воріть­ми на самій середині і з невеликим, також дуже гарним будиночком для при­їжджих і мандрівних прочан. За огорожею посеред двору впадає у вічі висока кам'яна дзвіниця і за нею кам'яна церква — собор монастиря, закладений в ім'я св. Миколая 1782 р. і збудований зусиллями «дикого попа» Кирила Тар­ловського; за собором видно іншу церкву, трапезну, в ім'я Преображення Гос­поднього, збудовану 1815 p., а біля трапезної третю церкву — Георгія Побідо-носця, збудовану при архієрейському будинку 1838 р. Дзвіницю головної церк-

* У наш час зберігся гідро­нім Родина у балці біля р. Самари.

'' Андриевский А. Исто­рические материалы. Т. 4.

С. 73; Надхин Г. Церков­ные памятники Запорожья. С. 18. Останній подає 18697 десятин і 815 кв. сажнів.

'' Не маючи нових матеріа­лів до історії монастиря, ми описуємо її у найза-гальніших рисах, щоб не повторювати вже написа­ного про нього.

Самарський Пустельно-Миколаївський монастир

ви збудували протягом одного 1828 p., разом з архієрейським будинком на місці дерев'яної чотириярусної, збудованої новокодацьким мешканцем Карпом Яко-венком. На цій дзвіниці висить великий дзвін вагою в 169 пудів і 22 фунти, що зберігся від часів запорізьких козаків і коштував 8320 крб. і 90 коп.

У кожній із трьох названих церков до нашого часу вціліли деякі залишки старовини, пам'ятки ревності запорізьких козаків до храмів божих. Зокрема, в середній частині головної соборної церкви з правого боку перед вівтарем є го­ловна місцева святиня — ікона Богоматері, та сама, яка колись була в Новому Кодаку, звідки її перенесли у полтавський Хрестовоздвиженський монастир, потім у Катеринослав, далі — в Самарсько-Миколаївську обитель. На ній були срібні позолочені шати, виконані стараннями й коштом «його вельможності пана кошового отамана Петра Івановича Калнишевського 1772 року, ЗО грудня, ва­гою у 3 фунти й 21 лот *». У самому вівтарі собору також є кілька речей запо­різьких часів, найпримітніші з яких ось ці: великий кипарисовий хрест у сріб­ній оправі й на срібній підставці заввишки у два аршини без четверті, виготов­лений «коштом і старанням» козака Рогівського куреня Василя Білого 1783 p.; другий кипарисовий у срібній оправі, виготовлений ченцем Оврамом Запіч­ним 17 червня 1768 p.; третій малий срібний, куплений за 18 крб. рабом божим Василем Федоровським 1785 p.; срібна позолочена чаша, «надана» товаришем Донського куреня Захарієм Мартиновим; друга така сама, але більша, виготов­лена коштом козака Війська Запорізького Поповичівського куреня, ко­лишнього кошового отамана Олексія Білицького 1771 p., З вересня; великий срібний ковчег аршинної висоти, виготовлений Яремою Максимовичем Малим 1780 p.; велике євангеліє московського друку 1735 p., куплене за відпущення гріхів товаришем Поповичівського куреня, «покойнаго Никифора, прозываемо­го Рябошапка, до монастыря Успенскаго Нехворощанскаго Заорельскаго» 1740 p.; мале євангеліє, «надане» знатним товаришем Величківського куреня Дем'яном Лягушею 2 травня 1756 р.7

У трапезній церкви Преображення Господнього від запорізьких козаків зали­шилося дві чудові речі — євангеліє московського друку, подароване отаманом Величківського куреня Дем'яном Лягушею 20 листопада 1759 р. «за покойнаго Петра Гогу, и риз двоє зеленаго златоглаву», та ікона Господа-Вседержителя з високою тіарою на голові, у пурпуровій мантії на плечах, зі скіпетром у правій руці та державою у лівій. У цій іконі особливо цікаве саме це державне яблуко: на ньому зображено ліс, серед лісу озеро, з якого витікає річка, через річку перекинуто місток, а до цього всього зображено ще три постаті запорожців, один з яких стоїть біля мосту й вудить рибу, інший цілиться з очерету в качок, що плавають на річці, а третій сидить біля казанка, підвішеного на тринозі, і варить якусь страву; біля запорожців стоїть чумацький віз, мажа, а біля річки видніє однощоглова козацька чайка. Думка, вкладена художником у ікону, оче­видна: він хотів показати, що Бог любить запорожців і опікується всіма їхніми заняттями, тому й тримає їх у своєму державному яблуці.

У церкві Георгія Побідоносця вціліла ікона, відмінена козаком Степаном Ченересом, та євангеліє, дане з Січі 1731 р. архімандритом Гавриїлом у Нехво-рощанський Успенський монастир.

Крім того, в архієрейському будинку колишнього монастиря зберігаються портрети двох історичних діячів запорізького краю: так званого «дикого по­па» Кирила Тарловського та полковника Опанаса Ковпака.

Кирило Миколайович Тарловський у далекому минулому був поляком: його предок, що мав прізвище Тарах-Тарловський, 1587 р. переселився з Мазо-вецького округу до Києва. У Києві, тодішньому розсаднику всіх наук, у духов­ній академії він отримав вищу освіту; з Києва переїхав у місто Остер, звідти в Козелець Чернігівської губернії, де «получа оседлость», одружився із шлях­тянкою Софією Ходавською. У третьому чи четвертому поколінні від цього шлюбу, від протоієрея Миколи та його дружини Ганни народився Кирило

* Російська дометрична 7 Эварницкий Д. Запоро-



міра ваги — 12,8 г. жье. Т. 1. С. 85—87.


Тарловський. Він також виховувався у Київській духовній академії, після закінчення якої спочатку став священиком Козелецького жіночого мо­настиря, а згодом, після смерті батька, Козелецької Миколаївської пара­фіяльної церкви. Тут він залишався до 1744 р., коли Козелець відвідала імператриця Єлизавета Петрівна. їдучи до Києва, вона зупинилася в де­рев'яному палаці, збудованому для неї на березі ріки Остра. В цьому па­лаці, як свідчить переказ, імператриця у суворій таємниці взяла шлюб із гра­фом О. Г. Розумовським *, уродженцем села Лемешів Козелецького повіту. Обряд вінчання виконував отець Кирило Тарловський. Виїжджаючи з Козель-ця, Єлизавета Петрівна взяла з собою у Петербург і Тарловського, якого зро­била, як випливає з його «паспорта», священиком церкви «лейб-кампании кор­пуса» і призначила, як додає переказ, тимчасовим сповідником і вчителем дру­жини наступника російського престолу Петра Федоровича Катерини Олек­сіївни, згодом імператриці Катерини II. У Петербурзі отець Кирило Тарлов­ський познайомився з багатьма особами з вищих кіл, особливо зійшовшись, між іншим, з В. О. Чертковим, майбутнім генерал-губернатором Азовської губернії. Існує навіть оповідь, буцімто Тарловський одружився з однією з дочок Черткова, яку бачив ще в Києві, будучи студентом, і завдяки якій знайшов собі покровителя в особі тестя. Так чи інакше, але живучи в Петербурзі, К. Тарлов­ський відразу після смерті Єлизавети Петрівни, 25 квітня 1761 р.*, узяв «пас­порт» про звільнення за хворобою від посад, які займав, щоправда, з правом вільно жити в Петербурзі або в Білгородській чи Малоросійській єпархіях і здійснювати священнодійства «впредь до выздоровления и свободы от тех бо­лезней», з відома й дозволу місцевих архієреїв 8. Усе ще живучи в Петер­бурзі, Кирило Тарловський в коротке царювання Петра III підтримував імпе­ратора проти його дружини Катерини Олексіївни, тому коли остання стала імператрицею, втік, боячись покарання, до Києва, де влаштувався доглядачем млинів на Дніпрі, що належали Лаврі, змінивши священичу рясу на чер­нечу. Але вважаючи своє становище надто показним і побоюючись потрапити до рук переслідувачів, Кирило Тарловський вирішив утікати з Києва у дикі степи запорізького Низу, до ріки Самари і її славетних лісів. Блукаючи самар­ськими місцями, він харчувався дикими плодами, спав на голій землі, вкри­ваючись чернечою рясою, і якось зайшов у балку біля теперішнього села Ко­чережок Павлоградського повіту, Катеринославської губернії. Відчуваючи втому й голод після тривалого походу, він присів у балці, розклав багаття і став варити собі куліш. Та не встиг він ще й умоститися, аж раптом перед ним, мов з-під землі, з'явилося двоє вершників. Дивуються вони з ченця, а той із них. Першим отямився чернець: став запрошувати прибулих присісти до казанка й поїсти з ним, що бог послав. Вершники охоче прийняли запрошення. За вечерею розговорилися. Мова зайшла про божественні речі. Чернець виявився приємним співрозмовником і великим знавцем священного писання. Вершники попросили його відкрити їм своє звання, сказавши про себе, що вони запорізькі козаки, їдуть зі степу в Січ. Чернець виконав їхнє прохання, і розмова затяг­лася на довший час; під кінець запорожці стали запрошувати ченця у Січ послу­жити їм у січовій церкві. Чернець спочатку надовго задумався, та врешті ска­зав: «Бути по вашому, згоден помолитися перед Богом за благополуччя вашого Коша». Наступного ранку, ледь зійшло сонце, запорожці разом із ченцем виру­шили в дорогу й за кілька днів дісталися до Січі. Товариство захоплено прийня­ло дорогого гостя і незабаром Кирило Тарловський став головним священиком січової Покровської церкви, і з того часу відомий у козаків під іменем «дико­го попа», оскільки його випадково знайшли у дикому степу. Вже після падіння Запоріжжя про «дикого попа» довідався генерал-губернатор Азовської губернії В. О. Чертков і доповів про нього імператриці Катерині II, прохаючи у неї від його імені милостивого прощення. Імператриця, яка завжди вміла вибачати сво­їм ворогам, дарувала «дикому попу» звання «лейб-кампанії священика» під час

* За іншими даними, ця • В ориг. помилково 1702 в Феодосии. Материалы, подія сталася 1742 р. р. День також вказано Т. 1. С. 402.

невірно: слід — 25 грудня.

Самарський Пустельно-МиколаТвський монастир



другої російсько-турецької війни і тоді ж начебто надала близько 18 000 де­сятин землі на місці теперішнього села Бузівки й близько 8000 десятин біля теперішнього села Воскресенівки Новомосковського пов. Катеринославської губ. Крім того, вона начебто подарувала йому ще кілька тисяч десятин землі в Криму. Ставши поміщиком і не перестаючи бути священиком, Кирило Тарлов-ський з того часу став відомим як фундатор Самарсько-Миколаївського мо­настиря й освоювач двох повітів: Новомосковського й Павлоградського тепе­рішньої Катеринославської губернії. Для монастиря він жертвував худобу, хліб та інші продукти, здійснював будівництво нових споруд, а для краю засновував хутори й села, в чому йому допомагали генерал-губернатор Чертков та власний брат, викликаний ним із Чернігівської губернії з трьо­ма синами. При заснуванні кожного села К. Тарловський передусім бу­дував, за власною моделлю, церкву, далі хати, потім збирав поселенців, давав кожному з них пару волів, коня, дев'ятеро овець, весь господар­ський реманент і таким чином послідовно колонізував пустельний край. Так поступово він або сприяв заснуванню, або ж сам заснував села Бузівку, Воскресенівку, Василівку, Новосілку, Паньківку, Малу Тернівку, Кочережки, Межиріччя й Булахівку . Друге з цих сіл, Воскресенівка, засноване на місці запорізького зимівника, що існував уже 1745 р.; К. М. Тарловський заклав тут перше із заснованих ним сіл, заселивши його переважно переселенцями з Ко-зельця й села Лемешів, і звідси розпочав свою колонізаторську і проповідниць­ку діяльність: постійно переїжджаючи з місця на місце, він сприяв заснуванню сіл і хуторів, церков і молитовних будинків, поширюючи слово боже між людь­ми віруючими, але малоосвіченими. З Воскресенівки слава про Кирила Тарлов-ського поширилася надто далеко, й одного разу, в січні 1774 р., до нього з'яви­лися самозвані генерали й полковники страшного Пугачова Ємельянов і Сто­дола з товаришами, цікавлячись, «де батюшка государ імператор Петро Федо­рович III». У Воскресенівку до Кирила Тарловського не раз навідувався на бе­сіду й азовський генерал-губернатор В. О. Чертков ". 21 вересня, в день храмо­вого свята, Кирило Миколайович любив влаштовувати у Воскресенівці урочисті обіди: для цього він розставляв протягом чотирьох верстов столи, накладав на них різні страви, ставив різноманітні напої і запрошував до них кожного пере­хожого й проїжджого, переважно з найближчих сіл теперішньої Полтавської губернії, Орчика й Залінійної. Після обіду кожному з гостей давав по алтино-ві * грошей та по руну овечої вовни і відпускав з миром додому. 1781 р. К. М. Тарловський «власним коштом» здійснив будівництво нової кам'яної церкви св. Миколая в Самарському монастирі замість старої дерев'яної, з окре­мим боковим вівтарем на честь Кирика й Улити та окремою келією в монастирі для власного проживання. Водночас він зробив вклад у монастир на 4000 крб. на молебни за здоров'я новокодацького мешканця Семена Гаркуші й за упо­кій колишнього запорізького отамана Якова Сіддовського, який жив у слободі Новоселиці й помер у Самарському монастирі.

У Воскресенівці і в наш час зберігається дім «дикого попа», в якому не так давно жив родич Тарловського по жіночій лінії, землевласник Ф. І. Білицький. Дім має четверо дверей, як кажуть, з тою метою, щоб зручніше було втекти з нього у випадку нападу неприятеля: якщо напасники вдиралися в одні з дверей, господар втікав іншими, а якщо проникали в другі, втікав третіми і т. д. Тут зберігалися й деякі речі Кирила Миколайовича, а в церкві села Воскресе­нівки є поминальник із зазначенням року смерті й місця поховання Тарлов­ського. На титульному аркуші цієї пам'ятки є напис церковно-слов'ян-

9 Бузівка за планом 1779 р. належала однак вдові пору­чика Сушкова Марії Олек­сандрівні; у ній, разом із селом Крамарською, на­лічувалося 17622 десятин і 1833 кв. сажнів. Отже, переказ про надання Тар­ловському Бузівки навряд чи вірний. Воскресенівка за планом 1802 р. нале­жала з Микитинським пу­стищем прапорщику Ва­силю Івановичу Тарлов-ському й налічувала 8318 десятин і 561 кв. сажень.

10 Перші п'ять сіл Ново-московського, наступні — Павлоградського повіту.

11 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 401.

* Старовинна російська грошова одиниця, у XVIII ст.—3 коп.


ськими літерами, що він належав «поміщику прапорщику Василію Ивано­вичу Тарловському, слободы Воскресеновки, храму святого Воскресенія, списан 1794 года, місяца марта дня 10». На першому аркуші такими самими лі­терами написано згори: «Род священно ієрєя Кирила Тарловськаго онже и создатель храма сєго и преставился в самарском монастирі в каменной церкві погребен 1784-го года декемрия дня 4»'2. У наш час серед місцевих жителів побутує розповідь, начебто після смерті К. М. Тарловського його ка­мердинер, якийсь Яшний, викрав усі документи покійного і згодом видавав себе за Тарловського; від нього нібито й походять існуючі в наш час у Новомосков-ському повіті дворяни Тарловські. Та це, мабуть, цілковита вигадка; вірогід­ніше припускати, що ці Тарловські — покоління брата Кирила Миколайовича, викликаного ним із Чернігівської губернії, якщо, звичайно, вірити переказу, що «дикий піп» помер бездітним.

На портреті К. М. Тарловський зображений на повен зріст, одягнутим у зе­лену рясу, з правою рукою на серці та лівою опущеною на євангеліє, розкрите на тексті: «Господи, возлюбихъ благоліьпіе дому твоего и мъсто селенія славы твоея». 3 правого боку зображено розп'яття, за яким видніють вікна церкви, очевидно, Самарського собору, відновленого Тарловським, а внизу вміщено та­кий двовірш:

«Тарловскаго портреть священника Кирилла, Щедрота коей (!) сей храмъ сооружила»13.

Іншою особою, зображеною на портреті, що зберігається в архієрейському будинку колишнього Самарського монастиря, є запорізький полковник Опанас Федорович Ковпак. О. Ф. Ковпак походив з української старшини й був власником двох зимівників на лівому березі ріки Орелі, біля теперішніх сіл Опа-насівки й Ковпаківки Новомосковського повіту. З 1745 по 1780 рік О. Ф. Ковпак служив у Запорізькому Війську, спочатку простим товаришем, згодом отаманом Шкуринського куреня, а потім полковником Полтавського пікінерного полку; у званні половника він брав участь у російському поході 1771 р. проти Криму під командою князя Долгорукого, у нагороду за що отримав золоту медаль з погруддям імператриці Катерини II на блакитній стрічці. В останні роки істо­ричного існування запорізької Січі О. Ф. Ковпак «вів запеклу боротьбу з меш­канцями і властями Ізюмської провінції* за недоторканість з цього боку за­порізьких володінь». 1775 р., після падіння Січі, Опанас Федорович Ковпак отримав у ранзі 4950 десятин землі на лівому березі ріки Орелі, при впадінні в неї річки Багатої, де вже 1765 р. був його зимівник . На отриманій ранговій землі Ковпак 1780 р. заснував слободу, назвавши її Опанасівкою на свою честь, і спорудив у ній 1782 р. церкву Успення Богородиці. В той же час за ним зали­шили й другий зимівник, заснований 1770 р., де виросла слобода Ковпаківка. Тут1 1778 р. він заклав церкву Зішестя св. Духа. 31 грудня 1781 р. Опанас Федорович вийшов у відставку в чині армійського полковника, а через шість років був обраний предводителем дворянства Олексопільського повіту Катеринослав­ського намісництва |5, і за особливу старанність у службі імператриця Катери­на II подарувала йому золоту табакерку. Під кінець життя він жив у власному будинку в селі Опанасівці, поряд із будинком теперішнього священика Євфимія Чайкина.

12 Звідси видно, що Феодо-сій помилявся, стверджую­чи, буцімто К. Тарловський жив ще 1787 р. (Самар­ский Пустынно-Николаев­ский монастырь. С. 60). 11 Про «дикого попа» див.: Феодосии. Самарский мо­настырь. С. 57; його ж. Ма­териалы. Т. 1. С. 402, 473, 515; Мацеевич // Киевская

Старина. 1886. № 14. С. 821; № 19. С. 577; Синодик у церкві с. Воскресенівки; усні спогади священика с. Вище-Тарасівки, Катери­нославського пов. Іоанна Курилина; але більшість цих відомостей украй су­перечливі й анекдотичні. * Йдеться про Слобідсько-Українську губернію, ут­ворену 1765 р., до якої вхо­дила Ізюмська провінція.

14 Юбилейный екатерино-славский листок. 1887. С. 32; Феодосии. Материалы. T. 1. С. 394, 357—359.

15 Олексопіль — теперіш­ня Нехвороща Костянти-ноградського пов. Пол­тавської губ. (Феодосии. Материалы. T. 1. С. 463).

Самарський Пустельно-МиколаТвський монастир

Нащадки О. Ф. Ковпака в наш час мають три прізвища — Магденків, Ілля-шенків і Болюбашів. Як розповідають родичі Ковпака, його сім'я складалася з одного сина Івана та двох дочок, Онисії і Надії; син помер нежонатим, впавши з коня, старша дочка вийшла заміж за поміщика Ілляшенка, предка теперіш­нього власника Опанасівки; молодша була за поміщиком Болюбашем, нащадки якого володіли селом Ковпаківкою. На збереженому портреті О. Ф. Ковпака зображено на повен зріст. Це досить показна людина, кремезна, плечиста, з відкритою, коротко стриженою головою без чуба, з кривою короткою шаблею в лівій та двоколійною палицею з навершям у правій руці, з великою золотою медаллю, на котрій виразно видно погруддя імператриці Катерини II, одягну­тою на шию за допомогою широкої блакитної стрічки; з сукняною шапкою зі смушковою околицею під пахвою лівої руки. Він одягнений у довгий зелений каптан з відкидними рукавами; перепоясаний широким поясом з защібками, озброєний шаблею, прикріпленою до пояса ланцюжком; взутий у сап'янові світло-жовті чоботи. Внизу на портреті зроблено напис: «Войска запорожского Низового Афанасий Феодорович Колпаков»*.

Крім усього описаного, в колишньому Самарсько-Миколаївському монастирі від часів запорізьких козаків збереглося ще шість золотих медалей із зображен­нями й написами; серед них відзначимо такий: «Войска запорожского полко­вому асаулу Евстафію Кабелану за его храбрыя и мужественныя дела». Ра­зом із медалями зберігається палиця якогось запорізького кошового отамана, прикрашена дорогоцінними каменями й золотою голівкою і трьома рельєфними купідонами; можливо, це палиця кошового Пилипа Федоріва, який мирно до­жив свій вік у Самарсько-Миколаївському монастирі.

* До нашого часу зберег­лося три портрети О. Ф. Ковпака (в музеях Рос­това-на-Дону, Одеси (див. с. 219) й Дніпропетров­ська), але всі вони поясні.
Охорона кордонів запорізьких вольностей
Живучи неподалік від татар, які вважали своїм головним заняттям набіги на християн, їх полон та захоплення майна, запорізькі козаки звичайно вживали різних заходів до охорони своїх кордонів, а отже, й своєї власної свободи від несподіваного вторгнення страшних ворогів. Такими засобами у запорожців були: бекети, радути, фігури й могили. Бекетами, або пікетами, у запорізьких козаків називалися прикордонні роз'їзди уздовж південних і східних кордонів їхніх володінь, особливо при Дніпровському й Бузькому лиманах. Тут запорізь­кі козаки завжди тримали особливі загони біля кримського рубежу, які спосте­рігали за кожним рухом татар, щоб негайно сповістити своїх, коли неприятель вирушав у похід '. Із розкладу, зробленого запорізькими козаками 1767 р. за наказом графа Паніна, видно, що козацькі бекети стояли у 20 постах: на річці Кам'янці, біля правого берега Дніпра, поблизу колишньої Кам'янської Січі; в урочищі Темному, навпроти Нової Січі; в урочищі Лисій Горі, поблизу микити-ного; в урочищі Городищі, тобто на острові Томаківці; у Голій Пристані; Тара-сівці; Біленькому; на Хортицькому й Дубовому островах; у Кодацькій паланці; біля самого гирла Самари; в урочищі Садках; в урочищах Вільному й Займах; у Лучині; Жуківському; Богдановому; нарешті, в місцях між Оріллю й Сама­рою, у Протовчанській і Самарській паланках. У всіх цих 20 постах налічу­валося 3708 чоловік бекетових . Дещо пізніше запорізькі козаки тримали свою прикордонну сторожу в семи пунктах: біля річки Кам'янки, де колись була Кам'янська Січ; в урочищі Скалозубовому, нижче гирла Базавлука; в урочищі гілки Темної, навпроти Нової Січі; біля річки Осокорівки й по Дніпру, нижче Ненаситецького порога; біля гирла річки Інгульця, навпроти села Фаліївки Хер­сонського повіту; по ріках Інгулу й Громоклії «та в інших різних місцях, придат­них для остереження»; крім того, в Гарді над Бугом «і по ньому до Синюхи». В усіх цих постах мали бути — 1 військовий старшина, 6 полковників, 14 полко­вих старшин, 1510 кінних козаків, 320 піших козаків, 69 службовців, а всього 1899 чоловік з 3168 кіньми 3. За даними 1774 р., біля Кизимису, при гирлі Дніп­ра, у запорожців стояло 500 чоловік пішої команди, які жили у 25 землянках та ЗО куренях; біля Семенового Рога, в гирлі Бугу — 200 чоловік кінної команди й до 40 очеретяних куренів; біля Гарда на Бузі для сторожі й рибного промислу 500 чоловік у 50 куренях, 2 хатах та 10 землянках; біля Олександрівського

2 Скальковский А. Исто- ческий словарь. СПб, 1854. 1 Манштейн X. Записки. рия. Т. 1. С. 115. Т. 5. С. 556.

Т. 1. С. 221. Воєнний знциклопеди­

Охорона кордонів запорізьких вольностей

4 Записки одесского об- 5 Устное повествование Н. 7 Эварницкий Д. Сборник щества. Т. 7. С. 182. Коржа. С. 77, 80. материалов. С. 127.

6 Там же. С. 78—80.

шанця в гирлі Інгульця — 100 чоловік кінної команди у 10 землянках і 3 житло­вих «покойцах»4. Бекети були, очевидно, постійною охороною кордонів воль­ностей запорізьких козаків, хоча в різний час то збільшувалися, то зменшува­лися.

Радути — це особливі приміщення для сторожових бекетів; їх будували вздовж лівого берега Дніпра, від гирла ріки Орелі до гирла ріки Кінських Вод, на відстані 10, 20 чи 30 верстов, залежно від місцевості, щоб з однієї радути було видно іншу. Вони служили своєрідними заїжджими дворами, великими казар­мами або січовими куренями. їх накривали шалівкою чи очеретом, оточували великим подвір'ям і обгороджували дерев'яним парканом; всередині це були великі кімнати без перегородок, з сінями, в які виходила невелика комірка. При кожній радуті була стайня і неодмінно 50 чоловік козаків, власне запорожців і гетьманців, яких присилали з України спеціально для допомоги січовим коза­кам. Начальником кожної радути був осавул, який командував козаками й від­давав різні накази у своєму районі 5.

Фігури — це ряд бочок, поставлених певним чином і пристосованих для сто­рожових цілей. Для кожної фігури брали 20 однодонних обсмолених бочок і 1 зовсім без дна; їх ставили у п'ять рядів одну на одну у формі правильного кола. Спочатку ставили «насторч» шість бочок у коло й обв'язували смоляними канатами, на них так само ставили друге коло з п'яти бочок, на нього третє з чотирьох, далі четверте з трьох і п'яте з двох. Нагору ставили одну бочку без дна. Завдяки такому розташуванню всередині фігури з гори й до низу утворю­валася порожнеча, куди наливали смолу. Над верхньою бочкою клали залізний прут із блоком, крізь який проселяли довгий мотузок, один кінець якого опуска­ли в порожнину фігури, прив'язавши до нього залізний дріт з великим жмутом мачули, вимоченої в селітрі, чи віхтем соломи. Фігури ставили біля кожної ра­дути на відстані чверті чи половини версти одна від одної уздовж кордону 6.

Цей спосіб охорони кордону, можливо, запозичений запорізькими козаками у гетьманських; так чи інакше, але на Україні прикордонну лінію охороняли так званими форпостами, що складалися з дерев'яних хат зі стайнями для «дра­гунських коней» і з маяками зі смоляних бочок 1.

Кожен з бекетових козаків біля радут і фігур був чудово обмундирований, озброєний мушкетом, ратищем, шаблею й чотирма пістолями; при кожній ра­дуті було від 5 до 10, а часом і більше козаків, а при кожній фігурі від "2 до 3 чоловік, на верхових конях вони їздили по своїх постах, часом по самому кордону чи по відкритому степу, особливо під час косовиці чи жнив; крім тої'о, самі мешканці запорізьких степів, вирушаючи на роботу, зав­жди брали з собою мушкети й пістолі, й у випадку небезпеки збігалися докупи для захисту від неприятеля. Тільки-но бекетові козаки помічали, що татари відходять від своїх аулів і вирушають у похід, вони відразу скакали на конях до першої фігури, хапали за зовнішній кінець мотузка, витягали з-поміж бочок жмут соломи чи мачули, запалювали його і знову опускали всередину фігури. Остання відразу спалахувала й подавала знак про небезпеку бекетовим коза­кам інших фігур. Якщо татари з'являлися біля самих бекетів, козаки запалюва­ли другу фігуру, а якщо переходили кордон і вступали в запорізькі землі, коза­ки запалювали третю. Тоді і всі наявні козацькі війська, і мешканці приходили в рух, скакали до палаючих фігур і намагалися відрізати шлях неприятелю. Остерігаючись хитрощів і підступу з боку татар, запорізькі козаки кидалися навздогін за ними лише зібравшись у табір, що складався з двох рядів возів, замкнутих спереду і ззаду 8—10 окремими возами. Озброївшись рушницями, списами, косами і всім, що трапилося, одні з козаків ішли в таборі, інші скакали поруч і так швидко пересувалися степом, виславши вперед та навсібіч по од­ному козакові для спостереження за рухом ворогів. Щойно сторожові козаки помічали неприятеля, відразу подавали умовний сигнал, і табір умить зупиняв-

ся. Тоді, якщо козаки швидше настигали татар, перемога була на їх боці, як­що ж татари швидше помічали козаків, перемогу могли здобути й мусульмани. Отже, у цих сутичках усе залежало від швидкості й стрімкості, і для їх щасли­вого кінця, за італійською приказкою, треба було мати добрі ноги й вірне око — «bon piede, bon oche»8. Для більшої швидкості в погоні за прудким ворогом під час війни 1736—1739 pp. на кожен піхотний полк давалося по 200 коней, яких узимку запрягали парами в сани й на кожні сани садовили по 3—4 козаки. При всьому цьому не минало й року, щоб татари не вдиралися на Україну й не чини­ли тут страшенних спустошень, особливо в зимовий час 9.

Могили служили запорізьким козакам спостережними пунктами за рухом тих же татар. Більшість цих могил існувала ще до появи запорожців: у них по­ховано останки вождів певних народів чи племен. Запорізькі козаки, таким чином, користувалися вже готовими земляними насипами і лише пристосо­вували їх для своїх стратегічних цілей. Але безсумнівним є і те, що для тих же цілей вони споруджували й нові земляні насипи; останні легко відрізнити від доісторичних і навіть історичних поховальних курганів за валами й рівчаками, які козаки завжди робили біля таких могил, а також по заглибинах, влашто­ваних посеред могили, до самої лінії обрію. Такі могили характерно і влучно звуть у народі «робленими» могилами. Для їх спорудження у запорізьких коза­ків існував особливий стан людей-могильників, по-нашому саперів, які буду­вали всілякі земляні насипи. Витягнувши на таку могилу гармату, запорізькі козаки залягали в її заглибини і звідти вдивлялись у далеку перспективу й спостерігали, чи не грає десь у степу зграя вороння і чи не хитається десь у різ­ні боки висока степова трава. Якщо десь зліталися ворони або в якомусь міс­ці в один час хиталася в різні боки висока степова трава, це було вірною озна­кою руху татар по степу. Тоді треба було запалювати вогні, стріляти з гармат і сповіщати всю лінію, а через неї і всю околицю, про наближення страшного ворога. А щоб не ввести в оману своїх і дати їм можливість відрізнити козаків від татар, на могилу вибігав завжди один козак, на відміну від татар, які вибіга­ли на неї купою .

8 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 54—55; Устное повествование H. Коржа. С. 78.


9 Манштейн X. Записки. Т. 1. С. 221.

10 Устное повествование H. Коржа. С. 82—83.

МУСУЛЬМАНСЬКІ СУСІДИ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

Займаючи нижню частину Дніпра та прилеглі до нього степові простори, за­порізькі козаки за своїм географічним положенням межували: на сході з дон­цями, на півночі з українськими козаками, на заході з поляками, на півдні й південному сході з татарами. З усіх сусідів запорізьким козакам доводилося найбільше стикатися з татарами. Стосунки запорожців з татарами були такими частими, що завдяки цьому обом народам відкривалося велике поле для взаємо­впливу один на одного в тій чи іншій ділянці їх історичного життя; зокрема, па­нування татар у степу було однією з причин появи самого козацтва у придні­провських степах. Звідси випливає необхідність дати коротку характеристику татар, які були найближчими сусідами запорізьких козаків за місцем прожи­вання.

Відомо, що вже за короткий час після підкорення татарами північної й пів­денної Русі 1240 р., сили їхні внаслідок нескінченних міжусобиць та внутріш­ніх чвар стали слабшати й роздроблюватися. Назва Золотої орди, цього голов­ного татарського скупчення, стала звучати для самих татар якось іронічно. Із Золотої орди виходили величезні натовпи татар і віддалялися в усіх напрямках у поблизькі степи. Вже у XIII столітті ціла ватага татар, очолювана ханом Хаджі-Девлет-Гіреєм, покинула Золоту орду й оселилася власними юртами на Кримському півострові *. Та заразившись ще на батьківщині духом незгоди й чварів, кримські татари не змогли зберегти єдності й на півострові: 1621 р., за хана Орам-Тимура, кримчаки розкололися: одна частина залишилася на пів­острові, а друга під керівництвом хана Ногая утворила самостійну Ногайську орду ** на просторах між нижнім Дунаєм і Кубанню. Але й Ногайська орда сво­єю чергою розпалася на чотири самостійні орди: Джедишкульську, Джамбой-луцьку, Джедисанську й Буджацьку ', які, проте, переважно перебували у мир­них стосунках і часто діяли як одне ціле 2. Ці чотири орди були безпосередні­ми сусідами запорізьких козаків.

Джедишкульська, або. Єдичкульська, орда 3 кочувала по лівому березі Дні­пра, від міста Кизикермена, котре було на правому березі Дніпра, вгору, на

* Кримське ханство на чо­лі з Хаджі-Гіреєм утво­рилося 1449 р. ** Насправді Мала Ногай­ська орда перекочувала в південно-українські степи з просторів між Кабар­дою й Азовом у другій половині XVI ст. 1 1625 р. ці орди ділилися ще на Ногайську, Очаків­ську й Буджацьку (Запис­ки одесского общества. Т.

11. С. 485, пр. 72).

2 Хартахай / / Вести. Евро­пы. 1866. Т. 2, июнь. С. 196—197.

3 Від слів «єди» — сім та «кол» — озеро, тобто Се-миозерна орда.


північ до гирла ріки Кінських Вод *, далі з заходу на схід по ріці Кінських Во­дах до її вершини й до річки Берди, на відстань понад триста верстов, «а всере­дині їхніх кордонів у кримському степу розкидані вони до Перекопу». Загалом володіння цієї орди лежать у теперішніх Дніпровському, Мелітопольському, Бердянському повітах Таврійської губернії. Головна ставка Джедишкульської орди була біля лівої притоки Дніпра, Рогачика, неподалік від Кінських Вод і верстов за тридцять від Підпільненської Січі, а від запорізьких зимівників по Кінських Водах і по Дніпру — за дві, три, п'ять і дев'ять верстов. Джедишкуль-ська орда жила аулами в степу, переважно біля приток Дніпра й Кінських Вод та біля степових «коїв» або криниць. Аул від аула був на великій відстані, всього ж на 1766 р. їх налічувалося 100, по 100—200 чи й більше кибиток або димів у кожному, а разом 20 000 димів. Начальником кожного аулу Джедишкульської орди був спадковий мурза 4, а в деяких їх було по два й по три залежно від кіль­кості кибиток. Усіма мурзами керував сераскир-султан, переважно син або ін­ший близький родич кримського хана 5.

Джамбойлуцька орда 6 кочувала також по лівому березі Дніпра, від Кизи-кермена вниз до Кінбурна й далі у степ на схід, в частинах теперішніх Меліто­польського й Бердянського повітів Таврійської губернії. Головним центром цієї орди було місто Перекоп, від якого орда часом називалася Перекопською. Джамбойлуцька орда також кочувала аулами, які складалися з кибиток або ро­дин; на 1766 р. у ній налічувалося 5000 кибиток. Нею рідко керували сера-скири, а переважно каймакани, генерал-губернатори, які завжди жили в Пе­рекопі 1.

Джедисанська, чи Єдисанська, орда 8, яка звалася Ногайською переважно перед іншими, кочувала правим берегом Дніпра, від річки Кам'янки за Бугом, у теперішніх Херсонському, Ананьївському, Тираспольському й Одеському по­вітах Херсонської губернії. Головним центром цієї орди було місто Очаків, то­му орду часом називали Очаківською; це була найчисленніша орда: 1766 р. в ній налічувалося близько 40 000 кибиток 9. Нею керувало кілька мурз, над якими стояв один сераскир із роду кримських Гіреїв. Узимку татари цієї орди зносили­ся із запорізькими козаками по кризі ріки Бугу.

Буджацька орда |0, яка ще звалася Білгородською або Добруджською, кочу­вала також за Бугом, між гирлами Дністра й Дунаю, від Акермана до Кілії, у нижній частині Бессарабії, у Бендерському й Томарському цинутах, теперішніх Акерманському, Бендерському, Кишинівському повітах Бессарабської губернії й частково Тираспольському Херсонської губернії, на просторі завдовжки у 200 й завширшки у 150 верстов. її центральними поселеннями були Ганшкила, Коушани й Акерман (у польських письменників та руських літописців Білгород, або Білий Город). Відокремившись від Кримського ханства й оселившись у XVI ст. в Буджаку, ця орда не визнавала над собою ні могутності турецького султана, ні влади кримського хана, мала свого власного повелителя, якого тур­ки звали беєм, і поділялася на 80 чи 90 улусів ". Буджаки вели безперервну війну, славилися як вершники й переважали хоробрістю навіть кримських та­тар. Загонами по тисячу чоловік вони в кількості 8—10 тисяч постійно гарцюва­ли на своїх жвавих конях по степовій рівнині на відстані 10 чи 12 миль у пошу­ках здобичі. 1625 р. Буджацька орда могла виставити в поле 15 000 чоловік, а її загальна чисельність сягала 20 й навіть ЗО тисяч чоловік '2.

* Сучасна назва ріка Кін­ська.

4 Мурзами (від слів «емір-заде», тобто діти князів) звали дворян другої ка­тегорії (Записки одесско­го общества. T. U.C. 478, пр. 33).

5 Чернявский В. Описание Сечи 1766 г. // Мышец-кий С. История. С. 85—86.

6 Від слів «Джам»— Емба, «бай»— ріка, «лук»— при­кметниковий суфікс, тобто Емборіченська орда.

7 Чернявский В. //Мы-шецкий С. История. С. 88.

8 Від слів «єди»— сім, і «сан»— число, тобто се-мичисельна орда.

9 Чернявский В. //Мы­шецкий С. История. С. 88.

10 Від татарського «буд-жак»— вугілля. " Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 53; Записки гра­фа Миниха. С. 164.

Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 180; Боп­лан Г. Описание Украины. С. 54.

Мусульманські сусіди запорізьких козаків

'3 Записки одесского об­щества. Т. 11. С. 485; Ру­сое. Русские тракты. С. 62; Чернявский В. //Мышец­кий С. История. С. 87— 88.

м Від арабського «есирь»— полонений (Труды мос­ковского археологическо­го общества. 1883. Т. 9, в. 2, 3. С. 216).

15 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 25—29.

Загальна кількість населення у всіх чотирьох ордах визначалася так: 1625 р.— 50 000 вершників, 1706 р.— 60 000, 1766 р.— у трьох ордах, крім Буд-жацької, 65 000 кибиток І3.

Безпосереднє сусідство татар перелічених орд із запорізькими козаками змушувало тих і інших вступати у ті чи інші стосунки одні з одними. На початку політичного життя кримських татар ворожнечі між мусульманами й христия­нами ще не було. Кримчаки спочатку жили мирно: виснаживши свої сили внут­рішньою боротьбою, вони прагнули тільки спокою і не бачили іншого ідеалу щасливого життя, окрім мирного скотарства. В цей період татари навіть збли­зилися зі слов'янами литовсько-руського князівства, польського королівства й молдавської держави. За хана Хаджі-Девлет-Гірея, який панував у Криму аж 39 років, дружба між слов'янами й татарами настільки зміцніла, що між ними розпочалася мирна торгівля. Сам хан допомагав християнським монастирям. Але так тривало лише до 1478 р., коли кримський юрт втратив самостійність і ним заволоділи турки. Хан у Криму залишився тим самим, це був один із вісь­мох синів Девлет-Гірея Менглі-Гірей, але він мусив визнати себе васалом ту­рецького султана. Відразу після цього політика кримчаків щодо християн змі­нилася на протилежну. Причиною такого повороту був, з одного боку, дикий, войовничий і кровожерний характер нового хана Менглі-Гірея, а з другого — той фанатизм, який прищепили татарам їхні підкорювачі турки. Відтоді й роз­почалася ворожнеча запорізьких козаків до татар. До цього долучилася ще й та важлива обставина, що після захоплення турками колишньої грецької імперії та появи їх на Кримському півострові вони стали потребувати маси невільників обох статей, особливо молодих дівчат і хлопчиків. Невільниці були необхідни­ми туркам для вдоволення їхньої азіатської розкоші й насолоди, а хлопчики — для служби в яничарах і різних придворних посад, що вимагали особливої до­віри. Всі невільники загалом мовою мусульман називалися ясирем м; цей ясир і стали з того часу доставляти туркам татари. Для татар, особливо ногайських, які вели кочове життя, мало займалися торгівлею, а ще менше промислами, не мали підкорених народів, з яких можна було брати данину, тинялися диким і безлюдним степом, і були ордою убогих і напівголодних дикунів, постачання християнськими невільниками багатих, лінивих і ласолюбних турків було головним джерелом прожитку і часом навіть життєвого достатку.

Тому стосунки мусульманських сусідів і запорізьких козаків переважно виявлялися в набігах на козацькі землі й через них на Україну, Литву, Поль­щу й Росію. Бажаючи убезпечити свої наїзди, татари збудували кілька містечок у нижній течії Дніпра: близько 1450 р. вони спорудили фортеці Кизикермен і Джанкермен (на місці першої тепер місто Берислав Херсонського повіту, дру­гої — містечко Каховка); 1491 р. збудували фортецю Тягинь, де тепер село Тя-гинка; в середині XVI ст. поставили фортецю Бургун, де село Бургунка, й Іслам-Кермен (Усламові Городки), здається, на місці теперішньої слободи Любимів-ки Таврійської губернії; а 1525 р. відібрали у поляків місто Очаків. Про бойові засоби кримських і ногайських татар джерела того часу дають нам такі дані. Регулярних, чи постійних, військ татари ніколи не мали і для своїх походів у ворожі країни закликали охочих. Таких охочих серед татар ні­коли не бракувало, що пояснювалося переважно трьома причинами: бідністю та­тар, їх огидою до важкої фізичної праці й фанатичною ненавистю до християн, на яких вони дивилися, як на собак, гідних всілякого презирства й нещадного винищення. Припускаючи, разом з істориком Січі Скальковським '5, що за­гальна чисельність усіх татар у XVIII ст. (в Криму й ногайських степах) ста­новила 560 000 осіб обох статей або ж 280 000 чоловіків, Всеволод Коховський вважає, що для великих походів у християнські землі кримський хан збирав

16 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 66.

17 Литвин М.// Калачов Н. Архив. Т. 2. С. 11.

18 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 73.

19 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 42.

0 Записки одесского об-

Схема руху татарських орд вододілами річок Кінець XIX ст.

Схема розташування і руху татарських орд

під час нападів на українські землі

Кінець XIX ст.

щества. Т. 11. С. 480; Боп­лан Г. Описание Украины. С. 43—45.

21 Иванин М. О военном искусстве монголо-татар. СПб, 1875. С. 167.

22 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 44; Манштейн X. Записки. Т. 1. С. 220.

23 Манштейн X. Записки. Т. 1. С. 220.

майже 1/3 всього чоловічого населення своєї країни |6. Узимку татари завжди йшли більшими силами, влітку меншими; головним чином це пояснюється об­ставиною, що влітку татари не завжди могли приховати сліди руху своєї кінноти у високій степовій траві, не завжди встигали обманути пильність сторожових козаків і, врешті, влітку татари мали менше свободи, як узимку. Татари завжди йшли в похід порожнем: вони не везли з собою ні обозів, ні важкої артилерії 17. Возів, запряжених кіньми, татари не визнавали навіть у себе вдома, використо­вуючи в разі потреби волів або верблюдів, зовсім нездатних до швидких наїздів на християнські землі. А для ста чи двохсот тисяч коней татари не мог­ли знайти достатньо фуражу й тому, як припускають, вдовольняли їх степовою травою навіть узимку, привчаючи здобувати собі корм, розбиваючи сніг копи­тами |8. Вогнепальною зброєю татари не користувалися, віддаючи перевагу пе­ред сумнівними пострілами рушниць влучним пострілам луків. Стрілами ж во­ни володіли так досконало, що, за словами очевидця, могли на повному скаку влучати в неприятеля за шістдесят і навіть за сто кроків '9. Зате коней вони брали в похід більше, ніж будь-які інші степові вершники: кожен татарин вів у похід від 3 до 5 коней, що разом становило від 100 до 300 тисяч голів. Це пояснюється, з одного боку, тим, що частину коней татари використовували як харчі, з іншого ж боку, це значно прискорювало їхній біг, даючи вершникам можливість замінювати стомлених коней свіжими.

До здійснення великого набігу татари спеціально готувалися і вибирали для цього визначений час. Перед великими набігами вони запасалися зброєю, про-


Каталог: Yavornytskyi


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка