Книга є найбільш повним історичним дослідженням, що охоплює період 1471-1734 рр. На багатому документальному матеріалі в популярній формі всебічно висвітлюється життя запорізького козацтва. Для викладачів, студентів, істориків, етнографів



Сторінка9/10
Дата конвертації03.07.2017
Розмір7.82 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Мусульманські сусіди запорізьких козаків

довольством, якомога більшою кількістю верхових коней, якомога легше одя­галися: сорочка з бавовни, шаровари з нанки, сап'янові чоботи, шкіряні шапки, часом овечі кожухи були їхнім головним одягом; зброя була ручною і лише хо­лодною. Вони брали з собою шаблі, луки, колчани з 18—20 стрілами, нагаї, що служили їм замість острог, і дерев'яні жердини для тимчасових шатер. Крім того, до пояса чіпляли ніж, кресало для видобування вогню, шило з мотузоч­ками, нитками й ремінцями, брали кілька мотузків з сиром'ятної шкіри зав­довжки з 5—6 сажнів для зв'язування невільників та нюрнберзький квадрант, тобто спеціальний астрономічний прилад, що заміняв компас, для визначення точок горизонту у голому степу. Квадрант мав кожен, крім того, на кожен десяток татар брали казан для варіння м'яса й невеликий барабанчик на луку сідла, а ще кожен татарин брав сопілку, щоб скликати товаришів при потребі; дерев'яний чи шкіряний цебер, щоб пити воду чи, в крайньому випадку, поїти коня. Знатні й багаті татари мали кольчуги, досить цінні у татар через їхню рідкість. Для власного харчування кожен татарин віз на своєму коневі у шкі­ряному мішку трохи ячмінного чи просяного борошна, так званого толокна, з якого, додавши солі, робили напій пексинет; крім того, невеликий запас підсма­женого на олії й підсушеного на вогні тіста, що нагадувало сухарі. Та найбільше покладалися на конину, котру отримували в дорозі, вбиваючи змученого й не­здатного до бігу коня, а часом навіть здохлого. З конини готували різні страви: суміш крові з борошном, зварену в казані, тонкі пласти пропітнілого й підігрі­того під сідлом на спині коня протягом 2—3 годин м'яса, великі шматки м'яса,

. .. 20

зварені у казані з дрібкою солі, їли разом з вивареною водою .



Взагалі татари старалися не перевантажувати своїх коней, турбуючись біль­ше про них, ніж про себе: «Коня втратиш — втратиш голову»,— казали вони, хоча водночас мало годували їх у дорозі, бо ті начебто краще зносили втому без їжі. З тією ж метою татари одягали на коней найлегші сідла, які по-різному використовували в дорозі: їх нижня частина, яку вони звали тургчіо, зі збитої з шерсті повсті, служила їм килимом; основу сідла, по-нашому ленчик, клали під голову; з бурки, по-їхньому капуджі чи табунчі, робили шатро, натягаючи її на увіткнуті в землю жердини.

Татари сиділи на конях, зігнувши спини, «мов мавпа на гончакові», бо надто високо підтягали до сідла стремена, щоб, за їх словами, міцніше впиратися й краще сидіти в сідлі. їдучи верхи, татари мізинцем лівої руки тримали вуздечку, рештою пальців лук, а правою швидко пускали стріли вперед чи назад. Зустрів­ши на своєму шляху ріку, татари перепливали її за допомогою зробленого з очерету плота, який прив'язували до кінського хвоста і на який клали усе своє майно; зовсім роздягнувшись, ухопившись однією рукою за гриву коня і зму­шуючи його пливти швидше, татари другою рукою розбивали хвилі й швидко переправлялися від одного берега до іншого. Часом замість саморобних плотів вони використовували човни, упоперек яких клали товсті жердини, до жер­дин прив'язували коней, однакову кількість з кожного боку — для рівноваги. Всередину човна складали своє майно, і так переправлялися через річки. Ці переправи татари виконували всі одночасно, займаючи часом до двох верстов ріки 2 . Татарські коні, звані ними бакеманами, ніколи не підковувалися, крім коней знатних вельмож та окремих мурз, але й останні замість підков прив'я­зували своїм коням коров'ячі роги товстими ременями. Вони були переважно низькорослими, сухорлявими й незграбними, за винятком гарних і сильних ко­ней знатних вельмож і благородних мурз; зате ці коні відзначалися чудовою витривалістю й незбагненною прудкістю: вони могли невтомно проскакати за один день без відпочинку 20, 25, ЗО миль, тобто 80, 100, 120 верстов 22. У по­ході кожен татарин мав при собі троє чи й більше коней: на одному сидів, а двох інших вів за повід, щоб змінити на випадок утоми якогось із них; якщо ж якийсь кінь втомлювався настільки, що не міг нести вершника і навіть не встигав за ним, його зовсім покидали в степу до повернення і переважно заставали в доб­рому стані 23. Самі вершники відзначалися легкістю, дивовижною прудкістю й спритністю під час свого руху степами: скачучи щодуху під час ворожого переслідування й відчуваючи втому одного коня, татари на повному скаку

\(у д. 1. Яворницькии

241

переплигували з одного сідла на інше й безупинно мчали далі, звільнені ж вершниками коні відразу брали вправо і скакали поруч із господарем, щоб прийняти його на свою спину, коли стомиться інший кінь.

Таким чином підготувавши озброєння, продовольство й коней, татари виру­шали в похід у запорізькі землі, а через них далі в Польщу, Литву, Малоросію й Великоросію. Походи були зимовими й літніми.

Узимку походи здійснювалися з тих міркувань, щоб уникнути зайвих кло­потів із водними переправами й дати можливість непідкованим коням бігти м'я­кою сніговою рівниною; татари вирушали приблизно в січні, коли степову рів­нину вкривав глибокий сніг і татарським коням зовсім не загрожувала ожеле­диця, на якій вони, не маючи підков, ковзали, падали, псували собі ноги й ста­вали безсилими супроти запорізької кінноти. Крім ожеледиці, татари уникали й суворих степових морозів, від яких вони гинули не те що сотнями, а тисячами, рятуючися тоді лише тим, що розрізали животи коней, залазили всередину і грілися від холоду і4. Кількість вершників, що вирушали в похід, залежала від звання того, хто його очолював: якщо йшов сам хан, то з ним вирушало 80 тисяч чоловік, якщо мурза — 50 чи 40 тисяч. Щоб пересвідчитися в готовності вій­ська й уникнути якихось вад, перед походом йому влаштовували детальний огляд. Уся маса війська рухалася не окремими загонами, а довгою на 4 чи на 10 миль колоною, фронт якої становили 100 вершників з 300 коней, а центр і ар'єргард — 800 чи 1000 коней, завдовжки від 800 до 1000 кроків. Під час насту­пального походу, доки татари були у власних володіннях, вони йшли помалу, не швидше шести французьких миль * на день, хоча робили все для того, щоб по­вернутися назад у свої володіння неодмінно до скресання рік, завжди згубного для татарського війська, котре відходило поспіхом зі здобиччю й полоненими. Повільно просуваючись уперед, татари водночас вживали всіх застережних за­ходів, щоб обманути сторожових козаків і приховати від них усі сліди свого руху; для цього вони вибирали глибокі балки чи низовинні байраки, попереду загонів висилали спритних і досвідчених вершників для здобуття язиків, при нічних зупинках не розпалювали вогнищ, зав'язували морди коням, не даючи їм іржати, а лягаючи спати, прив'язували їх арканами до рук, щоб у випадку не­безпеки можна було швидко впіймати коня, сісти на нього і втікати від неприя­теля. Під час загального руху татари час від часу зупинялися, зіскакували зі своїх коней, peur donner loisir à leurs chevaux d'uriner**, і в цьому випадку їхні коні були так видресирувані, що відразу робили це, як тільки з них сплигували вершники. Все це тривало «в полчетверть» години, після чого вершники знову вирушали в дорогу. Повільний рух татар, страшенна маса коней і людей, їх мов­чазність і стриманість у дорозі, темне озброєння вершників наводили жах на­віть на найсміливіших, але незвичних до такого видовища воїнів. Особливо вра­жала кожного очевидця безліч татарських коней: 100 000 вершників вели з со­бою 300 000 коней, тобто кожен вершник мав одного коня під собою і двох при собі. «Дерева в лісі не густіші,-— каже очевидець Боплан,— за татарських коней у полі: їх можна порівняти з хмарою, що з'являється на обрії, і набли­жаючись, усе збільшується і збільшується».

Так рухались татари по степах власних володінь, але чим ближче підходили до мети своїх набігів, тим обережнішими ставали: за три чи за чотири милі від козацького кордону вони вибирали найпотаємніше місце, відпочивали в ньому протягом двох чи трьох днів і після цього вже зовсім інакше роз­ташовували своє військо. Зібравшись разом, вони розділялися на три ча­стини: з двох частин складався головний корпус, звичайно званий Choche, а з третьої утворювали два крила по 8—10 тисяч вершників у кожному. Кожне крило своєю чергою ділилося на 10—12 загонів по 500—600 чоло­вік. Розташувавшись так, татари з усією можливою швидкістю вдирались у во­лодіння козаків і тут мчали без відпочинку протягом цілої доби, зупиняючись лише на одну годину, щоб нагодувати коней. Проскакавши форсованим маршем 60 чи 80 миль, тобто 280 чи 320 верстов від кордону, вони раптово кидались на­зад, причому знову на ходу розділялися, при цьому їхній головний корпус поступово відступав, потім виділяв у передовий загін 500 коней і витягався на значну від­

Мусульманські сусіди запорізьких козаків

стань, а два його крила, віддалившись від нього не далі як на 8—12 миль, кида­лися частково вперед, частково вбік, і якщо козаки їх вчасно не помічали, рап­тово нападали на беззахисних християн: чого не могли забрати, палили, рі­зали, знищували, а що можна було підняти, захопити, погнати, брали, заарка­нювали, гнали — чоловіків, жінок, дівчат, малих дітей, немовлят, коней, волів, корів, овець, кіз,— з худоби брали все, крім свиней, яких вони ненавиділи, тому зганяли в стодолу й підпалювали її. Захопивши якомога більше ясиру, вони по­спішали до свого головного корпусу. А головний корпус, розтягнутий на велику відстань, легко можна було знайти за слідами на снігу, тому хижаки швидко вливалися в нього з тяжкою здобиччю. Повернувшись із набігу, два крила від­почивали при головному корпусі, а замість них вирушали в такому ж порядку два свіжі крила, котрі також завдавали спустошень і так само стрімко відсту­пали до головного корпусу; за другим крилом ішло третє, за третім четверте і т. д. Усе це відбувалося надзвичайно швидко й стрімко: обидва загони не мали права залишатися на неприятельській землі довше як дві доби, й після цього терміну неодмінно мусили бути вже біля головного корпусу 25. Тим часом го­ловний корпус своїх вершників зовсім не використовував, щоб зберегти свої сили свіжими і, в разі потреби, мати можливість відбитися від козацьких військ, що йшли визволяти невільників; він лише поступово, хоч і дуже помадо відсту­пав до кордонів власних володінь. Але його повільність переходила у швидкий марш і навіть квапливу втечу, якщо татари помічали великі козацькі сили, готові кинутися на них. У битву з козаками вони вступали лише тоді, коли в десять ра­зів переважали їх чисельністю 2В. Та в більшості випадків, побачивши козаків,


Запорожець на коні М. І. Іванін вважає, що

Гравюра Т. Калинського сам лад татарського вій-

70-ті роки XVIII ст. ська і безліч запасних ко­ней були незручними для битв і змушували татар уникати зустрічі з рівним за силою неприятелем (О военном искусстве у монго-ло-татар. С. 165).

и Маркевич Н. История Малороссии. Т. 1. С. 36. * Французька миля — 7.448,6 .

** Щоб дати своїм коням трохи перепочити й ви­пустити сечу (фр.)

Манштейн X. Записки. Т. 1.С. 220.


вони спішно відступали, а щоб уникнути переслідування, відходили не тією самою дорогою, а новою, роблячи при цьому різні кола в той чи інший бік. Віді­йшовши таким чином миль на ЗО чи 40 від кордону запорізьких володінь, вони вибирали безпечне місце, опоряджалися, тиждень відпочивали від грабунку, по­тім ділили свій ясир, тобто невільників, худобу, різне добро, далі сідали на коней і їхали до своїх улусів. їх страшні наїзди довго ще потім згадувалися на Украї­ні й ставали сюжетами народних пісень:

«Зажурилась Україна, що ніде прожити: Витоптала орда кіньми маленькії діти,— Ой маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, під хана погнала».

Літні походи татари здійснювали не так часто й не такими силами, як зимові. Для цього переважно вибирали середину літа, коли народ український ви­ходив на польові роботи і менш за все сподівався якихось війн й неприятель-ських набігів. Цього разу в похід вирушало не сімдесят-вісімдесят тисяч, а тисяч десять, максимум двадцять, оскільки більше військо в літній час було легше викрити, ніж у зимовий, коли з усього степу втікало все живе, ховаючись від холоду й хуртовини. Зазвичай, перш ніж уся маса вирушала в похід, уперед висилали сміливих вершників для здобування вісток про стан справ на Україні й Запоріжжі. Залежно від цих вісток татари вирушали в той чи інший бік, але в усіх випадках намагалися вибирати вододільний шлях між річками, щоб не затримувати себе переправами і здійснювати свої набіги без перешкод. Тоді ж, перед виступом у похід, вони визначали місце збору після першого набігу, що знаходилось не далі двох-трьох миль від кордону. Не доходячи двадцяти чи тридцяти миль до запорізького чи польського кордону, татари розділялися на 10—12 загонів по 1000 вершників у кожному й, кидаючись однією половиною праворуч, а другою ліворуч, розтягалися фрон­том на 10—12 миль, тобто на одну чи півтори милі загін від загону, а для кращого зв'язку всіх загонів між собою використовували умовні знаки — вдень рух конем навколо 21, уночі — викрешування вогню кресалом, запалювання ганчірки й обертовий рух нею28. Розділившись таким чином і наперед умовившись про збірний пункт, татари рано-вранці кидалися в козацькі володіння, робили тут кілька кіл, далі купками вискакували на могили, швидко оглядали степові околиці й негайно поверталися до умовленого місця. А в той час прикордонна запорізька сторожа, бачачи татар, що кружляли степом, відразу давала знак запаленими фігурами або пострілами гармат, що стояли на могилах, радутним козакам і прикордонним мешканцям; але мешканці, бачачи нечисленність татар, у степу, не відразу вживали належних остереж­них заходів. Татари чудово користалися з цього: вичекавши якийсь час у затишному місці, вони раптово налітали на безтурботних українців, хапали, палили, знищували, гнали, що могли, з собою, одним словом, повторювали те, що робили під час зимових набігів; після цього швидко покидали во­лодіння християн, переходили кордон і, відійшовши на 6—10 миль, ділили свій ясир і розбігалися по улусах.

З усіх татар, що часто здійснювали наїзди на християнські землі, найстраш­нішою була Буджацька орда. Вона була небезпечна не своєю силою, не лицар­ством і відвертими діями, а підступністю, надзвичайною хитрістю й віролом­ністю своїх набігів. Буджацькі татари славилися тим, що могли довго сидіти у воді; вони вірили, що коли в першій сутичці з неприятелем вражений кулею татарин упаде головою до ворогів, а ногами до своїх, то перемога буде за ними; якщо ж ляже навпаки, переможе ворог. Буджаки вирушали в похід часом зовсім малими силами, маючи близько 400 чоловік. Знаючи, як пильно стежили сто­рожові козаки за кожним рухом у степу, навіть за положенням степової трави, буджаки, щоб обманути їх пильність і не топтати високої трави, що сягала ча-

'-' «Цей знак використову- чи маяком». искусстве у монголо-татар.

ють наші козаки, називаю- 28 Иванин М. О военном С. 166.

Мусульманські сусіди запорізьких козаків

сом 2 футів, вдавалися до такого викруту: потайки доскакавши до кордону своїх володінь, вони розділяли своїх 400 чоловік на 4 загони, по 100 чоловік, які роз­бігалися в різні боки: на схід, захід, північ і південь; проскакавши півтори чверті милі від першого пункту розбігу, вони знову розділялися, але вже не на 4, а на 3 загони по 33 чоловіки, і знову скакали в різні боки. За півмилі від другого пункту розбігу вони знову ділилися на 3 групи по 11 чоловік у кожній. Усі ці поділи й розбіги виконувалися на повному скаку й тривали не більше як півтори години: від швидкості й пильності залежав весь успіх їхнього набігу, від затримки й необачності — загибель і знищення. Та хи­жаки були дуже досвідченими в цих маневрах і, як зауважує очевидець, знали степи, як майстерні лоцмани гавань. Проскакавши своє коло й оці­нивши стан справ, кожна зграя татар поверталася в умовлене місце, у якусь балку чи виярок, багатий на траву й воду, переважно миль за 10—12 від пункту поділу, і тут якийсь час вичікувала; сліди ж, залишені ними на сте­повій траві, зникали, мов кола від кинутого у воду каменя. Все видавалося тихим і безпечним. Хижаки ж тим часом були напоготові. І от наставав щасли­вий для них момент: вони кидалися в намічені ними села, захоплювали худобу, людей, майно і мерщій мчали за кордон козацьких володінь. Але звістка про їхній набіг вмить розліталася по всій сторожовій лінії; козаки бачили, як дике степове птаство, мовби злякане чиєюсь несподіваною появою, раптом із кри­ком здіймалося вгору й розліталося на всі боки. Тоді вони мерщій кидалися на коней, озброювалися й поспішали по ворожих слідах; помітивши в балках об'їдені кінські кості, переконувалися, що татари близько. Але не дійшовши до місця поділу татар і помічаючи сліди, що розходилися на всі боки, козаки спантеличено зупинялися й поверталися ні з чим, ніде не помітивши ворогів. Лише випадково вони могли наткнутися на татар під час їхньої ночівлі чи пере­починку. Але татари, володіючи надзвичайно гострим зором, і тут випереджали своїх переслідувачів: вони намагалися розташувати свою кінноту так, щоб сон­це було в неї за спиною, а ворогам било в очі, якщо це було перед заходом чи після сходу його. Зрештою, на відкритий бій татари зважувалися лише при своїй десятикратній перевазі або коли помічали, що переслідувачі розпорошені. Відчуваючи суцільний натиск козаків, вони завжди відступали, відстрілю­ючись із луків через ліве плече, й кидалися, мов мухи, навсібіч; далі знову зби­ралися в одне ціле, знову підлітали до переслідувачів, знову випускали хмару стріл і знову розсипалися. Цей прийом вони повторювали доти, доки не стомлювали суперників і не змушували їх до відступу. Після цього стрімко кидалися до кордону, вступали у власні володіння і тут, мов степові звірі, зни­кали у траві 29.

29 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 47—59.

СТАНОВИЩЕ ХРИСТИЯН У МУСУЛЬМАНСЬКІЙ НЕВОЛІ

Для росіян, поляків, литовців і запорізьких козаків ногайські татари були страшні не могутністю й не обширністю своїх володінь, не мужністю і не хороб­рістю своїх вождів, а раптовістю їхніх набігів, жорстокістю, хижацтвом і вар­варським знищенням усього живого у християнських землях. Ногайські тата­ри не знали на той час рільництва, мало займалися ремеслами й промислами. Вони вели кочовий, пастуший спосіб життя, займаючись переважно тварин­ництвом і конярством, постійно потребували речей першої необхідності й про­довольства, тому при першій же слушній нагоді влаштовували набіги на зем­лі сусідніх народів, намагаючись захопити там усе, що траплялося під руку. Не минало й року, щоб татари не здійснювали набігу на Україну й сусідні з нею землі: 1515,1537,1575,1589,1593,1640, 1666,1667, 1671 роки позначені страш­ними набігами татар на південні слов'янські землі. У ці роки татари забирали в неволю по 5, 8, 15 і навіть 55 тисяч християн '. Наскільки великою була кіль­кість християн, забраних татарами в неволю, можна судити з тих випадків, ко­ли часом беззбройні невільники, використовуючи свою численність, повставали проти своїх викрадачів по дорозі в Крим, винищували їх до ноги й поверталися на батьківщину. Полонення християн було головною метою татарських набігів на християнські землі, тому вони посилювалися з року в рік. Особливо зросла кількість набігів після 1478 р., коли татари потрапили під владу Оттоманської Порти 2. У листах татар до родичів, писаних під час набігів на Україну, читаємо: «Запорожским черкасом разоренье большое, а татарам господь бог дал добычи больше — не в которой посылке таковой добычи не бывало, ни одного нет без ясыря, а у многих по два, по три, по четыре или пять ясырей... У меня 20 ясырю, у Арслан-Газы мурзы 10 ясырю, у Каплан мурзы 10 ясырю, у всех наших това-рышей ясырю по 2, по 3 есть, кроме Алаша, никого без ясырю нет»'. Полонені християни були для татар головним джерелом багатства і навіть предметом для державних податків на користь кримського хана: «А новой-де хан крымской учал править на татарах со всякаго полоненика по 10 коп»4. Невільники переважно надходили на східні ринки як предмет купівлі й продажу; торгівля невільни­ками була розвинутою у татар якнайширше. Як зауважує сучасник, татари завжди були багаті невільниками, використовуючи їх і для продажу, й для за-

Антонович В., Драгома­нов М. Исторические пес­ни. Т. 1. С. 73, 83; Бо-план Г. Описание Украи­ны. С. 52; Kronika М. Biel­skiego. Т. 1. S. 533. 2 Хартахай. С. 201.

1 Акты ЮЗР. Т. 5. С. 230— 232.

4 Там же. Т. 6. С. 150— 166.

Становище християн у мусульманській неволі

стави, і для подарунків, і мали їх завжди під руками. Якщо хтось із татар і не мав у даний момент невільника, а у нього питали про цей товар, він наперед укладав угоду з покупцем і згодом, маючи навіть одного коня, міг доставити йому умовлену кількість живого товару. Татари постачали християнськими невільниками всі східні ринки: кораблі, що приходили до них із Азії із зброєю, одягом і кіньми, відходили від них із християнським ясирем. Бачачи, яка вели­чезна кількість невільників-християн щороку йде в Крим, один міняйло-єврей, що сидів біля брами Тавриди *, здивовано питав у них, невже в їхніх країнах усе ще залишаються люди п. З усіх невільників татари з особливим бажанням на­магалися хапати жінок, яких вони називали «білим ясирем» або «білою челяд­дю» від білих хусток, якими вкривали свої голови невільниці. Захоплені в не­волю слов'янські жінки ішли на вдоволення забаганок східних деспотів — турецьких вельмож, купців і навіть самих султанів.

Становище нещасних невільників і в дорозі, доки їх вели в Крим, і в самому «невір-царстві» було справді жахливим. Захоплених у неволю людей татари розставляли в ряди по кілька чоловік, зв'язували їхні руки ззаду сирівцевими ременями, крізь які протягували жердини, а на шиї накидали мотузки; потім, тримаючи за кінці мотузків, оточували всіх зв'язаних ланцюгом вершників і, підганяючи нагаями, безупинно гнали сухим, чорним, випаленим сонцем сте­пом, убиваючи слабких і годуючи сирою кониною і здохлятиною живих. Так жорстокі нелюди доганяли нещасних до турецького міста Кизикермена, що поблизу правого берега Дніпра 6, і звідси кількома дубами, тобто великими ви­сокими човнами, переправляли їх з правого берега на лівий у татарські воло­діння. Тут гнали вже не поспішаючи й помалу діставалися до ріки Кінських Вод і урочища Кара-Мечеть. Біля Кара-Мечеті татари пускали своїх коней у степ вільно пастися, а самі починали поділ ясиру. Та перш ніж почати паюван­ня, вони прикладали кожному невільникові розпечене на вогні тавро у тих са­мих місцях, що й коням, і лише після цього ділили між собою здобич. Отримав­ши у невід'ємну власність невільника чи невільницю, кожен татарин міг пово­дитися з ними, як із власною річчю; особливо сумною в цьому випадку була доля жінок: сластолюбні мусульмани, не соромлячись нічиєї присутності, ґвалтували дівчат при батьках, а жінок при чоловіках 1. Не одна жінка оплакувала тут свою ганьбу і не одна дівчина губила тут свій «віночок»:

«Під явором зелененьким З татарином молоденьким».

«І нелюдське серце,— каже очевидець,— зворушиться при прощанні чолові­ка з жінкою, матері з дочкою, назавжди розлучених тяжкою неволею; а звірські мусульмани безчестять жінок і дітей на очах чоловіків і батьків, обрізають ді­тей у присутності батьків; одно слово, здійснюють тисячі шаленств»8.

Біля Кінських Вод татари розділялися на дві головні маси: ногайці йшли на Кінбурн, кримчаки на Перекоп. Дійшовши до своїх, татари розпочинали торг невільниками, продаючи їх як за найвищу, так і за найнижчу ціну, залежно від товару: часом брали цілу купу золота за одну невільницю, часом червону феску чи пару пістолів за цілий десяток невільників. Коли невільників виводили на площу для продажу, то ставили їх вервечкою, одного за одним, мов журавлів у польоті, по кілька десятків, скованих один з одним за шию, й такими партіями продавали з прилюдного торгу. При цьому продавець дуже голосно вигукував, що виставлені раби — найновіші, прості, нехитрі, королівського (тобто поль­ського, литовського й українського) народу, а не московського, який у Криму вважали хитрим, підступним, здатним до втеч і тому порівняно дешевим. Виведених невільників уважно оглядали покупці, починаючи з зовнішності й закінчуючи закритими частинами тіла: вимагалося, щоб у раба чи рабині

* Середньовічна назва Кримського півострова. 0 Литвин М. //Калачов Н.

Архив. Т. 2. С. 2, 21—25. '' Тепер м. Берислав Хер­сонського повіту. 7 Kronika М. Bielskiego.

Т. 1. 5. 533.

8 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 52.

зуби не були рідкими й чорними, щоб на тілі не було рубців, бородавок, на­ростів та інших недоліків. Але спритні продавці часом обдурювали найсуво-ріших покупців живого товару: найкращий товар, дівчат і хлопчиків, вони ви­водили після старанного догляду за ними, попередньо відгодувавши їх, набі­ливши й нарум'янивши і одягнувши у дорогий шовк. Особливо високо ціну­вали татари найгарніших дівчат: «їх купували часом на вагу золота і відразу ж перепродували із зиском». Головним місцем торгівлі невільниками було кримське місто Кафа, теперішня Феодосія, яка з 1475 р. безпосередньо нале­жала Туреччині і мала артилерію та сильний гарнізон із яничарів, кінноти і «двох видів» міліції. Але крім Кафи невільників продавали в містах Карасу-базарі, Тузлері, Бахчисараї й Гезлеві, по-руськи Козлові, а по-грецьки Євпа­торії. Тут завжди жили турки, араби, євреї, греки, вірмени, які купували не­вільників і сплачували данину за право торгівлі кримському ханові й турецькому паші, котрий жив у Кафі 9. У Кафі завжди було багато, часом до ЗО тисяч хри­стиянських невільників, яких або привели на базар, або відправляли в далекі країни на кораблях. «Це місто, ненаситна й беззаконна прірва, що п'є нашу кров, розташовується у зручному для морської торгівлі місці». Проданих не­вільників вивозили у віддалені царства й до народів «чорного племені» — са­рацинів, персів, індійців, арабів, сірійців, ассірійців, у Грецію, Єгипет, Палести­ну, Анатолію і по всьому турецькому царстві. І тут нещасним доводилося за­знавати багатьох страждань: на одне судно їх брали стільки, що вони не могли ні рухатися, ні прилягти на підлогу: стоячи їли і стоячи спали; через таку тис­няву невільники масово хворіли й масово вмирали; мертвих без зайвих цере­моній негайно скидали у морські глибини. Так їх везли тижнями й навіть мі­сяцями, залежно від погоди й місця, куди їх продали.

Становище християнських невільників залежно від їхнього роду й віку було різним. Хлопчиків, захоплених у неволю, насамперед «турчили й басурмани-ли», тобто обрізали й обертали в магометанську віру, а потім віддавали у гвар­дію турецького султана, так званий корпус яничарів, і називали їх «дітьми султана», а після досягнення ними зрілості часом робили полководцями, часом придворними чиновниками. Старих і немічних, не придатних для роботи й продажу, татари віддавали своїм синам, котрі вчилися на них, як молоді со­баки на зайцях, стріляти, вбивали нещасних камінням, виривали їм литки, підрізали сухожилки чи живими кидали в море |0. Жінок, особливо шляхет­ного походження, і, головне, вродливих, котрі вміли співати й грати, залишали в гаремах, зобов'язуючи брати участь у бенкетах і розвагах. Найгарніші з них потрапляли навіть у султанські сералі. Так трапилося, наприклад, з полоненою русинкою з галицького Рогатина, попівною Россою, чи Роксоланою, дружи­ною Сулеймана І, по-турецьки Хуррем, тобто радісна (п. 1558 р.); дружиною Османа II була Миликія, російська полонянка з простого роду; руською була й султанша, мати Османа III, відома своєю побожністю, «одна з найсвятіших жінок, чиста, як Марія, мудра, як сабейська цариця, скромна, як Азія, сестра Мойсея, й побожна, як Раабія Адуйє», яка померла 1766 р. у 80 років ". Дорос­лих невільників спочатку кастрували, таврували на чолі й на щоках, потім ско­вували залізними ланцюгами й віддавали на громадські роботи в турецьку сто­лицю та інші міста. Вдень вони постійно знемагали від тяжкої роботи під па­лючим промінням східного сонця, вночі мучилися в підземних темницях, під­тримуючи своє існування гнилим, вкритим червами, огидним навіть для собак м'ясом дохлих тварин '2. Найсумнішою була доля тих невільників, які по­трапляли у Фес і в Марокко. «Найважчі роботи, які в Європі покладалися на злочинців, ніщо порівняно з тими, які виконують багато чесних людей у цьому новому Єгипті. Полонені, яких щоночі замикали, раннім ранком виходили на роботи під наглядом жорстоких наглядачів, котрі частували їх ударами й про­кльонами. Одні працювали переважно над будівлями, які споруджував імпе­ратор... Інші працювали у стайнях, мололи руками у млинах. Варвари-нагля-дачі негайно карали за кожну дрібну похибку, найменшу неуважність. Часто вони були такими нелюдяними, що не давали нещасним полоненим навіть ча­су з'їсти шматок хліба. Стомлених удень, їх часто тягли вночі на нову роботу

Становище християн у мусульманській неволі

зі зневажливими криками... Що дорешти обурює природу, це те, що часто людей ховали на ніч у круглі підземні в'язниці діаметром близько п'яти й ви­сотою в три лікті. Туди їх спускали мотузяною драбиною, яку потім забирали й закладали отвір залізною лядою. Харчі мали невтішні. Тм давали лише фунт чорного печива з ячмінної муки й трохи оливи. Голод змушував багатьох з них до ризикованих стрибків з дуже високих стін лише для того, щоб набрати трохи цибулі, що дико росте на мавританських цвинтарях. Одягом рабів зви­чайно була сорочка з грубої вовни з капюшоном, який служив їм головним убором, а сорочка заміняла й штани. Черевиків давали по 4 пари на 18 місяців, хоч вапно і щоденна важка робота псували їх значно швидше. Бувало, що імператори вбивали багато сотень полонених християн, роблячи це або для розваги, або тому, що ті видавалися їм недостатньо ретельними»13.

Та найжахливішим було становище тих дорослих чоловіків, котрі потрап­ляли на турецькі судна — кадриги, чи галери, звані запорізькими козаками каторгами. Тут їх було не менше, ніж на громадських роботах у містах. «На всіх військових суднах турків,— пише православний серб Юрій Крижанич,— не зустрінеш майже ніяких інших веслярів, крім людей руського походження». Галерою звалося велике морське судно з трьома вітрилами, двома тентами, трьома великими й чотирма малими гарматами, з середнім екіпажем у 450 чо­ловік, з 25 чи 30 лавами для веслярів. «Це було первісне латинське судно на зразок того, яке можна побачити на колоні Траяна; протягом століть воно май­же не вдосконалювалося. Уявіть собі пласке, довге, дуже вузьке судно, зав­довжки майже 50 метрів, завширшки 10 метрів, яке одночасно йде і на вес­лах, і на вітрилах. Близько 300 веслярів сиділи прикованими до 25 чи ЗО лав, поставлених упоперек з обох бортів палуби. П'ять чи шість веслярів на кож­ній лаві гребли одним веслом, котре впиралося у підставку, що стирчала над


9 Записки одесского об­щества. Т. 11. С. 475, пр. 3, 7; 482, 485.

Укріплення Перекопу Гравюра XVIII ст.

песни. Т. 1.

12 Литвин М. //Калачов Н. Архив. Т. 2. С. 2—3.

10 Герберштейн С. Записки о Московии. С. 144.

" Антонович В., Драго­манов М. Исторические

" Histoire des Etats Bar-baresques, traduite de l'anglois. Paris, 1757. V. 2. P. 277—281.

палубою. Ліві лави відділялися від правих проходом — вузьким помостом, що служив для переходу з корми на ніс. У цьому проході, вищому, ніж лави, прогулювався галерний пристав («баша турецький, басурманський, недовірок християнський») з нагаєм у руці (в думах «з червоною таволгою»), керуючи невільниками, прикованими під його ногами. Хвилі постійно шмагали галерних невільників, прикованих до дуже низької палуби й оголених за всякої погоди до пояса. Спали і їли вони змінами, не покидаючи своїх лав і не зупиняючи галери. Вони не знали перепочинку навіть у свята, ніколи не маючи права ви­тягнутися, змінити місце, відійти на хвилину від цієї холодної лави. Єдино мож­ливий перепочинок наставав для них тоді, коли корабель входив у гавань для ремонту чи для поповнення запасів продовольства. Тоді кільком каторжникам, не всім, а лише привілейованим, дворянам, які також були серед галерних не­вільників, дозволяли працювати в гавані на земляних і очисних роботах»14.

Украй зворушливо описані лиха християнських невільників, які потра­пили на турецькі галери, у народній козацькій думі «Плач невільників на ту­рецькій каторзі»:

«Що на Чорному морю, Потребі царській, Громаді козацькій, Там много війська понажено, У три ряди бідних, біщасних невольників посажено,

По два та по три до купи посковано,

По двоє кайданів на ноги покладено,

Сирою сирицею назад руки пов'язано. Тоді бідні, біщасні невольники на коліна упадали, Вгору руки підіймали, кайданами бряжчали,

Господа милосердного прохали та благали: Господи милосердний! Создай з неба ясне сонце-мати,

Нехай будуть кайдани коло ніг опадати,

Сирая сириця коло рук ослабати,

Хай ми будем, бідні, біщасні невольники, У чужій землі хоч мале число полегкості собі мати».

Теє врни промовляли. Аж ось баша турецький бусурманський,

Недовірок християнський,

По ринку він похожає,

Він сам добре теє зачуває, На слуги свої, на турки-яничари, зозла гукає: «Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте:

Із ряду до ряду захожайте, По три пучки тернини та червоної таволги набирайте, Бідного невольника по тричі в однім місці затинайте». Тоді турки-яничари із ряду до ряду захожали, По три пучки тернини і червоної таволги у руки брали, Потричі в однім місці бідного невольника затинали, Тіло козацьке, молодецьке коло жовтої кости обривали, Кров християнську неповинно проливати».

Ще зворушливіше зображає становище християнських невільників у ту­рецькій землі відомий учений XVII ст. архімандрит Іоанникій Галятовський. Ця неволя, каже він, переважає і єгипетську неволю, і єгипетські роботи, і вавілоно-ассірійський полон, і знищення римлян готами. Якби люди, які там страждають, передбачали своє лихо, вони б тисячу разів воліли вмерти, ніж зносити їх. Справді, це нагадує стан, коли людина лежить при смерті й життя її вже припинене смертю, та вона все ще страждає довгий час; вона ще жива, але вже вмирає,— у такому становищі й християнин у турків. Турки вимучують у невільників велику данину, і якщо християни не мають чим заплатити, бо

14 Loiseleur. Les crimes et les peines dans l'antiquité et dans les temps moder­nes. Paris, 1863. P. 257.

10 Галятовскиіі И. Лебедь. Рукопис 1679 p. Імпера­торська Санкт-Петербур-зька прилюдна бібліотека.

Відділ Толстовських ру­кописів, від. 2, № 26. С. 157—163. Цитується до­вільно.



Становище християн у мусульманській неволі

викуп завжди великий, іноді начіплять окови на їхнє черево і так, зв'язані за руки й ноги, вони ходять від дверей до дверей, заклинають проклятого Маго­мета і всюди звертаються з проханнями; якщо ж нічого й нізвідки не діста­нуть, тоді їх б'ють по підошвах великими костурами і навіть убивають насмерть, а дітей їхніх беруть за оброк і в тяжку неволю продають. Якщо турки лають господа Бога і спасителя нашого Ісуса Христа, то християни мусять завжди мовчати; коли ж християнин надумає мовити хоча б одне слово на славу спа­сителя нашого, його, всупереч волі, насильно обрізають; а якщо невільник на­смілиться сказати щось погане про Магомета, його негайно спалюють. Декот­рі з турків, так звані мончани, тобто перекупники, чи гендлярі, після війни му­сульман з християнами набирають на один ланцюг по 50 чи 60 чоловік і же­нуть їх поперед себе, як худобу, у свої володіння. Потім цих нещасних, розди­вившись, свавільно змушують до того, на що хто здатний; якщо ж хтось із них чимось видасться їм неприємним, також впрягають по двоє у ярма й орють ними землю. Одружень невільникам не забороняють, але коли батьки постарі­ють, то, залишивши їхніх дітей, їх самих виганяють з дому і продають у вічну неволю. Тому ті, хто це знає, уникають одруження. Та ще гірше становище людей учених і духовного стану, взагалі тих, хто не звик до важкої ручної ро­боти: їх особливо мучать, лають і виснажують, а поганські юнаки волочуть їх по землі, по болоту, а взимку — по піску, каміннях, кілками поганяють і ба­гатьом завдають ран. Особливо жалісно буває, коли полонений захворіє: то­ді, доки він живий, його не кидають у дорозі і за найтяжчої хвороби нещасного підганяють канчуком і змушують продовжувати йти, якщо ж він зовсім не змо­же йти, його прив'язують за руки й за ноги уздовж коня обличчям донизу і так везуть. Коли вмирає, кидають у рів чи в долину на поживу орлам і воронам. Серед наших знаходиться багато таких, що таємно тікають з неволі: зручніше втікати тим, хто живе в Європі (тобто у європейській частині Туреччини), бо їм не треба переправлятися через ріки, на яких переправа може бути небез­печнішою, ніж на вузькому Геллеспонті. Звичайно невільники втікають улітку, під час жнив, коли можна сховатися у збіжжі і прохарчуватися. Вони йдуть навіть уночі, бо воліють загинути від лісових звірів, ніж повертатися до своїх панів. Ті, хто зважується втікати з Малої Азії, йдуть вузьким Геллеспонтом між Сосфеном і Авіндоною, які тепер звуться Богозассорові, тобто містеч­ка тісних мечетей; вони беруть зі собою сокири й мотузки, щоб зрубати де­рева і зв'язати плоти, але не мають ніякої їжі, крім солі, якою притрушують деяке зілля; їдять і чилі або коронки; харчуючись цим і дивлячись на сонце небесне, вони вирушають у море, дістаються до північних областей і, якщо по­года їм сприяє, за 4 дні перепливають море; якщо ж здійметься протилежний вітер, вони або гинуть, або знову повертаються до азіатських берегів. Тому пропадає в дорозі більше, ніж повертається на батьківщину. Одні з них тонуть, інших розривають і пожирають звірі, третіх побивають поганські пастухи, а четверті після довгих блукань умирають від голоду. Сприяють утікачам особ­ливо греки й вірмени: вони допомагають їм у втечі, дають свій одяг і відправ­ляють їх із венеціанськими кораблями; хоча зазнають за це лютих катувань і позбавляються маєтку, але виявляють милосердя до втікачів і співчувають їм, за що сподобляються від християн доброчинств і любові, коли останні при­ходять у Рим чи Кампостелію до апостольських могил. Турки для повер­нення нещасних утікачів вдаються до чаклування й чарів і цим повертають їх назад; роблять це таким чином: пишуть на хартії, на термінці, ім'я втікача і вішають це над місцем, де жив утікач. Потім чарівними словами й закли­наннями наводять на втікача такий страх, такі страшні думки й фантастичні примари, як, наприклад, лютих левів та інших звірів, що мчать на них, чи страш­ні пінисті хвилі на морі, велику ріку чи озеро, або непроглядну темряву на ба­гато днів,— і такими страхами змушують їх повернутися назад 15.
Християнські сусіди запорізьких козаків
Після татар і турків запорожцям найчастіше доводилося стикатися з поля­ками; поляки межували з запорізькими козаками з заходу і звідси найчастіше нападали на «дикі поля»; звідси ж і запорожці вирушали в Польшу «шарпати ляха». Причини ворожнечі запорізьких козаків з поляками сягали давнини й корінилися у самій історії Речі Посполитої: події другої половини XVI й по­чатку XVII ст. литовсько-польської держави виразно розкривають нам ці при­чини ненависті запорожців до поляків, тому на них слід зупинитися. 5 черв­ня 1569 р. зусиллями й волею польського короля Сигізмунда Августа укла­дено було так звану політичну унію Литви з Польщею. За цією унією вся південна Русь, тобто Україна (теперішні Київська й Полтавська губернії), Во­линь і Поділля були відділені від Литви й приєднані безпосередньо до Поль­щі. Україна, або давня києво-переяславська Русь, прийняла це об'єднання з Польщею в одну Річ Посполиту на правах людей рівних з рівними і вільних з вільними: «Jako równych do równych i wolnych do wolnych ludzi», як сказано було в «расta conventa»*. Для управління новоутвореною державою було вве­дено трьох рівноправних гетьманів: польського, литовського й руського; вони мали права королівських намісників і верховних воєначальників. На утриман­ня своє перші два гетьмани одержали села, а останній — українське місто Чер­каси. Та ця рівність, яка до певної міри дотримувалася польським урядом щодо руського стану дворян, для людей недворянського походження залишилася на папері: все просте населення України потрапило у безумовну власність до поль­сько-литовських, а частково й руських панів, князів та бояр, які досі володіли ними з обмеженнями. Що стосується українського козацтва, то новий поль­сько-литовський уряд не знав навіть, до якого стану його залічити. Справа в тому, що в тогочасній Польщі юридично існувало лише три стани: шляхет­ський, селянський і міщанський. Перший із цих станів, шляхетський, користу­вався безмежними правами як щодо себе особисто, так і щодо свого держав­ного становища; другий стан, селянський, перебував у цілковитій і беззапе­речній залежності від першого; нарешті, третій стан, міщанський, користу­вався дуже обмеженими правами: правом особистої свободи і станової неза­лежності, та й то лише в тих небагатьох містах, які мали так зване магдебур-

* Умова, угода (шт.). У

давній Польщі — угода

шляхти з новообраним королем.

Християнські сусіди запорізьких козаків

зьке право. З цього очевидно, що козацький стан України з його незалеж­ним ладом і виборним началом не відповідав жодній із вказаних категорій: козаків не можна було залічити ні до шляхетства, ні до міщанства, ні тим більше до селянства. Зарахування козаків до шляхти було неможливим через запеклу протидію самої шляхти, котра надто дорожила своїми винятковими правами й завжди негативно ставилася до всіх homines novi *, котрим король намірявся дарувати шляхетство. До міщанства козаків неможливо було за­лічити, оскільки саме міщанство у Польщі не було місцевою установою: воно виникло внаслідок магдебурзького права й охоплювало лише мізерну частку польського народонаселення; окрім того, ні заняття, ні місцезнаходження мі­щан нітрохи не відповідало заняттям і місцезнаходженню козаків. Нарешті, зарахування козаків до селянства також було неможливим: такий захід міг би викликати серед українського козацтва, яке вже кілька разів дзвонило шаблею за особисту свою свободу, загальне повстання проти поляків '.

Король Сигізмунд Август, винуватець політичної унії, як і кожний поль­ський шляхтич, дивився на козаків як на перешкоду в управлінні краєм, як на людей зайвих. Щоправда, Сигізмунд Август надав шляхетські права небага­тьом українським козакам, тим, які становили незначні села на півночі Київ­ського й Волинського воєводств. Звичайно, король не бажав цілковитого зни­щення і всіх тих козаків, які не отримали прав шляхти, та все ж він зовсім не співчував усьому українському козацтву й зовсім не збирався сприяти його по­дальшому зростанню. Уряд Сигізмунда Августа потребував козаків лише під час війни, але в ті часи Польща вела війну на півночі, куди козаки йшли вель­ми неохоче. З турками та їх кримськими васалами Польща тоді намагалася триматися мирно. Отож козаки виявлялися зайвими і навіть шкідливими для польського уряду, оскільки вони нерідко поповнювалися людьми надто не­спокійними, буйними, неосілими, людьми, що відзначалися безкарністю, не платили податків і повинностей, людьми, що завинили перед законом, але яких «не було як притягати». Навіть прикордонні воєводи, старости та інші урядовці дивилися на них як на перешкоду в управлінні краєм. У кожного з воєвод чи старост 2 були власні козаки, що становили нижчий прошарок при­вілейованих службовців і завжди були готові на всілякі справи. Для тої ж мети, тобто як польську прикордонну сторожу, намагався використати козаків і ко­роль Сигізмунд Август; інші ж їхні дії він усіляко намагався паралізувати. Звідси ціла низка його грізних універсалів проти козаків. «Багаторазово вже писали ми тобі,— каже король вже 1540 р. справці Київського воєводства князеві Коширському,— обіцяючи тобі нашу милість і погрожуючи карою і наказували, щоб ти пильно стеріг і не давав тамтешнім козакам нападати на татарські улуси; ви ж ніколи не чинили згідно з нашим господарським нака­зом, не лише не стримували козаків, але й задля своєї вигоди самі давали їм дозвіл. Задля цього посилаємо дворянина нашого Стрета Солтовича; ми зве­ліли йому всіх київських козаків переписати в реєстр і доставити його нам. Наказуємо тобі, щоб ти звелів усім козакам неодмінно записатися у реєстри й після цього ніяким чином не порушувати наших наказів, а тих, хто насмілить­ся надалі нападати на татарські улуси, хапати і страчувати або до нас відси­лати»'. 1557 р. король Сигізмунд Август похвалив князя Дмитра Івановича Вишневецького за його подвиги проти татар, але не 'погодився виконати те, що запропонував Вишневецький — утримувати гарнізон у збудованому ним замку на острові Хортиці. Навпаки, Сигізмунд Август вимагав від князя, щоб той не допускав своїх козаків до нападів на землі турецького султана, з кот­рим, як і з кримським ханом, у поляків був укладений вічний мир 4. 1568 р. Си­гізмунд Август знову громив козаків: «Маєм того відомость,— писав він,— иж вы из замков и мест наших Украйных без росказаня и відомости нашое господарское и старост наших Украйных, зъТхавши на Низу, на

* Нові люди (шт.).

1 Антонович В. //АЮЗР.

Ч. 3. Т. 1. С. XXXII.

2 Старостою називався власне управитель ленно­го ВОЛОДІННЯ.

3 Акты ЮЗР. Т. 1. С. ПО.

4 Там же. Т. 2. С. 148.

Днепре, в полю и иных входах перемешкиваете *... и по дъ да иным цара турецкого, чабаном и татарам цара Перекопского великіе шкоды и лупез-ства чините, а тым границы панств наших от непріятеля в небезпечество приводите... Прото приказываем вам с поля, з Низу и зо всіх уходов до замков и мест наших вышли бы, и где бы ся которые з вас о весь лист и росказане ** наше господарское недбаючи, того ся важил, того мы ста­ростам нашим тамошним У крайним науку нашу *** дали, што они со всими вами, непослушними росказаня нашего, чинити мают; так иж яко нарушители покою посполитого, караня срокгого не дойдете»5. 1572 р. ко­роль Сигізмунд Август доручив коронному гетьману Юрієві Язловецькому вибрати кращих із українських козаків на королівську службу. Вибрані козаки отримували з королівської скарбниці платню; їх вилучили з-під влади ста­рост і підпорядкували безпосередньо коронному гетьманові. А для вирішення суперечок між осілими мешканцями й козаками було призначено козацького старшого, Яна Бадовського, шляхтича з Білої Церкви. Старший мав право су­дити й карати підданих, звільнених з-під юрисдикції місцевих властей, крім випадків насильств і грабунків; будинки старшого, його грунти й городи були вилучені із замкового й міщанського присуду, з нього не брали податків, якби він надумав у своєму домі тримати на продаж горілку, пиво, мед та ін.; лише по військовій лінії старший підкорявся коронному гетьманові °. Про негатив­не ставлення короля до козаків було відомо і польському суспільству. 1575 р. татари вчинили великий набіг на Польщу, щоб помститися їй, як пише поль­ський літописець Бєльський, за похід Сверчовського **** в Молдавію (так звана війна Івоні). Татари вторглися на Поділля і проникли аж до Волині. На про­сторі завдовжки в сорок і завширшки у двадцять миль уціліли лише замки та панські двори, що мали гармати. Літописець Ожельський налічує до 35 тисяч полонених людей, до 40 тисяч захоплених коней, до півмільйона рогатої ху­доби й без ліку овець. Поляки поспішили звинуватити тоді козаків у тому, що ті не лише накликають на Польщу лихоліття воєн, а й умисне пропускають та­тар через Дніпро, щоб потім відбивати у них награбовану здобич. Після цього пам'ятного року в Польщі посилено заговорили про козаків, і заговорили саме як про шкідливий для всієї держави стан, який треба знищити. «Що батько з матір'ю збирали по грошеві, те нерозважний син пропустить крізь горло за рік, а вже потім, коли нізвідки взяти, боячись одубіти з голоду, кинеться на Низ і грабує турецьких чабанів, або у Слезинському бору витрушує у пере­хожих кошики». Шляхтичам, які завинили перед законом і в суді виставляли свої заслуги в Запорізькому Війську, щоб домогтися полегкості, польські дер­жавні сановники казали: «Не на Низу шукають славної смерті, не там поверта­ють втрачені права: кожній розсудливій людині зрозуміло, що туди йдуть не з любові до вітчизни, а задля здобичі»7.

Такою була політика Сигізмунда Августа щодо українських козаків і так дивилося на них польське суспільство, пройняте ідеями короля.

Наступник Сигізмунда Августа 8 Стефан Баторій (1576—1586) щодо укра­їнського козацтва пішов шляхом свого попередника. Вся відмінність політики Баторія полягала лише у більшій рішучості й продуманості. Стефан Баторій надумав злити всю південну Русь у єдине політичне ціле з Польщею. Але в цьо­му на самому початку своєї діяльності король зустрів сильний опір з боку пів-денноруського козацтва: козаки становили надійну заслону руської народності і були надійним захистом православ'я проти інших народностей і віровчень.

* В оригіналі «переметши-ваете».

** В оригіналі «про сказа­не».

*•* В оригіналі «наши». 5 АЮЗР. Ч. 3. Т. 1. С. 4.

Акты ЮЗР. Т. 2. С. 176. **** Сверчовський (Свир­говський) Іван (помер не раніше 1574 р.) — козаць­кий гетьман, учасник виз­вольної боротьби молдав­ського народу проти тур­ків. Страчений у Стам­булі.

' Кулиш П. Польская ко­лонизация юго-западной Руси //Вестн. Европы. 1874. Т. 4. С. 499. 8 «По Жигмон™ втором Августе был Генрих Ва­ленсии, албо Еракуз, он царствовал четыре м!сяца, 1574 года» (Величко С. Летопись. Т. 1. С. 22).

Християнські сусіди запорізьких козаків

Маючи політичну самостійність, вони самі обирали собі старшину, самі оголо­шували війни чи укладали мир, самі збільшували кількість своїх товаришів і самі розпоряджалися військом. Завдяки цьому козацтво становило велику силу. Але цю силу Баторій зважився послабити й навіть звести нанівець. «Якщо козаки нападуть на татарські улуси,— писав король 1578 р.,— то це напевне буде без нашого відома. Ми їх не лише бажаємо утримувати, а навпаки, бажа­ли б винищити, але у нас у тих місцях немає стільки військових сил, щоб спра­витися з ними. Для досягнення цієї мети ханський посол радив нам: по-перше, заборонити українським старостам давати їм селітруі порох, свинець і продо­вольство; по-друге, не дозволяти козакам проживати в українських селах, містах і замках; по-третє, присилати старших козаків на королівську службу»9. Стефан Баторій розпочав свою справу послаблення або, в подальшій перспек­тиві, й цілковитого знищення українських козаків поступово і заходами, ма­буть, не лише неворожими, а навпаки, дуже сприятливими для самих коза­ків. Так само, як і Сигізмунд Август, Баторій вирішив одній, дуже незначній частині козаків надати шляхетських прав, а другій, величезній більшості, су­дилася доля простого кріпосного народонаселення. Шляхетські права було надано лише 6 тисячам козаків, решту ж козацької маси, що налічувала до 35. тисяч, переводили у простих селян і ремісників. 6 тисяч козаків було внесено в королівський реєстр або список; їх звільняли від усіх податків, вони отриму­вали від уряду платню, користувалися правом володіти своїми попередніми зем­лями, вільно обирали старшин і здійснювали суд, отримували військові клей-ноди — бунчук, булаву, військову печатку й королівський прапор. Усіма ре­єстровими козаками керував призначений королем гетьман, який знаходився у місті Трехтемирові, й вони були поділені на 6 полків: Черкаський, Канів­ський, Білоцерківський, Корсунський, Чигиринський і Переяславський. Кож­ним полком керував сотник та його сотенний помічник, осавул 10.

Поділяючи козаків на реєстрових та нереєстрових, Стефан Баторій прагнув до того, щоб з часом усі нереєстрові стали кріпаками й опинилися під управ­лінням королівських старост; навіть реєстрові, отримуючи від уряду платню і будучи під керівництвом головнокомандувача польських військ, повинні були стати лише найманим військом Речі Посполитої. Але реформи Стефана Бато-рія не знайшли підтримки: сама польська шляхта вперто відмовлялася прий­няти до свого стану 6 тисяч нових членів, тому козаків не допустили ні до участі у виборах короля, ні до вислання своїх депутатів на сейм. Після цього реєстрові й нереєстрові козаки, об'єднавшись з простим станом посполитих, стали си­лою відстоювати свої права. Та не добившись нічого і втративши попередні на­дання Стефана Баторія, невдоволені козаки почали громадитися цілими ку­пами і втікати на Запоріжжя. «Марно доручалося панам та їх дозорцям ловити й заковувати гультяїв, що втікали з королівських і дідичних маєтків, і повертати їх на попередні місця, де їх могли відразу страчувати жорстокою смертю. Доки Запоріжжя з усіма дніпровськими островами і придніпровськими нетрями не було під владою панів, не можна було придушити козацтва. Втікачі знаходили для себе перший притулок на Низу серед козацтва»".

При всьому цьому, доки жив Стефан Баторій, він як майстерний політик усе-таки вмів ладнати з козаками. Але 1588 р. польську корону одягнув Сигіз­мунд III. Остерігаючись турків, Сигізмунд III вирішив будь-що паралізувати воєнні дії козаків проти мусульман. Відомі його заходи щодо цього. «Козаки повинні перебувати під командою коронного гетьмана, який має призначати їхніх начальників. Вони дадуть присягу, що без волі гетьмана не будуть вою­вати ні на морі, ні на суходолі і не приймуть нікого до свого товариства. У геть­мана повинен зберігатися козацький реєстр; засуджених до страти не можна приймати в козаки; козаки не можуть нікуди відходити без волі старшини; управителі приватних маєтків повинні втримувати селян від утечі на дніпров-

9 Кулиш П. Польская ко- '" Грабянка Г. Летопись. Русь и козачество // Отеч. лонизация. С. 501. С. 21. Зап. 1870. № 1, 2. С. 59.

" Костомаров Н. Южная

ські острови, карати тих, хто повертається зі здобиччю, або хто продає порох, селітру, зброю чи навіть харчові припаси козакові»12. Та попри ці й подібні розпорядження польського уряду козаки не залишали в спокої турків: із се­редини XVI * ст. морські набіги запорізьких козаків на турецькі володіння ставали все частішими і з року в рік потужнішими. До того ж і сам польський уряд раптом змінив своє ставлення до козаків: 1621 р.**, ведучи війну з турками, він став потребувати допомоги козаків. Останні, забувши нещодавні утиски з боку поляків, стали під хоругви коронного гетьмана, що вирішило результат війни на користь Польщі. Але у вдячність за це на Хотинських переговорах 1621 р.** козакам оголосили, щоб вони з цього часу не важилися роз'їжджати по Чорному морю й нападати на мусульманські володіння. «Польський уряд, бачачи, що звади з Туреччиною, викликані козаками, погрожують затопити Польщу руйнівницькими полчищами східних народів, визнав необхідним при­пинити назавжди морські козацькі набіги»'3. Та козаки не могли існувати без війни: за висловом літописця, «козаку воювати, що солов'ю співати». Та як воювати, коли польський уряд категорично заборонив козакам будь-яку війну? Що ж залишалося робити? Тоді, звичайно, українським і разом з ними за­порізьким козакам залишалося обернути свою зброю проти тих, хто забороняв їм війну з мусульманами. Звідси й зрозуміла перша причина ворожості запо­рожців до польського уряду.

До цієї головної причини додалося й багато інших, не менш важливих при­чин. Безумовно, що серед них першість мала так звана релігійна унія, запро­ваджена на Україні 1596 р. на Брестському сеймі ***. Унія була запроваджена на Україні зусиллями й волею польського короля Сигізмунда III. Швед родом, католик за віросповіданням, вихованець затятого, фанатичного ворога право­слав'я і руської народності єзуїта Скарги, прихильник хитрого і владолюбного папи Климента VIII, Сигізмунд із якоюсь гарячковою поспішністю взявся запроваджувати на Україні унію, таємно запропоновану йому римським вла­дикою. «Унія була винаходом римського папи Климента VIII. Ця зміна релігії була здійснена з вигід чисто приватних. Звичайно, папам було б приємно, па­нуючи над умами й совістю всієї Європи, володіти водночас і всіма її багатства­ми, і всією зброєю. Оскільки ж православні надто твердо трималися праді­дівської віри, Климент VIII віднайшов спосіб, не знищуючи жодної з вір, об'єд­нати їх воєдино; це об'єднання він назвав унією»14. «Образа православ'ю була головною, найвідчутнішою, найгіршою кривдою для південноруського народу, поряд з якою всі інші кривди були вже другорядними і без якої всі інші кривди, якими б великими вони не були, були б терпимими. Це була душа всього, це був nervus vitae ****. Від унії Україна зазнала такого горя, якого не бачила московська Русь під ярмом татар; адже розквіт православ'я ще з часів Володимира для України був першим законом і непорушною запорукою народного буття»15. Найбільшим злом унія була саме тому, що й підготована вона була без участі та згоди всього руського народу і мала на меті викорінення його прабать­ківської віри, і вводилася на Русі безбожними, насильними й ґвалтовними за­ходами. «А що найболше, же и хвала божія в церквах православных от тіх непріятелей наших, отщепенцев и еретиков ляхов, хощет и усили­вается перемінити и до заблужденія Римскаго на унію обернути и ґвалтовне преклонити»16,— писав гетьман Остряниця 1638 р. повсталому проти поляків південноруському людові. «Особливо Унія, за милостивым вашего найясній-шаго королевскаго величества позволенем,— пише гетьман Петро Конаше-вич-Сагайдачний королеві Сигізмунду III,— тепер з Руси чрез святійшаго Феофана патріарху іерусалимскому знесенная, абы впредь в той же Руси никогда не отновлялась и своих рогов не возносила»17.

Маркевич Н. История Малороссии. Т. 1. С. 70. * В ориг. помилково «XVII

століття». ** В оригіналі помилково «1620 р.».

13 Костомаров Н. Борьба украинских Козаков с Польшею // Отеч. Зап. 1856. № 9. С. 197.

**• В оригіналі «1595 р».

14 Маркевич Н. История

Малороссии. Т. 1. С. 76. **** Нерв життя (лат.). 10 Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 1. С. 273.

16 Там же. С. 267.

17 Там же.

Християнські сусіди запорізьких козаків



Знаряддям цієї «богопротивно!» унії були ніхто інші, як отці єзуїти, «Patres Societatis lesu». Вони турбувалися не про польську корону, не про велич Речі Посполитої, а лише про владу римського першосвященика та про свою като­лицьку віру, яка зазнавала глибокого занепаду внаслідок реформації, що поширювалася в Європі. «Єзуїти сплели сітку, сітку тонку, мов павутина, і тверду, як сталь», і цією сіткою обвили малодушного короля Сигізмунда III. Са­ма Польща окатоличилася вже задовго до цього: вона була «першою західнян-кою» з усіх слов'янських земель. Щоправда, православне християнство і сло­в'янське богослужіння проникло в Польщу (з Чехії) уже в IX—X ст., але зго­дом і швидше, ніж у інших слов'янських землях, воно було придушене тут като­лицтвом. Вже Болеслав, син Мечислава, зв'язався з папою й німецькими во­лодарями і, з благословення папи, заснував єпископію у Познані й архієписко-пію у Гнєзні. Щоправда, заради реформаторства Польща кидала й це останнє віровчення, католицьке, але все-таки з приходом єзуїтів у XVI й XVII ст. вона знову спокусилася католицтвом, заразившись єзуїтською віронетерпи-містю і похмурим фанатизмом. З цього часу Польща стала найбільш ревною католицькою країною, розсадником і центром латинської пропаганди в інших східних країнах. Отці товариства Ісуса розпочали справу своєї унії дуже хит­ро й обережно. Був час, коли західна Русь в особі кращих своїх представників захоплювалася, за прикладом Речі Посполитої, ідеями реформації, а деякі з південноруських князів і бояр навіть відкрито приймали реформаторське вчен­ня. Цим-то шляхом і пішли єзуїти. Своїм «хитролестным» вченням ці західні мудреці за короткий час досягли небачених результатів: незабаром після за­провадження унії в Південній Русі вищий південноруський клас швидко відсту­пився від своєї релігії, а разом з тим і від свого народу. Руські пани стали ціл­ком чужими для руського народу, і їхня влада набула вигляду мовби іноземного й іновірного поневолення у країні. Унія призвела до того, що вже 1597 р. все православне руське дворянство було назване хлопами, його відлучили від вибо­рів, позбавили права займати військові й судові посади, володіти староствами, селами, містечками та іншими маєтностями, належними за рангом. Замість руських посадових осіб було призначено поляків, по всій Україні було роз­ташовано польські війська, які «дозволяли собі відверто грабежі й насильства, ходили з оголеними шаблями, змушували люд у храмі ставати на коліна і вдаря­ти себе в груди за звичаєм римським і за римським звичаєм читати символ ві­ри про святого духа»18. Унія спричинила те, що кілька чоловік не могли зібрати­ся для звичайних господарських робіт, бо їх негайно оголошували бунтівника­ми, негайно розганяли, або хапали й катували. «Обтяження і насильства,— пи­сала литовська конфедерація 1599 р.,— зростають усе більше й більше, особ­ливо з боку духовенства та деяких світських осіб римської віри. Часто трапля­ється, що в жодному кутку всієї держави жоден із нас, якого б звання ній не був, не буває безпечним...»11' І чого лише не вчинила унія на Україні'.' Православні церкви віддавали на відкуп евреям w, тобто або обертали на шинки, заїзди й корчми -, або віддавали на побудову мечетей; церковні маєтки відбирали, й вони зазнавали такої ж долі; православних священиків, ченців і навіть ігуменів по-варнарськи вбивали, позбавляли парафій і виганяли «У Турові насильно відібрали храми з начинням і вигнали благочестивого єпископа, в Орші, Моги-леві, Мстиславі та інших містах забороняли молитися навіть у куренях»" . «У Луцьку 1634 року учні єзуїтської колегії і польські ремісники, заохочені ксьондзами, кинулися в монастир Хрестовоздвиженського братства, при­били й покалічили палицями й цеглинами ченців, учителів, учнів і жебраків, що жили у шпиталі, пограбували скарбницю братства, потім, з благословен­ня єзуїтів, розбивали будинки, били, калічили господарів і кількох чоловік

18 Филарет. История рус­ской церкви. Харьков, 1853. Т. 4. С. 105.

19 Там же. С. 103.

20 Памятники. Т. 1, отд. 2. С. 98—99.

21 Наприклад, у Луцьку, Вільні, Мінську (Филарет. История. Т. 4. С. 109).

22 Памятники. Т. 1, отд. 2. С. 204—223.

23 Филарет. История. Т. 4. С. 109.

17 Д. I. Яворницький

257

Д. L Яворницький Історія запорізьких козаків



убили насмерть»24. «У Києві насильно обернули більшість церков на уніатські, в тому числі св. Софію та Видубицький монастир. Михайлівський монастир довго стояв запущеним»23. «Всюди святині були осквернені, ікони розкидані, дорогі ризи і стихарі йшли на спідниці єврейкам, церковне начиння — по­тирі, дискос и та інше частково розкрадене, частково пропите в шинках. Наші церкви, кажуть сучасники, монастирі, собори переважно вже захоплені, розо­рені і спустошені, причому з грабунками й катуваннями, з убивствами й кро­вопролиттям, з нечуваним знущанням над живими й мертвими. Духовні особи наші за твердість у православ'ї зазнають різних переслідувань, на них напа­дають у власних домівках, грабують, безчестять, ганьблять, висилають, позбав­ляють власності»2ь. Православних не допускали в міста, забороняли торгува­ти, записуватися в цехи, ховати померлих за своїм обрядом; священик не смів іти з дарами до хворого 27. Католицькі патери жахливо глумилися над право­слав'ям: вони або їздили містом у шарабанах, запрягаючи в них замість коней по 20 і більше православних людей і схиляли люд до унії, або через місцеві власті вимагали собі на службу українських дівчат і ґвалтували їх. Скрізь і над усім висіла кощієва рука євреїв: єврей вимагав платні й за дозвіл на відпра­ву православного богослужіння у церкві, беручи до 5 талярів, і за дозвіл на хре­щення новонародженої дитини православної віри, вимагаючи від 1 до 5 злотих (цей збір звали дудкою), єврею платили й тоді, коли селянин одружував сина чи видавав дочку (збір поємщизна), єврея не можна було обійти й тоді, коли вмирав православний селянин, адже ключі й мотузки від дзвіниць були у цієї ж хижої гарпії. Взагалі для будь-якої відправи православного обряду треба було спочатку йти у єврейську корчму, торгуватися там з євреєм, вислуховуючи при цьому найобурливішу лайку на адресу православ'я. Повсюди здійснювалися допити й катування: православних палили вогнем, виривали у них волосся, заковували, мучили голодом, на очах батьків спалювали дітей на вугіллі або ва­рили в казанах, а потім карали матерів мученицькою смертю; православних топили, вішали, позбавляли громадянської честі (так звана інфамія), обли­вали в люті морози холодною водою, запрягали у плуг і змушували орати кригу на ріках, наказуючи євреям поганяти запряжених; скрізь височіли шибениці й палі з жертвами, всюди лунали крики старих і малих, яких шмагали до крові — і все це лише за те, що вони були православними 2 . Отоді-то великим стого­ном застогнала нещасна Україна!

Це було другою причиною ненависті козаків до поляків. Та була й третя при­чина ворожнечі — утиски з боку королівських старост і урядовців. «Власник, або королівський староста,— визнає навіть єзуїт Петро Скарга,— відбирає у бідного хлопа все, що той заробляє, і навіть убиває його, коли захоче, і ніхто йо­му на це не скаже лихого слова». 1622 р. гетьман Петро Конашевич-Сагайдач-ний писав королеві Сигізмунду III: «А любо з стороны высокодумных и вельможных их милостей панов коронных Вишневецких, Конецполь-ских, Потоцких, Калиновских и иных, на Украйні, властной предковічной отчизні нашей, власть свою непослушне распростирающих, повівают на насъ холодный и непріязненньш вітрьі, хотящіи славу нашу в перст вселити и нас в подданство и ярмо работническое себі безбожне наклонити. И не так есть нам жалостно на панов пререченных, яко на их старостов, нецнот-ливых сынов и пьяниц, которые ни бога боятся, ни премощных вашего найяснійшаго величества монарших мандатов слухают»2!).

1536 р., після смерті Остафія Дашковича, черкасці й канівці збунтувалися проти свого старости Василя Тишкевича; йшлося, як можна здогадуватися, про прибутки та непомірне зростання старостинської влади. Наступного ро­ку ті самі черкасці й канівці з тієї ж причини підняли бунт проти іншого свого старости, Яна Пенька. «Он кривды великія и утиски чинит и новины вво-

4 Костомаров Н. Южная Русь и козачество. С. 57. 2;' Там же.

2(' Филарет. История. Т. 4.

С. 103.


27 Костомаров Н. Южная Русь и козачество. С. 57.

28 Костомаров Н. Борьба украинских Козаков с Польшею. С. 228. 2'' Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 1. С. 262.

Християнські сусіди запорізьких козаків

дит»,— писали скривджені королеві. Ці утиски полягали в тому, що Пенько змушував міщан працювати на себе, возити дрова й сіно, не дозволяв відправ­ляти на продаж у Київ мед, не давав ловити рибу й бобрів, відбирав здавна належний міщанам дніпровський поріг Звонець, збирав із них подвійні коляди на свято Різдва Христового і обтяжував їх поставкою підвід 30. Для розсліду­вання справи за королівським наказом виїжджав київський воєвода Андрій Не­мирович і визнав старосту Пенька невинним. Але й самого слідчого звинува­чували в подібному у своєму воєводстві: так само скаржилися 1523 р. київські селяни і на Андрія Немировича: «Він завдає міщанам різних несправедли­востей, змушує пішки ходити з собою в похід, відбирає у них коней і озброєння, роздаючи його своїм слугам, змушує міщан стерегти полонених татар і карає їх, якщо полонений утече, навіть якщо міщанин випускав його ненавмисне; воє­вода, крім того, привласнює собі міщанські дворища й угіддя, висилає міщан на чорні роботи, які не слід покладати на міщан»31.

Так діяли взагалі всі старости чи управителі королівських маєтків: вони жах­ливо грабували, обдирали й мучили підлеглих їм селян, і хоча закон надавав цим останнім право скаржитися на своїх гнобителів, ніхто зі скривджених не смів навіть думати про це. За свідченням поляка Старовольського, звинува­чений завжди мав рацію, а скривджений ставав звинуваченим. «Отримавши якесь місто у володіння від короля, староста намагався зрівняти його жителів з підданими. Він змушував їх косити сіно й доставляти в замок дрова, не дозволяв їм возити мед у Київ, а скуповував сам за раз і назавжди встановленою ціною; без дозволу старости вони не могли їздити й ходити у рибні й боброві уходи, не мали права продавати рибу чи якусь іншу здобич: половину, а часом і все майно несімейних козаків після їх смерті або полонення татарами забирав собі ста­роста; зрештою збільшував до необгрунтованих меж звичний податок із мі­щан і козаків, коляду на різдвяних святах»32.

У королівських маєтках селян грабували всі «господарські» урядовці: судді, асесори, екзактори (збирачі податків), війти, бурмистри та ін. «В судах у нас,— каже той же Старовольський,— завелися нечувані побори, підкуп: наші війти, лавники, бурмистри всі продажні, а про викажчиків, котрі підводять невинних людей у біду, й казати нічого. Упіймають багатого, заплутають і засадять у в'яз­ницю, та й тягнуть із нього подарунки й хабарі».

Крім безмежної сваволі старост чи їх помічників, дозорців, крім непомірного хижацтва урядовців, у королівських маєтках лютували ще польські жовніри, так звані кварцяні (наймані) війська. «Багато,— продовжує Старовольський,— розводяться у нас про турецьке рабство, але це стосується лише військово­полонених, а не людей, котрі, живучи під турецькою владою, займаються земле­робством або торгівлею. У Туреччині жоден паша не може останньому мужи­кові вчинити того, що діється у наших містечках і селищах. У нас у тому лише й воля, що вільно робити кожному, що здумає, і тому виходить, що бідний і слабкий стає невільником багатого й сильного. Жоден азіатський деспот не замучить за своє життя стільки людей, скільки замучать їх за один рік у вільній Речі Посполитій» 33. У одне село чи містечко протягом одного року приходило послідовно, одна за одною, ЗО чи 40 хоругов польських жовнірів; усі вони гра­бували мешканців, ґвалтували жінок і чинили тисячі інших варварств. Ображені не могли отримати заспокоєння навіть від короля, адже й сам польський уряд при постійному вивищенні національної аристократії був надто слабким, а ча­сом і зовсім безсилим; часто кварцяне військо, склавши так звані związki (спіл­ки), зі зброєю в руках змушувало короля задовольняти свої вимоги.* Але й по­за цими утисками з боку королівських старост часто й розпорядження самого короля були обтяжливими для жителів українських міст. Король Сигізмунд III в уставній грамоті київським міщанам писав, щоб вони, крім звичайних повин-

т Акты ЮЗР. Т. 2. С. 352. :" Там же. С. 132. 82 Кулиш П. Польская ко­лонизация юго-западной

Руси //Вестн. Европы. 1874. № 3. С. 28. 31 Костомаров Н. Русская история в жизнеописа­ниях. Спб, 1874. Т. 5, отд. 2. С. 230. * Йдеться про конфеде­рації.

ностей, мали своїх коней, зброю і ходили в погоню за татарами 34. Це, очевидно, було подвійною й тому особливо обтяжливою повинністю для них.



Так було в королівських маєтках. Але ще гірше було в маєтках панів. Фран­цузький інженер Боплан, особисто відвідавши Польщу й Україну, зауважує: «Селяни польські мучаться, мов у чистилищі, а пани розкошують, як у раю» ''. За польським статутом 1557 р. поміщику та його управителеві надавалося право страчувати своїх селян. 1572 року було видано постанову, за якою селянам заборонялося скаржитися на своїх панів. Це необмежене право, дароване па­нам самим урядом, вело до найбільш непогамованої і дикої сваволі поміщиків щодо селян: кожен пан для отримання своїх нескінченних податків готовий був витягти й душу з селянина. «Польське право надавало власникам необмежену владу над підданими; не лише не було жодних правил, які б визначали під­леглість селянина, але поміщик міг свавільно стратити його, нікому не зві-туючись»36. Шляхтич, що вбивав простолюдина, який зовсім йому не належав, найчастіше лишався безкарним. «Немає країни,— каже у своїх проповідях єзуїт Скарга,— де б піддані й землероби були такими пригнобленими безмеж­ною владою шляхти, як у нас. Розгніваний поміщик чи королівський староста не лише відніме у бідного хлопа все, що в того є, а й самого його вб'є, коли за­хоче і як захоче, і за це не потерпить ні від кого лихого слова»37. Але й це ще не все. Становище селян у панських маєтках ще більше погіршувалося внаслі­док самого способу управління цими маєтками: пани, або лінуючись управ­ляти своїми маєтками, або не маючи до цього здібностей, віддавали їх в орен­ду євреям, а євреї в цьому випадку були для селян справжніми кровопив­цями. «Не так пани, як підпанки, не так ляхи, як ті жиди»,— каже укра­їнська народна приказка. І справді, євреї, «як ненажерна сарана, як їдка міль», щорічно десятками тисяч сповзалися на Україну. Обсотавши низьки­ми лестощами й рабським низькопоклонством панів, вони захоплювали у свої руки величезні панські майорати, стягали у свої бездонні кишені всі багатства країни і страшенно тяжіли над усім тим, що лише насмілювалося носити ім'я православного. Як орендарям панських маєтків, євреям на Україні було на­дано надзвичайних прав: єврей міг безконтрольно розпоряджатися життям і смертю всіх селян у своїй оренді: «Дали ми, князь Григорій Коширський, лист жиду Абрамкові Шмойловичу. За цим листом має він, жид, право володіти на­шими маєтками, брати собі всілякі прибутки й користуватися ними, судити й рядити бояр путних, також усіх селян винних і неслухняних карати гро­шовими пенями й смертю»38. Такий самий лист дав князь Пронський панові Адаму Буркацькому та євреєві Абрамку Турейську. Цей спосіб управління маєт­ками через орендарів-євреїв і з даруванням таких прав євреям був найпо­ширенішим на Україні 39. Крім права на життя і на смерть селянина, єврей завжди користувався правом збирати мита на користь свого поміщика. А та­ких поборів була справді незліченна множина. Окрім звичайної панщини, яка завжди залежала від сваволі поміщика, селяни виконували безліч інших повин­ностей на користь пана й незліченну кількість дрібних поборів. Так, крім того, що селянин особисто та його діти виконували різну службу у пана, кожен із них мусив тричі на рік (перед Пасхою, п'ятдесятницею і Різдвом) давати так званий осип 40, тобто кілька четвериків * хлібного зерна, кілька пар каплунів, курей, гусей. Крім осипу панові давали так зване рогове, тобто десяту частину від рогатої худоби, коней, свиней і овець; очкове — збір від кожного вулика; спасне — податок за право пасти худобу; сухомельщину — за мливо: жо-лудне — за право збирати жолуді; ставщину — від ловлення риби; десятину — за полювання на звірів; торгове — за купівлю чи продаж продовольства; крім усього цього, пан брав печеним хлібом, птицею, овочами і навіть грішми. Та

34 Акты ЮЗР. Т. 1. С. 128, ■'а Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 114, 127. ■™ Там же. С. 9.

Костомаров Н. Южная

Русь и козачество. С. 51.

38 Памятники киевской ко­миссии. Т. 1, отд. 1. С. 88.

39 Там же. Т. 1, отд. 2. С. 66—82, 89 і наступні.

411 Летопись Самовидца. С. 7.

* Старовинна міра об'єму сипких тіл — 26, 239 л. Побутувала до XX ст.

Християнські сусіди запорізьких козаків

панам і цього було мало. їде пан на сейм, збирається на прощу чи затіває ве­сілля — на підданих обов'язково накладають якийсь новий податок. «Куди не проїде пан зі своїм свавільним оршаком (свитою), там чиста кара для бід­ного хлопа: панські слуги шляхетного походження псують по полях хліб, за­бирають у хлопа курей, баранів, масло, ковбаси, а піде хлоп скаржитися па­нові,— зазначає Старовольський,—то його за це наб'ють по пиці — навіщо турбує його милість,— тим більше, що й сам пан звик чинити так, як його слу­ги». «Якщо пан володіє містечком, торговці повинні були в такому разі нести йому тканину, м'ясники — м'ясо, корчмарі — напої, хлопи по селах повинні були давати «стацію» його гайдукам і козакам... Набере пан у купця товарів, зробить ремісникам замовлення, і тому й іншим не платить»41. Селяни не мали права ні виготовляти собі напої, ні купувати їх у когось іншого, крім єврея, яко­му пан віддавав у оренду шинок, ні навіть виготовити собі паску до світлого свята. Для цього єврей пропонував паски власного виготовлення. І селянин повинен був коритися йому, бо єврей, продавши паску, робив на ній особливий знак крейдою і під час освячення пильно стежив за тим, щоб не було пасок, спе­чених самими селянами, а в іншому випадку брав із винного потрійну щодо звичайної платню.

На що ж ішла вся ця маса селянських податків? Щоб відповісти на це пи­тання, слід сказати кілька слів про ту непомірну розкіш і дивовижне марно­тратство, що поширилися серед польських панів кінця XVI й початку XVII сто­ліття. Боплан, перебуваючи якийсь час у Польщі, так пише про це: «Повсяк­денний обід польського пана коштує більше, ніж званий у Франції»42. Поляк Добровольський зауважує: «У попередні часи королі ходили в баранячих ко­жухах, а тепер візник обтягує свій кожух червоною тканиною, хоче відрізня­тися від простого люду: щоб не помітили на ньому кожушини. Колись, бувало, шляхтич їздив простим возом, зрідка в колясці на ланцюгах, а тепер котить шестірнею в кочі, оббитому шовком, зі срібними прикрасами. Колись, було, пили добре домашнє пиво, а тепер не те що погреби — і стайні пропахли угор­ським. Колись, бувало, бочка чотирирічного угорського на сто гарнців * кошту­вала десять золотих, а тепер за бочку на шістдесят гарнців платять по 150, 200, 400 золотих і ще більше. Всі гроші йдуть на заморські вина, на цукрові солодощі, на тістечка й паштети, а на викуп полонених і на охорону вітчизни у нас грошей нема. Від сенатора й до ремісника, всі пропивають свій маєток; потім залазять у невиплатні борги. Ніхто не хоче жити працею, кожен норо­вить захопити чуже; легко воно дістається, легко й розтринькується; кожен лише про те й думає, як би розгонистіше гульнути; заробітки вбогих людей, здерті з їх сльозами, часом зі шкурою, винищують вони, мов гарпії чи сарана: одна особа за один день з'їдає стільки, скільки безліч бідняків заробляє за дов­гий час, усе йде в дірявий міх — черево. Сміються над поляками, що у них пух очевидно має ту властивість, що на ньому можуть спати спокійно (не триво­жачись сумлінням)»4'.

Ось кілька прикладів могутності, багатства й розкоші польських панів. Ві­домий ученому світові князь Костянтин Іванович Острозький володів 80 міста­ми, такою ж кількістю містечок та 2760 селами. Він був таким багатим, що його дворецький лише за те, що двічі на рік ставав перед князем, отримував 70 тисяч золотих на рік. Князь прославився на ратному полі, давав розкішні учти, сипав грішми, як половою, і прикрасив чудовими й великими будівлями своє місто Острог. І при всьому цьому в рік смерті князя (1620) у нього виявилося 600 ти­сяч червінців, 400 тисяч битих талярів, на 29 мільйонів золотих різної монети, 30 бочок ламаного срібла. Крім того, 50 цугів, 700 верхових коней, 4 тисячі ко­билиць і незліченна кількість рогатої та дрібної худоби. Усе це багатство зрос­ло тисячократно, коли по смерті бездітного князя Януша Острозького його майорат успадкував споріднений з ним князь Владислав Домінік **, людина

41 Костомаров Н. Южная Русь и козачество. С. 53.

42 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 111.

* Давня міра об'єму —

3,28 л.


43 Костомаров Н. Южная Русь и козачество. С. 51. ** Заславський.

й без того надзвичайно багата. Майже таким самим багатством володіли кня­зі Рожинські, Замойські, Любомирські, Даниловичі, Конецпольські, Потоцькі, Калиновські й Вишневецькі. Конецпольські, наприклад, захопили стільки ста­росте і вотчин, що, подорожуючи зі свого гнізда Старого Конецполя у Новий, збудований на прибузькій Україні, від краю й до краю країни, вони могли що­разу ночувати під власним дахом. Лише на «татарських шляхах» Конецполь­ські володіли 170 містами й 740 селами. Величезні володіння були і в Потоць-ких. їм належало Ніжинське староство, Кременчук і Потік. А все Подністров'я було так густо заселене селянами Потоцьких, що наддністрянську шляхту зва­ли в Польщі хліборобцями Потоцьких. Князі Калиновські володіли неозорими просторами землі на Поділлі, безліччю маєтків навколо Чернігова і значною частиною Новгород-Сіверщини 4|. А князь Ярема Вишневецький був ще мо­гутнішим; за висловом графа О. Пшездецького, він «catą Polskę na barkach swych dźwigał» *. Володіння Яреми Вишневецького розлягалися переважно на тій чудовій смузі України, один кінець якої омиває знаменитий Супій, а з друго­го тече «Сула сріблястими струменями». Починаючись на Дніпрі містами Чиги-рин-Дібровою у гирлі Сули й Домонтовом у гирлі Супою, володіння Вишне­вецького простяглись через усю Полтавську губернію, захопивши достатньо й засульської смуги, з Хоролом і Полтавою включно, заглиблюючись ще й у Чер­нігівську губернію майже до Конотопа. На цих просторах, що йменувалися Вишневеччиною, у князя було 56 міст і сіл з 39 857 господарями й підданими, лік яких вівся не за числом душ, а подимно і подвірно, тобто за кількістю хат і дворів. Лише це давало близько 180 000 крб. сріблом річного прибутку (що тоді означало більше, ніж тепер). Крім того, у князя було багато економічних хуторів, або фільварків; а на українських ріках за ним рахувалося 423 млинові колеса, за кожне з яких мірошники щороку платили по два червоні золоті, що становило близько півтора тисячі карбованців сріблом. У всіх містах, селах і ху­торах князь отримував прибуток із шинків. Та до всього слід ще згадати різні побори хлібом, борошном, медом, птицею і всілякою всячиною 45.

Усі ці магнати-власники, часто переважаючи своїми незліченними багатства­ми самого короля, усвідомлювали себе не інакше, як володарями. Вони підпи­сували офіційні реляції до короля не як піддані, а як вірні його радники. За­кордонні панегіристи величали польських володарів королями королів, тобто великих польських панів, магнатів. Мовою самих українців, усі ці вельможні, багаті і світлі пани відомі були не інакше, як королята. І польський уряд мовби сам сприяв такому звеличенню своїх магнатів: даруючи їм землю, він давав їм при цьому суто королівські права: «Дали есьмо,— пише Сигізмунд І у грамоті князеві Костянтину Івановичу Острозькому,— и вечне даровали и записали за­мок Степань з містом и з их бояры, и з слугами путными и з міщаньї, и з данникы, людьми тяглыми, з селы боярскими, зо всим правом и пан­ством и властью, ничего на нас и наши наслідники не оставляючи»46.

Володіючи незмірними багатствами, польські пани ті жили як багатії: вони оточували себе казковою розкішшю, влаштовували небувалі учти, тримали вдо­ма цілі полки зайвих слуг обох статей, влаштовували безперервні бенкети, різні оргії, закликаючи до себе десятки тисяч гостей, роздаючи їм дорогі по­дарунки й сиплячи перед ними грішми без ліку. В будинках цих вельмож сяяло золото, коштовне каміння, кришталь і срібло; на панах були пайвигадливіші, найдорожчі і найвишуканіші костюми, і до всього цього цілковита зневага: до­рогий посуд часто вщент бився під час учти, а рукавами розкішних панських кунтушів витирали тарілі. За прикладом поляків ішли й руські пани. Вони чим­дуж старалися заводити у себе такі ж вишукані учти й таку ж нечувану роз­кіш, і такі самі пиятики, засвоюючи при цьому польські звичаї, віру, взагалі весь польський триб життя і навіть польську мову. Таким чином, уже за Сигіз-

44 Кулиш П. Польская ко­лонизация юго-западной Руси. С. 13, 14.

* Всю Польщу тримав на своїх плечах (пол.) 45 Максимович М. Собра­ние сочинений. Т. 2. С. 366.

4 Кулиш П. Польская ко­лонизация юго-западной Руси. С. 15.

Християнські сусіди запорізьких козаків

мунда Августа українські дворяни достатньо ополячилися, видозмінюючись як ззовні, так і всередині.

Зрозуміло, отож, яким великим тягарем лягали всі ці дикі розгули польсько-руських панів на селян. «Золотий вік» Сигізмунда Августа був золотим для панів, але залізним для польсько-руського люду. Саме до цього часу з цілко­витою певністю можна віднести вірші:

«СІагит regnum Polonorum Est coelum Nobiliorum, Paradisus Judeorum Et infernus rusticorum» 4?.

Від цього всього країна зубожіла, промисли занепали, виробництво зменши­лося, кам'яні будівлі обернулися на руїни, між простолюдом поширилася крайня бідність і страшенні злидні. Злигодні зросли вдесятеро, коли 1596 р. український народ на сеймі оголосили «відступним, віроломним, бунтівли­вим і засудженим на рабство»48.

Отже, тиск польського уряду на козаків як клас людей, що не пасував жодно­му зі станів Речі Посполитої, образа й осквернення православної віри, еконо­мічний гніт вищого класу польських панів та їхніх орендарів-євреїв, насиль­ства польського найманого війська в українських містах стали причинами страшної, фанатичної ворожнечі між запорожцями й поляками. «Жид, лях та собака — віра однака»,— казали козаки, озлоблені проти переслідувачів право­слав'я та руської народності, визначаючи цим і своє ставлення: різати, вішати, страчувати і всіляко винищувати ляхів і нерозлучних з ними євреїв стало од­ним із суттєвих завдань запорожців, які завжди симпатизували всім прагнен­ням простого українського люду і завжди твердо стояли за дідівську право­славну віру й українську народність.

1,7 Світле Польське коро- для панів, рай для євреїв 48 Маркевич Н. История лівство — небесне царство і пекло для селян (лаг.; Малороссии. Т. 1. С. 92.


Збройні сили та бойові засоби запорізьких козаків
Уся маса запорізького низового товариства, середньою чисельністю 10— 12 тисяч чоловік, розподілялася на три роди війська: піхоту, кінноту й арти­лерію. Про існування такого поділу свідчать джерела часів запорізьких козаків. Так, Боплан, описуючи збройні сили України напередодні повстання Богдана Хмельницького, повідомляє, що у запорожців було близько 5—6 тисяч козаків піхоти '. Григорій Грабянка, говорячи про бойові засоби козаків, свідчить, що запорожці мали як піхоту, так і кінноту2. Літописець Самійло Величко, розповідаючи про прибуття Богдана Хмельницького з Криму в Січ, передає, що на Запоріжжі зібрано було 10 тисяч чоловік піхоти 3. Історик минулого століття Симоновський, вказуючи також на існування у запорожців піхоти, визначає її кількість, як і Боплан А. Запорізька піхота виконувала три функції: частина її складала гарнізон Січі, адже ми знаємо, що коли у Січ прибув Хмельницький, там було 300 чоловік гарнізону; частина займала пости на Дніп­рі (на човнах) і становила лінійну сторожу; частина або вела війни з турками, татарами й ляхами у воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством у мирний час. Вважається, однак, що в запорізькому війську лише бідні люди служили в піхоті, а заможні чи ті, хто несподівано здобував коней на війні, завжди переходили в кінноту '.

Про існування кінноти у запорізьких козаків також є дані у джерелах за­порізької історії минулих століть. З літопису Величка, зокрема, ми довідуємося, що кожний «справний» козак мав по двоє коней, а коли запорожці повертали­ся з перемогою, наприклад з-під Жовтих Вод чи Корсуня, то деякі з них мали навіть по п'ять коней 6. За словами віце-адмірала Корнелія Крюйса, який пи­сав про запорожців 1699 р., запорізькі козаки були переважно кінним військом, оскільки завжди мали справу з татарами, які «всі були вершниками на конях»7. У народних думах і піснях козак без коня майже немислимий: козак і кінь так само нерозлучні між собою, як молоді чоловік і жінка, що кохають одне одного. Кращих коней запорожці частково розводили у своїх власних степах, частково здобували в татар; витривалість, прудкість і порода запорізьких коней відомі

Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 64.

" Грабянка Г. Летопись. С. 20.

8 Величко С. Летопись. Т. 1. С. 52.

* Симоновский П. Краткое описание о козацком мало­российском народе и его военных делах. М., 1847. С. 5.

5 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 17.

6 Величко С. Летопись. Т. 1. С. 50, 71.

7 Крюйс К. Разыскания о Доне. С. 67.

Збройні сили та бойові засоби запорізьких козаків

були в Польщі, Росії і навіть у Західній Європі 8. Сам характер місцевості, на якій діяли запорожці, робив їх переважно кінним військом — це рівний від­критий степ, на котрому кінь так само необхідний, як човен на ріці. Лише верхи на коні можна було наздогнати такого невловимого і всюдисущого вершника, яким був татарин, особливо буджак.

Артилерія, безсумнівно, також була у запорізьких козаків; за словами Боплана, в Січі завжди було безліч гармат, які зберігалися запорожцями у най-захищеніших місцях 9. За точною вказівкою Величка, в Січі постійно було 50 гармат; тому Богдан Хмельницький, виступаючи з Січі проти поляків, отримав 1648 р. від запорожців три польові гармати з необхідним для них запасом по­роху й куль |0. За словами історика Скальковського, жоден запорізький кінний загін не виступав у похід без артилерії ".У Січі були особливі військові чини, так звані пушкарі, які відали військовою артилерією, а для самої артилерії існувало окреме приміщення, пушкарня. Звичайно, воюючи із швидким і невтомним ворогом, переважно з татарами, запорізькі козаки повинні були завжди мати легку й рухливу артилерію; тому ми й бачимо, що збережені до нашого часу так звані запорізькі армати рідко важать більше 6—7 пудів.

Поділяючись на піхоту, кінноту й артилерію, запорожці, однак, не настільки спеціалізувалися, щоб піхотинець мав силу лише будучи пішим, а вершник ли­ше на коні. У запорожців часто практикувалося і спішування кінноти, і дії пі­хоти з гарматами («водными арматками»), і дії кінноти в пішому строю Зрештою, такі методи використовували в той час і поляки; у битвах Богдана Хмельницького спішену кінноту часто зустрічаємо як у козаків, так і в поля­ків ,3.

Уся вогнепальна й холодна зброя, що була у вжитку в козаків, була частково власного виробу, а частково чужого. Холодну ручну зброю найчастіше виго­товляли в Січі, де жили для цього майстерні зброярі; але власна ручна зброя не виключала й привізної. У приватних колекціях запорізької старовини є безліч ручної зброї східного виробу, як і російської зброї з Тули, з клеймом імператри­ці Катерини II. За свідченнями багатьох письменників минулих століть, кожен запорожець, ідучи в похід, брав із собою 5 чи 6 рушниць. Отже, якщо взяти середній запорізький похідний загін чисельністю в 6 тисяч і найбільший у 15 тисяч козаків, то отримаємо 30* і 90 тисяч рушниць. Немало було в запорожців і рухомих гармат. Так, якщо запорожці виступали в морський похід середньою кількістю в 60 і найбільшою у 300 чайок, кожна з яких була озброєна 4—6 фаль­конетами, то отримаємо від 240** до 1800 залізних пересувних фальконетів. Слід, зрештою, зауважити, що певну частину зброї спеціально присилали ко­закам з України в Запоріжжя перед спільними походами гетьманських і запо­різьких козаків проти ворога и.

Порох запорожці також частково виготовляли самі в Січі, але більше отри­мували його у вигляді царського жалування, або ж купували у гетьманців, по­ляків і турків; привізний цінувався у козаків вище, ніж власний, оскільки був якіснішим, ніж січовий.

Армата, тобто гармати й мортири, у запорізьких козаків були виключно при­візними, оскільки власного виробництва артилерії у них, здається, зовсім не було. Гармати козаки частково отримували, на знак особливої милості, від польських королів, наприклад Сигізмунда І, Стефана Баторія; частково як по­дарунки від українських гетьманів, наприклад Богдана Хмельницького, який прислав у Січ замість узятих там трьох гармат шість; частково від російських царів, наприклад Олексія Михайловича, але переважно здобували на війні у поляків, татар і турків. Щодо цього є кілька історичних вказівок. Так, 1556 р. ві­домий гетьман князь Дмитро Вишневецький, захопивши турецьке місто Іслам-

8 Про коней див. розділ «Хліборобство і скотар­ство».

9 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 27.

Величко С. Летопись.

Т. 1. С. 52.

11 Скальковский А. Исто­рия Новой Сечи. Т. 1. С. 273.

Величко С. Летопись. Т. 1. С. 65.

13 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 97. * В оригіналі «25». ** В оригіналі «200». •'4- Боплан'Г- Описание Ук­раины. С. 64.

Кермен, узяв у ньому гармати й перевіз їх на острів Хортицю 15. Коли запорож­ці виходили на своїх чайках у відкрите море, зчіплювалися з турецькими галера­ми, то вони завжди намагалися судна потопити, а гармати захопити на свої чай­ки |6. Таким чином запорожці якось перевезли в Січ понад 100 мідних гармат |7.

Саме запорізьке військо поділялося на полки й сотні; такий поділ, як свідчать джерела, існував уже на початку XVI ст. Так, відомий ватажок дні­провських козаків Остафій Дашкович не раз командував полком, що складався з 3—4 сотень |8. У XVII ст. кількість козаків у полку була 500 чоловік '9; а у XVIII ст., під час російсько-турецьких воєн, двотисячна команда запорізьких козаків, що була в авангарді генерала Зорича, ділилася на 4 частини, кожну з яких очолював окремий полковник 20.

Тактичною одиницею війська, за точним розрахунком Коховського, була сотня, яка найбільше підходила для дрібних сутичок із татарами, головними ворогами козаків. Таке міркування виводиться, головним чином, на основі циф­рових даних про охорону запорізьких кордонів: 1767 р. кордон низових воль­ностей охороняло 3644 чоловіки простих, крім старшин, козаків; ці 3644 чоло­віки розділялися на 20 постів; отже, на кожному посту в середньому налічува­лося 180 чоловік. Взята тричі, ця цифра, тобто 540 чоловік, становила один полк21. Втім, як справедливо зауважує той же Коховський, сама сотня мі­стила в собі значно більше буквального значення: в літописі Самійла Велич-ка він знаходить свідчення, що в декотрих сотнях гетьмана Богдана Хмель­ницького було по тисячі чоловік.

Розповсюдженим засобом захисту від неприятеля під час степових походів був у запорізьких козаків так званий табір. Табором рухалися запорожці, пе­реслідуючи ворога у відкритому степу; табором виходили вони на бій і табором захищалися від натиску неприятеля. Мовою козаків, табором звали чотири­кутний чи круглий ряд возів, розташованих певним чином для захисту вій­ська, яке було всередині укріплення; у німців цей спосіб захисту звався ваген-бургом. Щоб улаштувати табір, козаки ставили кілька возів у ряд, скріплювали їх колесо до колеса залізними ланцюгами, піднімали вгору, мов списи, голоблі, а всередині, між возами, робили так звані долки, тобто глибокі улоговини, по кутах ставили гармати і замкнувши таким укріпленням піхоту, а часом і кін­ноту, стійко й мужньо відстрілювалися з нього, мов із найміцнішої фортеці. Іноді навколо табору запорожці робили ще рови, вали і вовчі ями, виходили на
15 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. Т. 1.

16 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 66.

7 Мышецкий С. История. С. 8.

18 Бантыш-Каменский Д. История Малой России.

Козацька піхота Гравюра XVII ст.

Козаки Гравюра XVII ст.

Т. 1, прим. 74, 14.

19 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 132.

20 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 69.

Коховский В. Цит. пр. С. 132.

Збройні сили та бойові засоби запорізьких козаків

самі вали й звідти влучно вражали своїх ворогів 22. У влаштуванні таких табо­рів запорізькі козаки, за свідченням сучасника, були справді неперевершени-ми майстрами 23. Вцілілі до нашого часу запорізькі укріплення хоча досить часто відзначаються нерегулярним характером спорудження, зате виявляють чудове вміння козаків пристосуватися до умов місцевості, як це, зрештою, зав­жди буває там, де одиницям надається більшої самостійності, ніж масам. Щоб зробити свої похідні вози більш рухомими на випадок несподіваного відступу перед неприятелем, запорожці прикріпляли до них спереду і ззаду по одному «війю» *, в котрий могли запрягати коней з одного чи з другого боку і потім уті­кати від ворогів у той чи в інший бік, не повертаючи возів 24. За словами Бопла-на, для татар запорізькі козаки в таборі були абсолютно непереможними: він бачив, як 500 кримчаків не могли подолати 50 козаків, замкнутих у таборі 25. Малодоступними в таборі були вони і для поляків. «Дивувався не один інженер праці й винахідливості грубого хлопа,— пише хроніст Симон Окольський, ог­лядаючи після битви козаків з поляками 1638 р. на Усть-Старці вали, шанці, батареї й куртини.— Хоча б коронне військо і проникло за козацькі рови, вали, привалки й дубові частоколи, але ще більших сил треба було б на те, щоб узяти козаків приступом усередині їхніх окопів»26.

У поході запорожці рідко вдавалися до облоги міст, оскільки облога фор­тець була не для них, а відкриті сутички складали славу їхніх воєнних подви­гів *. З двох видів битв, кінної й пішої, запорожці були майстернішими в остан­ній: аби кінні козаки, як зауважує очевидець, відзначалися такою майстерністю, як піші в таборі, то вони були б непереможними, оскільки сотня їх у таборі не боялася ні тисячі ляхів, ні кількох тисяч татар 21.

Ставши навпроти неприятеля, запорізькі козаки зазвичай не відразу всту­пали з ним у бій: влаштувавши табір, окопавши й увійшовши в нього, козаки спочатку відкривали загальну канонаду по неприятельському табору, причому стрільці, що стояли у задніх шеренгах, безперервно заряджали рушниці й пода­вали їх тим, хто стояв попереду, а ті постійно приймали рушниці і безупинно стріляли в неприятеля. Випустивши кілька зарядів і обстрілявши ворога з усіх боків, козаки далі висилали зі свого табору найбільш сміливих, спритних і гострих на язик вершників для так званих «герців» чи «гречі», або «татарських танців», тобто окремих поєдинків, молодецьких сутичок і верхових перестрі­лок. Кружляючи на своїх конях перед неприятелем, знущаючись над ним і під'юджуючи до битви в'їдливими словами, козаки вимахували в повітрі своїми кривими шаблями, випускали кулі у ворожий стан і потім блискавично кида­лися в табір. Герці давали козакам можливість роздивитися сили й розташу­вання неприятеля, ще не розпочинаючи справжньої битви,— це була лише пре­людія до справжньої навальної баталії. Якщо вірити історику воєнного мистецт­ва у поляків і козаків Зеделлеру та історикові України Маркевичу, запорож­цям були відомі досить складні бойові прийоми: лава, або розгорнутий стрій, тобто побудова у фронт; батовий, чи тришеренговий, стрій для оборони; трі-ангула, тобто трикутник або стрій гострою колоною; сакма, чи соганний хід, тобто в колону марш. Битву мішаного характеру, своїх і чужих, вони нази­вали галасом, битву окремими загонами, кожен на свій розсуд, називали роз­гардіяшем; умовний клич для розпізнання своїх і чужих, звали гаслом 28; парти­занська війна звалася у них загонами.

22 Ригельман А. Летопис­ное повествование. С. 38; Дневник Титлевского. С. 13, 14.

Собесский Я. Записки о Хотинской войне. * Дишель волового воза (Б. Грінченко). 24 Эварнщкий Д. Запоро­жье. Т. 1. С. 15.

25 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 55.

Окольский С. Польско-козацкая война // Отеч. Зап. 1864. № 9. С. 525. * Це помилкове тверджен­ня спростовують численні приклади, наведені авто­ром у другому томі «Історії запорізьких козаків». 27 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 8.

Окольский С. Польско-козацкая война. С. 337, 339; Эварницкий Д. За­порожье. Т. 1. С. 75; Зе-деллер. Обозрение истории военного искусства. Т. 2, С. 298; Надхин Г. Память о Запорожье. М., 1877. С. 9, 10.

Розохотивши нетерплячих і чванливих ворогів окремими сутичками, козаки раптово припиняли герці, складали загальний план атаки й розпочинали ло­мову битву. Попередньо, щоб налякати неприятельську кінноту і завдати їй такої чи інакшої шкоди, запорізькі козаки, вибравши темну ніч, підкрадалися до неприятеля і пускали поміж нього ракети, що давали водночас шість пост­рілів і звалися «блазнихами великого калібру»; ці ракети з великим шумом пере­скакували з місця на місце, лякали неприятельських коней, викликаючи замі-

шання серед вершників .



У справжній ломовій битві запорізькі козаки надавали перевагу атаці з флан­гів і з тилу. З цією метою вони розподіляли своє військо на чотири частини: одну залишали в таборі, другу посилали в тил, а третю й четверту — на обидва фланги. Бій розпочинали одночасно з усіх чотирьох сторін, і якщо вислані ча­стини діяли згідно з головними силами, а вороги передчасно не зауважували ко­зацької хитрості, то досить часто, якщо не в більшості випадків, доля битви ви­рішувалася на користь запорожців. Такою була битва козаків з поляками біля Жовтих Вод і Княжого Байрака, розіграна ними за всіма правилами власного воєнного мистецтва, в якій вони поклали на місці майже всіх до єдиного ляхів.

Водночас з діями в тил і на обидві фланги неприятельського війська коза­ки скеровували свої сили і проти його фронту: тут діяла козацька артилерія. Стріляючи безупинно протягом кількох годин, козаки врешті розривали перед­ні ряди ворожого табору, відразу припиняли гарматний вогонь і висилали в неприятельський стан свою піхоту з ручною зброєю, а кінноту висували проти ворожої кавалерії. Вражаючи кінних і піших ворогів, козаки водночас докла­дали зусиль, щоб перебити у неприятеля обозних коней, перепинити йому цим шлях до відступу й захопити у свої руки всі його продовольчі запаси. Якщо це вдавалося козакам, доля битви була вирішена.

Воєнні успіхи запорожців пояснюються значною мірою, крім особистої хо­робрості й постійних занять військовою справою, ще й досконалим знанням тієї місцевості, на якій вони діяли проти ворогів. Що знанню місцевості запо­рожці надавали великого значення, видно зі слів польського хроніста Симона
Табір запорізьких козаків у степу Гравюра кінця XIX ст.

Козацький табір у битві Гравюра XVII ст.

Збройні сили та бойові засоби запорізьких козаків

Окольського, який пише, що в давнину за знання степових місць козаки отри­мували в нагороду полковництво чи якесь інше старшинство і0. Незважаючи на дикість, безмежність і безлюдність степів, у яких, «мов у сухому морі, не було ні дороги, ні стежини, ні сліду», запорожці знали свої вольності, як власну пазуху: вдень вони визначали дорогу за сонцем, високими могилами, «кряжами земляними», великими балками, скрутнями трави, одинокими деревами, що стриміли серед степу, а вночі «вухом та слухом», за течією рік, розташуванням певних зірок, наприклад Воза (Велика Ведмедиця), Волосожара (Плеяди), Єрусалим-дороги (Молочного шляху) 31, врешті, за напрямом вітру, який ко­заки, залежно звідки він>дув, називали «москалем», «бусурменом», «донцем» чи «ляхом». Ховаючись, мов звірі, по тернах та очеретах, вміючи вити вовком, кричати перепелом, харчуючись усім, що лише траплялося в дорозі, запорізькі козаки пильно виглядали ворогів, раптово нападали на них і з малими силами розбивали й перемагали безліч пеприятелів 32.

Гідне уваги щодо характеру козацьких війн зауваження генерал-лейтенанта Всеволода Каховського. Він звертає увагу на ту обставину у воєнних прийо­мах козаків, що вони намагалися впливати і на моральний стан неприятелів, а саме: козаки завжди приховували частину своїх сил, і їх несподівана поява згодом спантеличувала ворогів 33. Справді, не лише завдати поразки, а навіть налякати, нагнати страху ворогові вже славилося як подвиг «доброго» запо­рожця. Той же Коховський відзначає і слабке місце запорізьких козаків як воїнів — незгоди, ворожнечу і навіть зрадництво у випадку невдачі воєнних дій проти неприятелів.

У бою з неприятелями і правильним строєм, і окремими масами запорізь­кі козаки виявляли дивовижну стійкість і мужність, і якщо неприятель пере­магав їх двадцять разів, вони все-таки йшли на ворога з новими силами двад­цять перший раз. «Це — гідра України, у котрої замість однієї відрубаної голо­ви виростає кілька нових»,— казали про них поляки. Запорожці не дорожили своїми головами, знаючи лише одне, що «раз родила мати, раз і умирати». Не про голову думав козак, ідучи на війну, а про свою любу вітчизну, яку він при­


~'' Зеделлер. Обозрение ис­тории воєнного искусства. Т. 2. С. 299.

'"' Окольский С. Польско-козацкая война. С. 540.

'1 Кримські татари й досі орієнтуються вночі в доро­зі за нерухомими зірками й великими могилами (Мур-закевич Н. Н. Автобиогра­фия. СПб, 1889. С. 228).

" Летопись Самовидца. С. 289.

33 Коховский В. Опыт изу­чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 134.

34 Эварницкий Д. Запоро­жье. Т. 2. С. 11 — 12.

35 Памятники киевской комиссии. Т. 1. Ч. 1. С. 270, 276.

'"' Бантыш-Каменский Д.

Исторические материалы, С. 247; Скальковский А. История. Т. 2. С. 137. 37 Величко С. Летопись. Т. 2. С. 366.

3* Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 27.

Мышецкий С. История. С. 53; Величко С. Лето­пись. Т. 2. С. 377—365. 40 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 30.

страсно любив, про свою предківську віру, якій він свято зберігав вірність, ду­мав він і про те, щоб не заплямувати козацької слави, доброго імені «лицаря». Та й навіщо дорожити головою, коли

«Не сьогодні, так завтра поляже вона,

Як у степу од вітру трава,

А слава не вмре, не поляже.

Всьому світу лицарство козацьке розкаже,

Та козацькая слава,

Що по всьому світу степом розляглась-простяглась, Та по всьому світу луговим гомоном роздалась, Туреччині та Татарщині добрим лихом знати далась, Та й ляхам-ворогам на спис оддалась».

Не страшною була запорожцям смерть на війні ще й тому, що страшнішими були муки, яких завдавали полоненим безсердечні ляхи й люті турки, тобто смерть на палі, здирання шкіри з живих, вішання за ребра на гак, каторжні ро­боти на галерах тощо.

На війні козаки були немилосердними: вони не шкодували ні ворога, ні його жінок і дітей, і в озлобленні вигадували для них найлютішу страту: проштри­кували розпеченим залізом, саджали голими на розпечені сковороди, засипали приску за халяви чобіт, душили дошками дітей , палили католицькі костьоли, протикали списами, рубали сокирами і прострілювали кулями ікони, топтали ногами святощі, шаткували перед вівтарем ксьондзів і ченців, заводили в костьоли коней і т. ін. І зі своєї точки зору, і з точки зору свого часу вони мали рацію: на ворога Христової православної віри вони дивилися, як на найбруднішу тварину — «Жид, лях та собака — віра однака». Тому й були безжальними до них. До того ж у ті часи скрізь і всюди з поняттям війни поєднувалося поняття про грабунок, насильства й поголовне винищення ворогів. Отже, у цьому розумінні запорізькі козаки були лише старанни­ми дітьми свого віку.

Під час битви запорожці вбивали незнатних, знатних намагалися захо­пити в полон, за що отримували згодом певний викуп; коней, рогату худобу, овець і верблюдів відганяли у свій табір, зброю, одяг і гроші брали як здобич.

Відступали з поля битви запорожці рідко, а якщо й відступали, то виконува­ли це з великим ладом і, завдяки своїм легким і жвавим коням, надзвичайно швидко. Щоб уникнути погоні, козаки нерідко вдавалися до степових пожеж: дочекавшись зручного моменту, коли вітер подує ворогові в лице, влаштову­вали такий «пал», від якого і люди, й коні падали в степу, мов мухи на морозі.

Після походів запорожці поверталися в Січ і тут насамперед відправ­ляли вдячний молебен «Господові-Вседержителю і пресвятій Богородиці»; далі доручали своїм священикам служити сорокоусти по вбитих козаках, поране­них вміщували у шпиталі, що існували при монастирях і парафіяльних церк­вах 36, і віддавали їх на лікування цирульникам, які замінювали в Січі лікарів, завжди визначаючи лікарям певну платню із спільного військового скарбу 37. Врешті, після всього цього розділяли захоплену здобич спочатку на дві великі частини,— одну для храмів божих, другу для себе, потім ділили між собою, а після поділу або ховали її на островах і в руслах рік, відвівши попередньо те­чію води вбік 38, або продавали купцям і дрібним торговцям чи протринькували корчмарям та шинкарям. Полонених, захоплених на війні, або відсилали в міс­та України й Росії, або ж за певний викуп відпускали на батьківщину39. Здійснені ними воєнні подвиги оспівували їхні кобзарі, бандуристи й лірники:

«Оце, бувало, як повоювали, так і пісню склали,— чи поб'ють турка, чи по­до

шарпають ляха, відразу ж і пісню складуть про те» .
Сухопутні й морські походи запорізьких козаків
Походи запорізьких козаків, залежно від того, проти кого їх здійснювали, були сухопутними й морськими: походи на суходолі організовували переваж­но проти поляків, рідше проти татар і турків, у походи ріками й морями май­же завжди вирушали проти татар і турків. У сухопутних походах кіннота завж­ди переважала над піхотою; ця обставина обумовлювалася тим, на якій місце­вості доводилося діяти козакам: вони воювали у степах, де коні були такими ж незамінними, як човни на воді, й де без коня неможливо ні наздогнати ворога, ні втекти від нього. Тому кінь завжди був необхідним запорізькому козакові: запорожець постійно мусив бути напоготові, щоб мати можливість у будь-який момент не лише відбитися від вершника-татарина, але й наздогнати його і від­няти ясир чи здобич. Сухопутні походи козаки здійснювали переважно навесні, близько Іванового дня: «Як прийде весна красна, буде наша голотонька рясна»; зима — лютий ворог козака. Навесні, як зашумлять у запорізьких луках оче­рети, [-уста трава й високий ліс, коли Дніпро вкриє свої пороги водою і вийде з берегів, тоді до запорожців потягнеться все, що до весни тихо й мирно сиділо по містах і селах старої України чи у віддалених зимівниках самого-таки Низу.

Задумавши похід проти татар, турків чи поляків, запорізькі козаки перш за все спеціально салютували з Січі з гармат, далі посилали «кругову повістку» козакам-зимівчакам, що жили по хуторах, слободах і бурдюгах '. Тоді на цей клич, мов бджоли зі своїх вуликів, звідусюди поспішали до збірного пункту козаки на конях, зі зброєю, з продовольчими припасами. Тут, якщо йшлося про термінову оборонну війну, наприклад, треба було відбити напад ворога, відняти у нього ясир, козаки збиралися у похід швидко, стрімко кидалися на ворога, ішли в бій мужньо, не жалкуючи ні сил, ні життя, і потім так само швидко по­верталися у Січ 2. Якщо ж ішлося про наступальний похід, особливо великий, грандіозних розмірів, то запорізькі козаки залучали до нього й україн­ських козаків. Тоді посланці від запорізької старшини вирушали до українських міст і вербували охочих до воєнного походу; такі вербувальники звичайно вибирали базарні чи ярмаркові дні, входили у натовп, вилазили на вози й голос­но кричали: «Хто хоче за християнську віру бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий зазнати всіляких мук за святий хрест, хто не боїться смерті — приставай до нас! Не треба боятися смерті: від неї не вбережешся. Таке козацьке життя!»3 Зібравши якомога

1 Записки одесского об- 2 Мышецкий С. История. ' Кулиш П. История вос-щества. Т. 6. С. 645. С. 55. соединения Руси. Т. 1. С. 68.

більше охочих у похід, запорізька старшина розпочинала велику ралу, на раді розповідала «славному низовому товариству» про мету її скликання і про за­гальний план війни, далі розпускала всіх на кілька днів по куренях, зимівни­ках, слободах і бурдюгах, аби вони запаслися усім необхідним для тривалого походу — продовольчою «харчею», бойовою зброєю, важкими возами, силь­ними кіньми,— й після цього оголошувала похід 4.

«Ой, у полі могила, широка долина.

Сизий орел пролітає: Славне військо, славне запорізьке

У поход виступає. Ой, у полі могила, широка долина,

Сизий орел пролітає: Славне військо, славне запорізьке

А як золото сяє».

Мальовничо виглядала збоку ця маса запорізьких вершників, що рухалася степовою рівниною. Попереду всіх їхав на коні військовий хорунжий з черво­ним стягом чи хоругвою в руці; за хорунжим на чолі самого війська, на чудо­вому аргамаку, вбраному в найбагатшу збрую, їхав «власний» кошовий отаман, який на час відсутності доручав владу в Січі «наказному» отамановіг>. За «власним» кошовим отаманом виступала піхота, кіннота й артилерія, розділена на полки й сотні з окремими полковниками на чолі. Разом із військом ішов ці­лий стан людей — ковалів, слюсарів, кашоварів і окремо могильників, по-ни­нішньому саперів 6, що вміли, в разі потреби, швидко споруджувати різнома­нітні земляні укріплення, тобто насипи й рови, для захисту від неприятеля 1. Разом із військом рухались і важкі вози, на яких запорожці везли свою арти­лерію та частину свого озброєння 8 і котрі використовували як засіб для тран­спортування своїх поранених і як засіб для укріплення проти неприятеля. За­порожці завжди йшли табором, всередині якого рухалася піхота, а ззовні кін­нота; для спостереження за рухом неприятелів на всі боки на відстань верстви від табору висилали передових козаків, розвідників. Вони просувалися поволі і йшли переважно вночі, зупиняючись на день по глибоких балках, великих ярах і дрібному чагарнику; дорогою завжди вживали суворих остережних за­ходів: не розпалювали багать, не палили люльок, не дозволяли іржати коням, зав'язуючи їм морди хустками, мотузками, ременями, між собою намагалися говорити стримано, впівголоса чи й зовсім пошепки; для орієнтації на місцевості брали з собою так званий нюрнберзький квадрант, своєрідний компас.

Як здійснювалися сухопутні козацькі походи з дня на день, як запорожці нападали на неприятелів, захоплювали здобич і як поверталися до себе додому, про це частково розповідає «меморіал» 11 жовтня 1769 р. козацького походу на Очаків і Акерман. Восени, 25 вересня, з Коша вийшли у «партію», при старши­нах і полковниках, 3 100 козаків. Переправившись через річку Синюху, вони того ж дня заночували; наступного дня перейшли вбрід ріку Буг, добралися до річки Кодими й тут розташувалися на ночівлю, розставивши по курганах «бекети»; наступного дня, щойно засвітало, рушили вгору понад Кодимою і йшли до полудня; опівдні, влаштувавши обідній перепочинок, від Кодими пішли в степ, через балки до Очаківської сторони, в пониззя Бугу, і заночували, дій­шовши до Чортали *. Від Чортали рушили до Чачиклії і там досить довго відпо­чивали; надвечір, переправившись через Чачиклію, ночували біля цієї річки. Від Чачиклії дійшли до Тилігулу і, через велику зливу, розташувалися тут на нічліг, розставивши на ніч варту. На світанку перейшли ріку, але через велике болото переправа затяглася до середини дня. Від Тилігулу пішли на Куяльник; тут,

4 Величко С. Летопись. Т. 2. С. 373.

3 Там же. Т. 3. С. 442. '' Летопись Самовидца. С. 13.

' Кулиш П. История вос­соединения Руси. Т. 1. С. 152.

"Як видається, гармати вперше було встановлено на лафети лише в другій половині XVII століття. Б. Хмельницьким (Кохов-екий В. Опыт изучения войн Б. Хмельницкого. С. 96—97).

* В оригіналі «Чартали».

Сухопутні й морські походи запорізьких козаків

захопивши по дорозі 10 татарських коней, підійшли до балки, що впадає в Куяльник, і в ній заночували, виставивши варту. На світанку 1 жовтня виру­шили далі, перейшли Дальник і біля нього стояли весь день; тут з бекета по­мітили трьох ногайців, вирядили старшину з козаками, щоб упіймали їх, але це не вдалося. Того ж вечора рушили понад Дальницьким лиманом, що впадає у Чорне море Г йшли вночі степом; тут напали на ногайське стадо, при якому було семеро пастухів, двох із них зарізали, а п'ятьох узяли живцем і допитали; з допиту довідалися, що біля моря було багато кінських табунів з невеликою кількістю пастухів. Після цього кинулись до моря, всю ніч шукали табуни, за­хоплювали їх, а пастухів різали. Прийшовши до селища Хаджибей, заночували біля нього і вже збиралися напасти на нього, але несподівано дізналися, що в Білгород прибуло з Очакова 200 чоловік, і кинулися на турків. Тут, бачачи свою малочисленність, спішилися з коней, розпочали перестрілку, багатьох турків перебили, дев'ятьох узяли в полон, але полонені хто від ран, хто від вологої й холодної погоди потім повмирали в дорозі. Тут захопили здобич: рушниці, ко­ней у збруї, два прапори, залізну булаву, мідні литаври і «весь вантаж». Після цього знову пішли на Хаджибей; напавши на нього, чоловіків і жінок покололи, багато хат і різних будівель у селищі й навколо нього попалили, а здобич забра­ли собі; тут же, частково вирізавши, а частково забравши в полон пастухів, за­хопили 20 тисяч коней, тисячу рогатої худоби, 4 тисячі овець і 180 верблюдів. Погромивши Хаджибей, пішли від моря понад Хаджибейським лиманом і при­йшли до першого, Кучурганського, Куяльника; переправившися через нього й відпочивши, вночі перейшли другий Куяльник і, трохи перепочивши, пішли до третього Куяльника. З жовтня добралися до Тилігулу, переправилися через нього й відпочили; потім дійшли до Чачиклії, уночі перейшли через неї і також відпочивали; 4 жовтня доїхали до гирла Чортали і відпочивали протягом ночі; нарешті 5-го пройшли понад Бугом і переправилися разом із відбитою у татар і турків худобою через Буг вище Гарда, у Кривому, поробивши «плавки», і тут «учинили всему войску роздых»9.

Такого ж характеру були й морські походи запорізьких козаків. Різниця по­лягала лише в тому, що козаки вирушали в дорогу не на конях, а на великих човнах, що звалися чайками (від татарського «каїк»—«чаік»— круглий човен), або дубами 10. Тут човен був так само необхідний, як у степу кінь.

Човни у запорожців були двох видів — річкові й морські. Річкові призна­чалися для риболовлі та «для всякого припасу хоромного и дровяного» й по­міщали щонайбільше 10 чоловік. Усі човни, як річкові, так і «човни морські», чи чайки, частково доставляли готовими з України чи навіть із глибини Ро­сії ", частково будували в самій Січі.

Спосіб будівництва морських човнів у запорожців не був надто складним: за переказом, що дійшов до нас, початково у них були човни, виготовлені з буйволячої шкури, для зручності перетягання їх від однієї річки до іншої сухо­долом '2, але з плином часу первісні човни були замінені великими чайками. Ці чайки споруджували в особливому місці Січі, військовій скарбниці, і за своїм зовнішнім виглядом вони нагадували неаполітанські фелюки, іспанські барке-лонги, гострі і з носа і з корми, без кіля й палуби |3, розміри їх були досить різ­ними: завдовжки від 50 до 70, завширшки від 10 до 12 чи від 18 до 20, заввишки до 12 футів 1'. Основою такої чайки було дно, видовбане з вербової чи липової колоди завдовжки з 45 футів; до цієї основи з обох боків знизу вгору при­бивали дубові дошки завдовжки до 12 й завширшки до 1 фута кожна, дошки нашивали доти, доки човен не набував вказаної довжини, ширини й висоти. Після цього збудований човен осмолювали і прилаштовували до нього два керма чи загрібні весла, одне на кормі, друге на носі, щоб не повертати з од-

9 Фелицын Е. //Кубан. обл. ведомости. 1890. При­ложение.

"' Летопись Самовидца. С. 331, 329, 348.

" Акты ЮЗР. Т. П. С. 260; Т. 12. С. 102, 49. 12 Зеделлер. Обозрение истории военного искус­ства. Т. 2. С. 299.

13 Крюйс К. Разыскания о Доне. С. 68.

14 Крюйс К. Разыскания о Доне. С. 68; Боплан Г. Опи­сание Украины. С. 62.

18 Д. I. Яворницькии

273
ного боку на другий і завдяки цьому діяти ним вільніше, без зайвої втрати часу. Далі до бортів осмоленого човна з зовнішнього боку, уздовж дощок від корми до носа за допомогою лика чи глоду прив'язували пучки очерету завтовшки від 6 до 18 футів, щоб вберегти від потоплення морськими хвилями і захис­тити у гарячих сутичках від ворожих стріл. До кожної чайки, залежно від її ве­личини, прикріплювали від 20 до ЗО і навіть до 40 весел з обох боків; посеред чайки ставили одну щоглу, до якої, при потребі, кріпили вітрило. Завдяки цьо­му чайка могла йти одночасно і на веслах, і на вітрилі; зрештою, козаки навіть за сильного попутного вітру воліли йти лише на веслах і уникали вітрил, кот­рі могли видати їх неприятелеві. До всього цього на кожну чайку ставили з одного боку бочку для сухарів завдовжки 10 і перерізом 4 фути із втулкою згори для просування в неї руки, а з другого — 4 чи 6 фальконетів, невеликих кованих залізних чи мідних гармат. Зрештою, на початку історичного існуван­ня запорізькі козаки не возили з собою у морські походи жодних гармат, і ли­ше наприкінці XVII ст. почали брати фальконети, та й то невеликі, оскільки їхні малі судна не могли витримати ні важких гармат, ні палуби |3. Кожну чай­ку будувало не менше 60 чоловік протягом 15 днів; за два чи три тижні вони ви­готовляли від 80 до 100 човнів.

У збудованого таким чином човна сідало від 50 до 70 козаків, кожен з яких мав шаблю, дві рушниці, шість фунтів пороху, достатню кількість куль, кілька ядер для фальконетів, один нюрнберзький квадрант і необхідні життєві при­паси: сухарі, копчене м'ясо, варене пшоно чи кашу і ячмінне борошно, з якого готували саламаху; спиртних напоїв возити з собою козаки не сміли, бо п'яниць у походах не терпіли і якщо помічали когось у нетверезому стані, відразу викидали за борт човна, оскільки «тверезість вважали необхідною при вико­нанні своїх задумів»16. Похідний одяг козаків складався з сорочки, двох шаро­варів, каптана з грубого сукна й шапки: хоча в мирний час запорожці одя­галися дуже багато й ошатно, але для морських походів вибирали найстаріше дрантя, в той час як турки, йдучи на війну, одягалися у дорогий одяг і прикра­шалися «золотими й діамантовими речами»17.

Для морських походів вибирали переважно осінній час, особливо хмарні дні й темні ночі, перед молодиком, коли можна було приховати кожен рух проти неприятеля. Козацькі чайки виходили просто з січової гавані і спускалися Дні­пром; вони йшли так тісно, що веслярі трохи не зачіпали веслами один одного. Попереду йшла чайка кошового отамана, на котрій майорів отаманський стяг. Так козаки допливали до острова Тавані, навпроти якого на правому березі ріки стояло турецьке місто Кизикермен. Турки, довідавшись про рух козаків, вжи­вали проти них відповідних заходів: від міста Кизикермена до Тавані вони протягували залізні ланцюги впоперек Дніпра, а від містечка Ослана до того ж острова Тавані перегороджували ріку Конку, яка в цьому місці з'єднува­лася з Дніпром. Посередині ріки влаштовували ворота, а на ворота наводили з фортечок гармати. Здавалося, що кожен, хто намагатиметься пройти крізь ці фатальні ворота, повинен неодмінно загинути. Але козаки, у свою чергу, вживали своїх заходів: користуючися темрявою ночі, вони звалювали в лісі кілька високих дерев, прикріплювали до них залізні ланцюги і у стоячому вигляді пускали їх мимо острова Тавані на ворота, що замикали прохід по Дніп­ру. Пущені таким чином дерева, вдаряючи в залізні ланцюги, закріплені поперек Дніпра й Конки, давали знати туркам про рух козаків. Турки зчиняли тривогу, стріляли з гармат, але попадали не в човни, а в дерева, приймаючи їх за високі щогли. А запорожці тим часом спокійно стояли в очеретах біля берега Дні­пра вище ланцюгів і чекали, поки турки витратять бойові припаси; тільки-но канонада припинялася, козаки кидалися до ланцюгів, розривали їх сильним натиском і потім, користуючись нічною темрявою, спокійно пливли далі. Точ­нісінько так, вичекавши «сприятливої для себе погоди», запорожці, ніким не помічені, проходили повз Очаків і Кінбурн. Зрештою, замість Дніпровського лиману козакам часом доводилося перетягати свої дуби до відомого їм місця у Прогної, звідки до моря вела протока, і протокою виходити у відкрите море. Але найчастіше вони, щасливо проминувши всі турецькі міста на Дніпрі, йшли

Сухопутні й морські походи запорізьких козаків

у Дніпровський лиман, а з лиману в Чорне море, де козаку «шлях чистий», де йому і гуляти не заказано і доріжки всі показано 1 . Звідси запорожці заскаку­вали й на острів Тендру («Тин-Дерево»), і до Азова, Гьозлева («Козлова», «Тисячі Очей»), звідси вони пробиралися у Біле і Кругле моря, тобто Архі­пелаг * і Мармурове море, звідси ж вони проникали за Тамань, у Єгипет («Бі­лу Арапію»), заходили в Бессарабію («Бісову Арапію»), обсмалювали крила Акерману чи «Білому городу», випливали до Кілії, Ізмаїла, гирла Дунаю, а не­рідко і сам Царгород «мушкетним димом окурювали», «самому Царгороду да-


1 ' Крюйс К. Разыскания о Доне. № 54. С. 68—70. 15 Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 63—64.

17 Крюйс К. С. 70—72.

18 Мышецкий С. История. С. 11 —13; Записки одес­ского общества. Т. 2. С.

Козацька чайка Малюнок з книги Боплана Середина XVII ст.

Запорізький корабель

та чайки Гравюра кінця XIX ст.

645; Т. 7. С. 178, пр. 50; Антонович В., Драгома­нов М. Исторические пес­ни. Т. 1. С. 203, 204; Смир­нов В. Крымское ханство. СПб, 1887. С. 493. * Йдеться про Іонійський архіпелаг.

«А изъ того времени (від Сигізмунда І) козаки, найпаче запорожскіе, в храбрость и силу произойшли, воюя часто на турков, и в тіх войнах алчб и жажд, и морозу, и зною приобыкли... Да они ж в покои жити ни­когда не любят, но для малой користи великую нужду подимают и море бы­ло перепливать отваживаются, и суднами подъездя под турецкие города и разоряя оные, с користми до Коша возвращаются, и для таких воинских діл их не возгнушались из высоких фамилій персоны быть у них гетма­нами»19. Дивовижна сміливість, навіть, можна сказати, зухвальство запорізь­ких козаків під час їхніх роз'їздів по Дніпру й набігів на Крим, повз турецькі й татарські фортеці, звичайно, частково пояснюється мізерним станом цих фор­тець та їхньої залоги. Зокрема, найкращі з них, Очаків і Перекоп, «очі Дніпра


вали пороху нюхати»; міста Трапезонт, Кафу й Варну «вистинали», прекрас­не місто Синоп, чудово розташоване й відмітне своїм здоровим кліматом, че­рез що його називали «Мединет-Юль-Ушак», тобто містом коханців, «ски­дали до фундаментів».

«А в неділеньку рано-пораненько пливуть славні козаченьки,

Пливуть човенцями, поблискують весельцями.

Вдарили разом сімсот самопалів седьми пядов од запалов...

Була Варна, була Варна, здавна славна, здавна славна,

Славнійшії козаки, що в тій Варні міста взяли,

Міста в Варні усі взяли, а в них турків порубали».

Сухопутні й морські походи запорізьких козаків

й Криму», завдяки нікудишнім знанням турків у інженерному мистецтві, аб­солютно не виконували свого призначення: їхні рови постійно осипалися й за­лишалися невідремонтованими, гармат було замало, гарнізон слабкий і не­мічний 20.

Однак бувало, що турки, дізнавшись про похід запорожців повз Тавань по Дніпру, виставляли дозори, розставляли в гирлі Дніпра свої галери, але й це даремно: темрява ночі й ширина Дніпровського лиману, яка сягала тут десяти й більше верст, давали можливість козакам прослизнути і повз другу турець­ку варту. Але вістки про козацький похід швидко поширювалися по всьому узбережжю і незабаром доходили й до самого Константинополя. Тоді з сул­танської столиці скакали гінці у всі приморські області — Анатолію, Болга­рію, Румелію — і сповіщали мешканців про наближення страшного ворога. Запорожці й цим не переймалися: вони вибирали якесь безлюдне місце на бе­резі моря, приставали туди всіма своїми човнами й залишали човни під охоро­ною двох козаків та двох хлопчиків на кожному човні, а самі, озброївшися шаблями, пістолетами й рушницями, несподівано кидалися на найближче місто, палили будівлі, грабували майно, винищували жителів і потім, набравши різного добра, швидко поверталися до човнів, одночасно сідали в них і вихо­дили в море. Погулявши якийсь час по морю, вони знову обирали собі захи­щене місце, знову висаджувалися на берег і знову влаштовували раптовий на­пад на якесь місто, знову палили, грабували, вбивали й поверталися до човнів. Так за короткий час вони спустошували величезні простори морського узбе­режжя, захоплювали по дорозі татарських коней, сідали на них верхи, добира­лися до місця, де сиділи товариші біля затоплених човнів, забирали все своє добро і всіх людей і поспішали у Січ 21. Вирушаючи в похід, запорожці часом розділялися на два загони: один загін ішов суходолом, уздовж берега Дніпра, верхи на конях, другий водним шляхом, дубами вниз за течією Дніпра. Про­йшовши Кизикермен, Очаків і Кінбурн, вони з'єднувалися в одному місці і по­тім спільно здійснювали набіги на турецькі міста. Згодом, коли турки відкрили всі потаємні ходи козаків і почали хапати й рубати їх, запорожці вигадали ін­ший спосіб обдурювати турків: вони виходили з Січі невеликими човнами і, дійшовши до Кизикермена, Очакова й Кінбурна, перетягували їх суходолом до того місця, де у них затоплювалися дуби, і звідси розпочинали свої спусто­шення берегів Чорного моря; здійснивши кілька набігів, вони поверталися в море і тут були дуже обережні, щоб не потрапити на очі туркам.

Тим часом на морі вже давно підстерігали козаків турецькі гадраги, які по-козацьки звалися галерами, чи каторгами. Але запорожці не лякалися й галер: довгий досвід привчив їх до морських битв, а нечувана хоробрість змушувала зневажати страх перед ворогом. Вільно плаваючи по морю, вони довго зали­шалися непоміченими ворогами, оскільки їхні чайки виступали над поверхнею води не більше 2 1/2 футів, і зовсім ховалися за морськими хвилями, в той час як самі козаки вже здалека бачили високі й важкі турецькі галери. По­мітивши галери, козаки, знаючи свою мізерну чисельність, що виключала мож­ливість якогось нападу на ворога, уникали відкритого бою й вичікували або туманної погоди, або настання ночі, лавіруючи по морю аж до вечора й не ви­пускаючи з поля зору неприятеля. Якщо козаки зважувалися напасти на ту­рецькі галери, вони негайно складали щогли й намагалися розташувати чов­ни так, щоб надвечір сонце було у них за спиною. Чим ближче хилився день до вечора, тим ближче підходили козаки до турецького корабля: за годину до заходу сонця вони наближалися на одну милю до нього, а до самої ночі підхо­дили ще ближче. Дочекавшись врешті півночі, вони несподівано кидалися до неприятельського корабля. В той час одна половина відважних плавців працю-

19 Летопись Самовидца. С. 213.

20 Воплан Г. Описание Украины. С. 36, 37; Ка­ховский В. Опыт изу-

Штурм Кафи запорізьким військом у 1616 р. Гравюра 1622 р.

чения войн Б. Хмельниц­кого. С. 79—81. 21 Мышецкий С. История. С. 13, 14; Воплан Г. Опи­сание Украины. С. 65.

Д. І. Яворннцький Історія запорізьких козаків

вала веслами, а друга, з ніг до голови озброєна, кидалася на абордаж «важкого, трирядовесельного» турецького корабля, відразу зчіплювалася з ним і негайно вривалася всередину, хапала гроші, золото, срібло, дорогі тканини, легкі то­вари, що не боялися води, решту добра палила, кидала за борт, простих людей вбивала, шляхетних брала в полон, корабель з усім екіпажем, непотрібний коза­кам через їх невміння керувати морськими суднами, пускала на дно, а сама швидко поверталася до своїх човнів і йшла геть 22. Особливо страшними для турків були козаки біля морських берегів: захопити козаків тут було майже неможливо, оскільки вони були великими майстрами плавати біля берегів, до того ж, якщо вони виходили на берег, спіймати їх було дуже важко; вони вміло ховали свою здобич і дуже швидко затоплювали човни, щоб потім знову ви­тягти їх з води й розгулювати по морю, турків же козацькі судна зовсім не ці­кавили, вони намагалися лише захопити людей, щоб зробити їх невільника-

23

ми .


Тим часом, «струснувши Крим чи Анатолію», козаки поспішали повернутися назад, у Січ. Турки й тут вживали заходів проти козаків: вони розставляли варту біля гирла Дніпра, навпроти Очакова, і чигали на своїх ворогів. Але ко­заки наперед знали всі плани турків і сміялися над ними: замість того, щоб під­німатися до самого гирла Дніпра, козаки приставали до відомої їм затоки, за З—4 милі на схід від Очакова, і цією затокою, а потім низькою улоговиною, що йшла від затоки до Дніпра й заливалася морською водою на чверть милі, піднімалися човнами до суходолу; сухим місцем видолинка вони перетягали човни на руках, працюючи по 200 чи по 300 чоловік біля одного човна, і таким чином за 2-3 дні долали перешкоду, виходили до Дніпра й піднімалися до Січі, привозячи іспанські реали, арабські цехіни, перські килими, східну парчу, ба­вовняні вироби, шовкові тканини, і все це ділили між собою.

Якщо ж турки перепиняли запорожців і біля низького видолинка навпроти Очакова, козаки вибирали найдальшу дорогу для повернення в Запоріжжя: з Чорного моря вони йшли у Керченську протоку, звідти в Донський лиман, з лиману до гирла ріки Міусу, Міусом піднімалися вгору до того місця, де він пе­рестає бути судноплавним; звідси трохи проходили волоком і діставалися до Вовчої Води, притоки Самари. З Вовчої Води потрапляли в Самару, з Самари, вище фортеці Кодака, у Дніпро. Та цим шляхом козаки ходили рідко, хіба що коли їхня флотилія складалася з 20 чи 25 човнів, або тоді, коли інші шляхи були відрізані турками 24.

Не завжди, ясна річ, так щасливо закінчувалися для козаків походи: часом вони потрапляли в таку глуху пастку, що зазнавали величезних втрат. Особливо страшною для них була сутичка з турецькими кораблями у відкритому морі серед білого дня: тоді від турецьких гарматних пострілів «човни їх розсипа­лися, як зграя шпаків», а самі козаки шукали порятунку в поспішному відступі до берега і втечі на материк. Зрештою, нерідко і за найгірших обставин козаки не втрачали мужності і вступали в бій із ворогами; прив'язавши весла до місць, вони всіма наявними силами давали відсіч туркам, причому половина, не встаю­чи з місць, безупинно стріляла в турків з рушниць, а друга безперервно заряд­жала рушниці й подавала їх стрільцям. У такому випадку вони рідко коли опи­нялися остаточно переможеними, хоча в подібних сутичках втрачали до двох третин своїх товаришів, але решта сміливців щасливо поверталася на батьків­щину 25.

З описаних у цих походах козацьких чайок жодна не збереглася цілою до на­шого часу. Ми маємо лише уламки однієї з чайок, нещодавно знайдені у гілці Дніпра Сисиній, паралельній гілці Підпільній, навпроти с. Покровського Кате­ринославського пов., місця останньої за часом Запорізької Січі. Із двох знайдених тут човнів більший мав десять сажнів у довжину й один у глибину, він був зроблений без кіля, плоскодонним на вигляд, з крутими вигнутими боками. Дно й нижня частина бортів (по ватерлінії) були з дубових дощок, а верхня частина бортів і палуба — з ялинових; кокори, тобто ребра, всі з дуба. Вся зовнішня обшивка човна кріпилася до кокор дерев'яними ясе­новими, завтовшки у два пальці, й залізними, грубої роботи кованими цвя-

Сухопутні й морські походи запорізьких козаків
" Боплан Г. Описание Ук­раины. С. 66, 67.

3 Крюйс К. Разыскания о Доне. С. 70.

Прапор Війська

Запорізького першої половини 70-х років ХУШ ст. Ермітаж

Запорізька старшина і козаки на кораблі Фрагмент прапора

21 Боплан Г. Описание Украины. С. 67, 68. 25 Боплан Г. Описание Украины. С. 69.


хами з великими капелюшками. Один залізний цвях ішов після двох де­рев'яних. По боках човна встановлено кочети для весел: на всю довжину човна йшов тут дубовий брус завтовшки в 5 вершків, складений із двох шмат­ків, скріплених якраз на середині човна. Вгорі до бортів прикріплено залізні болти з гачками, що досі збереглися, очевидно, для кріплення мотузяних снастей, з чого можна зробити висновок, що човен крім весел ходив і під вітрилами. Менший з човнів мав 3 сажні завдовжки, 2 аршини завглибшки і до двох з половиною аршинів завширшки (посередині). Зовні він нагадує баркас, але збудований так само, як і великий човен.26

Крім чайок запорізькі козаки використовували, хоча й дуже рідко, й кораблі. Такий корабель зображено на великому військовому прапорі минулого століття, подарованому козакам Катериною II (зберігається в Ермітажі). Це так званий трищогловий, дводечний корабель, з одного борту якого видно чотири пра­вильні округлі каютні ілюмінатори й високу двоярусну рубку у вигляді шатра для розміщення на судні головних осіб команди, з вісьмома отворами у вигля­ді дверей, по чотири на ярусі. В нижній деці корабля сім великих люків, у верхній — три малі. Стільки ж люків було, мабуть, і з протилежного боку, отже, з обох сторін нижньої і верхньої дек було двадцять люків; з них стир­чать кінці гармат. Корма судна товста, але порівняно низька, з різьбле­ними прикрасами й малюнками та одним військовим прапором, розтятим посередині і прикріпленим на невисокому древку. На носі корабля видно якірний значок, до якого прикріплено прапор, такий самий, як на кормі, лише менший. Між кормою й носом встановлено три високі щогли для трьох вітрил, з двома мотузяними драбинами до кожної. На кожній із щогл майорить по одному прапорові, такому ж, як на кормі. Весь корабель міг умістити не менше 250 чоловік команди з 5—10 начальниками 27.

26 Эварницкий Д. Запо- Листок. 1890. № 100. С. 2. по истории запорожских рожские лодки //Одес. 27 Эварницкий Д. Очерки Козаков. С. 117—120.

ХЛІБОРОБСТВО? СКОТАРСТВО, РИБАЛЬСТВО, МИСЛИВСТВО, ГОРОДНИЦТВО Й САДІВНИЦТВО У ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

Запорізькі козаки мали якщо не найбагатші, то одні з найбагатших земель у всій нинішній Південній Росії; глибокі чорноземи, просторі пасовища, чудові луки, численні заводнені балки, хоча нечисленні, зате густі порости дрібноліс­ся,— все це робило запорізький край привабливим у очах кожного землероба і змушувало багатьох українців, особливо з середини XVIII століття, цілими ма­сами прямувати на Низ, шукати там притулку для себе і своїх родин, споруд­жувати там власні житла, отримувати й обробляти землю. Джерела не дають нам достатніх вказівок про види землеволодіння у запорізьких краях. Але щодо цього, видається, можна прийняти те загальне положення, що в запорізькому краї уся земля переважно становила громадську власність, хоча громадська не виключала часом і приватної власності. Відомо, наприклад, що, з одного боку, січове товариство володіло різними угіддями, тобто сіножатними, орними, риб­ними й мисливськими місцями, на громадських засадах, міняючи їх, за жере­бом, щороку між усіма без винятку товаришами; з другого боку, відомо й те, що січове товариство віддавало у власність козакам-зимівчакам деякі землі. Але якщо між землями зимівчаків були й землі, що їх віддавали лише на правах тривалого користування, то разом з тим були й землі, які надавали козакам за особливі подвиги перед усім християнським світом чи лише перед Запорізьким Військом, у повну власність '.

Так чи інакше, але, володіючи великими й багатими землями, запорізькі ко­заки, однак, за відгуками всіх сучасників, порівняно мало супроти потреб зай­малися землеробством, «мало серед них було таких художників (!), котрі б продажем хліба годувалися». З дитинства вправляючись у «військовій екзер-циції та морських походах»", маючи більшу схильність до рибних і овочевих страв, ніж до хліба і м'яса, і не маючи поблизу своїх вольностей великих хліб­них ринків і гаваней, запорізькі козаки, незважаючи на численні ріки, багатий чорнозем, плодючі землі і", безмежні простори степів, мало обробляли свої зем­лі й зовсім не використовували сховані у землі багатства. Зрештою, це й при­родно. Козаку, вродженому воїнові, споконвіку звичніше було борознити вес­лами високі хвилі рік і морів, ніж тяти косою високу траву лук і орати плугом незайманий грунт степів; степ для козака був ареною бойових подвигів, а не по­лем для чорних робіт. Провадячи майже безупинні війни з ворогами, захища­ючи Росію, Польщу й Україну від страшних ворогів — мусульман, запорожці

1 Феодосии. Исторический 2 Крюйс К. Разыскания о

обзор церквей. С. 60 та ін. Доне. С. 51, 67.

звичайно мусили задовольнятися переважно привезеними ззовні продук­тами харчування. Спочатку, в період залежності Запоріжжя від Речі Посполи­тої, вони отримували хлібне жалування від литовсько-польського уряду, зго­дом, у період залежності від Росії,— від Москви. Певним доказом мізерності хліборобства в Запоріжжі є «чолобитна» кошового отамана Григорія Федоріва імператриці Єлизаветі Петрівні 1755 р., в котрій він писав, що Військо Запорізь­ке низове «з давніх літ і нині хліба не робить 3, та й у степових місцях мала родючість його» 4. Та при всьому цьому не можна сказати, що у запорізь­ких козаків землю взагалі не обробляли або що вони цілком ухилялися від її культивації. «Не всі запорожці,— зауважує академік минулого століття * Ва­силь Зуєв,— займалися кривавими промислами (тобто війною), у них частково існувало й рільництво, і скотарство, й рибальство, залежно від того, які кому вигоди показувало місце, де він жив»0.1 справді: в Запоріжжі існував цілий клас козаків, що звалися «сиднями», або гречкосіями, котрі жили по зимівниках, се­лах і бурдюгах, займалися різними господарськими справами і між іншим «за­сівали свої поля різним хлібом»6. Кількість цих зимівників зростала з року на рік так, що наприклад, 1766 р. їх налічувалося до 4 тисяч, 1775 р.—45 сіл і 1601 зимівник 7, а разом зі збільшенням кількості поселень збільшувались і площі об­роблюваної землі. Найбільше землі, безумовно, обробляли у найбагатших на чорнозем і, головне, найвіддаленіших від сусідства хижих татар паланках: пер­ше місце тут посідала Самарська паланка, за нею ішли Кодацька, Орільська, Про-товчанська, Кальміуська, Перевізька й Бугогардівська паланки. У трьох остан­ніх землю обробляли або в наймізернішій кількості, або взагалі не обробляли.

Землю для посіву хліба вибирали, за словами очевидця, переважно біля рік чи по схилах балок і в долинах, оскільки високий і відкритий степ не завжди був придатний для цього. Кожний заможний запорожець засівав хлібом стіль­ки землі, скільки в нього було робочої сили й експлуатував обрану ділянку доти, доки земля не виснажувалася і не ставала непридатною для хліборобства; тоді він покидав насиджене місце, вибирав собі іншу ріку чи балку, буду­вав тут зимівник і знову брався за експлуатацію землі. Здобутий на землі хліб запорожець звичайно ховав у спеціально викопаних у землі ямах, схожих на підземні погреби, помітні зверху лише господареві; це, очевид­но, робилося для того, аби зберегти своє багатство від раптових набігів хижих сусідів, татар. Ями ці влаштовували таким чином: господар вибирав відкрите й сухе місце у власному зимівнику чи біля нього, викопував круглу яму з невеликим отвором, крізь який міг пролізти один чи двоє чоловік; цю яму, гладенько вимазавши у ній глиною підлогу, стіни й стелю, просушували і перед самою засипкою у неї зерна добре випалювали. Давши їй протягом якогось часу вихолонути від жару, наповнювали хлібом, отвір закладали дошками, поверх на­гортали землі, яку щільно втоптували, обов'язково врівень із навколишньою по­верхнею, і таким чином зберігали протягом довгих років свої хлібні запаси. Закладений таким способом хліб рідко коли псувався, за винятком випадку, коли в яму, через погано втоптану землю, потрапляла вода. Якщо виникала потреба відкрити таку яму, господарі вживали при цьому певних остережних заходів: знявши дошки, вони мерщій відходили від ями, щоб уникнути важкого хлібного духу, котрий міг убити на місці необачну людину. Знявши дошки, гос­подарі залишали яму відкритою протягом цілого тижня і лише після цього ви­бирали засипаний у неї хліб 8. Цих запасів господар не чіпав доти, доки не на­ставала в них потреба, або доки він не відчував наближення смерті; в останньо­му випадку він заповідав їх або на церкву, або одному зі своїх робітників, яко­мусь найбіднішому пастухові. Цей останній, несподівано отримавши таке багатство, часто прогулював його з товаришами «на помин душі усопшого»!1. З

3 Кошовий перебільшує з явною метою розжалоби­ти імператрицю.

4 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 181.

* Тобто XVIII ст.

5 Зуев В. О бывших про­мыслах. С. 2.

6 Чернявский В. //Мы-шецкий С. История. С. 82.

7 Дашков. Сборник антро­пологических и этногра­фических статей. Т. 1. С. 133. ■

8 Зуев В. Путешественные записки. С. 271.

9 Зуев В. О бывших про­мыслах. С. 2—3.

Хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, городництво й садівництво

усіх злаків запорожці більше сіяли гречку, ячмінь, овес і горох, менше жито і ще менше пшеницю.

Слушно вважаючи власний обробіток землі недостатнім для утримання всьо­го війська, запорізькі козаки завжди потребували привізного хліба й завжди цінували хлібне жалування як Польщі, так і Росії. З якого часу в Польщі було заведено посилати запорізьким козакам хлібне жалування, точно сказати не можна, але можна припускати, що це могло статися в часи короля Стефана Баторія (1576—1586), який запровадив у Запоріжжі «атамана кошевого и всі их началы и таковые ж войсковые клейноты и давшаго им жалованье на год по червонцу и по кужуху (!)»'°. Якою була величина цього хлібного жалування Запорізькому Війську, також невідомо. Хлібне жалування запо­різьким козакам із Москви вперше почали присилати, як здається, 1654 p., з часу підлеглості їх Росії. Знову-таки невідомо, скільки його початково надси­лали в Січ; відомо лише, що в кінці XVIІ ст., а саме 1693 p., коли запорізькі коза­ки були вже за Москвою, вони скаржилися українському гетьманові Івану Ма­зепі на злиденність надісланого їм продовольства,—«по шесть бочок борошна на каждій курінь, з ласки вашея велможности, и з монаршей милости дорочного жалованья по алтинов два, албо часом и боліє грошей, и сукна по аршину на козака пай; чи есть то речь подобная тим ся през так час немалій уконтенто-вати? Ей, ни во віки»". Доставляли переважно борошно, крупи і пшоно. Крім царського хлібного жалування, запорізькі козаки часом отримували хлібне продовольство з Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря; запрошуючи до себе на служіння ченців цього монастиря, вони разом з тим виклопотали собі у російського уряду право вивозити з Києва в Січ і хлібне про­довольство.

Важливішою галуззю запорізького господарства, ніж хліборобство, було ско­тарство: розлогі степи Запоріжжя, укриті влітку високою, соковитою і густою травою, своїм виглядом закликали запорожців до такого промислу: «Там сіна по коліна, свіжого пойла по стойла». Більш за все запорожці розводили, без­умовно, коней. Таким уже було заняття запорізького козака: він тільки тоді й був козаком, коли мав коня. Без коня він і не лицар; лише верхи на коні, з ратищем у руці він і був страшним для ворогів — татар, турків, поляків. «За­порізькі козаки досить пильно утримують кінські заводи, котрими користують­ся для далеких походів, тому що більше з татарами, котрі всі верхи на конях, справу мають»12. Тому в усіх козацьких піснях, думах і переказах скрізь фігурує кінь:

«Ой, коню, мій коню, Де ж ті літа, де ж той час, Як ми слави добували, і як всюди знали нас?»

Коня звали вірним другом, нерозлучним товаришем, милим братом козака; у козака «бідного сиротини, чорна бурка — його сват, шабля й люлька — вся родина, сивий коник — його брат». Козак звертається до свого коня не як до німої тварини, а як до розумної істоти, у всьому рівної з людиною; він просить його «розбить козацькую тугу по темному лугу», винести його з тяжкої неволі, розділити його радість у перемозі над ворогом; він ділиться з ним сердечними таємницями, заповідає йому, вмираючи, передати з дикого степу вісточку доро­гим товаришам і близьким родичам у славній Січі й далекій Україні; він пік­лується про нього, як про найдорожче для себе створіння і, у випадку хвороби коня, пропонує йому і свій святковий одяг, і незліченні скарби, сховані в землі, і «ясную зброю», лише б кінь підвів голову, розмаяв по вітру широку гриву й знову помчав із козаком «шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком».

Наскільки можна судити з описів, що дійшли до нас , та зі скелетів у ко­зацьких могилах, запорізькі коні були невеликого зросту, непоказні з вигляду,

10 Лукомский С. Собрание " Величко С. Летопись. о Доне. С. 67. историческое //Велич- Т. 3. С. 174. 13 Записки одесского об-

ко С. Летопись. Т. 3. С. 350. 12 Крюйс К. Разыскания щества. Т. 7. С. 185.


з маленькими круглими копитами, зате всі вони, за свідченням очевидців, від­значалися незвичною міцністю, силою, твердістю в ногах, витривалістю у дов­гих походах, неперебірливістю в харчуванні, на диво спокійним норовом, ви­нятковою кмітливістю: вони впізнавали своїх господарів з оклику і прибігали на їх свист із далеких степових місць. «Крикне, бувало, запорожець коневі «повзи», то він простягне передні ноги вперед, а задні назад, і повзе, а як почує, що козак уже на спині, то підхопиться й гайне; а як сидить запорожець на коні, то керує ним ногами: куди хоче, туди й поверне»14. Прудкість запорізьких ко­ней дала підставу українським літописцям називати їх «вітроногими кінь­ми»'0. Проскакати без перепочинку якихось тридцять верстов, не бачити яко­гось корму протягом цілого дня, для запорізьких коней справа звична. Якщо кінь стомлювався на бігу, то варто було, кажуть старі козаки, торкнути його за лівим вухом, і тоді він знову летів, мов легкий птах. Кращі коні в запорізьких козаків звалися «огирями». Цьому слову надавалося значення чудового, силь­ного і швидкого жеребця. Більшість коней запорожці отримували зі своїх власних заводів, про що свідчать документи, які до нас дійшли |6. Головним місцем кінських заводів були місця біля Інгульця, Бугу й Великого Лугу, де коні або ходили «пустопаш», або під наглядом табунників. Але крім власних коней запорізькі козаки здобували немалу їх кількість і в черкесів, турків, а особливо у татар, або шляхом купівлі чи обміну, або просто забираючи їх зі степових пасовищ. «Те ж Військо Запорізьке, коли почує татар чи поляків у слабкому стані чи необережності, то зібравшися як із Січі, так і з зимівників, у немалій силі, через вільність свою напад чинять, і від татар та від поляків часто отримують собі велику здобич, і відганяють у них багато коней і худо­би»17. Ми маємо кілька документів, з яких видно, що за три роки запорізькі козаки забрали у татар 1175 голів коней, і коли татари скаржилися з цього приводу російському урядові на запорожців, останні відповіли татарам: «Ви куп­ці, а ми — військо, іди й приготуй на це місце інших коней»18.

Якою великою була кількість коней у запорізьких козаків, видно з того, що декотрі з них мали по 700 і більше голів; 1769 року, під час несподіваного набігу татар, запорожці втратили лише у двох паланках 1193 коні; 1770 р. лише в селах, не рахуючи зимівників, Протовчанської паланки налічувалося 895 го­лів коней, 5335 голів рогатої худоби й 13686 овець '9. Якось кошовий отаман Петро Калнишевський продав водночас до 14 тисяч голів коней, а у полковни­ка Опанаса Ковпака татари під час набігу забрали до 7 тисяч коней ■". За сло­вами англійця Клавдіуса Рондо, у Запоріжжі навряд чи знайшовся хоча б один козак, який би не мав 10 чи 20 коней "'. Запорізькі коні славилися по всій Східній і навіть Західній Європі, тому попит на них був дуже великий: поляки, росіяни, кримчаки, турки — всі однаково прагнули придбати хорошого коня із запорізьких степів. Були випадки, що навіть закордонні ремонтери, попросивши дозволу російського уряду, приїжджали купувати коней у запорізьких козаків; цісаревичу Павлу Петровичу, великому любителеві коней, жодні коні не подо­балися так, як запорізькі 22. Самі запорожці високо цінували своїх коней і на знак особливої своєї уваги часом посилали в подарунок кращих коней геть­манам і панам в Україну й Польщу, вельможам і царям у Москву й Петер­бург. Живучи іноді тривалий час у Петербурзі й клопочучи про різні військові справи в столиці, й довго не помічаючи результатів своїх зусиль, запорізькі депутати писали часом у Січ кошовому й старшині: «Найпокірніше просимо вашу вельможність і військову старшину прислати панові Н. пару цугових або одного верхового огиря, ану ж вони й нашу справу до сенату швидше довезуть»2'.

Так само запорожці займалися й розведенням у своїх степах рогатої худо­би: скотарство було одним із основних розділів прибутків Запорізького Вій-

14 Эварницкий Д. Запо­рожье. Т. 2. С. 26.

Величко С. Летопись. Т. 2. С. 373.

16 Феодосии. Материалы. Т. 1. С. 427 та ін.

17 Мышецкий С. История. С. 53.

18 Эварницкий Д. Сборник материалов. С. 30.

19 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 184, 195.

20 Надхин Г. Память о За­порожье. С. 7.

21 Рондо К. С. 446.

22 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 183.

" Там же.

Хліборобство, скотарство, рибальство мисливство, городництво й садівництво

ська 24; вони утримували безліч корів і від «розведення худоби отримували кра­ще продовольство»; їхні корови відзначалися більшою плодючістю, так що молода телиця вже за два роки давала приплід. Взагалі запорізька рогата ху­доба відзначалася високим зростом, силою і плодючістю, хоча не була ні особ­ливо гладкою, ні надто породистою: «черкаська» худоба, тобто худоба дніпров­ських, у тому числі й запорізьких козаків, і зараз славиться на всіх, навіть сто­личних, ринках Росії. У запорізьких степах паслися цілі неоглядні череди ро­гатої худоби, кожен козак-зимівчак мав по кілька сотень, тисяч, а то й десятків тисяч голів рогатої худоби, і були приклади, коли козак навіть судові штрафи сплачував не грішми, а рогатою худобою 2о. Зрештою, користь від своїх корів запорожці отримували не таку велику, як слід би чекати: їхні корови доїлися лише один раз, зранку, та й то лише від Петрового дня до весни, а з весни до Петрового дня взагалі не доїлися; коров'яче масло, крім потреб господаря, також виготовлялося рідко 26.

Нарівні з конярством і скотарством розвивалося у запорізьких козаків і вів­чарство: в окремих козаків було по 4 чи й по 5 тисяч голів овець: «рогату ху­добу й овець утримують досить багато; вовну з них знімають один раз і про­дають у Польщу»27. З порід переважала рідкісна в наш час волоська; овечі стада запорізькі козаки звали отарами 28; пастухів — чабанами (назви, засвоєні від татар). Чабани, одягнуті в сорочки, просочені салом, у шаровари з телячої шкіри, взуті в постоли зі свинячої шкіри й перепоясані ремінним поясом з «гаманом» через плече, зі швайкою й ложечником на боці, взимку і влітку тяг­нули за собою так звані коші, тобто дерев'яні котиги * на двох колесах, зовні вкриті повстю, із кабицею всередині, у яких вони ховали своє продовольство, зберігали воду, варили страву й ховалися від негоди 29.

Але з усіх промислів у запорізьких козаків, безумовно, найрозвинутішим бу­ло рибальство: «козак поза війною — табунник, скотар, а особливо рибалка». Рибальство було першою галуззю усіх промислів низових козаків і давало їм необхідний і найуживаніший харчовий продукт, рибу, а разом з тим було дже­релом багатства для всього війська: з рибальства козаки й одягалися, і взува­лися, і зброю здобували. Тому серед них не казали «ловити рибу», а виробив­ся особливий термін «добуватися, йти на здобич».

«Дніпровий, Дністровий, обидва лимани, Із них добувались, справлялись жупани».

Рибальство у запорізьких козаків було розвинуте до найширших розмірів: для рибальського промислу в різних місцях запорізьких вольностей були влаштовані особливі заводи з куренями при них для житла в зимовий час і вкриті очеретом буди для життя улітку. Ними завідували особливі «госпо­дарі», вибрані з низового товариства, та головні рибалки, яких у Гарді звали гардівничими (від слова «гард»— перегородка в Бузі), та їх помічники тарів-ничі, які керували таром, чи неводом. Рибальські заводи завжди утримува­ли компаньйони, троє-четверо чоловік, яких козацькою мовою звали «односу-мами». Односуми наймали до себе «тафу», чи групу, з 15—20 чоловік і з ранньої весни до пізньої осені займалися рибальством ". З усіх рибних заводів у запо­різьких козаків найвідомішим був Гард на Бузі 31. Гардом «звали урочище, при якому запорожці з весни закладали між великими каменями, що були в Бузі, та островом малі камені й загачували всю ріку, зупиняючи її з боків і поклавши на дно її тини»; тому він вважався найкращим місцем для рибаль-

74 Калачов Н. Архив; Эварницкий Д. Запорожье. С. 6.

"3 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 185.

Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 185.

27 Там же.

28 Від слова «ат»— трава, й «ар» із суфіксом «мак» — шукати.

* Віз пастуха-вівчаря (Б. Грінченко).

29 Устное повествование Н. Коржа. С. 33, 34.

30 Записки одесского об­щества. Т. б. С. 182, прим. 61.

'1 На 3 верстви нижче те­перішнього м-ка Костян-тинівки, Єлизаветградсько-го пов., Херсонської губ. Тепер тут два Гарди — ста­рий, або козачий, і новий, або архієрейський. В остан­ньому ловили рибу для архієрея.


ства в Запоріжжі . Кожної весни в Запоріжжя ішли гурти промислових лю­дей: переважно бродячих, бездомних і нежонатих чоловіків. Прийшовши на Низ, вони заповнювали собою переважно Інгульську, Кальміуську й Бу-гогардівську паланки й нерідко залишалися тут назавжди. Головними-місця­ми для рибальства в Запоріжжі були Дніпро й Буг з їхніми лиманами, косами й озерами; крім того, річки Самарь, Оріль, Домоткань, Самоткань, Азов­ське море з його затоками й косами — Кальміуською, Бердянською, Біло-сарайською та Єйською; окрім того, за кордоном запорізьких вольностей — Кінбурнська й Тендринська коси, ріки Кубань, Дністер і Тилігул 33. Улов риби в ріках та озерах був настільки великий, що нею збагачувалися не лише запорожці, але й поляки, гетьманці та інші «околичные жители»34. Очевидці розповідають, що, наприклад, ріку Самарь за рибні багатства козаки називали «святою» рікою; що в ріці Орелі рибалки за одну тоню витягали понад 2 ти­сячі найбільших рибин; що в деяких озерах було стільки риби, що вона гинула від тисняви, псувала воду й заражала повітря; що в річці Домоткані водилося безліч раків, часом до 9 дюймів завдовжки ; що лише в одному Гарді за час з 1 серпня по 1 жовтня 1771 р. спіймали до 4380 штук різної риби на частку лише старшини 36. Та з усіх рибних місце найкращим, безумовно, був Дніпро; в ньому рибалили від самих порогів до самого лиману й по лиману майже ці­лорічно, хоча найкраще риба ловилася навесні й восени. У Дніпрі звичайно ловили коропа, ляща, судака, щуку, білизну, вирезуба, тараню, чехоню, шпицю, чорнуху, секрета, окуня й бика. Червона риба, яку запорожці звали чорною, тобто осетри, білуга, чечуга, пістрюга, соми рідше ловилась у Дніп­рі, переважно у Дніпровському лимані; камбалу, скарбію, оселедця ловили лише у лимані; линів і карасів ловили в річках, що впадають у Дніпро, і в


План Запорізького Гарду на річці Бузі З карти

інженер-майора Данієля де-Боксета 1742 р.

Хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, городництво й садівництво

3" Записки одесского об­щества. Т. 6. С. 180, прим. 54.

33 Правильніше «Делі-Гьоль», Скажена ріка. Во­на починається в околицях Балти, біля с. Поцецели і впадає у Дністер. (На­справді в Чорне море).

34 Устное повествование Н. Коржа. С. 39.

35 Боплан Г. Описание Украины. С. 16, 17.

36 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 207.

Зуев В. О бывших про­мыслах. С. 7.

38 Там же. С. 7—10.

39 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 186, прим. 70.

40 «Банити» українською мовою означає мити зви­чайною водою, а не з лазні взятою.

озерах, близьких до річок 37; після скресання річки першою з'являлася чер­вона риба, а після неї тараня.

Очевидець Василь Зуєв переказує цінні й нічим незамінні дані про рибаль­ство у запорізьких козаків. За його словами, головними знаряддями його були: неводи, косяки, мережі, самолови, крім того, звичайні малі й великі рибальські сіті. Неводи були дуже поширеними у запорізьких козаків, вони сягали 200 саж­нів у довжину, не рахуючи мотузків, що їх прив'язували до боків, і вони були або такі самі, або й довші за сіті. їх використовували для ловитви всілякої риби в усілякий час, «а наипаче в погоды», у Дніпровському лимані; виняток робили тільки для великої білої риби: її ловили особливими 50-сажневими сітками з більшими, ніж у невода, вічками; до цих сіток брали інші, з дещо більшими вічками і просували перші сітки крізь другі у вигляді рукавів у кількох місцях, що їх рибалки звали «проріжі». Складеною таким чином сіткою ловили одно­часно й велику, і дрібну рибу. Косяками називали великі сітки, завдовжки близько 40 й завширшки близько З сажнів, з вічками у квадратний піваршин, зв'язаними з тонких мотузочків; до одного боку косяка прив'язували важкі ка­мені, до другого — пучки сухої куги й опускали його у воду серед відкритого лиману; камені змушували його занурюватись у воду, а куга — стояти стіною. Косяк був розрахований лише на ту рибу, яка плаває на самій глибині лиману, опустивши в воду, його залишали на цілу добу; через добу витягали з води й ви­бирали рибу, котра заплутувалася між його вічками. Витягши рибу з вічок, її вбивали довбнями. Мережами звали ті самі косяки, лише з дуже дрібними віч­ками; вони були розраховані на молодих осетрів, пістрюг і велику білу рибу. Са­моловом звали довгий товстий мотузок, до якого знизу прив'язували кілька ка­менів і багато невеличких мотузочків завдовжки в сім «корхів» чи п'ядей з го­стрими гачками на кінцях, а вгорі, також на окремих мотузочках, пучки куги чи поплавці для утримування гачків у перпендикулярному положенні на певній від­стані від дна ріки. Самолови були розраховані на великих білуг та осетрів: про­пливаючи повз гострі гачки у воді, риба спочатку чіплялася за один із них, почи­нала битися й зачіплювалася за інші 38. До перелічених знарядь інші свідки до­дають іще один оригінальний метод риболовлі — за допомогою річкової видри: зловивши маленьку видру, запорожець привчав її до того, що вона, мов кіт, лягала біля його ніг і навіть спала разом з ним під одягом, котрим укривався козак. Виростивши таку видру, запорожець використовував її для риболовлі: вона входила у воду, здобувала там рибу й поверталася з нею до свого госпо­даря, роблячи це кілька разів підряд 39.

Здобуту рибу запорізькі рибалки готували і збували таким чином: спіймавши рибу, запорізькі промисловці або відразу збували її свіжою, або готували про за­пас, якщо риболовлю не брали на відкуп прибулі промисловці. При цьому спосіб приготування червоної риби був одним, білої — іншим. Спійману червону рибу насамперед патрали, при цьому жир, ікру і клей складали окремо, тушу окремо. Потім останню мочили в лимані, навесні, за холодної води, протягом цілої доби, влітку — протягом кількох годин. Витягши з води, рибу розплатували, надрі­зали в кількох місцях і «круто» засипали в надрізи солі; після соління «банили»

. 40 • , .... ....

у воді , далі в ялили на сонці, а іноді, крім того, розкладали н вранці на ро­су, щоб у ній не заводилися черви. Останнє робили навіть улітку. Відділену від риби ікру або залишали для власного вжитку, або ж готували на запас для продажу. В першому випадку вибирали переважно ікру севрюги, білуги й осет­ра; очищали її від перетинок перетиранням крізь дротяне сито й солили, як кому
було зручно, на свій розсуд. У другому випадку готували лише паюсну ікру, зер­нистої ж узагалі не вміли робити 41. Вийнявши з риби ікру й навіть не очис гивши її, а лише обсипавши сіллю, вони складали її шарами в діжку аж до верху, і на верхній шар клали важкий гніт; просоливши так ікру певний час, виймали окре­мими шарами, банили у воді і в'ялили на сонці, доки вона не ставала твердою, і потім або продавали її на місці, або везли в Очаків. Жир із червоної риби виріза­ли або смугами, або шматками, солили і вживали з хлібом як шинку. Клей з ри­би виймали шматками, спочатку пров'ялювали його на сонці, потім здирали верхню шкірку, збивали в чотирикутні плитки і так, без якогось обварювання, продавали.

Майже так само готували й білу рибу. Наловивши достатню кількість білої риби, промисловики також спочатку чистили її, потім патрали, розплатували, робили надрізи, далі складали в окремі купи за величиною: велику до великої, малу до малої. «Дивлячись на кількість риби, на її дрібноту,— зауважує оче­видець,— не можна не дивуватися, як спритно все це діється: один чистить її від луски й подає другому для патрання; цей кидає третьому для розплатуван-ня, а четвертий карбує чи надрізає на боках і кидас в ту чи іншу купу, залежно від її величини. Приготовану таким чином білу рибу солили кожну зокрема, потім складали в діжки, давали трохи постояти так, далі знову виймали з ді­жок, банили у воді, нанизували на мотузки й розвішували на сонці, спеціально вибираючи для цього ясні дні й вітряну погоду. Пров'яливши в такі дні рибу протягом трьох, а в негоду протягом семи днів, швиденько знімали, намагаю­чись уникати гарячих безвітряних днів, коли риба, швидко висохнувши, ро­билася крихкою. Відділені від білої риби жир, нутрощі скидали в одну діжку й залишали в ній до того часу, коли закінчували з рибою, тобто на кілька днів; за цей час нутрощі псувалися, але від них відділявся жир, що не псувався ані­трохи. Закінчивши з рибою, бралися й за нутрощі: їх викидали в один великий казан, заливали водою й варили. За якийсь час казан відставляли з вогню і зні­мали жир, що спливав на поверхню. Його солили й відправляли на продаж. Крім соленого збирали і свіжий жир, але його відразу використовували до їжі '2.

Приготована таким чином риба йшла на продаж або на місці приїжджим польським і українським чумакам, грецьким, вірменським і турецьким куп­цям, або її відвозили в Січ, Очаків, Україну й Польщу. На місці та в місцях виво­зу її обмінювали на хліб, продовольство, вино й пряжу або ж продавали. Ціни на рибу були різними, залежно від вартості риби: червона була дорожчою, біла де­шевшою — з червоної риби великий осетр —«парубок» коштував від 6 до 8 гри­вен, а після запорожців, навесні 1786 р. коштував від 2 до 3 карбованців, а влітку до 4; осетр з ікрою коштував не більше 40 алтинів; білуга завжди була дешев­шою за осетра; севрюга, пістрюга, молодий осетр та білужка, взагалі вся червона риба менших розмірів продавалася на сотні по три-три з половиною карбованці, а після запорожців — по 12 крб. за сотню. Біла риба, свіжа чи солена, ішла на продаж лише «головами», тобто цілими партіями, поділена зазвичай на чоти­ри сорти: в першому найбільшої білої риби (судака, лящів, вирезубів) клали по 100 штук, великих коропів 50 штук. Цю голову звали головою кротеня чи кро-шевні; у другому сорті білої риби клали по 200 штук і звали її рубанкою чи ру­банню, оскільки при готуванні такої риби в неї на животі робили надрізи «для прикмети, що їх дві рівняються з однією великою». У третій сорт клали по 500 штук; цю голову звали боківнею, бо при її готуванні робили надрізи уз­довж чи впоперек боків; у четвертий сорт клали тисячу найдрібнішої риби: плі­ток, окунів, тарані, чехоні, синця, рибця та ін. Цю голову звали голковою, ос­кільки рибу цього сорту для в'ялення проселяли крізь очі мотузочками за допо­могою товстих голок і так вивішували на сонце. Кожна голова білої риби ці-

11 У іншому джерелі про це сказано: «Ікри прісної ро­бити зернисто не вміють, і солять з міздрею, і доброї, як у інших, і паюсної не­ма». (Записки одесского общества. T. 7. С. 185, прим. 69).

4" Зуев В. О бывших про­мыслах. С. 10—14.

Хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, городництво й садівництво

нувалася по-різному, залежно від часу, обставин і улову. Звичайно її прода­вали від 70 копійок до карбованця за голову; причому приїжджі купці торгува­лися взагалі за кожну голову і, погодившись у ціні, брали яку забажали голо­ву, «тому що мала кількість великої риби ставала рівною великій кількості дрібної». Якщо ж ішлося не про купівлю, а про обмін, то за бочку риби запо­рожець зазвичай вимінював стільки само вина чи продовольства. Камбалу, яку ловили тільки в гирлі й лимані Дніпра дрібними сітками, продавали десятками у свіжому, соленому і в'яленому вигляді; оселедців і скарбію, яких ловили там само й лише з початку квітня до середини травня, продавали соленими тисяча­ми в барильцях, при запорожцях по 6, а після них від 12 до 15 крб. за тисячу 43.

Значною галуззю господарсько-економічної діяльності було в Запоріжжі й мисливство. За нечисленності населення на величезних просторах запорізькі степи, особливо по берегах рік, озер, по островах, балках, ярах, косах мали силу-силенну різноманітного звіра й птиці. Мисливство у запорожців було менш розвинутим, ніж рибальство, «ним займалися лише бідні, з котрих ніхто не досягав забезпеченого життя»44. І все ж для цього у запорожців існував окре­мий клас людей, що жили переважно в Бугогардівській паланці, мали свій ку­рінний лад, підкорялися окремому отаманові, обраному зі свого ж середовища. Цих людей звали лисичниками, оскільки головним предметом їхнього полю­вання була лисиця, що, зрештою, не виключало полювання й на інших хутря­них звірів. Для запорізьких лисичників важливим було не так м'ясо вбитих тварин, яке козаки взагалі не цінували, воліючи рибні страви, як хутро. Хутра були предметом торгівлі, мита, подарунків і одягу; їх продавали московським, польським, українським і татарським купцям, ними сплачували мито у військо­вий скарб і січову церкву, їх Посилали в дар московським царям і вельможам, особливо лисяче хутро; з них козаки виготовляли одяг: із козячих шкір штани чабанів, із хутра видр чи видних шапки запорожців, ляхів і євреїв, які були дуже модними у всіх 45. Полювання у Запоріжжі супроводжувалося великими труднощами: щоб вистежити звіра, особливо взимку, треба було поневірятися безмежними степами, залягати в глибоких балках, зазирати в темні яри, від­шукувати звірині нори, розставляти сіті й капкани, а часом, женучи звіра, ці­лими днями терпіти голод і холод, улітку спеку і спрагу. З рушницями, соба­ками, сітками, капканами и ланцюгами запорізькі мисливці після довгих пошуків поверталися навантажені здобиччю — різними звірячими шкурами — у свої курені й тут, перш за все, віддавали шкури для вичинки особливому фа­хівцеві цієї справи, гарбарю. Потім, після виправи, ділили їх між собою і про­давали купцям на місці чи в поїздках. Слава про багатство звірів і дичини, про спритність запорізьких лисичників приваблювала в Запоріжжя багато мислив­ців з України, Польщі й Росії. З останньої у запорізькі степи часом наїжджа­ли мисливці від найвищого двору, котрим запорожці всіляко допомагали, вва­жаючи це великою честю для себе 47.

Птахоловство у запорізьких козаків було менш розвинутим, ніж мислив­ство; в усякому разі, воно не було предметом торгівлі й промислу в їхніх кра­ях, а коли хто й вирушав у степ стріляти дичину, то робив це лише в край­ньому випадку, коли не мав ніякої іншої їжі, зокрема рибної, для харчування 48.

Бджолярство також було певною господарсько-промисловою галуззю у за­порізьких козаків: «одні живуть у зимівниках задля своїх коней та іншої ху­доби, а інші живуть для рибальства, полювання і птахоловства; багато хто має також пасіки»49. Особливо відомими місцями бджолярства були урочища по Дніпру, Інгулу й Громоклії, де запорожці «порядну кількість меду здобували» 50. Бджолярство було в запорізьких козаків особливо шанованим: «пчола — божа мушка, а пасішник — угодний богові чоловік»,— кажуть і тепер старі діди на

'' Зуев В. О бывших про­мыслах. С. 10—16.

44 Там же. С. 3—4.

45 Устное повествование Н. Коржа. С. 20.

'"' Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 186. 4( Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 189.

Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 187.

49 Мышецкий С. История.

С. 53, 81.

а0 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 187.

|Ц Д I Явормицькнм

289
Україні. Примовляючи різні молитви при встановленні вуликів у пасіці, діди вказують і на користь від «божої мушки»: «віск на свічу, мед на пищу». Тому багато запорізьких козаків під кінець життя часто відходило на пасіки, мовби в монастирі, віддаючись там молитвам, постам і утриманню від марних слів, багато хто там і закінчував життя. У кошового отамана Івана Дмитровича Сір­ка була пасіка у знаменитому Чорному лісі (близько 1660 р.) 51; під кінець жит­тя він відійшов на власну пасіку в Грушівку, де 1680 р. й закінчилося його чудо­ве життя d2. із бджолярства запорізькі козаки мали потрійну вигоду: соти вжи­вали в їжу, з меду готували напої, а з воску робили свічки як для січової церкви, так і для монастирських і парафіяльних церков.

Городництво у запорізьких козаків розвивалося порівняно менше, ніж згада­ні галузі господарства, та все-таки існувало, як свідчать про це сучасники 53, але практикувалося не так для того, щоб отримувати з нього вигоди, як для. задоволення власних потреб; з городніх овочів запорожці вирощували капусту, огірки, кавуни, дині, редьку, буряки, пшеничку (кукурудзу), цибулю, часник, гарбузи, тютюн та ін.54 Останній належав до породи nicotiana rustica і козаки використовували його вже в першій половині XVII ст., як свідчить про це український літописець 55. Остання обставина показує, що в Східну Європу тютюн був занесений скорше з Азії, ніж з Америки через Західну Європу: Аме­рику відкрили 1492 р., у Західній Європі тютюн стали вперше вирощувати в Голландії лише близько 1610 р., й мусило минути багато часу, доки він привився у Західній, а тим більше у Східній Європі; природніше, отже, припустити, що поширювачами тютюну у Східній Європі були саме запорізькі козаки, які пе­рейняли його в кримчаків 56.

Ще менше, ніж городництво, у запорізьких козаків розвивалося садівництво; цьому перешкоджала, звичайно, як сама земля, не скрізь у запорізьких краях придатна для розведення дерев, так і непостійний сухий клімат, що згубно діяв не лише на посаджені, але й на дикорослі дерева. «Садів ніде не заведено, а утримують часом біля заводів (рибних) дику грушу, яблуню чи вишеньку без будь-якого догляду» 5?. Все-таки не можна твердити, що Запорізьке Військо не дбало про розведення фруктових дерев: з ордерів запорізького Коша 1764 й 1772 рр. видно, що військова старшина наполегливо намагалася «зберег­ти родюче дерево, що на користь спільну щороку дає плід», хоча в тих самих ордерах сказано, що громадяни, «не боячись кари божої», рубали й винищу­вали фруктові дерева — груші, яблуні та інші «родючі» дерева з8. Звичайно, особливо зазнавала втрат уся лісова рослинність у запорізьких землях під час набігів татар. «Татари біля зимівників і на луках вибивали трави, стравлювали сіно, розорювали молодий і рубали старий ліс, не шкодуючи й садових де­рев»59.

Що стосується домашнього господарства, то у своїх зимівниках запорожці найбільше розводили корів, овець, свиней, волів і коней; з птиці більше гусей і качок, менше курей, але півень, хоча б і без курки, був усюди: «він співом своїм показує їм час уночі»; взагалі птицю запорожці, «живучи без жінок і з лінощів доглядати її», розводили мало. Нарешті, при кожному житлі мали собак і ко­тів 60.

Мышецкий С. История. С 74.

52 Величко С. Летопись. Т. 2. С. 497; Соловьев С. История. Т. 13. С. 275.

53 Чернявский В. //Мы­шецкий С. Ист. ^ия. С. 81.

54 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 185. 53 Летопись Самовидца. С. 223.

66 Киевская Старина, 1890.

№ 29. № 6. С. 550.

57 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 186. 58 Скальковский А. Исто­рия. Т. 1. С. 191, 192.

Чернявский В. //Мы­шецкий С. История. С. 90. 60 Записки одесского об­щества. Т. 7. С. 187.

Торгівля, промисли й ремесла

у запорізьких козаків
Торгівля у запорізьких козаків розвивалася на дуже широких засадах, чому сприяло як розташування їхніх вольностей, так і природні шляхи спо­лучення: запорожці жили на роздоріжжі між Україною, Литвою, Польщею і Ро­сією з одного боку та Кримом і Туреччиною з іншого. Крім того, вони воло­діли кращою частиною «великого водного північного шляху з варяг у Царград», який споконвіку був відомий руським людям і вів до Чорного моря, а звідси у Царгород і на схід,— це ріка Дніпро з його широким і глибоким лиманом. То­му без перебільшення можна сказати, що вся торгівля Польщі, Литви, Укра­їни й Південної Росії XVI—XVIII ст. була в руках запорізьких козаків і велася за їх посередництвом. Торгівля у запорізькому краї розпочалася уже напри­кінці XV ст.: з акту 1499 р. ми дізнаємося, що вже тоді якісь козаки плавали вниз по Дніпру, ловили там рибу і згодом продавали її у Києві '. З інших актів відомо, що багато хто з українців здавна щовесни вирушав до порогів і нижче, ловив там рибу, полював на звірів і лише восени повертався у міста й продавав там свіжу й солену рибу і звіряче хутро 2.

Як усі на світі люди, так, звичайно, і запорізькі козаки початково, укла­даючи торговельні угоди з іноземцями, особливо з турками й татарами, ве­ли німу торгівлю; не знаючи мови, обидві сторони, за літописним виразом, «по-мовали руками». Згодом усі торговельні угоди запорізькі козаки укладали за посередництвом окремого стану людей, так званих товмачів, котрі знали мови всіх народів, з якими козакам доводилось укладати торговельні чи якісь ін­ші угоди. Як і в усіх інших народів, у запорізьких козаків торгівля початково була міновою, не виключаючи, зрештою, і вживання монет. Шляхи сполучення початково також переважно були природні — ріки й річки, згодом так звані «одвічні» шляхи, головним чином Муравський та Чорний з їх боковими гіл­ками й поперечними дорогами. Засобом пересування по воді служили човни, чайки або галери, по шляхах — «мажі», або «паровиці», тобто великі чумаць­кі вози, й «палубці» — такі самі вози, але вкриті зверху від негоди, запряжені волами, по парі на кожен віз. У первісній країні, за відсутності якихось вигод у дорозі й при важких товарах, волів ніхто і ніщо не могло замінити.


Каталог: Yavornytskyi


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка