Конрад, або Дитина з бляшанки-Крістіна Нестлінгер



Сторінка6/8
Дата конвертації23.03.2017
Розмір1.21 Mb.
#13275
1   2   3   4   5   6   7   8

      — Конраде, ти бачив, хто розбив шибку? Якщо бачив, то повинен сказати. Це твій обов’язок.

      І Конрад сказав, що шибку розбила Анналіза. Весь клас обурено загув, лише вчителька була дуже задоволена.

      А ще через три дні пані Штайнц зробила Конрада своїм заступником. Як тільки їй треба було кудись вийти, вона залишала Конрада біля свого столу, щоб він стежив за класом. Він мав пильнувати, щоб ніхто не підходив до відчиненого вікна, не виходив з класу, не розмовляв голосно й не зчиняв сварки з сусідами.

      Спершу діти не звертали уваги на Конрада, коли він сидів біля столу. Вони й до відчиненого вікна підходили, і сварилися, і виходили з класу, і розмовляли. Та як побачили, що Конрад записує всі їхні порушення, і як учителька потім почала карати за них, усі озлилися на Конрада і справді оточили його зневагою.

      Аптекар Егон, побувавши на батьківських зборах, дуже запишавсь, коли довідався, що Конрад — «справжній скарб» і що «такий учень — мрія кожного вчителя».

      Зате пані Бартолотті не мала ніякого уявлення, що Конрад робить у школі й що про нього думають діти. Її не цікавили шкільні справи. Правда, вона щодня питала Конрада за обідом:

      — Ну, як там тобі було сьогодні?

      Конрад завжди відповідав:

      — Дякую, все було гаразд. Учителька мене любить.

      Пані Бартолотті було приємно чути це, і більше вона про школу не допитувалась.

      Кіті Рузіка, звичайно, знала, як Конрад поводиться в школі. Він розповідав їй про все, і діти також розповідали.

      — Знаєш, що той поганець знов зробив? — доповідали вони їй.

      І після обіду, коли Кіті приходила до Конрада або він до неї, вона казала:

      — Конраде, чому ти не підказав Фреді, скільки буде дванадцять помножити на дванадцять, відняти сімнадцять і додати тридцять шість? Конраде, не можна виказувати товаришів! Конраде, не треба записувати, хто виходить з класу!

      Та Конрад хитав головою і мовив:

      — Кіті, я не тому роблю так, що хочу, справді не тому. Але вони порушують правила, а вчителька сказала, що мій обов’язок записувати їхні порушення. Я ж повинен виконувати свій обов’язок!

      Кіті пробувала пояснити Конрадові, що діти не любитимуть його, якщо він і далі так поводитиметься. Вона вмовляла його, як підвередженого коня, але Конрад сумно хитав головою і казав:

      — Нічого не вийде, Кіті, мене таким зробили. І так навчили у відділі остаточної обробки! Я не можу інакше!

      — Ну хоч спробуй задля мене, — попросила Кіті, бо їй нелегко було приятелювати з хлопцем, якого всі ненавиділи.

      І Конрад спробував задля Кіті. Був урок фізкультури. Діти хотіли гойдатися на кільцях. А вчителька хотіла, щоб вони ходили по перевернених шведських лавках.

      — Починаймо! — гукала вчителька. Але діти пошепки домовились:

      — Влаштуймо страйк! Не будемо ходити по тих дурних шведських лавках.

      Вони посідали додолу, схрестивши ноги, і не рушали з місця. Конрад також сів додолу і схрестив ноги.

      — Починаймо, швидко, швидко! — гукала пані Штайнц.

      Діти й далі не рушали з місця. І КонраД так само. Він думав: «Так хоче Кіті! І діти теж так хочуть!» Та ось учителька суворо глянула йому у вічі і сказала:

      — Конраде, як ти поводишся? Від тебе я такого не сподівалася!

      Конрад справді не хотів іти на лавку, хотів лишитися з дітьми. Але нічого не вийшло, його наче хтось схопив і підняв угору. Він не міг опертися.

      — Ганьба! — засичали діти.

      Конрад уже стояв біля лавки.

      — Мерзенний штрейкбрехер! — сичали діти.

      Конрад уже йшов по лавці.

      — Молодець, Конраде, — похвалила його вчителька.

      — Поганець! — загомоніли діти. Усьому класові довелося за кару десять хвилин бігати кружка. Конрад десять хвилин сидів на турнику. Захекані діти, пробігаючи повз турник, люто позирали на Конрада, а в нього очі були повні сліз.

      Після уроків діти казали Кіті:

      — І тобі не соромно приятелювати з таким поганцем, з таким мерзенним занудою?

      — Він не поганець, справді, — боронила Кіті Конрада. — Повірте мені!

      Але вона не могла пояснити дітям, де взявся Конрад і чому він такий став, тому вони й не вірили їй. І Кіті розуміла їх. Вона думала: «Якби я знала Конрада тільки зі школи, то також не любила б його».

      Кіті щодня казала Конрадові:

      — Конраде, тобі треба змінитися!

      Одного разу після обіду Кіті сиділа у вітальні з Конрадом і пані Бартолотті. Кіті принесла з собою вікторину, а що вони з Конрадом знали вже відповіді напам’ять, то питали пані Бартолотті. Вона помалу погойдувалася в кріслі, їла мариновані оселедці, дістаючи їх по шматочку з великої банки на огірки, заодно лакувала в блакитний колір нігті на ногах і не могла правильно відповісти на жодне запитання.

      Кіті аж корчилася зі сміху, коли пані Бартолотті казала:

      — Де стоїть похила вежа? Мабуть, у Гінтерштінкенбруні. Там усе похилилося. — Про корінь із числа вона взагалі не мала ніякого уявлення. — Коріння є в дерев і квіток, а не в чисел! — обурено вигукувала вона. — А з коріння жовтого терличу роблять добру настоянку! — Вона далі лакувала нігті, зітхала, коли розмазувала лак, і казала: — Виходить, є ще й корінь із ста сорока чотирьох? І з нього теж можна робити настоянку?

      — Корінь із чотирьох буде два, — пояснив їй Конрад, — корінь із дев’яти буде три, а з шістнадцяти чотири!

      — Виходить, що два, три й чотири ростуть у землі! — весело вигукувала пані Бартолотті.

      Конрад хотів ще щось пояснити їй про корені, але в двері подзвонили. Три довгі дзвінки. Виявилося, що то поштар. Він приніс рекомендованого листа. Конверт був великий, цупкий, блакитного кольору. Такий самісінький, як той, що був у пакунку з Конрадом. І без зворотної адреси.

      Пані Бартолотті глянула на листа, тоді на Конрада, тоді знов на листа.

      — Хто вам прислав листа? — зацікавлено спитала Кіті.

      Пані Бартолотті засунула листа в кишеню халата й промурмотіла:

      — Та це якась реклама!

      — Реклами не присилають рекомендованими листами, — заперечила Кіті.

      А Конрад мовив:

      — Мамо, це ж лист із фабрики. Ви можете перед Кіті спокійно говорити про це. Вона все знає.

      — Розпечатайте листа! — попросила Кіті.

      Пані Бартолотті завагалася.

      — А коли там щось неприємне?

      Пані Бартолотті воліла все неприємне відкладати якнайдалі. Листів із фінансової управи вона взагалі не розпечатувала.

      — Забудьмо про нього, — запропонувала вона. — Або спалімо, наче його й не було.

      — А коли в ньому щось приємне? — мовила Кіті. — Може, Конрад отримав якусь спадщину від фабрики абощо!

      Пані Бартолотті застромила руку в кишеню й обмацала конверт.

      — Діти, діти, — промурмотіла вона, — я навпомацки чую, що нічого приємного в ньому немає. Лист начинений чимось поганим.

      — Тим більше його треба розпечатати, — сказала Кіті. — Невідоме лихо страшніше за те, що вже відоме.

      Пані Бартолотті витягла блакитний конверт із кишені й віддала його Кіті.

      — Прочитай його ти, — мовила вона, — бо я за себе не відповідаю!

      Кіті роздерла блакитний конверт, витягла з нього складений учетверо блакитний аркуш, розгорнула його й почала читати:

      «Вельмишановна пані Бартолотті,

      як виявилося під час перевірки нашого відділу збуту, сталася прикра помилка. Через неточність у роботі нашого комп’ютера Ви отримали семирічного хлопця, який Вам зовсім не належить. Тому просимо Вас негайно повернути його.

      Свого часу Ви надіслали замовлення на два блоки пам’яті марки „Меморіа“, виробництво яких ми давно припинили, отже, задовольнити замовлення не можемо.

      Просимо Вас негайно підготувати хлопця, щоб наш відділ обслуговування якнайшвидше забрав його й передав справжнім батькам.

      Звертаємо Вашу увагу на те, що фабричні діти в усіх випадках довіку залишаються власністю підприємства, і воно надає їх батькам тільки в позику, як телефонні апарати, щоб вони вирощували їх і користувалися ними.

      Тому будь-які Ваші протести будуть даремні, і про звернення до суду не може бути й мови.

      Ми дуже шкодуємо, що так сталося.

      З глибокою повагою…»

      Кіті затнулася, піднесла листа ближче до очей і сказала:

      — Я не можу прочитати підпису, якийсь Гонберт чи Монберт!

      — Мені байдуже, який там підпис, хай би його чорти забрали! — тремтячим голосом сказала пані Бартолотті.

      Хоч вона була густо намальована в блакитний, червоний і рожевий кольори, а однаково вся позеленіла. І тремтіли в неї не тільки голос, а й руки. Вона раптом ніби поменшала й потоншала.

      — Отже, найближчими днями… — промурмотіла вона. — Найближчими днями…

      — Невже ви справді віддасте його? — вигукнула Кіті.

      Пані Бартолотті дістала з кишені хусточку, висякалась, засопіла й тихо сказала:

      — А що ж робити, коли він належить не мені, бо я замовляла блоки пам’яті. — Вона знов висякалась, знов засопіла й повела далі: — А крім того, я не вмію добре куховарити, і надто густо малююся, і Егон каже, що я погана мати!

      Досі Конрад сидів тихо, мовчки, весь напружений. Тепер він схопився і крикнув так гучно, як ще ніколи не кричав:

      — Ви моя мати! І добра мати!

      — Чуєте? — вигукнула Кіті. — Він хоче бути тільки у вас!

      Пані Бартолотті знов висякалась у хусточку і знов засопіла. І, схлипуючи, сказала:

      — Але ти можеш попасти до матері, що даватиме тобі вітаміни і знатиме справжні дитячі пісні. До такої матері, що вмітиме добувати корінь із чисел і матиме справжнього чоловіка, який буде твоїм батьком.

      Конрад похитав головою.

      — Я вже полюбив вас і Егона. І якщо я житиму десь-інде, то Кіті також більше не побачу. — Він іще дужче захитав головою: — Ні, я відчуваю, що хочу лишитися тут.

      — Справді відчуваєш? — вигукнула пані Бартолотті, схопилася з крісла і знов стала не така тоненька й мала і не така зелена на виду. Вона підняла хлопця й почала його цілувати в обидві щоки, в шию, в чоло, у вуха. Цілувати всюди, де тільки було голе місце. Тоді опустила його додолу і сказала: — А тепер треба щось придумати проти тих зануд! Щось зробити, щоб вони не забрали тебе!

      — Ввічливо напишіть їм, що я хочу залишитись тут, — запропонував хлопець.

      — Смішно, — сказала Кіті. — Людям, які шлють такі листи… — Вона взяла зі столу блакитний аркуш і подерла його на шматки. — Таким людям байдуже, що ти хочеш, а чого не хочеш, Конраде!

      — Вона правду каже, — підтримала її пані Бартолотті. — Нам треба придумати щось дуже хитре.

      Конрад сумно глянув на неї.

      — Але якщо то буде щось недозволене, то я не можу брати участі в ньому! Кіті, ти ж бо знаєш, що я просто не можу!

      — Недозволене, недозволене, — обурено мовила пані Бартолотті. — Що нам до тієї дурної фабрики та її дозволів?

      — Вам нічого, — тихо сказав Конрад. — А мені! Вони ж мене навчали!

      Пані Бартолотті запалила товсту сигару, три рази по три глибоко затяглася і три рази по два випустила в повітря кільця диму.

      — Мама думає, — пояснив Конрад.

      — Я вже надумалася, синку. — Пані Бартолотті схопилася з крісла й показала пальцем на двері спальні. — Гайда туди, Конраде! Нам із Кіті треба поговорити.

      — Але чому я…

      Пані Бартолотті перебила його:

      — Не питай чому, а слухай свою матір! Тебе ж учили бути чемним і слухняним. Нам треба обговорити щось таке, чого дітям, які не мають права робити нічого недозволеного, не можна слухати.

      Конрад пішов до спальні й зачинив за собою двері, а пані Бартолотті схилилась до Кіті й почала тихо розповідати, що вона надумала. Обличчя в Кіті проясніло, а коли пані Бартолотті докінчила, дівчинка вигукнула:

      — Ваш план дуже добрий! Я допомагатиму вам!

      Менше ніж за годину після того, як поштар приніс листа, Кіті прибігла до своєї матері й попросила її:

      — Мамо, можна мені допомогти пані Бартолотті віднести килим у чистку, бо він дуже важкий?

      Пані Рузіка сказала, що не пустить її, бо хоче піти з нею до фотографа. Щоб послати її знімок тітці Емі на день народження.

      — До фотографа можна піти й завтра. Ну прошу вас, — благально мовила Кіті. — Килим такий важкий, що бідна пані Бартолотті з сили виб’ється, поки донесе його.

      — А чому Конрад не допоможе їй? — сказала пані Рузіка.

      А коли почула чому, то так і застигла з роззявленим ротом. Бо Кіті сказала:

      — Конрад? Та його ж уже немає в пані Бартолотті!

      — Немає? А де ж він дівся?

      — Я, мамо, й сама не знаю, але як допоможу пані Бартолотті нести килим, то, може, вона мені скаже.

      Пані Рузіка була дуже цікава, як майже всі люди, а до фотографа справді можна було піти й завтра. І бідолашній пані Бартолотті таки треба було допомогти.

      — Ну, то йди, доню, — погодилась пані Рузіка. — Але не дуже напосідайся з запитаннями про Конрада, так не гарно. — А як Кіті була вже в дверях, пані Рузіка додала: — Але ж уранці він ще був. Ви ж разом ішли до школи.

      — Ви помилилися, мамо, — відмовила Кіті. — Я йшла до школи з Антоном. — І, не чекаючи, що мати ще спитає, вибігла на сходи.

      Кіті піднялася на третій поверх. Пані Бартолотті чекала її на порозі.

      — А тепер швиденько, — сказала вона. — Може, те чортове поріддя надумає вже сьогодні прийти!

      Вони зайшли до вітальні, витягли з-під крісла килим і занесли його до спальні. Конрад, що сидів там на краєчку ліжка, запитав:

      — Тепер уже мені можна слухати?

      — Тепер тобі можна лягти на килим, — сказала пані Бартолотті.

      Конрад ліг, і пані Бартолотті загорнула його в килим. Килима якраз вистачило на те, щоб тричі сповити хлопця. Потім вони з Кіті підняли килим. Один його край пані Бартолотті взяла під пахву, а другий Кіті завдала собі на плече.

      — Тобі там вистачає повітря? — гукнула Кіті в скручений килим.

      — Вистачає, — почувся звідти глухий голос.

      — Ну, то ходімо, — мовила Кіті. — Тільки не ступайте широко, а то я зіб’юся з кроку і Конрад ухитається.

      — О’кей! — відповіла пані Бартолотті. Вони в ногу вийшли з будинку й подалися вулицею до «Хімчистки».

      Пані Рузіка стояла біля вікна й дивилася їм услід.

      — Справді, вони пішли без Конрада! — сказала вона сама до себе. Тоді побігла до своєї сусідки, пані Мерц, і розповіла їй:

      — Уявіть собі, Конрада тієї старої Бартолотті вже кілька днів як немає вдома.

      — Та я ж іще сьогодні вранці…

      — То був Антон! — сказала пані Рузіка.

      «Хімчистка» містилася біля самої аптеки пана Егона. Кіті й пані Бартолотті занесли туди килим.

      — Добрий день, — привіталася жінка, що приймала речі.

      — Скільки коштує почистити такий килим? — запитала пані Бартолотті.

      Жінка обмацала краєчок килима, щоб побачити, які в ньому нитки й основа.

      — Дванадцять п’ятдесят за квадратовий метр, — відповіла вона.

      — Так дорого? — вигукнула Кіті й підморгнула пані Бартолотті.

      — То ми не будемо здавати його, вибачте за мороку, — перепросила пані Бартолотті жінку і сказала Кіті: — Несімо його назад, доню.

      І вони подалися з килимом до дверей, але не до тих, якими зайшли, а до тих, що вели на подвір’я.

      — Ви куди? — запитала жінка.

      — Ми живемо в цьому будинку, на четвертому поверсі, — мовила Кіті. — Так нам ближче.

      Жінка тільки три тижні тому перейшла сюди працювати з іншої філії і ще не знала мешканців будинку. Тож вона відчинила задні двері й випустила їх на сходи. До «Хімчистки» саме зайшла якась клієнтка, тому жінка швидко зачинила двері й не побачила, що пані Бартолотті з Кіті не побралися на четвертий поверх, а подзвонили, як на сполох, у задні двері аптеки пана Егона.

      Дзвонили вони дуже голосно й дуже довго. Пан Егон саме стояв біля прилавка й продавав ліки. Він чув дзвінок у задні двері, але подумав собі: «Той, хто там ґвалтується, може любенько зайти через передні двері!» І аж коли настирливий дзвінок почав його дратувати, він сказав жінці, яку саме обслуговував:

      — Хвилинку, шановна пані, там хтось дзвонить у задні двері!

      Пан Егон поминув одну кімнату, другу, третю і підійшов до задніх дверей. Він хотів добре вилаяти нахабного відвідувача, що так настирливо добивався до аптеки, але до цього не дійшлося. Тільки-но він відімкнув двері, пані Бартолотті відштовхнула його вбік і пропхалася з килимом до кімнати, а за нею зайшла Кіті й зачинила двері. Пані Бартолотті порозсовувала порожні картонні коробки та ящики з сухим молоком для немовлят, щоб можна було розгорнути килим.

      — Що це має означати? — перелякано запитав пан Егон.

      — Його треба сховати, — сказала пані Бартолотті й почала розгортати килим.

      — Навіщо тобі ховати в мене свій килим?

      — Не килим! Треба сховати Конрада!

      — А де він?

      Пані Бартолотті тяжко зітхнула: який же цей Егон нетямущий!

      — У килимі, а де ж, бовдуре!

      І вона розгорнула килим до кінця. На ньому, ледве дихаючи, лежав Конрад, неймовірно запорошений, бо килим справді треба було давно віддати в чистку.

      — Сядь, я тобі все поясню, — сказала пані Бартолотті аптекареві.

      — Дитино моя, в аптеці повно людей! — вигукнув той.

      — То витури їх і замкни двері!

      Тоді втрутилася Кіті:

      — Але ж, пані Бартолотті, це всім би надто впало в око! Не можна так просто зачинити аптеку. Адже люди питали б одне одного, чому пан Егон зачинив її.

      «Ти ба, ця Кіті не така дурна, як я завжди гадав», — подумав пан Егон.
      З аптеки через дві кімнати долинав невдоволений гомін. Якась жінка гукнула:

      — Пане аптекарю, я дуже поспішаю, де ви ділися?

      Пан Егон побіг туди.

      — Якщо він не може тут зі мною побалакати, то я з ним побалакаю там, — сказала пані Бартолотті, схопила білий халат, що висів на кілочку, й накинула його на себе. На жовті кучері вона натягла білий ковпак, що лежав на картонній коробці.

      Конрад сидів посеред килима й кашляв, бо, поки його несли, забагато наковтався пороху. Одночасно він намагався стерти хусточкою бруд з обличчя і з рук.

      — Дитино моя, не можна ж так… — пошепки почав був пан Егон, коли одягнена в біле пані Бартолотті з’явилася поряд із ним біля прилавка.

      — Усе можна, — так само пошепки перебила його пані Бартолотті, схопила ступку й товкачик і заходилася так завзято орудувати ним, наче хотіла найтвердіші пігулки розтерти в найдрібніший порошок. Поки пан Егон брав рецепти й гроші і видавав ліки та здачу, вона тихенько сказала йому: — Конрада нам помилково прислали й хочуть забрати назад!

      — Про це не може бути й мови! — пан Егон так схвилювався, що вигукнув ці слова вголос.

      Чоловік, який саме подавав йому рецепт, спантеличено запитав:

      — Чому ви не хочете дати мені ліки проти кров’яного тиску? Вони шкідливі?

      — Вибачте, — мовив пан Егон і прошепотів до пані Бартолотті: — Ти ж заплатила за нього?

      — Ні, — відповіла пані Бартолотті й пошепки розповіла йому все, що було написане в блакитному листі.

      Клієнти знали пана Егона як спокійну, привітну людину й тепер неабияк дивувалися, бо він просто кидав їм ліки і здачу на прилавок, не відповідав на привітання, не питав про їхнє здоров’я. Коли якась жінка захотіла зважитись на медичній вазі, він просто відмахнувся від неї, а коли якийсь чоловік запитав, чи ліки, що їх виписав йому лікар, справді не гіркі, пан Егон його взагалі не почув.

      Закінчивши пошепки свою розповідь під стукіт товкачика, пані Бартолотті запитала його:

      — То ти мені допоможеш?

      — Звичайно! — вигукнув пан Егон, і бабуся, якій він саме віддавав пляшечку настою із зілля від кашлю, страшенно зраділа, бо перед цим питала його, чи він згоден, що від кашлю найкраще помагає настій із зілля.

      Пані Бартолотті поставила ступку на полицю, шепнула: «Я відведу його нагору», — й побігла через дві кімнати до Конрада й Кіті.

      — Усе гаразд! — вигукнула вона.

      У третій кімнаті біля однієї стіни були гвинтові сходи, що вели на другий поверх, де мешкав пан Егон. Пані Бартолотті з Конрадом і Кіті піднялися тими сходами нагору.

      — О боже, яке страхіття, — промурмотіла Кіті, коли побачила вітальню пана Егона.

      Вітальня була вся заставлена старезними меблями, на вікнах висіли товсті, витерті завіси з червоного оксамиту, а стіл був застелений чорним шовковим обрусом із довгими китицями.

      — Мамо, що ми тут робитимемо? — запитав Конрад.

      — Ми з нею, — пані Бартолотті показала на Кіті, — підемо додому, а ти лишишся тут і почекаєш на батька. Він прийде, як зачинить аптеку.

      — А взагалі ти висидиш у цьому старому барлозі? — запитала Кіті.

      — Семирічний хлопець повинен уже вміти знайти собі розвагу, якщо йому доведеться на кілька годин залишитись самому, — мужньо відповів Конрад, підійшов до книжкової шафи й витяг том енциклопедії «Галлія — Кіль».

      — Я ще не знаю деяких слів на «К», — сказав він, сів у старезне крісло й почав читати.

      А пані Бартолотті й Кіті збігли гвинтовими сходами вниз, швидко скрутили килим і винесли його на подвір’я. Кіті подзвонила в задні двері «Хімчистки».

      Жінка, що приймала речі, відчинила двері.

      — А, це ви! Що вам знов треба? — запитала вона.

      — Я передумала і все-таки віддам його чистити, — заявила пані Бартолотті, вручила жінці скочений килим і разом з Кіті вийшла крізь передні двері.

      Жінка пришпилила до килима номер, поставила його в куток і сказала сама до себе:

      — Ну й кумедні бувають люди!

      Коли пані Бартолотті й Кіті поверталися з «Хімчистки», пані Рузіка саме знов дивилася у вікно. Вона побачила їх і подумала: «Ну й довго ж вони сиділи там. Зате Кіті, мабуть, випитала, чому Конрада вже немає в старої Бартолотті».

      Кіті прийшла додому й розповіла матері, що Конрад чотири дні тому наче крізь землю провалився. Мабуть, утік до свого справжнього батька, Августа Бартолотті, що живе десь у бісової матері. Принаймні його й досі нема.

      Пані Бартолотті також прийшла додому й сіла до верстата, але не могла працювати, бо все думала про Конрада. Так вона просиділа до сьомої — палила, думала і за кожні півгодини засилювала в ткання одну-єдину чорну нитку.

      О сьомій вечора пані Бартолотті схопилася, побігла до ванної і змила з обличчя все малювання. Потім запнулася сірою хусткою і витягла з шафи в передпокої сіру плетену кофту, яку їй на різдво подарував пан Егон. Вона ще ніколи не надягала її, бо не зносила сірого кольору. Але тепер убралася в неї, глянула в дзеркало і сказала до свого віддзеркалення:

      — Дитино моя, тепер ти сіра й бридка, як вилиняла курка. Але принаймні таку тебе вже напевне ніхто не впізнає!

      І справді, її ніхто не впізнавав. Коли вона виходила з під’їзду, там стояли й балакали двірничка з молочаркою і навіть не глянули на неї.

      Вона подалася до аптеки. Дорогою їй траплялося чимало знайомих, але ніхто не звертав на неї уваги.

      Навіть пан Егон не зразу її впізнав, коли вона подзвонила до нього. Він відчинив двері, довго дивився на неї, а тоді запитав:

      — Ви щось хотіли?

      Зате як упізнав її, то дуже зрадів.

      — Дитино моя, сьогодні ти мені подобаєшся! — сказав він.

      — Так я й знала, — сердито мовила пані Бартолотті. — Як тільки людина стає схожа на вилинялу курку, то відразу починає тобі подобатись!




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка