Конрад, або Дитина з бляшанки-Крістіна Нестлінгер



Сторінка7/8
Дата конвертації23.03.2017
Розмір1.21 Mb.
#13275
1   2   3   4   5   6   7   8

      — Про мене, краще вже вилиняла курка, ніж папуга, — мовив пан Егон і провів її до Конрада у вітальню.

      Конрад сидів біля столу, застеленого чорним шовковим обрусом, обклавшись розкритими томами енциклопедії. Побачивши її, він сказав:

      — Мамо, я вже вивчив шістдесят сім нових чужоземних слів, тато щойно перевіряв мене.

      Пані Бартолотті позакривала всі томи і поскидала їх додолу. Потім зірвала шовковий обрус, бо від чорного кольору в неї, мовляв, темніло в очах, сіла до столу, поклала на нього руки і сказала:

      — А тепер я розгорну перед вами свій грандіозний план.

      Пан Егон сів у крісло, чекаючи на грандіозний план, але Конрад, видно, зовсім занепав духом. Він сказав:

      — Вибачте, мамо, та мені здається, що ніякий план не допоможе. Ті люди з фабрики дуже хитрі. Вони всюди знайдуть мене. Придумають тисячу способів.

      — Вони тебе не знайдуть, — мовила пані Бартолотті, — бо, щоб напасти на твій слід, їм потрібен певний час, а як вони таки нападуть на нього, ти вже будеш не ти!

      — Що це означає? — пан Егон схопився з крісла.

      — Сядь, будь ласка, й вислухай мене! — звеліла пані Бартолотті.

      Пан Егон знов сів у крісло, і вона повела далі:

      — Надзвичайні обставини вимагають надзвичайних заходів. — Пан Егон і Конрад кивнули головами. — Але! — Пані Бартолотті підняла вгору вказівного пальця й переможно похитала ним. — Але відділ обслуговування шукає гарного, дуже чемного, послужливого, слухняного фабричного хлопця. Саме такого, яких вони виробляють. — Пан Егон і Конрад знову кивнули головами. — Отже, — пані Бартолотті схвильовано похитала пальцем, — отже, нам треба змінити їхній виріб так, щоб вони й самі його не впізнали.

      — Ти хочеш пофарбувати йому волосся? — запитав пан Егон.

      — Ну й телепень! — Пані Бартолотті похитала головою, зміряла пана Егона зневажливим поглядом і звернулась до Конрада: — Який хлопець буде протилежністю гарному?

      — Поганий, — відповів Конрад.

      — А протилежністю слухняному?

      — Неслухняний.

      — А протилежністю тихому?

      — Галасливий.

      — А протилежністю чемному?

      — Нечемний.

      — А сумирному?

      — Зухвалий.

      — Бачиш, яким він повинен стати, — сказала пані Бартолотті аптекареві. — Тоді його вже ніхто не впізнає.

      — Ні! — схвильовано вигукнув пан Егон.

      — То ти хочеш, щоб його забрали?

      — Ні! — вигукнув пан Егон ще схвильованіше.

      — Ну то згодься, що Конрад повинен цілком змінитися.

      — А інакше не можна? — сумно запитав пан Егон.

      — Не можна! — рішуче відповіла пані Бартолотті.

      Конрад кашлянув.

      — Послухайте мене, — тихо мовив він, — план справді дуже гарний. Але ж ви знаєте, мамо, що я не можу стати інакшим. Я вже пробував. Задля Кіті пробував, і нічого в мене не вийшло.

      — Дурниці! — пирхнула пані Бартолотті й заявила Конрадові, що все вже докладно обміркувала з Кіті. — Це порожні балачки, що ти не можеш стати інакшим, — сказала вона. — Тебе таким не зроблено, а вивчено. У відділі остаточної обробки. А тепер Кіті перевчить тебе! Вони тебе до всього цього привчали, а Кіті відучить!

      — Ви справді вірите, що мене можна змінити? — запитав Конрад.

      — Спробуємо, — мовила пані Бартолотті.

      Вона попрощалася з Егоном та Конрадом і поцілувала хлопця по тричі в кожну щоку, бо побоювалася, що не швидко його побачить.

      Тієї ночі вона спала дуже неспокійно, їй снилися страшні сни. Ніби двоє велетенських сірих чоловіків ловили Конрада, а він тікав. Чоловіки схопили його, бо підлога була вся встелена м’якою жувальною гумкою, тому Конрад застряг у ній і не міг утекти. Пані Бартолотті хотіла кинутись йому на допомогу, але теж застрягла в жувальній гумці й не могла зрушити з місця.

      Коли той страшний сон приснився їй десять разів поспіль, пані Бартолотті вирішила встати. Вона надягла халат і пішла до ванної. Надворі було ще темно. Вона почала малюватися. Страшенно густо, бо сподівалася, що від цього здаватиметься веселішою. Потім зварила великий кавник кави, запалила сигару й сіла до кухонного столу, чекаючи непроханих гостей. Вона дивилася у вікно й бачила, як небо поволі яснішало. Спершу на вулиці було зовсім тихо, потім, коли небо на сході порожевіло і взялося зеленими пасмами, внизу загули машини й засичали шинами на повороті.

      Щоразу, коли сходами хтось ішов, пані Бартолотті здригалася. І щоразу, коли він поминав її двері, вона полегшено зітхала.

      Коли вона випила сьому чашку кави, на сходах знов хтось затупав, але цього разу не поминув її дверей, а подзвонив до неї. Пані Бартолотті закортіло залізти під стіл або сховатися в куток за холодильником. Та вона подумала: «Якщо не тепер, то згодом, а однаково він прийде», — і змусила себе вийти до передпокою.

      Чоловік, що стояв перед дверима, був дуже худий і дуже низенький, одягнений у блакитний комбінезон. Біля нього на витирачці для ніг стояла величезна блискуча бляшанка з накривкою, що не відкривалась, а закручувалася.

      «Він хоче впхати в неї мого Конрада», — подумала пані Бартолотті й так розлютилася, що весь страх її минувся.

      — Чого вам треба? — запитала вона, сердито дивлячись на чоловіка в блакитному комбінезоні згори вниз, бо була багато вища за нього.

      — Я повинен забрати помилково прислане замовлення, — сказав чоловік у комбінезоні.

      — Дуже шкода, — відповіла пані Бартолотті, — але помилково прислане замовлення три дні тому зникло. Мабуть, утекло до бісової матері.

      — Куди?

      — До бісової матері! Туди, де й той, що записаний у метриці його батьком.

      Чоловік у комбінезоні витягнувся, але від цього не став набагато вищий.

      — Ви не повинні були допустити цього! — вигукнув він. — Бо це власність нашої фірми!

      — Допустити, допустити! — пирхнула Берті Бартолотті. — Знайшлися мені розумні! Спершу присилаєте те, що мені не потрібне й чого я не просила, а тоді приходите й дратуєте мене.

      — Ви заявили в поліцію, що у вас сталася пропажа? — запитав чоловік у комбінезоні.

      — Послухайте-но, ви, недоростку! — Берті Бартолотті підступила до чоловіка. — Хто буде заявляти в поліцію, що в нього пропало те, чого йому не потрібно? А тепер ушивайтеся звідси разом зі своєю фабрикою, щоб я вас не бачила! Занудо!

      Чоловік у комбінезоні відсахнувся, схопив свою бляшанку й кинувся сходами вниз.

      — Ви ще про нас почуєте, будьте певні! — крикнув він зі сходів.

      Пані Бартолотті зачинила двері, підійшла до вікна у вітальні й виглянула надвір. Вона побачила, як чоловік з бляшанкою вибіг з будинку, сів у блакитну машину й поїхав.

      — Але вони ще прийдуть, дитино моя, — сказала пані Бартолотті сама до себе. — Неодмінно прийдуть.

      Повернувшись опівдні зі школи, Кіті Рузіка заявила матері, що вона страшенно поспішає, мусить бігти до своєї приятельки Анні Маєр. Мовляв, Анні в арифметиці темна як ніч і треба допомогти їй вивчити табличку множення.

      — Добре, що ти їй допомагаєш, — мовила пані Рузіка. Вона відразу повірила дочці, бо Анні Маєр справді була темна як ніч в арифметиці, а Кіті майже ніколи не брехала. — Але не сиди там допізна, — попередила вона дочку.

      — Ну, поки Анні вивчить множення на три й на чотири, то буде не менше як шоста або й пів на сьому, — сказала Кіті.

      Конрад переночував на ліжку пана Егона, а сам пан Егон постелив собі у вітальні на канапі. До обіду Конрад учив нові слова, цього разу з тому «Бук — Дунай». Потім вивчив напам’ять множення всіх чисел на 49, аж до 49 × 49, і множення всіх чисел на 63, аж до 63 × 63. Опівдні пан Егон зачинив аптеку, піднявся гвинтовими сходами нагору і зварив густої манної каші з цинамоном і цукром. Після каші вони випили вітамінізованого морквяного соку.

      Тепер пан Егон знову був унизу в аптеці. Кіті сиділа з Конрадом біля великого столу у вітальні і вмовляла його:

      — Конраде, це ж так просто! Все виховання зводиться до одного: коли дитина робить щось гарне, її хвалять, а коли вона робить щось погане, її або лають, або не звертають на неї уваги. Отже, за гарне хвалять, а за погане карають, зрозумів?

      Конрад кивнув головою.

      — А щоб перевчити тебе, ми робитимемо те саме, тільки навпаки. Отже, за погане хвалитимем, а за гарне каратимем.

      Конрад зрозумів і це.

      — А щоб перевчити тебе дуже швидко, нам доведеться вдаватися до надзвичайних заходів…

      — …яких вимагають надзвичайні обставини, — перебив її Конрад.

      — Саме так! — сказала Кіті.

      — І що ж я повинен тепер робити? — запитав Конрад.

      — Тепер ти прокажеш усі лайливі слова, які знаєш.

      — Я не знаю ніяких лайливих слів.

      — Неправда, — заперечила Кіті. — Флоріан так часто прозивав тебе всілякими словами, що ти якісь та повинен був запам’ятати!

      Конрад спаленів.

      — Та запам’ятав, але я таких слів не можу вимовити. Мені стискає горло, і вони застряють там.

      — Кажи впереміш, одне гарне слово, а одне лайливе, — запропонувала Кіті.

      — Ласкава пані, — почав Конрад і крикнув: — Ой!

      Крикнув тому, що Кіті вколола його шпилькою в руку. Це був один із способів переучування.

      — Бо… — знов почав Конрад, але не доказав, слово застрягло йому в горлі. — Бо… — ще раз спробував він.

      Кіті підбадьорливо кивнула йому головою і шепнула:

      — Пробуй доти, аж доки не вимовиш.

      — Бо… бо… бо… бовдур! — видушив нарешті з себе Конрад.

      Кіті нахилилася й поцілувала його в щоку. Конрад радісно усміхнувся.

      — А тепер кажи навпереміш: «бовдур» і «ласкава пані»! — звеліла Кіті.

      Конрад послухався. Після кожного «ласкава пані» Кіті колола його в руку, а після кожного «бовдур» цілувала в щоку.

      Через десять хвилин Конрадові перехотілося казати «ласкава пані». Він казав лише «бовдур, бовдур, бовдур» і після кожного слова отримував поцілунок.

      — Молодець, Конраде! — захоплено вигукнула Кіті. — Ти засвоюєш науку навдивовижу швидко!

      І вона влаштувала йому перший екзамен. Він підійшов до телефону й набрав номер — якийсь 25–79–51.

      — Губер слухає, — озвався чоловічий голос.

      Конрад ковтнув слину, горло йому стиснуло, на лобі виступив піт.

      — Ну, кажи ж! — шепнула Кіті.

      — Вибачте, — мовив Конрад у трубку.

      Тоді Кіті піднесла йому шпильку до самого носа. Конрад заплющив очі, ще раз ковтнув слину і сказав у трубку:

      — Ви бовдур! — І поклав трубку.

      Кіті за те поцілувала його в обидві щоки. Вона вирішила, що на сьогодні науки вже досить і тепер можна гратися.

      — Ти принесла вікторину?

      — Ні, ми будемо гратися в мальовані стіни, — сказала Кіті й тицьнула йому в руку червону й зелену крейду.

      Конрадові, звичайно, не хотілося малювати. Він вважав, що панові Егону це не сподобається.

      — Не думай ти про того Егона, — сказала Кіті. — Краще подумай, які б ти квітки хотів намалювати.

      — З отаким стеблом, — сказав Конрад і перелякано завмер, бо несамохіть намалював на стіні зелену лінію.

      — Добре, Конраде! Чудово! Ти молодець! — похвалила його Кіті й засунула йому в рот м’ятний цукерок.

      М’ятні цукерки Конрад любив найдужче.
      До шостої години він виїв цілу коробочку м’ятних цукерків і розмалював усі стіни, де не висіли картини. Коли пан Егон після закінчення робочого дня піднявся до вітальні й побачив розмальовані стіни, він мало не вмер на місці, але Кіті нагадала йому:

      — Надзвичайні обставини, пане аптекарю…

      — …вимагають надзвичайних заходів, я знаю, знаю! — зітхнув пан Егон.

      І тоді Конрад тричі назвав його бовдуром.

      — Ви повинні похвалити його, — шепнула Кіті на вухо панові Егону, — а то всі мої зусилля будуть даремні!

      Це була найтяжча хвилина в житті пана Егона. Він нахилився до хлопця і сказав йому:

      — Як ти гарно навчився казати «бовдур», синку. Я пишаюся тобою!

      Кіті вирішила задля безпеки не ходити до пані Бартолотті. І Берті Бартолотті вирішила з тієї самої причини не ходити до пана Егона й не бачитися з Кіті. Але Кіті й пані Бартолотті знайшли легкий спосіб перемовлятися. Через витяжний отвір у ванній кімнаті. Адже ванна кімната Рузік містилася якраз під ванною кімнатою пані Бартолотті. І в обох біля ванни був чотирикутний заґратований отвір для вентиляції. Скажеш у нього слово, і тебе дуже добре чути і вгорі, і внизу. Кіті й пані Бартолотті визначили час для своїх розмов. Щовечора рівно о сьомій і о пів на другу кожного дня. А якби треба було повідомити щось непередбачене, то вони домовилися так: якщо така потреба виникне в пані Бартолотті, вона в кухні заб’є три цвяхи в стіну, а якщо Кіті матиме якусь звістку, то заграє на губній гармонії, бо крізь стіни було чути і те, й те.

      Отже, о сьомій вечора пані Бартолотті зайшла до ванної, присіла біля витяжного отвору й гукнула:

      — Кіті, ти вже там?

      — Тут! — пролунало з отвору. Голоси в колодязі страшенно змінювалися. У Кіті був голос старезного гнома.

      — Які там успіхи в мого Конрада? — запитала пані Бартолотті.

      — Чудові, він миттю все схоплює!

      — До мене приходив чоловік із відділу обслуговування. Такий малий зануда. Я його й на поріг не пустила!

      Пані Бартолотті почекала, але ніхто їй не відповів. Вона приклала вухо до отвору й почула, як пан Рузіка лаявся:

      — Що ти в біса так довго робиш у ванній?

      Пані Бартолотті сумно зітхнула, бо їй хотілося довше побалакати з Кіті. Вона встала й пішла до кухні, щоб приготувати собі якусь вечерю з одного яйця. Вона саме міркувала, чи не смачніше буде яйце з дрібно покришеним маринованим оселедцем, як у двері гучно подзвонили. Два довгі дзвінки. Берті Бартолотті зробила менший вогонь під сковородою з яйцем і тихенько підійшла до дверей. У дверях було вічко, затулене мідним щитком. Пані Бартолотті тихо, обережно відсунула щиток. Вона хотіла виглянути на сходи і з переляку мало не впала, коли втрапила поглядом просто в чиєсь витрішкувате блакитне око. Вона відсахнулася від дверей. Чоловік за дверима був, мабуть, далеко не такий лякливий, як пані Бартолотті, бо не відсахнувся. Його витрішкувате блакитне око наче прилипло до вічка.

      — Пані Бартолотті, відчиніть, — почувся товстий голос.

      — Ми знаємо, що ви вдома, — почувся середній голос.

      — Вона сама не відчинить, — почувся тонкий голос.

      «О боже, їх аж троє!» — подумала пані Бартолотті й оглянула двері, чи запобіжний ланцюжок справді накинутий, чи засув справді засунений і чи замок справді замкнений.

      Знову пролунав дзвінок. Тричі. І тонкий, середній та товстий голоси проказали хором:

      — Негайно відчиніть, пані Бартолотті!

      — Чого вам треба? — запитала Берті Бартолотті, силкуючись, щоб її голос звучав гучно й безстрашно.

      — Нам треба поговорити з вами, — озвався тонкий голос.

      — З приводу помилково отриманого замовлення, яке ви привласнили, — озвався середній голос.

      — Коли ви негайно не відчините, ми зайдемо силоміць.

      Двері в Берті Бартолотті були зі старезного дуба, товстий засув із бронзи, а запобіжний ланцюжок із найміцнішої криці.

      — Спробуйте, — відповіла пані Бартолотті.

      Тонкий, середній і товстий голоси зашепотілися під дверима, потім почулася важка хода, що поволі віддалялася. Пані Бартолотті полегшено відітхнула. Вона вирішила, що непрохані гості пішли собі геть.

      — Тепер мені треба чогось випити, а то я не заспокоюся, — промурмотіла пані Бартолотті й рушила до кухні.

      Коли вона зайшла туди, то побачила, що яйце згоріло. В кухні стояв страшний чад. Пані Бартолотті вимкнула газ і викинула яйце разом зі сковородою у відро, бо яйце згоріло на вугілля, а вона не любила чистити чорних, як вугілля, сковорід. Тоді відчинила вікно, щоб вийшов чад, і взяла пляшку з настоєм. Вона відкрутила накривку й приклала пляшку до рота. Коли пані Бартолотті пила просто з пляшки, то завжди заплющувала очі. Ковтнувши настою, вона поставила пляшку на стіл, розплющила очі й глянула у вікно. Там, на тлі темного вечірнього неба, теліпалися три пари холош від блакитних штанів, а з них витикалися три пари блакитних черевиків. Спершу черевики були на рівні верхньої шибки, тоді опустилися до середини вікна, холоші все довшали й довшали, і нарешті на підвіконня ступило троє чоловіків у блакитних комбінезонах. На головах у них були блакитні каски, а на руках сріблясті рукавиці. Підперезані вони були сріблястими патронташами, з яких стриміли руків’я сріблястих пістолетів.

      Пані Бартолотті злякалася ще дужче, ніж тоді, коли відкрила бляшанку з Конрадом. Вона гепнулась на ослінчик. Кухня разом з трьома чоловіками на підвіконні закрутилася в неї перед очима.

      Чоловіки сказали хором:

      — Якби ви так не повелись, нам не довелося б лізти через дах!

      Кухня поволі перестала крутитися.

      — А хто ви взагалі такі? — запитала пані Бартолотті.

      — Фабрична бригада! — відповіли чоловіки й зіскочили з підвіконня до кухні.

      Вони спершу оглянули кухню, тоді вітальню, робочу кімнату і спальню. Обшукали також туалет і ванну кімнату. Навіть перекидали все в шафі, що стояла в передпокої.

      Пані Бартолотті сиділа на ослінчику в кухні й лаяла їх:

      — Уперті віслюки, я ж казала вам, що він утік, уже чотири дні, як утік! — А далі: — Геть звідси, це порушення недоторканності житла! — І знов: — Хто вам дав право на це?

      Чоловіки не зважали на її лайку. Вони так ретельно перетрушували помешкання, наче шукали малесенький коштовний діамант. Часом пані Бартолотті чула, як товстий голос казав:

      — Барліг, а не помешкання.

      А середній голос озивався:

      — Брудне кубло!

      А тонкий додавав:

      — Справді, хоч плюнь та тікай.

      Але потім товстий голос вигукнув:

      — Ого, що я бачу!

      Чоловіки зайшли до кухні й тицьнули під ніс пані Бартолотті розгорнутий Конрадів зошит. У ньому було вчорашнє домашнє завдання і вчорашня дата.

      — То він зник чотири дні тому? — глузливо запитав чоловік з тонким голосом.

      — Тепер ми викрили вас! — вигукнув чоловік із середнім голосом і схопив пані Бартолотті за плечі.

      Та пані Бартолотті страх не любила, щоб її хапали за плечі. Тому вона вкусила свого напасника за руку. Той крикнув і відпустив її.

      — Ходімо, — сказав чоловік з тонким голосом. — У нас вистачає доказів. Стара десь діла його, коли отримала листа з фірми.

      Чоловік із середнім голосом згорнув зошита і сховав у кишеню комбінезона. І всі троє рушили до дверей.

      Пані Бартолотті почула, як вони зняли запобіжний ланцюжок, відсунули засув і відімкнули замок. Двері зачинилися, і чоловіки пішли.

      Пані Бартолотті взяла молотка й забила в стіну три велетенські цвяхи, тоді побігла до ванної й гукнула у витяжний отвір:

      — Кіті, Кіті, ти чуєш мене?

      Кіті не озивалася. Вона вже спала, а пан Рузіка, що читав ще у вітальні газету, мовив до своєї дружини:

      — Яке нахабство! Не може та стара вдень позабивати свої прокляті цвяхи?

      Другого дня після школи Кіті Рузіка знов сказала матері, що піде до Анні Маєр учити табличку множення. Це зворушило пані Рузіку.

      — Ти, бачу, любиш допомагати іншим, доню, — похвалила вона Кіті.

      Кіті кивнула головою. Її не мучило сумління: хіба не однаково, чи вона допомагатиме Анні Маєр, чи Конрадові Бартолотті?

      На сьогодні Кіті придумала особливу програму. Коли вона піднялася на другий поверх до Конрада, той запитав її:

      — Як там моя мати?

      — Я сьогодні глуха! — відповіла Кіті. — Напиши мені, будь ласка, своє запитання.

      Вона дала Конрадові пожмаканий, засмальцьований папірець і тупого, погризеного олівця. Конрада вжахнув той пожмаканий папір і погризений олівець, але він дуже хотів довідатись, як там ведеться пані Бартолотті, тому переборов себе й написав на брудному папірці:

      «Як там моя мати?»

      Він подав Кіті записку. Кіті глянула на його письмо й вигукнула:

      — Я не можу читати таких рівних, одна в одну літер! Вони такі рівні, що аж гидко! Напиши це трохи кривішими літерами. Одна хай кривиться в правий бік, друга в лівий, і рядок хай буде не такий рівний.

      А що Конрад неодмінно хотів дізнатися, як ведеться пані Бартолотті, то присилував себе писати негарними, кривими літерами. Він списав дев’ять засмальцьованих, пожмаканих папірців, поки нарешті Кіті визнала, що його письмо досить погане.

      — Дякую, пані Бартолотті ведеться добре, — сказала вона, прочитавши дев’яту записку.

      Тепер Кіті знов захотіла послухати його. Вона звеліла Конрадові співати пісень. Конрад заспівав:

      — «Травню ясний, веселий…»

      Кіті дістала з кишені іржавого дзвоника, такого, як коровам чіпляють на шию, і забряжчала ним. У Конрада аж вуха заболіли, і він перестав співати. Тоді Кіті перестала бряжчати. Конрад знов заспівав:

      — «Мої каченята…»

      І Кіті знов забряжчала дзвоником. Так само зустріла вона й пісню «Тихо, тихо місяць сходить».

      — Кіті, під таке бряжчання хіба заспіваєш!

      — Заспівай пісню про солдатів, — звеліла Кіті.

      Конрад відмовився:

      — Це непристойна пісня.

      — Однаково заспівай! — наказала Кіті.

      — «Солдати за льохом…» — почав Конрад.

      Кіті не забряжчала, а заходилась тихо підспівувати йому. Конрад зрадів, що страхітливе бряжчання припинилося й що Кіті так гарно тягне за ним, і повів далі:

      — «…стріляють горохом».

      Ніколи ще Конрадові не співалося так гарно. Після пісні про солдатів він хотів заспівати ще «Летіть, хрущі», та Кіті забряжчала дзвоником. Пісню «Куди твій шлях лежить, Аннамаріє» вона також зустріла тим прикрим бряжчанням. І аж як він заспівав: «А на дні, а на дні ловить баба окуні…» — Кіті знов перестала бряжчати й заходилася дзвінким, чистим голосом підспівувати йому. А коли він заспівав: «Спи, моє дитятко, носоріг — твій татко, верблюдиця — мати, але ж вибирати ми не можем неньки, спи, моє маленьке», — Кіті підхопила так весело й натхненно, що він аж тепер помітив, яка це насправді гарна пісня. Вони проспівали її вдвох десять разів.

      Далі вони розважалися тим, що дерли газети, намащували кремом підлогу під столом і домішували шпинату в малиновий пудинг. А на закінчення свого навчання Конрадові довелося обрізати всі китиці з чорного шовкового обруса. Спершу його ніби хто за руки тримав, за кожною китицею він стогнав і зітхав. Та коли він обрізав один край, то вже тільки тихенько постогнував, після другого взагалі перестав стогнати, з третім упорався дуже легко, а четвертий обрізував уже заіграшки. Коли додолу впала остання китиця, Конрад захихотів. За це Кіті поцілувала його по тричі в кожну щоку. А чорні китиці звеліла повикидати у вікно.

      — Чорний сніг іде! — захихотів Конрад.

      О сьомій вечора Кіті змогла повідомити пані Бартолотті крізь витяжний отвір, що Конрад робить грандіозні успіхи.

      — Він фантастично змінився! — похвалила його Кіті.

      — Може, все скінчиться добре, — мовила пані Бартолотті.

      Відколи в неї побували троє чоловіків у блакитному, вона занепала духом. Та й Кіті не була така впевнена й весела, як удавала. Вона мала пильне око і коли ввечері поверталася з аптеки, то побачила біля під’їзду чоловіка в блакитному. Він читав газету. Але хто ввечері, в сутінку, стоїть біля під’їзду й читає газету? Кіті це здалося дуже підозрілим. А потім, за вечерею, пані Рузіка розповіла:

      — Уявіть собі, сьогодні до мене приходила інспекторка шкільної управи. Питала про Конрада.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка