Конрад, або Дитина з бляшанки-Крістіна Нестлінгер



Сторінка8/8
Дата конвертації23.03.2017
Розмір1.21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

      Кіті з ляку впустила з виделки картоплю, і пан Рузіка гримнув на неї:

      — Їж як слід, доню!

      А пані Рузіка повела далі:

      — Інспекторка хотіла взнати адресу Конрадового батька.

      — Але ж він живе хтозна-де! — вигукнула Кіті.

      І тоді пані Рузіка заявила, що дала інспекторці адресу пана Егона.

      — Чи аптекар йому рідний батько, чи не рідний, — сказала вона, — а зі мною він завжди говорив про Конрада як про сина!

      Тепер уже Кіті впустила виделку з рук. І пан Рузіка знов гримнув на неї:

      — Кажу ж тобі, їж як слід!

      Кіті підняла виделку з підлоги й запитала:

      — А в що та інспекторка була вбрана?

      І зовсім не здивувалася, коли мати відповіла:

      — Та я добре не приглядалася, в щось блакитне із сріблястими ґудзиками.

      Спершу Кіті хотіла заграти на губній гармонії і все розповісти пані Бартолотті. А тоді подумала: «Вона й так журиться і однаково нічого не вдіє. Вдіяти можемо тільки ми з Конрадом».

      Вона вирішила завтра не йти до школи, а з самого ранку побігти до Конрада, рятувати те, що ще можна було врятувати. (Кіті не любила прогулювати уроки. Не такої була вдачі. Але вона сказала собі: «Надзвичайні обставини вимагають надзвичайних заходів!»)

      Рівно о восьмій пан Егон підняв жалюзі в аптеці. Під дверима стояла Кіті.

      — Що це таке, Кіті? — тихо сказав пан Егон. — Не можна приходити сюди так, щоб тебе всі бачили.

      — Уже нема сенсу ховатися, — відповіла дівчина. — Гляньте на телефонну будку. Хто там стоїть?

      — Чоловік у блакитному комбінезоні, — відповів пан Егон.

      — А хто стоїть на трамвайній зупинці?

      — Жінка в блакитному вбранні.

      — А перед квітковою крамницею?

      — Чоловік у блакитному костюмі.

      — Чи не забагато блакиті для такого похмурого ранку, як вам здається? — запитала Кіті.

      Пан Егон стурбовано кивнув головою. Кіті потягла його всередину.

      — То що, все пропало? — забідкався пан Егон.

      — Нічого не пропало, — відповіла Кіті. — Я зараз іду до Конрада, і ми починаємо працювати за прискореною програмою. Буде невеликий гармидер, щоб ви не лякалися!

      — А мені що робити? — запитав пан Егон. — Може, покликати Берті? Вона, по-моєму, сміливіша за мене.

      Кіті схвалила цю думку. Пан Егон узяв аркушик паперу й написав на ньому:

      «Берточко, нависла страшна небезпека! Негайно приходь!»

      Він згорнув аркушик учетверо. Перед аптекою двірничка замітала тротуар.

      — Пані Шнурпфайль! — гукнув пан Егон з дверей аптеки. — Ви не були б такі ласкаві віднести цього листа пані Бартолотті?

      Пані Шнурпфайль погодилась і взяла листа.

      — Тільки не віддавайте його чоловікові в блакитному, часом би він підійшов до вас, — попросив пан Егон.

      — Можете на мене покластися, — мовила двірничка й перевальцем рушила до будинку, де мешкала пані Бартолотті.

      Пан Егон і Кіті дивилися їй услід. Двірничка саме поминала трамвайну зупинку й жінку в блакитному.

      — Вона відбере в неї листа! — злякався пан Егон.

      Жінка в блакитному справді схопила двірничку за руку. Але пані Шнурпфайль луснула її мітлою по голові, та ще й зарепетувала:

      — Гвалт, рятуйте!

      Жінка в блакитному кинулась навтіки.

      — Записка лишилася в двірнички, — задоволено мовила Кіті й подалася через три кімнати до гвинтових сходів.

      Конрад саме стояв під душем у ванній кімнаті. Він зрадів, що Кіті прийшла так рано. Відколи він під орудою Кіті почав переучуватись, йому перехотілося сидіти над томами енциклопедії.

      — Конраде, вони вивідали, де ти, — сказала Кіті. — Ти ще маєш останній шанс!

      — Ну, то до роботи! — вигукнув Конрад. Він палав бажанням переучуватись.

      О пів на дев’яту Берті Бартолотті прийшла до аптеки. Сьогодні в неї було ще більше косметики на обличчі, до того ж, вона вбралася в бузкового кольору штани і в жовту кофту. Поки пан Егон відпускав за прилавком ліки, вона вдавала, що витирає порох. Вона обмахувала зсередини віничком вікно і стежила за людьми в блакитному. Того, що стояв біля телефонної будки, вона впізнала. То був чоловік з тонким голосом. А біля квіткової крамниці чатував чоловік із середнім голосом. А на розі читав газету чоловік із товстим голосом. Усього пані Бартолотті нарахувала поблизу аптеки семеро осіб у блакитному.

      О дев’ятій годині жінка в блакитному, що стояла на трамвайній зупинці, перетнула вулицю й зайшла до аптеки.

      — Що ви хотіли? — запитав пан Егон тремтячим голосом.

      Жінка подала йому рецепт на ліки, яких пан Егон не мав у запасі, бо їх дуже рідко питали.

      — Але я можу замовити їх, — сказав він.

      — То замовте, будь ласка, — сказала жінка в блакитному і вражено звела очі на стелю, бо всі люстри в аптеці ходили ходором.

      Пан Егон подзвонив до аптечного пункту термінового обслуговування. Там пообіцяли прислати ліки через дві години.

      — Якщо ви прийдете через дві години, ліки вже будуть готові, — сказав пан Егон.

      Та жінка в блакитному не захотіла йти з аптеки. Вона заявила, що краще почекає тут, і сіла на лавку, здивовано позираючи то на люстри, то на пляшечки, що теж почали розхитуватись на полицях і бряжчати.

      О чверть на десяту до аптеки зайшов чоловік у блакитному, також подав рецепт на рідкісні ліки й також захотів почекати. Він сів на лавку поряд із жінкою в блакитному й здивовано вп’яв очі в мокру пляму на стелі, що дедалі більшала й темнішала. (Над аптекою була спальня пана Егона, і Конрад саме вчився там поливати водою килим.)

      О десятій годині прийшла двірничка, страшенно схвильована.

      — Пане Егоне, ви тільки уявіть собі: у під’їзді стоять двоє чоловіків у блакитному, на подвір’ї біля контейнера зі сміттям теж двоє, так само в блакитному, і я ніяк не можу їх прогнати звідти! — мовила вона.

      — Нас оточено, — прошепотіла пані Бартолотті.

      Люстри під стелею вже так розгойдувались і дрижали, а пляшечки на полицях так бряжчали, що двірничка запитала:

      — Що, в нас знову землетрус?

      — Ні, ні, — відповів пан Егон. — Там у мене нагорі працює столяр.

      Двірничка заспокоїлась і пішла далі лаятися з чоловіками в блакитному.

      О пів на одинадцяту до аптеки зайшов чоловік у блакитному плащі, в окулярах у сріблястій оправі і з сріблястою течкою в руці. За ним з’явився чоловік у блакитному комбінезоні, а потім якесь подружжя в сірому. У жінки був маленький гострий носик, а в чоловіка величезна лисина.

      Жінка з чоловіком сіли на лавку. Чоловік в окулярах сказав їм:

      — Скоро ви зможете обняти свого сина.

      — Та й пора вже, — відповів лисий.

      — Ви вже нам обіцяєте це не перший тиждень, — мовила його дружина.

      Крім чотирьох людей у блакитному й подружжя, в аптеці було ще двоє звичайних клієнтів. І тоді чоловік у комбінезоні відчинив двері й гукнув:

      — З’явилася небезпека епідемії, залиште аптеку!

      У клієнтів з переляку витяглися обличчя.

      — Виходьте ж! — гримнув чоловік в окулярах і показав клієнтам на двері.

      — Це все брехня, ніякої епідемії немає! — вигукнув пан Егон.

      — Нікуди не йдіть! — звернулася й пані Бартолотті до клієнтів.

      Але чоловік у комбінезоні виштовхав їх надвір. Тоді замкнув двері й обернув табличку на шибці. Тепер з вулиці на ній видно було напис: «ЗАЧИНЕНО».

      — Отримаю я нарешті свого чемного, вихованого хлопчика чи ні? — запитала гостроноса жінка.

      — Зараз, ласкава пані! — запевнив її чоловік в окулярах і крикнув панові Егону: — Ану віддавайте хлопця! Він належить мені, ви не маєте ніякого права на нього! — Тоді обернувся до пані Бартолотті й вигукнув: — А ви тим більше, поторочо! — І він разом з чоловіком у комбінезоні рушив до задніх дверей.

      — Тільки через мій труп! — вигукнув пан Егон, але його тремтячий голос прозвучав тихо й жалісливо.

      — Не пускай його! — крикнула пані Бартолотті. — Вдар його по нозі!

      — А мені не конче йти туди, я й так його заберу, — усміхнувся чоловік в окулярах. — Мої фабричні діти слухаються мене з одного слова. — Він склав долоні в трубочку й гукнув: — Конраде!

      Чоловік в окулярах ще тричі гукав: «Конраде!», а потім тричі: «Конраде, негайно йди сюди!» Та Конрад не з’являвся. Люстри й далі розгойдувалися, пляшечки на полицях і далі бряжчали, а мокра пляма вже розпливлася на півстелі.

      — Чого ж він не йде? — запитав лисий. — Ми замовляли слухняну дитину!

      — А він, щоб ви знали, і чує, і не чує, — озвалася пані Бартолотті. — Діти завжди такі. Буває, охрипнеш, балакаючи до них, а вони не чують.

      Гостроноса схопилася з лавки й заверещала:

      — Та дитина, яку ми замовляли, чує все з першого слова!

      — Звичайно, чує, звичайно, — заспокоїв її чоловік в окулярах. — Може, хтось не дає йому спуститися вниз. Мабуть, та дівчина його тримає. — Він тицьнув пальцем у чоловіка в комбінезоні. — Ви охоронятимете вихід. А ми зараз до них доберемося!

      І хоч пан Егон мужньо заступив їм дорогу, а пані Бартолотті так само мужньо вчепилася в коси жінці в блакитному, чоловік в окулярах, решта людей у блакитному і подружжя в сірому пробилися крізь двері і пробігли всі три задні кімнати. Коли вони опинилися біля гвинтових сходів, то почули Конрадів голос:

      — Іду вже, бовдури!

      І хлопець на животі ногами вперед з’їхав униз поруччям. А що гостроноса стояла саме там, де кінчалося поруччя, то він, на жаль, влучив їй ногами в живіт. Ставши на підлогу, Конрад сказав:

      — Пардон, бабо, на жаль, я штовхнув тебе навмисне! — Тоді озирнувся навколо й запитав: — А який це йолоп гукав мене, аж надсаджувався?

      Гостроноса, тримаючись за живіт, заверещала:

      — Пане директоре, і ви мене хочете переконати, що я цього хлопця замовляла?

      Директор поправив окуляри і втупився в Конрада.

      — Дядьку, а яку я гарну пісеньку знаю! — вигукнув той і заспівав: — «Спи, моє дитятко, носоріг — твій татко, верблюдиця — мати…»

      — Світ такого не бачив! — вигукнув лисий. — І це називається вихована дитина? Ви фірма шахраїв, ошуканців!

      — Не галасуй, діду, а то відчикрижу тобі вуса і не матимеш на цілій голові ані волосинки, — сказав Конрад.

      Угорі на сходах з’явилася Кіті, перехилилась через поруччя й гукнула:

      — Конраде, ти голодний?

      — Як вовк! — відповів той.

      — А що тобі дати?

      — Малинового пудингу зі шпинатом! — відповів Конрад.

      — Зараз! — крикнула Кіті, і люди в блакитному зі своїм директором та подружжя в сірому порозскакувалися хто куди, бо вона почала кидати згори малиновий пудинг і шпинат. — Ми завжди так робимо, я стою нагорі, а він унизу, я шпурляю пригірщ шпинату, а він роззявляє рота!

      — Тільки, на жаль, вона часом не влучає! — докинув Конрад.

      Директор скинув окуляри, бо нічого не бачив крізь них. Ліве скельце було заляпане пудингом, а праве шпинатом. Підсліпувато кліпаючи очима, він глянув на Конрада й мовив:

      — Не може бути, щоб цей хлопець вийшов із мого підприємства.

      Люди в блакитному витирали свій одяг, бо були геть заляпані. Подружжя в сірому сховалося за купою порожніх картонних коробок.

      — Жахлива дитина! — сказав лисий.

      — Ми краще купимо собі собаку! — мовила його дружина.

      Вони вийшли з-за коробок і, не попрощавшись ні з директором, ні з його помічниками, подалися через три задні кімнати до виходу з аптеки.

      — Шефе, що сталося? — крикнув той, що охороняв двері. — Чого ці люди вертаються без дитини? Чого вони називають нас шахраями? Шефе! Шефе, що сталося? — З тону його чути було, що він геть розгублений.

      Директор протер окуляри, його помічники обтрусили з себе пудинг і шпинат.

      — Ходімо, — сказав директор, надягши окуляри.

      — А як же я? — запитав Конрад.

      — Я не хочу тебе більше бачити, сатанинське поріддя! — вилаявся директор.

      — Приємно чути це, — сказала пані Бартолотті й відімкнула задні двері. — Для мене це було справжнє свято!

      Непрохані гості в блакитному мовчки вийшли в задні двері.

      — І заберіть свою варту з подвір’я, нехай не дратує нашу двірничку! — гукнув їм навздогінці пан Егон.

      Кіті замкнула за ними двері.

      Конрад сидів на ящику сухого молока для немовлят. Він був блідий і стомлений.

      — Ох, як же мені було важко! — мовив він.

      — Бідне моє хлоп’ятко, — сказала пані Бартолотті й погладила його по правій щоці.

      — Бідне моє хлоп’ятко, — сказав пан Егон і погладив його по лівій щоці.

      — Ти був молодець! — вигукнула Кіті, збігла сходами вниз і поцілувала його в губи.

      — Я відтепер завжди маю бути такий? — запитав Конрад.

      — Боронь боже! — вигукнув пан Егон.

      — То я відтепер завжди маю бути такий, як був раніше? — запитав Конрад.

      — Боронь боже! — вигукнула пані Бартолотті.



      Кіті поклала руки йому на плечі і сказала:

      — Ох, Конраде, побачимо, який ти будеш.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка