Раціоналістичне трактування політики у працях французьких просвітників

3.9. Раціоналістичне трактування політики у працях французьких просвітників

Характерні риси політичної науки Просвітництва:

• 
  захист просвітництва, свободи, самоврядування;
  
• 
  історичний оптимізм;
  
• 
  визнання розуму як базової константи вирішення всіх проблем;
  
• 
  рівність всіх перед законом ;
  
• 
  боротьба за визволення людини ;
  
• 
  позбавлення від релігійних забобонів.
  

Ш.-Л. Монтеск'є відстоював необхідність поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову: одна влада має стримувати іншу, бо це є необхідна умова політичної свободи. Мислитель дав одне із класичних визначень поняття "свобода" – це право "робити все, що дозволено законом", однак він зауважував, що свобода і влада повинні мати певні межі.

Важливу роль у Просвітництві відіграв французький філософ
Ж.-Ж. Руссо, погляди якого викладені в працях "Судження про вічний мир", "Про сус­пільний договір, або Принципи політичного права" (1762 р.). Він вважав, що держава покликана виконувати загальну волю; його ідеалом є республі­канська форма правління. Оскільки народ є єдиним сувереном, то немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу гілки. Найваж­ливіші суспільні проблеми Ж.-Ж. Руссо пропонував розглядати на всена­родних плебісцитах. Мислитель вважав шкідливим існування в державі різноманітних асоціативних утворень (партій, громадських організацій, церкви), бо вони ніби-то перешкоджають висловленню громадянами "го­ловної загальної волі".

Французький ідеолог і філософ К. А. Гельвецій обґрунтував ідеї по­літичної свободи, рівності усіх перед законом, свободи слова, друку, дум­ки, совісті. Виникнення держави та законів він пов'язував із існуванням суспільних інтересів. Держава, на думку К.А. Гельвеція, повинна захи­щати інтереси більшості, "щастя народу". Його політичним ідеалом була федеративна республіка. Гельвецій першим висловив ідею про те, що індивідуальний інтерес є джерелом будь-якої діяльності. Йому нале­жить авторство концепції виховання як засобу переходу до розумного, справедливого суспільного ладу (твір "Про людину її розумові здібності та її виховання").

Представник французького Просвітництва П. Гольбах, розглядав сус­пільство як об'єднання людей для спільної праці з метою взаємозабезпечення одне одному щасливого життя. Він вважав, що для того, аби політи­ка була корисною, вона повинна засновувати свої принципи на природних законах. Суть суспільного договору, на його думку, полягає у тому, що суспільство приймає на себе обов'язки щодо людини, а людина бере на себе зобов'язання перед суспільством. Суспільство не може існувати без влади, яка є "правом керувати вчинками і скеровувати волю тих, кому за­безпечуються засоби для самозбереження і можливість щастя". Гольбах виділяв такі форми правління, як монархію, аристократію, демократію, а ідеалом вважав поєднання позитивних рис усіх трьох форм у вигляді змішаної (обмеженої) монархії.

3.10. Політико-правові вчення в Німеччині у XVIII-XIX ст.

Політичні погляди родоначальника німецької класичної філософії І. Канта викладені у працях "До вічного миру", "Метафізика звичаїв". Він є одним із перших творців концепції “правової держави”. Держава, за І. Кантом, базувалася на принципі поділу влади на верховну, виконавчу та судову. "Верховною" він називає владу, яка продукує закони і належить "колективній волі народу". Виконавча влада, за І. Кантом, мас підпоряд­ковуватися законодавчій. Основними видами політичного устрою, істо­ричних видів влади були: автократія, аристократія та демократія. Кант надавав перевагу першому виду. Його ідеалом є конституційна монархія. На думку І. Канта, благо і призначення держави полягає у досконалому праві, у найбільшій відповідності устрою та режиму влади принципам права. Народ не має права на повстання, а лише на пасивний опір.

Німецький філософ і громадський діяч Й. Фіхте підтримував концеп­цію природного права та суспільного договору. Він виступав проти деспо­тизму монархів, і вважав, що лише загальна воля народу є ядром законо­давства і визначає межі впливу держави. Його політичні погляди викла­дені у працях "Промови до німецької нації", "Основи природного права відповідно до принципів науковчення ", "Вимоги до правителів Європи повернути назад свободу думки, яку вони досі пригноблювали" та ін. Держа­ву Й. Фіхте розглядає як тимчасовий інститут, який є умовою та засобом забезпечення безпеки, організації виробництва, науки, освіти та вихован­ня людей. Держава є злом і її має замінити моральність. Після зникнення держави, на думку Й. Фіхте, встановлюється природний стан людини, який відповідатиме її справжній природі та призначенню.

Політичні погляди німецького філософа Г. Гегеля викладені у працях "Енциклопедія філософських наук", "Історія філософії", "Філософія права", "Філософія історії". У молоді роки Г. Гегель вважав, що "не існує ідеї держави, бо держава є щось механічне...", виступав за необхідність подолання засилля держави, а у зрілому віці мислитель вже схвалював ідею держави. В основі права, на його думку, лежить свобода окремої лю­дини.

Г. Гегель був прибічником спадкової монархії, яка обмежена законами, що дозволяє запобігти деспотизмові. Він є одним із родоначальників ідеї громадянського суспільства, яке характеризується системою потреб, пра­восуддям, поліцією, корпораціями, а також опирається на приватну власність і загальну рівність людей. Головна функція громадянського сус­пільства – захист свободи та приватних інтересів громадян. Тобто, у ро­зумінні Г. Гегеля, громадянське суспільство – це система суспільних інсти­тутів, які виступають посередниками між державою та індивідом, захища­ють інтереси громадян та їх груп на державному рівні.

Противагою до політичних концепцій класичного лібералізму був марксизм. Марксисти (К. Маркс. Ф. Енгельс) виникнення держави пояс­нювали розподілом праці та привласненням засобів виробництва. Держава розглядалася ними як знаряддя панівного класу, що використовуються для підкорення пригноблених класів. Непримиренність антагоністичних класів призводить, на їх думку, до класової боротьби, а основною силою революційного процесу є пролетаріат. Марксисти вважали, що революційне насильство є необхідною умовою переходу до нового суспільного ладу. Вони заперечували парламентаризм та доцільність поділу влади.

3.11. Основні віхи політичної думки І половини XX ст.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. домінуючою методологією у політичній науці був позитивізм, принципи якого були сформульовані О. Контом Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом. У 20-х pp. XX ст. дослідники перейшли від вивчення управлінських і загальнотеоретичних питань до з'ясування відносин суспільства з державним механізмом та дослідження громадської думки. У першій чверті XX століття сформовано інтелектуальну основу для розвитку поведінкової політології. Зокрема, відмітимо сформульовану У. Ліппманом концепцію громадської думки, концепцію солідаризму Л. Дюгі, теорії еліт Г. Моски та В. Парето, дослідження політичних партій Р. Міхельса та М. Острогорського, теорію панування М. Вебера. Значний вне­сок у розвиток політичної думки першої чверті XX ст. зробив А. Бентлі, обґрунтувавши й пояснивши систему політичного плюралізму в демократичному суспільстві на основі аналізу поведінкових аспектів політики.

Розвиток політичної науки у 20-30-х pp. пішов кількома шляхами, і одних державах (СРСР, Німеччині, Італії, Іспанії) вона стала елементом ідеології та пропаганди. У інших, наприклад у США, політологія пере­творилася на поведінкову науку, спрямовану на вивчення мотивів і чин­ників, що впливають на політичну поведінку людей.

3.12. Розвиток світової політичної думки після 2-ї світової війни

У повоєнні роки політологія отримала статус самостійної науки. До 60-х рр.. провідним напрямком у розвитку політичної думки був біхевіоризм (від англ. behaviour – поведінка), для якого головним завданням був опис фактів, удосконалення методики спостереження, а не розробка понять чи пояснення суспільних явищ. У центрі його уваги були дослідження із політичної поведінки в інституціях влади, електоральної поведінки, політичного лідерства, функціонування засобів масової інформації, дослідження політичних партій, порівняльний аналіз партійних систем і режимів. У на­прямі біхевіоризму виділяється концепція масових комунікацій (Г. Лассуелл, П. Лазарсфельд, Д. Рісмен) і концепція плюралізму еліт (Р. Даль).

У 60-х pоках біхевіоризм був підданий різкій критиці за фрагментарний підхід до аналізу фактів, що заважає глобальному підходу до політичних проблем, за псевдополітизм. На зміну біхевіоризму прийшов система­тизм, головним представником якого був Д. Істон. На думку постбіхевіористів, головне завдання політичної науки – не описувати й аналізувати факти, а тлумачити їх під кутом зору актуальних проблем суспільно-політичного розвитку.

До сучасних політичних концепцій належить концепція тоталітаризму (X. Аренд, Р. Арон, 3. Бжезінський, К. Фрідріх та ін.) та суспільно-політичної модернізації (Г. Алмонд, 3. Бжезінський, Л. Пай). Зокрема, X. Арендт у праці "Походження тоталітаризму" (1951 р.) вважає, що то­талітаризм виникає в атомізованому суспільстві, що складається з маси, а не з громадян. Злам класового суспільства та відсутність будь-якої сус­пільної структури спричинили появу тоталітаризму.

Р. Арон досліджував тоталітаризм шляхом його зіставлення з лібераліз­мом, беручи за критерій порівняння тип організації політичних партій. Поділивши індустріальні суспільства на монополістичні та конституційно-плюралістичні, до перших він відніс СРСР, де одна партія займала мо­нопольне становище у суспільстві, а у суспільствах другого типу велике значення мають конституція та закони, які гарантують або захищають соціальний, національний, економічний, культурний плюралізм у суспільстві.

З. Бжезінський і К. Фрідріх у творі "Тоталітарна диктатура та автократія" вказують, що до тоталітарних режимів відносилися фашистські та комуністичні країни. Ознаками тоталітарної системи вони вважали домінуючу роль ідеології, яку продукувала правляча партія, те­рор, всіляке обмеження доступу до правдивої інформації, централізовану систему управління економікою.

Автори теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку полі­тичної системи є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Сучасний тип суспільства характеризує спроможність політичної системи до оновлення, мобілізації зусиль і виживання, зростання участі громадян у політичному процесі та структурна диференціація. Серед сучасних кон­цепцій політичної модернізації виділяється сформульована З. Бжезінським концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демокра­тичні суспільства. Ця трансформація, на його думку, проходить три етапи:

1) політична трансформація вищих органів влади і початкова стабілі­зація економіки. Етап починається після краху комуністичної системи і триває 1-5 років;

2) політична стабілізація поєднується з глибокими економічними реформами. Тривалість етапу – 3-10 років;

3) закріплення демократичних процесів і стабілізація економічного зростання. Тривалість етапу – 5-15 років.

У цілому у другій половині XX ст. набули розвитку напрями, ідеї, кон­цепції, сформульовані у довоєнний час. Підсумовуючи, виділимо деякі із них:

• теорія демократії (Р. Даль, Дж. Сарторі);

• теорії еліт (Г. Лассуелл, Р. Міллс, С. Келлер);

• структурно-функціональний аналіз (Т. Парсонс, Р. Мертон);

• концепція дослідження партійно-політичних систем (М. Дюверже, У.Д. Бернхем, К. Байлі);

• концепції дослідження політичних систем сучасності (Д. Істон, К. Фрідріх, Р. Арон, К. Дойч);

• дослідження політичних партій (Дж. Сарторі, А. Лійпхарт);

• вивчення політичної культури (Г. Алмонд, С. Верба, Р. Такер, Б. Рассел);

• ідеї конфлікту, консенсусу, психології ведення переговорів (С. Ліпсет, Р. Фішер);

• теорії влади, впливу і контролю (Г. Моргентау, Дж. Кетлін);

• концепція політичної модернізації (Л. Пай, Д. Белл, З. Бжезінський)

Теми доповідей і рефератів

Ідеальна держава Платона.

Політичні ідеї раннього християнства.

Поняття суверенітету в концепції Ж. Бодена.

Основні школи та течії сучасної зарубіжної політології.

Література

Антология мировой политической мысли: В. 5 т.-М., 1997.

Арон В. Этапы развития социологической мысли. М., 1993.

Аристотель. Политика. // Соч.-Т. 4.- М.,1990.

Гоббс Т. Сочинения: В 2т.- М., 1991

Зарубежная политическая наука: история и современность. - Вып. 1, 2. - М., 1990.

Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера.- Київ: Тандем,2002.

Политология вчера и сегодня. Тематический сборник. - Вып.1, 2. 3. – М., 1990.

Платон. Государство // Соч.- Т.3.-Ч.1.-М., 1971.

Себайн Дж.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. - К.: Основи, 1997.

4. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

• Українська політична думка в контексті національної культури. Політична думка Київської Русі

• Політична думка перехідного періоду (XIV – перша половина XVI ст.)

• Українська політич­на думка в період від Люблінської унії до козацько-гетьманської держави

• Політична думка України у козацько-гетьманську добу

• Україн­ська політична думка XIX ст.

• Українська політична думка першої по­ловини XX ст.

4.1. Українська політична думка в контексті національної культури. Політична думка Київської Русі

У широкому значенні словом "культура" позначається все витворене даним соціумом на додаток до природного оточення. Самобутні культури здатні об’єднувати людей у спільноти. Спільноти є етноси, нації, релігійні общини. Словом "етнос" позначають до національні культурні спільноти-общини, племена, союзи племен. Нації – це особливі етнічні утворення. Вони не з’являються як просто продовження етногенезу, а шляхом творення нового типу культури, яка отримала назву національної культури. Становлення націй рівноцінне творенню національної культури та національної самосвідомості. Націостановлення українців не можна пояснити без звертання до етногенезу, до розгляду того як перебігали етнічні процеси протягом тисячоліть. Можна запропонувати дві концепції історії політичної думки:

1) історія проблем та ідей може розглядатися незалежно від того, в межах якої національної культури вони розроблялися;

2) історія проблем та ідей розглядається у контексті даної національної культури.

Предметом дослідження в історії української політичної думки мають бути такі політичні ідеї, які за тими чи іншими ознаками можуть розглядатися як явище українського культурно-національного життя.

Розпочати аналіз генези української політичної думки доцільно з періоду Київської Русі.

Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії. Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Руська Правда" Ярослава Мудрого, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Повість минулих літ" літописця Нестора, "Ізборник 1076 р." та ін.

Двома головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів була концепція "богоугодного володаря" (представники – ігумен Феодосій Печорський і літописець Нестор) і концепція "князівського одновладдя" (представники – митрополити Іларіон та К. Смолятич). Автори першої концепції сформулювали ідею "духовного проводу над світською владою", ідею необхідності об'єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу, а також ідею божественної природи влади.

Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній владі кня­зя запоруку територіальної цілісності держави; церква, на його думку, по­винна служити державі, охороняючи загальнодержавний централізм. Він вважав, що "закон" і "благодать" суперечать одне одному: закон роз'єд­нує народ, бо підносить одних й принижує інших, а благодать подарована всьому людству. На думку митрополита Іларіона, християнство повинно служити консолідації країни, а церква - державі та володарю.

Праця Володимира Мономаха "Повчання дітям" (1096 р.) – це, насампе­ред, настанови державному діячеві, князеві, який повинен бути відпові­дальним, справедливим, мудрим, здатним до протистояння ворогам, тримати у покорі бояр і удільних князів. Володимир Мономах прагнув прищепити дітям християнську мораль, людяність, благочестивість, схильність до науки, стриманість. Суд і покарання повинні бути справедливими: "Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина". Мономах всіляко підкреслював, що володар має бути взірцем досконалості. Він закликав князів до примирення, подолання міжусобиць заради єдності Русі.

Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.), у якому розвинена ідея необхід­ності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної бо­ротьби.

Каталог: 2245
2245 -> Новак В. О., к е. н., професор, Прищепа Н. П., к е. н., доцент, Національний авіаційний університет, м. Київ, Україна
2245 -> Облік амортизації основних засобів
2245 -> Фізкультура та спорт
2245 -> Практикум для студентів спеціальності 7 02010501 «Документознавство та інформаційна діяльність»

Скачати 2.45 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями: