Конспект лекцій з дисципліни «Теорія перекладу»



Сторінка2/5
Дата конвертації20.03.2017
Розмір1.51 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5

Список літератури
1. Чередниченко О. І. Про мову і переклад / О. І. Чередниченко. – К. : Либідь, 2007. – 248 с.

Лекція 3

Переклад у сучасному суспільстві
Становлення українського перекладу ‒ необхідна ланка в утвердженні освіти, науки та красного письменства, без яких немислима сьогоднішня Україна.

На глибоке переконання І. В. Гете, переклад ‒ "один з найбільш важливих і найбільш суттєвих засобів спілкування між людьми". Навіть важко уявити собі, скільки інформації, цілих пластів чужомовної культури, духовного багатства втрачала б світова цивілізація у разі відсутності перекладу як явища. За умов глобалізації даних процесів роль цього виду інтелектуальної діяльності ще більше зростає, що зумовлено явищами міжнародного інтегрування та кооперування ринкових економік, термінологічного "вибуху", нагромадження фахових мов, активізації міжнародного туризму, гармонізації освітніх стандартів тощо.

В Україні на зламі XIX й XX ст. під стяги перекладацтва ставали найкращі сили: перекладали поспіль усі письменники ‒ від Куліша, Франка і до модерністів, більшість українських учених та громадських діячів.

Не став винятком і новий злам сторіч. Ледве чи хтось сьогодні не бачить у перекладацтві його велетенського оновлювального заряду, однак мало хто достеменно усвідомлює його силу впливу, способи й обсяг дії.

До професій, які виникли ще на початку зародження людської цивілізації, слід віднести так конче потрібний, але водночас порівняно маловідомий фах усного та письмового перекладача. Більше того, ще досі рідко хто бачить межі та особливості цих двох видів предметної діяльності, що відбивається на соціальному, освітньому й навіть матеріальному статусі особи перекладача. Разом з тим вага його в суспільстві невпинно зростає, з’являються нові складні форми праці перекладача в офіційних установах, у міжнародних організаціях, в економічних структурах, як і також молода професія усного "конференц-перекладача".

XX століття називали ще й віком репродукування, оскільки на часі було засвоєння та узагальнення інформації, набутої окремими науковими школами, колективами, націями, регіонами, цивілізаціями, що готувало підґрунтя для процесів глобалізації в XXI столітті. Зачепили ці процеси й динаміку мовної політики та планування. Якщо сьогодні за певними критеріями нараховують від 2 до 6 тисяч мов, то мовознавці з гіркотою схиляються до того, що в XXI столітті їх кількість зменшиться удвічі, а це може серйозно збіднити світову культуру. З іншого боку, має місце процес утвердження найпоширеніших мов, завоювання ними мовного ареалу, витісняючи чи остаточно нівелюючи ще животіючі мови. В цьому контексті цікаво спостерігати "опирання" молодих незалежних націй і держав цьому процесові та намагання утвердити рідну мову в сонмі перспективних мов світу.

Перекладач наводить містки між культурами, наукою, політикою різних народів, що результує взаємозбагачення. Недарма Б. Шоу повторював: "Якщо в тебе є яблуко і в мене с яблуко і ми обміняємося ними, то в кожного залишиться по яблукові. Якщо ж у тебе є ідея і в мене є ідея, то, обмінявшись ними, кожен з нас матиме вже по дві ідеї". Хоча кількість мов і буде зменшуватися, але кількість перекладачів буде зростати, як і потреба в них. За окремими підрахунками нині на планеті задіяно повністю або частково як перекладачі понад 100 тисяч фахівців. Серед об'єктів перекладу є особливо популярні, проте найчастіше перекладалася Біблія, яку отримали різними мовами близько 1 500 народів, ще близько 500 перекладів іншими мовами знаходяться в процесі написання.

У ставленні людини до навколишнього середовища все більшу роль відіграє іноземна інформація, що зумовлюється як партнерствами між державами, розвитком економіки, туризму, мистецтва, техніки, науки, шоу-бізнесу, телекомунікацій, так і навіть певними негативними процесами на кшталт проблем біженців та шукачів прихистку. Одним словом, питання інтернаціоналізації продукують потребу міжнародного взаєморозуміння.



Наука письмового та усного перекладу є молодою сферою дослідження, їй лише кілька десятків років. До завдань цієї науки можна віднести наступні напрями:

  1. аналіз процесів комунікації;

  2. сприяння розумінню та взаєморозумінню під час реалізації даних процесів;

  3. вироблення навичок з метою оволодіння технікою усного чи письмового перекладу, для чого застосовуються відповідні оптимальні методи, які водночас виявляють та формують індивідуальні особливості перекладача;

  4. виявлення критеріїв оцінки якості результатів усного чи письмового перекладу; запропонованого тексту вихідної мови у вигляді тексту мови перекладу, який можна будь-коли проконтролювати або виправити;

  5. усний переклад ‒ це передача одноразово (як правило, усно) запропонованого тексту вихідної мови у вигляді тексту мови перекладу, який лише умовно можна проконтролювати та через брак часу виправити.




Рис. 1. Загальна схема видів та форм перекладу

Порівняно недавно на стику кількох наук ‒ лінгвістики, логіки та відповідних науково-технічних спеціальностей ‒ виникла наука "термінознавство". Чи не найважливішим завданням цієї дисципліни є турбота про те, аби процес утворення та вживання термінологічних найменувань зробити більш керованим, сприяти регіоналізації професійного спілкування, взаєморозумінню спеціалістів. Отже, не треба особливо заглиблюватися, аби зрозуміти, що завдання термінознавства та науково-технічного перекладу спільні. Це також важливо з огляду на те, що кількість термінологічних одиниць у розвинутих мовах бурхливо зростає і в багато разів перевищує кількість загальновживаних слів. Зростає потреба і в науково-технічному перекладі, про що свідчить хоча б той факт, що кількість науково-технічних перекладів у західноєвропейських країнах становить близько 2/3 від загальної кількості перекладів. Додаткові труднощі складає й розмаїття фахових мов. Таким чином, праця термінолога підпорядковується потребам науково-технічного перекладу. Одним із завдань термінознавства вважається термінологічне планування та нормування з метою забезпечення взаєморозуміння між фахівцями різних країн. Окремо можна виділити блок питань, пов'язаних із виявленням та фіксацією в традиційному чи електронному вигляді термінологічних одиниць, тобто термінографію, або, як ще її модно називають, термінологічним менеджментом, який може дати як кінцевий результат відповідні термінологічні бази даних, без яких не в змозі обійтися жоден перекладач науково-технічної інформації як на усному, так і на письмовому рівнях. У зв’язку з цим відомим є семантичний трикутник зв’язків між ними:



Поняття
означення відображення
сигніфікент сигніфікат

вказування

Рис. 2. Схема семантичного трикутника

Знаком найвищого рівня можна вважати текст, оскільки в ньому є всі три наведені чинники. Текст містить знаки нижчого рівня (речення, окремі лексичні одиниці). Усі вони разом складають систему кодів тексту. Завдання перекладача полягає в його правильному та цілеспрямованому кодуванні й переведенні в систему адекватних кодів іншої мови. Виходячи з особливостей процесу перекладу, Р. Якобсон слушно розрізняє три види кодів:



  1. інтралінгвальний переклад (інтерпретація мовного знаку за допомогою інших знаків тієї самої мови);

  2. інтерлінгвальний (інтерпретація мовного знаку за допомогою іншої мови);

  3. інтерсеміотичний переклад, або трансмутація (інтерпретація мовних знаків з допомогою немовних систем).

Уже з наведеного можна зробити висновок про незаперечний зв’язок теорії перекладу із семіотикою, про їх взаємовплив та збагачення.

Професійні перекладачі вже встигли переконатися, що головна складність перекладу полягає в тому, що слова різних мов лише в окремих випадках повністю відповідають один одному, не кажучи вже про смислові згустки, цілі думки. Даний факт зумовлює певні вихідні застави до процесу й результату перекладу, які зводяться до кількох тез:



  1. як формально, так і за змістом слова мови перекладу та вихідної мови не збігаються;

  2. структура мови перекладу є іншою, ніж у вихідній мові;

  3. переклад повинен насамперед повністю передавати смисл оригіналу;

  4. переклад повинен справляти на свого читача (слухача) такий самий вплив, як і оригінал на власного читача;

  5. переклад повинен звучати, ніби оригінал, і не містити у собі відчуття іншомовного забарвлення.

Перекладач стає, по суті, посередником не лише між мовами, але й культурами. Тому такою важливою стає освіченість самого перекладача (мається на увазі обов’язкове знання історії, культури, географії, побуту народу, який репрезентований мовою оригіналу). Крім того, перекладач у процесі практичної роботи має справу також із культурою самого автора вихідного тексту, він повинен бути апріорі готовим до наявності в цьому тексті суто національного забарвлення, яке не піддається дослівному перекладові. Окремо доводиться звертати увагу на форми ввічливості, звертання перед початком тексту, виступу, промови, які часто не відповідають стандартам мови перекладу. Тут перекладачеві доводиться бути й дипломатом (як, наприклад, при перекладі виступів багатьох представників мусульманських країн). Часто перекладач змушений задумуватися над тим, чи дана мовна форма має загальнонаціональний чи лише регіональний характер, чи вона має релігійне або ідеологічне забарвлення, чи вона відображає особливості віку, статі, фізичного стану автора висловлювання. Принагідно зауважимо, що цими та подібними питаннями глибоко цікавиться окрема галузь науки "міжкультурна комунікація", яка пов’язана тісно з теорією перекладу, соціологією, етнологією, політологією, психологією, історією, релігієзнавством, літературою, філософією.

У процесі перекладу сам перекладач повинен володіти "культурною компетенцією", тобто знанням чужої культури, аби виявити в тексті специфіку культури. Розуміння між людьми передбачає не лише знання граматики, але й наявність спільних культурних передумов.

Отже, перекладач повинен досконало знати власну культуру, як і бути достатньо ознайомленим із особливостями культури нації ‒ носія мови перекладу Таким чином, переклад ‒ це своєрідний діалог двох культур, який передбачає вміння перекладача відрізняти своє від чужого. При цьому не повинна виникати й реалізовуватися якась "змішана культура", що негативно відбилося б на якості перекладу До того ж слід мати на увазі, що все це стосується не лише літературного, але й науково-технічного перекладу, оскільки фахові тексти значною мірою увібрані в рамки контексту культури. Нерідко перекладач, недостатньо ознайомлений зі специфікою національної культури, яка іманентно проявляється у тексті вихідної мови, вдається до описового перекладу, що не може відповідати ілокуції автора тексту.

У зв'язку з інформаційним бумом, коли загальна кількість інформації подвоюється через кожні 8-10 років, виникає проблема її опрацювання. Тут маємо чергове протиріччя: з одного боку, вчений зобов’язаний стежити за новими досягненнями у своїй спеціальності, з іншого, ‒ він не в змозі віднайти й засвоїти інформацію необхідного обсягу. Та йому необов'язково знайомитися з усією літературою, де можлива наявність для вченого інформаційних "шумів", надлишкових чи відомих знань.

У науково-технічній літературі, як правило, розрізняють три типи інформації: 1) фактографічну ‒ інформація про факти, явища, процеси, події; 2) логіко-теоретичну ‒ повідомлення про методи отримання фактографічної інформації, висновків із фактів, посилання на джерело інформації; 3) оцінну ‒ вираження авторського ставлення до повідомлення. Зрозуміло, що найважливішою інформацією з точки зору оброблення тексту є фактографічна інформація, яка виражається переважно спеціальними одиницями підмови науки.

Розрізняють два види компресії тексту ‒ анотування та реферування. Анотування ‒ це максимально коротка характеристика матеріалу. Провести необхідний відбір літературних джерел допоможуть користувачеві їхні відповідні реферати, тобто короткі викладення наукової праці, статті, які передають головні ідеї, напрям наукового пошуку. Такий реферат може бути складений перекладачем, спеціалістом, інформаційним працівником.

На практиці розрізняють кілька видів анотування та реферування, причому реферат може включати в себе як попередній коментар усі етапи продукування анотації. Поетапний алгоритм має такий вигляд: 1) предметна рубрика (у т. ч. визначення відповідної галузі); 2) назва теми; 3) вихідні дані джерела; 4) стисла характеристика матеріалу; 5) критична оцінка першоджерела; 6) стислий виклад змісту; 7) висновки автора; 8) коментар референта. Зауважимо, що анотування включає в себе перші п'ять етапів, у той час як етапи 6-8 є прерогативою процесу реферування, яке, повторимося, може включати й перші п'ять етапів.

Із зростанням кількості джерел збільшується й число створювачів рефератів. Тому виникає необхідність розроблення методики автоматичного реферування. При цьому всі методи опираються на віднайдення ключових слів, у функції яких у науково-технічних текстах виступають термінологічні одиниці. При цьому терміни слугують основою формальною аналізу семантики тексту.

Прикладом методики спрощеного аналізу є алгоритм компресії інформації тексту. Під компресією тексту мається на увазі один із можливих варіантів його квазіреферування, тобто складання реферату на основі відбору й комбінування готових фрагментів тексту. Автоматизація процесу реферування є надзвичайно великою науковою й практичною потребою не стільки задля досягнення своєї мети (отримання реферату), скільки завдяки розробленню методології автоматичного визначення найсуттєвішого, цінного в науково-технічній інформації.

Лінгвістику й мовну практику здавна цікавить проблема "іноземних" слів, що виростає інколи до рівня соціальної. Найбільш суперечливим та складним у цьому відношенні є розмежування запозичень та власних слів. Набутий досвід дає можливість запропонувати перекладачам у цьому зв’язку кілька порад:



  1. Не варто шукати іноземне слово, якщо в рідній мові вже функціонує звична і вмотивована лексична одиниця з тим самим значенням.

  2. Якщо синонім, утворений на базі ресурсів рідної мови, збігається за вмотивованістю й кількістю лексичних складників з інтернаціоналізмом, то вживання першого більш доцільне через розуміння й органічне засвоєння внутрішньої форми рідного слова.

  3. Термінологічні лакуни (прогалини) бажано заповнювати наявними інтернаціоналізмами.

  4. У випадку неоднакової вмотивованості термінів-синонімів перевагу слід віддавати більш вмотивованим термінам.

Зауважимо, що під вмотивованістю тут розуміємо лексикосемантичну відповідність між внутрішньою формою (буквальним значенням) термінологічної одиниці та її лексичним значенням (дефініцією, тлумаченням).

Важливо постійно пам'ятати про переклад і перш за все про те, що ця лексема має в українській мові два значення: "процес" (тобто перекладацька діяльність) і "результат" (тобто її наслідок). Оскільки переклад у першому розумінні є змістовою й формальною переробкою оригіналу, оскільки треба спочатку визначити сутність оригіналу як джерела перекладацької праці, яка з цього боку повинна оцінюватись як когнітивна й вербальна дія перекладача. В іншому розумінні переклад є матеріалізованим результатом зазначеної дії і характеризується швидше не як наслідок словесної роботи перекладача (бо це і так зрозуміло і тому не зовсім вагомо для перекладознавства), а як відповідність оригіналу.

Кажучи принципово, така відповідність може бути тільки подвійною: "відповідає" ‒ "не відповідає". Але традиційно практика і теорія перекладу виділяють ще й третій рівень ‒ т. зв. своєрідну "золоту середину": "відповідає частково". У термінах перекладознавства ці три рівні визначаються як "адекватний" ("відповідає"), "вільний" ("не відповідає"), "дослівний" ("відповідає частково"). При цьому можна забути зараз про принципову другорядність цілого легіону синонімів до трьох названих термінів: "еквівалентний", "повноцінний" тощо для адекватного перекладу, "прикрашаючий", "авторизований" і т. ін. для вільного, "буквальний", "підрядковий" тощо, для дослівного. Але пам’ятати треба про те, що практика перекладу давно вже зафіксувала як незаперечний факт: у залежності від того, як перекладач сприймає статус (прагматику) оригіналу, суттєво змінюється кількісний (та й якісний) бік трьох вище названих рівнів: переклад (при одному й тому самому рівні адекватності, вільності, дослівності) може бути словниковим або текстовим, частковим або повним, комунікативним (прагматичним), фреймовим (ситуативним), інформативним (констатуючим), концептуальним (аналітичним), а також функціональним, дискурсним, рецептивним, інтерпретаційним тощо.

Отже, якість перекладу (взагалі, а не конкретного) залежить не тільки ‒ та й не стільки ‒ від здібностей оптимального професійного перекладача, а й від об’єктивної зрозумілості оригіналу, від його спроможності надавати вказаному типу перекладача, незалежні від останнього, підстави своєї перекладності.

У перекладознавстві давно вже існує письмово не зафіксований постулат, що переклад як наслідок діяльності перекладача завжди відповідає особливостям оригіналу, якщо в нього є чесні наміри та професійні знання. Відповідність перекладу оригіналу називається різними теоретиками по-різному: адекватність, функціональність, еквівалентність тощо, але постійно під цими термінами і поняттями (немає сенсу акцентувати зараз деякі істотно невеликі розбіжності між ними) мається на увазі тотожність, автентичність, рівноправність і т. ін. джерела та його іншомовного переоформлення, коли, зрозуміло, перед перекладачем не стоїть завдання спеціально обмежити зміст перекладу (наприклад, зробити переклад вибірковим, реферативним, анотованим тощо). Отже, найкращим за значенням терміном для відповідності перекладу оригіналу була б лексема "точність", але вітчизняне перекладознавство використовує (як, до речі, і весь інший світ) її іноземний синонім "адекватність" (від лат. adaequere – "прирівнювати, уподібнювати, приводити у відповідність" тощо).

Переклад є водночас явищем об’єктивним (наявність в оригіналі певної інформації, незалежної від перекладача) і суб'єктивним (пошук перекладачем відповідностей за індивідуальним сприйняттям). Отже, наповненість оригіналу загально конвенційним, принципово зрозумілим змістом та його суб’єктивне сприйняття перекладачем і створюють передумови адекватного перекладу.

Під адекватністю традиційно розглядається відповідність перекладу логічному змісту оригіналу та його стильовій манері.

Кожній одиниці мови оригіналу (тобто її відносно автономному мікроявищу) лінгвістика дійсно знаходить словниковий відповідник у мові перекладу. На цьому мікроперекладацькому принципі, до речі, і будуються всі двомовні словники. Але у тексті автономна мовна одиниця стає невід'ємним мовленнєвим компонентом цілого, втрачаючи свою словникову автономію і отримуючи нерозривні зв’язки як із сусідніми одиницями, так і з усім висловлюванням. Такий підхід до оригіналу треба назвати макроперекладацьким, оскільки на його просторі діють вже зовсім інші чинники, які перетворюють адекватність на феномен, майже невловимий для традиційного перекладу. Треба згадати стародавній, зовсім не примітивний перекладацький вислів "traduttori iraditori" ("перекладачі зрадники").

Сучасне перекладознавство знає два когнітивних полюси протилежних зарядів (можливість і неможливість повноцінного перекладу), і в ньому не припиняються спроби звести їх до цілісної гармонії, якщо навіть вона і буде лише удаваною. Так, у 1970 році значний майстер практики і непоганий дослідник теорії перекладу росіянин В. В. Левік заявив стосовно цих полюсів: "Мистецтво перекладача, як і мистецтво фокусника-ілюзіоніста, ґрунтується на обмані. Перекладач створює зовсім інше, зовсім не схоже на оригінал, але обманює нас ілюзією повної схожості".

Отже, адекватність це проблема не лише теоретична: чи можливо зберегти у перекладі концепцію оригіналу, тобто єдність ідейного змісту та художніх засобів його втілення. Зберегти цю єдність неможливо в першу чергу практично, оскільки, крім неминучого об'єктивного сприйняття оригіналу перекладачем як читачем-інтерпретатором, є ще і свавілля перекладача як митця, який переносить оригінал в інше мовно-мисленнєве середовище (тобто свавілля, яке називається індивідуальним стилем перекладача й зумовлено ситуацією вибору однієї одиниці мови з-поміж численного синонімічного ряду в лексиці, морфології, синтаксисі тощо або однієї одиниці літературознавчого багатства тексту, а також зумовлено прихильністю перекладача до якихось бажаних, улюблених засобів).

Традиційний, так званий адекватний переклад з будь-якою мірою наближення до оригіналу (на відміну від дослівного перекладу) є завжди обробкою, яка від справжньої (тобто "офіційної, самим перекладачем заявленої") відрізняється лише тим, що перекладач запевняє себе (та й то не завжди), що він перекладає, а не оброблює, хоч насправді він є теж "оброблювач". Закони, згідно з якими суб’єктивне бажання перекладача перекласти адекватно породжує об'єктивно обробку оригіналу, дуже складні: тут і філософія (дійсність та її художнє відбиття), й естетика (специфіка художньої творчості), і психологія (белетристика як мовний акт), і лінгвістка (закони мов оригіналу та перекладу), і літературознавство (позамовні компоненти художнього образу) тощо. Осмислення цих законів є прерогативою перекладознавця-теоретика, головним завданням якого сьогодні виступає вирішення питання про можливість зберегти у перекладі концепцію оригіналу. І тут основоположними будуть філософські, психологічні, лінгвістичні, літературознавчі та інші закони перекладацької діяльності, в якій треба виділяти та одну від одної відокремлювати (зрозуміло, лише для цілей аналізу) дві сфери: творчість художню і власне перекладацьку. І хоча ці обидві сфери в дійсності практично злиті в єдиний процес, теоретично все ж треба оцінювати їх окремо.
Список літератури
1. Чередниченко О. І. Про мову і переклад / О. І. Чередниченко. – К. : Либідь, 2007. – 248 с.

Лекція 4

СКЛАДОВІ ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ ПЕРЕКЛАДАЧА
Вимоги ринку праці підштовхують до роздумів про вдосконалення університетської підготовки письмових та усних перекладачів. Магістерські цикли дають змогу передбачити складну формулу такої підготовки, яка має відповідати потребам різних галузей діяльності. Автоматично виникає запитання: яку перекладацьку компетенцію ми хочемо отримати по закінченні магістерського циклу? Якщо сфера застосування перекладацької праці є заздалегідь відомою, то можна обмежити профілі підготовки практичними завданнями конкретної галузі. У протилежному разі підготовка тяжіє до набуття багатоцільового, універсального характеру, і більшість університетів готує перекладачів, здатних працювати у будь-якій галузі, зокрема в управлінській, бізнесовій, технічній чи мистецькій. Цей другий тип підготовки все ж має свої переваги, оскільки дає змогу майбутнім магістрам перекладу розраховувати на різні сегменти ринку праці.

Критерії перекладацької компетенції випливають із функцій, які виконує переклад у сучасному світі. Є підстави вважати, що цей вид людської діяльності призначений для виконання чотирьох основних функцій.

1. Переклад був і залишається потужним засобом спілкування між людьми, народами і культурами. Для забезпечення такого опосередкованого спілкування потрібно мати відповідну мовну та культурну компетенцію у вихідній та цільовій мовах.

2. Переклад є засобом передавання знань, що окреслює його когнітивну функцію. Реалізація цієї функції вимагає від перекладача володіння солідним когнітивним багажем та референційною компетенцією у конкретній галузі.

3. Переклад створює новий текст, який входить у стилістичну систему іншої мови та іншої культури і, отже, має враховувати їхні рецептивні можливості. Креативна функція перекладу передбачає стилістичну компетенцію, тобто володіння мовленнєвими жанрами і репертуаром виражальних засобів у межах окремого жанру. Саме ця перекладацька компетенція є запорукою адекватного сприйняття інформації, відтвореної засобами цільової мови.

4. До традиційних функцій перекладу, про які йшлося вище, нещодавно додалася порівняно нова функція, зумовлена глобалізацією світового інформаційного простору. Вона полягає у захисті менш поширених мов від тиску однієї або кількох глобальних мов, які прагнуть захопити інформаційний простір. Захисна функція перекладу ставить перед перекладачами суворі вимоги: чинити опір надмірному іншомовному впливові, берегти національну культурну спадщину та сприяти розвиткові і поширенню її головного надбання ‒ рідної мови.

Для досягнення необхідної культурної компетенції двомовність (білінгвізм) має доповнюватися двокультурністю (бікультуризмом). Це передбачає володіння довготерміновими та короткотерміновими соціокультурними, або фоновими, знаннями, включаючи ключові концепти двох контактуючих культур, їхні реалії та символи.

Курс лінгвокраїнознавства покликаний допомогти набуттю майбутнім перекладачем соціокультурних знань. Однак потрібні ще й курси літератури, читання художніх та публіцистичних текстів. Це дає змогу краще пізнати культурні відмінності, які часто лежать в основі труднощів розуміння та перекладацьких похибок.

У вихідному тексті соціокультурна (фонова) інформація сигналізується наявністю власних назв, слів-реалій та особливих національно маркованих образів (асоціативних реалій), які нерідко є важкоперекладними. Магістр перекладу має бути здатним ідентифікувати ці елементи і знати найпоширеніші об’єктивні та асоціативні реалії в обох культурах, а також національні символи. Досить часто вони приховані у фразеологічних зворотах та прислів’ях, засвоєння яких є надзвичайно важливим для перекладача. Наприклад, в англійській традиції ім’я Джек у фразеологізмі Jack of all trades символізує майстра на всі руки. У французькій традиції власна назва середньовічного замку Вовер увійшла до фразеологічного виразу аu diable vauvert як символ дуже віддалених місць і за законом аналогії перетворилася в розмовному мовленні на фактичний омонім прикметника "зелений" (пор. аu diable vert).

В українській традиції гарбуз став символом чоловічої невдачі у спробі одружитися, а в широкому розумінні ‒ будь-якої невдачі. Ось чому дослівний переклад виразів "дати гарбуза", "отримати гарбуза" нічого не скаже представникам англомовних або франкомовних культур. Натомість є точно такий самий символічний образ в іспанській культурній традиції (пop. ісп. dar el calabaɀa).

Порівняння мов як форм культури відіграє першорядну роль у процесі навчання перекладу. Спираючись на добре знання культурних традицій, таке порівняння дає змогу виявити в обох мовах різноманітні відповідності, які полегшують перекладацьку діяльність, та розбіжності, які перешкоджають їй. Засвоєння розбіжностей має на меті подолання мовних перешкод (термін Ж. Мунена), аби уникнути небажаних інтерференцій та буквалізмів, які можуть спричинити непорозуміння.

Опанування норм вихідної та цільової мов сприяє виробленню умінь легко змінювати код усного та письмового висловлювання і застосовувати різні типи лексико-граматичних трансформацій з метою збереження норми цільової мови.

Стосовно лексичного рівня треба знати, де і як застосовуються такі можливі трансформації, як: рекатегоризація, тобто зміна морфологічної категорії слова; синонімічна заміна, гіпонімічна заміна (трансформація конкретизації); гіперонімічна заміна (трансформація генералізації); зміна причинно-наслідкових відношень (модуляція); уживання лексичних конверсивів (зокрема дієслів, що описують той самий процес або ту саму ситуацію з протилежних точок зopy.

На синтаксичному рівні потрібне вміння застосовувати різні способи переформулювання речень, а саме: зміна порядку слів; зміна суб’єктно-об’єктних відношень; заміна активного стану пасивним і навпаки; антонімічний переклад; об’єднання та роз’єднання речень; прийоми лексико-синтаксичної компресії та декомпресії.

Оволодіння згаданою технікою досягається на практичних заняттях з перекладу текстів, з коментування перекладів, а також при виконанні комплексу вправ, які навчають використовувати різноманітні типи лексико-граматичних трансформацій.

Мовна компетенція перекладача покликана забезпечити еквівалентність перекладу щодо оригіналу на двох основних рівнях: системному (формальному) і текстовому (комунікативному). Звідси випливають два типи еквівалентності, які можуть характеризувати відношення цільового тексту до вихідного і які фактично перебувають у діалектичній залежності один від одного. Їх називають "формальною еквівалентністю" (або "формальною відповідністю", за Кетфордом) та "динамічною (функціональною, прагматичною) еквівалентністю" (Найда, Коллер). Для другого типу еквівалентності краше підходить термін "адекватність", який дає змогу чітко розмежувати поняття еквівалентного перекладу й адекватного перекладу. Останній може бути еквівалентним на системному рівні (мова), тобто спиратися на міжмовні відповідники, але він може і не бути таким у разі, якщо формальний відповідник не передає функцію тексту оригіналу і комунікативну мету стосовно одержувача. Обидва підходи до перекладного тексту слід обов’язково враховувати в навчанні перекладачів.

Наголошуючи на холістичному характері тексту як цілісного об’єкта перекладу, в якому всі елементи взаємозв’язані єдиною концепцією і підпорядковані єдиній меті, варто поставити адекватність або текстову еквівалентність на вищий щабель порівняно з системною (формальною) еквівалентністю в ієрархії параметрів якості перекладу.

Що стосується референційної компетенції, то очевидно, що вона є передумовою успішної роботи перекладача в конкретній галузі (технічній, юридичній, дипломатичній, мистецькій тощо). Для цього потрібні достатній фонд позамовних предметних знань і навички здобувати такі знання за допомогою різних джерел, як друкованих, так і інформатизованих. Тож референційна компетенція сьогодні неможлива без технічної компетенції, яка передбачає уміння користуватися різноманітними засобами добування інформації. Йдеться, зокрема, про доступ до електронних баз даних у мережі Інтернет, користування електронними енциклопедіями, термінологічними глосаріями, двомовними та багатомовними словниками, а також програмами машинного перекладу. Навчальний план для магістрів перекладу містить спеціальні курси, які допомагають розвивати референційну та технічну компетенцію. Мова йде про курси термінознавства, комп’ютерної лексикографії, інформаційних технологій у перекладі, науково-технічного, ділового, юридичного та інших типів перекладу. Однак жоден курс не може замінити щоденної самостійної роботи майбутнього перекладача над підвищенням рівня своєї компетенції шляхом створення тематичних досьє для певної галузі, укладання власних глосаріїв, опрацювання спеціальної літератури тощо.

Переклад потребує стилістичної компетенції, яка передбачає глибокі знання мовленнєвих (або дискурсивних) жанрів та їхньої стилістики, адже саме від неї залежить вибір виражальних засобів. Стилістика жанру складається з певного стилістичного інваріанта, характерного для всіх текстів цього типу, допускає варіативну частину, зумовлену авторською концепцією конкретного тексту. Знання стилістичного інваріанта, або, як його ще називають — жанрово-стилістичної домінанти, є неодмінною умовою успішного виконання перекладачем своєї місії. Кожен дискурсивний жанр має свою естетику (остання не зводиться лише до художньої естетики) і свою комунікативно-прагматичну мету, які мають бути відтворені в перекладі. Для цього потрібно врахувати і відновити в перекладеному тексті такі складові жанрово-стилістичної домінанти, як композиційна будова, лексичний та синтаксичний контексти.

Звичайно, стилістична компетенція набувається у процесі практики перекладу. Тим часом курс порівняльної стилістики може допомогти розв’язанню цієї проблеми в разі, якщо увага акцентуватиметься на стильових розбіжностях двох мов і шляхах їхнього подолання.

Описані тут складові професійної компетенції перекладача є спільними для двох основних видів перекладацької діяльності – письмової й усної. Натомість усний переклад (interpreting, interpretation, interpretaɀione) висуває додаткові вимоги до перекладача, пов’язані зі специфікою саме цього виду діяльності. Сукупність таких вимог, включаючи правила поведінки усного перекладача, прийнято називати деонтологією усного перекладу.

Головна відмінність між письмовим і усним перекладом полягає в тому, що останній забезпечує безпосередньо міжособистісне спілкування. Це вимагає відповідних знань у галузі психології та етики такого спілкування. Оскільки в усному перекладі задіяно, окрім читання і письма, два інші види мовленнєвої діяльності, а саме слухання і говоріння, то це покладає на перекладача обов’язки сприймати і вміти розпізнавати різні типи усного мовлення, правильно артикулювати власні висловлювання, тобто дотримуватися норм літературної вимови. Отже, необхідний високий рівень фонетичної компетенції у плані аудіювання та вимовляння як у рідній, так і в іноземній мові.

Що стосується читання і письма, то вимоги до них теж мають свою специфіку в різних ситуаціях усного перекладу. Загалом цей вид діяльності не можна уявити без застосування техніки швидкочитання і швидкозапису, які супроводжують ті чи інші підвиди усного перекладу. Наприклад, швидкочитання вихідного тексту (про себе) є неодмінним компонентом усного перекладу з аркуша і відбувається паралельно з його промовлянням цільовою мовою. Аналогічна техніка застосовується при синхронному перекладі із зоровою опорою на попередньо не перекладений текст оригіналу.

Системи швидкозапису є надзвичайно корисними для усного послідовного перекладу, оскільки дають змогу вирішити проблему меморизації, або запам’ятовування, значних обсягів інформації, яка передається. Попри те, що такі системи скеровані на передавання цілісних думок, а не окремих слів, і давно відомі у світі як "мови стрілок" (зокрема, системи швейцарця Розана та росіянина Міньяра-Бєлоручева), кожен кваліфікований усний перекладач виробляє для себе власну систему швидкозапису інформації, яка, як правило, базується на поєднанні графічних символів та літерних скорочень слів.


Каталог: library -> docs -> rio -> 2013
2013 -> Методичні вказівки до проведення практичних та семінарських занять І самостійної роботи з дисципліни «Складання процесуальних документів»
2013 -> Методичні вказівки для підготовки до практичних занять для студентів спеціальностей «Економіка підприємства»
2013 -> Методичні вказівки до проведення практичних (семінарських), індивідуальних занять та самостійної роботи із дисципліни «Кримінальний процес України»
2013 -> Методичні вказівки до проведення практичних (семінарських), індивідуальних занять та самостійної роботи із дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів України»
2013 -> Методичні вказівки до лекційних, практичних занять
2013 -> Програма практики для студентів напряму підготовки 050701
2013 -> Методичні вказівки до виконання кваліфікаційної роботи для студентів спеціальності 030504 "Економіка підприємства" для усіх форм навчання
2013 -> Методичні вказівки до виконання практичних робіт, самостійної роботи та одз з курсу «патентно-кон’юнктурні дослідження»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка