Кримінологія загальна І Особлива частини Підручник Міністерство освіти І науки України Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого Кримінологія



Сторінка1/7
Дата конвертації22.09.2018
Розмір4.72 Mb.
#50607
  1   2   3   4   5   6   7




КРИМІНОЛОГІЯ

Загальна і Особлива частини

Підручник

Міністерство освіти і науки України

Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого



Кримінологія

Загальна і Особлива частини


Підручник

За редакцією професора В.В. Голіни

і професора Б.М. Головкіна

Затверджено Міністерством освіти і науки України

як підручник для студентів юридичних спеціальностей

вищих навчальних закладів

Харків


«Право»

2014


ББК 67.9(НУКР) 73

К82
Рекомендовано вченою радою Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого (протокол № від 2014р.)
Рецензенти:

В.М. Дрьомін, доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент НАПрН України;



О.М. Костенко, доктор юридичних наук, професор,

академік НАПрН України;



В.І. Шакун, доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент НАПрН України


Автори підручника:

В.В. Голіна – доктор юридичних наук, професор (вступ, розд. 1, §1,2,4 розд. 4, розд.9,11,18, § 1,2,4 розд. 26,30,31); Б.М. Головкін, доктор юридичних наук, професор (розд. 5,7,8,15,23); М.Ю. Валуйська – кандидат юридичних наук, доцент (§1 розд. 21 у співав. з І.О.Доброрезом, §2-3; розд. 25); І.О. Доброрез – кандидат юридичних наук, доцент (§1 розд. 21 у співавт. з М.Ю. Валуйською); М.Г. Колодяжний – кандидат юридичних наук, ст. наук. співробіт. (розд. 22,33); О.В. Лисодєд – кандидат юридичних наук, доцент (розд. 10,12,19); С.Ю. Лукашевич – кандидат юридичних наук, доцент (розд. 13, §3 розд.2); В.Ф. Оболенцев – кандидат юридичних наук, доцент (розд. 2, §3 розд. 4, розд. 16,24); В.В. Пивоваров – кандидат юридичних наук, доцент (розд. 20,32); О.Ю. Шостко – доктор юридичних наук, професор (розд. 3,6,27,28,29); О.Ю. Юрченко – кандидат юридичних наук, доцент (розд. 14,17).
Кримінологія: Загальна та Особлива частини: підручник/ В.В. Голіна, Б.М. Головкін, М.Ю. Валуйська, О.В. Лисодєд та ін..; за ред. В.В. Голіни і Б.М. Головкіна. – Х.: Право, 2014- с.
ISBN 978-966-458-098-1
Загальна частина підручника присвячена розгляду теоретичних основ кримінологічної науки: предмету, методології і методики, історії розвитку кримінологічних ідей, поняття та вимірам злочинності, її детермінації, особистості злочинців і потерпілих від злочинів, кримінологічній політиці в Україні, запобіганню злочинності, кримінологічного прогнозування і планування, світовому досвіду боротьби зі злочинністю.

В Особливій частині представлені сучасні уявлення про кримінологічні характеристики, методи і технології запобігання та протидії окремим частинам та видам злочинності.

Для студентів, аспірантів, викладачів юридичних вищих навчальних закладів освіти, працівників правоохоронних і правозастосовчих органів, органів влади і управління, громадських організацій і громадян.

ББК 67.9 (4УКР) 6я73

©В.В. Голіна, Б.М. Головкін,

М.Ю.Валуйська, та ін.

© «Право»

Вступ

Кримінологія — соціально-правова наука, яка вивчає закономірності злочинності, особу злочинця, причини і умови злочинності та її окремих видів, напрямки і заходи її запобігання. Це — предмет науки. Як суспільна наука кримінологія теоретично осмислює і систематизує об’єктивні знання стосовно свого предмета, на основі аналізу даних кримінологічних досліджень описує, пояснює та прогнозує розвиток його складових явищ. Отримання кримінологією наукових знань про злочинність, особу злочинця, кримінальну детермінацію має на меті належне забезпечення щодо розробок і впровадження у практику боротьби зі злочинністю оптимальних заходів її запобігання в Україні. За висловленням Вольтера, запобігання злочинності є справжньою юриспруденцією у цивільному суспільстві. Отже, кримінологія має свій предмет, систему, методику досліджень. Разом з тим вона тісно пов’язана з філософськими, правовими, суспільними, правознавчими та технічними науками.

Навчальна дисципліна «Кримінологія» створена відповідно до методичних рекомендацій щодо структури, змісту та обсягу підручників і навчальних посібників для вищих навчальних закладів. Вона складається із Загальної й Особливої частин, у яких розглядаються теоретичні та прикладні питання науки. У Загальній частині викладається понятійний апарат кримінології (поняття злочинності, її природа, кількісно-якісні показники, особа злочинця, причини й умови злочинності й окремої злочинної поведінки, методики кримінологічних досліджень, теорія запобігання злочинності). Особлива частина кримінології присвячена кримінологічній характеристиці, особі злочинця, причинам і умовам та запобіганню окремим видам злочинних проявів, які виділяються за їх мотивацією, контингентом злочинців, локалізацією тощо.

Мета навчального курсу — надати студентам науково обґрунтовані уявлення про сучасний стан злочинності в Україні і у світі, кримінологічні риси особи злочинця і потерпілого, негативні явища й процеси, які її обумовлюють, а також про теорію запобігання злочинності. Крім того, привити студентам навички самостійного комплексного аналізу кількісно-якісних показників злочинності, організації та впровадження заходів запобігання злочинності у територіальному масштабі. Слід також зауважити, що статистичні дані про кількісно-якісні показники злочинності та її прояви надаються за попередні до видання підручника роки, а тому студенти повинні статдані за наступні роки отримати самостійно.

Перед студентами при вивченні навчальної дисципліни «Кримінологія» стоять такі завдання:

– засвоїти на лекціях основні терміни і поняття кримінологічної науки, вміти розкривати їх зміст і використовувати при викладанні певних тем дисципліни;

– знати основні кількісно-якісні показники сучасної злочинності та її проявів в Україні. Треба мати на увазі, що ці показники за 2012 рік, у зв’язку з введенням Єдиного реєстру досудових розслідувань, надані офіційною статистикою тільки за 11 місяців 2012 року;

– закріпити на практичних заняттях за допомогою методичних матеріалів навички теоретично і емпірично обґрунтувати напрями та заходи запобігання злочинності;

– розвити на практичних заняттях, при написанні рефератів, конт­рольних і курсових робіт вміння самостійно аналізувати кримінологічний стан злочинності у регіоні, складати методичні засоби щодо проведення локальних кримінологічних досліджень, програмувати заходи запобігання окремим проявам злочинності на окремому об’єкті, районі та у територіальному масштабі.

Підручник забезпечений контрольними питаннями і завданнями для самоконтролю, апаратом для орієнтації в матеріалах підручника (іменний та предметний покажчики, бібліографія до кожної частини) для поглибленого вивчення курсу.

Видання орієнтоване на активізацію самостійної творчої роботи студента, формування професійно значущих умінь, що дозволяє створити необхідні умови для успішної навчальної, а згодом і практичної діяльності.



ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Розділ 1.Поняття, предмет і система кримінології
§1. Поняття і визначення кримінології як науки

Кінець XIX і початок XX століть позначився появам ряду природознавчих наук, які спираючись на емпіричні дослідження, намагатись надати аргументовані відповіді на питання про природу людину та її поведінку, суспільства, його структуру, позитивні і негативні сторони, шляхи подолання його вад і недосконалостей. Серед цих питань були і питання про природу злочинності, витоки суспільно небезпечних дій, особу злочинця, формуючих злочину мотивацію причин й умов тощо. Кримінальне право, як вчення про злочин і покарання, в силу своїх традиційних вихідних положень невзмозі було дати відповіді на зазначені питання. Потрібні були інші методи дослідження цих питань і пошук інших, ніж репресивні кримінально-правові заходи, які, за свідченням практики, виявилися недостатньо продуктивними, а іноді і недоцільними. Як альтернатива кримінально-правовим заходам, інтенсивно теоретично обгрунтовується запобіжний напрям протидії злочинності, для розробки і впровадження якого одних кримінально-правових знань і догматичного методу дослідження було недостатньо. Потрібна була нова динамічна наука, яка б зосередила свою наукову увагу, з одного боку, на розробці теорії і осмисленої практики нерепресивної протидії злочинності, а з другого, - інтегрувала і пристосовувала для цього наробки інших галузей знань.

Такою наукою з часом стала кримінологія. З її появою позначилися два напрями протидії злочинності: кримінально-правова репресія і кримінологічне запобігання злочинності.

Що стосується самого терміну «кримінологія», то в перекладі дослівно (від латинської «crimen» - злочин і грецької «logos» - вчення) означає вчення про злочин. Вважають, що свою назву сучасна наука про злочинність отримала у 1885 році, коли у м.Турині (Італія) була опублікована книга італійського вченого і судді Рафаело Гарофало (1852-1934рр.) під назвою «Кримінологія». Ця книга з підзаголовком «Природа злочинності та теорія покарання» складалася з трьох глав: «Злочинність», «Злочинець», «Репресія» і, за думкою вчених, констатувала нову за світоуявленням і методикою дослідження позитивну науку, спрямовуючи криміналістів на нові шляхи, і посилюючи впевненість, що на одних абстракціях і далеких від дійсності конструкціях неможливо побудувати належну систему протидії злочинності (М.П. Чубинський).

Отже, поступово наука вийшла за межі своєї назви і стала розглядатися як область упорядкованих знань про природу і сутність злочинності, про особу злочинця, систему детермінант, що її породжують або сприяють злочинним проявам, про соціальні, правові та інші за галуззю знань заходи їх запобігання.

Більш як 200 років кримінологія розвивається у різних напрямах в залежності від теорій злочинності, особи злочинця, детермінації злочинності. Віхами у кримінології є класичний, соціологічний, антропологічний, соціобіологічний, психологічний та інші напрями розвитку науки. Сучасна світова кримінологія, а в деяких країнах соціологія злочинності являє собою різну за змістом теорію і практику запобігання злочинності. Не дивлячись на певний різнобіг національних підходів до проблеми злочинності, кримінологів, як відмічається у спеціальній літературі, єднає 3 фактори:



  • уявлення про кримінологію як позитивну емпіричну науку, основним завданням якої є отримання достовірних знань про злочинність, особу злочинця, причини й умови скоєння злочинів;

  • прагнення адекватно оцінити, описати і пояснити ці феномени;

  • забезпечення політиків ефективною стратегією впливу на злочинність, винахід фундаментальних принципів успіху у протидії злочинності, вирішення проблеми декриміналізації суспільства.



§2. Предмет кримінології

Предметом будь-якої науки є певні фрагменти реальної дійсності, які нею вивчаються з метою їх пізнання і завдяки якому визначаєтья профіль науки.

Основними складовими частинами (елементами) предмету кримінології являється:


  • злочинність як соціально-правове явище;

  • злочинні прояви;

  • особа злочинця;

  • детермінація злочинності;

  • запобігання злочинності.

Злочинність розглядається у кримінології як соціальне явище, як негативна суспільно небезпечна властивість будь-якого соціуму породжувати у масових масштабах злочини. Учинення багатьох злочинів – це не якась виняткова, гранично ірраціональна людська поведінка (хоча такі факти теж мають місце), а дуже поширена і для значної кількості населення раціональна, звична, навіть економічно вигідна поведінка. Злочинність піддається статистичному виміру, завдяки чому держава і суспільство мають певне (але не повне) уявлення про рівень соціальної небезпеки цього явища. Злочинність залежить від стану суспільства, яким звужується або поширюється злочинна мотивація.

Злочинні прояви – це різновиди злочинності, які і утворюють злочинність як множинність злочинів. Саме вони створюють прикладну кримінологію, яка концентує у собі відповідну інформацію стосовно того чи іншого конкретного виду злочинності (наприклад, корислива злочинність, злочинність неповнолітніх, рецидивна злочинність, тощо), визначаючи тим самим специфіку його кримінологічної характеристики, детермінації, особи злочинця і напрями запобігання.

Наступним основним елементом предмету кримінології є особа злочинця. Злочинність – породження деструктивності суспільства і осіб, які вчиняють злочини, тобто злочинців. Оскільки злочинець, як особа засуджена судом за вчинення злочину – це суспільна більш менш соціалізована людина, то в сучасній кримінології особа злочинця на різних рівнях наукової абстракції досліджується не як уроджена злочинна особа з певною генетично закладеною злочинною програмою, а як продукт недостатньої соціалізації і негативного соціального впливу. Фундаментальним у вітчизняній та й світовій кримінології є положення, що майбутнім злочинцем особа стає внаслідок слабкої позитивної соціалізації. Однак це не виключає, що у різні періоди становлення і розвитку особистості, певний вплив можуть мати деякі генетичні (біологічні, психологічні, фізіологічні тощо) вади, відхилення, інстинкти, які ускладнюють засвоєння позитивних суспільних вимог або у подальшому сприяють формуванню злочинної мотивації. Кримінологія досліджує особу злочинця як поняття високої наукової абстракції, як узагальнений тип певної частини чи групи злочинів і як конкретного злочинця. В межах цього елементу предмета вивчається співвідношення соціального і біологічного в особі злочинця, дається кримінологічна характеристика та створюється типологія злочинців.

Вітчизняна кримінологія у своїх наукових розвідках керується діалектичним принципом всебічної об'єктивної закономірності і обумовленості усіх явищ природи і суспільства, у тому числі визнання закономірності людської волі і людської поведінки (детермінізм). Детермінантами злочинності, а на видовому і індивідуальному рівнях злочинних проявів – причинами й умовами – виступають об'єктивні і суб'єктивні чинники (іноді їх називають фактори), взаємозв'язок яких формує у соціумі криміногенний потенціал, а також шкідливі зразки поведінки, що за певних умов проявляють себе у виді особистісного й соціально масового порушення моральних заборон і правових ( у тому числі й кримінально-правових) норм.

Запобігання злочинності – кінцева мета кримінології. Саме в лоні кримінологічної науки зароджуються теоретичні засади, визрівають основні напрями і заходи організованої протидії злочинності. Запобігання злочинності як соціального явища, її злочинних проявів окремих злочинів мислиться як єдність загальносоціальних і спеціальних видів діяльності держави і суспільства. Запобігання злочинності, як важливий елемент інтегративної системи науково обгрунтованої протидії злочинності, включає в себе безліч різноманітних запобіжних заходів, чітких визначень рівнів і напрямів запобіжної діяльності субєктів, їх компетенції, природи самих заходів, прогнозування і планування, ресурсного забезпечення тощо. Все це потребує наукового обгрунтування, експерементування, розумного впровадження і грамотного управління процесом запобігання злочинності. Ніяка наука і практика, крім теоретичної і прикладної кримінології, на сьогоднішній день цього здійснити не здатна.

Крім того, предметом кримінології охоплюються такі його елементи, як: кримінологічна політика, історія зарубіжної і вітчизняної кримінології, методологія і методика кримінологічних досліджень, віктимологія, сімейна та інші різновиди кримінології, так звані «фонові явища» (алкоголізм, наркоманія, порушення норм соціальної моралі, громадського порядку і безпеки, деякі адміністративні правопорушення, проституція, бідність, безробіття, віктимність і віктимізація та ін.), що кореляційно або іншим різновидом детермінант пов'язані зі злочинністю.



§3. Місце кримінології у системі наукових знань

Розгляд питання про місце кримінології у системі наукових знань зачипає щонайменш два аспекти: про самостійність кримінології як науки і зв'язок її з іншими суспільними і природничими науками.

Кримінологія – наука, наукові розвідки якої торкаються багатьох сторін природи, буття, свідомості: від генетичних властивостей людини у пошуку механізмів її поведінки до суспільних протиріч, як джерело детермінант злочинності.

Існує чотири основних поглядів на кримінологію як науку.

Кримінологія – соціологія злочинності (Ю.Д. Блувштейн, А.Ф. Зелинский, І.П. Рущенко та ін.) Частково це вірно, бо в соціології взагалі розглядається суспільна девіація. Але злочинність проявляється як соціально-правова девіація і учений має справу не взагалі з природою злочинності, а з реальними її кримінально-правовими проявами (насильницька злочинність, злочинність неповнолітніх, економічна злочинність тощо). Тому наука повинна бути тісно пов'язана з кримінально-правовими, а якщо точніше то й юридичними науками і потребує досконалого знання цих наук. Аргумент щодо офіційного признання кримінології юридичною наукою означає, що кадри кримінологів комплектуються з осіб, які мають базову юридичну освіту, лише підтвердження думки про підготовку на цій базі кадрів кримінологів-спеціалістів. Вважаємо, що кримінологія повинна бути автономною від соціології наукою.

2. Кримінологія – юридична кримінально-правова дисципліна, частина кримінального права, оскільки ті явища, які вона вивчає і яким запобігає, мають юридичну характеристику та нормативно регулюються (А.А. Герцензон та ін.). Відома позиція, яка поділяється й досі, що кримінологія вийшла з кримінального права, а тому і понятійно, і змістовно, і ідеологічно вона знаходиться під впливом останнього, що врешті решт робить її придатком кримінального права, тобто соціологією кримінального права. Але якщо звернутися до засновників кримінології, особливо ідей запобігання злочинності Ч. Беккаріа, і диференціації наук А.Фейєрбаха, який запропонував виділити з кримінального права самостійні галузі знань – кримінальну психологію, філософію покарання, кримінальну політику, то стає зрозумілим, що предмети кримінології і кримінального права різні. Створити теорією запобігання злочинності, здійснити наукове прогнозування злочинності та її проявів, планування, керування і контролювання соціального процесу впровадження запобіжних заходів кримінальне право не здатне.

3. Кримінологія – міждисциплінарна, навіть, комплексна наука, в якій наведені і юридичний, і соціологічний, і психологічний, й інші пласти теоретичних положень, а також практичної інформації (І.М. Даньшин). «Комплекс» (від лат. complexsus зв'язок, сполучення) – сукупність предметів, явищ, що складають ціле. Як зазначається у кримінологічній літературі, введення до визначення природи кримінологічної науки ознаки «комплексна» не сприяє розумінню її походження і змісту. Очевидно, може йтися про знання, методи дослідження з комплексу наук, якими частково користується кримінологія, тобто предмет науки підмінюється притягненням знань інших наук для його пояснення. І взагалі наукознавство у диференціації наук не використовує понятя «комплексність» (А.П. Закалюк, І.К. Туркевич). Крім того, виникає питання: щодо базової підготовки кримінолога: юрист, психолог, педагог, соціолог, економіст? Сьогодні саме юристи (а краще було б сказати кримінологи-спеціалісти) вирішують усі сквозні проблеми запобігання та протидії злочинності і допомогає їм у цьому кримінологічна наука як самостійна галузь знань. Кримінолог – не універсальний спеціаліст, який здатний дати галузеві рекомендації (економічні, політичні, соціальні, психологічні тощо). Його завданням є лише аналіз відозмін злочинності, результативності заходів її запобігання тощо.

4. Кримінологія – загально-теоретична наука для усіх наук кримінально-правового циклу (кримінологічного, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, судової психології та ін.) Співвідношення кримінології і цих наук можна порівняти із співвідношенням теорії держави і права і інших юридичних наук (А.І. Долгова). Підтримки ця позиція не знаходть, бо кримінологія не розробляє, наприклад, теорію злочину і покарання, не втручається в проблеми кримінального процесу і криміналістики та ін., а ці науки, у свою чергу, далекі від теоретичних осмислень предмету сучасною кримінологією.

Отже, кримінологія – це сучасна самостійна наука, яка має свій предмет і методи його дослідження, котра інтегрує і переробляє набутки інших галузей знань для пояснення свого предмету і для потреб практики запобігання та протидії злочинності.

Другим аспектом питання про місце кримінології у системі наукових знань є обгрунтування необхідності більш менш тісних її зв'язків з соціальними і природознавчими науками і практиками. Наявність таких зв'язків – характерна риса кримінології. Кримінологія для підтвердження складних наукових гипотез стосовно природи злочинності та її окремих проявів, особи злочинця, детермінант, розробки теорії запобігання злочинності «вимушена» спиратися на передові досягнення у осмисленні своїх предметів таких наук як філософія (філософія злочинності), соціології (соціологія злочинності), теорія держави і права, психологія, педагогіка, соціальна психологія, кримінально-правові, адміністративно-правові науки, медицина, екологія, генетика, генна інженерія, кібернетика, політологія, культурологія, релігієзнавство, економіка, демографія та ін. Злочинність – явище і соціальне, і біологічне, і історичне, і психологічне і генетичне, це відноситься і до природи особи злочинця – людини, кримінальну мотивацію і кримінальні дії якої іноді чітко і зрозуміло неможливо пояснити з позиції лише кримінологічних знань. Як сказав І.І. Карпець, видатний кримінолог сучасності, кримінологія «сигналізуюча» наука. Вона нагадує державі, суспільству, науковій спільноті, практикам про нагальні проблеми запобігання та протидії злочинності.



§4. Структура кримінології. Загальна і Особлива частини.

Кримінологічна класифікація злочинів

Історично склалося так, що вітчизняна кримінологія формувалася за часів, коли від науки вимагалося не тільки теоретичних знань, їх інтепретації щодо предмету науки, але й практичної реалізації ідей. Тим більше, що кримінологія навіть у лоні кримінального права, все помітніше репрезентувала себе як наука, спрямована на нерепресивний напрям протидії злочинності. Така спеціалізація науки вимушувала кримінологію здійснювати дослідження, науково втручаючись у сферу природи, буття, суспільства, свідомості. Вітчизняна кримінологія функціонально перетворювалась із науки описової, пояснювальної у прогностичну і регулятивну, тобто кримінологія представляє собою структурність як теоретичних, стосовно свого предмету, так і прикладних, відносно до окремих злочинних проявів, знань, де загальні теоретичні знання конкретизуються і набувають практичного характеру.

Структура [лат. structura] – взаєморозташування і зв'язок складових частин чого-небудь; побудова. Слід, на наш погляд, розрізняти структуру кримінології як науки і як начальної дисципліни у вітчизняному вимірі. Структура кримінології як науки багато у чому залежить від країни її становлення, традицій науки, методологічних засад учених або школи, соціальних і кримінологічно значущих проблем, рівня і результатів їх дослідження, потреб практики тощо (наприклад, Г.Шнайдер «Криминология»; В. Фокс «Введение в криминологию»; Д. Шестаков «Криминология» та ін.).

До структури кримінології як навчальної дисципліни є інші вимоги. Тут повинен діяти принцип логічності, послідовності викладення основних знань стосовно природи злочинного і злочинності, їх детермінант, особи злочинця, запобігання злочинності,кримінологічної характеристики її частин і проявів. З урахуванням того, що вітчизняна кримінологія дійсно починалася в надрах кримінального права і формально об'єднана в наукову спеціальність з кримінальним і кримінально-виконавчим правом, хоча за своїм предметом кримінологія відокремлена, традиційно за аналогією з кримінальним правом поділяється на Загальну і Особливу частини.

Загальна частина містить теоретичний матеріал стосовно визначення, предмету, методу і системи кримінології, методології і методики кримінологічних досліджень, історії виникнення кримінологічних ідей і появи самої науки кримінології, проблем злочинності, обумовленості її соціальними та іншими за природою детермінантами, особи злочинця, віктимологічного вчення про жертву злочинів, теорії запобігання злочинності, її прогнозування і планування відповідних заходів, їх ресурсного забезпечення та ін.

Особлива частина досліджує і надає кримінологічну характеристику окремим злочинним проявам, їх причинам й умовам, особі злочинця та заходів запобігання. Особлива частина кримінології складалася і продовжує складатися та вдосконалюватися за різними класифікаторами. Взагалі класифікація – це розподіл якоїсь різноякісної множини на певні групи або класи, які мають схожі риси або кримінологічну характеристику. Під кримінологічною характеристикою розуміється достатня інформація про конкретний вид (частину, підвид) злочинності. Цим поняттям охоплюється кількісно-якісні показники про даний вид злочинів, про особу злочинця і особу потерпілого.

У перших вітчизняних підручниках з кримінології (1966, 1968рр. та ін.) їх Особлива частина була майже тотожня Особливій частині кримінального права. У наступних підручниках з кримінології її автори відступають від кримінально-правової класифікації злочинів за родовим об'єктом посягнення і використовують інші класифікатори: особливість кримінальної мотивації та глибина антисуспільної спрямованості особи злочинця; контингент злочинців; сфера злочинних проявів; усталеність злочинної діяльності; місце злочинних проявів тощо. Ця група може включати корисливу, насильницьку, корисливу насильницьку злочинність; економічну злочинність; професійну, рецидивну, організовану злочинність; пенітенціарну злочинність та ін. Друга група – злочинність неповнолітніх; жіноча злочинність; злочинність посадових осіб; військовослужбовців; тероризм; екологічна злочинність та ін. Така кримінологічна класифікація проявів злочинності при дослідженні виявляє більш уразливі їх характеристики і надає предметну спрямованість запобіжним заходам.

Вважаємо, що процес кримінологічної класифікації повинен вдосконалюватись. Цього потребує практика запобігання та протидії злочинності, оскільки багато різновидів злочинних проявів носять специфічний характер, що викликає необхідність досліджень і розробок не загальних для даного виду злочинів, а спеціальних, навіть оригінальних запобіжних заходів. Наприклад, кишенькові і квартирні крадіжки, корисливі насильницькі злочини на ж/д транспорті, торгівля людьми і немовлятами, незаконна трансплантація органів та ін.




Каталог: media -> diplom -> files -> pages
pages -> О. В. Дзера доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент напрН
pages -> Ліфарева Н. В. Психологія особистості: Навчальний посібник. — Київ: Центр навчальної літератури, 2003. 240 с
pages -> Криміналістика навчальний посібник
pages -> Інтелектуальна власність
pages -> Предмет та система аграрного права зарубіжних країн Титульний лист план
pages -> Методичні вказівки до вивчення тем курсу, пропонуються плани семінарських занять, навчальні завдання, контрольні питання тощо
pages -> Навчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти
pages -> Чопівська К. Г. Судова медицина: [Підручник для студентів мед. С89 вузів] / В. В. Білкун, Л. Л. Голубович, П. Л. Голу- бович та іи
pages -> У підручнику досліджуються філософсько-історичні чинники виникнення судового представництва


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка