Курс лекцій українська мова : курс лекцій / Інна Юріївна Юрова. Донецьк : Донуеп, 2010. 178 с



Сторінка1/12
Дата конвертації05.03.2019
Розмір1.49 Mb.
ТипКурс лекцій
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Українська мова

КУРС ЛЕКЦІЙ

Українська мова : курс лекцій / Інна Юріївна Юрова. – Донецьк : ДонУЕП, 2010. – 178 с.

Важливість дисциплін, які вивчають українську мову полягає у тому, що сьогодні національна мова виходить на перший план не тільки на державному, але й на науковому та побутовому рівнях. Курс лекцій рекомендований для студентів економічних та юридичних спеціальностей, а також для всіх, хто цікавиться специфікою наукового стилю, його характеристиками, способами реалізації.

Рецензенти: Панкова В.К, зав. кафедри іноземних мов, к.філол.н., доцент.

Ганіч О.М., викладач Донецького індустріального технікуму,

к.філол.н.



ЗМІСТ
ВСТУП……….........................................................................................................5

ТЕМА 1. УКРАЇНСЬКА МОВА ЯК ДЕРЖАВНА ТА НАЦІОНАЛЬНА..6

1.1. Націотворчий елемент української мови………………………6

1.2. Основні етапи історії української мови………………………...8

1.3. Українська лексикографія………………………………………10



ТЕМА 2. УКРАЇНСЬКІ ОРФОГРАФІЯ, ОРФОЕПІЯ, ГРАФІКА............15

2.1. Орфографія як наука……………………………………………15

2.2. Орфоепія як наука………………………………………………21

2.3. Графіка як наука………………………………………………..25



ТЕМА 3. ЛЕКСИЧНІ ТА ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ЗАСОБИ МОВИ.................27

    1. Лексикологія як наука……………………………………….27

    2. Омоніми, пароніми, синоніми, антоніми…………………..29

    3. Групи української лексики………………………………….31

    4. Фразеологія як наука………………………………………...37

ТЕМА 4. ГРАМАТИЧНІ ЗАСОБИ МОВИ.....................................................41

4.1. Морфологія як наука……………………………………….. .41

4.2. Самостійні частини мови……………………………………..42

4.3. Службові частини мови……………………………………….62

4.4. Вигук…………………………………………………………..65

ТЕМА 5. СИНТАКСИС ТА ПУНКТУАЦІЯ..................................................66

5.1. Синтаксис як наука……………………………………………..66

5.2. Пунктуація як наука…………………………………………….76

ТЕМА 6. ФУНКЦІОНАЛЬНІ СТИЛІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ..................82

6.1. Поняття функціонального стилю………………………………82

6.2. Розмовний стиль………………………………………………..86

6.3. Науковий стиль…………………………………………………87

6.4. Публіцистичний стиль………………………………………….88

6.5. Художній стиль…………………………………………………89

6.6. Офіційно-діловий стиль………………………………………...90

ТЕМА 7. КУЛЬТУРА МОВИ............................................................................91

7.1. Поняття культури мови……………………………………….91

7.2. Особливості ділового спілкування…………………………….94

7.3. Етикет ділового спілкування………………………………….98

7.4. Правила та закони ділового спілкування…………………….101

ТЕМА 8. ДОКУМЕНТ ЯК ОСНОВНИЙ ВИД ДІЛОВОГО ТЕКСТУ…107

8.1. Документ як вид тексту……………………………………….107

8.2. Вимоги до тексту службового документа……………………110

8.3. Правила складання деяких видів документів………………..113



ТЕМА 9. ТЕРМІН ЯК ЛЕКСИЧНА ОДИНИЦЯ…………………………122

    1. Термінознавство як наука…………………………………122

    2. Термін як лінгвістичне поняття…………………………..124

ТЕМА 10. ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ПЕРЕКЛАДУ…………………………129

10.1. Коротка історія перекладацької традиції в Україні………129

10.2. Загальні зауваження щодо перекладу……………………..132

10.3. Правила редагування комп’ютерного перекладу…………142



СПИСОК РЕКОМЕНОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……....................................147

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ СЛОВНИКІВ………………………….149

ОРФОГРАФІЯ ТА ГРАМАТИКА У СХЕМАХ І ТАБЛИЦЯХ………....150

ВСТУП
Важливість дисципліни «Українська мова» полягає у тому, що сьогодні національна мова виходить на перший план не тільки на державному, але й на науковому та побутовому рівнях. Важливість обізнаності з основними засадами українського правопису, вміння вільно орієнтуватися у текстах різної стильової та часової приналежності, оперувати різними лексичними шарами на сьогоднішньому етапі розвитку суспільства не викликає сумнівів. Не залежно від освітньої кваліфікації та професійної приналежності, сучасний фахівець має у своїй діяльності спиратися вільне володіння національною мовою, що не можливе без знання історії її розвитку та особливості втілення у літературі різних хронологічних періодів.

Мета: формування високого рівня мовної компетентності у професійній і науковій сферах комунікації, підвищення загальнокультурного та інтелектуального рівнів особистості

Завдання:


  1. засвоєння норм літературної мови як основи культури усного й писемного спілкування;

  2. відтворення і створення текстів залежно від комунікативної мети;

  3. формування вміння правильно й логічно висловлювати свої думки в різностильовій комунікації;

  4. формування мовної компетенції, що інтегрує національний і культурний компоненти.

Предмет: вивчення української мови та літератури в системі культурних цінностей українського суспільства. Програма даного курсу передбачає також набуття студентами знань, достатніх для орієнтації у специфіці функціонування української мови та літератури на різних етапах їх розвитку.

Курс забезпечує підготовку з української мови при виконанні студентами роботи бакалавра, надає переваги у користуванні україномовними текстами різних стилів. Дисципліна «Українська мова» спирається на зв’язки зі спеціальними дисциплінами професійного спрямування.



ТЕМА 1. УКРАЇНСЬКА МОВА

ЯК ДЕРЖАВНА ТА НАЦІОНАЛЬНА МОВА
1.1. Націотворчий елемент української мови.

1.2. Основні етапи історії української мови.

1.3. Українська лексикографія.
1.1. Націотворчий елемент української мови
Мова – це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова належить до індоєвропейської мовної родини, слов'янської групи і разом з російською та білоруською до східнослов'янської підгрупи. Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова, адже обидві ці мови походять від давньоукраїнської і почали окремо розвиватися, починаючи з 15-17 століть. Українська мова має три групи діалектів. Існують проекти кодифікації певних українських говірок в окремі мови. Наприклад, декілька південно-західних говорів було кодифіковано в русинську мову. Кількома зарубіжними мовознавцями ці кодифіковані говірки вважаються окремою.

Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї. Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на їй всій території України».

Державна мова – це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики.

Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. У багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення. Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV – першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:



  1. створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

  2. ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».

Українська національна мова існує у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові та у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма – літературна мова – творилась митцями слова.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм. Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Мовна норма (лат. norma – правило, взірець) – закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти (в галузі вимови, слововживання, граматичних та інших мовних засобів), які найкраще і найповніше з числа співіснуючих виконують свою суспільну роль.

Унормованість – необхідна приналежність літературної мови. Норми літературної мови єдині і загальнообов’язкові. Вони виробляються всією суспільно-мовною практикою народу, відшліфовуються майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються в основних закономірностях мовознавчою наукою і узаконюються певними урядовими і науково-освітніми актами. Норма – категорія історична: будучи до певної міри стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма разом з тим зазнає змін, що випливає з природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному розвитку разом з творцем і носієм мови – суспільством.

Розрізняють різні типи норм:


    • орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),

    • графічні (передавання звуків на письмі),

    • орфографічні (написання слів),

    • лексичні (слововживання),

    • морфологічні (правильне вживання морфем),

    • синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),

    • стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),

    • пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Особливими рисами української мови порівняно з іншими слов'янськими мовами виступають наступні:

  1. На фонетичному рівні:

  • найбільша кількість фонем (47)

  • найбільша вокалічність  – «прозорість», милозвучність

  • найбільша кількість кореляційних пар м'яких і твердих приголосних звуків.

  • чітке розрізнення и та і на фонемному рівні

  1. На морфологічному рівні:

  • послідовне збереження флексій кличного відмінка (на відміну від інших східнослов'янських мов)

  • паралельне використання флексій давального відмінка для іменників чоловічого роду (напр.: директор-у, директор-ові)

  • збереження паралельних форм творення майбутнього часу (ходитиму, буду ходити).

  1. Українська мова виявляє свою специфіку на рівні словотворчих моделей і найбільш рельєфно на рівні лексики  – т. зв. лексичних українізмів.


1.2. Основні етапи історії української мови.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда», „Наталка Полтавка», „Москаль-чарівник»). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...» Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.

В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер:

- мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку;

- мова Г.Квітки-Основ»яненка – на харківську тощо.

Тарас Шевченко першим у своїй творчості піднісся до розуміння синтетичності та соборності літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія призвела до засадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді)


Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов»язкових для всіх літературних норм.

Українська мова у своєму розвитку пройшла декілька етапів.



    1. Давньоукраїнська мова.

У 4-5 століттях нашої ери, внаслідок взаємодії різних слов'янських племен, склався етнос, що у майбутньому сформував державу Київська Русь. Звідси багато науковців і починають відлік історії української мови як певно-означеної, яскраво-індивідуальної одиниці. Офіційна мова Київської Русі  – давньоруська мова стала основою як для української, так і для інших майбутніх східнослов'янських мов: російської та білоруської.

Ознаки в писемних пам'ятках XI – XIII ст. свідчать, що на той час граматика мови Русі вже набула виразних діалектних рис. Тоді ж таки починає формуватися українська фонологія; з системи протоукраїнських говірок постає єдина мова.



    1. Староукраїнська мова.

У часі панування Великого князівства Литовського на території України та Білорусі була поширена писемна староукраїнська мова  – спільний предок для білоруської та української.

З початком панування поляків писемна українська мова поступово занепадає через тиск на неї з боку польської. Жива українська мова відділяється від книжної староукраїнської.



    1. Українська мова у XIX-XX століттях.

Переломним періодом стало видання поеми Івана Котляревського «Енеїда», написаної живою українською мовою. Звідси починається розвиток сучасної української мови, що згодом розвивалася завдяки таким митцям слова як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко та інші.

Проте наприкінці 19 століття політика російського царизму щодо української мови стає значно жорсткішою, і 1863 року виходить Валуєвський циркуляр, що забороняв видавати книги українською мовою. У 1864 році було заборонено використовувати українську мову навіть у початковій школі.

Проте вже на початку 20 століття, в 1905 році, навіть Академія Наук Російської імперії визнала українську мову повноцінною і самостійною мовою посеред інших слов'янських. Таким чином, вона позбулася статусу «діалекту» російської мови.
1.3 Українська лексикографія
Лексикографія – це наука, що займається розробкою теоретичних проблем укладання словників і упорядкуванням та описуванням різного роду словникових матеріалів. Найчастіше словник подає зібрання слів тої чи іншої мови в алфавітному порядку. Існують також словники, в яких слова подаються за гніздовою системою, тобто в одній словниковій статті наводяться усі похідні слова, утворені від кореневого слова. Є іще словники інверсійні – у них слова подаються за алфавітом кінця слова.

Отже, словник – зібрання слів (а інколи морфем, словосполучень), розташованих у певному порядку (алфавітному, гніздовому та ін.), в якому з’ясовується значення мовних одиниць, наводиться різна інформація про них або переклад на іншу мову чи подаються відомості про предмети, що визначаються словами.

Залежно від призначення розрізняють словники енциклопедичні і лінгвістичні, або філологічні.

Енциклопедичні словники фіксують і пояснюють не слова, а пов’язані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних ділянок знання, мистецтв, виробництв, політичного життя тощо. Тому в енциклопедичних словниках зовсім не мають місця слова таких граматичних категорій, як займенники, вигуки, сполучники, частки; прислівники, дієслова та прикметники подаються у цих словниках лише тоді, коли вони термінологізувались, тобто вживаються для точного вираження спеціальних понять і означення спеціальних предметів.

Є енциклопедичні словники загальні, або універсальні (тритомний «Український радянський енциклопедичний словник», 1986-1987 рр.) і галузеві, або спеціальні («Українська літературна енциклопедія», Т.1, 1988 р.).

Філологічні словники мають кілька основних типів і багато різновидів, але об’єктом описування в них завжди є саме слово. Залежно від типу й характеру філологічного словника, конкретне слово в ньому може розглядатися в одному чи в кількох аспектах, скажімо, з погляду походження чи функціонування протягом певного історичного періоду, правописання, вимови тощо.

Філологічні словники можуть бути одномовні, двомовні і багатомовні.

Серед одномовних словників найважлівішим типом є словник тлумачний. В ньому засобами рідної мови розкривається (витлумачується) значення слова, характеризуються його граматичні й стилістичні властивості, подаються типові словосполучення (речення) і фразеологічні звороти, де вживається слово у відповідному значенні («Словник української мови», Т 1-11, 1970-1980).

Словник етимологічний – лексикографічна праця, в якій з’ясовується походження слова: розкривається первісне значення, реконструюється найдавніша форма слова, вказується, чи слово запозичене, чи власне українське («Етимологічний словник української мови» у 7 томах).

Словник іншомовних слів – словник, у якому розкривається значення іншомовних слів, що ввійшли до лексичного складу рідної мови, і вказується, з якої мови вони засвоєні («Словник іншомовних слів», Довіра, 2000).

Словник історичний – один з різновидів тлумачного словника, в якому подаються слова певної історичної епохи за даними писемних пам’яток, з’ясовується їх значення, наводяться ілюстрації («Словник староукраїнської мови XIV-XVст.», Т 1-2, 1977-1978).

Словник орфографічний – словник, який подає перелік слів у їх нормативному написанні.

Словник орфоепічний – служить довідником правильної нормативної вимови і нормативного наголосу.

Словник перекладний – словник, у якому реєстрове слово в різних його значеннях перекладається відповідниками іншої мови.

Словник синонімів – у ньому подані ряди синонімів, що групуються навколо стрижневих слів, розташованих в алфавітному порядку.

Словник термінологічний – словник, у якому подана система термінів певної галузі науки, виробництва, мистецтва.

Історія української лексикографії починається з кінця XVI ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто» (опублікований у Вільні 1596 р.). Це перекладний словник, бо в ньому церковнослов’янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює понад 1000 слів. Слова розташовані в алфавітному порядку, що нагадує послідовність літер грецького алфавіту, й перекладаються відповідниками-синонімами тодішньої української літературної мови: агнєцъ, баранокъ; брань, война.

Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії був «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» славнозвісного Памви Беринди (надрукований у Києві 1627 р.). У своїй основі «Лексикон» Памви Беринди перекладний церковнослов’янсько-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників.

Реєстр «Лексикона» включає близько 7000 слів і складається із двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковно-слов’янських слів, які перекладаються синонімами тогочасної живої української мови (Иго: ярмо; питомєцъ: вихованець; стражду: терплю). Інколи реєстрове слово має ще й тлумачення. Друга частина нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу. У цій частині подано й пояснено 2002 слова.

Протягом ІІ половини XVII та у XVIII ст. в Україні з’являються нові словники, в яких «проста мова» вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою «словянською».

Цікавими були рукописні словники Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського (XVII ст.) – «Лексіконъ латинский» і «Лексікон славяно-латинскій».

Не усі знають, що до різних видань «Енеїди» Котляревського вводились додатки зібрання «малороссійскихъ словъ». У цих словниках пояснювалось шляхом наведення російських відповідників близько 1000 українських слів.

У другій половині ХІХ ст. починають виходити в світ вже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких варті на увагу «Словарь малороссійскаго наречія» О.Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» М.Закревського (1861), «Словниця української мови» Ф.Піскунова (1873).

Набагато більший за реєстром і використанням лексичних джерел був виданий у Львові М.Уманцем та А.Спілкою чотиритомний «Словарь російсько-український» (1893-1898). Реєстр російських слів сягав 40 тисяч, але в українській частині цього словника було багато діалектної та архаїчної лексики.

Найвидатнішою працею української лексикографії до перевороту 1917 р. був чотиритомний «Словарь української мови», що вийшов за редакцією Бориса Грінченка (1907-1909). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть збирались великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу «Киевская старина». За своєю суттю – це перекладний українсько-російський словник. Б.Грінченко зумів довести реєстр словника до 70 тисяч слів.
Тлумачні та термінологічні словники української мови

Словник української мови; в 11 т. – К.

Словарь української мови; У 4 т. / Ред. з додатком власного матеріалу Б. Грінченка. – К., 1907–1909 (перевидано: К., 1996 1997).

Білецький-Носенко Н. Словник української мови / Підгот. до вид. В.В. Німчук. – К., 1996.

Короткий тлумачний словник української мови / За ред. Д.Г. Гринчишина. – К., 1998.

Новий тлумачний словник української мови / За ред. С.Я. Єрмоленко: У 4 т. – К., 1998.

Словники омонімів, паронімів, синонімів, антонімів, епітетів.

Багмут А. Словник синонімів української мови. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1982. – T.I: А-П.

Бибик С.П., Єрмоленко С.Я., Пустовіт Л.О. Словник епітетів в українській мові. – Львів, 1998.

Гринчишин Д.Г., Сербенська О.А. Словник паронімів української мови. – К., 1986.

Демська О.М., Кульчинський І.М. Словник омонімів української мови. – Львів, 1996.

Деркач П.М. Короткий словник синонімів української мови. – Львів; Краків; Париж, 1993.

Караванський С. Практичний словник синонімів української мови. – К., 1993.

Коломієць М.П., Регушевський Є.С. Короткий словник перифраз. – К., 1985.

Кочерган М. Словник російсько-українських міжмовних омонімів («фальшиві друзі перекладачів»). – К., 1997.

Полбга Л.М. Словник антонімів / За ред. Л.С. Паламарчука. – К., 1987.

Російсько-український словник синонімів / Укл. Н.Н. Башнякова, Г.П. Випшевська, М.М. Пилинський та ін. / За ред. М.М. Нилинського. – К., 1995.
Словники іншомовних слів

Доманицпький В. Словарик. Пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів. – К., 1906.

Коломієць М.П., Молодова Л.В. Словник іншомовних слів. – К., 1998.

Кузеля З., Чайковський М. Словар чужих слів. – Чернівці, 1919.

Пиптенко З. Словник чужих слів, що вживаються в українській мові. – К., 1906.

Словник іншомовних слів / За ред. О.С. Мельничука. – К., 1985.

Словник іншомовних слів / За ред. І.В. Льохіна і Ф.М. Петрова. – К., 1951.

Словник чужомовних слів / За ред. О. Бадана Яворенка. – X.; К., 1932.

Словник чужомовних слів, що увійшли в мову українську. – К., 1924.

Штена П. Словник чужослів. Знадібки. – Торонто, 1977.


Орфографічні словники української мови (сучасні)

Орфографічний словник української мови: Близько 120 тис. слів. – К.,1994.

Головащук C.I. Словник-довідник з правопису та слововживання / За ред. В.М. Русанівського. – К., 1989.

Голоскевич Г. Правописний словник. Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто. – Львів, 1994.

Пономарів О. Фонеми Г та Ґ. Словник і коментар. – К., 1997.
Орфоепічні словники

Орфоепічний словник / Уклад. M.I. Погрібний. – К., 1984.

Українська літературна вимова і наголос: Словник-довідник. – К., 1973.

Головащук C.I. Складні випадки наголошення: Словник-довідник. – К., 1995.

Горпинич В.А. Русско-український орфоэпический словарь / Под. ред. В.М. Русановского. – К., 1992.
Російсько-українські перекладні словники (сучасні)

Ганич Д.І., Олійник І.С. Російсько-український і українсько-російський словник. 6 те вид. – К., 1992.

Караванський С. Російсько-український словник складної лексики. – К., 1999.

Мацько Л.І., Сидоренко О.М. Шевчук. Русско-украинский, украинско-русский словарь. Отличающаяся лексика. – К., 1995.

Практичний російсько-український словник / Уклад. П.Г. Гопченко, Л.Й. Ягодзінський. – К., 1993.

Російсько-український словник: В 3 т. – К., 1970. Т. 1–3.

Російсько-український словник: В 3 т. 2 ге вид. – К., 1980-1988. Т.1–3.

Українсько -російський словник: В 6 т. – К., 1953–1963. – Т. 1–6.


Термінологічні словники (рекомендовані фдля журналістів)

Галич Д.І., Олійник І.С. Словник лінгвістичних термінів. – К., 1985.

Григораш Д.С. Журналістика у термінах і виразах. – Львів, 1974.

Дорошенко М., Станиславський М., Страшкевич П. [Російсько-український] Словник ділової мови X., К., 1930 (перевидано: Мюнхен, 1993).

Куньч З. Риторичний словник. – К., 1997.

Лесин В.M., Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. – К., 1965.

Літературознавчий словник-довідник. – К., 1997.

Сучасна українська мова. Довідник / За ред. О. Пономарева. – К., 1993.


Фразеологічні словники

Батюк H.О. Фразеологічний словник. К., 1966.

Коваль А.П., Коптілов В.В. Крилаті вислови в українській літературній мові. – К., 1975.

Коломієць М.П., Регушевський Є.С. Словник фразеологічних синонімів. – К., 1988.

Олійник I.С., Сидоренко М.М. Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник. – К., 1971.

Підмогильний В., Плужник Є. Російсько-український фразеологічний словник. – К., 1927 (перевидано: К., 1993).

Прислів'я та приказки: У 3 т. / Упоряд. М.М. Пазяк. – К., 1989–1991.

Удовиченко Г.М. Фразеологічний словник української мови: У 2 т. – К., 1984. Т. 1-2.

Українські приказки, прислів'я і таке інше / Спорудив М.Номис. – СПб., 1864.

Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник / Уклад. І.С. Олійник, М.М. Сидоренко. – 2 ге вид. К., 1993.

Фразеологічний словник української мови: У 2т. – К., 1993.
Історичні та етимологічні словники

Словник староукраїнської мови XIV-XV ст.: У 2 т. – К., 1977–1978.

Словник української мови XVI першої половини XVII ст. – Львів, 1994–1996.

Етимологічний словник української мови: У 7 т. – К., 1982–1989. – Т. 1–3.

Огієнко І. Етимологічно-семантичний словник української мови: У 4 т. Вінніпег; Канада, 1979 1995.

Этимологический словарь славянских языков. Праславянский лексический фонд / Под ред. О.Н. Трубачева. – Вып. 1–23. – M., 1974–1996.

Фасмер M. Этимологический словарь русского языка: В 4 т. / Пер. с нем. и доп. О.Н.Трубачева. – М., 1964–1973.
Ономастичні словники

Редько Ю.К. Довідник українських прізвищ. – К., 1968.

Скрипник Л. Г., Дзятківська П. П. Власні імена людей. Словник довідник. – К., 1986.

Українсько-російський і російсько-український словник власних імен / За ред. Л.Г. Скрипник. – К., 1976.

Янко М.Т. Топонімічний словник-довідник Української РСР: У 3 т. – К., 1973.
Інші словники

Бутенко М.П. Словник асоціативних означень іменників в українській мові. – Львів, 1989.

Ващенко B.C., Поповський A.M. Українізми в російських народних говорах. – Дніпропетровськ, 1994.

Лисенко П.С. Словник діалектної лексики середнього і східного Полісся. – К., 1961.

Онишкевич М.Й. Словник бойківських говірок. – К., 1984.

Пиркало С. Перший словник українського молодіжного сленгу. – К., 1998.


Українські енциклопедичні видання

Енциклопедія українознавства / Гол. ред. П. Кубійович: В 11 т. – Париж; Нью-Йорк, 1955 1995. (T. 1–7 перевидано: Львів, 1993–1997).

Онацький Є. Українська мала енциклопедія. – Буенос-Айрес, 1957–1967.

Українська загальна енциклопедія / За гол. ред. І. Раковського. – Львів; Станиславів; Коломия, 1929–1935.

Українська радянська енциклопедія: У 12 т. – К., 1977–1985.

Український радянський енциклопедичний словник: У 3 т. – К., 1966-1968.


ТЕМА 2. УКРАЇНСЬКІ ОРФОГРАФІЯ, ОРФОЕПІЯ, ГРАФІКА
2.1. Орфографія як наука.

2.2. Орфоепія як наука.

2.3. Графіка як наука.
2.1. Орфографія як наука
Орфографія – історично сформована та загальноприйнята система правил мови щодо способів передачі мовлення на письмі, яка поряд із пунктуацією становить правопис певної мови (хоч нерідко терміни «орфографія» і «правопис» уживаються як тотожні). Орфографія визначає правила написання звуків (фонем) літерами, написання слів разом, окремо й через дефіс, уживання великої літери, правила переносу частини слова з рядка в рядок; крім того, орфографія регулює написання афіксів і закінчень відмінюваних слів. Орфографічні правила, як складова частина системи письмових норм літературної мови, повинні бути єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов’язковість орфографії для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літературної мови, робить його дієвішим, ефективнішим, що, звичайно, сприяє піднесенню мовної культури народу. В основі орфографії лежить графіка; водночас вона ґрунтується на певних принципах, які зумовлені фонетичною та граматичною будовою мови та віддзеркалюють шляхи формування і розвитку її правописної системи.

Слова в українській мові пишуться за такими принципами:



  • фонетичним – лексичні одиниці пишуться так само, як і вимовляються;

  • морфологічним – відбувається позначення на письмі складових частин слова незалежно від їхньої вимови;

  • історичним (традиційним) – букви, морфеми, слова пишуться за традицією, а не відповідно до існуючих норм (напр., дзвінок, меншості);

  • смисловим (диференціюючим) – різне написання однозвучних слів, які мають неоднакове значення (наприклад, на пам’ять – напам’ять).

Іноді при творенні слова або його відмінюванні виникає важкий для вимови збіг кількох приголосних звуків. Тому в процесі мовлення один з приголосних (переважно середній) випадає, тобто відбувається спрощення.

У групах приголосних -ждн-, -здн-, -стл- , -стн- випадають відповідно д і т : тиждень – тижня, виїздити – виїзний, лестощі – улесливий, щастя – щасливий, вість – вісник, честь – чесний. Виняток: у словах зап'ястний, кістлявий, пестливий, хвастливий, хворостняк, шістнадцять літера т зберігається.

У прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження з кінцевим -ст, літера т у групі приголосних -стн- зберігається, хоч відповідний звук і не вимовляється: баласт – баластний, компост –компостний, контраст – контрастний, форпост – форпостний.

У групах приголосних -зкн-, -скн- випадає к при творенні дієслів із суфіксом -ну-: бризк – бризнути, брязк – брязнути, тріск – тріснути. Винятками з цього правила є: випуск – випускний, виск – вискнути, пропуск – пропускний.

Буквосполучення -шчк- спрощується на –шк-: дощок – дошка, зморщок – зморшка, витріщити – витрішки.

Спрощення відбувається також у групах приголосних –стц-, -лнц-, -рдц-, -сткл-, -рнц-, -стк-: місце (від мьстьце), сонце (від сълньце), серце (від сьрдьце), скло (від стькло), чернець – ченця, місто – міський.

У групі приголосних -слн- випадає л : масло – масний, мисль – умисний, ремесло – ремісник.

Словотворення – це розділ науки про мову, що вивчає склад слів (з яких частин вони складаються) та способи їх творення. Також це процес утворення від наявних у мові слів нових слів, з новим лексичним значенням: 1) афіксами (ліс – ліс-ов-ий), 2) словоскладанням (гол-о-дранець) та словозростами (велик-день), 3) абревіатурою (кол-госп, УНР – уенер). Дехто зараховує сюди ще й субстантивацію (полонений-бранець) та адвербіалізацію (восени) і прономіналізацію як морфологічно-синтаксичні засоби з переходом слова до іншої частини мови.

При словотворенні приголосні звуки часто змінюються:

- -цьк- на -чч- при творенні іменників із суфіксом -ин (а): донецький –Донеччина, вояцький – вояччина, козацький – козаччина, німецький – Німеччина, гайдамацький – гайдамаччина, турецький – Туреччина (але галицький – Галичина);

- -ськ-, -ск- на -щ- за аналогічних умов: луганський – Луганщина, віск – вощина;

- -ск-, -шк- на -щ- при творенні іменників та прикметників із суфіксом -ан- (‑ян-): віск – вощанка – вощаний, піски – піщаний, дошка – дощаний;

- -ск-, -ст- на -щ- при творенні форм дієслів II дієвідміни: вереск – верещати, верещу, верещить; простити – прощу, прощаю, прощаєш (але: простиш, простять і т.ін.);



- -зк- на -жч- за-аналогічних умов: брязк – бряжчати, бряжчу, бряжчиш;

- -ськ-, -зьк- на -щ-, -жч- при творенні прізвищ на -енко, -ук: Васько – Ващенко, Ващук, Ісько – Іщенко, Іщук, Онисько – Онищенко, Онищук, Кузько – Кужченко, Водолазький – Водолажченко.

У присвійних прикметниках від власних імен із групами -ск-, -ськ- с на письмі зберігається, а к переходить у ч: Параска – Парасчин, Ониська – Онисьчин; -шк- дає щ: Мелашка – Мелащин.

Зубні д, т перед свистячими й шиплячими на письмі зберігаються: учиться, коротший, льотчик, молодший, погодься.

При творенні прикметників за допомогою суфікса -ськ(ий) від географічних назв і назв народів, основа яких закінчується на приголосний, відбуваються такі фонетичні зміни:

а) Г, ж, з (дз) + -ськ(ий) – -зьк(ий) [-дзьк(ий)]: Буг бузький, Запоріжжя запорізький, Кавказ кавказький.

б) К, ц, ч + -ськ(ий) –-цьк(іий): Великі Луки великолуцький, грек – грецький, Суец – суецький, Бахмач – бахмацький. Винятки: Дамаск – дамаський, Мекка – меккський, тюрки – тюркський.

в) С, х, ш + -ськ(ий) – -ськ(ий): Одеса – одеський, волох – волоський, Карабах – карабаський, латиш – латиський, Сиваш – сиваський.

Деякі слова, узвичаєні без зміни приголосних основ, передаються з ними і на письмі: баски – баскський, казах – казахський, Перемишль – перемишльський тощо.

Подовження приголосних в українській мові є в усному мовленні, а також передається воно однаковими літерами на письмі. Подовження приголосних звуків пояснюється різними причинами. В одних випадках воно виникало внаслі­док словотворчих процесів: префіксації (оббити, віддати), суфіксації (годинник, змінний), основоскладання (міськком, деффак), а в інших пояснюється змінами, які відбуваються у звуковому складі мови (занепад голосних неповного звучання [ъ], [ь], випадання та уподібнення приголосних): життя, зілля, піччю, суддя.

Подовження приголосних, що виникає при словотворен­ні, ще називається подвоєнням. Воно з'являється внаслідок збігу двох однакових приголосних.

Подвоєння приголосних відбувається в таких випадках:

1. Коли збігаються два однакових приголосних:

- на межі префікса й кореня: вважати, ввічі, ввічливий, віддаль, оббігати, піддашшя, піввійська, роззброїти;

- на межі кореня та суфікса: годинник, денний, законний, корінний, туманний;

- на межі двох суфіксів: іменник, письменник, прийменник (але священик);

- на межі дієслівної основи та постфікса -ся: вознісся, зрісся, обвисся, пасся;

- на межі двох частин складноскорочених слів: деффак (дефектологічний факультет), міськком (міський комітет), юннат (юний натураліст).

2. У збільшувально-підсилювальному суфіксі -енн-: здоровенний, силенний, численний.

3. У прикметниках із наголошеними суфіксами -анн(ий), -янн(ий), -енн(ий): невблага́нний, незрівня́нний, нескінче́нний (але довгождáний, полонéний).

4. У прикметниках на -енн(ий), -янн(ий) старослов’янського походження: благословенний, блаженний, божественний, мерзенний, огненний, окаянний, священний, спасенний (але: свячéний, хрещéний).



5. В іменниках на -їсть і прислівниках, утворених від прикметників із подвоєними нн: здійсненність, невблаганність, невинність, невпинність, непримире́нність, старанність, численність; здійсне́нно, невблаганно, невинна, невпинно, непримире́нно, несказа́нно, старанно, числе́нно,

6. В іменниках старослов’янського походження: богоявлення, вознесе́ння, воскресе́ння, спасе́ння, усікнове́ння, успе́ння й под.

7. У таких словах, як: бовва́н, гаття́, лляни́й, па́нна, сса́ти.

Подвоєння зберігається в похідних від наведених слів: сила-силенна, бовваніти, ссавці.

Приголосні д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч подовжуються, коли вони стоять після голосного:

- перед я, ю, і, є в усіх відмінках іменників середнього роду II відміни (крім Р. в. множини), що закінчуються на -я: насіння, колосся, волосся, зілля, гілля, бадилля, знаряддя, клоччя, роздоріжжя, сторіччя, піддашшя, а також у похідних від них.

Якщо в Р. в. множини іменники середнього роду закінчуються на -ів, подовження зберігається: відкриттів, почуттів, життів;

- перед я, ю, і, е в усіх відмінках деяких іменників чоловічого, жіночого та спільного роду І відміни (за винятком Р. в. множини із закінченням -ей): баддя, Ілля, рілля, стаття, суддя (але: кутя, свиня, попадя);

- перед ю в О. в. іменників жіночого роду однини III відміни, якщо в Н. в. основа їх закінчується на один м’який або шиплячий приголосний: віссю, даллю, міддю, міццю, памороззю, подорожжю, річчю, розкішшю;

- перед я, ю у прислівниках типу навмання, спросоння, зрання, попідвіконню, попідтинню;

- перед є, ю у формах теперішнього часу дієслова лити (литися): ллє, ллю, ллєш, ллють, ллємо, ллєте, ллється, ллються та похідних.

2. Подовження не відбувається:

- у словах: отой, оцей, отут, отам, отепер, отоді, піти, дані, даний (але: да́нник, подання́);

- якщо в О. в. іменників жіночого роду III відміни м’який приголосний (зубний або шиплячий) стоїть не між двома голосними: більшістю, областю, жовчю, Керчю, фальшю, честю, радістю, кволістю, заздрістю, вірністю, молодістю, пошестю, швидкістю, смертю.

Викладене вище правило стосується також слів типу: передмістя, тертя, повністю, зап’ясток, подільський (від Поділля), трипільський (від Трипілля), поліський (від Полісся), але даккський (від Дакка), прусський (він Пруссія), філіппінський (від Філіппіни).

Правопис слів іншомовного походження має такі особливості.

1. У загальних назвах іншомовного походження приголосні звичайно не подвоюються: акумуляція, бароко, белетристика, бравісимо, ват (хоч Ватт), грип, група, інтелектуальний, Тільки в окремих загальних назвах зберігається подвоєння приголосних: аннали, бонна, брутто, ванна (ванний), мадонна, манна (манний), мотто, нетто, панна, пенні, тонна, білль, булла, вілла, мулла, дурра, мірра.

2. При збігу однакових приголосних префікса й кореня подвоєний приголосний маємо лише тоді, коли в мові вживається паралельне непрефіксальне слово: апперцепція (перцепція), імміграція (міграція), інновація (новація), ірраціональний (раціональний). Коли непрефіксальне слово своїм змістом далеко відходить від префіксального (напр.: нотація – анотація, конотація), приголосний не подвоюється на письмі.

3. Подвоєні приголосні зберігаються в географічних, особових та інших власних назвах: Андорра, Гаронна, Голландія, Калькутта, Марокко, Міссурі.

Подвоєні приголосні зберігаються і в усіх похідних словах: андоррський (Андорра), марокканець (Марокко), яффський (Яффа).

Залежно від позиції та вимови в українській мові і, у (ігрек) передаються також літерами і, ї та и.



І пишеться:

1) На початку слова: ідея, Іліада, інструкція, інтернаціональний; Індія, Іспанія; Ібсен, Івон, Ізабелла.

2) Після приголосного перед голосним, є та звуком й: артеріальний, геніальний, діалектика, аудієнція, клієнт, аксіома, радіус, тріумф.

І в середині слова перед голосним іноді переходить у й і відповідно передається на письмі: курйоз, серйозний; ар’єргард, бар’єр, кар’єра, п’єса.

Ia в кінці слова передається звичайно через ія: артерія, індустрія, історія, хімія; Апулія, Греція, Дієго-Гарсія, Мурсія.

3) Після приголосних в особових іменах і в географічних назвах, а також у похідних прикметниках перед наступним приголосним  і в кінці слова: Лісабон, Міссісіпі, Монтевідео, Нагасакі, Ніл, Севілья, Сідней,  Сомалі, Сочі; Анрі, Гальвані, Грімм, Дідро, Овідій, Россіні; лісабонський.

Власні імена, що перетворилися на назви предметів і явищ, тобто стали загальними іменами, пишуться за правилами правопису загальних назв іншомовного походження: дизель (хоч Дізель).

4)  Після приголосних у кінці невідмінюваних слів: візаві, журі, колібрі, мерсі, парі, попурі, таксі, харакірі, а також перед наступним приголосним у таких невідмінюваних словах, як гратіс, піанісимо й под.

5)  У всіх інших випадках після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н перед наступним приголосним: бізнес, пілот, вібрація, академік, фінанси, графік, гіпопотам, логічний, гімн, кілограм, кіно, архів, хімія, хірург, література.

У ряді слів іншомовного походження, що давно засвоєні українською мовою, після б, п, в, м, ф, г, к, х, л, н пишеться відповідно до вимоги и: бурмистер (але бургомістр), вимпел, єхидна, імбир, кипарис, лиман, миля, мирт, нирка, спирт, химера та ін., а також у словах, запозичених із східних мов, переважно тюркських: башкир, гиря, калмик, кинджал, киргиз, кисет, кишлак.



Ї пишеться після голосного: мозаїка, наївний, прозаїк, руїна, теїн; Енеїда, Ізмаїл, Каїр. Але в складних словах, де перша частина закінчується голосним, на початку другої частини пишеться і: староіндійський, новоірландський; так само в позиції після префікса, що закінчується на голосний або приголосний; антиісторичний поінформувати.

И пишеться:

1)  В загальних назвах після приголосних д, т, з, с, ц, ж (дж), ч, ш, р перед наступним приголосним: дизель, динамо, диплом, директор, методика; інститут, математика, стимул, текстиль, тип; зиґзаґ, позиція, фізичний.

2) У географічних назвах з кінцевими -ида, -ика: Антарктида, Атлантида, Флорида; Адріатика, Америка, Антарктика, Арктика.

3)  У географічних назвах після приголосних дж, ж, ч, ш, щ і ц перед приголосним: Алжир, Вашингтон, Вірджинія, Гемпшир, Жиронда, Йоркшир, Лейпциг, Циндао, Чикаго, Чилі, але перед голосним і в кінці слова пишеться і: Віші, Шіофок.

4)  У географічних назвах із звукосполученням -ри- перед приголосним (крім j): Великобританія, Крит, Мавританія, Мадрид, Париж, Рига, Рим та ін., але Австрія, Ріо-де-Жанейро.

5)  У ряді інших географічних назв після приголосних д, т та в деяких випадках згідно з традиційною вимовою: Аргентина, Братислава, Бразилія, Ватикан, Единбург, Єгипет, Єрусалим, Китай, Кордильєри, Пакистан та похідних від них: аргентинець, аргентинський та ін.

6. У словах, запозичених із французької мови, після шиплячих ж, ш пишеться відповідно до французького u українське у, а не ю: брошура, журі, парашут; також у словах парфуми, парфумерія.

Е передається літерою е: екватор, екзаменатор, електрика, енергія, ентузіазм, етап, ідеал, каре, силует, театр, фаетон, філе; Еквадор.

Коли іншомовне е (іноді дифтонг аі) на початку слова вимовляється в українській мові як звукосполучення й + е, воно передається літерою є: європеєць, європейський, єгер, єнот, єресь; Ємен, Євпаторія, Євразія, Європа, Євфрат, Єгипет. Також після апострофа, є, і, й, ь пишеться є, а не е: бар’єр, п’єдестал, конвеєр, реєстр, феєрверк, абітурієнт, пацієнт; В’єтнам, Трієст, Сьєрра-Леоне; Фейєрбах, Готьє. Але після префіксів і споріднених з ними елементів пишеться е: діелектрик, поліедр, реевакуація, рееміграція тощо.

Апостроф у словах іншомовного походження та похідних від них пишеться перед я, ю, є, ї:

а) Після приголосних б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш, р: б’єф, комп’ютер, п’єдестал, інтерв’ю, прем’єр, торф’яний, к’янті, миш’як, кар’єра; П’ємонт, П’яченца, Рив’єра, Ак’яб, Іх’ямас; Барб’є, Б’єрнсон, Б’юкенен, Женев’єва, Ф’єзоле, Монтеск’є, Руж’є, Фур’є.

б) Після кінцевого приголосного в префіксах: ад’юнкт, ад’ютант, ін’єкція,  кон’юнктура.

Апостроф не пишеться:

а) Перед йо: курйоз, серйозний.

б) Коли я, ю позначають пом’якшення попереднього приголосного перед а, у: бязь; бюджет, бюро, пюпітр, мюрид, фюзеляж, кювет, рюкзак, рюш; Барбюс, Бюффон, Вюртемберг, Мюллер, Гюго, Кюв’є, Рюдберг.

Знак м’якшення (ь) у словах іншомовного походження пишеться після приголосних д, т, з, с, л, н:

а) Перед я, ю, є, ї, йо: адью, кондотьєр, конферансьє, монпансьє, ательє, марсельєза, мільярд, бульйон, віньєтка, каньйон; В’єнтьян, Фетьйо.

б) Відповідно до вимови після л перед приголосним: альбатрос, фільм; Дельфи, Нельсон, але: залп, катафалк і т. ін.

в) Відповідно до вимови в кінці слів: магістраль, Базель, Булонь, Рафаель, але: бал, метал, рулон, шприц; Галац, Суец та ін.

Знак м’якшення не пишеться перед я, ю коли вони позначають сполучення пом’якшеного приголосного з а, у: мадяр, малярія; дюна, ілюзія, нюанс, тюбик, тюль; Аляска, Дюма, Сю.
2.2. Орфоепія як наука
Розділ мовознавства, який вивчає правила єдиної літературної мови, називається орфоепією.

Орфоепічні норми регулюють правила вимови звуків і звукосполучень, правила наголошування слів, їх форм при словозміні тощо. Орфоепічні норми сучасної української літературної мови склалися на основі вимови, властивої центральним українським говорам – полтавським і київським. Досить часто в усній мові спостерігаються відхилення від орфоепічних норм, що пояснюється впливом діалектів, а також впливом правопису на вимову в тих випадках, коли слово вимовляється не так, як пишеться.

Основними нормами української літературної вимови є наступні:



1) під наголосом усі голосні звуки української мови виголошуються чітко, виразно, відповідно до написання, наприклад: буря[бу́р’а], закон [зако́н], макет [маке́т], людина [л’уди́на], лямка [л’а́мка];

2) голосні [а], [у], [і] в ненаголошеній позиції вимовляються повнозначно і ясно, відповідно до написання: валюта [вал’у́та], твору [тво́ру], розмір [ро́зм’ір];



3) ненаголошені [е], [и] часто у вимові взаємно зближуються і вимовляються як [еи] або [ие], наприклад: реквізит [реикв’ізи́т], підпис [п’і́дпиес];

4) ненаголошений [о] здебільшого вимовляється виразно і чітко, він ніколи не наближається до [а], як це властиво російській мові: охорона [охоро́на]. У позиції перед наголошеним складом з [у] ненаголошений [о] часто вимовляється як [оу]: костюм [коус’т’у́м], полуда [поулу́да];

5) дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: хліб [хл’іб], досвід [до́св’ід], сторож [сто́рож], мороз [моро́з], об’їзд [обйі́зд], книжка [кни́жка], рідко [р’і́дко], могти [могти́]. Зміна приголосних на глухі у цих позиціях, поширена в деяких українських говорах (а також властива російській мові), є порушенням орфоепічних норм української літературної мови. В окремих випадках перед глухими приголосними дзвінкий [г] вимовляється як [х]: нігтик [н’і́хтиек], кігтя [к’і́хт’а];



6) глухі приголосні перед дзвінкими в середині слів вимовляються дзвінко: вокзал [воґза́л], молотьба [молод’ба́];

7) губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф], а також звук [р] вимовляються твердо майже в усіх випадках, зокрема послідовно в кінці слова або складу: осіб [ос’і́б], кров [кро́в], верф [ве́рф], повір [пов’і́р], серйозний [серйо́зний]. Напівпом'якшені вони перед [і]: гіркий[г'ірки́й], в іншомовних словах: бюро [б'уро́] та у словах на зразок свято [св'а́то] цвях [ц'в'а́х], тьмяний [т'м'а́ний];

8) задньоязикові приголосні [г], [ґ], [к], [х], як правило, тверді: гиря [ги́р'а], геолог [геио́лог], ґанок [ґа́нок], килим [ки́лим], хиткість [хи́тк’іс’т’]. Пом'якшуються вони тільки перед [і] та в деяких іншомовних словах: кіоск [к'іо́ск], хірург [х'іру́рг], енергія ине́рг'ійа], кювет [к'уве́т], гюйс [г'у́йс];

9) приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м’яко, за винятком іншомовних слів: кінець [к’іне́ц’], хлопець [хло́пеиц’], палець [па́леиц’], продавець [продаве́ц’], але: палац [пала́ц], шприц [шпри́ц];

10) розрізняються приголосні – проривний ґ (ґудзик, ґанок, ґрунт, ґрунтовний) і щілинний г (генеральний, голова, гнучкий);

11) в іншомовних словах звук [і] після іншого голосного обов’язково йотується: інтуїція [інтуйі́ц’ійа], мозаїка [моза́йіка], руїна [руйі́на], Луїза [луйі́за];

12) в іншомовних словах буквосполученню іє завжди відповідає звукосполучення [ійе]: гігієна [г’іг’ійе́на], клієнт [кл’ійе́нт], дієта [д’ійе́та], пацієнт [пац’ійе́нт]. Вживання у таких словах нейотованого [е] є неправильним.

Норми наголошення в сучасній українській літературній мові є нелегкими для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як повсюдний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад (перший, другий, третій тощо), наприклад: по́їзд, марке́тинг, фено́мен, консо́рціум, комерса́нт, співіснува́ння, самовдоскона́лення. Така особливість як рухомість, означає, що в формах того самого слова наголос може бути різним: гара́ж – гаража́ – у гаражі́; гопа́к – гопака́; бра́ти – беремо́, берете́. Іноді навіть та сама форма слова акцентується по-різному, наприклад, форма називного відмінка множини деяких іменників (векселі́, але 2 ве́кселі, лікарі́ але 4 лі́карі), форми родового й орудного відмінка однини числівника один (одного́ але всі до о́дного, оди́н за о́дного, оди́н ́одного; одни́м, але один за ́одним, оди́н з ́одним, одн́і о́дних).

Складність засвоєння наголосу посилюється також тим, що у багатьох словах наголос є нерухомим, тобто при змінюванні слова за відмінками, родами, числами, дієвідмінами наголос припадає на той самий склад: гри́вня – гри́вні, гри́внями; ла́годити – ла́годжу, ла́годиш. У розмовній мові часто трапляються помилки, що виникають внаслідок змішування рухомого і нерухомого наголосу. Порушення норм наголошування іноді пояснюються впливом російської мови, наприклад, у словах – бе́сіда, близьки́й, верба́, ко́лесо, кропива́, кухо́нний, одина́дцять (порівняйте з російськими словами бесе́да, бли́зкий, ве́рба, колесо́, крапи́ва, ку́хонный, оди́ннадцать).

Іноді мовці неправильно наголошують прізвища та імена по батькові (Лопу́х, Співа́к, Луки́ч, Лукі́вна, Ку́зьмович), географічні назви (Полта́вщина), назви свят (Покро́ва, Вели́кдень, Велико́дня) тощо.

Складність засвоєння норм наголошування не повинна спричиняти їх ігнорування, адже дотримання орфоепічних вимог є необхідною складовою загальної мовної культури людини.

Однією з орфоепічних вимог української літературної мови є функціонування милозвучності. Ця вимога зумовлює чергування префіксів у – в, сполучників і – й, прийменників у – в – уві, з – із – зі, часток би – б, же – ж та ін.


Каталог: user files
user files -> Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності
user files -> Зміст дорожня карта реформування податкової системи
user files -> Реферат з прочитаної іноземної літератури за темою: «Безпека праці та здоров'є працівників» Зміст
user files -> Звіт за проектом Звіт 2012 Структура звіту, основні вимоги Титульна сторінка Список виконавців Реферат
user files -> Гетманцев Данило Олександрович
user files -> Рішення нкцпфр від 26. 11. 2013 №2678 «Про типові програми навчання фахівців з питань фондового ринку»
user files -> Стратегічний план економічного розвитку міста Новий Розділ
user files -> Освіти ( назва району )
user files -> Річна інформація емітента цінних паперів за 2015 рік


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка