Курсова робота "Студентство та вищі навчальні заклади Росії та України (наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.)" Вступ



Сторінка1/3
Дата конвертації09.11.2017
Розмір0.94 Mb.
  1   2   3
КУРСОВА РОБОТА

"Студентство та вищі навчальні заклади Росії та України (наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.)"

Вступ
Вивчення періоду кінця ХІХ – початку ХХ ст. в історії Росії та України неможливе без аналізу розвитку вищих навчальних закладів і студентства як важливої суспільної ланки. Молодь завжди була самою активною частинною любого суспільства, і Російського – в тому числі. Тому дослідження процесу становлення системи вищої освіти, її специфіки не втратили своєї актуальності і сьогодні.

Метою дослідження курсової роботи є вивчення розвитку студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.

Мета реалізується шляхом виконання наступних дослідницьких завдань:



  • проаналізувати існуючу літературу за темою курсової роботи та виявити наявні історичні джерела;

  • виявити основні напрямки розвитку студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.;

  • визначити вплив освітніх статутів на розвиток студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.

  • підрахувати кількісний та становий склад студентства.

Предметом дослідження курсової роботи є аналіз розвитку студентства як суспільної ланки та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.

Об’єктом дослідження є студентство та вищі навчальні заклади Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.

Методологічну основу даної роботи складає сукупність базових принципів: аналізу і синтезу, порівняльного, проблемного, хронологічного методів.

Для написання курсової роботи використано певне коло джерел.



Джерельною базою роботи виступають офіційні документи, в яких ми знаходимо первинну інформацію про вищі навчальні заклади України к.ХІХ – ХХ ст.

В документах «Из истории Киевского политехнического института» [2.9] висвітлюється інформація про Київський політехнічний інститут, а саме про історію розвитку інституту, викладацький склад і студентство Київського політехнічного інституту.

Щодо Київського університету, то інформацію про нього ми знаходимо в «Документах й матеріалах, 1834–1984». [1.2]. В цих документах присутні дані про історію розвитку університету, а також про чисельність, соціальний склад, матеріальне становище студентів.

В документах «Одесі – 200. Тези доповідей Міжнародної науково – теоретичної конференції. 6 – 8 вер. 1994. – ч. 2.» [1.3] висвітлюється інформація про вищу освіту в Одеському університеті, а також про жіночі курси в Одесі.

Про Харківський університет, про кількість, соціальний склад харківських студентів ми дізнаємося зі збірника документів і матеріалів «Харьков и Харьковская губерния в Великой Октябрьской социалистической революции: Сб. док. и материалов». [1.4]

Історіографія даної курсової роботи побудована на працях радянських, і сучасних російських та українських авторів. На сьогоднішній день існують роботи, присвячені цій темі, які дають можливість виявити неоднозначність і суперечливість у вивченні різноманітних проблем з розвитку студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.

В роботі Нечаєва Н. «Реформи та контрреформи: із історії російських університетів» висвітлюється вплив освітніх статутів на розвиток студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст. [2.9]

С. Дмітрієв у статті «З історії Московського університету» розглядає історію становлення і розвитку Московського університету. [2.2]

В роботі Сірополко С. «Історія освіти в Україні» та Касьянова Г.В. «українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ ст.: соціально-політичний портрет» ми знаходимо інформацію про розвиток студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст. [2.15; 2.5]

В статтях Струкової Г. «Склад студентства Харківського університету наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.» і Бортника Л. «Сторінки історії Харківського університету» висвітлюється інформація про розвиток харківського студентства. [2.16]

Дьомін О. у статті «Забутий рік» Є. В. Тарле в Одесі: навчання у Новоросійському університеті» розглядає студентство Новоросійського університету. [2.4]

Структура курсової роботи складається з трьох розділів, вступ, висновків, літератури та додатків. У вступі викладені основні положення, щодо подальшого написання курсової роботи. Далі йдуть три Розділи, де йдеться мова про реформи в галузі освіти та студентства й вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.

Наукові новизна роботи полягає:


  1. В більш детальному та глибокому вивченні розвитку студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.

  2. В приведені до системи фактів та подій, описаних і досліджених раніше.

  3. В визначені основних напрямків розвитку студентства та вищих навчальних закладів Росії та України к. ХІХ – п. ХХ ст.

Практичне значення роботи полягає в тому, що окремі її розділи можуть бути використані для підготовки до семінарських занять, до проведення історичних дискусій та в подальшій розробці теми.
1. Реформи в галузі освіти
На початку царювання Олександра II постало питання про перегляд Університетського статуту 1835 р. Однак упритул до розробки реформи вищої школи уряд приступив наприкінці 1861 р. під впливом студентських хвилювань. Створена для цієї мети спеціальна комісія з попечителів навчальних округів за участю професорів підготувала до початку 1862 р. проект університетського статуту, що був опублікований і розісланий для відкликань в університети країни, губернаторам, проводирям дворянства і вищих духовних осіб, переведений на іноземні мови і посланий видним іноземним ученим. Крім того, Міністерство народної освіти направило за кордон професора права Петербурзького університету К.Д. Кавелина для ознайомлення зі станом вищої освіти в іноземних університетах. Після всього цього підготовлений проект ще тривалий час обговорювався в різних урядових інстанціях і вже в п'ятої редакції Університетський статут був затверджений 16 червня 1863 р. імператором і одержав силу закону. Це був самий ліберальний із всіх університетських статутів у дореволюційній Росії.2.17; 274

Дія Університетського статуту 1863 р. поширювалося на 5 існуючих на той час російських університетів: Московський, Петербурзький, Казанський, Харківський і Київський. Дерптський в Естонії, Гельсингфорський у Фінляндії і Варшавський у Польщі мали свої статути.

За Статутом 1863 р. кожен університет повинний був мати 4 факультети – історико-філологічний, математичний юридичний і медичний. У Петербурзькому університеті замість медичного був східний факультет. У півтора рази збільшувалося число штатних професорів. Уводилися нові дисципліни у викладанні й у зв'язку з цим відкривалися нові кафедри. Удвічі збільшувалися грошові оклади професорам і викладачам. Їхній статус по Табелі про ранги підвищувався на два класи. Досягши 25-літнього викладацького стажу, професор університету йшов у відставку з пенсією в розмірі повного окладу професорської платні, але міг ще протягом 5 років викладати в університеті, при цьому крім пенсії за ним зберігався і колишній оклад.

Статут 1863 р. надавав університетам досить широку автономію. Рада університету отримувала право самостійно вирішувати всі наукові, навчальні й адміністративно-фінансові питання: присуджувати учені ступені і звання, розподіляти державні кошти по факультетах, розділяти самі факультети на відділення, заміняти одні кафедри на інші, відкривати нові кафедри, відправляти молодих учених за кордон на стажування. Керівництво життям факультетів належало факультетським радам. Університети мали власну цензуру, вільно виписували з-за кордону книги, журнали і газети, що не підлягали перевірці на митниці. Таке право мав і кожен професор. Статут передбачав виборність ректора, проректорів, деканів з наступним твердженням їх у посаді міністром народної освіти.2.17; 275

Студенти, як і раніше, поділялися на своєкоштних і казеннокоштних. Своєкоштні жили вдома або в квартирах, що знімаються ними, і вносили плату за навчання. По закінченні університету вони могли вільно вибрати собі рід занять або служби. Казеннокоштні жили при університеті і на його змісті. По закінченні навчання вони зобов'язувалися відслужити 6 років по призначенню. Однак казеннокоштні складали невелику частину студентства. Лише в Московському університеті їх навчалося протягом року до 120 чоловік, в інших – не більш 20 студентів у кожнім. За статутом студенти не мали права створювати свої об'єднання і підлягали дисциплінарному судові, що обирається зі складу професорів університетською радою. При надходженні в університет студенти давали підписку підкорятися встановленим університетським правилам.

Відповідно до статуту 1863 р., ректор обирався радою на 4 роки і затверджувався найвищим указом.

Вищий орган університетського керування – Рада, складався з ординарних і екстраординарних професорів під керівництвом ректора. Повноваження ради значно розширені: його остаточному рішенню підлягають справи, що стосуються порядку викладання, твердження в учених ступенях, присудження премій і медалей, видання праць, постанов університетського суду, фінансової кошторису.

Справи про обрання і звільнення ректора, деканів, проректора, професорів, про поділ факультетів на відділення і поділі кафедр представляються на затвердження міністра.

Всі органи і посади в університеті є лише органами ради і діють під його безпосереднім контролем. Факультетські збори були його органами по навчальних і наукових справах, правління – по справах навчальним. Університетський суд – є привілейованою юрисдикцією, він стосувався тільки злочинів, зроблених усередині університетської корпорації.

Декани обираються з ординарних професорів на 3 роки. Відновлено колишні назви факультетів: історико-філологічний, математичний, юридичний і медичний. Збільшено число кафедр: на історико-філологічному з 8 до 11, на фізико-математичному з 8 до 12, на юридичному з 7 до 13, на медичному з 10 до 16.2.9; 160

Міністр позбавлявся права заміщати вакантні кафедри своїми кандидатами. Уперше професорське жалування доповнюється із сум, що збираються за слухання лекцій. Відновлено колегіальність у середовищі професорів. Створено професорську корпорацію, однак студентам корпоративного пристрою не дано.

Вступні екзамени залишені тільки для осіб з домашньою освітою, а для випускників гімназій – скасовані. Однак ідея автономії не поширювалася на студентів. А питання про організації взаємин викладачів і студентства ставав усе більш гострим. Професор і попечитель навчальних округів Н.И. Пирогов стояв у джерел вітчизняної теорії вищої освіти. Він бачив у розвитку науки найважливішу мету університету, при цьому єдиними коштами досягнення цієї мети висувався принцип волі викладання і навчання. Пирогов наполягав на перебалотуванні професорів через 12,5 років (замість 25), що він вважав коштами проти перетворення кафедр у синекури, а також проти застою в академічному житті. Гласність і конкуренція – от ті кошти, що дадуть імпульс розвиткові університету. «Автономічний університет немислимий без суспільної думки учнів»2.9; 161

В останній чверті XIX ст. університети відігравали значну роль у громадсько-політичному житті Російської імперії. Це пояснювалося не лише їх передовими традиціями як центрів наукової думки, які об'єднали творчі сили передової інтелігенції, але і зв'язком професури з ліберально-буржуазною опозицією, розвитком студентського руху. Саме тому перші контрреформи відбулися у сфері освіти. Був ліквідований найбільш ліберальний в історії царської Росії університетський Статут 1863 року, що, без сумніву, мало негативні наслідки для вищої школи, оскільки новий Статут 1884 року поклав початок неухильному руйнуванню автономного устрою університетів.

Статуту 1884 р., в плані загальної ідеологічної реакції, відводилась особливо важлива роль. Як і в інших статутах, університети іменувались «імператорськими», причому підкреслювалось, що «это не должно быть простым титулом, но выражением идеи о государственном значении учреждения и о долге верноподданичества».2.1; 17 І саме прагненню запровадити в університетах дух відданості монархії були підпорядковані всі положення нового статуту.

Новий статут готувався довго, ще з 1870-х років. Спочатку влада спробувала досягнути своєї мети іншим шляхом. 1879 року були оголошені «Правила для студентів» та «Тимчасова інструкція для університетів». Це була серйозна спроба перегляду Статуту 1863 р., оскільки професорська колегія фактично усувалась від студентських справ. Але опір студентства і професури, ситуація в країні не дозволили уряду реалізувати у повному обсязі правила 1879 р. У червні 1880 р. і було визначено порядок подання пропозицій щодо змін і доповнень Статуту 1863 р. Відставка графа Д. Толстого з посади міністра народної освіти на деякий час затримала проведення корінної реформи російських університетів. Але з призначенням міністром І. Д. Делянова вона була проведена. Незважаючи на те, що більшість депутатів Державної ради проект нового Статуту зустріли прохолодно і висловились проти його запровадження, у серпні 1884 р. новий статут було «высочайше» затверджено.2.1; 18

Найбільш характерною особливістю Статуту 1884 р., яка проходить яскравою рисою через всі його статті, є недовіра до університетів з боку уряду та міністерства. У новому статуті більш повно, ніж у всіх попередніх, була втілена ідея адміністративного контролю над усім внутрішнім життям університетів. Згідно з новим статутом не тільки всі відповідальні посади в університетах повинні були заміщатися за призначенням, але й взагалі в усіх внутрішніх справах університету переважне право надавалося вищій адміністрації. Особлива увага зверталась на те, щоб усунути будь-який ґрунт для виникнення студентських заворушень та протиправної пропаганди. Чисельні розпорядження та інструкції доповнили підпорядкування університетів уряду.

Статут 1884 р. послідовно проводив реакційні принципи в питаннях управління. Залишки автономії університетів були знищені. Вчені ради і факультети були настільки безправними щодо питань управління, що навіть не могли своєю владою перенести лекції з одного часу на інший. Взагалі, втілення в життя принципів статуту відразу зустріло немало труднощів. Довелось навіть зробити деякі поступки із-за реальної необхідності.

Криза освіти на рубежі століть загострилася. Студентські виступи значно прискорили реформи університетського життя, однак зміни в навчальних закладах багато в чому залежали від кардинальних зрушень у масштабах усього суспільства. Тільки в 1905 р. у вищій школі відтворюється автономія.

Відповідно до тимчасових правил, Рада університету обирала ректора і його помічника. Факультети вибирали деканів і секретарів факультетів. Усі посадові особи обираються з числа ординарних професорів. Роль ради значно зростає: їй надається право вживати заходів по підтримці правильного ходу навчального процесу. У значній мірі відновлена колегіальність у роботі виборних органів університету.

Ректор обирається на 3 роки радою з числа ординарних професорів і затверджується в посаді найвищим указом.

Студенти одержали право самостійного вибору в навчальній діяльності: у 1906/07 навчальному році вища школа Росії почала перебудову організації навчального процесу. Вводилася індивідуальна модель навчання, названа «предметною системою» і орієнтована на потреби особистості студентів. Нова організація навчального процесу надавала право вільного вибору факультету, спеціалізації, а виходить, і професора-лектора; право вільного відвідування, студенти самостійно розробляли персональні навчальні плани, включаючи в них найбільш важливі навчальні дисципліни для заглибленого вивчення, а також сполучені з основної дисципліни по власному виборі. Планувалися терміни навчання і терміни іспитів згідні можливостям студентів і викладачів.

З початком реакції в 1910-і роки автономія вищої школи скасована. У період лютневої буржуазно-демократичної революції автономія була відновлена.

До початку XX століття в російській вищій школі була розроблена струнка концепція університетської освіти, відповідно до якої, з університету виходять не адвокати, судді, чиновники і вчителі, але люди, що одержали філологічну, юридичну або медичну освіту. У подальшій професійній діяльності випускники повинні були вільно орієнтуватися у своїй області знань і вміти користуватися ними для практичних цілей. Таким чином, основні цілі університетської освіти були не стільки просвітительськими, скільки методологічними, спрямованими на розвиток таланта дослідника. Для навчання фахівців існували інститути й інші вищі навчальні заклади практичного напрямку. Така концепція університетської освіти була можлива лише при автономії.2.9; 162

Отже, більшість положень статуту були спрямовані на досягнення головної мети: подальше посилення урядового впливу на управління університетами, контролю над викладанням у них та наведення порядку і дисципліни серед студентів за допомогою поліцейського режиму. Це завдання від самого початку здавалось нелегким, в дійсності ж виявилось взагалі неможливим виконати його навіть частково.


2. Студентство та вищі навчальні заклади Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Вища школа Росії періоду імперіалізму мала складну структуру в якій постійно мінялися кількісні і якісні показники. Її основу складали державні навчальні заклади, система яких остаточно сформувалася в основному до кінця XIX ст. – початку XX ст.

Повноцінному функціонуванню системи вітчизняної вищої освіти заважали станові і національні обмеження, дискримінація жінок, охоронні установки уряду, бюрократизм керування, залишкове фінансування. Відсутність планового початку вело до диспропорцій у розвитку мережі університетів і інститутів при загальній недостачі фахівців усіх, без винятку, профілів.

У значній мірі прорахунки царської адміністрації в академічній політиці викликали до життя неурядову, «вільну», вищу школу, створену ініціативою буржуазної інтелігенції і грішми торгівельно-промислових кіл.

У січні 1917 р. у Росії нараховувалося 124 вищі навчальні заклади (65 урядових і 59 суспільних і приватних): 11 університетів і 40 шкіл університетського типу, включаючи юридичні, медичні, історичні, «академічні відділення» народних університетів; 9 педагогічних інститутів і курсів; 9 навчальних закладів музично – театрального й образотворчого мистецтва; 7 духовних академій, 19 інженерних, 15 сільсько-господарчих, 6 комерційних інститутів; 8 військових і військово-морських академій і вищих училищ. У 1913 р. у них працювали близько 4,5 тис. професорів і викладачів; навчалося більш 123 тис. студентів; у 1898–1917 р. ними було підготовлено більш 150 тис. фахівців.2.3; 127

Територіально вища школа тяжіла до великих адміністративних і культурних центрів економічних районів з розвитими промисловістю, сільським господарством, торгівлею.

До державних відносилися навчальні заклади, що складали фундамент вітчизняної вищої освіти. По своєму юридичному положенню це були місцеві підрозділи тих центральних (міністерства і головні керування) і почасти вищих (св. Синод, Канцелярія по установах імп. Марії Федорівни) державних установ, яким вони були підпорядковані. Вони фінансувалися казначейством. Їхні штатні викладачі, обслуговуючий персонал були чиновниками різних класів.

Студенти цих навчальних закладів підкорялися строгому відомчому регламентові, були зобов'язані носити форму, могли претендувати на стипендію і матеріальну допомогу з казенних фондів, а після завершення навчання і здачі державних іспитів одержували право на класний чин і місце на державній службі.

Ключові позиції в системі російської вищої школи кінця XIX – поч. XX ст. належали навчальним закладам, що готували кадри обслуговування державного апарата імперії, а саме університетам, школам університетського типу (юридичні, педагогічні, медичні), військовим і військово-морським, богословським. Соціально вони були зорієнтовані переважно на дворянсько-чиновницький контингент учнів, що одержали середню освіту в класичних гімназіях.

У російській системі вищої освіти ведуче місце по науково-педагогічному рівні професорсько-викладацького складу і числу студентів належало університетам у Варшаві (1869), Казані (1804), Києві (1834), Москві (1755), Одесі (1865), Пермі (1916), Петербурзі (1819), Саратові (1909), Томську (1880), Харкові (1805), Юр'єву (1632; до 1893 р. – Дерпт). Вони готували в основному юристів, учителів середньої школи, лікарів.2.3; 128

Наприкінці XIX – початку XX ст. університетська система переживала глибоку кризу, оскільки, за словами В.И. Вернадського, не могла «пристосовуватися до тих зовнішнім рамкам життя, які зараз панують у країні». Про це говорить загальмованість розвитку мережі університетів – всього 11, з яких тільки два виникли на початку XX ст. – Саратівський і Пермський. Фактично незмінною залишилася їхня організаційна структура. Вона складалася з фізико-математичного (із природним і математичним відділеннями), історико-філологічного (з історичним і словесним відділеннями), юридичного і медичного факультетів. Виключення складали східний факультет у Петербурзькому і богословський у Юр'євському університетах. Однак і цим складом факультетів володіли не всі університети. Саратівський діяв у складі одного медичного; у Томськом були відсутні фізико-математичний і історико-філологічний, а в Петербурзькому – медичний. Уряд так і не прийняло мір до їхнього заповнення. Без належної його уваги залишилися пропозиції наукової, торгово-промислової громадськості про включення в структуру університетів факультетів народногосподарського профілю. Безуспішно професорські колегії клопотали про відкриття нових кафедр, про офіційне розширення навчальних програм.2.3; 128

По програмах викладання і внутрішніх розпорядків фактично одно – факультетним університетом був Демидівський юридичний ліцей у Ярославлі.

Під особливим заступництвом царського прізвища складалися аристократичні юридичні школи: Олександрівський ліцей (колиш. Царськосільський, 1811), училище правознавства (1835), Ліцей в пам'ять цесаревича Миколи (Катковський) (1869). Перші два призначалися тільки для дворянської еліти. Катковський ліцей був усестановим. Навчання в них було надзвичайно дорогим (до 800 карбованців у рік). Ліцеї мали однотипну організацію: були закритими навчальними закладами з гімназичними і трирічними вищими юридичними класами. З їхніх стін вийшли багато ієрархів царської адміністрації, видатні діячі вітчизняної культури.

Фахівців зовнішньополітичних служб у країнах Сходу, чиновників внутрішньої колоніальної адміністрації випускали навчальні відділення східних мов Міністерства закордонних справ (1828), Лазаревський інститут східних мов у Москві (1848). У 1899 р. у їхню групу ввійшов Східний інститут у Владивостоці.2.3; 128

Дворічне Навчальне відділення східних мов МЗС готувало «драгоманів» (перекладачів) для російських посольств, місій, консульств у країнах Ближнього і Середнього Сходу, а також Південно-Східної Європи і Північної Африки, що інколи знаходилися під Османським пануванням. У студенти відділення приймалися, що закінчили з відзнакою східний факультет Петербурзького університету і спеціальні класи Лазаревського інституту східних мов, православні, росіяни по підданству і походженню. Комплект слухачів не перевищував 10 чоловік.

У 1883–1910 рр. при Навчальному відділенні східних мов діяли трирічні курси східних мов для офіцерів «усіх видів зброї» з подібною програмою і з комплектом курсантів у 5 чоловік.

Лазаревський інститут східних мов у Москві був центром навчання вірменів з російських підданих і «закордонних». Приймалися також юнаки інших національностей. Інститут складався з «гімназичних» і трирічних «спеціальних» класів, прирівняних до вищого навчального закладу. Крім закінчивших гімназичне відділення студентами останніх приймалися юнаки «усіх станів, без розходження і віросповідання» з атестатом зрілості або рівнозначним свідченням.

Заняття в інституті здійснювалися на кафедрах вірменської, турецько-татарської, арабської, перської словесності, російської, грузинської мов, практики перської, турецької й арабської мов, східної каліграфії. Випускники інституту спрямовувалися на дипломатичну службу в країни Ближнього і Середнього Сходу, поповнювали корпус чиновників кавказької адміністрації, обирали наукове поприще.


Каталог: files
files -> Інформація для вступників 2015 року до аспірантури Інституту соціології Національної Академії наук України
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Про вступний іспит та реферат при вступі до аспірантури Інституту соціології нан україни
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
files -> Портфоліо вчителя


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка