Курсова робота "Студентство та вищі навчальні заклади Росії та України (наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.)" Вступ



Сторінка2/3
Дата конвертації09.11.2017
Розмір0.94 Mb.
1   2   3

Чиновників вищої кваліфікації для адміністративних і торгово-промислових установ Східно-азіатської Росії і суміжних з нею держав готував Східний інститут у Владивостоці. Він складався з китайсько-японського, китайсько-корейського, китайсько-монгольського і китайсько-маньчжурського відділень. В інституті малося також військове відділення, де навчалися офіцери, включаючи і тих, які закінчили військові академії. Вони поповнювали розвідувальні служби в армії, виконували військово-дипломатичні функції.

У 1897 р. у Петербурзі відкрився Жіночий медичний інститут. Спочатку його задача була в тім, щоб «доставляти особам жіночій статі медичну освіту, переважно пристосоване до лікування жіночих і дитячих хвороб і до акушерської діяльності». Курс навчання був розрахований на 5 років. Випускниці інституту одержували професійне звання «жінка-лікар» із правом лікарської практики і заняття різних лікарських посад, але без прав державної служби. У 1904 р. було затверджено нове положення про Жіночий медичний інститут. По програмах викладання він прирівнювався до медичних факультетів університетів, оскільки став не тільки готувати фахівців з жіночих і дитячих хвороб, але і випускати лікарів широкого профілю. Слухачки одержували, як і випускники університетів, звання лікаря, «зі всіма наданими цим званням правами на медичну діяльність і службу, крім прав по чиновиробництву».2.3; 129

Мало відрізнялася від університетської програма викладання у Військово-медичній академії (1798). До 1912 р. це був напіввійськовий навчальний заклад, що готував лікарів «переважно для військового і морського відомств». Частина її випускників, однак, йшла на цивільну службу. У студенти академії приймалися тільки власники атестатів зрілості, а також випускники фізико-математичного і студенти медичних факультетів університетів. З 1905 р. почався також прийом тих, які закінчили загальні класи Пажеського і кадетських корпусів. У 1912–1913 р. академія була перетворена в повноправний військово-навчальний заклад для підготовки лікарів тільки для збройних сил.

Поповненням викладацького корпуса середніх навчальних закладів, чинів навчальної адміністрації поряд з університетами займалися спеціальні педагогічні вищі навчальні заклади – Петербурзькі і Ніжинський історико-філологічні інститути, Педагогічний інститут ім. П.Г. Шелапутіна, Жіночий педагогічний інститут.

У цілому в 1913/14 навчальному році в університетах і школах університетського класу навчалося більш 41 тис. студентів.

«Закриті церковні училища» – київська (1701), Московська (1775), Казанська (1797), Петербурзька (1797) православні духовні академії давали вищу богословську освіту переважно юнакам, з відзнакою закінчившим духовні семінарії, і в набагато меншому числі – випускникам світської середньої школи, також з вищими балами в атестатах. Курс навчання був чотирирічним. У 1913/14 навчальному році в академіях навчалося 964 студента.2.3; 130

Особняком від православних духовних академій стояв Жіночий богословсько-педагогічний інститут у Московському Скорбящінському монастирі, відкритий у 1914 р. за рішенням св. Синоду. Він мав на меті «доставляти вищу богословсько-педагогічну освіту жінкам і підготовляти начальниць, виховательок і вчительок для середніх жіночих духовно-навчальних закладів». Випускниці інституту повинні були підняти «недостатній» освітній рівень педагогічного персоналу єпархіальних училищ, а також сприяти «задоволенню потреб православної церкви, переважно місіонерського характеру». Діяли в Російській імперії також Римсько-католицька (1872), Армяно – григоріанська академії. Пасторів євангелічної церкви готував богословський факультет Юр'євського університету.

Наприкінці XIX – початку XX ст. у державній системі вищої освіти як і раніше діяв єдиний навчальний заклад, що служив кстетичним потребам суспільства, – Вище художнє училище живопису, скульптури й архітектури Академії мистецтв (1764). Воно складалося з мальовничо-скульптурного й архітектурного відділень. В училище приймалися «без розходження станів» випускники малювальних шкіл і училищ по конкурсі атестатів. Ті, хто не художньої освіти при вступі проходили через конкурс по малюванню. У 1914 р. в училище було 260 студентів, у тому числі 19 жінок.

Не відбулося істотних змін і в складі вищих військових навчальних закладів. До найстарших академій Генерального штабу (1832), Артилерійської (1820), Інженерної (1819), Військово-юридичної (1867), що готовили штаб-офіцерів (починаючи з майора) сухопутних збройних сил, у 1900 р. додалася Інтендантська (до 1911 р. – інтендантський курс).

Вищий ешелон корпуса офіцерів військово-морського флоту поповнювався випускниками Морської академії (1877); Морського інженерного училища (1894; до 1896 р. – Технічне училище Морського відомства); у трирічних «спеціальних класах» Морського кадетського корпуса (1701; з 1916 – Морське училище) – закритого привілейованого, навчального закладу для дітей морських офіцерів, потомствених дворян, майбутніх гардемаринів і мічманів корабельної стройової служби.

До 1914 р. у військово-сухопутному і військово-морському вищому навчальному закладах числилося 1300 слухачів.

Периферійне місце в системі російської вищої школи займали народногосподарські навчальні заклади, що готували фахівців для промисловості і сільського господарства. Соціально вони були зорієнтовані в першу чергу на різночинно-буржуазний контингент студентів, що одержували середню освіту в реальних, технічних, гірських, сільськогосподарських, комерційних училищах. 15 інститутів готували інженерів для фабрично-заводської і гірської промисловості, шляхів сполучення, будівництва, телефонно-телеграфного зв'язку, електроенергетики.

До кінця XIX ст. ведуча позиція в інженерній освіті належала Петербурзькому (1828), Харківському (1885) технологічним інститутам і Московському технічному училищу (1830). Маючи по два відділення (механічне і хімічне), вони були пристосованідо вимог промисловості 70–80-гг. XIX ст. із дрібною і середньою фабриками, що панували в ній, яким був потрібний інженер-універсал.2.3; 131

Бурхливий ріст російської промисловості наприкінці XIX ст. зажадав не універсальної, а профільної підготовки інженерів по цілому ряді автономних спеціалізацій. 31 січня 1898 р. Комісія з технічної освіти Російського технічного суспільства ухвалила:»… найбільш доцільним типом вищих технічних навчальних закладів є політехнікуми, в яких молоді люди готуються до різних спеціальностей. З'єднання різних спеціальностей в одному навчальному закладі доставляє можливість спілкування між викладачами, це повинно плідно впливати на самий дух викладання, даючи йому велику і ширину, і глибину». У цей час у Російській імперії діяв тільки один «технічний університет» – Ризький політехнічний інститут (1862).

Ідея політехнізації інженерно-заводської освіти знайшла популярність у ділових колах. В офіційні інстанції спрямовуються клопотання торгово-промислової громадськості про відкриття політехнікумів у Варшаві, Владивостоці, Казані, Києві, Нижньому Новгороді, Одесі, Пермі, Петербурзі, Самарі, Тифлісі. Знайшла ця ідея прихильників і в урядових колах. У 1898 р. міністр фінансів С.Ю. Вітте провів через Державну раду закон про заснування політехнічних інститутів у Варшаві і Києві, а в 1902 г. в Петербурзі. У 1900 р. відкрився Томський технологічний інститут з політехнічною структурою. У 1907 р. заснований Донськой політехнікум у Новочеркаську. У 1914 р. приймається закон про Самарський політехнікум. Його відкриттю перешкодила війна.

Політехнічні інститути являли собою рухливу багатопрофільну структуру (4–6 відділень). Крім традиційних хімічного і механічного відділень вони мали і такі: металургійне, гірське електротехнічне, інженерно-будівельне, архітектурне, кораблебудівне, сільськогосподарське, інженерно-меліоративне, економічне (комерційне). Така гнучка організаційна структура порівняно легко коректувалася, доповнюючи новими відділеннями, підвідділами, спеціальними курсами.

Наприкінці XIX – початку XX ст. організаційні новації торкнулися і монопрофесійних інженерних шкіл, що готували кадри вищої кваліфікації для конкретних галузей промисловості – гірської, шляхів сполучення, будівельної, електротехнічної. Найстарші з них одержали нові статути, які більш відповідали вимогам сучасної виробничої діяльності. У 1904 р. у структуру Петербурзького гірського інституту (1773) були введені гірський (готував фахівців з геології, гірськодобуванні, рудничній справі), і заводський (готував металургів) «розряди». У Петербурзькому електротехнічному інституті (1886) уводяться відділення: електротехнічних, електромеханічне, телеграфів і телефонів, а в Інституті цивільних інженерів (1812) – і архітектурно-будівельне, інженерно-будівельне, інженерно-дорожнє. Істотну модернізацію перетерпіла навчальна програма Петербурзького інституту шляхів сполучення (1809), що готувало інженерів по будівництву й експлуатації залізниць, інших сухопутних, а також водних комунікацій, портових споруджень.

Більш «молоді» вищі технічні навчальні заклади пройшли через пошук нових форм їхньої організації, менш обтяжних, чим діючі, для скарбниці й прискорюючих процес інженерної підготовки. Мабуть, найбільш новаторським був проект відкритого в 1896 р. Московського інженерного училища відомства шляхів сполучення. До 1913 р. воно готувало студентів по укороченої трирічній (замість п'ятирічної) програмі й у кінцевому рахунку давало звання «практикант училища» і право обійняти посаду техніка на залізниці для проходження обов'язкової дворічної будівельної й інженерної практики (ст. 4). Після схвалення радою училища звіту про неї технік отримував звання «інженер-будівельник» (ст. 21) і право на здачу спеціального іспиту в Петербурзькому інституті шляхів сполучення для одержання звання «інженер шляхів сполучення» (ст. 17).2.3; 132

Експеримент, однак, не вдався. Залізниці неохоче прибігали до послуг «скоростиглих» техніків, віддаючи перевагу випускникам Інституту шляхів сполучення і політехнікумів. Втрачене популярність у молоді Інженерне училище в 1913 р. було реформовано в Московський інститут шляхів сполучення, ідентичний діючому в Петербурзі.

Аналогічний викладеному вище і настільки ж невдалий у кінцевому рахунку досвід був відтворений засновниками Гірського училища, відкритого в 1899 р. у Катеринославі. У 1912 р. це «напіввищий» навчальний заклад був ідентифікований організаційно, по програмах викладання, юридичному статусові, назві Гірському інститутові в Петербурзі. У 1913/14 навчальному році в інженерно-промислових інститутах навчалося більш 23 тис. чоловік.

Аграрний сектор російської економіки обслуговували 10 державних вищих навчальних закладів: 5 землеробських, 1 межовий, 4 ветеринарних інститути. Фахівців із сільського господарства готували також спеціальні факультети Донського і Ризького політехнікумів. Їхня діяльність протікала на тлі широкої дискусії про нові організаційні форми вищої землеробські освіти з метою орієнтації її на агрокультурне обслуговування не тільки поміщицького, але і масового селянського господарства. Перше слово в ній належало професорам і викладачам вищої школи. Дебатувалися переважно два проекти – організації агрономічних відділень в університетах і багато факультетної, політехнічної, конструкції спеціального сільськогосподарського інституту.

Фахівці віддали перевагу другому проектові. Об'єктом його реалізації став Московський сільськогосподарський інститут, створений у 1894 р. на базі Петровської сільськогосподарської академії (1865), спочатку як «закрита» школа з високою платою за навчання (400 карбованців), призначена переважно для дітей поміщиків.

На початку XX ст. інститут став «відкритим» навчальним закладом із сільськогосподарським, інженерним (готував меліораторів), рибоводним відділеннями. Його навчальні програми і методика викладання придбали велику практичну спрямованість. За рахунок вихідців із селян-хліборобів, випускників духовних семінарій демократизувався і зріс склад його студентів.

По типології науково-педагогічної організації сільськогосподарського відділення інституту в Москві в 1914 р. було перетворено агрономічне відділення Інституту сільського господарства і лісівництва в Новій Олександрії (1962) і організований Воронезький сільськогосподарський інститут, відкритий у 1912 р. У 1902 р. уведене нове положення про Петербурзький лісовий інститут (1803). Істотно було розширене викладання природничонаукових і прикладних сільськогосподарських дисциплін. До класу аграрних вищих навчальних закладів відносилися Вищі курси при Никитському училищі садівництва і виноробства (1888). Важливе значення для аграрно-індустріальної Росії з мінливими поземельними відносинами мала межова служба. «Митецьких землемірів» готував Московський межовий інститут (1779) з чотирирічним курсом наук. Медичне обслуговування сільськогосподарського тваринництва здійснювали випускники Варшавського (1840), Казанського (1874), Харківського (1850), Юр'євського (1848) ветеринарних інститутів. У 1913/14 навчальному році в російських сільськогосподарських вищих навчальних закладах числилося близько 5 тис. студентів.

Державна вища школа Росії в основному формувалася в XIX ст. У 1892 р. в країні діяло 48 вищих навчальних закладів, у 1899 р. – 56, у 1917 р. – 65. Таким чином, 86% їх виникло в минулому сторіччі і тільки 14% – на початку XX ст. Ці дані свідчать про крайню сповільненість темпів розвитку вітчизняної вищої освіти.2.3; 132

Найбільш істотні зрушення в професійній структурі вищої школи відбулися в період промислового підйому 1892–1902 рр. Однак тенденція до переважного розвитку інженерної освіти був перерваний промисловою депресією, що наступила, 1903–1910 рр. Історично сформована в державній вищій школі диспропорція між народногосподарськими (26–40%) і гуманітарними (39–60%) навчальними закладами збільшувалася. Це, однак, не означало, що потреби країни в педагогах, лікарях, юристах, офіцерах з вищою освітою задовольнялися повною мірою. Вони були не менш гострі, ніж потреби в інженерах і агрономах. Державна скарбниця відпускала занадто мало кошт на нестатки вищої школи. От чому залишилися на папері розроблені в 1910–1916 р.р. відомчі програми відкриття нових університетів, технічних і сільськогосподарських інститутів. Усе це привело до створення неурядової вищої школи.

Ще напередодні селянської реформи 60-х рр. царський уряд змушений було частково піти назустріч наполегливим вимогам громадськості в області готування вчительських кадрів. У листопаду 1858 р. міністерством народної освіти були схвалені наступні три пропозиції: заснувати при всіх університетах дворічні педагогічні курси для осіб, що мають вищу освіту і бажають присвятити себе педагогічної діяльності; створити при педагогічних курсах чотирьох – і п'ятикласні гімназії з пансіонами для учнів; відкрити в кожнім окрузі вчительські семінарії для готування вчителів повітових і сільських училищ.

У березні 1860 р. було видано «Положення про окружні педагогічні курси», добір на які проводили піклувальні ради навчальних округів. Незалежно від умов прийому, усі ті, хто вступив на ці курси повинні були мати «бездоганну моральність і схвальний спосіб життя». Більш того, кожному кандидатові пропонувалося представити «свідчення про благонадійність» і моральної стійкості. 2.10; 74

Педагогічні курси в навчальних округах мали дворічний термін навчання і п'ять профілів підготовки в залежності від спеціальності вчителів, при цьому для всіх однаково обов'язковим було вивчення невеликих курсів педагогіки з дидактикою. Заняття на курсах носили теоретичний і практичний характер. Кожен, хто закінчив курси зобов'язаний був написати і захистити «дисертацію» на задану тему і прочитати одну спробну лекцію. Крім того, у процесі навчання кожен слухач (він називався кандидатом) повинний був представити в піклувальну раду два твори – наукового і педагогічного змісту. Кандидати, що виявили особливі успіхи, одержували можливість на заміщення посад бакалаврів і доцентів в університеті; кандидати, що мали середні успіхи, спрямовувалися в середні навчальні заклади, а результати, що показали не цілком задовільні, визначалися на місця вчителів повітових училищ із правом наступного перекладу на роботу в гімназії на основі додаткового конкурсу.

Сам факт створення педагогічних курсів для підготовки вчителів середніх шкіл представляє позитивне явище, хоча кількість слухачів цих курсів було вкрай незначним. На вищі педагогічні курси в 1860 р. було виділено усього лише 67 місць зі стипендіями в 300–500 руб. у рік. В наступні роки кількість стипендіатів на курсах трохи збільшилося, але воно як і раніше було невелике. Так, у 1864 р. було засновано 259 стипендій на всю країну, з них для західних губерній –106, для інших –153 стипендії. Одночасно відбулося і зниження розміру багатьох стипендій до 142 руб. 80 коп. у рік.

Робота вищих педагогічних курсів із самого початку їхнього створення була організована незадовільно. Це викликало чергову дискусію про організації підготовки вчителів середніх шкіл і розробку нових проектів як у міністерстві народної освіти і його Ученому комітеті, так і в навчальних округах, університетах і в інших установах. Одні пропонували ввести особливі семінарські курси при деяких кафедрах університетів, інші вимагали відновлення Головного педагогічного інституту, треті рекомендували збільшити термін навчання на один рік для тих студентів, що готуються стати вчителями, четверті радили випускників університетів – кандидатів на педагогічні посади прикріплювати на річне стажування до гімназій, п'яті вважали за доцільне підготовку вчителів цілком і цілком покласти на університети без продовження терміну навчання і без додаткової роботи у гімназії і т.д.

Підвівши підсумки дискусії, Учений комітет міністерства народної освіти прийняв наступні рекомендації: готування до вчительського звання покласти на університети, у навчальних планах яких, починаючи з другого курсу, передбачити спеціальні заняття з кандидатами в педагоги; по закінченні університетського курсу «учительські кандидати» зараховуються на один рік до гімназії для практичних занять, після чого вони визначаються на посаді педагогів гімназій і прогімназій; контроль за практичною роботою цих кандидатів покласти на директорів і педагогічні ради гімназій; час занять зараховувати в загальну службу вчителя; загальне число стипендіатів для вчителів-кандидатів повинне бути не менш 300 при розмірі стипендії в 300–360 руб.; крім штатних стипендіатів у числі тих, хто готувався до вчительського звання можуть бути стипендіати інших відомств і особи, що складаються на власному утриманні.

У 1865 р. Учений комітет опублікував проект «Положення про готування вчителів гімназій і прогімназій». Але, що прийшов до керівництва міністерством народної освіти граф Д.А. Толстой домігся його скасування.

В наступні роки діячі народної освіти неодноразово поверталися до розгляду питань про статут, набір і контингенти учнів, організації навчальної діяльності педагогічних курсів. Однак 27 червня 1867 р. по представленню Д.А. Толстого було «высочайше повелено» їх зовсім закрити. Почалися пошуки «нових, більш зручних» форм підготовки вчителів для середніх шкіл, що продовжувалися багато років і безуспішно. 2.10; 75

Готування вчителів середніх шкіл з мізерною педагогічною і методичною підготовкою стали проводити історико-філологічні і фізико-математичні факультети університетів. Університети давали студентам педагогічні знання, як правило, тільки, на факультативних педагогічних курсах і по урізаних програмах.

В другій половині XIX в. учителів гімназій, реальних училищ і інших середніх навчальних закладів, крім університетів, готували також інші вищі навчальні заклади, зокрема два історико-філологічних інститути – у Петербурзі і Ніжині.

У Петербурзі історико-філологічний інститут був створений у 1867 р. Це був закритий навчальний заклад, що готував для гімназій вчителів історії (з географією), російської мови і словесності, древніх мов. Термін навчання в ньому був чотири роки: два роки «теоретичних» і два роки «спеціального і практичного навчання». На чолі інституту знаходився директор, що був безпосередньо підлеглий міністрові народної освіти. Його заступником був інспектор із трьома помічниками – наставниками студентів. Інститут мав ученого секретаря, секретаря правління, екзекутора (він же економ), бухгалтера й інших працівників. У штат інституту входили 5 ординарних і 5 екстраординарних професорів, 5 викладачів і законовчитель. Навчальною частиною формально керувала професорська конференція, а господарської – правління. Річний бюджет інституту на початку його діяльності складав близько 90 тис. карбованців, з яких на зміст студентів відпускалося 25 тис. руб. При інституті в 1870 р. була відкрита гімназія.

В інститут приймалися особи, що досягли 17-літнього віку, що закінчили гімназії і духовні семінарії, що пройшли вступні екзамени по російській і древній мовам і не мають «моральних і тілесних недоліків». З 1877 р. абітурієнти, що мають в атестатах оцінку «4» по мовах, від вступних екзаменів звільнялися. Штатне число студентів складало 100 чоловік, однак крім штатних вакансій інститут мав 2–3 десятки стипендіатів від синоду, Кавказького, Віленського і Дерптського навчальних округів, Західного і Східного Сибіру.2.10; 77

Навчальний план інституту відображав офіційну тенденцію до класицизму в освіті. Він містив у собі закон божий, філософію (із психологією, логікою й історії-філософії), педагогіку і дидактику, грецьку мову і грецьку словесність, латинську мову і римську словесність, росіянку словесність з історією церковнослов'янської і російської мов, загальну історію, німецька і французька мови.

Студенти інституту піддавалися посиленій ідеологічній обробці в дусі вірності цареві і самодержавно-становому ладові. Для перевірки знань призначалися так називані репетиції, іспити (по всіх предметах за навчальний рік), домашні читання і курсові твори. На третьому і четвертому курсах навчання студенти інституту розділялися на наступні «розряди» (відділення): древніх мов, російської словесності (з 1864 по 1884 р.), історії (з 1869 по 1875 р.), історії і географії (з 1875 р.).

Невстигаючі студенти або залишалися на другий рік, або відчислялися з правом підготовки до іспиту на звання вчителя повітового училища. Студенти, що зі своєї ініціативи залишали інститут до закінчення повного курсу, повинні були сплатити за весь період навчання до 400 руб. за рік. Випускники інституту, відзначені звання вчителя гімназії, після річної роботи мали право здавати іспиту на магістерську ступінь. Термін обов'язкової служби складав 6 років.

За 1867–1900 р. Петербурзький історико-філологічний інститут випустив 562 педагога, з них абсолютна більшість працювали викладачами древніх мов.

Учителів гімназій готував також Ніжинський історико-філологічний інститут князя Безбородько, що виник у 1875 р. на базі юридичного ліцею. Він користувався такими ж правами, як і Петербурзький інститут, але підкорявся попечителеві Київського навчального округу. Контингент студентів і в цьому інституті був невеликим: спочатку 100, а в наступні роки 40–42 чоловік. За 1875–1900 р. інститут випустив 321 учителя. Інститут утримувався на кошти державного казначейства (70–75 тис. руб. у рік) і асигнування засновників ліцею (14,2 тис. руб. у рік). При інституті працювала гімназія з пансіоном. У її чотирьох «вищих класах» училося і виховувалося 120 стипендіатів – і майбутніх студентів інституту.

Організація навчального процесу в інституті князя Безбородько була приблизно такий же, як у Петербурзькому історико-філологічному інституті. Педагогічні науки в інституті недооцінювалися. Директор інституту Н.Е. Шпаків вважав, що в роботі вчителя педагогічна теорія не має значення. Незначну частину вчителів древніх мов у цей час випускали також вчительський інститут слов'янських стипендіатів (для слов'ян-іноземців, що закінчили закордонні університети) і Лейпцігська філологічна семінарія, створена в 1873 р. при Ціль інституту складалася в готуванні «знаючих викладачів» стародавніх мов для середніх і вищих навчальних закладів Росії. Лейпцігському університеті і при Ціль інституту складалася в готуванні «знаючих викладачів» стародавніх мов для середніх і вищих навчальних закладів Росії. перетворена пізніше в Російський філологічний інститут. У 1884 р. було затверджене Положення про цей інститут. Ціль інституту складалася в готуванні «знаючих викладачів» стародавніх мов для середніх і вищих навчальних закладів Росії. Термін навчання був 3 роки, для випускників, що мають відмінні оцінки і бажають одержати магістерський ступінь, – 4 роки. В інституті могло навчатися 15 стипендіатів міністерства народної освіти Росії і 15 вільних студентів. В інститут приймалися росіяни піддані; гімназії, що закінчили, інститути і ліцеї. Інститутом керували директор і два його помічники (ад'юнкта). У ньому вивчалися, крім стародавніх мов, греко-римська література, історія древньої філософії, римська і грецька історія, стародавності і міфологія, деякі спецкурси. Інститут утримувався на рахунок кошт міністерства народної освіти Росії. Цей «мертвонароджений інститут», як його називала передова російська педагогічна громадськість, був закритий у 1890 р.

Невелика кількість викладачів реальних училищ по спеціальних предметах готували російські і закордонні вищі технічні навчальні заклади. У 1873 р. 16 випускників університетів були визначені як стипендіатів на дворічне навчання в Московське, Аахське і Лютихське вищі технічні училища. Подібні міри приймалися і в наступні роки, при цьому мінялися тільки профілі навчання у вищих навчальних закладах.2.10; 79

Характерними рисами навчального процесу всіх навчальних закладів, що готували викладацький склад для середніх шкіл, у ті роки були: яскраво виражена самодержавно-поміщицька спрямованість змісту викладання, а також догматизм, рутина, зневага вимогами педагогічної науки. Студенти й учні курсів знайомилися з дидактикою і методикою поверхово, поза конкретним зв'язком з життям, із практикою. У навчальних закладах панували словесні, схоластичні, пасивні методи навчання. Що стосується підготовки майбутніх учителів до виховної діяльності, те багато професорів і викладачі затверджували, що суть питання полягає в тому, щоб жадати від студентів лише неухильного дотримання правил зовнішньої пристойності.

Серйозними недоліками цих закладів були багатопредметність у навчанні (студенти вивчали до 20 навчальних дисциплін) і недооцінка значення психолого-педагогічної підготовки учнів. Украй мало приділялося навчального часу для педагогічної практики. Навчальні заклади, як правило, незадовільно оснащувалися навчальною літературою й устаткуванням.

Відсутність необхідної психолого-педагогічної підготовки випускників університетів, призначуваних на педагогічну роботу, їх дидактична і методична безпорадність нерідко викликали в молодих вчителів у перші ж дні роботи відраза до педагогічної праці і прагнення будь-що-будь «позбутися» нього і перейти до іншого роду заняттям.

У 1898 р. міністерство народної освіти знову звернуло увагу на підготовку викладачів середніх шкіл і запропонувало попечителям навчальних округів обговорити це питання в піклувальних радах. У тому ж році для розробки пропозицій по підготовці викладачів середніх навчальних закладів була створена комісія під головуванням помічника попечителя Московського навчального округу В.Д. Ісаєнкого. Комісія прийшла до висновку, що для підготовки вчителів в університетах, де малися історико-філологічний і фізико-математичний факультети, повинні бути введені спеціальні педагогічні курси. Завідування педагогічними курсами рекомендувалося доручити колегіальному органові, що повинний був установлювати, поєднувати і контролювати всі заняття кандидатів, а також обирати осіб для ведення як теоретичних, так і практичних занять з кандидатами. Пропозиції комісії не були, однак, реалізовані.

Наприкінці 90-х рр. була створена ще одна «особлива» комісія із середньої освіти, що очолив міністр народної освіти Н.П. Боголепов. Але і ця комісія не розв'язала проблеми вчительських кадрів. 2.10; 80

На початку XX в. підготовка учителів вищої кваліфікації була організована в деяких навчальних закладах, що носили приватний і на пів суспільний характер. Таким навчальним закладом був педагогічний інститут ім. П.Г. Шелапутіна, що виник у Москві по приватній ініціативі і тільки пізніше став державним навчальним закладом.

Задачі, функції, структура, організація навчального процесу інституту були закріплені спеціальним Положенням від 3 червня 1911 р. Заняття в інституті почалися 24 жовтня 1911 р. Термін навчання в ньому був два роки. Інститут мав відділення російської мови і словесності; російської і загальної історії; математики, фізики і космографії; природознавства, хімії і географії; стародавніх мов. На всіх п'ятьох відділеннях, крім спеціальних предметів, вивчалася логіка, загальна і педагогічна психологія, загальна педагогіка, історія педагогічних навчань, шкільна гігієна, фізична культура, факультативно – музика і спів. Читалися курси методик і наукові основи шкільних предметів. Кількість студентів в інституті було невелике, у 1913 р. у ньому училося усього лише 65 чоловік. При інституті малися гімназія і реальне училище ім. П. і А. Шелапутіних. Перший випуск інституту відбувся в 1913 р.2.10; 80

У порівнянні з урядовими педагогічними навчальними закладами педагогічний інститут ім. П.Г. Шелапутіна був більш зробленим типом педагогічної школи. Педагогічну підготовку тут одержували особи, що мають університетську освіту.

На початку XX в. виникла Петербурзька педагогічна академія так називаної Ліги освіти. Статут Академії був затверджений 18 серпня 1907 р., її офіційне відкриття відбулося 1 жовтня 1908 р. Це був невеликий навчальний заклад, бюджет якого в 1910/11 навчальному році складав усього лише 17 тис. карбованців (7 тис. руб. складала плата за навчання і 10 тис. руб. – приватні пожертвування). Більшість викладачів Академії працювали або безкоштовно, або за незначну винагороду.

Курс навчання в Педагогічній академії продовжувався два роки. Її задача полягала в тому, щоб давати досвідченим учителям вищу педагогічну освіту і вести розробку окремих педагогічних питань. Для всіх слухачів, як з гуманітарною, так і з природно-математичною освітою, викладалися вступ в педагогіку, історія педагогіки, педагогічна психологія, шкільна гігієна, патологічна педагогіка, школознавство. Крім того, вивчалися спеціальні і так називані додаткові предмети. Педагогічна академія припинила існування в 1915 р.

З числа інших навчальних закладів, що готували вчителів, слід зазначити Лазарєвський інститут, східних мов, створений у Москві багатою вірменською родиною Лазарєвих (Лазарян) для підготовки чиновників і перекладачів на базі вірменського Лазарєвського училища, що виникло ще в 1815 р. Це був вищий загальноосвітній навчальний заклад, що одержав у 1837 р. права державних навчальних закладів другого розряду. До середини XIX в. у Лазарєвському інституті готувалися в основному учителя вірменських шкіл. За статутом 1848 р., п'ятикласний курс навчання був замінений восьмикласним, з яких два останніх класи були вищими або спеціальними.

Помітний внесок у розвиток педагогічної освіти внесли Петербурзький психоневрологічний інститут, заснований у 1907 р. з ініціативи видного російського психіатра, невропатолога і психолога В.М. Бєхтєрєва, Петербурзька вільна вища школа П.Ф. Лесгафта, Владивостокський інститут східних мов, Московський чотирирічний інститут слова, ряд вищих віденських навчальних закладів, а також Московський народний університет ім. А.Л. Шанявського.

Свою діяльність університет ім. А.Л. Шанявського почав 1 жовтня 1906 р. Основна мета його полягала в тому, щоб служити розвиткові вищої освіти, поширенню наукових знань, підготовці до різних сфер практичної діяльності. Він мав два відділення – науково-популярне й академічне. Термін навчання в університеті складав 4 роки. Система викладання – предметна і на вибір самих учнів.

В університет приймалися особи обох статей, незалежно від національності і віросповідання. Вступних екзаменів не було. Посвідчень про освіту з учнів не вимагали, але на академічному відділенні могли учитися тільки особи із середньою освітою, тому що навчальні плани були подібні з планами університетів. Слухачі університету не користувалися ніякими правами і перевагами державної служби. Плата за навчання складала 20–30% бюджету університету (за цикл навчання вносився внесок у 40 руб.), однак частина слухачів була звільнена від плати за навчання.

У 1911 р. університет одержав спеціальне пожертвування в розмірі 100 тис. карбованців на установу педагогічних курсів ім. М.Л. і Т.А. Корольових, що готували вчителів для міських шкіл Москви. У 1912 р. в університеті ім. А.Л. Шанявського навчалося 2433 слухача, з них на повних циклах – 625, по окремих предметах-1091, інші – на різних курсах. Вчителі і вчительки серед слухачів складали 20–25%. При університеті функціонували різні курси по підготовці вчителів і виховательок. В університеті працювало понад сто професорів і викладачів. 2.10; 82

Частина вчителів гімназій, реальних училищ і інших середніх і неповних середніх навчальних закладів одержувала підготовку в ліцеях – привілейованих станово-дворянських навчальних закладах, що давали досить широку освіту: Царськосільському (відкрите в 1811 р., у 1844 р. переведений у Петербург із перейменуванням в Олександрівський), Ришельєвському в Одесі (відкритий в. 1818 р.), при якому якийсь час функціонував педагогічний інститут, Волинському в м. Кременець – Волинськім (функціонував з 1819 по 1831 р.), Ніжинському (створений у 1832 р.), Демидівському в Ярославлі (відкритий у 1833 р. на базі гімназії), Московському ліцеї пам'яті цесаревича Миколи, відкритому в 1868 р. і що готував викладачів для класичних гімназій (у цьому ліцеї якийсь час працювала так звана Ломоносівська вчительська семінарія).

Свої вищі і середні педагогічні навчальні заклади мало також військове відомство. Зокрема, у період військово-навчальної реформи 60–70-х рр. при 2-й військової гімназії в Петербурзі були відкриті дворічні педагогічні курси (1865), на яких навчалися особи, що мають вищу освіту. Ці й інші курси забезпечували військові гімназії кваліфікованими кадрами по загальноосвітніх предметах. У 1865–1882 р. Петербурзька військова гімназія випустила 100 педагогів з вищою освітою і 273 педагога, що здали іспиту в екзаменаційній комісії. Педагогічні курси гімназії закрилися в 1883 р. у зв'язку зі зміною керівництва у військовому відомстві і «контрреформою» військової школи.

Успіх цих вищих педагогічних курсів у значній мірі був забезпечений гарним складом лекторів. Керівником курсів був послідовник К.Д. Ушинського директор 2-й військової гімназії Г.Г. Данилович. На курсах велика увага приділялася російській мові, педагогічним наукам, практичним заняттям і самостійній роботі кандидатів (слухачів). Учбово-методичною базою курсів був Педагогічний музей військово-навчальних закладів.

Недержавні («вільні») вищі навчальні заклади по своєму статусі були суспільними і приватними установами (курси, інститути, університети). Вони не субсидіювалися державою. Лише в рідких випадках скарбниця виділяла незначні суми окремим з них. У 1900–1917 р. у Росії нараховувалося більш 80 суспільних і приватних вищих навчальних закладів, склад яких постійно мінявся, до лютого 1917 р. скоротивши до 59. Основний їхній масив складали 29 навчальних закладів університетського типу. За малим виключенням вони мали ту ж, що і державні університети, професійну структуру і діяли переважно в містах зі сформованими науковими силами, дослідницькою базою, академічними традиціями.2.3; 133

Абсолютно переважали в цій групі жіночі навчальні заклади: 24 проти 5, призначених для навчання жінок і чоловіків.

У XVIII – першій половині XIX ст. діяльність жінок на педагогічному поприщі обмежувалася лише службою як домашніх вчительок і виховательок. Тільки в 60-і рр. XIX ст. порівняно широке поширення одержала передова ідея про залучення жінок до педагогічної праці в народних школах. У Петербурзі і Москві виникли суспільства виховательок і вчительок, однієї з задач яких було шукання жінкам учительської роботи й організація їхнього педагогічної освіти.

З другої половини минулого століття в Росії, як указувалося вище одержало деякий розвиток жіноча освіта. Ще в 1858 р. було відкрито кілька загальнодоступних жіночих шкіл – гімназій. По «Положенню про жіночі училища відомства Міністерства народної освіти» від 10 травня 1860 р. виникають жіночі училища двох розрядів: із шестирічним терміном навчання – першого розряду і з трирічним терміном навчання – другого розряду. До 1870 р. було створено 37 училищ першого розряду і 94 училища другого розряду.

З 1862 р. з ініціативи видного педагога Н.А. Вишнеградського в Росії організуються жіночі семикласні мариїнські гімназії, а потім гімназії системи міністерства народної освіти із сім-восьмирічним терміном навчання. У 1870 р. прийняте «Положення про жіночі гімназії». З часів XVIII ст. збереглися також дворянські інститути шляхетних дівчат. На основі «Положення про початкові народні училища» (1864) дівчата одержали право навчатися разом із хлопчиками. Поступово відкриваються недільні жіночі школи. 2.10; 97

Однак розвиток жіночої освіти йшов повільно. У 1877 р. у Росії було 148 жіночих навчальних закладів, у яких навчалося кілька тисяч учнів. У 1880 р. у всіх сільських народних училищах навчалося всього 236 тис. дівчинок. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної революції в багатьох адміністративних районах Росії спостерігалася суцільна безграмотність жінок.

Дозвіл учитися дівчатам привело до створення невеликої мережі жіночих навчальних закладів по підготовці вчительок. Їх стали готувати жіночі педагогічні інститути, жіночі гімназії і семінарії, жіночі курси і педагогічні класи, жіночі училища і школи, інститути шляхетних дівчат і інші навчальні заклади, що належали міністерству народної освіти, відомству установ імператриці Марії, синодові, приватним особам і суспільствам.

Педагогічні дворічні курси вперше були засновані в 1859 р. при першому Маріїнському жіночому училищі. Вони неодноразово піддавалися перетворенням. У педагогічний цикл дисциплін на курсах входили педагогіка, анатомія і вікова фізіологія. Потім замість анатомії і фізіології стали викладатися природна історія та естетика. У 1870 р. курси були розділені на два відділення: словесне і природно-математичне. При них існувала базова школа. Курси готували вчительок і виховательок. З 1879 р. вони стали трирічними. На перших двох курсах вивчалися загальноосвітні дисципліни, на третьому – педагогічні. На курси приймалися випускниці гімназій. Практикувалися вступні іспити.

У 1864 р. відкриваються педагогічні класи при столичних і провінційних жіночих гімназіях відомства установ імператриці Марії, а в 1870 р. створюються педагогічні класи при жіночих гімназіях міністерства народної освіти. Ці гімназії складалися з підготовчого, семи основних і одного педагогічного класів. «Положення про жіночі гімназії і прогімназії народної освіти» (1870) передбачало видачу дівчинам, що закінчили сім класів, атестата на звання вчительки початкової школи, а тим, хто закінчили вісім класів – на звання домашньої вчительки; медалі, що одержали, мали право бути домашніми наставницями. У 1874 р. видане спеціальне «Положення про педагогічні класи». 2.10; 98

Річні (дворічні) педагогічні курси і класи створювалися також при деяких армійських училищах (гімназіях) і жіночих інститутах у губернських центрах Росії. Навчання на жіночих курсах було платним.

У 1911 р. на педагогічних курсах (класах) при жіночих гімназіях і училищах навчалося 16 тис. чоловік.

У 1870 р. у Петербурзі по приватній ініціативі і на приватні кошти відкрилися Аларчинські вищі жіночі курси. На курсах викладалися майже всі загальноосвітні предмети і педагогіка. Ці курси можна розглядати як один з перших кроків на шляху до створення стабільного вищого жіночого навчального закладу.

Владимирські жіночі курси, створені при Владимирському повітовому училищі Петербурга не мали твердого навчального плану, а також постійного складу слухачок. Їхній досвід проте ще більш просунув уперед становлення жіночої освіти. Визначений внесок у цю справу внесли й інші жіночі курси, у тому числі ті, котрі існували в будинках деяких заможних жителів Петербурга.

Жіночі педагогічні курси П.И. Чепелевської, відкриті по особистій ініціативі останньої в Москві та матеріально підтримані московським земством, почали працювати в 1870 р.

Жіночі педагогічні курси Чепелевської були відкритим навчальним закладом для бідних дівчат, що бажають стати вчительками початкових шкіл. Термін навчання на курсах – 2 роки. Навчальна частина курсів, по оцінці Н.А. Корфа, що вивчаюча їхню діяльність, була «організована цілком раціонально». На них викладалися російська і слов'янська граматики, короткий курс російської літератури, арифметика й елементарна геометрія, історія Росії і частково загальна історія, загальна і російська географія, природна історія і фізика, церковний спів і скоропис, школознавство і гігієна, методика.

Іногородні слухачки курсів проживали на приватних квартирах, де за ними був установлений строгий догляд, що не допускав навіть вільного спілкування з рідними і близько знайомими, що одержало осуд передових педагогів.

У 1869 р. у Москві виникла міська жіноча вчительська семінарія, що проіснувала, однак, всього два роки.2.10; 102

У 1870 р. було засновано Московське суспільство виховательок і вчительок, що через два роки після свого створення, у 1872 р., у будинку приватного пансіону на Кисловці відкрило педагогічні курси, що проіснували до 1917 р. Спочатку курси по змісту навчання мало чим відрізнялися від загальних жіночих учительських класів; з 1893 р. вони стали постійним навчальним закладом із дворічним терміном навчання, а з 1906 р. почали готувати вчительок шкіл підвищеного типу. Курси зіграли важливу роль у підготовці педагогічних кадрів і в розвитку жіночої освіти. Слухачки курсів поділялися на дійсних і вільних. Першим по закінченні курсів (теоретичних і практичних занять) видавалося свідчення про освіту.

Одним з активних організаторів і діячів цих курсів був великий педагог Росії Д.И. Тихомиров, тому їм було привласнено його ім'я (на будівлю будинку курсів Д.И. Тихомиров пожертвував 200 тис. руб.). Курси були платними. Для проведення практичних занять вони мали свою початкову школу, а потім і дитячий сад.

У 1912 р. Московські жіночі курси мали наступні відділення: по підготовці вчительок навчальних предметів у молодших класах середніх шкіл (2 роки навчання), по підготовці керівниць дитячих садів (1 рік навчання), спеціально-педагогічні (1 рік навчання), по підготовці керівників фізвиховання (до 1 року навчання).

У своїй еволюції вища жіноча школа минала кілька етапів. Початок першому (1872–1886) було покладено відкриттям «у виді досвіду» Московських вищих жіночих курсів професори В.И. Герьє. Потім відкрилися аналогічні курси в Казані (1876), Петербурзі і Києві (1878). У 1886 р. в умовах політичної реакції вони закрилися.

Історичну місію першого в Росії вищого жіночого навчального закладу виконали Московські вищі жіночі курси, створені в 1872 р. Ведучу роль у їхній організації зіграла прогресивна інтелігенція Москви, і насамперед передова частина професури Московського університету. Ініціатором, безпосереднім організатором і першим директором курсів був професор історії В.И. Герьє.2.10; 103

На початку своєї діяльності курси були приватними, а потім стали «напівдержавним» навчальним закладом. Основним джерелом їхнього фінансування була плата за навчання. Стаття надходження від слухачок і індивідуальних пожертвувань перевищувала 9/10 усіх фондів. З початку 900-х рр. незначні кошти на курси виділяли міністерство народної освіти (3–4% від загального кошторису), Московська міська дума, Московське губернське земство, купецька управа.

Тривалий час курси не мали власного приміщення. Спочатку вони розміщалися в будинку 1-й чоловічої гімназії на Волхонці та у приватному будинку на Пречистенці, потім перейшли в будинок Політехнічного музею, приватний будинок Гірша та інші орендовані приміщення, нарешті, у навчальні будинки, побудовані на Дівочому полі. Власних гуртожитків курси не мали. Слухачки курсів в основному були вихідцями з заможних родин дворян, купецтва, духівництва, чиновників. Так, за даними за 1885/86 навчальний рік, з 227 курсисток 128 були дворянського походження, 34 – купецького, 15 – духовного, 21 – чиновничого люду, 28 – міщанського і тільки 1 походила із селян.

У 900-і рр. число представниць нижчих шарів суспільства трохи зросло. З 2936 курсисток було дочок селян – 116, міщан – 479; інші, як і раніш, були дітьми дворян, військових, купців, служителів церкви і різночинної інтелігенції. Приблизно половину слухачок курсів складали іногородні.

З перших років існування Московські вищі жіночі курси являли собою навчальний заклад університетського типу.

Курси спочатку були з дворічним, а потім із трирічним і чотирирічним терміном навчання. Навчальний план і програми курсів були побудовані по університетському зразку.

Плани, програми, організація навчального процесу на курсах неодноразово мінялися й удосконалювалися. На першому етапі курси мали два факультети: історико-філологічних і фізико-математичний, що готували вчительок для середніх навчальних закладів.

З 1906/07 навчального року на курсах була введена предметно-циклова система викладання, що надала курсисткам можливість спеціалізуватися не на останньому курсі, а протягом ряду років навчання. Так, на історико-філологічному відділенні спеціальностями стали історія, філософія, література, а усередині цих трьох циклів можна було придбати більш вузьку спеціалізацію: в істориків – по загальній історії, російській історії й історії мистецтв, у літераторів – по загальній літературі і російській літературі, у філософів – по історії філософії і логіку з психологією і педагогікою. Кількість циклів на фізико-математичному факультеті, що мав два відділення – математичних наук і природничих наук, у 1912 р. досягло 12. У 1916 р. на курсах була введена система навчання, що майже цілком збігає з університетської. У цьому ж році на фізико-математичному факультеті було створено хіміко-фармацевтичне відділення.2.10; 104

Психолого-педагогічна освіта на Московських вищих жіночих курсах, як і в університетах, завжди складала слабке місце. В останні роки на курсах викладалися приватні методики. Стала вводитися педагогічна практика.

На Московських вищих жіночих курсах працював кваліфікований склад професорів і викладачів. Це були по перевазі великі вчені-педагоги університету й інших вищих навчальних закладів Москви. Великий внесок у роботу курсів внесли Ф.А. Бредихін, А.Н. Веселовський, В.И. Вернадський, Р.Ю. Випнер, Н.Д. Зелінський, В.О. Ключевський, В.К. Млодзиєвський, Д.Н. Прянишніков, И.М. Сєченов, Н.И. Стороженко, К.А. Тімірязєв, М.С. Тихомиров, П.К. Штернберг, Г.И. Челпанов, А.А. Ейхенвальд.

Тривалий час душею курсів був С.А. Чаплигін, другому й останній по рахунку директор курсів, що обирався на цю посаду в 1905–1918 р. Деканами курсів були відомі учені професори В.М. Хвостів, Д.М. Петрушковський, В.Ф. Давидовський.

Курси нерідко піддавалися гонінням з боку царського уряду і міністерства народної освіти, тому що багато курсисток брали участь у революційно-демократичному русі. За викладачами і слухачками курсів був установлений нагляд поліції і жандармерії. У 1886 р. був заборонений прийом на курси. Тому був період, коли курси працювали усього лише як колективні уроки Суспільства виховательок і вчительок. Офіційно курси знову відновили свою діяльність по «высочайше» затвердженому рішенню Державної Ради в 1900 р.

Багато курсисток піддавалися арештам. Значна частина їх через переслідування і тяжке положення змушена була кидати навчання, не одержавши відповідного документа про освіту.

Незважаючи на це, Московські вищі жіночі курси підготували великий загін вчительської інтелігенції. Через курси за всі роки їхнього існування пройшло понад 20 тис. чоловік.

Після Великої Жовтневої революції на базі Московських вищих жіночих курсів був створений 2-й Московський державний університет, потім перетворений у Московський державний педагогічний інститут ім. В.И. Леніна.

У Москві існували й інші жіночі курси: однорічні вечірні Лубянські (1869–1889), названі так по місцю занять – у будинку 3-й гімназії на Б. Лубянці; історико-філологічні і юридичні вищі жіночі курси Полторацького; вечірні колективні уроки по історії і літературі; різні приватні жіночі курси.2.10; 105

У 1878 р. у Петербурзі відкриваються вищі жіночі Бестужевські курси, засновані кружком передових інтелігентів у. главі з професором А.Н. Бекетовим, що одержали назву «бестужевських» по імені першого голови педагогічної ради курсів професори історії К.Н. Бестужева-Рюміна. У цьому ж році виникло суспільство для доставляння кошт вищим жіночим курсам, що знайшло для них приміщення на Сергієвській вулиці столиці, а потім побудувало на власні гроші будинок на 10-й лінії Васильївського острова.

У 1886 р. Бестужевські курси й інші вищі жіночі навчальні заклади були закриті і знову відновлені тільки в 1890 р.

У рік установи на Бестужевських курсах навчалося 254 слухачки, у 1885 р. їх стало 785, у 1909 р. – понад 5 тис. чоловік. За 34 роки своєї роботи (1878–1912) Бестужевські курси закінчили майже 4 тис. чоловік; 2/3 з них стали педагогами.

Випускниці вищих жіночих курсів у 1904 р. одержали право викладати в старших класах жіночих середніх навчальних закладів предмети словесно-історичного і фізико-математичного циклів.

У 1906 р. міністерство народної освіти надало бестужевкам право викладати в окремих класах чоловічих навчальних закладів. У 1910 р. Державна рада офіційно визнала Бестужевські курси вищим навчальним закладом, рівним університетові.

На Бестужевських курсах працювали кращі професори і викладачі Петербурзького університету й інших вузів столиці. Рівень знань бестужевок був, як правило, досить високим, наближаючи до рівня університетського утворення.

Петербурзькі Бестужевські вищі жіночі курси проіснували до Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Наступний етап (1889–1905) почався поновленням прийому слухачок на Петербурзькі вищі жіночі курси. У 90-х рр. XIX ст. проблема розвитку вищої жіночої освіти знову придбала загальноросійське звучання завдяки публічно-просвітительським акціям професорів і викладачів Московського, Новоросійського (в Одесі), Харківського університетів. Відомими стали так називані колективні уроки при Московському суспільстві виховательок і вчительок. Вони складалися з публічних лекцій, семінарів, лабораторних занять і, власне кажучи, продовжили справу закритих Вищих жіночих курсів професори В.И. Герьє. Їх проводили И.М. Сєченов, К.А.Тімірязєв, Р.Ю. Виппер, В.И. Вернадський, С.А. Чаплигін, Д.Н. Прянишніков і інші. До 1899 р. число слухачок «уроків» досягло 800 чоловік. У 1900 р. міністр освіти Н.П. Боголепов настояв на відтворенні замість них Московських вищих жіночих курсів під «обов'язковим контролем Міністерства народної освіти».2.3; 134

Серед інших вищих жіночих курсів у дореволюційний період у Петербурзі діяли: курси М.А. Лохвицькой – Скалон (з 1895 р. курси готували викладачів нових мов, а з 1903 р. – і вчителів географії); курси виховательок і керівниць фізичного виховання П.Ф. Лесгафта (з 1896 р.); природничонаукові курси для підготовки вчительок географії і природознавства (з 1903 р.); курси Н.П. Раєва в складі двох відділень – юридичні й історико-літературного (з 1906 р.); курси И.В. Дмитрієва з трьома факультетами: історико-філологічні, фізико-математичні і юридичним; юридичні курси Песковської та інші.2.10; 100

У 1903 р. у Петербурзі на базі жіночих педагогічних курсів при жіночій гімназії був організований жіночий педагогічний інститут, у який приймалися дівчини, що закінчили гімназії й інститути шляхетних дівиць. Інститут належав відомству установ імператриці Марії. Царський уряд планував зробити з випускниць цього інституту деяку вірнопіддану «противагу» ліберально, а часом і революційно настроїним бестужевкам.

Петербурзький жіночий педагогічний інститут мав два факультети: словесно-історичний і фізико-математичний. Термін навчання в інституті – 4 роки. Словесно-історичний факультет поділявся на три розряди: історія, російська мова і література, іноземні мови. Фізико-математичний факультет мав два розряди: математика і фізика, природничі науки і географія. Практичні заняття в інституті проводилися на четвертому курсі. Загальні дисципліни для всіх слухачок – богослов'я, російська мова, педагогіка, психологія, філософія, логіка, іноземні мови. Випускниці інституту спрямовувалися на роботу в жіночі навчальні заклади – жіночі гімназії, жіночі інститути, ставали домашніми наставницями.

У 1913 р. у жіночому інституті навчалося 1030 чоловік. Директором інституту в цей час був професор російської історії С.Ф. Платонов. Інститут проіснував до Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 р.2.10; 101

У 1903 р. в Одесі були відкриті трирічні жіночі педагогічні курси, надалі перетворені у вищі жіночі курси. Вищі жіночі курси були також у Казані, Києві, Тифлісі, Дерпті (Тарту), Томську, Харкові, Новочеркаську.

Про спеціалізацію вищих жіночих курсів говорять наступні дані: наприкінці XIX в. 57,5% слухачок курсів навчалися на історико-філологічних відділеннях, 13,5%-на природничо-наукових і 29% – на педагогічних відділеннях.

Початок підготовці педагогів – вихователів дітей дошкільного віку поклали Фребелевські курси, що випускали виховательок для заможних родин і дитячих садів (так званих дитячих садівниць). Уперше Фребелевські курси з річним терміном навчання відкрилися в Петербурзі в 1872 р. Потім вони стали дворічними і трирічними. Курси готували також учителів початкових шкіл.

У 1907 р. міністерство народної освіти затвердило новий статут курсів. Термін навчання на них був встановлений у 3 роки. Ціль курсів полягала в тому, щоб підготувати до педагогічної діяльності людей, що мали загальну середню освіту. На курси приймалися особи обох статей. Плата за навчання – 100 руб. у рік. Навчальний план курсів включав наступні предмети: анатомію, фізіологію, гігієну, психологію, історію педагогіки, школознавство, теорію занять по системі Фребеля, методики російської мови, арифметики і малювання, історію мистецтва, історію філософії, російську літературу, фізику, хімію, мінералогію, ботаніку, зоологію, землезнавство, огляд народної і дитячої літератури. На курсах проводилися також заняття по виразному читанню, ліпленню, співові, ручній праці.

Третій етап (1905–1917) характеризувався швидким ростом числа суспільних і приватних жіночих навчальних закладів університетського типу. Крім Петербурзьких (Бестужевських) і Московських вони виникли у Варшаві, Казані, Києві, Одесі, Томську, Харкові, Юр'єву. Це були суспільні навчальні заклади, створені в значній мірі з ініціативи професури. Їх високий науковий рівень відкрив російській жінці шлях до юридично повноправного вищої освіти.

Приватні Фребелевські курси діяли в ряді міст: Петербурзі, Тифлісі, Харкові.

У Києві в 1908 р. був створений Фребелевський жіночий інститут із трирічним терміном навчання. При цьому інституті функціонували дитячий сад, притулок і початкова школа.

Курси по дошкільному вихованню працювали також при Московському міському народному університеті ім. А.Л. Шанявського. В університеті працювали С.Т. Шацький, В.Н. Шацька, Л.К. Шлегер і інші видні педагоги.

Законом 19 грудня 1911 р. «Про іспити осіб жіночий статі в знанні курсу навчальних закладів і про порядок придбання ними учених ступенів і звання вчительок» курси, програми яких відомством освіти визнавалися «рівними університетським», одержували статус вищих навчальних закладів, а їхні випускниці допускалися до остаточних іспитів у державних іспитових комісіях «для осіб чоловічої статі».2.3; 134

Утворена в липні 1912 р. при Ученому комітеті відомства освіти Комісія «по питанню про застосування закону 19 грудня 1911 р.» віднесла до розряду «університетських» усі перераховані вищі жіночі курси. Такий же статус одержали і деякі приватні вищі жіночі курси: Природничо-наукові М.А. Лохвицкой-Скалон; Історико-літературні і юридичні Н.П. Раева; при Біологічній лабораторії П.Ф. Лесгафта (Петербург); Історико-філологічні і юридичні В.А. Полторацкой (Москва); Загальноосвітні вечірні А.В. Жикуліної (Київ).

Самими багатолюдними по числу слухачок відділеннями вищих жіночих курсів були історико-філологічне і фізико-математичне. Більшість випускниць вступили на вчительське поприще. У традиційно-університетську структуру відділень деяких з курсів уводилися нові професійні спеціалізації. Так, природничо-наукові курси М.А. Лохвицкой-Скалон готували зокрема, не тільки вчителів хімії, але і лаборантів для промислових підприємств; на Одеських вищих курсах з 1914 р. діяло хіміко-фармацевтичне відділення тощо.

Другий по чисельності групою вищих навчальних закладів університетського типу були медичні жіночі курси й інститути в Москві і Харкові (1909), Одесі (1910), Саратові (1915), Києві і Москві, Ростову-на-Дону (1916). Вони діяли по програмі університетів і компенсували відсутність у більшості вищих жіночих курсів відповідних факультетів.2.3; 134

У складі неурядових навчальних закладів, що діяли по університетській програмі, минулого і закладу для «спільного» навчання чоловіків і жінок. Найвідомішим серед них був Психоневрологічний інститут, заснований великим психіатром В.М. Бехтерєвим у 1907 р. Навчання в ньому було двоцикловим. На основному, загальноосвітньому, циклі студенти I і ІІ курсів поглиблювали придбані в середній школі гуманітарним і природничонаукові (з акцентом на анатомію, фізіологію нервової діяльності людини) знання. Спеціальний цикл освоювався студентами III–V курсів на факультетах, що охоплював науки, «маючі тісне зіткнення з психікою людини», – педагогічному (з історико-філологічним і природним відділеннями), юридичному і медичному (з 1912 р.), що готовили лікарів-психоневрологів. На усіх факультетах продовжувалося викладання анатомії, фізіології людини й особливо психології.

У 1916 р. інститут був перетворений у приватний петроградський університет. У ньому викладала плеяда блискучих учених: В.М. Бехтерєв, Н.Е. Введенский, П.Ф. Лесгафт (медицина); М.Н. Гернет, Н.А. Гредескул, Н.И. Кареєв, Е.В. Тарле (історія); Ф.Д. Батюшков, С.А. Венгеров, И.А. Бодуен де Куртене, С.К. Булич (філологія); М.А. Рейснер, М.П. Чубинський (державознавство); Д.Н. Овсянико-Куликовский, В.А. Вагнер, Э.Л. Радлов (психологія); В.Н. Сперанский, Н.О. Лосський (філософія) і ін.

Цікавими по організаційних формах вищими навчальними закладами університетського класу були однофакультетні приватні університетські курси природних і медичних наук у Юр'єву (1908); Новоросійський (в Одесі) вищий міжнародний інститут (1914); Московський юридичний інститут (1915), Петроградські вищі географічні курси при Докучаєвськом ґрунтовому комітеті (1916).

Новаторським типом навчального закладу, що відкривали шлях до освоєння університетської програми, були народні університети: у Москві – ім. А.Л. Шанявского (1908), у Томську – ім. П.Й. Макушина (1915), у Нижньому Новгороді (1916). Це були просвітительські комплекси, що поєднували в єдину структуру вищу («академічне відділення»), загальноосвітню середню («науково-популярне відділення») і багатогалузевого професійну (для удосконалення і перепідготовки «людей практики») школи.2.3; 135

«Академічні відділення» підрозділялися на групи (цикли) предметів, що загалом відповідали навчальним програмам факультетів державних університетів. Курс навчання в Московському і Томськом народних університетах був трирічним, у Нижегородському – дворічним. Слухачами відділень були чоловіка і жінки, у більшості ті, шо отримали середньоосвітну підготовку в «науково-популярному відділенні». Оскільки вони сполучали навчання з роботою, заняття проводилися у вечірній час. Викладали їм професори і приват-доценти місцевих вищих і середніх навчальних закладів.

Специфічне положення в групі неурядових вищих навчальних закладів університетського типу займали археологічні інститути в Петербурзі (1877) і в Москві (1907), що сполучили в собі якості вищої школи, науково-дослідного інституту і наукового суспільства. В інститутах готували «фахівців з російської старовини» – архівістів, археографів, археологів для роботи в архівах, музеях і бібліотеках. У слухачі інститутів приймалися чоловіки і жінки, що закінчили вищі навчальні заклади. Не володіли таким цензом зараховувалися «вільний слухачами». По проходженні трирічного курсу наук і після захисту дисертації слухачі одержували звання «вчений-археограф», а в Московському інституті ще і «вчений-архівіст» і нараховувалися в «дійсні члени» інститутів. Як науково-дослідні установи і наукові суспільства, археологічні інститути поєднували найбільших істориків, філологів, мистецтвознавців – фахівців з «російських стародавностей».

У складі недержавної вищої школи мався і педагогічний сектор навчальних закладів, яким належав пріоритет у розробці і викладанні теоретичних і прикладних проблем шкільної і дошкільної педагогіки.

У 1913/14 навчальному році в неурядових вищих навчальних закладах університетського типу і педагогічних навчалося більш 33 тис. чоловік.

Під егідою громадських організацій знаходилася вища музична і театральна освіта. До складу Російського музичного суспільства входили консерваторії у Петербурзі (1862), Москві (1866), Києві (1912), Одесі (1913), Саратові (1912). Вони були «вищими спеціальними музично-навчальними установами, що мали на меті навчати оркестрових виконавців, віртуозів на інструментах, концертних співаків, драматичних і оперних артистів, капельмейстерів, композиторів і вчителів музики». У складі Московського філармонічного суспільства було Музично-драматичне училище (1878), що складалося з музичного і драматичного відділень. З 1903 р. при ньому діяли загальноосвітні класи з програмою семикласної жіночої гімназії.

Підготовкою мистецтвознавців був зайнятий Інститут історії мистецтв (1916) у Петрограді з трирічним курсом навчання. Жінки, що училися в ньому, і чоловіки з вищою і середньою освітою спеціалізувалися на відділеннях російського і візантійського мистецтва, давнього мистецтва, західноєвропейського мистецтва, історії і теорії музики.

У 1913/14 навчальному році в неурядових навчальних закладах, що готували діячів мистецтва, числилося більш 7 тис. студентів.

Російська «вільна» вища школа мала і народногосподарський сектор, що готував кадри для торгівлі, промисловості, сільського господарства. У 1900–1917 р. у нього входило 27 навчальних закладів, 16 з них діяли до листопаду 1917 р.

Найбільш представницької по чисельності була група комерційних вищих навчальних закладів. У 1905–1912 р. їх нараховувалося 15. Однак до лютого-жовтня 1917 р. «дожили» тільки в Москві, Києві, Харкові, Петербурзі. Вони були створені на гроші купецтва і користувалися постійною фінансовою дотацією купецьких суспільств. Це був новий тип спеціального економічного навчального закладу, студенти якого за 4 роки підготовлялися до торгово-промислової, банковсько-страхової, кооперативної, суспільної, адміністративної, муніципальною-муніципальній-комунально-муніципальної, зовнішньоторговельної (консульської), педагогічної діяльності.

До категорії комерційних відносилася Практична східна академія Суспільства сходознавства (1910), що готувала за 3 роки фахівців із практичним знанням східних мов і країн для адміністративної, консульської і торгово-промислової служби і діяльності… у східних окраїнах і суміжних з ними країн.

Важливу по дієздатності групу народногосподарських неурядових вищих навчальних закладів складали сільськогосподарські. У 1917 р. їх нараховувалося 5– у Петербурзі, Москві, Новочеркаську, Саратові, Харкові. За винятком призначених для навчання чоловіків і жінок Петербурзьких сільськогосподарських курсів (1905) і Вищих сільськогосподарських курсів у Саратові (1913), вони були жіночими. Найбільш привабливими для жінок, що бажали стати агрономами, були організовані в 1904 р. видатним ученим професором И.А. Стебутом Жіночі сільськогосподарські курси Суспільства сприяння жіночій сільськогосподарській освіті (Стебутівські) у Петербурзі і Вищі жіночі сільськогосподарські курси при жіночій гімназії С.К. Голіциній (Голицинські) у Москві (1908). Перші діяли по чотирирічній програмі Московського сільськогосподарського інституту, другі фактично були філією останнього.2.3; 136

У 1917 р. у системі «вільної» вищої школи діяли 5 інженерних навчальних закладів (4 жіночих і 1 для спільного навчання). Усеросійською популярністю користувалися засновані в 1906 р. Вищі жіночі політехнічні курси в Петербурзі (у 1915 р. перейменовані в Політехнічний інститут). Їх ціль зводилася до того, щоб «дати вищу технічну освіту жінкам у тих галузях техніки, де за родом діяльності застосування жіночої праці уявляється найбільш бажаним». Випускали інженерів (механіків, хіміків, електротехніків, будівельників, архітекторів). На курсах (в інституті) працювали в основному ведучого професора і викладачі петербурзьких інститутів – технологічного і шляхів сполучення.

Аналогічний інститут у складі інженерно-будівельного й архітектурного факультетів у 1916 р. діяв у Москві. У 1917 р. у Катеринославі відкрився Політехнічний інститут для чоловіків і жінок «іудейського сповідання». Складався з електротехнічного і механічного факультетів.2.3; 137

По програмі архітектурного відділення Академії мистецтв діяли приватні чотирирічні Курси архітектурних знань Е.Ф. Багаевой і Л.П. Молас.

У 1913/14 навчальному році в неурядовій вищій народногосподарській школі складалося більш 4 тис. слухачок і слухачів.

Отже, наприкінці XIX – початку XX в. російська «вільна» вища школа сформувалася в профессионально-диференціьовану, динамічну систему, яка по темпах розвитку обігнала державну. Вона підсилювала найбільш слабкі професійні ланки останньої (педагогічне, медичне, економічне, сільськогосподарське), заповнювала що були відсутні (музичного мистецтва), була більш сприйнятливої до організаційних і методичних новацій, заповнювала соціальні порожнечі в складі учнів державної вищої школи, штучно створені самодержавством. У цьому головна заслуга «вільної» вищої школи. Наявність 30 жіночих, 29 з «спільним» навчанням жінок і чоловіків вищих навчальних закладів було відповіддю на дискримінаційний у відношенні жінок курс академічної політики царату. Неурядова вища школа в першу чергу існувала в ім'я жіночої освіти.

В міру наростання економічної і політичної кризи самодержавства позиції «вільної» вищої школи зміцнилися. Царат під тиском об'єктивних потреб у кадрах вимушено мирився з її діяльністю, визнавав юридичну повноправність з державними деяких її професійних секторів.

Наприкінці XIX – початку XX в. велику актуальність для академічної громадськості придбала проблема корінної реорганізації навчального процесу. Детальному обговоренню вона піддалася на офіційних нарадах професорів у 1902, 1905, 1906 р. при Міністерстві народної освіти, присвячених реформі вищої школи і розробці основ нового університетського статуту. Вони прийшли до висновку про необхідність заміни пануючої з початку XIX в. у вищих навчальних закладах «курсової системи» викладання, побудованої на строго послідовному проходженні наукових дисциплін за допомогою обов'язкових лекцій і семінарів по непорушній програмі, з піврічними і річними іспитами в жорстко встановлений час, «предметної». Прихильники останньої бачили порочність «курсової системи» у «примусовості», що нівелює студентів, що ігнорує їхньої схильності. У противагу курсовій, «система предметна» не суперечила принципові індивідуалізації навчання, оскільки вона була присвячена не до курсів, а до навчальних планів, що складались під керівництвом викладачів самими студентами, згідно їх похилостям і науковим інтересам. Конкретний план являв собою творчо індивідуалізовану конфігурацію навчальних дисциплін, підлеглу задачі заглибленого вивчення головного предмета.2.3; 138

Студент повинний був самостійно організовувати свої заняття, складати іспити по мері готовності до них і за узгодженням з викладачами, міг відвідувати тільки ті лекції, що вважав необхідними для ефективного освоєння індивідуального предметного плану. Найважливішу роль здобували практичні заняття (просеминарії і семінарії), індивідуальні консультації викладачів. У такій учбово-методичній ситуації професор ставав як би старшим науковим колегою студента.

У поточне життя російської вищої школи «предметна система» почала входити з 1906 р. Фактично відразу вона «завоювала» народногосподарські інститути і неурядову вищу школу. Більш обачно до неї підійшла університетська професура, узявши на себе працю складання навчальних планів, у значній мірі однотипних у різних університетах. Для студентів установлені були обов'язкові, незалежні від індивідуальних планів заліки й іспити, уведені графіки занять і ін. Досить незабаром цьому прикладові пішли технічні інститути, що відчули не тільки переваги, але і витрати «предметної системи» у виді різкого збільшення термінів навчання багатьох студентів, що не могли самостійно адаптуватися до абсолютно вільного навчального режиму.

Якісно нові умови педагогічної діяльності виявилися непосильними і для багатьох викладачів, оскільки вимагали таланта особливого складу.

У найтіснішому зв'язку з проблемою перебудови системи викладання знаходилося питання про методичне оснащення навчального процесу. Розрив між розвитком науки і методами викладання, особливо в університетах, став надзвичайно відчутний наприкінці XIX – початку XX в. Гостро ставилося питання про модернізацію методичного інструментарію навчального процесу, у якому абсолютну перевагу одержала лекція-монолог. Академічна громадськість розбилася на абсолютних супротивників лекцій і тих, хто в тім або іншому ступені виступав за збереження їх у методиці університетського викладання. Супротивники лекцій затверджували, що «лекційна система, привчаючи до пасивного, некритичного сприйняття чужих думок, діє на розумові здібності слухачів образом, що притупляє, убиває в них прагнення до самостійної праці і мислення».2.3; 139

Що ж пропонували супротивники лекційної системи замість? Вони бачили вихід з положення в спільній роботі професорів і студентів над визначеними науковими проблемами. Професор В.М. Симоненко, наприклад, покладав великі надії на бесіди професорів по найважливіших питаннях, з якими студенти знайомилися по попередньо рекомендованій літературі. Досить доцільними він знаходив письмові курсові роботи з питань, що складають одну велику проблему курсу. Така система, на його думку, дозволила б професорові при розборі визначеного питання теми мати співрозмовниками не слухачів, що встигли лише ознайомитися з абеткою науки по тому або іншому керівництву, але з цілком підготовленими людьми, що мають свою сформовану думку.

Таким чином, мова йшла про активізації навчального процесу в університеті коштами лабораторних занять, семінарів, письмових робіт. У цій частині точка зору супротивників лекційного викладання стулялася з точкою зору тих, хто ратував за сполучення різних методів, включаючи і лекційний.

Поділяючі цю позицію професора намагалися переоцінити роль лекції, знайти її місце в ряді методичних прийомів викладання. Багато хто з них не схильні були розглядати лекцію як пасивний метод навчання. Професор Н.И. Кареєв, наприклад, указував, що лекція вимагає сильної напруги розуму, тому що слухачеві необхідно стежити за ниткою викладу в тім ритмі і порядку, що пропонує професор, що, у свою чергу, сприяє розвиткові здатності в студента активно мислити. Він підкреслював високу інформаційну мобільність лекції. Наука, писав Н.И. Кареєв, знаходиться в постійному русі і від цього руху друковані видання поступово відстають. Тому лекції є самою зручною формою ознайомлення студентів з останніми результатами науки. Багато учасників дискусії порушували питання про необхідність розумно використовувати лекційний метод, не зловживати їм.

До першої російської революції дискусія не дала відчутних результатів. У методиці викладання лекція, погоджена з твердою міністерською програмою, продовжувала займати пануюче положення. Правда, на початку XX ст. у міністерстві Боголепова дозволялися семінари і практичні заняття. Уряд пішов на це, розуміючи, що навчальний процес вимагає визначеної перебудови. І все-таки надмірна регламентація навчального процесу з боку міністерства стримувала самостійність професорів і студентів.

Пануюче положення лекції було істотно похитнуте введенням «предметної системи» викладання. Однак корективи, незабаром внесені в неї багато в чому повернули лекційному викладанню колишню значимість. На це, зокрема, указує наступна заява професора А.Ф. Фортунатова, зроблене їм у 1916 р.: «Ми рішуче відмовляємося визнати реальне значення за тим достатком лекцій, що на папері прикрашає наші розклади і на ділі так слабко відвідується студентами».2.3; 139



Каталог: files
files -> Інформація для вступників 2015 року до аспірантури Інституту соціології Національної Академії наук України
files -> Положення про порядок підготовки фахівців ступенів доктора філософії та доктора наук в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі вищих навчальних закладів
files -> Відділ аспірантури та докторантури Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини
files -> Про вступний іспит та реферат при вступі до аспірантури Інституту соціології нан україни
files -> Київський національний університет імені Тараса Шевченка
files -> Програма вступного іспиту до аспірантури зі спеціальності 22. 00. 03 соціальні структури та соціальні відносини Затверджено
files -> Принципи реалізації наукової діяльності університету: активна участь у формуванні та
files -> Портфоліо вчителя


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка