Л. А. Гончаренко Відповідальний секретар В. В. Кузьменко



Сторінка6/11
Дата конвертації16.03.2017
Розмір4.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Література:

  1. Зязюн І.А. Освітні технології у вимірах педагогічної рефлексії // Світло. – 1996. – № 1. – С. 4-6.

  2. Иванова С. Кейс по управлению персоналом №2: компания на ста­дии «Звезды» // Управління персоналом. – 2011. – №3. – С.106-110.

  3. Ильченко О.А. Организационно-педагогические условия разработки и применения сетевых курсов в учебном процессе (на примере подготовки специалистов с высшим образованием): дис....канд. пед. наук: 13.00.08. – Москва, 2002. – 193 c.

  4. Первин Лоуренс А. Психология личности: Теория и исследования / Лоуренс А.Первин, Оливер П.Джон; пер. с англ. М.С.Жамкочьян; ред. В.С.Магун. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 606 с.

  5. Психологія розвитку: Навч.-метод. посібник / Укл.: Л.В. Калашникова, О.М. Гурова та ін. – Кіровоград, 2000. – 322 с.

Оленічева О.Л.*

СУЧАСНІ ПЕДАГОГІЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОДИННОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ



У статті розглядаються сучасні педагогічні підходи до родинного виховання дітей дошкільного віку.

Пріоритет родинного виховання, порівняно з усіма іншими ланками виховання, незаперечний. Суть його полягає в тому, що сім’я першою бере під свою опіку дитину з моменту її на­родження, у ранньому дитинстві, у час її найбільшої безпоміч­ності, у віці найінтенсивнішого формування її характеру, не полишає своєї уваги й тоді, коли вона стане дорослою людиною. Відвідуючи дитячий садок, а потім навчаючись у школі, дитина все одно більшість свого часу проводить у сім’ї, не перестає вона бути її членом і після закінчення школи. Отже, родина належить до перших і най­впли­вовіших вихователів особистості, особливо якщо сім’я повна, тобто з дітьми, яких, разом живучи, виховують батько і мати [1, с.3].

Виховання дитини розпочинається з народження. Засобами колискової, забавок, народних казок, ігор, пісень, лічилок, загадок тощо має здійснюватися прилучення дітей до націо­наль­ної культури та етнізація особистості. Нація народжується коло дитячої колиски. Лише на рідному ґрунті, серед рідного слова, пісні, здатна вирости національно свідома дитина. Найдієвішим засобом виховання в родині є рідне слово. Саме через слово дитина сприймає духовні цінності народу, його світобачення, засвоюється нею мораль, історичний досвід народу тощо.

Відомий педагог сучасності М.Г. Стельмахович, наголошує на наступному: «Традиційне українське родинне виховання – це історично сформована, відшліфована через безперервне застосування впродовж багатьох віків у середовищі українців педагогічна система поглядів, ідеалів та засобів батьківсько-материнського й родичівсько-свояцького впливів на дітей та молодь, спрямованих на формування життєдіяльних особи­стостей, забезпечення розвитку духовної єдності, наступності, спадкоємності поколінь і безсмертя нації. Особлива його виховна цінність полягає в тому, що воно базується на ґрунті рідної мови й звичаєвої родинно-побутової культури, своїм змістом і духом підпорядковується самобутній природі української дитини, потребам забезпечення її належного тілесного, духовно-морального й інтелектуального розвитку, певністю відповідає прагненням й корінним інтересам батьків та народу в цілому, а також ідеалам української педагогіки у формуванні довершеної особистості українця» [2, с.27].

Найблагороднішою роботою кожної родини є творення людини. Характерною рисою цієї роботи є те, що людина зна­ходить у ній ні з чим незрівнянне щастя. Адже, продовжуючи рід людський, батько та мати повторюють у дитині самих себе, і від того, наскільки свідоме це повторення, залежить моральна відповідальність за людину, за її майбутнє.

Створити щастя власними руками, власним інтелектом – це відчути себе людиною. І щоб оволодіти мистецтвом виховання дітей, зрозуміти секрети виховної практики, слід звернутися до ідеї родинної педагогіки, до народознавчих джерел. Саме українознавство допомагає збагнути, що наш народ, зокрема українська родина, у виховній роботі керувалися тим ідеалом, у якому таїться дух нації, сила національної ідеї – віковічної боротьби за своє існування, право бути вільними на своїй землі.

Українська родина розуміла – виховати дітей на ідеалах вільнолюбства не можна без формування національної свідомості й самосвідомості, любові до рідного народу, відданості Україні. Здавна батьків і дітей об’єднували віра, книжка, пісня, почуття обов’язку перед Вітчизною.

Здавна прославляють митців за їх чудові витвори мистецтва, а батьків – за добре виховання дітей, бо безсмертя народу – у дітях. Не випадково кажуть у народі: «Три нещастя є в людини: старість, смерть і погані діти. Старість неминуча, смерть невблаганна, а від поганих дітей, як і від пожежі в будинку, можна вберегтися, не допустивши помилки у їх вихованні».

Як дбайливо хлібороб готує ниву до нового врожаю, так і батьки повинні сіяти зерна добра і любові в душах і серцях своїх дітей.

Серед усіх надбань людини найбільшу цінність має добре виховання, одержане в дитинстві та юності від батьків, у родинному колі. Без нього навіть найкращі здібності, найбільші достатки, найвище родове походження нічого не варті. Добре вихована людина в духовно-моральному відношенні завжди стоїть значно вище від будь-якого, навіть найбагатшого, невігласа. У зв’язку із цим постає питання: яка мета, провідні завдання та зміст родинного виховання, хто його проводить і як краще його реалізувати.

Головна мета українського родинного виховання – формувати в дітей духовність рідного народу, виховувати високосвідомих представників, патріотів українського народу, надії, поетів і творців національної та загальнолюдської культури, вільних громадян незалежної України. І починати цей процес варто ще з молодшого віку.

Багатоукладність людського життя зумовлює розмаїтість завдань підготовки до нього. Основними завданнями родинного виховання дітей дошкільного віку можуть бути:



  • піклування про фізичне і психічне здоров’я дітей, виховання фізично й морально здорової дитини (забезпечення необхідних умов для реалізації можливостей дитини);

  • виховання в дітей глибоких патріотичних почуттів, створення сприятливих умов для оволодіння дітьми рідною мовою, знаннями про рідний край, природу, Батьківщину;

  • виховання в дітей правдивості, справедливості, моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, гідності, честі, людяності, здатності виявляти турботу про молодших, милосердя до слабших і людей похилого віху;

  • організація з найбільш раннього віку посильної праці, різних видів трудової діяльності дітей на благо сім’ї, родичів, інших людей і з самообслуговування, виховання їх цивілізованими господарями землі та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин;

  • цілеспрямоване й систематичне формування в дітей характеру, світогляду, ідеалів, наукових поглядів та переконань;

  • формування естетичних смаків та почуттів, уміння розрізняти красиве й потворне і в житті, і в мистецтві, і в побуті, поважати прекрасне у вчинках людей, забезпечити умови для їхньої творчої практичної діяльності;

  • забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу, прилучення дітей до традицій, звичаїв, обрядів.

Дитина з’являється на світ, робить перші кроки, спілкується з людьми, передусім з батьками, рідними. З віком коло спілкування дитини та її трудових обов’язків поступово розширюється переважно через дитячі ігри та забави, участь у посильній праці. Наступний етап пов’язаний з оволодінням основами знань і суспільним досвідом, набуттям професії. У цей час вона все більше виходить за межі сім’ї, однак користується її підтримкою.

Тому завдання родинного виховання в дошкільному віці полягає в тому, щоб всебічно сприяти соціалізації дітей, забезпечуючи надійність її фундаменту.

Одну з головних ролей у становленні дитини як особистості відіграє рідне материнське слово. Дитина почуває себе щас­ливою, коли росте в колі своїх сестер та братів, вбирає ласку дідусів і бабусь, доброзичливу увагу родичів, свояків, сусідів. На допомогу батькам у вихованні дітей нерідко приходять у сім’ю няні. А в прикрих випадках, у разі втрати батьків, їх місце займають опікун, вітчим, мачуха, названі батьки, або вихователі інтернатних закладів та дитячих будинків.

Працюючи одинадцять років у комунальному закладі «Дитячий будинок «Теремок», автор статті вважає, що на вихователів таких спеціальних закладів покладається велика відповідальність за виховання та розвиток дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Спеціалістам у таких закладах необхідно ефективно впливати на розум, серце, тіло й душу дитини різноманітними засобами. У зв’язку із цим, варто зазначити, що виховують у дитячому будинку не тільки вихователі, а й інші спеціалісти, які працюють у цьому закладі. І головне – це загальний дух, культура людських стосунків, створення за будь-яких можливостей умов, близьких до родинних, адже без мудрості не може бути виховної сили. Мудрість працівників дитячого будинку, стосунки, побудовані на громадському обов’язку, відповідальність, мудра любов, вимогливість – саме це є величезною виховною силою.

Сучасна педагогічна наука виходить з положення про те, що виховання дитини – це не лише цілеспрямований і планомірний розвиток її світогляду, переконань і почуттів, волі й характеру, потреб і здібностей, а й адаптація до соціального середовища, її соціалізація. Важливим чинником названого процесу має стати родинна педагогіка, яка еволюційним шляхом виробила оригінальні форми й методи впливу на підростаючу особистість. Уся суть родинної педагогіки спрямована на підготовку дітей до самостійного життя, їхню адаптацію до природного й суспільного довкілля. Родинно-національні та соціально-побутові традиції забезпечують зв’язок поколінь, засвоєння і збереження скарбів українського народу, впливають на розвиток і соціальну спрямованість дитини в сім’ї та соціальному середовищі.

Мистецтво виховання має таку особливість, що майже всім вона здається справою знайомою й зрозумілою, а декому навіть легкою – і тим зрозумілішим і легшим здається воно, чим менше людина з ним обізнана теоретично чи практично. Майже всі люди визначають, що виховання вимагає терпіння, дехто вважає, що для цього потрібні вроджені здібності і вміння, але дуже мало хто прийшов до переконання, що, окрім терпіння, вродженої здібності та навички потрібні ще й спеціальні знання.

Дуже важливою є, на погляд автора, педагогічна освіта батьків і матерів, освіта тих, кому завтра бути батьками й матерями.

У наші дні одним із важливіших у сфері виховання завдань має стати саме навчання батька та матері виховання власних дітей. Батьківська педагогіка, тобто елементарне коло знань матері та батька про те, «як істота, яка народилася від людини, стає людиною – це фундамент, основа всієї педагогічної теорії та практики» [4, с.56].

З цією метою педагогу доцільно урізноманітнювати форми, засоби й методи співпраці з родинами вихованців для підвищення рівня педагогічної культури батьків, ураховуючи їх загальний розвиток, різноманітні інтереси тощо.

Однією із сфер виховання педагогічної культури батьків є організація вихователем родинних виховних заходів. Саме вони дають змогу активізувати батьків, з пасивних спостерігачів перетворити їх на активних учасників організації навчання й виховання власних дітей, пізнавати інтереси і вподобання кожної сім’ї, організовувати спільне дозвілля батьків і дітей, забезпечувати спадкоємність поколінь, відроджувати звичаї і традиції нашого народу.

Велич і красу родини в народі підносять аж до небес, як ознаку особливого авторитету й ролі в житті кожної людини. Повне щастя без сім’ї, без домашнього затишку немислиме.

Звичайно, увага і повага до сім’ї, до роду не приходить сама по собі. Її треба виховувати. Це якраз і є той природний, надійний шлях, яким дитина змалку усвідомлює свою приналежність до родини, роду, а через них – до рідного народу, української нації.

Діти зміцнюють сім’ю. Вони прикрашають життя і дарують радість, продовжують людський рід і передають родинну духовну естафету від покоління до покоління. У народній педагогіці знаходимо: «Шануй і поважай бабусю і дідуся. Вони дали життя мамі і твоєму татові. Вони ночей не спали біля твоєї колиски. Пам’ятай, що сонце осяює твій радісний ранок. Для них сонце – на вечірньому крузі. Ніколи не забувай свою рідну домівку». Воістину святі слова, і всі батьки щиро вірять, що їхні діти ніколи-ніколи не стануть на шлях перекотиполя. Про це в народі розповідають таку казку: «У полі росла травинка. Поряд з нею – мама і тато, бабуся і дідусь, прабабуся, прадідусь. Уночі біг вовчик, зачепив травинку, вирвав її з ґрунту. Більше вона не могла пити водички, живитися. Припекло сонечко і висушило травинку. Подув вітер – і покотив її полем. Капали сльози з її очей, боляче було відриватися від свого роду. Зачепилась вона за стареньке дерево, а на ранок подув вітер з іншого боку, знову покотив її через поле. І стала вона перекотиполем» [3, с. 12]. Так і людина, як і рослина, не може жити без правічного ґрунту. Живосилом вирвана з рідного місця, почне всихати, перероджуватися на перекотиполе. Без зв’язку з ріднею людина стає безпорадною. Сім’я завжди стояла і стоятиме біля витоків людського життя і щастя, додаватиме сили й відваги, оберігатиме від напастей, хвороб душі й тіла, учитиме шанувати людей, їх працю, їх мудрість, святою молитвою звучатиме у твоїх устах велике і величне слово – РОДИНА.

Отже, родинне виховання відіграє важливу роль у розвитку дитини, тому і батьки, і педагоги мають проводити необхідну роботу, щоб сім’я стала тим осередком, у якому формувалася б цілісна особистість.



Література:

  1. Концепція національного виховання // Рідна школа. – 1995. – №6. – С.3.

  2. Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. – К.: Рад. школа, 1986, – С.230.

  3. Український фольклор: Хрестоматія / Упоряд.: О.Ю.Бріцина, Г.В.Довженко, Н.С.Шумара – К.: Освіта, 1997. – С. 165.

  4. Ушинський К.Д. Про сімейне виховання. – К.: Рад. школа, 1974. – С.142.

Оліферчук Т.В.*

Сучасні підходи до розвитку мовлення дітей дошкільного віку



У статті визначені потенційні можливості використання особистісно орієнтованого підходу до розвитку мовлення дітей дошкільного віку.

Мовленнєвий розвиток дитини – один з основних чинників становлення особистості в дошкільному дитинстві. Відповідно до змісту Базової програми розвитку дитини дошкільного віку


«Я у Світі», мовлення є засобом і способом реалізації всіх сфер життєдіяльності дитини дошкільного віку в основних лініях розвитку.

Одним з перших теоретиків, який заклав основи методики розвитку рідного мовлення дітей дошкільного віку, був відомий педагог Ян Коменський. Він зауважував, що основою розвитку дітей дошкільного віку є чуттєвий досвід, безпосереднє озна­йомлення їх з предметами та явищами навколишнього світу. Він намагався вчити дітей не тільки «знати, а й гово­рити». На його думку, мовлення дітей розвивається за допомогою граматики, риторики й поетики. Розвиваючи мовлення, не можна забувати й про індивідуальні особливості дитини. [5]

Визначаючи мовлення як головний інстинкт, який відрізняє людину від інших живих істот, Софія Русова зазначала: «Уявлення дитини дошкільного віку тільки тоді стають певними і ясними, коли вони одержують словесне вираження» [7].

У педагогічній спадщині К. Ушинського значне місце посідає вчення про рідну мову. На його думку, мова й народ нерозлучні. Послідовницею К.Ушинського в питаннях розвитку мовлення дітей дошкільного віку була Є. Водовозова, яка особливу увагу приділяла взаємозв’язку слова й уявлення.

Майже до середини сімдесятих років минулого століття характерною була спрямованість на загальне функціональне застосування мовлення як засобу спілкування та пізнання довкілля. Такий стан речей зумовлювався насамперед відсутні­стю системи наукових досліджень із проблем розвитку мов­ле­ння дошкільнят. Починаючи з середини сімдесятих років, під керівництвом відомого російського психолінгвіста Ф. Сохіна про­водяться системні дослідження з різних аспектів проблеми, завдяки яким було визначено ще один пріоритетний напрям, по­в’язаний з формуванням у дітей елементарного усвідомлення явищ мови й мовлення, розвиток мовного чуття. Проте мето­ди­ки тих часів були здебільшого зорієнтовані на розвиток окремих мовленнєвих умінь та навичок, які співвідносилися з основними сторонами мовлення – фонетикою, лексикою, граматикою.

Нині, коли в Україні формування методики як науки відбувається під впливом людиноцентристської парадигми освіти, що закріплено у відповідних державних документах, дошкільна лінгводидактика концептуально інакше визначає завдання мовленнєвого розвитку дітей. Вивченням проблеми розвитку мовлення дітей дошкільного віку займаються А. Богуш, А. Гончаренко, Н. Гавриш. Мета сучасної лінгводидактики на етапі дошкільного дитинства – виховання мовної особистості, тобто формування особистості, яка адекватно, вільно й творчо застосовує мову в різних ситуаціях з метою реалізації власне мовленнєвих завдань. Дана наука орієнтує на широке застосування активних способів навчання, що стимулюють продукування, а не лише репродукування одиниць мовлення.

Метою даної статті є аналіз сучасних підходів до розвитку мовлення дітей дошкільного віку.

Центральною фігурою освітнього процесу є дитина – мовленнєва особистість. Становлення мовленнєвої особистості відбувається не в лінійній послідовності, а в комплексному розвитку всіх компонентів мовлення. Його вінцем є комуніка­тивна компетентність – здатність користуватися рідною мовою як засобом мовленнєвої взаємодії в товаристві людей, знаходити своє місце серед них, розуміти їх і бути зрозумілим, узгоджувати власні бажання з намірами інших учасників спілкування.

Основою розвивального середовища для становлення такої особистості є забезпечення доброзичливої атмосфери, де б дитині надавалося право на мовленнєву активність, на довіру, на помилку та доброзичливе ставлення. Пріоритетами для розвивального середовища мають бути спілкування, обговорення, мовленнєво творча діяльність, роздуми вголос без остраху помилитися чи мати іншу думку ніж дорослий. Головне – розвинути в дитини здатність, потребу та інтерес до спілкування з навколишнім світом, до пізнання його та себе в ньому [3]. Розвиток мовленнєвої особистості дитини дошкільного віку повинен походити через ігрову діяльність (гра, гра-забава, вправа, гра-заняття, заняття).

Спираючись на рекомендації методичного супроводу до Базової програми «Я у Світі», варто використовувати роботу в малих групах: міні-заняття, що є сучасним підходом і цілком відповідає особистісно орієнтованій моделі. Під час проведення міні-занять час не регламентується дорослим і цілком залежить від бажання й активності дитини, від емоційно-вольової готовності та змістової заглибленості.

Ставити й розв’язувати мовленнєві завдання можна в будь-якій діяльності, якою цікавляться діти, поза рамками унормованого, визначеного в часі організованого заняття-уроку. Наприклад, виготовлення дидактичного матеріалу, як правило, ініціює або бере на себе вихователь. Інтерес вихованців до роботи дорослого, при довірчому до нього ставленні, проявляється в зацікавлених поглядах. Діти підходять ближче, уважно розглядають принесені матеріали, ставлять запитання. Це і є точка відліку активності дитини, спровокована елементом розвивального середовища і не обмежена традиційними рамками. Не варто активно закликати дітей до спільної роботи, гри, а тим паче, відвертати їхню увагу від вільної, самостійно обраної діяльності, краще – зацікавити їх: підготувати атрибути до гри-драматизації за відомою дітям казкою, розгорнути книгу з яскравими ілюстраціями, запропонувати впізнати за характерними ознаками героя твору. Під час його виготовлення у вихователя виникли певні труднощі, що обов’язково викликає в дітей бажання допомогти йому, долучитися до спільної роботи. Паралельно із цим переказуються фрагменти казки, обговорюються вчинки персонажів, пригадується їхній зовнішній вигляд, робляться перші спроби програвання діалогів, і все це разом працює на реалізацію завдань, які й ставив педагог на тлі практичної діяльності (виготовлення атрибутів): переказування казки, підготовка до гри-драматизації. Виконання завдань відбувається невимушено, не в регламентований час, не при фронтальній організації дітей, коли інтереси всіх повною мірою не збігаються. Дорослий має задовольнити бажання дитини взяти участь у спільній діяльності, паралельно реалізуючи мовленнєві, пізнавальні, розвивальні педагогічні завдання.

Заняття як традиційна форма діяльності в дошкільному за­кладі не вилучається з практики роботи, а просто має, не пре­тендуючи на першість, винятковість, обов’язковість, посісти на­лежне місце. Домінувати має вільна, не регламентована до­ро­с­лим діяльність, де лише режимні процеси лишаються незмінними.

У спілкуванні з дитиною єдино можливим є партнерський стиль. Зрозуміло, що дорослий – партнер, який більше знає, далекоглядніший, передбачливіший, вправніше діє, помічає важливе, розкриває причинно-наслідкові зв’язки або словами, як штрихами, підводить до них дітей. Але робить це так природно, майстерно й непомітно, що дитині здається, що то вона сама зробила висновок, відкриття, вдало поєднала, установила зв’язок між розрізненими об’єктами, предметами, подіями. Педагогічний такт, майстерність вихователя в тому й полягають, щоб, спираючись на знання індивідуального розвитку дитини, окремими кроками, репліками наближати її до успішного результату [4].

Не прийнятним у спілкуванні з дитиною є акцентування уваги на недоліках мовлення дитини. Це може стати приводом для критики, глузування з боку інших дітей. Найбільшою педагогічною помилкою дорослих у такому разі є прямолінійне, відкрите виправлення: «Скажи правильно, повтори так, як я». Інколи вихователі вдаються до не менш образливого залучення інших, «грамотніших» однолітків для озвучення правильного варіанту: «Повтори так, як сказала Оля». Обидва прийоми неприємні дитині, образливі, принизливі. Делікатнішим, тактов­нішим, коректнішим буде такий варіант дій дорослого: у розмові з дитиною: промовити проблемну для неї фразу чи слово відповідно до норм української орфоепії, але в іншому кон­тек­сті, в іншій конструкції, з іншим логічним наголосом, наприклад, у діалозі персонажів літературних творів, персоніфікованих іграшок, предметів тощо. Важливо, щоб дорослий брав на себе роль не контролера чи експерта, а носія інформації.

Орієнтуючись на принцип інтеграційного підходу в реалізації Базової програми розвитку дитини дошкільного віку «Я у Світі», доречно використовувати у практиці роботи з мовленнєвого розвитку пальчикові ігри, методи символічної синектики та прийоми моделювання, методи сендплею.

З-поміж відомих методів та прийомів вважаємо за доцільне виокремити пальчикові ігри та вправи, позаяк мовленнєвий роз­виток тісно пов’язаний із розвитком дрібної моторики м’язів паль­ців рук. Пальчикові ігри вдосконалюють звуковимову, до­помагають розвиткові комунікативної активності, розвивають увагу, терпіння, стриманість, формують упевненість у системі ті­лес­них координат, дають змогу відчувати радість взаємопо­розуміння без слів, невербального спілкування. Ігри можна пропонувати всім дітям і для забави, і для мовленнєвого розвитку. Корисними будуть пальчикові ігри та вправи для дітей, які малоактивні в діалозі, відповідають переважно одним словом, інколи утруднюються при формулюванні запитань, проте демонструють окремим словом інтерес до ігор однолітків. Деякі дошкільники, відчуваючи брак лексичного запасу, часто доповнюють чи замінюють слова жестами, рухами, мімікою. Саме в роботі з ними пропонуємо розпочинати з найпростіших вправ, щоб кожному вони були посильні (вправа «Пальчики вітаються», «Моя сім’я» тощо). Для інших дітей можна використовувати складніші та різноманітніші вправи, до яких цікаво буде долучитися і батькам (вправа «Хто з ким дружить», «Швидкий хлопчик» тощо).

Ефективним засобом рішення проблеми розвитку мовлення дитини є прийом моделювання (заміщення об’єктів, персонажів твору геометричними фігурами, які відрізняються за розміром, кольором, фактурою). Навчання моделюванню доцільно починати в молодшому дошкільному віці, оскільки, за даними А.Богуш, Л.Виготського, Ф.Сохіна, дошкільний вік – це період найінтенсивнішого становлення й розвитку особистості. Розвиваючись, дитина активно засвоює основи рідної мови й мовлення, зростає її мовленнєва активність. Прийоми моделювання можна використовувати для переказу відомого твору, складання нової казки. Методи символічної синектики допомагають при описуванні об’єктів навколишнього середовища, складанні або переказі казок.

Упровадження принципово нових підходів до дитини, заявлених у Базовій програмі «Я у Світі», потребує багато в чому й новітніх технологій. Одна з таких технологій – технологія сендплей. Практика показує, що пісок є чудовим засобом розвитку та саморозвитку дітей. Робота з піском має багатовекторну спрямованість. Дуже цікавий вид роботи для дітей – малювання на піску та малювання піском. Малювання сприяє розвитку дрібної моторики, а як наслідок – розвитку мовлення й розумових здібностей. «Пісочні» ігри та завдання спонукають дитину до промовляння, заучування, переказу­вання, розігрування діалогів, забезпечують збагачення словникового запасу, виховання звукової культури мовлення.

Отже, Базова програма розвитку дитини дошкільного віку «Я у Світі» орієнтує педагогів на особистісний та інтегрований підхід у роботі з дитиною і в мовленнєвому розвиткові зокрема, бо він проходить наскрізно через усю життєдіяльність дошкіль­ника. Висвітлені прийоми й підходи до розвитку мовлення дітей дошкільного віку мають особистісну зорієнтованість та зможуть забезпечити виховання мовної особистості.


Каталог: tvo
tvo -> Творчість юрія клена в контексті українського неокласицизму
tvo -> Таврійський вісник освіти
tvo -> Олесь Гончар Крапля крові Роман
tvo -> Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів
tvo -> Методичний кабінет
tvo -> Таврійський вісник освіти
tvo -> Конкурсу рефератів з патріотичного виховання «Твої герої Запорізький край»
tvo -> Самопідготовка 6 клас 23. 10. 2014
tvo -> Л. А. Гончаренко Відповідальний секретар В. В. Кузьменко


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка