Л. А. Гончаренко Відповідальний секретар В. В. Кузьменко



Сторінка8/11
Дата конвертації16.03.2017
Розмір4.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Література:

  1. Власко Т. Твоя справа // Психолог. – 2008. – № 17. – С. 25.

  2. Рязапкина Г.В. Я и моя профессия. – М.: Владос, 2000. – С.70.

  3. Глушко О. Продолжение разговора: ошибки при выборе профессии // Работа и Учеба. – 2006. – №43 (480). – С.22-23.




Везумська О.М.*

естетичний розвиток учнів початкових класів



У статті охарактеризовано особливості естетичного виховання учнів початкової школи, розкрито вплив мистецтва на гармонійний, цілісний розвиток особистості.

Соціальне оновлення, що відбувається в Україні, передбачає активізацію духовного потенціалу народу, що реалізується в естетичній культурі.

Естетичне виховання є однією з важливих складових гармонійного розвитку особистості, забезпечення взаємодії з навколишнім середовищем. Почуття прекрасного несе радість і оптимізм, духовно збагачує людину, спонукає до навчання, натхненної праці й творчого пошуку. Важливість такого виховання підкреслюється в Національній доктрині розвитку освіти України і є одним із пріоритетних напрямів розбудови і вдосконалення системи неперервної освіти.

Культуротворча місія мистецтва спрямована передусім на ту сферу діяльності, яка визначає характер соціальних взаємодій, характеризує спосіб суспільного буття. Естетична культура завжди була однією з важливих складових всебічного розвитку особистості, її гармонійної взаємодії з навколишнім середовищем, що визначає ставлення людини до свого оточення, взаємозв’язки між його змінними факторами і її психологічними характеристиками. Повною мірою це стосується й дітей молодшого шкільного віку. Тому треба особливої уваги надавати розвиткові естетичної культури дітей даного віку.

Естетичний розвиток завжди був однією з важливих складових гармонійної особистості, її взаємодії з навколишнім середовищем. Він вимагає наявності спеціально організованого педагогічного впливу на почуття і свідомість індивіда через провідні види його спілкування й діяльності. На жаль, сьогодні рівень естетичного розвитку молодших школярів ще не повною мірою відповідає вимогам часу. Тому треба в загально­освіт­ньому навчальному закладі зосередити увагу на розв’язанні цієї проблеми. Допоможе у вирішення цієї проблеми врахування вчителем особливостей естетичного розвитку школярів.

Відомо, що розвиток носить природний та універсальний характер. Водночас фактори навколишнього середовища та культурного контексту відіграють досить важливу роль у розвитку художнього мислення (Конні Ньютон і Ларрі Катнер). Слід відзначити, що переважна більшість систем розвитку мислення базується на так званій психологічній парадигмі, провідні принципи якої були визначені Ж.Піаже. Дидактичні моделі будуються на основі твердження: процес пізнання (когнітивний процес), як і інші, аналогічні йому, складається з ряду стадій, кожна з яких характеризується особливими притаманними їй способами розуміння матеріалу. Ж.Піаже визначив чотири основні стадії когнітивного розвитку: сенсорно-моторна (sensori-motor) (діти у віці до 2-х років); доопераціональна (pre-operational) (від 2 до 7); конкретно-операціональна (concrete operational) (від 7 до 12); формально-операціональна (formal operational) (від 12 і старші) [3].

Характерні для цих стадій особливості поведінки проявляються в тому, як дитина поводиться з будь-яким матеріалом, як вона буде мислити незалежно від змісту діяльності. Просування за стадіями відбувається послідовно і неодмінно. Перехід за стадіями можливий і за умови, коли під час своєї взаємодії із середовищем дитина стикається з новою інформацією, яка вимагає від неї перегляду попередніх способів її розуміння. Виникнення цього протиріччя (дисонансу) і спонукає до розвитку дитини.

Дослідження у сфері естетики підтвердили можливість існування особливих періодів художнього розвитку дитини, а також те, що вони йдуть один за одним у певній послідовно­сті. Так, на кожній із стадій розвитку, сформульованих Ж.Піаже, виникають свої так звані «критерії переваги» (preference criteria). П.Машотка встановив, що сприймання дітей, які знаходяться на доопераціональній стадії, базується переважно на змісті творів мистецтва та використаних у них кольорах. Для конкретно-операціональної стадії розвитку виникає усвідомлен­ня реалістичності або нереалістичності зображених предметів. Посилюється цей процес до переходу у формально-операціо­нальну стадію [3].

Аналіз наукових джерел показує, що в естетичному розвитку умовно виділяється декілька його стадій [5]. Першою є «Стадія розповідача». Респондент, який знаходиться на цій стадії, аналізує об’єкт дуже суб’єктивно та індивідуально, реагуючи на моментальні зорові враження і сприймаючи переважно очевидні риси твору. Цінність естетичного об’єкта визначається яскравістю, схожістю твору на об’єкт і майстер­ністю художника. На «Стадії конструювання» підходить до аналізу досить утилітарно, оцінюючи, насамперед, наскільки реальний сам об’єкт і наскільки схоже він намальований. «Стадія класифікації», коли глядач аналізує об’єкт з позиції раціоналізму, намагається класифікувати об’єкти і співвіднести їх з відомими йому школами чи напрямками. Для наступної, «Інтерпретаційної стадії» характерно, що об’єкт аналізують із суб’єктивних позицій, переважно керуючись своєю інтуїцією. Твір мистецтва стає деяким знаком, символом, що викликає дуже багато асоціацій з власним досвідом. Врешті, на «Рекреативній стадії» об’єкт аналізується одночасно і суб’єктив­но, і об’єктивно. Тобто об’єкт символізує свою естетичність у повному змісті цього слова.

Переважна більшість дітей і дорослих виявляється на першій і другій стадіях. Так, для першої стадії типовими є невпорядковані довільні відповіді («це – місто», «я бачу море...») – спостереження абсолютно конкретні та очевидні. Але також можуть мати місце деякі особисті спостереження («волошковий килим», «смарагдовий лан»). Оцінка образів, персонажів і предметів базується на тому, наскільки вдало вони асоціюються з особистими спогадами та уявленнями («Гарна картина», «Веселий пейзаж», «Подобається»).

На другій стадії, як правило, індивід висловлює думку, використовуючи інформацію, яка найбільш помітна з першого погляду. Оцінювання творів мистецтва відбувається залежно від того, наскільки вони співпадають з його уявленням про реальний світ. Переважають тут загальні характеристики («На вулиці все зима», «У неї красиві, великі очі»), або дається інтерпретація свого особистого бачення того, що зображено («Ліс намальовано неправильно», «Фігура не жіноча») тощо.

Дитина у своєму розвитку, як відомо, проходить декілька характерних періодів освоєння дійсності. Так, на першому з них превалюють рухово-дотикові методи сприйняття й освоєння нею навколишнього світу. Зорові враження підкоряються цим первинним засобам орієнтації в умовах зовнішнього оточення. Знаходячись постійно в реальному русі, дитина сама створює реальні дії, її цікавить насамперед сам процес дії, а не результат. Перевагу в цьому віці дитина віддає грі з речами, використовуючи їх до граничної утилітарності. Уся діяльність насичена емоційною окрасою, де фізичні дії панують над аналітичним процесом свідомості. Продукти творчості дитини – це схематичне зображення (виготовлення) символу речі. Про зміни, що можуть відбуватися з речами, дитина розповідає чи відображає у грі. Поступово зорове сприйняття починає відігравати все більшу роль в оволодінні навколишнім світом і приходить на зміну рухово-дотиковому орієнтуванню.

Другий період розвитку пов’язаний з посиленням розумової активності. Аналітично-розсудливий етап триває протягом пізнього дитинства та юнацтва. Панівну роль у сприйнятті навколишнього середовища і його творчому відображенні відіграє зорове спостереження. На відміну від першого періоду, де важливим було не відношення між речами, а їх наявність і різноманітність, школяр цілісно усвідомлює процес, який відбувається не в його особистих діях, а в зовнішньому світі. У подальшому розвитку суттєву роль відіграє стать і фактори соціального характеру (національність, сім’я, раса, оточення).

Просторове сприйняття в дитячому образотворчому мистецтві обумовлене біологічними факторами. Водночас на опанування таких елементів форми, як лінія, колір, їх відношення і вибір впливають ще й соціальні фактори. Дитячий розвиток, як загальний, так і художній, зумовлений чіткими закономірностями, які встановлюють неминуче і замкнуте коло послідовності розвитку в межах кожного періоду. Вікові періоди мають особисту цінність, тому всі життєво-творчі сили кожного віку повинні бути використані перш за все для розвитку дитини. Важливим тут є висновок про велике позитивне значення нормальної тривалості дитячого розвитку. Для школяра шкідливі як прискорена, так і повільна течія цього процесу. Уповільнений розвиток у ранньому дитинстві частіше змінюється пізніше або нормальним, або прискореним, породжуючи високоякісні результати.

Надто ранній і прискорений розвиток навпаки, призводить до посереднього, або зовсім низького рівня розумових здібностей у зрілому віці. Звідси вся система художнього виховання повинна будуватися виключно на творчості, яка визначається законами дитячого розвитку, на вільному виборі його форм і засобів. Підґрунтям для художньої освіти повинно бути добровільне індивідуальне чи колективне виконання художнього замислу.

Свобода дитячої творчості має глибокий педагогічний смисл (розширює розумовий кругозір дитини, підсилює продуктивність уяви, викликає позитивні емоції, допомагає без примушення оволодіти художніми матеріалами та технічними навичками). Характерно, що чим дорослішою стає дитина, тим більше вона ставить вимог до себе відносно техніки виконання видів мистецтв. Так, наприклад, малюнки дітей молодшого шкільного віку мають яскраво виражений декоративний характер, особливо в дівчаток. В образі превалюють загальні родові ознаки, а не індивідуальні, як у малюнках дітей-дошкільників. Малювання з натури підлітки розглядають як завдання до теми, із задоволенням малюють на сюжетну або декоративно-живописну тематику [6].

Одна з головних рис дитячої творчості молодшого шкільного віку – це любов до дослідження художнього матеріалу. Творчість з матеріалу є такою ж могутньою рисою дитячої творчості, як і любов до прикрашування [1; 2]. Досліджуючи матеріал, дитина на своєму досвіді пізнає його якості, створює художні витвори відповідно до свого світосприйняття. Більш продуктивно працювати у молодшому шкільному віці заважає суто фізична неспроможність оволодіти художнім матеріалом у повному обсязі. Домінуючим у їхній діяльності є реалістичне відображення свого задуму, бажання прикрасити виявлений образ.

Дослідження вчених (А.Дмитрієва, Н.Ростовцева, Г.Тара­сен­ко, Е.Торшилова) показують, що заняття образотворчим мистецтвом позитивно впливають на збагачення інтелектуаль­них, емоційних, моторних та інших здібностей дитини, розвивають здатність до фантазії. Будь-який витвір фантазії будується з елементів, одержаних з дійсності та закріплених у досвіді. Чим ширший чуттєвий досвід, чим різнобарвніші враження та хвилювання, тим багатший матеріал, який може комбінувати уявлення учня (А.Дмитрієва, В.Журавльов, С.Коновець, Т.Олійник, Т.Сухова).

Як відомо, найважливішим джерелом дитячої фантазії є емоції. Особистісні відчуття завжди прагнуть втілитися в певні образи і ніби підбирають собі відповідний життєвий матеріал: враження, думки, події, не пов’язані між собою логічно, можуть об’єднатися на основі того настрою, який вони в нас викликають, і породити образи, насправді ніколи не спостерігались. Можливий і зворотний вплив, коли образи-фантазії можуть породити негативні відчуття. Скажімо, жахливий Бармалей, створений дитячою уявою, нереальний, але дитина його боїться, і страх, який вона відчуває, реальний. Малюючи, діти по-справжньому переживають уявлені ними події. Відбувається це не так, як у житті.

Нарешті, існує складний зв’язок між дитячим уявленням та символічними об’єктами, породженими художньою фантазією багатьох поколінь людей, які викристалізували ми в собі, не менш реальні для нас, ніж ті люди, які зустрічаються нам щоденно. Їхні образи відтворюються кожним поколінням, удосконалюються та збагачуються новими прагненнями, мріями, ідеалами.

Для молодших школярів такими образами-символами є, насамперед, позитивні та негативні персонажі казок: Попелюшка, Буратіно, Карабас Барабас, доктор Айболить, Бармалей, Іван Царевич... Особливо приваблюють дітей чарівні казки, де відбуваються загадкові перетворення (жаба – на царівну, чудовисько – на красеня-принца і т. п.). Звичайно, кожне покоління по-різному малює казкових героїв, наділяє їх рисами свого часу.

Отже, життєвий досвід молодшого школяра починає ціле­спрямовано та систематично накопичуватися тільки у школі. Дитячі переживання та відчуття, як правило, керують поведінкою і діяльністю дитини. Тому враження від реальних явищ культури в молодшого школяра сильніші ніж у дорослого. Дитина багато чого бачить уперше, відкриває у світі все нове, цікаве, захоплююче його думки й відчуття. Слід зауважити, що знання й переконання дорослої людини можуть не тільки збагачувати фантазію, але й бути для неї гальмом, чого дитина ще не має.

Зв’язки мистецтва зі світом – минулим, майбутнім – неосяжні. Тому воно може виступати фактором цілісного виховання й розвитку, взаємодії розумового, естетичного, морального й фізичного формування особистості молодшого школяра.

Це є можливим, якщо види мистецтва, як засіб виховання й розвитку, розуміти цілісно, не розділяючи на замкнуті в собі окремі предмети, а, навпаки, об’єднуючи весь спектр художньої діяльності, накопичений людством. Мистецтво як ілюзорна діяльність, що виражає необмежену гаму людських переживань, має ефект резонансу, який діє на всі їх прояви.

Шлях школяра від нижчих, конкретних образів уяви до вищих, абстрактних, від конкретної дійсності, її регістрів, від дитячих казок, мультфільмів і наївних дитячих малюнків до розуміння, занурення в духовний світ симфонії Д.Прокоф’єва, А.Шнітке, живопису М.Врубеля, М.Шагала, В.Кандинського, прози Ф.Достоєвського, А.Платонова, М.Булгакова, поезій Б.Пастернака, М.Цвєтаєвої, А.Ахматової, картин А.Тарновського – це шлях поліхудожньої системи виховання й розвитку. Тому, як підкреслює О.Мелік-Пашаєв, значне місце у формуванні особистості належить розвитку в кожного естетичного ставлення до життя. Основою художніх здібностей людини є не окремі якості, які потрібні для заняття живописом, музикою або іншим видом мистецтва, а особливе ставлення художника до оточуючого життя в цілому і до будь-якого явища, яке є предметом його уваги й зображення [4].

Таким чином, необхідною умовою засвоєння учнями художньої культури є розвиток пізнавального інтересу до образотворчого мистецтва, хисту до інтерпретації, творчої уяви та конкретно-образного мислення.

Зрозуміло, що змоделювати повністю процес естетичного розвитку дітей молодшого шкільного віку досить важко, оскільки цей процес відбувається несвідомо і в кожному випадку індивідуально. Але складність цієї проблеми, як свідчать теоретичні дослідження В.Алексєєвої, Ю.Болдирєвої, Н.Вітковської, А.Запорожця, Г.Лабунської, Д.Лукач, Л.Масол, Є.Пономарьова та інших, не знімають потреби в можливості свідомих механізмів розвитку, які б ураховували не тільки особливості дитячого віку, а й специфіку конкретного виду мистецтва. Тому такі педагогічні поняття, як організація діяльності, керівництво нею є ефективними при вивченні предметного матеріалу з природознавства, мови і не спрацьо­вують у художній діяльності. Осягнення художньо-образного змісту твору й розкриття власних творчих сил потребує особливого, коректного педагогічного впливу, яким є, на нашу думку, механізм стимулювання.

Ідея педагогічного стимулювання як стратегія навчально-виховного процесу полягає не тільки в оптимізації зовнішніх умов, а й у створенні умов для самореалізації особистості. Домінуючим у системі стимулів у молодшому шкільному віці є гра. Поєднання елементів гри й навчання активно сприяє розвитку фантазії та уяви. Головне завдання педагога – позитивний вплив на активізацію пошукової діяльності учнів, щоб художньому пізнавальному процесові була супутньою радість відкриття, творче натхнення, моральне задоволення. При цьому слід пам’ятати, що розвиток творчої уяви і фантазії молодших школярів значно ускладнюється об’єктивними чинниками: у дітей дуже малий життєвий, художній досвід, вони не мають необхідного запису знань та розумових операцій, необхідних для їх пошуку й використання.

Осмислення результатів дослідження провідних вітчизняних і зарубіжних учених (А.Ананьєв, А.Бакушинський, В.Бутенко, В.Вільчинський, В.Воронов, І.Зязюн, Л.Масол, А.Мелік-Пашаєв, З.Новлянська, Т.Цвелих, В.Юркевич, Б.Юсов та ін.) свідчить, що естетичний розвиток молодших школярів вимагає достатньої інтелектуальної основи, збільшення рівня інтелектуальності не відбивається на естетичному розвитку учнів, дуже високі показники інтелекту, як і його нестача, заважають нормальному розвитку особистості.

Залучення дітей до художньої діяльності неможливе без передачі їм знань, умінь і навичок. Однак опанування практичних навичок та освоєння технічних прийомів – не самоціль занять художньою діяльністю. Вони є лише засобом формування естетичного ставлення школярів до дійсності, її глибокого художнього пізнання й відображення у процесі занять мистецтвом. Естетична діяльність розглядається як повністю свідома діяльність, у процесі якої особистість удосконалюється й духовно збагачується. При цьому природа мистецтва не може бути зрозуміла без усвідомлення специфіки кожного з мистецтв як особливої форми пізнання та естетичної діяльності людей. Мистецтво підкоряється загальним законам розвитку суспільної свідомості.

Отже, ефективність естетичного розвитку дитини насамперед забезпечується врахуванням її психофізіологічних особливостей, специфіки перебігу вихованих і пізнавальних процесів.

Зазначене вище дає можливість сформулювати висновок, що засвоєння естетичної культури нерозривно пов’язано з уявою і фантазією дитини. Здатність раціонально використо­вувати накопичений власний досвід у молодших школярів розвинена по-різному. Тому особлива увага тут концентрується на налагодженні та закріпленні зв’язку уяви й фантазії з дійсністю, розширенні чуттєвого досвіту школярів та врахуванні особливостей актуалізації естетичного сприймання. Також, працюючи з дітьми, педагог має враховувати й те, що надто ранній і прискорений, або, навпаки, уповільнений перебіг естетичного розвитку, як правило, призводить до посередніх, а інколи й низьких результатів у майбутньому. Звідси система естетичної освіти повинна ґрунтуватися виключно на принципі творчості, яка визначається об’єктивними законами дитячого розвитку, вільному виборі адекватних методів, організаційних форм і засобів виконання художнього замислу.



Література:

  1. Арсеньев А.С. Естественно-научное и гуманитарное знание в педагогическом процессе // Педагогика искусства и школа. – М.: АПН СССР, 1982. – С. 22-46.

  2. Беда Г.В. Живопись и ее изобразительные средства. – М.: Просвещение, 1977. – 186 с.

  3. Гризова И.А. Художественное мышление и художественный образ: Автореф. дис. … канд. пед. наук / ЛГПИ им. А. Герцена. – Л., 1970.
    – 20 с.

  4. Мелик-Пашаев А.А. Цвет как выразительное средство в изобрази­тель­ной деятельности детей // Искусство в школе. – 1992.
    – №3. – С. 7–13.

  5. Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация искусства. – М.: Радуга, 1991.
    – 245 с.

  6. Юдин Э.Г. Системный подход и принцип деятельности. – М.: Наука, 1978. – 371 с.


Гасаненко Т.В.*

ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИХОВАННЯ УЧНІВ


НА ЗАСАДАХ ТОЛЕРАНТНОСТІ


Стаття подає теоретичні підходи до виховання толерантної особистості учня в умовах загальноосвітнього навчального закладу та окреслює роль батьків у цьому процесі.

Сьогодні, на жаль, все більшого поширення в дитячому середовищі набуває недоброзичливість, озлобленість, агресив­ність. Причин цьому є багато. Серед них взаємна нетерпимість і культурний егоїзм, що передаються через засоби масової інформації, соціальне оточення дітей, сім’ю. Негативні прояви все частіше проникають і в школу. Тому нині саме педагоги покликані відшукати ефективні механізми виховання дітей у дусі толерантності.

У сфері виховання й розвитку толерантність означає культивування взаємин відкритості, реальну зацікавленість у культурних відмінностях, визнання багатоманітності, розвиток здатності розпізнавати несправедливість й здійснювати кроки щодо її подолання, а також здатність конструктивно вирішувати суперечки й забезпечувати рух від конфліктних ситуацій до примирення й вирішення суперечностей [1].

Проблема формування толерантності була і залишається актуальною. Ще філософ Григорій Сковорода ставив на чільне місце питання про виховання людини-громадянина, патріота, вчив зберігати доброту, дружбу, почуття людяності, чистоту по­мислів і вчинків, совість, миролюбство, «Бога в людині». Мисли­тель вважав, що всі люди мають керуватися тільки любов’ю, щастям, рівністю як істинно божественним. Суттю педагогічної концепції найвидатнішого українського вченого світового рівня Михайла Грушевського є створення гуманістич­ної, миролюбної особистості. Шалва Амонашвілі у «Школі Життя» висуває ідею змінювати себе – удосконалювати свою духовність, свої знання, розширювати межі своїх можливостей [3].

Нині існує багато наукових досліджень, присвячених про­блемі толерантності. Останнім часом її досить активно розгля­дають й у педагогіці та психології. Тематика таких досліджень досить строката. Зважаючи на різноманітність у тематиці наукових праць можемо зазначити, що проблема толерантності є однією з найскладніших, а подекуди й суперечливих.

На даний час особливий інтерес для науковців становлять проблеми пов’язані з міжособистісною толерантністю. Питання толерантності, терпимості та взаємоповаги відображено в працях Н.Пастушенко, П.Степанова, О.Швачко.

Толерантність (з лат. tolerantia – терпіння) – це здатність сприймати без агресії думки інших людей, а також особливості поведінки та способу життя інших. Толерантність – це повага, здатність до сприйняття та розуміння розмаїття культур світу, форм самовираження людської особистості. Формуванню толерантності сприяють знання, відкритість, досвід спілкування та свобода думки, совісті й переконань. Сьогодні толерантність – яскравий показник ступеня демократичності кожної держави й одна з умов її розвитку [2].

Толерантність являє собою нову основу педагогічного спілкування вчителя і учня, суть якого зводиться до таких принципів навчання, які створюють оптимальні умови для формування в учнів гідності, культури самовираження особистості, виключають чинник боязні неправильної відповіді. Толерантність в новому тисячолітті – спосіб виживання людства, умова гармонійних стосунків в суспільстві.

Толерантність треба формувати ще з дитинства, це дасть у майбутньому людині зрозуміти різноманітний навколишній світ, а також сприймати інших людей, які несхожі між собою. Толерантність, яка сформована у шкільні роки є однією з умов зниження напруги в соціумі. У процесі формування в дітей навичок толерантної поведінки важлива роль відводиться бать­кам та педагогам, які, в першу чергу, мають стати прикладом толерантної взаємодії з іншими. Від родини дитина отримує знання про життя, засвоює традиції етнокультурної (етнокуль­турних, для змішаних шлюбів) групи, разом з тим вона в сім’ї має набути поваги до індивідів, які мають певні відмінності в культурних традиціях, віруваннях, расовій приналежності тощо [1]. Отже, батьки мають бути джерелом знань про толерантність, а також взірцем толерантної поведінки.

Важливе значення у вихованні в дітей толерантності відводиться й закладам освіти, в яких навчально-виховний процес треба будувати таким чином, щоб у школярів закладалися основи толерантної поведінки. Сьогодні це під силу зробити педагогам, які повинні стати прикладом у толерантних взаєминах з учнями, колегами, батьками, а також представниками різних соціокультурних спільнот. Отже, міжособистісний рівень толерантності має первинне значення у роботі вчителя, незалежно від того який предмет він викладає, оскільки саме він повинен конструювати ситуації, які забезпечать набуття дитиною відчуття терпимості до інших.

Саме від того, як педагоги розкажуть учням, наприклад, про Голодомор, ОУН-УПА чи інші дискусійні теми, яку точку зору висловлять, залежить позиція та ставлення до неї школярів. Не варто давати оцінку подіям (добре, погано), треба залучати учнів до самооцінки, формування власної позиції. Тому учителям доречно виявляти терпимість, поки дитина зрозуміє те, чого від неї вимагають згідно з конкретними нормами. Учитель має усвідомлювати, що такий підхід передбачає перенесення сприйняття і розуміння проблеми на самих учнів, на дітей покладається відповідальність за зроблений ними вибір, обране рішення. У жодному разі не треба критикувати вибір учнем тієї чи іншої позиції. При цьому цілком природно, що обрана позиція може відповідати позитивній нормі, але може бути й іншою. Якщо виявляється останній варіант, необхідно створювати умови, за яких школяр шляхом зіткнення з протилежними точками зору, самостійно приходив би до правильного вибору, і при цьому толерантно ставився до думок інших.

Учителям історії добре відомі такі навчально-методичні видання Асоціації «Нова доба» як «Історія епохи очима людини. Україна та Європа у 1900–1939 роках», «Виховуємо людину і громадянина», «Я, ти, він, вона…». Усі вони мають завданням утверджувати в українському суспільстві засади взаєморозу­міння, спираючись на ухвалену ЮНЕСКО «Декларацію принципів толерантності» (1995) [2]. Відповідно, ці видання можуть стати у нагоді педагогам для виховання у дітей взаєморозуміння та взаємоповаги.

Дитина має знати, що виявлення толерантності не означає терпимого ставлення до несправедливості, відмови від своїх або прийняття чужих переконань. Це означає, що кожен може дотримуватись своїх переконань і визнає таке ж право за іншими. Це свідчить про визнання того, що люди за природою своєю відрізняються зовнішнім виглядом, становищем, мовою, поведінкою і мають право жити в мирі, в гармонії з собою і навколишнім світом та зберігати свою індивідуальність. Толерантність – це єдність у різноманітті [4]. Це не лише моральний обов’язок, а й політична та правова потреба. Школярі мають усвідомлювати, що толерантність – це не поступка, поблажливість чи потурання. Це, передусім, активна позиція, що формується на основі визнання універсальних прав та основних свобод людини. Вона у жодному разі не може бути виправданням посяганню на ці основні цінності.

Толерантність необхідна у взаєминах між окремими особами, в сім’ї та у громаді. Тому не тільки в школах, але і вдома необхідно створювати атмосферу толерантності, душевності, стосунки відкритості, уважність один до одного та почуття солідарності. Все це приходить через виховання. У нашому суспільстві існують родини, виховний стиль яких не відповідає принципам толерантності, що породжує розвиток у дітей почуття тривоги, страху, агресивності, песимізму і непевності в завтрашньому дні. Діти, виховані в таких родинах, звичайно мають потребу в підвищеній психопеда­гогічній увазі, що обумовлює позитивну чи негативну динаміку розвитку особистості. У цьому випадку перед учителем стоїть завдання консультувати батьків – зрозуміло, з їхньої згоди, бо батьківська позиція з погляду її толерантності/інтолерантності має вирішальне значення у формуванні характеру й поведінки дитини. Виховання культури толерантності повинне здійснюва­тися за формулою: «батьки + діти + учитель». Заходи, в яких беруть участь батьки, служать хорошим прикладом взаємодії двох найважливіших чинників в житті дитини, школи і сім’ї, що об’єднали свої зусилля в навчально-виховному процесі, який спрямований на виховання відкритого, неупередженого відношення до людського різноманіття. Батьки повинні орієнтувати підлітка не тільки на ситуації в суспільстві взагалі, а й на життєві ситуації, пов’язані з толерантною взаємодією у спілкуванні дитини з близькими, друзями, педагогами.

На жаль, толерантність в сучасному світі знаходиться у досить плачевному стані. За даними досліджень люди старшого покоління мають ще нижчий рівень толерантності ніж молодь. Зважаючи на це, можна зробити висновок про те, що освіта – це процес, що продовжується протягом усього життя, а не розпочинається та не закінчується школою. Спроби прищеплювання толерантності через шкільну освіту будуть безрезультатні, доти, доки вони не будуть спрямовані на всі вікові групи і не стануть розповсюджені вдома, у навчанні, на роботі, під час дозвілля тощо.

Отже, лише толерантна до себе людина зможе побудувати толерантні стосунки з іншими. Відповідно, учителеві важливо добирати такі методи роботи, які б, у першу чергу, розвивали особисту толерантність учня, яка згодом буде проектуватися на стосунки з іншими людьми.



Каталог: tvo
tvo -> Творчість юрія клена в контексті українського неокласицизму
tvo -> Таврійський вісник освіти
tvo -> Олесь Гончар Крапля крові Роман
tvo -> Південноукраїнський регіональний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів
tvo -> Методичний кабінет
tvo -> Таврійський вісник освіти
tvo -> Конкурсу рефератів з патріотичного виховання «Твої герої Запорізький край»
tvo -> Самопідготовка 6 клас 23. 10. 2014
tvo -> Л. А. Гончаренко Відповідальний секретар В. В. Кузьменко


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка