Л. А. Кушинська



Сторінка1/10
Дата конвертації16.03.2017
Розмір2.24 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Монографія Л. А.Кушинська

М

іністерство освіти і науки України



Національний педагогічний університет
імені М. П. Драгоманова

Л. А. КУШИНСЬКА

звичаєве право та його еволюція
у східнослов’янському суспільстві
VІ–ХІ ст.


К

иїв
Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова


2008

УДК

Б

БК


К

Рекомендовано до друку

Друкується за рішенням Вченої ради НПУ імені М. П. Драгоманова

(протокол № від 2008 року)


Рецензенти: Калюжний Р.А., доктор юридичних наук, професор

Ричка В.М., доктор історичних наук, професор



Кушинська Л. А.

К Кушинська Л. А. Звичаєве право та його еволюція у східнослов’янському суспільстві VІ–ХІ ст.: Монографія. – К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2008. – 142 с.

Монографія присвячена моїм батькам. .

ISBN © Кушинська Л. А. В., 2008

© Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2008




ЗМІСТ

ВСТУП 5

РОЗДІЛ І 10

ПРОБЛЕМАТИКА ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА У ВІТЧИЗНЯНІЙ ТА ЗАРУБІЖНІЙ ІСТОРИКО-ПРАВОВІЙ НАУЦІ 10



РОЗДІЛ 3 30

РОЛЬ ЗВИЧАЮ В РЕГУЛЮВАННІ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН СХІДНИХ СЛОВ’ЯН VI–VIII СТ. 30

3.1. Перші відомості про суспільний устрій антсько-склавинських племен VI–VII ст. 30

3.2. Нормативність звичаїв східнослов’янських племен 34

3.3. Нормативність вірувань і традицій східних слов’ян 40

РОЗДІЛ 4 45

СТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО ПРАВА І ПЛЕМІННА ЗВИЧАЄВА ТРАДИЦІЯ НАПРИКІНЦІ VІІ–X СТ. 45

4.1. Еволюція регулятивних функцій звичаїв у VІІ–VІІІ ст. 45

4.2. Князівська влада і звичаєве право. 59

4.3. Правові засади регулювання міждержавних відносин 69

4.4. Релігійна реформа та звичаєва язичницька правосвідомість 80



РОЗДІЛ 5 96

“РУСЬКА ПРАВДА” – КОДИФІКАЦІЯ НОРМ ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА XI СТ. 96

5.1. Проблематика першого давньоруського кодексу. 96

5.2. Відображення системи злочинів та покарань в “Руській Правді” 101

ВИСНОВКИ 118

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 120





ВСТУП



Найкращі закони народжуються із звичаїв.

Ж.Жубер.




ВСТУП




Дослідження правового звичаю як першоджерела українського права лишається актуальним питанням сучасності. Звичаєве право містить в собі основні правничо-філософські категорії, котрі формуючись протягом всієї історії кожного окремого народу, в кінцевому рахунку визначають його подальший шлях та спрямування під час історичних випробувань.

Поновлена в науковому обігу проблематика звичаєвого права містить ряд невирішених питань, що стосуються як понятійного та категоріального характеру, так і концептуально-методологічних основ. Серед різноманітності ідей та концепцій права, що існують у сучасній академічній науці, умовно можна поділити два головні підходи – формально-юридичний та соціологічний. Якщо прихильники першого напрямку вважають право суто породженням держави, то соціологи по-перше, визначають право як норми, встановлені суспільством, незалежно від того, в якій політичній формі воно існує, по-друге, розглядають його як історичне явище, котре знаходиться в закономірному розвитку. З цього підходу випливає й відповідний порівняльно-історичний метод, що виправдав себе за часи свого існування1.

Саме поняття “правовий звичай” як і “звичай нормативного характеру” є кабінетними термінами, що не застосовувались на практиці. Історичні джерела не містять посилання на “звичаєве право”, а говорять про “звичай” або закон, котрий у додержавних та ранньодержавних суспільствах не позиціонувались як владні постанови. Проблема соціального регулювання в додержавних суспільствах, поставлена С. С. Алексєєвим у 1972 р. та поновлена А. І. Першицем у 1979 р., вимагала вирішення. З’явився термін “звичай нормативного характеру”, цікавість якого полягає в тому, що на той момент вже було очевидним, що поділ суспільства на суто додержавне та державне грішить перебільшенням ролі законодавства у соціальному регулюванні та дещо викривляє наукове бачення історико-правового процесу.

Процес формування позитивного права є одночасно пов’язаним як з розвитком писемності, закріпленням норм та їх реалізації в письмових документах, так і з розвитком органів влади, здобуттям ними нормотворчих та судових функцій. Це дозволяло не лише надати системі юридичних норм статус загальнообов’язковості, але й наділити їх такою якістю, як державна забезпеченість юридичних нормативних положень.2 Відомо, що законодавчий процес повністю не витісняє звичаєвих норм, останні існують як постійна величина поряд з законом, проти закону, або замість закону. На сьогоднішній день поняття “звичаєве право” застосовується в кількох аспектах і задля уникнення плутанини необхідно проводити їх чітке розмежування. Говорячи про правовий звичай, його здебільшого розглядають як:

- історично перше джерело права, що передувало законодавству на початкових етапах розвитку держави,

- сукупність різних звичаїв, що санкціоновані державою і на різних етапах розвитку держави кожного разу застосовуються по-різному

- форму національної свідомості.

Неоднаковою є роль звичаєвого права на окремих етапах історичного розвитку суспільства, а також в різних правничих системах сучасності. В якому б аспекті не розглядався правовий звичай, необхідно пам’ятати про багатогранність цього явища, котре знаходячись на межі історії та права не терпить спрощеного вузько наукового підходу.

Відомий дослідник давньоруського права М. Дьяконов, розглядаючи проблему правових джерел, зазначає, що під джерелом права з одного боку розуміють ті творчі сили, що сприяють його ідентифікації, з іншого ж – самі форми права, з яких здобуваються відомості про те, що в певний час в даному місці є позитивним або діючим правом. Кожна історична епоха характеризується перевагою тих чи інших джерел, в давні історичні часи переважними і навіть виключними формами права були звичай та договір3. В принципі, інакше і бути не могло в умовах недостатньої сформованості чи повної відсутності державної влади.

Якщо в ранньодержавних суспільствах правовий звичай був історично першим джерелом права, то в період зміцнення держави позначається різниця між давнім та сучасним звичаєвим правом, котра полягала у збільшені питомої ваги законодавчої ініціативи4. Офіційне законодавство невпинно витісняє звичаєві норми, котрі сприймаються як конкуренція. В цей час звичаєве право існує поряд з законом, тобто, паралельно, закриваючи прогалини в писаному законодавстві, яке зосереджене насамперед, на врегулюванні майнових відносин.

За доби абсолютизму, коли на перший план виходить законотворчість правителів, звичаєві норми існують лише за умови, що державна влада їх не забороняє. Якщо ці правила не становлять колізії писаним законам, вони існують паралельно з ними, якщо ні – вони поступово відмирають або існують нелегально (проти закону).

Вважається, що звичай нормативного характеру є головним регулятором відносин у переддержавних суспільствах, а звичаєве право – відповідно в державі. Але якщо розглядати ці інституції з такої формально-юридичної точки зору, втрачається зв’язок між ними. Феномен звичаєвого права полягає в тому, що його дотримання, з одного боку, забезпечується авторитетом державної влади, з іншого ж, силою самого звичаю, адже його внутрішній зміст не змінюється після санкціонування. Тут можна погодитись з Д. Ж. Валєєвим, що сфера звичаєвого права ширша закріплених державою звичаїв. І його дотримання забезпечувалося традиціями, релігійно-язичницькою свідомістю, мораллю, суспільною думкою та національно-етнічним фактором5.

Проблема перетворення звичаю на правовий звичай лишається відкритою. Безумовно, лише держава надає звичаю правової форми. Але вона санкціонує не окремі звичаї, а систему звичаєвих норм, котра склалась на момент її утворення. Окремі ж звичаї знаходяться у віданні громади, корпорації, інших самокерованих локальних груп. Санкціонування певної норми та її творення – не тотожні речі, оскільки питома вага законодавчої ініціативи в кожному випадку різна, на що звертає увагу О.І. Першиц. У першому випадку мова йде про дозвіл на існування певних норм та правил, котрі склались у суспільстві, систематизувались і не становлять конкуренції державній владі. Санкціонуючи таким чином звичаєві норми, держава не просто надає їм правової форми, вона фактично визнає нормативність значного масиву правил, до творення яких вона не має відношення.

Державотворення і правотворення не можна розглядати як непевну абстракцію поза історичного контексту. Вітчизняна історія є тому підтвердженням. Україна, як зазначав Д. Антонович мало коли перебувала в стані оптимального (чи просто нормального) національно-культурного розвитку, більше ж – у стані боротьби за національно-культурне виживання, яка протягом всього ХІХ ст. зосереджувалась на проблемах мови, літератури, школи, мистецтва, історичного самовизначення6.

Ця боротьба позначилась на формуванні української правосвідомості та правової культури. З тих чи інших причин, Україна, будучи в контексті, ніколи не була важливим вектором європейської історії. За таких обставин виникає запитання яке місце займає вітчизняне право серед інших правничих систем? Рене Давид, визнаючи звичай першоджерелом права, у своїй відомій роботі об’єднав правничі системи всіх республік колишнього СРСР в єдину систему радянського права. Але, якщо правова культура республік Прибалтики формувалась як система західноєвропейських вартостей, то Середня Азія, окремі республіки чи автономні округи Кавказу були осередками мусульманської культури. За таких реалій інтернаціоналізація правових норм, що активно проводилась урядом, не мала практичних наслідків. Під ковдрою єдиної радянської ідеології ховались різні цінності. Радянські правові кодекси, спрямовані на нівеляцію національних особливостей, відігравали в цих регіонах здебільшого декоративну роль.

С. С. Алексеев, відповідаючи на поставлене запитання, запропонував систему православного права. Але по-перше, дослідник говорив про руське право, по-друге, сімдесят років цілеспрямованої атаки на споконвічні християнські цінності не дають підстав вважати, що вони відіграють відчутні роль у розбудові вітчизняної правової системи. Історично знаходячись на зламі двох векторів – східного та західного, сьогоденна правова культура України мало вписується в систему вартостей, сформованих у Західній Європі. Отже, питання лишається відкритим і для його освітлення необхідне дослідження головних витоків та першоджерел східнослов’янського права.

Історія вітчизняної державності мала свої особливості та кілька потужних катаклізмів, що не могли не позначитись на правосвідомості нації, котра формувалась не в руслі, а всупереч загальним тенденціям соціокультурної еволюції. На прикладі Давньоруської держави найкраще відслідковується еволюція звичаєвих норм та нормативність місцевого правового звичаю. По-перше, процес вітчизняного державотворення був пульсуючим та стрибкоподібним, в якому періоди затишшя чергувались з пожвавленням економічного життя й соціально-політичного розвитку. По-друге, тривале існування у вигляді додержавних спільнот позначилось не лише на особливостях суспільно-політичного розвитку молодої держави, а й на руській правовій культурі та правосвідомості, що представляє самостійний інтерес для дослідника.

На сьогоднішній день постає проблема розбудови громадянського суспільства, що посилюється колізією моралі та законності і викликає розгубленість поколінь перед калейдоскопом цінностей. Враховуючи зазначені особливості, неважко зрозуміти чому правовий звичай розглядається як джерело права, що характеризується найменшим ступенем відчуженості від населення7. На відміну від інших джерел, з яких походять так звані “непопулярні”, закони, котрі не відповідають ні рівню правосвідомості населення, ні його право розумінню.

Історичний шлях дослідження права ще В. М. Корецький визнав як єдиний продуктивний і пропонована робота є однією з спроб такого пізнання. В подальшому, працями дослідників, котрі розуміють багатовимірність і унікальність звичаєвого права, буде доведено його життєздатність в повсякденних проявах людського буття.

Р




ОЗДІЛ І


ПРОБЛЕМАТИКА ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА
У ВІТЧИЗНЯНІЙ ТА ЗАРУБІЖНІЙ
ІСТОРИКО-ПРАВОВІЙ НАУЦІ

Дослідження звичаєвого права має давню традицію. Її було започатковано римськими юристами, котрі пояснюючи сутність та походження усного правового звичаю та писаного законодавства, не робили між ними різниці. Поняття “звичай” зустрічається ще в Гомера, котрий називає його словом “Феміда”8. Розуміння звичаєвого права подається в Юстиніановому Cоrpus Juris Canonici та Cоrpus Juris Civilis9.

Діячі історичної школи права, що сформувалась у Німеччині наприкінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. звертали увагу, що лише у звичаї народний дух виявляється безпосередньо, а значить, звичай більш істинне, ніж закон, джерело права. Визначними представниками цієї школи були Густав Гуго (1764–1844) Фрідріх Савіньї (1779–1861) та Георг Фрідріх Пухта (1798–1846). Карл Фрідріх фон Савіньї у творі “Про виклик нашого часу щодо законодавства і правознавства”, який ще називають Маніфестом Історичної школи права, вперше представив історичний погляд на сутність права.

У 70–80-х роках ХІХ ст. пожвавився інтерес до правового звичаю і серед українських та російських істориків права. В цей час друкуються роботи О. Я.Єфименко, М. Калачова, М. П. Погодіна, М. М. Ковалевського, Ф. І. Леонтовича, М. Ф. Владимирського-Буданова котрі вивчаючи особливості народного життя, відновили в науці проблему звичаєвого права.

М. Калачов є першим дослідником, хто запропонував комплексний філолого-юридичий аналіз першого кодексу слов’янського права – “Руської Правди”. Вчений розглядав “Правду” як пам’ятник, що зберігся з глибокої давнини і котрий протягом декількох століть служив для наших пращурів спонукальною силою10.

О. Я.Єфименко зазначала, що звичаєво-правові уявлення народу знаходяться в тісному зв’язку з усім складом народного життя, особливо з тим, що становить його економічний бік”11. М.М.Ковалевський звертав увагу на проблему співвідношення народоправства та божественного походження влади, зазначаючи при цьому, що влада належить лише розуму12.

Збагатили методологічну базу дослідження права основоположники Київської історичної школи права М. Ф. Володимирський-Буданов та Ф. І. Леонтович13. Наукова діяльність обох вчених пов’язана з Київським університетом св. Володимира, де спільними зусиллями були закладені потужні підвалини Київської історико-юридичної школи.

М. Ф. Володимирський-Буданов звертав увагу на те, що з’ясування історичної долі народу неможливе без знайомства з історією його установ, або точніше, всього юридичного побуту14. Слов’янське право дослідник визначав як викладені на письмі норми звичаєві норми15. Вчений розвивав ідею єдності слов’янського права, умовою якої може бути лише самобутній розвиток права в кожній слов’янській нації. М. Ф. Володимирський-Буданов залишив досить різнобічну наукову спадщину. Його праці були використані не одним поколінням істориків права, їх актуальність збереглась до сьогодення. Ф. І. Леонтович в своїй праці “Національне питання в Давній Русі” зазначав, що необхідними і загальними основами національної самосвідомості не можна вважати подібність мови та єдність релігії, чим пояснив багато історичних катаклізмів, що мали місце в процесі державотворення та правотворення Київської держави16. Дослідник зробив важливі висновки щодо першоджерел права, вбачаючи в них людську природу: “Не рабський початок, не право сильного створили “первісну” народну правду, а закон необхідності, продиктований самою природою людини”17. Великого значення для розвитку концепції правового звичаю руського народу мав Перший з’їзд російських правників, що відбувся у 1882 р. У доповідях та повідомленнях його учасників наголошувалось на важливості дослідження звичаєвого права та вивчення народного життя, що мало бути покладено в основу законодавства.

Загальне зацікавлення проблематикою історії права призвело до виникнення різних теорій походження держави й права. Згідно договірної теорії, запропонованої В. І. Сергієвичем, Руська держава виникла як результат договору між органом народного представництва – вічем та князем18. На думку М. Ф. Володимирського-Буданова, засновника земської теорії, в формуванні Руської держави брали участь три елементи – монархічний (князь), аристократичний (боярська дума) та демократичний (віче), що узгоджувались між собою19. Засновник торгівельної теорії В. О. Ключевський пов’язував розвиток Давньоруської держави та права з розвитком торгівлі20.

На особливу увагу заслуговує позиція М. П. Погодіна як представника норманської теорії. Переказуючи дослівно Початковий літопис: “Поищемъ собъ князя, иже бы володълъ нами и судилъ по праву”21, дослідник не віддає належного тим державотворчим і правотворчим процесам, що кипіли всередині східнослов’янського суспільства ще з V-VI ст. Математичний (механічний) метод дослідження М. П. Погодіна не дозволяв робити ніяких узагальнень, внаслідок чого висновки вченого позбавлені комплексного критичного аналізу наявних джерел. На нашу думку, головна причина живучості норманської теорії саме й полягає у відсутності належної уваги до перших паростків української державності та перебільшенні ролі подій 882 р. у вітчизняній історії.

В цей же час точилась дискусія навколо питання виникнення звичаєвого права, внаслідок якої виникли три концепції. Індивідуалістична доводить, що початок звичаєвого права треба приписувати діяльності впливових одиниць серед народу. Націоналістичний напрямок шукає початок правового звичаю в прикметах душі народу. Об’єктивістська концепція визначає за головні ті об’єктивні обставини, серед яких постало звичаєве право. В. І. Сергєєвич зазначав, що право йде не від загального, а від індивідуального переконання, таким чином схилявся до індивідуальної школи22. На думку М. Ф. Владимирського-Буданова, джерелом звичаєвого права є природа людини, її правила входять в свідомість і таким чином твориться звичай23.

В ХІХ – на початку XX ст. побачили світ праці з історії давньоруського права та підручники Н. П. Загоскіна, Ф. В. Тарановського, І. Г. Оршанського, В. Ф. Залеського, Д. Я. Самоквасова. В них містились важливі відомості про звичай та звичаєве право слов’ян, а також погляди на різні методологічні підходи до вивчення даної проблеми. Н. П. Загоскін в своїй роботі “Уставные грамоты XIV-XVI в., определяющие порядок местного правительственного управления” звернув увагу на те, що з кінця ХІ ст. і до кінця ХV ст. в Руській державі майже не велась кодифікаційна робота. Замислюючись над тим, що ж було за таких умов головним регулятором суспільних відносин в державі, дослідник зазначав, що лише існування і життєздатність звичаєвого права забезпечували нормальне функціонування суспільства24.

М. Ф. Тарановський наголошував на нормативності масової поведінки індивіда, оскільки вона перетворює образ дії в обов’язкову норму права25. І. Г. Оршанський пов’язував звичаєве право з творчістю народу, наголошуючи, що остання знаходиться ніби в стороні від державного життя країни та її законодавства26. На думку В. Ф. Залеського, народ, що творить звичаєве право, створює не абстрактні норми, а застосовує звичайний порядок дії, будучи при цьому переконаним, що саме так слід чинити, “так є добре”27. Д. Я. Самоквасов звернув увагу на вивчення язичницької системи руського права28. На думку дослідника лише так можна зрозуміти історико-юридичне життя народу як самобутньої етнічної одиниці.

Отже, як видно з наведених праць, головна увага вчених цього періоду приділялась дослідженню руського права. Така концепція була закономірною, оскільки українська культура і, зокрема, правова культура лише починали відроджуватись. Одним з перших науковців, хто звернув увагу на існування власне українського права, був А. Яковлів. Відомий громадський діяч, він у 1917 р. організовує у Києві Товариство українських адвокатів та стає одним з фундаторів Українського правничого товариства. Роботи А. Яковліва виходили українською, російською, французькою, німецькою, англійською мовами, внаслідок чого про існування українського права стало відомо світовій громадськості. Перебуваючи в еміграції відомий юрист часто виступав арбітром при вирішенні спорів між українськими емігрантськими організаціями, а у 1929 р. став головою й постійним представником Українського товариства Ліги Націй. Повна бібліографія праць дослідника досі не складена і не опублікована. Найбільш відомими є: “Українське звичаєве процесуальне право”, “Впливи старочеського права на українське Литовської доби XV-XVI ст.”, “До історії кодифікації українського права XVIII ст.”. Розглядаючи норми староукраїнського права А. Яковлів подає їх у порівняльному аналізі з нормами старогерманського й римо-візантійського. Звичаєве право дослідник розглядає як основне й найважливіше джерело українського права, що утворилось шляхом постійного дотримання протягом віків народних звичаїв та підпорядкування звичаєвим правилам життя й побуту29.

Подальшому розвитку досліджень у цій галузі сприяло заснування у 1917 р. Київського правничого інституту і створення у 1918 р. першої Комісії для вивчення звичаєвого права при щойно створеній Українській Академії Наук. У цьому ж році було відкрито кафедру звичаєвого права при Київському університеті святого Володимира. У складі Комісії, котра існувала до 1930 р., у різний час працювали О. І. Левицький (перший голова), Ф. В. Тарановський, Б. О. Кістяківський, М. В. Птуха, М. М. Павлов-Сільванський – керуючий справами комісії. На першому офіційному засіданні членів постійної комісії у березні 1919 р. було поставлено три завдання: скласти бібліографічний покажчик праць з питань звичаєвого права, підготувати програму дослідження архівних матеріалів та нагромадити якомога більше таких матеріалів. У жовтні 1922 р. комісію очолив А. Є. Кристер. У результаті теоретичного опрацювання зібраних матеріалів у світ вийшли перші два томи, що називались “Праці Комісії для виучування звичаєвого права України 1925-26 рр.”. В них подається методологічна концепція вивчення звичаєвого права, спроба теоретично осмислити поняття правоутворення та виявити його особливості на місцевому, українському грунті грунті30.

Працівники Комісії лишили історикам багату спадщину, цінність якої полягає в тому, що фактично вперше було теоретично осмислено феномен власне українського звичаєвого права. Разом з тим, роботи дослідників збагатили методологічну базу загальної концепції правового звичаю. Найбільш відомими з них є: “Правоутворення без законодавця” О. С. Доброва, “Репрезентативна метода та студії над звичаєвим правом” Б. О. Язловського, “Три ступені правоутворення” А. Є. Кристера та інші численні роботи.

Фундаментальним дослідженням історії вивчення звичаєвого права, боротьби різних концепцій виникнення й розвитку правового звичаю та тлумачення його філософського аспекту є праця О. С. Доброва. Дослідник розглядає звичаєве право як сукупність норм людської поведінки, що виникли зі звичаю (фактичного вживання), яких держава формально не встановила, але які мають свій мотиваційний вплив завдяки… уявленню людей, ніби держава захищає звичай31. В основу праці Б. О. Язловського покладено розробку теоретично-концептуальних засад дослідження правового звичаю. Критично аналізуючи методологічні установи вивчення звичаєвого права, автор замислюється над ідеальним станом студіювання даної тематики. На думку Б. О. Язловського таким має бути визначений момент часу, коли відомі всі норми права всіх місцевостей країни32. З філософсько-пізнавальних позицій розкриває феномен правотворення А. Є. Кристер. Дослідник вважає, що будь-яку спільноту людей єднає обов’язковість правопорядку, що переважно грунтуються на інстинктивному та несвідомому підпорядкуванні або свідомості соціального зв’язку. Останній залежить від спільності походження, долі та місця перебування. А. Є. Кристер розглядає право як вищий порядок, що відкривається в свідомості співгромадян. Це право не відтворюють, його відшукують33.

Для історика цінними є роботи “Стародавній державний лад східних слов’ян та його пізніші зміни” О. Малиновського, “Громадський копний суд на Україні – Русі XVI-XVIII вв.” І. Черкаського та інші. В цих дослідженнях приділяється увага головним ментальним рисам українського народу, котрі формувались з доісторичних часів і займають провідні позиції в загальній правовій культурі українців. Такими рисами є демократичність слов’янського суспільства, його політична активність, зацікавлення справами своєї землі.

О. Малиновський зазначав, що народоправство становило собою основну засаду давньослов’янського політичного ладу34. І. Черкаський звертав увагу на солідарність інтересів окремих дрібних громад. Це, на думку дослідника, вимагало від них спільної боротьби зі злочинністю35. Аналізуючи статті “Руської Правди” дослідники встановлювали зв’язок між правовими нормами Київської держави та законодавчими системами ХІХ-ХХ століть, доводили, що система особистих покарань, яка панувала в усіх законодавчих пам’ятках, розвинулась з невизначеного покарання, відомого як “поток и розграбление”.

Відтак основні напрямки роботи Комісії забезпечили подальший розвиток історії українського права взагалі та правового звичаю. Але, очевидно, вони не задовольняли ідеологічну систему українського радянського суспільства 30-х років. Принаймні, через деякий час після очолення Комісії О. О. Малиновським головну увагу було перенесено на вивчення “революційного звичаєвого права”, тобто новостворених звичаїв і традицій, а у 1930 р., в ході загального знешкодження опозиційної української інтелігенції та всього, що з нею пов’язане, у видавництві був знищений четвертий випуск праць Комісії.

Дослідження історії українського права тривало в еміграції, на кафедрі права при Українському Вільному Університеті, та у Львові при Таємному Університеті. Після війни в Мюнхені зібрались представники Комісії, що розпалась за радянської влади – Лев Окіншевич, Василь Гришко, Олександр Юрченко. Разом з Ярославом Падохом, Миколою Чубатим та Андрієм Яковлівим (колишнім ректором УВУ) вони утворили кафедру історії українського права в УВУ. Її керівником став професор Лев Окіншевич. Силами українських істориків права були створені такі праці: “Лекції з історії українського права. Право державне. Доба становлення суспільства” (1947, друге видання 1954 р.) Л. Окіншевича, “Чинне право в Україні у двох частинах” (1948 та 1954) О. Юрченка, “Міські суди на Україні” (1948), “Давнє українське судове право. Конспект викладів” (1949) та “Нарис історії українського карного права” (1951) Я. Падоха.

На жаль, не всі вищенаведені праці були видані в Україні. Дослідження Я. Падоха “Суди і судовий процес старої України” чекало на видання близько 40 років. А між тим в них містилась свіжа, неупереджена, необтяжена зайвою ідеологізацією думка. Я. Падох, зокрема, присвячує зазначену роботу “…щораз рідшим синім птицям, студентам і дослідникам українського права” і звертає увагу на те, що власне право, зокрема державне, більш ніж інші ділянки творчості народу свідчать про його державне минуле36. Серед досліджень істориків права УВУ певний інтерес становить узагальнюючий огляд, викладений в “Енциклопедії українознавства” (розділ “Право”) та передрукований “Огляд історії українського права. По запискам викладів проф. д-ра М. Чубатого”, що з’явився завдяки заходам студентів Львівського Таємного Університету у 1921/22 р37.

Відтак, в основі поглядів вищеназваних представників української історичної школи права лежить переконання, що звичаєве право – лише “народне”, тобто, незалежне від держави. При цьому не робилось відмінності між звичаєм нормативного характеру і звичаєвим правом.

Своєрідною була точка зору М. С. Грушевського на історію держави та права. В своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» видатний дослідник освітлює численні прогалини вітчизняної історії та переконливо доводить давнє походження української державотворчої та правотворчої традиції. Але, ставлячись негативно до інституту держави взагалі, вчений вважав позитивним лише те, що держава стає формуючим елементом для пасивної маси людей, утворюючи в їх середовищі політично-державний, культурний та юридичний устрій, але тільки в тому випадку, коли ті устрої виростали на ґрунті народнім і відповідали потребам людей38.

Представники радянської історичної школи Б. Д. Греков, А. Н. Насонов, П. П. Толочко, Б. О. Рибаков та радянської історичної школи права – С. В. Юшков, М. Н. Тихомиров, Л. В. Черепнін, М. Б. Свердлов зробили ряд важливих висновків щодо розвитку державності й права східних слов’ян та намітили перспективи подальших досліджень. Велику увагу розвиткові першопочатків слов’янської суспільної організації приділяв Б. Д. Греков. В своїх роботах “Киевская Русь”, “Борьба Руси за создание своего государства”, та інших дослідник звертав увагу, що слов’яни на межі античності й середньовіччя мали той же суспільний устрій, що й давні германці, ібери, вірмени… котрі утворили свої держави на новій виробничій базі з селянською громадою в основі39.

Роботи Б. О. Рибакова та П. П. Толочка ґрунтуються на комплексному аналізі письмових та археологічних джерел, і тому є найбільш фундаментальними дослідженнями ранньої слов’янської історії. Б. О. Рибаков звертав увагу на суспільно-ідеологічний аспект давньоруського суспільства. Вчений довів існування такого важливого інституту суспільної регуляції слов’янського середовища, як жерці40. Великою заслугою автора є виведення нової концепції ранньої історії Київської Русі. Вона містила положення про дружинну культуру Руської держави, існування кількох соціальних організмів на території Середнього Подніпров’я, що паралельно розвивались, про важкий шлях об’єднання східнослов’янських земель в межах однієї держави41.

П. П. Толочко наголошував на ролі Києва у державотворчих процесах Руської держави. Вчений звертав увагу на великі джерелознавчі можливості археологічного матеріалу при дослідженні питань етнокультурного розвитку42. Питанням соціально-політичного устрою Київської держави приділяв увагу О. П. Толочко. В своїй монографії дослідник зробив ряд важливих висновків про міфологічний компонент та харизматичність влади князя, язичницькі уявлення про законність та правопорядок на Русі. О. П. Толочко зазначав, що перш ніж між державним центром та племінними окраїнами встановились васальні відносини, вони пройшли довгий та складний шлях еволюції43.

А. М. Насонов збагатив вітчизняну історіографію новими джерелами. Йому належить нове видання повного зібрання руських літописів, а також праця “История русского летописания ХІ-ХVIII ст.”44. Ще в 1951 р. вчений зробив сміливий на той час висновок про те, що територія Давньоруської держави виникла не з появою в Києві Олега та Ігоря, а в результаті тривалого процесу, що розпочався задовго до цієї події і тривав протягом століть після неї45.

М. Б. Свердлов звернув увагу на маловивченість генези “Руської Правди” – від племінних звичаїв до феодального права. В своїх роботах, спираючись на порівняльно-історичний метод, дослідник зауважував, що розвиток усного і писаного права завжди відставав від суспільного розвитку46. М. Н. Тихомиров обгрунтував умови, час та місце виникнення окремих обробок “Руської Правди”. Вчений побудував свою працю як на дослідженні термінології відповідних текстів, так і на вивченні складу рукописів, що входили до цих текстів47.

Фундаментальні дослідження з історії давньоруського права належать С. В. Юшкову. Дослідник аналізував генезу феодальних відносин Давньоруської держави. В 1935 р. С. В. Юшков вперше зібрав усі наявні списки “Руської Правди” і здійснив, таким чином, перше повне видання цього кодексу48. Вчений передбачав, що свого часу працями істориків та юристів буде доведено, що Руська держава бере свій початок не з 882 р., а значно раніше.

Загалом у радянському науковому середовищі відносно звичаєвого права склалась парадоксальна ситуація. З одного боку, в цей період виходить чимало монографій та статей, що проливають світло на невирішені питання вітчизняної історії держави та права. З іншого, проблематика власне правового звичаю, як їх органічної частини всіляко замовчувалась. Як помітив з цього приводу історик українського права Є.Маркусь, «Совітська наука з 1930 р. виключила як предмет дослідження звичаєве право, цю найсамобутнішу галузь світогляду і життя українського народу…49 » Інтерес до проблеми правового звичаю помітно зріс у 70-80-х роках. Незважаючи на те, що тема не знайшла широкої підтримки, в цей час з’являються праці Є. М. Пенькова, В. Ф. Зибковця, Д. Ж. Валєєва, О. О. Титарчука, Р. Л. Хачатурова, В. Д. Котенка. У роботах названих дослідників існують різні методологічні підходи щодо оцінки звичаю нормативного характеру як головного регулятора суспільних відносин у східнослов’янському суспільстві.

На думку Є. М. Пенькова, звичай як інституційний норматив обов’язково виникає за такої форми суспільних відносин, коли індивід виступає з певним колом прав та обов’язків. Як вважав вчений, виникнення звичаю органічно пов’язане з організаційно-структурною диференціацією суспільства50. В. Ф. Зибковець розглядає звичай як засіб відбору й збереження моральних цінностей й передачі їх наступним поколінням51. О. О. Титарчук зазначає, що законодавчий процес ніколи не витісняв повністю звичаєвих норм. Дослідник вважав правовий звичай головним джерелом писаного права на початкових етапах державності52. Д. Ж. Валєєв висловив думку про додержавний характер звичаєвого права53. Натомість Л. В. Черепнін54, З. М. Черніловський55, Р. Л. Хачатуров56 визначали звичаєве право як сукупність звичаїв та норм, не встановлених, а санкціонованих державою, що були закріплені органами державної влади.

У 1978 р. О. І. Першиц в роботі “Проблеми нормативної етнографії” розглянув питання генезису та етнічних особливостей соціальних норм. Дослідник не лише поставив проблему невизначеності феномену звичаєвого права і звернув увагу на нечіткість понятійного й категоріального апарату, але й поставив під сумнів відомий критерій Моргана щодо ролі писемності в цивілізаційному розвитку суспільства57. Висновки досить сміливі для середини 80-х років, зважаючи на те, що що в основі досліджень радянських вчених перебувала марксистська методологія і саме ідеї Моргана використовувались класиками марксизму як непохитні.

Окремі аспекти досліджуваної теми у загальних рисах розглянуті колективом українських правників на чолі з Б. М. Бабієм в узагальнюючій праці з історії держави і права України. Зокрема, в ній доводиться збереження окремих норм звичаєвого права в Правді Ярослава, а також те, що ранньофеодальне право не відрізняло кримінальне правопорушення від цивільного58.

Наприкінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. спостерігається сплеск масової зацікавленості питаннями виникнення та генезису власне української державності та права. Спостерігається відродження наукової традиції в історичній думці. Триває дискусія з таких основних наукових понять, як “феодалізм”, “державність”, “етнос”, “нація”. М. Ф. Котляр звертає увагу на нерозбірливість понятійного апарату, що приводить до багатьох казусів і доводить, а також на цілеспрямовану міфологізацію історії України59.

Публікуються роботи багатьох істориків, археологів та етнографів. Серед них праці П. П. Толочка, М. Ю. Брайчевського, В. Д. Барана, Б. О. Тимощука, О. П. Моці, Л. Л. Залізняка, Я. Є. Боровського, М. Ф. Котляра, М. М. Корінного, В. М. Рички, О. І. Гуржія, А. М. Пономарьова, В. І. Наулка, Г. Ю. Івакіна. У них з більшою вірогідністю і глибиною відтворені давні сторінки вітчизняної історії та порушено дискусійні питання.

Етнографи В. І. Наулко60, Я. Є. Боровський61, А. П. Пономарьов разом з Л. Ф. Артюх, Т. В. Косміною й іншими авторами62 різнобічно висвітлили світоглядні позиції слов’ян, дали характеристику господарського устрою, культурного життя та головним святиням українського народу. Археологи М. О. Чмихов, Н. М. Кравченко та І. Т. Черняков63, спираючись на багатий археологічний матеріал, звернули особливу увагу на духовну культуру праукраїнців, їхній суспільний устрій, та обрядовість побуту. Аналізуючи численні матеріальні знахідки, дослідники зробили важливий висновок про те, що наші пращури належали до народів з розвиненим уявленням про “універсальний закон”. Роботи Б. О. Тимощука дають можливість розглянути генезис суспільних відносин у східних слов‘ян у світлі нових результатів вивчення археологічних пам‘яток64.

Знайшла серед вчених своїх прихильників і автохтонна теорія походження українського народу, запропонована В.Хвойком ще наприкінці XIX ст. і яка тривалий час не мала необхідних умов для подальшої розробки. На особливу увагу у цьому відношенні заслуговують праці В. П. Петрова65 та М. Ю. Брайчевського66. Попри те, що автори не в усьому погоджуються з В. Хвойком, їх роботи розвивають оригінальні ідеї походження українського народу з давніх-давен і є важливим доказом тривалого безперервного етногенезу населення українських земель, спадковості культурної та звичаєвої традиції. М.Ю.Брайчевський в своїх монографіях проводить детальний аналіз вітчизняної та зарубіжної документації, літературних творів, археологічних пам’яток, всього, що дозволяє пролити світло на маловивчені аспекти буття перед державного та ранньодержавного суспільства. Співставляючи відомості, що містяться в різних джерелах, дослідник робить висновки, окремі з яких потім будуть використані представниками російської історичної школи. Так, М.Ю.Брайчевський разом з В.І.Довженком ще у 1950 р. висунули тезу про інститут данини, що існував як перша форма феодальної експлуатації на Русі67. Трьома роками пізніше з цією концепцією виступив відомий російський вчений Л.В.Черепнін68.

Проблематика давньоруської історії, що стала особливо актуальною на зламі 80-90 років минулого століття, ставлячи нові питання, вимагала перегляду старої методики та концептуальних засад. О. П. Моця, аналізуючи перспективи досліджень давньоруської історії, звертає увагу на те, що спроба віддати давньоруську спадщину лише одному з слов’янських народів, котрі в цілому сформувались й усвідомили себе в сучасних назвах у пізніші часи, є науково некоректним. Але при цьому дослідник зазначає, що перебування на старих позиціях незмінності в процесах формування та розвитку етносів, що є актуальною історичною проблемою, котра має важливе значення і для сьогоднішніх міждержавних відносин, замість свого вирішення переходить в розряд безперспективних69. П. П. Толочко, говорячи про спадкоємність державницьких традицій, зазначає, що нею є не прямолінійний біологічний чи антропологічний зв’язок між давніми попередниками слов’ян, через східнослов’янський етнос з українцями, а спадкоємність історичних традицій та їх вияв у духовному, політичному розвитку, матеріальній культурі тощо70.

Робота колективу авторів під керівництвом В. А. Смолія з нових позицій розглядає вітчизняну історію в загальному контексті розвитку світової цивілізації71. Це дозволяє по-новому подивитись на ті процеси, що проходили в праукраїнському суспільстві. Проблемам етнокультурного розвитку присвятив свої роботи В. М. Ричка. Дослідник розглядає питання, котрі раніше не бралися до уваги – зародження суспільної думки в племінних східнослов’янських об’єднаннях, ключові цілі існування будь якого етносу, тощо. Вчений зазначає, що проблема походження назви “Русь” та її поширення була пов’язана з утвердженням нової етносоціальної та територіальної спільності державного типу72. Це вже може свідчити про існування і певних державних норм, які регулювали внутрішнє і зовнішнє життя цієї спільності. Важливе методичне значення має робота О. І. Гуржія про право в українській козацькій державі. Робота дозволяє в ретроспективному плані побачити давнє коріння українського права. В своїй роботі історик особливу увагу звертає на зв’язок правил поведінки з мораллю73.

Фундаментальні дослідження В. Д. Барана проливають світло на численні “білі плями” давньої вітчизняної історії. Вчений звертає увагу, що слов’яни ніколи не були однією етнічною спільністю, а вже з самого початку в найвіддаленіші епохи виступали як окремі, хоч і споріднені праслов’янські і слов’янські етномовні групи74. Таке трактування історичного процесу на українських землях першого тисячоліття нашої ери змушує внести відповідні корективи і в традиційні погляди на подібність і поширеність правових звичаїв різних східнослов’янських племен.

Отже, дослідниками було зроблено ряд нових, важливих висновків про розвиток державності східних слов’ян, намічено перспективи подальших наукових пошуків, запропоновано нову проблематику. Дискусія науковців про актуальні питання дослідження Руської держави лише підтверджує перспективність подальших пошуків в розробці даної тематики.

Марина Гримич у своїх роботах поставила проблему звичаєвого права під новим кутом зору. У ряді статей та монографії дослідниця звернула увагу на некоректності формально-юридичного підходу при вивченні звичаєвого права, а також звернула увагу на складність та багато вимірність цього поняття75. Фундаментальною роботою є навчальний посібник Н.Є Толкачової «Звичаєве право». Дослідниця детально аналізує всі теоретичні та історичні аспекти походження, еволюції та існування правового звичаю, співставляючи різні правничі системи76. Поновлена проблема знайшла відгук в українському академічному середовищі77.

Проблема звичаєвого права привертала увагу зарубіжних вчених. Їй присвячували свої праці Р. Давід, Б. Бенсон, Р. Дарест та засновник теорії родового побуту І. Еверс. Рене Давід застосовував по відношенню до звичаїв таку класифікацію: звичай, що доповнює закон, звичай замість закону і звичай проти закону. Вчений вважав звичай найважливішим фактором утворення права, постійною величиною в праві78. На думку Брюса Бенсона, право може бути нав’язаним “зверху” у вигляді звичаїв та розвитку практики. Право, що йде “зверху”, вимагає підтримки вельможної меншості, право ж, що йде “з дна”, вимагає широко розповсюдженого прийняття, це і є звичаєве право79. Еверс вважав, що звичаї та нрави завжди передували законам. Перші закони на думку вченого і є не що інше, як звичаї, що спочатку були зафіксовані усно, а потім і письмово80.

Дж. Леббок розглянув давні звичаї племен у порівняльному плані з сучасними йому народами81. У той же час Т. Г. Менн зробив ряд важливих висновків про співвідношення древнього закону і звичаїв різних народів82. Р. Дарест своє дослідження присвятив викладу історії давнього права83, а Л. Г. Морган вперше відтворив еволюцію суспільств від “дикості” до “цивілізації”84. Натомість, Д. Льюіс звернув увагу на місце людини в еволюційному процесі85.

На окрему увагу заслуговують роботи представників юридичної антропології, юридичної соціології та інших суміжних дисциплін, котрі знаходячись на зламі юриспруденції та допоміжних гуманітарних наук, досліджують правові форми суспільного життя людей у всій їх різноманітності. Роботи Н. Рулана86, Х. Л. А. Харта87 Ж. Карбоньє88, розкривають нові підходи до пізнання права, як специфічного соціального явища, що відіграє суттєву роль в організації та функціонуванні суспільного життя. Н.Рулан, зокрема, зазначає, що якби юристи більш конкретно досліджували своє власне суспільство, вони б зрозуміли, що правові явища набагато різноманітніші за ті уявлення, які лежать в основі знань цих правників89.

Теоретичні напрацювання і фактичні матеріали вітчизняної та зарубіжної історіографії стали важливою базою для поглибленого пізнання еволюції звичаєвого права східних слов’ян та його зв’язку з загальноісторичними процесами. Звичай як “постійна величина” соціально-політичного розвитку народу є допоміжним чинником у теоретичному осмисленні тих чи інших виявів буття суспільства. Закон і культура в середньовічному суспільстві постійно впливали одне на одне, й поза цими взаємовідносинами їх осягнути неможливо. Об’єктивним є те, що звичаєвий фактор закарбувався в ментальності будь-якого народу і це певним чином позначилось на його правосвідомості. Отже, дослідження звичаєвого права відкриває нові перспективи як у реконструкції суспільно-політичної організації східного слов’янства, так і розвитку державотворчих процесів доби середньовіччя та вивченні української історії взагалі.


Каталог: bitstream -> 123456789 -> 4772
123456789 -> 1. Коротко про симетрію…
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями Оцінка стану кишкової мікрофлори у дітей раннього віку, хворих на пневмонію на фоні залізодефіцитної анемії
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями зміни мікробіоценозу кишечника у дітей, хворих на гострий обструктивний бронхіт бронхіальну астму (проміжний)
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Урок з хімії у 9-му класі на тему: "Жири. Склад жирів, їх утворення. Жири в природі. Біологічна роль жирів"


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка