Л. А. Кушинська


Нормативність вірувань і традицій східних слов’ян



Сторінка3/10
Дата конвертації16.03.2017
Розмір2.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

3.3. Нормативність вірувань і традицій східних слов’ян

Світосприйняття слов’ян було обумовлене об’єктивними чинниками, котрі формували ментальність народу. Землеробський характер пронизує всі вірування слов’ян, з ним пов’язані всі свята. В додержавний період вірування людей були тією основою, на якій будувався побут, чим були обумовлені звичаї та традиції. Людина усвідомлюючи себе частиною загального космопорядку, розуміла, що порушуючи певний звичай, вона порушує цей порядок, а за цим наступає покарання. Але в окремих випадках покарання не наступало або наступало пізніше і це було вихідним моментом для сумніву у всеосяжній святості звичаю.

Дослідник А. П. Семитко зазначав, що найміцніші правові витоки, передумови правової культури бувають у того народу, в міфах якого глибше і детальніше “опрацьовані” передправові мотиви та сюжети, більш чітко виражене відношення до норм та звичаїв, а також наслідків їх порушення…Сама первісна міфологія виконувала регулятивну функцію в суспільстві, акумулюючи досвід предків і передаючи його з покоління в покоління у формі ритуалів, звичаїв, традицій160. Світогляд слов’ян періоду VI століття відображає події, котрі найбільш впливали на їх життя в цей період. Вони закарбувались в свідомості населення, визначаючи собою основи праворозуміння та ментальності народу.

З писемних джерел дізнаємось, що давні слов’яни вшановували природні стихії – сонце, вогонь, воду, тому приносили жертви річкам, декотрі жертвоприношення полягали в спалюванні жертовних тварин. Оскільки весь землеробський звичай слов’ян хліборобів був пов’язаний з циклами сонця, пізніші дослідники називали слов’ян “сонцепоклонниками”. Сонце в уяві слов’ян не терпіло вигляду крові, і карало вбивцю, котрий проливає кров на його виду161. Легендарні перекази оповідають, що пролита кров за сонця кличе до неба щоб за неї хтось помстився і бере собі в свідки що-небудь, що було присутнє під час вбивства. Ці уявлення лягли в основу морального виправдання звичаю помсти, котрий був головним способом регулювання ворожнечі між окремими родами аж до утворення першого писаного кодексу Руської держави162.

Цей звичай мав силу навіть в ХІ ст. “Повість временних літ” передає слова Ярослава: “Не я почахъ избивати братью, но онъ; да будеть отместьникъ богъ крове братья моея, зане без вины пролья кровь Борисову и Глъбову праведную. Еда и мнъ сице же створить? Но суди ми, господи, по правдъ, да скончается злоба гръшнаго”163. Тобто, князь виправдовує свої дії тим, що не він перший пролив невинну кров, і просить Бога розсудити його, щоб припинилась ворожнеча. Треба зазначити, що з початку існування звичай помсти передбачав саме участь у ньому осіб єдинокровних, тобто, родичів. У переслідуванні злочинця та його родичів і в примушенні їх заплатити “за кров”. Вона, ймовірно, в давні часи також вважалась священною. Отже, умовою для здійснення помсти є кровне споріднення.

Марк Косвен зазначає, що в родовому суспільстві будь-яке зовнішнє посягання на представника роду чи його майно сприймалось як образа “обида”, якщо говорити давньоруською мовою. Дослідник звернув увагу саме на влучність цього давньослов’янського терміну. А будь-яка емоція образи викликає реакцію нападу з боку скривдженого та його родичів. Інстинкт захисту, що є закономірним наслідком реакції приймає форму інстинкту помсти164. А за звичаєм всього людства, будь-яке зовнішнє посягання вважалось образою для всього роду, після чого одразу ж встановлювались відносини ворожнечі між двома групами (родами). Отже, будучи природною необхідністю для первісної людини, помста для родової групи надовго залишається основною умовою її самозбереження й успішної боротьби за існування.

Рід, котрий не вмів або не мав можливості за себе помститися, був приречений на неминучу загибель. Оскільки у відносинах між людьми тоді не було зовнішньої примусової сили, помста була й єдиною та універсальною силою примусу. Якщо звернутись до зовнішніх відносин, то можна помітити, що війна як засіб здійснення політики очевидно розвивалась з первісного інституту помсти. З тих часів, коли ще первісні люди жили родами і інстинктивно захищали свій рід від будь-якого зазіхання і бере початок війна. Але остання здійснюється вже не одним родом, а народом, що складає плем’я, союз племен чи суперсоюз. М. Косвен звертає увагу, що як в первісну епоху, так і протягом всієї історії людства помста та війна лишалися першою, а разом з тим універсальною формою реалізації права165.

Крім сонця, слов’яни обожнювали й інші чотири природні стихії, і кожну з них наділяли своїми особливостями. В них проглядає землеробський звичай. Землю слов’яни шанували як матір, оскільки вона давала їм хліб. Цікаво, що земля не стала у слов’ян окремою персоніфікованою богинею (на відміну від Сварога – сонця), але надзвичайно поважалася. Ставлення до неї як до живої істоти збереглося аж до новітніх часів, що виявляється у забороні обробляти землю з 14 жовтня до 23 березня, бо в цей час земля спочиває166.

Слов’яни також обожнювали воду, оскільки вона робила землю родючою, і вогонь. Ці дві стихії вважались очищаючими силами. З додержавних часів веде початок звичай випробування водою та вогнем. Останній вважався у слов’ян сином сонця й тому називався Сварожичем167. З вогнем пов’язані найдавніші звичаї та ритуали слов’ян, що привертали увагу сучасників, зокрема, похоронний звичай та звичай слов’янських жінок спалювати себе після смерті чоловіка. Англосаксонський місіонер Боніфацій, зокрема, писав: “… І вініди, найгнусніший і найгірший рід людей з таким усердям блюдуть подружню любов, що дружина після смерті чоловіка відмовляється жити. Й достойною похвали вважається та з них, котра власною рукою заподіває собі смерть й згорає на одному вогнищі зі своїм чоловіком”168.

Про похоронний звичай кремації писало багато авторів. Самим раннім вважається повідомлення Феодора Сінкелла, котрий описуючи штурм Візантії аварсько-слов’янськими військами, писав: “…Стільки скрізь загинуло ворога, що варвари (слов’яни) не змогли навіть зібрати й віддати вогню загиблих”169. Очевидно, цей звичай веде свій початок з Індії, де він записаний в законах Ману. Оскільки вважалось, що після смерті душа покидає тіло, вогонь очищає цю субстанцію. Арабський мандрівник Ібн-Фадлан в своїх “Записках” детально описав, як пояснюють сутність цього звичаю самі слов’яни, в середовищі яких звичай трупоспалення був поширений ще в Х ст. Цінність цього свідчення і полягає в тому, що поряд з зовнішнім описом приводиться інтерпретація цього звичаю словами руса, що дозволяє краще усвідомити його ідеологічний зміст: “Ви, араби, дурні; берете найповажнішу людину і лишаєте її в землі, де їдять її комахи… ми ж спалюємо її миттєво, так, що вона одразу ж попадає в рай”170. Пізніше випробування вогнем було пристосоване церковними судами до християнської доктрини й діяло в усіх європейських країнах в тій чи іншій формі протягом всього Середньовіччя.

Священний страх у слов’ян викликала блискавка – небесний вогонь. Вважалось, що її посилає Бог на кару людям, тому не можна було гасити пожежу від блискавки. Її творцем вважався Перун, про поклоніння якому пише Прокопій Кесарійський: “…Один тільки Бог, творець блискавки є володарем над усіма, і тому приносять в жертву биків та виконують інші священні обряди”171. Поява персоніфікованого божества знаменувала собою новий етап суспільних відносин східного слов’янства. За доби звичаю військової демократії слов’яни поклонялись більш природним стихіям. Але виділення окремого прошарку людей – еліти, що збагачувались під час походів привело до утворення богів, що патронували окремі суспільні групи. Таким був Перун, заступник воїнів, пізніше – дружинників, Велес, що охороняв договірні відносини та інші. Язичницькі звичаї та обряди стародавніх слов’ян служили збереженню цілісності суспільства, утвердженню в ньому правопорядку. Так, цю ідею своєрідного “договору” у суспільстві уособлював бог всесвітньої рівноваги – Волос. Поряд з богом війни Перуном він виступав як бог миру, порядку й суспільного договору172.Після того, як стала відчутною різниця між воїнами і землеробами, останні почали поклонятись тим стихіям, що раніше захищали врожаї та родючість. так виник культ слов’янського бога Рода. Це божество втілювало життя на землі і відповідало за долю душі після смерті. Очевидно, розшаровувались і звичаї, про що свідчать пізніші письмові пам’ятки.

Відтак по функціях божественних персонажів можна виділити кілька рівнів слов’янської міфології. Як зазначав Б. О. Рибаков, первісні вірування мали своєрідний характер еволюції. Нове не витісняло старого, а нашаровувалось на нього. В системі релігійних вірувань слов’ян будь-якого часу обов’язково присутні в тому чи іншому вигляді уявлення попередніх епох173. Вже в антські часи спостерігається виділення богів, що уособлювали ритуально-юридичну, військову та господарську функцію. До таких відносились Перун та Велес і жіночій персонаж – Мокоша (це ім’я умовне, оскільки джерела не дають точного праслов’янського імені жіночого божества). Нижчий рівень посідали божества, що пов’язані з господарськими циклами та сезонними обрядами, такі, як Чур. Наступний рівень характеризувався абстрагованістю функцій, що дозволяє їх іноді розглядати як персоніфікацію головних протиставлень: Доля – Лихо, Правда – Кривда, Життя – Смерть. Правда та Кривда в слов’янській міфології було одним з втілень протистоянь, суперечностей світу. Персоніфікація поняття “правда” зустрічається і в міфології інших народів, наприклад, індійського.

Таким чином, державоподібне утворення антів-слов’ян було важливою віхою на шляху до утворення руської державності й права. Воно виникло внаслідок потреби в консолідації, оскільки будучи осілими землеробськими племенами, слов’янам періодично доводилось захищати свої території або ж розширяти їх. Звичаї склали той фундамент, на якому базувались праворозуміня слов’янського суспільства.

Р



ОЗДІЛ 4


СТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО ПРАВА
І ПЛЕМІННА ЗВИЧАЄВА ТРАДИЦІЯ
НАПРИКІНЦІ VІІ–X СТ.


4.1. Еволюція регулятивних функцій звичаїв у VІІ–VІІІ ст.

Період з VІІ по ІХ ст., був часом трансформації звичаїв нормативного характеру додержавних утворень на звичаєве право Руської держави. На VІІ ст. приходиться переломний етап еволюції суспільно-політичних відносин східного слов’янства. Поглиблюється майнова диференціація й соціальне розшарування суспільства і як наслідок, в правовідносинах закріплюється майновий елемент, що вимагає чіткої їх регламентації. Звичай нормативного характеру має узгоджуватись з новими реаліями, поступово втрачаючи свою чинність. З одного боку, старі звичаєві інститути вже не задовольняли нові відносини, в котрих закріпився майновий елемент, з іншого в правовідносинах були присутні остаточні форми звичаєвого права, що діяли в громадах174. Відтак, у східнослов’янському середовищі період VІІ – ІХ ст. позначився конфліктом звичаю та права.

Процес державотворення і право творення явище складне й багатогранне, котрий підлягаючи загальним закономірностям, має локальні особливості і важко визначити момент, коли суспільство, перейшовши певний рубіж, існує як держава. В будь-якому державотворчому процесі з самого початку стає очевидним, які тенденції превалюють – доцентрові чи відцентрові. Вони позначаються як на подальшому розвитку держави, так і на характері її політичної та правової культури. Державотворчі процеси, що кипіли на території межиріччя Дністра та Дніпра й привели до затвердження у Середньому Подніпров’ї Руської держави, мали свої особливості:

По-перше, вони тривали без вирішального впливу інших цивілізацій, зразків, ідей, переконань. Віддаленість зазначеного регіону від центру західноєвропейських подій обмежила їх вплив на державотворчі і правотворчі процеси, що протікали в східнослов’янському середовищі. Тут помітна різниця з аналогічними подіями, що відбувались серед германської людності. Молоді варварські королівства Франків, Бургундів, Свевів не могли уникнути культурного впливу сусідньої Римської імперії, котра використовувала їх в якості союзників-федератів.

Відтак, правова культура майбутньої Руської держави формувалась на місцевому ґрунті, майже не зазнаючи помітних впливів інших цивілізацій. В подальшому матиме місце рецепція візантійського права, але вона прийде на сформовану основу. За таких умов іноземний вплив не був вирішальним, а лише спонукальним175. У взаємовідносинах з іншими культурами місцева, слов’янська була активним фактором впливу.

По-друге, період формування території Київської держави співпав з Великим переселенням народів, котре, як відомо, відбувалось під тиском кочовиків. Розвиток вітчизняної державності та права відбувався у режимі протистояння з зовнішньою агресією, оскільки слов’яни займали побережну зону між землеробською та кочовою цивілізаціями. Цим, зокрема, було обумовлене подальше об’єднання племен чи союзів.

З іншого боку, внаслідок переселення слов’яни осідали на нові землі, інтегрувались у місцеве середовище, змінювались, творили свої окремі культури та мови176. Таким чином було зруйновано племінну структуру праслов’янського суспільства, натомість сформувались нові спільноти, що в своїй основі мали не кровно-споріднений, а територіально-політичний характер. Що стосується етнополітичної структури східного слов’янства, то вона була ще додержавною, але вже пост племінною і являла собою перехідний етап до державного устрою. В науковій літературі такі спільноти називаються по-різному, але А. А. Горський, ще у 1986 р. запропонував вдалу назву – племінні княжіння, або як вони зазначені в письмових джерелах – “Славінії”177.

По-третє, процес державотворення Середнього Подніпров’я гальмувався географічним фактором. Слабко заселена рівнинна територія перебування східних слов’ян зумовлювала розвиток землеробської культури і пов’язаних з цим інституцій, наприклад, жерців. Але вона не сприяла формуванню конкурентноспроможності племен, оскільки не було необхідності воювати за “життєвий простір”. Як слушно зазначає в цьому сенсі Т. В. Кашаніна, розростаючись, слов’янське населення ніби розтікалось по широкій території178. Місцевий контингент, достатньо забезпечений ресурсом, лише періодично відсікав зовнішню агресію, по мірі потреби об’єднуючись в союзи. Слов’янські утворення могли протистояти зовнішній експансії, але в своєму середовищі, принаймні до ІХ ст. боротьба за існування не була запеклою.

По-четверте, процес вітчизняного державотворення не був одноразовим, а пульсуючим, котрий то доходив до рівня державного життя, то був відкинутий чужоземною експансією на століття назад179. Крім того, цей шлях був стрибкоподібним, котрий характеризується періодичним прискоренням динаміки суспільно-політичних процесів, як-от наприкінці ІХ ст., останній чверті Х ст. та першій половині ХІ ст.

На території межиріччя Дністра та Дніпра спостерігались спалахи державності, котрі виникали там, де сильний племінний союз міг або запропонувати увійти до його складу іншим, або ж поглинути їх. Класичним прикладом є Дулібське племінне об’єднання, фактично, військовий союз, котрий розпався на окремі племена, так і не досягнувши державної завершеності180. Класичний приклад - полянське племінне княжіння, що поширювало свій вплив у час пожвавлення торгівельного руху по Дніпру, тобто, не раніше VІІІ ст.

По-п’яте, На особливу увагу заслуговує те, що Русь переходила до феодальної державності не від рабовласництва, а від первісного ладу. В основі генезису феодальної системи виробництва лежав розвиток головної галузі давньослов’янської економіки – землеробства, що позначилось як на характері правовідносин, так і на ідеології, основу якої складають язичницько-звичаєві уявлення.

Зважаючи на те, що назва «анти» після 602 р. зникає з письмових джерел і на заміну їй приходить етнонім „русь”, він також потребує пояснення. В науковій літературі неодноразово робились спроби визначити Русь зовнішню та Русь внутрішню181, Русь як державу і русь як норманські дружинні загони Київських князів182, тобто, північний етнос, що у вигляді дружинних формувань асимілювався з місцевим землеробським населенням. Дослідник вітчизняної історії В.М.Ричка звертає увагу, що проблема походження назви “Русь” та її поширення була пов’язана з утвердженням нової етносоціальної та територіальної спільності державного типу183. Це, на думку вченого, вже може свідчити про існування і певних державних норм, які регулювали внутрішнє і зовнішнє життя цієї спільності.

Дослідники О. А. Мельникова та В. Я. Петрухін, звернувши увагу на обставини застосування цього терміну, а саме, відцентрові тенденції в племінних союзах (племінний сепаратизм), дійшли несподіваних висновків. На їх думку етнічно нейтральне, не пов’язане з жодним з племінних етнонімів, поняття “Русь” виявилось найбільш прийнятним для нової, щойно створеної східнослов’янської етнокультурної спільноти. Зазначаючи, що скандинавське за походженням слово має скільки-небудь пряме відношення до скандинавів лише в додержавний період розвитку східнослов’янського суспільства, еволюція смислового значення терміну відображає етнокультурні та соціально-політичні процеси становлення східнослов’янської державності184.

Відтак, державотворча і правотворча традиція, розпочата у VІ ст. не зникає безслідно, а триває у формі більш стійких етно-політичних утворень, про які пише Повість Временних літ. Опинившись в сприятливих обставинах, ті тенденції, що тривали в східнослов’янському середовищі, дістали умови для кристалізації, в результаті чого виникли перед державні спільноти, котрі стали наступним кроком процесу вітчизняного державотворення і право творення. Окреслюючи межі розселення східного слов’янства, давньоруський літописець у недатованій частині “Повісті временних літ” зазначає: “Имяху бо обычаи свои и законъ отецъ своих и преданья, каждо свой нравъ”185.

Будучи людиною духовного сану, а отже, людиною освіченою, автор відчував різницю між поняттями “норов”, “звичай” та “закон”. Прєданьє – це усний переказ. Норов передбачав поєднання характеру людини й звички, обумовленої співіснуванням. І звичай, і норов завжди застосовувались відносно до того кола осіб, котрі керуються цими поняттями, як законом. Слово “закон” книжного походження. В. І. Сергеєвич звертає увагу, що слова “закон”, “покон” походять від кореня “кон”, що означає початок, але разом з тим й межу будь-чого. Префікс “за” у знахідному відмінку означає межу руху. Префікс “по” має те саме значення. Отже, в поняттях закон і покон – межа людської діяльності або свободи. Це той порядок, котрому людина підлягає у своїх діях186.

Літописець з цього приводу зазначає: “Глаголеть Георгий, (йдеться, очевидно, про “Хроніку” Георгія Амартола. – Авт.) в лътописаньи : “Ибо комуждо языку овъмъ исписанъ законъ есть, другимъ же обычаи, зане законъ безаконником отечьствие мнится”187. Отже, закон розуміється як поняття, що відбиває установлення більш високого рангу і буквально означає “за кінець”, “за край”, що не можна було переступати без ризику стати переступнтиком, “преступником”, тобто, злочинцем188.

Під поняття “звичай” в розумінні автора літопису, підпадали особливості громадського побуту – сімейне життя, риси шлюбу, ритуальна виробнича діяльність189, а також заборона на злочин. Це були ті правила життя, що застосовувались як закон, тобто, головний регулятор відносин певної суспільної групи – громади, роду, племені. Літописець детально аналізує звичаї різних народів: у полян – лагідний та тихий190, у радимичів, в’ятичів та сіверян – спільний звичай: “живяху в лъсъ, яко же и всякий звърь, ядуще все начисто, и срамословье в них предъ отъци и предъ снохами, и браци не бываху въ них, но игрища межю селы, схожахуся на игрища, на плясанье и на вся бъсовские пъсни, и пту умыкаху жены собъ, с нею кто съвещашся; имяху же и по двъ и по три жены”191 Древляни ж викрадали собі жінок коло води. “Повість временних літ” також повідомляє про похоронний звичай кремації, що серед в’ятичів і кривичів зберіг чинність до ХІІ ст.

Отже, різниця в звичаях була засвідчена письмово і літописець недаремно її підкреслює. В умовах відсутності чітких кордонів держави якісно іншим був філософський поділ на “своїх” та “чужих”, особливо серед людей, котрі говорять однією мовою. В такій ситуації звичай, як головний регулятор суспільних відносин всередині слов’янських племен, був одним з визначальних факторів. Не виключено, що слов’яни, подібно до германців, не усвідомлювали себе як один народ, не було “своїми” у повному розумінні цього слова.

Проблема соціальної структури Давньоруських перед державних утворень та її трансформації на державну наразі лишається актуальним питанням вітчизняної історико-правової науки. Ці спільноти були фундаментом, на якому відбувалась розбудова Русі як держави і на їх прикладі можна прослідкувати еволюцію регулятивних функцій племінних звичаїв, що в майбутньому стануть відомі як Закон Руський. В VІІ – VІІІ ст. століттях територія розселення східних слов’ян займала 200 тис. км, що дало підстави вважати його союзом союзів, суперсоюзом192. Цей конгломерат існував як об’єднання племен, котрих пов’язувала спільність мови та культури. Не варто перебільшувати його єдність. Утворення охоплювало не всі слов’янські племена, незалежними лишались бужани, волиняни, тиверці, хорвати (західні племена) та кривичі, радимичі й в’ятичі.

Державотворчі процеси на цій території розвивались нерівномірно. Сюди входили не лише етнічно слов’янські племена. В них усіх тривали власні процеси соціальної стратифікації, що призводило до ускладнення потестарних структур та посилення центрального керівництва. Наявні письмові та археологічні джерела свідчать, що кожен з союзів був окремою етнокультурною групою з визначеною територією, властивими їм елементами матеріальної культури, побуту та звичаїв. Вже в рамках цих об’єднань спостерігається пробудження зародкових форм суспільної думки та політичної ідеології193. Варте уваги, що ці процеси відбуваються в умовах докласового, але чітко стратифікованого суспільства, що в майбутньому призведе до формування держави194. Таке утворення також було “вповні сучасним до тих обставин”195, аналогічним до антського союзу, зі змінами, продиктованими часом. Очевидно, традиція об’єднуватись у військові союзи й була однією з специфічних рис державотворення племен та племінних союзів, чия життєдіяльність не була суворо обмеженою рамками природних кордонів.

Полянське племінне княжіння з центром у Києві, що виступало центральним консолідуючим елементом, ймовірно було першим серед рівних. Воно охоплювало порівняно невелику територію, що обмежувалась на сході Хазарським каганатом, на Півдні річкою Рось, а на заході річкою Тетерів196. П. П. Толочко звертає увагу, що сам Київ виник на межі древлянської племінної території197. Перевагу йому забезпечувало вдале географічне розташування, що давало можливість контролювати торгівельний шлях по Дніпру, а також гарантувало захист від неочікуваної агресії. Відтак, на території Середнього Подніпров’я державність визрівала в умовах існування центрального консолідуючого елементу та кількох соціальних організмів, яким географічний фактор заважав досягти державної завершеності.

Еволюція регулятивних функцій звичаїв, що триває паралельно з трансформацією східнослов’янського суспільства, стосувалась:

- легітимізації державної влади;

- окняжіння територій, що означало конфлікт звичаю та права;

- феномену дружинної держави;

- форми держави.

Перший, незафіксований конфлікт звичаю та права можна віднести до VIІ – VIІІ ст. В цей час починається процес відчуження князівської влади – князь стає “над племенем”, а свою політику проводить вже виходячи не з інтересів землі, а з інтересів свого оточення. З іншого боку, в VIІ – VIІІ ст. ще не могло бути відвертого наступу на звичай – для цього не було ні можливостей, і особливих причин, і достатньо сильним був звичаєвий патріархальний уклад як основа правосвідомості населення. Якщо перші князі діяли в межах “священного закону, який оберігало преданіє”, то з певного моменту вони, відчувши свою силу почали діяти на власний розсуд. З того моменту, коли князь спираючись на військову силу племені в особі племінної дружини має можливість порушувати звичай в своїх інтересах, починається незворотний процес соціальної стратифікації і перетворення звичаю родового суспільства на правовий звичай.

У VIІІ – ІХ ст. спостерігається ускладнення потестарних структур давньоруських утворень, що виражається як в поширенні їх функцій, так і у відчуженні та зміцненні центральної (князівської) влади. Інститут князівської влади веде походження від авторитету військового вождя. В ранніх суспільствах монарх сприймався не стільки як продукт соціального розвитку, скільки персонаж ритуальний. В добу язичницького право розуміння князівська влада сприймалась не як суспільні відносини, а як сакральна якість окремого найсильнішого роду, з якого походить князь. В народі жило переконання про сакральний зв’язок тіла князя з життям підвладного йому народу, що збереглось до середини ХІІ ст.198 Це був час, коли легітимізація князівської влади забезпечувалась виключно силою звичаю, оскільки не існувало жодного документу, який би регламентував зазначені відносини.

Конфлікт між звичаєм та правом в VIІІ – ІХ ст. в середовищі слов’ян проявлявся в різних механізмах реалізації перетворень, що відбуваються в східнослов’янському суспільстві в цей час. Якщо в VIІІ ст. князь мав узгоджувати всі нововведення з племінною верхівкою (радою старійшин, племінними вождями, що входили до племінного союзу, жерцями), то у VIІІ – ІХ ст. зміцніла князівська влада починає проводити свою політику, що не завжди співпадає з переконанням загалу199.

Оскільки в своїх діях князь спирався на дружину і був представником її інтересів, разом вони становили соціально-відокремлену групу населення, об’єднання інтересів якої доводиться текстами найдавніших пам’яток. Зокрема, “Повість временних літ” описує, як дружина докоряє Ігореві про данину200. Функції ж перших великих князів полягали в організації дружини й управлінні племінними військовими ополченнями, поява яких вже у VІ – VІІІ ст. у додержавних спільнотах – “Славініях” вже не викликає сумніву201. Князь та дружина були соціальною елітою давньоруського суспільства, їх відносини пронизують всю ранню історію вітчизняної державності. Намагання знаті оточити себе озброєним військом було і ознакою і наслідком розшарування суспільства, що тривало в цей час в слов’янському середовищі202. І київська дружина, і місцеві ополчення представляли собою професійний військовий прошарок, достатньо відокремлений від громади. Розшарування в військово-дружинному середовищі призводить до появи нової військової аристократії, що частково тіснила родоплемінну знать. Відтак східнослов’янська державність не знає жорстко ієрархізованої моделі, що побудована по бюрократичній “вертикальній” підлеглості, оскільки її функціонування пов’язане зі значною участю в управлінні вільних людей203.

Запропонований О. А. Мельниковою термін „дружинна держава” відтворює суть вітчизняних процесів державотворення і правотворення зазначеного періоду, що характеризується практично повною відсутністю бюрократичних структур. Їх механізм полягав у поступовому підкоренні центральній владі племінних княжінь, так зване окняжіння територій204. Відірваність дружинної знаті від общинної структури сприяла як узурпації військової здобичі, так і перетворенню, спочатку добровільних, внесків одноплемінників в експлуатацію селян-общинників.

Отже, конфлікт звичаю та правотворчості був опозицією повноважень громадського самоуправління та військової влади предводителя дружини, Ця опозиція посилилась тим, що дружина стала першим над племінним прошарком, всередині якого розподіляється продукт, котрий поступає у вигляді данини 205. Зазначений інститут сягає родоплемінного ладу, коли на загальних сходах вирішували долю надлишків суспільного продукту. Вони зберігались у спільних коморах, за якими наглядали старійшини чи інші представники звичаєвого самоврядування.

Данина, що збиралась в раннє середньовіччя, вела своє походження з двох форм стягнення додаткового продукту, зафіксованих Тацитом у германців – дарів та приношень одноплемінників і данин-контрибуцій з підкорених племен. В цей період даниною вважались побори при входженні “підданих” до складу держави, при накладанні контрибуції на переможених, при сплаті транзитними купцями з інших країн проїзних митних зборів, а також відкуп держави від наїздів206. Всі ці варіанти були присутні в контексті Київської держави. Данина відбувалась у формі полюддя і збиралась з фіксованої господарської одиниці – “диму”, що відповідало господарським можливостям колективу родичів, пізніше – “рала”, що свідчило про виділення парцельної сім’ї.

З розвитком суспільних відносин питання данини в інтересах племені почав вирішувати лише князь з дружиною. Пізніше, коли князь спираючись на власну дружину міг на перший план поставити свої власні інтереси, данина перетворюється на частину суспільного продукту, що відчужується на користь правителя. Б. А. Рибаков, услід за С. М. Соловйовим, звернув увагу на політичний характер полюддя. Дослідник вбачав у цій інституції “ключ до розуміння ранньої руської державності, першу, найбільш оголену форму панування й підкорення, здійснення права на землю й встановлення порядку підданства207. З появою в Середньодніпровському ареалі Хазарського каганату племінні княжіння постали перед вибором: платити данину каганату чи погоджуючись на протекцію київського князя об’єднуватись у союз.

Літописи свідчать, що таке об’єднання було справою далеко не завжди добровільною, оскільки східнослов’янські племінні княжіння являли собою значні територіально-політичні спільноти з цілком сприятливими соціально-економічними умовами для розвитку виробництва. В кожному з них існувала своя племінна знать. В подальшому населення різноетнічних регіонів Русі протягом всієї давньоруської історії боротиметься за автономію у складі давньоруської держави (уличі, древляни, сіверяни, в’ятичі)208. Б. А. Рибаков звернув увагу, що розчленування слов’янського світу на землі, що входили в “союз союзів” під назвою Русь і на решту, призвело до використання в давніх джерелах різних позначень. Слов’ян у складі Русі стали називати русами (незалежно від їх походження), решту ж – просто слов’янами209.

Війни, перемога в яких вважалась універсальним засобом легітимізації влади були природнім механізмом регулювання потестарних відносин. У ІХ ст. слов’янські племінні утворення вже платили і власним “світлим князям”, і більш сильним сусідам. Факт приєднання навколишніх земель кожна сторона розуміла по-своєму. Між центральним урядом та племінною верхівкою укладався договір (ряд) за яким остання погоджувалась на збирання данини. Відтак, усний “ряд” з князями, що закріпився в народній свідомості як “правильний” спосіб затвердження державної влади, став основою для її подальшого розвитку.

Історичною традицією вітчизняного державотворення було укладання військових союзів, що базувались на усній домовленості скріпленій присягою. Їх регулювання здійснювалось звичаєвими нормами, що розумілись і сприймались як непорушні. Місцева знать вбачала в договорах з київським князем військовий союз, а погодження на данину тлумачилось як одна з умов угоди. Починаючи із ІХ ст., якісно новим було волевиявлення та рівність сторін, котрі базувались навколо пропозиції київського князя.

Племінна знать була незадоволена своїм становищем, оскільки мала віддати центральному урядові в обмін на протекцію частину своїх повноважень. Крім того, обкладання даниною свідчить про наявність політичної переваги центрального князя, а також її визнання тими, хто погодився платити. Відносини центрального консолідуючого елементу та інших етнополітичних утворень лишались напруженими, про що свідчать подальші події. Кожне таке суспільство складалось з окремих груп – князів із дружиною, громади, ремісників. Державотворчий процес наштовхувався на племінний сепаратизм, ілюструючи конфлікт місцевого звичаю і правотворчості міцніючої влади.

Розглядаючи давньоруський звичай, слід звернути увагу на тип суспільства, в якому він був головним регулятором. У переддержавному суспільстві цементуючим фактором була єдина ідеологія, котра складалась з трьох нерозривних елементів: звичаю, моралі та релігії. Норми зазначених чинників тісно переплітались між собою. Релігія була світоглядом тодішнього суспільства. Звичай вважався „божественним законом” і в цьому, за відсутності політичних санкцій, полягав його громадський імператив. Мораль, як оцінка будь-якого вчинку, була і похідним від „божественного закону”, і однією з його складових частин.

Ці перед державні норми були спрямовані на виживання спільноти, котра займала перше місце в ієрархії цінностей. Ранньокласове ж суспільство передбачає відповідну ідеологію, а точніше, кілька ідеологій в рамках національного світогляду210. Встановлення єдиного світогляду було далекоглядною політичною мрією правителів як Західної, так і Східної Європи, на досягнення якої були спрямовані більшість релігійних реформ. Давньоруське суспільство складалось з окремих груп – князів із дружиною, громади, ремісників, отже, за таких реалій навряд чи можна говорити про єдину ідеологію. Кожна група в залежності від головного типу діяльності керувалась своїми правилами-звичаями, в кожній формувались відповідні уявлення про навколишній світ.

Громада існувала як самостійна адміністративно-управлінська та головна виробнича одиниця. Ця особлива організація привнесла з докласового суспільства у ранньокласове свою внутрішню структуру, свої судові функції відносно співмешканців, своє право захисту членів громади від сваволі політичної влади, що стояла над громадою211. Оскільки головна її діяльність була спрямована на отримання врожаю, звичай громади представляв собою правила землеробського суспільства, чим і пояснюється тип вірувань, обрядів та ритуалів. Успіх у сільському господарюванні вимагає колективних зусиль, спрямованих на отримання результату, узгодженості дій, а також відповідних знань про основні закономірності природи. Колективний характер діяльності передбачає взаємозалежність членів групи та їх взаємну поруку. Так виникло божество “Род”, що охороняло групу людей, пов’язаних кровними зв’язками. Це божество втілювало і єдність родини, і єдність нащадків спільного пращура. Співставлення літописних даних з свідченнями про культ Роду й рожаниць в «повчаннях» проти язичництва доводить, що у ХІ – ХІІ ст. у східних слов’ян ще зберігається міфологічне усвідомлення обраності князівського роду як суб’єкта й об’єкта права руських князів, територіальної одиниці, а також родової землі, що не підлягала поділу212.

Екзистенційний страх порушити єдність Роду був причиною відсутності жорстких санкцій щодо порушників встановлених правил, адже в колективі родичів кров вважалась священною. Звичай громади був спрямований перш за все на примирення сторін та підтримання злагодженої взаємодії і гармонії в цьому колективі. У досягненні спільного результату, кожна людина представляла собою цінність, а колектив був засобом і гарантом її виживання. За таких умов санкцією за порушення був остракізм. Саме тому на Русі не існувало смертної кари (ні простої, ні кваліфікованої), не існувало ката, не існувало людських жертвоприношень. Всі ці явища з’являться пізніше, з закріпленням держави, появою норманського військового елементу та пожвавленням зовнішніх зв’язків.

Всередині кожної громади існував свій звичай, як головний регулятор внутрішніх відносин, адже відомо, що такий виникає і формується саме в локальних суспільствах213. В умовах повільності процесів державотворення, аграрного характеру діяльності та існування довгий час у формі перед державних утворень звичаєві правила громади виявляться достатньо життєздатними. Певний час вони лишатимуться як “остаточні явища” навіть в державний період, оскільки, зважаючи на свою самостійність, громада певною мірою лишалась поза зором державних інтересів. Князівська ж правотворчість, перші фіксовані зразки якої відносяться до часів правління княгині Ольги, також враховували місцеві звичаї, оскільки навіть спираючись на дружину центральна влада не відчувала себе достатньо сильною, щоб відкрито суперечити звичаю громади214. До реформи князя Володимира 988 р. владі взагалі не було сенсу втручатись у традиції громадського побуту.

Дружина вже в перед державні часи представляла собою елемент, достатньо відокремлений від громади, і в філософському сенсі, повну їй протилежність (антитеза мечі - рала). Якщо звичай військової демократії антських утворень передбачав, що все землеробське населення в час військових дій береться до зброї, то в перед державний період Русі спостерігається певна спеціалізація, поява окремих соціальних груп зі своїми звичаями. Головною діяльністю дружини були військові походи, що вимагало певних рис характеру, і формувало відповідні правила поведінки, вірування та обряди. Військовий поєдинок – поле, відсутній у Руській Правді, є класичним прикладом таких звичаїв. На них містять посилання пізніші літописи. Князь Святослава також був “згодований з кінця списа”. Покровителем воїнів-дружинників був Перун, котрого іноді помилково вважають головним божеством східнослов’янського пантеону. Насправді цей культ з’явився на Русі в час зміцнення дружинного елементу, котрий з огляду на його участь у політичному житті дещо “перекривав” собою громадський.

Отже, будучи регулятором в перед державному суспільстві, що є одночасно і нормою поведінки і засобом її реалізації, давньоруський звичай узгоджується з тими змінами, котрі відбуваються у ранньодержавній Русі. Звичаєвий елемент правовідносин є відчутним, але протягом VІІІ – ІХ ст. поступово втрачають політичний вплив звичаєві інститути регуляції – старійшини, віче, жерці. Говорячи про родоплемінну знать, А. А. Горський звернув увагу, що для епохи становлення слов’янських держав відсутні надійні свідоцтва про наявність у слов’ян племінних старійшин (на відміну від служилої знаті). Дослідник пояснює це тим, що в ході розселення, внаслідок руйнації старої племінної структури місцева старшина втрачає свої позиції, поступаючись новій, служилій знаті215. Це твердження потребує уточнень, оскільки, по-перше, родоплемінна знать відома з джерел під назвою “нарочитих” та “перших” мужів”. По-друге, погоджуючись в основному з занепадом політичної ролі племінних старійшин, наголошуємо на основній його причині, яка полягала в розшаруванні дружинного контингенту. З політичної арени стару родоплемінну знать тіснила нова військова аристократія.

Общинну правосвідомість руського населення відтворювало віче, котре не зародилось на очах у історії, а веде своє походження від звичаїв давніх слов’ян216. Ця інституція, предтечею якої була племінна сходка, виступала звичаєвим регулятором, котрий мав чинність всередині самоврядної групи – громади чи племені. Але виникнувши в додержавний період, віче раптом зникає з письмових джерел ІХ – Х ст., після чого несподівано з’являється у ХІ ст. Така строкатість може пояснюватись лише еволюцією його повноважень в контексті нових відносин.

Та роль, яку відігравало віче в племенах чи союзах племен, поступово занепадає, оскільки на перед державному етапі воно вичерпало себе як загальний регулятор, поступаючись новим інституціям. Очевидно, далі союзу племен віче вже не розвивалось, а лишалось формою місцевого самоврядування, що не відігравало помітної ролі в руслі загальної динаміки державного розвитку. Оскільки ця інституція становила собою конкуренцію міцніючій владі, київські книжники про неї не згадують, що не відкидає вірогідності стихійних зібрань, але їх не можна розглядати як офіційно визнаний орган влади. В цьому сенсі важко не погодитись з дещо суперечливою тезою, що держава на Русі нашаровувалась на суспільство217.

Несподіване відродження віча на сторінках літописів у ХІ ст. є свідченням загострення міжкланової боротьби за великокнязівський престол та класичним прикладом апеляції до звичаєвої правосвідомості населення, завдяки підтримці якого певні правлячі кола намагаються легалізувати чергового правителя. Продовжуючи традицію племінних сходок додержавних часів, віче сприймалось як загальнонародний елемент. При цьому мав місце конфлікт князя та віча, котрий то розгортався, то вщухав в залежності від посилення чи послаблення князівської влади.

Важливим інститутом соціальної регуляції перед державного суспільства були його ідеологи – жерці. Ця своєрідна каста, тобто, замкнена група, знання в середині якої передавались з покоління в покоління і куди не було доступу іншим, незалежно від становища в суспільній ієрархії, мала незаперечний вплив на решту населення. Зі зміцненням центральної влади стало очевидним, що ідеологи родового суспільства становлять конкуренцію новій аристократії. Князі це відчували, але в умовах звичаєвого язичницького право розуміння вони могли хіба що перейняти на себе окремі споконвічні функції жерців – наприклад, запалення вогнища, тощо.

Таким чином, племінні вожді, жерці та віче – звичаєві інститути, відомості про які відсутні у ІХ ст., натомість, з’являються пізніше. Парадокс вітчизняного літописання? Окремі науковці часто закидають дослідникам ранньої вітчизняної історії брак письмових джерел, забуваючи при цьому, що перші руські пам’ятки з’являються в час зміцнення державної влади, відповідно літописці були її найдавнішими ідеологами. Саме тому в перших вітчизняних збірках відсутні відомості про такі звичаєві інституції, як племінні старійшини, віче, жерці. Їх регулятивні функції вже у УІІІ-ІХ ст. обмежувались громадою, а в рамках держави визрівали якісно інші відносини, що вимагали відповідної регуляції. Іншими словами, в час чинності цих інституцій в масштабах племен чи їх союзів літописання ще не набуло поширення, а в час появи перших письмових пам’яток ці інституції вже втратили політичне значення в контексті держави. Міцна племінна основа східних слов’ян базувалась на землеробській культурі, що передбачало відповідні звичаї і традиції, а також племінні інститути соціальної регуляції, що репрезентували жерці та місцеві віча. Досить сильний громадський елемент був визначальним чинником формування місцевої, руської правової культури. Таким чином, тривалий процес державотворення був консервуючим фактором щодо звичаєвої правосвідомості, адже саме вона відтворювала ідеологію переддержавного суспільства.

Відтак, переходячи до ранньодержавного стану, Русь складалась з кількох економічно самодостатніх соціальний організмів. Соціальні перетворення всередині цих союзів племен пожвавились наприкінці VІІІ ст. і прискорили конфлікт звичаю та правотворчості. У кожному з них існувало власне ополчення – дружина і свої громади, які в свою чергу керувались своїми місцевими звичаями. Така строкатість була не на користь подальшій централізації, більше того, боротьба за первенство в Середньодніпровському регіоні загострилась в середині ІХ ст. Консолідуючим елементом лишалось Київське полянське князівство, але місцева знать не бажала віддавати частину своїх повноважень в обмін на протекцію. Окремі союзи платили Київському князівству данину, деякі – Хозарському каганату (котрому полянський союз також платив певний час). Ті перед державні утворення, які платили данину Київському князівству, вважали себе скоріше рівноправними союзниками, ніж підлеглими підданими, що підтверджують подальші події. Державна влада на Русі міцніла поступово, і весь цей період звичай нормативного характеру відігравав одну з вирішальних ролей в її правовому регулюванні.


Каталог: bitstream -> 123456789 -> 4772
123456789 -> 1. Коротко про симетрію…
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями Оцінка стану кишкової мікрофлори у дітей раннього віку, хворих на пневмонію на фоні залізодефіцитної анемії
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями зміни мікробіоценозу кишечника у дітей, хворих на гострий обструктивний бронхіт бронхіальну астму (проміжний)
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Урок з хімії у 9-му класі на тему: "Жири. Склад жирів, їх утворення. Жири в природі. Біологічна роль жирів"


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка