Л. А. Кушинська


Князівська влада і звичаєве право



Сторінка4/10
Дата конвертації16.03.2017
Розмір2.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

4.2. Князівська влада і звичаєве право.

Події кінця ІХ – початку Х ст. повніше освітлені в джерелах, як вітчизняних, так і зарубіжних. Виходячи з їх аналізу, зазначений період можна характеризувати як пожвавлення соціальних процесів у Руській державі. Цей час характеризується укладанням письмових міжнародних договорів, активізацією правотворчої діяльності князів і проведенням повномасштабних реформ на державному рівні, внаслідок яких Руська держава виступила як повноправна учасниця світових подій, країна високої духовності та культури.

Стан руського суспільства до кінця ІХ ст. представляв собою переплетіння кількох елементів – племінних союзів з громадським самоуправлінням, дружинної культури та міцніючої князівської влади. Будучи пов’язаними між собою, вони одночасно суперечили одне одному, гальмуючи державний та правовий розвиток. Феодальний лад, формування якого завершилось на середину ІХ ст., був обтяжений гострими соціальними протиріччями, а також остаточними явищами родового додержавного суспільства, що мали місце не лише в громадському середовищі, але й у правосвідомості та ідеології всіх категорій населення. Міцніючі племінні княжіння відволікали сили на придушення відцентрових заколотів, дружина відчувала зацікавленість в ній князя і тому виконувала лише те, що вважала найліпшим, а громада жила своїм внутрішнім життям.

Поява кількох об’єднань, відомих як Славія, Куявія та Артанія була наступним кроком до становлення держави. Це були соціальні організми з приблизно однаковим рівнем суспільного розвитку. В кожному з них був достатньо потужним власний державотворчий потенціал – тривали процеси соціальної стратифікації, в зародковому вигляді існував апарат влади, щоправда, не відокремлений остаточно від основної маси населення, якому лише зовнішня небезпека не давала розвинутись. Спільною рисою утворень був землеробський характер діяльності, кожне них формувалось на міцній племінній основі, де чинність князівської влади забезпечувалась авторитетом звичаю та підтримувалась завдяки протидії зовнішній агресії.

Боротьба з місцевим сепаратизмом наприкінці ІХ ст. набула загрозливого масштабу. Літопис констатує, що “...і пішов рід на рід...”. Очевидно, це була боротьба за першість в середньодніпровському регіоні, адже давньоруські книжники родом називали і власне рід, і плем’я і союз племен218. Але, якщо до ІХ ст. державотворчі процеси тривали, то після цього розпочався період поглинання племінних об’єднань Давньоруською державою. Горський А. А. звернув увагу на те, що в історіографії існують розходження з приводу того, що представляло собою у першій половині Х ст. етнополітичне утворення Русь. Одні автори вважають, що це була держава (хоча визначення її соціальної сутності й різняться) з чітко сформованою центральною владою, до якої входила більша частина території, заселеної східними слов’янами й столицею – Києвом, інші ж переконані, що єдине державне утворення ще не сформувалось, Київ не набув значення безперечно головного центру, на території Східної Європи одночасно існували різні варязькі угрупування з незалежними конунгами-проводирями219. В Середні віки вихідним значенням слова “держава” слугувала назва території і лише в Новий час на перший план при найменуванні “держава” висувається поєднання стійкої соціальної організації та об’єднуючої влади220. Для давньоруського право розуміння поняттю “держава” відповідав термін “земля” – Руська земля, Грецька земля221. Пізніше це поняття означатиме владу правителя над усім, що потрапляє в орбіту його держання. Очевидно, від цього поняття й веде походження українське слово “держава”222. Попри всі розбіжності, незаперечним є те, що остаточно завершилась кристалізація державної системи Київської Русі у Х столітті. Відтак, процес вітчизняного державотворення тривав три століття, а значить протягом зазначеного періоду відбувалось перетворення звичаю нормативного характеру на звичаєве право.

Становлення Давньоруської державної системи відбувалось на очах у вже сформованих цивілізацій, котрі мали писемність, правову культуру та відповідну ідеологію. В цей час у Європейському регіоні міцні позиції займала Візантійська імперія. “Бути в контексті” означало гармонізувати внутрішнє життя, тобто устрій, суспільні відносини, а також ідеологію відповідно до “зразку”. До виходу на політичну арену в якості мирних торгівців, слов’яни особливо не переймались питанням міжнародного авторитету, головне було зарекомендувати себе як потужну військову силу.

Ситуація змінюється за князя Аскольда. Правитель не лише домігся дипломатичного визнання, але й розумів, що його треба підкріпити внутрішніми реформами, які б свідчили про цивілізованість держави. Спроба релігійної реформи була наступним вибухом зазначеного періоду. Зважаючи на специфіку Руського ранньодержавного утворення, котре складалось з розпорошених земель, необхідними були нові рішення та дії, спрямовані на їх консолідацію. Очевидно, саме на той момент став особливо відчутним брак цементуючого фактору – єдиної ідеології.

В середньодніпровському регіоні мали місце окремі випадки хрещення, але вони викликали занепокоєність у ідеологів старої віри – жерців. Так позначився конфлікт звичаю в особі служителів культу та права в особі князя, що спирався на дружину. Відносини між двома зазначеними інституціями вже на той час були взаємно напруженими – жерці були невдоволені вивищенням центрального правління, що спирається на дружинне ополчення, князю ж не потрібні були конкуренти. Аскольдове хрещення було невдалою спробою правителя абсолютизувати свою владу шляхом обмеження впливу ідеологів родового суспільства та запровадження єдиної консолідуючої ідеології.

Вдаючись до радикальних дій, князь недооцінив ступінь політичного суперництва між Новгородським та Київським центрами, розстановку сил всередині свого князівства, а також звичаєвий фактор, котрий у вигляді язичницької самосвідомості посідав чільне місце в правовій культурі Русі. Спроба запровадити єдину ідеологію була політичним прорахунком правителя – князь-християнин сам виявився чужим елементом в системі, котру, як відомо, зламати не можливо. Ймовірно, у останнього представника династії Києвичів позначився сильний конфлікт як з представниками дружинної знаті, що представляли в державі військовий, силовий елемент, так і з представниками громади, що репрезентувала собою землеробський, громадський елемент. Встановити певний баланс рівноваги в молодій державі князю не вдалося, тому й відбувся династичний переворот, внаслідок чого київських князів було усунено, а північне та південне територіально-політичні утворення об’єднано в єдину державу.

Об’єднання двох центрів, що було черговим етапом державотворення Русі, мало свій резонанс. По-перше, племінні княжіння, котрі були пов’язані договором з київським правителем, відчули незалежність від нового князя, (якому вони нічого не обіцяли) і відмовились платити данину. Новоспеченому князю довелось переконувати сусідів у своїй легітимності, пов’язуючи їх договорами про ще більший розмір данини. По-друге, таким перебігом подій була здивована Візантійська імперія, для якої хрещення київського князя означало поширення її політичного впливу на Руські землі. Переконуючи в своїй легітимності Візантію, з боку Рюриковича був дотепним дипломатичний розрахунок з’явитись на чолі не лише полян, а й древлян, сіверян, радимичів, тобто, тих сусідів, котрих попередникам не вдалось підкорити. Значення цієї події полягало ще й в тому, що після 882 р. на Русі з’явились варязькі дружинні загони, котрі не будучи пов’язаний ні з громадою, ні з етно-політичною організацією держави, зуміли закріпитись в правовій системі молодої країни. Вони були елементом здорової агресії, що виявився доречним штрихом до загальної політичної картини Київської Русі. Потрапивши у Київ під час перевороту, ці військові угрупування започаткували тенденцію що не лише триватиме, а й визначатиме внутрішньополітичну ситуацію Руської держави протягом трьох наступних століть. Використання дружинників окремими колами київської, або, пізніше, руської еліти в своїх інтересах стане звичайним явищем вітчизняного політичного життя.

Аналіз письмових джерел дозволяє прослідкувати еволюцію політико-правового розвитку молодої держави. Характеризуючи події початку Х ст., Повість минулих літ згадує древлян, сіверян, тиверців та інші племена, що брали участь у поході Олега на греків як „товмачів”, тобто, союзників або перекладачів223. Але вже в середині цього ж століття Костянтин Багрянородний згадує древлян та сіверян як пактіотів224: “Коли настає листопад, архонти їх (росів – Авт.) відправляються в полудія, що іменується кружлянням: а саме – в славинию верв’янів (древлян – Авт.) дригувитів, кривичів, северіїв й інших слов’ян, що є пактіотами Русів. Годуючись там протягом зими, вони знову починаючи з квітня, коли розтане крига на Дніпрі, повертаються до Києва. Потім… взявши свої моноксили, обладнують їх, та відправляються в Романію”225. Пактіоти виплачували данину на основі усного договору-пакту226.

З огляду на те, що перше дипломатичне визнання Русі відбулося у 836 р., а перший письмовий кодекс з’являється у ХІ ст., весь цей період тривала еволюція звичаєвих норм. Пройшовши період антських та склавинських племінних союзів, потім слов’янських племінних об’єднань-княжінь, звичаї, що були головною формою суспільної регуляції переддержавних утворень перетворювались на звичаєве право Руської держави, відоме як „Закон руський” міжнародних договорів227.

Вважається, що звичай нормативного характеру є головним регулятором відносин у додержавних суспільствах, а звичаєве право – відповідно в державі. Але якщо розглядати ці інституції з такої формально-юридичної точки зору, втрачається зв’язок між ними. Феномен звичаєвого права полягає в тому, що його дотримання, з одного боку, забезпечується авторитетом державної влади, з іншого ж, силою самого звичаю, адже його внутрішній зміст не змінюється після санкціонування. Тут можна погодитись з Д. Ж. Валєєвим, що сфера звичаєвого права ширша закріплених державою звичаїв. І його дотримання забезпечувалося традиціями, релігійно-язичницькою свідомістю, мораллю, суспільною думкою та національно-етнічним фактором228. Це особливо стає очевидним в контексті вітчизняного державотворення і право творення. Вступивши у дипломатичні відносини з Візантійською імперією, фактичною правонаступницею Риму, Русь укладає письмові договори, котрі містять посилання на Закон руський як на джерело права.

Законотворча діяльності князів, що припадаючи на кінець ІХ – початок Х ст., була природнім результатом ускладнення соціальних відносин, натикається на остаточні звичаєві явища, котрі зберігають чинність як в середині громади, так і на окраїнах держави. Предтечею князівської правотворчості було окняжіння територій, що спочатку базувалось на звичаї і трималось на авторитеті самого князя. Нові відносини, що вимагали певної регуляції, виникали на вже складеній основі і за взірець брали знайомі зразки. В науковій літературі з цього приводу висловлюються різні, часом діаметрально протилежні думки. Одні вчені вважають, що в період княжіння Олега діяло лише звичаєве право (“закони”) і лише за князя Ігоря воно поповнюється новим князівськими “уставами” й “поконами”229. З ними в принципі, погоджуються ті, котрі доводять, що серед князівських узаконень першої половини Х ст. не було правил, котрі б докорінно суперечили звичаю громади. І лише Ольга в своїх “уставах” та “уроках” підвела юридичну основу під князівське господарювання і ввела закон, що охороняв життя князівських дружинників. Очевидно, пограбування дружинниками селян та помста з боку останніх набули в роки правління Ольги масового характеру. Законодавство з питань князівського господарювання, розпочате Ольгою, продовжив Володимир Святославович в “Уставі земляному”. Дослідник Л. В. Черепнін, навпаки, вважає, що законодавча діяльність князів у Х ст. була досить активною, а правовий кодекс “Устав і закон руський” – прототип “Руської Правди”, був письмовою збіркою права, що не дійшла до нас230. Натомість В. Л. Янін ставить під сумнів навіть законодавчу практику Ольги та Володимира, вважаючи, що законотворчість цих князів полягала лише в прийнятті рішень з окремих казусів і лише доповнювала звичаєве право231.

На нашу думку, в Х ст. князівська влада ще не відчувала себе настільки міцною, щоб проводити кардинальні зміни в суспільстві за допомогою військової сили, оскільки остання виконувала лише те, що вважала за найліпше. Крім того, однією з особливостей давньоруського державного утворення була відсутність грошової винагороди особам, що перебували на князівській службі. Власне, вітчизняна карбована монета з’являється лише під час князювання Володимира Великого. До цього періоду існувало так зване “кормління”, тобто, постачання всього необхідного натурою. Відтак, князівська правотворчість стосувалась перш за все питання данини, котра в Х ст. існувала в формі полюддя. Данина з східнослов’янських земель в Х ст. збиралась певних розмірів: “по щеляге”, “по черной куне”. Літописи також вказують і на суб’єкти оподаткувань, як-от “дим”, “рало”, “плуг”, тобто, існували певні форми та розміри стягнення данини, що були пов’язані з головним засобом виробництва – землею. Нечіткість встановлених розмірів була причиною її різного тлумачення, що приводило до конфліктів. Необхідність прийняття рішень князями, котрі самі відчували гостру потребу в наявності постанов, стала особливо актуальною після подій у древлянській землі.

У літописному повідомленні про князя Ігоря, що є першим письмовим свідченням такого зіткнення, видно, що причиною невдоволення було вільне тлумачення умов угоди та грубе порушення звичаю. Очевидно, існувала попередня домовленість князя з древлянами, котрих Костянтин Багрянородний називає пактіотами. Але невдало склалися зовнішньополітичні обставини. Похід на Візантію 945 р. не задовольнив князя і дружину (котру треба було годувати), тому природним для них було вільне тлумачення розміру данини. До того ж, літопис свідчить і про роптання війська: “В се ж лъто рекоша дружина Игореви: Отроци Свънълъжи изодълися суть оружьем и порты, а мы нази. Поиди, княже, с нами в дань, да и ты добудеши и мы.”232.

З тексту видно, що під час цього, першого походу князя в древлянську землю дружина поводила себе не належним чином, а саме: князь взяв данину більшу ніж раніше: “И послуша ихъ Игорь, иде в Дерева в дань, и примышляше къ первой дани, и, насиляше имъ и мужи его”233. Можливо, під час збору податків князь з дружиною так і не домовився відносно того, наскільки ж можна збільшити їх розмір. Очевидно, що це, а також мовчазна згода пактіотів були причиною повернення Ігоря до древлянської землі з новими вимогами.

В цьому контексті можна погодитись з І. М. Троцьким, котрий вбачав у “Повісті Временних літ” відображення “дружинної” ідеології234. Пронизуючи всі відносини Давньоруської держави, ця ідеологія була відгомоном звичаєвих часів військової демократії. Військово-дружинна знать була в Руській державі головним суб’єктом власності на землю, яка обкладалась фіксованою податком – даниною, була. Цю форму власності можна визначити терміном “корпоративна власність військової знаті”. Як князівську її розглядати не можна, оскільки у ІХ – Х ст. князь виступав лише як глава дружинної корпорації і не був вільним розпорядником додаткового продукту що надходив від населення. Князь повинен був розподіляти отримані надходження серед дружинників235 і останні мали можливість в разі незадоволення виказати йому свої претензії, що й підтверджують літописні повідомленнями.

Древлянська ж знать відчула наступ на свої особисті права, і вчинила, як велить звичай: “Аще ся въвадить волкъ в овцъ, то выносить все стадо, аще не убъють его; тако и се, аще не убьем его то вся ны погубить”236. В контексті страти Ігоря як “вора та розбійника” вовча символіка в мові деревлян відображає зіткнення старого племінного права з князівською правотворчістю. Їх промову можна вважити посиланням на звичаєву правову основу відносин з князем і розправи з Ігорем. Через нові відносини, що виникли в слов’янському суспільстві в Х ст. проглядали звичаєві елементи, що становили собою основу праворозуміння слов’ян на той час. Це підтверджують і наступні події, зокрема відрядження до княгині Ольги “гостей” з древлянської землі і пропонування їй в чоловіки князя Мала.

Очевидно, що древляни в своїх діях спирались на звичай, принаймні, Ольга гідно приймає і слухає гостей, і навіть підступно погоджується на їх пропозицію. Та впевненість, з якою поводились в Києві посланці, доводить, що вони відчували себе послами від Древлянської землі в тому розумінні, котре це слово мало в Х ст., адже відомо, що таких охороняв звичай недоторканості. Вони навіть логічно обґрунтовують свій вчинок і пропонують Ользі іншого чоловіка, котрий на відміну від Ігоря, що лише грабував, навів порядок в Древлянській землі: “…Бо мужъ твой аки волкъ расхищая и грабя, а наши князи добры суть, иже распасли суть Деревъску землю, да поиди за князь нашь Малъ”237. Все це переконує, що посланці вважають себе рівноправними партнерами, сусідами, але ніяк не підлеглими Київської землі.

Але Ольга не сприймала гостей як рівноправних партнерів, а значить, керуючись звичаєм помсти, троєкратно мстить древлянам. Спалення Іскоростеня можна вважати не лише першою письмово засвідченою перемогою князівської влади над звичаєвими традиціями, а й прецедентом для інших данників Русі, котрі за звичаєм тлумачили пакт-договір з Київською державою як рівноправну угоду сторін. Трикратно помстившись древлянам, княгиня вчинила згідно звичаю. Після останньої помсти Ольга взяла в полон старійшин, з рештою ж населення було вчинено “…Яко взя градъ и пожьже и; старъйшини же града изънима, и прочая люди овыхъ изби, а другия работъ предастъ мужемъ своимъ, а прокъ их остави платити дань”238. Тобто, одних людей веліла вбити, інших віддати в рабство дружині, ті ж, що лишились живими, зобов’язувались сплачувати данину. Літопис мовчить, чому правителька не умертвила племінну знать. Можна лише припустити, що старійшини, як охоронці звичаю родового суспільства, виступали заручниками і були гарантом покори древлян великокнязівській владі.

Після розправи над древлянами стало очевидним, що усні приблизні норми данини вже не задовольняють ні князя ні данників. Тому княгиня Ольга упорядкувала збір податків: “И възложила на ня дань тяжъку: две части дани идета Киеву, а третья Вишегороду к Ользъ; бъ бо Вишегородъ градъ Волзинъ. И иде Вольга по Дерьвъстъи земли с сыномъ своимъ и съ дружиною, уставляющи уставы и уроки; и суть становища ея и ловища”239. Далі літопис повідомляє, що в наступному році правителька приїхала до Новгорода і встановила по р. Мсті погости й данини, а по Лузі – оброки й данини240. З цього короткого повідомлення видно, що полем законотворчої діяльності княгині вже є не лише древлянська земля, але вся Русь. Літописи не фіксують опору князівській правотворчості і це є показовим. Діяльність Ольги докорінно відрізняється від полюддя. Реформа княгині полягала в загальний фіксацій правових норм (“уставы”) та данин (“уроки”), котрі тепер вже стягались не під час набігів дружини (для її ж “кормління”), а спеціальними представниками князівської адміністрації в інтересах держави.

Отже, в другій чверті Х ст. полюддя здійснювалось київськими дружинними загонами всередині кожного союзу племінних князівств. Під час князювання Ігоря київські дружинники використовували міста й містечка місцевих князів як становища, тобто місця перебування під час стягання данини. Вони не будували власних опорних пунктів, доки жорстка розправа древлян з київським князем не переконала Ольгу забезпечити недоторканість князівських збирачів податків. Для цього почали влаштовуватись укріплені стоянки. Мудрість княгині полягала в тому, що творячи право, вона зробила все, щоб місцеве населення дотримувалось старих звичаєвих норм. В давнину поняття власної території вважалось священним. Порушення загальноприйнятого укладу могло викликати невдоволення місцевого населення. Будуючи ж укріплені стоянки, княгиня створила для державних збирачів податків власну територію. В слов’янській міфології її охороняв дух предка – Чур. Порушення межі, певного кордону й зараз в російській мові виражається поняттям “чересчур”, а в Х ст. викликало екзистенційний страх241. Якщо хтось заходив на чужу територію, він мусив узгоджувати свої дії зі звичаєм цієї землі. Таким чином, княгиня забезпечила недоторканість збирачів податків і стабільність надходження данини.

У 42 статті “Руської Правди” під назвою “урок” бачимо постанову Ярослава “о поклонении вирном”242. Так само постанови податкові, наставлені Ольгою, мають назву уроків. Часто це випливало із самого значення слова. Урок – значить, уректи, оректи, а устав – значить установити, постановити. Уроки видавав князь на власний розсуд, керуючись лише своєю волею, устави ж приймались в порозумінні з іншими чинниками державної влади, принаймні, з боярською радою.

Отже, ліквідація Ольгою автономії союзних племінних князівств знаменувала собою новий етап в системі стягнення данини, а значить, в загальній правничій системі Київської держави. Конфлікт звичаю та князівської правотворчості вже неможливо було приховати за союзницькими угодами. Правління Ольги можна вважати винятковим збігом обставин для держави Русь, оскільки в політичній та правовій культурі останньої домінуючим є дружинний елемент, а жінка не могла бути військовим ватажком. Більше того, формально Ольга навіть не вважалась правителькою, а лише регентшею при малолітньому князеві Святославу, котрого більше цікавили військові походи, аніж справи державного життя.

Загальновідомо, що ті поняття та категорії, які прийнято вважати за щодо сучасних держав, не завжди є такими для епохи середньовіччя. Як зазначав М. В. Довнар-Запольський, „к устрою древних государств нельзя применять современной мерки”. Необхідно звернути увагу, що саме слово “закон” в період Руської держави мало дещо інше значення, ніж в наш час. В слов’янських мовах поняття “закону”, як рішення верховної влади в державі, виникає лише в добу московського самодержавства. В пам’ятках права попередніх епох рішення органів державної влади називаються “уставами” й “правдою”. З цієї точки зору можна вважати діяльність князів, що видавали устави законотворчою. Отже, першими зразками князівської законотворчості були “устави” та “уроки”. Згадка про існування на Русі уставу міститься в 6 ст. русько-візантійського договору 945 р.: “Аще ли ключится украсти русину от грекъ…да вдастъ и цъну его сугубо, и тъ показненъ будеть по закону гречьскому, и по уставу и по закону рускому”243. Це дає підстави припустити, що перші устави видавались ще Ігорем.

Відтак, в Х ст. звичаєвий елемент правовідносин є досить відчутним. В цей час ще діяли звичаєві інститути – жерці (волхви, хмарогонителі), рада старійшин, віче, княжа рада. Літописи повідомляють про “старців градських”, що брали участь в київському вічі, “нарочитих” та “перших” мужів, котрими Володимир заселяв міста, що межують зі степом, “старійшин града”, котрих Ольга взяла в заручники, а також “нарочитих мужей”, що брали участь в святкуваннях та інших урочистих заходах, організованих князем Володимиром. Очевидно, це була цивільна родоплемінна аристократія, котра після ліквідації племінних автономій, природно намагалась відіграти свою роль в політичному житті Київської держави.

Звичаєві елементи були наявні в державній урядовій системі, де поряд з князівським існувало земське, громадське управління, що зберігало чинність протягом всього середньовіччя244. В. В. Івановський слушно зазначав, що князівська влада ніколи не вступала в боротьбу з громадою, оскільки діяльність останньої носила адміністративний, але не політичний характер. В збереженні адміністративної самостійності громади князі бачили найкращу гарантію дотримання власних інтересів, оскільки громада була платоспроможним органом, джерелом князівських надходжень. Ніщо інше не могло її зберегти від розкрадань намісників, як власна адміністративна й судова самостійність245. Це громадське управління базувалось на місцевих традиціях та звичаєвому праві, з котрим в тій чи іншій мірі мали узгоджуватись уставні грамоти князів. Оскільки приватне життя всередині громади певний час не входило в сферу державних інтересів князя, головним регулятором суспільних відносин тут лишався звичай.

Для поширення централізованого державного регулювання суспільних відносин звичаєве право, як сукупність традиційних правил, становило заваду, а нерідко знаходилось в опозиції такому регулюванню. Воно перекривало той чи інший закон авторитетом давнини, загальновживаністю та безперервністю дії. Звичаєве право, таким чином, як символ місцевих порядків та управління виглядало в уявленні центральної влади свавіллям.

Отже, в правовому полі Руської держави в Х ст. спостерігаються такі тенденції: по-перше, майновий елемент, що закріпився в правовідносинах, поступово витісняє звичаєвий уклад. Це виразилось в загостренні конфлікту між державницьким центром та племінними окраїнами. Завдяки звичаєвому стилю правового мислення непорозуміння між місцевою аристократією та київським правителем набувають загрозливих форм, отже щоб запобігти цьому, останні починають видавати устави та уроки, що є першими зразками князівської правотворчості і явним наступом на звичай. По-друге, нові правовідносини в державі не виключали старих, а діяли паралельно з консервативними звичаєвими відносинами в громаді. По-третє, в політичній та правовій культурі досить впливовим був дружинний елемент, що позначилось на особливостях загальних правовідносин в державі.



Каталог: bitstream -> 123456789 -> 4772
123456789 -> 1. Коротко про симетрію…
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями Оцінка стану кишкової мікрофлори у дітей раннього віку, хворих на пневмонію на фоні залізодефіцитної анемії
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями зміни мікробіоценозу кишечника у дітей, хворих на гострий обструктивний бронхіт бронхіальну астму (проміжний)
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Урок з хімії у 9-му класі на тему: "Жири. Склад жирів, їх утворення. Жири в природі. Біологічна роль жирів"


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка