Л. А. Кушинська


Правові засади регулювання міждержавних відносин



Сторінка5/10
Дата конвертації16.03.2017
Розмір2.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

4.3. Правові засади регулювання
міждержавних відносин

Ранньодержавне об’єднання з центром в Києві потребувало міжнародного визнання як держави, оскільки в такій формі воно вже існувало на початку ІХ ст. В цей час Русь вже заявила про себе на міжнародній арені, про що свідчать арабські автори.

Ібн-Хардадбех, зокрема, повідомляє, що купці-руси, ймовірно, торговельні агенти, що збували данницькі надходження і продукцію самої Русі, вивозили цінні хутра і зброю до Ірану і навіть до Багдаду246.

Принципово новим можна вважати згадку про посольство від Київської держави, що міститься в Бертинських анналах єпископа Пруденція, де він повідомляє про послів “народу Рос”, які в 839 р. прийшли до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм. Роком раніше перше руське посольство з’явилось у Візантії, що знаменувало собою цілий етап міждержавних відносин двох держав247, стосунки між якими протягом чотирьох наступних століть визначатимуть розстановку політичних сил у Східній Європі.

У слов’ян напередодні ІХ ст. був певний досвід стосунків з Візантійською імперією, котрий з огляду на суспільну організацію перших базувався виключно на звичаї. Як зазначалось, уряд Візантії регулярно запрошував на службу військові дружини слов’ян у V-VII ст., але з VIII ст. слов’янські дружини, очевидно не можуть бути використані без погодження з київським князем. Отже, посольство 838 р., що було першим мирним посольством, що мало на меті налагодження дружніх стосунків для регулювання торговельних зносин та умов перебування іноземців на території кожної з держав.

Між 838 р. – 882 р. відбувалась трансформація звичаєвих норм на правовий звичай. Утвердження Олега на чолі Київської держави не внесло істотних змін у систему устрою та правління. До перевороту 882 р. відносини між Руссю та Візантією регулювались угодою Аскольда з імператором Василем ІІІ, про яку свідчить Ніконовський літопис, говорячи, що імператор “створил мирное устроение” з Аскольдом248.

Про цю угоду згадує і Костянтин Багрянородний, зазначаючи, що Візантія зобов’язувалась виплачувати Русі щорічну данину, а Русь – надавати імперії військову допомогу, привілеї купцям. Політичне становище Візантії, східні кордони якої атакували араби, а на о. Кріт хазяйнували пірати, було нестабільним, тому не дивно, що вона погодилась на запропоновані умови. Посідання руського престолу норманським воїном Олегом викликало хвилю сепаратизму в племінних княжіннях, що сплачували данину Русі, а в сфері зовнішніх зносин - спробу денонсації угоди Аскольда з Василем ІІІ, яка була невигідна для імперії. Тому, перші двадцять років були витрачені на повторне підкорення навколишніх племен, після чого, актуальним стало зовнішньополітичне питання. Оскільки Київська Русь з перших століть свого існування була політичною асоціацією “світлих і високих” князів, що перебували “під рукою у великого князя”, київський правитель мусив рахуватись з військово-політичною міццю, на яку спиралась влада племінних князів. Олег був типовим норманським дружинним князем, котрий захопив владу завдяки війську, яке можна втримати лише шляхом постійних війн та грабіжницьких набігів249. Незаконність отримання руського престолу була слушним приводом для перегляду попереднього договору Візантії з Руссю, оскільки її було укладено не з Олегом. Таку політику можна пояснити тимчасовим поліпшенням зовнішньополітичного становища імперії.

В цей час Русь шукала шляхи збагачення правлячої верхівки, що було можливим через торгівлю та зовнішні загарбницькі війни. Відносини з Візантійською імперією давали руським князям торгівельні привілеї, оскільки Візантія потребувала військової допомоги з боку руської держави. Підписання першого торгівельного договору у 907 р. між Олегом та грецькими імператорами Левом та Олександром мало на меті змусити Візантію відновити виплату данини та підтвердити привілеї руським купцям. Новий князь, представши перед імперією на чолі 80-тисячного війська, до якого входили “…множество варяг, и словенъ, и чюдь, и словене, и кривичи, и мерю, и деревляны, и радимичи, и поляны, и северо, и вятичи, и хорвати, и дулебы, и тиверцы”250, мав тонкий дипломатичний розрахунок: довести свою спроможність об’єднати таку силу племен і відкинути сумніви щодо чинності попередньої угоди. Цей договір вперше свідчить про присягу руського князя по “Закону руському”: “… Олега водивше на роту, и мужи его по Русскому закону кляшася оружьемъ своим, и Перуном, богомъ своим, и Волосом, скотьемъ богомъ, и утвердиша миръ”251.

Наступний документ було підписано у 911 р. між Олегом та грецькими імператорами Левом та Олександром. Цей договір більший за змістом і мав деякі відмінності від попереднього за формою. В ньому зазначається, що сторони взаємно обіцяють мир та дружбу одна одній. Крім того, вони передбачають і точно визначають форму і спосіб вирішення спорів, котрі можуть виникнути між греками і русинами. Вперше за всю історію русько-візантійських відносин та й взагалі за всю історію зовнішньої політики Русі в договорі було створено загальний закон. Його метою було попередження будь-якого зіткнення між грецькими та руськими законами.

Наявність такої загальної норми викликала дискусію серед науковців. Свого часу М. Ф. Владимирський-Буданов, вказуючи на компроміс між звичаєвим правом русів та візантійським правом, зазначає, що в договорах більше руського права252. Р. Дарест вважає, що інакше й бути не могло, оскільки, коли два народи нерівної цивілізації приходять в зіткнення один з одним, то поступки завжди робить той, хто стоїть вище за розвитком253. В. І. Сергієвич доводив, що в основі договорів лежало лише грецьке право254. На думку Д. Я. Самоквасова, в угодах відтворилось лише слов’янське право255. Б. Д. Греков256 та С. В. Юшков257 вважають, що в основу договорів Русі з Візантією покладені закони та звичаї східних слов’ян.

Автор поділяє точку зору тих дослідників, які вважають, що в угодах міститься змішане право двох держав, норми якого були встановлені в результаті компромісу між державами, що домовляються. Так, можна погодитись з Р. Л. Хачатуровим258 та Р. Дарестом259, котрі вважають, що угоди створюють загальний закон, але він майже повністю запозичений з “Руського закону”. Створення такого загального закону свідчить про виникнення з візантійської і руської сторони колізії законів (не обов’язково писаних). Але струнка система мала бути. Отже, на момент підписання договору 912 р. на Русі вже існувала стабільна форма звичаєвого права, котра мала чинність закону.

Угода розрізняє два види злочинів – проти осіб і проти майна. Для вираження поняття “злочин” в договорі введені загальні терміни грецького походження, іноді перекладені на руську мову – “проказа”, “согрешение”. Тут спостерігається колізія правничих понять і поступка на користь християнської правової доктрини Візантії. Адже згідно неї злочин як філософська категорія є порушення вищого Божественного закону, що і є, власне, “согрєшенієм”. У слов’янському ж язичницькому світогляді злочин був “обидою” проти особи, а значить, проти всього роду.

Угода визначає обов’язковим наявність доказів. Жалібник (позивач) спочатку представляє судді або речовий або інший доказ, наприклад, скривавлений одяг жертви. Якщо цих даних не досить для того, щоб встановити вину обвинуваченого, звертаються до звичаєвих доказів – жалібнику дозволяється поповнити свої показання і докази присягою, прийнятою відповідно до правил тієї релігії, яку він сповідує. Пізніше ця звичаєва процедура отримає назву “очисної присяги”. Після того, як особа присягається, обвинувачення вважається доведеним. Відповідач підлягає неминучому засудженню, якщо тільки сам не подасть на суд докази своєї безвинності.

Тут мова не йде ні про ордалії, ні про суприсяжників (видоків), – правові та звичаєві інститути, що були досить поширеними на Русі, але не прийняті в грецьких судах. Але й нічого не сказано про покарання свідків, котрим руси в цих випадках користуватись не могли. Тому договір вибрав середній шлях між двома законами: “Аще о головах иже ся ключить проказа урядимся аще: да елико явь будеть показания явленым, да имеют верное о тацех явлении, а емуже начнуть не яти веры, да не клянется часть та, иже ищеть неятью веры, да егда кленется по вере своей, будет казнь, якоже явится согрешение о сем”260. Тут спостерігається ще одне звичаєве правило, за яким порушення присяги є самостійним складом злочину.

Вплив руського звичаєвого судочинства спостерігається і в статтях про вбивство: “Аще кто убиеть Крестъянина Русин или Християнинъ сотворивший убийство, аще естъ имовитъ да частъ его, сиречъ же его будетъ по закону, да возьметъ ближний убиеного, а и жена убившего до иметъ тамцем же прибудетъ по закону, аще ли естъ неимовитъ, створивший убийство и убежавъ, да держится тя жи, дондеже обрящется, яко да умреть”261. На користь руського права свідчить дозвіл мститися, правда, в момент скоєння злочину (“идеже аще створить убийство”). Візантійські юристи очевидно знали про поширеність цього звичаю на Русі, і поспішили його обмежити в договорі, заборонивши, таким чином, післясудову помсту законодавчо. М. Ф. Владимирський-Буданов вбачає в цій статті лише одну поступку на користь візантійського права – недоторканість майна невинної дружини злочинця262. Тут видно вплив римської правової доктрини, згідно якої власність є недоторканою, а жінка, котра не мала злої волі, не несе відповідальності за злочин, котрий вона не скоювала. За руським же правом, що засвідчується пізнішими писемними джерелами, при відшкодуванні шкоди родичам потерпілого інтереси дружини злочинця не беруться до уваги, принаймні, в “Руській Правді” про це нічого не сказано. Навпаки, за три найтяжчі злочини дружина підлягає “потоку й розграблению” (вигнанню з конфіскацією) разом з засудженим чоловіком.

Руське звичаєве право простежується і в зміні покарання грошовим викупом, чого візантійське законодавство не знало. Злодій (тать), застигнутий на місці злочину, може безкарно бути вбитий, лише якщо чинить опір і не дає себе зв’язати. Якщо ж він дає себе зв’язати і відвести до суду, то його лише засуджують до повернення вкрадених речей і як покарання, до сплати потрійної вартості цієї речі. Те ж саме спостерігається, коли річ взята силоміць або зі зброєю в руках. Договір визначає взаємні заходи для врятування суден, котрі попали в аварію, та екіпажу. Це були перші кроки до закладення підвалин морського права.

Особливо треба зупинитись на питаннях полону, адже мореплавство на початку своєї історії неминуче пов’язане з работоргівлею. Тут говориться, що викуплені бранці є вільними, але суму викупу вони повинні сплатити або грошима, або своїм трудом (тобто, викуп на обмін не визнається дійсним, існують чітко встановлені одиниці викупу полонених). Якщо будуть взяті греками в полон руси, що знаходяться на службі в іншій державі, то вони відсилаються на Русь з умовою викупу: “…Да взъвратиться въ свою страну, и отдана будет цена его, якоже речено есть, якоже есть купля”263. Враховуючи відстань від Русі до Візантії, цю статтю можна пояснити лише стабільністю відносин і чіткою їх регуляцією

Відомо, що в полон попадали і вільні люди. Отже, держави, що домовлялись, були зацікавлені захистити своє населення від рабства. Звичайно, уряд не мав можливості контролювати кожного купця, але законодавчо була видана норма про викуп полонених, що вже було кроком до їх зменшення. Раб в часи русько-візантійських угод коштував дорого, і взяття в полон будь-кого в одній державі представником іншої надавало гроші останній, автоматично зменшуючи трудові ресурси першої на одну одиницю. Це й було причиною наявності в угоді пункту про работоргівлю.

Вільні люди, продані в рабство, як руси у Візантії, так і греки в Русі, підлягали викупу по ціні 20 фунтів золота. Якщо руський раб втече, або буде викрадений, або уведений силоміць, то руський господар може віндіціювати (захистити) його в грецьких судах та відвезти в Русь. Отже, власник має право особисто або через свого представника провести обшук в будинку підозрюваного викрадача: “… И жалуют, да ищуте е, аще ли кто искушения сего не даст створити, местник, да погубит правду свою”264.

Русам дозволялось поступати на військову службу до грецького імператора. Оскільки Візантійська імперія після короткого перемир’я 867 – 886 р. знову зазнала утисків з боку арабів та Болгарії і була зацікавлена у військовій допомозі, вона створила та юридично закріпила сприятливі умови перебування русів на своїй території. Тривале перебування у правовому полі іншої держави неминуче ставить майнові питання, тобто, питання юридичного статусу набутого майна, користування та розпорядження ним, зокрема, заповідання.

Русин, що перебував на службі в Візантії може вільно розпоряджатись своїм майном і на випадок смерті відказати його за письмовим заповітом. При відсутності останнього майно переходить до руських або грецьких родичів померлого: “… аще кто умретъ, не урядив своего именья, ци и своих не имать да взъвратится именъе к малым ближникам в Русь, аще ли створитъ обряженье, таковый възъметъ упряженое его, кому будетъ писал наследити именье, да наследити с отъ взимающих куплю Руси отъ различных ходящих в Грекы и удолжающихъ”265.

Відтак, питанням власності й спадщини приділялась особлива увага. Договір намагається максимально захистити права родичів небіжчика. Але цей захисти також грунтується й на нормах звичаю і у випадку з перебуванням на службі в чужій країні не враховує той факт, які саме родичі повинні отримати спадщину в першу чергу – руські чи грецькі при відсутності письмового заповіту. Можливо шлюби русів з греками були юридично забороненими через колізію релігій, а ті, що фактично існували вважались недійсними.

Нарешті, договір передбачає взаємну видачу злочинців. В 1-ій статті говориться: “Аще злодей възвъратится в Русь, да жалують Русь християнскому царству и ять будет таковый и възвращен будетъ нехотяй в Русь”266. Це положення цікаве тим, що випереджає аналогічні договори Західної Європи на шість століть. Тут вони відомі не раніше ХV ст.

На основі аналізу договірних статей можна зробити ряд висновків. По-перше, тексти угоди свідчать, що її укладали держави з встановленим певним рівнем правової культури та соціально-політичного розвитку, що були зацікавлені у взаємному партнерстві та регуляції зовнішньополітичних стосунків шляхом письмового договору, скріпленого присягою з обох боків.

По-друге, сам факт підписання цих угод свідчить про існування у Русі стрункої системи усного звичаєвого права. Тобто, тих звичаєвих норм, котрі були санкціоновані державою протягом тривалого проміжку часу достатнього для того, щоб стати обов’язковими і загальновживаними. По-третє, пряме посилання договору на “Закон руський”, котрий в ст. 5 береться за вихідне право доводить, що давньоруський правовий звичай був головним регулятором стосунків у Київській державі. Більше того, ця усна система звичаєвих норм усвідомлювалась і застосовувалась як головне джерело внутрішнього права Русі.

“Закон руський” не дійшов до нас в письмовій формі. Але згадка про нього є непрямим доказом того, що це те саме усне звичаєве право, що мало за основу стародавній слов’янський звичай. На момент підписання договору Русь вже близько століття існувала в формі держави. Отже, в зазначений час виділились звичаї, обов’язкові для виконання, котрі були цією державою санкціоновані. Є підстави вважати, що “Закон руський” – це норми права, що виникли в основних центрах Русі і санкціоновані урядом держави. Таким чином, це система руських звичаєвих норм, що існувала на той час.

Звичаї, що трансформувались на правовий звичай, стосувались відносин між представниками певних соціальних груп, що динамічно формувались в державі. В основному трансформувались звичаї Київської землі і племінних територій, розташованих недалеко від Києва. Князям не було ні сенсу, ні можливості змінювати внутрішній звичай сусідніх племен, доки він не ставав на заваді князівській політиці.

Нарешті, говорячи про “Закон руський”, необхідно зупинитися на таких двох аспектах. По-перше, саме слово “закон”, як доведено Б. Д. Грековим267, давньоруського походження, яке в Х ст. навіть перейшло до печенігів і було в них вживане. По-друге, необхідно звернути увагу на те, яке значення мало це слово в Х столітті і яке воно набуло сьогодні. В наш час “закон” – це постанова верховної влади в державі. Якщо цей термін розуміти саме так і по відношенню до ІХ-Х ст., то виходить непорозуміння. Адже слово “закон” і близькі йому “покон” давньоруського походження, давнішого ніж виникнення держави. Отже, можна погодитись з І. Ф. Еверсом268, котрий звернув увагу на те, що літопис не згадує закони в загальному розумінні цього слова, а оскільки звичаї та нрави завжди передували законам, то перші закони і є ніщо інше, як звичаї та нрави, що отримали певне значення мовою певного народу і для кращого виконання зафіксовані на папері. Отже, те, що в договорі зафіксовано як “Закон руський” є ніщо інше, як усна форма руського звичаєвого права, що сформувалось і закріпилося в основних центрах Київської Русі.

Третій договір Русі з Візантією фіксується в літописах під 945 р. В цей час міжнародне становище Візантійської імперії поліпшились у зв’язку з послабленням Болгарії та розпадом арабського Багдадського халіфату на ряд окремих держав. Отже, для здійснення в 941 р. походу на Константинополь князь Ігор вибрав невдалий час. Руський флот був спалений під Константинополем “грецьким вогнем. Не бажаючи миритись з поразкою, військо Ігоря через три роки знову дійшли до Дунаю і Візантія поспішила відновити торговельний договір з Руссю. У перших трьох статтях документу наголошувалось на непохитності миру Русі з Візантією “поки сяє сонце й існує сам мир”, на суворій карі до його порушників, на праві русів посилати до Візантії будь-яку кількість кораблів з послами і купцями, на обов’язковість грецького уряду утримувати на свій кошт руських послів у Царгороді та забезпечувати руських купців усім необхідним протягом шести місяців перебування їх у Візантії.

Подальші пункти, що обмежували правила в’їзду русів до Візантії, обсяг торгівельних операцій, а також свободу пересування руських послів і купців дають підстави говорити про несприятливі умови укладання цієї угоди, котра була явною поступкою Візантії. Детальний аналіз статей дозволяє відтворити тип правовідносин, що склались між русами та візантійцями на імперській території, і які регулювались попередньою, вкрай невигідною для Візантії, угодою. Перші три статті з обмеженнями були викликані об’єктивними чинниками: руси, перебуваючи на грецькій території, а значить, в її правовому полі, фактично, керувались нормами свого звичаєвого права і не корились імперським законам. Зокрема, щодо руського князя висловлене прохання запобігти нехтуванню місцевих порядків як на рівні держави, так і в кожному окремому випадку: “…Да запретить князь слам своим й приходящим Руси еде, да не тварять бещинья в селах, ни в стране нашей”269.

Можливість швидкого збагачення через торгівлю спричинила масовий наплив у імперію руських купців. Це й було причиною обмеження їх кількості. За новими правилами в’їзду руси повинні були мати спеціальну княжу грамоту, в якій поіменно перелічувались всі гості270. Без такого дозволу вони затримувались, а в разі опору їх дозволялось навіть убивати. Очевидно, купці були запідозрені в шпигунстві, що видно із статті про обмеження свободи їх пересування. Мешкати русам дозволялось лише у передмісті Царгорода, у столицю вони могли заходити без зброї, не більше 30 осіб і в супроводженні імперського чиновника. Крім того, певні обмеження накладались на обсяг торгівельних операцій – руські купці не мали права купувати шовку більше, ніж на 15 золотих монет.

Підтвердженням думки про нехтування русами візантійських законів, є стаття про їх підсудність. В ній говориться, що руси в Греції не можуть бути судимі своїми одноплемінниками271, що дає підстави припускати, що раніше на грецькій території було саме так. Тепер же вони звертались до імператора або до його суддів. В договорі підтверджується положення трактату 911 р. про вбивства та каліцтва. Додається лише, що вбивця, християнин чи русин, буде виданий рідним жертви, які вправі його умертвити. Це положення, котре є спільним для всіх давніх законодавств, було відсутнім у римському праві. Очевидно, тут виникла колізія і грецький закон поступається на користь руського звичаєвого права, оскільки ця стаття не зачіпала основ правничої системи Візантії.

Угода встановлює розшук та взаємну видачу збіглих рабів. Якщо раб не розшуканий, то його хазяїн, якщо він русин, допускається до прийняття очисної присяги і отримує від грецького уряду компенсацію в розмірі двох кусків шовку за раба272. Збіглих грецьких рабів уряд Русі мав повернути, утримуючи з кожного раба приблизно дві золоті монети: “Аще ли кто от людей царства нашего, ли от голода нашего, или от иных городъ, ускочит челядин наш к вам и принесет что, да вспятить и опять. И еже что принеси будет все цело, и да возьмет от него залатника два”273. Розмір премії за грецьких рабів, викуплених та перепроваджених на батьківщину, визначався або огульно, або ж зважаючи на обставини, у 5-7 або 10 золотих монет. Крадіжка з насильством або без нього тягла за собою лише подвійну винагороду за викрадену річ, крім того, передбачалось тілесне покарання згідно грецького чи “Руського закону”: “…достойно есть да взъвротить (е) не точью едино, но и цену его; аще укладеное обрящется продаемо, да вдаст и цену его сугубо…”274.

В середині Х ст. інтереси двох держав зіткнулись у питанні впливу на Кримському півострові. Історія попередніх нападів Русі на імперію (911), та той невдалий для Візантії час руської облоги може свідчити про інформованість уряду Київської держави з станом справ у імперії. Це, власне, й було причиною заборони вільного пересування у столиці. Обопільна дипломатична гнучкість виявлялась у вирішенні кримського питання. Київ відмовлявся від зазіхань на Херсонес, а Візантія зобов’язувалась надавати князю військову допомогу в приборканні херсонесців. Стаття 10 відбиває тривогу греків, які побоювались нових нападів – русам заборонялось зимувати у гирлі Дніпра та узбережжі Дніпровського лиману275. З іншого боку, імперія сподівалась на допомогу Русі у захисті своїх кримських володінь від нападів болгар, що втілилось у 11 та 15 статтях.

Отже, характеризуючи статті цього договору, можна зробити наступні висновки. По-перше, суттєве обмеження права помсти з боку русинів свідчило про поширення цього явища, чужого грецькому законодавству, в імперії. Перебуваючи в правовому полі Візантії, руси, в своїх правовідносинах з греками і з державою, фактично керувались нормами свого звичаєвого права, що, судячи з статей про обмеження, набуло катастрофічних масштабів. По-друге, в цьому трактаті частіше зустрічається пряме посилання на “Закон руський”. Стаття 3 говорить про нехристиян-рабів, що допускались до прийняття присяги “…по закону своєму”, що також можна вважати непрямим посиланням на звичаєве право Руської держави. По-третє, в статтях договору застосовуються звичаєві елементи, такі, як присяга, очисна присяга, право помсти.

Нарешті, угода свідчить про проникнення та закріплення майнового елементу в правовідносини Руської держави. В статті 6 говориться, що злодій повинен не лише повернути викрадену річ, а й заплатити її вартість, тобто, штраф за неправомірне володіння. Таке покарання пізніше перейде в Руську правду. М. Ф. Владимирський-Буданов вважає, що продажа і урок “Руської Правди” беруть свій початок саме з подвійної винагороди за викрадену річ, що зустрічається в русько-візантійських договорах276. Важливим моментом є посилання в договорі на “Устав”, що на думку деяких вчених є писаним “Законом руським”, що діяв не лише в VIII – Х ст., а й у VII ст. На думку авторки, “Устав” є підтвердженням правотворчості князів. Відтак, в середині Х ст. на Русі тривала трансформація звичаїв нормативного характеру на звичаєве право і закріплення в правовідносинах майнового елементу прискорювало цей процес.

Останній, четвертий договір, відноситься до 971 р. Укладений між князем Святославом та імператором Іоанном Цимісхієм він є першим письмовим договором перемир’я. Мирні відносини за правління Ольги, подорож до Константинополя в 957 р., укладання військового союзу у 961 р., були порушені наприкінці 60-х років, коли спалахнула русько-візантійська війна, що точилась переважно на території Болгарії. За умовами договору Святослав присягнув “мати мир і міцну дружбу з Іоанном… до кінця світу” (ст. 1), ніколи не йти війною ні на греків, ні на Корсунь, ні на болгар (ст. 2), завжди бути союзником Візантії (ст. 3) і не порушувати угоди (ст. 4). Іншими словами, це була капітуляція русів, яка пом’якшувалась можливістю безперешкодного повернення Святослава до Києва277.

Історико-правничий аналіз текстів русько-візантійських угод дозволяє дійти таких висновків. По-перше, Візантійська імперія почала сприймати Русь як суб’єкт міжнародного права, але разом з тим намагалась використовувати військову силу Київської держави, як колись дружини антів. Ті привілеї, котрі відбиті в договорі 911 та 945 р. свідчать про зацікавленість імперії в підтримці з боку Русі. По-друге, тексти договорів свідчать про високий рівень правової культури Київської держави. Це доводять положення про успадкування майна не лише за звичаєм, а й за заповітом (ст. договору 911 р.), про доведення факту злочину (ст. 3 договору 911 р.), недопущення самоуправства та повернення челяді (ст. 7, 12 договору 911 р.).

Про високий гуманізм та рівень правової культури укладачів свідчить положення договору 911 р., де відкидався панівний на той час в Європі звичай, згідно якого майно розбитого корабля підлягає пограбуванню країною, в територіальних водах якої трапилась лихо – так зване “берегове право”. Варварський звичай був замінений гуманним, що гарантував потерпілим допомогу.

По-третє, посилання на “Закон руський” є першим документальним свідченням використання правового звичаю як головного джерела права, а це в свою чергу переконує в тривалому існуванні й застосуванні цих звичаєвих норм як головного регулятора суспільних відносин Київської Русі. Це звичаєве право формувалось в основних політичних центрах Руської держави на основі звичаю нормативного характеру навколишніх земель. Крім того, лінгвістичний аналіз особливостей словосполучення “закон руський” дозволяє стверджувати, що в “Повісті временних літ” це поняття є перекладом з грецьких законодавчих актів, зробленим на літературну руську мову. Адже відомо, що староруська літературна мова включає в себе багато церковнослов’янських та староболгарських елементів. Виходячи з цього Я. М. Щапов пропонує такий переклад слова “закон”: саме це слово звучить як “νδμοs”, а комплекс староруських правових норм у грецьких екземплярах договорів як “νδμοs ρωσьнős”. Зрозуміло, що під комплексом правових норм давньої Русі може розумітись лише звичаєве право. Наголошуючи на тому, що поняття “Руська Правда” на грецьку мову може бути перекладено лише як νδμοs ρωσьнős, дослідник доходить висновку згідно якого на Русі в Х ст. існувала “Правда Руська”, а не “Закон руський”, котра збереглася в редакціях ХІ – ХІІ ст., та списках ХІІІ – ХV ст.278 Посилання 6 ст. договору 944 р. на устав доводить, що в середині Х ст. правовідносини Руської держави досягли такого рівня, коли виникла необхідність в князівській законотворчості.

Унікальність договорів полягає в тому, що вони є першими зразками фіксації вітчизняного звичаєвого права. Така фіксація не може розглядатись як законодавча діяльність навіть з формально-юридичної точки зору, оскільки це був нормативно-правовий договір. В період ІХ-Х ст., тобто, в час, що передував прийняттю писаного законодавства це було перше письмове джерело права. У договорі 911 р. є таке зазначення: “Русь, многажды право судимохъ, но точью простословесенъ…”, тобто, що дотепер Русь складала багато договорів, але вони були усні. З цієї примітки також можна зробити висновок про тривалий час вживання певних звичаїв Руссю, котрі в процесі державотворення перетворювалися на звичаєве право. Адже тут чітко сказано “Русь”, тобто мається на увазі саме держава, що укладає договори. А для останніх необхідно щоб сторона мала джерело права, інакше укладання договору для неї не матиме сенсу.

М. Ф. Володимирський-Буданов зазначає ще одну особливість русько-візантійських договорів та те значення, яке вони мали для загального розвитку руського права. На думку вченого, загальне значення карних постанов договорів русинів з греками полягає у визначенні вихідного моменту староруського карного права. Якщо пригадати, що норми карного права завжди передують будь-яким іншим нормам права, то зрозуміло, що пункти договорів, котрі містять саме карні постанови і беруться вченим як вихідний момент279.

Отже, на момент затвердження Русі на міжнародній арені як держави головним регулятором соціальних відносин в ній було звичаєве право, котре й бралось за основне джерело зовнішньополітичних угод.



Каталог: bitstream -> 123456789 -> 4772
123456789 -> 1. Коротко про симетрію…
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями Оцінка стану кишкової мікрофлори у дітей раннього віку, хворих на пневмонію на фоні залізодефіцитної анемії
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями зміни мікробіоценозу кишечника у дітей, хворих на гострий обструктивний бронхіт бронхіальну астму (проміжний)
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Урок з хімії у 9-му класі на тему: "Жири. Склад жирів, їх утворення. Жири в природі. Біологічна роль жирів"


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка