Л. А. Кушинська


Релігійна реформа та звичаєва язичницька правосвідомість



Сторінка6/10
Дата конвертації16.03.2017
Розмір2.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

4.4. Релігійна реформа та звичаєва язичницька правосвідомість

Правління князя Володимира, що припадає на період Х – ХІ ст., було наступним етапом трансформації звичаєвих норм та зміцнення держави. Починаючи з цього часу після повномасштабних реформ Русь вступає в стадію розквіту державного, а також культурно-правового життя. Відбувається низка заходів, де конфесійний напрям формування й розвитку етнічної спільності мав стати вирішальним. На перший план виходять інтегруючі чинники держави, такі, як ліквідація міжплемінних кордонів, поширення сфери впливу централізованого державно-адміністративного апарату влади та асиміляція місцевої і зайшлої служилої знаті, яка невпинно феодалізувалась280.

Державно-правове життя Русі Х ст. складалось з кількох пов’язаних і водночас конкуруючих між собою елементів – племінних союзів, дружинної культури та громади. Ліквідуючи перший елемент та утворивши залежну від волі правителя дружину, князь Володимир спрямує державотворчий потенціал в прогресивне русло. Руська держава наприкінці Х ст. розвивалась прискореними темпами і необхідна була відповідна ідеологія, яка б обґрунтувала ці зміни.

В Х ст. відбулась остаточна ліквідація союзів племінних княжінь, котрі автоматично ввійшли в правове поле Київської держави. Поширення великокнязівської влади супроводжувалось фізичним усуненням представників місцевих князівських династій, адже у внутрішньому житті племінних союзів стрімко йшли процеси соціальної стратифікації, і племінна верхівка прагнула незалежності в здійсненні зовнішньої та внутрішньої політики. Отже, як показує історія, переворот 880 р. лише уповільнив природній перебіг подій на Руських землях. Сторіччя по тому, як на Русі було усунено першого князя-християнина, князь Володимир зіткнувся з аналогічною проблемою, вирішувати яку довелося більш рішуче, оскільки зміни, що відбувались у давньоруському суспільстві, вимагали чіткої регламентації та ідеологічного підґрунтя. Протягом зазначеного періоду державна влада зміцніла достатньо, щоб вдатись до подібних заходів. Християнське віровчення, з його доктриною божественного походження влади, було саме тим орієнтиром, якого вимагали нові відносини. Для найближчого партнера Русі, офіційного Константинополя, це означало поширення впливу на Київську державу. Візантія була першою християнською імперією, котра не лише визнала християнство рівноправною релігією (Міланський едикт 313 р.), але й була центром культурно-політичного життя281.

На момент реформи християнство минуло кілька етапів свого становлення. Від перших кроків поширення Благої вісті, переживши гоніння, спір про Закон, вселенські собори, іконоборську єресь та інші випробування, це віровчення поширювалось на Руські землі достатньо оформившись як ідеологія, релігія та культура. Запровадження нової ідеології означає поступове входження головних філософсько-правничих понять та категорій у внутрішнє переконання цілого народу. В кожній ситуації та окремо взятій країні існують свої особливості, котрі прискорюють або гальмують цей процес, а саме:

1. Стан розвитку суспільства, де запроваджується реформа та його становище на міжнародній арені;

2. Попередня історія цього народу;

3. Характер та особливості його попередньої релігії.

Руське переважно аграрне суспільство, що розвивалось осторонь європейських процесів, було обтяжене остаточними явищами родового ладу. Релігійна реформа мала закріпити становище центральної влади, а також нейтралізувати вплив опозиції, котра існувала як в середовищі боярства та заможних городян, так і серед ідеологів громади, що жила звичаєвими язичницькими уявленнями. На міжнародній арені становище Русі ускладнила недалекоглядна войовнича політика князя Святослава. Після війни з Болгарією, котра перейшла у війну з Візантією, відносини з імперією були досить напруженими. Сам же правитель, окрім іншого, запам’ятався нетерпимістю до християнської віри та репресіями проти її прихильників282.

Попередня історія народу впливає на його світогляд та усвідомлення народом своєї ідентичності. Вона також містить усну інформацію про споконвічний поділ на “своїх” та “чужих”. Але найбільшого значення має те, як довго тривав період усвідомлення населенням своєї ідеології в якості невід’ємного чинника. Відомо, що в архаїчному суспільстві панівною формою ідеології була релігія і від того, наскільки міцно вона увійшла у зовнішнє світосприйняття та внутрішнє переконання народу, залежить те, чи можливим буде запровадження інших поглядів. Вже в часи перших відомостей про антсько-склавинські племена християнство достатньо закріпилось на Європейському континенті, будучи державною релігією найміцнішої Візантійської імперії, де язичництво вичерпало свій потенціал, а у 392 р. стало офіційно забороненим. Культурний світ раннього Середньовіччя представляв собою, за словами пророка Ісайї, бурхливе море, котре не може заспокоїтись і води якого викидають бруд та багно». Це був період запеклих дебатів щодо богословської термінології, символу віри та неминучого розколу Східної та Західної церков.

Східнослов’янське ж суспільство розвивалось осторонь цих бурхливих процесів, керуючись власними уявленнями про навколишній світ. Давньоруське язичництво, попри всі його трансформації та місцеві особливості, існувало достатньо довго для того, щоб закріпитись як один з важливих, щоб не сказати вирішальних чинників самоідентичності східних слов’ян. Формуючись як світосприйняття осілого слов’янського населення, язичницька релігія визначала правила поведінки, спрямовані на виживання землеробської громади. Таким самим чином формувались і відповідні звичаї, тісно пов’язані з релігійними нормами. Вони виникали спонтанно та органічно, оскільки не були привнесені ззовні, а становили собою природний регулятор суспільних відносин з притаманними їм особливостями, як-то обожнення природних стихій, які дають врожай. В умовах архаїчного суспільства кожна людина, що не набула ще остаточних ознак правосуб’єктності, була перш за все членом роду, який давав їй захист. Так виник культ відповідного божества, що вважався першоосновою людського існування.

Християнські місіонери зустріли на руських землях багату язичницьку культуру, яка мала не лише своїх ідолів, жерців, капища та складну систему ритуалів, але й усну систему філософсько-правничих понять, що містила основні філософські категорії. Дохристиянські вірування не були незмінними – на різних етапах історичного розвитку східні слов’яни поклонялись різним богам, котрі уособлювали найважливіші сили природи. Складаючись віками, нове не витісняло старого, а нашаровувалось на нього. В системі релігійних вірувань слов’ян будь-якого часу обов’язково присутні в тому чи іншому вигляді уявлення попередніх епох.

З огляду на вищесказане, очевидно, що не дивлячись на прискорений темп державних перетворень, Руська держава мала достатньо гальмуючих чинників. Паралельне існування дружинного та громадського елементів, інтереси яких до певного часу не перетинались, чинність в правовідносинах звичаєвого фактору, відсутність писаного законодавства ускладнювали регулювання відносин в руському суспільстві. За таких умов на Русі склалась парадоксальна ситуація. З одного боку – оточена християнськими країнами, маючи в арсеналі власний досвід пізнання Святого письма, певний прошарок християнізованого населення та дружини, а також християнку-княгиню Ольгу, держава мала всі підстави сприйняти нову релігію. Але динаміка державного розвитку, що мала стрибкоподібний характер, виявилась неадекватною правосвідомості основної маси населення, яке лишалось язичницьким. Звичаєве право розуміння було важливим чинником самоусвідомлення народу, точніше, тих його елементів, з яких складалось тогочасне руське суспільство.

Відтак, князь Володимир запровадив, а точніше поновив те, що було започатковано до нього. Факти свідчать, що та квапливість, з якою правитель ламав стару систему, продиктована суто політичними міркуваннями. Але систему не можна зламати, вона лише може еволюціонувати. Будь-який неприродний злам не дає бажаних результатів, швидше, візуальних. Можна досягти зовнішнього прояву будь-чого, але внутрішній сенс розвиватиметься своїм шляхом і протягом певного часу. В гіршому випадку, при насильницькому зламі суспільство буде відкинуте на певний час назад.

На особливу увагу заслуговує ще один аспект релігійної реформи. Запроваджуючи християнство у якості державної релігії, князь Володимир вирішував питання не стільки єдиної релігії, скільки нового єдиного Закону, котрого вимагало саме життя. В літописі сказано: “Како азь Закон хочу принять?”. Реформатор, очевидно, розумів невідповідність звичаєвого права тим змінам, котрі які відбувались в давньоруському суспільстві і новим відносинам, що вимагали регуляції. Джерела зазначають, що після хрещення Володимир, “…живяше въ Законъ хрестьянстъ”283. Відтак саме в якості Закону сприймалась нова релігія, котра лише в подальшому, не дивлячись на певні протиріччя виявиться дивовижно тотожною право розумінню основної маси землеробського населення. Біблійне пророцтво про “умноженіє беззаконія” також має на увазі не порушення владної постанови, а порушення Закону Божого, тих правил, котрі фактично були умовою виживання.

Отже, це була повномасштабна реформа, котра внесла відчутні зміни як в ідеологічну, так і в правову систему держави. На Русі з’явились священнослужителі, церковні суди, письмові збірники канонічного права, а головне – уявлення про Закон Божий, що прийшов на заміну старого звичаю предків, котрий сприймався як універсальний закон. Всі ці явища, певною мірою відомі тим, хто перебував у Візантії, для основної маси населення були чужими і незрозумілими. Постійний контингент священнослужителів спочатку був представлений константинопольськими та корсунськими кліриками. Вони принесли з собою церковні канони та чітко укладене судочинство у формі писаних збірників візантійського права. Одні з них набирали в Русі чинності без змін, інші були певною мірою пристосовані до місцевих звичаїв або ж помітно впливали на норми звичаєвого права, гармонізуючи їх з європейським правом. До найбільш реципованих збірників належить “Номоканон” (по-слов’янські – законоправила). Серед інститутів соціальної регуляції з’явився ще один – Церква, закріпити становище якої у руському суспільстві мали місцеві церковні устави. Відомо шість таких уставів, два з яких, устави Володимира й Ярослава, загальні, інші ж локальні й походять з-поза меж України.

Розглядаючи процес становлення та закріплення церкви у структурі давньоруської держави, В. М. Ричка виділяє два етапи. Перший – з часу запровадження християнства у Київській Русі як державної релігії до кінця ХІ – початку ХІІ ст. – був періодом визначення юридичних умов та засобів існування церкви. З появою наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. церковно-монастирського землеволодіння завершується ґенеза духовенства як соціального стану, а з кінця ХІІ ст. спостерігається зміцнення церковної організації284. Останні десятиліття Х й початок ХІ ст. були періодом пристосування церкви до місцевого середовища і узгодження давньоруського звичаєвого права та візантійського, як церковного, так і світського.

Церковний суд, що з’явився на Русі, був органічно новою установою, котра істотно відрізнялась навіть від князівського суду, оскільки останній був відгомоном племінного суду. Хоч князі й перебирали на себе функції старійшин та жерців, у свідомості народу це не було чимось надзвичайним. По-перше, князі як і старійшини, були “особливими”, “Богом обраними”. По-друге, боротьба князів з представниками звичаєвих інститутів почалась ще з VI ст. Церковні ж суди були прямим протиріччям звичаям, оскільки базувались на новій ідеології. Якщо до реформи звичаєве право мало узгоджуватись з князівською правотворчістю, то після реформи постала проблема співвідношення звичаєвого та канонічного права, як двох полярно різних систем.

На Русі нові державні відносини існували паралельно з старими інститутами, іноді діючи паралельно, іноді доповнюючи одне одного, іноді – пристосовуючись до нових відносин, поступово втрачаючи свій первісний зміст. Питання чи було руське суспільство готове до поновлення християнства в цьому сенсі звучить риторично. Подальші події свідчитимуть, що християнський Закон у його візантійській версії буде пристосовуватись до язичницького суспільства, змагаючись за право регулювати відносини. Феномен двовір’я, про який пишуть літописи є цьому підтвердженням285. Наслідки релігійної реформи на руських землях проявлялись поступово. Проте, якщо до поновлення християнства трансформації підлягали лише ті звичаї, котрі стосувались переважно майнових відносин, то після реформи зміни повинні були відбутися в ідеології та світогляді населення. Особисті немайнові відносини повинні були узгодитись з новою ідеологією. Якщо вони суперечили останній, то їм лишалось або зникнути, або трансформуватись.

У Руській державі на момент реформи не відбулось кодифікації і головним джерелом права був правовий звичай, відомий з русько-візантійських угод як «Закон Руський». Існують два різні підходи до визначення поняття «джерело права». Згідно першого значення, джерело – це сила, що породжує право, тобто, виробник права. Інше ж значення розуміє джерело як письмовий документ, котрий фіксує правові норми, тобто, це пам’ятка права286. Руський правовий звичай, що відповідає джерелу права у першому значенні, не був однорідним. Він складався з системи звичаєвих норм, санкціонованих державою, котрі лягли в основу вищезазначеного “Закону Руського” і звичаю громади, який мав чинність з мовчазної згоди держави.

Звичаєве право було водночас і джерелом, і правом, оскільки на момент реформи не оформилось в єдиний документ, а було усною системою понять, корі виникли й закріпились здебільшого природним шляхом. Канонічне ж право, що містилось в номоканонах, було класичним прикладом письмової пам’ятки. Воно формувалось як постанови соборів і синодів і ці церковні правила (канони) були загальнообов’язковими для всіх християн. Колізія ж полягала як у зіткненні двох різних систем права, так і невідповідності головних філософсько-правничих понять та категорій. Питання взаємодії канонічного та звичаєвого права у широкому значенні означала вирішення питання співвідношення візантійської та руської правової культури.

Відтак постала проблема узгодження нової християнської ідеології та звичаєвих поглядів основної маси населення Руської держави. Ті цінності, що були в основі давньоруської правосвідомості і становили собою головний ідеологічний орієнтир поведінки, формувались щонайменше три століття. Правові уявлення руського суспільства, що перебувало на етапі становлення, були інші, ніж поняття та категорії візантійської правової культури. Якщо в дореформені часи мало місце часткове пристосування звичаїв громади до нових відносин, то з приходом нової ідеології спостерігається прямий наступ на звичай.

Перегляду підлягали споконвічні поняття, точніше, їх філософсько-правовий сенс. Наприклад, поняття “злочин” у Руській державі позначалось терміном “обіда” й означало будь-яке посягання на рід. Саме під цією назвою воно фігурує в пізніших пам’ятках, зокрема, Руській Правді, що було поступкою укладача звичаєвому право розумінню. Але в церковних уставах злочин іменується “согрєшенієм” і означає порушення Закону Божого. Запровадження християнства означало в правосвідомості населення заміну старого закону, звичаю предків, законом Божим. Церква та духовенство, шукаючи шляхи узгодження канону з реаліями тогочасного суспільства, мали проявити всю гнучкість, щоб пристосуватись до місцевих умов287. Укорінення звичаєвих поглядів та переконань зводили нанівець насильницькі заходи, тому необхідно було проводити обережну й поступову політику зближення ідеологій.

Таким чином, з моменту зміни язичництва християнством система права, що визначала політико-юридичне життя руського народу вже існує в якісно новій формі. Якщо в давню епоху звичаї, мораль та релігія знаходились в тісному, нерозривному зв’язку, то після запровадження нової релігії спостерігається три окремі системи права різного походження: 1) звичаєві правила язичницької релігії, що зберегли чинність в громаді і були терпимі новою релігією й новими законами; 2) правила християнської релігії і християнської церкви, рециповані урядом Русі; 3) нові правила політико-юридичного життя, що видавались органами державної влади у вигляді уставів та уроків.

Місцеве життя не опинилось в цілковитій ізоляції через рецепцію візантійського права. Не всі принципи звичаєвого судочинства і звичаєвого права знаходились в прямому протиріччі з церковним правом. До того ж, населення Русі було досить консервативним. За таких умовах закономірним було запозичення законів, яких вимагало державне й ідеологічне життя. Ті ж звичаєві норми, що не суперечили церковному праву, але й не були з ним узгоджені, пристосувались до останнього. Вони набули зовнішньої форми християнського права. З часом їх внутрішній зміст також тлумачився як християнський.

Переклад візантійських правничих понять на слов’янську мову натрапляв на певні труднощі. У Візантії існували правові інститути, котрих не знало руське звичаєве право. Так, наприклад, у Візантії платили урядовцям платню, якої не знали на Русі. При перекладі поняття “платня урядовцям” на староукраїнській мові виходило “честь і слава іже от князя”. Це було поняття, запозичене з дружинного ладу, адже відомо, що княжі урядовці вільного походження не брали платню, а лише діставали від князя якусь посаду. Звичайно, така честь не була чимось абстрактним, оскільки бояри витягали з таких посад значні прибутки.

Таку ж колізію понять складає переклад “державного скарбу”. Справа в тому, що на Русі в перший період державного життя, князівського державного скарбу (тобто, казни) як такого не було. Діяла звичаєва норма, згідно якої скарб князя був водночас і державним. Звичайно, це було суто номінально. Державний же скарб був і приватною касою князя. У візантійськім же праві виразно розрізнялись приватні й публічні скарби. І це не дивно, оскільки тут вже давно відбулась і освідомилась різниця між приватним і публічним правом. Отже, в перекладі це звучало як “скарб загальний” і “скарб князя”, що не відповідало грецькому закону і змісту.

Відтак через поширення в Київській Русі іноземних юридичних збірників візантійське право збагатило руське новими правничими поняттями, вітчизняне ж удосконалювалось. Ті нові відносини, що складались на Русі, були врегульовані відповідно до норм, взятих з візантійських збірників. Це явище не є чимось винятковим, оскільки рецепція права відома багатьом європейським народам. До поширення чужого права кожна земля, що входила до складу Київської Русі, мала своє звичаєве право, що регулювало приватне життя мешканців. Публічні правовідносини повинні були певним чином узгоджуватись з центральним керівництвом, в чому досвід Візантії не був зайвим.

Наявність у регулюванні нових відносин звичаєвого елементу, що не встигав за стрімким перебігом подій, становила головну особливість давньоруської системи права. Цей елемент проявлявся зокрема, в наявності окремих інституцій, котрі важко назвати державними інститутами, але певним чином впливали на розвиток давньоруського суспільства. Наприклад, племінні старійшини, котрі вирішували спірні питання, що неминуче виникали з проникненням в громаду майнового елементу. В період, коли союзи племен почали об’єднуватись у суперсоюзи (VІІІ-ІХ ст.), постає така інституція, як рада старійшин. Але вже в ІХ – Х ст. цей звичаєвий інститут не мав вирішального впливу на князя, оскільки в цей період інтереси правителя стояли над громадою і він являв собою зовнішній елемент. В масштабах же державного життя діяв інститут, що брав початок саме з ради старійшин – це боярська рада чи князівська дума. Деякі вчені, С. В. Юшков288, О. Є. Пресняков289, В. І. Сергієвич290, заперечували існування боярської ради чи боярської думи, як особливого органу влади, посилаючись на те, що в джерелах про це нічого не сказано. Ми ж поділяємо думку В. Й. Ключевського291, М. В. Довнар-Запольського та М. Ф. Володимирського-Буданова292, котрі вважали, що в Київській державі з моменту її виникнення існував особливий орган влади – князівська дума.

Різниця в думках вчених полягає в самому розумінні поняття “боярська рада”. С. В. Юшков зазначає, що князі радились із своєю дружиною, що було звичайним явищем, або ж запрошували родоплемінну знать – “старцев градських”. Але вчений заперечує власне створення князями певної установи293. Природно, що установи ранньодержавного періоду відрізнялись від сучасних. Руські правителі навіть в Х ст. ще не були настільки відокремленими від свого оточення, щоб самостійно приймати рішення.

М. Ф. Довнар-Запольський звернув увагу, що необхідність князя радитись у своїх справах та з вічем, то з дружиною, то з одними лише боярами була обумовлена самими особливостями давньоруського життя... Княжа рада створювалась в силу звичаю та зручності 294. Не враховуючи думку дружини, бояр, знаті князь в їх очах виступав би як грубий порушник звичаєвого феодального права, а головне – нехтувач їх інтересів. Це в той час було б грубою тактичною помилкою з боку князя. Нарешті, в правовій свідомості самого володаря ще жили звичаєві норми, обговорення важливих питань на народних зборах, принаймні, серед найближчого оточення.

На рівні звичаєвого регулювання лишались важливі питання державного правління, зокрема порядок престолонаслідування, що стане наріжним каменем подальших політико-правових відносин Руської держави. Цю проблему намагався врегулювати ще князь Святослав295, котрий відправляючись в похід на Придунайські землі, потурбувався про збереження територіальної цілісності Київської Русі. В Києві лишився старший княжич, інші ж сини були посаджені в найбільш небезпечні з огляду на можливі заворушення пунктах: у віддаленому Новгороді, де сильні позиції утримувало місцеве боярство і в центрі Древлянської землі, населення якої, очевидно, ще сподівалось відстояти свою незалежність. Отже, князь спробував вирішити проблему на звичаєво-побутовому рівні, керуючись здоровим глуздом, але не намагаючись створити письмову норму.

Князь Володимир, знаючи історію посідання престолу своїми попередниками, розумів, чим небезпечне подальше зміцнення племінних правлячих кіл. Не маючи армії, чіткої податкової системи і спираючись на найманців, князь вдається до низки реформ, які мали закріпити монархічний устрій Русі і підтвердити міжнародний авторитет держави. Адміністративна реформа ліквідувала небезпечну племінну автономію, але успішно проведені заходи поставили правителя перед новими реаліями. Після реформи в колізію вступили два відомі звичаї, котрі за часів племінних князівств доповнювали один одного. Звичай старшинства зіткнувся зі звичаєм успадкування від батька до сина. Відтак позитивні наслідки князівських нововведень постали перед небаченою досі проблемою, адже тепер питання доводилось вирішувати не на рівні київської великокнязівської родини, а в масштабах всієї країни, де з племінними династіями було покінчено.

Іншим важливим питанням що вирішувалось на рівні звичаєвого права, були поземельні відносини. Взагалі, за феодалізму зазначені відносини є виявом політичної структури суспільства, а ієрархія державної влади є водночас ієрархію землеволодіння296. Саме ж слово “земля” в ХІ ст. розумілось і як місце розташування, і як рід (народ), що мешкає на ній, а також своя або чужа земля297. Під цей термін підпадали й населення країни, й група людей, об’єднаних, до речі, не лише спільною територією. Землею називали й рать, військо, що виходило в “поле” з даної землі. Кожен раз окреме значення слова залежало від семантики керуючого дієслова. Становлення адміністративно-територіальної структури Київської землі – утворення волостей пов’язане з заключним етапом формування державної території Давньої Русі.

Ранній період давньоруської історії був часом чинності звичаєвого права з усіма притаманними йому особливостями, головною з яких було те, що державне право на територію і приватне право на землю довгий час не розмежовувались. До перевороту 880 р. земля взагалі належала громаді, котра аж до ХІ ст. утримувала міцні позиції в системі землеволодіння, аж до остаточної узурпації наприкінці століття. Общинне землеволодіння й землекористування було одним з найдавніших джерел задоволення потреб селянського двору, що відповідало споконвічній традиції східнослов’янської аграрної культури.

На думку О. М. Рапова, в Х ст. почала формуватись великокнязівська вотчина, або доменіальні володіння. Переворот в поземельних відносинах він відносить до епохи правління княгині Ольги, оскільки після 946 року в Древлянській землі виникли великокнязівський домен298. П. П. Толочко зазначає, що літописне свідчення про завершення будівництва Десятинної церкви не лишає сумніву в тому, що великокнязівський домен на цей час повністю визначився299. З прийняттям християнства почало розвиватись церковне землеволодіння. Вже “Уставом” Володимира Святославича церкві надавалась десята частина податкових надходжень. С. В. Юшков зазначає, що у ХІ ст. спостерігається також інтенсивне зростання князівського домену. В систему доменіального володіння були втягнуті великі земельні наділи. В самій громаді на той час також почалось розшарування. Воно спричинило перетворення землевласників на княжих васалів, а членів громади – на феодальнозалежне сільське населення300.

З доісторичних часів єдиним власником землі була громада. Але земля, що належала громаді, вервна племенщина, могла межувати з нічиєю землею – пустошею. Такі території й почали захоплювати “нарочиті мужі” в ІХ – Х ст., коли йшов активний процес розкладання дружини. Вищі та середні шари дружинників осідали на землі і перетворювались на князівських васалів. Внаслідок цього кількість пустошей істотно зменшувалась. Конфлікт між законом та звичаєм, що відбився в системі поземельних відносин, вимагав їх письмової регламентації. Крім захоплення, існували й інші способи утворення великого боярського землеволодіння: князівські пожалування за службу, освоєння нових земель, їх купівля, дарування, спадкування, обмін. Наступні століття стали часом широкого піднесення землеволодіння служилої верхівки – бояр. У 1146 р. “розъграбила кияне с Изяславом дружины именья много в домах и в монастырех” В 1150 р. “Изяслав же рече дружинъ своем: вы есте по мне из Руски земли вышли, своих сел и своих жизнии лишився”. Під 1150 р. говориться, що “многое множество” дружини Ізяслава Мстиславовича “съдяхуть по Тетереви”. На існування у молодших дружинників вотчинних володінь вказує і наявність в різних місцях Русі дружинних курганів, розташованих на сільських кладовищах.

Отже, з приходом династії Рюриковичів верховним власником всіх давньоруських земель формально вважався князь, що передавав їх частину іншим особам на правах ленного, тобто, умовного землеволодіння. Ідея вотчини, що виникла в середовищі поміркованого боярства, виявилась досить привабливою для всієї системи руського суспільства. Припинялась хижацька експлуатація ресурсів, був очевидним більш прогресивний характер вотчинного боярського господарювання. Але, то також була бомба уповільненої дії для єдиної державної системи. Вотчина, що представляла собою спадкове приватне господарство, була предтечею феодальної роздробленості Русі, адже кожен власник не був пов’язаний жодними умовами з великим князем. Відносини між окраїнами та центром за таких умов тримались також на звичаї, та ще на усвідомленні небезпеки з боку кочового сходу. Не існувало зобов’язуючої консолідуючої сили на рівні письмових документів чи державних інституцій. Відтак, ліквідувавши племінну автономію, князь Володимир постав перед невирішеною проблемою автономії вотчин.

У відносинах між правителями “чужих” держав, звичайною практикою були угоди “про вічний мир”, “про ненапад”, тощо. Вони часто порушувались, але тоді вже йшла мова про порушення письмової угоди. У стосунках між княжичами, які формально не вважались “чужими”, подібне не практикувалось. Звичаєве право розуміння й на цей раз стало негативним фактором в сфері державних відносин. Адже укласти таку угоду означало визнати повну незалежність вотчин одна від одної та від Києва. А парадоксальність внутрішнього життя Руської держави полягала в тому, що міцно тримаючись за свої вотчини, князі все-таки не втрачали надії добратись до київського столу.

Отже, як слушно зазначила Т. В. Кашаніна, велика територія держави це фактор, що має відцентрове значення301. Звичаєве право не могло осягнути всіх нових відносин, що визріли в надрах давньоруського суспільства. Вони вимагали відповідної регламентації, на що й були спрямовані реформи князя Володимира. А будь-який перехідний період супроводжується невдоволенням тієї частини населення, що не змогла зорієнтуватись в нових умовах. Збільшення злочинів навіть літопис не зміг приховати – “умножашися зєло разбоєвє”302. Так виникло ще одне непорозуміння з старою звичаєвою системою права. За умов, коли громада тримає міцні позиції в давньоруській державі, про що свідчить Руська правда, в якій система злочинів та покарань має звичаєвий характер, існує й певний рівень правової культури населення. В літературі неодноразово зверталась увага на різноманітність філософсько-правових уявлень у різних народів.303

Нові відносини, що стрімко розвивались в Руській держави, суперечили старим звичаям та уявленням про головні моральні норми, що йшли з глибокої давнини. Наприклад, в уявленні громади, земля була святою і невідчужуваною, а тепер стало об’єктом купівлі-продажу. До релігійної реформи, в державі навіть не було поняття “злочин”, його немає і в Руській правді, що відтворює звичаєве право розуміння. Було родове поняття “обіда”, яке фігурує у всіх редакціях давньоруської пам’ятки.

З централізованими виступами, що визначались як розбій, необхідно було боротись вживаючи відповідних заходів. Оскільки раніше державна влада не була відносно міцною, подібних прецедентів вітчизняна історія не знала, як не мала й адекватного покарання за діяння, яке в принципі, можна кваліфікувати як державний злочин. Літопис в цьому контексті подає пораду церковних ієрархів запровадити смертну кару, якої не знало руське звичаєве право. Відсутність такого виду покарання вважається однією з головних особливостей суспільної організації Русі.

На думку М. Ю. Брайчевського, Русь була чи не єдиною країною середньовічної Європи, що залишилася вірною етичним засадам початкового християнства304. Можна додати, що не лише християнські уявлення лягли в основу такої вірності. Ці засади виявилися тотожними слов’янському звичаєвому право розумінню, за яким можна лише мстити за обіду. На Русі навіть не існувало ката. Давні язичницькі уявлення про святість землі, яка не терпить вигляду крові, про невинно пролиту кров, що кликала до неба305, зіграли в цьому контексті не останню роль. Слов’яни-русичі воліли радше вигнати злочинця за межі громади, ніж здійснити кровопролиття. Саме цим звичаєвим право розумінням і пояснюється неприйняття страти як запобіжного засобу забезпечення сталості соціальної норми. З іншого боку, давньоруське суспільство не знало й такого розмаху злочинів, який навіть літописи не могли приховати. Отже, постало питання узгодити нові відносини з старими нормами. На якийсь час було запроваджено смертну кару, але не давши певних результатів, вона не прижилась. Було поновлено систему штрафів.

Виникає питання, чому Володимир не спробував кодифікувати звичаєві норми? Можливо, у нього вистачало роботи й на інших нивах. Не останню роль відігравала давня традиція, згідно якої усна форма звичаєвого права, відома як Закон Руський, три століття була чинною на руських землях. Ситуація кардинально змінюється Х ст., коли в правовідносинах закріпляється майновий елемент, що вимагає більш чіткої регуляції як в галузі державного права, так і на рівні приватних, переважно, майнових відносин. Невідповідність усного правового звичаю динаміці суспільних відносин, очевидно, не усвідомлювалась правителем та його оточенням. Можливо, видаючи письмові розпорядження, устави та уроки з окремих питань, князі просто не усвідомлювали на даний момент необхідності видання загального письмового закону. Руське право розуміння, сформоване на племінній основі, передбачало внутрішнє переконання як гарант дотримання будь-якого правила. Усвідомлення писаної норми права в якості такого гаранту вимагало певного часу на переосмислення цього. Письмові ж юридичні збірки передбачали перш за все апеляцію до письмової, чітко фіксованої норми, що зменшувало шанси на вільне тлумачення. Це було гарантом її дотримання, а також встановлювалась чітка санкція за порушення.

Запровадження нової ідеології не означає миттєву зміну внутрішнього духовного світу цілого народу, головні уявлення якого формувались та передавались з покоління в покоління протягом століть. Нові суспільні відносини, що склалися на Русі, не одразу узгоджувались з язичницьким звичаєвим світоглядом, про що свідчили спалахи невдоволення. Особливу активність в опорі новій політиці виявили ідеологи язичництва, слов’янські жерці – волхви. Літописи свідчать, що будь-які соціальні катаклізми тлумачились жерцями однозначно – кара за введення нових порядків. Таке трапилось у 1024 р. у Ростово-Суздальській землі, де почався голод, селяни, підбурювані волхвами, почали вбивати й грабувати стару чадь. У 1071 р. у літописі сповіщається про подібні події у Києві, в Ростовській землі, де волхв підбурював народ на розправу з єпископом. Князь з дружиною взяли сторону єпископа, а решта населення – волхва: “И раздълилася надвое: князь бо Глъбъ и дружина его идома и стала у епископа, а люды вси идома за волхва. И бысть мятежь великъ межи ими…”306 Цей епізод свідчить про боротьбу представників двох ідеологій – християнської та язичницької. Духовенству не під силу було докорінно змінити той правовий устрій, котрий склався в Київській Русі.

Головним наслідком реформи було закладення основ для концептуального філософського поняття “закон”. Над його природою на Русі вперше замислився митрополит Іларіон у своєму творі “Слово про Закон і Благодать”. В першій частині цієї пам’ятки дається розуміння Закону та Істини й виясняється їхній взаємозв’язок. Істина, на думку Іларіона, це абсолютний ідеал, єдиний для всіх часів та народів, котрий хоча й має загальний релігійний статус, але в свій зміст включає сукупність гносеологічних та моральних моментів, що дозволяють оцінити оточуючу дійсність та поведінку людини. Найбільшою Істиною є Христос та його вчення. Лише пізнання та засвоєння цього вчення через благодать дає можливість використовувати морально-етичні ідеали християнства, що сформулювались в заповідях блаженства.

Звичайно, Закон сприймається як божественна воля, сформована божественною особою. Біблія, Коран містять ряд норм цивільного, кримінального та сімейного права. Митрополит Іларіон чітко розрізняє поняття “закон” як зовнішній припис та “істину”. Якщо перший регулює поведінку людей в суспільстві насильницькими заходами, то Істина виражається в високому моральному стані людини (у його розумінні християнина), котра в силу своєї досконалості не потребує регулятивної дії закону. “Істина” – стале й незмінне поняття, відносність та перехідність закону ж очевидна. Отже, Закон визначає зовнішні вчинки людей на тому ступені, коли люди ще не осягли Істину.

Підзаконний стан не робить людей вільними, бо закладене в його змісті рабське виконання вказівок не є свободою. Лише пізнання істини надає людині свободу у виборі своєї поведінки. Істина сприймається людством завдяки Закону, а не всупереч йому, відтак ці два поняття у творі митрополита Іларіона не суперечать одне одному. Ісус Христос прийшов у світ не для того, щоб порушити Закон, а навпаки, щоб виконати його. Митрополит використовує, очевидно, сформоване в суспільстві уявлення про єдине смислове значення термінів “правда” та “закон”307.

“Правдою” в Руській державі згідно корінного значення, називався кодекс Руська Правда, збірка постанов. “Правда” – це старе слово, що означає право суду, карати й милувати, суд і розправа. Але філософське й літературне призначення “Правди” – це істина без обману, справедливість, доброчинність. В юридичних критеріях цей сенс прийнятий як вихідне начало, в котрому юридичний момент є лише значним структурним елементом всього змісту. Іларіон в своєму творі один з перших теоретично започаткував політико-правову традицію, згідно якої “правда” сприймається й застосовується як юридичне поняття, що включає до свого змісту й моральну мотивацію. “Дати правду” – термін, що зустрічається в багатьох статтях Руської Правди. Це означає встановити істину по справі для справедливого й законного її вирішення.

Таким чином, у християнську епоху законодавство за допомогою писемності відділилось від народних звичаїв і постало над ними. Публічні і згодом деякі приватні правовідносини в Руській державі виходили з-під керівництва звичаю і почали регулюватись писаними кодексами. З іншого боку, візантійське право було певним чином пристосоване до права Руської держави. Ті норми, що трансформувались у звичаєве право, дожили до Х – ХІ ст. Саме вони виявились найбільш універсальними та життєздатними. Запровадження християнства було важливим зрушенням в східнослов’янському суспільстві, оскільки це означало еволюцію в правовій системі держави. Тепер вже конфлікт звичаю і законотворчості поширився і на особисті немайнові відносини громади, оскільки будь-який прояв старої ідеології був небезпечним.

Правосвідомість населення лишилась звичаєвою, оскільки споконвіку ґрунтувалась на звичаєвих філософських поняттях, сформованих ще в родовому суспільстві. Через прив’язаність населення до своїх звичаїв та консерватизм місцевих громад на Русі не відбулося кардинальних змін, як наприклад, в Німеччині, де римське цивільне право зовсім витіснило германське звичаєве право. Поновлене в 988 р. християнство перетворилось на панівну ідеологію лише в ХІV – ХV ст. Навіть наприкінці ХІІІ ст. київський митрополит Кирило в своїх правилах звертав увагу на заборону язичницьких поганських звичаїв308. Християнство привнесло з собою новий потужний джерельний пласт, на основі якого формувались нові, правові відносини. З запровадженням нової ідеології утверджуються нові морально-етичні цінності, відбувається розмежовування світського і духовного права.


Каталог: bitstream -> 123456789 -> 4772
123456789 -> 1. Коротко про симетрію…
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями Оцінка стану кишкової мікрофлори у дітей раннього віку, хворих на пневмонію на фоні залізодефіцитної анемії
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями зміни мікробіоценозу кишечника у дітей, хворих на гострий обструктивний бронхіт бронхіальну астму (проміжний)
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Урок з хімії у 9-му класі на тему: "Жири. Склад жирів, їх утворення. Жири в природі. Біологічна роль жирів"


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка