Л. А. Кушинська



Сторінка7/10
Дата конвертації16.03.2017
Розмір2.24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Р



ОЗДІЛ 5

РУСЬКА ПРАВДА” – КОДИФІКАЦІЯ НОРМ
ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА XI СТ.


5.1. Проблематика першого давньоруського кодексу.

Соціально-економічні та ідеологічні перетворення, що відбулись в слов’янському суспільстві, вимагали чіткої регуляції нових відносин та впорядкування численних уставів та уроків. З кодифікаційною діяльністю пов’язують ім’я Ярослава Мудрого. Цей князь вперше зібрав правові норми Руської держави в один письмовий документ, в якому відобразилось співвідношення племінного звичаєвого та державного права. Відтак найдавнішим писаним законом, що об’єднав звичаєві норми, санкціоновані державою, та прояви князівської правотворчості, була “Руська Правда”. Це було звичаєве право, реформоване християнською державою309.

Руська Правда (Короткої редакції) була розміщена в Новгородському літописі після звістки про перемогу над київським князем Святополком Ярослава Мудрого. Останній відпустив своїх воїнів “…И давши Правду и Устав, списав, тако рекшими: “по сей грамоте ходите, яко же списах вам, такоже держите”. Цей перший кодекс являє собою світський судебник. Він майже не стосувався церковної юрисдикції, оскільки вона регулювалась спеціальними церковними, а також князівськими установленнями. Крім того, Руська Правда є досить деритуалізованою не лише порівняно з варварськими правдами західних держав, але й порівняно з правовими процедурами, щойно укладених договорів з греками та болгарами, що рясніють багатослівними формулами-клятвами. Західні варварські правди, що з’явились на п’ять століть раніше руських, на слушну думку Н. С. Толкачової, “…були укладені на теренах римської правової культури, написані вульгарною латинською мовою”310. Їх лише з певною обережністю можна назвати кодексами, оскільки, по суті, це були письмові фіксації звичаєвих норм.

Відтак, першим письмовим результатом діяльності руських князів по систематизації права була Правда Короткої редакції (або Коротка Правда). В її складі ще І. Ф. Еверсом була виділена найдавніша частина, котра містила статті 1-18, відома в науці як Правда Ярослава, або Найдавніша Правда, і Правда Ярославовичів з додатковими статтями (з 19 по 41). Крім того, в неї входять дві самостійні постанови: Покон вірний (ст. 42), та Урок мостникам (ст. 43)311.

Руська Правда містить в собі норми різних галузей права, в першу чергу, карного й процесуального. Коротка редакція була відкрита В. М. Татищевим у 1738 р. і вперше видана Л. Шлецером. Поширену редакцію ввів у науковий обіг В. В. Крестинін, опублікувавши її у 1788 р. Скорочена редакція вперше була осмислена як особлива обробка Правди Н. В. Калачовим у 1846 р.

Перша збірка давньоруського права викликала неабиякий інтерес у науковому середовищі та була причиною багатьох дискусій. Головним предметом спору було джерело права, що покладено в основу пам’ятки, тобто, чиє право стало основою збірки – руське чи скандинавське? Н. М. Карамзін вважав короткий текст Правди в складі Новгородського літопису результатом псування давнішої пам’ятки, а в Поширеній редакції вбачав “від початку до кінця законодавство князя Ярослава, введене згідно давніх законів скандинавських”312. І. Ф. Еверс розглядав норми “Руської Правди” як місцеве, слов’янське право, що виросло на базі давнього звичаю, хоча й вбачав у тотожності руського й скандинавського права спільне джерело – право германське. Звертаючи головну увагу на Коротку редакцію, дослідник розглядав Правду Ярослава як найдавніший законодавчий пам’ятник, котрим лише можуть пишатись нові народи. Її постанови, на думку вченого, сягають глибокої давнини, про виникнення їх в інших державах можна робити лише слабкі припущення313.

В. О. Ключевський перший серед дослідників підняв питання про середовище, в якому виникла ця пам’ятка права. Історик звернув увагу на те, що в Руській Правді не передбачена дуже важлива риса давньоруського процесу – поле, або судовий поєдинок. Отже, на думку вченого, Правда є церковною пам’яткою, котра призначена для суду над церковними людьми за справами, що не входять до компетенції церкви314. Сучасний дослідник З. М. Черниловський навпаки, бачив у Руській Правді “вражаюче світський зміст”. Вчений протиставляв пам’ятку іншим слов’янським збірникам, болгарському “Закону судному людем”, постанови якого йшли від церковного права, та чеському Закону князя Бржетислава, що складається з церковних постанов, перетворених на державний закон315.

Л. Гьотц розглядав Найдавнішу Правду як запис східнослов’янського звичаєвого права доварязького часу. Деякі норми першої Давнішньої редакції, такі, як процедури встановлення винних у викраденні майна та в бійці (свод), вира, штраф за вбивство на користь державної влади дослідник вважав запозиченими з германських законів, зокрема з Салічної Правди. Але очевидні розбіжності, що існували між нормами давньоруського й германського варварського права спонукали його в останньому ІV томі свого дослідження говорити лише про тотожність цих норм316.

Вперше повне видання Правди за всіма виявленими списками було здійснене відомим радянським вченим С.В.Юшковим в 1935 р, котрий поділив списки на 5 редакцій в залежності від змісту та обсягу, а також від включення в текст додаткового матеріалу317. Б. Д. Греков у своїх дослідженнях першочергову увагу приділяв Руській Правді як джерелу для характеристики суспільного устрою, характеру верві, організації вотчинного господарства. Вчений є засновником історіографічного напрямку, що відносить ранні норми Правди до періоду, котрий передує утвердженню феодального способу виробництва на Русі318.

Умови, час, місце виникнення окремих обробок Руської Правди було обгрунтовано М. Н. Тихомировим, що побудував своє дослідження на вивченні термінології відповідних текстів і на вивченні складу рукописів, що їх включали319. О. О. Зимін доводив, що в Руській Правді відбилось місцеве, слов’янське в своїй основі, право, яке еволюціонувало разом з розвитком державності. Він вважав одним з головних джерел Правди Ярославичів Поширеної редакції та пізнішої частини Давньої Правди устав, що був прийнятий в останні роки княжіння Ярослава його синами, котрий до нас не дійшов. Всю Поширену редакцію вчений розглядає як кодифікацію давньоруських законів, що проводив Володимир Мономах. На думку О. О. Зиміна, загальноруського значення кодекс набув лише в ХІІІ – ХV ст., тобто, під час певної єдності руських земель320.

Л. В. Черепнін вбачав у Давній Правді результат існування в Новгороді двох політичних сил. Новгородцям гарантувалась охорона від утисків з боку князівських дружинників і варязьких найманців, а князівській дружині забезпечувались умови для захисту від виступів проти них новгородців. На думку вченого, Давня Правда з’явилась внаслідок подій 1015–1016 рр., і має характер договору між вищезазначеними соціально-політичними силами. Він пов’язує виникнення давньоруських кодексів з “Законом Руським” Х ст., “Уставом Земленим” кінця Х ст. та іншими пам’ятками права, що згадуються в джерелах. Складання обох редакції йшло паралельно в Києві та в Новгороді й завершилося створенням у Новгороді тексту Короткої редакції 1136 р. та Поширеної 1209 р., що не збереглись321.

На наш погляд, не варто перебільшувати міру впливу на укладачів Руської Правди правового досвіду сусідніх народів. На час укладання цього юридичного збірника давньоруське суспільство випереджало в своєму соціально-економічному і політичному розвитку германські і скандинавські племена. Давньоруське право виникало на слов’янському ґрунті, а законодавство виросло з норм звичаєвого права. Вироблені східними слов’янами місцеві загальнодержавні закони і норми правового звичаю були враховані і в Руській Правді, оскільки закріпились у повсякденному житті. Державна влада здійснила закономірний крок – зафіксувала їх у спеціальному кодексі.

Цікаве спостереження робить В. Я. Петрухін  Звертаючи увагу на давньоруську, а не старослов’янську (церковнослов’янську) мову пам’ятки, вчений зазначає, що Руська Правда складалась без участі кліриків. Саме цим дослідник пояснює тривале існування звичаїв кровної помсти, що суперечили церковному вченню про життя як дар Божий322. Звичайно, мав місце факт взаємопроникнення культур, в тому числі і правової культури, адже Русь жила в оточенні інших держав і вступала з ними в стосунки. Але воно не має нічого спільного з запозиченням норм чужого права. Законодавець враховує лише ті відносини, котрі склались в державі, оскільки саме вони повинні бути певним чином врегульовані. Таким чином, схожі норми права можуть пояснюватись лише подібністю суспільних відносин.

Серед дослідників також немає єдності у поглядах відносно того, яке місце займає правовий звичай у першій давньоруській пам’ятці. На думку В. Л. Яніна звичаєве право було головним джерелом Руської Правди323. С. В. Юшков вважає, що Руську Правду не можна розуміти як збірку звичаєвого права, оскільки це зведення законів, і до того ж законів, встановлених феодальною владою. Статті Руської Правди є, таким чином, новими нормами, а не констатацією встановлених звичаїв324. А. Яковлів називає Руську Правду збіркою норм звичаєвого права та князівських уставів, складеною в ХІ – ХІІ ст.325 М.Чубатий під Руською Правдою розумів ряд збірників, що постали в ХІ – ХІІ ст. на основі зобов’язуючого звичаєвого права, княжих уставів та уроків і реципованого чужого права326. Р. Л. Хачатуров вважає, що найдавнішим джерелом Руської Правди було звичаєве право, і тим самим корені цієї збірки сягають далекого минулого327. П. П. Толочко, доводить що в Правді Ярослава найкраще збереглися деякі норми звичаєвого права328.

Отже, дотримуючись різних поглядів, дослідники не відкидають важливості правового звичаю як джерела першого руського кодексу. Окремі з них навіть вважали Руську Правду кодифікацією звичаєвого права. Саме поняття «кодифікація» означає воно систематизацію законів держави за окремими галузями права, зазвичай з переглядом того, що є й відміною застарілого законодавства. З цієї точки зору Руську Правду можна вважати кодифікацією звичаєвих норм, але не збіркою звичаєвого права. Адже документ був складений на тому етапі розвитку держави, коли правовий звичай не міг регулювати всі відносини, що в ній склались. Варто пам’ятати, що давньоруське суспільство приблизно три століття існувало без писаного законодавства, керуючись звичаєвими нормами і поява письмового кодексу свідчила про якісні зміни в загальній системі правовідносин.

Руська Правда також не була “законом” у строгому значенні цього слова, оскільки термін “закон” мав значення швидше моральне (особливо в галузі церковної юрисдикції), ніж вузькополітичне. Означаючи певний ліміт, слово “закон” одночасно мало означати міру обов’язкової та законослухняної поведінки. Таке розуміння цього терміну узгоджувалось з державним суспільним побутом, заснованим на традиції та звичаєвому праві. В правосвідомості існувала опозиція понять “правда” та “закон”, оскільки справедливість споконвічно уособлювалась як “правда”329. Протистояння “правда – кривда” було одним з головних у слов’янській язичницькій міфології, а також часто зустрічалось в слов’янських передправових та правових текстах. У русько-візантійському договорі 911 р. в статті про збіглого челядина говориться: “…Да ищуть обретаемое да поимуть е. Аще ли кто искушеньа сего не дасть, створити местникъ, да погубить правду свою”330. Тобто, підозрюваний “погубить правду”, якщо не погодиться на обшук. В 56 статті Поширеної редакції, де йдеться про збіглого закупа, рекомендується “дати йому правду”, якщо він втік, будучи не в силах терпіти приниження від господаря331. В самій назві першого руського кодексу слово “правда” зазначено в архаїчному передправовому значенні. З часом опозиція термінів “правда” й “закон” поступилась їх взаємному узгодженню, оскільки уособленням справедливості почав сприйматись закон, прийнятий верховною урядовою владою. Поширення дії закону, як норми обов’язкової поведінки людей під страхом владного примусу, пов’язане зі зміцненням верховної державної влади, уособленої князем.

Відтак соціально-економічні та ідеологічні перетворення, що відбулись в слов’янському суспільстві в Х – ХІІ вимагали чіткої фіксації нових відносин і упорядкування численних уставів та уроків, зазначених в літописах. Пройшовши період антських та склавинських племінних союзів, потім слов’янських племінних об’єднань-княжінь, звичаї, що були головною формою суспільної регуляції перед державних утворень перетворились на звичаєве право Руської держави. Тривалий процес кодифікації можна пояснити лише відсутністю нагальної потреби в ній, що є однією з особливостей вітчизняної історії державотворення і право творення. На момент існування Русі як держави тут діяла чітка система звичаєвого права. Уникаючи помітних чужоземних впливів, ці звичаї відтворювали місцеве право розуміння осілого слов’янського населення.

5.2. Відображення системи злочинів
та покарань в “Руській Правді”

Говорячи про злочини та покарання, передбачені в Руській Правді, необхідно звернути увагу на те що кодифікація руського права відбувалась в умовах стрімкої феодалізації східнослов’янського суспільства. Саме майнові правовідносини були головною причиною кодифікації, адже інші можна було регулювати за допомогою звичаєвого права. У ранніх судебниках важливе місце займають норми кримінального права. Їм і присвячена велика група статей Руської Правди. Поняття “злочин” розкривається в науці по-різному. Марк Косвен, наприклад, наголошував, що злочин це й загальна ідея зла або дурного вчинку й порушення права, котре виражене в законі чи в моралі, або ж порушення Божого закону – гріх. Це й суспільно-шкідливе діяння, порушення інтересів суспільства, прояв злочинної волі тощо332.

Руська Правда містить норми, що зачіпають суб’єктивний бік злочину. На наявність злої волі вказував М. Ф. Володимирський-Буданов, зазначаючи, що у слов’ян порівняно рано злочин оцінювався за цим критерієм. Дійсно, виходячи зі статей Руської Правди, можна помітити, що в кожному окремому випадку вимагається усвідомлення неправильності дії333. Наприклад, розрізняється вбивство огнищанина “в обиду” (ст. 19 Короткої Правди) і вбивство огнищанина “в розбії” (ст. 20 Короткої Правди), вбивство вільної людини “в сваде или пиру явлено” (ст. 6 Поширеної редакції) і вбивство “на разбои без всякая свады” (ст. 7 Поширеної Правди).

Про те, що Руська Правда відрізняла умисний злочин від ненавмисного свідчить 84 стаття Поширеної редакції, що передбачала великий штраф за свідоме знищення майна: “А кто пакощам конь порежеть или скотину, продажа 12 гривень, а пагубу господину урок платити”, тобто, злочинець повинен заплатити 12 гривень штрафу та урочну ціну господарю за заподіяну шкоду. Про свідоме діяння говорить і стаття 12 Короткої редакції, накладаючи штраф на того, хто поїде на чужому коні, не спитавши про це хазяїна: “Аще кто поедеть на чужем коне, не прошав его, то положити 3 гривне”334. В цій статті, крім іншого, відбився не стільки факт крадіжки коня, скільки факт незаконного користування чужим майном. Можливо, вона була спрямована на розмежування приватної та спільної власності певного роду чи громади, члени якої керувались старими уявленнями про спільне володіння.

У науковій літературі побутує думка, що Руська Правда не знала межі між цивільним та кримінальним правом. Так вважав, зокрема, М.С.Грушевський, зазначаючи: «і в тім, і в другім воно знало однаково «обіду» (шкоду, кривду) – термін Правди, що заступає сучасне «переступ, кари гідний вчинок» і «шкоду», без різниці, чи се буде справа карна, чи цивільна шкода по теперішньому»335. На думку Д.Кайзера, на Русі взагалі не було карного права, а різноманітні порушення, що стосувались особистості або майна, розглядались як цивільні і не тягли за собою покарання, а лише відшкодування шкоди336. Проте, не можна погодитись з цим, категоричним, на нашу думку, твердженням вченого, оскільки названі галузі права об’єктивно не можна змішувати. Відомо, що в цивільному та кримінальному праві передбачена різна форма відповідальності. Цивільному праву притаманно відшкодування шкоди, кримінальному – покарання. Але особливістю давньоруського права саме й було домінування майнових покарань, що й наштовхнуло вчених на думку про відсутність карного права, хоча карні норми ми зустрічаємо ще в Уставі князя Володимира, укладеному в Х ст.

Б. М. Бабій вважає, що ранньофеодальне право не відрізняє чітко кримінальне правопорушення від правопорушення цивільного. Вчений як приклад наводить ст. 15 Короткої редакції, де говориться про несплату боргу, що визнається злочином і тягне за собою покарання в вигляді штрафу337. Звичайно, можна погодитись, що в давньоруському праві не було чіткої градації між цивільним та кримінальним правом, якщо тільки співставляти його з сучасним правом. Але в даному випадку законодавець просто призначив майнове покарання, яке можна тлумачити як відшкодуванням збитків.

Чим був злочин в Руській державі? Відомо, що з доісторичних часів будь-яке порушення встановленого порядку вважалось “обідою” тобто, злочином. М. Косвен зазначав, що злочин в первісному суспільстві являв собою саме шкоду, нанесену даній групі, причому, цілком незалежно від форми, роду, змісту й матеріального характеру чужого вчинку338. За умов, коли слов’янське суспільство існувало в формі племен або племінних союзів такі випадки були нечисленними. По-перше, будь-яке посягання на особу чи її майно вважалось “обідою” для всього роду. По-друге, злочин в добу звичаю фактично неможливо було приховати. По-третє, з огляду на вищесказане, в додержавному суспільстві встановлений порядок, звичай та їх непохитність були головною умовою виживання родів та осіб як складових цих родів. Ситуація змінюється, коли слов’янське суспільство почало існувати в формі держави.

В Руській Правді злочини також називались “обідою”. На момент написання пам’ятки кількість злочинів збільшилась в наслідок стрімкого темпу розшарування суспільства, захоплення феодалами “вервних племенщин”, виділення малої сім’ї, як головної одиниці суспільства. Все це вело до збільшення осіб, що втратили свій соціальний статус – ізгоїв, та ізвергів. За умов феодальної замкнутості суспільних станів ці особи в більшості випадків змушені були шукати притулку в лісах, ставати розбійниками.

Особливістю системи покарань в Руській Правді є наявність двох форм відповідальності, що діють паралельно, тобто, покарання часто супроводжується майновим стягненням. Так, за один з видів вбивства передбачались вира й головництво, де вира виступала в якості покарання, а головництво – як відшкодування шкоди сім’ї забитого. М. Ф. Владимирський-Буданов звертає увагу на те, що злочини, які караються “Руською Правдою”, є так звані приватні злочини проти особистих та майнових прав приватних осіб. Вчений зазначає, що оцінка злочинного дійства не здійснюється лише з точки зору особи потерпілого, адже штраф “за обиду” сплачується на користь держави339. Марк Косвен, говорячи про покарання, звертав увагу на риси релігійно-метафізичного спокутування, своєрідну відплату спочатку з боку самого потерпілого, потім діючої державної влади, що вступилась за нього, паралельно діючи від свого імені. Нарешті, покарання наділяється ідеєю виправлення самого злочинця та попередження всіх потенційних340.

Майнові покарання, що переважають в “Руській Правді” відповідають вищеназваній концепції. Підставою для кримінального тарифу служить винагорода за вбивство дорослого здорового чоловіка. Адже саме він з доісторичних часів вважався головною виробничою одиницею й повноцінним воїном. Цей тариф дає термінологію багатьом давнім письмовим пам’яткам права. Визначенням категорії “людина” у слов’ян є вираз “глава”, що в різних формах складає визначення „ціни” людини. Звідси й терміни “за голову”, “головництво”, “видать князю головою”, відомі з Руської Правди. Наприклад, в ст. 1 Короткої редакції, де мова йде про вбивство, говориться, що коли не буде кому мстити, то “40 гривен за голову”. Перша стаття Поширеної Правди вимагає “положити за голову 80 гривен, аче будеть княжь моужь”. первісним значенням слова “головник” був саме вбивця. Це видно зі статей 3, 4, 5 Поширеної редакції: “…зане же головника, то им платити”, тобто якщо неможна визначити вбивцю, то платити громаді341.

Статті Руської Правди свідчать про різницю правового статусу різних суспільних верств населення: “Аже убьют огнищанина у клети… то убьют огнищанина как пса. А в княжи тивуне 80 гривен… А в сельском старосте княжем или в ротаинем 12 гривен… А в смерде и в холопе 5 гривен”342. Але перед відповідальністю всі рівні. В Правді немає статей, які б встановлювали відповідальність в залежності від соціального статусу правопорушника. Становий елемент проявляється у визначенні суб’єкту злочину. Так, злочинцем могла бути лише особа, якій властива свободна воля та свідомість. Злочин, скоєний холопом не вважався за такий і не тягнув за собою кримінальної відповідальності: “Аже будуть холопи татье, суд княжь. Аже будуть холопы татие любо княжи, любо боярстии, любо чернечь, их же князь продажею не казнить, зане суть не свободны, то двоиче платить ко истцю за обиду”343. Отже, відповідачем є хазяїн холопа, котрий або викуповував останнього, або видавав його потерпілому. Виняток становить удар, нанесений холопом вільній людині, за що остання згідно Правді Ярослава могла вбити кривдника. Але сини Ярослава “встановили на куни”, тобто ввели грошовий викуп з правом схопити холопа і бити його, але не вбивати.

В окремих випадках правосуб’єктність надавалась і залежним категоріям населення. Це стосувалось, наприклад, свідчення в суді. В 66 ст. Поширеної редакції говориться, що можна посилатись на свідчення боярського тивуна, якщо відсутні вільні свідки. Ця ж стаття говорить, що в малому позові можна посилатись і на закупа: “…а в мале тяже по нужи възложити на закупа”344. Стаття 85 Поширеної редакції говорить, що позивач може представити свідчення раба, якщо останній був свідком, але від свого власного імені: “…Будеть ли послух холоп, то холопу на правду не вылазити, но оже хощеть истець, или иметь и, а река таке: “По сего речи емлю тя но яз емлю тя, а не холоп”345. 38 стаття Поширеної редакції зазначає можливість послатися на свідчення холопа, якого викрали: “аще кто познаеть челядин свои украден… то оному вести и по кунам до 3-го свода; пояти же челядин в челядина место, а одному дати лице, ать идеть до конечного свода, а то есть не скот, не лзе рчи: [не веде] у кого есмь купил, но по языку ити до конця…”346.

Руська Правда містила статті, що охороняли права різних станів населення. Відомо, що зовсім безправними були раби і холопи. Інші ж незалежні й напівзалежні категорії населення мали певні права, котрі були зафіксовані й охоронялись Руською Правдою. В Короткій редакції про це мова не йдеться. По-перше, вона була хронологічно ближча до часів, коли незалежні люди (не раби) мали природжені права. Це було звичайним явищем і не було потреби про це говорити чи певним чином фіксувати. По-друге, хоча в часи Короткої редакції вже вимальовувались відносини залежності, здебільшого вони базувались на договорі, скріпленому присягою.

До ХІ ст. відносяться сліди приватного феодального землеволодіння, а значить траплялись випадки сваволі по відношенню до членів громади та напівзалежних верств населення. В цей час тривало майнове розшарування в громаді , що спричиняло перетворення землевласників на княжих васалів, а членів громади – на феодальнозалежне сільське населення. Статті Руської Правди засвідчують, які саме випадки взаємовідносин переважали в сосунках господарів та слуг наприкінці ХІ ст. Стаття 56 Поширеної редакції говорить про випадки втечі закупів від господарів, і зауважує, що не завжди втеча є правопорушенням: “Аже закуп бежит от господы, то обель; идеть ли искать кун, а явлено ходить, или ко князю или к судиям бежить обиды деля своего господина, то про не роботять его, но дати ему правду”347. Ця стаття свідчить про високий рівень правової культури, адже вона передбачає встановлення справедливості у відносинах між господарем та закупом. Крім того, в цій статті можна побачити звичаєву норму, згідно якої скривджена сторона шукала захисту в племінного вождя, згодом, князя, з проханням “дати правду”. Очевидно, цей звичай мав вплив на правосвідомість пересіченої людини, а тим більше, закупа, котрий був особисто вільним.

Крім 56 статті про права вільних людей говорять статті 57, 58, 59, 60, 61, 62. Їхній зміст свідчить про ту впевненість, яку відчувала руська знать за умов стрімкої феодалізації. Все частіше феодал відчував себе повним господарем лише економічно залежної людини, включаючи і її майно. Але на заваді стояв закон. Наприклад, стаття 61 говорить, що коли господар продасть наймита як свого повного холопа, це звільняє останнього від всіх боргів, крім того, господар платить ще 12 гривень продажі за образу. Про те, що господар не може розпоряджатись наймитом як майном говорить стаття 60, де зазначено, що один господар не може віддати наймита якомусь іншому за певну плату (іншими словами, продати). Така угода вважається недійсною. Крім того, продавець платить 3 гривні продажі “за обиду”. Статус холопа визначає 110 стаття Поширеної редакції. Крім всього іншого, це положення зазначає які люди не є холопами. Цю думку підтверджує стаття 111 Поширеної редакції, котра захищає права тимчасового працівника, зазначаючи, що він не є холопом, і не може стати таким ні за прокорм, ні за придане.

Цікавою є 62 ст. де говориться про тілесне покарання господарем закупа. Якщо господар б’є закупа “за діло”, на це він має право, але якщо він б’є його будучи п’яний чи сам не знаючи за що, то повинен сплатити штраф “за обіду” закупа як за вільну людину. Отже, цей пункт ще раз підтверджує правовий статус закупа як особисто вільної людини, що залежна лише економічно.

Право захищало особу князя та інших урядовців держави від безчестя, зневажливого слова і жесту. Коли в 1096 р. Святополк та Володимир, намагаючись припинити братовбивчу війну, послали до Олега послів зі словами: “…Поиди Киеву, да порядъ положимъ о Русьтъй земли пред епископы… и пред мужи отецъ наших и пред людми градъскыми да быхом оборонили Русьскую землю от поганыхъ”, останній горделиво відповів, що “Нъсть мене лъпо судити епископу, ли игуменом, ли смердом.” И не всхотъ ити к братома своима…”348. Тут видно, що запропонована братами процедура вирішення спору мала суто звичаєвий характер, що свідчить про його наявність в правосвідомості князів, але водночас наявним є і його заперечення, усвідомлення Олегом своєї князівської винятковості, завдяки якій він не побажав іти на компроміс.

“Руська Правда” не визначає вік кримінальної відповідальності, як і інші, аналогічні пам’ятки законодавства аж до ХVІІ ст., крім судебника Казимира. Очевидно, на Русі діяла звичаєва норма згідно якої особа, що мала достатньо сили на скоєння злочину, повинна була за нього відповідати. Звичаєвим є також пом’якшення покарання для особи, яку суд визнає неосудною, оскільки існувала давня вимога наявності злої волі, усвідомленого бажання скоїти зло.

Найтяжчим злочином проти особи було вбивство. Про нього мова йде в десяти статтях Короткої редакції (ст. 1, 19-27) та в ряді статей Поширеної Правди (ст. 1-8, 11-18), де говориться про різні види вбивства. При визначенні покарань законодавець керувався старими звичаєвими нормами. Говорячи про цей злочин, Руська Правда не робить поправок на наявність умислу. Так, ст. 30 Поширеної редакції зазначає, що коли хтось вдарить людину і при цьому наступить смерть, винуватець платить виру, тобто, підлягає такому ж покаранню, як за умисне вбивство, хоча й не бажав такого наслідку. Законодавець враховував певні слов’янські звичаї, зокрема звичай кровної помсти за вбивство та деякі інші тяжкі злочини. Відтак уряд Руської держави санкціонував альтернативну систему покарань. Звичай кровної помсти був закріплений як перша стаття Руської Правди, причому в обох перших редакціях, що свідчить про поширення цього явища в тогочасному суспільстві. Різниця між ними полягала в тому, що 1 стаття Короткої редакції встановлювала рівне для всіх покарання за вбивство будь-якої вільної людини, а перша стаття Поширеної редакції встановлювала вже різне покарання в залежності від суспільного становища небіжчика (від 40 до 80 гривень).

При встановленні покарання за тяжкі злочини адміністрація спиралась на давній звичай кругової поруки. Відповідальність падала на ту громаду, на території якої був знайдений вбитий. При встановленні особи обвинуваченого, громада мала платити дику (повальну) виру, якщо злочинець сам раніше входив у кругову поруку (ст. 3 Поширеної редакції). Пом’якшення покарання передбачала 4 стаття Поширеної редакції, яка дозволяла відстрочку у сплаті вири, якщо вбивця не знайдений. У випадку, коли труп вбитої людини ніхто не впізнає, громада взагалі звільнялась від сплати.

Поширена редакція містить положення, що свідчать про еволюцію правовідносин Руської держави. Зокрема 7 стаття звільняє громаду від відповідальності за особливо небезпечного злочинця, говорячи, що за розбійника община не платить, але повинна видати його князю головою. Так було враховано і звичаєве право розуміння, і нові тенденції суспільного життя, адже порушники місцевого укладу, котрих громада не бажала тримати на своїй території, виганялись за її межі. В даному ж випадку їх видавали князю. Стаття 2 Поширеної редакції відмінила кровну помсту,що було реакцією на зміни, котрі сталися в результаті посилення великокнязівської влади в роки правління Ізяслава Мстиславовича (1151–1154 рр.) та Ростислава Мстиславовича (1159–1167 рр.).

Стаття 18 Поширеної Правди говорить про вбивство, за якого немає прямих доказів вини певної особи. Обвинувачений в цьому випадку може відвести підозру, представивши 7 послухів. Радянська історіографія розцінювала цю статтю як спосіб доведення вини, оскільки, навряд чи могли б знайтись 7 вільних свідків349. Але послухи не були прямими свідками, вони лише підтверджували добру волю обвинуваченого. Тут можна побачити звичаєву норму кругової поруки членів громади. За цього звичаю, якщо одна незацікавлена особа була свідком, питання вірити їй чи ні вирішувалось спільно. Відтак, обвинувачений мав представити 7 вільних осіб, які б засвідчили його добру волю, тобто, поручились за нього. В умовах общинного життя поручитись могли лише за дійсно добросовісну людину, адже тримати злочинця на території громади було небезпечним для решти мешканців. Пом’якшення робилось для іноземців, котрі повинні були представити двох свідків.

“Руська Правда” передбачала відповідальність і за нанесення тілесних ушкоджень: ран, побоїв. Найвищий штраф накладався за позбавлення руки – 40 гривень. Це зрозуміло, бо однорука людина в умовах, коли вся робота виконувалась власноруч, вважалась тяжким інвалідом. Статті 3 та 4 Короткої редакції, говорячи про побої, розрізняють їх в залежності від предмету, яким наносився удар: “Аще ли кто ударить батогом, любо жердью, любо пястью или рогом или тылеснию, то 12 гривне, аще сего не постигнуть, то платити ему, то ту конец”350.

Поширена редакція передбачала покарання за образу дією. В 24 статті говориться “Аще ли вынет мечь а не утнеть, то гривна кун”351. В Короткій редакції цьому злочину відповідала стаття 9. Великою образою вважалось також штовхання людини: “Аще ли ринеть мужь мужа любо от себе, любо к себе, 3 гривне, а видока два выведеть, или будеть варяг или колбяг, то на роту”352. Стаття 29 Поширеної редакції передбачала 3 гривні продажі побитому мужу. Але якщо свідки доведуть, що саме він зачинив бійку, то ніякої плати не передбачається: “… аще и кровав придеть, или будеть сам почал, а вылезуть, то ему за платежь, оже и били”353.

Майнові відносини в “Руській Правді” займають більше статей, ніж злочини проти особи. Власність, як певна юридична категорія, право власності та його зміст, право володіння не одержали спеціальних узагальнюючих термінів у жодній з редакцій Руської правди. В давньоруському праві не було навіть загального терміну для визначення права власності, оскільки зміст цього права залежав від того, хто був суб’єктом і що виступало в якості об’єкту цього права. Однак, “Руська Правда” відрізняла право власності від права володіння. Так, стаття 13 Кроткої редакції передбачає порядок повернення власникові речі, яка знаходилась у незаконному володінні іншої особи: “ще поиметь кто чужъ конь, любо оружие, любо порт, а познаеть в своем миру, то взяти ему свое, а 3 гривне за обиду”354. Тобто, якщо хтось вкраде чужу річ, а хазяїн її впізнає, то забирає свою річ, злодій же платить 3 гривні штрафу. Подібною є стаття 44 Поширеної редакції, котра говорить не лише про повернення речі власнику, а й про виплату компенсац за її неправомірне користування: “…оже будеть лице, ище поиметь, а за лето возьметь по полугривне”355. Стаття 4 Короткої редакції визначає порядок доведення законності володіння. Власник речі не мав права просто відібрати річ, але був вправі вимагати доказів того, що ця річ є власністю відповідача356.

Закономірним наслідком встановлення права власності було юридичне закріплення спадкового права. В додержавні часи діяла звичаєва норма, згідно якої власність померлого переходила його родичам і всі питання з цього приводу вирішувались на племінному сході. Згадки про спадщину містились ще в русько-візантійських договорах. Договір 911 вже розрізняв успадкування за законом (тобто, звичаєвим правом русів) і за заповітом. Ця різниця закріпилась і в статтях “Руської Правди”. Стаття 100 Поширеної редакції закріплювала повну передачу батьківського двору, без поділу, до молодшого сина357. За договором Русі з Візантією 911 р. при відсутності синів спадкоємцями могли бути брати померлого. Отже, земля переходила лише чоловікам. Жінки не могли бути спадкоємицями землі. Тут діяла звичаєва норма, адже після того як жінка брала шлюб земельний наділ, закріплений за нею, перейшов би до роду чоловіка.

Руська держава у ХІ ст. знаходилась на тій ступені розвитку феодальних відносин, за яких земля не повинна була дрібнитись на окремі наділи. Можливо, з того часу й пішов поділ на рухоме та нерухоме майно, що означало не лише неможливість його рухати, а й неможливість винесення за межі роду. Молодший син також брав у спадщину батьківську землю, але неподільно. Ще з доби патріархату чоловік вважався початківцем роду, отже земля не повинна була відчужуватись. Жінка вважалась і продовжувачем роду, і виробничою одиницею. Як повідомляють літописи, при одруженні чоловік повинен був внести за неї певний викуп, оскільки він позбавляв рід нареченої робочих рук. Жінка ж, переходячи до роду чоловіка, брала з собою певний посаг. Здебільшого це були знаряддя праці та прикраси. Правда, літописи зазначають, що деякі племена просто умикали собі жінок. Це можна пояснити тим, що оскільки рід нареченої був зацікавлений стягти з чоловіка якмога більший магар (викуп), то рід нареченого був ще більш зацікавлений отримати робочі руки безкоштовно. Це й спричиняло викрадення. Можна лише додати, що племена з чіткою звичаєвою системою були більше розвинені в соціальному плані, ніж ті, де звичай міг порушуватись.

Отже, в Київській Русі, як і в давні звичаєві часи, жінка переходила до роду чоловіка приносячи з собою певний посяг, який різнився в залежності від соціального статусу нареченої. Але існували й винятки, що отримали назву права-привілеї. Якщо бояри чи дружинники не мали синів, їх земля могла перейти дочкам: “Аже о боярах любо из дружине, то за князя задниця не идеть, но оже не будеть сынов, а дчери возьмуть” (ст. 91 Поширеної Правди)358. Пізніше положення цієї статті були перенесені на біле духовенство, ремісників, вільних общинників. Таким чином права-привілеї були прямою протилежністю давнім звичаєвим нормам. Незважаючи на те, що “Руська Правда” була цілком світською збіркою права, тут не було норм, які б охороняли сім’ю та мораль. Ці інститути, що споконвічно регулювались звичаєм, взяло під опіку церковне законодавство. Всередині громади звичай довго лишався регулятором особистих немайнових відносин.

В “Руській Правді” знаходимо статті, що свідчать про високий рівень зобов’язуючого права і як його різновиду, договірного права. В радянській історіографії побутувала думка, згідно якої розвиток зобов’язуючого права є переконливим свідоцтвом панування приватної власності. При цьому слід пам’ятати, що в додержавні часи договори, скріплені присягою мали велику зобов’язуючу силу. Варто пам’ятати, що договір, домовленість, з яких витікали певні зобов’язання, мають звичаєві корені. Саме ці інститути, пройшовши через століття майже без змін, і були закріплені в “Руській Правді”. Пам’ятка навіть не згадує про письмову форму укладання договорів, що дає підстави вважати усну форму їх укладання головною.

Про договори купівлі-продажу говорять ще русько-візантійські договори. В “Руській Правді” такі договори регламентуються статтею 16 Короткої редакції і статтею 38 Поширеної редакції. Тут визначений порядок купівлі-продажу челядина, а також порядок встановлення добросовісності придбання речей. Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалась недійсною. Річ переходила до її законного власника, а покупець пред’являв позов до продавця про відшкодування шкоди: “Аще кто челядин пояти охощеть, познав свои то к оному вести, у кого то будеть купил, а тои ся ведеть ко другому, даже доидеть до третьего, то рци третьему: вади ты мне свои челядин, а ты своего скота ищи при видоице”359. Певні особливості мала угода продажу себе в рабство. В цьому випадку договір обов’язково укладався перед послухами (свідками), що засвідчували добру волю продавця.

Публічно, в присутності послухів укладався і договір займу. Якщо сума займу не перевищувала 3-х гривень, то для отримання боргу кредитору достатньо було принести присягу: “Послухов ли не будеть, а будеть кун 3 гривны, то ити ему про свое куны роте, будеть ли боле кун, то речи ему тако: промиловался еси, оже не ставил послухов” (ст. 52 Поширеної Правди)360.

“Руська Правда” складалась в період, коли кристалізувались міжнародні приватні відносини та основи морського права. Цей період ще називають другим етапом розвитку міжнародного приватного права і в перший руський кодекс ввійшли статті, що стосувались торгівельного обігу. В “Правді” є спеціальні статті про договори позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгівельного обороту. В основі цієї угоди лежав звичаєвий механізм – вона базувалась виключно на довірі і не вимагала присутності послухів, хоча мова йшла про значну суму. У випадку спору питання вирішувалось як і в звичаєві часи присягою кредитора: “Аже кто купець вдасть куны в куплю или в гостьбу, то купцю пред послухи кун не имати, послуси еме не надобе, но ити ему самому на роте, аже ся почнеть запирати” (ст. 48 Поширеної редакції)361.

Принципово новим в “Руській Правді” є процедура вирішення справ по банкрутству. У статті 54 Поширеної редакції говориться, що коли банкрутство настало без вини купця, внаслідок стихійного лиха, аварії, пожежі чи пограбування, купець отримував відстрочку у виплаті боргу. Якщо ж купець пропив або програв чужий товар, то кредитори на свій розсуд могли або чекати повернення боргу, або продати банкрута в рабство. При самому ж недобросовісному банкрутстві, коли неплатоспроможний боржник, позбавлений кредиту своїходносельців, брав позику у гостя, і не повертав її, такий банкрут продавався в рабство (стаття 54 Поширеної редакції)362. Звичаєве право не знало поняття “банкрут”, оскільки в добу панування звичаю приватні особи не здійснювали торгівельні операції значних масштабів з великим грошовим оборотом. Торгували купці та гості, але русько-візантійські угоди дуже чітко регламентували розміри їхнього товарообігу.

Поступка на користь давнього звичаю помітна в розшукових процедурах. Перш за все це стосується консервативного елементу громади та громадських органів самоуправління. Так, звичаєвий елемент наявний в процедурі розшуку злочинця, повернення викраденої речі, доведення правоти. Князівський уряд, втручаючись в справи громади, дбав насамперед про свої інтереси. Йому невигідно було при розслідуванні справ утримувати великий та розгалужений апарат урядовців.

Хоча стаття 42 Короткої редакції363 та 9-10 Поширеної редакції364 говорять про плату вирнику, цей урядовець лише отримував відомості про розслідування справи від громади. Саме ж розслідування проводилось, як і за звичаєвих часів, зацікавленою стороною (позивачем). “Руська Правда” встановлює детальну процедуру розшуку злочинця. Це заклич, свод, гоніння сліду. Сутність заклича визначена в ст. 32 та 34 Поширеної редакції. Про нього не повідомляє Коротка редакція, очевидно в той час просто не було потреби його письмово фіксувати, настільки він був звичайним явищем. Це був дієвий спосіб розшукання злодія, або ж особи, що незаконно володіє річчю. В статті 34 говориться: “Аче кто погубить, или оружье, или порт, а заповесть на торгу, а после познаеть в своем городе, свое ему лицемь взяти, а за обиду платити ему 3 гривны” (Поширена Правда)365. Тобто, якщо в когось пропаде кінь, зброя чи одяг, потерпілий оголошує про це на торгу. Якщо за три дні після закличу річ знаходилась у будь-кого, то останній вважався відповідачем. Відповідач зобов’язаний був повернути річ й сплатити штраф.

Ця процедура мала давнє коріння. Вона з’явилась тоді, коли слов’янське суспільство існувало в складі племен або племінних союзів. В ці часи всі особи, що входили до певної спільності, були пов’язані між собою або круговою порукою, або взаємозалежністю. Громаді невигідно було тримати в себе злодія, і кожен мешканець розумів, якщо він недбало поставиться до закличу, злодій буде на свободі, і наступною жертвою може стати він. Тому заклич не лишався без уваги, а одноплемінники уважніше придивлялись один до одного, беручи таким чином, опосередковану участь у розшуку злодія.

Свод становив собою процедуру розшуку особи, що незаконно присвоїла собі чужу річ. У Короткій редакції про свод говорить 14 стаття: “…аще познаеть кто, не емлеть его, то не рци ему мое, но рци ему тако: поиди на свод, где если взял, или не поидеть, то проручника за пять днии”366. Свод, таким чином застосовувався в тому випадку, коли річ знаходилась до закличу, або ж вона була знайдена в чужому місті чи миру, а лице (особа), у якої знайшли чи бачили цю річ заперечувала недобросовісність володіння. Власник загубленої чи викраденої речі не міг просто її відібрати, а звертався до особи, в якої він побачив цю річ з вимогою доведення добросовісності володіння нею. Якщо останній не був злодієм (татєм), він разом з позивачем йшов до тієї особи, в якої він придбав цю річ. Тепер вже відповідачем була ця особа. Свод йшов доти, доки не зупинявся на особі, котра не могла пояснити, яким чином в неї опинилась розшукувана річ. Така людина визнавалась злодієм з усіма наслідками.

Варте уваги, що недобросовісність володіння не обов’язково означала викрадення речі. Адже її можна було просто знайти. В цьому простежується звичаєве правило про те, що володіти можна лише тим, що належить по закону, тобто, що не є власністю іншого. За родоплемінного ладу, коли письмові джерела описували слов’ян як таких, що нічим зайвим не володіють, кожна річ мала свого хазяїна, і люди вірили, що між ними існує магічний зв’язок. В давні часи існувало табу на володіння чужими речами, оскільки була віра в магічний зв’язок людини і речі. З часом табу втратили силу, особливо ті, що стосувались майнових відносин. Але звичай лишився і в такому вигляді був зафіксований в “Руській Правді”.

Стаття 16 Короткої редакції та 38 Поширеної редакції встановлює процедуру розшуку викраденої челяді, котра нічим не відрізняється від розшуку речей. Раби з доісторичних часів вважались безправними істотами. Вищеназвані статті були фіксацією звичаю, оскільки те, що про челядь говорилось як про речі не було чимось новим, навпаки – такий був звичай. Якщо викрадену річ або челядина треба було шукати за межами міста, то власник вів свод лише до третьої особи, котра зобов’язана була сплатити йому вартість речі, а сама отримувала право продовжити свод. “Аже будеть во единомь городе, то ити истьцю до конця того свода, будеть ли свод по землям, то ити ему до третьяго свода, а что будеть лице, то тому платити третьему кунами за лице, а с лицем ити до конця своду, а истцю ждати прока, а кьде снидеть на конечняго, то тому все платити и продажю” (ст. 36 Поширеної редакції)367.

Гоніння сліду полягало в погоні за злодієм по залишених слідах. Процедура регулювалась 77 статтею Поширеної редакції. Якщо сліди губились, власник припиняв пошук. Якщо ж вели до якого-небудь селища, його мешканці повинні були відвести підозру в крадіжці і взяти участь в розшуку злочинця: “Не будеть ли татя, то по следу женуть, аже не будеть следа ли к селу или к товару, а не отсочать от собе следа, ни едуть на след или отобьються, то темь платити татьбу и продажю; а след гнати с чюжими людми, а с послухами; погубять след на гостинце на велице, а села не будеть, или на пусте, кьде же не будеть ни села, ни людии, то не платити ни продажи, ни татьбы”368.

Ця стаття відтворює звичай кругової поруки членів громади та їх взаємовідповідальність, адже коли мешканці селища відмовлялись брати участь у розшуку злочинця, то вони автоматично підлягали колективній відповідальності за здійснену крадіжку. Як вже зазначалось, тримати на території селища злодія не вигідно було нікому з його мешканців. Тому, якщо він був, вірогідно, його знаходили. Результати, отримані в ході проведення своду та гоніння сліду були підставою для судових рішень. У справах, коли однією із сторін виступала держава в особі князя, його оточення представників князівської адміністрації, судові функції брав на себе сам князь.

Окремо необхідно зупинитись на категорії злочинів, що відрізняються від решти. Насамперед, це злочини, за які передбачалось вигнання й конфіскація, відомі як “поток і розграблєніє”. В Поширеній редакції це покарання призначається за три склади злочину: за розбій, конокрадство та підпал гумна. Н. П. Василенко слушно зазначав, що “поток”, який спадав на злочинця різко відрізнявся від грошових штрафів – переважного в “Руській Правді” виду покарань369. Можна з впевненістю сказати, що поток присуджувався за найтяжчі злочини.

Розбій був зафіксований ще в 20 статті Короткої редакції. Парадокс полягав у тому, що саме поток та конфіскація й були причинами поповнення числа розбійників, адже особи, яких вигнала громада і які не хотіли ставати рабами (холопами) не мали засобів для існування. За так звані «нові злочини», тобто, діяння, небезпечні для державного суспільства, законодавець не встановлював адекватного покарання,а фіксував звичаєві норми, вироблені всередині громади щодо порушників її порядку. Підпал гумна означав приречення потерпілої родини на голодну смерть. Крім того, такий злочин був прямо небезпечним для всієї громади, оскільки вогонь міг перекинутись на всі будівлі. Отже, не дивно, що й тут діяла давня звичаєва норма вигнання злочинця й конфіскація його майна. Можна припустити, що князівській владі в принципі, було байдуже чи виживе злочинець на території громади, чи ні, оскільки його майно все одно конфіскувалось. Але це був випадок поступки давній звичаєвій нормі. Конокрадство було менш небезпечним злочином, ніж підпал гумна, але позбавлення родини коня також означало позбавлення засобу виробництва, адже кінь був головною тягловою силю. Для сім’ї в більшості випадків це означало перехід від вільного до напівзалежного та залежного стану. В цьому випадку також спостерігається поступка князівської адміністрації на користь звичаєвого права.

Отже, за відсутності смертної кари у Давньоруській державі злочини проти громади самою ж громадою й карались. Використання давніх звичаєвих процедур при провадженні справи було зручно і адміністрації, адже населення безкоштовно приймало участь у встановленні правди, і громаді, оскільки вона була зацікавлена жити без злочинних елементів. Уставні грамоти київських князів складались з урахуванням місцевих традицій звичаєвого права. Князівська влада була зацікавлена в адміністративній самостійності громади.

Звичаєвий елемент був присутній і в процедурі отримання доказів. Як вже зазначалось, будь-яке звинувачення чи позов згідно “Руської Правди” обов’язково повинні були ґрунтуватись на доказах. В руських судах застосовувались такі види доказів: показання видоків (свідків факту), показання послухів (свідків алібі), речові докази, сліди побоїв, синці, знайдені у підозрюваного вкрадені речі. Якщо вищеназвані докази не могли бути наведені, звертались до звичаєвої норми – судів божих. До суду божого відносять судову клятву (очисну присягу), випробування, судовий поєдинок.

“Руська Правда” Поширеної редакції знає два види судових клятв: для позивача і для відповідача. Крім того, статті 31, 37, 47 стосуються свідків позивача. Стаття 22 Поширеної редакції визначає градацію випробувань для відповідача по крадіжці, якщо немає свідків: “…оже не будеть лиця, то дати ему железо из неволи до полугривны золота, аже ли мене то на воду, оли то до двою гривен, аже мене, то роте ему ити по свое куны”370. Отже, якщо позов стосується суми меншої за 2 гривні, застосувались принесення відповідачем присяги. Суть присяги полягала в тому, що людина клялась іменем Бога, що говорить правду. Якщо вона при цьому говорила неправду, вона сама себе таким чином проклинала. Приносячи присягу, людина говорила про правду в архаїчному, передправовому сенсі цього слова.

В. В. Іванов та В. Н. Топоров взагалі вважають, що навіть сама назва “Руська Правда” передбачає правду як філософське, а не правове поняття371. Отже, якщо відповідач, приносячи присягу, грішив проти істини, то він повинен був дуже невпевнено себе почувати, адже релігія була панівною формою світосприйняття. Ймовірно, ця невпевненість могла бути помічена суддями або зацікавленою стороною. Присяга відповідача згадується в статтях 49, 115, 118, а позивача – в 48, 52 Поширеної редакції. Можна додати, що ця звичаєва норма, що брала свій початок з доби родового суспільства, мала чинність в часи Руської держави і буде зберігати чинність до ХХ ст.

Ордалії зафіксовані в статтях 21, 85, 86, 87 Поширеної редакції. Ця давня звичаєва форма виправдання відповідача органічно прижилась в писаному законі. Їх початок сягає ще доісторичної доби, коли у слов’ян не було єдиного пантеону божеств, а їхні релігійні уявлення знаходились на нижчому рівні, котрий характеризується обожненням стихій, принесенням жертв річкам, гаям тощо. Саме тоді вважалось, що водяне божество не прийме невинну людину. Важливо, що “Руська Правда”, котра діяла в добу християнства допускала таку язичницьку форму випробувань. Але в ХІ столітті вже вважалось, що Бог, а не водяне божество не допустить смерті невинної людини. Зовні формально це виглядало так. А на підсвідомому рівні населення не могло забути про всілякі духи та божества, які населяли ліси та річки. І ймовірніше всього, вірило в справедливість саме старого водяного божества. Так, зберігаючи старий звичаєвий зміст випробування водою, “Руська Правда” надала йому новий сенс, узгоджений з новою ідеологією.

До випробування залізом звертались при звинуваченні в тяжких злочинах, коли обвинувачений не міг привести послухів. Вище зазначалось, що в умовах кругової поруки членів громади, якщо за підозрюваного ніхто не бажав поручитись, засвідчити його добру волю, то це вже говорило не на його користь. Стаття 21 Поширеної редакції наприклад, говорить про випробування залізом підозрюваного у справі про вбивство, коли немає свідків і доказів, а позивач наполягає на обвинуваченні. Несправедливість в даному випадку може стосуватись осіб, що не є членами громади, і за яких нікому поручитись. Метою випробування залізом було доведення вини підозрюваного, а не встановлення істини, оскільки навряд людина могла б не обпалитись, тримаючи в руках розпечене залізо.

В “Руській Правді” не говориться про ще один звичаєвий інститут судочинства, хоча джерела Х ст., такі, як повідомлення арабських авторів часто про нього згадують. Мова йде про судовий поєдинок, поле. В пізніших літописах (руських правових пам’ятках) судовий поєдинок згадується як поширений спосіб вирішення справи по суті. Наприклад, князь Мстислав Тмутараканський та косозький князь Редедя так вирішили суперечку: “Что ради губивъ дружину межи собою? Но снидеве ся сама боротъ. Да аще одолъши ты, то возмеши имънье мое, и жену мою, и дъти моъ и землю мою. Аще ли азъ одолъю, то възму твое все”372. Відсутність цього інституту в “Руській Правді” дало підставу В. О. Ключевському вважати перший руський кодекс пам’яткою церковного права373. На думку вченого такий поширений звичай не міг не відбитись в світському судебнику.

Виходячи з цього, поле або судовий поєдинок треба розглядати не лише як вирішення справи по суті, а й як спосіб отримання доказів. Цей звичай сягає родових часів, коли князь в основному виконував лише військову функцію. Органічна віра в те, що Бог допоможе тому, за ким правда, й була причиною широкої популярності цього звичаю. Навіть зміцніла князівська влада не могла конфліктувати з цим звичаєм, оскільки не могла протиставити щось більш рішуче у вирішенні справи. Крім того, оточення князя також жило в умовах сакралізації всіх сторін людського життя, і ймовірно, також вирішувало свої справи подібним чином. Отже, поле було найпростішим способом вирішення спору, оскільки, кожна сторона була впевнена, що правда стоїть за нею.

В умовах зміцнення князівської влади князь перебрав на себе судові функції. Раніше він судив лише своє оточення, дружину. В родоплемінному суспільстві, як зазначалось, судові функції виконували старійшини та жерці. Отже, коли сторони були незадоволені князівським вироком, то поле відігравало роль касаційної інстанції. Видно, що цей звичай був дуже сильним, адже князь сам по собі також вважався божим обранцем а його слово не було останнім. Але й виступати проти поєдинку князь не міг. Тому, щоб не підривати авторитет князівської влади в “Руській Правді”, про поєдинок не згадували. Цей інститут, таким чином, не заперечувався, але й не заохочувався. Крім того, в умовах поширення християнства і основ християнського права неминуче повинні були відпасти ті інститути, котрі суперечили християнським канонам. Судовий поєдинок суперечив їм відверто, тому шансу на довге існування в нього не було.

Отже, система злочинів і покарань в першому руському кодексі мала звичаєвий характер. На момент прийняття збірки в давньоруському суспільстві довгий час застосовувались норми усного звичаєвого права, котрі законодавцю не було сенсу кардинально змінювати. Крім того, дотримання звичаєвих правил поводження всередені громади було гарантом стабільності правопорядку в державі.

“Руська Правда” за головне джерело мала звичаєве право. Лінгвістичний аналіз слів “закон руський” та “руська правда” засвідчує ідентичність цих понять. Це значить, що подібність статей русько-візантійських договорів, в яких є посилання на “Закон руський” відбивав еволюцію звичаєвих норм, відомих у Х ст. як “Закон руський”, в правові норми, зафіксовані в першому писаному законодавчому кодексі.

Маючи за зразок звичаєве право і відчуваючи нові настрої в суспільстві, князі творили таке право, що відповідало новим суспільним відносинам. Виникнення “Руської Правди” було закономірним явищем, котре ще раз підтвердило високий рівень правової культури Київської Русі, а також результатом багатовікової еволюції звичаєвих норм, князівської правотворчості та рецепції візантійського права. В основі правових змін лежали ті перетворення, що відбулись у східнослов’янському середовищі Х – ІХ ст. Звичаєвий елемент був широко присутній у більшості правових норм “Руської Правди”. Про це свідчить і наявність в першому руському кодексі статей, що визначають соціальний статус окремих категорій напівзалежного населення держави і захист їх прав від сваволі господаря, і чітке визначення їхніх обов’язків. Жоден правовий кодекс, сучасний “Руській Правді” не розглядає так прискіпливо права напівзалежних категорій людей. Перша Руська пам’ятка не містить посилання на державний злочин, серед санкцій відсутня смертна кара, натомість найтяжчими вважаються злочини проти громади, за які передбачені найсуворіші покарання. Все це ще раз доводить специфіку вітчизняного державотворення і правотворення, де звичаєвий елемент посідає чільне місце.


Каталог: bitstream -> 123456789 -> 4772
123456789 -> 1. Коротко про симетрію…
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями Оцінка стану кишкової мікрофлори у дітей раннього віку, хворих на пневмонію на фоні залізодефіцитної анемії
123456789 -> Звіт про науково-дослідну роботу регіональні особливості стану кишкової мікрофлори у дітей із соматичними захворюваннями зміни мікробіоценозу кишечника у дітей, хворих на гострий обструктивний бронхіт бронхіальну астму (проміжний)
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Урок з хімії у 9-му класі на тему: "Жири. Склад жирів, їх утворення. Жири в природі. Біологічна роль жирів"


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка