Л. Г. Руденко 2012 року


Ініціативи та заходи з розвитку енергоефективності



Сторінка12/51
Дата конвертації23.10.2016
Розмір9.93 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   51

3.1.3.3 Ініціативи та заходи з розвитку енергоефективності


Енергетика була і залишається головною стратегічною передумовою розвитку економіки, основою забезпечення усіх видів життєдіяльності суспільства. Визначення та реалізація напрямів її розвитку є пріоритетним завданням національної безпеки, політичної та енергетичної незалежності, неухильного економічного розвитку.

Енергетична безпека безпосередньо пов’язана з обсягами споживання та якістю первинних енергоресурсів. До факторів, що суттєво впливають на обсяги споживання паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР) у глобальному масштабі належать: темпи економічного росту, чисельність населення, динаміка світових цін (передусім на нафту), ефективність енергозберігаючої політики окремих держав або їх груп, можливі глобальні зміни клімату, а також багато інших, іноді непередбачених факторів.

Сучасні проблеми розвитку вітчизняної енергетики, узагальнено обумовлені наступним:


  • високою енергоємністю продукції промисловості, сільськогосподарського виробництва та комунально-господарського сектору держави (енергоємність національного ВВП перевищує середньосвітові значення у 14,31 рази);

  • необхідністю модернізації та реконструкції основних фондів підприємств паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) (більшість енергетичних підприємств використовують застарілі технології 60-80–х років минулого сторіччя, 92 % енергоблоків теплових електростанцій вичерпали свій розрахунковий ресурс, а 64 % - межу фізичного зносу);

  • суттєвою залежністю України від зовнішнього постачання енергоносіїв (власна забезпеченість нафтою складає – 24 %, газом – 26 %, вугіллям – 90 % від потреби).

Загострення дефіциту газу і нафти власного видобутку для забезпечення потреб обумовлений і тим, що потужності в електроенергетиці поки перевищують споживання електроенергії в країні. У Стратегії розвитку енергетики до 2030 року (далі Стратегія) передбачається зниження споживання газу, збільшення виробництва електроенергії на атомних і теплових станціях з використанням вітчизняного вугілля і максимальний перехід на електроопалювання [142]. Згідно цього документу освоєння нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії слід розглядати як важливий фактор підвищення рівня енергетичної безпеки та зниження антропогенного впливу енергетики на навколишнє середовище.

Крім того, Стратегією передбачено, що шляхи та напрями стратегічного розвитку нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії в країні повинні сприяти загальним зусиллям Європейської спільноти у сфері енергетики та відповідати основним принципам Зеленої книги «Європейська стратегія використання стабільної, конкурентоспроможної та безпечної енергії» (2006 г ). Перспективними напрямками розвитку нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії в Україні є: біоенергетика, видобуток та утилізація шахтного метану, використання вторинних енергетичних ресурсів, вітрової і сонячної енергії, теплової енергії довкілля, освоєння економічно обґрунтованого гідропотенціалу малих річок України.

До сильних сторін Стратегії слід віднести спробу зменшити залежність України від споживання природного газу і тим самим підвищити енергоефективність.

Серед слабких сторін слід зазначити акцент на розвиток атомної енергетики і збільшення споживання вугілля на електростанціях.

В відповідно до загальноєвропейських тенденцій в березні 2010 року в Україні була затверджена Державна цільова економічна програма енергоефективності на 2010-2015 роки, в якій передбачено:


  • зниження рівня енергоємності ВВП на 20 % у порівнянні з 2008 роком [20];

  • зменшення залежності України від імпортованих енергоносіїв;

  • зменшення на 20 % споживання природного газу і на 15-20 % обсягу використання природних ресурсів (води, корисних копалин, паливно-енергетичних ресурсів) [20];

  • зменшення обсягів виробничих витрат енергоносіїв на 10 %, а невиробничих втрат - на 25 % [20];

  • зменшення на 20 % енергоємності транспортування, зберігання та розподілу газу [20].

Також планувалося, що до 2015 року частка «чистої» енергії в енергетичному балансі України має скласти не менше 10 % [28].

Бар'єри на шляху підвищення енергоефективності мають дуже різну природу: цінові та фінансові; бар'єри, пов'язані зі структурою та організацією економіки і ринку; інституційні, соціальні, культурні, поведінкові бар'єри і т.д. Вони взаємопов'язані між собою і, як правило, підсилюють гальмівну дію один одного.

Паралельно з широкомасштабними програмами із залучення нових обсягів енергоносіїв, треба поновити та прискорити впровадження енергозберігаючих технологій. Цей процес не може бути прискорений тільки в масштабі однієї області, це загальнодержавна проблема і для її вирішення необхідне створення дієвого організаційно-економічного механізму стимулювання енергоощадливого, енергоефективного виробництва в усіх секторах національної економіки.

Пожвавленню цього напрямку може сприяти прийняття законів про енергетичний аудит, про облік енергоресурсів, про енергетичну генерацію. Пріоритетом мають виступити: посилення системи управління, обліку та контролю у сфері енергозбереження; розвиток механізмів стимулювання енергозбереження: державні стандарти, стимули в законодавстві, податкова система і тарифна політика та інше.

У тарифній політиці держави необхідно переглянути методику розрахунку роздрібних тарифів на електроенергію й зробити ставку на:


  • прозорість формування тарифів

  • врахування принципів ринкової економіки при розрахунках тарифів

  • чітке структурування доходів і видатків енергопостачальних компаній із введенням окремої змінної амортизаційних відрахувань у методику розрахунку, що дозволить контролювати рішення самої актуальної проблеми - заміни застарілого обладнання

  • врахування інтересів споживачів електроенергії, які є найбільшими бюджетними донорами країни

  • відмова від принципу перекладання відповідальності за «комерційні втрати» з енергопостачальних компаній на плечі кінцевих споживачів (населення, промисловість).

Важливим стратегічним напрямом розвитку енергетики в Україні є використання нетрадиційних відновлюваних джерел енергії (НВДЕ) та вторинних енергоресурсів. На сьогодні нетрадиційна енергетика в Україні представлена в основному вітровими та сонячними електростанціями, частка яких у виробництві електроенергії становить менше 1 %.

Загальний річний технічно доступний енергетичний потенціал відновлювальних джерел енергії України – близько 79 млн т у.п., зокрема 63 млн т за рахунок освоєння альтернативних джерел енергії, 16 млн т – завдяки використанню позабалансових (вторинних джерел енергії). Згідно Енергетичній стратегії України до 2030 року загальний обсяг споживання НВДЕ зросте з 15,2 млн т у.п. (7 %) у 2004 році до 43,7 млн т у.п. (14,2 %) у 2030 році.

В межах розробленої та запровадженої «Комплексної державної програми енергозбереження» (Постанова КМУ № 148 від 05.02.1997р. зі змінами та доповненнями Постанова КМУ № 1040 від 27.06.2000 р.) та «Програми державної підтримки розвитку нетрадиційних джерел енергії та малої гідро-та теплоенергетики» (Постанова КМУ № 1505 від 31.12.1997р.) на півдні України, можуть використовувати певний енергетичний потенціал вітру, сонячної енергії, гідроенергії малих річок, біомаси. Саме ці напрями розвитку енергетики мають найбільш потужний потенціал, щодо ресурсозбереження та покращення стану навколишнього середовища.

Ініціативи спрямовані на поширене застосування нетрадиційних джерел енергії підтримуються міжнародними організаціями, зокрема Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) може виділити 100 мільйонів євро в рамках програми розширення кредитних ліній українським банкам для кредитування компаній приватного сектора по проектах підвищення енергетичної ефективності і поновлюваної енергії.

На півдні України є значний потенціал сонячної енергії – 2100 мгДж/м2, а в Автономній республіці Крим – більш 2200 мгДж/м2. Частка можливого використання цієї енергії сонячними електростанціями (СЕС) 60-70 % (видобуток електроенергії 350 кВт/ м2). Проте у СЕС є таке проблемне, для приморського регіону, питання як великі площі під використання.

Досить актуальним в умовах дефіциту ПЕР та необхідності зниження енергоємності є проблема формування механізму економічного стимулювання та економіко-екологічного обґрунтування утилізації повторних скидних енергоресурсів (СЕР) які раніше вважались неперспективними. На сьогодні у процесі виробництва утворюється значна кількість СЕР, які не використовуються повною мірою. СЕР поділяють на: теплові, паливні та СЕР надлишкового тиску. Пріоритетними є теплові та паливні. Витрати на видобуток, збагачення і транспортування органічного палива у 3-10 разів (залежно від виду утилізації СЕР) вище від затрат на утилізацію, а собівартість утилізованого тепла у 4,5 разів нижча, ніж собівартість тепла виробленого на ТЕЦ. Термін окупності вкладень в утилізацію СЕР орієнтовно складає 1,5 – 2 роки.

Розглядаючи завдання впровадження СЕР у виробничій процес підприємства, необхідно враховувати їх значення як резервного джерела енергозбереження, а також головного чинника зменшення екологічного забруднення (скорочення викидів в атмосферу шкідливих речовин на 50-60 % і скидання у водні об’єкти забруднюючих речовин на 5 %) [89].

Серед стримуючих факторів впровадження утилізації ВЕР є, на думку фахівців, недосконалість нормативно-правової бази, відсутність концентрованих джерел СЕР, брак серійного утилізаційного устаткування для існуючих джерел, невисокий потенціал і нерівномірний вихід ВЕР, а також неврахування екологічної складової (позитивного впливу на навколишнє природне середовище).

Досить перспективною на півдні України є використання вітрової енергії. Фонд вітроенергетики відповідно до Постанови Національної комісії регулювання електроенергетики від 20.05.1999 №666 розраховується як 0,69 % від вартості всієї почасово відпущеної виробниками електроенергії й відповідно враховується протягом доби по кожній годині. Собівартість 1 кВт·год. зробленого на вітрових електростанціях (ВЕС) дорівнює 20-25 копійкам. Хоча ВЕС і виглядають найбільш привабливо з погляду екології, але для досягнення вітроенергетикою хоч декілька значимої частки у виробництві електроенергії в Україні необхідні величезні капіталовкладення, й собівартість її істотно програє собівартості електроенергії отриманої на ГЕС і АЕС.

Незважаючи на те, що застосування окремих малопотужних вітрових установок економічно вигідно, проте у серійне виробництво була впроваджена тільки одна установка. Інші малопотужні установки виготовлялися винятково в порядку експерименту.

В усьому світі вітроенергетика користується дотаціями держави або комерційних структур, тому її економічну доцільність можна розглядати переважно як додаткове джерело енергії, що дозволяє заощаджувати традиційні енергоносії (нафта, вугілля, газ). З огляду на перспективу та з посиленням екологічної складової у системах національної безпеки, в деяких європейських країн рівень використання відновлювальних джерел енергії (серед яких і вітроенергетика) дорівнює 25 %.

В Україні для автономного споживача найбільш перспективними є установки малої й середньої потужності (до 100 і 500 кВт відповідно). Використати їх можна як у промисловості, так і в сільському господарстві.

Впровадження вітроенергетики вимагає ретельного аналізу і врахування всіх сукупних факторів, зокрема: потужність вітрової установки, потреби конкретного споживача, вибір місця розташування, витрати на спорудження й експлуатацію і т.п. Тільки системний підхід до цієї справи може запобігти небажаним наслідкам. Але сьогодні ще рано очікувати істотного збільшення потужності загальної електромережі за рахунок використання вітрової енергії.

В Україні почате будівництво 9 ВЕС, 5 з них розташовані у Криму, де особливо гостро постає проблема енергопостачання. Сама велика з них - Донузлавська ВЕС (53 вітрових агрегату із середньорічним виробленням 2,3 млн кВт·год електроенергії); до експериментальних належать - Акташська (14 вітроагрегатів), Чорноморська (4 вітроагрегати), Сакська (23 вітроагрегати) і Євпаторійска ВЕС (1 вітроагрегат потужністю 420 квт). У Миколаївській області вже виробляє енергію Аджигильска ВЕС (3 вітроагрегати), на Херсонщині - Асканійска (3 вітроагрегати) і Новоазовська (12 вітроагрегатів). Всі вітрові станції виробили протягом 2005 - 2006 р. у середньому близько 8 млн кВт·год. електроенергії, що становить 0,005 % від загального вироблення її в Україні. Для порівняння: найбільша у світі частка вироблення електроенергії вітровими станціями Данії становить 8 %.

Слід зазначити, що собівартість вироблення електроенергії на ВЕС частково завищена через те, що вироблення вітровими установками електроенергії становить 60-65 % від потенційно можливої. Це обумовлено декількома причинами, а саме: проектними прорахунками, недосконалим вибором майданчика для будівництва ВЕС, занадто малими кількісними параметрами вітрової енергії, технічною недосконалістю самих вітроустановок.

Крім цього значні простої вітрових агрегатів через поломки. Так, у загальній тривалості простоїв близько 75 % доводиться на ремонт установок. Найчастіше трапляються поломки лопат, які можуть відлітати на сотні метрів (через що використати території між агрегатами, наприклад, для сільськогосподарських потреб, неможливо). Цей фактор знижує й без того невисоку ефективність ВЕС. Щоб підвищити ефективність використання енергії вітру й збільшити вироблення електроенергії, необхідно, у першу чергу, вдосконалювати технічну якість агрегатів. Оптимальний вибір майданчика також значно підвищує ефективність використання вітрової енергії.

Масштабний розвиток вітроенергетики в Україні істотно вплинути на екологічний стан та життєдіяльність великих територій, якщо спорудження ВЕС або окремих установок для різного типу автономних об'єктів буде здійснюватися без попереднього аналізу всіх факторів та ретельної екологічної експертизи та аудиту. Щоб уникнути негативних факторів потрібно:


  • уточнити вітровий потенціал в окремих областях регіону, особливо там, де заплановане будівництво вітроагрегатів або ВЕС;

  • вивчити коло потенційних споживачів і на цій основі визначити клас і кількість вітроустановок;

  • урахувати екологічну ситуацію в даній місцевості, здійснити пошук шляхів зменшення негативного впливу експлуатації вітроустановок на навколишнє природне середовище й здоров'я населення;

  • розглянути можливе використання територій навколо вітроенергетичних споруд;

  • налагодити серійне виробництво вітрових установок, передбачивши його стимулювання та ін.

Відомо, що вітрові установки потужністю від 10 до 100 кВт доцільно використовувати там, куди доставляти енергоносії складно через значну віддаленість, важкодоступність або непридатність місцевості для наземного й водного транспорту, за умови, що середньорічна швидкість вітру перевищує 6 м/с. Вироблена такими установками електроенергія повинна бути мінімум в 2 рази дешевше енергії загальної електромережі. Спектр їхнього застосування широкий: підйом і опріснення води, меліорація земель, оазисне зрошення, аерація водойм та ін. Вітрові установки можуть виробляти й теплову енергію, а також служити для акумуляції. Причому перетворення вітрової енергії в теплову іноді економічно вигідніше традиційних способів. Що стосується акумуляції енергії, то коли для цього використовуються водойми, то вітрові установки також матимуть високу конкурентоспроможність (відзначимо, що використання акумулюючих приладів, зокрема батарей, веде до подорожчання вітрових установок, отже, негативно позначається на конкурентоспроможності).

Вітроенергетика в Україні, зокрема в південних регіонах, використовується надзвичайно недостатньо. Про це, насамперед, свідчить загальна частка виробленої електроенергії на ВЕС в енергобалансі країни (0,05 %). Таку ситуацію потрібно змінювати, тому що найбільша частина електроенергії виробляється на екологічно небезпечних атомних і теплових станціях

Останніми роками, у світовій практиці, посилюються інноваційні тенденції децентралізації енергетики. Одна з таких тенденцій — когенерація, а саме — створення малих теплоелектроцентралей (міні - ТЕЦ ) малої і середньої потужності з використанням сучасних газотурбінних і газопоршневих двигунів як надбудов над існуючими котельнями, технологічними печами у муніципальній та промисловій теплоенергетиці. Така технологія виробництва теплоти й електроенергії з термодинамічного погляду ефективніша порівняно з тим, коли електроенергія генерується на електростанціях, а теплопостачання забезпечують котельні. Окрім того, створюються нові маневрені потужності.

Якщо традиційні установки комбінованого виробництва енергії — ТЕЦ — мають коефіцієнт корисного використання палива 75—78 %, то когенераційні установки на базі теплофікаційних котелень — 90—92 %. Необхідні капіталовкладення — 300—600 дол. США на 1 кВт встановленої потужності. Термін їх окупності всього 2—4 роки, введення в експлуатацію — 1—1,5 року. Така технологія виробництва електроенергії може дати Україні до 16 млн кВт електричних потужностей. Реалізувати ці проекти слід з техніко-економічним обґрунтуванням для конкретних умов та комплексним розв'язанням проблем підвищення ефективності роботи котла.

На рівні сучасних світових технологій когенерація розглядається і «як найважливіший захід кліматичної політики». Рада міністрів ЄС прийняла рішення сприяти подвоєнню обсягу виробництва енергії за допомогою ко-генерації з 9 % у 1994 р. до 18 % - у 2010 р. Це зменшить викиди двооксиду вуглецю (основного компонента парникових газів) приблизно на 150 млн т щорічно. Уряд США планує подвоїти виробництво енергії з використанням цієї технології. На думку російських учених-енергетиків, упродовж найближчих 10 років когенерація може стати незалежним напрямом розвитку в електроенергетиці і створити умови для її децентралізації.

Таким чином, тільки за рахунок розвитку нетрадиційної енергетики можливо буде з 2010 року щорічно заощаджувати до 2,3 млрд. у.т органічного палива і задовольняти потреби південних регіонів у енергоресурсах на 10 %. Також приблизно на 10 % скоротяться викиди в атмосферу шкідливих речовин, у тому числі окису вуглецю. Залучення нетрадиційних енергетичних джерел рівноцінно за електричною потужністю дев’яти таким ТЕЦ як Одеська, а за тепловою – шести.

Узагальнене бачення можливих напрямів використання відновлюваних джерел енергії відображене у таблиці 3.4.

Згідно з базовим сценарієм розвитку, закладеного в Проекті оновленої енергетичної стратегії України до 2030 року, прогнозуються такі тенденції в структурі споживання основних енергоресурсів до 2030 року (рис. 3.10).

Відповідно до Енергетичної стратегії України на період до 2030 р. передбачається збільшення використання нетрадиційних джерел енергії з 10,9 млн т н.е. (млн тонн нафтового еквіваленту) в 2005 році до 40,4 млн т н.е. у 2030 році. Ця ініціатива вимагатиме інвестицій в енергетичний сектор у розмірі близько 60,4 млрд. гривень або ж 7,9 млрд. євро. Так, якщо звертатися до прогнозних показників, закладених в Енергетичній стратегії України на період до 2030 року, то частка ВДЕ прогнозована до 2030 року, залежно від сценарію розвитку коливається від 20,6 до 28,4 млрд. кВт год (рис. 3.11 (а )), тобто частка ВДЕ в загальному паливно-енергетичному балансі України до 2030 року складе 5,5-9,2%.

Якщо ж розглядати Проект оновленої енергетичної стратегії України до 2030 року, то частка ВДЕ в загальному паливно-енергетичному балансі України до 2030 року складе лише 4,1-4,8 % [109] (рис. 3.11 (б)).

Для порівняння, частка ВДЕ в деяких країнах світу, досягнута ще в 2001 р., становила: Норвегія – 45 %, Швеція – 29,1 %, Нова Зеландія – 25,8 %, Фінляндія – 23 %, Австрія – 21,5 % , Канада – 15,6 %, Данія – 10,4 % [28]. Якщо ж звернути увагу на частку ВДЕ у виробництві електроенергії в Україні, то за базовим сценарієм проекту оновленої енергетичної стратегії до 2030 року вона запланована

Таблиця 3.4 – Напрямки використання відновлюваних джерел енергії (ВДЕ)



№ п/п

Види ВДЕ

Напрямки використання ВДЕ

1.

Сонячна енергія

Отримання тепла й гарячої води засобом використання сонячних колекторів або пасивних систем опалення;

Отримання електроенергії засобом використання систем із термодинамічним циклом перетворення;

Отримання електроенергії засобом використання систем із прямими методами перетворення енергії (фотоелектричним, термоелектричним; термофотоелектричним й т.д.);

Отримання електроенергії, тепла й гарячої води засобом використання комбінованих систем з різними методами перетворення;

Отримання водню як енергоносія засобом використання методів фотолізу й фотоелектролізу води;

Проведення окремих технологічних процесів (у сушилках, опріснювачах, сонячних теплицях, кухнях, воскотопках та інших приладах).



2.

Вітрова енергія

Використання вітроелектричних установок;

Отримання механічної енергії засобом використання вітромеханічних та вітрогідродинамічних установок;



3.

Енергія водотоків та водойм

Отримання електроенергії засобом використання мікрогідроелектростанцій безплотинного типу (дериваційних, понтонних й свободопоточних);

Отримання електроенергії засобом використання мікрогідроелектростанцій та малих гідроелектростанцій з низьконапірними загатами (що є водосховищах та ставках або побудовані спеціально);

Отримання електроенергії засобом використання мікрогідроелектростанцій на штучних напірних водотоках ( у каналах та трубопроводах);

Отримання механічної енергії засобом використання фізичних властивостей води й перепадів рівнів водойм.



4.

Енергія морів та океанів

Отримання електроенергії засобом використання хвильових гідроелектростанцій;

Отримання електроенергії засобом використання електростанцій, що застосовують різницю температур поверхневих та глибинних шарів водойм;



5.

Геотермальна енергія

Отримання тепла з використанням турбін із застосуванням високотемпературної геотермальної пароводяної суміші або середньопотенційного геотермального теплоносія

6.

Енергія біомаси

Отримання тепла й електроенергії на теплоелектростанціях й у котельних, що застосовують пряме спалення;

Отримання біогазу із подальшим його спаленням на теплоелектростанціях або у котельних й одночасним отриманням добрив засобом використання установок біохімічної конверсії (анаеробного бродіння);

Отримання газоподібного палива шляхом використання газогенераторних установок термохімічної конверсії;

Отримання рідкого вуглеводневого палива шляхом використання установок по зрідженню органічних залишків.



7.

Енергія штучних термальних викидів та стоків

Утилізація остаточного тепла технічних процесів із ціллю повторного його направлення на обігрів будівель та споруд.

8.

Енергія торфу, сапропелю, детриту та інших органо-мінеральних утворень

Отримання тепла й електроенергії на теплоелектростанціях й у котельних, що застосовують пряме спалення.

9.

Енергія низькопотенційних джерел

Отримання тепла й гарячої води за допомогою теплових насосів, що використовують низькопотенційне тепло води, повітря, ґрунту, геотермальних джерел, промислових та побутових відходів та вентиляційних систем.

Каталог: docs -> activity-ecopolit
docs -> Соціологія – наука про суспільство
docs -> Міністерство охорони навколишнього
docs -> Реферат курсанта Борисяк Тетяны Василівны Курси підвищення кваліфікації середніх медичних працівників м. Івано-Франківськ
activity-ecopolit -> Звіт про реалізацію національної екологічної політики у 2012 році з обов’язковим розділом щодо дотримання орхуської конвенції 2013
activity-ecopolit -> Розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 року №577-р «Про затвердження Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки» Вступ


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   51


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка