Л. Г. Руденко 2012 року



Сторінка19/51
Дата конвертації23.10.2016
Розмір9.93 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   51

Рисунок 3.17 – Очікувана тривалість життя при народженні та показник смертності у віці 16–59 років в Україні в 2002–2010 рр. (у розрахунку на 100 тис. осіб)



Джерело: дані Державної служби статистики України.
З метою вирішення актуальних демографічних проблем в Україні в останнє десятиріччя було прийнято кілька державних програм, спрямованих на реалізацію стратегічних пріоритетів у сфері охорони здоров’я: профілактику хронічних неінфекційних захворювань, формування відповідального ставлення громадян до особистого здоров’я та мотивацію населення до здорового способу життя, оптимізацію системи охорони громадського здоров’я, спрямовану на пріоритетний розвиток первинної медичної допомоги та сімейної медицини. Зокрема, було реалізовано Міжгалузеву комплексну програму «Здоров’я нації» (2002–2011 рр.), затверджену Постановою Кабінетом Міністрів України 10 січня 2002 р.; нині оприлюднено для обговорення проект Закону України «Про затвердження Загальнодержавної програми «Здоров’я – 2020: український вимір». Були затверджені Закони України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги» (07.07.2011 р. № 3611-VI); «Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2011 року» (22.01.2010 р. № 1804-VI); а також: Державна програма «Репродуктивне здоров’я нації» на період до 2015 року (Постанова Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2006 р. № 1849); Державна програма запобігання та лікування серцево-судинних і судинно-мозкових захворювань на 2006–2010 роки (Постанова Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 р. № 761); Державна програма створення єдиної системи надання екстреної медичної допомоги на період до 2010 року (Постанова Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2007 р. № 1290); Загальнодержавна програма забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2009–2013 роки (Закон України від 19 лютого 2009 р. № 1026-VI); Загальнодержавна програма протидії захворюванню на туберкульоз на 2007–2011 рр. (Закон України від 8 лютого 2007 р. № 648-V); Загальнодержавна програма боротьби з онкологічними захворюваннями на 2007–2016 роки (Постанова Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 р. № 393-р).

Висновки. Незважаючи на позитивну тенденцію до зростання тривалості життя упродовж 2008–2011 рр., Україна все ще відстає за показниками дожиття населення. Подальший прогрес у показниках тривалості життя тісно пов’язаний з бажаними зрушеннями у структурі причин смерті та наближенням повікового і нозологічного профілю вимирання до сучасного режиму смертності у розвинених європейських країнах. При цьому важливим є не лише підвищення загальної тривалості життя, а й збільшення періоду життя у стані здоров’я, тобто без хвороб та інвалідності. У країнах Європейського Союзу спостерігається не лише зростання показників дожиття населення, а й збільшення тривалості періоду здорового життя. У цих країнах вік настання серйозних порушень у стані здоров’я та втрати працездатності підвищується. При цьому, подовження періоду здорового життя відбувається швидше, ніж збільшення тривалості життя загалом. В Україні тривалість періоду здорового життя чоловіків майже на 15 років відстає від відповідних показників розвинутих європейських країн і на 10 років – у жінок.

Тривалість життя населення є визнаним, об’єктивним мірилом суспільно-економічного розвитку, критерієм досягнутої якості та суспільного прогресу. Оскільки хворі люди мають менше можливостей для освітньо-професійної самореалізації, не забезпечують вищу продуктивність праці, остільки вони не можуть розглядатися як повноцінний ресурс якісних змін. Є всі підстави вважати, що неблагополуччя у сфері здоров’я та висока смертність є впливовими чинниками стримування розвитку держави і перешкодою для досягнення нової якості економічного зростання. Тому визначення ймовірних резервів щодо подальшого підвищення тривалості життя в Україні є важливою передумовою економічної розбудови країни й досягнення сталого розвитку та суспільного добробуту.




3.1.6 Сприяння сталому розвитку населених пунктів


З позицій сучасної географічної науки на розвиток конкретного поселення найістотніше впливає його економіко-географічне положення, тобто просторові відношення щодо сировинних, енергетичних, водних та інших ресурсів, транспортних шляхів сполучення формують систему зовнішніх чинників соціально-економічного розвитку поселення в даних суспільно-історичних умовах.

Одначе, до найважливіших умов, які сприяють або стримують подальший розвиток поселення належать також фактори внутрішнього характеру – власне ресурси розвитку поселення, найважливішими видами яких є: територіальні, трудові, водні, енергетичні, рекреаційні ресурси. Для кожного поселення притаманний різний рівень їх сучасного використання, що значно впливає на потенціал перспективного розвитку.

Територіальні ресурси — це наявність резервних територій або ділянок, які за розміщенням у плані поселення, своїми розмірами, інженерно-будівельними і містобудівними вимогами можуть використовуватися для потреб забудови населеного пункту. Наявність територіальних ресурсів має досить вагоме, а іноді вирішальне значення для розвитку поселень і розміщення об’єктів основних галузей промисловості. Тому важливо виявити наявність необхідних територій і їх придатність для потреб розвитку поселення.

Вибір напрямків територіального розвитку поселень у більшості випадків обмежений, у зв’язку з тим, що прилеглі до поселення землі інтенсивно використовуються для сільськогосподарського виробництва, організації місць масового відпочинку населення, прокладання різних комунікацій і споруд. Практика свідчить, що більшість міст вичерпали найбільш сприятливі для забудови території і їх подальший розвиток вимагає відведення малопридатних в інженерно-будівельному відношенні і дорогих в освоєнні територій. Існуючі обмеження територіального розвитку міст вимагають пошуку внутрішніх резервів, а саме: більш інтенсивного використання освоєних міських земель, зіставлення можливих варіантів ущільнення міських територій і їх оцінки. Така оцінка повинна бути результатом аналізу всього комплексу умов, які сприяють або обмежують подальший розвиток міста.

Територіальне зростання поселень з одного боку вступає в конфлікт з інтересами сільського господарства, потребами збереження природоохоронних зелених зон, використання територій для організації відпочинку населення, а з другого — вилучення цінних сільськогосподарських угідь під забудову приводить до віддаленого розміщення житлових масивів від місць прикладання праці, до необхідності значних капіталовкладень у транспортні мережі та інженерне обладнання територій, що обумовлює по требу підвищення ефективності використання освоєних територій.

Особливо значне додаткове освоєння територій в останні роки відбувається в крупних містах, де його темпи перевищують темпи зростання чисельності населення. В середньому зростання освоєння територій у крупних містах перевищило намічені генеральними планами показники на 15-20%, в тому числі позасельбищні (промислові, комунально-складські та ін.) — в 1,5 раза і більше. Все це свідчить про стійкі тенденції екстенсивного територіального розвитку міст, що суперечить задекларованим у Ріо принципам збалансованого розвитку поселень. За таких обставин необхідно відходити від інерційного екстенсивного шляху та більш раціонально використовувати міські землі.

Територіальне зростання поселень пов’язане не тільки з вилученням земель із сільськогосподарського виробництва, але безпосередньо веде також до зростання витрат на створення і функціонування усіх інфраструктур них підсистем: дорожньо-вуличної мережі, транспорту, інженерних комунікацій. Це поясняються тим, що в останні роки основні обсяги житлового і виробничого будівництва розташовуються переважно на периферії міст зі значним відривом від загального масиву міської забудови. Такий процес є характерним для більшості інтенсивно зростаючих крупних і крупніших міст, особливо центрів агломерацій. Як правило, він викликаний двома причинами: обмеженим обсягом реконструкції існуючої житлової і промислової забудови і технологічними зручностями освоєння крупних вільних ділянок.

Широкі можливості підвищення раціонального використання промислових територій, в першу чергу промислових районів, полягають у витісненні малоефективних у територіально-функціональному відношенні підприємств і об’єктів (АТС, склади і бази, комунальні об’єкти) і формуванні спеціалізованих зон із розміщенням останніх в районах міст, які характеризуються меншою соціальною і економічною цінністю територій.

Водні ресурси також визначають можливість розвитку поселень, їх профіль і перспективу. При дефіциті водних ресурсів виникає необхідність будівництва дорогих споруд для водопостачання (водоводів, каналів тощо) і відведення промислових та стоків на значну відстань, що значно обмежує розвиток поселень, або ж знижує рівень якості умов проживання у цих поселеннях. За минуле десятиліття ситуація була поглиблена процесом неконтрольованої приватизації життєво важливих ресурсів, зокрема підземних та поверхневих джерел водопостачання, коли мешканці міст практично були позбавлені доступу до тих джерел питаної води, якими вони традиційно користувались, а альтернативи їм не було запропоновано.

У низці випадків, наприклад, коли необхідно розмістити водоємні виробництва, вирішального значення набувають умови відведення на далеку відстань промислових стоків при недостатній потужності очисних споруд та господарсько-фекальної каналізації.

Так, наприклад, виробництва з механічної обробки деревини споживають відносно мало води, не забруднюють атмосферу і водоймища. Виробництва ж лісохімічного комплексу різко відрізняються своїми характеристиками. Вони споживають багато води на технологічні потреби, скидають велику кількість хімічно стійких стоків, а в атмосферу — забруднюючих речовин. Тому дуже важливо визначити наявність і потужність водних ресурсів в районі, прилеглому до міста, їх потребу на розрахунковий період і перспективу і визначити резерви водних ресурсів, які можуть використовуватись для задоволення існуючих і перспективних потреб поселення, умов водовідведення і очищення стоків.

Трудові ресурси, до яких відноситься населення в працездатному віці, а також працюючі в непрацездатному віці. При вивченні передумов розвитку міста необхідно виявити і зіставити чисельність трудових ресурсів у складі населення міста і їх незайнятість у суспільному виробництві, а також наявність невикористаних трудових ресурсів міста і населених пунктів у приміській зоні. Невикористані трудові ресурси є практично в усіх містах, але особливо в малих містах те селищах, де доля промисловості незначна і зайнятість в домашньому господарстві більша.

При аналізі трудових ресурсів слід мати на увазі, що не всі вони можуть бути залучені в суспільне виробництво, особливо жінки. Необхідно, врахувати можливості використання вільних трудових ресурсів населених пунктів прилеглого району, зростаючі вимоги населення до організації місць прикладання праці з погляду їх розміщення, професійної різноманітності, характеру і умов виробничих процесів. З другого боку, раціональне їх використання є важливою умовою узгодженого розвитку усіх галузей міського комплексу.

Енергетичні ресурси. Встановлено, що розширення поселенських територій неодмінно пов’язане із зростанням потреб в тепловій і електричній енергії. Промислові райони і індустріальні поселення є крупними споживачами енергії. Обсяги її споживання постійно збільшуються не тільки завдяки розвитку енергоємних виробництв та галузей важкої промисловості, а й у зв’язку з розвитком транспорту та міського господарства, зростаючими потребами в електроенергії, теплі і газі комунально-побутового сектора. У загальному споживанні енергії в нашій країні близько 80% припадає на міста. На рівень енергоспоживання істотно впливає житлово-комунальна сфера. Із загальних річних енерговитрат на опалення і гаряче водопостачання об’єктів соціального значення і житла витрачається до 30% енергоресурсів, з них 2/3 ресурсів споживає житловий сектор, а втрати енергії в цьому секторі залишаються найзначнішими. У зв’язку з цим однією з найактуальніших проблем розвитку міст є раціональне використання і економія енергоресурсів. Важливим є виявлення існуючих енергоресурсів міста, аналіз балансу енергопостачання і визначення додаткових заходів в тепло- і електропостачанні.

Тісний взаємозв’язок між містобудівними вирішеннями і споживанням енергоресурсів є очевидним. Так, визначення оптимальних параметрів розвитку міст, вибір стратегії розвитку його економічної бази, прийомів планувальної організації і функціонального зонування міських територій, поверховості і щільності забудови, масштаби і методи реконструкції викликають великі коливання в споживанні енергоресурсів у залежності від містобудівної ситуації. Тому серед проблем, які вирішуються в генеральному плані міста, однією з найважливіших є визначення потреб у різних видах енергії, внутрішніх і зовнішніх джерелах забезпечення цих потреб, розробка пропозицій щодо вибору економічних джерел і способів енергопостачання, а також створення загальних для групи підприємств і міста в цілому енергетичних мереж і споруд.

Діапазон засобів і методів підвищення ефективності використання енергоресурсів характеризується широтою і різноманітністю засобів, охоплює такі напрямки, як впровадження нових видів джерел енергії, удосконалення технологічних процесів, створення енергоощадливих видів транспорту, сучасного обладнання і побутових приладів, використання нових будівельних матеріалів і конструкцій, які сприяють зниженню непродуктивних витрат і збереженню енергії. Одне з найважливіших місць серед них належить раціональній функціонально-планувальній організації поселення.

Слід зазначити, що до останнього часу містобудівна практика не мала будь-яких певних характеристик, нормативів і рекомендацій щодо взаємозалежності між містобудівними вирішеннями і рівнем витрачання енергоресурсів. Новизна і складність проблеми економії енергоресурсів обумовили певну обмеженість відповідних цілеспрямованих досліджень, а також впровадження їх у практику проектування і забудови міст. Переважна увага до останнього часу приділялася вивченню загальних аспектів енергозберігаючої політики, або навпаки, досить вузьких інженерно-технічних завдань економії енергії шляхом впровадження нових вирішень в системах виробництва, розподілу і акумуляції традиційних і альтернативних видів енергії. В багатьох випадках питання економії енергії в містах розглядається в контексті загальних проблем енергозбереження або сприяє висвітленню організаційних аспектів вирішення цього завдання.

Велике значення має також управлінська складова здійснення міської політики.

Проблеми управління розвитком поселень на міждержавному рівні розгляда­лися на Всесвітньому форумі ООН з проблем розвитку міст ХАБІТАТ-II (м. Стамбул, 1996 р.), на міжнародній нараді в Мінсь­ку, де була підписана Містобудівельна хартія країн СНГ, та на ін­ших форумах, нарадах, семінарах.

На національному рівні, намагання вирішити проблему переходу населених пунктів до збалансованого розвитку знайшли відображення в українському законодавстві [33, 93, 105], розробці стратегій збалансованого розвитку окремих міст [38, 125] та широкому колі наукових публікацій, що присвячені всебічному аналізу розвитку мереж поселень [25], а також розробці теоретичних та практичних аспектів управління функціонуванням багатогалузе­вого міського господарства.

Одначе, на наш погляд, недостатньо уваги в сучасній науковій літературі приділяється питанню саме суспільно-географічного розлогого аналізу наявних ресурсів з метою збалансування економічного, соціального та екологічного розвитку поселень України.

У затвердженій державній „Концепції сталого розвитку населених пунктів” [93] зафіксоване визначення сталого (збалансованого) розвитку щодо населених пунктів, котрий слід розуміти як „соціально, економічно і екологічно збалансований розвиток міських і сільських поселень, спрямований на створення їх економічного потенціалу, повноцінного життєвого середовища для сучасного та наступних поколінь на основі раціонального використання ресурсів…” . Дана концепція розрахована на довгостроковий період реалізації (15 -20 років) та передбачає розробку стратегій збалансованого розвитку для конкретних населених пунктів, у першу чергу міст. Вищенаведене законодавчо затверджене визначення сталого (збалансованого) розвитку населених пунктів є найуживанішим і беззастережно дублюється стратегіями розвитку міст різного значення, зокрема і у стратегії сталого розвитку столиці – м. Києва [125].



За роки незалежності в Україні створено структуру муніци­пальних органів влади. Управління містами здійснюється органа­ми виконавчої влади та місцевого самоврядування. Основні принципи регулювання функцій, компетенції і повноважень місцевого самоврядування висвітлені у Законах „Про місцеве самоврядування в Україні” та „Про міс­цеві державні адміністрації”. Проте, практика застосування Законів Украї­ни, ухвалених протягом 2002-2012 рр., продемонструвала недосконалість правового регулювання у сфері управління соціально-економічними процесами в містах:

  • неузгодженість і дублювання повноважень місцевих держав­них адміністрацій та органів місцевого самоврядування, що в свою чергу зумовило невизначеність їхньої відповідальності;

  • недосконалість правових норм, що породжувало зайву напру­гу у відносинах між головами обласних і районних державних адміністрацій, головами обласних та районних рад, а також між ними і міськими головами;

  • слабкий державний і громадський контроль за результатами практичної діяльності органів територіального управління.

На нашу думку, інтенсифікація розвитку українських міст як центрів систем розселення різного рангу може відбуватися лише при поєднанні активної державної регіональної політики та розробці ефективної міської політики. Реалізація активної державної міської політики має розглядатись як складова стратегії економічного та соціального розвитку країни на тривалий час – 15-20 років. Крім того, у рамках державної міської політики, яка має здійсню­ватись відповідно до напрямів реформування адміністративно-те­риторіального устрою, має передбачатись впорядкування системи населених пунктів, визначення їхніх меж, розроблення та впрова­дження генеральної схеми планування територій, створення сис­теми економічно та фінансово самостійних громад.

Сучасне місто — це просторово-економічна система, яка має значний економічний потенціал. Вона, згідно з об’єктивними за­конами ринку, здатна притягувати капітал ззовні і одночасно збільшувати власний потенціал з метою відтворення суспільних благ. Тому економічний механізм управління містом доцільно розглядати не тільки відповідно до видів економічної діяльності, сфер життєзабезпечення міської системи (галузевий підхід), а й залежно від цілей розвитку та очікуваного результату (стратегіч­ний підхід).

Стратегічний підхід до формування механізму управління будь-якою територією сприятиме оптимізації структури управлін­ня поселенням, формуванню новаторських ідей у сфері управління ним. Звідси вдосконалення економічного механізму в сфері упра­вління поселенням передбачає дії за кількома напрямами (блоками).

Перший блок охоплює комплекс управлінських методів і за­ходів у площині ресурсного забезпечення збалансованого розвитку поселення; другий — підтримка, мотивації і стимулювання економічної ак­тивності; третій — формування міжселищної та внутрішньої кон­куренції, спрямованої на підтримку та нарощування конкуренто­спроможності поселення; четвертий — планування та прогнозування його соціально-економічного розвитку поселення.

Такий підхід забезпечить поетапність процесів економічного росту, нагрома­дження економічного потенціалу поселень, своєчасне прийняття рі­шень в умовах адаптації до нових умов господарювання та підвищення ефективності управління складною, багатокомпонентною міською системою та просторово неоднорідною у функціонально­му навантаженні територією загалом.



Управління поселенням у ринковому середовищі, де відбувається поєднання ринкових важелів впливу та елементів саморегулюван­ня, здійснюється при залученні механізму підтримки та стимулю­вання економічної діяльності. Елементом цього механізму є створення мережі організацій, так званої інфраструктури підтримки промислових підприємств і підприємницьких структур. Станов­лення такої мережі виступає частиною програми селищного марке­тингу, поширеної у світовій практиці і визнаної як метод управлін­ня розвитком населеного пункту. Ця мережа може бути дієвим інструментом механізму управління поселенням, спрямованим на розвиток промислових підприємств, просування їхньої продукції та послуг на ринку міста, регіону, держави. Силами організацій, які входять у структуру підтримки та розвитку підприємств, можна організувати та здій­снити розробку техніко-економічних обґрунтувань проектів конкретних підприємств та їхніх об’єднань для включення їх у регіональні програми розвитку; забезпечення отримання кредитних ресурсів, модернізацію устаткування; взаємодію з міжнародними фінансово-економічними групами щодо реалізації їхніх проектів, спрямованих на розвиток підприємств, що формують бюджет, встановлення взаємозв’язків з подібними інституціями в інших ре­гіонах країни (у створенні гуртових ланок торгівлі продукцією, ор­ганізації виставок, веденні проектів з моніторингу ринку).

В умовах реґіоналізації та глобалізації провід­не місце у системі поселенського менеджменту належить розвитку міжселищної конкуренції, з одного боку, та активізації співпраці на рівні поселень — з іншого. Міжселищна конкуренція, з одного боку, пов’язана з підсиленням конкурентоспроможності поселення, його інвестиційною привабливістю, розвиненістю ринку праці, товарів і послуг. З ін­шого боку, зовнішня відкритість економіки поселень — визначальний стимул підвищення її конкурентоспроможності й активізації при­пливу зовнішніх інвестицій. Таким чином, механізм міжселищної конкуренції сприятиме зміцненню експортного потенціалу під­приємств поселення і залученню іноземних інвестицій.

Поліпшення середовища життєдіяльності так чи інакше ставить проблему внутрішньої конкуренції. Коло питань, які вона охоплює, насамперед стосується ресурсозабезпечення, зо­крема сфери фінансово-ресурсного забезпечення об’єктів господарювання та видів економічної діяльності, в які вони входять (кредитно-інвестиційний аспект), регулювання землекористування у поселеннях, енергозабезпечення, водопостачання тощо.

Достатньо ефективними є заходи стосовно активізації спів­праці на рівні поселень. Така консолідація вигідна не тільки для поселень, які самотужки неспроможні вирішити свої проблеми, а й для тих, хто досяг економічного зростання. Дієвим механізмом такої співпраці є налагодження коопераційних зв’язків, відкриття філій підприємств, урізноманітнення організаційних форм співпраці у різних сферах економічної діяльності.

Таким чином, для формування дієвої міської політики потрібно привести в дію три основних елементи механізму управління: програму ресурсоощадливого соціально-економічного розвитку поселення, бюджет поселення як інструмент фінансового планування і генеральний план поселення.

Виважена міська політика повинна базуватися на врахуванні ін­тересів територіальної громади та всіх суб’єктів економічної діяльності, розташованих у межах міста, і з приматом інтересів людини як учасника процесу управ­ління і як основного споживача суспільних благ. Досягнення ком­промісів між конкуруючими або різноспрямованими інтересами суб’єктів міського розвитку є однією з цілей реформування систе­ми управління містом в умовах ринкових відносин.

Проблема забезпечення раціонального використання всіх видів ресурсів конкретного поселення з метою забезпечення збалансованого його розвитку має загальнодержавне і першочергове значення. Вирішення цієї актуальної проблеми є неможливим без активної участі спеціалістів-географів.

Основними напрямами забезпечення збалансованого розвитку поселенської мережі регіонів України є:



  • узгодженість соціального, економічного, містобудівного і екологічного аспектів розвитку населених пунктів та оточуючих територій;

  • раціональне використання земельних, водних, рекреаційних та інших природних ресурсів, створення умов для їх відновлення;

  • удосконалення соціальної інфраструктури населених пунктів з метою створення умов для розвитку дошкільного виховання, освіти, культури, охорони здоров'я, фізичної культури і відпочинку, поліпшення демографічної ситуації;

  • удосконалення виробничої інфраструктури із забезпеченням її економічної ефективності і соціальним спрямуванням, створенням належних умов для розвитку підприємств усіх форм власності для продуктивної зайнятості населення, відновлення кадрового та наукового потенціалу, достатньої кількості робочих місць;

  • удосконалення транспортної інфраструктури, зокрема розвиток усіх видів пасажирського транспорту загального користування, забезпечення міського та міжміського сполучення, сільських поселень з міськими та між собою;

  • розвиток інженерної інфраструктури (впровадження нових технологій, мереж і споруд енергопостачання, теплозабезпечення, водопостачання, каналізації), впровадження енергозберігаючих систем інженерно-технічного забезпечення населених пунктів;

  • забезпечення державного регулювання процесу планування і забудови населених пунктів шляхом розроблення генеральних планів, іншої містобудівної документації та місцевих правил забудови, здійснення контролю за їх реалізацією (з урахуванням державних, суспільних і приватних інтересів);

  • сприяння розвитку національних особливостей містобудування та архітектури; охорона та раціональне використання пам'яток культурної спадщини;

  • формування повноцінного життєвого середовища, збалансування соціально-економічного розвитку поселень і прилеглих до них територій;

  • підтримка села з метою запобігання створення критичної урбанізації та запобігання створенню критичної диспропорції між кількістю населення в містах і селах;

  • поліпшення санітарно-гігієнічного та екологічного стану населених пунктів, створення безпечних для життя і здоров'я людини умов, впровадження сучасних систем збирання, вилучення, переробки та знешкодження відходів;

  • забезпечення захисту від несприятливих природних явищ, запобігання виникненню техногенних аварій та ліквідації їх наслідків;

  • проведення наукових досліджень, які б сприяли вирішенню соціально-економічних, екологічних та інших питань забезпечення сталого розвитку населених пунктів;

  • створення інформаційних систем по використанню наукових досліджень, статистичних та інших даних про населені пункти, передового досвіду щодо забезпечення їх сталого розвитку;

  • здійснення міжнародного співробітництва щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів;

  • удосконалення чинного законодавства та розроблення нових нормативно-правових актів з питань регулювання планування і забудови населених пунктів, реформування соціальної, житлової, інвестиційної політики, землекористування, охорони довкілля, діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, громадян і юридичних осіб у сфері забезпечення сталого розвитку населених пунктів.

За період після Йоганнесбургу в Україні питанням регіонального розвитку приділялася значна увага. Зокрема приймалися доповнення до таких основних законодавчих актів у сфері регіонального розвитку та будівництва як закони «Про основи містобудування» (1992), «Про місцеве самоврядування»(1997), «Про планування і забудову територій» (2000), «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» (2000) тощо, були прийняті нові закони, такі як «Про Генеральну схему планування території України» (2002), «Про затвердження загальнодержавної програми розвитку малих міст» (2004), «Про стимулювання розвитку регіонів» (2005), «Про регулювання містобудівної діяльності» (2011). Завершується розробка важливого закону «Про засади державної регіональної політики».

При розробленні регіональної політики в Україні ураховуються міжнародні акти, в яких регулюються зазначені питання, зокрема «Керівні принципи збалансованого просторового розвитку Європейського континенту», положення «порядку денного на XXI століття. Так, зокрема, у законі «Про основи містобудування», ст. 19. Забезпечення сталого розвитку населених пунктів та екологічної безпеки територій при здійсненні планування і забудови територій зобов’язує суб'єктів містобудівної діяльності «дотримуватись основних завдань та заходів щодо забезпечення сталого розвитку населених пунктів та екологічної безпеки територій» при розробці та реалізації містобудівної документації.

Разом з тим, слід зазначити, що для успішної реалізації політики збалансованого розвитку найефективнішим інструментом є національні стратегії зі збалансованого розвитку, які вже затверджені у понад 100 державах світу. В Україні поки що це не відбулося, тому позитивні приклади спроб збалансованого планування на місцевому рівні носять несистемний характер та не мають належного ресурсного та матеріального забезпечення.

Загалом позитивна тенденція з делегування певних повноважень на місцевий рівень, в реальності породила ще одну проблему. Представники місцевої влади досить часто не бачать тісного взаємного зв’язку економічних, соціальних і екологічних питань, не мають належних базових знань з питань збалансованого розвитку та не володіють належними механізмами планування. Крім того, вони часто є заручниками ситуації, коли для вирішення нагальних питань громади змушені відчужувати ті природні ресурси, які знаходяться у їх віданні з неадекватною компенсацією. У зв’язку з цим, Україна погоджується з оцінкою, наведеною у Резюме № 10 з питання «Належне управління для збалансованого розвитку на регіональному, національному та місцевому рівнях», підготовленому до Ріо+20 Секретаріатом Конференції ООН зі збалансованого розвитку, зокрема в тій частині, що стосується викликів для місцевого врядування, а саме «децентралізація та передача функцій і повноважень до місцевих влад часом відбувається без передачі разом з тим належних ресурсів і законодавчої влади». З огляду на вищенаведене, необхідно докладати додаткових зусиль для забезпечення належного врядування, а саме:



  • забезпечити належне підвищення кваліфікації осіб, уповноважених на виконання державних функцій з питань збалансованого розвитку, зокрема збалансованого планування;

  • забезпечити прийняття рішень стосовно використання природних ресурсів, реалізації інвестиційних проектів, які впливають на якість життя людей лише у прозорий спосіб з достатнім рівнем залучення заінтересованих осіб;

  • забезпечити прийняття усіх рішень у легітимний спосіб;

  • запровадити чіткі механізми підзвітності громадянам на всіх рівнях;

  • прийняти національні Концепцію і Стратегію зі збалансованого розвитку як механізм інтеграції збалансованого розвитку у національну політику;

  • сприяти повнішій інтеграції на вертикальному рівні між місцевими та національними органами влади при прийнятті рішень.

Крім того, при впровадженні подальшої політики регіонального розвитку необхідно поставити в якості першочергових такі завдання:

  • розроблення та впровадження регіональної політики, яка забезпечуватиме гармонійне поєднання загальнонаціональних і регіональних інтересів, регулярний моніторинг її виконання, а також узгоджуватиметься зі стратегією збалансованого розвитку України;

  • розроблення та реалізація узгоджених регіональних програм збалансованого розвитку на основі комплексного міжрегіонального використання природно-ресурсної бази країни;

  • оптимізація співвідношення рівнів розвитку регіонів на основі врахування природних, природно-ресурсних, історичних, соціокультурних чинників розвитку кожного з них;

  • класифікація регіонів України за рівнем техногенного навантаження та поліпшення екологічної ситуації у найпроблемніших регіонах;

  • зміцнення горизонтальних зв’язків між регіонами шляхом виконання спільних соціально-економічних і екологічних програм та проведення міжрегіональних природоохоронних заходів.

Зважаючи на зростаючі темпи урбанізації в Україні (зокрема в Україні частка міського населення за останні 40 років зросла з 54,5% до 68,6%), на одне з чільних місць виходить питання збалансованих міст. В умовах існуючої економічної системи в світі та системи розподілу праці, міста є домінуючим типом поселення людей і водночас найменш збалансованим за своєю природою та найбільш вразливим за дією природних і природно-антропогенних катастроф.

Перш за все необхідно дійти згоди між державами щодо обов’язкового характеру планування розвитку міст. Стихійний розвиток міських поселень спричинює ризики не тільки місцевого, а й глобального характеру. При плануванні розвитку міст слід враховувати не тільки економічні фактори, а й ресурсні, природні можливості регіону та їх здатність до відновлення. Збалансоване планування розвитку міст має базуватися на узгодженні рівнів антропогенного навантаження з екологічними можливостями демографічної ємності території (її природною здатністю вмістити та прогодувати певну кількість населення) конкретних регіонів планети. Відповідно до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 51, 59), визначення демографічної ємності при плануванні розвитку міст і регіонів є обов'язковим. До участі у процесі планування слід обов’язково залучати громади, а остаточний проект плану затверджувати у легітимній формі, бажано місцевим референдумом.

При розвиткові міст необхідно спеціально враховувати типові проблемні питання: транспорт, вода і санітарія, якість повітря, доступ до базових медичних послуг, відходи, доступ до джерел чистої енергії та інші (окремо всі ці аспекти вже висвітлені вище). Крім того, ці питання висвітлені, в основному, у главі 7 Порядку денного на 21 століття, та частково у гл. 6, 21, 28. Крім того, питання збалансованого розвитку міст неодноразово висвітлювались у певному контексті в різних планах дій, зокрема Йоганнесбурзькому плані дій та низці офіційних документів ООН.

Оцінюючи результати виконання завдань, поставлених у «Порядку денному на XXI століття», слід зазначити, що мети у забезпеченні належним житлом населення, яке швидко зростає (Програмна галузь А, мета 7.8), не було досягнуто і її досягнення виглядає нереалістичним у найближчі роки. Це варто враховувати при постановці нових завдань, формулюючи їх більш конкретно і реалістично. У цьому ж зв’язку можна стверджувати про відсутність істотного прогресу у сприянні екологічно раціональному територіальному плануванню і землекористуванню (С, 7.28), а також у створенні належної інфраструктури в галузі охорони довкілля в усіх населених пунктах до 2025 року (D, 7.38).



Необхідно запропонувати уряду України розглянути та підтримати ініціативу 64-ої Щорічної конференції Департаменту громадської інформації ООН для неурядових організацій щодо визнання однією з Цілей збалансованого розвитку – ціль «Зелені» міста, а також запропоновані заходи. Це, зокрема, такі заходи:

  • до 2030 року містам необхідно розробити та реалізувати плани дій із задоволення транспортних, медичних і екологічних потреб на узгодженій та комплексній основі;

  • поліпшити до 2030 року якість життя міських жителів й у контексті глобальних змін клімату віднайти архітектурно-планувальні засоби «пом’якшення» теплового режиму мікроклімату житлових територій у період літнього перегріву сучасних міст завдяки будівництву «зелених» будівель з садами на дахах, постачанню чистої води, чистій енергетиці, системам видалення побутових відходів та екологічному транспорту.

Крім того, визначення такої самостійної цілі дозволить вирішити проблему, визначену у Резюме № 5 з питання «Збалансовані міста», підготовленому до Ріо+20 Секретаріатом Конференції ООН зі збалансованого розвитку. Проблема полягає в тому, що встановлені в цьому напрямі цілі, завдання та визначені терміни є спорадичними і загалом не спрямовані на зміну моделей і способів споживання у містах, а це є критичним для вирішення в глобальному масштабі проблеми забруднення та інтенсивного споживання ресурсів. У зв’язку з цим, необхідно:

  • визначити ціль «Збалансовані міста – екополіси» як самостійну серед Цілей збалансованого розвитку;

  • забезпечити обов’язковий характер планування розвитку міст на засадах збалансованості, не допускаючи їх хаотичного розростання із поширенням на навколишні території;

  • плани розвитку міст повинні ставити за мету поліпшення якості життя їх мешканців, у тому числі безпеки, залишаючись в рамках екологічних можливостей існуючих територій;

  • плани розвитку міст мають бути націлені на зміну моделей і способів споживання на засадах збалансованості та відновлюваності ресурсів;

  • плани розвитку міст слід розробляти та впроваджувати на засадах збалансованого та відповідального землекористування;

  • плани розвитку міст повинні легітимізуватися шляхом місцевих референдумів;

  • при розвитку міст вважати пріоритетними інтегроване планування, всебічне застосування енергозбереження, поліпшення енерго­ефективності будівель, ефективне водокористування, водозбереження та повторне використання води, зменшення викидів від транспорту, впровадження новітніх технологій перероблення відходів, всеохоплююче застосування повторного використання матеріалів, зменшення рівня відходів, забезпечення базової екологічної інфраструктури для нормального розвитку та відпочинку мешканців;

  • забезпечити розробку та впровадження Місцевих стратегічних планів дій з біорізноманіття (згідно з вимогами Конвенції про біологічне різноманіття).




Каталог: docs -> activity-ecopolit
docs -> Соціологія – наука про суспільство
docs -> Міністерство охорони навколишнього
docs -> Реферат курсанта Борисяк Тетяны Василівны Курси підвищення кваліфікації середніх медичних працівників м. Івано-Франківськ
activity-ecopolit -> Звіт про реалізацію національної екологічної політики у 2012 році з обов’язковим розділом щодо дотримання орхуської конвенції 2013
activity-ecopolit -> Розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 року №577-р «Про затвердження Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки» Вступ


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   51


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка