Л. Г. Руденко 2012 року



Сторінка25/51
Дата конвертації23.10.2016
Розмір9.93 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   51
застарілість, незадовільний технічний стан та зношеність основних фондів систем водовідведення, неритмічна та неефективна робота очисних споруд та каналізаційних мереж міст і промислових підприємств, недостатній рівень застосування сучасних технологій очищення стічних вод, підготовки та використання води, їх невідповідність вимогам ресурсозбереження та екологічної безпеки, низькі темпи оновлення основних фондів, які не компенсують процес вибуття з експлуатації амортизованих систем;

  • інтенсивна, найчастіше нерегульована, з порушенням природоохоронного законодавства, забудова водоохоронних зон та прибережних смуг водних об’єктів;

  • прогресуюча, внаслідок інтенсивної господарської діяльності, забруднення, засмічення, замулення тощо деградація малих річок та водотоків.

    В результаті надмірного техногенного навантаження на водні екосистеми не відбувається суттєвого покращення їх гідрохімічних, гідробіологічних і гідроморфологічних показників. Якість води та екологічний стан більшості водних об’єктів країни як джерел питного водопостачання характеризуються як незадовільні. Все це, поряд з недосконалими технологіями водопідготовки є головною причиною погіршення якості питної води, погіршення здоров'я населення і фактором поширення різних захворювань, та, врешті, загрозою сталому соціально-економічному розвитку держави.
    Якість питної води

    Населення України має в цілому достатній рівень доступу до питної води, яка має відповідати національним стандартам якості. Разом із тим існують суттєві нерівності щодо забезпечення питною водою між міським і сільським населенням.

    Централізованим питним водопостачанням у 2011 році було забезпечено 457 міст та 769 селище міського типу або 86,9 % загальної кількості (885), 6298 сільських населених пунктів або 22,1 % загальної кількості (28471).

    Таким чином, сучасний стан із доступом населення до питної води свідчить про невиконання однієї з встановлених Цілей розвитку Тисячоліття для України - збільшити до 2015 року частку населення, що має доступ до централізованого водопостачання, зокрема до 90% міського населення та до 30% сільського населення.

    Централізоване питне водопостачання в Україні здійснюється на 30 % за рахунок використання підземних джерел та на 70 % – поверхневих вод.

    За даними Мінрегіону України, біля 4,6 мільйонів населення у 261 міському поселенні (161 місті та 100 селищах міського типу) 25 регіонів держави отримує питну воду з місцевих джерел з відхиленням від нормативних вимог за фізико-хімічними показниками: загальна жорсткість, хлориди, сухий залишок, сульфати, фтор, загальне залізо, нітрати, аміак, марганець.

    Жителі більше 1200 сільських населених пунктів країни через природні або техногенні причини не мають гарантованих джерел водопостачання, тому вимушені частково або повністю користуватися привізною водою.

    Під наглядом держсанепідслужби України у 2011 році знаходилось 18875 (у 2010 - 18950 ) джерел централізованого водопостачання населення: з них - 1603 комунальних, 4954 відомчих водопроводи, 7640 сільських водопроводів і 174314 джерел децентралізованого водопостачання, з них 169734 колодязі, 3371 артезіанський колодязь, 1209 каптажів.

    З комунальних водопроводів не відповідають санітарним нормам – 9,3%, сільських – 7,6%, відомчих – 2,8% водопроводів. Із загальної кількості водопроводів не відповідають санітарним нормам через відсутність зон санітарної охорони – 67,7%, необхідного комплексу очисних споруд – 17,5%, знезаражуючих установок – 25,4%.

    Питома вага нестандартних проб питної води, відібраних з джерел централізованого водопостачання, за санітарно-хімічними та бактеріологічними показниками за останні роки становить 14,7% та близько 2,9% відповідно.

    Підземні води України, зокрема артезіанські, в багатьох регіонах (АР Крим, Донбас, Придніпров’я) за своєю якістю не відповідають нормативам на джерела водопостачання, що пов’язано не тільки з природними умовами їх формування, а й з антропогенним забрудненням і тому потребують очищення. При цьому лише поодинокі артезіанські водопроводи мають споруди для доочищення води.

    Особливу занепокоєність викликає стан водопостачання сільського населення. Майже половина централізованих систем водопостачання у сільській місцевості через недосконалу експлуатацію та тривалий термін служби працює з перебоями і не може забезпечити постачання населення водою нормативної якості. Не вирішеними проблемними питаннями централізованого водозабезпечення сільського населення є незавершеність процесу передачі сільських водопроводів на баланс органів місцевого самоврядування, відсутність спеціалізованих організацій з їх технічного обслуговування та експлуатації, відсутність виробничого лабораторного контролю якості води тощо.

    Децентралізовані об‘єкти водопостачання у сільській місцевості перебувають у переважно незадовільному технічному та санітарному стані. У 2011 році питома вага досліджених проб питної води з цих джерел, які не відповідали санітарним вимогам, становила 32% за санітарно-хімічними та 16,4% за бактеріологічними показниками.

    Невідповідність якості питної води нормативним вимогам є однією з причин поширення в державі багатьох інфекційних (вірусний гепатит А, черевний тиф, ротавірусна інфекція тощо) та неінфекційних (хвороби системи травлення, серцево-судинної, ендокринної системи тощо) хвороб.


    Здійснення та фінансування заходів щодо покращення стану водних об’єктів

    Для здійснення державного управління і контролю в галузі використання та охорони водних ресурсів, а також цілеспрямованої і ефективної діяльності щодо задоволення потрібностей населення і економіки у воді протягом 2000-2012 років затверджено та реалізується низка державних цільових та регіональних програм, спрямованих на екологічне оздоровлення водних об'єктів басейну, розвиток водного господарства, забезпечення раціонального використання водних ресурсів, забезпечення захисту населення і виробничих об'єктів від шкідливої дії вод, розвиток природоохоронної інфраструктури тощо.

    Серед них важливе місце займають Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води, затверджена постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1997 року №123/97-ВР, та Загальнодержавна програма розвитку водного господарства, затверджена Законом України від 17 січня 2002 року №2988-ІІІ, які передбачали комплекс завдань з переходу на принципи сталого та комплексного водокористування.

    Метою Національної програми екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води (далі – Національна програма) було відновлення і забезпечення сталого функціонування екосистеми Дніпра, якісного водопостачання, екологічно безпечних умов життєдіяльності населення і господарської діяльності та захисту водних ресурсів від забруднення та виснаження.

    Національною програмою було заплановано виконання взаємопов'язаного комплексу завдань і заходів, спрямованих на охорону поверхневих і підземних вод від забруднення, екологічно безпечне використання водних ресурсів, відродження і підтримання сприятливого гідрологічного стану річок та запобігання шкідливій дії вод та удосконалення системи управління охороною та використанням водних ресурсів.

    За період реалізації Національної програми в 1997-2010 роках її профінансовано в обсязі 4717,3 млн грн., що склало 112,6% від визначеного орієнтовного обсягу фінансування, який становив 4190,6 млн грн. у цінах 1996 року. Однак аналіз свідчить, що з урахуванням інфляційних процесів за ці роки, то фактичні кошти, що виділялися в державному і місцевих бюджетах та з інших джерел на відновлення екологічного стану водних об'єктів басейну, не перевищували 30 % потреб, визначених Національною програмою.

    За період реалізації Національної програми виконано значний обсяг практичних природоохоронних заходів, однак внаслідок недостатнього фінансування їх обсяги значно поступаються встановленим завданням. У той же час стан водної екосистеми басейну Дніпра залишається напруженим, а необхідність скорішого екологічного оздоровлення басейну ріки шляхом реалізації комплексу скоординованих та забезпечених фінансуванням водоохоронних заходів залишається одним з найактуальніших завдань загальнодержавного значення.

    Зокрема, рішенням Колегії Мінприроди №3/1 від 10 жовтня 2011 року виконання Національної програми визнано, як таке, що здійснювалося не в повному обсязі та не дозволило істотно поліпшити стан вод р. Дніпро та якість питної води.



    У зв’язку з відставанням у реалізації ряду завдань Національної програми, виникла нагальна потреба у її коригуванні, як це було зазначено у рішенні Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи від 4 квітня 2007 року № 21/6 та розпорядженнях Кабінету Міністрів України від 27 лютого 2008 року №383-р та від 26 березня 2008 року №534-р. Тому Мінприроди розробило пропозиції щодо завдань та заходів з екологічного оздоровлення басейну Дніпра на період до 2020 року як складової (з 2002 року) Загальнодержавної програми розвитку водного господарства.

    Метою зазначеної програми, прийнятої у січні 2002 року, було впровадження державної політики, спрямованої на запобігання зростанню антропогенного впливу на довкілля, забезпечення екологічно безпечних умов життєдіяльності населення і господарської діяльності та захисту водних ресурсів від забруднення та виснаження, раціональне використання водних ресурсів, забезпечення сталого функціонування екосистем у басейнах річок України, запобігання шкідливій дії води і ліквідації її наслідків [96].

    Виконання програми у 2002-2012 роках забезпечило досягнення певних позитивних зрушень у функціонуванні водогосподарського комплексу України, включаючи забезпечення збалансованості процесів використання та відтворення водних ресурсів, зменшення негативних наслідків шкідливої дії вод та поліпшення соціальних умов життя населення у паводконебезпечних регіонах, задоволення потреби населення та галузей економіки у водних ресурсах.

    Однак через недостатній рівень фінансування державних цільових програм, заходи яких спрямовані на екологічне оздоровлення водних об’єктів, запобігання шкідливій дії вод, розвиток водного та житлово-комунального господарства, а також забезпечення промисловості та населення якісною водою (зокрема, фінансування протипаводкових заходів склало 1,5 млрд. грн., що становило 67% від запланованих обсягів), не досягнуто кардинального покращання стану водних ресурсів України та якості питної води, економічної ефективності та екологічної безпеки функціонування всього водогосподарського комплексу.

    Залишилися не до кінця вирішеними проблеми зниження водоємності галузей економіки України, втрат води при транспортуванні, техногенного навантаження на водні екосистеми, обсягів скидання у водні об’єкти неочищених промислових і комунальних стоків тощо. Комплексне розв'язання зазначених проблем було можливе лише шляхом коригування завдань розвитку водного господарства, які стали значно складнішими і масштабнішими.

    Виходячи з цього та відповідно до Рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 лютого 2009 року «Про стан безпеки водних ресурсів держави та забезпечення населення якісною питною водою в населених пунктах України», введеного в дію Указом Президента України від 6 квітня 2009 року № 221/2009, було розроблено Загальнодержавну цільову програму розвитку водного господарства та екологічного оздоровлення басейну р. Дніпра на період до 2020 року, затверджену Законом України від 24 травня 2012 року № 4836-VI.

    Метою зазначеної програми, реалізація якої буде започаткована у 2013 році, стало визначення основних напрямів державної політики у сфері водного господарства для задоволення потреби населення і галузей національної економіки у водних ресурсах, збереження і відтворення водних ресурсів, впровадження системи інтегрованого управління водними ресурсами за басейновим принципом, відновлення ролі меліорованих земель у продовольчому та ресурсному забезпеченні держави, оптимізація водоспоживання, запобігання та ліквідація наслідків шкідливої дії вод.

    Завданнями програми є:

    1) у напрямі забезпечення розвитку меліорації земель і поліпшення екологічного стану зрошуваних та осушених угідь, управління водними ресурсами: забезпечення експлуатації водогосподарсько-меліоративного комплексу; реконструкція і модернізація інженерної інфраструктури меліоративних систем із створенням цілісних технологічних комплексів; інженерний захист від підтоплення сільськогосподарських угідь і населених пунктів, розташованих у межах меліорованих територій; забезпечення сталого функціонування та екологічної безпеки меліоративних систем; удосконалення нормативно-правової бази та організаційної структури водогосподарського комплексу для забезпечення управління водними ресурсами і здійснення моніторингу вод;

    2) у напрямі першочергового забезпечення централізованим водопостачанням сільських населених пунктів, що користуються привізною водою: спорудження сучасних систем питного водопостачання; забезпечення розвитку системи водовідведення; удосконалення нормативно-правової бази та організаційної структури водогосподарського комплексу для забезпечення водопостачання і водовідведення у маловодних і забруднених регіонах;

    3) у напрямі захисту сільських населених пунктів і сільськогосподарських угідь від шкідливої дії вод та комплексного протипаводкового захисту в басейнах річок Дністра, Пруту та Сірету, а також у басейні річки Тиси у Закарпатській області: будівництво, реконструкція та капітальний ремонт гідротехнічних споруд, захисних протипаводкових дамб, берегоукріплювальних споруд, розчищення та регулювання русел річок і водойм; будівництво акумулювальних протипаводкових ємностей у гірських та рівнинних частинах річок, польдерів та протипаводкових водосховищ; застосування сучасних методів спостереження та прогнозування паводків, своєчасне, достовірне інформування населення та підприємств про можливість виникнення надзвичайної паводкової ситуації, а також про її наслідки; будівництво та реконструкція протизсувних і протиселевих споруд; виконання місцевих програм відродження малих річок і водойм; зменшення інтенсивності поверхневого стоку; удосконалення організаційної структури водогосподарського комплексу для забезпечення захисту територій від шкідливої дії вод;

    4) у напрямі екологічного оздоровлення басейну річки Дніпро та поліпшення якості питної води: упорядкування споруд водовідведення на об’єктах житлово-комунального господарства, господарських об’єктах та урбанізованих територіях; забезпечення екологічно безпечного функціонування дніпровських водосховищ; запобігання забрудненню підземних вод; створення більш чистого виробництва, замкнутих (безстічних) систем виробничого водопостачання, впровадження мало- і безводних технологій, забезпечення повторного використання стічних вод; зменшення впливу радіоактивного забруднення на водні об’єкти у зонах відчуження і безумовного (обов’язкового) відселення; відродження та підтримання сприятливого гідрологічного стану річок та ліквідація наслідків шкідливої дії вод; удосконалення нормативно-правової бази та організаційної структури водогосподарського комплексу для забезпечення екологічного оздоровлення басейну річки Дніпро [96].

    Заходи щодо покращення стану водних об’єктів виконуються за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, зокрема, за бюджетною програмою по КПКВК 2407070 «Захист від шкідливої дії вод сільських населених пунктів та сільськогосподарських угідь».

    Зазначена бюджетна програма спрямована на реалізацію Комплексної програми захисту від шкідливої дії вод сільських населених пунктів і сільськогосподарських угідь в Україні на період до 2010 та прогноз до 2020 року, схваленої постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 2006 року № 901, Державної цільової програми комплексного протипаводкового захисту в басейні р. Тиси в Закарпатській області на 2006 – 2015 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2006 року № 130 та Державної цільової програми комплексного протипаводкового захисту в басейнах річок Дністра, Пруту та Сірету, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2008 року № 115, які з 2013 року є складовою частиною Загальнодержавної цільової програми розвитку водного господарства та екологічного оздоровлення басейну р. Дніпра на період до 2020 року.



    Кінцевою метою цієї бюджетної програми є здійснення заходів для запобігання та ліквідації шкідливої дії вод, які передбачають комплексний підхід до будівництва захисних споруд, включаючи поліпшення екологічного стану водних об’єктів; зменшення матеріальних збитків від затоплення і підтоплення населених пунктів, виробничих об’єктів і сільськогосподарських угідь унаслідок повеней і паводків; створення сприятливих умов для розвитку інфраструктури населених пунктів; екологічне виховання населення, спрямоване на дбайливе ставлення до довкілля; удосконалення служби протипаводкового захисту, включаючи експлуатацію захисних гідротехнічних споруд.

    Зокрема, у 2011 році Мінприроди України було використано кошти у сумі 133,4 млн грн., у тому числі за загальним фондом – у сумі 49,7 млн гривень, за рахунок яких було здійснено ряд протипаводкових заходів - побудовано та реконструйовано 11,7 км захисних дамб, здійснено 3,7 км берегоукріплення, розчищено 44,0 км русел річок, побудовано 24 захисні протипаводкові споруди і відповідно захищено від паводків 243 населені пункти, 51936 садиб та 205,9 тис. га сільськогосподарських угідь.

    Водогосподарськими організаціями здійснювався комплекс заходів із створення водоохоронних зон з виділенням прибережних захисних смуг вздовж річок і навколо водойм, упорядкування водних джерел тощо. У 2011 році встановлено 1301,8 км прибережних захисних смуг, залужено 342,1 га та заліснено 2820,6 га земель в їх межах, упорядковано 454,8 км річищ малих річок та здійснено берегоукріплювальних та гідротехнічних робіт на ділянці 23,8 кілометрів.

    На виконання завдань Порядку денного на ХХІ століття та рішень Всесвітнього саміту на вищому рівні зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі у 2002 році в країні здійснюється робота з впровадження інтегрованих підходів та удосконалення структури державного управління на основі басейнового принципу управління водними ресурсами, який ґрунтується на засадах пріоритетності економічної безпеки водокористування; економічної цілісності, самодостатності і самоокупності водогосподарської і природоохоронної діяльності; взаємодії територіальних і галузевих суб’єктів управління.

    У системі Держводагентства уже функціонує 10 басейнових управлінь водних ресурсів, які реалізують державну водну політику на місцях. У 2011 році створено басейнове управління водними ресурсами річки Тиса.

    Як елемент інтегрованого управління річковим басейном при Держводагентстві створені і працюють спеціальні Міжвідомчі комісії по вставленню режимів роботи водогосподарських систем та каскадів водосховищ. Діяльність Міжвідомчих комісій особливо важлива в маловодних регіонах України (Крим, Донбас, Південь України, Харківський регіон).

    В басейнах основних річок - Дніпра, Дністра, Дунаю, Десни, Південного Бугу, Західного Бугу, Сіверського Дінця, Росі, створені Басейнові Ради як дієвий інструмент інтегрованого управління водними ресурсами з залученням до їх роботи представників місцевих органів виконавчої влади, науковців, водокористувачів та громадськості. Діяльність Басейнових Рад свідчить про позитивні зрушення у вирішенні водно-екологічних проблем басейнів - зокрема, Басейновою Радою Південного Бугу схвалено Стратегічний План Дій, результати якого враховуються при реалізації водоохоронних заходів у басейні; Басейновою Радою Дніпра розглянуто і схвалено принципи гідрографічного районування річкового басейну тощо.

    Важливим фактором у впровадженні інтегрованого управління водними ресурсами є міжнародне співробітництво, що базується на міжнародних зобов’язаннях, стороною яких є Україна. Прикладом взаємовигідних контактів у межах транскордонного басейну є співпраця Тисайських країн, які забезпечили підготовку плану управління басейном р. Тиси, і охоплюють увесь спектр питань, передбачений Водною Рамковою Директивою ЄС. У 2011 році під головуванням України у Міжнародній комісії із захисту р. Дунай відбулася конференція міністрів довкілля п'яти країн басейну р. Тиса, у ході якої було укладено Меморандум про порозуміння "Посилення співробітництва у басейні ріки Тиса у напрямі імплементації Плану інтегрованого управління басейном ріки Тиса з метою підтримки сталого розвитку регіону".

    В період 2000-2012 років також здійснювалися заходи з оздоровлення басейнів інших річок - Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Дунаю, Західного Бугу, в рамках природоохоронних та галузевих регіональних (обласних) програм, що сприяло поліпшенню екологічного стану річок та інших водних об'єктів.

    При чому, вирішення екологічних та водогосподарських проблем окремих річок та регіонів винесено на міждержавний та державний рівень. У квітні 2003 року розпорядженням Кабінету Міністрів України №224-р була схвалена Концепція екологічного оздоровлення басейну Сіверського Дінця, з початку 2000-х років здійснюються заходи Міжрегіональної екологічної програми оздоровлення басейну Сіверського Дінця (за участю областей України та Російської Федерації). У 2012 році постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2012 року №944 була затверджена Державна програма «Вода Криму» на 2013-2020 роки, метою якої є надання споживачам питної води у достатньому обсязі, забезпечення сталого розвитку систем водопостачання та водовідведення, охорона навколишнього природного середовища, забезпечення виробників сільськогосподарської продукції та сільського населення водою для зрошення.

    Однак цільові програми екологічного оздоровлення басейнів основних річок країни, за винятком р. Дніпра, затверджені на державному рівні, до цих пір відсутні. Аналіз виконання заходів інших державних та регіональних (обласних) екологічних програм, свідчить про те, що пророблена робота сприяла досягненню певних позитивних результатів в частині стабілізації екологічної ситуації та зниження антропогенних навантажень, однак, через недостатній рівень фінансування кардинального поліпшення екологічного стану водних об’єктів України та якості питної води, економічної ефективності та екологічної безпеки функціонування всього водогосподарського комплексу не досягнуто.
    Здійснення та фінансування заходів щодо питного водопостачання та водовідведення

    З метою реалізації міжнародних зобов’язань, взятих Україною у сфері забезпечення населення якісною питною водою, та державної політики у цій сфері, Законом України від 3 березня 2005 року №2455-IV була затверджена Загальнодержавна програма «Питна вода України» на 2006-2020 роки.

    Однак рівень фінансування заходів зазначеної програми з державного бюджету з початку її реалізації був вкрай недостатнім. Фактичний розмір цільових державних видатків не перевищив 30 % від запланованих, що не забезпечило потреби у технічному переоснащенні основних фондів галузі та призвело до збільшення обсягів нераціональних витрат та втрат питної води, енергоємності виробництва тощо. Як наслідок, технічний стан систем централізованого водопостачання та водовідведення є критичним.

    У зв’язку з цим, Законом України від 20 жовтня 2011 року №3933-VI до програми внесли зміни, відповідно до яких була затверджена нова редакція Загальнодержавної програми «Питна вода України» на 2011-2020 роки.

    Метою програми є забезпечення гарантованих Конституцією України прав громадян на достатній життєвий рівень та екологічну безпеку шляхом забезпечення питною водою в необхідних обсягах та відповідно до встановлених нормативів. Основними завданнями нової редакції програми визначені: охорона джерел питного водопостачання; доведення якості питної води до вимог чинного стандарту; нормативно-правове та науково-технічне забезпечення.

    Передбачається, що реалізація програми сприятиме зниженню соціальної напруги у суспільстві, підвищенню якості питної води, поліпшенню санітарно-епідеміологічної та екологічної ситуації в Україні, забезпеченню охорони джерел питного водопостачання, впровадженню на підприємствах питного водопостачання та водовідведення сучасних технологій, обладнання, матеріалів, зниження витрат та втрат природних, матеріальних ресурсів у системах питного водопостачання та водовідведення, забезпеченню цілодобово якісною питною водою у повному обсязі населення, що має доступ до систем централізованого водопостачання [95].

    Для виправлення незадовільної ситуації із забезпечення сільських населених пунктів, які не мають власних джерел якісної питної води було прийнято «Комплексну програму першочергового забезпечення сільських населених пунктів, що користуються привізною водою, централізованим водопостачанням на 2001–2005 роки і прогноз до 2010 року» (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2000 року №1735) та її нова редакція під назвою «Державної цільової соціальної програми першочергового забезпечення централізованим водопостачанням сільських населених пунктів, що користуються привізною водою, на період до 2010 року» (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 27 вересня 2008 року № 741).

    Так, заходами Комплексної програми передбачалося забезпечити якісною питною водою 362 сільські населені пункти, на що повинні були виділені з державного бюджету 302,4 млн грн., фактично ж ці заходи за період 2001–2009 років профінансовано у обсязі 82,2 млн грн., або лише на 12,8 % від запланованого. Забезпечено якісною питною водою 43 населених пунктів, з них у 10 побудовано розподільчі водопровідні мережі.

    Подальше вирішення проблем питного водопостачання сільських населених пунктів пов’язано із забезпеченням реалізації Загальнодержавної програми «Питна вода України» на 2011-2020 роки та Загальнодержавної цільової програми розвитку водного господарства та екологічного оздоровлення басейну р. Дніпра на період до 2020 року.

    Важливе місце для цілей реалізації державної екологічної політики матиме Загальнодержавна програма розвитку та реконструкції централізованих систем водовідведення населених пунктів України на 2012-2020 роки, концепція якої схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2011 року № 1004-р.

    Метою програми є створення належних умов для реалізації права громадян на отримання якісних послуг з централізованого водовідведення. Реалізація програми дасть змогу розв'язати більшість соціально-економічних та екологічних проблем міського і сільського населення у сфері водовідведення та очищення стічних вод, розробити ринковий механізм регулювання правових відносин у зазначеній сфері, сприятиме формуванню інвестиційно привабливого середовища, створенню інтегрованої системи органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з управління водними ресурсами, удосконаленню економічних і правових відносин у зазначеній сфері, розвитку централізованих систем водовідведення та очищення стічних вод і збереженню природних ресурсів.
    Розвиток законодавства

    Водне законодавство України має достатньо розгалужений і розвинутий вигляд, в якому основним кодифікаційним актом є Водний Кодекс України від 6 червня 1995 року № 213/95- ВР. Іншим спеціальним кодифікаційним актом у цій сфері, що ґрунтується на базових положеннях Водного кодексу України, є Закон України «Про питну воду та питне водопостачання» від 10 січня 2002 року № 2918-ІІІ.

    Україна також є Стороною низки двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорів з питань управління, раціонального використання та захисту транскордонних вод, бере участь у діяльності профільних міжнародних організацій і органів.

    В період з початку 2000-х років Україна приймала активну участь у міжнародному співробітництві, спрямованому на впровадження принципів сталого водокористування. Зокрема, Законом України від 17 січня 2002 року №2997-III було ратифіковано «Конвенцію щодо співробітництва по охороні та сталому використанню ріки Дунай» (Конвенція про охорону ріки Дунай) та Законом України від 7 квітня 2004 року №1672-IV «Рамкову конвенцію про охорону та сталий розвиток Карпат», які містять положення щодо сталого та інтегрованого управління водними ресурсами за басейновим принципом. Крім того, прийнято Закон України від 9 липня 2003 року №066-IV «Про ратифікацію Протоколу про воду та здоров'я до Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер 1992 року».

    В розвиток зазначених законів було прийнято цілий ряд підзаконних нормативних актів – постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, наказів центральних органів виконавчої влади. Крім того, до структури законодавчих актів у сфері водного законодавства входять постанови Верховної Ради України та укази Президента України.

    Перелік основних нормативно-правових актів, які обумовили зміни у цій сфері законодавства за останні роки, наведені нижче:



    • Постанови Верховної Ради України: «Про заходи Кабінету Міністрів України щодо виконання законодавства України про мінімізацію збитків від руйнівної дії паводків і повеней, захист населених пунктів, народногосподарських об'єктів і земель від шкідливої дії вод» від 6 лютого 2003 року №494-IV; «Про рекомендації парламентських слухань щодо дотримання вимог природоохоронного законодавства в Україні» від 20 лютого 2003 року №565-IV; «Про розроблення Загальнодержавної програми укріплення берегів поверхневих водних об'єктів і узбережжя морів та їх інженерного захисту» від 20 лютого 2007 року №665-V;

    • Укази Президента України: «Про заходи щодо забезпечення ефективного прогнозування повеней і паводків та ліквідації їх наслідків» від 15 березня 2002 року № 243/2002; «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 лютого 2009 року «Про стан безпеки водних ресурсів держави та забезпечення населення якісною питною водою в населених пунктах України» від 06 квітня 2009 року № 221/2009;

    • Постанови Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Порядку підготовки та оприлюднення Національної доповіді про якість питної води та стан питного водопостачання в Україні» від 29 квітня 2004 року № 576; «Про затвердження Порядку розроблення та затвердження нормативів питного водопостачання» від 25 серпня 2004 року № 1107; «Про затвердження Порядку видачі дозволів на проведення робіт на землях водного фонду» від 12 липня 2005 року № 557; «Про затвердження критеріїв, за якими оцінюється ступінь ризику від провадження господарської діяльності у сфері питного водопостачання і водовідведення та визначається періодичність здійснення планових заходів державного нагляду (контролю)» від 14 січня 2009 року № 16;

    • Накази центральних органів виконавчої влади: «Про затвердження Інструкції про встановлення та стягнення плати за скид промислових та інших стічних вод у системи каналізації населених пунктів та Правил приймання стічних вод підприємств у комунальні та відомчі системи каналізації населених пунктів України» - Держбуду від 19 лютого 2002 року № 37; «Про затвердження Методики визначення нормативів питного водопостачання населення» - Держжитлокомунгоспу від 27 вересня 2005 року № 148; «Про затвердження Інструкції з організації та здійснення моніторингу зрошуваних та осушуваних земель» - Держводгоспу від 16 квітня 2008 року № 108; «Про затвердження Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України» - Мінжитлокомунгоспу від 27 червня 2008 року № 190; «Про затвердження Методики розрахунку розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок порушення законодавства про охорону та раціональне використання водних ресурсів» - Мінприроди від 20 липня 2009 року №389; «Про затвердження Державних санітарних норм та правил "Гігієнічні вимоги до води питної, призначеної для споживання людиною"» (ДСанПіН 2.2.4-171-10) - МОЗ від 12 травня 2010 року № 400; «Про затвердження Національних цільових показників до Протоколу про воду та здоров'я» - Мінприроди від 14 вересня 2011 року №324; «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються бюджетними установами, що належать до сфери управління Державного агентства водних ресурсів» - Мінприроди від 26 жовтня 2011 року № 1101.

    Разом з тим, чинна законодавча і нормативно-правова база у галузі використання та охорони водних ресурсів, потребує удосконалення у напрямку:

    • приведення у відповідність із положеннями екологічного законодавства ЄС;

    • забезпечення впровадження інтегрованих підходів та басейнового принципу управління водними ресурсами;

    • удосконалення правового та економічного механізму регулювання водокористування, зокрема, в частині встановлення платежів за спеціальне водокористування та екологічного податку в умовах впровадження басейнового принципу;

    • обмеження господарської діяльності, яка призводить до порушення та забруднення на водозабірній площі басейнів річок, особливо на територіях витоків річок, водоохоронних зон водних об’єктів, з метою відновлення природного режиму функціонування малих річок;

    • посилення контролю та відповідальності за порушення водного законодавства, зокрема, в частині скидання забруднених стічних вод у поверхневі водні об’єкти, забезпечення доступу населення до водних об’єктів тощо;

    • забезпечення залучення громадськості до вирішення водноекологічних та водогосподарських проблем;

    • удосконалення форм звітності з водокористування тощо.


    Основні напрямки удосконалення державної політики

    У сфері використання та охорони водних ресурсів державна політика була сформульована в Законі України «Про основні засади (стратегії) державної екологічної політики України на період до 2020 року» від 21 грудня 2010 року №2818-VI, яким передбачено здійснення таких заходів:



    • реформування протягом першого етапу системи державного управління в галузі охорони та раціонального використання вод шляхом впровадження інтегрованого управління водними ресурсами за басейновим принципом;

    • реконструкція існуючих та будівництво нових міських очисних споруд з метою зниження до 2020 року на 15 відсотків рівня забруднення вод забруднюючими речовинами (насамперед органічними речовинами, сполуками азоту і фосфору), а також зменшення до 2020 року на 20 відсотків (до базового року) скиду недостатньо очищених стічних вод;

    • переважне (90 відсотків) забезпечення дотримання до 2020 року санітарно-гігієнічних вимог до якості поверхневих вод у місцях інтенсивного водокористування населення (для населених пунктів з кількістю населення не менш як 250 тисяч осіб); забезпечення у повному обсязі дотримання нормативних вимог до джерел централізованого питного водопостачання до 2015 року;

    • переважне (70 відсотків) забезпечення дотримання до 2020 року санітарно-гігієнічних вимог до якості води, що використовується для потреб питного водопостачання та приготування їжі сільським населенням;

    • приведення у відповідність екологічного законодавства України із положеннями джерел acquis communautaire за такими напрямами: перегляд нормативів якості поверхневих вод, які використовуються для потреб централізованого водопостачання і для культурно-побутового користування, очищення комунальних стоків, запобігання забрудненню внаслідок змиву нітратів із сільськогосподарських земель [103].

    Виконання стратегії забезпечується заходами, передбаченими Національним планом дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011–2015 роки, який був затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України 25 травня 2011 року № 577-р., спрямованими на стабілізацію і поліпшення стану довкілля України шляхом впровадження інтегрованих підходів в управління водними ресурсами за басейновим принципом, включаючи роботу басейнових рад, підвищення рівня суспільної екологічної свідомості та екологічної безпеки, забезпечення збалансованого використання водних ресурсів, посилення державного екологічного контролю за дотриманням вимог водного законодавства [101].
    Захист морів

    Розвиток засад сталого морекористування у світі

    Ключові питання сталого використання та розвитку природних ресурсів і морського середовища у Порядку денному на ХХІ століття розглянуті у Главі 17 «Захист океанів і всіх видів морів, включаючи замкнуті і напівзамкнуті моря, та прибережні райони та охорона, раціональне використання і освоєння їх природних ресурсів»

    Морське середовище, включаючи океани і всі моря і прилеглі до них прибережні райони, являє собою єдине ціле, яке в свою чергу є важливим компонентом глобальної системи життєзабезпечення і представляється позитивним чинником, що відкриває можливості для сталого розвитку.

    Комплексне та раціональне використання та сталий розвиток природних ресурсів морів та прибережних районів та здійснення їх охорони вимагає нових підходів на національному, субрегіональному, регіональному і глобальному рівнях - підходів, які повинні бути комплексними за своїм змістом і попереджувальне превентивними із спрямованості в цілях уникнення деградації морського середовища [107].

    У 1995 році була прийнята Глобальна програма дій із захисту морського середовища від забруднення, спрямована на попередження деградації морського середовища в результаті діяльності, що здійснюється на суші. Вона покликана бути джерелом концептуальних і практичних вказівок, якими повинні керуватися національні та / або регіональні органи при розробленні та здійсненні постійних заходів, спрямованих на попередження, скорочення, регулювання та / або ліквідацію деградації морського середовища.

    Всесвітнім самітом на вищому рівні зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі у 2002 році було прийнято рішення щодо прискорення виконання зазначеної Глобальної програми дій за допомогою прийняття заходів на всіх рівнях. В тому числі, було запропоновано розробити регіональні програми дій і поліпшити зв'язок зі стратегічними планами сталого розвитку прибережних і морських ресурсів із зазначенням, зокрема, районів, в яких прискорюються екологічні зміни і які піддаються зростаючому тискові факторів розвитку [157].

    У 2008 році Європейський парламент і Рада Європи прийняли Директиву Ради 2008/56/ЄС, що встановлює рамки діяльності Співтовариства у сфері політики з морського середовища (Рамкова Директива про морську стратегію). Директивою зазначено, що країни-члени ЄС вживають усіх необхідних заходів для досягнення або підтримки доброго екологічного стану морського довкілля не пізніше 2020 року. Згідно з директивою кожна країна-член ЄС зобов'язана розробити і застосовувати морську стратегію, основними завданнями якої є:


    • охорона та збереження морського середовища, недопущення погіршення його стану і, за можливості, відновлення екосистем в регіонах, де їм завдано шкоди;

    • недопущення і скорочення скидів у морське середовище з метою поступового усунення забруднення та зменшення його впливу на морське різноманіття, екосистеми моря, здоров'я людей і правові засоби використання моря.


    Екологічний стан Чорного та Азовського морів

    Природні ресурси Чорного та Азовського морів відіграють значну роль в економіці України. Прибережна зона морів є місцем підвищеної концентрації економічної та соціальної діяльності людини. Також, це унікальне ландшафтне утворення з особливими природно-кліматичними умовами, великими водно-болотними угіддями міжнародного значення, з різноманітними формами життя. Саме ця частина Азово-Чорноморського басейну є найчутливішою до антропогенного навантаження.

    Основними екологічними проблемами, що виникли в Чорному та Азовському морях наприкінці XX століття, є евтрофікація шельфових вод (забруднення біогенними речовинами) та забруднення морського середовища токсичними речовинами. Загалом незадовільний екологічний стан морів зумовлений значним перевищенням обсягу надходження забруднюючих речовин над асиміляційною здатністю морських екосистем, що призвело до значного забруднення морських вод, розвитку евтрофікаційних процесів, широкомасштабних явищ гіпоксії, появи сірководневих зон, замулення місць існування донних біоценозів, втрати біологічних видів, скорочення обсягу рибних ресурсів, зниження якості рекреаційних ресурсів, виникнення загрози здоров’ю населення [64].

    Іншими загрозливими тенденціями є:



    • зниження якості та екосистемної функційності прибережних природних комплексів та морського середовища, зокрема, інтенсивна забудова лінійного типу прибережних територій, яка супроводжується втратою природності та рекреаційної привабливості тощо [43, 60]. Як свідчать дані Держсанепідслужби за останні роки в країні має місце тенденція до погіршення стану морської води в районах відпочинку. Якщо у 2007 році частка досліджених проб морської води, які не відповідали санітарним нормам, становила 8,9 % за санітарно-хімічними показниками та 3,9 % за санітарно-бактеріологічними показниками, то у 2011 році зазначені показники становили, відповідно, 9,4 та 9,2 %;

    • наростання загроз, пов'язаних із розвитком нафтогазового комплексу та обсягів транспортування небезпечних вантажів (різке зростання обсягів нафто- і газо- добування та транспортування в регіоні, збільшення обсягів проведення геологорозвідувальних робіт, подальший розвиток судноплавства – з останнім чинником пов'язані також загрози щодо занесення з баластними водами видів-чужинців );

    • зміна характеристик солоності Азовського моря у зв'язку зі зменшенням річкового стоку, що спричинило порушення екологічних зв'язків у ценозах, між кормовою базою донних організмів та риб. Саме тому Азовське море, яке ще недавно характеризувалося найвищою рибопродуктивністю у світі з одиниці площі (при площі в 10 разів меншої, ніж Каспійське, це море давало риби уп'ятеро більше, займаючи за запасами осетрових друге місце у світі), за останні 30-40 років втратило цю славу тощо.

    Основними причинами руйнування екосистем Чорного та Азовського морів є ресурсо-виснажливе морекористування та надмірне забруднення внаслідок антропогенної діяльності [43, 60].


    Здійснення та фінансування заходів щодо покращення екологічного стану морів

    Для забезпечення виконання Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (1994), Міністерської декларації про захист Чорного моря (1993) та Стратегічного плану дій щодо відтворення та захисту Чорного моря (1996) Законом України від 22 березня 2001 року №2333-ІІІ була затверджена Загальнодержавна програма охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів.

    Метою Програми є розроблення державної політики, стратегії та плану дій, спрямованих на запобігання зростанню антропогенного тиску на довкілля Азовського і Чорного морів, сприяння розвитку екологічно безпечних видів діяльності в Азово-Чорноморському регіоні, збереження і відтворення біологічного різноманіття та ресурсів морів, створення сприятливих умов для проживання, оздоровлення та відпочинку населення.

    Програмою було визначено пріоритетні напрями вирішення основних проблем екологічного стану Азовського і Чорного морів на період 2001-2010 років, в тому числі: зменшення рівня забруднення морів та антропогенного навантаження на їх екосистеми; зниження ризику для здоров'я людини, пов'язаного із забрудненням морських вод та прибережної смуги; збереження та відтворення біорізноманіття природних ландшафтів прибережної смуги і місць існування біологічних видів; збалансоване використання та відтворення морських біоресурсів і розвиток аквакультурних видів діяльності; запобігання руйнуванню морського берега та охорона земель у прибережній смузі морів; створення системи інтегрованого управління природокористуванням у межах водоохоронної зони морів, прибережній смузі морів, територіальних морських водах України тощо [43].

    З метою забезпечення координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, наукових і громадських організацій — виконавців програми - при Мінприроди України було утворено постійно діючий дорадчий орган - Міжвідомчу комісію з екологічних питань Азовського і Чорного морів.

    З огляду на тодішній економічний стан України, програма містила лише найневідкладніші заходи щодо збереження та відтворення Чорного й Азовського морів. Впродовж першого періоду реалізації програми (2001 - 2005 роки) витрати на її виконання склали 45,2 % від планових показників. Із запланованих до введення в експлуатацію 21 невідкладного капіталомісткого природоохоронного об'єкту на початок 2006 року було введено лише три.

    За період 2006-2010 років на виконання заходів програми було витрачено 356,9 млн грн., що склало 61,5 % від запланованих потреб. Найбільш капіталоємні об’єкти, які фінансувалися коштами місцевих бюджетів та Державного фонду охорони навколишнього природного середовища, не завершені, в результаті, через розмиви та зсуви щорічно безповоротно втрачається понад 150 гектарів цінної в рекреаційно-курортному відношенні берегової смуги. Заходи, що фінансувалися з Державного бюджету, включаючи розвиток природно-заповідної справи, охорону рідкісних та зникаючих видів тварин і рослин, були малоефективними внаслідок недостатнього фінансування.

    Враховуючи невиконання поставлених завдань та невирішеність багатьох проблем, а також ту обставину, що програма запланувала свою діяльність до 2010 року, необхідне її коригування на засадах збереження встановлених стратегічних напрямків для забезпечення системного розв’язання проблем морекористування.

    У 2011 році Мінприроди, разом із іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади та з місцевими органами виконавчої влади, розробило проект нової редакції Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів, метою якої є запобігання зростанню антропогенного тиску на довкілля Азовського і Чорного морів, сприяння розвитку екологічно безпечних видів діяльності в Азово-Чорноморському регіоні, збереження і відтворення біологічного різноманіття та ресурсів морів, створення сприятливих умов для проживання, оздоровлення та відпочинку населення.
    Розвиток законодавства

    В період між Конференціями зі сталого розвитку 2002 та 2012 років Україна стала учасником підписання та Стороною кількох багатосторонніх міжнародних та двосторонніх угод з питань використання ресурсів Чорного і Азовського морів.

    Так, Законом України від 22 лютого 2007 року №685-V ратифіковано Протокол про збереження біорізноманіття та ландшафтів Чорного моря 2002 року до Конвенції про захист Чорного моря від забруднення. Україна також схвалила новий Стратегічний план дій щодо відтворення та захисту Чорного моря від 17 квітня 2009 року. У 2007 році була підписана угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Турецької Республіки про співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища.

    Серед інших законодавчих та нормативно-правових актів з питань морекористування, прийнятих в останнє десятиріччя, слід відзначити:



    • Закон України від 2 грудня 2010 року №2740-VI «Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг»;

    • Постанову Верховної Ради України від 20 лютого 2007 року №665-V «Про розроблення Загальнодержавної програми укріплення берегів поверхневих водних об'єктів і узбережжя морів та їх інженерного захисту»;

    • Постанови Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Правил охорони внутрішніх морських вод і територіального моря від забруднення та засмічення» від 29 лютого 1996 року № 269 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 року №431); «Про утворення територіальних органів Державної екологічної інспекції» від 14 вересня 2011 року № 995;

    • Накази Мінприроди: «Щодо затвердження Положення про Міжвідомчу комісію з екологічних питань Азовського і Чорного морів» від 10 лютого 2004 року №47; «Про затвердження Положення про Державну Азово-Чорноморську екологічну інспекцію» від 6 грудня 2006 року №526; «Про затвердження Положення про Державну екологічну інспекцію Азовського моря» від 6 грудня 2006 року №527; «Про затвердження Положення про Державну екологічну інспекцію з охорони довкілля Північно-Західного регіону Чорного моря» від 6 грудня 2006 року №528; «Положення про морські екологічні інспекції» від 4 листопада 2011 року №429.

    В цілому, існуюча законодавча та нормативно-правова база є недостатньою і потребує системного удосконалення в наступних напрямах:

    • гармонізації законодавства України із законодавством ЄС, зокрема, шляхом актуалізації стратегічних напрямків, цілей та завдань державної політики щодо охорони та відновлення довкілля Азовського та Чорного морів з урахуванням положень Морської стратегії ЄС та результативності виконання програмних документів у зазначеній сфері; розроблення та затвердження критеріїв оцінки якості морського довкілля у відповідності до європейських підходів і практик тощо;

    • впровадження загальних принципів сталого природокористування та забезпечення інтегрованого управління прибережною смугою морів з метою її збереження та розвитку з врахуванням природних, естетичних ресурсів та економічного розвитку означеного комплексного об’єкта, як унікальної екосистеми;

    • гарантування безпеки морських екосистем та людини під час геологорозвідувальних робіт та видобутку корисних копалин на шельфі морів.


    Основні напрямки удосконалення державної політики

    Основними засадами (стратегією) державної екологічної політики України на період до 2020 року, затвердженими Законом України від 21 грудня 2010 року №2818-VI, передбачено розроблення та виконання до 2015 року плану заходів щодо зменшення рівня забруднення внутрішніх морських вод і територіального моря з метою запобігання зростанню антропогенного впливу на навколишнє природне середовище та відновлення екосистеми Чорного і Азовського морів [103].

    В розвиток зазначеного положення Національним планом дій заплановано:


    • розроблення плану заходів з виконання Україною Стратегічного плану дій для захисту та відновлення Чорного моря у рамках Конвенції про захист Чорного моря від забруднення;

    • оцінка впливу джерел забруднення на стан Азовського та Чорного морів;

    • проведення оцінки виконання Україною Стратегічного плану дій для захисту та відновлення Чорного моря на 2006—2010 роки;

    • розроблення та здійснення заходів щодо зниження рівня забруднення внутрішніх морських вод і територіального моря з метою запобігання посиленню антропогенного впливу на навколишнє природне середовище та відновлення екосистем Чорного і Азовського морів;

    • розроблення комплексу заходів із запобігання та контролю за забрудненням у місцях розробки родовищ у межах акваторії Азово-Чорноморського шельфу [103].




    Каталог: docs -> activity-ecopolit
    docs -> Соціологія – наука про суспільство
    docs -> Міністерство охорони навколишнього
    docs -> Реферат курсанта Борисяк Тетяны Василівны Курси підвищення кваліфікації середніх медичних працівників м. Івано-Франківськ
    activity-ecopolit -> Звіт про реалізацію національної екологічної політики у 2012 році з обов’язковим розділом щодо дотримання орхуської конвенції 2013
    activity-ecopolit -> Розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 року №577-р «Про затвердження Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки» Вступ


    Поділіться з Вашими друзьями:
  • 1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   51




    База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
    звернутися до адміністрації

        Головна сторінка