Л. Г. Руденко 2012 року


Оцінка проблем, що стримують впровадження положень «Порядку денного на ХХІ століття», у тому числі на місцевому рівні



Сторінка38/51
Дата конвертації23.10.2016
Розмір9.93 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   51

4.2 Оцінка проблем, що стримують впровадження положень «Порядку денного на ХХІ століття», у тому числі на місцевому рівні

Двадцятиріччя після Ріо та десять років після саміту в Йоганнесбурзі показали, що на шляху впроваджень «Порядку денного на ХХІ століття» стоїть значна кількість перешкод.

Проблеми, які стримують впровадження положень Основної парадигми ХХІ століття, можна розділити на декілька груп.

Серед них однією з головних є група проблем теоретико-методологічного забезпечення та наукового наповнення концепції сталого (збалансованого) розвитку.

Ця група проблем є перешкодою на глобальному рівні, тому ми зупинимось на ній досить детально. Водночас, вона гальмує впровадження положень «Порядку…» і в межах України.

Аналіз сучасної ситуації, що склалася в ході здійснення людством спроб переходу до моделі збалансованого розвитку, показує необхідність розробки цілісного, науково обґрунтованого плану дій щодо кінцевої мети, засобів, етапів здійснення, узгодження колективних дій суспільства та розробки реально діючих ефективних механізмів щодо забезпечення реалізації концепції збалансованого розвитку. Це, в свою чергу, вимагає значного розширення існуючої теоретико-методологічної бази збалансованого розвитку.

Слід зазначити, що на сьогоднішній день, на наш погляд, існує певна невідповідність, певні диспропорції в рівнях теоретичного обґрунтування окремих блоків концепції збалансованого розвитку та планів її практичної реалізації (імплементації). Аналогічно цьому існують певні диспропорції між глибиною та масштабами завдань, які висуває теоретична база концепції збалансованого розвитку, та масштабами і обґрунтованістю завдань переходу до нього, що закріплені в ухвалених міжнародних документах, які регулюють колективні зобов’язання щодо переходу до збалансованого розвитку.

На рівні глобального бачення сучасних проблем взаємовідносин суспільства з природою, котрі і зумовили необхідність переходу суспільства до нових принципів життєдіяльності в природі, та нових підходів до використання і освоєння природно-ресурсного потенціалу планети, можна відзначити наявність певного принципового консенсусу. Однак, починаючи з наступних аспектів, – бачення суті необхідних змін, бачення перспектив і засобів досягнення людством збалансованого розвитку, бачення організації взаємозв’язків, котрі мають визначати нові принципи взаємодії в системі “природа – суспільство” в разі досягнення збалансованого розвитку, існують значні розбіжності. Ще більші розбіжності і невідповідність якісного рівня існують між змістом вимог теоретичних праць, які обґрунтовують основні вимоги щодо можливих умов переходу суспільства до збалансованого розвитку та змістом міжнародних нормативно-правових документів, котрі мають регламентувати практичні кроки по їх реалізації.

Теоретико-методологічна база концепції збалансованого розвитку є міждисциплінарною, вона повинна охоплювати результати розробок практично всіх галузей наукового знання. На сьогоднішній день можна зазначити першочергову необхідність теоретико-методологічного вивчення і опрацювання тих блоків концепції збалансованого розвитку, які обґрунтовують її філософські, світоглядні аспекти. В контексті цього розширеного і поглибленого вивчення потребують наступні основні напрями, а саме:

І. Вивчення природи нашої планети як основи виникнення середовища існування та джерела ресурсів людства. Вивчення можливостей природних комплексів планети зберігати здатність витримувати антропогенне навантаження та підтримувати динамічну рівновагу.

Ми підтримуємо підхід, за яким людство не є хазяїном природи. На нього покладена відповідальність за її збереження, оскільки саме людина, як істота, наділена розумом, має дбати про збереження природи для всього живого, що до неї входить.

Оскільки людство є частиною природи, то його інтереси і потреби в принципі можна вважати такими, що не суперечать інтересам і потребам розвитку природи, навпаки, розвиток людства, опанування ним нових знань, отримання нових можливостей можна розглядати як етапи природної еволюції. Однак, зазначене може бути справедливим лише за умови дотримання людством певних правил поведінки в природі, які мають базуватися на знанні законів розвитку природи. Існуюча на сьогоднішній день теоретико-методологічна база не дає змоги чітко визначити науково обґрунтовані межі, масштаби і напрямки людського втручання в хід природних процесів на планеті в цілому та в межах її окремих регіонів. Це є однією з першопричин того, що дотепер не конкретизовані на науковій основі загальні обсяги втручання суспільства в хід процесів масоенергопереносу на нашій планеті, за яких могли б відбуватися процеси коеволюції суспільства і природи, а природа, не втрачаючи стійкості і здатності до відновлення, могла б продовжувати свій взаєморозвиток з суспільством. (Можна говорити в даному разі про створення можливостей для взаємовідновлення і взаєморозвитку природи і суспільства як єдиної умови, котра може забезпечити їх спільне майбутнє, а не про відновлення природи чи відтворювальні процеси в суспільстві).

ІІ. Вивчення суспільства, що пов’язане з природою діалектичними зв’язками як частина і ціле, яке є, з одного боку, невід’ємною частиною природи, а з другого – елементом у системі природних зв’язків, котрий вийшов на якісно новий рівень розвитку і розвивається за власними, відмінними від природних, законами.

Саме тут слід звернути особливу увагу на філософське осмислення феномену людського суспільства, його ролі в природі, цілей суспільного розвитку, які людство має обирати собі в якості орієнтирів на довготривалу перспективу.

В контексті цього завдання актуалізуються питання вивчення історії розвитку людства, історії цивілізацій, котрі існували в попередні часи на нашій планеті, та вивчення особливостей їх взаємовідносин з природою, особливостей використання і освоєння ними природно-ресурсного потенціалу планети. Не менш актуальним є вивчення особливостей сучасних цивілізацій, що існують на планеті в наш час, та специфіки їх взаємовідносин з природою.

Слід зазначити, що збереження сучасного цивілізаційного розмаїття на Землі розглядається багатьма дослідниками як одна з важливих умов забезпечення сталого розвитку людства. Ми цілком поділяємо цю думку. Іншим важливим аспектом досліджень в даному напрямку є вивчення багатовікового історичного досвіду кожної з окремих цивілізацій, який вони накопичили в процесі освоєння і використання ресурсів планети у межах ареалів свого виникнення та розвитку.

Це є необхідним для врахування всіх помилок минулих часів та, одночасно, використання унікального досвіду дбайливого використання ресурсів природи, накопиченого протягом багатьох віків і тисячоліть. Особливо ж важливим і принциповим у даному разі є питання вибору пріоритетних напрямків розвитку людства загалом. Чи це має бути обраний в якості єдино можливого варіанту досвід (підхід) однієї з сучасних цивілізацій, чи це має бути їх синтетичне поєднання на основі певним чином визначених критеріїв, чи синтез на основі всього перерахованого якісно нового варіанту? Ступінь принциповості даного питання зростає внаслідок дії фактору обмеженості і дефіциту природних ресурсів, що з часом стає все сильнішим. Дослідження суспільства в контексті його взаємозв’язків з природою з позицій обґрун­тування теоретико-методичних засад переходу до збалансованого розвитку потребує вивчення таких аспектів, як геополітичний та геоекономічний устрій на планеті, механізми регулювання взаємовідносин між державами в сфері використання та отримання права доступу до природних ресурсів планети та її регіонів, нормативно-правове регулювання спільної відповідальності за стан і якість природи Землі, принципи узгодження і вирішення спірних ситуацій. Цей же напрям дослідження включає вивчення можливостей нарощування технологічних і технічних можливостей людства і використання цього фактору для зменшення негативного антропогенного впливу на довкілля, забезпечення зменшення рівня природоємності суспільного розвитку. Свого поглибленого вивчення потребує феномен глобалізації як фактор, що здійснює суттєвий вплив на розвиток всієї системи взаємозв’язків суспільства і природи на сучасному етапі.

ІІІ. Вивчення взаємодії суспільства і природи, пізнання законів, закономірностей цієї взаємодії, механізмів їх дії, як основи для здійснення коеволюційних змін в природі і суспільстві на шляху досягнення збалансованого розвитку на планеті.

Даний напрям можна визначити як найменш досліджений на сьогоднішній день. Від ступеню повноти і успішності його теоретико-методологічного забезпечення залежать можливості успішного вирішення завдання переходу до збалансованого розвитку в цілому. На важливість вивчення і врахування законів взаємодії суспільства і природи вказував, зокрема, академік М.М. Паламарчук [81]. Він же сформулював основні з цих законів, закономірностей.

Такими законами, закономірностями, є :

а) Обмеженість самовідновлення природи, саморегулювання її змін під впливом суспільства.

б) Закономірність взаємозумовлених ланцюгових змін компонентів природи під впливом антропогенної діяльності.

в) Закономірність поєднання суспільних і природних елементів, утворення цілісностей.

В контексті реалізації завдань переходу до збалансованого розвитку потрібне подальше ретельне дослідження цих законів, закономірностей, можливо, відкриття нових та поглиблення уявлень про суть і механізми дії вже відомих, як того вимагають завдання створення надійного теоретико-методологічного фундаменту концепції збалансованого розвитку.

Стосовно першого напряму досліджень можна зазначити, що він є полем діяльності для представників практично всіх природничих наук, розробки яких мають спиратися на загальнонаукові вихідні принципи пізнання. Особливо важливим в ньому є пізнання суті процесів розвитку природних процесів на планеті, просторової диференціації зазначених процесів, розвитку біосфери на глобальному рівні та його особливостей на рівні регіонів різних рангів.

Попри всю складність завдання мають бути розроблені (узагальнені але такі, що коректно відображають сутність природних процесів розвитку у кількісному і якісному виразі, з урахуванням ефекту синергізму) показники, що характеризують параметри і межі стійкості окремих компонентів та природних комплексів планети та її регіонів. Створення системи таких показників можна розглядати як передумову і етап розробки моделі збалансованого розвитку природи і суспільства та її подальшої реалізації.

Ми поділяємо позиції, згідно з якими в основу найважливіших програмних рішень щодо управління навколишнім природним середовищем, в тому числі і стосовно рішень, які сформульовані в міжнародних документах, спрямованих на забезпечення збалансованого розвитку як окремих країн, так і всієї міжнародної спільноти, має бути закладена інформація про структуру механізму функціонування біосфери на різних рівнях [83].

В залежності від рівня, стосовно якого ухвалюються рішення щодо здійснення переходу до збалансованого розвитку, має бути забезпечена відповідна оцінка природної першооснови, як його бази на глобальному та локальних рівнях. При цьому має бути забезпечена цілісність, структурованість та ієрархічна взаємопов’язаність даної інформації. Ця інформація повинна дати конкретизовані знання про межі стійкості біосфери планети, межі її екологічної ємності.

Надзвичайна складність, багатоаспектність та міждисциплінарний характер проблем забезпечення переходу людства до моделі збалансованого розвитку об’єктивно зумовлюють необхідність залучення до їх вирішення представників найширшого спектру окремих галузей і напрямків наукового знання, що представляють природничі, суспільні і технічні дисципліни. Серед них особливе місце має належати дослідженням географії, як однієї з фундаментальних наук, що вивчає територіальні аспекти взаємодії суспільства і природи.



Інша група проблем пов’язана з процесами глобалізації та інтеграції України до світового співтовариства.

Складність впровадження положень «Порядку денного на ХХІ століття», розробки і практичної реалізації стратегії збалансованого розвитку окремої країни зумовлена тим, що державні інститути, керівні установи в сучасних умовах мають обмежені можливості впливу на процеси, що зумовлюють хід процесів економічного, соціального та екологічного розвитку в межах кожної з них. Ступінь цього впливу може змінюватись в залежності від ступеню економічної могутності країни, сили її впливовості на політичній арені тощо, однак жодна країна світу в умовах глобалізації не є незалежною від впливу глобальних процесів планетарного рівня.

Оскільки в нинішньому стані Україна не належить до числа країн – економічних чи політичних лідерів, не має значних розмірів території (за світовими масштабами) і надпотужного і збалансованого природно-ресурсного потенціалу, то ступінь її залежності від впливу зовнішніх чинників є дуже високим.

Між тим, цей фактор не знаходить належного врахування при розробці перспективних планів розвитку країни. Ще меншою мірою він враховується при розробці стратегії і тактики їх практичного впровадження. Це зумовлює необхідність зміни підходів до їх розробки та політики реалізації. Вищезазначене є особливо актуальним для розробки концепції, стратегії та політики збалансованого розвитку України.

В Україні проголошується багато цілком слушних лозунгів щодо необхідності модернізації, інноваційного розвитку, розвитку найпередовіших виробництв тощо, однак, при цьому надто недостатньо враховуються глобальні зовнішні чинники та рівень конкурентоспроможності країни та окремих секторів національної економіки, які кардинальним чином впливають на особливості економічного розвитку, структури виробництва та можливості впровадження принципів сталого розвитку.

На наш погляд, в основу дії механізмів реалізації стратегії збалансованого розвитку країни повинен бути закладений принцип забезпечення багаторівневої системи дій і заходів, кожен з рівнів якої має свою специфіку, та спрямований на вирішення власних комплексів завдань.

Модель реалізації стратегії забезпечення збалансованого розвитку країни повинна включати чотири взаємопов'язані блоки дій і заходів. Два з них відносяться до наддержавного рівня, а два – до внутрішньодержавного. На кожному з цих рівнів повинно діяти два блоки механізмів щодо забезпечення реалізації стратегії збалансованого розвитку країни. Один блок – адаптивного характеру, дія якого має бути спрямована на мінімізацію негативних зовнішніх факторів, що діють на наддержавному та внутрішньодержавному рівні, інший блок – активного, конструктивного характеру, спрямований на реалізацію заходів, котрі забезпечать створення нових ресурсів і умов забезпечення збалансованого розвитку країни, посилення її конкурентних позицій на міжнародній арені, зростання економічного потенціалу, соціального розвитку, покращення екологічної ситуації в межах її території.

Чим більш сильною є країна в економічному, політичному, військовому відношенні, чим більш потужними на глобальній економічній арені є ТНК, що її репрезентують, чим більший потенціал природних ресурсів знаходиться в межах її території або, знаходячись поза межами, доступний для освоєння та використання, тим більш активною може бути її політика щодо забезпечення кращих позицій для переходу до моделі збалансованого розвитку. При прямо протилежних умовах зазначена політика матиме як домінантні характеристики адаптивні форми забезпечення передумов збалансованого розвитку.

В сучасних умовах жодна країна не може ігнорувати зовнішні фактори, відкидати їх дію та не реалізовувати систему заходів щодо адаптування до неї. Водночас, при розробці національних концепцій, стратегій, програм збалансованого розвитку для значної кількості країн світу, в тому числі – для України, характерна певна недооцінка перших трьох блоків механізмів його забезпечення, а перевага віддається насамперед розробці питань, пов'язаних з механізмом управління внутрішньодержавними процесами економічного, соціального і екологічного розвитку. Оскільки має місце не комплексний підхід до вирішення завдання, результатом є досить скромні реальні кроки на шляху до забезпечення збалансованого розвитку. В зв’язку з цим потрібно приділити додаткову увагу розробці питань щодо реалізації трьох вищеназваних блоків.

Загалом же ми вважаємо за доцільне виділити як основні напрямки забезпечення збалансованого розвитку України розробку питань її зовнішньоекономічної інтеграції та стратегії регіонального розвитку, тобто тих основних факторів, що визначають можливості економічного, соціального і екологічного розвитку нашої країни.



Особливе місце у системі проблем зовнішньої генези, що впливають на процес переходу України до сталого розвитку, займають геополітичні.

Перебуваючи в центрі уваги глобальних політико-економічних центрів – США, ЄС, країн Азійсько-Тихоокеанського регіону, Росії, регіональних держав та угруповань, Україна нині швидше перетворюється на об’єкт геополітичного інтересу, ніж на активного гравця.

Оцінюючи вплив геополітичних чинників на процес переходу до сталого розвитку доцільно враховувати три його складові: економічну, соціальну та екологічну.

Вплив геополітичних чинників на економічний розвиток України проявляються у таких основних формах: міжнародні економічні конфлікти, проникнення іноземного капіталу та контроль над стратегічними секторами економіки, захоплення підприємств, що дають швидкий прибуток (виробництво алкоголю, солодощів, тютюнових виробів тощо), наслідки інтеграції у міжнародні економічні структури.

Визначальними для України за період з 2002-2012 рр. стали торгові конфлікти, наслідком яких стали призупинення постачання газу в Україну, спеціальні антидемпінгові розслідування та накладання імпортних мит на українські товари:


  • з Росією – газові, трубні, м’ясні, молочні та сирні, кондитерські;

  • в рамках Митного Союзу Республіки Білорусь, Республіки Казахстан та Російської Федерації – трубний, кондитерський;

  • з Євросоюзом – трубні;

  • з США, Канадою, Мексикою – сталеві (щодо імпорту українського прокату).

Наслідки газових конфліктів з Росією для економіки України зумовлені значенням енергоресурсів, як стратегічної бази для розвитку усіх галузей господарства, формування головних фінансово-економічних показників. Забезпеченість України ресурсами газу становить понад 36 % (2010). За цим показником Україна увійшла в першу десятку держав у Європі. Наприклад в Франції, Італії, Німеччині він становить 1,4 %, 10,7 % та 15,1 % відповідно (2011) [164]. За доведеними запасами природного газу Україна посідає четверте місце в Європі (після Росії, Норвегії та Нідерландів) (2012). Водночас на виробництво 1 дол. ВВП (з урахуванням паритету купівельної спроможності) в Україні витрачається понад 216 м3 газу (більше – лише у Молдові – 245). Це у 4-10 разів перевищує показники провідних країн Європи: Великобританії, Італії, Німеччини, Франції і в понад 50 разів – газоємність ВВП Швеції (табл. 4.1). Слід відмітити, що з 2002 р. було досягнуто зниження рівня газоємності економіки у 2,35 разу. Однак і нині неощадливе використання природного газу у поєднанні з недиверсифікованістю його постачання (у 2012 р. 100% газу імпортується з Росії [19]) залишаються основними ризиками енергетичній безпеці України.

У газоємних галузях економіки – хімічній промисловості, металургії – внаслідок газового конфлікту 2006 р. не відбулося значних системних змін. Обсяги виробництва основної газоємної продукції – аміаку, азотних добрив, сталі – практично не змінилися, а чавуну – навіть збільшилися на 7,2 % (рис. 4.1, 4.2). Нарощування обсягів металургійної продукції, що відбувався до початку світової економічної кризи, зумовлене головним чином домінуванням у галузі вітчизняного великого капіталу, державною підтримкою галузі, сприятливою кон’юнктурою світових ринків (в середині 2008 р. ціна на метал перевищила 1000 дол. за тону). Так у 2007 р. обсяг виплавки сталі в Україні досяг рекордних 29 млн тон.



Таблиця 4.1 – Забезпеченість газом, запаси, покриття імпорту експортом, газоємність ВВП окремих країн Європи у 2002 та 2011 роках





Забезпеченість природним газом
(частка виробництва у споживанні, %)


Доведені запаси природного газу, трлн куб. м

Коефіцієнт покриття імпорту природного газу експортом

Газоємність ВВП (ПКС), куб. м газу у розрахунку на 1 дол. США

2002

2011

2002

2012

2002

2011

2002

2011

Великобританія

108,3

57,7

916,6

315,5

2,55

0,31

69,7

46,1

Італія

20,8

10,7

285,1

82,3

0,00

0,00*

57,1

48,5

Молдова

0,0

0,0*

0,0

0,0

0,00

0,00

431,4

245,0*

Нідерланди

151,4

165,3

2208,7

1624,5

1,96

2,41

121,0

85,5

Німеччина

24,6

15,1

426,9

219,0

0,09

0,23

50,0

30,7

Норвегія

1269,7

2144,2

1555,2

2502,8

не імпортує

39,9

19,6

Польща

41,4

36,4

180,8

118,5

0,01

0,00

37,9

26,3

Росія

145,1

132,1

59328,8

59328,8

79,78

4,97

410,6

209,5

Україна

23,4

36,4*

1398,5

1377,3

0,00

0,07*

509,8

216,2*

Франція

4,3

1,4

14,2

6,9

0,02

0,11

31,7

22,6

Швеція

0,0

0,0*

0,0

0,0

0,00

0,00*

4,2

4,1

Примітка. * - дані за 2010 рік

Розраховано за: [164]

Каталог: docs -> activity-ecopolit
docs -> Соціологія – наука про суспільство
docs -> Міністерство охорони навколишнього
docs -> Реферат курсанта Борисяк Тетяны Василівны Курси підвищення кваліфікації середніх медичних працівників м. Івано-Франківськ
activity-ecopolit -> Звіт про реалізацію національної екологічної політики у 2012 році з обов’язковим розділом щодо дотримання орхуської конвенції 2013
activity-ecopolit -> Розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 року №577-р «Про затвердження Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки» Вступ


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   51




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка