Л. Г. Руденко 2012 року



Сторінка41/51
Дата конвертації23.10.2016
Розмір9.93 Mb.
#537
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   51

Четверта група проблем, які стоять на заваді практичного впровадження основних положень «Порядку денного», пов’язана з складним процесом трансформаційних змін, який пройшла та проходить Україна. В умовах кардинальних змін соціально-економічних моделей розвитку, процесу первинного накопичення капіталу, перерозподілу національного багатства країни тощо питання сталого розвитку, вирішення проблем взаємовідносин суспільства і природи на теренах України були відкинуті далеко на задній план.

Для більшості представників щойно сформованого українського бізнесу ці питання також не були значущими та актуальними.



П’ята група проблем, що заважають впровадженню положень «Порядку денного», охоплює декілька різнорідних підгруп, зокрема:

  • 5.1. Проблеми усвідомлення важливості цього впровадження на найвищому державному рівні;

  • 5.2. Проблеми нормативно-правового забезпечення передумов впровадження;

  • 5.3. Проблеми кадрового забезпечення, відсутності у достатній кількості на всіх рівнях достатньої кількості фахівців належної кваліфікації, які б могли реалізувати на практиці впровадження принципів Основної парадигми ХХІ століття;

  • 5.4. Проблема узгодження переходу до принципів сталого розвитку на секторальному та регіональному рівнях.

Передумовою для збалансованого розвитку України є інтеграція екологічної політики в галузеві та регіональні плани й програми з метою пошуку можливостей їх взаємного зміцнення та узгодження природоохоронних пріоритетів.

Питання інтеграції екологічної політики в галузеві політики є ключовим для природоохоронних структур. Проте, для галузевих міністерств і відомств воно ще не стало пріоритетом і часто сприймається як встановлення обмежень для галузевої діяльності та/або створення труднощів і додаткових витрат для «належного розвитку» конкретної галузі.

В Україні стратегічне планування розвитку країни не орієнтоване на планування збалансованого розвитку. Законодавством України передбачено планування лише соціально-економічного розвитку. При цьому планування соціально-економічного розвитку та галузевих політик майже не враховує третю складову збалансованого розвитку - екологічну. Включення питань охорони довкілля до планів соціально-економічного розвитку відбувається (якщо взагалі відбувається) шляхом підготовки окремого розділу, який, як правило, є незначним за обсягом, не містить екологічних положень та опису альтернативних шляхів розвитку.

Трохи кращою є ситуація з регіональним плануванням. Міністерство економіки України розробило Методичні рекомендації щодо формування регіональних стратегій розвитку, згідно з якими під час розроблення стратегій регіонального розвитку необхідно враховувати документи Конференції ООН з довкілля і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992) та інші міжнародні документи.

Одним з основних інструментів інтеграції екологічної політики в галузеві політики є стратегічна екологічна оцінка. Під час 5-ї Всеєвропейської конференції міністрів охорони довкілля (Київ, 2003) Україна приєдналася до Протоколу зі стратегічної екологічної оцінки до Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті. Проте Україна не ратифікувала цей Протокол, що є бар'єром для інтеграції екологічної політики у політики розвитку галузей на початковій стадії оцінки альтернатив.

Більшість міністерств в Україні створені та функціонують за галузевою ознакою і прагнуть розв'язати лише свої вузькогалузеві питання. Тому, зокрема, практично в усіх галузевих програмах або немає, або є лише незначна частка розділів, які стосуються екологічних питань. Навіть ті галузеві програми, які мають екологічний розділ, не пов'язані зі стратегічними завданнями національної екологічної політики і відображають лише деякі аспекти поводження з відходами, енергоефективності та ресурсозбереження.

Засади інтегрованого екологічного управління не поширені в галузях національної економіки. Внаслідок цього галузеві програми і стратегії не мають потужної екологічної складової, реалізація якої могла б забезпечити технічне переоснащення, запровадження енергоефективних і ресурсозберігаючих технологій, маловідходних, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів.

В Україні на інституційному рівні немає державного органу, який би координував інтеграцію екологічної складової в усі сектори економіки та суспільного життя.

Протягом 2005-2011 років в Україні було ухвалено кілька стратегічних галузевих документів, які наочно демонструють значний розрив галузевого розвитку з екологічними пріоритетами. Багато стратегічних галузевих документів, державних програм, концепцій, рішень розробляли та приймали в прискореному режимі. Уряду України слід відмовитися від цієї практики. Екологізація енергетичної, транспортної, сільськогосподарської та промислової галузей має стати пріоритетним завданням на найближчий період.

Нажаль, всі проблеми, притаманні національному рівню, знайшли відображення на рівні місцевому, і мають тенденцію до зростання відповідно до зменшення рангу територіальних одиниць. Не прийнята у державі Стратегія сталого розвитку, спроектована на регіональний і локальний рівень, позначилась відсутністю місцевих планів дій зі сталого розвитку, потреба в яких була зазначена ще на саміті Ріо-92. Не працювала логічна схема впровадження принципів сталого розвитку, що передбачає адаптацію, управління та моніторинг від національного до локального рівня. Виконання положень Ольборзької хартії, як і інші заходи для удосконалення регіональної екологічної політики знайшли відображення лише в Національному плані дій з охорони навколишнього природного середовища, затвердженому у 2011 р., а отже практично не реалізовувались. Таким чином, офіційний діалог місцевої влади з громадськістю, неурядовими організаціями, підприємцями так і не розпочався, стратегії розроблені не були. Для окремих міст України з 2011 р. розроблялись програми охорони навколишнього природного середовища, хоча оцінювати їх результативність зарано. В той же час в Європі вже обговорюються і впроваджуються секторальні місцеві плани, наприклад, план дій для сталого енергетичного розвитку.

Особливу проблему становить ситуація щодо місцевого самоврядування. Україна ратифікувала низку міжнародних конвенцій (Європейська Хартія місцевого самоврядування; Всесвітня декларація місцевого самоврядування; Європейська декларація прав міст; Хартія конгресу місцевих і регіональних влад Європи; Європейська Хартія міст) але їх імплементацію і на сьогодні не можливо вважати повною. Так, всупереч Європейській Хартії місцевого самоврядування в Україні останнє здійснюється лише в межах населених пунктів. Це означає, що протягом десяти років державні адміністрації здійснювали управління на понад 80% території України. Багаторічне обговорення проблем місцевого самоврядування та діяльність Державного фонду сприяння місцевому самоврядуванню, створеного у 1992 р. і досі на дали бажаних результатів. Водночас, саме самоврядування є наріжним каменем у фундаменті місцевого сталого розвитку.

Недосконалою залишалась і регіональна політика в цілому. Незважаючи на ряд прийнятих документів, зокрема Указ Президента «Про Концепцію державної регіональної політики» (2001) та Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» (2005), що визначають основні засади регіональної політики та регулюють питання соціального, економічного та екологічного розвитку на регіональному рівні, досі відсутнє чітке визначення правового статусу регіону та механізмів міжрегіональної взаємодії. Створена у 2010 р. Рада регіонів замість регіоналізації відображає тенденцію централізації. Екологічна політика, як особливий предмет уваги, на відміну від європейської практики, Радою не виділялась.

Очевидно, що за таких умов дієвим механізмом впровадження принципів сталого розвитку могло б стати територіальне планування, що здійснюється на основі Керівних принципів сталого просторового розвитку Європейського континенту. Основним документом в цій сфері є Закон про «Генеральну схему планування території України» (2002), виконання якого, серед інших завдань передбачає розробку генеральних планів всіх населених пунктів. Це було практично досягнуто для великих міст, але охопило менше половини сільських населених пунктів. Відсутність стратегічного, а часто і будь-якого планування в його європейському розумінні відчувається на місцевому рівні особливо гостро. Внаслідок бар’єрів на шляху поширення інформації про наміри щодо використання територій, що не була не доведена, використана, поновлена, не розвивались механізми нефінансової компенсації відводу земель для розміщення тих чи інших об’єктів.

Істотними були проблеми управління на місцевому рівні. Насамперед йдеться про відсутність скоординованої політики в сфері сталого розвитку та «розпорошеність» питань по різним управлінням та підрозділам. Недостатньо фінансувались державні регіональні програми, що мали на меті вирішення місцевих екологічних та соціально-економічних проблем. Слід відзначити недостатність кадрового та наукового забезпечення, та обмежені можливості щодо інформатизації та використання ГІС технологій. На державному рівні створення та поширення програмних продуктів, спрямованих на покращення доступу населення до баз даних щодо стану навколишнього середовища також підтримувалось недостатньо.

Лімітуючим чинником залишалась низька екологічна свідомість населення, спричинена проблемами соціально-економічного розвитку багатьох регіонів, високим рівнем безробіття та старінням населення, надмірною централізацією. Її наслідками стали шкідливі впливи на навколишнє середовище (засмічення територій та вирубка лісів навколо поселень, незаконна забудова), неготовність та небажання чинити опір розміщенню особливо небезпечних техногенних об’єктів. Так при опитуванні місцевих жителів щодо згоди на розміщення в окремих регіонах майданчиків під будівництво АЕС, позитивне сприйняття знаходилось у прямій залежності від рівня депресивності території. Відсутнє розуміння цінності та значення природного середовища, а також можливостей отримання прибутків від екологічно дружніх видів діяльності, наприклад зеленого туризму та органічного землеробства. Останнє частково пояснюється і незбалансованістю та недоліками податкової системи.

Зважаючи на зростаючий ступінь інтегрованості України у світову економіку та її глобалізованості слід також зважати на появу глобальних акторів, що діють на місцевому рівні. За останнє десятиріччя відчутно зросла присутність в Україні транснаціональних корпорацій, водночас механізми, регламентуючі їх діяльність відсутні.




Каталог: docs -> activity-ecopolit
docs -> Соціологія – наука про суспільство
docs -> Міністерство охорони навколишнього
docs -> Реферат курсанта Борисяк Тетяны Василівны Курси підвищення кваліфікації середніх медичних працівників м. Івано-Франківськ
activity-ecopolit -> Звіт про реалізацію національної екологічної політики у 2012 році з обов’язковим розділом щодо дотримання орхуської конвенції 2013
activity-ecopolit -> Розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 року №577-р «Про затвердження Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки» Вступ


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   51




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка