Лекція №3 Тема № святі тайни в християнстві мета лекції


Тайна євхаристії (причастя)



Сторінка3/4
Дата конвертації20.03.2017
Розмір0.97 Mb.
#12882
ТипЛекція
1   2   3   4

3. 4. Тайна євхаристії (причастя)

З усіх Святих тайн, які встановив сам і залишив нам Ісус Христос, на перше місце після хрещення за важливістю слід поставити Тайну євхаристії. Грецьке слово “έύχαριστείν - євхаристія” означає “досконала ласка” або “благодарення” [22; 23; 31].



Тайна Євхаристії – це Свята тайна, в якій на Божественній Літургії (Службі Божій чи Месі) під видимими знаками хліба і вина відбувається їх перевтілення (лат. transsubstancio) в Кров та Тіло Ісуса Христа, котрими потім причащаються християни.

Історія встановлення Тайни євхаристії. Була встановлена Ісусом Христом під час Тайної вечері в Страсний четвер перед святом Воскресіння Господнього, про що чітко наголошують канонічні Євангелія: “Як вони споживали, Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і дав своїм учням, і сказав: “Прийміть, їжте, це є тіло моє, що за Вас ламається на відпущення гріхів”. А взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: “Пийте з неї всі, бо це – кров моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!” (Мт. 26: 26-28; Мк. 14: 22-24; Лк. 22: 17-20, Ів. 15-17) [5]. Ці слова є кульмінаційною частиною кожної Служби Божої (Меси чи Літргії) незалежно від обряду.
Матерія Святої тайни євхаристії

Матерія Тайни євхаристії дуже проста і водночас дуже складна. Напередодні Літургії чи Меси священик має намір досягнути перевтілення. Під час проскомидії (І частина Меси чи Літургії, невидима) священик готує частинки білого пшеничного хліба і виноградного вина (бажано сухе червоне і не більше 12° міцності, тобто наявності алкоголю) для причастя.

Між католиками і православними існує суперечка щодо способу приготування білого пшеничного хліба: прісний, замішений на воді й муці (у католиків) чи квашений – на воді, дріжджах і муці (у православних). Важко сказати, хто має рацію, але історичні дослідження різних обрядів показали, що, приміром, вірмени, які християнство прийняли з Антіохії ще в ІІ ст. н.е., для причастя використовують прісний хліб, а греко-католики в Україні, що приймали обряд Літургії з Візантії, використовують квашений хліб [35, с.147]. Звідси випливає, що не так важливо, як був спечений хліб, позаяк в різних народів пекли його по-різному, а головне, щоб він був білий, із пшеничної муки.

У латинському обряді в окремих країнах за часів Середньовіччя (ХІІ ст.) духовенство почало використовувати для причастя віруючих (під видом) тоненько спечений хліб – облáтки (гóстії – від лат. hostia - жертва) [16, с.111, 314]. Він належить, за способом приготування, до прісного хліба, але проблема не у його способі приготування, а в способі споживання хліба і вина, як матерії Тайни євахаристії. Так повелося традиційно, що духовенство у латинському обряді причащається під двома видами: хлібом і вином, а вірні – під одним видом: облатками. Утім така традиція існує не всюди.
Поняття про перевтілення (лат. transsubstancio)

Євхаристія – це єдина тайна, яка міняє свою матерію, тобто вино і хліб перетворюються в Кров і Тіло Ісуса Христа. Ця переміна матерії називається перевтіленням (лат. м. transsubstancio, церк.-сл. м. – переєстествленням) [23, с.343; Р.ІV. 10].

Вчення Церкви про перевтілення існувало ще ранні часи поширення християнства, але вперше розглядалося на ХІІ Вселенському (ІV Латеранському) соборі 1215 р. І було затверджено на Тридентському (ХІХ Вселенському) соборі [23, с.332-343; Р.ІV.10]. Але це вчення визнають і православні Церкви [20, с.507], бо є багато зафіксованих доказів цього чуда.

Така переміна (церк.-сл. м. – переєстествлення, пересуществлення, лат. м. – transsubstancio) відбувається на кожній Службі Божій. Тому священик має намір, щоб відбулося таке перевтілення на Службі Божій і кожна Літургія відправляється з метою принести безкровну жертву Богові, нагадуючи тим самим, що останньою кровною жертвою була смерть Ісуса Христа – Сина Божого, який сам приніс себе в жертву за всіх людей. Люди, котрі присутні на Службі Божій, теж беруть участь у принесенні безкровної жертви.

Приступаючи до Святого причастя, людина дістає особливу ласку Божу, пам’ятаючи таким чином, про жертву Христа й з’єднуючись з ним.

Для всіх християн важливо знати те, що перевтілення відбувається в Тайні євхаристії і здійснюється тільки під час Літургії чи Меси.

Щоправда, були неодноразові випадки, коли під час Богослужінь (Літургії чи Меси) частинки хліба й вина перетворювалися на кров і частинки тіла. Про євхаристійні чуда є окреме дослідження Д. К. Круза “Євхаристійні чуда” (Львів, 2005).

Зазвичай вони підтверджують силу Господню, адже як пояснити, що у VІІІ ст. в монастирі в м. Ланчано в Італії під час Літургії відбувся незвичайний випадок. Одному ієромонаху (чернець, який став священиком), котрий іноді в думці сумнівався: чи дійсно під час Служби Божої відбувається перевтілення хліба й вина в Кров і Тіло Ісуса Христа, Бог дав докази: під час ранкової Літургії на час освячень він знову сильно засумнівався в перевтіленні. Коли ж він почав проголошувати слова: “Це є Тіло моє…”, “Це є Кров моя…”, побачив, що з білої гостії тече справді кров. Онімівши від здивування й переляку, ієромонах почав удивлятися у Святі Дари. Через певний час страх його зник, і він, заливаючись сльозами від радості, звернувся до віруючих, що теж здивувалися від мовчання ієромонаха: “Дивіться! Це є істинні Тіло і Кров Ісуса Господа нашого Ісуса Христа, які Він зробив видимими для мене, щоб я надалі не був маловіром, а віруючим!” Звістка про цю незвичайну подію рознеслася всією околицею. Сюди прибували тисячі паломників. Святі Тіло і Кров Господні з того часу зберігалися у спеціальному релікварії. Ченці-францисканці, які пізніше почали опікуватися цією святинею, після започаткованих наукових досліджень над іншими подібними святинями, вирішили перевірити, чи дійсно це свята реліквія. (Матеріали дослідів лягли в основу пізнішого культу святого Тіла і Крові Христових). Із цією метою 18 листопада 1970 р. групі італійських учених, яку очолював професор Едуардо Ліноллі із Арецо, було доручено провести спеціальні дослідження. Вони тривали кілька місяців і були завершені 4 березня 1971 року. Результати були сенсаційними й потрапили на перші сторінки всіх італійських газет. Вони підтвердили усний переказ, який свідчив, що гостія VIII ст. є насправді людським серцевим м’язом, без будь-яких надрізів, а це означає, що він не міг бути вирізаний із тіла людини. Вчені із впевненістю ствердили, що м’яз містить у своєму складі клітини людського серцевого м’яза, клітини навколосерцевої сумки і внутрішньої оболонки серця, а також клітини нервових волокон, характерних для серцевого м’яза. Незрозумілим для науковців способом збереглися також п’ять згустків крові. Дослідження показали, що це справжня людська кров групи АВ. Така ж група була виявлена у серці, що збереглося – гостії. З точки зору науки, неможливо пояснити чому Тіло і Кров протягом дванадцяти століть не були зачеплені процесом розкладання і до наших днів збереглися в ідеальному стані.

Як стверджують дослідники цього феномену, через деякий час після проведених наукових досліджень гостії, вчені, які проводили вивчення Туринської плащаниці, порівняли обидва аналізи крові й доказали, що на Туринській плащаниці були виявлені сліди людської крові групи АВ – той самої групи, як і крові на гостії у монастирі у Ланчано [43].

Боже Провидіння зберегло до наших днів цю безцінну реліквію, яка дала можливість у світлі сучасної науки показати її незвичайний зміст. Точні наукові методи доказують, що лляне полотно (із якого виготовлена плащаниця) є дійсно поховальним полотном із Палестини часів Ісуса Христа; що в неї справді була загорнута розіп’ята Людина, незвичайної краси і досконалої фізичної тілобудови; що смертний вирок над нею був виконаний точно таким способом, як описано в Євангеліях.

Вчені також встановили, що зображення на плащаниці є трьохвимірним і з’явилося внаслідок особливого виду величезної енергії, яка загасла протягом долі секунди. Чи не вказує цей знак на воскресіння? За мить до того, як життя вернулося у мертве тіло, його зображення назавжди відбилося на внутрішній поверхні полотна. З наукової точки зору набагато простіше визнати дійсність плащаниці, ніж вважати цей факт фальсифікацією, оскільки фальсифікатор мусив би бути великим генієм, що на багато сторіч випереджав науку й знання, бо науці ще невідомі такі способи копіювання: з тіла людини на звичайне полотно.

Туринська плащаниця вперше з’явилася у Франції в 1355 р. До того вона переховувалась у іншому місці [14, с.549] (див. Ч. ІІ. Про Туринську плащаницю). Відкриття однакової груп крові на Туринській Плащаниці і святих реліквіях в Ланчано є дуже дивовижним знаком, який свідчить про особистість Ісуса Христа та Його Божественність, коли Він реально присутній в Тайні євхаристії (див. Круз Д. К. “Євхаристійні чуда”, с.15; 43).

З усього згаданого вище видно, що Тайна євхаристії справді є особливою християнською Тайною, яка, на відміну від інших Святих Тайн, міняє свою матерію і в якій є присутнім Сам Ісус Христос.


Формула Святої тайни євхаристії та суперечки про епіклéзу

Формулою Тайни причастя є слова Ісуса Христа: “Прийміть, їжте, це є тіло моє…. Пийте з неї всі, бо це – кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!” (Мт. 26: 26-28), сказані Ним під час Тайної вечері у Страсний четвер, які входять водночас до найважливішої частини всіх Літургій та є її кульмінаційною частиною разом із циклом молитов, що їх називають анáфора.

Протягом багатьох сторіч точилися суперечки між католицькими та православними вченими щодо часу завершення перевтілення. Православні богослови вважають, що це відбувається під час слів Ісуса Христа: “Прийміть, їжте..”, але для завершення переєстествлення потрібні ще слова спеціальної молитви – епіклези. Католицькі богослови вважають, що достатньо самих слів Христа, щоб переєстествлення відбулося. Час завершення переєстествлення залишається поки що предметом дискусій між католицькими і православними богословами, адже точного часу завершення переєстествлення не знає ніхто, хоча факт його існування визнають католицькі й православні богослови.

Останній Вселенський (ІІ Ватиканський) собор, що проходив 1962-1965рр. запропонував цікаві варіанти щодо порозуміння між Східними і Західною Церквами. Саме визнання факту перевтілення під час Тайни євхаристії дає підстави визнати всі Літургії, відправлені священиками східних і західних обрядів, рівними, тобто такими, що мають благословення Боже, а звідси випливала рівність священнослужителів, тому ІІ Ватиканський собор визнав Східні Церкви “церквами-сестрами” [2]. Якщо б західну Месу визнали східні богослови, можна б було розв’язати багато питань щодо порозуміння не тільки в одній країні, але у багатьох країнах.
Обряди причастя

Прийняття причастя передбачає дотримання посту. Історично склалися різні обряди у Вселенській Церкві. За рішеннями ІІ Ватиканського собору, Тайну євхаристії треба приймати в стані т. зв. євхаристійного посту (V-VІ Вселен. соб. Кан. 29), тобто натщесерце або, у виняткових обставинах, через 2 год. після споживання їжі. Тому Канонічне право передбачило дотримання посту за обрядами кожної Церкви зокрема (див. ККСЦ, кан. 919) [3, с.68; 23, с.337].

У православному обряді, якщо людина не висповідалась, то не може приступати до Святого причастя. У латинському обряді Тайну євхаристії може прийняти людина без Тайни сповіді за умови, що вона недавно сповідалася (бажано щонеділі), не перебуває в стані тяжкого гріха, зробила іспит совісті й покаялася у своїх невеликих щоденних гріхах. Людина, котра прийняла Святу євхаристію в стані важкого гріха чи без належної віри в Бога, чинить святотатство [23; 31].

Щодо обряду прийняття євхаристії, тобто причастя, то у православному обряді її приймають стоячи, а римо-католики – уклякаючи на коліна. Греко-католики теж запозичили вклякання з латинського обряду і дзвіночки, які повідомляли віруючих про приготування до причастя у латинському обряді для тих, хто не знав і не розумів латинської мови, та для піднесення урочистості богослужіння.


Історія формування літургійних обрядів

Послідовність латинської Меси склалася в І-ІІ століттях і знайшла відображення в інших країнах Європи. Основна структура Меси традиційно пов’язана із іменем папи Григорія І Великого. В ранньому середньовіччі вона запозичується іншими регіонами Західної Європи, зокрема Франкським королівством, а пізніше Священною Римською імперією. Західні літургійні обряди – це християнські літургійні обряди, що сформувалися у різних народів, котрі прийняли християнство протягом І-VІ ст. і населяли Європу. Вони поділяються на літургійні обряди котрі не збереглися: аквілейський, беневентанський, галлійський, кельтський, ліонський, глаголицький (слов’янський), сарумський і літургійні обряди котрі повнісю або частково збереглися до наших днів: латинський (римський), мазарабський, готський, амврозіанський. [40]. З ХІ сторіччя ці літургійні обряди поступово зникають, змінюючись латинським та його Месою – єдиною Літургією на Заході.

У римському обряді здійснювалася тільки латинською мовою. Окрім неї існували літургії в інших обрядах на Заході.

Латинська (римська) Меса була реформована на Тридентському соборі, і 1570 р. папою Пієм V (апостольською конституцією “Quo primum”) були кодикофіковані правила її богослужіння та текст. Цей чин Меси називають “тридентським”, проіснував він до 1960-х років, коли був переглянутий на ІІ Ватиканському соборі (1962-1965), реформований “Missale Romanum” (1969) — апостольською конституцією папи Павла VI.

Тридентський чин Меси зберігся в католиків-традиціоналістів, у Англіканській Церкві та інших реформаторських общинах, які не сильно відійшли від католицизму.

Початково хорал призначалися для виконання у костелах під час богослужінь, що називалися (месами). До X століття меси виконувалися одноголосно (соліст – кантор виконував григоріанський хорал, детальніше в курсі «Релігійне мистецтво: музика, театр, кіно»), відтак поширився поліфонічний (багатоголосий) спів. З XVII сторіччя у церквах латинського обряду використовують інструментальний супровід органу.

У православних, а також греко-католицьких церквах зберігається виконання Служби Божої мішаними хорами способом a cappella (a cappella - з італ. - без музичного супроводу), проте традиційно ці богослужіння називаються літургіями [ 40; 41].

У східних обрядах візантійського походження Літургія Василя Великого чи Івана Золотоустого складається із 3-х частин:

1) проскомидія – це та частина Літургії чи Меси, що символізує невідомі етапи з життя Ісуса Христа до початку Його проповідницької діяльності. У східних обрядах вона відбувається без участі вірних при закритих царських вратах;

2) літургія оголошених - це та частина Літургії, яка починається словами: “Благословенне царство…..” й продовжується до слів священика: “Оголошені, вийдіть…..”. Вона символізує той період із життя Ісуса Христа, протягом якого Христос проповідував і навчав людей, здійснював чуда та воскресав померлих, тому цю частину називають Літургією слова;

3) літургія вірних – це остання частина Літургії східного обряду, яка символізує останню жертву Ісуса Христа: його смерть за гріхи людства, воскресіння і вознесіння. Її ще називають Літургією жертви і вона починається словами: “Вірні, ще і ще в мирі Господу помолімся”.

Структура латинської Меси схожа із структурою всіх Божих Літургій. Дві її основні частини - Літургія слова (Liturgia Verbi: відповідає літургії оголошених у візантійському обряді) і Євхаристійна Літургія (Liturgia Eucharistica: відповідає Літургії вірних); Принесення дарів (відповідає Проскомидії) є складовою частиною Євхаристійної Літургії і не відокремлюється від неї, як у багатьох східних обрядах. Літургія слова і Євхаристійна Літургія разом взяті обрамлені Початковими обрядами та Кінцевими обрядами [40; 41].

З музичного погляду Літургію латинського обряду – Месу можна поділити на різні частини. В залежності від кількості частин Меси бувають:



рroprium missae (пропрій) — частини Меси, тексти яких можуть змінюватися в залежності від церковного свята (до прикладу: alleluja, секвенція і т. д.).

missa brevis — коротка Меса, що складається з двох частин: Kyrie i Gloria;

missa solemnis — урочиста, велика Меса, її ще називають Меса-ординарій (Ordinarium missae) — з участю єпископа — як правило включає усі шість таких частин:

I. Kyrie — «Господи помилуй»

II. Gloria — «Слава Отцю і Сину і Святому Духу»

III. Credo — «Вірую»

IV. Sanctus — «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний помилуй нас»

V. Benedictus — «Благословенний Бог наш завжди, нині і повсякчас»

VI. Agnus Dei — «Агнець Божий».

Особливим різновидом Меси є Реквієм — заупокійна служба. Цей цикл традиційно починається з градуалу Reqiem aeterna («Вічний спокій», що в східному обряді звучить як “Вічная пам’ять”), а також включає низку інших частин, зазвичай відсутніх у Месі [40; 41].

У Католицькій Церкві встановлено навіть празник (старослов’янське слово, українське – свято, поясн. Г.Л.) Пресвятої євхаристії буллою папи Урбана ІV від 8. 09. 1264 року. Встановлено воно в перший четвер Петрівки, після свята Трійці та дня Всіх святих, а відправляється в неділю (переносне свято). У Галичині його називали свято Божого Тіла, коли у греко-католицьких храмах відправляється Літургія Івана Золотоустого (Меса у римо-католиків за григоріанським календарем), після якої виходять вірні та священнослужителі, виносячи Пресвяту Євхаристію в дароносиці на церковне подвір’я і відправляючи молебень [35, с.192-194].

Утім в українському обряді існував особливий спосіб пошанування Тайни євхаристії. У документах Берестейської унії (Артикул 7) 1596 р. записано, що в українському обряді був свій особливий спосіб пошанування Святих тайн [6].

Таким чином підкреслюється значущість Святої тайни євхаристії.

ІІ Ватиканський собор розглянув питання про Тайну євхаристії й прийняв відповідний документ – конституцію “Sacrosanctus Concilium” [2].

Тайна євхаристії не може відбуватися поза Літургійним Богослужінням, а тому в час Великого посту, коли багато людей сповідалися і причащалися, папою Римським Григорієм Двоєсловом (Св. Григорій Двоєслов, відомий як Григорій І Великий) [42] у VІ ст. була складена особлива Служба Божа – Літургія Раніше Освячених Дарів, у якій менше співів, але більше молитов. На звичайній вранішній Літургії чи Месі відбувається перевтілення, а потім залишаються частиці (частинки) для того, щоб запричащати тих людей, які прийдуть на наступне богослужіння пізніше, тому це наступне богослужіння, на якому уділялось причастя багатьом людям, і дістало назву Літургії Раніше Освячених Дарів. Мета цієї Літургії – дати можливість всім віруючим наблизитись до Христа, споживши Святі Дари.
Значення Тайни євхаристії

Тайна євхаристії має дуже важливі духовні наслідки й значення:

1) під час Служби Божої (Меси чи Літургії) згадуються події, що відбулися тисячоліття назад – спомин про останню безкровну жертву, принесену за гріхи людства Ісусом Христом;

2) дає людині, що причащалася, особливі Божі ласки;

3) зміцнює людину в її вірі;

3) допомагає уникати нового гріха;

4) скріплює й відновлює фізичні сили людини (при хворобах), допомагає витримати страждання (фізичні чи моральні);

5) допомагає людині краще зрозуміти жертву Ісуса Христа та ближче пізнати Бога тощо.

Отже, під час кожної Служби Божої (Меси чи Літургії) незалежно від обряду відбувається найбільша й незбагненна Тайна - перевтілення хліба й вина в кров і тіло Ісуса Христа.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів


  1. Розповісти за Євангеліями історію встановлення Тайни євхаристії.

  2. В чому особливість матерії Тайни євхаристії?

  3. Розкрити суть католицького вчення про перевтілення чи перетворення (церк. - сл. – пересуществлення, переєстествлення)? На якому із Вселенських соборів воно розглядалося?

  4. Назвати кульмінаційну частину Меси і Літургії.

  5. Хто може відправляти повноцінно Службу Божу чи Месу?

  6. Що таке євхаристійний піст та які його особливості в західному та східному обрядах?

  7. Яке духовне значення Тайни євхаристії для віруючих.

  8. Знайти в богословській літературі приклади євхаристійних чуд. Про що вони свідчать?



4. 5. Тайна каяття (сповіді)
Надзвичайно вагоме значення для духовного самовдосконалення кожної людини має Тайна каяття (покаянняцерк.-слов’ян. м.) або, як її ще називають, сповіді.

Історія встановлення Тайни каяття. Історія покути й каяття дуже давня. Про каяття за недобрі вчинки зустрічаємо згадки в багатьох літературних пам’ятках народів Сходу, в тому числі й у Старому Завіті (покаянні псалми). За свідченнями Біблії, Бог часто карав грішників за недобрі вчинки. Коли, за підрахунками юдейських книжників, наступила месіанська ера, багато жителів Палестини, а серед них був й Іван Хреститель, закликали до посту, до каяття за гріхи в очікуванні приходу Месії (Лк. 3: 1-20). Про це згадує Новий Заповіт, цей факт підтверджують знахідки документів у печерах Кумрану в 1947-1952 роках (на території Палестини), що належали до общини есеїв [12; 32, с.524-533].

Євангелія передають нам, що каяття, як тайну, установив сам Ісус Христос. У Євангелії від Луки згадується, як Ісус Христос оздоровив розслабленого й сказав йому: ”Чоловіче, прощаються тобі гріхи твої!” (Лк. 5: 17-20). На Голгофі розіп’ятий між двома розбійниками Ісус розмовляє з ними. Один насміхається з Христа, а інший говорить: ”Чи не боїшся ти Бога, ти, що покутуєш ту саму кару? Бо ж ми приймаємо кару, гідну наших учинків, цей же не зробив нічого злого”. І додав до Ісуса: ”Згадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство своє!” І промовив до нього Ісус: “Поправді кажу тобі: ти сьогодні будеш зо Мною в раю!” (Лк. 23: 40-43).

Після воскресіння Ісус з’являється учням, звертаючись до них словами: “Мир вам! Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас!” Сказавши це, Він дихнув, і говорить до них: “Прийміть духа Святого! Кому гріхи простите, - простяться їм, а кому затримаєте, - то затримаються!” (Ів. 20: 21-23). Цими словами Ісус Христос встановлює служителя цієї Святої тайни – спочатку апостолів, а пізніше - священиків.

А притчею про блудного сина [5] Ісус хоче наголосити, що кожна людина для Бога є важливою, але найосновніше, щоб вона сама прийшла до Бога для каяття, оскільки щире каяття матиме великі заслуги в Господа.

Таким чином, Євангелія детально розповідають, як була встановлена Тайна покаяння. Вона пройшла довгий й тривалий процес свого становлення та існування. З нею було пов’язано багато зловживань та перекручень (до прикладу, зловживання індульгенціями).

Після Pеформації частина християн, яка підтримала ідеї протестантизму, відкинула Тайну каяття. У лютеран чи баптистів вона існує лише як обряд, коли людина або індивідуально розмовляє зі священиком, або при всій громаді кається у своїх гріхах. У кальвіністів каяття немає навіть як обряду.


Поняття про гріх

Гріх – це добровільний і свідомий переступ людиною Божої волі. Таке визначення гріха дають підручники з катехизму [20; 21; 23; 29; 31]. Бог залишив за людиною право вільного вибору. Людина може вчинити добро чи зло. Все зло, яке людина чинить проти інших людей, є водночас злом проти Бога. Це зло і називається гріхом. Гріх може бути здійснений думкою, вчинком, необережністю, навіть байдужістю.

При вчиненні гріха дуже важливу роль має намір. Адже гріх у думці – також гріх. Цікавим є той факт, що за християнськими канонами, погана думка – теж гріх. Припускають, опираючись на роботи деяких сучасних учених, що думка має певну енергію, яка передається на відстані [Стефурак Н. Нас чує … ДНК. Р. ІІ.], а тому може нашкодити іншій людині. Це підтвердили новітні досягнення вчених-фізиків, які займалися вивченням молекулярної будови води та її структури. Досліди, проведені японським ученим Ямото Масару, показали, що від думок, звуків, слів кристали води стають іншими (див. науковий фільм “Велика таємниця води”).

Доктор медицини, священик, а пізніше єпископ (Лука) В. Ф. Войно-Ясенецький зібрав оригінальні наукові підтвердження цьому припущенню. У серії своїх статей, опублікованих у часописі “Философские науки” за 1994, 1997 роки під назвою “О духе, душе и теле” (є однойменна монографія) [34], він наводить приклади передачі думки на відстані. Ось один із них: “Мадам Сєвєрі о 7 годині зривається з постелі, раптово пробудившись від сильного удару по обличчю. Вона відчуває, що в неї розсічена верхня губа, і прикладає до губи хусточку, щоб зупинити кров. Яке ж було її здивування, коли на хустинці крові не було. В цей же час її чоловік, який рано-вранці поїхав на прогулянку до озера, був захоплений сильним поривом вітру. Кермо вирвався у нього з рук і розсікло йому верхню губу. Він втратив багато крові” [34]. Чимало прикладів передачі думки на відстані подають Євангелія. Важко сказати, чим керувалися духовні особи, забороняючи гріх у думці. Проте численні дослідження підтверджують, що думка може передаватися на відстані – як добра, так і погана [Стефурак Н. Нас чує ДНК в Р. ІІ.]. Це засвідчує і праця американської дослідниці-сайєнтолога Луїзи Л. Хей “Исцели своё тело” [2000 р.], яка застосувала приклади новітніх психотехнік (шляхом самонавіювання тощо) для зцілення важкохворих людей.

Тепер уже очевидно, що із цих же причин Декалог (Десять заповідей Божих) забороняє прокльони як один із тяжких гріхів, та гріх заздрості (див. вище Р. ІІ. § 10).

Розкриваючи зміст поняття «гріх», Церква звертає увагу не тільки на дії людини, але й на її бездіяльність.

Про гріхи, здійснені вчинком, тобто вбивство, насильство, крадіжка тощо, більшість людей знає і розуміє їх правильно. Декалог чітко фіксує всі гріхи, які людина чинить діями чи думкою, чи навіть байдужістю або бездіяльністю на державній чи іншій роботі.

Таким чином, гріх – поняття набагато ширше, аніж прийнято розуміти в нашому суспільстві. І коли порушувати питання про гріх, то обов’язково варто з’ясувати його зміст. Звідси випливає, що кожна людина-християнин, готуючись до сповіді, повинна уважно проаналізувати Декалог, шість церковних заповідей, приписи про головні гріхи, чужі гріхи, гріхи, що кличуть про помсту з неба (важкі), гріхи проти Святого Духа [26; 35].

Святе Письмо наголошує, що гріхи проти Святого Духа не прощаються. Про це Ісус Христос говорить так: “Усякий гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа – не проститься” (Мт. 12: 31-32) [5]. Серед найважчих гріхів проти Святого Духа слід виокремити гріх самогубства та його наслідки [14, с.252].

Ознайомлення з усіма видами гріхів, які виділяє Церква, показує велику потребу в цьому сучасного суспільства. До прикладу назвемо тільки важкі гріхи, котрі визначаються Біблією наскільки важкими, що “вимагають помсти з неба”. Це такі гріхи:

1) навмисне людиновбивство;

2) содомський гріх (гріх розпусти – гомосексуалізм, лесбіянство, зоофілію тощо);

3) покривдження удів, убогих, сиріт;

4) невиплата заробітної плати [21; 31].

Для українського суспільства, яке на рубежі тисячоліть тільки починає виходити з економічної й політичної кризи, це типові гріхи. Не дивно, що студенти, учні часто з’ясовують: чи не виділені ці види гріхів нещодавно. Старі молитовники ХІХ ст. спростовують ці припущення. Із цими гріхами людство не може розпрощатися вже протягом кількох тисячоріч. Але більш докладно проблема гріха розглядається в курсі “Порівняльна релігійна етика” або богословської дисципліни, яка у католиків називається теологія моральна (моральне богослов’я - у православних) [26].


Умови доброї сповіді

У католиків та православних Тайна каяття збереглася так, як, за святими переказами, вона уділялась апостолами. Тайна каяття передбачає велику підготовчу роботу совісті тої людини, яка кається. Тайна сповіді вимагає, щоб кожен каянник зробив спочатку іспит совісті. Для того, щоб зробити іспит совісті (1-а умова доброї сповіді), спочатку потрібно пригадати всі свої гріхи, особливо ті, які вже виправити не можна. Котрі ж можна ще виправити – треба негайно виправляти.

Отож, зробивши іспит совісті (пригадавши гріхи), кожен, хто хоче отримати прощення у свого Творця, повинен постановити виправитися (2-а умова доброї сповіді). Це дуже важливий етап підготовки до сповіді, оскільки він має елементи самовиховання. Людина сама повинна вирішити, як їй вчинити, щоб швидше виправити скоєне (особливо те, що ще можна виправити).

Третій етап підготовки до сповіді – збудити в душі досконалий надприродний жаль за гріхи (3-я умова доброї сповіді). Жаль за гріхи теж є різний. Більшість радянських авторів, які робили спроби дослідження психології релігії, наголошували на тому, що релігійна віра опирається на емоції [23], тобто на страх перед Богом. Звичайно, страх тут присутній. Однак Церква розрізняє досконалий і недосконалий жаль, природний та надприродний. А ці види жалю не завжди ґрунтуються тільки на почуттях чи емоціях.



Недосконалий жаль – це такий вид жалю, при якому людина чи дитина розуміє: вона вчинила недобре (збрехала, образила когось тощо), але не усвідомлює наслідків свого вчинку.

Природний жаль змушує людину усвідомити, що вона образила когось із батьків чи друзів, зробила комусь неприємності. Людина чи дитина очікує неслави, насмішок, громадського осуду чи гніву батьків.

При надприродному жалю людина усвідомлює, що вона може бути покарана Богом за свої негідні вчинки – гріхи. Страх змушує людину задуматися над своєю поведінкою.



Досконалий жаль – це такий вид жалю за свої негідні вчинки й дії, при якому людина розуміє, що такою поведінкою образила не тільки ближнього свого, але й образила Бога (Мт. 25: 40). Це найбільш важливий вид жалю. Уже у біблійній книзі Левіт (19: 18) уперше вживається поняття “ближній”, де згадується про любов до своїх ближніх.

Релігійна філософія відзначає, якщо людина зробила іспит совісті, постановила виправитися, то досконалого надприродного жалю достатньо для людини, котра помирає без сповіді перед священиком, щоб помиритися з Богом.

Наступним етапом Тайни каяття є визнання гріхів каянником на сповіді перед священиком (4-а умова доброї сповіді). Протестанти не визнають цього етапу сповіді, позаяк вважають, що священик така сама людина, як і кожен віруючий. Це не зовсім так. У протестантів пресвітер не отримує Тайни священства. У православних і католиків пресвітер (священик) – у Тайні священства – навпаки, має велику відповідальність за сповідь, це накладає на нього особливий сан. Для цього він і здобуває відповідну богословську освіту, особливо з теології моральної, яка розглядає всі види гріхів. Його завдання - з’ясувати обставини скоєння гріха, адже може бути такий випадок, коли людина щиро кається в гріхах, визнає себе винною, а при сповіді з’ясовується, що вона звинувачує себе зовсім у чужих гріхах. Або інший випадок: людина вважає, що вона не вчинила важких гріхів, а під час сповіді виявляється, що вона причетна до тяжкого гріха. У такому разі священик під час сповіді з’ясовує всі обставини гріха, щоб не тільки накласти покуту, але й допомогти людині виправитися, вирвати її з того зачарованого грішного кола.

Покуту священик накладає трьох видів: молитва, піст, милостиня (Тов. 12: 8; Мт. 6: 1-18). Вид покути буде залежати від характеру гріхів: якщо гріхи легкі – покута легша, якщо гріхи важкі – покута є тривала і всіх трьох видів. Утім, найбільшою покутою для людини є її сумління. Совість людини ніколи не спить. Історія знає багато випадків, коли за вчинений злочин людина каялась через багато років, дарма що не було жодного доказу її причетності до злочину.

Виконання покути - накладеної священиком чи совістю каянника – це 5-а умова доброї сповіді.

Матерією Тайни сповіді є наші гріхи, які згадуються під час іспиту совісті та на сповіді, та акт жалю за них.

Формула Тайни каяття – це слова священика після сповіді, коли від імені Бога він відпускає людські гріхи: “Я звільняю тебе (ім’я каянника) від усіх твоїх гріхів в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь” [23].

Таким чином, Тайна каяття – це установлена Ісусом Христом і Церквою Свята тайна, в якій людна через аналіз своїх дій і вчинків перед Богом усвідомлює свої помилки, гріхи, виправляє те, що ще можна виправити, будить у душі щирий жаль за вчинені негідні дії щодо ближнього і Бога, кається перед Богом, сповідаючись перед священиком з тих гріхів, які вже виправити не можливо і виконуючи накладену ним покуту.


Значення і наслідки Тайни каяття.

Свята тайна сповіді:

1) допомагає людині очиститися від гріхів, але не звільняє від відповідальності чи терпіння за них;

2) відновлює зв’язок душі людини з Богом;

3) дає спокій внутрішньому голосу совісті людини;

4) створює кожній людині психологічний, моральний і фізичний захист;

5) дає можливість усвідомити Тайну євхаристії і прийняти причастя;

6) відновлює у людини внутрішні життєві процеси;

7) оздоровлює людину від хвороб.
Обов’язки щодо Тайни сповіді.

1) віруючий, котрий кається, не повинен втаїти ніякого гріха, хіба що забув;

2) священик під законом позбавлення свого сану, навіть під загрозою смерті не має права видати комусь зміст Тайни сповіді.

До слова, багато років не могла збагнути зміст картини художника-українця Іллі Рєпіна “Відмова від сповіді”. Тільки працюючи над курсом лекцій з історії вселенського православ’я, з’ясувала всю трагедію Російської православної Церкви після того, як цар Петро І самовільно, порушуючи церковні канони, ліквідував патріаршество (1701 р.), а сам призначив себе керівником РПЦ [Р. І. 16, с.182]. Всі священики зобов’язані були видавати таємницю сповіді, якщо в ній містилася інформація про державну зраду чи загрозу імператорові. Такий стан справ зберігався до 1917 року, поки (1918 р.) не було вибрано патріархом Тихона Бєлавіна. Він визнав Радянську владу, щоб подолати рух “обновлєнців”, але спробував морально оздоровити РПЦ. Розгромивши рух “обновленців”, патріарх Тихон подолав розкол в РПЦ, захистивши її від морального розкладу. Такий стан справ існував до того часу, поки по його смерті обов’язки патріарха виконував місцеблюститель митрополит Сергій Страгородський. Тому з 1918 по 1943 рік Московський патріархат існував в СРСР, але лиш де-факто. По смерті місцеблюстителя патріарха Сергія Страгородського за РПЦ взялися органи НКВС. Вони швидко запровадили в життя ідеї “обновлєнців”, котрі руйнували моральні засади Російської Православної Церкви та почали вербувати священиків в ряди секретних співробітників, змушуючи їх видавати таємницю сповіді. Уже більшість нових православних єпископів після Другої світової війни не висвячувалася без згоди органів КДБ. Особливо це мало місце в Західній Україні. Ця обставина стала однією з причин міжконфесійних конфліктів у 90-х роках ХХ ст. в Україні, оскільки багато віруючих хотіли звільнитися від опіки не так православних ієрархів, як від московських спецслужб.

Тільки в 2002 року патріарх РПЦ Алексій ІІ (Рідігер) відновив канонічні вимоги до духовенства щодо збереження таємниці сповіді з метою зберегти всі особливості цієї Тайни. Це дало можливість РПЦ відновити свою духовну силу – силу морального впливу на вірних, яка так потрібна сучасному молодому поколінню.

Католицька Церква теж серйозно ставиться до Тайни каяття, яка залишилася Святою тайною після Реформаційних бур і розглядалася на Трідентському та ІІ Ватиканському соборах [23, с.345], хоча там теж були деякі проблеми в минулі сторіччя (див. книгу Е.-Л. Войнич “Овід”).

Проблема збереження таємниці сповіді існувала багато сторіч у християнстві, але на сьогодні вона вважається розв’язаною позитивно, оскільки є відповідні рішення.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів


  1. Де і ким була встановлена Тайна каяття?

  2. Назвати 5 умов доброї сповіді.

  3. Яка матерія Тайни каяття?

  4. Які види покути встановлює священик для каянників?

  5. У чому особливість досконалого надприродного жалю?

  6. З яких гріхів обов’язково треба сповідатися якнайшвидше?

  7. Назвати гріхи проти Святого Духа. Що про них пише Святе Письмо?

  8. Чи прийме сповідь священик із тих гріхів, які ще можна виправити?

  9. Як поділяються гріхи за способом їх вчинення?

  10. До якої групи відносяться гріхи, що порушують Десять заповідей Божих?

  11. Чим особливі гріхи проти Святого Духа?



3. 6. Тайна оливопомазання хворих

або Тайна соборування
Серед семи Святих Тайн найменш відома широкому колу світової й української громадськості є Тайна оливопомазання (церк. - сл. мовою - єлеопомазання) [22, с.170-176]. Її ще традиційно називають Тайною хворих, а православні - оливосвяченням, соборуванням чи помазання єлеєм, тобто помазання хворого свяченою олією.

Тайна оливосвячення або соборування – це Тайна хворих, у якій при помазанні хворого свяченим єлеєм (маслинова олія чи інша рослинна олія), закликається Божа благодать для зцілення його від душевних та тілесних хвороб.

Історія встановлення Тайни єлеопомазання. Ще у Старому Заповіті згадуються випадки про помазання хворих спеціальною пахучою сумішшю – єлеєм. Цю суміш на Сході традиційно робили із суміші рослинної олії: маслинової, кукурудзяної, соєвої, олії з льону, олії із інших рослин з додаванням пахощів.

Як Свята тайна ця традиція оздоровлення бере свій початок від апостолів (Апостол. правила, кан. 72) [2, с.17], які, отримавши від Господа Ісуса Христа владу під час проповідей, зціляли хворих, мазаючи їх олією (Мр. 6:13). Докладно про історію цієї Тайни розповідає апостол Яків: ”Чи хворіє хто з вас? Хай покличе пресвітерів Церкви, і над ним хай помоляться, намастивши його оливою в Господнє ім’я, і молитва віри оздоровить недужого, і Господь його підійме, а коли він гріхи був учинив, то вони йому простяться” (Як. 5: 14-15) [1]. За тих часів і досі оливою називають маслинову олію, яка була досить дорогою і використовувалась традиційно для лікування хворих. При розширенні ареалу християнства за відсутності маслинової олії застосовували будь-яку іншу рослинну олію: із льону, коноплі, соняшникову, кукурудзяну та ін.

“Правила святих апостолів” згадують про святий єлей (Кан. 71-72), котрий зберігався у храмах [2, с.17].

Уже на Вселенських соборах розглядалося питання про правила Тайни хворих та осіб, що мають право її здійснити (І Всел. соб., Кан. 13) [2, с.27].

Пізніше виникла суперечка про цю Тайну на Ферраро-Флорентійському соборі, оскільки там розглядалася проблема молитви за померлих, а також на Тридентському (ХІХ Вселенському) та ІІ Ватиканському (ХХІ Вслеленському) соборах [22].
Матерія і формула Тайни оливопомазання

Матеріалом для Тайни єлеопомазання є олія (свячений єлей, тобто маслинова чи інша рослинна олія – олива), яка спеціально висвячується священиком із молитвою.

Формула Тайни єлеопомазання – це молитва священика (пресвітера), рідше єпископа над хворим у момент помазування хворого єлеєм: “Цим помазанням і Своєю милосердною любов’ю нехай Господь допоможе тобі благодаттю Духа Святого і, відпустивши тобі гріхи, нехай вирятує тебе і полегшить твої страждання”(ККЦ. § 1513) [23, с.365]. Часто для цієї Тайни запрошують багато священиків, бажано сімох, звідси – соборування, тобто збір.

Миропомазують пресвітери або єпископ (ККЦ. §1530) [23, с.368]. Цю тайну можна уділити розумній людині, яка народилась дієздатною, є хрещеною, але стала важкохворою.

У латинському та інших західних обрядах можна помазувати хворого (чоло і руки, ККЦ. §1531), що є хрещений і виявив бажання до помазування, але в разі небезпеки смерті можна помазати і хворих дітей.

У візантійському обряді можна помазати дорослого і дитину (чоло, руки та інші частини тіла, ККЦ. §1531) аж тоді, коли вона досягнула 7 – річного віку й може висповідатись [23, с.368].

Утім за необхідності можна соборувати й дітей, якщо вони важко захворіли, але є охрещені. Для оздоровлення немовлят іноді достатньо тільки хрещення й миропомазання.

Не в усіх східних обрядах Тайну миропомазання уділяють усім хворим християнам. Серед східних обрядів у вірменському обряді Тайну соборування уділяють тільки священнослужителям.

Божевільним, неохрещеним, тим, що йдуть на війну, в’язням перед стратою цю Тайну не уділяють.
Підготовка хворого до Тайни соборування

При підготовці хворого до Тайни соборування вдома (або в лікарні):

а) готують столик, застелений білою чистою скатертиною для Святих тайн (посвяченої олії та євхаристійного хліба й вина);

б) хворого переодягають у чистий одяг, якщо це можливо;

в) готують паличку зі стерильним бинтом для помазування хворого;

г) сам хворий, якщо при свідомості, робить іспит совісті й готується до сповіді та Святого причастя, а відтак – до помазання;

ґ) на час сповіді рідні повинні вийти до іншої кімнати, щоб не заважати хворому, який сповідається;

д) сам хворий готується до сповіді, причастя й помазання оливою (олією);

е) якщо хворий без свідомості, але живий, є хрещеним, то у Католицькій Церкві його дозволяється помазати свяченим єлєєм (якщо він перед цим виявляв бажання дістати Святі Тайни, а коли прийде до свідомості, тоді висповідається й запричащається.

Священики знають, як, у яких випадках і де можна наносити свячену олію на тілі хворого (чи навколо рани), зазвичай це ті самі частини тіла, що помазувалися святим миром або чоло хворого.

Коли хвороба прогресує, можна повторити Тайну ще раз, запросивши більше священиків. Щоправда, більшість хворих запрошують священика не тоді, коли людина щойно важко захворіла, а коли вже помирає.

Наслідки і значення Тайни соборування

Наслідки і значення цієї Тайни:

а) з’єднання хворого з терпінням Христа для свого добра і добра всієї Церкви;

б) зміцнення, мир і відвага зносити по-християнськи страждання, хвороби або старість;

в) прощення гріхів, якщо хворий не зміг його отримати через таїнство каяття;

г) відновлення здоров’я, часткове або повне одужання хворого чи навіть чудесне зцілення від невиліковних хвороб;

ґ) приготування до переходу у вічне життя (для невиліковнохворих) [23, с.368], в разі смертельного випадку – хворий дістане особливі Божі ласки, які допоможуть його душі помиритись із Богом;

д) зіслання на хворого особливих Божих ласк, що зміцнюють його тіло й дух під час хвороби;

е) значна зупинка в прогресуванні хвороби, що дозволяє краще лікувати людину;

є) допомога хворому перенести тривале лікування чи дорогу;

ж) повернення хворого до свідомості.

Таким чином, установивши Тайну хворих, Бог хотів нагадати людині, що хоч вона не з’їла плоду в раю з “дерева вічного життя”, вона, як Творіння Боже, ніде й ніколи не залишиться без Божої опіки й допомоги.
Запитання та завдання для самостійної роботи студентів


  1. Чому Тайну оливопомазання називають Тайною хворих?

  2. Що є матерією і формулою Тайни соборування?

  3. Яке духовне й фізичне значення для хворої людини має Тайна єлеопомазання?

  4. Чому потрібна підготовка хворого для проведення соборування та уділення інших Тайн?

  5. Які є відмінності щодо Тайни соборування у Католицькій та Православних Церквах щодо дорослих і дітей?



Каталог: data -> users
users -> Тема. Метод архітектурної біоніки. Біотектонічне моделювання Мета
users -> Лекція №2 Тема морально-етичний закон християнства декалог (десять заповідей божих) Мета лекції
users -> Лекція. Лекція №1 Тема. Тема лекції. Фактори, що враховуються при відборі дітей для занять хореографією. Мета
users -> Лекція Тема Використання новітніх технологій навчання природознавства в початковій школі Мета
users -> Положення народознавчої роботи у сучасному українському днз мета заняття: поглибити знання студентів про особливості народознавчої роботи в умовах сучасного дошкільного навчального закладу. Питання для обговорення
users -> Історія української етнографії (електронний збірник статей І матеріалів)
users -> Тема Політична влада Мета заняття: з’ясувати поняття «влада», «політична влада»
users -> Лекція №14 Тема. Поняття про транспорт, лісові дороги та їх технічні елементи. Класифікація лісових доріг
users -> Тема історичні знання україни-руси в IX – XIII ст. Початки літописання в Руси-Україні IX – X ст. «Повість врєменних літ»
users -> Тема. Постулат и квантово


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка