Лекція. Кількість годин: 2 год



Скачати 44.76 Kb.
Дата конвертації02.12.2018
Розмір44.76 Kb.
ТипЛекція
Тема. Вплив національної ідентичності на формування особистості учня.
Форма проведення: лекція.
Кількість годин: 2 год.
Зміст: Національна ідентичність як одна з ключових категорій полікультурної освіти. Національна ідентичність сучасних українців: здобутки і прорахунки. Основні методи та форми у вихованні громадянина-патріота.
Ключові поняття: національне самоствердження, учнівська молодь, національна рефлексія, емпатія, національна ідентичність, національні цінності, національні почуття, національна самооцінка, полікультурність, особистість.
Ресурсне забезпечення: відеоматеріали та аудіоматеріали.
Література:

  1. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування про походження й поширення націоналізму. – К., 2001. – 271с.

  2. Білан С. І. Національна ідентифікація учнівської молоді як чинник формування громадянської ідентичності особистості / С. І. Білан [Електронний ресурс]. – Режим доступу: molodyvcheny.in.ua/files/journal/2015/1/34.pdf.

  3. Гелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм: Пер. з англ. – К.: Таксон, 2003. – 300с.

  4. Козловець М. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації: Монографія. – Житомир: Вид-во ЖДУім. І. Франка, 2009. – 558с.

  5. Когут З. Коріння ідентичності: студії з раньомодерної та модерної історії України. – К.: Критика, 2004. – 351 с.

  6. Майборода О. М. Проблема формування нової ідентичності української нації // Етноси України. Альманах. – К., 2000. – Вип. 1. – С. 15-16.

  7. Формування національної ідентичності учнівської молоді засобами суспільствознавчих дисциплін: науково-методичні матеріали / [А. М. Старєва, Н. А. Сторчак, О. М. Караульна, Д. Л. Десятов, О. В. Волос]. – Миколаїв : ОІППО, 2015. – 128 с.

  8. Удод О. Актуальні проблеми сучасної історичної освіти: гармонія чи компроміс між наукою та історичною пам’яттю // Історія і суспільствознавство в школах України: теорія та методика навчання. – 2011. – № 8. – С.34-35.

  9. Указ Президента України від 12.01.2015 №5/2015 «Про Стратегію сталого розвитку "Україна – 2020"» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5/2015.

  10. Україна – проблема ідентичності: людина, економіка, суспільство: Матеріали конференції українських випускників програм наукового стажування у США (Львів, 18 – 21 вересня 2003 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.kennan.kiev.ua/Library/Books/Identity.pdf.

  11. Україна: ідентичність у добу глобалізації (начерки метадисциплінарного дослідження) / В. Кремінь, В. Ткаченко. – К.: Т-во «Знання» України, 2013. – 405 с.


1. Національна ідентичність як одна з ключових категорій полікультурної освіти.

У сучасних гуманітарних і соціально-політичних науках існують серйозні відмінності у визначенні понять: “етнос”, “народ”, “нація” (за висловом Г.Касьянова, “хаос дефініцій”). Загальнотеоретичні причини полягають у тому, що теорія національної ідентичності розвивається у межах декількох базових підходів: примордіалізму (від англ. primordial – споконвічний) і модернізму. Прихильники примордіалізму (Е.Сміт, Г.Нільссен, Ю.Бромлей, Л.Гумільов, Я.Дашкевич) вважають, що етнос і нація існували з давніх-давен і є своєрідним історико-біологічним феноменом модернізму. Теоретики модернізму відкидають ідеї класичної філософії й обстоюють ідеї плюральності моделювання світу та відкритості його як системи. У наукових теоріях модернізм представлено конструктивізмом та інструменталізмом. За конструктивізмом (Е.Гелнер, Б.Андерсон), етноси і нації є історичними спільнотами, які виникають на певному етапі розвитку людства на засадах не стільки спільного походження, скільки спільної культури і які так само зникають на певному етапі. Етнос є результатом соціального конструювання, а нація – продуктом політики націоналізму (Е.Гелнер); за Б.Андерсеном, нація є обмеженою і суверенною, “уявною спільнотою” та в інструменталізмі етнічність розглядається як інструмент досягнення людьми певних цілей; цілеспрямована діяльність етнічних еліт у боротьбі за владу і привілеї (елітарний інструменталізм) або усунення економічної нерівності членів різних етнічних груп (економічний інструменталізм).

Крім того, існує наукова традиція поділу націй і націоналізму на: східні і західні; етнічні і політичні; історичні і неісторичні/державні і недержавні. Прибічники примордіалізму трактують національну (серед них і українська) ідентичність як культурну та державну спільноту, яка поділяється членами групи, що склалась історично на основі сукупності об’єктивних характеристик, до яких відносять загальну територію проживання, мову, релігію тощо. У межах цієї методології національна ідентичність розуміється як незмінна тотожність, що існувала з давніх часів, та отримувалася людиною раз і назавжди. Модерністські версії націогенези (не лише українців, а й усіх “придушених націй” Європи – від Ірландії до Балкан) мають певні відмінності.

По-перше, це переконання у тому, що процес націогенези розпочався саме у модерну добу (причому “нижня” хронологічна межа досить чітко окреслюється кінцем XVIII – початком XIX ст., а щодо “верхньої” є певні відмінності, пов’язані з особливостями внутрішнього розвитку і зовнішньополітичними факторами, що визначали політичний розвиток у міжвоєнну, повоєнну добу, пізніше – з розпадом Радянського Союзу, системи Варшавського договору, посиленням глобалізаційних процесів).

По-друге, головна увага дослідників зосереджується на суб’єктивних чинниках – “конструкторах”, в уявленні яких визрівав український національний проект. Застосування поняття “національн(і)ий проект(и)” дозволяє наголосити на модерній природі нації, що відповідає “конструктивістській” концепції нації Б. Андерсона: писемні верстви (бюрократи й інтелектуали) конструювали в дискусіях і практиках проект нації, який проявлявся у формуванні теорій, просвітницьких практиках, культурологічних і загальнокультурних акціях. Український історик О.Удод зазначає, що етнополітологи вирізняють два типи ідентичностей – етнічну та національну.

Етнічна ідентичність завжди об’єктивна, навіть якщо вона складна (у випадку народження й виховання дітей у міжетнічних шлюбах) і навіть, якщо людина сама того не усвідомлює або її усвідомлення позначене суб’єктивним небажанням належати до певного етносу (з певних об’єктивних історичних причин, як-от: переслідування євреїв, депортація національних меншин, обмеження пересування поза межею осілості тощо). В етнічній ідентифікації спрацьовує принцип “батьків не вибирають” (“батьківщину не вибирають”), який поетично сформулював Василь Симоненко: “Все на світі можна вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину”. Вирішальну роль у процесі етнічної ідентифікації відіграють об’єктивні чинники – расовий (антропологічний тип), культурний (мова), психологічний (менталітет) тощо.

На думку О.Удода, національна ідентичність, на відміну від етнічної, є категорією динамічною (в історичному та соціальному сенсі), оскільки вона завжди перебуває у процесі змін, адаптації й формування. Розуміння національної ідентичності залежить від розуміння і тлумачення поняття “нація”, яке теж формувалося історично. Поняття: “нація”, “національна ідентичність”, “національна свідомість”, їх походження й особливості вживання відображають, на думку Ю.Габермаса, історію виникнення національної держави.
2. Проблема сутності національної свідомості та національної ідентичності в різних наукових підходах.

Питання національної ідентифікації є важливими для кожного народу та окремих етнічних спільнот, оскільки вони зачіпають смисложиттєві основи їх існування. У зв’язку із цим не вщухає науковий інтерес щодо дослідження феномену національної ідентичності, її структури, рівнів, типів і т. ін.

Національна ідентичність як категорія органічно пов’язана з низкою подібних і пов’язаних понять, які крізь призму різних аспектів пояснюють життя соціуму та окремого індивіда, – «нація», «народ», «громадянство», «національна свідомість», «історична свідомість», «національна пам'ять», «історична пам'ять», «менталітет», «національна ідея»  і т. ін.  З’ясування  їх співвідношення є наріжним при вивченні феномену національної ідентичності та механізму її формування.

Ідентичність та ідентифікація. Важко назвати інше поняття, ніж «ідентичність», яке викликало б таку велику кількість трактувань, інтерпретацій та оцінок. Вперше воно було використано в роботах Дж. Тернера та Е. Ериксона в 60-х рр. ХХ ст., а вже з кінця 70-х рр. цей термін активно входить до обігу соціогуманітарних наук.

Етимологія слова «ідентичність» (від латинського identicus – однаковий, тотожний, рівнозначний) поєднує у собі два значення: 1) тотожність особі самій собі (антиномією у цьому розумінні для нього буде слово «інший»); 2) виняткова однаковість із кимось або чимось (у цьому випадку антиномією є «різний»).



Термін «ідентифікація» походить від пізньолатинського іdentificare  і у буквальному розумінні означає ототожнення, уподібнення, впізнання, прирівняння, встановлення співпадання об’єктів.

Сучасні підходи до розуміння ідентичності ґрунтуються на визнанні декількох тез:

  • Ідентичність є не монолітною, а  гетерогенною цілісністю.  При цьому ідентичність не повинна сприйматися як конгломерат різних компонентів. Це досить інтегрована структура, яка має до того ж часовий вимір (минуле, сучасне, майбутнє).

  • Існують індивідуальні та колективні ідентичності. «Я-образ» (унікальність, неповторність, самототожність) включає фізичну зовнішність, стать, темперамент, здібності та інші особистісні характеристики, а також життєве кредо. «Ми-образ» (те, що в людей є спільного) є результатом співвіднесення себе з певною спільнотою. Залежно від різновиду спільноти виділяються родова, релігійна, етнічна, національна, регіональна, геополітична, цивілізаційна та інші форми колективної ідентичності.

  • Результатом ідентифікації індивіда з різними спільнотами є численні ідентичності («множинність» ідентичностей), актуальність і значущість яких варіюють залежно від часу й ситуації. Сукупність їх становить цілісну соціальну ідентичність особистості.

  • Ідентичність завжди є продуктом складних взаємодій об’єктивного та суб’єктивного, зовнішнього та внутрішнього. Соціальний аспект ідентичності є дуже важливим, адже походить із різних форм асоціативного життя. При цьому соціальна ідентичність не може розглядатися як повністю відокремлена від індивідуальної, психологічної ідентичності. Ідентичність, яка функціонує у сфері суб’єктивного, водночас здатна швидко реагувати на зміну ситуації і, в свою чергу, впливати на перебіг соціокультурних процесів. Сучасні дослідження не протиставляють індивідуальні та колективні ідентичності, які формуються в певній соціальній системі, а за доцільне визнається визначати їх домінанти.

  • Ідентичність не повинна сприйматися як щось статичне, за своєю природою вона є динамічною системою. Жодну з форм ідентичності сьогодні не можна визнати остаточно завершеною, як і постійно стабільною.

  • Ідентичність може виявлятися  за допомогою певних символічних засобів  – лінгвістичних (мова, клятви, релігійні формули тощо) і візуальних (релігійні символи, прапори, герби, гімни, символіка політичних партій, одяг тощо).

Відомий британський історик Е. Хобсбаум визначає два основні шляхи формування нації та національної iдентичностi. Перший ґpунтується на «кровному правi» («ius saпguiпis»). За такого способу iдентифiкацiї вважають, що члени однiєї нaцiї мають спiльне походження та спiльну культуру. Iнша концепцiя ґpунтується на «правi території» («ius solii»). Вона поширена серед тих груп, яким бракує спiльного походження та спiльної культури. Ключовим моментом у цьому випадку є зростання солiдарностi серед населення певної територiї незалежно вiд етнiчних, культурних, мовних та iнших вiдмiнностей мicцевих жителiв, а на основі ідеології, правових цінностей, економічних інетерсів тощо (демократичність, рівність, толерантність, гідні умови праці й життя, правова захищеність та ін.) Taкi народи формують полiтичнi нації, до яких належать, хто є громадянами держави (наприклад, у США).

У структурі ідентичностей одне з чільних місць посідає нацiональна iдентичнicть.

У найзагальнішому вигляді під національною ідентичністю розуміють відчуття колективної належності до конкретної національної спільноти, її культури. Національна ідентифікація особистості – це процес ототожнення, уподібнення особистістю себе з певною нацією.

Її найголовнішими рисами є історична територія, спільні міфи та історична пам'ять, спільна культура, єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів, спільна економіка. Поняття національної ідентичності передбачає насамперед самобутність, історичну індивідуальність, наявність популярної в масах національної ідеї.



Основними чинниками, що впливають на формування національної ідентичності, визнаються історична територія спільна мова і культура, єдиний економічний простір, релігія і спільні міфи та історична пам’ять, єдині закони і обов’язки для всіх членів та інші. До чинників, які впливають на формування національної ідентичності, варто віднести й геополітичні, зовнішні, в тому числі й наявність зовнішньої небезпеки (розпад або розподіл держав, війни, міжнародні конфлікти, територіальні претензії, наявність сильного «зовнішнього ворога» тощо).

Національні особливості культури, менталітету, спільність економічних зв’язків, території, мови, віросповідання, а також наявність загальних етнічних та історичних традицій породжують  «національну свідомість».


3. Національна ідентичність сучасних українців: здобутки та прорахунки

У 1991 р. Україна була проголошена незалежною державою, що стало поштовхом до інтенсифікації процесу націєтворення, який через масштабну економічну кризу, чисельні культурні, ідеологічні, соціально-психологічні, політичні чинники відбувався вкрай складно. Насамперед це було викликано низьким рівнем національної свідомості етнічних українців, що ускладнювало можливість їх мобілізації під національними гаслами; надзвичайно низьким соціальним статусом української мови, яка через тривалу реалізацію радянської політики культурної русифікації, позиціонувалась як мова села. Тому процес націєтворення у 90-ті рр. ХХ ст. перетворився на процес українізації самих українців: було розроблено національний проект побудови громадянської нації, в якому чільне місце посідає не етнічна належність, а громадянство, – який за словами Г.Касьянова, завмер на стадії політичних декларацій. Оскільки етнічні українці самі перебували у стадії набуття національної свідомості, процес очолили бюрократичні еліти, для яких формування громадянської нації був справою їх власної легітимації та самозбереження. Текст Конституції України демонструє відверті побоювання творців цього документу, навіть у питаннях використання термінів: взагалі не використовується термін “нація” щодо всієї сукупності населення країни; містяться поняття “народ України” і “український

термін “українська нація” використовується лише один раз і стосується етнічних українців. Тому залишається відкритим питання інтеграції національних меншин в політичну націю. До того ж, як зазначає Г.Касьянов, “культура державо-утворювальної” нації ще не отримала достатнього потенціалу, щоб визначити культурну ідентичність громадянської нації, яка формується, оскільки сама ще перебувала у стані модернізації. Сучасний стан ідентичності українців часто характеризують як кризу ідентичності, на яку впливають кілька чинників. На думку М.Розумного, це: 1) параметри і критерії української етнонаціональної ідентичності із стереотипним образом українця, сформованим протягом XIX-XX ст. у межах романтично- народовського дискурсу, оновлений консервативно-революційною ідеологією націоналізму середини ХХ ст., з пантеоном національних героїв (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, С. Петлюра, С. Бандера), з козацьким ідеалом особистої самореалізації, національно- культурними і політичними ритуалами та літературною нормою сучасної української мови; 2) імперська російська культурна традиція, спиралася на авторитет російської культури ХІХ-ХХ ст., який масштабно і наполегливо відтворювався пропагандистською машиною СРСР; 3) ідеологічна й психологічна спадщина комунізму, що лежить в основі ідентичності “радянської людини”, підкріплена синдромом втоми від перемін та уявлення про комунізм як час соціального благополуччя і особистого успіху. За своєю сутністю вона є здебільшого своєрідною формою психологічного “притулку”; 4) наслідки ліберальної вестернізації, пов’язані з гіпертрофованими за часи “перебудови” ліберальними цінностями, перетвореними на цинічний індивідуалізм, культ споживання, повну автономність соціальних груп, недовіру до держави і заперечення ідейних мотивацій тощо11 . Найбільш показовим у цьому сенсі є зрушення у національній та етнічній ідентифікації української молоді.
4. Основні методи та форми у вихованні громадянина-патріота.
Формування патріотичних відчуттів багато в чому залежить від розвитку емоційної сфери підлітків. Патріотичне виховання підростаючого покоління завжди було одним із найважливіших завдань сучасної школи, адже дитинство і юність — найблагодатніша пора для виховання відчуття любові до Батьківщини. Під патріотичним вихованням розуміється поступове і неухильне формування в учнів любові до своєї Батьківщини. Патріотизм — одна з найважливіших рис всебічно розвиненої особи. У школярів необхідно формувати відчуття гордості за свою Батьківщину і свій народ, пошану до його великих звершень і гідних сторінок минулого.

А.С. Макаренко відзначав, що патріотизм виявляється не тільки в героїчних вчинках. Він вважав, що патріотизм проявляється у виконаній роботі людини, адже патріот завжди буде прагнути працювати для розвитку рідної країни. Особливе значення в дослідженні питань патріотичного виховання цього періоду мають роботи В.О. Сухомлинського, який вважав, що школа повинна виховувати у молоді прагнення служіння Батьківщині, активної трудової і суспільної діяльності. Визначаючи патріотизм, В.О. Сухомлинський підкреслював, що одним із головних виховних завдань школи є підготовка учнів до простої повсякденної праці, праці для суспільства як патріотичної діяльності, причому сама діяльність дітей, що організовувалась педагогом із даною метою, являє рушійну силу формування особи громадянина, що росте. Зараз слова педагога мають особливу актуальність, оскільки безпосередня участь у волонтерській діяльності школярів та зразок у цьому педагогів стали практичним аспектом патріотичного виховання, що має чи не найбільший вплив на формування світогляду школяра.

Події Революції Гідності стали важливим матеріалом для формування поняття патріотизму. І думка В.О. Сухомлинського про складність у вихованні патріотизму, про те, що в повсякденному житті ми не зустрічаємося з мірою, за допомогою якої можна було б виявити цю "тяжко зрозумілу цінність" – патріотизм – демонструє, що багато в чому особливістю виховання патріота є історичні умови, в яких проживає особистість. «Любов до Вітчизни стає силою духу тільки тоді, коли у людини відображені в свідомості образи, пов'язані з рідним краєм, мовою, коли з'являється відчуття гордості від того, що все це - твоя Батьківщина [3]» - писав педагог. Саме тому особливу увагу в навчальному закладі цього року в день Гідності та Свободи приділили подіям Майдану. На класних годинах класні керівники акцентували увагу учнів на тому, що наявність у громадян різних поглядів з тих чи інших питань є природнім станом громадянського суспільства. При цьому непорушними є державний суверенітет, незалежність, територіальна цілісність і демократичні засади державного устрою. Шляхом ознайомлення з основними подіями періоду листопада 2013 року – березня 2014 року переконували, що патріотизм виявляється в сприянні становленню й утвердженню України як суверенної, правової, демократичної, соціальної держави, готовності відстоювати незалежність, служити і захищати її, розділити свою долю з її долею, усвідомленні спільності власної долі з долею Батьківщини. Учням було роз’яснено зміст гасел «Слава Україні!», «Героям слава!», «Банду геть!», «Герої не вмирають!», «Україна – понад усе!», «Слава нації! Смерть ворогам!». Також було зроблено наголос на тому, що події Революції Гідності стали ідентифікатором друзів та ворогів, що знання та використання особистістю своїх прав, свобод, обов'язків, свідоме ставлення до законів та державної влади убезпечить нас у майбутньому від узурпації влади окремими особами.

У педагогічній концепції «Патріотичне виховання учнів» зазначається, що одним із покликань української національної системи освіти та виховання є завдання пробуджувати і виховувати в кожної дитини патріотичні якості, цінності:



  • любов до батька і матері, родичів, своїх предків, рідної природи, землі;

  • любов до рідної мови, культури, народу, пошану до його історичного минулого, національних традицій, звичаїв;

  • глибоке усвідомлення своєї національної приналежності, відчуття єдності з представниками своєї нації;

  • турботу про добре ім’я - своє і своїх друзів та краян, збереження своєї людської і національної гідності, честі;

  • активну діяльність з метою розвитку рідної культури, мистецтва, науки, демократії, державотворчих процесів;

  • боротьбу за підвищення духовності і добробуту всіх українців, представників національних меншин України;

  • синівську любов до України – Батьківщини, готовність захищати від ворогів рідну землю, здатність на подвижництво, героїчні справи в ім’я свободи і незалежності України;

  • готовність боротися з неправдою, злом, потворністю в будь-яких формах, спростовувати антиукраїнські, антинаукові версії, ідеї, шкідливі і ворожі для нашого народу, Батьківщини.

Серед чинників, що сприяють формуванню та підтриманню національної ідентифікації школярів, як найбільш значущі відзначаються такі елементи національної культури, як рідна земля, мова народу, його історичне минуле, національні обряди, звичаї та традиції, уявлення про спільність походження членів спільноти і риси національного характеру, а також релігія народу. Найменш значущими в структурі самосвідомості респондентів, виявилися елементи матеріальної культури (особливості побудови національного житла, приготування їжі та пошиття одягу), а також специфічні ознаки зовнішності представників національної спільноти.

У зв’язку із цим, формування позитивної національної ідентичності учнів може цілеспрямовано здійснюватися за допомогою активізації таких процесів: сприяння поглибленню знань молодих людей з історії свого народу; стимулювання інтересу до історичного минулого власної національної спільноти; забезпечення умов пізнання психологічних особливостей типових представників нації; звернення до національної ідеї; сприяння активному оволодінню школярами елементами матеріальної та духовної культури свого народу; запобігання негативним трансформаціям національної свідомості (нігілізму, фанатизму та ін.); посилення уваги до розвитку громадянської складвої національної ідентичності.

Оскільки формування національної ідентичності належить до виховних завдань уроку, які обумовлені й пов’язані між собою, вчителю слід, у першу чергу, звернути увагу на конкретні й зрозумілі формулювання, за допомогою яких визначаються відповідні виховні завдання уроку. Для цього доцільно використовувати такі дієслова: акцентувати увагу учнів на моральних та етичних нормах; аргументувати положення етичних та моральних норм; викликати почуття захоплення, гордості, відповідальності, співчуття радості, поваги, презирства, виробити звички, риси характеру, виховати гуманність, почуття національної гідності, працелюбність, чесність, щирість, акуратність, ввічливість, вірність, дисциплінованість, діловитість, ініціативність, культуру (інтелектуальну, літературну, музичну тощо) поведінки, спостережливість, винахідливість, незалежність, обережність, кмітливість, об’єктивність, рішучість, цілеспрямованість, скромність, сміливість, тактовність, почуття нового, прогресивного; виявити ціннісні орієнтації; досягти усвідомлення моральних норм; мотивувати моральні вчинки; вивчити положення, принципи, норми; навчити давати моральну оцінку; пояснити сутність моральних понять, світогляду, ідей; познайомити з моральними нормами; охарактеризувати історичні умови, ідеї, погляди; підвести до висновку, розуміння важливості, цінності; прищепити смак, звичку; формувати погляди, свідомість; розкрити роль, спрямованість; сприяти вихованню патріотизму, формуванню поглядів, моральному та естетичному вихованню.

Діяльнісно-поведінковий компонент характеризується готовністю молодшого школяра реалізувати власні знання, уміння, навички основ громадянської культури в практичній діяльності.

Цілі і завдання національної системи виховання досягаються насамперед через глибоке і всебічне оволодіння дітьми змістом освіти, який має втілювати в собі національні та загальнолюдські цінності і реалізується такими основними шляхами, які ми виділили у процесі дослідницької роботи:

1. Рідна мова. Українська мова є однією з найдавніших і розвинутіших мов світу. Вона має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпена.

За ступенем поширення на планеті українська мова перебуває в другому десятку мов світу, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов’янських народів. Вона надзвичайно багата лексично, граматично і інтонаційно, тому за своїми можливостями здатна виконувати велику культуротворчу, духовнотворчу, народотворчу історичну роль [6].

2. Родовід. Засобами рідної мови діти найбільше усвідомлюють ідейно-моральні цінності родоводу, його основоположну роль у житті людини, нації, її культури і духовності. Від роду до народу, нації ­­– такий природний шлях розвитку кожної дитини, формування її гуманістичної суті, патріотичної спрямованості, національної свідомості і повноцінності, громадської зрілості. В умовах вивчення свого роду, продовження його справ, реалізації мрій і надій, тобто в процесі родовідного виховання виникають психологічний комфорт, упевненість у своїх силах і можливостях. Сім’я, школа, громадськість виробляють потребу в кожній дитині знати свій родовід, вивчати своє коріння.

3. Рідна історія. З історії родоводу починається історія рідного народу. Українська система виховання ґрунтується на фактах, відомостях, наукових знаннях історії Батьківщини – України. Її історія розкриває найцінніше духовне багатство – знання про виникнення, становлення і розвиток свого народу, нації, Вітчизни. Вивчаючи історію України, вихованці глибоко засвоюють першоджерела, витоки духовності рідного та інших народів, які здавна живуть на території нашої Держави. У системі національного виховання і освіти знання історії рідного народу є базовим для вивчення історії всього світу. Вивчення історії рідного народу є особлива роль у виконанні національно свідомого громадянина. Огієнко висловлював думку про те, що «Кожен народ, пише він, глибоко шанує свою історію, бо вона – дума його, серце його. Історія – це основа нації» [14].

4. Краєзнавство. У формуванні «кореневої» системи духовності дитини провідна роль належить краєзнавству. Вітчизнознавство починається з краєзнавства – історичного, етнографічного, географічного, фольклорного, літературного. Беручи активну участь у багатогранній краєзнавчій роботі, діти з раннього віку прилучаються до героїки минулих епох, трудових подвигів, справ і мистецьких традицій дідів, прадідів, їхнього подвижництва в ім’я вільного життя. Не можна допускати, щоб історичні події забувалися, пам’ятні місця занедбувалися, національний герб – зневажався. Краєзнавча діяльність створює умови для глибокого засвоєння регіональних особливостей національного життя (етнографічних, фольклорних, мовних, тощо) для формування їх як типових представників даної місцевості. Краєзнавча робота спрямовується на збереження неповторних національних ландшафтів, їх первозданності, біосфери рідного краю, охорону скіфських курганів і козацьких могил та інше [29].

5. Природа рідного краю. Однією з причин порушення єдності людини з природою було те, що нехтувалися численні засоби національної системи виховання, спрямовані на формування в молоді екологічного світобачення. Народна виховна мудрість із колиски плекала в кожній дитині відчуття гармонії природи і людини. Національна система виховання домагається глибокого усвідомлення того, що відображено в свідомості українця рідна природа (жива і нежива) є «корінням», «фундаментом» національної духовності, культури. Українська система виховання пройнята ідеями вірності і відданості природі батьківського краю. Народ має величезний досвід виховання дітей у дусі любові до природи, збереження і примноження її багатства [37].

6. Національна міфологія. Українські легенди, притчі, міфи, оповіді є найпоширенішими жанрами народної міфології, що втілює в собі могутній пізнавальний і виховний потенціал. У міфології – витоки українського національного характеру, способу мислення, світогляду, філософського осмислення дійсності. Міфологія – один з найдавніших видів народної творчості. В давні часи наші предки вірували в те, що природа жива вона може чути та спілкуватися, розуміти їх. Людська віра одухотворю вала все навкруги. А традиційні народні свята стали її складовою частиною. Міфологія – чисте і незамулене пізнішими нашаруваннями, політичними віяннями джерело, що буде вічною скарбницею знань про найбільш ранні етапи історичного розвитку народу. Міфологічні твори втілюють надбання народної мудрості, художньо-образного бачення світу, символічного відображення предметів і явищ життя, фантастичні уявлення предків, їхні пориви в майбутнє, виточені і високі почуття та оригінальні мислительні дії. Звернення до міфологічних джерел стимулює розвиток сучасної думки, надає життєвої сили, допомагає зберігати і зміцнювати «золоту нитку історії», розвивати національну самобутність.

7. Фольклор. У ньому відображено багатогранну і глибоку душу народу, його духовне багатство. У фольклорі – першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя.

8. Народний календар. Це система історично обумовлених дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній послідовності відзначаються народом протягом року. Народний календар – енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючого покоління. Щодо молоді, народний календар виконує найголовнішу роль природо відповідальної програми національного виховання. Педагогіку народного календаря можна назвати педагогікою життя і праці, добра і краси. Зміст народного календаря, його ідейно-моральна наснаженість мудро спрямовані на виховання в молоді добропорядності, добродійності, милосердя та багатьох чеснот.

10. Національна символіка. Наш народ виробив багатющу символіку, яка виникла та усталювалась протягом століть і стосується істотних сторін, доленосних подій у житті української нації, держави, духовності. Символіка містить у собі важливий філософський, політичний, ідейно-моральний та естетичний зміст, спрямованість.

11. Народні прикмети, вірування. В них відображено зміст і особливості народного світосприймання, знання, які виконують у житті орієнтуючу, регулюючу і прогнозуючу функцію.

13. Родинно-побутова культура. Одне з найважливіших і невідкладних завдань – відродження багаточисленних традицій української родинно-побутової культури. Її основу складають глибока, всеперемагаюча любов, материнська і батьківська, до дітей, шанобливе ставлення до бабусі і дідуся, інших родичів, прив’язаність до отчого дому, специфічне, у відповідності з традиційним розумінням українцями краси і затишку, оформлення хати (кімнати, квартири), садиби, дбайливе ставлення до природи, людей інших національностей. Родинно-побутова культура – це збереження рідної мови, продовження заповітів батьків і дідів, вивчення свого родоводу, історії народу, розвиток рідного мистецтва, життя за нормами народної моралі, етикету та інше. Національна система виховання відкриває підростаючим поколінням витоки родинно-побутової культури, зміцнює сім’ю – «націю в мініатюрі». Родинно-побутова культура постійно збагачується і поглиблюється в результаті вдосконалення сімейних стосунків, пізнання духовної спадщини батьків, дідів, прадідів, а також здобутків сучасної науки, досвіду інших родин з питань виховання дітей.

14. Національні традиції, звичаї і обряди. В основі понять «народ», «нація» лежать стійкі віковічні традиції – трудові, моральні, етичні та інші. Традиції і звичаї бувають родинні, регіональні і загальнонаціональні. Традиції, звичаї і обряди об’єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю.



15. Національна творчість, народна гра. Зміст, принципи, форми і методи української національної системи виховання готують юнаків, дівчат до народної творчості, виробляють у них творче ставлення до життя. Оволодіння кожним вихованцем національним світоглядом, характером, свідомістю, способом мислення забезпечує те, що він починає творити саме по-українськи, в традиційному національному дусі. Національна система виховання створює всі умови для того, щоб розкривалися природні задатки, формувалися здібності, вироблялося творче, самобутнє світобачення кожної особистості, реалізовувався її творчий потенціал.
Каталог: attachments -> article
article -> Методичні рекомендації до самостійної роботи з дисципліни «історія україни» для студентів окр «Молодший спеціаліст»
article -> Основи теорії літератури
article -> До листа Міністерства освіти і науки України від 17. 08. 2016р. №1/9-437
article -> План роботи методичного об’єднання вчителів-предметників суспільно-гуманітарних наук на 2015/2016 навчальний рік
article -> План роботи методичного осередку вчителів-предметників природничо-математичних наук на 2015/2016 навчальний рік
article -> Рішення щодо оцінювання навчальних досягнень учнів курсів за вибором приймається навчальним закладом
article -> Получение патента на полезную модель


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка