Лекція з «Кримінального права. Загальна частина» тема: 1 " Поняття, предмет, завдання І система кримінального права. Наука кримінального права" Навчальний час годин(и)



Скачати 487.28 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації20.03.2017
Розмір487.28 Kb.
ТипЛекція
1   2   3

Кримінальне право як наука – це певна система поглядів, ідей, концепцій щодо теорії кримінального закону, практики його застосування та шляхів реформування, ґенези кримінального права.

Наука кримінального права – це фундаментальна наука. Вона є науковим підґрунтям для інших наук кримінального циклу – кримінології, судової психології, судової психіатрії, судової медицини, статистики, криміналістики та ін. Водночас, вона використовує дані цих прикладних наук. Так, кримінологія – це юридична наука, що вивчає причини злочинності, особу злочинця, розробляє спеціальні заходи щодо запобігання злочинам. Поняття, вироблені в науці кримінального права (злочин, форми вини, вік відповідальності за певні види злочинів та ін), широко використовуються в кримінології. Кримінологічні ж дані про динаміку, структуру, стан, коефіцієнти злочинності тощо запозичує кримінальне право.

Основними завданнями науки кримінального права є:

1) розробка фундаментальних проблем теорії кримінального права;

2) вироблення рекомендацій щодо вдосконалення КК і практики його застосування;

3) подальше вивчення всіх інститутів кримінального права з метою визначення їх ефективності;

4) зміцнення тісних зв'язків з правотворчими та практичними органами,

5) подальше вдосконалення всієї науково-педагогічної діяльності для підготовки висококваліфікованих фахівців-правознавців;

6) вивчення кримінального законодавства та практики його застосування в країнах близького й далекого зарубіжжя.

Сьогодні важливим завданням науки кримінального права є підготовка змістовних коментарів до КК.

Наука кримінального права та відповідна юридична дисципліна (курс кримінального права) мають власну систему. Система курсу Загальної частини визначається системою Загальної частини КК. Та система курсу (науки) Загальної частини кримінального права охоплює більш широке коло питань. До неї належить вступний розділ курсу, в якому розглядаються поняття кримінального права, предмет його регулювання, з'ясовуються його завдання, місце в системі права. У цьому курсі також висвітлюються питання історії кримінального права України та його окремих інститутів.

Кримінальне право як галузь права – це сукупність кримінально-правових норм, які визначають злочинність і караність діяння. Кримінальне право як галузь права (М Коржанський) – це сукупність суспільних відносин, які дозволяють і забезпечують особі суспільну можливість жити, володіти, користуватися найціннішими благами суспільного життя та забороняють решті членів суспільства шкодити й руйнувати ці можливості.

Отже, кримінальне право як сукупність правових норм встановлює:

- які порушення закону визнаються злочинами;

- які види покарання призначаються за їх вчинення;

- що є підставою кримінальної відповідальності;

- умови, підстави та порядок призначення покарання;

- умови, підстави та порядок звільнення від покарання.

Кримінальне право як навчальна дисципліна – це систематизована у певному порядку (у теми, модулі) сукупність знань про теоретичні засади кримінального закону та його історичні витоки, про чинний КК України та слідчо-судову практику його застосування, про закордонне кримінальне законодавство.

Конституція України має фундаментальне значення для кримінального права. Норми кримінального права повинні цілком відповідати положенням Конституції. Якщо ж яка-небудь норма суперечить нормам Основного Закону, вона не може бути застосована. Нові кримінальні закони мають відповідати нормам Конституції, бо не можуть мати розбіжностей з нею. Норми Основного Закону є нормами прямої дії та можуть застосовуватися при вирішенні кримінальних справ.

Вивчаючи дане питання, треба відмежовувати науку кримінального права від кримінального права як системи законодавства. Наука досліджує соціальну зумовленість і сутність кримінального закону, принципи його дії, ефективність застосування, шляхи удосконалення тощо, тому кримінальне право як галузь права виступає для науки як предмет її вивчення. Наука кримінального права розробляє наукові рекомендації щодо удосконалення кримінального законодавства, практики його застосування, має своїм завданням вивчення зарубіжного досвіду законотворення у цій галузі та застосування в нашій державі цього досвіду на практиці.

Наука кримінального права вивчає діяльність правоохоронних органів та суду щодо застосування ними кримінального закону. Вона вивчає та узагальнює практику судів із застосування ними законодавства щодо окремих видів злочинів і дає відповідні рекомендації для подальшого удосконалення такої практики.

Наука кримінального права приділяє також увагу вивченню підстав звільнення від покарання, застосування більш м’яких видів покарання, ефективність дії цих інститутів.

Система наукових положень і знань про кримінальний закон перебуває у постійному розвитку завдяки проведенню нових досліджень в цьому напрямі. В ході проведення таких досліджень в науці застосовується ряд відповідних методів щодо вивчення кримінального законодавства та практики його застосування.



2. Функції кримінального права, предмет і метод кримінально-правового регулювання
Кримінальне право виконує декілька важливих функцій, а саме:

  • охоронну;

  • регулятивну;

  • виховну;

  • профілактичну .

Соціальні цінності, створені багатовіковою діяльністю людей, кримінальне право (разом з іншими соціально-правовими регуляторами) охороняє від потенційних (можливих) злочинців і злочинних посягань. У цьому й виявляється охоронна функція кримінального права.

Охоронна функція кримінального закону здійснюється через регулювання кримінально-правових відносин, які виникли під час вчинення злочину, та застосування відповідного покарання до особи, що вчинила злочин. Тут регулювальна дія кримінального закону є формою вияву його охоронного завдання. Водночас кримінальний закон набуває прояву й у забороні вчинення злочинного діяння (профілактична функція) та загрозі покарання тим, хто може вчинити таке діяння (загальна превенція), і в застосуванні покарання до особи, що вчинила злочин (спеціальна превенція).

Отож, охоронна функція кримінального закону здійснюється через регулювання кримінально-правових відносин і за допомогою загальної та спеціальної превенцій (попередження злочинів).

Слід зазначити, що деякі норми кримінального права виконують регулятивні функції. Це норми про необхідну оборону (ст. 36), про завдання шкоди злочинцю при його затриманні (ст. 38), про крайню необхідність (ст. 39) тощо.

Закон про кримінальну відповідальність виконує також виховну функцію Наприклад, звільнення неповнолітнього від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру на підставі ч 1 ст. 105 КК можливе при вчиненні ним злочину невеликої чи середньої тяжкості за умови, що його щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка свідчать про те, що на момент постановлення вироку він не потребує застосування покарання.

Водночас кримінальний закон набуває прояву й у забороні вчинення злочинного діяння (профілактична функція) та загрозі покарання тим, хто може вчинити таке діяння (загальна превенція), і в застосуванні покарання до особи, що вчинила злочин (спеціальна превенція).

Отож, охоронна функція кримінального закону здійснюється через регулювання кримінально-правових відносин і за допомогою загальної та спеціальної превенцій (попередження злочинів).

Якщо образно уявити сукупність суспільних відносин, які підлягають охороні кримінально-правовими засобами як величезний склад, то кримінальне право, на думку М. Ковальова, відіграватиме роль сторожа (вартового), готового відбити будь-яке вторгнення на охоронюваний об'єкт Сторож (вартовий) – досить примітивна модель однієї з основних функцій кримінального права, хоча вона досить точно відображає її суть.

Природно, що зазначені функції нерівнозначні з погляду умовно очікуваного соціального результату їхньої реалізації. Одна з них (регулятивна) вирішує, насамперед, тактичні завдання, інша (охоронна) розрахована на далеку перспективу Однак, діючи разом, взаємопов'язано вони становлять суть механізму кримінально-правового регулювання.

Виходячи із загальнотеоретичного постулату, утворення окремих галузей права можна пояснити й обґрунтувати, насамперед, специфікою предмета регулювання.

Предметом правового регулювання кримінального права як галузі законодавства є відносини, що виникають у результаті вчинення злочину та застосування відповідного покарання за його вчинення.

Розкриваючи сутність предмета кримінально-правового регулювання, можна виділити дві основні сфери людського буття, в яких активно функціонують норми кримінального права:

1)сфера правомірної поведінки громадян при заподіянні шкоди за наявності обставин, які виключають злочинність діяння (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання особи, що вчинила злочин та ін.);

2) злочинна поведінка.

Єднальним компонентом цих сфер є кримінально-правове (аномальне) відношення, що свідчить про наявність соціального конфлікту, породженого злочинним актом однієї зі сторін цих відносин. Власне ці відносини і є предметом кримінально-правового регулювання, тому що тільки наявність цього виду відносин між людьми знімає запобіжник регулятивного механізму що завжди перебуває у стані підвищеної готовності. Зі зникненням цього відношення, регулятивна функція поступається місцем функції охоронній, котра (на відміну від регулятивної функції) не зупиняється. Вона діє безперервно від моменту вступу в чинність відповідного кримінального закону і до його повного скасування.

Метод правового регулювання – це сукупність певних засобів, за допомогою яких регламентуються й охороняються відносини між людьми, між громадянами та організаціями, між громадянами й державою.

Метод регламентування кримінально-правових відносин примусовий і застосовується, зазвичай, лише до особи, що вчинила злочин через покарання. Кримінально-правовий метод застосовується тільки, якщо:

1) учинене діяння є суспільно небезпечним і, відповідно до закону, містить склад конкретного злочину;

2) особа, що вчинила це діяння, була у стані осудності, досягла на час його вчинення встановленого законом віку та підлягає покаранню.

У деяких випадках, передбачених законом (статті 75, 47). суд може відстрочити виконання призначеного кримінального покарання чи не застосовувати таке покарання взагалі.

Методи науки – це ті способи, прийоми, за допомогою яких пізнаються явища об'єктивної дійсності, що складають предмет конкретної науки. Існують різноманітні методи, якими користується наука кримінального права. Серед них можна виділити основні та допоміжні. Однак усі вони тісно пов'язані між собою, доповнюють один одного.

До основних методів науки кримінального права (як, певно, й усієї юриспруденції) належать: філософський, або діалектичний, метод пізнання; юридичний, або догматичний, метод; соціологічний метод; метод системного аналізу; метод порівняльного правознавства, або компаративістський; історичний (генетичний) метод дослідження.



3. Система кримінального права
Кримінальне право структурно поділяється на Загальну й Особливу частини У наш час ні в кого не викликає сумніву необхідність такої градації. Однак ще до XVIII століття діяли окремі кримінальні закони, що визначали конкретні злочини та передбачали за них певні санкції.

Загальна частина об'єднує норми, що визначають завдання, принципи й основні інститути кримінального права. Вони закріплюють підстави кримінальної відповідальності; чинність кримінального закону в просторі й часі; поняття злочину та його види; осудність і неосудність; форми вини; співучасть; покарання та його види; порядок застосування деяких видів покарання, правила їх призначення; регулюють інститути, пов'язані зі звільненням від кримінальної відповідальності й покарання, погашенням і зняттям судимості; визначають особливості відповідальності неповнолітніх.

Особлива частина кримінального права конкретизує обсяг і зміст кримінальної відповідальності щодо кожного складу злочину Між нормами обох частин кримінального права існує тісний і нерозривний зв'язок, тому що практично неможливо застосувати норми Особливої частини без правил, закріплених у Загальній частині. Їхня нерозривність визначена єдністю змісту.

Інститути Загальної частини відіграють роль своєрідної кримінально-правової матриці; вони є фундаментальними положеннями, що визначають усю систему кримінального права й структуру його Особливої частини, коло її інститутів і перелік діянь, визнаних злочинами.

Норми Загальної та Особливої частин кримінального права як певні підсистеми Кримінального Кодексу України перебувають у тісній і нерозривній єдності. Перш за все, норми Особливої частини базуються на нормах Загальної частини. Тому неможливо розкрити дійсний зміст норм Особливої частини, не звертаючись до частини Загальної. Разом з тим, всі інститути Загальної частини в своїй основі узагальнюють ті ознаки, що властиві усім злочинам, передбаченим Особливою частиною. Неможливе також застосування окремих видів покарань за злочини, передбачені Особливою частиною, без урахування положень, закріплених у Загальній частині, щодо мети, видів, меж і порядку призначення всіх покарань. Сама ж система покарань, що визначена в Загальній частині, знаходить своє виявлення і практичне застосування тільки через призначення конкретних покарань за окремі злочини, передбачені Особливою частиною КК.

Нерозривний зв'язок норм Загальної та Особливої частин КК полягає ще й у тому, що при кваліфікації діянь, вирішенні питань, пов'язаних зі звільненням від кримінальної відповідальності та покарання, застосовуються водночас норми обох частин. Так, при кваліфікації замаху на злочин застосуванню підлягають як норма Загальної частини, так і норма Особливої частини, у яких передбачено злочин, на який вчинювався замах. Наприклад, замах на умисне вбивство кваліфікується за ч. 1 ст. 15 та ч. 1 ст. 115 КК.

Єдність Загальної та Особливої частин КК забезпечує внутрішню узгодженість інститутів та норм Кодексу і, в кінцевому результаті, ефективність їх застосування.

Отож, норми Загальної частини об'єднують найзагальніші кримінально-правові положення й таким чином делегують їхні ознаки інститутам Особливої частини, орієнтуючи законодавця на оптимально допустимі обсяги та зміст складів злочинів, види й розміри покарань. Власне тому норми Загальної частини кримінального права й мають переважно зобов'язальний характер, пропонують органам правосуддя керуватися положеннями, передбаченими в них, або брати їх до уваги, застосовуючи норми Особливої частини. У цьому проявляється органічний зв'язок Загальної й Особливої частин кримінального права на рівні правозастосовчої діяльності.

Кримінальний кодекс України в обох своїх частинах юридично закріплює елементи кримінального права – кримінально-правові інститути. Слово "інститут" означає "установлення", з цього випливає, що в найзагальнішому розумінні, усе в галузі права можна назвати інститутом, починаючи від власне права та закінчуючи його певними нормами.

Кримінально-правову науку цікавить юридичне поняття, що було б наповнене чітким і відповідним змістом. Не можна обмежуватися при визначенні інституту тільки певним видом чи аспектом однорідних суспільних відносин, які він регулює. Це може призвести до неможливості виявлення в різнобарвній правовій матерії окремого, якісно нового інституту. Однак не можна погодитися й із позицією професора О. Йоффе, котрий вважав, що дійсно надійним критерієм для розв'язання цього питання є властивий інституту внутрішньогалузевий метод. Адже інститути Особливої частини КК України застосовують лише один, можливий у цій сфері права, метод установлення кримінальної відповідальності. Погоджуючись із професором В. Якушевим, ми вважаємо, що правовий інститут – це заснована на законі сукупність норм, яка повинна забезпечити регулювання в межах предмета цієї галузі права певне, відносно самостійне суспільне відношення, а також, пов'язані з ним, похідні відносини.

Як вважає Є Тенчов, у кримінальному праві закономірно виникають і відповідно закріплюються в структурі кодексів дві підсистеми юридичних інститутів (загальна й спеціальна), найбільш великими з яких є інститути злочину й покарання.

Як відомо, професор О. Йоффе вперше зазначив, що інститут – це не тільки не останній після норми підрозділ галузі права (існують ще підгалузі), але й не завжди перший підрозділ, який випливає з неї, адже самостійні органічні утворення іноді бувають і всередині інституту. Такі утворення можна було б назвати субінститутами. Тобто інститути у свою чергу охоплюють дрібніші за обсягом від них, але значні за змістом субінститути: наприклад, стадії злочину, співучасть, множинність, систему покарань, судимість тощо.

Субінститути складаються з окремих норм (зазвичай, статей кримінального закону), що містять не тільки гіпотезу, диспозицію й санкцію, але й у певних випадках різні види складів злочинів (частини статей кримінального закону): простий, привілейований, кваліфікований і особливо кваліфікований.

Викладене переконує в одному – розвиток кримінально-правової системи, в основі якої лежить чинне кримінальне законодавство, має здійснюватися постійно й зважаючи на найрізноманітніші фактори: соціальні, політичні, правові й історичні.


4. Принципи кримінального права
Факт законодавчого закріплення принципів кримінального права – це крок вперед у порівнянні з КК України 1960 року, коли лише контекстуальне закріплення принципів давало можливість неоднозначно тлумачити їхній зміст. Ще в 70-х роках учені вказували на те, що ступінь і характер законодавчого регулювання кримінального судочинства відображається і на межах, у яких можливе втілення тих чи інших ідей у правозастосовчій діяльності слідчих і судових органів.

Принципами кримінального права визнаються найзагальніші засади кримінального законодавства, що встановлені законом або безпосередньо з нього випливають і які мають пряму дію, пряму регулятивну функцію.

Забезпечення текстуальної форми закріплення принципів у КК як необхідна умова закріплення та реалізації принципів у кримінальному праві є сьогодні одним з першочергових завдань законодавця, адже принципи кримінального права мають специфічний зміст, хоча вони й нерозривно пов'язані із загально-правовими принципами, інші джерела кримінального права в силу своєї природи не можуть містити систему принципів кримінального права у повному обсязі (достатньому з точки зору цілей тазавдань кримінально-правового регулювання).

Усі принципи кримінального права можна поділити на загальні та спеціальні.



Загальні принципи притаманні не тільки кримінальному праву, але й іншим галузям права. Це, зокрема: законність, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності, принципи справедливості, гуманізму та демократизм.

Принцип законності випливає з положень Загальної декларації прав людини – ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та покараний інакше, ніж за вироком суду й відповідно до закону. Крім того, принцип законності виявляється в тому, що особа може бути засуджена тільки за вчинене нею діяння, що містить склад злочину, передбачений КК. У ст. 3 КК України законодавець визначає, що підставою притягнення до кримінальної відповідальності особи є вчинення нею винного, суспільно небезпечного діяння, що прямо передбачене кримінальним законом як злочин. З даного положення випливає, що поняття злочину має визначатися виключно законом. На це вказує і п. 22 ст. 92 Конституції України, в якому говориться про те, що “виключно законами України визначаються…діяння, які є злочинами та відповідальність за них.” Згідно з вимогами Конституції України загальне визначення злочину дає ст. 7 КК України.

Отже, конституційний принцип законності стосовно галузі кримінального права перш за все означає, що всі положення, які лежать в основі притягнення особи до кримінальної відповідальності за скоєне, призначення покарання, звільнення від нього чи настання інших правових наслідків скоєння злочину, повинні бути сформульовані виключно в законі, зміст якого повинен тлумачитися у точній відповідності з його текстом. Закріплення і послідовне здійснення цього принципу в кримінальному праві має також важливе значення для громадян, посадових осіб, державних органів і громадських організацій, підвищення рівня правової культури населення.

Принцип рівності громадян перед законом. Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового стану та посади, місця проживання, ставлення до релігії – переконань, належності до громадських об'єднань, а також інших обставин.

Правове закріплення рівності громадян у всіх сферах суспільного життя має важливе значення і утворює фундамент правового статусу громадян у правовій державі.

На загально-правовому рівні цей статус закріплений у ст. 24 Конституції України – громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. У сфері кримінального права даний принцип можна сформулювати наступним чином: особи, що скоїли злочин, рівні перед законом і підлягають відповідальності незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання та іншими ознаками.

В національному кримінальному праві рівність громадян перед законом забезпечується перш за все визнанням наявності в діянні особи складу злочину, передбаченого законом, єдиною підставою притягнення її до кримінальної відповідальності. Сукупність ознак, які точно визначені в законі і характеризують діяння як злочин, є тим зрозумілим і очевидним “єдиним масштабом”, який забезпечує реалізацію рівного для всіх обов’язку понести відповідальність за скоєний злочин.

Визнання складу злочину юридичною гарантією принципу рівності громадян перед кримінальним законом породжує ряд вимог, яким повинні відповідати як законодавча, так і правозастосовча діяльність. Закон, що описує ознаки злочину повинен:



  1. по-перше, давати такі ознаки достатньо повно,

  2. по-друге, опис має бути максимально зрозумілим,

  3. по-третє, при описуванні ознак злочину вказувати тільки об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину і торкатися обставин, що визначають індивідуальні характеристики осіб, що скоїли таке діяння.

Такі вимоги важливі для відмежування злочинної поведінки від незлочинної – аморальної чи такої, що тягне за собою іншу, менш сувору юридичну відповідальність.

Принцип демократизму, хоча й не в повному обсязі, виявляється в кримінальному праві в різних формах участі представників громадських об'єднань і приватних осіб у призначенні покарання, його виконанні й, зокрема, у звільненні від кримінальної відповідальності (передача на поруки), звільненні від покарання.

• Сутність принципу гуманізму полягає у визнанні цінності людини (не тільки особи, яка вчинила злочин, а насамперед, потерпілого). Зокрема, він виражається в тому, що покарання, що передбачає істотне обмеження правового статусу засудженого, переслідує одну мету – захистити інтереси інших, законослухняних громадян, від злочинних посягань.

Гуманізм – це, в першу чергу моралістична позиція, яка виражається у визнанні цінності людини як особистості, поваги до її гідності основних прав, свобод та законних інтересів. Визначення гуманістичних ідей для національної правової системи не викликає сумніву. Вони лежать в основі суспільних відносин, що регулюються і охороняються правом, впливають на методи правового регулювання, визначають положення учасників правових зв’язків.

В той же час існує чи мало специфічних проблем щодо реалізації принципу гуманізму у сфері кримінального права. Перш за все виникає питання: по відношенню до якого кола суб’єктів діє принцип гуманізму? У кримінально-правовій літературі не виникає сумніву думка про те, що гуманізму у кримінальному праві поширюється у рівній мірі як на особу що вчинила злочин, так і на потерпілого, свідка тощо. І в той же час дане питання виходить з поля зору науковців, і вся увага конструюється на гуманному ставленні саме до особи, яка вчинила злочин. Однак таке своєрідне ігнорування особистості потерпілого видається несправедливим, зважаючи на існуючі проблеми щодо даного питання у діючому кримінальному законодавстві.

Як бачимо вітчизняна наука, сформулювавши принцип гуманізму, традиційно пов’язувала його саме із забезпеченням інтересів винного, що і дає підстави сформулювати самостійний принцип захисту особистості, її прав свобод та законних інтересів від злочинних посягань, а існуючий принцип гуманізму уточнити, інтерпретувавши його як принцип гуманного становлення до злочинця.

Отже, сучасний погляд на принцип гуманізму кримінального права полягає у включенні до останнього наступних положень:


  • забезпечення прав людини кримінальним законодавством;

  • гуманізацію кримінально-правової політики держави, а саме:

- скорочення кола осіб, які підлягають кримінальній відповідальності (за рахунок неосудних, осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності тощо);

- обмеження заходів, які застосовуються до особи, що вчинила злочин, лише мінімально необхідними та достатніми для досягнення цілей їх виправлення та превенції;

- розробка та впровадження альтернативних кримінальному покаранню заходів впливу на особу, що вчинила злочин;

- заборона моделювання та застосування будь-яких заходів впливу на особу, що вчинила злочин, з метою спричинення фізичних або психічних страждань.

Принцип невідворотності кримінальної відповідальності полягає в тому, що особа, яка вчинила злочин, підлягає покаранню в кримінально-правовому порядку. Під останнім варто розуміти й своєчасне притягнення злочинця до відповідальності, і те, що перед кримінальним законом ніхто не повинен мати привілеїв. Зневіра людей у справедливості спричиняє факти нерозкриття злочинів. Ідея невідворотності відповідальності за порушення закону як ефективного засобу попередження правопорушень не виникає жодного сумніву. Разом з тим, текстуальний вираз вказаного принципу у нормативному матеріалі можна зустріти лише у ст.4 КПК України: “Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання ”.

Науково-практичну розробку вказаного принципу пов’язують з висловом Чезаріа Беккаріа: “один із найбільш дієвих засобів, що стримують злочини, полягає не в жорстокості покарань, а у їх невідворотності. Даний вислів підтримувався радянськими науковцями кримінального права. Це було викликано тим, що в ті часи панувало положення, відповідно до якого важливо не те, щоб за злочин було призначено тяжке покарання, а те, щоб жоден випадок злочину не був нерозкритим.

Вчені, що займалися проблемою принципу невідворотності відповідальності справедливо дійшли до висновку, що його подальша доля тісно пов’язана з інститутом звільнення від кримінальної відповідальності. Ті, хто наполягають на доцільності прямого закріплення даного принципу в тексті КК, прагнуть довести, що інститут звільнення від кримінальної відповідальності не тільки не суперечить, а в повній мірі і відповідає концепції невідворотності відповідальності .

Узагальнюючи все вищесказане, слід зазначити, що у вітчизняному кримінальному праві діє принцип невідворотності відповідальності, суть якого полягає у тому, що особа, яка вчинила злочин, має бути притягнута до кримінальної або іншого виду відповідальності, яка була б пов’язана із застосуванням до такої особи заходів кримінального характеру. Однак аналіз норм ст.51 КК, а також характеристики спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності дає підстави говорити про відмову у подальшому від вказаного принципу і розробку більш гнучких форм реалізації держави на вчинений злочин.

Принцип справедливості означає, що кримінальне покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, застосовувані до злочинця, повинні відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, а також особі злочинця. Цей же принцип, зокрема, означає, що ніхто не може бути двічі притягнутий до кримінальної відповідальності за одне й те ж злочинне діяння.

В юридичній науці принцип справедливості розглядається в якості властивості усієї системи національного права. Особливе значення набуває даний принцип для кримінального права і кримінального правосуддя. Мабуть, не випадково термін “justice” в англійській мові водночас означає і справедливість і правосуддя.

Преважна більшість авторів спеціальних досліджень підкреслює особливе значення принципу справедливості для кримінального права як найважливішого принципу державного і суспільного життя.

У науковій юридичній літературі справедливість розглядається переважно в двох аспектах порівнювальному та розподільчому значенні. Ще за часів Аристотеля виділялися ці два види справедливості. Зокрема, порівнювальна справедливість передбачала відповідати рівним за рівне, що згодом і відобразилося в принципі таліону ("око за око, зуб за зуб"). У сучасний період історії принцип талону частково знаходить свій вияв у принципі рівності громадян перед законом.

Вирішення питання про те, як та чи інша ідея (справедливості чи гуманізму) реалізована у законі, це справа філософська, політична і далека від юридичної реальності. Тому слід оперувати саме "принципом справедливості", чітко і ясно розуміючи його структуру. Крім того, незважаючи на те, що кримінально-правовий принцип справедливості дійсно випливає із загальнофілософського розуміння цього явища, він має свою галузеву специфіку і на одному рівні (і тільки так) з іншими принципами забезпечує кримінальному закону "імідж" справедливого в очах громадян. Тому не слід ставити його вище за інші кримінально-правові принципи.

При визначенні кола злочинів, тобто при проведенні криміналізації (декриміналізації) суспільно небезпечних діянь, необхідно поряд з іншими вимогами криміналізації (декриміналізації), які досить ретельно розроблені наукою кримінального права, враховувались також вимоги соціальної справедливості як елементу суспільної свідомості. Ігнорування цієї обставини веде до того, що кримінально правова заборона не отримує підтримки і схвалення у населення, в результаті чого не додержується як громадянами, так і працівниками державних органів.



Каталог: files -> kafedru
kafedru -> Нелегальна міграція та політика держави щодо її протидії
kafedru -> План проведення лекційного заняття тема №10 : Зарубіжні концепції причин злочинності. З дисципліни
kafedru -> «Засоби правового забезпечення прав і свобод людини»
kafedru -> Фондова лекція з навчальної дисципліни «Міжнародне співробітництво у сфері кримінальної юстиції» тема №1 «Міжнародне співробітництво у сфері кримінальної юстиції: поняття, основні напрями та форми»
kafedru -> Лекція з навчальної дисципліни українська мова
kafedru -> Охорона громадського порядку та безпеки при проведенні масових заходів
kafedru -> Лекція з навчальної дисципліни "Право Європейського Союзу"
kafedru -> Інститут відповідальності у міграційному праві
kafedru -> Програма навчальної дисципліни ппп 1 іноземна мова за професійним спрямуванням

Скачати 487.28 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка