Леонід Губерський Віктор Андрущенко Філософія як теорія та методологія розвитку освіти Київ 2008 р. Ббк



Скачати 10.07 Mb.
Сторінка13/38
Дата конвертації20.03.2017
Розмір10.07 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   38

150

вернення загальнолюдських цінностей в зміст освіти досліджуються ГТерасимовим, Л.Зоріною, І.Лернером, І.Осмоловською та ін.

Ще багатше теоретичне підґрунтя напрацьовано в полі проблематики цінностей, яка - починаючи ще з досліджень середньовічної філософії - є однією з провідних тем наукових розвідок.

Теоретико-методологічне обґрунтування поняття цінностей можна зустріти в роботах М.Бердяева, С.Булгакова, В.Соловйова, В.Розанова, Е.Фромма, В.Франка, Ю.Хабермаса та П.Юркевича. Своєрідний аксіологі-чний драматизм характеризує філософські роздуми М.Вебера і А.Швейцера, О.Шпенглера і М.Гадамера, Х.Ортега-і-Гассета і К.Ясперса, З.Фрейда і К-Г.Юнга, Ж-П.Сартра і А.Камю, Й.Хейзінга і А.Тойнбі.

Поняття цінностей розглядається представниками трансценденталізму (В.Віндельбанд, Г.Ріккерт) та культурно-історичного релятивізму (В.Дільтей, О.Шпенглер, А.Тойнбі). Соціологічну інтерпретацію ціїшостей здійснили Р.Дарендорф, М.Ковалевський, Т.Парсонс, П.Сорокін, Р.Шелдон, Б.Шілз. ''•""' і '

На вітчизняному науковому просторі проблему цінностей і ціннісних орієнтацій досліджують за такими напрямками:

- гносеологічний та логіко-методологічний аналіз ціннісної проблематики (П.Алексєєв, САнісімов, І.Бичко, Г.Волинка, О.Дробницький, М.Дученко, А.Коршунов, В.Лекторський, М.Парнюк, В.Рижко, В.Тугарінов, В.Ярошовець та ін.);

- соціальний аспект цінності та особливості впливу системи цінностей на формування соціального знання, його об'єктивність, можливість бути інструментом соціального управління (В.Волович, А.Здравомислов., В Мантатов, М.Михальченко, С.Попов, А.Ручка);

- культурологічний аспект досліджень підкреслює взаємозв'язок ціннісних уявлень як іманентних характеристик культур, їх входження в культурну тканину як конкретної епохи, так і всієї історії людства (В.Андрущенко, А Бичко, ЛТуберський, Е.Причепій, Н.Чавчавадзе, В.Шинкарук, О.Япенко).

Крім того, низку робіт присвячено осягненню специфіки цінностей в різних галузях знання: політичній, економічній, правовій, екологічній, естетичній, релігійній (В.Гречаний, Є.Золотухіна-Аболіна, В.Зуєв, В.Крисаченко, О.Лосєв, М.Михальченко, О.Семашко, В.Шилов, Ю.Федорів.). В останні роки активізувався аналіз проблеми ціннісної орієнтації особистості в процесі її становлення та життєдіяльності (В.Бакіров, М.Головатий, Є.Голозаха, М.Мокляк, В.Пазенок, Є.Парнюк, В.Табачковський та ін.) і дме.: Семененко Л.М. Ціннісно-смислова детермінація управління навчальним закладом: Дис. ... канд.. філос. н.: 09.0010філософія освіти / Національний педагогічний університет імені

151

М.П.Драгоманова. - К., 2007. - 221 с). Окрема увага приділяється дослідженням ціннісного виміру освіти (Див.: Цінності освіти і виховання: Науково-методичний збірник / За заг. ред. О.В.Сухомлинської. К: АПН, 1997. — 224 с; Ярошенко А. О. Формування духовних цінностей в сучасній вищій школі засобами гуманітарних наук (соціально-філософський аспект): Ав-тореф. дис.... канд. філос. наук: 09.00.03 /Ін-т вищої освіти АПН України. -К, 2003. -17 с).

Сьогодні, в умовах посилення впливу глобалізаційних процесів на різні - в тому числі і на освітню - сфери національного буття, можна відзначити зростання кількості робіт, присвячених проблемі збереження і відтворення традиційних етнічних і державних цінностей, завданню підтримки національних освітніх традицій в умовах інтеграції в глобальний простір. Так, Г.Денисова, А.Закірова, А.Котова, Е.Лис, В.Риндак, А.Сбруєва, О.Сиволапов, Л.Тарасенко, Ю.Чеботарьов та інші дослідники здійснюють критичний аналіз процесу запозичування інокультурних концепцій навчання і виховання і обґрунтовують необхідність відповідності сучасної постмодерної моделі освіти національному соціокультурному контексту. Визначено й сучасні нормативно-методологічні орієнтири та наукове обґрунтування стратегії інтеграції України у світове культурно-освітнє середовище (в першу чергу, в Національній доктрині розвитку освіти, в Державній програмі "Вчитель", у Концептуальних засадах розвитку педагогічної освіти України, її інтеграції в європейський освітній простір тощо) (див.: Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI століття) — К: Райдуга, 1994. - 62 с; Державна програма "Вчитель". -К.: Редакції загальнопедагогічних газет. - 2002. - 40 с; Національна доктрина розвитку освіти у XXI столітті // Освіта. - 2002. — 24 квітня - 1 травня. - №26. - С. 2-4; див. також:: Творити освіту нового типу / Тези доповіді міністра освіти і науки України Станіслава Ніколаєнка на підсумковій колегії Міністерства освіти і науки України "Про виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України "Назустріч людям" щодо забезпечення рівного доступу до якісної освіти" // Освіта України. -2005. -12 серпня. -№59-60 (657). - С 1-11.).

Загалом, тісний взаємозв'язок цінностей і процесу формування ціннісних орієнтацій з освітніми практиками є однією з найважливіших характеристик загальнолюдської культури. Можна навіть говорити про взаємообу-мовленість освіти і цінностей (і в першу чергу - духовних), і про те, що в макросоціальному плані їх взаємозв'язок і реальна взаємодія є вирішальним фактором повноцінного самовідтворення соціуму. Освіта є найважливішим інституційним каналом відтворення духовних цінностей, тому явні і приховані цільові установки освітньої системи визначають ступінь розповсюдження духовних цінностей у соціумі і впливають цим самим на його

152


ціннісну інтегрованість і культурну гомогенність уденко В.А. Образование и духовность в современном российском обществе: факторы и вектор диспозиции в процессе системных реформ: Автореф. ... д-ра соц. наук: 22.00.06 - социология культуры, духовной жизни (социологические науки) / Педагогический институт ВГОУ ВПО "Южный федеральный университет". - Ростов-на-Дону, 2007. - 47 с). Тому взаємозв'язок цінностей сучасного суспільства з освітою як специфічною сферою культурної життєдіяльності є неминучим, і водночас виступає необхідною передумовою для розгортання духовності суспільства. Без останньої, у свою чергу, неможливим уявляється відповідність викликам глобалізаційної епохи.

Відображення глобалізаційних процесів в національних системах освіти має як позитивне, так і негативне забарвлення. Прикладом позитивного впливу глобалізаційних інновацій на освітні процеси є розвиток глобальної наукової культури, що грунтується на універсальному прагненні до пошуку істини. Іншим прикладом є збільшення відкритості наукових і освітніх просторів національних держав, що сприяє обміну ідеями.

Також важливим позитивним впливом цінностей процесів глобалізації на український культурний і освітній простір є поширення фундаментальних для західної культури цінностей громадянського суспільства: парламентаризму, пріоритету прав людини, права всіх етнічних груп і національних меншин в складі поліетнічної нації, свободу пересування та інші громадянські свободи, обмеження ролі держави в суспільстві та ін.

Однак необхідно виділити і негативні аспекти впливу процесів глобалізації на національну систему освіти. Причому лише деякі негативні наслідки мають окремі ринкові аспекти глобалізації. Здебільшого ж негативні тенденції, які виділяють в культурному і освітньому просторі окремої нації під впливом глобалізаційних процесів, мають аксіологічний характер.

Так, слідом за ІХСкоттом (Скотт ТІ. академические ценности и организация академической деятельности в эпоху глобализации [Электронный ресурс]. - http://logosbook.ru), можна виділити три основні потенційні загрози традиційним академічним цінностям з боку тенденцій глобалізації.

Перша потенційна загроза представляє собою певний зсув у розумінні вищої освіти і науки і формування нової концепції їх розуміння як елементів більш широкої "індустрії знань" з використанням знання як одного з ключових економічних ресурсів.

Друга загроза - поглиблення професіоналізації освіти, за якої темпи індивідуального повернення вкладень вважаються важливішими за суспшьну користь. У результаті зсуву в бік професіоналізації традиційні академічні цінності опиняються під загрозою, адже цінність університетської освіти оцінюється тепер за її зовнішніми якостями - зокрема, за отримуваними випускниками можливостями працевлаштування чи за розміром заробітку.

153


Третя загроза - розвиток нових дослідницьких парадигм, що передбачають комерціалізацію продукції досліджень і відхід від теоретичних і безкорисливих неприкладних досліджень. Внаслідок цього виникає низка складних проблем, пов'язаних з правами на інтелектуальну власність. Ця тенденція супроводжується виникненням і нових форм викладання, які теж несуть певну загрозу традиційним цінностям. Нові парадигми викладання включають такі три елементи: |

- перехід від викладання до навчання, внаслідок чого викладачі стають не більше, ніж засобами підтримки студентів;



- студенти все більше виступають в ролі "споживачів";

- використання інформаційних технологій і систем у викладанні збільшує можливість дистанційної освіти, внаслідок чого змінюється природа викладання з втратою особистісної ініціації спеціаліста і його залучення до дисциплінарної культури. Внаслідок цього університетська освіта значною мірою втрачає інтелектуальний характер.

Однак, незважаючи на складність і багатовимірність всіх трьох описаних загроз, всі їх можна уникнути за посередництвом дотримання принципу розумного компромісу.

Будучи впливовим фактором розвитку і самовідтворення соціуму, освіта може успішно сприяти процесам глобалізації, так само, як і перешкоджати їм. Адже освіта відіграє центральну роль в цьому процесі, вона в принципі і підготувала фундаментальний потенціал розгортання глобалізаційних тенденцій. Відповідні глобалізацїйним процесам зміни в економіці, політиці, суспільному устрої потребують оновлення соціальних і ціннісних пріоритетів особистості, для цого першочергове значення мають освітні процеси. Тому незалученість освітньої системи в ці загальносвітові процеси, її замкненість виглядала б парадоксально. В умовах глобалізації, які накладаються на процеси трансформації українського суспільства, особливої значущості набувають питання формування нових життєвих стратегій, компетентності, посилення гнучкості і мобільності соціальної поведінки. За нових соціально-економічних умов освіта отримує високий статус, оскільки вона може сприяти переходу до інформаційного суспільства і формуванню пріоритетів розвитку держави.

Освіта є могутнім фактором розвитку духовної культури української політичної нації, вона ж може стати дієвим механізмом формування і поширення глобальних цінностей, а також сприяти пошуку компромісів між традиційними національними цінностями і цінностями глобальної культури. У зв'язку з цим концептуальні засади і державні пріоритети розвитку освіти України, що відображені у відповідних документах, відображають

154


дві стратегічні мети: забезпечення високої якості освіти і входження в європейський і світовий освітній простір.

Є сенс виділити низку ключових проблем, розв'язання яких утворює область спільного розгортання глобалізації і освіти:

- стратегії інтернаціоналізації;

- транснаціональна освіта; '

- забезпечення міжнародного рівня якості освіти;

- регіональна і міжрегіональна співпраця в галузі науки і освіти;

- впровадження інформаційних і комунікаційних технологій, розвиток електронних бібліотек і освітніх порталів, створення віртуальних університетів; ]

- проблеми рівного доступу до освіти.

У сучасному реформуванні вітчизняної системи освіти значною мірою враховується об'єктивний вплив двох масштабних і спільних для сучасної цивілізації тенденцій розвитку. Перша з них - посилення процесу глобалізації, взаємозв'язку і взаємозалежності світових держав. Друга обумовлена формуванням сприятливих умов для індивідуального розвитку особистості та її успішної самореалізації. З урахуванням цього ключовими стратегічними пріоритетами розвитку української системи освіти є такі:

- побудова національної системи освіти на засадах формування освіченої творчої особистості і забезпечення пріоритетного розвитку людини; '

- функціонування і реформування вітчизняної освітньої системи на основі принципів гуманізму, демократії, пріоритетності загальнолюдських і гуманістичних духовних цінностей;

- забезпечення достатньої ціннісної і знаннєвої відкритості вітчизняної системи освіти для систем освіти інших країн і з одночасним досягненням високого якісного рівня прогресивних національних систем освіти.



* При цьому необхідно розрізняти поняття "інтернаціоналізація" - як становлення національних держав-спільнот і їх взаємодію між собою та "глобалізація" - як виникнення гібридної світової культури і змішування національних традицій (див.: Ларионов П.В. Высшее образование в контексте процессов глобализации и интернационализации [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://conf.bstu.ru/ conCdocs/0037/0880.doc). Інтернаціоналізація передбачає існування світу, що складається з національних держав, на основі чого утворюються чіткі геополітичні кордони, через які може здійснюватись традиційна діяльність з переміщення студентів, обміну персоналом, співпраці університетів тощо. Глобалізація ж є більш фундаментальною зміною світового устрою, за якого національні кордони втрачають своє значення завдяки розвитку високих інформаційних технологій і поширенню масової культури (див.: Скотт П. Глобализация и университет // Alma mater. - M., 2000. - №4. - C.3-8).

155


Основними шляхами реформування системи освіти при цьому виступають: |

- створення в соціумі атмосфери загальнодержавного сприяння розвитку освіти;

- забезпечення розвитку освіти на основі нових прогресивних концепцій, впровадження передових технологій, наукових і навчально-методичних досягнень;

- подолання девальвації загальнолюдських і гуманістичних цінностей, а також відриву від етнонаціональних джерел;

- відхід від основ авторитарної педагогіки, підготовка нової генерації педагогічних кадрів (з розвитком у них демократично орієнтованої світоглядної культури);

- інтеграція освіти і науки, активне залучення до навчального процесу наукового потенціалу освітніх закладів, мотивація студентів до участі в наукових дослідженнях і розробках;

- реорганізація існуючих закладів з урахуванням вище зазначених пріоритетів, створення закладів освіти "нового покоління", радикальна реконструкція управління сферою освіти (див.: Национальный доклад "Развитие системы образования в Украине в 1995-2004 гг." [Электронный ресурс]. http://cis.bsu.by/second.aspx? uid=51&type= Article).

Освіта може і повинна сприяти зняттю динамічного напруження процесів глобалізації - йдеться про те, що сьогодні глобалізація, яка проявляється в різноманітті стихійних і слабко керованих процесів світової соціокуль-турної системи, нагадує вулкан, що в будь-який момент може здійснити непередбачуваний і небезпечний викид своєї лави. Тому необхідним є загальна координація і регулювання цієї різноманітності, що може бути ефективно реалізоване на основі принципів синергетики (Баркова Э.В. Культурная матрица глобализации [Электронный ресурс]. http://spkurdyumov.narod.ru/D43Barkova.htm). Саме освіта здатна ініціювати вибудовування "культурної матриці глобалізації'" і сприяти підкоренню її нормам відносної стійкості, смислу і загальнолюдських цінностей, нормам людяності і гуманізму. Зрештою, сучасна система освіти поєднує в собі три зовсім різні ціннісні виміри - вимір культури, політики і ринку. Тому, з одного боку, сучасна освіта максимально збагачена в ціннісному відношенні, що надає їй більше можливостей для підтримки глобалізаційних процесів; з іншого ж боку - вона сама перенасичена внутрішніми аксіологічними суперечностями.

Особливо значущу позитивну роль в підвищенні якості освіти та управління навчальними закладами можуть відіграти зокрема такі заходи в руслі процесів глобалізації:

156


- посилення демократизації управління закладами освіти, в першу чергу за посередництвом поширення децентралізації;

- сприяння розвитку творчості та ініціативи педагогічних колективів, їх участі в процесах управління окремими сферами діяльності навчальних закладів;

- підготовка компетентних управлінців закладами освіти і установ сфери освіти загалом;

- створення й розвиток відкритих університетів;

- активізація політичної і громадянської освіти в навчальних закладах;

- забезпечення раціонального поєднання діяльності центральних, регіональних і місцевих органів управління освітою із застосуванням принципу подвійного підпорядкування;

- апробація інноваційних моделей управління галуззю освіти.

Всі ці заходи тією чи іншою мірою вже отримали реалізацію і засвідчують свою ефективність, чим наголошується актуальна потреба в їх продовженні і посиленні відповідних тенденцій. При цьому позитивні результати можна відзначити як у справі утвердження властивих глобальній культурі гуманістичних цінностей та спрямованості освіти на вільний розвиток і самореалізацію особистості, так і у справі демократизації освітньої діяльності. До останнього слід віднести і розробку нової законодавчої бази галузі, і впровадження безперервної багатоступеневої освіти, перш за все в соціально-гуманітарній сфері, і оновлення змісту та форм освіти, забезпечення варіативності мережі навчальних закладів і освітньо-професійних програм тощо. Гуманістичний же характер освіти задекларований в Національній доктрині розвитку освіти, в якій прописано, що держава може забезпечити гуманістичний характер освіти, що базується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності. Підкреслено, що освіта стверджує національну ідею, сприяє розвитку культури українського народу. Сучасна вища освіта підпорядкована ідеї консолідації українського народу в єдину націю, яка прагне жити у співдружності з іншими народами і державами світу. Вона спрямована на формування національних цінностей і разом із тим сприяє оволодінню особистістю багатствами світової культури, утвердженню загальнолюдських цінностей, поширенню глобальних світових цінностей.

Крім того, все продуктивніше реалізуються кроки з "болонізації" і входження в європейський освітній простір - що є фактичним вираженням активного прийняття глобальних цінностей освіти і форм освітнього процесу. Приєднавшись до Болонських домовленостей на саміті в м.Берген (Норвегія) у 2005 p., Україна тим самим виразила солідарність у поширенні таких ключових цінностей глобального освітнього простору, як інтеграція і взаємозрозумшість, необхідність розвитку тісного взаємозв'язку освіти з

157


наукою, автономії закладів освіти, академічні свободи, рівні можливості і демократичні принципи - цінностей, що орієнтовані на полегшення мобільності випускників і викладачів, наукових працівників тощо, активізації працевлаштування і посилення привабливості та конкурентоспроможності європейської освіти.

Концептуальні основи державної політики в галузі освіти були визначені ще Державною національною програмою "Освіта. Україна XXI століття" і засвідчують єдиноспрямованість із цінностями глобалізації. Реалізація цієї програми передбачала досягнення якісно нового стану вищої освіти, її реальну інтеграцію в міжнародний освітній простір. Для цього в програмі були визначені шляхи забезпечення пріоритетного розвитку освіти України, залучення до активної участі в цьому процесі всіх державних і громадських установ, приватних структур, трудових колективів, родин, кожного громадянина. Проголошена інтеграція у світову систему освіти здійснюється при збереженні і розвитку досягнень і традицій власне української вищої школи, що закріплено законодавчо-нормативним чином, зокрема в Законах України "Про освіту", "Про вищу освіту", в актах Президента України і Кабінету Міністрів України.

Проміжні результати розвитку національної системи освіти бути проаналізовані і підсумовані на II Всеукраїнському з'їзді працівників освіти (2001 p.), а подальшу стратегію визначила Національна доктрина розвитку освіти - державний документ, що детермінує систему поглядів і основні напрями розвитку освіти України в першій четверті XXI століття. На вирішення проблем, пов'язаних із реалізацією заходів із модернізації системи освіти з урахуванням вимог інформаційної епохи і глобалізованого суспільства, спрямована також і державна програма "Вчитель", розроблена на період до 2012 року.

Згідно Національної доктрини розвитку освіта, освіта є основою розвитку особистості, суспільства, нації і держави, гарантією майбутнього України, фактором політичної, соціально-економічної, культурної і наукової організації життєдіяльності українського соціуму. Вища освіта і наука проголошені стратегічним ресурсом забезпечення національних інтересів України, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності української держави на міжнародній арені.

Нормативними документами, що регламентують сучасний розвиток української системи освіти, проголошено, що інтеграція освіти України в міжнародний освітній простір базується на принципах пріоритету національних інтересів, збереження і розвитку інтелектуального потенціалу нації, миротворчої і культуростворюючої спрямованості міжнародної співпраці, орієнтації на національні, європейські і загальнолюдські фундаментальні цінності, розвиваючого, системного і взаємовигідного характеру співробіт-

158


ництва й толерантності в оцінці і сприйняття закордонних систем освіти (див.: Национальный доклад "Развитие системы образования в Украине в 1995-2004 гг." [Электронный ресурс]. - http://cis.bsu.by/second.aspx?uid= 5 l&type= Article). Основні напрями міжнародної співпраці в галузі освіти і науки полягають у здійсненні спільних наукових досліджень, співробітництва з міжнародними фондами; у проведенні міжнародних наукових конференцій, семінарів, симпозіумів; у сприянні участі українських наукових і педагогічних працівників у відповідних заходах за кордоном, різноманітним формам освітніх і наукових обмінів, стажувань учнів, студентів, викладачів за кордоном; у виданні і поширенні закордонної наукової і навчальної літератури.

Загалом, проголошено, що українська система освіти є відкритим соціальним інститутом. Вона співпрацює з міжнародними установами і організаціями, покликаними: за характером своєї діяльності залучати педагогів і молодь до формування соціальної компетентності та набуття досвіду у сфері взаємррозуміння, толерантності, побудови "спільного європейського дому", культурної багатоманітності, зберігаючи при цьому власні культурні надбання.

Сучасні стандарти вищої освіти в Україні розроблено з урахуванням європейського рівня вимог, що сприяє більш повному приєднанню України до світової системи освітніх і суспільних цінностей. Також у стандартах особливе відображення отримує гуманістична спрямованість вищої освіти, адже передбачено, що дисципліни людинознавчого, народознавчого характеру складають 20% навчального часу. Передбачено також забезпечення гуманістичної спрямованості фундаментальних і спеціальних навчальних дисциплін. Завдяки цьому стандарти забезпечують не тільки європейський рівень формування освіти і виробітку професійних навичок, але й виховання гармонійно розвиненої соціально-активної толерантної людини з високими духовними якостями, здатної до саморозвитку і самовдосконалення.

Можна стверджувати, що в описаних документах витримується функціональна специфіка освіти як соціального інституту, яка полягає у відтворенні нею єдності ціннісно-культурних констант суспільства. Причому реалізація аксіологічнох о підходу до навчання й виховання означає не просто "озброїти молодих людей знаннями, ціннісними вміннями ключових ком-петенцій життєдіяльності в умовах динамічних соціальних змін, сформувати в них персональні системи цінностей" (Ткачова Н.О. Аксіологічні засади педагогічного процес)! в сучасних загальноосвітніх навчальних закладах: Автореф. дис. ... д~ра пед. наук: 13.00.01 / Луган. нац. пед. ун-т ім. Т.Шевченка. - Луганськ, 2007. -44 с - С. 5.), а й навчити їх розвивати власне ціннісне поле, створюючи тим самим підстави для збагачення змісту й форм індивідуальної і суспільної життєдіяльності. На сучасному етапі ком-

159

плексний аксіологічний вимір освіти з необхідністю повинен включати таку ієрархічну структуру: особистіші цінності, родинні цінності, етнонаціо-нальні цінності, цінності глобальної культури, фундаментальні загальнолюдські цінності.



У цьому сенсі корисним є погляд Б.Гершунського, який вважає основною соціальною функцією освіти функцію виробітку і трансляції єдиних культурних уявлень, що стають основою соціокультурної інтеграції (Гер-шунский Б.С. Менталитет и образование. - М., 1996. - С. 145). В такий спосіб в процесі нормального виконання освітою цієї функції у суспільстві відтворюється єдина специфічна ціннісно-культурна конструкція. Порушення ж або скорочення виконання цієї функції, навпаки, спричинює розриви і деформації соціальної єдності. Але для нормального функціонування освітньої системи в цій якості необхідне забезпечення в її змісті єдності знань і духовних цінностей.

Розуміння освіти як єдності знань і цінностей не дозволяє ігнорувати кілька суперечностей, що виокремлюються у цьому зв'язку у вітчизняному освітньому просторі - навіть без особливих акцентів на процесах глобалізації. З одного боку, це суперечність між застарілими знаннями в різних сферах суспільного буття і сучасними демократичними цінностями. З іншого - суперечність між здобутими сьогодні знаннями про принципи і механізми перебігу сучасних соціальних процесів і привабливими для багатьох українських громадян радянськими цінностями. Якщо ж на ці суперечності накладаються нові неузгодженості національних ціннісно-культурних і освітніх систем з глобальними, то єдність освіти і ціннісної площини стає під великим питанням.

Загалом, шдкреслення нерозривного взаємозв'язку освітньої сфери соціуму і його ціннісного виміру є класичним і в теоретичному плані лежить у фундаменті вітчизняної системи освіти. Причому це стосується не тільки змісту навчального матеріалу і направленості виховних практик, але й характеристик самих учасників освітнього процесу. Адже єдність із вічними загальнолюдськими цінностями всередині самої системи освіти традиційно проявлялась у високому рівні духовності викладачів і вчителів у їх ставленні як до власного навчального предмета, так і до вихованців. Тоді цей високий ціннісний рівень мав більше шансів бути переданим і учням. Адже міжособистісні відношення в процесі освіти включали в себе істотний момент сакралізації викладацької діяльності як самовідданої ціннісно-орієнтованої праці, усвідомлення високої соціальної затребуваності і значущості останньої. Тому традиційно в ході освітнього процесу - крім безпосередньої трансляції знань із конкретної навчальної дисципліни - свідомо чи несвідомо здійснювалась міжгенераційна передача і відповідної культурної моделі, що забезпечувало повноцінне функціонування системи

160


освіти як інституції соціокультурного відтворення спільноти. Натомість сьогодні висока ступінь коруїщійності освітньої сфери (аж до габітуалізації корупційної поведінки суб'єктів освіти і сприйняття її соціумом як неформальної норми), а також депатріотизація української інтелігенції, що порушує класичні уявлення про ціннісно-моральні характеристики високодухов-ноїроботи викладачів. Внаслідок цього культурна модель навчання як духовного сходження і сакральної взаємодії учня і вчителя вже не є ціннісним забезпеченням функціонування української системи освіти. Однак це є лише одним із проявів сучасної тенденції відчуження освіти від цінностей.

Якщо ж говорити не про суб'єктів освіти, а про зміст освітнього процесу, то на сучасному етапі суспільного розвитку можна виокремити щонайменше дві площини розриву взаємозв'язку освіти і цінностей.

По-перше, у зв'язку з прогресуючим включенням української системи освіти до глобального освітнього простору можна вважати досить обґрунтованим прогноз щодо скорочення ролі української освіти у відтворенні етнічної і національної культурної ідентичності. Негативне значення цієї тенденції важко переоцінити - зокрема, як зазначає А.Запєсоцький, ігнорування духовних засад національної культури призводить до втрати суспільством здатності зберігати свої життєво важливі параметри апесоцкий А. С. Гуманитарное образование и проблемы духовной безопасности // Педагогика. - 2002. - №1). Яскравим прикладом є наслідки впровадження у вітчизняний соціальний простір західних індивідуалістичних цінностей. Переорієнтація освітньої (зокрема, виховної) діяльності на ідеали індивідуалізму і самодостатності, які лежать в основі трудових і професійних настанов західної цивілізації, у вітчизняній практиці призводить не до зміцнення трудових мотивацій, а лише зміщення акцентів на індивідуальне кар'єрне зростання і швидке збагачення будь-якими засобами.

Другою площиною цього освітньо-ціннісного розриву є диспозиція ак-сіологічних і когнітивних компонентів змісту освітнього процесу, що не тільки обумовлює девальвацію духовних складових, але й призводить до відчуження від не затребуваного сучасним вузьким ринком праці знаннєво-го компонента. На загальнонаціональному рівні відірваність освіти від ціннісного виміру знаходить вираження в істотному зниженні компетентісного і соціального потенціалу населення, в прагматизації української інтелігенції, тенденцій її депатріотизації та еміграції.

Крім того, необхідно відзначити, що поступове збільшення розриву між освітніми процесами і процесами утворення та передачі цінностей є вагомою причиною поглиблення міжпоколінного відчуження, а тому і дієвим чинником дезінтеграції і дестабілізації національно-державної спільноти.

У зв'язку з цим можяа говорити про те, що під впливом глобалізаційних теїзденцш істотно ускла/днюегься виконання освітньою галуззю її так званої

161

"менталетворчої" функції. Адже сучасна модель реформування вітчизняної освітньої системи орієнтована переважно на потреби глобального ринку освіти і ринку праці і практично суперечить цінностям власне національного розвитку. Однак все очевиднішою стає неможливість забезпечення високої конкурентоспроможності української економіки на світовому рівні в руслі таких реформ - без збереження конструктивних традицій національної освіти і без відновлення традиції єдності освіти і цінностей. Відтворення уніфікованих моделей глобальної культури і подальша дистанційова-ність освіти від духовних цінностей національної культури не можуть сприяти підвищенню конкурентоспроможності випускників української системи освіти. Отже, можна стверджувати, що необхідність відновлення і посилення єдності цінностей і освіти диктується не тільки націленістю на підтримку самоцінності національних культурних зразків, але має глибокий прагматичний сенс.



Не тільки самі суспільні цінності, але й освіта як головний канал їх між-генераційної передачі відчувають на собі модифікуючий вплив процесів глобалізації. Цей вплив на національні системи освіти, зокрема, на українську, містить як позитивні, так і негативні аспекти.

Негативність впливу глобалізаційних тенденцій на освітні процеси в Україні пов'язана головним чином із порушенням принципу природності і поступовості впровадження змін (прагненням продемонструвати видимі швидкі результати без виваженої модернізації самого змісту системи тощо) і полягає в наступному.

По-перше, цей негативний вплив проявляється в запозичуванні західних і американських концепцій освіти та моделей організації освітнього процесу, проірам і методик навчання - що неминуче відтісняє вглиб національні освітні традиції, спричинюючи розмивання національної ідентичності. Ясно, що орієнтація на позитивний досвід інших освітніх систем може бути корисною, але не тоді, коли вона підпорядковується стратегії "наздоганяючої модернізації-". В останньому випадку запозичення чужого досвіду означає не що інше, як відірваність освітніх практик від власних етнічних і національних цінностей, і

Зміст другого аспекту негативного впливу глобалізаційних тенденцій на освітні системи і процеси складає глобалізація ринку праці і ринку освіти, яка - попри безумовні переваги - нівелює ідеали патріотизму, цінності служіння власній Батьківщині; в несприятливих соціально-економічних умовах ініціює активізацію еміграційних процесів інтелігенції. Відтак отримання знань в таких умовах постає не як джерело духовного зростання особистості, а як прагматичний фундамент для матеріального збагачення і кар'єрного просування. Тому у площині духовних цінностей вплив глобалізаційних процесів на національні освітні системи є скоріше негативним.

162

Отже, загалом, ціннісний вимір глобалізаційних тенденцій сучасності безперечно знаходить відображення у вітчизняній системі освіти. Однак це відображення засвідчує і значущу суперечність. Це суперечність між потребою у збільшенні вії фитості української освітньої системи (яка могла б легко бути задоволена в процесі глобалізації), з одного боку, і цілями ціннісного самозбереження нації - з іншого. Адже в результаті повної невива-женої інтеграції української системи освіти в європейську і загальносвітову можуть виявитись істотно обмеженими реальні можливості відтворення специфічно українського світу. Окреслена суперечність може вирішуватись за умови, що всі модериізаційні процеси в освіті будуть провадитись у рамках вектора загальнолюдських цінностей. Продовження реформ у напрямі "болонізації" вітчизняної освітньої сфери повинно здійснюватись на основі врахування націоналкто-культурної специфіки України, а також традиційних для етносів, що складають українську націю, цінностей освіти й виховання. Компромісне узгодження загальнолюдських цінностей із специфічно українськими має бути тим орієнтиром, на який скеровуватимуться глоба-лізаційні реформи в освітній сфері.



Ціннісний вимір процесів глобалізації знаходить відображення не тільки в змісті освітнього процесу, а і в формах його організації, у вимогах до нього. У цьому сенсі надзвичайно важливим є питання про співвідношення вимог до соціально-гуманітарної освіти, адже можна виділити три їх рівні: міжнародні, регіональні й освітньо-галузеві. Основою міжнародних вимог є фундаментальні загальяозначущі цінності, а підхід до реалізації цих вимог включає два аспекти: а) обговорення й прийняття даних освітніх вимог у масштабі4 міжнародного співтовариства; б) шшйняття та реалізація вимог на національному рівні (Ярошенко А.О. Ціннісний дискурс освіти: Монографія. - К: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2004. -156 с - С. 116-117).

Очевидно, що реалізація на теренах України принципів Болонських декларацій є шляхом прийняття українською системою освіти міжнародних вимог. Щоправда, важко заперечити, що для прийняття тієї чи іншої системи міжнародних освітніх вимог необхідно перебороти певне упередження, адже в даному випадку природно виникає побоювання з приводу нав'язування зовнішніх вимог до національної системи освіти. Однак, як вірно зазначає А.Ярошенко (Ярошенко А.О. Ціннісний дискурс освіти: Монографія. - К: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2004. - 156 с - СІП-118), високий стандарт захисту прав людини, відповідних політико-правових, соціально-економічни: та екологічних цінностей давно став одним із провідних ідейних факторів розвитку міжнародних відносин, і цей гуманістичний принцип поступово закріплюється в неофіційній системі міжнародних вимог і в національнкті правових системах. У різних світових регіонах і в різних цивілізаціях можуть бути різні уявлення про співвідношення значу-

163

шості різних показників прав і свобод людини, але, незважаючи на цю неоднозначність, сфера перетину визнаних у різних країнах цінностей досить велика, що і дає підстави говорити про сучасні загальнозначущі цінності глобального, загальнолюдського характеру.



Помітним наслідком глобалізації для форм організації освітніх процесів, який сприймається неоднозначно, є зближення освітньої галузі з ринком (Бочарова О. А. Модернізація вищої школи у сучасній Франції: Дис. ... канд. пед. н.: 13.00.01 /Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов. - Горлівка, 2006. - 195 с - С. 74.). Щоправда, ця тенденція більше характерна для Західної Європи, але її паростки вже можна бачити і в Україні. Традиційний тип безкорисливого вченого й просвітителя поступово стає надбанням історії. Відносно високий заробіток і вічний соціальний престиж університетського професора в багатьох випадках призводять до того, що цих посад прагнуть енергійні й завзяті люди, для яких на)тса й гуманістичні цілі освіти не завжди виступають вищими і визначальними цінностями.

Викладачі вищих шкіл почали створювати власні фірми з метою доведення своїх теоретичних ідей до практичного втілення й "продажу" наукових досягнень. Є випадки організації типографської справи на засадах приватної прибутковості. Іноді дослідницькі лабораторії вищих навчальних закладів перетворюються фактично на приватні фірми зі своїм керівним апаратом та джерелами фінансування.

Ясно, що ці процеси зближення і фактичного сплетіння освітніх цінностей з ринковими не можна сприймати неоднозначно. Згідно однієї полярної позиції, вторгнення ринкових відносин у вищу школу деформує її цілі й задачі, руйнує систему академічних цінностей. Представники ж протилежної, навпаки, вважають, що підприємницька діяльність викладача вищого начального закладу корисна, тому що вона може сприяти ефективній підготовці студентів до їхньої майбутньої роботи в діловому світі.

Сучасні глобалізаційні тенденції нерозривно взаємопов'язані з процесами становлення інформаційної цивілізації, що також обумовлює певну динаміку в ціннісному просторі освіти. Тому необхідно підкреслити, що нові аксіологічні тенденції, які чітко прослідковуються у сфері сучасної освіти, неминуче впливають і на професійну діяльність викладачів, зокрема обумовлюючи трансформацію їх професійних функцій. Так, як демонструє в своєму дисертаційному дослідженні І.Гушлевська (Гуишевська І.В. Трансформація професійних функцій вчителя в умовах інформаційного суспільства (на матеріалах США і Канади) : Дис. ... канд.. пед. н.: 13.00.04 / Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України. - К, 2006. - 245 с - С. 155.), на початку XXI ст. в США і Канаді вчителі починають виступати в нових ролях: як носії сучасних суспільних змін у школі, громаді, суспільстві; як менеджери-організатори освітнього процесу; як до-

164

слідники власної навчальної діяльності і діяльності своїх колег (індивідуальний і колективний професіоналізм); як технологічно компетентні комуні-катори й автономні професіонали.



Загалом, освіта в будь-якому суспільстві розвивається під впливом широкого кола чинників: відповідних історичного, політичного, економічного та соціального контекстів, особливостей культурно-етнічних та культурно-національних традицій, суспільних переконань і поглядів стосовно педагогічних працівників, їх статусу, ролі, компетентності та професійних функцій і т.д., а також під впливом сучасних міжнародних тенденцій - глобалізації, фундаменталізації, інформатизації, інтеграції, гуманізації, гуманітаризації тощо. Певними орієнтирами, духовними векторами цієї еволюції є традиційні та нові цінності суспільства кожної окремої країни, які утверджуються на шляху до європейської та світової інтеграції.

Як зазначається в "Національній доктрині розвитку освіти у XXI столітті", у нашій країні освіта грунтується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності; вона утверджує національну ідею, сприяє національній самоідентифікації, розвитку культури українського народу, оволодінню цінностями світової культури, загальнолюдськими надбаннями (Національна доктрина розвитку освіти у XXI столітті // Освіта. - 2002. - 24 квітня - 1 травня. — №26. — С 2-4. — С. 3). Однак в умовах глобалізації, зміни технологій, переходу до постіндустріа-льного, інформаційного суспільства, утвердження пріоритетів сталого розвитку та інших властивих нашій цивілізації рис, основні традиційні цінності освіти залишаються правильними, але явно недостатніми для розвитку особистості та підготовки її до ефективної інтеграції в соціум. Можна сказати, що освітня сфера відображає суспільну необхідність оптимального поєднання традиційних національних цінностей з інноваційними цінностями глобальної культури.

Сьогодні саме ця взаємодія між старими і новими цінностями має стати певним регулятором сучасних і майбутніх трансформацій у сфері освіти і діяльності українських учителів. І знову звернемось до прогресивних прикладів освітніх систем тих країн, що раніше відчули на собі глобалізацію (Гушлевська І.В. Трансформація професійних функцій вчителя в умовах інформаційного суспільства (на матеріалах СІЛА і Канади) : Дис. ... канд.. пед. н.: 13.00.04 / Інститут педагогіки і психології професійної освіти АПН України. - К, 2006. - 245 с - С. 155-156). Цінний досвід такої взаємодії між цінностями накопичено американським і канадським суспільствами, де в кінці XX - на початку XXI ст. пройшла певна зміна ціннісних установок. За останні декілька десятиліть у цих країнах пройшли радикальні зрушення у ціннісних пріоритетах: від орієнтованості індивідуалістичної - до орієнтованості соціальної. Підходи, які показували свою результативність аж до

165

60-x pp. XX столітгя, пов'язувалися з особистим успіхом і процвітанням, домінуванням у всіх сферах життя, самоактуалізацією, самовдосконаленням. У наступні десятиліття традиційний для американського і канадського соціумів індивідуалізм отримав новий зміст - соціалізацію, за яким особистість, усвідомлюючи свою самоцінність, цінність своїх прав і свобод, має співвідносити їх з новими цінностями співтовариства, нації. На цьому рівні актуалізувались цінності взаємовигідного співробітництва, прагнення до партнерства, толерантності тощо. Однак сприймаючи цей прогресивний досвід для вітчизняної системи освіти, необхідне застереження: якщо в західному соціумі має пройти інтеграція індивідуального і соціального, то для українського суспільства поєднання цих процесів повинно йти у зворотному порядку: інтеграція соціального й індивідуального. Підвищена увага і абсолютизація індивідуального як головного вектора розвитку нашого суспільства суперечитиме світоглядним орієнтирам світової спільноти, які відбиваються в документах міжнародних освітніх організацій.



Необхідно зазначити, що динаміка і трансформація цінностей в умовах глобалізації спричинює певні зміни і функцій закладів освіти. Адже традиційна функція освітніх закладів з виробництва, розвитку і розповсюдження культурних зразків поступово (сподіваємось, тимчасово) відходить на задній план і головними стають питання адаптації до сучасних соціально-економічних і політичних змін, питання співробітництва закладів із національною державою, з одного боку, і з глобалізованим світом, - з іншого. Можливість виконання сучасними закладами освіти традиційної функції ускладнюється ще й тим, що освітня галузь в Україні переживає етап подвійної адаптації - не тільки до загальносвітових тенденцій глобалізації, а й до внутрішньої системної трансформації пос-ттоталітарного соціуму.

На довершення варто сформулювати концептуальний висновок, який дозволяють зробити наведені вище роздуми. Освіта як специфічний соціальний інститут покликана виконувати роль інновативного важеля, що має "рухати" суспільство вперед, ініціюючи переходи на нові етапи розвитку. Причому основним інструментом, за допомогою якого виконується ця функція освітньої сфери, є не просто передана в ході навчання інформація, а цінності. Тому за посередництвом міжгенераційної передачі цінностей, що поступово оновлюються, освіта виступає джерелом інновацій і соціальних змін. Однак сьогодні - в ситуації, коли у розгортанні соціальних процесів домінують глобалізаційні тенденції - цю інновативність доцільно обмежити або доповнити освітніми механізмами збереження традиційних цінностей. Сьогодні освіта повинна забезпечити не тільки впровадження західних цінностей і розвиток глобальної культури, а й збереження автентичних цінностей кожної нації та етносу. Критерієм гармонізації цих суперечливих

166

тенденцій, вочевидь, можуть бути вічні загальнолюдські цінності. Суб'єктом відтворення культурної моделі єдності освіти і цінностей в умовах загальносвітової глобалізації може бути інтелігенція, яка традиційно була таким суб'єктом на теренах України, але в умовах втрати системою освіти авторитету і престижності логічно матиме все менший вплив на соціальні процеси. !


Подолання технократизму

У буквальному розумінні "технократизм" означає ні що інше, як "правління техніків", що сфери технічної перекинулось на соціально-політичну сферу з й наповнилось змістом технологізації та раціоналізації управління соціальними та політичними процесами. Активізація цього явища відноситься до 20-х років минулого століття й пов'язана з розвитком індустріального суспільства, авторитетом представників різноманітних технічних галузей наук та виробництв. - насамперед, їх організаторів, менеджерів, управлінців. Бурхливий розвиток науки, техніки та технології обумовив формування та зміцнення своєрідної світоглядної платформи мислення та дії - технократичної, сутність якої полягає у твердженні, що саме техніка та технологія є тією чарівною паличкою, за допомогою якої можна подолати всі суперечності сучасного світу й вийти на нові рубежі суспільного прогресу. Усвідомлення техніки як провідної цінності, символа й висхідної світоглядної установки привело до активізації такого явища, як "технічний, технологічний детермінізм", що охопив собою не тільки відносини матеріального виробництва, але й сферу духу - мистецтва, культури, освіти, моралі, виховання.

На передній план управління суспільними процесами вийшла нова генерація управлінців - "технічна еліта". В суспільстві розгорнулась широкоформатна дискусія про "фізиків" і "ліриків", а разом з нею - дискусія про роль технічних га гуманітарних пріоритетів у перспективах розвитку цивілізації.

Підвалини філософії сучасного технократизму закладені працями таких відомих мислителів, як М.Бердяєв, М.Хайдеггер, КЛсперс, хоча саме народження її пов'язують з працями німецьких вчених І.Бекмана "Керівництво з технології"" (1777 р.) та Е.Каппа "Головні риси філософії техніки" (1877 p.). Серед сучасних теоретиків технократизму вирізняються постаті Д.Белла, О.Тоффлера, Г'.Кана, Р.Арона, Ж.Фурастьє5 Зб.Бжезінського. Від "технологічного детермінізму" Т.Веблена, Е.Бернштейна та К.Каутського через соціальну філософію техніки М.Бердяєва, М.Хайдеггера та К.Ясперса до сучасного постіндустріалізму Д.Белла, Дж.Гелбрайта, О.Тоффлера та Зб.Бжезінського - такий шлях подолав технократизм, доки посів гідне місце серед соціально-філософських течій XX сторіччя.

167

Головні сюжетні лінії філософії технократизму концентруються навколо ідеї про роль техніки, технічного прогресу, машин та технологій у суспільних змінах сучасної доби. Сучасний технократизм відмовився від однозначного захоплення техяіко-технологічним чинником, що було притаманне його попередникам. Він наполегливо, хоча й не завжди послідовно обстоює погляди на суспільство як систему чинників, що взаємодіють, - техніки та технології, соціальної структури та політики, цінностей та культури, динаміки потреб тощо.



Одним з перших серед всесвітньо відомих філософів середини XX сторіччя обґрунтовані міркування з цього приводу виклав М.Бердяєв.

До проблеми "людина та машина" філософ звертався неодноразово. Першою спробою осягнути феномен техніки стала праця М.Бердяєва "Дух і машина" (1915 p.). Автор розглядає техніку як чинник, що розкріпачує дух людини, звільняє його від "тягаря матеріальності". Російська свідомість, на думку М.Бердяєва. має відмовитися від народницько-слов'янофільської утопічної ідеї й "мужньо перейти до складного розвитку й до машини".

Згодом, у 20-ті роки, коли про вирішальну роль техніки в житті суспільства говорили майже всі освічені люди (ідеологи технократичних утопій та їхні опоненти, футуристи та пролеткультівці, художники революційного авангарду та слухачі бердяєвської "Вільної академії духовної культури"), М.Бердяєв несподівано переглядає свою оцінку ролі машини в житті суспільства. Він стверджує^ що машина підкорила в людині не тільки сили природи, а й саму людину; машина не тільки в чомусь звільняє, а й по-новому закріпачує людину. "Ця нова страшна сила руйнує природні сили людини, - писав МБердяєв. - Вона піддає людину процесу розщеплення, розподілу, внаслідок чого людина немовби перестає бути природною істотою, якою вона була раніше" (Бердяев Н.Л. Смысл истории. -Берлин, 1923. - С. 182.).

Пізйіше було надруковано статтю М.Бердяєва "Людина та машина" (Париж, 1933 p.), де техніку розглянуто як останню любов людини, як диво й водночас як засіб, а не мету людського існування. Техніка має бути підпорядкована "духові". Не може бути технічних цілей життя, можуть бути лише технічні засоби, розмірковує автор, адже цілі життя завжди містяться в іншій сфері - сфері духу.

Техніка потрібна людині, яка за своєю природою є творчою істотою, стверджував М.Бердяєз. Людина створює техніку, що є продуктом творчого духу людини й постає як результат "прориву духу в природу та втілення розуму в стихійні процеси". Проте як продукт творчого духу людини техніка "повстає проти людини". Людина не спроможна оволодіти створеною нею технікою, яка виривається з-під влади людини й "хоче, щоб людина набула її образу та подоби". Проте це принципово неможливо. Людина, згідно з М.Бердяєвим, не може уподібнитися до машини, оскільки вона

168


створена "за образом та подобою Бога". В людині, робить висновок філософ, завжди залишається ірраціональний первень.

Техніка загрожує передусім душі людини. Серце ледве виносить дотик холодного металу, воно не може жити в металевому середовищі, - писав М.Бердяєв. Водночас людина не може відмовитися від машини й змушена співіснувати з нею, оскільки шлях до звільнення людини є не тільки "царство небесне", а й царство перетворених Землі та Космосу.

Роздуми про роль техніки в житті суспільства та людини продовжують відомі філософи-екзистенціалісти М.Хайдеггер та КЯсперс. Деякі бердяєв-ські тези вони сприймають та поглиблюють, інші - заперечують. МХайдеггер, як і М.Бердяєв, пориває з традиційною (Й.Гете, О.Шпенглер) європейською захопленістю технікою й показує парадоксальні наслідки технізації життя. Німецький філософ відкидає уявлення про те, що техніка є засобом у руках людини. Навпаки, саме "людина", на думку МХайдеггера, віддана техніці, жадана нею. Техніка охоплює людину, підкоряє її. Проте загроза для людини походить не від техніки як такої, а лише від нерозуміння її сутності. Тому важливо знайти "надтехнічне" обґрунтування техніки, виявити її істинну перспективу в історії загальнолюдської культури.

К.Ясперс як і його співвітчизник М.Хайдеггер, розглядає техніку як принципово новий чинник світової історії. Саме техніка перетворює все, що впродовж тисячоліть людина здобула в галузі праці, життя, мислення, символіки, побуту. Під впливом техніки посилюється соціальний динамізм. У техніці - головне джерело майбутнього.

Оптимізм КЯсперса щодо технічного розвитку цивілізації підхопили соціальні філософи пізнішого періоду: О.Тоффлер, Д.Белл, Зб.Бжезінський. Проте попередження М.Бердяєва щодо можливості "повстання техніки" проти людини також не залишилося поза увагою. Понад те, французький філософ Жан Еллюль (нар. 1912 року) зробив його лейтмотивом власних технократичних роздумів. Він показав техніку як найзагрозливіший різновид детермінізму. Техніка, на думку Ж.Еллюля, перетворює засоби на мету, стандартизує поведінку та мислення людини, робить її об'єктом "калькуляції та маніпуляції". Вчений негативно оцінює науково-технічний прогрес, обґрунтовує тезу про можливість поліваріантного розвитку суспільства.

Сучасна "технократична хвиля" на Заході складається з розмаїття підходів, схем, концепцій. Наприклад, О.Тоффлер майбутнє суспільство пов'язує з третьою техно-інформаційною хвилею розвитку; Г.Кан вважає, що завдяки технізації майбутнє суспільство стане "побутовим", де всі люди стануть "джентльменами"; Дж.Хелбронен пророкує занепад технічної цивілізації від екологічної катастрофи. Перелік підходів, висновків та пропозицій можна було б продовжити. їх надзвичайно багато. Якщо ж придивитися пильніше, різноманітні концепції поділяються на два напрямки:

169

1) оптимістичні (Д.Белл, Р.Дарендорф, О.Тоффлер), які пов'язують розв'язання всіх соціально-економічних, політичних проблем суспільного розвитку із зростанням технічного потенціалу суспільства;



2) песимістичні (Ж.Еллюль, Л.Мемфорд), які вбачають у техніці загрозу для цивілізації й закликають обмежувати її зростання, радять повернутися обличчям до природи.

Як у першому, так і в другому випадку ми маємо справу із своєрідним технологічним детермінізмом, сутність якого полягає в непомірному перебільшенні ролі техніки, технології та інформації. Машинний фетишизм - це різновид речового (предметного, товарного) фетишизму. Фетишизація призводить до того, що машина постає як самостійний і незалежний від людини суб'єкт мислення та соціальної дії, досконаліший за тих, хто її створив. Звідси песимістичні або оптимістичні висновки щодо майбутнього суспільства, їхня однобічність полягає не в тому, що вони обґрунтовують ту чи ту орієнтацію, а в тому, що вони вилучають із системи прогнозу живу, безпосередню практичну діяльність людей, зумовлену певними, передусім матеріальними інтересами та потребами.

Історію творять люди, а не машини. Водночас людина досягає свободи, не ігноруючи роль техніки, а розумно використовуючи її, створюючи суспільство, вільне від усіх форм відчуження, в тому числі й відчуження машини. Машинний фетишизм не повинен заступати машинами людину та її суспільні відносини. Майбутнє належить людям, які володіють машинами такою самою мірою, як і власними суспільними відносинами. Суб'єктивний чинник історичного процесу, як і його об'єктивна складова, є потужним чинником розвитку.

Його роль посилюється на історичних переломах. Саме сьогодні суб'єктивний чинник набуває вирішального значення, перетворюється на найпотужніший чинник суспільного виробництва. Головне джерело суспільного розвитку - це люди, творчою працею, розумом та доброю волею яких створюються всі матеріальні та духовні надбання, що становлять фундамент людської культури та цивілізації. Подолання технократизму полягає у виховання нової технічної еліти, яка б зберігаючи основні позитивні характеристики технократичного підходу до організації та управління, наповнили б управління гуманістичними цінностями, зробила їх людським і людяним. Зупинемось на цьому детальніше.

Як відомо, "на початку Бог створив небо та землю..." Далі за декілька днів божественного творення з'явились води і трави, малі і великі світила, рослинний і тваринний світи й, нарешті, люди, які за задумом Бога, мали плодилися і розмножуватись, наповнювати землю й оволодівати нею, панувати над тваринним і рослинним світами. Велику силу дав Бог Людині. Одночасно він поклаз на неї велику відповідальність. Забороною "вкушати

170


плід" з дерева знання добра і зла Бог обумовив стиль людської життєдіяльності як співрозмірний з природою. Людина ж - і це її дійсний гріх перед Богом (і собою) - порушила відповідну заборону й ... розпочала творення цивілізації за власним розумінням, тобто наперекір Богу. Характерно, що підґрунтям цього став розум, "знятий з дерева знання добра і зла", а його дійсними провідниками - конструктори "металевого остова цивілізації", які згодом отримали цинічне ймення "інженера". Разом з цивілізаційним поступом, інженерне (технічне) творення "наперекір" формує загрозу самознищення людства. "Залізній кінь" цивілізації все більш рельєфно постає у якості причини, від якого Людина, за висловом поета, може "прийняти свою смерть".

То ж чи можна зупинити "стрімкий біг іноходця" - розвиток цивілізації наперекір Богу, а разом з цим - техногенну катастрофу, що стрімко наближається? А якщо можна, то яким має бути той "творець", що взяв на себе відповідальність, співрозмірну з відповідальністю Бога? Не претендуючи на завершеність суджень та пропозицій, спробуємо відповісти на ці запитання не звичним для нашої філософської думки методом "ірраціонального осягнення раціонального", незрілими і несвоєчасними роздумами, які можливо, комусь допоможуть збагнути дещо Велике, а може й Вічне. Отже, інженери...

Трьохвимірний простір Р.Декарта, навіяний вченому і філософу єгипетськими і грецькими (особливо піфагорійської школи) мислителями, у дійсності має буттєве (може, точніше, побутове) походження: кожна людина, проживаючи своє життя, має про нього (й про себе) трьохвимірне уявлення: 1) у якому її бачать люди; 2) у якому вона бачить саму себе, нарешті, 3) яке притаманне їй у дійсності. Є ще й четвертий вимір - часовий. У побутовому розумінні він виявляється як божественний, тобто, яким людину оцінює Бог, визначаючи її вічне буття у по-тусторонньому світі. Інколи ці виміри співпадають, здебільшого - розходяться між собою в результаті чого виникають такі явища, як "роздвоєння особистості", "розходження між словом і ділом", "подвійна мораль", "лукавство" і т.п.

Як морська хвиля одвїчно точить скелястий берег, залишаючи на ньому ледь помітний слід, так і зовнішні впливи - соціальні, культурні, виховні, скоріш, лише "обточують" виміри людського "Я", забезпечують їх дотич-ність одне до одного, можливо, упорядковують їх в одній особистості. Про дійсне ж (а не позірне) співпадання, співрозмірність, співзвучність вимірів - для Себе, Людей і Бога - можна говорити лише тоді, коли вони "переплавляються" в її "Я-душі", усвідомлюється як власне єство, внутрішня домінантна самооцінка і намір прожити своє жиїтя так, а не інакше. Звіт за "прожите життя" людина складає перед Богом.

171

Останнє формує своєрідну "поезію" людського буття", витоки розуміння (а може, скоріш, відчуття) якої відносяться до знаменитої моделі класифікації особистостей, вперше здійсненої великим Платоном. Розглядаючи типи особистостей, філософ наголошував, що кожна з них звучить своїм особливим способом: металом, міддю, сріблом або золотом. У відповідності з цим формуються соціальні групи людей - раби, ремісники, воїни, державники. Гармонійним (і справедливим) суспільство стає тоді, вважав філософ, коли кожен, слідуючи своїй мелодії, "займається своєю справою" й не претендує на заняття іншого.



Аж ніяк не абсолютизуючи роздуми великого Платона, слід мати на увазі, що внутрішню мелодію-поезію своєрідного покликання бути "саме тим", а не "іншим", очевидно, відчуває кожна людина. Вона її переживає, або вірніше, складає, "зазираючи" в своє власне єство і користуючись зовнішніми впливами, запитуючи в Людей і, зрештою, звертаючись до Бога. Як писав Шевченко:

Один у другого питаєм, Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? І, не дожавшись умираєм, А покидаємо діла...

"Внутрішня поезія" - це пісня, яка звучить в кожному з нас. Навіяна першою маминою колисковою, вона оберігає й забезпечує життєствердний дух людини, спонукає до кохання, продовження роду, соціальної (в самому широкому розумінні) творчості. Вона є в кожного із нас. Притаманна вона й діяльності такої особливої категорії "перетворювачів природи" як інженери. Ця поезія таємнича. Неповторна. Прихована. ї лише через практичне діяння, що змінює дійсність, "проривається на поверхню" протуберанціями "інженерного витвору" - крилами Ікара, паровиком братів Уайт, тяговиком Черепанових, гелікоптером Сікорського, радіосигналами Попова, ракетою Кондратюка, космічним кораблем Корольова, зварювальними мостами Па-тона, кібернетичними машинами Лебедеєва...

Творенням "того, що не було" інженер немов би продовжує діяння Бога. Але якщо Бог своїм творінням утверджує гармонію "того і цього світів", "людини і природи", "душі і тіла" (як відомо, грішне діяння обумовлене навіюванням Його (Бога) павшого "першого Ангела" - Сатани), то шженер творить, здебільшого, наперекір їй (природі), намагається утвердити те, що суперечить Богу, її величності Природі, людському єству, її (Людини) духу. За задумом, ідея, головна мета і практичне завдання інженерного творення полягає в "продовженні" природи за законами самої природи, гармонізації "металу" з природою, людиною і її душею. На жаль, "добрими намірами дорога до пекла стелеться". У цьому й корениться глибинний пара-



Каталог: download -> version -> 1402555725 -> module
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів
module -> Програма сучасні інформаційні технологіїї в дошкільній освіті для спеціальності 01010101 «Дошкільна освіта»
module -> Методика викладання дошкільної педагогіки плани семінарських занять змістовий модуль І

Скачати 10.07 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   38




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка