Леонід Губерський Віктор Андрущенко Філософія як теорія та методологія розвитку освіти Київ 2008 р. Ббк



Скачати 10.07 Mb.
Сторінка15/38
Дата конвертації20.03.2017
Розмір10.07 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   38

Розділ 4 І

ФІЛОСОФІЯ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

Потреби та історичні реалії формування європейського простору освіти

Болонський процес як спроба формування спільних європейських норм освіти

Українська педагогічна освіта у європейському просторі !

Конкретність перемін і сталість педагогічної системи

Академічна чесність

Вища освіта в пост-болонському просторі: (спроба прогностичного аналізу)

Європа - частина суші, яка лежить у північній півкулі; її площа -10498 тис км. кв., населення - близько 600 млн. чол. Серед них: росіяни -114,1 млн.; німці — 76 млн.; італійці - 50 млн.; українці - 47,3 млн.; англійці

- 44 млн.; французи 39 млн.; поляки - 31 млн.; іспанці - 22,3 млн; румуни -15,7 млн. та ін. народи. Дати загальну характеристику Європи вкрай не просто. Надто багато матеріалу, країн, історичних героїв, подій і досягнень загально цившїзаційного значення. Дослідження може потонути в деталях. Висновки можуть бути надто суб'єктивними, приблизними, герої

примарними, ідеали - позірними. І все ж... характеризувати треба, бо наш час - це час збирання, а не розкидування каміння. Бо цивілізація досягла межі зрілості (а може й "завершеності" (Фукуяма) й потребує підсумків, які допоможуть переступити поріг XXI століття. Бо єдино вірний шлях у майбутнє торується раціональним узагальненням досягнутого, належними висновками з минулих помилок і на основі філософських передбачень.



Після падіння тисячолітніх імперій, Європа майже завжди домінувала в історичному просторі та часі, перебирала на себе й успішно виконувала цивілізаційну місію. Перед всім світом вона демонструвала якусь утаємничену єдність способів і стилю життя, передових технологій, розвитку науки і техніки, норм і стандартів суспільної організації, з якими входили в історію народи, що її населяють. При цьому, Європа ніколи не була цілісною. Кожен народ мав свою історію, цінував її й ніколи не погоджувався з цінностями, які нав язували йому інші народи. Одночасно він жив спільним європейським життям, дотримувався європейсько сформованих цінностей, делегував їх іншим (не європейським) народам. Німці і французи, англійці і австрійці, іспанці і греки, українці і ін. народи вписали у загальну історію Європи свою унікальну сторінку, спільними ж зусиллями, насамперед, наполегливою працею, сформували спосіб життя, самосвідомість, мораль, матеріальну і духовну культуру, які цілком справедливо визначаються як європейські.

Європа подарувала світові видатні наукові відкриття, які змінили стиль життєдіяльності людей на всій планеті. Європейська культура випестувала видатних мислителів, діячів культури і мистецтв, вчених і політиків, досягнення яких визнається у якості одвічних досягнень цивілізації. Європейські мислителі обґрунтували ідею вічного миру (Кант) і такий універсальний метод філософського пізнання, як діалектика (Гегель). Саме європейські мореплавці першими відкрили Америку. Саме в Європі виникли перші університети. В Європі були створені педагогічні системи (Я.А.Каменський, КУшинський, Дестервег, Дж. Дьюі), які до цього часу визнаються як загальнолюдське надбання.

184


Історія, як відомо, має не лише позитивні характеристики, але й серйозні збочення, суперечності, втрати. Не є винятком і історія Європи. Саме тут виникла й довгий час домінувала кривава інквізиція; з Європи розпочинали свою ходу загарбницькі хрестові походи, дві руйнаційні світові війни, пролетарські революції і громадянські зіткнення, що забрали життя мільйонів людей представників різних країн і народів світу.

Історія Європи є вкрай суперечливою. Однак, загалом в ній домінує прогрес: зростаюча Європа постійно створює й пропонує світові стандарти, що невідворотно утверджуються як норми загально цивілізаційного способу життя. XX століття не стало винятковим. Не втрачаючи унікальність культурного розмаїття народів, Європа сьогодні демонструє і пропонує світові історично сформовані норми, стиль життя, своєрідні стандарти, що називаються "європейськими".

Які ж вони, сучасні європейські стандарти та цінності? Відповісти на це запитання, знову ж таки, не просто. Хоча ... Ми звикаємо жити в умовах так званого "евроремонту". Квартири, відновлені або побудовані за цими стандартами відрізняються підвищеним комфортом, зручністю для проживання, забезпеченістю побутовою технікою тощо. Нас вражають неперевершені за точністю і надійністю швейцарські годинники і банки. Німецький "Мерседес" чи англійський "Ягуар" є практично найкращими автомобілями світу. Ознакою досконалості вже давно виступають фінські мобільні телефони. Європа і світ пишаються австрійською (віденською) оперою, шедеврами французького Лувру, німецької (Дрезденської) картинної галереї, мудрістю Римського Папи, які духовно об'єднують держави, культури і народи світу заради торжества людини.

Економічну основу цього способу життя складає, насамперед, однозначна орієнтація європейських народів на ринкові відносини. Незважаючи на те, що саме в Європі зародилось і визріло таке "антиринкове" економічне вчення, як марксизм, що саме в європейській частині колишньої Росії воно було покладене в основу революційних змін і державного будівництва й що вряд європейських країн воно було насильницьки привнесене багнетами переможців Другої світової війни, європейські народи антиринкової моделі організації виробництва не прийняли. Своєю історією XX століття вони довели, що ефективність виробництву може забезпечити ринок і тільки ринок. Що саме він і тільки він є тією унікальною формою, в якій може розгортатись сучасне виробництво.

Політичну основу європейського стилю і способу життя, далі, складає демократія, яку у якості загальнокультурного надбання випестували й подарували людству європейські народи. Селянські повстання, чисельні робітничі бунти та революції, які перетрушували Європу практично впродовж: декількох століть, досить поширене (і популярне в низах) гасло "диктату-

185


ри пролетаріату", заклики та практичні дії до "перемоги соціалізму в одній окремо взятій країні", могутній вплив на Європу і світ (особливо після другої світової війни) комуністичної ідеології та політичної системи колишнього СРСР, не тільки не зруйнували, але й навпаки зміцнили орієнтації європейських народів на демократичні цінності в політиці, економіці, культурі. XX століття засвідчило, що європейські народи послідовно відточували філософію демократичного способу життя, відторгали і боролись проти тоталітаризму незалежно від його політичної оболонки.

Третім суттєвим вкладом європейських народів у розвиток людської цивілізації як такої стали запропоновані "Римським клубом" ідеї захисту людства від загроз, то виникли одночасно з появою глобальних проблем сучасної цивілізації: екологічної, демографічної, енергетичної, убезпечення людства від ядерної в і іти тощо. Об'єднавши наукову еліту світу, європейські мислителі запропонували людству філософію миру і співробітництва, застереження від ядерного колапсу, захисту від споживацького способу виробництва, регулювання демографічних процесів.

Ринкова модель організації виробництва, демократія як найбільш ефективна форма політиної організації суспільства й ідеї убезпечення людства від загроз глобального колапсу, що виникає внаслідок неконтрольова-ного науково-технічного прогресу стали тими "трьома китами", на якій визріла сучасна європейська філософія - філософія ЛЮДИНИ як найвищої цивілізаційної цінності. Вона й була покладена в основу сучасних європейських суспільних трап формацій. Центром останніх стала найбільш лю-диноємна галузь виробництва система підготовки людини до життя -освіта. В останні два-три десятиріччя Європа відшліфувала і впровадила спільні, загальноприйняті освітні стандарти, які лягли в основу міждержавних домовленосте л (Болонські декларації) й дотримання яких вважається нормою практично для всього цивілізованого світу. Суттєве значення мають вони для педагогічної освіти. Основні вимоги, закладені Болонськими домовленостями, визначають зміст і характер освіти для всієї об'єднаної Європи, в т. ч. і для України та всього цивілізованого світу.

Слід мати на увазі., як цілісного, інтегрованого, системного утворення "європейської освіти' не має. Кожна з країн європейського простору має свою власну систему освіти, радикально змінювати яку на користь "загальним стандартам " азк ніяк не збирається. Разом з тим, ці країни напрацювали "єдині правили гри", сформували однакові лінії поведінки в освітньому просторі, в силу чого їхні національні системи освіти мають певні спільні характеристики. Сукупність останніх якраз і визначає "європейсь-кість " освіти цього континенту як особливий феномен, відмінний від американської чи азійської моделей.

Отже, європейська освіта...

186


Потреби та історичні реалії формування європейського простору освіти

Європейська освіта ~ це поступове вирівнювання можливостей у доступі до вищої освіти кожного, незалежно від місця проживання, етнона-ціонального походження, конфесійної належності, майнового стану батьків і інших обставин. Всі діти однакові. Усі талановиті. Усі прагнуть бути великими й знаменитими. Понад те, як говорив Бальзак, "генії народжуються у селі, а помирають в столиці". Європейські заклади освіти однаково доброзичливо приймають всіх, намагаються забезпечити їм якісні освітні послуги, толерантне ставлення одне до одного, надати їм можливості для са-мореалізації. Наближаючись до такої норми, наші університети мають стати відкритими, доступними для всіх. Ми ж повинні розробити ефективні механізми здійснення цього спочатку у регіональному, а далі - у всеукраїнському вимірах. Зміна правил прийому до університету, інформатизація освіти, дистанційне навчання, надання кредитів, створення науково-освітніх центрів провідних університетів у регіонах - досвід Європи у цьому вимірі є унікальним. Його треба засвоїти і впровадити в практику.

Іншою характеристикою європейської освіти є її демократизм, В широкому розумінні це означає народовладдя, у нашому - по-перше, вибір закладу навчання, навчальних предметів і їх послідовність, вибір викладача і термінів навчання, впровадження таких форм осягнення істини і здобуття знань як толерантності і дискурсу; по-друге, самоорганізацію навчання, вузівську атмосферу, характер спілкування викладача і студента, співробітника і ректора; по-третє, впровадження особливого циклу гуманітарних дисциплін, який називається демократичною або громадянською освітою. Подібного, у всякому разі у повному обсязі, в наших університетах ще немає. Тоталітарне, моноідеологічне суспільство, з надр якого ми намагаємось вийти впродовж поточного десятиліття, прагнуло уніфікації. Ні про який демократизм університетської освіти у ньому не могло бути й мови. Вузівські навчальні плани затверджувались не інакше, як у "першопрестольній"; там же видавались підручники, присвоювались наукові звання і ступені; звідти ж задавалась ідеологія, порушення якої переслідувалось як найтяжчий гріх перед суспільством, народом і державою. Як школа демократії університетська освіта в ті часи практично не існували.

З іншого боку, в них майже завжди концентрувались осередки опозиції тодішньому режиму. Тому зерна університетського демократизму визрівали як вільнодумство, насамперед, в політичному вимірі і на національній основі. Останнє, звичайно, переслідувалось і каралось. Десятки і сотні, якщо не тисячі науковців, викладачів і студентів були вилучені з ВНЗ, репресовані. Демократизм пробивався до ВНЗ через політику, національне питання і культуру.

187

Сучасні українські університети стали іншими - деідеологізованими, департизованими і деполітизованими. Одначе, їх навряд чи можна однозначно визнати осередками демократії. Ще надто багато питань узгоджується з Центром. В університетах домінують формальні вимоги до рівня знань. Навчання, як і в минулому, здійснюється без належного врахування різноманітних соціально-культурних і духовних запитів молоді. Прикро, але факт, в Україні нема жодного державного відкритого університету. Надто повільно розгортається університетська освіта дорослих. І все ж рух у цьому напрямі розпочався. Ми глибоко переконані, університети, особливо національні, мають бути автономними. Це зменшить навантаження на центральні органи управління освітою і наукою, стане додатковим імпульсом розвитку університетських наукових і педагогічних шкіл, підвищить відповідальність кожного як за свій особистий вибір, так і за ту справу, яку він має виконувати професійно.



Наступна характеристика європейської університетської освіти розгортається в царині фундаментальності підготовки фахівців й гуманітарного спрямування їх світогляду. Оксфорд і Кембридж у Великій Британії, Сорбона у Франції, Болонський університет в Італії, Католицький університет Лувена в Бельгії, Лісабонський університет в Португалії — це осередки фундаментальної науки і освіти, і, водночас, - центри світової гуманістичної культури. Якщо бути справедливими, за рівнем освіти, потужністю наукових шкіл, якісним складом професури до цього загалу можна поставити лише декілька українських університетів - Київський, Харківський, Львівський, ще три-п'ять. І не більше. В наших університетах мало відомих вчених. Частково це пояснюється історично сформованою розірваністю науки на академічну й вузівську. Однак справа не лише в цьому. Для великої науки університетський вчений часу практично не має. У нього мізерна заробітна платня, відсутнє необхідне обладнання, реактиви. Він обмежений у можливостях доступу до інформації і міжнародного наукового спілкування тощо. Свої наукові здобутки університетські професори, отримали за рахунок здоров'я, аскези, безсонних ночей, колосального інтелектуального і морального перенапрркення.

Звернімося до статистики: сьогодні у вищих навчальних закладах України ІП-IV рівня акредитації з близько 76 тис. професорсько-викладацького складу докторами наук є лише 6,5 тис, тобто, кожен одинадцятий-дванадцятий працюючий. Враховуючи вік професора і той факт, що 40-50 докторів наук (як правило, молодих і перспективних) щорічно виїздять на постійне проживання за межі держави, зношеність навчально-наукового обладнання, хронічне недофінансування вузівської науки, досить формалізовані (хоч і справедливі) вимоги Вищої атестаційної комісії до здобувачів наукових ступенів про фундаменталізацію освіти в наших університетах говорити можна лише умовно. 188

Цю загрозливу тенденцію потрібно зупинити. Очевидно, настав час державної і громадської підтримки університетського професора. Більш активно слід залучати до цього позабюджетні кошти. Сучасна зрівнялівка до добра не приведе. Ми втратимо професора, а, разом з ним, - наукові і освітні школи, які в свій час складали гордість університетської освіти України, які вибороли для неї світову славу.

Теж саме стосується й гуманітарної складової навчання. Університет і гуманізм, культура і людяність - поняття нероздільні. Це лише булгаковсь-кі "шарикови" хизуються тим, що вони "університетів не закінчували". Без гуманізму і його носіїв - інтелігенції університетської освіченості - суспільство існувати не може. У всякому разі, не може бути цивілізованим. В Україні, на жаль, гуманітарна освіта знаходиться в занедбаному стані. Навіть в університетах Незважаючи на впровадження концепції гуманітарної освіти, затвердженої Міністерством освіти в 1995 році, радикально зрушеною ситуацію вважкги не можна. В деяких університетах продовжують викладати теорію, яка визначила себе у якості "найвищого досягнення світової гуманістики", і як "істина в останній шстанції" закрила доступ до дійсного соціального пізнання і реалістичного осмислення практики. Нової ж методології не створено. Перекваліфікація викладачів соціо-гуманітарного профілю не здійснюється.

Сумно-показовим є ще один факт: серед ректорів наших класичних університетів гуманітаріями є не більш як два-три вчених. Інші ректори є фахівцями з математики, фізики, представниками технічних, інженерних наук тощо. Поважаючи їх науковий вибір і організаційні зусилля, все ж мусимо констатувати: у переважній більшості в університет вони несуть з собою свій ^технократичний світогляд". Гуманітарна складова університетської освіти виявляється приниженою. Університетська освіта підпадає під вплив "технократизму" і "прагматизму". Гумус інтелігентності суспільства стає ще більш тонкішим, майже прозорим. Це віддаляє нас не лише від Європи, але й від всього цивілізованого світу, створює серйозну загрозу фундаментальним цінностям.

Як відомо, Європа - це перетин народів і культур, взаємодія яких народжує нові підходи, що визначають світову динаміку впродовж останнього тисячоліття. Означена взаємодія здійснюється не інакше, як через мову, володіння якою визначає міру причетності людини до всезагального. Саме тому, характерною рисою і вимогою європейської освіти - є вільне володіння декількома іноземними мовами й блискуче знання - рідної, загальнодержавної. Вважається, що європейсько-освіченою людиною є фахівець, який володіє п'ятьма європейськими мовами. Давайте запитаємо себе і дамо відповідь без лукавства: в якому університеті України цей показник реалізовано? Можливо, лише в Інституті міжнародних відносин Київського

189

шевченкового університету. Можливо, знову ж таки, в декількох університетах Києва, Харкова чи Львова. І не більше. Переважна більшість наших випускників іноземних мов у обсязі, необхідному для спілкування і плідної співпраці у європейському просторі, не знають.



Зрозуміло, причини цього не лише в університеті. У нас надто слабка мовна підготовка в загальноосвітній школі, недосконалі мовно-педагогічні технології. Наші навчальні заклади не мають необхідної кількості якісної лінгвоапаратури, а, головне, - не подолали ще рутинної традиції ставлення до мовної підготовки як до чогось другорядного, несуттєвого, обтяжливого.

Між тим, мова - це обмін інформацією про найновіші надбання в галузі науки, освіти і культури; це - безпосереднє міжнародне наукове спілкування; це - доступ до Інтернету; це, зрештою, висока духовність і світовий масштаб загальнокуль г/рної підготовки особистості. Реальність жорстока: без мови ми ніколи не а зійдемо у європейський і світовий освітній, науковий і культурний простір, без мови ми не зрозуміємо один одного; без мови ми приречені на аутсай черство. Мова - це мобільність викладача і студента, без якої здобути належну освіту в майбутньому буде надто важко.

Особливий наголос хочемо зробити на необхідності вивчення української мови як державної, і як мови міжнаціонального спілкування. Тут також багато проблем і суперечностей. Прикро, але факт: за десять років незалежності навчити людей розмовляти українською як. в побуті, так і на виробництві ми не спромоглися. Це і не зрозуміло, і не правильно. Ми не створили цікавих і, одночасно, глибоких за змістом україномовних підручників, не впровадили нових методик, не спрацювали на рівні громадськості, не створили ефекти-іяо діючих товариств чи осередків вивчення української мови. Ми надто політшували цю проблему. І як результат - більша частина населення (навіть, з університетською освітою!) державною мовою не володіє. Хотів би я зустріти хоч одного випускника Сорбони, який не володіє французькою!

Комплекс проблем, пов'язаних з входженням української університетської освіти в європейський освітній простір, вимальовується в царині інформатизації, впровадження нових і новітніх педагогічних технологій.

Провідні університети України мають неабиякий досвід і розроблені методики впровадженні інформаційних педагогічних технологій. Як засвідчила нещодавно проведена в КШ міжнародна конференція з шформатики, українська вища школа має блискучих фахівців-програмістів і солідні розробки в цій галузі. їх потрібно об'єднати, зосередивши увагу на головному -шформаційному наповненні освіти, яка підвищує її якість і ефективність, і, одночасно, зміцнюг еуб'єкт-суб'єктні відносини педагога і студента, а не руйнує їх. Інформатизація освіти є тенденцією об'єктивною, а тому й невідворотною. Понад те. зона є стратегічним ресурсом розвитку освіти постінду-

190


стріального суспільства. Ми маємо йти в інформаційний світ ще більш активно і прагматично, ніж західні чи східні університети. Одночасно, ми маємо наповнити цю ходу ґрунтовним психолого-педагогічним забезпеченням, тверезим розрахунком і повноцінним педагогічним прогнозом.

Виховання толерантного ставлення людини до людини незалежно від її майнового стану, етнічного походження, конфесійної належності, впровадження толерантності як норми і показника європейської якості освіти є нині однією з фундаментальних проблем, на якій зосереджуються кращі педагогічні сили європейського простору. У цьому ж напрямі рухається й Україна.



Болонський процес як спроба

формування спільних європейських норм освіти

Болонський процес і, назва походить від університету Болонья, Італія, де були досягнуті відповідні домовленості) - це своєрідний рух освітніх національних систем до єдиних критеріїв і стандартів, які утверджуються у європейському просторі, його головна мета полягає в консолідації зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентно здатності європейської вищої освіти і науки у світовому вимірі, а також для підвищення ролі цієї системи у соціальних перетвореннях. Цей рух обумовлений реальними змінами, що відбуваються на теренах Європи і світу. Він є своєрідною відповіддю на виклики глобалізації, становлення інформаційного суспільства, посилення міграційних процесів, мобільності ринку праці, міжкультурних обмінів, а головне -об'єктивно сформованої потреби навчитись "жити разом", зберігаючи власну етнічну, культурну, релігійну і т.п. різноманітність й, одночасно, розуміючи й поважаючи одші одного у відповідності зі спільними нормами і стандартами.

Світ стомився від безперервних конфліктів, військових зіткнень, тероризму. Він хоче жити у співдружності і співпраці. Лідером об'єднавчого процесу нині виступає Європа. Саме тому, ініціатива ряду європейських країн щодо загальноосвітиьої, взаємно узгодженої й толерантної підготовки людини до життя у "новій Європі" не може бути оцінена інакше, як своєчасна і актуальна.

Болонський процес веде свій відлік від 1998 p., коли ЗО міністрів освіти від імені своїх держав шдгшсали "Болонську декларацію", що узгоджувала спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем освіти, створення до 2010 року єдиного європейського наукового і освітнього простору, полішпення працевлаштування, мобільності громадян на європейському ринку праці, а головне - підняття конкурентноздатності європейської вищої школи.

191

Дехто стурбовано переймається питанням, чи не приведе це до нівелювання національно-культурних особливостей, способу життя й ментальних характеристик особистості? Однозначної відповіді на нього бути не може. Все залежить від того, з якими амбіціями та чи інша держава увійде у Болонський процес. Цей процес - добровільний, полісуб'єктний, багатоваріантний, гнучкий, відкритий, поступовий. Він ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури, й не має на меті руйнації національних особливостей освітніх систем різних країн Європи. Отже, від того, з якими внутрішніми перетвореннями ми "ввійдемо" в Болонський процес, від чого відмовимося й що приймемо в національну систему освіти від європейських стандартів, багато в чому буде залежати рівень нашої науки і освіти й ставлення до нас з боку європейської спільноти.



Поза всяк сумнівом, національний характер освіти ми маємо не лише зберегти, але й посилити. До речі, жодна з країн-учасниць Болонського процесу національними пріоритетами поступати не збирається: вони їх узгоджують як взаємодотичні. З другого боку, ці ж країни приймають загальні "правила гри", скажімо, щодо визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян, що істотно підвищує конкурентноздат-ність європейського ринку праці й освітніх послуг.

Як відомо, початок об'єднавчих процесів в освітньому просторі Європи було закладено Ліссабонською конвекцією про визнання кваліфікацій для системи вищої освіти європейського регіону (1997 р.) та Сорбонською декларацією (1998 р.) щодо узгодження структури системи вищої освіти в Європі. Потім були відповідні рішення в мм. Болоньї, Празі та Берліні. Загалом процес структурного реформування національних систем освіти, зміни освітніх програм та інститудійних перетворень має відбуватись за такими головними напрямами: прийняття зручних та зрозумілих градацій дипломів, ступенів і кваліфікацій; введення двоступеневої системи освіти; впровадження єдиної системи кредитних одиниць; визначення та дотримання європейських стандартів якості освітніх послуг; усунення перепон для розширення мобільності студентів, викладачів, дослідників та управлінців вищої школи.

Означені інновації торкаються й педагогічної освіти Україн. Вона має здійснити низку інновацій, які піднімуть нас на новий якісний рівень, введуть у європейське освітнє поле, зроблять зрозумілою і привабливою для інших народів і країн. При цьому, інновації мають бути фундаментальними, послідовними, системними. В їх основі має лежати єдина філософія освіти, прийнята європейським співтовариством університетів. З "косметичним ремонтом" педагогічної освіти Україні у європейській співдружності держав робити нічого.

Насамперед, ми маємо вийти на новий рівень інтеграції науки і педагогічної освіти. Колишня установка на підготовку вчителя в царині усталено-

192

го знання поступово відходить в минуле. Інформаційна революція вимагає від вчителя постійного оновлення знань. А для цього він має бути науковцем, дослідником, вміти навчатися впродовж життя, а головне - випестувати відповідні здібності, перебуваючи на студенгській лаві. Не важко уявити, наскільки інтелектуально потужними мають бути викладацькі кадри університету, які готують такого вчителя.



По-друге, мова йде про радикальну модернізацію змісту педагогічної освіти, лейтмотивом якої мають стати ліквідація застарілих міфів, своєрідної ідеологізації освіти, притаманної тоталітарному суспільству, вилучення дріб'язкового матеріалу й наближення до реального історичного процесу, сучасних соціокультуршіх реалій та прогнозованого майбутнього.

По-трегє, суттєва реконструкція має бути здійснена в напрямі демократизації освітньої політики, зокрема, деценгралізації системи освіти, підвищення самостійності університетів, мобільності викладачів і студентів, впровадження державно-громадського управління педагогічним закладом.

По-четверте, інновації мають торкнутись організації ранньої профорієнтації випускників загальноосвітніх шкіл - майбутніх абітурієнтів педагогічних університетів, насамперед, в контексті спрямування їх симпатій на вчительську професію, тестового визначення їх педагогічного покликання, психологічних та морально-етичних якостей, необхідних для педагогічної діяльності.

Не може бути залишена по за увагою й виховна робота в педагогічному університеті. Вона має .: дійснюватись на полікультурній основі, через формування толерантності, зміння жити разом, поважаючи етнічне, конфесійне, культурне розмаїття й одночасно з гордістю за власне національне буття, культуру, ідентичність.

Інновації педагогічної освіти мають забезпечити високу конкурентноз-датність майбутнього вшгускника. Його освіта має бути фундаментальною, якісною, здійснюватись в органічному взаємов'зку з наукою і педагогічною практикою. Випускник педагогічного університету має блискуче володіти інформаційними технологіями, декількома іноземними мовами, додатковою (не вчительською) професією.

Для здійснення цих інновацій потрібно налагодити взаємозацікавлене спілкування керівництва держави і галузі з управлінськими й організаційними структурами, що визначають освітню політику країн Європи. До тих пір, доки ми не станемо постійними, а головне - активними учасниками будь-яких європейських нарад, самітів, конференцій з питань розвитку науки і освіти й не представимо нашу систему освіти в її перевагах і привабливості для європейської спільноти, ні про яке входження до Болонського процесу не може бути й мови. Декілька конструктивних зауважень та пропозицій, внесених В.Кременем (втой час - міністром освіти і науки Украї-

193

ни), а особливо, його виступ на пленарному засіданні 21 конгресу Міністрів освіти європейських країн (м. Афіни), наблизив нашу освіту до Болонського процесу значно більше, ніж десятки внутрішніх розмов на цю тему серед урядовців та депутатів різного рівня. Ми інколи економимо кошти там, де навпаки - їх потрібно витрачати, бо вони приносять прибуток і професійний, і політичний. Міністр, його заступники, ректори університетів мають бути постійними учасниками міжнародних форумів. Відоме українське прислів'я - "скупий платить двічі" - повною мірою характеризує нашу нинішню участь у Болонському процесі і не тільки в ньому.



Другим серйозним кроком мають стати реальні внутрішні реформи системи освіти загалом, педагогічної, зокрема. Європа має "впізнати" і побачити в нас надійних, перспективних, а головне - привабливих і прогнозованих партнерів.

Нарешті, третім кроком має стати предметна зацікавленість перших керівників держави, прийняття урядом відповідного політичного рішення, оприлюднення на міжнародному рівні конкретної програми інтеграції вітчизняної системи освіта і науки у європейський простір. Я глибоко переконаний, що в Україні визріли для цього об'єктивні і суб'єктивні передумови й ми здатні здійснити їх уже в найближчий час.




Каталог: download -> version -> 1402555725 -> module
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів
module -> Програма сучасні інформаційні технологіїї в дошкільній освіті для спеціальності 01010101 «Дошкільна освіта»
module -> Методика викладання дошкільної педагогіки плани семінарських занять змістовий модуль І

Скачати 10.07 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   38




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка