Леонід Губерський Віктор Андрущенко Філософія як теорія та методологія розвитку освіти Київ 2008 р. Ббк



Скачати 10.07 Mb.
Сторінка18/38
Дата конвертації20.03.2017
Розмір10.07 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   38
Вища освіта в пост-болонському просторі: (спроба прогностичного аналізу)

Прогнозування розвитку вищої освіти є справою надзвичайно складною. Над цією проблемою працюють сотні тисяч науковців і педагогів, десятки сотень науково дослідницьких інститутів, мільйони пересічних громадян по обидва боки океану, які хочуть забезпечити своїм дітям і внукам конкурентноздатну освіту і виховання.

Своєрідним центром дискусій став нині Болонський процес; разом з тим - десь за далеким горизонтом - проглядається потреба продовження пошуку за його межами. Ми аж ніяк не заперечуємо актуальності й практичної значимості аналізу змістовних напрямів трансформації освітніх систем Європи і світу в контексті Болонських декларацій. Поле для науки тут є. Особливо з точки зору вивчення порівняльних характеристик національних систем освіти, формування єдиної нормативно-правової бази, яка б врегульовувала освітні процеси в європейському культурному просторі, роз'яснення один одному власних національних освітніх традицій, забезпечення їх ефективної взаємодії на основі взаємодоповнення. Потребують більш глибокого дослідження й такі сюжети, як запровадження кредитно-модульної системи навчання, академічна мобільність викладачів і студентів, забезпечення рівного доступу до якісної освіти, освіта впродовж життя, взаємозв'язок системи "освіта - наука - практика - виробництво" тощо. Все це актуально і потрібно. Однак, ризикнемо зробити наступний висновок: означена проблематика загалом відома уже не лише науковцям у галузі освіти, але й широкому колу педагогічної громадськості Публікації з проблем розвитку освіти в контексті Болонських декларацій, з якими я мав змогу ознайомитись в останні роки, багато в чому дублюються. І це зрозуміло. Болонські домовленості вже давно перейшли рубікон теорії й розгортаються в практичній площині, актуалізуються на рівні впровадження в практику національних освітніх систем. І хоча тут виникає низка цікавих для теоретичного розгляду і актуальних з точки

219


зору конкретної практики проблем, як на мій погляд, магістраль філософського прогнозу розвитку освіти XXI століття сьогодні вийшла за Болонського процесу. Завдання сучасної філософії освіти полягає у визначенні контурів цього виходу; далі - дослідження детермінуючих факторів і суті; нарешті - можливих ризиків, суперечностей та їх уникнення з метою забезпечення освіти для потреб XXI століття. Мова йде про філософію розвитку освіти в пост-Болонському просторі. Ризикуючи "нарватись" на серйозні непорозуміння з боку колег, яким притаманний прагматично-традиційний погляд на освіту, я все ж таки зупинюсь на цьому більш детально.

Вища освіта... Що це таке й для чого вона потрібна? Насамперед, це -система підготовки спеціаліста вищої кваліфікації, яка здійснюється на основі розвитку науки і культури з урахуванням вимог виробництва, ширше -суспільної практики та перспектив їх розвитку. Кожен новий поворот соціальної практики, кожне нове слово в науці змінює вигляд вищої освіти, обумовлює її трансформацію у відповідності з тими вимогами, які вони делегують. Логічно поставити запитання: які теоретичні й практичні вимоги висуне до освіти теорія (наука) і практика XXI століття, в якому змістовному контексті відбудеться зміна вищої освіти і що нас очікує уже в найближчі 10.15,20 років?

Як відомо, вища освіта зароджується і формується в системі античної культури. У якості ж соціального інституту її витоки відносяться до періоду становлення перших університетів - Болонського (Італія), Оксфордського і Кембриджського (Англія) та Парижського (Франція) - ХХІІІП ст. Історична еволюція вищої освіти впродовж століть демонструє унікальне розмаїття закладів, напрямів та методик підготовки фахівців, організації освітянської справи та управління. Разом з тим, помітними є дві головні тенденції: 1) здійснення вищої освіти через зміцнення її головних осередків - університетів; 2) її трансформація (за змістом і формами навчання) як відповідь на потреби змінної суспільної практики.

Яка ж участь очікує університети, а слід за ними - вищу освіту в XXI столітті і які основні вимоги формує воно до вищої освіти?

Як показує досвід, формування фахівця високої (вищої) кваліфікації -дійсного професіонала - була й залишається однією з нагальних потреб суспільного розвитку. Професіонал - це людина, яка обрала певну сферу діяльності у якості постійної життєвої справи, досягла в ній досконалості й обернула це заняття в професію. Підготувати, виховати таку людину не просто. Цей процес не може здійснюватись самоплинно. Навіть при неабияких інтелектуальних, мистецьких чи фізичних задатках, для цього потрібен вчитель і установа, що забезпечить їх належний розвиток і реалізацію. Самостійність особистості у здобутті професії - це лише одна сторона

220


справи. Друга ж пов'язана з організацією процесу, що найбільш ефективно може бути реалізованим у формі університету.

Звичайно, в епоху глобалізації та інформаційних технологій цю потребу можна задовольнити "вищою самоосвітою", однак вона "розтягується в часі" і "розпливається" у спрямованості. Понад те, "вища самоосвіта" більшою мірою орієнтується на індивідуальні, а не на суспільні інтереси й потреби. В той же час, цивілізація, яка базується на високих технологіях, здатна зберегти себе як людство лише за умови інтегративної єдності народів і культур, їх толерантності й універсальній взаємодії. Означена єдність не є вродженою чи спадковою. Вона досягається механізмами соціалізації, однією з ступенів якої є шституціонально сформований феномен "вищої освіти". А це означає, що вища освіта і надалі залишиться затребною як найбільш ефективний механізм підготовки професійних кадрів вищої кваліфікацій Тенденції, що розгортаються на початку XXI століття, загальна логіка розвитку цивілізації дозволяють зробити два висновки: 1) основні функції вищої освіти мають залишитись незмінними; 2) інституту "вищої освіти" - зокрема, його провідним осередкам ~ університетам - у XXI столітті нічого не загрожує; вони й надалі будуть розвиватись у відповідності з досягненнями науки, вимогами суспільної практики та індивідуальними запитами особистості.

Зрозуміло, вища освіта не залишиться незмінною. Якщо справедливим є положення про те, що "кожне нове відкриття в галузі природничих наук змінює форму матеріалізму", не менш справедливим слід вважати висновок про те, що кожне нове цивілізаційне досягнення людства завжди буде чинити тиск на вищу освіту, на її зміст, організацію, напрями підготовки фахівців, перспективи розвитку. Освіта минулого століття цілком закономірно була "дитиною своєї епохи" - епохи індустріалізму та технологічних (у тому числі й соціальїшх) революцій. Спробую проаналізувати його якісні характеристики, виявити їх вплив на освіту, утвердження цього соціального інституту в його нинішньому стані.

Розпочнемо з простого запитання: якими досягненнями чи суперечностями утвердилось XX століття в загальній історії? Сфера науки, наприклад, ознаменувалась такими досягненнями, як відкриття пеніциліну (Флемінг, І928); розщеплення ядра (Отто Ган і Фріц Штрассман (1938); створення теорії відносності р.штєйн, 1945); прорив у освоєнні космосу (політ Юрія Гагаріна, 1961) та вихід Армстронга на Місяць (1969); впровадження в ггоактику інформаційних технологій (модель НОКІА, Макрософт...), вирощенням клона Доллі XX століття стало століттям науково-технічного прогресу з усіма позитивними і негативними наслідками. Вища освіта відразу ж зреагувала на цю реальність й утвердилась як індустрія знань з головним завданням їх впровадження у виробництво, ширше - у соціальну практику.

221

Політичну сферу минулого століття характеризують революція в Мексиці (1911) та Росії (1917), перша світова війна, громадянська війна в Росії та Іспанії, всевладдя і падіння Гітлера, Муссоліні та Сталіна, голодомор та репресії в більшовицькій Росії (1933, 1937). Середина століття позначена кровопролитною й вкрай руйнаційною другою світовою війною, апогеєм якої стало ядерне бомбардування Японії та Нюрнбергський процес над фашизмом. Фултонська промова Черчилля поклала початок "холодній війні". Помітними в світовому політичному просторі стали створення ООН, перемога революції на Кубі та карибська криза, війна США у В'єтнамі, пражсь-ка весна, провал військової компанії СРСР у Афганістані, розвал СРСР та "соціалістичного табору", утворення низки незалежних держав, а в їх числі - України, яка потужно виявляє себе на міжнародній арені. Вища освіта зреагувала на цю реальність посиленням ідеологічної складової навчально-виховного процесу. У ряді випадків ситуація розрослась до протистояння навчальних предметів, що викладались у країнах з різним соціально-політичним устроєм, особливо, соціо-гуманітарного профілю, утвердження тевденції до "мілітаризації" освіти, часткового підпорядкування останньої нуждам військово-промислового комплексу.

Суттєвих змін зазнала економічна сфера суспільства, насамперед, промисловість. Систематичне використання нових фундаментальних відкриттів у природознавстві і суспільних науках, зокрема, нових джерел енергії, матеріалів з наперед заданими властивостями і технологій, освоєння навколоземного простору, комплексне впровадження автоматизованих систем одержання і перетворення інформації, і т. ін. засвідчили про формування та розвиток такого чинника, як науково-технічний прогрес, що спричинив переворот не лише в системі матеріального виробництва, але й в суспільстві загалом. На жаль, дієвість цього чинника мала не лише позитивні, але й негативні наслідки. Використання досягнень науки і техніки в мілітаристських цілях зростило загрозу ядерного колапсу й знищення цивілізації як такої; реальною стала загроза отруєння оточуючого людину середовища; ще більш реальною стала загроза вичерпності життєдайних ресурсів цивілізації тощо. Реакція вищої освіти виявилась миттєвою: центральною в ній стала тематика виживання цивілізації під тиском глобальних проблем сучасності, особливо, загрози ядерного колапсу та екологічної катастрофи. Чорнобильська аварія заставила світ (і освіту) переглянути свої уявлення не лише про межі можливого розвитку цивілізації, але й про саму здатність (і ресурси) виживання в індустріально- і військово- загрозливому світі.

Знаковими в соціокультурній сфері минулого століття стали розширення і поглиблення міжкультурних контактів, поява нових форм і видів мистецтва, а разом з цим - засилля "масової культури", "індустрії розваг", стандартизації способу життя, урбанізації і конформізму, маніпулювання

222


свідомістю і поведінкою мас, новітніх форм відчуження людини від людини. Своєрідні психоого-соціальні стреси пережили народи світу, під впливом таких катакліз?>іів, як друга Світова війна, агресія США у В'єтнамі, СРСР - у Афганістані; вбивство борця за свободи африканських народів, антирасиста Мартиті;х Лютера Кінга (1959); смерть принцеси Діани; бомбардування США Косова та Іраку, терористичні акти в США, Ізраїлі та Росії Ігощо. Засуджуючи и і соціальні пороки, прогресивна частина людства прагла до інтеграції, взаємодії культур, обмеження бідності, розвитку освіти. Кінець XX століття ознаменували інтенсивні євро-інтеграційні процеси, введення європейської валюти; об'єднання народів у протидії міжнародному тероризму. Вища освіта якось непомітно стала явищем міжнародним не лише у розумінні К( лжурентноздатності фахівців, але і в контексті формування їх здатності працювати разом у різних регіонах світу, утверджувати загальнолюдські ціні ості, атмосферу співдружності, а не протистояння.

Зрозуміло, надто багато історичних фактів залишилось за межами нашого аналізу. Однак, навіть невеликий їх перелік дає підстави для формування загального уявлення про XX століття, його місце в історії цивілізації, основні досягнення та суперечсності розвитку. У порівнянні з XIX століттям, світ XX - ї цивілізації змінив свій економічний, політичний і соціоку-льтурний вигляд, Разом з цими змінами він висунув до людини, її підготовки до життя, насамперед, до її освіти низку нових вимог. Власне, в контексті цих вимог і змін відбулась трансформація вищої освіти, вершиною якої став Болонський процес, що поклав початок своєрідній епосі знань, здобуття яких є першочерговим завданням для всіх, для кожного і впродовж життя. У загальному вигляді європейська освіта XX століття будується на таких загальних підвалинах: 11-12 річна загальноосвітня підготовка майбутнього абітурієнта; єдність системи "наука - освіта - практика"; рівний доступ до якісної освіті*; інформатизація освіти; освіта впродовж життя; академічна мобільність викладачів і студентів; кредитно модульна технологія навчання; демократизація освіти; єдність національних та загальнолюдських культурних пріоритетів; державно-громадське управління освітою.

Звичайно, не в кожній країні ці критерії та показники нині сформовані у повному обсязі. Деякі з країн, у тому числі й Україна, їх лише формує, трансформуючи вищу освіту в контексті Болонських домовленостей. Однак, як кажуть в народі, "це вже - справа техніки". Аналіз тенденцій, що розгортаються в науці, культурі і в суспільній практиці, дає підстави для висновку про те, що більшість з цих умов залишаться чинними і в майбутньому, крайньою мірою, в першій третині (а може й половині) наступного століття. Предметом теоретичних розвідок вони можуть слугувати лише частково, в тій частині, де вивіряються пріоритети й відіфацьовуються відповідні механізми.

223


Нові обриси життя, що проглядаються, встановлять для освіти нові контури, обумовлять трансформацію в контексті відповіді на новітні суспільні й особистісні виклики. Майбутня освіта має "подолати" освітню практику XX століття, вийти за її межі, освоїти нові обрії, утвердитись у якості самодостатньої для людини XXI століття. У цьому й полягає головний сенс реформи, на необхідності здійснення якої наголошує Президент України, вже котрий раз загострюючи увагу керівництва міністерства освіти і науки, науковців і освітян держави. Частковий, дрібний, косметичний ремонт системи - це ще не реформа. Вірніше, це лише підготовка до неї. Дійсна ж реформа має розпочатись з "продовження-подолання" свого попередника, з дискусій про те, якої освіти потребує XXI століття; що слід взяти з собою від попередньої моделі, а від чого слід відмовитись; які суспільні трансформації визначать основні експектації людини щодо здобуття освіти, нарешті, якими ж головними річищами розгорнеться освітянський процес в змістовному і організаційно-управлінському аспектах?

Аналізуючи процес "подолання" ХУЛІ століття ХІХ-м, Ф.Ніцше визначив два головні чинники: Наполеона, який "замислив Європу як політичне ціле" і Гете, який мріяв про єдину європейську культуру, що повністю наслідує всю дясягнуту "гуманітарність" (Ф.Ніцше. Воля к власти.- М., 2005. - С. 81-82). І хоча політичну консолідацію Європи здійснила історія, а не Наполеон, як і процес духовної єдності на основі досягнень світової гума-ністики забезпечила когорта гуманістів ХУШ-ХІХ століття, а не тільки Гете, в своєму передбаченні великий філософ не помилився: нову цивіліза-ційну якість ХГХ століттю забезпечили саме ці, а не якісь інші чинники. Те ж саме стосується й століття ХХ-е. Навряд чи сьогодні ми зможемо назвати особистість, яка "подолає" минуле століття і визначити головні контури століття майбутнього. Однак, сфери суспільного життя, трансформації яких обумовлять нові вимоги до освіти, назвати зможемо практично однозначно. Враховуючи ж досвід прогностичного аналізу їх розвитку, здійснений в останні роки такими відомими теоретиками, як Д.Белл, 36. Бзежинський, О.Тоффлер, М.Хайдеггер, Фукуяма, Шахназаров, КЯсперс, практично безпомилково можна назвати ті зміни, які відбудуться в суспільстві та в освіті в найближчі два-три десятиріччя.

На наш погляд, якісні характеристики майбутнього століття, а разом з тим і параметри розвитку його освіти сформують ("долаючи" століття минуле) чотири основних суб'єкти а) вчений, який утвердить новий суспільний статус науки; б) політик, який завершить формування політичної єдності Європи й розпочне політичну консолідацію світу; в) виробничник, який переходом до ринкових відносин принципово змінить контури сучасного виробництва та в) духовник, який утвердить нову духовну атмосферу на континенті і в світі. Не претендуючи на вичерпність відповіді, спробує-

224


мо проаналізувати дієвість цих чинників на період першої третини століття, що розгортається.

XX століття змінило значення, конфігурацію і роль головних чинників суспільного поступу. Чисельні і глибокі дослідження провідних аналітиків світу, засвідчують, що стрижньовою основою розвитку людства нині є суспільний інтелект, наука. Майбутнє століття стане епохою універсального інтелекту, століттям науки, яка встановить нові обриси суспільного організму, а разом з цим - нові параметри розвитку вищої освіти. За межами науки, вища освіта може розвиватись лише віртуально. І хоча завдяки посиленню впливу релігійного чинника, що яскраво спостерігається в останні часи в різних країнах світу'(в т.ч. і в Україні), ірраціональна складова тією чи іншою мірою "втискується" в раціональне поле науки й спричиняє певну змістовну трансформацію освіти, за моїм глибоким переконанням, горизонти і глибину освітнього простору буде визначати не "позанаукове знання" (міфологія, містика ідеологія, чи релігія), а наука, точніше, перш за все наука.

Спрогнозувати змістовні лінії розвитку науки, а тим паче, визначити де й на яких ділянках вона "вибухне" новітніми відкриттями, можна лише з великою мірою допуску. Припускаю, що це станеться на межі взаємодії природничих наук, таких, як біологія, фізика й хімія, математика й інформатика тощо. Можливо, вчені знайдуть спосіб ліквідації радіоактивних залишків виробництва. Ще більш можливим є проникнення людини в інші світи. Можливим є відкриття інших цивілізацій і перенесення виробництва, особливо, екологічно небезпечного, в далекий Космос. Справжній переворот у суспільному житті можуть спричинити відкриття новітніх джерел енергії, клонування людини, інтенсивне впровадження нано-технологій, біометричні дослідження тощо. Однак головне полягає не в тому, де і які відкриття подарують людству вчені, а в зміні самої сутності науки. Збагачене гірким соціальним досвідом XX століття, коли основні наукові досягнення були використані більшою мірою не на благо, а на зло людини і суспільству, залишаючись реальним механізмом здобуття знань, на основі яких вибудовується суспільне виробництво, наука все більш рельєфно буде розвиватись як частина духовної культури людства, все більш помітно буде олюднюватись, тобто наближатися до людини, морально одухотво-рюватись, розгортати свою пізнавальну енергію у напрямі культуро- і лю-динотворення.

Враховуючи цю генералізуючу тенденцію, вища освіта має вибудовуватись на основі найновіших досягнень сучасної науки, насамперед, через фундаментальне освоєння комплексу природничих і фізико-математичних дисциплін. Неувага, яку в останні роки демонструють деякі керівники освіти до дисциплін пркродничо-математичного профілю, скорочуючи їх або

225

обмежуючи вивчення, зокрема в загальноосвітній школі, може дорого обійтись суспільству. Разом з тим, освоєння природничо-математичних дисциплін має здійснюватись в тісній взаємодії з вивченням дисциплін соціо-гуманітарного штибу. Адже саме вони забезпечують проникнення людини в таїнство людського життя, розуміння основних суспільних цінностей людини, нації і народу, реалізацію в науці (і в житті загалом) того етичного (морального) начала, яке робить людину людиною. Як писав у свій час ба-тько-засновник екзистенційної філософії Сірен Кьєркегор, "етичне було й залишається найбільш високим завданням, що делегується кожній людині. І навіть прибічник наукового знання, має зрозуміти себе насамперед етично, перш ніж присвятити себе інтелектуальній дисципліні...", важливо, зазначає далі філософ, "щоб він продовжував розуміти себе етично в процесі своєї праці, оскільки етичне є вічне дихання й - посеред нашої самітності -тим, що примирює товариство з кожною людиною" .Кьеркегор. Заключительное ненаучное послесловие к "философским крохам ". - М., 2005. - С. 167). Спроби деяких організаторів освіти вилучити (або безпідставно обмежити) гуманітарну складову системи вищої освіти, характерні для останнього десятиріччя минулого століття, слід розглядати не більше й не менше як технократичну диверсію проти освіти і людини. Наука лише тоді постає у якості "універсального знання", що містить відповіді на актуальні питання практики й дає людині гарантію успішності її безпосередніх дій, коли її природнича складова доповнюється гуманітарно-гуманістичним знанням. Адже саме воно проникає в таїнство людського буття у людському суспільстві й унеможливлює руйнівне використання наукових досягнень щодо людини та людського середовища. Єдність природничого й гуманітарного циклу навчальних дисциплін (з урахуванням специфіки майбутньої професії) має стати головним принципом організації вищої освіти першої половини XXI століття.



Майбутні контури вищої освіти мають ще одну складову, продиктовану характером розвитку науки. Оскільки відстань між науковим відкриттям і його впровадженням у практику скорочується, то ефективним входженням випускника вищої школи у сучасне науковоємне виробництво буде тільки за умовою, коли не лише викладач, але й студент проявить себе в ролі дослідника, науковця. Вища освіта XXI століття має бути побудована за принципами організації науково-дослідницької діяльності, набути практично-прагматичної спрямованості Конкурентноздатним буде фахівець, підготовлений за умовою, коли його навчання здійснюється на основі фундаментальних досягнень науки, освоєних власними дослідницькими зусиллями, й поєднується з практичною участю в системі сучасного виробництва.

Третя інновація, що має виявитись в системі вищої освіти в контексті відповіді на вимоги розвитку сучасної науки, торкнеться організації і мето-

226

Розділ 4. Філософія Болонського процесу

дів навчання та виховання майбутніх фахівців: зберігаючи й розвиваючи матодико-методологічні досягнення минулих років, вища освіта XXI століття буде мати інноваційний характер, здійснюватись, насамперед, через активне впровадження високих навчальних (педагогічних) технологій, головними ознаками яких є потужна наукова забезпеченість, інформаційна наповненість, мовна розмаїтість (з домінуванням англомовного знання), толерантності та дискурсних підходів тощо.

За нашими спостереженнями, за виключенням деяких університетів, де справа налагоджена більш-менш задовільно, впровадження високих технологій в систему вищої освіти знаходиться в початковій стадії, скоріш, на рівні гасел і закликів, а ніж реальний процес. Більшість університетів не мають належної науково-лабораторної та інформаційної бази; сферу вищої освіти покинула когорта викладачів, які б могли забезпечити читання предметів англійською мовою; в країні практично не розроблена методика педагогічного дискурсу; про толерантність сучасного викладача, який читає курс переважно з пожовтілого конспекту й вимагає від студента лише те, що він виголосив як "істину в останній інстанції"", говорити можна лише умовно; студенти не мають можливостей для вибору навчального курсу і викладача, обмежені не лише в доступі до Інтернету, але й до елементарних підручників. Як кажуть: "приїхали"...

За прогнозом аналітиків, XXI століття буде століттям універсально розвиненого інтелекту. Саме інтелект виявиться тим головним чинником, який буде визначати прогрес суспільства і особистості такою ж мірою, як у свій час подібну функцію виконували родюча земля і сприятливий для землеробства клімат, знаряддя праці і природні ресурси, науково-технічний прогрес тощо. У відповідності з цим, вища освіта має забезпечити інтенсивне професійно-інтелектуальне зростання особистості. Вона має стати дійсно "вищою освітою", здобуття якої буде потребувати значних інтелектуальних, моральних і вольових здібностей і зусиль особистості. Формальне здобуття вищої освіти стане анахронізмом. А це означає, що "перейти Рубікон" зможе лише той, хто має для цього необхідні задатки, високу загальноосвітню підготовку, силу волі й прагнення здобути вищу освіту відповідної якості. Посередність вершин вищої освіти у XXI столітті не здолає.

Саме тут ми прогнозуємо розгортання суперечності в системі організації вищої освіти: з одного боку, посилюючи свою гуманістичну сутність, суспільство буде й надалі вимагати вирівнювання можливостей в отриманні якісної вищої освіти всяк і кожним, з другого - воно не зможе рухатись сходинами прогресу, якщо не "вискочить за горизонт" посередності й не забезпечить спеціалізацію освіти з урахуванням інтелектуальних можливостей обдарованої молоді. В майбутньому ця суперечність може призвести до серйозного суспільного розшарування, формування своєрідних груп ін-

227


телектуалів і аутсайдерів, які не завжди і не у всьому зможуть знайти між собою порозуміння. І

Уже сьогодні ми маємо бути готовими до визнання (і толерантного прийняття суспільною свідомістю) того простого й незаперечного факту, що не лише не кожен, а більшість не зможе "здолати науковий Еверест", ввійти в когорту "мислячої еліти", яка підніметься над наявним буттям і визначить обрії майбутнього. З другого боку, суспільство має погодитись з тим, що підготовка когорти інтелектуалів - справжньої, а не позірної національної еліти, яка створить і впровадить високі технології, організує виробництво, задасть духовно-моральні параметри нового стилю життя, розгорне перспективи й покличе (поведе) за собою суспільство, - є єдиним реальним шансом і засобом прогресу, до якого ми прагнемо.

Визнати й сприйняти цю суперечність нелегко. Кожен з нас бачить свою дитину і здібною, і талановитою, і перспективною. И ніхто, ніколи, в жодній демократичній країні світу не має права встановлювати, а тим більше -обмежувати їй параметри її індивідуального розвитку. Разом з тим, ми бачимо, що навіть сучасну шкільну програму належним чином освоює далеко не кожен учень загальноосвітньої школи. Елементарну програмну математичну задачку, скажімо, вирішують два - три із ЗО учнів класу; ще декілька зможуть здолати її за підказкою вчителя; більшість - тупо переписує рішення, не розуміючи ні кого ходу, ні результату. Є учні, які не можуть переказати одну-дві сторінки прочитаного тексту. Іншим не дається іноземна . мова. Чи треба всіх їх "заганяти" у вищу освіту з перспективою підготовки "національної еліти"?

Звичайно, у кожного з цих дітей є свої таланти. Хтось має чудовий голос і співає; інший - має мистецькі чи спортивні задатки; третій виявляє неабиякі організаторські здібності. Кожна дитина талановита. І кожна з них має право на вищу освіту. Однак... Реалізуючи свою гуманістичну функцію через утвердження як "освіта для всіх" - що по-за всяк сумнівом стане суспільною нормою XXI століття, вища освіта має посилити свою спеціалізацію саме в контексті розширення і поглиблення можливостей реалізації здібностей і задатків обдарованої молоді.

Обдарованість - великий божий дар. І завдання суспільства полягає в тому, щоб виявити його в кожній дитині, спрямувати її розвиток саме в це, а не інше річище. Саме для такої молоді в країні мають існувати елітні університетські комплекси (на кшталт Гарварду (СІЛА), Оксфорду чи Кембриджу (Великобританія). Сорбони (Франція), перепусткою до яких має стати саме інтелект, виявлений і розгорнутий в дитині на ранніх стадіях її соціалізації. XXI століття унормує здобуття вищої освіти всяк і кожним. Одночасно, воно визначить порядок, за яким інтелектуально обдарована молодь зможе здобути вищу освіту в елітних університетах. Суспільство ж - і

228


в цьому головне - має забезпечити (як у першому, так і в другому випадку) становлення людини як людини у всій повноті її людського ставлення до природи, суспільства, іншої людини і до самої себе. •< Не треба бути великим аналітиком, щоб помітити той факт, що суспільні процеси, здійснювані на терені Європи, розгортаються як все більш організовані й цілеспрямовані. Заслуга в цьому, безперечно, належить політикам, які, долаючи міжетнічні, національні, майнові і т. ін. протиріччя, наполегливо формують узгоджену європейську політику, сенс якої - життя в . мирі та злагоді, толерантності та розумінні одне одного, протидії тероризму й подолання тих глобальних проблем, які спадкоємно дістались нам від минулого. Результатом їх діяльності стали нові політичні домовленості, що забезпечують утвердження демократії, становлення та розвитку громадянського суспільства.

Для вищої освіти подібні зміни делегують подвійне навантаження: з одного боку, у відповідь на вимоги демократизації всіх сфер суспільного життя освіта має перебудувати свої зміст і методики, організацію і навчальні технології, характер і спосіб спілкування суб'єктів навчально-виховної діяльності тощо; з другого - вона має стати тим головним механізмом соціалізації, який забезпечить оволодіння кожною особистістю, що навчається, культурою життєдіяльності в умовах демократії і громадянського суспільства. Вища освіта XXI століття має стати і демократичною, і громадянською у всій повноті її змістовно-організаційного здійснення.

Незаперечною реальністю XXI століття стануть ринкові відносини, випестувані людством впродовж століть. Й навряд чи знайдеться сила, яка переломить хід історії. Як писав М.Вебер, ринок встановлює свої вимоги до людини, її культури і освіти, духовної і моральної позиції. Жити в ринкових умовах не просто. "Піклування про себе" (М.Фуко) є лише однією стороною моральної позиції особистості; другою стороною є "піклування про всіх". Характерним є й те, що ці установки мають "працювати" разом, органічно уживатись в одній особистості, домінувати в масовій свідомості.

Побутова свідомість, повсякденний досвід підштовхують нас до висновку, про те, що живий інтерес підприємця - є отримання прибутку, ради якого він готовий піти на все, навіть на злочин (К.Маркс). Між тим, ця установка є якщо й не хибною загалом, то у всякому разі - не є головною й визначальною. Як писав Вальтер Ратенау, "я ніколи ще не знав ділової людини, для якого заробіток був би головним у його професії"". Предмет, на який ділова людина спрямовує свої інтелект, працю і піклування, продовжує вчений, це - його підприємство, яке стоїть перед ним як живе; у ділової людини немає більшого прагнення, щоб його справа розквітла, виросла у могутній багатий можливостями в майбутньому організм. Цю ж думку підтримує і продовжує Вернер Зомбарт. В роботі "Буржуа: етюди з історії

229

духовного розвитку сучасної економічної людини" він наводить слова Рокфеллера, який на запитання про мотиви розвитку свого підприємства відповів таким чином: "першою й головною підставою для його розвитку було наше бажання об'єднати наш капітал і можливості, щоб на місці дріб'язкових справ вибудувати одну справу певної величини і значення" (див.: В.Зомбарт. Собр. соч. в 3 томах. -М., 2005. - С 218-219).



Звичайно, підприємець прагне до отримання прибутку. Є серед них і такі, які заради прибутку підуть на злочин. Однак це прагнення супроводжується і багато в чому обмежується діловими принципами організації виробництва, етикою ринкових відносин (М.Вебер), загальними нормами життя людей у цивілізованому суспільстві. Освіта, особливо вища, має готувати фахівця саме з такими установками. Навряд чи варто говорити про те, що в Україні подібне знаходиться у зародковій формі. Ринкова парадигма все ще знаходиться за межами освіти. Переорієнтація вищої освіти на підготовку фахівці у відповідності з вимогами ринкового суспільства є тією провідною тенденцією, яка визначить контури вищої освіти в найближчі десятиріччя.

Розвиток освіти у відповідності до ринкової інфраструктури, що формується, є проблемою, яка виходить за межі національного суспільствознавства. Над нею працюють провідні футурологи світу. В Україні, на жаль, подібні розрахунки практично не проводяться, зарубіжний досвід не вивчається. Це, знову ж таки, віддаляє нас від реальності, обумовлює розвиток освітніх стратегій "навмання", що найбільш вірогідно приведе до сумнівного результату.

Всі ми є свідками того, що реалії XXI століття лише формуються. Ринок, демократичні відносини, правова держава, громадянське суспільство... Навряд чи історія піде в зворотньому напрямі. Отже, кожен з нас має навчитись жити в цих реаліях.

Як зазначають вчені, універсалізація освітніх систем, стимульована Болонськими домовленостями, має свої межі. Вони обумовлені контурами національних систем освіти, які не бажають поступатись власними досягненнями заради загально європейських домовленостей. Я неодноразово був свідком заяв відповідальних осіб, які представляли освітні системи Німеччини, Франції, Великої Британії та ін. країн світу - підписантів Болонських декларацій, - про їх непогодженість з необхідністю радикальної ломки власних національних систем освіти на користь загальноєвропейських домовленостей. І це зрозуміла. Національні досягнення в галузі освіти є не лише вузько національним надбанням. При умові, коли вони стають зрозумілими всім членам європейської і світової освітньої спільноти, вони утверджуються у якості загальнолюдських надбань. А це означає, що адаптуючи освіту до рівня європейських стандартів, ми маємо розвивати власну осві-

230

ганську національну традицію, зберігати й обстоювати "педагогічну матрицю" української освіти, вводити її надбання у європейський і світовий освітній простір. Вища «світаXXIстоліття не стане космополітичною; вона буде базуватись на надбаннях національних систем, що все більш прозоро й зрозуміло будуть делегувати себе народам і культурам світу.



Завершуючи короткий аналіз обрисів розвитку освіти, не можу не торкнутись майбутнього людиноцентристського, духотворчого розвитку освіти у XXI столітті. Єдність людства, яка у якості генералізуючої тенденції все більш впевнено заявить про себе десь з середини століття, поставить вимоги цілісного розвитку людини як носія культури загальнолюдського штабу, що в свою чергу обумовить завдання освіти як інструмента формування цілісного образу світу, універсальності культури й безмежжя розвитку людини, насамперед, у духовному вимірі. Вириваючись за межі індустріалізму та інформаційного суспільства, освіта XXI століття все більш наполегливо кличе до життя педагогіку духовності, яка готує людину до ноосферного буття у Всесвіті.

Перехід людства до педагогіки духовності обумовлений історичною еволюцією цивілізації, її входженням в епоху ноосферного (В.Вернадський) способу існування. На цій стадії людство, зрештою, підійшло до усвідомлення себе не лише як частини природи, соціальних відносин чи культури, а й як продукту універсальної ноосферної цілісності з домінуючим духовним началом (стрижнем), на основі якого розгортається життєдіяльність кожного індивіда, здійснюється його доля. Шлях до людини, таким чином, проходить через її духовне зростання, результатом якого має стати внутрішнє розуміння її (людини) духовної тотожності з Великим Космосом, Людством у всіх його цивілізаційних вимірах. Педагогіка духовності є засобом такого духовного зростання особистості. Вона забезпечує усвідомлення людиною своєї "вселюдськості" й "всесвітності", невіддільності власного існування (і лише завдяки цьому можливого) від існування людства і Космосу (за висловом Тейяр-де-Шардена, "розчинення в пункті Омега") як таких.

У ряді зарубіжних країн духовність людини виховується релігійними засобами. Ряд держав, вірніше, їх виховних систем, практикують духовне виховання в так званих суботніх або недільних релігійних школах. Зазвичай в них домінує педагогіка релігійності, авторитет Бога, Св. письма й священнослужителів. І хоча загалом вона забезпечує більш-менш стабільне духовне виховання і моральну відповідальність особистості, такий підхід не може бути визнаний універсальним. І ось чому: по-перше, духовність людини релігійною складовою аж ніяк не вичерпується; вона - більш об'ємне утворення, що включає в себе народну мораль (мудрість), естетич-

231


ні цінності, атеїстичні переконання, наукові знання тощо; по-друге, в релігійній духовності особистість, яка б мала бути визнана в якості основного суб'єкту власної духовності (і життєдіяльності загалом), залишається на задньому плані; по-третє, релігійна духовність базується переважно на ірраціональному знанні, в той час, як духовність загалом базується на дискурсі наукового і позанаукового, раціонального та ірраціонального знання.

Сучасна педагогіка духовності формується як успадкування й продовження найкращого вітчизняного й зарубіжного педагогічного надбання, трансформованого до духу сучасної епохи та українського державотворення. Разом з тим, вона має інновщійний характер, базується на класично філософському розумінні духовності як явища ноосферного плану й характеру. Це - педагогіка людини як людства, педагогіка вселюдності. її базовими цінностями є такі загальнолюдські гуманістичні пріоритети, як Добро, Справедливість, Честь. Гідність і т. ін., провідними символами - категорії "Віра", "Надія" і "Любов". Вона базується на розумі й прагне до істини, оплетена чуттєвістю, намагається вилити її в співпереживання; є уособленням волі людини, спрямованої на її самореалізацію.

Сучасний світ - різнобарвний. Кожен народ, держава і культура мають свої експектації щодо становлення людини як особистості, параметрів її життєвиявлення і життєствердження, власні вимоги до педагогіки, засобами якої здійснюється підготовка людини до життя. Разом з тим, в них про-слідковується (у одного більше, у іншого - менше) й дещо спільне - загальнолюдське, що єднає народи і культури як людство, як цивілізацію. Глобалізація прагне його ("спільне", "загальнолюдське") розгорнути й розширити; антиглобалісти трактують цей процес як нівелювання національно-особливого, як обмеження свобод народу (нації, культури) щодо власного волевиявлення й протидіють глобалізаційним процесам всіма доступними засобами - економічними, політичними, соціокультурними. Означена суперечність може бути вирішена лише "заглибленням" обох складових -"глобалізаційної" (вселюдської) і "національної-" в єдине і неподільне буття цивілізації - ноосферу, де розум самостійно обере те, що, як писав І.Кант, "розум буде вважати як добре". Ноосферне буття людства, з одного боку, встановить розумні межі глобалізації; з іншого - забезпечить усвідомлення "національного" як розширення і поглиблення сфери існування всезагаль-ного. Ноосферне буття людства - це буття людей в їх духовній єдності, забезпечити яку здатна лише педагогіка духовності шляхом виховання кожної особистості в контексті єдності загальнолюдських і національних цінностей, традицій та пріоритетів. Зрештою, головним покликанням вищої освіти XXI століття є забезпечення духовного розвитку людини до розуміння сенсу і сутності свого життя в природному, соціальному і культурному простори

Solve senescentem mature sanus equum, ne Peccet ad extremum ridendus, et ilia ducat

Вчасно, якщо ти мудрий,

розпрягай коня, що зістарився,

щоб він не став спотикатись і засапуватись

від стомленості на забаву всім

(Лат.)

Розділ 5



ФІЛОСОФІЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ОСВІТИ

Інноваційний розвиток освіти

Інформаційні технології в системі інноваційної освіти Межі впровадження інформаційних технологій Дискурснии характер освіти XXI століття

Підготовлено у співавторстві з О.Скубашевською.



Інноваційний розвиток освіти

Переживаючи серйозні політичні, економічні і соціокультурні протиріччя, українське суспільство наполегливо шукає шляхи, напрями, ресурси подальшого цивілізаційного розвитку. Сьогодні зрозумілим практично кожному стало те, що незалежна держава у всій повноті її цивілізаційних ознак вибудовується не за два-три роки й тим паче далеко не за 500 днів чи "шоковою терапією", а в значно більш тривалі терміни, кропіткою працею мільйонів працівників, належною суспільною організацією і, звичайно ж, через залучення високого інтелекту, переосмислення досвіду провідних країн світу, зусиллями політичної еліти, на плечах якої лежить основна відповідальність за майбутнє народу, нації, держави.

Слід визнати, в Україні сформувалась когорта політиків, які відповідають вимогам часу, здобули певний досвід державотворчої діяльності. Гірше обстоять справи з інтелектом. Як і в перші роки після проголошення незалежності він залишається мало затребуваним. Політики, які приймають рішення, більшою мірою покладаються на себе, а ніж на фахівців-науковців. Залучення інтелекту до державобудівничого процесу має частковий характер. Політики ж, постійно борючись за владу, перманентно змінюючи один одного біля її "керма" й не маючи можливості (і часу) осмислити проблему як цілісність, системно, в контексті історії її розвитку і у зв'язку з іншими проблемами, як правило, обирають моделі її розв'язання, навіяні ситуативними потребами, здебільшого, під кутом зору завоювання електорату. Означений вибір є приреченим й практично відразу ж розсипається при першому зіткненні з дійсністю.

Характерно, що кожна з політичних сил загальнодержавні економічні, політичні і соціокультурні пріоритети бачить у власному концептуальному контексті. І хоча багато в чому їх підходи, принципи, пріоритети співпадають, політики переважно акцентують увагу на відмінностях, "роздувають" їх до рівня принципової невизначеності й заперечують, щоб потім запропонувати дещо подібне, але вже своє. Останнє повною мірою стосується так званого інноваційного розвитку суспільства загалом і окремих його підсистем, зокрема, освіти. Жодна з політичних сил не заперечує цієї моделі розвитку, і разом з тим, кожна з них намагається представити її як "власну", відмінну, а може й протилежну опонентові. Суспільству ж, народу, нації потрібне консолідоване, узгоджене в основних моментах, вивірене бачення стратегії розвитку. У першу чергу це стосується економічних і політичних пріоритетів. Часта зміна конкретних виконавців державної влади аж ніяк не сприяє суспільній консолідації і стабільності розвитку. За п'ятнадцять років незалежного розвитку Україною керували три Президенти, 12 прем'єр-міністрів, 6 Голів Верховної Ради... Деякі міністерства чи відомства, державні комітети чи губернії бачили від 3 до 8 перших керівників, зі зміною 234

яких відбувалась "чистка апаратів", зміна напрямів діяльності, концептуальних підходів тощо,

Ми не беремо на себе відповідальність за позитивну чи негативну оцінку того, що відбувається. Остаточний вердикт винесе історія. Ми наголошуємо лише на тому, що в цій "кадровій круговерті" концептуальність і вивіреність розвитку може забезпечити сила, яка стоїть осторонь політики, не рветься до влади, бо володіє владою більш потужною, ніж десятки політичних угрупувань разом взятих - владою інтелектуальною. Мова йде про наукову, освітню, культурну еліту нації, залучення якої до державотворчого процесу якраз і забезпечить концептуальність, вивіреність, зваженість та наукову обґрунтованість підходів.

Останнє повною мірою стосується й стратегії інноваційного розвитку. Долаючи певні розбіжності, обумовлені специфікою політичних підходів конкретних осіб, які "прийшли до влади", інтелектуальна еліта відшукає рішення, обґрунтує підходи, сформує стратегію, яка об'єднає націю, мобілізує матеріальні, трудові, фінансові та ін. ресурси, забезпечить сталий суспільний розвиток, за яким досягай свого нинішнього стану розвинені держави світу.

У цьому контексті, зупинимось на аналізі шноваційного розвитку однієї з основних сфер суспільного життя - освіти, спробую виокремити її місце і роль в стратегії "українського прориву", запропоновану нинішнім урядом у якості провідної моделі суспільного розвитку.

Навряд чи когось потрібно переконувати в тій простій, але фундаментальній тезі, що освіта має унікальне суспільне значення саме тому, що "через неї" проходять всі, хто хоче жити в суспільстві і суспільним чином. Можна "обійти" окремі пласти мистецтва, принципово не займатись наукою, відмовитись від послуг медицини (якщо дозволяє здоров'я), проігнорувати спорт чи туризм, ніколи не займатись тим чи іншим видом виробництва, не приймати (чи обирати) різноманітні культурні життєві стилі, однак... "обійти освіту" ще не вдавалось нікому зі всіх тих, хто намагається вибудовувати свою життєдіяльність суспільним (людським), а не тваринним чином. І це зрозуміло. Адже освіта - є єдиною сферою цілеспрямованої й системної підготовки людини до життя на основі озброєння її відповідними знаннями, формування світогляду, ціннісних орієнтацій, навиків поведінки та практичної діяльності, залучення до культури.

Людину, яка не має знань, не володіє навичками практичної діяльності, відлучена від цінностей культури, навряд чи можна визнати суспільною істотою, тобто людиною у повному розумінні цього поняття. її існування буде мати, скоріш, тваринний характер. Яскравим прикладом цього є існування казкового героя Мауглі: маючи всі ознаки фізичної людини, він вів тваринний спосіб життя, бо формувався не через суспільні інститути соціа-

235

лізації, а в тваринному середовищі. Повернення такої істоти у лоно суспільства є завданням надто проблематичним. Не розуміти цього може лише невіглас, який вибудовує власний світ асоціальним чином. Більшість же людей намагаються дати власній дитині пристойну освіту.



Щоправда, є й такі, хто, перебільшуючи негаразди, що склались в системі освіти, намагаються знайти для власної дитини більш-менш підготовлених до цієї справи вихователів, гувернерів, домашніх вчителів, або ж надіються на самоосвіту, яку нібито їх діти здатні забезпечити власними силами. Певний сенс у цьому є. Домашній вчитель, нерідко, забезпечує більш високу знаннєву та культурологічну підготовку, ніж школа. І все ж, більшість з батьків головні надії щодо підготовки дитини до життя сьогодні покладають на школу. Розуміючи негаразди, що охопили сучасну школу, й пропонуючи різні шляхи їх викорінення, вони не відмовляють школі в статусі основного інституту соціалізації особистості. На запитання щодо значення і ролі освіти в житті суспільства і конкретної людини, практично кожен з батьків давав однозначно позитивну відповідь.

Разом з тим, коли розмова заходила про підтримку дитячого закладу освіти, школи чи університету власними коштами, більшість, як правило, кивала на державу. Витрачаючи колосальні ресурси, скажімо, на будівництво храмів, власні кошти вкладати в освіту можуть лише поодинокі свідомі громадяни. Держава ж радикально змінювати ситуацію не збирається. Не стільки тому, що не має можливостей, скільки тому, що "конкретний чиновник", який "сидить на ірошах", не розуміє суспільно-цивілізаційного значення цього процесу й не хоче вкладати їх у сферу, від якої він навряд чи буде мати особистий і безпосередній зиск.

Інноваційний розвиток освіти в цих умовах має проблемний характер. Його здійснення знаходиться під загрозою. Неважко спрогнозувати те, що більшість наших дітей в найближчий час належної освіти не отримають й увійти в суспільний процес у якості його повно форматного суб'єкта навряд чи зможуть. Висновок, як кажуть, на поверхні: без належної освіти, виховання, культурної соціалізації підростаючого покоління і дорослих "український прорив" є справою безнадійною.

Намалювавши таку жорстоку картину щодо можливого майбутнього нації, я все ж таки залишаюсь оптимістом, оскільки переконаний, що до тих пір, доки в Україні буде жити й працювати "останній інтелігент", освітню справу він не залишить ні за яких обставин. Така вже природа української інтелігенції. Потерпаючи від таких вад, як заздрість, незгідливість, меншовартість, підозрілість тощо, і разом з тим, будучи людьми глибоко духовними, моральними, відповідальними і працьовитими, завдання підготовки дитини до життя вони завжди будуть розглядати як справу власного серця - чуттєву, відповідальну, соціально значиму, незмінну і незамінну. Запору-

236

кою цього є ґрунтовний соціально-історичний досвід української педагогіки, розвитку українського шкільництва. Навіть у вкрай несприятливих умовах панування царизму, тоталітаризму чи шовінізму, українські педагоги як в теорії, так і в практиці обстоювали ідею освіти і виховання як найбільш перспективного вкладу в майбутнє. При цьому, вони не тільки інтерпретували й поширювали прогресивні педагогічні погляди зарубіжних педагогів, але й формували ідеї, підходи, концепції, що справедливо розглядаються нині як видатний вклад у розвиток європейської і світової педагогічної думки: "рівного доступу різних верств до освіти" (М.Пиро-гов),"демократизації освіти та народного виховання" (К.Упшнський) "індивідуального підходу до вихованців" (А.Макаренко), "ставлення до освіти і виховання як до суто справи душі і серця" (В.Сухомлинський).



Отже, "надія помирає останньою".

Але, чому, власне, "помирає"? Аналізуючи підходи та пропозиції речників сучасної влади, я бачу в них досить помітний пласт ідей, втілення яких у практику буде сприяти розвиткові освітянської справи, потужності вітчизняного інтелектуального потенціалу, оптимізації його входження в європейський освітній простір, підвищенню конкурентної спроможності. І хоча не кожна пропозиція сприймається однозначно й позитивно, загальний підхід, на мій погляд, може бути підтриманим. А це означає, що "український прорив" в освітянській справі може здійснитись, тобто з "можливості" перетворитись у "дійсність".

Як зазначають філософи, останнє відбувається лише за наявності відповідних умов, забезпечення яких, мабуть, і є тим наріжним каменем, який відокремлює зерна від полови, дійсні справи від розмов про них, реальну практику від ідеології. Зупинемось на їх аналізі більш детально.

Першим і головним питанням розвитку галузі є забезпечення її належного фінансування. "Якби я був президентом, - сказав мені один із сивочо-лих слухачів курсів підвищення кваліфікації працівників освіти, - я б відмінив всі Укази, видані попередніми Президентами і одночасно б, затвердив Програму розвиї-ку освіти одним рядком: "забезпечити видатки на освіту за рівнем потреб, обумовлених практикою". Принципового заперечення щодо цього в меие немає.

Без належного фінансування ні про яке поліпшення, модернізацію, трансформацію чи інновацію освіти не може бути й мови. Згадую анекдот радянських часів. "На порядку денному колгоспу "Зоря комунізму" два питання: 1) будівництво свинарника; 2) будівництво комунізму. Слово бере голова колгоспу. "Товариші, - пафосно розпочав він, - з першого питання скажу наступне: будівельних матеріалів немає... Пропоную перейти до розгляду другого питання." Анекдоти є анекдотами, жарти - жартами, а кошти (як і будівельні матеріали) відшуковувати треба. Фінансова не забезпече-

237


ність провалила в свій час блискучу за задумом державну програму "Освіта. Україна XXI століття" Ця ж обставина стала причиною недовиконання (не повного виконання) Державної програми "Вчитель", "Національної доктрини розвитку освіти у XXI столітті",. "Шкільний автобус", комп'ютеризації освіти, впровадження мовних стратегій, ряду інших державних і громадських ініціатив, які б мали вивести нашу освіту на передові рубежі європейської освітянської практики.

Отже, фінансування галузі... Я вже висловлював пропозицію, згідно якій, ця проблема може бути вирішеною за моделлю, коли певну (більшу) частку фінансування освіти бере на себе держава, другу частку (меншу) -батьки, громада. Важливо провести, оприлюднити й публічно обговорити відповідні розрахунки за тими технологіями, за якими останнє здійснюється у провідних країнах світу. Важливо назвати їх авторів. Поіменно. Щоб люди знали "своїх героїв'". Важливо звернутись до місцевих громад із ґрунтовним роз'ясненням складності ситуації, невідкладної потреби забезпечення належної освіти для їх дітей, мобілізації для цього вільних приватних коштів. Зрештою, це питання для фінансистів. Варіантів є багато, позитивних пропозицій та рішень - жодного. Скажімо, чому б не взяти державне запозичення на освіту (зовнішнє чи внутрішнє); чому б не заохотити (відповідними відрахуваннями з податків на прибуток) підприємців; чому б не залучити зарубіжного інвестора чи партнера; чому б не розгорнути навколо освіти патріотичний рух меценацтва... Переконаний, хтось із найвищих перших керівників держави - Президент, прем'єр міністр чи голова Верховної Ради - мали б взяти на себе історичну ініціативу за патронування належного фінансового забезпечення розвитку освіти. За своїм значенням розв'язання фінансової проблеми освіти в Україні співрозмірне з подоланням великої депресії 30-х років в США. За моїм глибоким переконанням, успіх конкретної особистості, яка взяла б на себе відповідальність, виведе її на вершину суспільного визнання і слави як людини історичної, гуманітарної, гуманістичної, державної. Без такої ініціативи - не хочу бути злим пророком, але мушу сказати - "Гордіїв вузол" української освіти, міцно затягнутий і задавлений затяжними економічними та політичними негараздами, нам не розв'язати.

Другою умовою переходу від слів про розвиток освіти до її конкретного розвитку є наближення змісту освіти до сучасної науки, забезпечення належної взаємодії науки і освіти, повернення науки до університетів.

Наука вже давно випередила освіту. Справедливим буде й таке висловлювання: освіта катастрофічно відстала від науки. Й до тих пір, поки ми не повернемо науку в університети, не відродимо споконвічно притаманні університетам наукові школи, про розвиток освіти як відповідний потребам суспільства та рівню сучасної науки, не може бути й мови.

238

Аналіз світової природничо-математичної науки засвідчує появу і розвиток в ній нових і новітніх напрямів, зокрема, нано-технологій, лідером яких є СІЛА, що вкладає в цю сферу приблизно третину світових інвестицій. Досить перспективними є й такі напрями, як нано-електроніка, Clas-технології, протеоміка, біоінформатика, фотоніка та ін. Згідно з висновками наукового бюлетеня Массачусетського Технологічного Інституту Technology Review, найбільш актуальними нині є 10 найперспективніших технологій: нано-медицина, епігенетика, ядерне перепрограмування, дифузійне зображення, нано-біомеханіка, технологія "порівняльної взаємодії"", "когнітивне радіо", "безпечний інтернет", "бездротовий Всесвіт", "кремній, що розтягується". Саме вони, на думку вчених, мають забезпечити прорив у нове тисячоліття, входження людства в епоху ноосферного розвитку. Передові країни світу залучають до розвитку цих напрямів колосальні інвестиції. В країнах колишнього СРСР в т.ч. і в Україні їх розвиток знаходиться в зародковій стадії. Останнє в свою чергу "перекидається" на освіту: означені напрями науки вивчаються фрагментарно і лише в деяких українських університетах.



Не менше новітніх напрямів виникло в останні десятиріччя і у сфері гуманітарного пізнання. Всебічного осмислення потребують, зокрема, глобалізація та інформаційна революція, сучасні міграційні процеси, етнонаці-ональні та релігійні чинники світової динаміки тощо. Глибокого аналізу потребує процес, найближчі та віддалені наслідки розпаду колишнього СРСР та блоку соціалістичної співдружності, розширення НАТО, присутність його військових угрупувань в конфліктних регіонах світу. Новітнього прочитання потребує Всесвітня історія, а для України - історія розвитку українського етносу з найдавніших часів і до наших днів. Парадоксально, але факт, витоки української нації і культури, історичні етапи державотворення, герої і демони українського політичного процесу значною мірою залишаються у царині "проблематичного бачення" й як правило, за межами навчального процесу.

Освоєння потребують також новітні методології, напрацьовані західними та вітчизняними вченими, причому не тільки всупереч і на противагу марксистській теорії, але й в контексті поглиблення філософсько-світоглядного освоєння світу. Мова йде про плюралістичну методологію соціального пізнання, факторний аналіз історичного процесу, осмислення духовності як рівнозначного чинника (поряд з матеріальним) соціального поступу, нового розуміння соціальної природи, сутності та призначення держави, громадянського суспільства, ринкових трансформацій суспільного виробництва, демократичних процесів, суспільних інтересів тощо.

Візьмемо, далі, етичні цінності народу та його духовну культуру. Колишня комуністична моральність "канула в лету". Ми стоїмо коли б чи не

239


на роздоріжжі цінностей, де кожен ратує за свободу вибору й одночасно -уникає відповідальності перед батьками, суспільством, зрештою, перед власним майбутнім. У ситуації, коли нова моральність ще лише пробивається із джерел традиційної народної культури, сучасних суспільних відносин та міжнародного досвіду, на передній план виходять одвічні християнські цінності. Релігія сьогодні набуває іншого соціального статусу, виконує духовно єднальну функцію. Однак, запитаймо один одного: чи стало це предметом дискусій і вивчення в студентському середовищі і в суспільстві, хто і як викладає для молоді і студентів християнську етику, теологію, міфологію, філософію Біблії чи мистецтва? Питання мають риторичний характер. ]

Нарешті, як трактувати в курсі гуманітарних наук сучасний український політичний, зокрема, конституційний процес, періодичну зміну еліт чи псевдоеліт, орієнтацію на різнопланових стратегічних партнерів, роль НАТО в житті суспільства, новітню ідеологічну та міжнародну доктрину Росії тощо?

Зрозуміло, всі ці, як і багато інших проблем мають бути опрацьовані, насамперед, науковим чином. Окремому університету чи, навіть, групі університетів це завдання не під силу. Як показав досвід, безсилими в цьому є й наші зарубіжні партнери. Щоправда, в галузі природничих та фізико-математичних наук міжнародна співпраця вчених, здається, рубі-кон конфронтації залишили минулому столітті. Наскільки я обізнаний, провідні університети світу з задоволенням запрошують українських вчених природничонаукового профілю, фізиків, математиків, біологів і т. ін. до співпраці, створюють спільні лабораторії, подають заявки на освоєння міжнародних грантів. В галузі суспільних наук процес міжнародного співробітництва стримується ще досить живучими міфологемами колишньої пануючої ідеології, сучасним, нерідко, вкрай суб'єктивним прочитанням і політизацією 'державних інтересів", що ніби то випливають з історії взаємин країн і народів, їх нинішнього геополітичного статусу, орієнтації на протилежних стратегічних партнерів тощо. Нове політичне мислення, головними принципами якого є довіра, відкритість, порозуміння і співпраця, ще лише формується. Тому в галузі суспільних наук потрібно орієнтуватись, насамперед, на власні наукові сили, враховуючи здобутки зарубіжних вчених як матеріал, що потребує додаткового й детального осмислення.

Головна проблема подолання відомих непорозумінь й наближення до дійсно наукового бачення реальності полягає в мобілізації й об'єднанні дієздатних вітчизняних наукових сил, зосередженні їх уваги на актуальній і невідкладній проблематиці, що має теоретичне, політичне, соціальне і практичне значення.

240

Міністерство освіти і науки має взяти на себе ініціативу формування предметних груп чи колективів за участю вчених Національної академії наук, Академії педагогічних наук України для підготовки й проведення широкоформатних наукових досліджень, а на їх основі - організація теоретичних семінарів, які б якщо й не розставили всі крапки над "і", то у всякому разі позначили контури дискурсу, в межах яких він має вестись в учнівській і студентській аудиторії науковими, а не політичними засобами. Знайомство з системою і програмами викладання суспільно-гуманітарних наук в українських університетах дозволяє зробити висновок про те, що інновації, запропоновані сз/часною наукою, в них ледь проглядаються. Можливо, також слід провести загальноукраїнську нараду з питань викладання суспільних наук. Колишня концепція гуманітарної освіти, затверджена Міністерством у 1996 році, потребує суттєвого уточнення і доповнення. В структурі міністерства слід організувати окремий гуманітарно-виховний Департамент чи відділ.



Каталог: download -> version -> 1402555725 -> module
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів
module -> Програма сучасні інформаційні технологіїї в дошкільній освіті для спеціальності 01010101 «Дошкільна освіта»
module -> Методика викладання дошкільної педагогіки плани семінарських занять змістовий модуль І

Скачати 10.07 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   38




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка