Леонід Губерський Віктор Андрущенко Філософія як теорія та методологія розвитку освіти Київ 2008 р. Ббк



Скачати 10.07 Mb.
Сторінка25/38
Дата конвертації20.03.2017
Розмір10.07 Mb.
#12529
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   38

Григорій Сковорода (1722-1794)

Український мандрівник, філософ-гуманіст, просвітитель і поет Григорій Савич Сковорода народився в с Чорнухи Лубенського полку (тепер Че-рнухинського район}) Полтавської області в сім'ї малоземельного селяни-на-козака. Він виростав, виховувався і мужнів серед мальовничої природи,

330

працелюбного люду і глибокої народної культури, до якої з дитинства тягнувся як до єдиного джерела творчої наснаги, моралі і високої людяності. Батьки Григорія дотримувались народних традицій козацького роду і в такому ж стилі намагались виховувати дітей. Спочатку Григорій навчався у дяка, потім - у Чорнухинській церковнопарафіяльній школі. Він зарекомендовав себе не лише здібним, але й надзвичайно допитливим учнем. Юнака приваблювала література, математика, природничі науки, логіка, риторика та поетика. Він тягнувся до знань і цілком закономірно виявився у складі студентів Києво-Могилянської академії.



Музика, риторика, філософія, природничі науки і математика - ось головні пріоритети, яких дотримувався талановитий і жвавий студент єдиного вищого навчального закладу Наддніпрянської України і разом з тим -одного з найбільш престижних на той час вищих закладів освіти Російської Імперії. Він блискуче знав давньогрецьку і давньоримську філософію і літературу. Як зазначає на підставі різних спогадів і свідчень його біограф М.І. Ковалинський: "Григорій скоро превзошел сверстников своих успехами и похвалами" (Ковалинский М. И. Жизнь Григория Сковороды // Сковорода Г. Повне зібр. творів: В 2 т. К, 1973. Т. 2. С. 440). Г.Сковорода захоплювався творами Плутарха, Цицерона, Горація, Лукіана. Відомі його вдалі спроби перекладів з Вергілія, Сенеки, Овідія та інших авторів українською мовою. З часом Сковорода став помітною постаттю серед студентського загалу і аж ніяк не випадково виявився в числі обраних до придворного хору цариці Єлизавети Петрівни. В Петербурзі юнак знайомиться з художніми шедеврами столиці, науковими здобутками вчених Російської академії наук, поглиблено вивчає філософію, теологію, історію релігії й по завершенню навчання в Академії приймає запрошення російського посла Виш-невського супроводжувати його під час поїздки по Європі.

Три роки промайнули як один день. Сковорода знайомиться з європейською культурою, знову ж таки, вивчає філософію і богослов'я, пише свої перші віршовані і філософські твори. Повернувшись на Україну Григорій Сковорода приймає запрошення до викладацької посади Переяславської семінарії. Одержавши за кордоном додаткову освіту, став впроваджувати у навчальний процес новаторські ідеї. Розроблений ним спеціальний курс "Разсуждение о поэзии и руководство к искуству оной" (1753), мав на меті дохідливо і просто донести до учнів досягнення поетичної науки. Проте нові підходи молодого вчителя до викладання викликали невдоволення керівника колегіуму єпископа Іоанна Козловича, а незгода з єпископським наказом "преподавать по тогдашнему обыкновенному образу учения", тобто за старою традицією, призвела до усунення Г.С.Сковороди від роботи. Змушений залишити колегіум, хоча й виявивши твердість духу і міцність переконань, він стає (1754—1759) домашнім учителем, тоді ж створює свою

331

найвідомішу поетичну збірку "Сад божественних пісень". Згодом його запрошують викладачем поетики в Харківський колегіум. Він любить педагогічну працю, дітей, иросвітництво і науки і разом з тим не може змиритись з формальними порядками, які домінували в тогочасних закладах освіти. З часом Сковорода кидає викладацьку працю і обирає для себе шлях подорожнього. і і



Звинувачений у вільнодумстві, в 1769 р. Г.С.Сковорода назавжди залишає публічну педагогічну роботу й на 25 років стає мандрівним філософом, народним просвітителем. Свідомо не заживши ні домівки, ні майна, ні родини, він ходить по містах і селах з книжкою в руці й торбиною за плечима. Цей час став апогеєм його філософської творчості. Таким його бачили в Полтаві, Києві, під Москвою, в Харкові, на Курщині, Орловщині, у Воронежі, в Приазов'ї та інших місцях імперії. Таким він і ввійшов в історію. Саме в цей період мандрівний мислитель створює свої основні філософські і поетичні твори - "Начальная дверь ко християнскому добронравию" (1766), "Диалог о древне мире" (1772), "Разговор дружеский о душевном мире" (1773), "Алфавит или букварь мира" (1775), "Брань архангела Михаила с сатаною" (1783) га ін.

Педагогічна доктрина Г.Сковороди базується на його оригінальному вченні про "дві натурк" і "три світи". "Перша натура" - це видимий світ, який є похідним (вторинним) від "невидимої натури", тобто від Бога. Бога Г.Сковорода "розчинює" в природі - у всьому живому і неживому. Цей своєрідний пантеїзм дозволяє філософу з'єднати дві натури в єдине ціле і разом з тим визначити їх субординацію по відношенню одне до одної.

Мислитель поділяв усю дійсність на три світи - "макрокосм" (природний світ реальних, видимих речей і явищ; він є тінню невидимої натури -Бога); мікрокосм - внутрішній світ людини; символічний світ - світ Біблії -посередник між макро- і мікрокосмом. Справжня людина, вважав Г.Сковорода, народжується тоді, коли осягає невидимість, коли стає духовною істотою, коли воні, пов'язана із своїм внутрішнім світом, єством якого є Бог. За своєю сутністю людина, підкреслював філософ, є тотожною Богу, і пізнаючи своє єство, вона пізнає Бога. Служіння Богові, любов до нього є одночасно служінням і любов'ю до людини.

Найважливішою з усіх наук Г.Сковорода вважав науку про людину та її щастя. Філософ був міцно зв'язаний з життям свого народу, відбивав у своїй творчості інтереси широких народних мас, виявляв глибокий і постійний інтерес до корінних соціальних проблем своєї епохи. Роздуми Г.Сковороди мають релігійно-філософський характер. Воші спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Філософ шанував людину праці й через всі свої

332

твори проніс ідею праці як найвищої моральної чесноти людини. Справжнє щастя, підкреслював він, полягає не в багатстві або плотській насолоді, не в марній славі або честолюбстві, а в розумному задоволенні матеріальних і духовних потреб, у душевному спокої, в корисній праці, в гармонійному поєднанні того, що задовольняє внутрішні духовні вимоги людини, і того, що служить інтересам загалу.



Г.Сковорода обстоював ідеї соціальної рівності ("нерівної рівності") як рівності людей за природою; виступав проти станової нерівності; критикував феодальні порядки; паразитизм, неуцтво, брутальність та лицемірство тих, хто живе за рахунок праці інших.

Г.Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Г.Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Він вважає, що розуміння віри та любові складається у повсякденній необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові.

Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". "Скрізь любов та віру людина пізнає себе", - твердить Сковорода. "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у філософії. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Новим у Сковороди є те, що він вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах як віра, надія і любов. Антиподами любові та віри у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Вони роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я людини є її радість, кураж.

Таким чином, Сковорода намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

На ґрунті об'єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода своїм власним життям підт-

333


верджує, що заклик "Пізнай себе" - це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність, вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.

Людина як мікрокосм містить у собі два начала - тлінне і нетлінне, які поєднуються: у тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть Дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка - це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.

Зі сторінок творчої та епістолярної спадщини перед нами постає образ просвітителя, який мріє про суспільство вільне й щасливе, але усвідомлює, що соціальна рівність усе ж не може бути запорукою рівності розумової. Тому й висуває філософську тезу про "нерівність рівності", яка добре узгоджується з його гуманістичним світосприйняттям, з повагою до людини будь-яких талантів, будь-якої праці, незалежно від соціального стану й походження. Прогресивним є утвердження ним корисності й почесності всякої потрібної суспільству професії і трудового заняття, захоплення "сродными" трудівниками: "Здоровий хлібороб щасливіший від хворого царя. Ні, він навіть кращий і від здорового царя" (Сковорода Г. Лист до М. Кова-линського (кінець лютого - початок березня 1763 р.) // Там само. Т. 2. С. 284). Варто зазначити, що здоров'я філософ розумів не лише в його буквальному тлумаченні, а й як здоровий спосіб життя, що передбачав працю й поміркованість у всьому - їжі, потребах тощо.

У формуванні поглядів Г.Сковороди на особистість учителя і зміст його діяльності значну роль відіграли професори й викладачі Києво-Могилянської академії - Г.Кониський, С.Тод Орський, В.Лащевський. Як

334


високоосвічена людина, Григорій Савич був обізнаний з трактуванням призначення вчителя в античні часи, в епоху Відродження й Просвітительства і спирався на найпередовіші тогочасні ідеї. Зрештою, величезне значення мав і власний викладацький досвід. Усе це дало змогу філософові зробити свої узагальнення про місце і призначення вчителя в суспільстві.

Г.С.Сковорода не погоджувався з поширеною в його часи серед українського панства практикою залучення до виховання їхніх дітей іноземних наставників і гувернерів. Засуджуючи поверхове навчання і згубне виховання в сім'ях козацької старшини, Г.С.Сковорода виступав за створення вітчизняної універсальної освіти, якою керували б справді народні вчителі, нерозривно пов'язані зі своєю землею та народом з його історією, звичаями й потребами. Основне з особі вчителя - моральні якості, а завдання - навчити простих людей самопізнанню, розкрити їм очі на світ, допомагати виявляти й розвивати природні здібності. Але на відміну від західноєвропейських педагогів-просвітителів (зокрема Ж.-Ж.Руссо), український філософ наголошував не на пасивно-споглядацькій ролі вчителя, а на необхідності педагогічного керівництва процесом самовиявлення натури дитини, тобто наділяв наставника роллю її провідника на шляху самовдосконалення. А щоб учитель досягав успіхів у своїй роботі, він повинен був мати "сродность" з обраною діяльністю, вбачати в ній насолоду, а інакше, "искусный врач неудачно лечит. Знающій учитель без успеху учит. Ученый проповедник без вкуса говорит" (Сковорода Г. Разговор, называемый алфавит, или Букварь мира // Там само. Т. 1. С. 422).

Окрім любові до дітей, учитель має глибоко володіти знаннями, наставляє Григорій Савич, для чого треба "долго самому учиться, если хочешь учить других", любити науку й постійно вивчати її, не зупиняючись у своєму вдосконаленні, бо "хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає учитись..." (Сковорода Г. Лист до М. Ковалинського (9 липня 1762) // Там само. С 221).

Думки мислителя XVIII ст. про пріоритетне значення морального виховання молоді не менш своєчасні й сьогодні. Його філософській спадщині притаманна пристрасна зверненість до проблеми розвитку "благого серця" людини, яке він цінував вище од широкої обізнаності в науках: "Коликое идолопоклонство восгшсывать человеческим наукам и человеческим языкам восприносить и воспричитать воспитаніе? Кая полза ангелскій язык без добрыя мысли? Юй плод тонкая наука без сердца благого?" (Сковорода Г. Благодарный Еродій// Повне зібр. творів. Т. 2. С. 104).

Високо цінував Григорій Савич науку словесного спілкування вчителя з учнем, вбачаючи у слові силу, що може засівати голову дитини добрими знаннями й любов'ю, а може розлити в дитячій душі зміїну отруту й мучити її. Філософ-педагог вважав запорукою успіху вчителя вміння давати

335


правильні настанови, рекомендував проводити бесіди-роздуми, особливо на моральні теми. Він сам блискуче володів словом, умів логічно й дієво переконувати, про що яскраво свідчить його листування з друзями.

Повернемося до життєвого шляху мандрівного філософа, який, перебираючись з місця на місце, проживаючи то в одних знайомих, то в інших, скінчив своє подвижницьке життя 9 листопада 1794 р. в маєтку давніх друзів Ковалевських у селі Пан-Іванівці неподалік від Харкова. Згідно із заповітом, похований він там під могутнім дубом, а на надгробку викарбували його максиму: "Мир ловил меня, но не поймал".

За життя мислителя жодна з його праць не була надрукована. Твори Г.Сковороди передавались усно, розповсюджувались у рукописах. їх читали, ними захоплювались, вони обговорювались у інтелігентних колах і в селянських родинах. Творчість Г.Сковороди мала значний вплив на формування цілої плеяди українських і російських мислителів, серед яких були І.Котляревський і Г.Квітка-Основ'яненко, П.Гулак-Артемовський і О.Потебня, Л.Толстой і М.Горький, Є.Гребінка ті ін. Захоплювався Сковородою й Т.Г.Шевченко. Пригадуючи дитячі роки, у вірші "Козачковському О. А." він, зокрема, писав:

"...і зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду..." Педагогічні ідеї Г.Сковороди відіграли значну роль у подальшому розвитку вітчизняної науки про виховання і освіту. Українці із вдячністю згадують його як свого мудрого вчителя. Не заглиблюючись у XIX ст., коли також зверталася велика увага на Г.С.Сковороду як педагога, зазначимо, що на початку XX ст. українські культурологи-народники вбачали в ньому мислителя, який виступав за розвиток народної культури, традицій виховання. Радянська педагогіка, керуючись комуністичною ідеологією, вважала його борцем за кращу долю пригноблених, якому було притаманне високе відчуття класової самосвідомості, матеріалістом і антирелігійником. На новому етапі розвитку педагогічної думки ми знову віднаходимо в Г.С.Сковороди народні корені, черпаємо ідеї патріотизму, духовного самовдосконалення. Ці процеси відбуваються поки що без глибокого наукового аналізу педагогічної спадщини, без сучасного її прочитання, як це нині здійснюється з його доробком, наприклад у філософських науках.

Микола Пирогов (1810-1881)

Порубіжжя століть постало перед світом рядом фундаментальних соціальних зрушень, через осмислення значення яких прослідковуються епохи,

336

минула і майбутня. ХІХ-ХХ ст. залишились в історії як епоха цивілізацій-ного зростання (класичний капіталізм) і соціального збурення, перерви спадкоємності і наступності цивілізаційного поступу (соціальні революції), пошук гуманістичних пріоритетів і їх краху в соціалістичній системі виміру. XXI ст., за прогнозами, має стати епохою гуманістичного повороту людства до нового типу співіснування народів і культур - миролюбства, ринкових і демократичних перетворень, толерантності, дійсної незалежності і співробітництва народів і держав в єдиній глобальній системі інформаційного суспільства.



Філософи й футуролога намагаються зрозуміти епоху, яка залишилась в історії, дати їй "нове прочитання" і, разом з тим, "зазирнути за горизонт" того, що буде. Ми ж, педагоги, враховуючи їх сміливі узагальнення, суворі застереження і перспективні прогнози, прагнемо підготувати до життя в ньому тих, кому це "нове прочитання" і тим більше - майбутнє, належить, хто розпочинає чи продовжує навчання, нуртує свою Долю у відповідності чи всупереч тому, що відбувалось, відбувається чи має відбутися.

Очевидною істиною при цьому є те, що пошук навчально-виховних пріоритетів - а саме вопи мають бути закладені в структуру духовного світу зростаючої особистості - слід вести через переосмислення минулого й суперечливого сьогодення, культурно-історичної традиції і всіх тих надбань - наукових і культурних - з якими людство підійшло до злому епох. За моїм глибоким переконанням, останнє можливе лише через діалог з Великими, Вічними постатями світлого розуму, які узагальнюючи минуле й оцінюючи сьогодення, прогнозували майбутнє, обґрунтовували шляхи і методи підготовки до житгя в ньому майбутньої Людини.

Кожен народ, як і цивілізація загалом, мають свого Пророка. І хоча справедливість пророцтво майже завжди визнається лише після смерті цього "божевільного генія1' ("Нема пророка у своїй вітчизні"), люди звертаються до нього, як до Бога й саме в ньому намагаються відшукати той ідеал, який належить стверджувати у дійсності.

Пророки є в кожній галузі пізнання і діяльності, науки і практики. Є вони й царині української педагогічної думки. їх роздуми органічно вплетені в живе полотно культурно-історичної традиції, обзиваються до нас через терени тисячоліть, зберігаючи актуальність настанов, істинність яких ви-плекана поколіннями. Вони забезпечують наше прозріння. Завдяки їм ми розуміємо суть складного і таємничого в простому і повсякденному, прискорюємо свій лет у майбутнє, хоча кожен з нас (в глибині душі) думає, що дійшов до цього самостійно.

Невичерпними джерелами культурно-моральної і виховної снаги вічно живими залишаються пророцтва "Слова о полку Ігоревім" і "Повчання" Володимира Мономаха, Конституції Пилипа Орлика і мудрості Козацької

337


доби, морально-патріохичних заповітів визвольних змагань XV-XVII століть й репресованих, але не знищених високих постатей українського відродження. Однією з них є учений, знаменитий хірург і педагог Микола Іванович Пирогов.

Широкій громадськості відомо, що М.І.Пирогов ввійшов в історію більшою мірою як хірург і анатом, основоположник польової хірургії та хірургічної анатомії. Значно менше він відомий як просвітитель-демократ. Й майже зовсім не відомими є його педагогічні погляди, інноваційні роздуми про освіту та виховання, які вчений і освітянин намагався впровадити в практику, перебуваючи на посаді попечителя спочатку Одеського, а згодом - Київського навчального округів. |

Микола Іванович Пирогов, син чиновника середнього розряду, внук селянина, народився 13 листопада 1810 р. в Москві у багатодітній (14 дітей) сім'ї. Були Пирогови дуже релігійними. Крім батьків - Івана Івановича і Єлизавети Іванівни на маленького Миколу мали вплив няня Катерина Михайлівна та кріпосна служниця Параска Кирилівна, яка розповідала дітям народні казки, виховувала в них любов до словесності й літератури.

Жодна із життєвих орієнтацій, яким віддавав переваги М.І.Пирогов на початку свого життєвого шляху, аж ніяк не вказувала на його майбутні здобутки в царині педагогічної думки і дії. Навчання на медичному факультеті Московського університету, робота на посаді професора кафедри хірургії Дерптського (нині Тартуського) університету, професура в Меди-ко-хірургічній академії в Санки-Петербурзі, участь у військових діях на Кавказі та в Криму - здавалося б, для педагогіки тут немає ні простору, ні часу. Між тим, молодий хірург скрупульозно досліджував не тільки тіло людини, але й її душу. Понад те, саме через духовно-душевні порухи він намагався збагнути причини тих чи інших захворювань та засоби їх лікування, осмислити параметри здорового способу життя і розвитку (виховання) здорової людини.

Перше оприлюднення філософсько-природничих і морально-педагогічних поглядів вчений здійснив у 1856 році через публікацію в журналі "Морський збірник" статті "Питання життя". Гуманістичний пафос статті, а особливо різке заперечення автором станового характеру й чиновницько-кар'єристської системи освіти, привернуло увагу й викликало захоплення практично у всіх прогресивно мислячих людей тодішньої Росії. Статтю читали, її обговорювали, передруковували в різних періодичних виданнях, переписували й передавали з рук в руки. Коли б чи не відразу М.І.Пирогов став якщо й не знаменитим, то у всякому разі відомим як прогресивний вчений і мислитель, популярним.

Учений не залишив після себе спеціальної фундаментальної праці з педагогіки, лише статті, промови, циркуляри і звіти. Однак і в цій спадщині є

338

багато значущих, оригінальних думок і положень, викладених людиною, розум якої був дисциплінований науковим мисленням. Засуджуючи рутинні погляди, Пирогов прагнув у вирішенні питань виховання й навчання керуватися психологією дитячого віку. У низці педагогічних статей він висунув вимогу реформи школи, а також опублікував проект реформи, який виявився демократичнішим, ніж проекти уряду. В ньому поставив нову мету навчання й виховання, нові завдання школи, заклав основи нової педагогічної системи.



М.Пирогов виступав за загальнодоступну школу для всіх верств населення й національностей, здатну забезпечити загальний і всебічний розвиток дітей. У своєму проекті він зазначав, що справжня освіта має ґрунтуватися на єдності гуманітарної і реальної освіти.

У 1856 році Пирогов був призначений попечителем Одеського навчального округу. Олександр II, що негативно відносився до Пирогову, що вважав його "червоним" (хоча він був тільки лібералом), призначаючи його на цю посаду, мав на увазі створити видимість турботи царського уряду про народну освіту. М.Пирогов, між тим, цю видимість наповнив цілком реальним змістом, чим викликав незадоволення не тільки чиновників від освіти, але й особисто імператора. Дворічний період керування Одеським навчальним округом Пирогов не пройшов марно. Як педагог і вчений М.Пирогов прагнув підняти значення народної просвіти, педагогічних рад гімназій, уселяв директорам і вчителям навчальних закладів думка про необхідність гуманного ставлення до дітей, незалежно від їх соціального чи етнонаціо-нального походження, Його думка сягала за обрії сущого. МІТирогов захоплювався талантами і здібностями місцевих дітей, мріяв про високу науку і культуру південного краю, підготував відкриття університету в Одесі. Він радив учителям відвідувати уроки один одного, заохочував методичні творчі пошуки вчителів, ввів у практику гімназій позакласні літературні бесіди, сприяв демократизації управління освітою..

Зрозуміло, демократичні мрії і пошуки, а головне - реальні прогресивні нововведення викликали роздратування не лише чиновників від освіти, але й більш високих посадовців. Упереджено до вченого ставився й тогочасний генерал-губернатор Одеси. За його клопотанням М.Пирогова було звільнено з посади. Однак з освіти загалом його викинути було неможливо. М.Пирогов призначасться попечителем недавно створеного Київського навчального округу, продовжує й багато в чому посилює свою благородну справу.

Київський період освітянської кар'єри М.Пирогова був відносно коротким, однак, змістовно, з точки зору прогресивних інновацій він спіз-розмірний зі цілою епохою. М.Пирогов сприяв відкриттю в Києві однієї з перших в тодішній Росії недільних шкіл; запропонував новий проект

339

загальноосвітньої школи, де викорінювалась ідея станової нерівності; впроваджував ступеневу модель навчання і виховання; заперечував ранню спеціалізацію дітей, що за його думкою, звужує світогляд і можливості дитини, яка інтенсивно розвивається, а головне - оприлюднює концепцію загальнолюдської освіти та виховання, більшість положень якої має сенс не лише в історичному плані чи в сьогоденні, але й у стратегічній перспективі.



У статті "Питання життя" і в інших своїх педагогічних творах М.І.Пирогов різко виступив проти станової школи і ранньої утилітарно-професійної виучки, що прагнуло ввести царський уряд за рахунок зниження рівня загального навчання молоді. Він протиставив офіційному курсові тодішнього навчання ідею загальнолюдського виховання, що повинне підготувати до суспільного життя високоморальної людини із широким розумовим кругозором. "Бути людиною - от до чого повинно вести виховання", писав Пирогов, указуючи, що для цього усі до певного віку, коли визначаються схильність і здібності, "повинні користуватися плодами тієї ж морачьної науки і освіти".

Статті "О предметах суждений и прений педагогических советов гимназий" (1859), "Школа и жизнь" (1860) - найзначніші праці вченого з питань виховання та освіти після "Вопросов жизни". У них автор порушує питання поліпшення навчання в школах та гімназіях, професійної підготовки вчителів, висуває вимогу єдиної, загальнодоступної школи, забезпечення наступності навчання у школах різних типів, виступає за зв'язок школи з життям.

У статті "Мысли и замечания о проекте устава училищ, состоящих в ведомстве Министерства народного просвещения" (1860) викладені думки педагога про шкільну систему, де багато уваги приділяв змісту навчання, його формам і методам. Він був прихильником розвиваючого навчання, вважав за необхідне застосовувати дидактичні принципи. Високо цінував словесні, практичні методи, але надавав перевагу наочному викладанню. Педагог виступав проти перевантаження учнів, а щодо контролю й перевірки знань, то їх слід здійснювати безперервно. Школа, на його думку, - це заклад, що не лише дає загальну освіту, а й усебічно розвиває розумові здібності дітей. Микола Іванович одним із перших висунув ідею нерозривності навчання й виховання. Нині це один із принципів дидактики. Він високо оцінював роль учителя і ставив до нього відповідні вимоги, зокрема щодо належної підготовки та перепідготовки.

У "Докладной записке относительно просвещения евреев" (1857), поданій Міністерству народної освіти (А.С.Норову), Микола Іванович пропонував проект реформи єврейської освіти, виступаючи за необхідність морально-релігійного виховання в середній школі, зближення єврейського насе-

340

лення з християнським. За його сприяння в Одесі виходили два єврейських журнали.



Варто зазначити, що педагог вважав, формування "справжніх людей" одним з найважливіших питань життя. Головний шлях до цього - моральне виховання особистості, в якої наукові знання, переконання, почуття громадянського обов'язку вживаються з релігійно-християнською мораллю. Різко критикував він недоліки жіночої освіти. Високо підносячи роль жінок у суспільстві, турбувався про їхнє рівноправ'я, виховання як майбутніх матерів.

За його безпосередньої участі почали відкриватися недільні школи (1859 p.). Із-за неузгодженостей з генерал-губернатором невдовзі його звільнили з посади і близько року він прожив у садибі Вишня Подільської губернії. Згодом Микола Іванович був керівником молодих російських учених, відряджених до Німеччини для підготовки до професури. Його хвилювали питання підготовки наукових і викладацьких кадрів не лише за кордоном, а й у Росії. Він виклав свої міркування з цієї проблеми в "Университетском вопросе" (1863), "Письмах из Гейдельберга" (1863-1864), у кореспонденціях Міністерству народної освіти. Але після доповіді міністра народної освіти Д.А.Толстого на ім'я царя (17 червня 1866 р.) М.І.Пирогова було звільнено з мотивацією: перебування за кордоном "не є суттєво необхідним для наших професорських кандидатів".

М.І.Пирогов був просвітником нового типу: освічений, гуманний реформатор, супротивник казенної педагогіки, який прагнув творчо розвивати освіту й керувати нею ио-новому. Він вписав славну сторінку в історію вітчизняної педагогіки. Він постає велична постать ученого, який увійшов в історію не лише як геніальний учений, талановитий лікар-хірург, а і як класик демократичної, гуманістичної педагогічної думки, що зробив неоціненний внесок до скарбниці вітчизняної культури.

Михайло Драгоманов (1841-1895)

Одним з найпотужніших серед українських педагогів був і залишається видатний вчений Михайло Петрович Драгоманов. Його соціальні, філософські і педагогічні пошуки не лише узагальнювали наявний педагогічний досвід, але й спрямовували його в майбутнє, охоплювали епоху, що завершувалась, суперечливе сьогодення і, одночасно, передбачали епоху, що наближалась. У цьому розумінні, педагогічні пошуки М.П.Драгоманова, як власне, і всю інтелектуальну спадщину мислителя, можна назвати епохальними.

Як уже зазначалось, українська педагогічна думка визрівала у лоні української культурно-історичної та філософської традиції, більшою мірою через своєрідну непогодженість, супротив, протистояння західним і східним

341


Розділ 6. Педагогічна матриця української освіти_________________________

духовно-культурним впливам, офіційній "педагогічній політиці" тих держав, під гнітом яких перебувала Україна в різні історичні епохи. Гі стрижнем завжди була ідея українства - духу і буття працелюбного і вільнолюбного люду - народу самобутнього, нескореного і перспективного, який шанує родину, оберігає землю, дбає про добробут, навчає і виховує цим цінностям все нові і нові покоління.

Протягом XX століття україніст, педагог і мислитель М.П.Драгоманов замовчувався, викреслювався з усіх історико-педагогічних розвідок, а якщо й проривався на сторінки педагогічної преси, то здебільшого в спотвореному й перевернутому вигляді. Його вчення, думки і сміливі прогнози залишались для нас невідомими, а в трактуванні офіційної ідеології - ворожими. Можна лише уявити, наскільки збідненою виявилась українська педагогіка. Адже не лише М.П.Драгоманов, але й десятки, якщо не сотні мислителів, чия педагогічна думка утверджувала українство як принцип і головну ідею, своєрідний ідейний стрижень національної освітньої системи, виявились викинутими, вигнаними, спаплюженими.

Сьогодні М.П.Драгоманов повертається. Разом із своїм філософсько-педагогічним, етнографічним, історичним і соціологічним доробком, сміливими передбаченнями і конкретними пропозиції щодо організації шкільної справи. І наше завдання полягає в тому, щоб зрозуміти його, а ще більше - вникнути в суть невисловленого, використати цей доробок для розбудови дійсно національної педагогічної освіти, яка б могла утвердити свою конкурентноздатність у нинішньому глобалізованому світі.

Ім'я цього мислителя відсутнє не тільки в філософсько-енциклопедичному словнику, виданому в Москві у 1983 p., але й в алфавітному іменному покажчику українського філософського словника 1986 р. І це не випадково. Над вченим висів "дамоклів меч" ленінської характеристики як українського "холопа" і "націоналіста". Вивчати оригінальні філософські, соціологічні, педагогічні думки М.Драгоманова за радянських часів було небезпечно. Нині теоретику віддається належне. Сьогодні маємо можливість вивчати його спадщину, полемізувати з поглядами і прогнозами М.Драгоманова щодо майбутнього суспільства в цілому, українського громадянського життя, підготовки до нього підростаючих поколінь засобами просвітництва, зокрема.

Декілька рядків про вченого. Народився видатний Український мислитель у м. Гадячі на Полтавщині у високоосвіченій, інтелігентній родині, що пишалась своїм походженням з козацької старшини, незалежністю і вільнодумством. Освіту здобув у мало чим примітному місцевому училищі та консервативній Полтавській гімназії, де панував страх перед "начальством" і рутинні порядки. Хлопець, між тим, зростав задерикуватим і незалежним. В гімназії допитливий юнак захопився історією, розпочав серйозне вивчен-

342

ня праць М.Карамзіна, Д.Бантиша-Каменського, Ф.Шлоссера, Ф.Гізо. Тут же він фундаментально опанував іноземні мови, познайомився з філософськими творами видатних мислителів. Восени 1859 р. (напередодні реформи 1861 р.) Михайло поступив на історико-філософський факультет Київського університету Св. Володимира.



Університет в той час був центром ліберально-демократичної думки. Серед студентів формувались гуртки польського національно-патріотичного спрямування; вирували демократичні ідеї; поступово формувалась програма української національно-культурної праці. Щоправда, юного М.П.Драгоманова останнє практично не цікавило. Більшою мірою він переймався навчанням, самовдосконаленням, викладанням історії в школі. Його приваблювали фундаментальні твори О.Конта, Г.Спенсера, П.Ж.Прудона, прихильність до яких мислитель зберіг до кінця життя.

По закінченню університету М.П.Драгоманов вчителював, співробітничав з російськими періодичними виданнями і одночасно поглиблено вивчав історію. Предмет його пошуку - римська історія, в якій молодий науковець побачив не лише відповідне співвідношення продуктивних сил і виробничих відносин, а насамперед, вияв міри людської свободи і відповідальності. Його цікавить внутрішній духовний і соціальний світ історичної людини, взаємини особи і держави, політична і культурна творчість нації, загальнокультурний контекст цивілізації. Власне, останнє й приводить науковця до занять етнографією і культурою, в царині яких він згодом постав як маститий і відповідальний вчений.

Протягом 1864—1875 pp. М.Драгоманов обіймав посаду приват-доцента по кафедрі всесвітньої історії. За цей період він опублікував такі праці, як "Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит", "Малорусія в її словесності" "Літературний рух в Галичині", "Росіяни в Галичині" та ін. За текстами опублікованих праць відверто проглядалось прагнення М.Драгоманова відстояти право українського народу на свою мову і національну культуру, викриття русифікаторської політики царського уряду. Звільнення з університету "за неблагонадійність" змусило вченого залишити Батьківщину.

Болгарський уряд запропонував М.Драгоманову посаду професора кафедри всесвітньої історії Софійського університету, де він і працював до кінця свого життя. Вчений викривав реакційну сутність російського самодержавства, особливо в царині національної політики, розвивав і пропагував революційно-демократичні принципи, ратував за економічне визволення народу, виховував у молоді любов до свободи, непримиренність будь-якої тиранії. Політичний ідеал М.Драгоманова - федеративний союз вільних соціалістичних "громад".

343

Перу М.Драгоманова належать такі фундаментальні праці з питань суспільного будівництва, як "Положение и задачи науки древней истории", "Шевченко, українофіли і соціалізм", "Чудацькі думки про українську національну справу" та ін. Написане М.Драгоманови "Переднє слово" до "Громади", за словами Івана Лисяк-Рудницького, становить "переломову подію в розвитку новітньої української політичної думки"; понад те, зазначає вчений, його "Переднє слово" "можна взагалі вважати першою українською політичною проірамою" (Іван Лисякудницький. Історичне есе. -Т.1.-С.349).



М.Драгоманов прекрасно розумів роль економічних чинників у розвитку суспільства, проте не поділяв ортодоксії матеріалістичного розуміння історії, а зазначав роль традиції, культури, національного характеру, тобто виходив з множинності чинників, що детермінують історичний процес.

Соціалізм в Україні не є випадковим явищем, зазначав учений. Адже тут, як і в Росії, зароджуються капіталістичні відносини, чисельно і соціальне зростає пролетаріат, шириться робітнича справа. Для побудови соціально справедливого суспільства потрібна докорінна зміна економічного ладу, що включає передусім передачу землі і всіх знарядь праці робітникам. Проте економічний чинник не є визначальним і єдиним чинником суспільного прогресу. Надзвичайно важливу роль відіграють у ньому політичний та інтелектуальний чинники. Всі три чинники треба розглядати як рівнозначні, наголошував МДрагоманов. Саме тому, що Україна має свої особливості в політичній та інтелектуальній історії, вона піде до соціалізму (до цього її примушує економічний чинник), проте своїм шляхом - шляхом культурницьких реформ, просвіти, розвитку громадського самоврядування.

Насильницької революції та пролетарської диктатури МДрагоманов не приймав. Вчений обстоював переважно мирний шлях розвитку революції. Він закликав боротися за конституційні свободи, реформи, парламентську державу, в якій, на його думку, лише і можлива реалізація громадянських драв і свобод кожної особистості.

У майбутній державі, яку революційним шляхом побудує простий народ - робочі люди по селах і містах, - економічну основу становитиме суспільно-колективна форма власності. Нарешті, буде вирішено питання про організацію праці (право на яку є святим правом кожної людини), політичні свободи особистості. Виходячи з праць К.Маркса та Ф.Енгельса, які, за зауваженням М.Драгоманова, нічого не мали проти федералізму, вчений дійшов висновку про те, що Українська держава майбутнього, яка відбиватиме інтереси всіх членів суспільства, неминуче прийде до адміністративної автономії та децентралізації.

344

Нині ідеї М.Драгоманова щодо української національної справи - про народно-національну єдність, демократичні перетворення, адміністративну автономію та децентралізацію - розглядаються й обговорюються як найбільш конструктивні ідеї державного будівництва в процесі суверенізації. Як безсумнівне надбання української політико-ідеологічної думки, вони входять в її сьогоденний контекст, "працюють" в сучасному політичному, ідеологічному і культурному полі. їх треба осмислити адекватно з тим змістом й ідеологічною спрямованістю, в якому викладав їх вчений.



"Чим став Драгоманов в історії українського відродження, - запитував і відповідав Михайло Грушевський, - він став завдяки сій громадській місії за кордоном, що засудила його на гірке емігрантське життя - але заразом поставила його в спеціально корисні з деяких поглядів і заразом незвичайно відповідальні іюлітично-громадські обставини. Визволила його з-під тиску царського режиму, з місцевої буденщини і кружківщини, з-під цензурної езоповщини, призначивши на позицію відповідального представника всього поступового українського життя перед культурним світом. Винесла на становище, що змушувало його протягом цілого ряду літ напружувати всю свою енергію і всі засоби свого інтелекту, аби нагадувати широкому культурному світові в найтемнішу добу українського життя, що Україна живе, не вмерла - і не вмре, незважаючи на всі царські гнобительства і проскрипції. Засудила його приймати на себе удари, інсинуації й знущання, звернені проти сеї "проскрибованої України", відбивати їх і відповідати доказами і виявами позитивних, поступових, загальновартісних прикмет українського руху. Над українським же життям, в сю тяжку, задушливу, деморалізаційну його пору, настановила громадську контролю отсеї всеукраїнської заграничної експозитури, - Драгоманова і його гуртка, - що витягала українство з манівців провінціялізму і опортунізму на широкі шляхи світового культурного руху і змушувала орієнтуватись на перспективи загального політичного і соціяльного визволення. На довгий час напрям українського руху пішов по рівнозначних сих трьох його осередків: київського, львівського і женевського. Місія Драгоманова зробила з сього погляду епоху в українськім житті" {Михайло Грушевський. Місія Драгоманова. // "Україна". -1926 - Ч. 2-3. - С 3).

Роздуми М.Драгоманова щодо розвитку української національної справи знайшли відгук у пошуках таких мислителів, як М.Славінський, М.Туган-Барановський, В.Вернадський, А.Кримський. Оригінальний поворот політико-ідеологічної думка пов'язаний з Ім'ям поета і публіциста, філософі і науковця, вченого і громадсько-політичного діяча І.Я. Франка.

Як педагог, теоретик і практик освітянської справи М.П.Драгоманов знайомий українському і європейському загалу значно менше. Між тим, його педагогічні роздуми багато в чому випереджали час, формували

345


той фундаментальний пласт, від якого беруть витоки педагогічні вчення і роздуми більш пізніх мислителів.

Педагогічні погляди й ідеї М.П.Драгоманова тісно пов'язані з його ідеологічними, науковими поглядами та громадською діяльністю. Значну увагу вчений і педагог приділяв проблемам виховання підростаючого покоління. Він опублікував значну кількість статей з питань організації шкільної освіти ("Земство і місцевий елемент в народній освіті", "Про педагогічне значення малоросійської мови", "Народні школи"), в яких висвітлював питання про роль і значення української мови, культури та навчальної книги для становлення й розвитку національної школи. Перу М.П.Драгоманова належить документально-публіцистична праця "Про школи на Україні" (1878), де на широкому фактологічному матеріалі (звіти, анкети, опитування тощо) автор показує причини відсутності національної школи в Україні, обґрунтовує шляхи національного українського відродження, показує роль і значення в цьому просвітництва та виховання дітей та молоді. Мислитель зробив вагомий внесок в україністику, народознавчі студії. Він збагатив фольклористично-етнографічну скарбницю української культури, описав механізми її впровадження у в систему освіти.

У чому ж оригінальність, "епохальність", а звідси й значимість педагогічного вчення мислителя? Насамперед, в обґрунтуванні української національної ідеї як ідеологічного, духовного стрижня всієї просвітницької політики і практики України.

Як відомо, система освіти цього періоду базувалась на "Попередніх правилах народного просвітництва" (1803 р.) та "Статуті навчальних закладів, підзвітних університетам" (1804 p.), пізніше - на реакційному "Статуті гімназій та училищ..." (1928 p.), ініційованому Миколою І. Згідно їх настановам, "все шкідливе для держави", що ввійшло в навчальні предмети, підлягало викоріненню; навчання підпорядковувалось "істинним началам" -основам християнства, відданості государю і вітчизні. Після революційних подій у Європі, польського повстання 1830-1831 р. та європейської революції 1848 р. найбільш реакційним у справі просвітництва вважалось "вільнодумство", народність, національно спрямоване навчання та виховання молоді.

Незважаючи на суворі застереження уряду, саме на цих засадах і спробував розбудувати українську народну школу М.П.Драгоманов. Блискуче знання грецької та римської історії та літератури, вивченням яких він захоплювався ще з гімназії, підштовхувало молодого вченого і педагога до "республіканського стилю мислення"; заглиблення ж в історію власного народу, який поступово усвідомлював себе як націю - збуджувало народницькі настрої, українство як ідеологію навчання і виховання. Фундаментальна думка мислителя розгорталась у царині утвердження народної педагогіки


Каталог: download -> version -> 1402555725 -> module
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів
module -> Програма сучасні інформаційні технологіїї в дошкільній освіті для спеціальності 01010101 «Дошкільна освіта»
module -> Методика викладання дошкільної педагогіки плани семінарських занять змістовий модуль І

Скачати 10.07 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   38




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка