Леонід Губерський Віктор Андрущенко Філософія як теорія та методологія розвитку освіти Київ 2008 р. Ббк



Скачати 10.07 Mb.
Сторінка30/38
Дата конвертації20.03.2017
Розмір10.07 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   38
перший - працелюбність українців і їх віра в те, що власною працею можна здолати будь-які труднощі (цю установку виявили 53 і 48% опитаних); другий - третина опитаних готова порушити закон, діяти в обхід закону! Фактично, кожен третій є потенційним щэавопорушвиком!; третій - заради успіху 40% опитаних готовні "піти на що завгодно" А я запитую: "готові йти на вбивство, тероризм, наркоманію, проституцію... Так?!" Дуже небезпечна тенденція. На жаль, вона прогресує. И обмежити освітньо-виховну політику лише підготовкою людини до життя в існуючих економічних реаліях, відмежувати її від ідеалу, одвічних цінностей є справою безперспективною.

Макс Вебер кз випадково поряд з економічним успіхом поставив мораль, а з матеріальною вигодою - духовність. І хоча вчений пальму першості при цьому віддає релігійним цінностям, не прислухатись до його настанов неможливо. Бути моральним, зазначає вчений, вигідно, бо це приносить прибуток! А це означає, що моральне виховання людини в ринкових умовах є далеко не периферійною справою. Успішні народи довели цю істину власною соціально-культурною практикою.

Цивілізація, людство стоїть на "трьох китах" - Вірі, Надії і Любові. Цей фундамент є своєрідним наріжним каменем, який відокремлює людину (народ, націю) від усього тваринного світу. І які б історичні епохи не проживало людство, воно проживає, зберігаючись як людство, лише завдяки духовності, тій нетлінній основі, яка робить людину людиною. Саме тому, нинішні, здавалося б, супер-фундаментальні, процеси глобалізації та інфо-

389

рмаційної революції, становлення економічної цивілізації і т. ін. слід розглядати в історичному контексті, тобто як явища (чи процеси) історично змінні, такі, що проходять, приблизно в такому ж розумінні, як "канули в лета" епоха заліза і бронзи, хрестових походів та інквізиції, буржуазних революцій і комуністичного облаштування світу. Попри знаменитому висновку американського фугуролога Фукуями, історія не має кінця. В ній є лише етапи (епохи, ери). Разом з тим, історія має своєрідний стрижень, який забезпечує її цілісність. Цей стрижень - духовність, що передається через епохи, розгортається, зростає або ж "ховається", "йде у підпілля" і разом з тим бореться за існувашія людей як людства, якщо історія переживає збочення на кшталт панування інквізиції, расизму чи тоталітаризму. Саме духовність "робить" людину людиною, виховує особистість у вимірах суспільного ідеалу. її (духовність), насамперед, й потрібно передати дітям, якщо ми хочемо залишитись людьми.



Мені здається, що цивілізація вже підійшла до усвідомлення тієї межі, за якою без духовності її існування не є можливим. На цій основі цілком закономірним є прогноз про необхідність обумовленого історичною еволюцією цивілізації, її входженням в епоху ноосферного способу існування переходу людства до педагогіки духовності На цій стадії людство, зрештою, підійшло до розуміння себе не лише як частини природи, соціальних відносин чи культури, а й як продукту універсальної ноосферної цілісності з домінуючим духовним началом (стрижнем), на основі якого розгортається життєдіяльність кожного індивіда (етносу, народу, нації), здійснюється його доля.

Закладені П.Теяр-деарденом та розгорнуті В.Вернадським ідеї ноосфери як сфери розуму, яка є завершальним етапом історичної еволюції біосфери, що увінчується виникненням і розвитком цивілізації, дозволяють усвідомити первинне начало всього сущого, за яким колективний розум, "пункт Омега" (П.Тейяр-де-Шарден"), розумна людська діяльність (В.Вернадський) виступає визначальним фактором розвитку, а людина як людство в своєму духовному самоусвідомленні - утверджується своєрідним центром єдиного і неподільного Космосу.

Шлях до людини, таким чином, проходить через її духовне зростання, результатом якого має стати внутрішнє розуміння її (людини) духовної тотожності з Великим Космосом, Людством у всіх його цивілізаційних вимірах. Педагогіка духовності є засобом такого духовного зростання особистості. Вона забезпечує усвідомлення людиною своєї "вселюдськості" й "всесвітності", невіддільності власного існування (і лише завдяки цьому можливого) від існування людства і Космосу як таких.

Традиційний марксистсько-матеріалістичний погляд на історію такий підхід буде заперечувати. І це зрозуміло. Його логіка проста: людина є



390

природною істотою і разом з тим, продуктом тих суспільних відносин, в яких вона живе, працює, виховується. Соціалізація такої людини має здійснюватись за механізмами входження в культуру, соціум, виховання у відповідності з наявними традиціями. Духовне в людині є похідним від її матеріального буття. Б.чзуючись на цих підвалинах, марксистська педагогіка розгорталась як педагогіка фізичного, розумового, морального, естетичного і т. іи. розвитку особистості у відповідності з тими історичними реаліями, які на той час складись. її провідними мотивами були послідовно змінюючі один одного принципи "революційної доцільності", "виживання у ворожому оточенні", "побудови соціалізму", "післявоєнної відбудови народного господарства" тощо. Характерно, що в період більш-менш стабільного розвитку системи базова школа в колишньому СРСР, що ставив завдання поєднання досягнень НТР з перевагами соціалістичного способу господарювання й на цій основі "догнати й перегнати СІЛА...", визначалась як загальноосвітня, труде за, політехнічна. Духовність в такій педагогіці знаходилась коли б чи не на останньому місці. її підмінила фальшива програма виховання людини зе. принципами Морального кодексу будівників комунізму та її естетичного розвитку на основі художньої культури й мистецтва соціалістичного реалізму. Фальшивість такої педагогіки була більш ніж очевидною і для педагогів, і для громадськості. її результатом була людина спотвореної духовності. І хоча традиційно народна культура, родинне виховання й школа, які виходили за межі означеної педагогічної парадигми, частково вводили люцину в духовний контекст загальнолюдської культури, у переважній більшості радянська педагогіка формувала "нецивілізацій-ний" тип особистості, який згодом отримав принизливу назву "хомо сове-гикус". Більшість педагогів і вихователів педагогічні канони радянської школи порушувати не наважувались, бо вихід за їх межі в тоталітарній державі переслідувався й карався.

У ряді зарубіжних країн духовність людини виховується релігійними засобами. Ряд держа з, вірніше, їх виховних систем, щзактикують духовне виховання в так званих суботніх або недільних релігійних школах. Зазвичай в них домінує педагогіка релігійності, авторитет Бога, Св. письма й священнослужителів І хоча загалом вона забезпечує більш-менш стабільне духовне виховання моральну відповідальність особистості, такий підхід не може бути визнаний універсальним. І ось чому: по-перше, духовність людини релігійною складовою аж ніяк не вичерпується, вона - більш об'ємне утворення, що включає в себе народну мораль (мудрість), естетичні цінності, атеїстичні переконання, наукові знання тощо; по-друге, в релігійній духовності особистість, яка б мала бути визнана в якості основного суб'єкту власної духовності (і життєдіяльності загалом), залишається на задньому плані; по-третє, релігійна духовність базується переважно на ір-

391


раціональному знанні, в той час, як духовність загалом базується на дискурсі наукового і позанаукового, раціонального та ірраціонального знання.

Визнаючи свободу совісті як одне з вихідних прав людини, а у відповідності до нього - право релігії щодо надання послуг подібного роду, завжди слід мати на увазі, що духовність, сформована на релігійній основі, має суперечливий характер: з одного боку, вона облагороджує людину духовними цінностями, сприяє розвиткові моралі, людинолюбства; з другого боку, зводячи духовність до її релігійної складової, багато в чому обмежує духовне єство людини, а разом з цим - звужує самостійність волевиявлення, активність і соціальну творчість особистості.

Педагогіка духовності в Україні розпочиналась з народної мудрості. Пізніше цю нішу практично одноосібно зайняло християнство. Різноманітні антирелігійні єресі, хоча й збуджували духовний світ особистості, суттєвого масового впливу на народ не мали. Перші українські школи базувались на педагогіці Закону Божого, елементах наукових знань та народній мудрості (народна філософія), яка попри всі можливі обмеження української школи цілком і повністю не зникала навіть у найбільш несприятливі історичні періоди. Першу цілісну- модель педагогіки духовності (вчення про навчання та виховання на основі осягнення Біблії) створив видатний український мандрівний філософ, мислитель і педагог Григорій Сковорода; другу - "філософію серця" - не менш видатний релігійний філософ Памфіїп Юркевич; третю - змістовну педагогіку "серця, яке віддається дітям" - видатний український педагог Василь Сухомлинський. Створені в різні історичні часи й під тиском різних обмежень, означені педагогічні моделі мають єдиний філософський стрижень - високу духовність, яку належить передати дітям, виховати в них почуття причетності до універсуму й роду людського, як його найбільш досконалого й унікального витвору.

Сучасна педагогіка духовності формується як успадкування й продовження найкращого вітчизняного й зарубіжного педагогічного надбання, трансформованого до духу сучасної епохи та українського державотворення. Разом з тим, вона має інноваційний характер, базується на класично філософському розумінні духовності як явища ноосферного плану й характеру. Це - педагогіка людини як людства, педагогіка вселюдності. її базовими цінностями є такі загальнолюдські гуманістичні пріоритети, як Добро, Справедливість, Честь, Гідність і т. ін., провідними символами - категорії "Віра", "Надія" і "Любов". Вона базується на розумі й прагне до істини, оплетена чуттєвістю, намагається вилити її в співпереживання; є уособленням волі людини, спрямованої на ії самореалізацію.

Сучасний світ - різнобарвний. Кожен народ, держава і культура мають свої експектації щодо становлення людини як особистості, параметрів її життєвиявлення і життєствердження, власні вимоги до педагогіки, засоба-

392


ми якої здійснюється підготовка людини до життя. Разом з тим, в них про-слідковується (у одного більше, у іншого - менше) й дещо спільне - загальнолюдське, що єднає народи і культури як людство, як цивілізацію. Глобалізація прагне його ("спільне", "загальнолюдське5") розгорнути й розширити; антиглобалісти трактують цей процес як нівелювання національно-особливого, як обмеження свобод народу (нації, культури) щодо власного волевиявлення й протидіють глобалізаційним процесам всіма доступними засобами - економічними, політичними, соціокультурними. Означена суперечність може бути вирішена лише "заглибленням" обох складових -'тлобалізащйної" (вселюдської) і "національної" в єдине і неподільне буття цивілізації - ноосферу, де розум самостійно обере те, що, як писав І.Кант, "розум буде вважати як добре". Ноосферне буття людства, з одного боку, встановить розумні межі глобалізації; з іншого - забезпечить усвідомлення "національного" як розширення і поглиблення сфери існування всезагаль-ного. Ноосферне буття людства - це буття людей в їх духовній єдності, забезпечити яку здатна лише педагогіка духовності шляхом виховання кожної особистості в контексті єдності загальнолюдських і національних цінностей, традицій та пріоритетів.

Хтось, мабуть, назве мої роздуми романтичними. Можливо вони такими і є. Однак... Глобалізація, інформаційна революція та "економічна епоха", як і всі попередні етапи розвитку людської історії, є процесами історично плинними. Людство ж буде існувати завжди. Готуючи людину до життя в "епоху прагматизму", озброюючи її знаннями та інформацією для досягнення багатства, успіху, кар'єри, ми одночасно (а може й насамперед!) маємо виховувати її в контексті одвічно людських гуманістичних цінностей, формувати в ній людське (тобто духовне) єство. "Саме тут Родос, тут і стрибай", віщує одна з мудростей народних. Мені здається, що перспектива людства в кінцевому розумінні - в його високій духовності. Техніка ж, технологія, економіка чи інформація є лише засобами, за допомогою яких людство наближається до свого дійсно людського існування. Роль освіти у цьому поступі колосальна, однак, лише при умові, якщо вона буде духовною. Враховуючи реалії епохи ("злобу дня"), виховуючи людину для життя в умовах історично конкретних, освіта ніколи не повинна забувати про вічне, добре і справедливе, не відриватись від ідеалу, не віддавати ці цінності іншим формам духовно-практичного освоєння світу. Освіта має духовну сутність. І які б зміри не відбувались у світі, людина завжди залишиться не лише біологічною чи соціальною, але й глибоко духовною істотою. Формування духовності -- найвище покликання освіти. У цьому провідному річищі вона й має розгортатись у XXI столітті. Одним з найбільш вагомих, актуальних і першочергових напрямів цього плану є розвиток головної складової духовності людини - її інтелекту.

393

Підвищувати Інтелектуальний потенціал нації

Глобалізація, утвердження інформаційного суспільства, ринкових відносини й все більш відчутна демократизація, яка поступово охоплює всі сторони суспільного організму, потребують відповідного інтелектуального забезпечення. Інтелект піднімається в ціні. Він стає все більш вагомим і викликає зацікавленість як з боку, виробничників, бізнесменів і владних структур, так і з боку пересічних громадян.

Збільшилась частка людей, які прагнуть дати більш ґрунтовну (по-можливості, спеціалізовану) освіту дітям, залучити їх до культури, наукової і художньої творчості. Конкурси вступників до вищих навчальних закладів зросли не тільки на "дефіцитні" спеціальності, але й практично на всі факультети, включаючи фізику і математику, інженерні спеціальності, будівництво і архітектуру. Поступово зростає авторитет учителя, викладача, професора. Показовим є також зростання конкурсу вступників до вузів, аспірантури та докторантури. За останні 13 років кількість аспірантур зросла в 1,6 рази, кількість аспірантів - у 2 рази. Вчене звання академіка мали 1,9 тис. осіб, члена-коресгюндента - 1,1 тис, професора - 6,9 тис. Збільшилась частка фахівців вищої кваліфікації у всіх галузях наук: у природничих - на 1%, у технічних на 3,3%, у суспільних - на 8,2%, у гуманітарних - на 6,7%. Частка науково-педагогічних працівників складала 63,5% від загальної кількості фахівців вищої кваліфікації (див.: Стратегія економічного і соціального розвитку України. 2004-2015 роки. Шляхом європейської інтеграції. -К, 2004. 60).

. Ці позитивні тенденція все ж стримується комплексом соціально-економічних негараздів, які накочуються на державу і народ, здається, ще більш потужною і глибокою хвилею, ніж та, яка була спричинена соціально-економічною кризою 1995-2000 років. Духовний простір суспільства переповнюють перманентні "касетний", "кольчужні" і їм подібні скандали, які постійно реанімуються; в ньому домінують сумнівні PR технології на підтримку чергового кандидата в депутати; час від часу проводяться гучні компанії по дискредитації того чи іншого політика, державного діяча і, навіть, Президента України. Пересічний громадянин майже переконаний у "продажності ЗМІ", "суцільній корумповакоеті чиновника", "засиллі бандитів на всіх поверхах влади" й "відторгненні від неї людей порядних і справедливих".

Інтелект' у цьому просторі губиться. Україна переживає період "горя з розуму": горя тому, в <ого його немає і одночасно - тому, в кого він є. Перший не розуміє того, що діється, а тому й живе як вміє - лукавить, краде, пиячить, розважається (як писав А.Камю, "тікає від абсурду"); інший - бачить і розуміє глибоку ирірву, яку не можна перескочити в два прийоми, не може скористатись великим Божим даром, подолати ірраціональне середовище, переконати інших. Прикро, але факт: "місця під сонцем" в Україні 394

інтелект практично не має. Цей гіркий висновок, на жаль, має вагоме фактологічне підтвердження. |

Виїзд інтелектуалів за межі країни не зменшується. За останні 5 років до країн з більш привабливими для наукової роботи умовами виїхало понад 700 докторів і кандидатів наук, зокрема, до СІЛА - 189, Росії- 141, Німеччини -126. Причому, виїздять, як правило, вчені, вікові показники яких знаходяться далеко від критичної позначки. Середній вік наукових емігрантів складав 45,6 років для кандидатів і 54,7 років для докторів наук (там же. - С 62).

Низькою, якщо й не мізерною (у порівнянні з тим духовним вкладом, який ця когорта інтелектуалів вкладає в розвиток суспільства) є заробітна плата вченого, вчителя, викладача ВНЗ, працівника культури, соціальної сфери загалом. Фінансування науки за рахунок коштів державного бюджету в останні роки практично не збільшується; понад те, у 2002 р. обсяг надходжень з державного бюджету на виконання наукових та науково-технічних розробок порівняно з 2001 роком зменшився на 6,2% (там же).

Все ще відчутною є стара установка ставлення до інтелекту за принципом залишковості, визначеності останнього як похідної величини від еко-номіко-виробничого фактору. Науку, освіту і культуру лихоманить постійна нестача коштів на ремонт приміщені», навчальне обладнання, видання підручників та навчальних посібників, затримка у виплаті заробітної плати і стипендій студентам, нестача лабораторного обладнання, реактивів тощо.

Можливо, дещо перебільшуючи негаразди, що охопили цю сферу, дехто прогнозує руйнацію і розпад інтелектуального потенціалу держави, і як результат - перетворення країни в трудовий і ресурсний придаток цивілізованого світу. Слід визнати: така загроза існує. Отже, потрібні рішучі заходи для посилення життєздатності інтелекту, підтримки і нарощування інтелектуального потенціалу суспільства, як того потребує загально цивілізований поступ людства. |

Власне, розуміння необхідності рішучих дій у цьому напрямі в суспільстві є. Немає іншого - глибокого й обґрунтованого бачення того, як і яким чином все це можна здійснити. З другого боку, на перешкоді стоять групові та корпоративні інтереси: практично жодна із соціальних чи професійних груп не бажають поступитись власними інтересами на користь науки, освіти і культури.

Справедливо вимагаючи повернення боргів по заробітній платі, час від часу страйкують, наприклад, гірняки. Подібну ж позицію (хоча, здається, поки що не страйкують) займають селяни, працівники таких потужних підрозділів суспільного виробництва, як енергетика, транспорт, зв'язок тощо. І їх можна зрозуміти. Умови праці в них не найкращі. Зарплата не найвища. Соціальний захист обмежений. Кожна соціально-професійна група (з глибокою переконаністю у власній справедливості) вимагає свого й не замис-

395


люються над тим, що для радикальної зміни ситуації потрібні не лише сьогоденні фінансові надходження (хоча, хто ж буде заперечувати, що вони потрібні саме сьогодні!), а насамперед - інтелект вченого, інженера, технолога, які зможуть запропонувати системні заходи - нові технології, принципи фінансування, архітектоніку безпеки і соціального захисту, продумані й виважені інноваційні проекти, які виведуть країну із кризи, створять передумови реального зростання.

Глибоко й системно інфікований в свій час (широко розрекламованим й пропагандистськи піднятим до статусу "найкращого") колишнім "соціалістичним способом життя", дехто вважає, між іншим, що освіти, здобутої ним в університеті в студентські роки, має вистачити на все життя. Як правило, ці люди - а вони здебільшого обіймають ключові посади - хизуються своєю університетською освітою (й навчанням у колишніх ВІШІ) і практично не працюють над підвищенням свого освітнього і культурного рівня. Не працюють не лише тому, що не мають бажання (багато хто якраз хотів би навчатись на відповідних курсах підвищення кваліфікації), а тому, що в країні не створена система неперервної освіти - освіти впродовж життя, не сформована установка на таку освіту, не впроваджено системи (порядку) посадового зростання на основі досвіду, помноженому на новітні пізнання в тій галузі, в якій здійснюється практична діяльність.

Складається враження, що ера професіоналізму в Україні ще не настала. Провідні посади розподіляються, як правило, за політичним, партійним або клановим принципом. Ядерною енергетикою, наприклад, може керувати вугільник, інформаційним простором держави - спеціаліст, який має базову освіту за спеціальністю "Історія КПРС", банком - колишній секретар обкому чи райкому комсомолу. Головне, щоб ця людина була "своя", представником клану, віддана особисто. Ці люди відторгай від влади дійсних професіоналів і патріотів. За 14 років незалежного розвитку Уряд України очолювали десять прем'єрів! Характерно, що при звільненні посадових осіб ніхто нікому і нічого не пояснював. Домінувала мовчазна посмішка, мовляв, "так треба". Зрозуміло, ці люди працюють на інших ділянках державного будівництва, добросовісно виконують покладені на них обов'язки. Але справа не в цьому: професіоналізм, як правило, замінює сірість, яка не працює над собою і во зростає, стримує державотворчий процес або ж спрямовує його розвиток (і ввірені їм ділянки роботи) у хибне річище.

Окремо слід сказати про такий показник інтелектуальної потужності суспільства і особи, як захист кандидатської чи докторської дисертації. Чисельність докторів та кандидатів наук щорічно зростає на 3,3%. На 2002 р. в Україні налічувалось 62,7 тис. кандидатів наук та 11 тис. докторів наук (там же. - С 60). Здавалося б, це добре. Однак, не слід впадати в ейфорію: досить помітну частку захищених в останні роки складають посадові особи,

396

зокрема, Народні Депутати, керівники відповідних підрозділів Адміністрації Президента та Кабінету міністрів, керівники місцевих органів влади. Не буду збуджувати пристрасті: багато з них є дійсними вченими, які на практиці вивірили свої наукові здобутки й оформили їх у вигляді дисертаційних робіт. Однак справедливим є й те, що більшість з них до науки мають досить дотичне відношення. їх дисертації — це "наука за індивідуальним замовленням". Позитивним в цьому є хіба що можливість вченого, який виконує замовлення, одночасно проводити власні дослідження й тим самим виживати, не втрачаючи рівня своєї кваліфікації.



Саме тут варто було б поцікавитись, скільки сенаторів США, міністрів чи їх заступників мають, скажімо, науковий ступінь, здобутий (захищений) у престижних університетах? Поцікавитись і порівняти: а у нас? Ми впевнені, як і за кількістю генералів, так і за відсотком високих урядовців, депутатів і бізнесменів, які мають науковий ступень, ми знову виявимось "попереду всієї Планети". Але ж, кому не відомо, що практично всі їх наукові звання і ступені - куплені. Дійсні ж вчені виявились за копійки "проданими" (а відповідно й продажними) політичним чи комерційним структурам, які хизуються своєю вченістю, не розуміючи ні слова з того, що написано у виданих за їх авторством фоліантах.

Бар'єри, які час від часу майстерно оновлює нинішній ВАК щодо здобуття наукового ступеня, виявляються для цих людей не суттєвими. Вони долають їх, не зупиняючись і не помічаючи. Очевидно, справа не стільки у вимогах ВАК України, скільки в нашій науковій порядності, сумлінні і відповідальності. Цікаво, а чи поступився б своїм науковим і людським сумлінням, скажімо, вчений Гарвардського чи Оксфордського університетів, коли б йому запропонували дати відгук (чи виступити опонентом) при захисті "купленої дисертації""? Навряд. Він, скоріш, залишить свою професорську посаду й публічно розповість про обставини і людей, які його до цього спонукали. Наші ж свідомість і почуття - мовчать (бо вражені "подвійною мораллю", укоріненою з радянських часів) або коливаються у відповідності з обставинами, в які нас заганяє суперечлива дійсність. Головна з них - мезерна зарплата вченого. Важко говорити про моральність вченого не просто з порожньою кишенею, але й з двома-трьома дірками в карманах!

А як виглядали б ці - з дозволу сказати - "вчені" на публічних диспутах за їх науковою проблематикою? На жаль, таких диспутів в Україні немає. З радянських часів ми є країною "монологу": політик проголошує "свою" передвиборчу програму, сконструйовану хвацькими політ-технологами; міністр натхненно читає доповідь, написану його співробітниками; депутат "ділиться відчуттям", майстерно сформованим своїм платним "PR менеджером" і т.д. і т.п. Монолог, монолог, монолог... Як писав геній: "а ми стояли і мовчали, та мовчки чухали лоби. Німії, подлії раби..."

397


Не може не турбувати моральна розгубленість, можливо точніше, роз-двоєність духовного світу викладацьких кадрів і студентської молоди

Викладач, який отримує за свою важку (до того ж, повсякденну) інтелектуальну працю від 120 до 320 у.о., навряд чи буде почувати себе впевнено, не говорячи вже про комфортність, захищеність, престиж. Дехто не помічай й не розуміє простої істини (або ж не хоче робити ні того, ні іншого): важко стати науковцем, педагогом-викладачем, а ще важче - бути ним повсякденно і повсякчасно. Викладач - це, насамперед, вчений, який не просто "читає лекції", а предметно викладає нормальну науку, оприлюднюючи разом з тим, власні наукові здобутки, переконаная, сумніви. До них він має добиратись самотужки, працюючи, як правило, ночами, або у вихідні дні. У нього немає часу на підробітки (у кращому випадку він може "підзаробити" репетиторством); йому ніколи займатись політикою, брати участь у мітингах чи демонстраціях; за великим рахунком, він не може навести елементарний порядок у власному домі, бо... займається наукою, яка поглинає весь час і всю внутрішню потенцію.

Доречно згадати тут долю знаменитого фізика-ядерника Ландау, заарештованого в свій час КДБ за так звану "антинародну діяльність". На захист вченого тоді виступив всесвітньо відомий вчений Капиця. У зверненні до Сталіна він написав буквально наступне: Ландау - вчений, весь його час підпорядкований науці й він просто не має мооюливості займатись політикою. Не більше і не менше! Не має можливості! І це правда. Ці люди - одержимі наукою, приречені бути одвічними пошуковцями істини, інакше - не мають права називатись вченими, входити в наукову лабораторію чи студентську аудиторію. Суспільство має цінувати їх працю, бо саме від неї беруть витоки джерела майстерності і таланту, професійного злету і творчої наснаги майбутнього фахівця. З неї виростають високі технології, створені учнями. Від неї веде відлік масштаб особистості професіонала, творця, організатора, лідера - студента, з часом - молодого фахівця, нарешті - професіонала високого ґатунку і творчого спрямування.

У Західному світі посада вченого, викладача, професора знаходиться на одному з найбільш почесних місць в посадовій ієрархії суспільства. Більш високі оклади мають лішіе лікарі та юристи. Сформований у парадигмі розуму, людині розуму - розумній людині - Західний світ віддає належне. Цей світ шанує професора, одночасно вимагаючи від нього високої педагогічної майстерності і науки, яку він зобов'язаний передати учням.

В Україні, як власне і в країнах колишнього СРСР, до професора побутує інше ставлення. Його витоки - в ідеології гфовідників невігластва, неуцтва, безкультур'я "шарикових" і "швондерів", майстерно змальованих СБулгаковим у безсмертному романі "Собаче серце". Зневага до "людини в окулярах" проходить практично через всю радянську історію. Доцент

398


(обов'язково "тупий") як і його старший колега - професор є об'єктами підозр і першочергових репресій у важку сталінську епоху, суспільної поблажливості з боку "героїчного робітничого класу і трудового селянства" в період "хрущовської відлиги", смішних життєвих історій і принизливих анекдотів "брежнєвського розвинутого соціалізму", безпорадні персонажі художніх кінофільмів практично від "диктатури пролетаріату" і до розпаду СРСР.

Славнозвісний герой низки радянських коміксів - студент Шурик -утвердився як образ майбутнього інтелігента, інтелектуала, професіонала -придуркуватого але зрозумілого і підконтрольного. Він вимушений працювати "за того хлопця", який виховується за методою епохи "коли космічні кораблі перетинають міжзоряні простори". І працював, причому не лише у фільмі, але й на яву: на овочевих базах, на колгоспному полі, чисельних "суботниках", замість того, щоб навчатись, знаходитись в бібліотеці, науковій лабораторії. ■ |

Парадокс полягає в тому, що дійсний вчений, наприклад, Гусєв із фільму "Сім днів одного року", помирає, бо отримав не сумісну з життям (у системі розвинутого соціалізму!?) дозу радіоактивного опромінювання. В цій системі інтелект, розум, творчий пошук самостійного життя не мають. Вони підпорядковуються "революційній доцільності", згодом - зрощенню передумов розвитку "світової революції", а ще пізніше - завданням перемоги в боротьбі з фашизмом, відбудови народного господарства та інтересам зміцнення оборонної могутності держави.

Практично весь час "розум" знаходився під жорстким контролем партійних органів і КДБ. Його розвиток і реалізація заохочувались "батогом і пряником". "Непідконтрольний", свавільний розум знищувався цензурою, репресивними органами або психічними лікувальними закладами. Щоправда, професор мав більш-менш пристойну зарплату, на яку міг дещо купити, але не купував, бо в ті часи це "дещо" - закордонний костюм, квитки на престижну виставу, легковий автомобіль, холодильник, телевізор і таке ін. - можна було лише "дістати". Канали ж "діставання" контролювались спе-црозподільниками для "слуг народу" та тіньовою елітою сусшльства - завідуючими складами, базами, магазинами, директорами підпільних виробництв, кооперативів та ін. потрібними людьми" епохи "розвинутого соціалізму" та "перебудови".

Незалежна Україна не ляше не подолала до професора державно- і суспільно-зневажливого ставлення, але й значною мірою посилила його. Насамперед - і це головне - вона принизила його мізерною зарплатою.

Задамося простим питанням: звідки береться професор, з якої когорти людей він виростає, як стає "шановним" педагогом і вченим? Відомо, в пустелі трава не росте, пшениця не родить. Давньогрецька філософія довела справедливість вислову: "з нічого - нічого не виникає". З людини, яка не

399

освоїла належним чином шкільну і вузівську навчальну програму, професори "не виростають". Вони "виходять" з когорти дітей-інтелектуалів, творчі здібності яких були помітними на ранніх етапах їх освітньої і наукової соціалізації. Ці діти - трударі інтелектуальної ниви від початку і до кінця. Щоб стати професором вони мають все життя "гризти граніт", "збиратись крутими схилами" науки, тобто долати часовий простір приблизно в четверть століття! Ті ж, кому математика, фізика чи література, як кажуть, "не давалась", хто після школи пішов на виробництво, а нині - у рекет, кооператив чи "човникову індустрію", на період перших публікацій майбутнього професора вже мали практично все - сім'ю, квартиру (власний дім), дачу, машину і т.д. і т.п. Вони "вже живуть повноцінним життям", в той час, як майбутній професор майже все життя "готується до життя" в майбутньому.



Сьогодні абсурд поглиблюється, інтелект - занепадає. А це означає, що занепадають, вироджуються народ, нація, культура. Й це процес буде поглиблюватись до тих пір, доки у владну еліту не повернуться преображенсь-кі, Вавілови, амосови, доки держава не утвердить дієву програму інтелектуалізації суспільства, а суспільство не знайде в собі сил і моральної снаги віддати інтелектові належне.

Інтелект - могутнє джерело суспільного зростання. Однак він потребує захисту і нарощування. В організованому суспільстві підтримка інтелекту має стати найголовнішим пріоритетом державної політики,

Сьогодні в Україні здійснюються реформи. Які б аргументи не наводились тими чи інтими крайніми силами, здійснення реформ є фактом, який не підлягає сумніву. Реформи йдуть, суперечливо, не так швидко, як хотілося б, з частими і досить серйозними збоченнями, але йдуть. На часі - впровадження інноваційної моделі економічного розвитку, побудованого на перевагах високих технологій. Ризикну зробити припущення: без потужного і активного інтелекту чергова хвиля українських реформ залишиться мертвою. Модель "розвитку на випередження" може і повинен зрушити інтелект, а не чиновник. Однак сфера інтелекту залишається "зачарованою красунею", яка спить. Розбудити інтелект, творчість, активність всяк і кожного, розгорнути ряд потужних соціальних програм на підтримку творчої особистості, освіти, науки і культури - високе покликання і історична місія нашого покоління. У цьому ж наш вклад у майбутнє і наша висока відповідальність.

Українська нація завжди була інтелектуально сильною, помітною у світовому просторі й конкурентоспроможною. Не зважаючи на те, що роки бездержав'я розпорошували її кращих представників між іншими країнами і народами, українці постійно відтворювали свій інтелект, пестували, пишались, шанували як найдорожчий скарб, щедро дарували його світові.

В роки царизму та більшовизму офіційна влада ставилась до інтелектуалів українського походження більш ніж упереджено. Вона повсякчас при-

400


нижувала його, обмежувала розвиток або ж, задобрюючи різноманітними пільгами, переманювала до центру, використовувала для досягнення власних імперських завдань і цілей. У випадку нескореності духу і волі, інтелектуальної непокори, вона засилала їх до Сибіру чи страчувала. На теренах царської Росії панувала політика денаціоналізації інтелекту. Такою ж вона була і в період більшовизму, впродовж всієї радянської епохи аж до славнозвісних років "розвинутого соціалізму" і горбачовської перебудови.

Десятки й сотні (а може й тисячі) гонених але нескорених науковців утверджували інтелектуальний потенціал української нації за кордоном, де створювали наукові школи, видавали книги, конструювали техніку, впроваджували передові наукові технології. Вчений-енциклопедист, ректор Київської академії Феофан Прокопович, наприклад, за викликом Петра І був "переведений" до Петербурга. Переслідування з боку антиукраїнської влади "витіснили" відомого антрополога, етнографа і археолога Федора Вовка, до Франції. Ті ж самі причини спонукали до виїзду етнографа, філософа і культуролога Михайла Драгоманова до Болгарії, філософа і письменника Івана Франка, фізика й електротехніка Івана Пулюя до Австрії, науковця і церковного діяча Івана Оггєнка - до Польщі, педагога Софію Русову - до Праги.

Ще більш цинічно вибудовувала своє спілкування з інтелектуалами неросійського походження Радянська влада. Розвиваючи науку у відповідності з потребами так званого соціалістичного будівництва, вона зрошувала вчених, використовувала їх науковий потенціал і здобутки, одночасно знищуючи все, що суперечило "курсу вождя", "лінії партії"", або мало щодо них свою особливу думку.

Видимість розвитку науки була вражаючою. Ще б пак! Десятки, сотні, тисячі науково-дослідних інститутів, досить висока заробітна плата і статус "радянського вченого", єднання науки з перевагами соціалістичного способу виробництва... Подібне ставлення до науки не могло не дати помітного результату. В СРСР сформувалась когорта вчених світового рівня, вершинним досягненням якіж стало запуск першого в світі штучного супутника Землі й політ першого космонавта, побудова надпотужного атомного криголама й створення першого комп'ютера.

Разом з тим, розвиток науки мав в ті часи й помітний пласт тіньової практики. Більшою мірою наука працювала на зміцнення військово-промислового комплексу держави. Потреби народного господарства та побуту задовольнялись малопотужними науковими закладами, поспіхом, і без належного фінансового забезпечення. В результаті склалась парадоксальна ситуація: країна, яка володіла одним з найпотужніших науково-технічних потенціалів світу, побудовану на його досягненнях ракетну техніку й найбільш досконалу зброю (у тому числі й зброю масового знищення), не могла сконструювати й запустити у виробництво більш-менш пристойний легко-

401


вий автомобіль, холодильник, товари побутового вжитку тощо. За межами військово-промислового комплексу вчений перетворювався у другосортну величину. Бути вченим вважалось що менш престижним і не перспективним.

Ще більш разючим було ставлення до інтелекту у разі його не погодженості з офіційним курсом, проголошеним черговим вождем або партійним з'їздом. Будь-яка інтелектуальна непокора, а особливо коли вона торкалась національної політики, каралась безапеляційно і жорстко. Історик літератури і громадсько-політичний діяч


Каталог: download -> version -> 1402555725 -> module
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів
module -> Програма сучасні інформаційні технологіїї в дошкільній освіті для спеціальності 01010101 «Дошкільна освіта»
module -> Методика викладання дошкільної педагогіки плани семінарських занять змістовий модуль І

Скачати 10.07 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   38




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка