Леонід Губерський Віктор Андрущенко Філософія як теорія та методологія розвитку освіти Київ 2008 р. Ббк



Скачати 10.07 Mb.
Сторінка32/38
Дата конвертації20.03.2017
Розмір10.07 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   38

Любов - це потреба душі відчувати свою гармонійну єдність із невідомими властивостями та силами світу, бо інакше вона постійно перебуватиме під паралізуючим впливом відчуття жаху перед неосяжністю та ворожістю світу. Любов - це те, що формує здатність до почуттєвого виявлення окремих предметів і явищ як невід'ємної умови свого існування. Такі предмети та явища мають уявлятися настільки необхідними людині, що одна лише думка про можливість втратити їх може спричинити почуття самознищення. Змістовно любов є ставленням людини до когось або чогось як такого, без чого не можна жити.

Любов - це почуття й усвідомлення людиною предмета чи явища як невід'ємної умови свого існування. Слід зауважити, що однозначного визначення поняття "любов" немає. І кожен із вас може спробувати подати своє розуміння цього слова. Слід розрізняти любов як поняття про те, що притаманне людській душі, і сам процес переживання стану, що визначається як любов. Наприклад, християнське вчення про любов Бога до свого творіння (світу, жодний) виконує цілком поняттєву, а не почуттєву функцію. Уявлення про любов Всесильного Творця до свого творіння дає віруючій людині душевну рівновагу, почуття надії на Божу допомогу. Це відбито у поширених серед христюш висловлюваннях: "на все воля Божа"; "Бог - це добро"; "Бог на поміч" тощо. Однак заповідь "люби ближнього свого" покликана пробудити в людині не поняттєві (тобто логічні) переживання, а почуття емоційної єдності з іншими людьми як непересічними спонуками життя. Залежно від обставин та досвіду певне коло людей, предметів сприймається невід'ємною умовою власного гармонійного буття людини, без яких воно сповнене душевних мук і страждань. Тому любов - це передусім почуття, притаманне людині, яке полягає у здатності сприймати світ, природу, життя, конкретних людей, певні предмети як умову свого існування. Відсутність цих неодмінних умов спричиняє непевність, почуття втрати життєдайної опори, звичних підстав для надії. Особливим проявом любові є кохання. Мабуть, не випадково, що таке слово є в українській мові

- мові народу, який вдатний по-особливому виявляти свої почуття. Кохання - це інтимне почуття любові, що виникає та існує між людьми (як пра-

415

вило) протилежної статі (жінкою і чоловіком). Згадайте, скільки літературних творів, художніх полотен тощо ставали шедеврами, насамперед тому, що в них домінує високе почуття кохання.

Найбільш узагальнене визначення любові як сутнісної сили людини дав ГХегель: любов - це жага, що пристрасно мчить назустріч своєму предмету. Таке розуміння любові охоплює всі її форми і прояви: любов статеву і любов до влади, любов батьківську і любов до власності, любов людини до людини і т.ін. Предметом любові може бути все, що викликає в людині жагу, бажання, прагнення, потребу. Узагальненим виразом цієї жаги постає життя. Любов - це жага людини до життя. Оскільки людина більшою мірою живе майбутнім, переживає його, любов поєднує фундаментальні форми його освоєння - віру і надію.

Віра, надія і любов одвічні фундаментальні цінності людської духовності. На запитання "що таке духовність?" можна дати таку відповідь: це -віра, наповнена надією і любов'ю. Справедливим буде й інше: це - любов, позначена вірою і надією; це - надія, пронизана любов'ю і вірою. Народна духовність завжди високо цінувала зазначені цінності, прагнула до їхньої гармонійної єдності, символізувала їх загальність орнаментальними витворами, мозаїкою тощо.

Релігія також не могла обминути цей факт. Єдність фундаментальних цінностей людського духу - віри, надії і любові, - представлених, щоправда, в досить вузькому, однолінійному світлі, пронизує Святе письмо, втілюється в символіку і ритуали, святкується з такою ж пишністю, як і Покрови, Здвиження, Пречиста та інші релігійні свята. І лише "офіційна духовність", що сформувалася в країні в післяжовтневий період, розірвала і розвела ці складові людської духовності в протилежні боки, нацькувала одна на одну. Партійність вихолостила з них людяність і гуманізм, наповнила їх ідеологізованим змістом, спотворила одвічно творчий запал, що спонукає активність, жадобу до життя, оптимізм. Під тиском комуністичної ідеології і пропаганди людина втратила внутрішній життєвий стрижень - єдність віри, надії і любові. Духовність перетворилася на казенність. Суспільство зіткнулось з масовізованим фактом роздвоєності особистості, подвійної моралі, ідеології, культури, що славословили з приводу гуманізму, проте не торкалися животворних струн людяності.

Відродження духовності у цьому зв'язку постає як відновлення людяності - споконвічне притаманних людям цінностей віри, надії і любові в гармонійній взаємодії. Незважаючи на гучномовні заклики, реальний час для дійсного, а не словесного відродження для України, на жаль, ще не настав. Як і раніше, духовність скута лещатами безгрішшя. Для реального відродження у держави немає коштів. Заклади культури, освіти, виховання перебувають у занедбаному стані. Катастрофічне не вистачає фахівців. Суспіль-

416

ство поглинула хвиля ідейної і моральної безпорадності, і тільки релігія знаходить сили протистояти натиску індивідуалізму і комерціалізації, новому відчуженню особистості, що заміщує комуністичну духовність під



тиском ринку і приватизації. ,

. . j - .

Гармонія розуму, почуття і волі

Освіта має плекати духовність у всій повноті, цілісності і визначеності цього поняття. А це означає, що її предметом є особистість, внутрішній світ якої базується на гармонії всіх сутнісних сил й насамперед - на гармонії розуму (інтелекту), почуття і воля, діалектичного взаємозв'язку таких світоглядних вершин, як істина, добро і краса.

Відродження духовності - це відродження єдності всіх сутнісних сил людини, способів і форм освоєння дійсності. Основу основ цього процесу -"ставлення до всякої речі так, як того вимагає сутність самої речі" (КМаркс) - формує розум, що прагне до істини. Істина - мета розумового освоєння дійсності. Розум інтегрує всі формоутворення людського духу в людську духовність. Саме в ньому криється таємниця таємниць людськості, осягнення якої є актуальним завданням цивілізації.

Homo sapiens - людина розумна - так називають людину, підкреслюючи її унікальність, своєрідність і відмінність від будь-якої іншої живої істоти. Народ розглядає розум як одну з найвищих чеснот людини. Розум забезпечує мудрість, що є основою раціональної, цілеспрямованої діяльності. Мудра людина - народний ідеал людяності. Наприклад, мудра дівчина здобула перемогу над багатим, але нечесним і злим чоловіком. Іван - селянський син завдяки силі і розуму подолав злочинного Дракона і вибудував собі людську долю. "За дурною головою і ногам нема спокою", "Краще з розумним загубити, ніж з дурним знайти", - говорять українські прислів'я та приказки, підкреслюючи тим самим велич людського розуму як одного з найголовніших чинників суспільної життєдіяльності.

Розум дає знання, а знання - це сила. Розумна людина - це сильна людина. Вона знайде вихід з будь-якої ситуації, раціонально організує свою життєдіяльність, мудро підпорядкує її загальним законам гуманізму і справедливості. Разом з тим не слід перебільшувати можливості розуму. Розум може бути не тільки добрим, а й злим, холодним. Він може бути підпорядкованим досягненню злочинних цілей - грабіжницьких воєн, жорстокої експлуатації людини людиною, гонитви за позазаконними прибутками, кар'єризму тощо. Яскравий приклад тому - життєвий шлях одного з учнів Сократа - Алківіада. Маючи хитрий розум, красномовний і привабливий, Алківіад домігся любові натовпу і обрання стратегом. Коли ж ставлення афінян до нього змінилося, стратег втік до Спарти, організував і очолив воєнний похід проти власного народу. Пізніше він так само підступно зрадив

417


спартанців, знайшов притулок у перського сатрапа, не гребував ніякими засобами пожежами, вбивствами, зрадою - для досягнення своїх злочинних цілей.

Цінність розуму безперечна. Він перетворюється на протилежність, як тільки відривається від свого першоджерела - глибокої людської чуттєвості. Голий раціоналізм пасує перед дійсністю, виявляється неспроможним там, де треба діяти не за алгоритмом, не за формулою, а за власною ініціативою і відповідально. На допомогу розуму приходить почуття, що відтворює істину з іншого боку - з боку її вселюдськості, справедливості, гармонійності й краси. Гола істина - цінний, але недостатній дороговказ життя. Істина потребує людського засвоєння - осмислення через почуття, захоплення, святість, жаль, співчуття, милосердя тощо. Щоб бути незаперечною, істина повинна підтверджуватися добром і красою, а розум - поєднувати зусилля з почуттям і волею. Громадянське, моральне, естетичне почуття людини підкаже їй шлях до пошуку істини, окреслить її розумні межі. Надчуттєва істина - нерозумна. Вона спотворює світ, вихолощує з нього людяність.

Розщеплення ядра справедливо оцінюють як незаперечну перемогу розуму, що проник у глибини буття матерії й осягнув істину. Створена на засадах цієї істини ядерна зброя також, здавалося б, повинна визначитись як тріумф розуму. Проте нині людство все більше відчуває не його тріумф, а історичну і соціально-моральну поразку: створення ядерної зброї - це загроза цивілізації, своєрідний дамоклів меч над головою людства. Сьогоденна культура вимагає роззброєння, знищення ядерних потенціалів і все переконливіше ставить питання про доцільність проведення наукових досліджень у цій галузі пізнання критеріїв людяності.

Інтелектом називають рівень здатності людини до мислення. При цьому мислення розуміється як процес цілеспрямованої зміни уявлень, який відбувається згідно з правилами і законами логіки. Отже, понятгя "інтелект" вживають для означення активного процесу мислення, який здатний перебудовувати, змінювати людину на якісно нову силу дійсності. Так, людина, володіючи знаннями законів хімічних перетворень, може виготовити матеріали, які не існують у природі.

Вживаючи поняття інтелект, передусім розрізняють здатність душі відчувати і мислити. Інтелект розглядають як здатність душі створювати абстрактні поняття, яким у повному обсязі не відповідають ніякі предмети дійсності. Поняття "коло", "закон", "добро", "ідеал", "одиниця", "трикутник", "нуль" не мають матеріальних аналогів, але використовуються для пізнання властивостей реальних предметів. Так, одиниці міри дають змогу визначати реальні співвідношення розмірів, маси предметів; ідеальні геометричні фігури допомагають знаходити схожість між різними просторовими

418

об'єктами; закони держави допомагають визначити правомірність суспільного покарання конкретних людей тощо. При цьому абстрактні поняття можуть порівнюватися, співвідноситися та поєднуватися між собою незалежно від чуттєво даної об'єктивної дійсності на підставі законів логіки. Тому людський інтелект здатен будувати образ неіснуючого, але можливого та бажаного світу.



"Почуття" є важливою сутнісною силою людини. Вони є наслідком своєрідної реакції психіки на позитивні чи негативні впливи зовнішнього середовища - природи і суспільства, результатом чуттєвого ставлення до світу, його переживання. До основних органів почуття людини належать зір, слух, смак, нюх, дотик. Завдяки ним людина сприймає світ, вибудовує про нього перше враження. Далі воно осмислюється за допомогою інтелекту, на основі чого вибудовується духовна (теоретична) платформа практичної діяльності.

Почуття бувають різними - глибокими й не глибокими, стійкими й побіжними. Одні з них розгортають соціально-творчу активність людини, інші - обмежують її. За характером і особливостями перебігу вони поділяються на настрої, афекти і пристрасті; за змістом - на пізнавальні (гносеологічні), моральні, політичні, естетичні тощо.

Почуття слід відрізняти від таких властивостей людини, як емоції. Як правило, емоціями називають реакції живого організму на вплив зовнішнього середовища, що спричиняються рефлексами. Це, так би мовити, безпосереднє, первинне, нічим не обумовлене переживання впливів навколишнього світу. Перша реакція на вплив - задоволення, не задоволення, страх, радість, здивування, гнів, сором тощо. Вони можуть виникати як наслідок усіх видів чуттєвої діяльності. Емоції спостерігаються і у тварин. Інша справа - почуття. Вони з'являються тільки у людини. Почуттями називають індивідуально-суспільно створену форму безпосередньо-опосередкованого переживання людиною дійсності, їх опосередкованість визначається як мірою інтелекту індивіда, так і його дотичність до суспільно-розгорнутих зв'язків і відносин.

Сила і спрямованість почуттів є вкрай важливою характеристикою людини. їх виховання засобами освіти є завданням, співрозмірним із завданням навчанню дитини певній сумі знань, формуванню світогляду, наукової картини світу. Почуття людини формуються в процесі виховання. Як правило, вони мають стійкий характер. Разом з тим, можна побачити непоодинокі приклади зміни почуттів, навіть на принципово протилежні. Любов і ненависть, повага і відраза - як часто і чому людина змінює власні почуття?

Чуттєвість - альфа і омега духовності. Добро і краса - її головні опорні пункти. Без чуттєвості немає духовності і бути не може. Чуттєвість - не са-

419


моціль. Духовність не може бути зведена до чуттєвості. Почуття втрачають раціонально-чинний зміст, якщо вони не пройшли через горнило і контроль розуму, життєвого досвіду, людської мудрості. Дмитро Карамазов, один з персонажів роману Ф.Достоєвського "Брати Карамазови", - сердечна, чуттєва людина. Він чуттєво ставиться до дійсності. Проте його почуття позбавлені раціональної складової, вони не пройшли обробки культурою, розумом, мудрістю. Д.Карамазов плутає в лабіринтах життєвих ситуацій. Він почуває, але не мислить, страждає, але не діє, бо не тільки не хоче, а й не. може мислити в ситуації, де одна чуттєвість - безсила, де потрібен розум, тверезий розрахунок, раціональне осмислення дійсності.

Виховання почуттів слід здійснювати в органічній єдності з вихованням інтелекту й на основі наукових знань, практичного досвіду та культури. Сплав інтелекту й почуттів формують своєрідну духовну основу, можливість практичної діяльності. Для того ж щоб ця можливість перетворилась у дійсність, потрібна сила, яка б керувала ними, підштовхувала до практичного втілення. И ця сила людини історично сформувалась як сила, яка має назву воля.

В науковій літературі поняття "воля" (волевиявлення) Воля розглядається як властивість людської душі спрямовувати діяльність тіла незалежно від безпосередніх фізіологічних потреб власного організму. Здатність мати волю принципово змінює дані природою можливості організму, дає змогу людині виявляти саме людські якості, що, як зазначено вище, можуть заперечувати природні потреби, бажання тіла. Людина з розвиненою волею, здатна до самоконтролю і свідомого спрямування своїх вчинків, "володіє собою". Імпульсивна, слабодуха, слабовольна людина, навпаки, часто-густо постає як свавільна, егоцентрична особа, що перетворюється на раба своїх тілесних бажань, конформіста, який легко впадає в залежність від людей, котрі вміють дов'язувати свої егоїстичні цілі з образами безпосереднього задоволення тілесних потреб. Мобілізацію, прояв, напруження волі розглядають як визначальну властивість людини цілеспрямовувати свою діяльність. Воля при цьому стає надприродним чинником внутрішнього спонукання людини до активної діяльності.

Отже, духовність органічно поєднує раціональну і чуттєву складові. Вона - гармонійна єдність істини, добра і краси. У дійсно людській духовності істина завжди гарна і добра, добро - істинне і гарне, краса - добра і істинна саме тому, що почуття і розум не суперечать, а взаємодоповнюють одне одного, взаємодіють, охоплюючи суперечливий світ в його цілісності. Зазначена взаємодія здійснюється не в абстрактному просторово-часовому середовищі, а в діяльності й спілкуванні людей у суспільстві. Діяльність постає як дійсність духовності. Без діяльності духовність втрачає історичні раціонально-чуттєві контури, соціальний сенс, відривається від земної ос-

420

нови і перетворюється на ілюзію, джерела якої можна виявити далеко не завжди.



Діяльність — це дійсність духовності. Вона існує завдяки волі, що синтезує почуття і розуме спрямовує їх на втілення в практику. Воля теж має бути пронизаною людськими почуттями і проникливим розумом. Тупа, нерозумна, надчуттєва воля, що стверджує сама себе як самоціль суспільного буття, перетворюється на демонічну, руйнівну силу. І навпаки: чуттєво-образна, життєво-мудра воля постає могутнім чинником активності, творчості, діяльності.

Духовність людини - цілісний феномен. Цілісна, гармонійна людина починається з того, що всі сфери її духу - почуття, воля і розум - співіснують в такій мірі взаємодії, де почуття формуються на засадах розуму, а розум сяє горінням почуття, де воля постає як єдність діяльності почуття і розуму, спрямованих на свою предметну реалізацію (В.Шинкарук, ОЛценко).



Одвічні цінності цивілізації (істина, добро і краса)

Дискусія з приводу "вічних цінностей цивілізації"" ведеться з тих давніх часів, коли філософія, відмежовуючись від міфології і релігії, вперше заявила про себе як про особливий спосіб духовно-практичного освоєнні світу. Вона пронизує античну і середньовічну філософію, загострюється в дискурсі філософів епохи Відродження, Реформації та Просвітництва, досягає класичних форм виразу в німецькій класичній філософії.

З середини ХГХ і практично до кінця XX століття в цій дискусії домінували дві протилежні, непримиренні одна до одної течії: 1) марксистська, що пов'язувала природу цінностей виключно з усвідомленням їх соціально-практичної, класової обумовленості і 2) група філософських шкіл (баденсь-ка школа, феноменологія, персоналізм, неотомізм тощо), що тлумачать цінності як ідеальні, вічні, незмінні, трансцендентальні сутності, або як ступінь закладеної богом в кожну річ потенціальної довершеності. Перший з них практично заперечував існування вічних цінностей цивілізації; другий - обстоював їх існування як трансцендентальних сутностей.

Заглиблення в механізми духовно-практичного і духовного способів освоєння світу людиною, проникнення в сутність культури, особи, світогляду, дозволяє, з одного боку, визнати "вічні цінності" як такі, що існують; з другого - "зняти" з них "трансцендентальне навантаження", усвідомити пракгично-предметну природу.

Як показують дослідження, незважаючи на розмаїття способів життя та характера виробництва, політичноих устроїв та духовних пріоритетів, всі народи і культури світу а кінцевому підсумку мають певні спільні (більш-менш тотожні) характеристики, які дозволяють ідентифікувати їх як людс-

421


тво. По-перше, всі вони забезпечують своє життя шляхом виробництва й здійснюють його за допомогою приблизно однакових знарядь праці. По-друге, всі народи організують свій спосіб життя приблизно однаковим чином, створюючи такі інститути соціальності, як сім'я, соціальна група (колектив, клас, страта), держава тощо. По-третє, всі народи мислять приблизно однаково, вибудовуючи його за допомогою майже тотожних (за своїм змістом) категорій - зміст, форма, причина, наслідок тощо. Нарешті, всі народи світу переживають приблизно одинакові чуттєві (душевні) стани -страх, трепет, совість і т.п.

Перелік ідентифікаційних ознак можна продовжити. Це - предмет окремого дослідження. У даному ж випадку зазначимо, що навіть їх короткий, побіжний огляд дає підстави для висновку про: 1) існування якоїсь таємничої єдності народів і культур світу, що дозволяє ідентифікувати їх як людство; 2) з історичним досягненням повноформатного, розгорнутого "людського способу життя", людство викристалізувало приблизно однакові базові цінності, які цілком можуть бути означені, як вічні. Оглядаючи їх "з висоти пташиного польоту", тобто філософсько-узагальненим чином, неважко побачити такі незаперечні вершини, як істина, добро і краса. Для педагогічної теорії і практики вони мають першочергове значення. На превеликий жаль, категоріального статусу в ній вони не мають. Кжен з педаго-гів-теоретиків, а тим паче - практиків трактують їх з позицій власного теоретичного чи соціально-побутового бачення, тобто як заманеться. Це створює проблему, без подолання якої ми навряд чи створимо більш-менш струнку педагогічну теорію.

Як правило, істину відносять до царини знання та пізнання. Якщо наше знання, що народжується в процесі пізнання є адекватним тій об'єктивній реальності, знанням якої воно є, це і є істиною. Істина в цьому розумінні трактується як вірне відображення дійсного стану того чи іншого пізнавального об'єкта.

Загалом схиляючись до такого розуміння істини, представники того чи іншого філософського напряму намагаються поглибити, уточнити, де в чому - заперечити чи розгорнути його власними міркуваннями. Мова йде про залежність чи не залежність істини від пізнавального суб'єкта, обставин, в яких здійснюється пізнання, історичної глибини існування знання, яке передує сучасному процесу пізнання, критеріїв, за якими можна класифікувати глибину "вірності відображення дійсності" і т.д., і т.п.

Дехто, побоюючись суперечностей процесу пізнання, апелює до Бога, визначаючи істину як трансцендентну сутність. Пізнати світ у цьому випадку означає ні що інше як пізнати Бога, вірніше, його настанови, викладені в основних документах, зокрема, у Біблії (християнство), Корані (мусульманство).

422


Педагогіка, основана на такому підході, зводиться до освоєння - якомога більш глибокого - релігійних текстів; вважалось. Вважалось, чим краще людина оволодіває цими текстами, тим більш успішними, а головне - одухотвореними будуть її життя і діяльність, тим більш ймовірно попаде вона в райське Царство Боже. Давня теологічна традиція в педагогіці, витоки якої знаходяться в філософії Августина Блаженного, Тертуліана, Ансельма Кантерберійського та Фоми Аквінського, до наших днів зберігає свою чинність у офіційній (чи неофіційній) педагогічній доктрині ряду держав і народів світу.

Науковий підхід до істини базується на її розумінні як відповідності нашого знання тому предмету, знанням якого воно є. Є два підходи темати-зації цієї проблеми: 1) буття істини безпосереднє, безвідносне і того, чи ми його знаємо; 2) буття істини є текст. У першому випадку істина здається як така, що подається спогадами про буття (анамнезис Платона). У другому -істина тлумачиться як автономне ідеальне царство пізнавальних значень (світ об'єктивного змісту думки), яке існує (як листя на дереві, байдуже, чи рахував його хто чи ні) без суб'єкта, що пізнає. Канву міркувань прибічників об'єктивістської (онтологічної) інтерпретації істини задає ідея надосо-бистості, імперсональності істини. Наприклад, Платон прямо відокремлював від того, хто пізнає, загальні й обов'язкові істини, гіпотетично вміщаючи їх в особливий стростір - ідеальне вмістилище - там Юни перебувають, звідти здійснюють свою регулятивну дію. Декарт, виходячи з того, що деякі ідеї подаються нам без будь-якого сприяння з нашого боку, а інколи і всупереч нашому бажанню, схилявся до апофеозу теїстичного: і допускав безпосереднє втручання Бога ("вроджені ідеї") в пізнавальний процес. Разом із тим загалькозначимість істини не стимулює ідею безсуб'єк-тності істини. Вона як форма людського знання не може виникнути безвідносно до суб'єкта, який конституює міру її глибини та доказовості. Лише акти обґрунтованого знання супроводжуються переживанням суб'єктивної впевненості в його достовірності, що і набуває смислу демаркації між солідною теорією та сліпим забобоном. Тому теоретичне осягнення стає фіксуючим істину знанням лине у зв'язку зі всім ходом людського пізнання, перетворюючись і втілюючись у доказову систему суб'єктивних поглядів, яка пройшла культурно-історичну апробацію.

Як уже зазначалось, істина - це знання. Разом з тим, не всяке знання є істинним. Бувають знання поверхові, приблизні, хибні. Вони не входять в предметне поле істини. Істинним є тільки те знання, яке відповідає дійсним характеристикам предмету, на який спрямоване пізнання. У цьому розумінні, істина <; характеристикою об'єктивною. Одночасно, вона залежить від суб'єкта, який здійснює пізнання. Його суб'єктивність так або інакше позначається на істині. Саме тому, істина одночасно є характерис-

423


такою суб'єктивною. За змістом, істина об'єктивна, оскільки не залежить від свавілля свідомості, визначена відображеним у ньому матеріальним світом. За формою істина суб'єктивна бо утримує на собі відголосок суб'их характеристик людини. Об'єктивність істини повідомляє знанню ідею об'єктивної реальності, без чого знання - ілюзорна, умовно значима конструкція. ■•■'■'■ І

Об'єктивна істина є незалежним від людини та людства пізнавальним змістом. І в цьому контексті її можна характеризувати як величину абсолютну. Абсолютність істини полягає в її повноті, безумовності, належності їй незалежно від суб'єкта пізнавального змісту, який зберігається та відтворюється з прогресом знання. Категорія "абсолютної істини" характеризує динамічність виявлення істини в процесі відображення дійсності. Вона вказує на інваріантний, неперехідний момент пізнання. Як би не змінювалася наука, незмінним буде залишок першого пізнання. Оскільки ж процес пізнання продовжується і його результатом є істини другого і третього порядку, істину можна розглядати як величину відносну. Відносність істини полягає в її неповноті, умовності, приблизності, незавершеності, у входженні в неї суб'єктивно значимих компонентів, які по-тійно усуваються із знання як несумісні з природою речей. З одного боку, відбувається нагромадження істини в пізнанні (науці), а з іншого - виникає той масив знання, який відносять вже не до актуального пізнання, а до його історії. Кожна наука може бути фактично ототожнена з прийнятим фундаментальним теоретичним курсом, який знаходиться у вжитку. Переосмислення змісту історії науки виявляє, що в ньому дещо залишається інваріантним, постійним. Це дозволяє внести в історію уявлень певної науки відповідні уточнення і поправки, розглядати істину як процес.

Процесуальність визначається діалектикою абсолютності та відносності істини, зводиться до того, що істина є динамічною якістю пізнання, що виникає як незалежний підсумок окремих суб'єктивних пізнавальних актів, які здійснюються людством у заданих умовах.

Враховуючи конкретність умов людської життєдіяльності, слід зважати й на таку характеристику істини, як її конкретність: абстрактної, незмінної, раз і назавжди даної, все охоплюючої, справедливої для будь-яких ситуацій істини немає; істина завжди конкретна, оскільки отримана суб'єктом за певних умов, характеризується триєдністю: місця, часу, дії.

Протилежністю істини є поняття "хиби"...

Освіта має плекати істину у всій повноті її характеристик - як об'єктивну - суб'єктивіїу, абсолютну - відносну, істину конкретну і як процес, формувати тим самим інтелект як сутнісну силу, за допомогою якої людина має можливість осягнути дійсність у всій її повноті і суперечливості, взаємозв'язках і взаємодії.

424

Поряд з істиною локалізуються такі фундаментальні поняття людської духовності, як "добро і зло", "прекрасне (краса) і потворне". Перша пара категорій є опорними в царині моральної свідомості і поведінки, друга -естетичної свідомості і творчості особистості. Означені величини існують у тісній взаємодії і взаємозалежності. Виховувати їх також потрібно не як поряд існуючі, а як такі, що активно взаємодіють одне з одним, впливають одне на одного. І



"Краса", "прекрасне", "естетичне" є величинами неймовірної привабливості і одночасно ... утаємничості. Кожен з нас має відносно їх своє власні оцінки і судження. Разом з тим, суспільство сформувало відповідні установки, з позицій яких ми милуємось фресками Софії Київської, злетом Куполів Андріївської церкви, картинами великих майстрів пензля чи творчими доробками не менш великих скульпторів, оцінюємо їх як найбільш високі зразки естетичного.

Наші уявлення про прекрасне і потворне зумовлюються передусім світоглядними принципами. Це уявлення еволюціонує в контексті соціально-культурних обставин, у духов ній атмосфері певного історичного часу. І хоча релігійні, натуралістичні, ідеалістичні, матеріалістичні .вчення істотно відрізняються між собою, вони майже одностайні, коли йдеться про красу. Ця одностайність окреслюється тим, що краса є духовно-естетичною цінністю. Тому виявлення краси можливе тільки через бачення співвідношення прекрасного і потворного. Прекрасним називають те, що дає людині естетичну насолоду і задоволення від взаємодії з ним. Прекрасне - це почуття й усвідомлення людиною того, що здатне приносити їй естетичну насолоду і за доволення. Єднання частин у таке ціле, у якому виявляється прекрасне, називають гармонією. Переживання образу крася, естетична насолода виникає завдяки виявленню найбільш оптимального єднання форми та змісту, структурно впорядкованого розмаїття в певну цілісність. Визначають красиве відповідно до певного системоорганізуючого принципу конкретної цілісності. Визнання чогось як красивого здійснюється лише через ціннісне відношення до чогось, воно зумовлене світоглядними орієнтирами конкретної людини. І



Ufi здатність явища, події чи предмета відповідати певному ціннісному відношенню у всіх складових викликає те специфічне задоволення, яке називають естетичний ■. У сфері духовності краса здебільшого виступає як певний символ ідеальних культурних цінностей. Різні народи та епохи мають різні канони краси. Особливим проявом краси є художній образ, поширений у мистецтві. Витвори мистецтва як форма об'єктивізації уявлення про ідеал прекрасного стають предметно-чуттєвим символом краси, еталоном, взірцем, який зрозумший багатьом і сприймається особливо яскраво, гостро

425


виявленими чуттями. Тому саме мистецтво є найпоширенішою формою виховання здатності чуттєво сприймати та виявляти єдність частин у певному цілому, використовуючи для цього зразки прекрасного, гармонійного поєднання.

Мистецтво показує й інший бік краси - потворність. Потворним називають те, що викликає у людини відразу. Як духовність потворне - це почуття і усвідомлення льодиною того, що здатне принести чи принесло людям відразу. Зв'язок краси з ціннісною орієнтацією людини було помічено ще нашими пращурами. Тому гармонія завжди визнавалася благом, а здатність виявляти її цілеспрямовано виховувалася через формування почуття насолоди від споглядання та переживання прекрасного. І навпаки, відсутність гармонії привчають переживати через почуття відрази, негативне сприйняття потворного. Відбувається це за допомогою естетичного виховання, формування певних естетичних смаків.

Переживання гармонії (чи її відсутності) через прекрасне і потворне в житті людини виконує функцію найперших (а тому засадничих) форм її духовної життєдіяльності. Завдяки вмінню на рівні чуттєвих переживань виявляти та встановлювати зв'язок (чи навпаки, виявляти відсутність зв'язку) між різним людина набуває здатності керувати своїми чуттєвими переживаннями цілеспрямовано. Так, за допомогою певного естетичного ідеалу краси, тобто сформованого поняття про гармонійне поєднання окремих звуків у мелодію, форм речей у символ певної ідеї, кольорів у картину тощо, людина набуває здатності викликати у себе певні почуття (суму, горя, веселого настрою, внутрішнього піднесення, віри В себе, приємного споглядання, передчуття змін та ін.). Розглядаючи твори живопису, скульптури, архітектурний ансамбль, слухаючи музичний твір, переглядаючи театральну виставу чи кінофільм, людина переживає цілком конкретні почуття, що невід'ємні від ідеї, закладеної митцем.

Тому сучасна людина має бажання (досить поширене) та можливість залежно зід своїх емоційних переживань змінити їх або посилити, звернувшись, наприклад, до улюблених музичних творів. Поширеним є також звернення до музики як засобу, який викликає спільні емоційні переживання у різних людей, коли збирається гурт знайомих, близьких, що тимчасово об'єдналися з певної причини (релігійне свято, день народження, весілля, похорон).

Історичну відносність переживань прекрасного і потворного можна виявити у примхах моди, взаємозаперечних ідеалах краси різних епох чи різних народів. Наприклад, і сьогодні серед деяких африканських народів існують ідеали жіночої краси, згідно з якими жінка стає красивою лише за умови, що вона важить і 60 кілограмів (а найбільша красуня племені - 240 кілограмів).

426


Існує окрема філософська наука про прекрасне - естетика. З позицій естетики як особливої науки, прекрасне - це категорія, в якій виражається найвища оцінка природних і культурних явищ, що за своїми художніми цінностями відповідають мірам естетичного, прийнятим у суспільстві. За художнє досягнення чк відкриття визнають реалізацію окремою людиною (творцем, творчою особистістю) своєї неповторності у формах конкретного естетичного ідеалу. Якщо художник заперечує своєю діяльністю той чи інший естетичний ідеал, тоді про художню цінність його творчості не йдеться. Тільки вільне виявлення творчих потенцій і здібностей людини, що утверджує певну суспільну міру гармонії (можливості поєднати різні складові в єдине ціле), розглядають як багатство її духовного світу. Сам процес реалізації творчої свободи у процесі творення прекрасного полягає у здатності творити предметко-чуттєві форми, що виявляють гармонію. За умов, коли гармонія чуттєво не наочна, художній твір визнають потворним та огидним.

Освіта має навчити людину сприймати, відчувати й милуватись прекрасним. Й насамперед, вона має навчити особистість відчувати мистецтво, відтворювати його основні форми через різноманітні напрями художньої самодіяльності. "Для становлення людини в роки отроцтва, - писав В.Сухсмлинський, - мистецтво має виняткове значення. Пізнаючи, підліток має відчувати себе щасливою людиною, переживати повноту творчих сил. Це можливо, коли сфера пізнання включає в себе все прекрасне. Пізнання мистецтва - широке, багатогранне поняття. Його не можна зводити до узнавання, до нагромадження знань, щоб відповісти на запитання вчителя і дістати оцінку. Справжнє пізнання мистецтва починається там, де людина осягає прекрасне для себе, для повноти свого духовного життя, живе в світі мистецтва, прагне прилучитися до прекрасного. Складне й тонке завдання виховання я вбачав у тому, щоб цінності мистецтва стали духовною потребою підлітків, щоб віл; ний час вони прагнули наповнити найщасливішим, найжиттєрадіснішим трудом душі - осягненням прекрасного" (В.Сухом-линсьтій. Вибрані твори в п 'яти томах. Том третій. К, 1977. - С. 544).

Освіта вводить дитину у світ прекрасного, яке для неї (і людства загалом) є джерелом і наслідком почуття естетичної насолоди, естетичного виховання, радості від творення гармонії, у якій кожна складова знаходиться на своєму необхідному місці, без якої ціле неможливе, неповне, потворне. Тому естетичне почуття є одним із найбільш притаманних людині, без нього вона не може уявити себе як частину світу, як частину суспільства, необхідність свого існування.

Освіта має плекати прекрасне, насамперед, як внутрішню духовну сутність людини. Без відчуття прекрасного людина не тільки не зможе піднятись до вершин творчості, але й існувати людським чином.

427

Не менш суттєве навантаження покладається на освіту і в плані формування такої духовної величини, як таке поняття як "добро". Відомо, що добро і зло - вінець духовності. За різних обставин кожна людина визначає (оцінює) конкретне ставлення оточення до себе та своє ставлення до близьких і знайомих. Найпоширенішим мірилом такої "оцінки" є поняття "добро" і "зло". Як суспільна цінність добро реалізується в соціальній злагоді, громадському спокої, відсутності кризових потрясінь, у матеріальній забезпеченості сьогодні та впевненості в завтрашньому (соціальний оптимізм). Визначення добра як духовної цінності цілеспрямовано здійснюється у межах аксіології - науки про цінності, яка з'ясовує якості та властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольняти потреби, інтереси і бажання людей. !

Добро, як правило, визначають як нормативно-оціночне явище духовності, яке в загальній формі визначає те, що має бути позитивним у житті суспільства, людських цілях, вчинках. Добром позначають здатність людини творити благо на користь суспільства, іншої людини. Поняття добро визначає позитивне ставленая до різних явищ з позиції визнання їх необхідними для співіснування людей. Явища, які спричиняють руйнування суспільного буття, називаються злом.

Добро не слід розглядати лише як суб'єктивну оцінку, воно може бути об'єктивною характеристикою предмета, яка фіксує його досконалість у поєднанні з емоційним схваленням, коли щось називають добрим, тобто таким, яке відповідає своєму призначенню (добрий інструмент, добра квартира); цінність, корисність речей, явищ для людини, суспільства (добра новина, наживати добра); моральні якості людини, сутність її вчинків (зробити добру справу, добра мата, добродій).

Відомі з історії спроби визначення добра і краси здійснювалися через співвідношення з поняттям "благо". Іноді ці поняття вживались як синоніми.

Переважна більшість як "класичних", так і сучасних мислителів користуються таким еквівалентом поняття "добро", як "благо". Однак поняття "благо" більш глибоке. Благо - соціально-філософське поняття, яким визначається все, що задовольняє потреби людини і має для неї (і суспільства) значення позитивної цінності. Саме в цьому розумінні поняття "благо" наближається до категорій добра і цінності й нерідко ототожнюється з ними. Втім, починаючи з античних часів, благо розуміється або як вища цінність (самоцінність), або як її субстанційна основа: "Благо є те, що людина цінує". У такому разі цінність виступає як міра блага, визначає його межі. Якщо цінність (речей, вчинків) є порівнянним поняттям, то благу така властивість не притаманна, його не може бути "більше" або "менше".

428


Добро - це почуття й усвідомлення людиною своєї здатності творити благо. Поняття "зло" у загальній формі означає те, що є негативним, справляє руйнівний вплив на людину у її природних і суспільних проявах. Існує таке зло, як зло фізичне (біль, хвороба, екологічна криза), соціальне (війна, економічна криза), моральне (жорстокість, підступність, пихатість, брехливість тощо). Добро органічно взаємопов'язане зі своєю протилежністю - злом. Ці поняття органічно поєднані з відповідними емоціями. Добро і зло - не лише усвідомлюються, а й чуттєво переживаються. Зло — це почуття і усвідомлення людиною своєї здатності робити шкоду. Слід зазначити, що добро і зло можуть бути двома протилежними властивостями одного й того самого явища. Наприклад, вчення про мікросвіт і його застосування в енергетиці - це добро, а загроза термоядерної війни, яка виникла лише завдяки розвитку фізики мікросвіту, - зло. Тому поняття "добро" розкриває свій зміст у повному обсязі лише через співвідношення з поняттям "зло". Уявлення про добро і зло упродовж століть змінювалися. Ці зміни спричинені об'єктивним розвитком взаємин між людьми, мінливістю суспільних взаємозв'язків, культури. Тому уявлення про добре і зле можуть бути істотно відмінними у різних народів, а то й протилежними. Наприклад, добре відома проблема пояснення фактів існування зла у світі, що має принципове значення для релігійних віровчень. Адже якщо Бог є кінцевою причиною всього сущого, то, очевидно, він має нести відповідальність і за суспільне зло?

Були вчення, які пояснювали зло існуванням "темного начала". Однак канонічне для християнства вирішення було запропоноване Августином Блаженним (354-430 н. є.). Він вирішив проблему так: зло пояснив не як щось протилежне добру, а як його брак. Тиша, писав він, є відсутністю шуму, нагота - відсутністю одягу, хвороба- відсутністю здоров'я, а темрява -світла. Зло, отже, поставало не як самостійна сутність, а як відсутність добра, як ослаблення добра. Тим самим він звільнив Бога від відповідальності за існування зла. І хоча подібне звільнення було слабкою втіхою для рядових віруючих, воно все ж надихало оптимізмом, навертало їх до віри в добродійність Бога, закликало людей не ремствувати на зло, а дякувати Богові за те добро, яке він втілив у існуючі реалії.

Отже, добро і зло слід розуміти як об'єктивні визначення певних подій, вчинків, які можуть бути конкретними історичними явищами. При цьому поняття "добро" - найбільш загальний вияв духовного в людині, а "зло" -вияв бездуховного. Найчастіше бездуховність виявляє себе у вигляді аморальності - руйнування моральних засад суспільства.

Якщо духовність - творча сила формування людської душі, то бездуховність - руйнівна сила людського в людині, що фактично перетворює людину на тварину. Недарма людей, що сіють бездуховність, живуть бездухо-

429

вно, називають нелюдами. Переконатися в існуванні нелюдів (людей, просякнутих бездуховністю) можна на безлічі фактів. Це війни, зброя, що може знищити все живе на Землі, злочинність, байдужість, зневага, егоїзм та інші різноманітні вияви зла.



Поняття "добра" і "зла" виконують функцію формування почуття особистої відповідальності за власні вчинки. З огляду на те, що поняттям "відповідальність" позначають усвідомлення людиною (людністю) свого обов'язку перед суспільством або іншою людиною, слід визнати, що воно дає змогу виявляти суть і значення певних вчинків, узгоджувати їх із процесами суспільного розвитку. Без відповідальності існування суспільства стає неможливим, воно деградує й саморуйнується (розпадається). Тому усвідомлення відповідальності відбувається як самоусвідомлення свого зв'язку з певною людністю (товаришем, родиною, народом, нацією, колективом, людством тощо), яке розуміється як умова власного існування. Також існує зворотний зв'язок - певна людність відчуває і усвідомлює свою відповідальність перед певною особою, інакше ця людність духовно не здатна вимагати від неї відповідальних вчинків, Так чи інакше, люди здатні усвідомлювати своє колективне ставлення до певної особи. Відбувається таке почуття усвідомлення через визнання, що колектив (більшість) бажає певній людині зла чи добра; визнає її за добру чи злу; оцінює її вчинки негативно чи позитивно. Кожна людина може стояти перед вибором між злом і добром. Можливо, цей вибір вже доводилось робити і вам. Варто замислитись над таким вибором. І все ж... - поспішайте робити добро.

Оскільки такі фундаментальні категорії духовності як "істина", "краса" і "добро" існують у нерозривному взаємозв'язку і взаємо доповненні, процес їх виховання в системі освіти також має мати взаємодоповнений характер: до "істини" дитина має добиратись тільки через "красу" і "добро"; до "краси" - через "добро" і "істину"; до "добра" - через "істину" і "красу". Істина і добро не можуть бути злою і потворними точно такою ж мірою, як "краса" чи "добро" — хибними і злими величинами. Така вже природа людської духовності. Такою вона має бути й в навчально-виховному процесі. Причому найбільш помітний ефект досягається там, де означена взаємодія помножується на взаємодію педагога і учня, здійснюється як взаємозацікав-лений процес, довірливо і чуттєво. "Чутливість серця до добра, до сердечного, чуйного ставлення, взаємне довір'я, тонкість людських відносин між учителем і учнями - все це було в нашій виховній роботі вирішальною умовою чутливості хлопчиків і дівчаток до слова педагога, до моральних повчань, порад, вимог. Чим багатші, різносторонніші були інтелектуальні інтереси підлітка, чим більше радості знаходив він у читанні, чим значніше місце в його духовному житті займали книжка і краса, тим чутливішим він був до нашої доброти, сердечності, чуйності, тим тонше відгукувалось його

430

серце на благородство, людяність нашого ставлення до нього, — писав В.Сухомлинський. - Це одна з важливих закономірностей морального виховання. Моральну культуру не можна принести у взаємовідносини педагога і вихованців якимись зовнішніми прийомами. її основи лежать у самій глибині духовного життя людини, в багатстві думки, тонкості й благородстві почуттів. Я дуже чуйно прислухався не тільки до змісту того, що говорив кожен підліток, - підкреслював вчений, - а й до тону йото звернення до нас, педагогів. Мене насторожував найменший прояв грубості, "товстошкірості" серця, "здерев'яніння" душі" (В.Сухомлинський. Вибрані твори в п 'яти томах. Том З.-К. 1977. - С 451).



Освіта як чинний морального розвитку суспільства і особистості

Як навчання і виховання особистості, освіта є чинником людинотворен-ня, однією із складових якого є процес формування її морального вигляду, власне тих якостей, які роблять людину людиною. У цьому контексті освіту можна розглядати як чинник морального розвитку суспільства і особистості. І хоча в історії філософсько-педагогічної думки існували застереження щодо загрози "втрати моральності в міру підвищення освіченості особистості" (Ж.-Ж.Руссо), генералізуючою є все ж таки тенденція паралельного й взаємо обумовлюючого зростання освіченості людини і дієвості морального фактора. Звичайно, не всяка освічена людина є людиною моральною. Справедливим є й те, що досить часто людина з низькою освітою є активним поборником і провідником суспільної моралі, ніколи не переступить через людину, не порушить закони добра і справедливості. Така вже природа моралі. Здійснюючи свою регулятивну функцію, вона спирається на громадську думку і совість окремої людини. Якщо цього немає, мораль залишиться глухою до чужої болі й вселенської несправедливості. Здається, освіта, знання тут ні до чого. Насправді ж це не зовсім так. Знання формують світогляд і наукову картину світу, вони узагальнюють практичний досвід, розгортають горизонти бачення світу, забезпечують усвідомлення місця і ролі в ній людини, своє власне призначення. Через знання людина формує власні виміри таких суспільних цінностей, як добро і справедливість, шахрайство і геройство, лорівнює його з суспільно визначеними характеристиками, усвідомлює значення для людини і людства. Знання убезпечують людину від хибного вибору, дозволяють приймати саме те рішення, яке відповідає вимогам -асу і людському (теоретичному й практичному) досвіду. Саме в цьому розумінні є силою, що спонукає людину до активної життєвої позиції, творчосіі, вибору добра і справедливості, а тому й утвердження моралі як суспільної цінності.

431


Кожне суспільство має свою систему моральних цінностей та пріоритетів. Вони виростають з культурно-історичної традиції, соціального досвіду народу, підтримуються й контролюються громадською думкою та совістю людини й врегульовують відносини, забезпечуючи суспільну злагоду та порядок, до якого прагне кожне цивілізоване суспільство. Справедливим є й те, що цивілізація має загальнолюдські цінності, якщо й не тотожні повністю, то у всякому разі подібні для всіх типів культур, народів і локальних соціальних систем. Співчуття, дружелюбність, ввічливість, сором'язливість, вдячність та інші елементарні норми обумовлюють правила поведінки людини у будь-якому суспільстві. Моральне всезагальне й моральне особливе переплітаються між собою, доповнюють одне одного, врегульовуючи відносини між людьми як членами сім'ї, колективу, народу чи нації, суспільства загалом. Як правило, моральні системи визрівають природнім чином. Вони проходять довгий період історичної еволюції, повторюючи в основних рисах історичну долю народу, цінностями якого вони є.

Історія знає випадки, коли моральні цінності нав'язуються суспільству зовнішнім чином. Як правило, цю місію виконують тоталітарні режими. Руйнуючи традиційні моральні устої, вони підсовують людям "нову мораль", підпорядковану, як правило, "політичній доцільності", "гостроті історичного моменту, "потребам прогресивного розвитку" і т.п. І "доцільність", і "момент", і "прогрес" при цьому розглядались, здебільшого, з точки зору амбіцій владних політичних сил, підпорядковувались зміцненню режиму, величі персони політичного лідера, або ж зовнішнім завданням, серед яких, як правило, на перше місце висувались ідеї "всесвітньої революції"", "розширення життєвого простору", а то й пряме загарбання інших держав, утримання у покорі пригноблених мас тощо.

Особливу "мораль", наприклад, насаджував німецькій нації Адольф Гіт-лер - найбільш зловіща постать XX століття, один з головних організаторів масового знищення мирного населення і військовополонених, здійснених фашистами на окупованих територіях, лідер німецької Націонал-соціалістичної партії, головний військовий злочинець Другої світової війни. Він називав мораль "химерою", що відволікає людей від "великої німецької ідеї"" - оволодіння світом. "Я звільняю вас від традиційних уявлень про добро і зло", - писав він у книзі "Майн кампф", закликаючи поневолювати, а в разі непокори - знищувати всіх, хто стоїть "нижче за німців" за расовою ознакою.

Подібна "мораль" сіє навколо себе ненависть, протиставляє народи, підбиває людей до військового зіткнення. Вона однозначно засуджена людством й відкинута на смітник історії як найбільш потворне соціальне зло. Спроби її відродження неофашистськими організаціями, що перманентно виникають і збуджують конфлікти на расовій основі в тих чи інших лока-

432

льних соціальних системах, зустрічає активне неприйнятгя і опір прогресивних, демократичних сил суспільства.



Особливу стратегію морального виховання народу намагалась реалізувати сталінська-брежнєзська політично-пропагандистська система. Нехтуючи традиційними моральними засадами, на яких будувалось життя десятків поколінь, підпорядкувавши собі культуру, освіту і виховання, вона намагалась нав'язати людям так звану "комуністичну мораль" - міфологізо-ване, ідеалізовану систему моральних цінностей, відірвану від життя суспільства і особистості. Апогеєм цього процесу стало створення й всенародне вивчення "Морального кодексу будівника комунізму", прийнятого ХХП з'їздом партії (1961 p.). Характерно, що провідними моральними принципами Кодексу визначались принцип відданості справі побудови комунізму, любов до соціалістичної вітчизни, нетерпимість до пороків старого світу, непримиримість до ворогів комунізму, справи миру і свободи народів. Позірність подібних принципів була очевидною. Однак, їх вимоги так майстерно переплітались з загальнолюдськими моральними нормами - колективізм, гуманність і чесність, правдивість, простота і скромність і т.п., - що розрізнити химеру, яка до того ж емоційно супроводжувалась привабливими гаслами типу: "один за всіх і всі - за одного", "людина людині - друг, товариш і брат" тощо), вдавалось далеко не кожному й не відразу.

В моральному сенсі колишнє Радянське суспільство було вкрай суперечливим. Високий злет гуманізму і людинолюбства, характерний певній частині суспільства, що щиро вірила в проголошені ідеали й намагалась їх втілити у реальність, наштовхувались на бюрократично-номенклатурну байдужість тих, хто розумів нездійсненність "соціального експерименту", "тікав від реальності'" у власноручно чи корпоративно сконструйований духовний світ або ж намагався пристосуватися до ідеологізованих цінностей, переслідуючи, насамперед, власні вузько корисні інтереси.

Комуністична мораль, формування якої визначалось як одне із основних складників триєдиного завдання будівництва комунізму, розсилалась разом з падінням Берлінсько: стіни, розпадом СРСР, системи соціалізму у світовому масштабі. В країнах, що утворились на теренах колишнього СРСР, спостерігається своєрідна моральна руїна, зневіра, безпорадність, моральна стомленість народу і особистості. І хоча такий суспільний інститут, як релігія, намагається утримати ситуацію в межах своїх повноважень, моральне падіння народних мас стає фактом все більш помітним і загрозливим.

Власне, як свідчить історія, падіння моральності - постійний супутник суспільних змін, особливо, чинених в революційні епохи, і тим паче, якщо їхня сутність складає перехід від однієї системи соціальних координат до іншої. Яскравим прикладом останнього є наше трансформаційне суспільство. Моральне падіння нині досягло рівня, порівнюваного, напевне, лише з

433

моральною деградацією розпаду рабовласницької Римської цивілізації. Моральна нестабільність і дискомфорт сьогодні є не тільки головною причиною нездійсненності багатьох прогресивних суспільних починань, але й у буквальному значенні руйнування людської особистості. Моральна ситуація в Україні, певне, досягла межі, за якою розпочинається необоротний процес деградації культури і особистості, загального суспільного розпаду.



Свого часу давньо китайський філософ Конфуцій обґрунтував винайдене людьми вмираючих тисячолітніх культур золоте правило моральності, "чини так, як би ти хотів, щоб інші чинили стосовно тебе". Освячене "Біблією" і піднесене Кантом у ранг морального категоричного імперативу, це правило є своєрідною стрижневою основою моральності, навколо якої концентруються різноманітні розпорядження, обумовлені велінням часу, характером суспільних відносин, політичної системи, розвитку культури.

Часи змінюються і ми змінюємося разом з ними. Цивілізація ж, людство - залишається. Зміна вподобань - процес постійний і невідворотний. Однак безболісно він відбувається там, де люди не втрачають трепетного ставлення до вічних цінностей, золотого правила моральності, не забувають про зв'язок часів, традиційної культури і людської цілісності. Наша ситуація аж ніяк не є винятком. Трансформація суспільної системи не тільки передбачає, але і вимагає зміни морального підґрунтя. Ставши на цей шлях, ми на жаль, втратили почуття людської цілісності, забули про загальнолюдське. Ми переступили через фундаментальні цінності і, насамперед, золоте правило моральності. Звідси - причини моральної кризи, ознаки якої видно нині неозброєним оком.

Суспільну атмосферу в сучасній Україні визначають дискомфортні моральні цінності, обумовлені миттєвими настроями, прагненням людини захиститися від несприятливих обставин, вижити, зберегти своє "Я" у світі постійних змін. Немов би йдучи від потрясінь, людина втратила зв'язок часів, перестала думати про вічне, випустила зі своїх рук стрижень єдності людської цивілізації.

Подібні втрати людство переживає постійно. Однак - і це закон! - переживши втрачене, воно немов би приходить до тями, повертається до своїх джерел. Прокидається, знову і знову переосмислює пережите і задумується про вічне. У дьому основа моральності цивілізації, яка переживає постійне відновленні; (розвиток) і одночасно зберігає дивну сталість і цілісність.

Наші втрати розпочалися з революційних потрясінь 1917. Як би ми не оцінювали цей час, фактом залишається те, що тоді відбулося порушення цілісності людської історії, відбувся внутрішній розрив, у який хлинуло неуцтво, обман і ненависть, які подавили собою і людяність, і моральність. "Людина з рушницею" - революційно збурені й обдурені нездійсненими

434


обріями робітники, солдати і селяни, з якими В.І.Ленін романтично пов'язував прогресивні суспільні перетворення, - не стала людиною моральною. Вона нищила все підряд - від ненависних заводів і панських маєтків, де від діда-прадіда у буквальному розумінні "гнула спину" на господаря, до незрозумілих і невідомих їй культурних осередків і надбань - театрів, картинних галерей, філармоній тощо. А головне - вона поділила людей на тих, хто "з нами" й тих, хто "проти нас". Допираючи людські цінності, останніх просто знищували. Основною нормою "нової моралі" стало гасло відомого пролетарського письменника О.М.Горького: "Якщо ворог не здасться, його знищують". Насильство, жорстокість, несправедливість стали унормованим явищем. "Людина в шкірянці", що прийшла на зміну "людині з рушницею" в період "культурної революції"", загальної деморалізації суспільства не лише не зупинила, але й посилила.

Добро і зло постійні супутники цивілізації. Але йдеться про міру їх співвідношення, про внутрішні механізми стримування людини від "зла". Соціальний розеол 1917-го немов би зняв запобіжні механізми. Людина притерпілася до убивства і грабежів, руйнування і насильства над особистістю, постійної неправди й обдурювання. Ці речі придбали надзвичайно широке поширення, масовий характер. Врівноважити суспільство, утримати людину від злочину міг тільки страх. Звідси, власне, і бере початок моральність епохи, заснована на страху. Одягнувши "шкіряну куртку", не можна диктувати суспільству закони, тим паче моральні. Дехто не тільки уявив себе Богом, "продиктував" закони , але і силою переконав що "моральним є тільки те, що сприяє завершенню будівництва комунізму". Далі -більше: моральним вважалося знищення куркульства як класу, антиукраїнські Брестський мир і голодомор 33-го, репресії 37-го, масові переселення народів і т.д.

Проголошення незалежності і початок суспільного відновлення має не тільки соціально-політичяий, але і глибокий моральний зміст. Це - процес повернення народу в лоно людської цивілізації й одночасно повернення до справжніх витоків моральності, виплеканих людською культурою. Суспільні відновлення розчистили ґрунт для відновлення справжньої моральності. На жаль, його неоднозначність змусила людину шукати нових способів морального самозахисту і виживання. До того ж, у морально-розрихле середовище хлинула хвиля нечесті, відходів Західної, та й Східної, цивілізації. Ситуація не просто загострилася, вона стала нестерпною. Ми усі дійшли до такого ступеня моральної німоти, що не помічаємо болю і страждання іншого, злоякісної розпусти дітей, сексуальної нахабності підлітків.

Широке поширення в молодіжному середовищі одержали такі несумісні з мораллю речі, як наркоманія й алкоголізм, злодійство і рекет, знущання над особистістю і звичайна підлість. Здається, що людей підлих, які забули

435

про жаль, милосердя й елементарну совість, стало більше. Моральна деградація суспільства стає небезпечною. |



Тут ми зіштовхуємося з моральними парадоксами. З одного боку, говоримо і вимагаємо морального ставлення до себе, з іншого боку - не вважаємо себе зобов'язаним дотримувати таких бажаних суспільством моральних розпоряджень. У цьому - вся суть проблеми. У філософській і етичній літературі подібне явище називається моральним роздвоєнням особистості: стосовно себе людина навіть у думці не допускає аморальності з боку іншого, і навпаки, своєму аморальному вчинку майже завжди вишукує належне моральне виправдання. Виникає ситуація, коли добро і зло мов би делегується різним адресатам: перше - собі, друге - іншому. Насправді ж, людина втратила почуття відповідальності, вона втратила совість. Про моральну атмосферу в такому суспільстві можна тільки мріяти, а жити в ньому - просто небезпечно. Хоча ми живемо.

Розвинуті країни нас не приймають. Ми бачимо, яке ставлення до "нових українців", а тим більше до тих, хто правдами і неправдами виїхав за кордон у пошуках роботи, склалося, скажімо у Канаді, Німеччині чи Польщі. Світ дуже низько оцінює наші моральні достоїнства і тому вважає за можливе використовувати на найбрудніших і низькооплачуваних роботах. Наші співгромадяни практично не мають за кордоном ніяких прав чи дуже довго (і за великі гроші) здобувають їх, якщо удасться. З іншого боку, більшість залишається і завойовувати моральне ставлення до себе змушена у власній країні, а не за кордоном! Моральності потребує кожний. Тому, відповідаючи на цю потребу, особисту і суспільїгу погребу в моральності, усі ми зобов'язані допомогти один одному перебороти роздвоєння, знайти справжній сенс свого буття, навчитися ставитися один до одного як люди. У нинішній ситуації здатність до цього не втратили тільки три суспільних інститути - традиційна українська культура, релігія і освіта. Художник, Духовник і Вчитель - вони і тільки вони! - здатні зупинити процес моральної деградації суспільства, що дістався нам у спадщину від минулого і посилений нашою власною некритичністю стосовно того світу, у якому ми вбачаємо ідеал майбутнього.

Щоправда, з точки зору моральних характеристик ситуацію в культурному, релігійному й освітньому середовищі України сьогодні навряд-чи можна назвати благополучною. Відроджувана традиційна українська культура занадто повільно і часом суперечливо повертається в духовну атмосферу сучасного суспільства. На жаль, сучасний Художник переважно зайнявся політикою, як кажуть в народі, "поліз в Депутати" й закинув дароване Богом високе мистецьке покликання.

Те ж стосується і релігії. Міжконфесійні суперечки часом зводять нанівець все добре і благополучне, вигшекане цією дивною суспільною інсти-

436

туцією. Серйозні моральні різночитання виникають і у зв'язку з функціонуванням нетрадиційних релігійних організацій. Тому, не зменшуючи ролі ні релігії, ні культурної традиції, я вважаю, що основним інститутом відновлення моральності є все-таки освіта. За великим рахунком, повернення до джерел цивілізаційної моральності можливе насамперед завдяки освіті і вихованню нового покоління, вільних від присмерків минулого і того морального дурману, який довелося пережити суспільству з часів жовтневого перевороту й епохи тоталітаризму.



Нині говорити про виховання моральності, коли Вчитель місяцями не одержує заробітної плати, діти навчаються в неопалюваних приміщеннях, держава не має можливості видати підручники і виплатити стипендію студентам, важко, але і потрібно. Учитель, якщо вчителювання є його покликанням, а не професією, у будь-яких умовах зрощує навколо себе атмосферу доброго, вічного, справедливого. І наше вчителювання довело це і шляхетністю, і витривалістю. Однак, усе має свою межу. Якщо ми хочемо ввійти в XXI століття очищеними від моральної неправди і забобонів, з відкритим обличчям і душевною рівновагою, держава і суспільство повинні змінити ставлення до Вчителя й освіти. А почати потрібно з малого: погасити заборгованості, збільшити зарплату, видати підручники, відремонтувати школи, затвердити нові освітньо-виховні стандарти, відкрити простір для педагогічної творчості на всіх рівнях освітньої інфраструктури.

З освітянського боку необхідно, використовуючи всілякі канали впливу, пояснювати кожному державному діячу - від президента до голови сільської ради, що освіта і мораль - це підґрунтя майбутнього кожного з нас, нашої держави, народу і культури. Це інтелектуальний і моральний потенціал суспільства. Це той єдиний ресурс, що не купується і не продається, не запозичається і не передається в спадщину, а тільки здобувається особистістю шляхом належної суспільної і державної організації і забезпечення.

Реальність така, що держава не може дати більше, ніж може. І хоча ми розуміємо і вимагаємо, щоб частина державного внеску в освіту була збільшена відповідно до практики, що склалася в розвинутих країнах світу, істотним нині може стати мобілізація внутрішніх резервів суспільства. Наприклад, таких, котрі дозволили практично в кожному населеному пункті відродити, побудувати заново зруйновані раніше культові спорудження, створити умови для відтворення духовного життя народу в контексті його внутрішніх релігійних потреб.

Характерно, що дореволюційне суспільство ніколи не залишало школу без уваги. У радянський період воно було змінене повним державним забезпеченням. Здавалося б, це - благо. Але, відсторонене від особистого інтересу, це благо ставало усе більш "казенним". Школи начебто і розвивалися, однак при більш уважному розгляді, практично все в них - від парти і

437

до змісту навчальних предметів - сприймалося дітьми, вчителями і батьками як "не своє", "не наше", а чуже і далеке. У школу дитина йшла як на війну. Списувала партк нецензурними словами, ламала усе, що потратилося під руку, училася аби як, вимагаючи позитивної оцінки і відмінного атестату. Моральне виховання в такій школі набувало не більш, ніж віртуального характеру, і



Звичайно, якби наша школа була зовсім вже ніякою, то звідкіля тоді взялися б ми, такі гарні? У радянській школі було все: і гарне, і погане. Гарне потрібно зберігати і розвивати, погане - підлягає викорінюванню. У даному випадку йдеться про те, що заважало формуванню моральності і що, власне, потрібно зробити, щоб у нових умовах моральне становлення особистості не було зовнішнім додатком до освітнього процесу, а стало його внутрішнім змістом і головною метою. Одним із засобів досягнення цього є повернення школі тієї суспільної, цивільної уваги, якої вона заслуговує, іншим - істотне відновлення змісту освіту і виховання, головним у якій повинно бути повернення до фундаментальних цінностей, органічно з'єднаних з цінностями української національної культурної традиції.

Будучи національними, цінності української культурної традиції, як і будь-якого іншого народу, за змістом збігаються із загальнолюдськими. Тому, якщо йдеться про повернення до фундаментальних цінностей, ми маємо на увазі відродження й освоєння нашої культури й одночасно - усього культурного багатства, створеного людством. Це - основне джерело моральності, приєднання до якого повинно стати головним змістом навчально-виховного процесу в школі та ВНЗ. і

Організоване суспільство є суспільством відроджуваної моралі на основі культури, освіти і духовного виховання молоді. Воно забезпечує спадкоємну передачу від минулої епохи до наступних поколінь всього доброго і справедливого, що було в ній і що утримувало систему від розпаду. Одночасно це суспільство має упорядкувати запозичення і освоєння дійсних цінностей, за якими живе цивілізоване суспільство, поставити бар'єри химерним потокам всього морально ганебного, з чим людство бореться. В ситуації втрати розпаду колишніх й недостатній зрілості та авторитетності новітніх партійно-громадських структур і організацій відповідальність за цей процес має взяти на себе, насамперед, держава. Саме вона здатна мобілізувати для цієї справи такі державні установи, як навчальні заклади (школи, університети тощо), державні заклади культури (театри і кінотеатри, бібліотеки і т.п.), засоби масової інформації тощо. В міру розвитку соціуму і культури, основну відповідальність за моральний прогрес людини буде перебирати на себе громадянське суспільство.

Medium non deseritunguam;

Caeli Phoebusiter radius tamen omnia lustrat

Сонце ніколи не відхиляється від свого шляху; але своїм промінням воно освітлює все

(Лат.)


Каталог: download -> version -> 1402555725 -> module
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів
module -> Програма сучасні інформаційні технологіїї в дошкільній освіті для спеціальності 01010101 «Дошкільна освіта»
module -> Методика викладання дошкільної педагогіки плани семінарських занять змістовий модуль І

Скачати 10.07 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   38




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка