Леонід Губерський Віктор Андрущенко Філософія як теорія та методологія розвитку освіти Київ 2008 р. Ббк



Скачати 10.07 Mb.
Сторінка33/38
Дата конвертації20.03.2017
Розмір10.07 Mb.
#12529
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38

Розділ 8

ІДЕЯ ВЧИТЕЛЯ

Ообистість вчителя як предмет філософсько-педагогічної рефлексії

Педагогічна освіта в системі вищої освіти: сутність та специфіка

Педагогічні параметри особистості

Педагогічний ідеал і реальність

Єдність навчання та виховання особистості як творчий процес

Орієнтація на особистість, утвердження особистісного характеру освіти

Педагогічне покликання філософії



Освіта розпочинається з учителя - першої й найголовнішої людини, яка зустрічає дитину на порозі школи як представник суспільства. Ким він стане для неї? Вихователем, наставником, порадником, який організує освоєння системи знань, формування світогляду, виховання практичних навичок, умінь й тим самим забезпечить органічне входження в дорослий світ; байдужим і бездушним посередником між; дитиною і суспільством чи деспотом, який кожного дня і кожної години знущається з особистості, яка зростає? Це - проблема. Глибока, історична, соціальна. Бажання кожного з нас віддати власну дитину в руки гарного вчителя, наштовхується на суперечливе ставлення суспільства до самого вчителя, негаразди якого змушують останнього покидати школу, або ж виконувати свої функції надто формально,

Філософія освіти - це філософія учителя, його внутрішня установка, духовні переконання, з якими він іде до учнів.

Ми звиклись з думкою про те, що учитель це мислитель, мудра і шановна людина, громадський діяч, який здійснює навчальну і виховну роботу, допомагає дітям знайти свій шляху житті. І разом з тим, часто забуваємо, що такого учителя треба готувати, навчати, виховувати в педагогічному закладі освіти, відібравши з десятка чи сотні претендентів одного з тих, кому в душі від народження (від Бога?) закладена здатність і покликання до цієї святої професії.

Учитель, як Сонце, ніколи не відхиляється від свого шляху і покликання; однак, своїм подихом істини добра і справедливості він освітлює шлях всім.

Учитель одна з найстаріших, найгуманніших і найскладніших професій. У Єгипті, Вавилоні та державах Стародавнього Сходу учителями були жерці, служителі культу. У Стародавній Греції учителями призначались вільнонаймані громадяни, які зарекомендували себе високими знаннями, риторикою, поміркованим способом життя. В Римській імперії учителем був державний чиновником, який призначався указом імператора. В середні віки обов 'язки учителя виконували священики, монахи, пізніше в містах - наймані особи. Нові часи утверджували нові нрави. Професія учителя ставала все більш масовою, доступною. У ряді випадків вона підпо-

440


рядковувалась завданням формування лояльного до влади громадянина; в інших - навчанню біблейському способу життя та поведінки; нерідко -жертовності заради загальної справи, досягнення тих чи інших загальних пріоритетів. Тоталітарні суспільства вимагали від учителя виконання ідеологічних та пропагандистських функцій.

І все ж, за деяким виключенням, обумовленим історичними обставинами, економічними, політичними чи соціокультурними особливостями існування учителя, у всі часи і у всіх народів учитель здійснював глобальну гуманітарну місію - передавав учням суспільно вивірені знання, досвід, формував світогляд, цінності, переконання, готував їх до самостійного життя та праці. Враховуючи всесвітньо визначені роль і статус учителя в житті суспільства, можна говорити про "ідею учителя", яка давно воює утвердилась як провідна, гармонізуючи і об'єднальна в демократично розвинутих суспільствах і до якої наближаються країни, що стали на шлях демократичних перетворень. В українській системі освіти вона, на жаль, ще не має свого належного суспільного визнання. З намаганням привернути увагу до цієї глобальної проблеми, посилити позитивний контекст ставлення до учителя, я і вводжу в книгу відповідний розділ.

441


Особистість в чи теля як предмет філософсько-педагогічної рефлексії

"Самым важным явлением в школе, самым поучительным предметом, самым живым примером для ученика является сам учитель. Он - олицетворенный метод обучения, само воплощение принципа воспитания", - писав А.Дестервег, характеризуючи особистість вчителя, його місце і роль у школі і в суспільстві. І з цим висновком, безсумнівно, слід погодитись. У істинному розумінні, вчитель є не просто людиною з необхідною фаховою підготовкою, завдяки якій він здійснює навчальну і виховну роботу з учнями; це - людина, для якої спілкування з дітьми, навчально-виховна діяльність є внутрішнім покликанням, справою життя, історичною долею.

Така людина має володіти рядом особливих якостей - інтелектуальних, моральних, психологічних і т. ін., які вирізняють її в суцільному загалі особистостей, піднімають над обставинами, дозволяють спілкуватись з учнями не лише на матеріалі науково вивіреного знання чи повсякденного досвіду, але й з позицій ідеалу. Навчаючи і виховуючи дітей, така людина розгортає горизонти сущого, змальовує перспективу, збуджує й формує мрію, утверджує її у якості доленосної зірки. І разом з тим, вчитель є людиною, для якої "все людське є такою ж потребою", як і для інших. Як і кожна людина, вчитель прагне мати належне житло, вибудувати свій власний дім, виростити й виховати власних дітей, забезпечити сімейний добробут, мати товаришів, спілкуватись з друзями, коротше кажучи, жити таким же життям як і всі, виконуючи разом з тим свою високу просвітигельську місію.

Дехто у суспільстві, здебільшого, представники влади, рідше - деякі батьки, намагається вибудувати своє ставлення до вчителя лише зважаючи на його професійну функцію і сутність, мовляв, "вчитель має навчати і виховувати" і не більше. При цьому вони забувають про те, що вчитель є людиною і особистістю, індивідом та індивідуальністю, має власні потреби та інтереси, соціальним чином задовольняти їх, жити нормальним життям в людському середовищі. І якщо суспільство (чи локальна громада) поставиться до цих речей зневажливим чином, про ефективність вчителювання, навчання і виховання підростаючих поколінь не може бути й мови. Педагогічний процес потребує створення і постійного відтворення належних умов, найголовнішою серед яких є ставлення до вчителя з боку суспільства загалом, батьківської громадськості і учнів, зокрема. Без створення таких умов він перетворюється в формальність, школа стає нудною справою, а вчитель рано чи пізно полишає свою справу.

В українській національній культурній традиції учитель вважався коли б чи не основною постаттю (поряд з представником духовенства) в селі, мікрорайоні, маленькому містечку. Його поважали і боялися, до нього йшли за порадою, запрошували на сімейні урочистості й, віддаючи дитину 442

Розділ 8. Ідея вчителя

до школи, наставляли "слухатись вчителя, як рідного батька". Освіта вважалась найбільш престижною справою. На жаль, в період царизму, існування українських земель під владою інших держав, а особливо, в радянські часи, ставлення до вчителя змінилось далеко не в найкращу сторону. Царизм та представники іншодержавних влад, що домінували над тими чи іншими регіонами України, намагались принизити українського вчителя, зменшити його вплив на учнів, а нерідко - просто вилучити його з навчально-виховного процесу. Вони насаджували власну, якщо не зовсім ворожу, то у всякому разі - чужу українському народові ідеологію і культуру. Викладання українською заборонялось. Вивчення української мови та культури переслідувалось. Український вчитель, який намагався донести до учня українське слово, культуру, світосприйняття переслідувався, карався, піддавався жорстоким репресіям.

Особливе ставлення до вчителя - лукаве і, одночасно, вимогливе - продемонструвала Радянська влада. Слідуючи вказівкам В.Леніна про вчительську справу як найважливішу для духовного і культурного зростання народу і особистості, вона на словах "піднімала вчителя", на ділі ж - вижимала з нього останні соки, заставляла лукавити й наперекір власним переконанням пропагувати як єдино вірну й справедливу комуністичну ідеологію.

Лукавство в школі є найбільш тяжким злочином перед дитиною. Щоправда, у ті не такі вже й далекі часи лукавили не всі і неоднаковою мірою. Багато хто з тогочасних вчителів щиро вірили в комуністичні ідеали і мораль, які до того ж мали досить потужний гуманістичний, загальнолюдський аспект. Вони навчали і виховували, пропагували й формували, не відаючи про те, що зрощують ілюзійні цінності, формують ілюзійну особистість, які з часом будуть відторгнуті історією. Позитивним у цій праці було лише та наукова складова, яку вчителі передавали дітям. Плюс щирість, людяність і любов до дитини, з якою вони заходили до класу. Навряд чи ми маємо право звинувачувати їх у лукавстві. Як говорили древні, такі тоді були часи і такі нрави. До речі, означена епоха царизму подарувала світові видатних українських педагогів, теоретиків і практиків вчительської справи світового рівня - М.Пирогова і КУшинського; радянська епоха -А.Макаренка і В.Сухомлинського. Таїнством залишається не лише їх геніальна спадщина, яку вивчають сьогодні у всьому цивілізованому світі, але й те, як вони могли створити подібне в контексті і наперекір епосі, в якій жили, переживаючи її грандіозні злети і не менш грандіозні падіння.

Була в ті часи й інша когорта вчителів, тих, хто мав сумнів щодо справедливості життєвих устоїв, що вибудовувались радянською владою, але з дійсністю загалом погоджувались. Таких вчителів не можна назвати іншим словом, як пристосуванці. їх роль в історії розвитку освіти, культури і просвітництва суперечлива. Вони погоджувались з рішеннями партії і уряду,

443


Розділ 8. Ідея вчителя

коливались разом з ними в оцінці історії, сьогодення та перспектив розвитку, засуджували "ворогів народу", співали патріотичні пісні, навчали і виховували дітей в контексті директив, спущених зверху. Пристосовництво заполоняло школу. В життя йшло покоління людей, якщо й не зневірених у ідеалах, то у всякому разі з умінням помовчувати з приводу їх змісту і спрямованості, з майстерністю пристосовуватись до реалій тогочасної економіки і політики, культури і побуту.

І лише поодинокі вчителі-подвижники намагались розвіяти радянську міфологію, сформувати дух непокори, передати учневі українську ментальність і культуру, виховати загальнолюдські наукові, моральні, естетичні цінності. Таких вчителів переслідували і карали, виганяли зі школи, таврували як ворогів народу. Більшість з них розділили участь в'язників ГУЛА-Гів, інших репресивних установ радянської епохи.

У спадщину від колишнього СРСР незалежна Україна отримала вчителів, які в своїй масі представляли всі охарактеризовані типи: ідеологічно лукаві продовжували лукавити; пристосуванці - пристосовуватись. І лише національно свідомі особистості, ті хто готував незалежність власною діяльністю або ж майстерно сказаним словом, для кого українська справа була, є й залишається справою життя, долі і совісті, взялись за розбудову української освіти як національної справи, формування вчителя нового типу й нової ідеологічної спрямованості.

На жаль, перші роки незалежного розвитку України продемонстрували вкрай негативне ставлення до вчителя, до шкільної справи загалом. І хоча влада намагалась демонструвати своє "палке бажання" реформувати цю галузь, мабуть, саме вчитель став головною "розмінною монетою" негараздів, які впали на голови пересічних громадян такими процесами, як "роздержавлення" і "приватизація", "лібералізація цін" і вульгарна "демократизація" суспільства. Масове закриття закладів освіти, хронічна невиплата заробітної плати, безпідставне скорочення одних і введення інших навчальних предметів, відсутність необхідних засобів навчання, підручників та навчальних посібників, а головне - вкрай негативне, образливо вульгарне ставлення до вчителя як до людини меншої вартості, кинуло вчителя в процес заробітчанства, основним напрямом якого стала торгівля. Десятки, сотні, а може й тисячі учителів стали "найманими продавцями" чужого, як правило, низькоякісного товару, привезеного з Китаю, Туреччини, Польщі. Ринкова стихія полонила вчителя, деформувала світогляд і психологію. Після 2-3-х років, проведених вчителем на ринку, про повернення до педагогічної професії не може бути й мови.

Людина, як відомо, є частиною природи. Одночасно, вона є такою "частиною природи", яка робить всю іншу природу "своєю власною частиною". Корінь співвідношення людини і природи - в праці, в трудовій діяльності,

444

соціальній практиці. Людина не ттпгто "живе в природі", але й перетворює її своєю власною працею, створює "другу природу", власне сконструйований світ культури.



Як частина природи, людині притаманні всі природні характеристики. Вона має первинні і інші потреби, прагне продовжувати свій рід, виховувати дітей. Життя ж людини розгортається як діяльність, завдяки якій вона створює предметні форми свого буття, предметним чином відноситься до іншої людини, осмислює навколишній світ, усвідомлює своє місце і роль в ньому, свідомим чином формує власні суспільні відносини. Природні характеристики, діяльність, предметність буття і свідомість (розум) є таким чином головними ознаками кожної людини, яка в силу цього вимагає ставлення до себе, як до людини.

Всі ці характеристики людини (як представника людського роду) різною мірою втілюються в конкретному індивідові. Міра ж цього втілення — реалізація людського в людині - позначається поняттям особистості Особистість тому постає тим більш значною і величною, чим більше людського реалізовано в її власних характеристиках. У відповідності з цим, особистість поділяється на такі соціальні типи, як "рядова особистість", "історична особистість", "видатна особистість". До яких з них належить вчитель? Питання має риторичний характер. Належність конкретного індивіда (особистості) до того чи іншого соціального типу визначається його вкладом в загальний контекст історії, розвиток культури, соціальних відносин, виховання підростаючого покоління. Останнє повною мірою стосується й конкретного вчителя, який є одночасно людиною, індивідом і особистістю, який однаково пристрасно реалізує себе через систему діяльності (через навчально-виховний процес) й одночасно потребує до себе ставлення як до людини з усіма її людськими характеристиками. Суспільство ж, нерідко, вимагає від вчителя лише його роботу; стосовно ж ставлення до нього як до людини з усіма притаманними їй потребами, це є проблемою, яка в різних суспільствах вирішується по різному, здебільшого далеко не на користь вчителя. Суспільство все більше вимагає від вчителя й все менше віддає йому належне. Як писав ДЛеонард, вчителі надто багато працюють і надто мало отримують.

Цей парадокс, на жаль, має місце і в Україні. Попри різноманітні урядові програми підтримки вчителя, перманентні підвищення заробітної плати, раціонально обґрунтованого, вивіреного у співвідношенні з тим вкладом, який вчитель вносить у розвиток людського капіталу суспільства, алгоритму розв'язання не має. Ставлення до вчителя є все ще залишковим. Понад те, ми зіштовхуємось сьогодні з своєрідною формою лукавсгва: коли ті чи інші представники "успішної частини суспільства" (підприємці та бізнесмени, представники влади і т, ін.) віддають дитину до школи, вони намагаються

445


обрати "гарну школу" і "гарного вчителя"; коли ж питання стоїть про їх матеріальну підтримку, переважна більшість з них віддає перевагу своїй власній справі, насамперед, бізнесу, власній політичній участі тощо. Як людина і особистість вчитель в Україні умов для цовної самореалізації не має.

Педагогічна освіта в системі вищої освіти: сутність та специфіка \.

За кваліфікацією Міністерства освіти і науки України, серед основних сегментів вищої освіти України в сучасній Україні виокремлюються як відносно самостійні такі основні напрями за галузями знань: освіта; гуманітарні науки; соціальні науки; економіка, комерція, підприємництво; право; природничі науки; математика та інформатика; інженерія; транспорт; медицина; архітектура; сільське господарство, лісництво і рибальство; військові науки; державне управління; специфічні категорії.

Кожен з цих напрямів має загальносуспільне завдання, суть якого полягає у забезпеченні суспільства кадрами вищої кваліфікації - інженерами та техніками, технологами та педагогами, лікарями та юристами, будівельниками і т. ін. Одночасно, кожен з напрямів має своє власне суспільне призначення і завдання. Інженерна освіта, скажімо, має забезпечити виробництво, насамперед, промисловість, інженерними кадрами; медична освіта бере на себе зобов'язання підготувати когорту лікарів, які б вирішували проблеми профілактики та охорони здоров'я, лікування людей; сільськогосподарська освіта готує кадри, які забезпечують функціонування та розвиток сільськогосподарського виробництва - агрономів, зоотехніків тощо.

Педагогічна освіта є відносно самостійним підрозділом системи вищої освіти, який функціонує поряд (і у взаємодії) з іншими сегментами вищої освіти як цілісної системи. З останніми її єднає загальна місія - підготовка професійних кадрів для забезпечення розвитку галузі. Освітня галузь, щоправда, відрізняється від інших галузей виробництва тим, що окрім професійної діяльності (передача знань та формування практичних навиків) в ній одночасно здійснюється діяльність виховна, людинотворча. Навчання і виховання (формування особистості, творення людини як особистості) постають в ній як складники єдиного цілісного процесу підготовки людини до самостійного життя та праці у суспільстві. А це означає, що окрім професійних якостей у майбутнього випускника педагогічна освіта має сформувати якості, які б дозволили ефективно вести виховну роботу серед молоді та студентів.

У відповідності з суспільним покликанням педагогічна освіта, таким чином, формує вчителя-зихователя, педагога-наставника - спеціаліста, з необхідною фаховою і психолого-педагогічною підготовкою, який здійснює навчальну і виховну роботу з учнями загальноосвітніх шкіл, забезпе-

446

чує навчально-виховний процес в дошкільних закладах освіти чи дитячих будинках, викладає ті чи інші предмети у вищій школі, проводить дослідження в галузі педагогіки як науки і разом з тим виховує молодь у дусі суспільного ідеалу.



Частка педагогічної освіти в системі вищої освіти України загалом становить близько 13 відсотків. В центрі педагогічної освіти стоїть людина як особистість з усіма притаманними їй характеристиками. Пріоритет особистості є основним принципом педагогічної освіти. Недооцінка або втрата цього пріоритету, що нерідко відбувається в тоталітарних чи авторитарних суспільства, перетворюють педагогічну діяльність на своєрідну "соціальну інженерію", результатом якої є "універсально-механічна людина", схильна до упокорення обставинам та соціального маніпулювання.

Проблема особистості в педагогічній освіті нині розглядається у декількох взаємопов'язаних аспектах, головними серед яких є: 1) особистість вчителя (педагога); 2) особистість учня (студента); 3) особистості інших учасників навчально-виховного процесу, зокрема, батьків, громадськості та обслуговуючого персоналу.

Дехто вважає, що батьки і гормадськість, а тим паче, обслуговуючий персонал - лаборанти, техніки, охоронники, прибиральниці, електрики, працівники опалювальних мереж тощо, є пасивними учасниками навчально-виховного процесу й тому при розгляді загальних закономірностей його розвитку впливом їх особистості можна знехтувати. Подібну позицію я відкидаю як хибну. В навчальному закладі другорядних осіб немає. Кожен, хто переступає поріг школи чи університету несе з собою власну індивідуальність, що спільно з іншими формує унікально-особистїсну атмосферу, яка сприяє навчанню і вихованню молоді, або ж відштовхує їх від школи. З власного досвіду, очевидно кожен з нас, поряд з колишнім учителем чи вихователем може згадати прибиральницю (технічну працівницю) тітку Полю (Галину чи Варвару), сторожа діда Петра чи Василя, лаборанта Івана Івановича чи Степана Петровича... Згадати, здивуватись їх мудрості й відданості справі, до якої вони ставились з повагою і відповідальністю. А як розраджували вони нас, заспокоювали й давали, мабуть, наймудріші настанови, коли за ту чи іншу провину нас вилучали з класу!? Звичайно, кожна людина має свій характер, потреби та інтереси, ціннісні орієнтації, ставлення до оточуючих. В школу інколи потрапляють постаті аморальні, асоціальні, конфліктні. їх вплив на загальну академічну атмосферу, колектив і особистість не може бути іншим, ніж вкрай суперечливим чи, навіть, негативним. І все ж, подібні особистості в закладах освіти не приживаються. Школа і університет є закладами високого інтелекту, культури, гуманізму й порядності. Тут домінують справжні особистості. На першому місці серед них знаходиться особистість вчителя.

447


Педагогічні параметри особистості

Як засвідчує досвід, не кожна людина, навіть коли вона пройшла курс навчання в педагогічному університеті, може бути учителем. Не кожен зможе зайти в клас, налагодити спілкування з учнями, оволодіти їх увагою, викликати інтерес до предмету, забезпечити навчання й виховання у відповідності з нормативними вимогами школи й одночасно з творчим підходом до справи. Для того, щоб та чи інша людина змогла реалізувати себе у вчительській професії, вона має володіти певними характеристиками, які я називаю "педагогічними параметрами" особистості. Поза наявності таких характеристик вчитель на відбувається. Його не сприймають ні батьки, ні учні. Понад те, переступаючи поріг школи, він крок за кроком втрачає себе як особистість, губить інші, притаманні йому, таланти, задатки і можливості, й рано чи пізно змушений буде залишити вчительську справу. Людина могла б бути чудовим архітектором чи диригентом, будівельником чи інженером, працівником сільського господарства чи дипломатом... її ж у свій час "віддали до педагогічного". Вона отримала диплом вчителя, не маючи до цієї професії ні інтересу, ні поваги, ні покликання. На таку людину очікує, скоріш, життєва трагедія не реалізованості, непотрібності ні суспільству, ні собі, ні дітям. На жаль, сучасна школа при формуванні особистості учня, визначенням його майбутнього покликання займається все ще недостатньо. Вибір професії (як і майбутнього життєвого процесу) більшою мірою відбувається по-за межами школи. Більшість людей тому вимушені "шукати свою справу" самостійно, а відповідно - надто довго, нерідко протягом життя. Останнє безпосередньо торкається й вчительської професії. Сьогодні до школи в принципі може прийти кожен, хто має диплом про вищу освіту. Залишитись в ній і стати дійсним вчителем мають можливість лише ті, хто має відповідні задатки й з дитинства виховував у собі необхідні якості. На жаль, при формування кадрового складу відбору на наявність у вчителя "педагогічних параметрів" сучасна школа (районні і обласні відділи освіти) не проводять. Не враховують їх і педагогічні університети при відборі та рекомендації для навчання чисельної армії абітурієнтів, які прагнуть стати вчителями. Вчительство як професія все ще знаходиться в полоні її вульгарного розуміння як "масової професії", якою може оволодіти всяк і кожен.

Між тим, це далеко не так. Вчителем може стати людина, яка володіє необхідними для реалізації цієї професії характеристиками - "педагогічними параметрами". Ці параметри поділяються на дві групи: а) вроджені; б) набуті під впливом середовища та культури в процесі навчання, виховання та самовиховання. Дехто вважає, що вчителем людина не народжується, а "стає" в результаті навчання, виховання, оволодіння досвідом педагогічної діяльності, що вроджені характеристики суттєвого впливу на реалізацію майбутньої професії не мають. Подібну категоричність я не поділяю. На 448

мій погляд, від народження в структурі людини закладені такі якості, які не лише дозволяють їй займатись тією чи іншою справою (обирати професію, а разом з нею - свій життєвий шлях), але й спонукають її до обрання й освоєння цієї справи.

Згадаймо великого Платона: заперечуючи вчення софістів про те, що "кожного можна навчити добродіянню, як грамоті" й одночасно не приймаючи традиційно аристократичної установки на "вроджену природо добродіяння", великий філософ запропонував метафору, згідно з якою від народження душі різних людей відлунюють різні мелодії - одні з них звучать металом, інші - міддю, треті сріблом чи золотом. З урахуванням виховання, якість і спрямованість якого забезпечується державою, кожен з цих людей може займатись справою, відповідно до його душевного звучання. Якщо ж продовжити цю лінію далі, то висновок стає більш ніж очевидним: вчителем (за Платоном) може бути людина, душа якої звучить сріблом чи золотом і навряд чи, коли її душа відлунює металом.

До речі, щось схоже можна побачити в концепції видатного українського мислителя Г.Сковороди про "сродну працю" - софійну схильність людини до певної форми суспільно значущої справи, майстерності. Під цим кутом зору варто було б ще раз переглянути позицію Дж. Локка про первинні і вторинні якості, вчення І.Канта про апріорні форми світосприйняття та роздуми М.Вебера про політику як покликання і професію. На мій погляд, дещо від народження, що спонукає людину до вибору тієї чи іншої професії, ширше - власної долі, має кожна особистість. Можливо, останнє кодується в генах, обумовлено збігом геополітичних характеристик та конфігурацією зірок (Л.Гумильов), можливо...

Відомо, що людина, яка має задатки художника, в будь якій ситуації буде малювати; вроджені музичні таланти особистості обов'язково втягнуть її в сферу музики, штедектуальні - у сферу науки, моральні - у сферу навчання та виховання учнів. Доброзичливість і теплота, любов до ближнього і терпимість, протистояння агресії та ін. душевні якості, скоріш за все, формуються середовищем, вихованням та самовихованням особистості. Однак, схильність до них, є мабуть, вродженою. У цьому, на мій погляд, приховане одвічне таїнство спадкоємності розвитку цивілізації, збереження людського роду як космічної цілісності в унікальній різноманітності народів, соціальних і професійних груп, особистостей.

Дійсним учителем може бути лише людина глибокої і невичерпної сердечності, душевної теплоти й любові до своїх вихованців. Навряд чи хтось стане заперечувати, що "сердечність" є якістю, про яку щойно народжена дитина заявляє світові своїм першим криком. Безсердечній людині в школі робити нічого. Вона залишиться байдужою до дитячого горя й навряд чи знайде слова чи дії, шо розрадять дитину в її великій чи малій трагедії.



449

Другим складником "педагогічних параметрів" особистості, які дозволяють їй бути вчителем, є набуті соціальні й моральні характеристики. Вони залежать від середовища, в якому живе і виховується людина, типу культури, системи навчання та виховання, родинних відносин, характеру батьків, безпосереднього оточення, самовиховання.

На першому місці серед них я б поставив здатність учителя бачити в коленому вихованцеві особистість, якщо й не геніальну чи талановиту, то у всякому разі, неповторну й унікальну, здатною бути великою. Знаменитий педагог В.Сухомлинський описав цю рису такими характеристиками: "бачити людину в процесі її становлення", "відкривати в людині нове", "дивуватися новому". Саме вони, на думку вченого, є тими незамінними коренями, "які живлять покликання до педагогічної праці" (В.Сухомлинський. Сто порад учителеві //Сухомлинський В.Вибрані твори у п 'яти томах. - Том другий. - К, 1976. - С 421). "Я твердо переконаний, - продовжує далі В.Сухомлинський, - що цей корінь закладається в людині в дитинстві й отроцтві, закладається і в сім'ї, і в школі. Він закладається турботами старших - батька, матері, вчителя, - які виховують дитину в дусі любові до людей, поваги до людини" (Там же. - С 421-422).

Не менш важливою рисою, що обумовлює педагогічне покликання людини, за думкою В.Сухомлинського, є її глибока віра в людину, в можливість успішного виховання кожної дитини. Людина, зневірена в інших людях, навряд чи зможе бути учителем. Тим більше, якщо вона зневірена чи має сумнів у здатності дитини виховуватись і перевиховуватись. Такий "вчитель" зустрічає з боку дитини, здебільшого ворожість і протистояння; в нього недостає терпіння зрозуміти дитячий жарт чи недоречність; він не вміє погасити конфлікт1; не здатен контролювати ситуацію, а тим більше -проникнути в душу дитини, зрозуміти її, ступити крок назустріч.

Вміння проникнути в духовний світ свого вихованця є незамінним складником "педагогічних параметрів" особистості. Проникнути щоб зрозуміти, порадити, захистити і аж ніяк не нашкодити, не засмітити безпідставними підозрами, а тим більше - не зрадити дитину в її безмежному довір'ї. Основним правилом такого проникнення має бути тактовність. "Душевна розмова", яку розпочинає учитель з учнем в його душевному просторі може вестись лише "на рівних". Звісно, приймаючи точку зору дитини, учитель не має права "ставати дитиною". З другого боку, він не повинен демонструвати свою "дорослу зверхність", чавити дитину власним авторитетом. Зверхність, яку інколи виявляють малодосвідчені педагоги, розриває душевний контакт, виштовхує учителя назовні. Дитина замикається в собі й нерідко буває, що зраджена довіра не відновлюється (або ж відновлюється надто повільно) й наступне проникнення є справою малоефективною, нерідко - просто неможливою.

450



Каталог: download -> version -> 1402555725 -> module
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів
module -> Програма сучасні інформаційні технологіїї в дошкільній освіті для спеціальності 01010101 «Дошкільна освіта»
module -> Методика викладання дошкільної педагогіки плани семінарських занять змістовий модуль І

Скачати 10.07 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка