Леонід Губерський Віктор Андрущенко Філософія як теорія та методологія розвитку освіти Київ 2008 р. Ббк



Скачати 10.07 Mb.
Сторінка34/38
Дата конвертації20.03.2017
Розмір10.07 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38
Здатність учителя до терпіння є наступним педагогічним параметром особистості. "Кожний, хто вирішує присвятити своє життя вихованню людини, - писав В.Сухомлинський, - має бути терплячим до дитячих слабостей, які, коли уважно до них придивитися і вдуматися в них, коли пізнати їх не тільки розумом, а й серцем,- виявляються дуже незначними, такими, що не варті ні гніву, ні обурення, ні покарання. Не зрозумійте мене так, що я проповідую загальну терпимість, абстрактну терпимість, закликаю вчителя терпляче "нести хрест". Мова йде зовсім про інше: про мудру здатність старшої людини - матері, батька, вчителя - розуміти й відчувати найтонші спонукальні мотиви й причини дитячих вчинків. Розуміти й відчувати саме те, що це дитячі вчинки. Не ставити дитину на одну дошку з собою, не ставити їй таких вимог, як до дорослих, але й самому не ставати дитиною, не опускатися до рівня дитини, розуміючи разом з тим складність дитячих вчинків і відносин у дитячому колективі" (Там же. С 423).

Сердечність, чуйність, терпимість і інші емоційно-чуттєві якості мають поєднуватись з високими інтелектуальними характеристиками учителя. В.Сухомлинський називає таке поєднання "гармонією серця і розуму". Інтелектуально неспроможний учитель навряд чи зможе виконати педагогічну функцію. Глибокі наукові знання, меткий розум, логічне мислення, уява, пам'ять, творчі здібності - все це якості, без наявності яких про учителя не може бути й мови.

Інтелект дає змогу передбачати події, вибрати оптимальний спосіб поведінки та практичної діяльності, встановити необхідні контакти з людьми, загалом, з учнями, зокрема. При цьому, інтелект вчителя має бути не безпристрасним і байдужим, а спрямованим на нужди людини, її потреби та інтереси, пристрасті і т. ін. Занадто безпристрасного вчителя діти не люблять, не поважають, а нерідко - просто побоюються. Практично завжди їх увагу полонить людина пристрасна, рішуча, діяльна. Пристрасть у даному випадку сприймається учнями як здатність учителя до практичного втілення своїх мрій та задумів, того, що домінує над усіма іншими спонуканнями людини, що визначає загальну спрямованість її думок і вчинків.

Щоправда, пристрасті бувають різними. Одні з них - позитивні - є пристрастями високого морального змісту (любов до праці, науки, практичного перетворення природи тощо). Вони збуджують соціально-творчу активність особистості, нерідко постають у якості рушійної сили у здійсненні подвигів і відкриттів. Інші пристрасті - негативні (наркотична залежність, алкоголізм тощо), скоріш, руйнують особистість, негативно впливають на соціокультурний контекст, а ніж звеличують їх.

Згадуючи власне дитинство, не можу не назвати мого першого вчителя музики, пристрасть якого до алкоголю домінувала над його свідомістю, почуттям обов'язку і волею. Долучившись до алкоголю, він забував про все,

451

кидав музичні інструменти, виконував вульгарні пісні, сварив сільську і центральну владу і т. ін. Про мою музичну освіту і виховання в цей час не могло бути й мови. Скажу відверто, десь після другої-третьої подібної зустрічі в мене сформувалась до нього глибока відраза. Можливо, саме тому я й не став далі займатись музикою, хоча, як говорила мені мама, мав досить пристойні музичні слух і здібності.



Поряд з позитивними пристрастями вчителя, які охоплюють учня, втягують його в суспільно-корисну творчу справу, я виокремлюю такий елемент педагогічних параметрів особистості вчителя, як його знання, соціальний досвід та високі моральні якості.

"Багата обізнаність розуму не навчає", підкреслює один із афоризмів античного філософа Геракліта. Однак, ні він сам, ні представники мислячої еліти наступних тисячоліть, роль знань у розвитку цивілізації і людини як культурної істоти аж ніяк не заперечують. Що ж стосовно вчителя, то для нього "знання" є хлібом, який завжди має лежати на столі, навіть якщо їсти більше нічого.

"Знання - це сила", стверджував англійський філософ Френсис Бекон. Передаючи знання наступним поколінням, вчитель плекає їх сипу, зміцнює конкурентну спроможність, створює передумови життєвого успіху. Принциповим при цьому є не стільки обсяг знань вчителя (хоча хто ж стане заперечувати, що він повинен відповідати загальним вимогам до вчителя з боку суспільства і особистості!?), скільки їх глибина, доказовість, обґрунтованість, системність. Знання, які вчитель передає учневі, протистоять поверховим поглядам, гадкам, чуткам, фрагментарним і поверховим побутовим свідченням про реальність. На їх основі формується реальний образ об'єктивного світу, а разом з цим виховується вмінні користуватись ним і відтворювати його. Через навчальну діяльність, що здійснюється учнем за допомогою вчителя, знання набувають форму понять, законів, гіпотез і теорій. Освоюючи їх, учкі входять в науковий контекст епохи, доторкуються істини. Вчитель при цьому, аж ніяк не повинен нав'язувати знання учневі; скоріш навпаки, досвідчений вчитель створить умови для входження учнів в дискусію, диспут, діалог, дискурс, викличе їх на відвертість, спробує вияснити їх власну позицію, залучити до наукового пошуку, творчості в широкому розумінні цього поняття. Своєрідними "центрами біфуркації"" знаїшя постають шющини, де виявляються точність-приблизність знань, їх досто-вірність-вірогідність, сутність-видимість, творчість-репродукція, істина-похибка.

Загальним і головним критерієм істинного знання постає практика. Досвідчений вчитель завжди апелює до практики, намагається підтвердити знання як повсякденним досвідом, так і історичними (соціально-практичними) надбаннями цивілізації. Єдність знання, розуму і багатого

452

життєвого досвіду формує таку рису вчителя, як мудрість ~ найвище, цілісне, духовно-практичне знання, орієнтоване на осягнення абсолютного сенсу буття. У філософському розумінні мудрість визначається як "знання найвищого блага" (Лейбниць), "властивість діяти у відповідності з суспільними цілями" (Гегель), "здатність волі узгоджуватись з найвищим благом як кінцевою метою всіх речей" (І.Кант), як найвищі розумність (софій-ність), моральність і творчість, які людина дарує оточуючому світу. Про мудру людину кажуть: "вона послана на Землю Богом". її поважають і її бояться. До неї приходять поклонитись і одночасно, при першій же нагоді, намагаються "скинути з трону", вбити, вигнати за межі держави. Така вже доля мудрої людини. Такою ж вона є для вчителя.



Вчитель за визначенням має бути мудрою людиною. Звичайно, цього статусу й визнання досягає далеко не кожен. Однак, прагнення до мудрості як до "знання вічних істин, дотичних до життя" (Л.Толстой), є нормальним бажанням кожного вчителя, якщо педагогічна діяльність є його внутрішнім покликанням, а не лише професією. Мудрість вчителя виявляється через його проникливий розум, непохитну моральну позицію й творчий підхід до навчання і виховання особистості. Мудрий вчитель долає формалізм й ідеологічні шаблони, встановлені державою. Він творить і створює, втягуючи в цей процес всяк і кожного, хто доторкується його мудрого слова і дії. Він виховує особистість - виразника всіх характерних ознак (ментальних характеристик) власного народу, нації, громадянина власної держави, і разом з тим - представника європейської спільноти, світу.

Виховання є головним дійством вчителя. Ця теза не тільки не принижує його навчальну функцію, але й актуалізує її. Вчитель має розгортати перед дитиною предметне знання, вводити її у широкий світ науки, культури, соціального досвіду. Однак, в принципі, навчатись людина може й самостійно, скажімо, під наглядом батьків, чи дорослих. Організаційна і цілеспрямовуюча функції вчителя, при цьому, мають дорадчий характер. Само собою зрозуміло, що більш ефективним цей процес є тоді, коли дитина відвідує школу. Виховання ж є таким процесом, що може бути реалізоване лише в безпосередньому суб'єкт-суб'єктному відношенні людини до людини. У процесі виховання вчитель немовби "переливає" власні переконання і цінності, світогляд і культурні пріоритети в душу дитини, яка формується. На певному етапі цього процесу з'являється самовиховання, яке засвідчує про небайдужість дитини до виховного дійства вчителя, "включеність її" у виховання, розгортання її внутрішньої діалогічної активності. З часом самовиховання може "перехоплювати ініціативу", ставати більш активним і дієвим. Однак воно аж ніяк не перекреслює ті фундаментальні підвалини, які були закладені вихованням, особливо на ранній стадії соціалізації особистості.

453

Принциповим у цьому відношенні є те, що провідними в системі базових цінностей, які закладаються вихованням, мають бути пріоритети, характерні тій спільноті, в якій здійснюється життєдіяльність людини - насамперед, народу і нації. Базові цінності, таким чином, мають бути національними, А це означає, що началом і принципом дійсно виховної функцію, яку має здійснити вчитель, є національне виховання. Ідеалом виховного процесу є українська людина у всій повноті її соціальних, загальнокультурних, політичних, моральних, естетичний і інших характеристик.



Педагогічний ідеал і реальність

Поняття "української людини" в контексті ідеалу в нашій педагогічній літературі проаналізоване фрагментарно. Чарівні "розсипи перлів" українського педагогічного ідеалу, зрощені велетами вітчизняної педагогічної думки минулих часів, зокрема, Г.Сковородою і КУшинським, С.Русовою і Г.Ващенком, І.Огієнком та ін. представниками "до-радянської доби", практично зникли з освітянського обігу XX століття. Вони були заміщені примарними образами "палких революціонерів", "піонерів-героїв" та "героїв Громадянської війни", жертовним ликом "радянської людини - будівника комунізму", пізніше - формально визначеним поняттям "всебічно і гармонійно розвинутої особистості". Найбільш характерною рисою такої особистості була моральність, під якою розумілось все те, що за словами В.Леніна, "служить справі побудови та зміцнення комунізму". Педагогічний ідеал в радянські часи перетворився в ідола, якому поклонялись, як Богу. Українська радянська педагогіка, що під тиском тотальної компартійної ідеології все більше перетворилась в ідолопоклонство.

За влучним визначенням англійського філософофа Френсис Бекона, ідоли ("роду", "печери", "площі" і "театру") - це головні перепонами до істини. Означені "ідоли", на думку філософа пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини; зумовлені особливостями окремої людини чи групи людей; породжуються сліпою вірою людей в авторитети, некритичним сприйнятїям і засвоєнням чужих думок; недосконалістю і неточністю мови. "Очищення розуму від ідолів" є першим кроком на шляху реформи методу пізнаіїня. Для цього треба, на думку Ф. Бекона, виходити лише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним і самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів.

Основним джерелом "радянських педагогічних ідолів" була ілюзійна свідомість людей, інстятуалізована як компартійна ідеологія. Сприймаючи як істинну лише власну точку зору, вона з дивовижною нетерпимістю знищувала в все живе і прогресивне, що народжувалось на педагогічній (і не тільки) ниві в контексті розвитку цивілізації, але не вписувалось в її жорст-

454

ко визначені канони. Очищення від ідолів означало ніщо інше, як очищення від компартійної ідеології. Власне, це й стало основним завданням педагогіки відразу ж з проголошенням України незалежною державою. "Бути вільним і самостійним у своїх твердженнях та висновках (Ф .Бекон)" - ось головне кредо наукового пізнання, а відповідно й діяльності вчителя. Цей же принцип має стати стрижневим принципом підготовки майбутніх педагогічних кадрів.



Історія педагогічної думки і дії засвідчує, що далеко не кожен педагог радянської доби ставав на коліна перед ідолами. Були в українській педагогіці дійсні вчителі і вчені, які боролись з ними або ж, прикриваючись ідолами (такими тоді були правила гри), ризикуючи репутацією, посадами, а нерідко й життям, творили й створювали практично неможливе - утверджували в школі цивілізаційний дух вічності, національних пріоритетів і загальнолюдських істин. І все ж, у загальному вимірі педагогічна теорія і практика радянської доби мала занадто ідеологізований характер. Національна ідея - те головне й вічне, в контексті якого слід готувати людину до життя, на основі чого виховується почуття гідності й справедливості - залишалось якщо й не знищеним цілком і повністю, то у всякому разі, опинилась на задвірках педагогічної теорії і практики. Прикро, але факт, не усвідомленою в повноформатному розумінні, ця ідея є в нашій педагогіці і сьогодні.

Якою ж була в історії і якою є сьогодні українська людина як ідеал і реальність? Яким чином має вибудовуватись українська педагогіка, щоб повернути поколінні людей до власної внутрішньої природи, забезпечити са-моідентифікацію і саморозвиток як народу і нації рівної серед рівних народів і націй світу? Зупинюсь на цьому більш детально.

Відомо, що кожен народ має свої національні характеристики, національний характер. Є вони і з українців. На жаль, досить довго власні ідеологи та вчені про них говорили майже "пошепки". Так склалась історична доля. Підневільне становище народу, поділеного між більш сильними сусідами, навряд чи спонукає його до відкритого й активного самопізнання. Поневолювачі ж тішились зверхністю, часто насміхаючись і принижуючи, свідомо чи не свідомо формуючи образ українців як такої собі "пересічної спільноти", яка нічого не варта, нічого не здатна, крім, можливо, співати та тужити, ішекати вишиванки й розважати того ж таки більш щасливого сусіда. У крайньому разі, коли розмова заходила про український національний характер, як правило, говорилось про таку собі малоросійську або малополь-ську, русинську чи карпатороську екзотику, оздоблену вишиванками й шароварами, танцями й співами з одночасним самозневажанням та мало не автоматичним визнанням переваги всього неукраїнського (П.Гнатенко. Український національний характер. К, 1997. - С 5). Щоправда, справжні

455


вчені, громадські і політичні діячі підходили до цієї проблеми неупередже-но. Вони намагались осягнути українство як соціально-історичний феномен загальнолюдського значення, осмислити унікальну культуру народу, його особливості й характер.

Вигляд "української людини" від племінної доби і його зміна впродовж століть досить ґрунтовно проаналізовані в працях В.Антоновича, М.Аркаса, Д.Баглія, М.Біляшевського, Ф.Вовка, М.Грушевського, Д.Дорошенка, М.Драгоманова, М.Костомарова, І.Крип'якевича, О.Кульчицького, І.Огієн-ка, Д.Чижевського, О.Єфименко, Д.Яворницького, М.Яворського, В.Яніва. Характерні риси народу як нації аналізувались у працях В.Винниченка, Д.Донцова, В. Жаботинського В.Липинського, М.Міхновського, Шлемке-вича. Унікальність української культури й української людини як її суб'єкта і творця засобами художньої літератури та поезії, музики і живопису піднесли до вселюдського рівня такі видатні українські митці, як М.Вербицький, М.Гоголь, С.Гулак-Артемовський, СДовженко, Г.Квітка-Основ'яненко, І.Котляревський, П.Куліш, Леся Українка. М.Лисенко, І.Франко й, звичайно ж, титан української культури - Тарас Шевченко.

Спираючись на свідчення грецьких письменників, М.Грушевський, зокрема, вимальовує такий узагальнюючий вигляд української людини: "...чужинці хвалять тодішніх людей наших за щирість і привітність... Вони (українці — авт.) ласкаві до чужоземців, гостинно приймають їх і проводять далі, щоб не сталося їм якоїсь шкоди... Жінки їх надзвичайно вірні чоловікам і часто убивають себе, коли вмирає чоловік. Дуже люблять свободу, не хочуть служити, ані бути під чиєюсь властю. Але не згідливі, не вміють слухатися чужої гадки, кожен тягне на своє, і через те бувають між ними суперечки та криваві бійки... Се люди відважні й войовничі і ніхто б не міг їм противитися, якби вони трималися одночасно. Любили повеселитися й позабавлятися, поспівати й попарувати, без пісні, танців, гри не обходилась ніяка подія.." (М.Грушевський. Ілюстрована історія України. - С. 39).

Інші дослідники відзначають такі характерні риси української людини, як хоробрість, загартованість у походах, готовність до ратної справи (Г.Боплан), простоту в спілкуванні і кмітливий розум (А.Віміна), працьовитість, любов до хліборобської справи, "нетомну непохитність" (А.Мацерберг), чепурність та бережливість жінок (Я.Гільдербрандт, Г.Неллінг, П.Паркевич) тощо.

"...Серед цього народу, - пише, зокрема, Г.Боплан, - зустрічаються люди, досвідчені у всіх взагалі необхідних для життя ремеслах: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці і т.д. Вони дуже вмілі у виготовленні селітри, якої в цих краях дуже багато, і виготовляють прекрасний гарматний порох. Жінки займаються прядінням льону і вовни, з яких роблять полотно і тканини для

456


щоденного вжитку. Всі уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати різні м'ясні страви, робити брагу тощо... Вони взагалі розуміються на усіх ремеслах... Вони досить розумні, але зосереджуються лише на корисному і необхідному, головним чином на тому, що пов'язане з сільським життям... Бони сповідують грецьку віру... Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя..." (Гійом Ле-вассер де Боплан. Опис України, кількох провінцій королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і веденням воєн. —К, 1990. - С 30-31).

Як зазначають дослідники, позитивні риси української людини суперечливо уживались із звичаями протилежної спрямованості, які завжди були притаманні деякій частині населення або одним і тим же людям у різних соціальних обставинах. |

Підкреслюючи цей факт, Г.Боплан, наприклад, говорить про українців, що вони мають нахил до лінощів, багато п'ють різних напоїв, одначе, під час походів козаки зовсім не пиячать. Єднаючи з хитрим і гострим розумом щедрість і безкорисливість, козаки страшенно люблять свободу; смерть вважають кращою за рабство і для оборони незалежності, часто повстають проти своїх гнобителів. А втім, вони підступні і зрадливі, а тому обережність з ними необхідна; будовою тіла міцні, легко переносять холод і голод, спеку і спрагу; на війні невтомні, відважні, хоробрі або ліпше сказати зухвалі і мало дорожать своїм життям. Мітко стріляють з пістолетій. "Сотня (українських козаків) під прикриттям табору не побоїться і тисячі поляків чи навіть (кількох) тисяч татар. Якби вони були такі ж доблесні верхи, як і на землі, то, гадаю, були б непереможними" (Там же, - С 31). Практично всі дослідники відзначають глибоку духовність української людини, її чуттєвість, пісенну культуру, відкритість душі та щирість вдачі.

Сучасні дослідження феномена українського національного характеру (Див.: Р.АДодонов. Теория менталъности: учение о детерминантах мыслительных автоматизмов. — Запорожье. - 1999; П.И.Гнатенко, В.Н.Павленко. Идентичность: Философский и психологический анализ - К, 1999; О.В.Картунов. Вступ до етнополітологи, - 1999; Н.И.Костомаров. Исторические произведения. Автобиография. - К, 1990; М.І.Пірен. Егпно-політичні процеси в сучасній Україні. - К, 1999; А.В.Швецова. Національний характер як феномен культури. - Сімферополь, 1999) продовжують і поглиблюють розуміння змісту означених якостей української людини, її культури та характеру і, одночасно, включають в орбіту наукового осягнення нову, більш глибоку проблематику.

П.Гнатенко, наприклад, розмірковує над суперечливою сутністю українського національного характеру і роллю психологічних чинників, які його

457

Розділ 8. Ідея вчителя

сформували. О.Забужко намагається проникнути в нього через осмислення філософії української ідеї в європейському контексті. О.Картунов, О.Мураховська та Ю.Римаренко - через розуміння історії розгортання ет-но-національних відносин та процесів державотворення. С.Павлюк - через аналіз багатовікового досвіду і традицій матеріальної та духовної культури.

При цьому поняття "національного характеру" розглядається як таке, що об'єднує комплекс загальнолюдських та індивідуально сформованих якостей народу, який одночасно є суб'єктом і об'єктом загальнолюдської й своєї власної, унікально неповторної історії, соціально економічних умов буття, господарювання побуту, культури. Найбільш рельєфно ці якості виявляються в ціннісних відносинах людини до навколишнього світу, а також у культурі, традиціях, звичаях, обрядах, поведінці. "Національний характер, - зазначає, наприклад, ПТнатенко, - це сукупність соціально-психологічних рис (національно-психологічних настанов, стереотипів), що властиві національній спільноті на певному етапі розвитку і проявляються в ціннісних ставленнях до навколишнього світу, а також у культурі, традиціях, звичаях, обрядах" (ПТнатенко. - С 6). З цим визначенням у принципі можна погодитись. Я лише продовжую в ньому сферу вияву національного характеру, додаючи сюди "поведінку". Одночасно, я звертаю увагу на вислів "на певному етапі розвитку". Означені риси дійсно формуються на певному етапі розвитку національної (етнічної) спільноти, однак з'явившись, вони не зникають із завершенням цього етапу, а продовжують жити "власним життям", визначаючи характер спільноти як такої. Під впливом різноманітних обставин вони зазвичай можуть змінюватись, однак, змінюючись, залишаються в принщші такими ж, доки існує спільнота як етнос, народ, нація. Після того, як національний характер сформувався, зазначає І.Лисяк-Рудницький, "він звичайно виявляє чималу стабільність і уміння відкинути або асимілювати підривні впливи" исяк-Руднщький І. Україна між Сходом і Заходом. -Історія філософії України. — К, 1993 — С 511).

Національний характер - річ тонка і вразлива. Розглядати його в парадигмі "якості" надзвичайно важко. Цей феномен має суперечливу природу. Його різноманітні складові можуть оцінюватись по-різному. І це зрозуміло. Суперечливим і змінним є саме життя. Тому, називаючи ту чи іншу рису українського національного характеру, я виходжу за межі оцінки чи порівняння з рисами інших народів. Я говорю лише про те, що є, а яке значення має воно в загальній структурі історичного процесу та взаємодії народів і культур виявляє практика. Як сказано в Біблії: за плодами дерево оцінюється. І не більше.

Як свідчать дослідження, український національний характер утримує в собі практично всі риси, притаманні кожному цивілізованому етносу, нації, народу. Разом із тим, в ньому присутні якості, сформовані виключно під

458


впливом соціально-економічних, політичних і загальнокультурних обставин життя українців. На наш погляд, саме вони й визначають їх вигляд в історії, відмінний від вигляду інших народів, або в чомусь тотожному з одним чи декількома з них.

Як зазначають дослідники, однією з провідних рис національного характеру українців є працьовитість. Ця риса сформована історично, соціально-економічними й географічними обставинами. Родюча земля, помірний клімат, характер й історичні умови розселення тощо обумовлювали потребу в праці як в єдиному джерелі виживання. Працею створювався "добробут". Оцінкою "добро" та "благо" це переносилось у світогляд, де перетворювалось у норму й утверджувалось як характер.

Чеснота вільної праці - одна з головних в українській національній ідеї та українському національному характері. Почуття глибокої шани до вільної праці пронизує всю вітчизняну культуру - казки і приказки, фольклористику і художні твори, історичні та релігійні тексти, філософські праці. Згадаймо: "На дерево дивись, як родить, а на людину - як робить", "Хто дбає, той і має", "Тяжко тому жить, хто не хоче робить". Справжнім філософським гімном сумлінній праці постає ідея "сродного труда" Г.Сковороди. Чеснота вільної праці заполонила навіть мрії української людини, її сни. Як писав великий Т.Шевченко, навіть у сні українська трудівниця побачила себе і свою родину працюючими на своєму полі, як вільні, не від кого незалежні люди, які:

"...на волі,

та на своїм веселім полі свою таки пшеницю жнуть, а діточки обід несуть..."

Як бачимо, всі працюють - і дорослі, і діти. Чеснота праці тут виступає як незаперечна цінність. Розкриваючи духовно-моральні традиції українського народу, поет показав, що працьовитість є однією з визначальних рис українського національного характеру.

У принципі, працьовитість є загальнолюдською рисою, але в силу різних обставин у різних народів формуються неоднакові ціннісні установки до праці і набувають певних рис національного характеру. Для українця ця цінність - незаперечна. її можна назвати ще й "материнською". Як народ, українці постали, зросли і утвердились в історії завдяки праці. Праця ввійшла в характер українця й функціонує в ньому як незаперечна цінність. Працьовитість нашого народу органічно пов'язана з такою його рисою, як ощадливість, березісливість.

Як зазначається в "Новому тлумачному словнику української мови", "ощадливий" - це той (чоловік), який "бережливо витрачає що-небудь, додержується економії; ощадний, скромніш, щадничий" (див. Т.З. - С 175).

459

Те ж саме стосується й "бережливості". Споконвіку український народ беззастережно цінував здобутки власної праці, повсякчасно дбав про житло, худобу, реманент. Проте найпритаманнішою рисою українця завжди було шанобливе, дбайливе ставлення до землі - головної годувальниці трударя. Саме земля була найрясніше полита людським потом, сльозами, а нерідко і кров'ю. Захищаючи свою землю від завойовників, народ відстоював своє право бути на ній господарем. На жаль, перебіг історичних подій, особливо післяжовтневого періоду, суттєво підточив одвічно шанобливе ставлення уіфаїнців до цієї суспільної цінності. Повернення до неї я розглядаю як одне з найперших і найважливіших завдань викорінення тих негативних рис, які вторглись у характер українців під впливом негативної практики неци-вілізованих етапів розвитку України.



Первісна, переважно хліборобська, праця української людини мала індивідуальний характер. Своє поле, худоба, реманент, родина, добробут тощо обумовлювали персональну відповідальність і одночасно формували такі риси характеру, як самостійність, незалежність у судженнях і прийнятті рішення, індивідуалізм. Як вважають дослідники (І.Мірчук, В.Янів, ПТнатенко), саме остання риса є найбільш суттєвим фактором самовиявлення українця, саме вона найбільше пов'язує Україну з Європою і відрізняє її від Росії.

Тривалий час у нашій етичній літературі "індивідуалізм" розглядався як негативна риса характеру, як ніби то абсолютне відторгнення індивіда від спільних (суспільних) інтересів й прагнення жити виключно автономно й незалежно від них. Як позитивний антипод йому протиставлявся "колективізм" - включеність індивіда в колектив, особливо в економічному й соціальному вимірі, усвідомлення інтересів колективу як своїх власних тощо, їх ототожнення одне з одним. і

Не вдаючись у деталі - ця тема є предметом окремої філософської розмови, - зазначу, що розглянуте співвідношення між цими якостями є надто спрощеним. "Індивідуалізм" аж ніяк не вичерпується тими негативними характеристиками (доречі, як і "колективізм" - позитивними), якими вони наділялись. Як довели мислителі епохи Відродження, а їх згодом підтримали й поглибили такі "метри" філософської науки, як Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, Б.Спіноза, Ж.Ж.Руссо і Ф.Ніцше, індивідуалізм безпосередньо пов'язаний із становленням і розвитком індивідуальності й має тому широке гуманістичне звучання. Індивідуалізм - це прагнення до самостійності, незалежності, особистої відповідальності за себе й за свою справу. Це - усвідомлення свого власного "Я " як потенційно спроможного до самостійного творення, здійснення того, що не може бути перекладеним на плечі колективу. Це - усвідомлення власної гідності, індивіда й визнання такої ж чесноти за іншим.

460


Українська людина є "індивідуалістом" в розумінні прагнення до самостійності, свободи і волі працювати на своїй землі, приймати самостійне рішення, розпоряджатись своїм добром без погодження чи дозволу на це з боку будь-якої надіндивідуальної інституції. При цьому, вона не лише не цурається інших, але й намагається узгодити з ними як свої власні, так і загальні (громадські, суспільні) інтереси, залишаючи за собою право остаточного рішення. Найбільш ефективною формою такого узгодження є "громада". Російська "община" в Україні не прижилася тому, що вона базувалась на повному відчуженні індивідом всіх своїх прав на користь об'єднання. Громада ж такого відчуження не вимагала. "Громадське" володіння землею, наприклад, лише обмежувало права селянина на власність, тоді як "общинне"' просто відбирало його. Цим, між іншим, пояснюється широке розповсюдження громад в Україні (див.: Енциклопедія українознавства. Том 2 - С 442-443), ефективність "хуторської системи" господарювання (столипінські реформи) й відоме не прийняття українським хліборобом післяжовтневої колективізації.

Українська людина є людиною "розумного єгоЬму" й як така вона виокремлює своє ставлення до суспільства, держави й інших людей. Останнє має суперечливе значення як в історичному плані, так і в контексті сьогодення. "Індивідуалістичне наставления українця, - вважає І.Мірчук, - виявляється цілком виразно в його розумінні суспільного ладу, або принципу спільноти в суспільному житті. Він відкидає з рішучістю всі форми співжиття, яких передумовою є сувора дисципліна й повне підпорядкування волі вищого, забуваючи зовсім, що це звичайно має згубний вплив на інтереси загалу, а в дальшій консеквенції на його власну користь. В нашій історії маємо, на жаль, аж надто багато прикладів на те, як вибуялий індивідуалізм у великій мірі придушував витворення традиції як державнотворчого чинника і тим самим перетворював історичне існування цілої нації в гру некоординованих, відосередкових сил, що із-за браку поважних змагань до скупчення мусили стати катастрофою для майбутнього цієї людської спільності" (І.Мірчук. Світогляд українського народу. - С 236).

У літературі підкреслюється й така риса українського національного характеру, як почуттєвість (І.Мірчук, Є.Онацький, В.Янів, Д.Чижевський). Почуттєвість при цьому трактується далеко не однозначно. Дехто протиставляє її раціоналістичній складовій українського характеру й, навіть, обґрунтовує заміщення нею останньої. Така позиція потребує роз'яснення. Розум, почуття і воля взаємопов'язані складові людської духовності. Виходячи на передній план у характері людини чи народу, одна з них аж ніяк не може замістити собою інші. Навпаки, вона постає як провідна форма і засіб вияву всіх складових людського духовного єства, розвинутих не меншим чином, ніж вона сама. Іншими словами, в українському національному ха-

461


рактері "хитрість розуму" проявляється переважно через почуттєве сприйняття, відтворення й перетворення дійсності. Почуттєвість при цьому не заступає розум, а лише надає його самовияву іншу форму - почуттєву. Звідси - глибокий гумор українців, які можуть сміятися там, де інші, демонструючи твердість характеру, одягають на себе маску суворості, не перестаючи бути такими ж почуттєвими, як і українці, а останні - такими ж розумними, розсудливими й вольовими, як і народи традиційно "нордично-го характеру".

Почуттєвість підкреслює глибоку й розгалужену духовність народу, віру у святе і незаперечне, людинолюбство, моральність, високохудожнє сприйняття світу, емоційний характер вдачі. Ця риса характеру спонукає людину до


Каталог: download -> version -> 1402555725 -> module
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів
module -> Програма сучасні інформаційні технологіїї в дошкільній освіті для спеціальності 01010101 «Дошкільна освіта»
module -> Методика викладання дошкільної педагогіки плани семінарських занять змістовий модуль І

Скачати 10.07 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   38




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка