Леонід Губерський Віктор Андрущенко Філософія як теорія та методологія розвитку освіти Київ 2008 р. Ббк



Скачати 10.07 Mb.
Сторінка9/38
Дата конвертації20.03.2017
Розмір10.07 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   38

Ян Амос Коменський (1592-1670)

Дещо видозміненою була освіта в деяких країнах Європи до другої половини ХГХ ст. Яскравим представником цього періоду був чешський мис-литель-гуманіст, педагог, суспільний діяч - Ян Амос Коменський (1592 -1670 рр.). Народившись в м. Нівніце, нині Угерске-Градиште (Чехія) в родині члена протестантської громади Чеських братів. Початкову освіту Коменський отримав в братерській школі, потім у Херборнській академії і Гейдельбергському університеті (1611-1614 pp.).

Діяльність Коменського була присвячена проблемам освіти і виховання, з метою взаєморозуміння і співробітництва між народами для "досягнення кращого життя в усьому світі".

Филосські погляди Коменського склалися під впливом ідей Арістотеля, Платона, Ф.Бекона. Його філософія мала назву пансофія - навчання всіх усьому), його програма загального виховання, віра в безперервність процесу удосконалення всіх і всього за допомогою творчої праці, прагнення до створення комплексного методу формування особистості і суспільства представлялася в той час утопічною і заслужену оцінку отримала лише в XX ст. Коменський спробував себе і в духовній поезії, чешському віршуванні. На основі зібраного метеріалу прагнув написати книгу "Скарб чеш-ської мови" (рукопис згорів у 1656), намагався створити свого роду універсальну енциклопедію "Театр усілякого" ("Theatrum universitatis rerum").

Політичні його погляди були на боці чешської реформаторської церкви. Під впливом неоплатонізму Коменський переконався, що усунути недоліки суспільства можна шппе виходячи з загальних проблем світобудови. Один зі шляхів виправлення світу він вбачав в удосконалюванні системи виховання й освіти людей. Теорію загальної універсальної освіти він виклав у головній праці Коменського - "Дидактика" (1628-1630).

97

Освіта, на думку Коменського, повинна допомагати людині вірно орієнтуватися у світі в пошуках сенсу життя. Вся проблема полягає у неправильному трактуванні та відношенні дітей та молоді до "Дидактики".



"Дидактику", а точніше її перероблшіе видання "Рай церкви або рай чеський", стала складовою частиною першого проекту реформи освіти і виховання в Чехії. Як доповнення побачили світ підручники та методична література, хоча закінчив лише "Інформатори материнської школи", що став першою теорією допік, виховання дітей до 6 років, у якому описав виховання дітей на кожному етапі життя. Поряд зі співвідношенням фізичного і морального виховання, взаємозв'язок активної діяльності дітей релігійного виховання, розумового розвитку і формування мови дитини Коменський розглядає різноманітне значення дитячих ігр. Як наслідок світ побачила навчальна книга Коменського "Школа - гра" ("Schola - ludus", 1656).

Займаючись тільки педагогічною діяльністю Коменський переробив, розширив і перевів на латинську мову "Дидактику". Так виникла "Велика дидактика" ("Didactica raagna"), що стала головною теоретичною базою середньої ступіні освіти. В своїй праці Коменсський прагнув охопити всі періоди життя дитини - від дошкільного виховання до вищої освіти. Від народження до 6 років діти виховуються в родині (материнська школа), з 6 до 12 років навчаються в елементарній школі (рідна мова, арифметика, елементи геометрії, географії, природознавства, священне писання). Тут же діти знайомишся з ремеслами. На наступній ступіні навчання - з 12 до 18 років Коменським вводяться такі дисципліни як природознавство, історія, географія. Вища освіта -з 18 до 24 років здійснюється в академії.

Важливого значення Коменський надавав вихованню, та ним же розробленим цілям, змісту і методам. Спочатку Коменський віддавав перевагу предметному принципові і був автором ряду предметних підручників по фізиці, геометрії, геодезії, географії, астрономії, історії. Потім він переконався, що людина повинна одержати систему знань про світ. Прикладом таких переконань був підручник "Відкриті двері мов" ("Janua linguarum reserata", 1631). Підручник являв собою посібник нового типу, він відкидав традиційний догматичний шлях вивчення граматики і синтаксису, пропонував метод засвоєння мови на основі пізнання елементів реального світу.

На замовлення шведського уряду Коменський займається підготовкою реформи шкіл для Швеції і розробкою методики викладання латинської мови. В подальшому Коменський був запрошений для організації шкіл в Угорщину, де в намагався частково реалізувати свою ідею пристрою пансофичної школи, наукове обґрунтування якої були викладені у праці "Пан-софічна школа" (1651). Конфлікт між планами створення пансофичної школи і реальним положенням неосвіченої більшості народів в Угорщині

98

спонукував Коменського до подальшої розробки проблеми легкого, швидкого, радісного і глибокого навчання.



Спираючи на свою філософію природи і розвитку людини і людства, Коменський у рамках неоплатонізму дав концепцію структури і розвитку космичного процесу, де головне місце займає людина - творець, від активності якого залежить, якою мірою цей розвиток буде означати як удосконалення світу, так і матеріальне і духовне відтворення людства. Для цього всіх людей варто навчати і виховувати. Виховання ж, на думку Коменського повинно містити теорію універсальної освіти і виховання всіх людей, скрізь, протягом усього на життя основі рівноправності. До першочергових ступенів навчання і виховання Коменський відносить і інші "школи життя", які поділяє на етапи розвитку - "класи". Сюди включається "школа народження", підготовка до шлюбу, народження дітей, "школа раннього дитинства" (дошкільне виховання), "школа дитинства" (елементарне шкільне навчання рідною мовою), "підліткову школу" (порівняльний ступінь), "школу молодості" (вища освіта). На наступному етапі - у "школі старості" - повинні переважати мудрість, життєвий досвід та ін. Повага до життя, турбота про її збереження й удосконалення апофеоз праці Коменського.

Ще одним підходом до ефективності виховання, забезпечення світу і співробітництва між народами Коменський вбачає у створенні універсальної мова, на основі якої буде розвиватися національна культура, вбачаючи у цьому перетворення головних сфер діяльності людини (філософії, політики, релігії). При цьому Коменський підкреслював зв'язок між самовиправленням кожного окремої людини і виправленням головних соціальних інститутів (родини, школи, церкви, держави), вимагав дотримання правильного співвідношення між волею і порядком. Здійсненню загального виправлення повинні допомогти всесвітні інститути, що забезпечують співробітництво і світ між народами: міжнародна організація вчених для співробітництва в області науки і виховання, міжнародна консисторія (всесвітня рада церкоз) і міжнародний суд для мирного вирішення суперечливих питань.

Безперечно спадщина Яна Амоса Коменського безцінна. Його творчість вплинула на розвиток світової педагогіки і шкільної практики. Його праці містять ряд продуктивних ідей: єдність загального й особливого, цілого і частки, розвитку і виховання, суспільств, системи освіти й природнього поступового вільного розвитку цілісної особистості, індивідуального і соціального розвитку і т.д.

Еразм Роттердамський (1469-1536)

Цілковита залежність педагогіки від теології повільно але неухильно поступалась більш поміркованому погляду на життя - гуманістичному, ба-

99

тьком-засновником і яскравим провідником якого став голландський філософ Еразм Роттердамський.



Ґрунтовну самоосвіту Е.Роттердамськии доповнив навчанням у Паризькому університеті, спілкуванням з англійськими гуманістами, що гуртувалися навколо вільнодумця, теолога Джона Колега, дискусіями із своїм найближчим та улюбленим другом Томасом Мором. Е.Роттердамськии захоплювався античною філософією, штудіював твори Августина Блаженного та Фоми Аквінського, симпатизував скептикам, критикував схоластів. З повагою він ставився до творчості своїх попередників - філософів-гуманістів раннього Відродження. Досконало знав він і богослов'я. У 10-20-ті роки XVI сторіччя Е.Роттердамськии був широко відомим у гуманістичних та церковних колах Європи як найбільш освічений і глибокий філософ і письменник свого часу. Його авторитет намагалися використати різні політичні угруповання - як церковні, так і світські. І протестанти, і католики шукали його підтримки. Проте філософ залишився байдужим і незворушним. Він просто писав. Перекладацькі, художні, публіцистичні, філософські, богословські праці, написані Е.Роттердамським виключно латиною, відігравали в суспільному житті доби не менш вагому реформаторську роль, ніж численні відозви та програми, з якими зверталися до народу політики.

Реформаційної програми М Лютера Е.Роттердамськии не прийняв, хоча вважалося, що саме він "теоретично підкував" М.Лютера й немовби підштовхнув до релігійних нововведень. Е.Роттердамського стурбувала ортодоксальність М.Лютера. Головна ж розбіжність між мислителями виявилася в питанні про свободу людської волі. Е.Роттердамськии виступив проти М.Лютера з діотребою "Про свободу волі". М.Лютер відповів йому твором "Про рабство волі". Теолог М.Лютер не допускав будь-якого сумніву в святості Писання, підкреслював повну підпорядкованість людини Богу. Перед лицем Бога людина не має свободи, писав теолог, свобода людської волі можлива лише у відносинах з істотами, що стоять нижче від неї на щаблях ієрархічної організації. Свобода волі, робить висновок М.Лютер, це "ілюзія людської гордині".

Е.Роттердамськии обстоює протилежну точку зору. Не заперечуючи впливу Бога на волю, він підкреслює роль "закону природи", що є "глибоко закарбованим у серцях людей": не робити людям того, чого не бажаєш, щоб вони робили тобі. На думку Е.Роттердамського, цей закон є засадою засад людського способу життя, свободи людської волі. За ним йдуть діяльність, помилки та покарання, які, в свою чергу, регулюються й контролюються "законом віри", божественними заповідями.

Філософ аж ніяк не сумнівався в існуванні Бога. Не заперечував він і конструктивно-морального змісту Святого Письма. Е.Роттердамськии не приймав "діячів від Бога" - церковників, які, на його думку, корисливо під-

100

порядковують слово Боже власним інтересам. Мислитель постійно підкреслював: якщо в Бога вірити не тільки потрібно, а й корисно, то церковникам (навіть коли вони є добрими й гідними людьми) вірити зовсім не обов'язково, оскільки через свою людську природу вони схильні до ницих вчинків, пустослів'я та безчестя.

Славнозвісний твір Е.Роттердамського "Похвальба дурисвітству" дотепно та в'їдливо розвінчує ореол святості церковників, показує їх як вертеп маріонеток, що спекулюють на глибоко моральній та шляхетній релігійній ідеї. Філософ глузує з ченців, що "читають у церквах голосами віслюків незрозумілі їм тексти"; користолюбців-здирників, до всього зневажливих і байдужих священиків, що вишукують у старовинних грамотах усе, чим можна залякати простий народ і примусити його вносити більш ніж десяту частину врожаю; доктринерів-теологів, що пустослів'ям намагаються підтримати Святе Письмо. |

Е.Роттердамський засуджував язичницьке поклоніння святим мощам та іконам і водночас обґрунтовував нагальну потребу звертання до істинного Бога - морального, що дає очищення духовної атмосфери суспільства, сприяє його вдосконаленню. Отже, Е.Роттердамський фіксує головне протиріччя суспільного життя - протиріччя між моральним змістом релігійних настанов та характером його реалізації в діяльності церковних інституцій та установ. Якщо перша складова зазначеного протиріччя відіграє в суспільстві позитивну роль, то друга - негативну. Е.Роттердамський пропонує реформувати релігію, посиливши її моральний зміст, прагне побудувати "олюднене християнство", збагатити його відродженою античною мудрістю, новою світською гуманістичною культурою.

"Людське означає для нього більше, ніж божественне", - скаже про Е.Роттердамського М.Лютер. Так воно й було насправді. Великий гуманіст одним з перших в історії соціальної думки зрозумів істинний сенс реформаційних задумів та нововведень своєї доби, розпізнав їх насильницько-руйнівний характер, знайшов шлях уникнення останнього при збереженні головної тенденції суспільного оновлення, продиктованої добою Відродження. На його думку, і традиційна релігія (католицизм), і протестантизм однаковою мірою підпорядковують собі людину, натомість істинна релігія - "олюднене християнство", до якого має прямувати суспільство - звеличує її. Е.Роттердамський закликав до відродження етичного "духу віри", до створення істинної "релігії серця", до побудови ненасильницького способу суспільного життя людей, до збереження єдиного "християнського всесвітнього миру" та єдиної церкви - головного гаранта єдиної наднаціональної всеєвропейської цивілізації.

Е.Роттердамський не тільки не приймав, а й засуджував революційно-насильницькі засоби соціальних перетворень. Він добре розумів руйнацій-

101


ну загрозу, що походить з "революційного запалу" розгніваного й соціально-збудженого народу-натовпу. Будь-яке революційне перетворення суспільства філософ вважав не тільки неможливим, а й шкідливим. Він, як свого часу Конфуцій та Арістотель, обстоював реформаторський шлях розвитку, підкреслював роль пропаганди гуманістичних ідей, впровадження моральних цінностей та культури.

Дехто вважає, що Е.Роттердамський стояв осторонь великих соціальних потрясінь своєї доби. Це не досить точно. Своїм проникливим розумом, що далеко випереджав час, великий гуманіст сам потрясав добу, збагачуючи її ідеями, які втілювалися в практику або відкидалися нею і над якими впродовж наступних сторіч розмірковували такі велетні духу, як Ж.-Ж.Руссо та Л.Толстой, М.Ганді та А.Швейцер, П.Тейяр де Шарден та Б.Рассел.

В.Дільтей назвав Е.Роттердамського "Вольтером XVI сторіччя", найвизначнішим поборником проголошеного італійськими гуманістами "універсального теїзму", продовжувачем закладеної Лоренцо Валла ідеології "гуманістичного просвітництва". На наш погляд, цю думку можна посилити. Е.Роттердамський в історії соціальної філософії постає як теоретик, що узагальнює та об'єднує, даючи імпульс новим пошукам, гуманістичну та реформаторську лінії, започатковані добою Відродження. Від Е.Роттердамського, як і від Н.Макіавеллі, відходять нові лінії соціального філософування та теологізування. Значення Е.Роттердамського в історії культури також не може бути визначене інакше, ніж видатне. Фактично він очолював літературно-публіцистичні пошуки доби, стояв першим серед перших діячів культури, літератури, мистецтва свого часу. Авторитет Е.Роттердамського визнавали філолог Й.Рейхлін та поет У.Гуттен, драматург Г.Сакс та письменник І.Фішарт, художник А.Дюрер та багато інших діячів культури та науки не тільки Німеччини, а й Англії, Франції, Італії та інших країн Європи. І

В Англії, до речі, найбільшим прибічником Е.Роттердамського був його особистий друг, канцлер короля Генріха VIII, фундатор оригінальної соціальної доктрини, що отримала назву "утопізму", видатний вчений-гуманіст Томас Мор. Поділяючи гуманістичні погляди Е.Роттердамського, розвиваючи власне бачення історії та сучасних йому соціальних реалій періоду первинного нагромадження капіталу, Т.Мор дійшов дещо інших, ніж Е.Роттердамський, висновків: будівництво гуманістичного суспільства, вважав фундатор утопічного соціалізму, слід розпочинати з реформи соціального устрою, а не релігійних інституцій. Схожі думки дещо пізніше висловлював італійський мислитель Томазо Кампа-нелла, а ще пізніше - знамениті соціалісти-утопісти та марксисти. "Соціальна утопія" є відносно самостійною лінією філософського осмислення реалій та перспектив суспільного буття. Вона радше за все потребує

102

окремого висвітлення. Проте оскільки, як завжди, вченому бракує часу, а видавцю - паперу, і враховуючи те, що цю тему досить скрупульозно розглядають у курсі політології, зупинимося лише на найхарактерніших рисах соціальної утопії доби Відродження та Реформації на матеріалі творчості Т.Мора та Т.Кампанелли. |



Джон Локк (1632-1704)

Педагогічне вчення знаменитого англійського філософа Джона Локка відоме в історії як модель "виховання джельтмена". Вона, як ніяке інше педагогічне вчення, відповідала духові часу, тим соціальним і політичним перетворенням, які охопили Англію у ХІП столітті. Головні з них - буржуазна революція і промисловий переворот, переміщення (при компромісі з дворянством) у владні структури новонародженої буржуазії - диктували філософію компромісу і виховання особистості аристократичного складу і характеру, твердої волі й моральних переконань, практичної спрямованості індивідуального інтересу тощо. Дж. Локк не тільки визначів принципи й головні лінії "виховання джельтмена", але й детально проаналізував зміст цього педагогічного процесу, визначів правила й технології виховання, розробив рекомендації практичного досягнення найбільш ефективного результату.

Джон Локк розробив емпіричну теорію пізнання, вихідним пунктом якої є принципове відмовлення від концепції існування уроджених ідей і обгрунтування досвідченого походження людського знання. Власне кажучи, саме заперечення уроджених ідей і апеляція до досвіду уможливлювали постановку питання про вирішальну роль виховання у формуванні людської особистості і про значення середовища в процесі виховання. При цьому Локк не заперечував уродженої схильності окремих індивідів до того або іншого кола здібностей, більш того, у ряді випадків тлумачив про сферу прояву такої схильності. Разом з тим він був переконаний, що від народження більшість людей однаково прагнуть на щастя і почувають відразу до нещастя, однаково наділені розумом і здібностями, а наступні розходження між ними визначаються по перевазі розходження життєвих умов і виховання.

Основу морального виховання Локк вбачав у виробленні правильного представлення про чесноти. Моральне виховання найтіснішим образом сполучається з вихованням розуму, вищої інстанції, до якої прибігає людина, визначаючи своє поводження. З'єднана з розумною мудрістю чеснота асоціюється в Локка з корисністю; її відрізняє вміле ведення справ, здатність сполучати прагнення до особистого щастя і благополуччя з аналогічними прагненнями іношх індивідів, уміння в необхідних випадках відмовитися від задоволення своїх бажань і пристрастей і, дотримуючись веління



103

розуму, діяти всупереч їм. Утилітарне та індивідуалістичне трактування чесноти змушувало Локка шукати критерії її істинності в Бога.

Задачам морального виховання підлягають і освітні програми Локка, мета якої полягає в розвитку здібностей учнів, а також їх обізнаності по різним дисциплінам, що дозволило б їм згодом більш ґрунтовно зайнятися будь-якою областю знань по власному вибору. У представленні Локка доброчесна, розумна і митецька людина набагато важливіше, ніж великий вчений, позбавлений таких якостей.

Розробляючи методи виховання й освіти Локк підкреслював необхідність поступового і послідовного формування у вихованця стійких звичок, відводячи при цьому вирішальну роль прикладові самого наставника й ін. людей. На думку Локка, у процесі виховання варто уникати як физичних покарань, так і особливих заохочень і нагород, У першому випадку досягається рабська слухняність, що поступово формує рабський характер, у другому - заохочується потяг вихованця до нагород, а не до тому, за що вони даються. Честь і ганьба - от ті могутні стимули душі, на які варто опиратися в процесі виховання. Разом з тим Локк допускав фізичне покарання у виключних випадках, коли необхідно зломити упертість і відкриту непокору авторитетові вчителя. Локк звертав увагу на важливість індивідуального підходу до учнів враховуючи психологічні особливості, схильності, вік і рівень розвитку, підкреслював роль гри в процесі навчання, необхідність будувати навчальний процес у розрахунку на допитливість учнів і пробудження інтересу до досліджуваного предмета, поступове сходження від простого до складного.

Важливу увагу він надавав саме практичному характеру навчання. Крім читання і листа рідною мовою він вважав за необхідне для джентльмена вивчення французької мови і латини, а також арифметики, географії, хронології, історії, геометрії, астрономії, законознавства, натурфілософії (не відкидаючи читання біблійних текстів). Поряд зі світським вихованням (танцями і верховою їздою) майбутній джентльмен повинний засвоїти декілька ремесел, особливо тих, які пов'язані з ручною працею на відкритому повітрі, одержати навички в стенографії і рахуванні, необхідні для ведення господарських справ. Своєрідна програма "трудового виховання" джентльмена враховувала потреби буржуазного суспільства в ділових, ініціативних людях. При цьому "щирий джентльмен" повинен бути вихований удома, із залученням добропорядних і компетентних наставників і вчителів. Сімейне виховання, на його думку, виключало можливість дурного впливу середовища, випадкових товаришів, поганих вчителів і дозволяло створити упорядковане, моральне середовище, у яке крім учителів могли бути включені інші талановиті і виховані люди. Ця ідея виявляла собою своєрідну утопію побудови ідеального морального суспільства.

104


Жан-Жак Руссо (1712-1778)

Оригінальну філософсько-педагогічну модель запропонував людству один з найвидатніших французьких просвітителів ХУІП століття Жан-Жак Руссо. її суть - у природному і вільному вихованні дитини, яка має сформуватись громадянином у царині свободи.

Про гуманістичну спрямованість соціально-філософських пошуків Ж.-Ж.Руссо свідчать його думки, висловлені в одному з листів славнозвісного художньо-філософського твору "Юлія, або Нова Елоїза". "Нехай люди займають положення згідно із своєю гідністю, а союз сердець нехай буде за вибором, - ось такий він, дійсний суспільний порядок... Обов'язок кожної людини - протидіяти насильству, сприяти порядку". Кожним своїм твором -"Міркування про походження та причини нерівності", "Про суспільний договір, або Принципи політичного права", "Еміль, або Про виховання" - філософ переконує читача в обтяжливості та злочинній ролі насильства, ратує за гуманне ставлення до людини та народу, підносить цінність суспільної організації, в якій дістали б можливість виявитися всі людські свободи.

Головна проблема соціальної філософії Ж.-Ж.Руссо полягає у розкритті джерел та чинників суспільного насильства, обставин утрати людиною природно притаманної їй свободи, пошуку шляхів повернення свободи, організації на її засадах оптимального порядку.

Філософ ґрунтовно описує "природний" стан життя людей як рівних і вільних істот, здатних до самовдосконалення. Постійне прагнення людей до поліпшення умов та засобів існування призвело до суперництва, відмежування індивідів один від одного за критеріями власності, до руйнації рівності та зародження рабства та злиденності. Неминучим наслідком обробітку землі, підкреслював Ж.-Ж.Руссо, був її розподіл. У цьому, на його думку, й укорінена головна причина майнової нерівності. Весь перебіг подальшого економічного розвитку поглиблював її. Цивілізація прогресувала одночасно із зростанням насильства та гноблення. "Залізо та хліб, -робить висновок мислитель, - ось що цивілізувало людей і загубило рід людський".

Майнова нерівність (ширше - приватна власність) зумовлена внутрішньою природою людей, їхнім суперництвом, протилежністю інтересів, прихованим бажанням виграти за рахунок інших. Отже, виникнення нерівності є закономірним явищем суспільного життя. Запобігти цьому неможливо. Водночас, міркував далі філософ, природний розум підказує людині оптимальні форми співіснування "в нерівності", засоби подолання останньої в організованому, впорядкованому суспільстві. Ж.-Ж.Руссо пропонує варіант законодавчої регуляції розміру особистого багатства, зрівняння приватної власності. Як і Арістотель. Ж.-Ж.Руссо постає як прибічник "усереднення" власності, як пропагандист середньої (та дрібної) власності аж до того єди-

105

ного підґрунтя, з якого врешті-решт розпочинають свій автономний розвиток рівність та свобода.



Функцію регулювання розмірів власності, на думку Ж.-Ж.Руссо, перебирає на себе держава. При цьому філософ бачив у державі не тільки інституцію "об'єднання знедолених для свого захисту", а й засіб панування багатих над бідними. Суспільство та закони, за його висловом, "наклали нові кайдани на слабкого й надали нові сили багатому, необоротно знищили природну свободу, назавжди встановили закон власності та нерівності, перетворили підступну узурпацію на непорушне право й заради користі кількох честолюбців прирікли відтоді людський рід на працю, рабство та злигодні". Перетворення держави на деспотію Ж.-Ж.Руссо називав третім, завершальним етапом розвитку нерівності.

Якими ж шляхами (та засобами) пропонує Ж.-Ж.Руссо порушити природний плин зростання суспільної нерівності, досягнення нової організації життя? Як уже зазначалося, перший з них - це законодавче регулювання розмірів приватної власності. Другий - це шлях, пов'язаний з "перебудовою" держави "суспільного договору". Третій, на думку філософа, полягає у вихованні громадян.

Суспільний договір, вважав Ж.-Ж.Руссо, має ґрунтуватися на трьох взаємопов'язаних принципах: 1) суверен - це народ; 2) суверенітет народу не підлягає відчуженню та поділу; 3) законодавча влада належить народу й лише йому. Ідея народного суверенітету, обґрунтована Ж.-Ж.Руссо, підносить автора в статус найпрогресивніших і найвільнолюбніших мислителів того часу, виявляє в ньому глибокого демократа та гуманіста.

Ідеалом державного устрою для Ж.-Ж.Руссо була республіка. Уряд у ній виконує лише виконавчі функції. Він зобов'язаний дотримуватися законів і охороняти свободи під контролем народу. Держава повинна слугувати не упривілеиованим станам, а цілому суспільству. "Народ, підпорядкований законам", вважав мислитель, є водночас і "автором цих законів". "Суверенітет народу" є гарантом "держави розуму", суспільної рівності та свободи.

Для підготовки громадян до життя в "державі розуму", зазначав Ж.-Ж.Руссо, потрібна розгалужена система виховання, побудована на засадах "наслідування природі", врахування вікових особливостей дитини, на продуктивній праці га вияві самодіяльних, можливостей, фізичному, моральному та інтелектуальному розвитку вихованців тощо.

Важливим науковим доробком в його спадщині був так званий "соціальний договір", що поклав початок "суспільному станові": законам, власності, розподілові на правителів і підданих, майновим розходженням. Суп, його полягає в тому, що поступившись "природним" способом життя, люди придбали жадібність, честолюбство та ін. нездорові пристрасті, таким чином спотворивши як самк суспільство так і своє єство. Чим вище рівень "цивіліза-

106

ції", тим далі відстоїть нація від щасливого "природного стану". Знищивши несправедливі закони, установивши рівноправність, зрівнявши володіння власністю, відмовившись від розкоші, мануфактур, залишивши міста й оселившись в селах, люди могли б відтворити подобу "природних" порядків. Змінити суспільств, уклад може освіта і належне виховання людства.



В свою чергу виховання є опорою будь-якої форми правління і тому носить суспільний характер. Розумний уряд намагається прищепити народу повагу до волі, рівності, власності, любов до Батьківщини. Від правильного виховання залежить благополуччя не тільки держави, але і кожного індивіда. Жити в суспільстві, тобто в середовищі неприродному, і бути щасливим він зможе лише зберігши свої природні начала. Все це допоможе індивіду, коли він буде наділений такими якостями як розум мудреця, сила атлета, працьовитість, навички корисного ремесла, несприйнятливий до спокус цивілізації, забобонам і дурним впливам, уміння володіти собою, розміряти бажання з можливостями. Всі ці якості складаються в процесі виховання під впливом трьох сил: природи, що наділяє індивіда визначеними здібностями і встановлює законами їхнього розвитку; навколишнього світу, що впливає на свідомість через відчуття і досвід; людей, що допомагають або перешкоджають розкриттю природних задатків дитини. Тут же Руссо стверджує і про те, що ці системи фактично непридатні, тому що не вживаються з "природою людини", при цьому потрібні властивості та схильності, ще не піддаються впливові зовнішнього середовища. Вони виявляються як наслідок природного розвитку потреб і можливостей індивіда, між якими існує взаємозв'язок. Виховання повинне враховувати це, а також вікові особливості дитини.

Особливу роль у ньому відіграють дві властивості людської натури: здатність сприймати світ через відчуття і любов до себе. Органи почуттів є знаряддя розуму; з одержаних з їхньою допомогою відчуттів складаються образи, прості ідеї, які потім перетворяться в судження. Відчуття завжди дають неспотворене представлення про предмети, тому навчання повинне бути наочним. Прагнення до особистого благополуччя - саме могутнє джерело вчинків і спонукань людини, виховання буде успішним, якщо воно відповідає справжнім інтересам і потребам індивіда.

При цьому загальні принципи, вироблені до процесу виховання не є єдиними методами, адже кожна людина володіє неповторним фізичним та психічним складом, що вимагає від педагога індивідуального підходу. Різне виховання використовується для чоловіків та жінок. І все це пов'язує єдина мета: навчити дитину життя, виростити людину самостійну, розсудливу, доброзичливу до людей, що впевнено почуває себе в будь-якому положенні. В ідеалі в кожної дитини повинен бути власний наставник, що є і вихователем, і вчителем. Йому слід мати широкі пізнання в науках і ремес-

107


лах, знати закони "людської природи" та індивідуальні особливості вихованця, володіти секретами педагогічного мистецтва. Спілкування дитини з іншими людьми і "цивілізацією" небажано.

Для кожного вікового періоду Ж-Ж.Руссо передбачено особливі задачі і середовище виховання. Період до 2 років, коли дитина підкоряється тільки інстинктам, його розум ще не пробудився, він не усвідомить власного буття і в усьому залежить від допомоги інших людей, необхідно піклуватися про здоров'я дитини і тренуванню органів почуттів.

Наступний період від 2 до 12 років дитина вже усвідомить себе як особистість, він відносно самостійний, здатний на переживання, рятується від конкретного мислення, але ще не сприймає абстрактні поняття. Він фізично міцний і може осмислено пізнавати світ. Краще, якщо дитина не одержує готові знання, а учиться добувати їхній сама, шляхом спостережень за живою природою і власним досвідом. Наставник повинен продумано створювати ситуації, які, будячи в дитині бажання одержати ті або інші знання, змушували б його самостійно відкривати них. Особливо важливо вселити йому, що бути вільним - значить уступати необхідності.

У 12-15 років людина вступає в саму сприятливу пору життя, найбільш підходящу для ґрунтовного інтелектуального і трудового виховання. Його сили розвиваються швидше потреб, він може більше, ніж бажає. Від запасу знань, навичок, умінь, придбаних у ці роки, багато в чому залежить його майбутнє. Спонукальним мотивом до навчання повинна служити одна з головних "природних" похилостей - допитливість. Вона пробуджується лише в тому випадку, якщо це торкається насущних інтересів індивіда. Тому насамперед потрібно вивчати предмети, що мають найбільшу практичну цінність, навчаючи одночасно їх застосуванню. В першу чергу треба знайомити його з географією, астрономією.

Особливе значення Руссо надавав праці, яка не тільки виховує чесноту, але і дозволяє зберегти незалежне положення в суспільстві. При цьому поєднувати трудове виховання з самостійністю та творчим процесом: навіть необхідні інструменти дитині варто винаходити і створювати самому, тоді він буде не просто ремісником, а дослідником, мислителем.

Період 15-22 роки є критичним, адже перед нами вже не дитина, а доросла людина, що має зіткнутися із середовищем. Настає черга виховання здорових почуттів: боргу, цивільної чесноти, патріотизму, жалю до людей, а властивості особистості, розвинуті в ньому "природничим" вихованням, дозволять йому зберегти внутрішню волю, незалежність від забобонів і оман. В цьому випадку. Коли розвинуті якості потрібна допомога історії, адже розбиратися в людях ця людина ще не навчилася. На прикладах, почерпнутих з історії і життєписів, виховуються людинолюбство, альтруїзм, громадянська доблесть. Рівень інтелекту, що властивий даному віці, дозволяє індивідові

108

осягати загальні філософські ідеї. Міркування над природою речей, пошук джерел всесвітньої гармонії приведуть його до відкриття ідеї Бога і "природної релігії". На відміну від пануючих віросповідань, їхніх догматів і обрядовості, "природна релііія" індивідуальна, вона створюється кожною людиною самостійно, відповідно до своєї духовної складової і нахилів.



У цьому віці вкрай небезпечно зайвий розвиток уяви, що може передчасно викликати пристрасті, що личать більш зрілим рокам. Уміння володіти своїми бажаннями захищає людини від порожніх ілюзій, розчарувань і горя, вселяє в нього щиросердний спокій. Зменшуючи уяву, розвиваючи розум, можна позбавити людину від внутрішньої роздвоєності. Той, хто навчений слухати мову власної природи і розуму, легко відрізнить добро від зла, тому що в людині закладений "божественний інстинкт" - совість.

У 22-24 роки на думку Ж-Ж.Руссо завершується природне виховання, людина починає обзаводитися родиною, і наставникові варто застерегти вихованця від невірного вибору.

Таким чино, побудована філософом модель природного виховання була багато в чому гіпотетичною, заснованою не на конкретному педагогічному досвіді, а на висновках з філософської концепції світобудови і суспільства. За словами Ж-Ж.Руссо, він прагне дати не практичні рекомендації, а інфікувати людину ідеалом, до якого, по можливості, потрібно прагнути. Ідеї Ж-Ж.Руссо багато в чому мали ідеалізований, романтичний характер. Однак, вони суттєво вплинули на вождів Французької революції кінця XIII століття, а також на мислителів наступних часів і народів.

Педагогічна концепція Ж.-Ж.Руссо - концепція вільного виховання -справила значний вилив як на теорію, так і на практику виховної роботи, її відлуння помітне у педагогічних поглядах І.Песталоцці, Л.Толстого, Г.Спенсера, Дж.Дьюї та інших видатних мислителів.

Життєвий шлях Ж.-Ж.Руссо є надзвичайно суперечливим. Хронічний нестаток грошей для існування примушував філософа постійно працювати, а своєрідний характер прямолінійного вільнодумця - змінювати місце проживання, контактове середовище, ставлення до колег з "філософського корпусу". Він підтримував тісні товариські стосунки з "енциклопедистами", особливо з Д.Дідро, поважав Вольтера, спілкувався з Д.Юмом, критикував Ж.Д.Аламбера та інших просвітників, а згодом навіть вбачав у Д.Дідро та ПГольбахові своїх найзлостивіших таємних переслідувачів.


Каталог: download -> version -> 1402555725 -> module
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів
module -> Програма сучасні інформаційні технологіїї в дошкільній освіті для спеціальності 01010101 «Дошкільна освіта»
module -> Методика викладання дошкільної педагогіки плани семінарських занять змістовий модуль І

Скачати 10.07 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   38




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка