Львів 2005 ббк – ш 1 (4 укр) 5 – 4 ш 5 (4 укр) 5 – 4
Іван Франко. Біографічний нарис
Скачати 2.54 Mb.
|
- Навігація по даній сторінці:
- Перехресні стежки”. Передмова
- Основи суспільности”. Передмова
- Франко й українська молодь Галичини й Буковини 90-х років ХІХ ст.
- Іван Франко в Чернівцях 1913 р.
- Добрий учитель народу
- Франкова боротьба світла з темрявою
- Лис Микита в новім одягу”
- Спроба хронолоґічного впорядкування друкованих по збірниках віршевих творів Ів. Франка 1873–1893 рр.
- Мій Ізмараґд”.
Іван Франко. Біографічний нарис. – Уперше надруковано: Іван Франко. З вершин і низин. – Збірник поетичних творів 1873–1893. – В додатку: „Зів’яле листє” й „Великі роковини”. – Київ – Ляйпціґ: Українська накладня [1920] – С. 5–15. – Підпис.: Василь Верниволя. „Перехресні стежки”. Передмова. – Уперше надруковано: Іван Франко. Перехресні стежки: Повість. – Київ; Ляйпціг: Українська накладня [1920]. – С. 3-13. – Підпис: Василь Верниволя. „Основи суспільности”. Передмова. – Уперше надруковано: Іван Франко. Основи суспільности: Повість. – Київ; Ляйпціг: Українська накладня [1922]. – С. 3-10. – Підпис: Василь Верниволя.
„Назустріч” – літературно-мистецький двотижневик, який виходив у Львові в 1934 – 1939 рр. Журнал інформував про українське і світове культурне життя з позицій естетичних. Редакторами були О. Боднарович, В. Сімович, М. Рудницький, С. Гординський. „Академічна Громада” – студентське товариство у Львові (1896–1921) з гуртками й науковими секціями. Мало свій друкований орган – „Молоду Україну”, вело широку освітню роботу серед населення, видавало „Дешеву Бібліотеку”. Польська влада закрила „Академічну Громаду” у зв’язку з переслідуванням таємного університету.
„Життя і Слово” („Житє і Слово”) – літературно-науковий і громадсько-політичний журнал, виходив у Львові в 1894–97 рр. за редакцією І. Франка. Пішли порівняння ... між людьми „w podartym surducie” та людьми „в мундурі” – йдеться про обставини необрання І. Франка на посаду доцента Львівського університету. За поданням намісника Галичини польського графа Казимира Бадені Міністерство освіти відхилило кандидатуру І. Франка через його політичне минуле („wegen politischen Vorlebens”). З цим погодилася й та частина українського суспільства, що стояла ближче до урядових польських кіл. З цього приводу в передмові „Дещо про себе самого” до збірки оповідань польською мовою „Obrazki galicyjskie” І. Франко з гіркотою писав: „Об’єднаній коаліції урядових сфер із інкамерованими українцями вдалося врятувати Русь від такого нещастя, яким, без сумніву, були би сталися мої виклади. „Бійтеся Бога, як можна сього чоловіка пустити на університет! Подивіться тільки, в якому сурдуті він ходить!” Так укваліфікував мою кандидатуру брат-русин – той самий, котрий, за свою патріотичну працю для добра Русі й Австрії, побирає шість чи сім платень”. Конкурентом І. Франкові був О. Колесса. Коли його обрали на посаду професора кафедри української літератури Львівського університету, то він сфотографувався в мундирі австрійського урядовця і послав цю фотографію до одного з українських видань. Звідси й пішла про нього приповідка – „в мундурі!”. „Молода Муза” – літературне угруповання, засноване у Львові в 1906 р. Об’єднувало українських письменників-модерністів, які, прагнучи оновити й збагатити літературу новітніми художніми засобами і прийомами, ставили перед нею насамперед естетичні, а не суспільно-політичні завдання (О. Луцький, М. Яцків, П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий, С. Чарнецький, С. Твердохліб та ін.).
„Життя і знання” – популярно-науковий і літературний ілюстрований місячник, що був призначений для широкого кола читачів. Виходив у Львові в 1927 – 1939 рр. як видання товариства „Просвіта”. Редакторами були М. Галущинський (1927–1931), І. Брик (1931–1933) і В. Сімович (1933 – 1939). Смаль-Стоцький Степан (1859–1938) – український мовознавець, політичний, громадський, культурний і економічний діяч Буковини, довголітній посол до буковинського сейму й австрійського парламенту, посол ЗУНР у Празі, професор української мови і літератури Чернівецького університету (1885–1918) та Українського Вільного університету в Празі (з 1921), Слов’янського інституту в Празі (1928), дійсний член НТШ (з 1899), академік ВУАН (1918). Автор праць „Буковинська Русь” (1897), „Розвиток поглядів на сім’ю слов’янських мов і їх взаємне споріднення” (1925, 1927), „Питання про східнослов’янську прамову” (1937), „Т. Шевченко. Інтерпретації” (1934–36). Разом із Т. Ґартнером написав першу наукову граматику української мови „Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache” (1913), у якій доводив самостійність української мови серед інших слов’янських мов. У 1903 р. С. Смаль-Стоцький заснував у Чернівцях „Селянську касу” – центральний союз українських хліборобських спілок на Буковині. „Буковина” – українська газета, орган буковинських народовців, виходила в Чернівцях у 1885 – 1918 рр. (протягом 1914–14 рр. – під назвою „Нова Буковина”). „Народний голос” – тижневик, орган „Руської Ради”, а згодом – Української Національно-демократичної партії, виходив у Чернівцях у 1909–1915 рр. „Православна Буковина” – двотижневик москвофільського напряму, виходив у Відні, пізніше – у Чернівцях (1893–1904) на зміну „Русскій Правді”. „Русская Правда” – місячник (з 1889 – двотижневик), який видавали в 1888–1892 рр. у Відні москвофільські буковинські діячі. У 1893 р. „Русскую Праду” змінила „Православна Буковина”. Студентське товариство „Січ” – українська студентська організація, що існувала в Чернівцях від 1902 до 1923 р. „Січ” вела культурно-освітню діяльність серед українців Буковини, видавала „Бібліотеку”, брошури з українознавства, гумористичну газету „Січове Слово” (1904). „Каменярі” – двотижневик, орган Вільної організації українського вчительства на Буковині, виходив у Чернівцях у 1908–1914 рр. Карбулицький Ілярій (1880–1961) – буковинський педагог і громадський діяч, публіцист, співредактор учительської газети „Каменярі” (1908–14), видавець серії популярних книжок „Дрібна бібліотека”. Автор оповідань з життя селянства та інтелігенції. Підтримував творчі взаємини з О. Маковеєм, О. Кобилянською (інсценізував її повість „У неділю рано зілля копала”), писав музику на слова І. Франка, В. Кобилянського та ін. Незаконно репресований, у 1944–56 рр. перебував на засланні. Калужняцький Омелян (1845–1914) – професор Чернівецького університету, славіст, палеограф, видавець староукраїнських і староболгарських пам’яток. Опублікував „Обзор славенорусских памятников языка и письма, находящихся в библиотеках и архивах Львовских” (1877), „Die ruthenische Sprache und Literatur” (1899) та ін. Добрий учитель народу (З приводу двадцятьліття смерти Івана Франка) 1916 – 1936. – Уперше надруковано в місячнику „Просвіта”, № 2, 1936. – С. 25–26. Підпис: Вв. „Просвіта” – місячник освіти, виховання і культури, орган товариства „Просвіта”, виходив у 1936 – 1939 рр. у Львові. Редактор І. Брик. Франкова боротьба світла з темрявою. – Уперше надруковано в місячнику „Просвіта”, 1937, ч. 3/6. – С. 74. – Підпис: Вв. Іван Франко, його життя та діяльність. – Уперше надруковано: Сімович Василь. Іван Франко, його життя й діяльність: З нагоди двадцятьліття смерти поета (1916–1936). – Львів, 1936. – Накл. т-ва „Просвіта”. – 68 с. Друге поширене видання вийшло в 1941 р.: Сімович Василь. Іван Франко, його життя та діяльність. – 2 доповнене вид. – Львів: Українське видавництво, 1941. – 112 с. Передруковано: Сімович Василь. Іван Франко, його життя та діяльність. – 3-є вид. – Мюнхен: „Дніпрова хвиля”, 1966. – 111 с. Текст праці В. Сімовича подано за другим виданням. „Лис Микита в новім одягу”. – Уперше надруковано в часопису „Наші дні”, 1942, ч. 10. – С. 10. „Наші дні” – ілюстрований місячник літератури, мистецтва й культури, виходив у Львові з кінця 1941 до половини 1944 рр. Редактор – М. Струтинська, співредактори – С. Гординський і М. Шлемкевич. Наше видавництво – йдеться про єдине Українське видавництво, яке було дозволене німецькою владою на окупованій території. Засноване в кінці 1939 р. з осідком у Кракові. З липня 1941 р. постає як самостійне Українське видавництво у Львові, яке мало з краківським тільки однакову назву і частково співпрацювало з ним. У видавництві виходили книги з історії, шкільні підручники, дитяча література, художні твори репресованих в УРСР письменників, передруки мовознавчих праць, що були опубліковані в УРСР, але згодом їх автори зазнали переслідувань з боку комуністичної влади, тощо. ...видало 1941 р. у Кракові новим, одинадцятим виданням Франкового безсмертного Лиса – йдеться про ювілейне видання: Франко Іван. Лис Микита. – Краків: Українське видавництво, 1941 з передмовою Б. Даниловича та ілюстраціями Е. Козака. Уперше поему „Лис Микита” було опубліковано у львівському дитячому двотижневику „Дзвінок” (1890, ч.3–4, 6–21). Окремою від-биткою твір вийшов у 1891 р. під назвою: Лис Микита. З нім. переробив др. Іван Франко. Накл. ред. „Дзвінка”. За життя І. Франка поему перевидавали ще чотири рази – у 1896 р. (друге видання, перероблене і поширене, накладом Руського Педагогічного Товариства), 1902 р. (третє видання, поправлене, накл. Руського Педагогічного Товариства), 1909 р. (четверте видання, накл. Українсько-Руської Видавничої спілки), 1914 р. (п’яте видання, Київ). Наступні видання вийшли: шосте – Харків, 1919 р., накл. Кооперативного видавництва „Рух” з передмовою і поясненнями О. Синявського; сьоме – Харків, 1921 р., передрук шостого видання накл. Всеукраїнського державного видавництва; восьме – Відень, 1921, видання Спілки „Франко, син і Спілка”; дев’яте – Львів, 1925, накл. Української книгарні і антикварні, з поясненнями В. Дорошенка; десяте – Харків, 1927 р., у ХХV т. збірного видання „Твори Івана Франка”, за ред. І. Лизанівського і загальною С. Пилипенка.
... назвемо М. Рильського – йдеться про видання: Іван Франко. Лис Микита. – Для дітей середнього віку переробив М. Рильський. – Дитвидав, 1935. Козак Едвард (1902–1992) – художник (учень О. Новаківського), карикатурист, гуморист. Народився на Стрийщині, помер у Детройті (США). Був ілюстратором дитячих журналів і книжок, а також усіх видань І. Тиктора у Львові. Ілюстрації Е. Козака до краківського видання „Лиса Микити” ( 1941 р.) залишено і в дванадцятому виданні (1944 р.). ... заходом Української Видавничої Спілки у Львові – йдеться про Українсько-Руську Видавничу спілку (з 1922 р.– Українську Видавничу Спілку”), яку засновано у Львові 1899 р. з ініціативи М. Грушевського для видання творів українських письменників, перекладів із світового письменства та популярно-наукових праць. Головними редакторами були І. Франко і В. Гнатюк. З 1905 р. Українсько-Руська Видавнича Спілка перебрала від Наукового Товариства Шевченка видання „Літературно-наукового Вісника”, і друкування книг було частково перенесено до Києва. Під час першої світової війни Українсько-Руська Видавнича Спілка припинила свою діяльність. З 1922 р. її відновлено у Львові під назвою Української Видавничої Спілки, яка проіснувала до 1932 р. ... на похвалу редакторам треба піднести, що роботу свою вони зрозуміли – У передмові до краківського видання „Лиса Микити” зазначено, що редагування тексту виконали С. Гординський, Р. Купчинський і Е. Козак під керівництвом проф. І. Зілинського.
„Не минуло два роки, як виринула потреба популярну Франкову поему видати новим виданням: виданий 1941 р. у Кракові „Лис Микита”, за редакцією Богдана Даниловича, з ілюстраціями Едварда Козака, – розійшовся таки того самого року. Нове видання, яке оце даємо в руки читачеві, різниться від краківського з 1941 р. Передусім у ньому використано завваги критики щодо самого тексту, а далі – в основу його покладено текст третього (з 1902 р.) і четвертого (з 1909 р.) львівського видання „Лиса Микити”, які були підставою і для академічного видання творів Франка, що почало появлятися в Києві 1941 р. („Лис Микита” вийшов у ХІІ томі цього видання). Бо ж виявилося, в часі звірювання текстів, що київське видання з 1914 р., яким користувалася редакція краківського видання (іншого вона на еміграції не мала!) з 1941 р., мало багато недостач. У ньому пороблено, може, навіть з відома поета, з огляду на царську цензуру – багато некорисних для поеми змін, через це деякі місця в поемі втратили багато із своєї гостроти та безпосередньої краси, такої для неї притаманної. Помічено, що і в Франковій статті про походження поеми („Хто такий „Лис Микита” й відки він родом”) пороблено в київському виданні зміни, і все це довелося в цьому виданні привертати до первісного тексту. Так само треба було, за голосом критики, привернути тут та там давній текст у тих місцях, де їх поробила редакція з 1941 р., маючи на увазі читачів, для яких вона готовила це видання. А призначувала вона його передусім для молоді, тим-то в тексті вона поробила деякі зміни згідно з потребами та з теперішнім станом української літературної мови. Редакція виходила з цілком справедливого погляду, що така читка поема, як „Лис Микита”, не повинна викликувати ніяких сумнівів у молодих читачів, що їх мовне чуття нормують граматичні правила, які подає їм теперішня школа. Тільки ж, як виявила критика, не всі зміни в деяких місцях були конечні, і новій редакції доводилося тут та там привертати текст з 1909 р. Але ж деінде вона позалишала не тільки зміни редакції з 1941 р., а то й поробила свої власні невеличкі поправки в дусі змін краківської редакції. Відомо, що сам Франко з кожним новим виданням своєї поеми вигладжував її текст відповідно до розвитку української літературної мови (тут йому допомагав поет Микола Вороний, що пробував якийсь час у Львові), і, певне, не залишив би був цієї праці й тепер, коли б йому пощастило було дожити наших днів. Він же ще в передмові до другого видання „Лиса Микити” з 1896 р., на кінці статейки про походження своєї поеми, виразно писав про працю над мовою своєї поеми ось що: „Я дбав про те, щоб мова моєї перерібки, не тратячи основного характеру галицького наріччя, все-таки не разила й українців (наддніпрянських) і наближувалася до тої спільної галичанам і українцям (наддніпрянським) літературної української мови, якої витворення так дуже потрібне для нашого суцільного літературного розвою”. Від часу, коли появилися ці рядки, минає майже пів століття (докладніше – 47 років). Відтоді українська письменницька мова у своєму розвитку зробила величезний поступ у дусі наближення до мови наддніпрянських письменників та в напрямі водностайнення: багато форм, що жили ще тоді в галицько-українському письменстві, вже повиходило з ужитку, і нове наше покоління в Галичині їх не вживає, вважаючи їх за „неправильні”; те саме торкається і слів та висловів, що теперішнє вухо сприймає їх уже за незвичні. Маючи все це на увазі і роблено, де це тільки було можливе, не псуючи будови вірша, зовсім у дусі Франкової праці над новими виданнями своїх творів, невеличкі зміни, і такі зміни має і видання з 1941 р і це нове видання. В ньому залишено, для історії, передмову редакції з 1941 р. (ювілейне видання!), тільки поміщено її на кінці поеми, де найшла місце і Франкова статейка „Хто такий „Лис Микита” і відки родом”. А додані до краківського видання з 1941 р. примітки сильно поширено і укладено їх в іншу систему. Так само залишено в ньому ілюстрації Едварда Козака. Іще кілька слів про ритм „Лиса Микити”. Склав Франко цю поему в народних ритмах, т. зв. „козачкових”, які дуже близько підходять до класичного трохею, через те декому може нераз здаватися, що ціла поема і складена трохеями, і з цього погляду деякі наголоси можуть видаватися неправильними. Та народна ритміка має свої власні закони, тут постійний наголос буває тільки в кінцевих складах або перед перетином (цезурою) – і відповідно до того треба й читати „Лиса Микиту” та наголошувати слова поеми, а не конче в читанні йти за трохеями. А втім у сумнівних випадках, головно там, де наголоси поеми відбігають від тих, що в нас їх звичайно вживають або від літературних, – ми їх зазначували в тексті (це робив і сам Франко)”.
Іван Франко. Біографічний нарис 1 Іван Франко, його життя та діяльність 1 Франко й українська молодь Галичини й Буковини 90-х років ХІХ ст. 1 Іван Франко в Чернівцях 1913 р. 1 Іван Франко 1 Франкова боротьба світла з темрявою 1 Добрий учитель народу 1 „З вершин і низин”. Від редакції 1 „Основи суспільности”. Передмова 1 „Перехресні стежки”. Передмова 1 „Захар Беркут”. Передмова 1 „Лис Микита в новім одягу” 1 Спроба хронолоґічного впорядкування друкованих по збірниках віршевих творів Ів. Франка 1873–1893 рр. 1 Примітки 1 1 Франко І. „Postskriptum” // Франко І. Петрії й Довбущуки”. – Чернівці, 1913. – С. 4. 2 Див.: Білоус М., Терлак З. Василь Сімович (1880–1944): Життєписно-бібліографічний нарис. – Львів, 1995. – С. 112–120. 3 Денисюк І. Василь Сімович – видавець поезії Івана Франка та його біограф // Розвиток мовознавства в Західній Україні в 20-30 роках ХХ ст. – Львів, 1992. – С. 77. 4 Цит. за: Сімович В. [Передмова] // Каталог видавництв: Українська накладня: Київ; Ляйпціг; Галицька накладня: Коломия; Ukrainian Publishing: Winnipeg, Man; Українське видавництво в Катеринославі; т-во „Дзвін”: Київ; Відень–Берлін, 1922. 1 Денисюк І. Василь Сімович – видавець поезії Івана Франка та його біограф // Розвиток мовознавства в Західній Україні в 20-30 роках ХХ ст. – Львів, 1992. – С. 77. 2 Дорошенко В. [Рецензія] // Письмо з Просвіти. – 1922. – Ч. 29–30. – С. 243. 3 Там само. – С. 78. 4 Лист до В. Стефаника // ІЛ, від. рукоп., ф. 8, од. зб. 688, арк. 1. 1 [Передмова] // Франко І. Захар Беркут. – Київ, Ляйпціг: Українська накладня [б. р.] – С. 6. 2 Сімович В. Від редакції // Франко І. З вершин і низин: Збірник поетичних творів 1873–1893. В додатку „Зів’яле листє” й „Великі роковини. – Київ–Ляйпціг [б. р.]. – С 5. 3 Там само. 4 Сімович В. Від редакції // Франко І. З вершин і низин ... – С. 12. 5 Див.: Возняк М. Про принципи видавання творів Івана Франка // Вісник АН УРСР. – 1951. – № 7. – С. 49-50. 1 Франко І. Хто такий „Лис Микита” і звідки родом // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1976. – Т. 4. – С. 67. 2 Див.: Наші дні. – 1942. – Ч. 10. – С. 10. 3 Франко І. Лис Микита. – Краків – Львів: Українське видавництво, 1944. – С. 5. 1 Франко І. Лис Микита. – Краків – Львів: Українське видавництво, 1944. – С. 6. 2 [Сімович В.] Добрий учитель народу (З приводу двадцятьліття смерти Івана Франка) // Просвіта. – 1936. – Ч. 2. – С. 25. 3 [Сімович В.] Франкова боротьба світла з темрявою // Просвіта. – 1937. – Ч. 3/6. – С. 74. 1 Там само. 2 Сімович Василь. Іван Франко, його життя та діяльність. – Львів, 1941. – С. 8. 3 Там само. – 84. 4 Там само. – С. 80. 5 Там само. – С. 95. 1 Сімович В. Іван Франко в Чернівцях 1913 р. // Життя і знання. – 1936. – Ч. 5. – С. 156. 1 Докладніше про життя поета можна довідатися з книжечки д-ра Михайла Лозинського: Іван Франко – видання Союзу визволення України. Туди й відправляємо цікавих читачів. 1 1 Франко вживає, н. пр., весь і ввесь, остатні й останні, ухо й вухо, сьогодня й сьогодні, смієся й сміється й т. д. 1 Ці віршики поміщені в збірці „Із літ моєї молодости” ось як: „Невільники”, стор. 121; „Товаришам із тюрми”, стор. 118; „Поступовець”, стор. 51; „Наука”, стор. 124; „Дві дороги”, стор. 12. 2 Спробу хронологічного порядку (за роками, по змозі за днями) подаю на кінці цієї книжки. 1 Вона те ж, що народня; нормальними звалися школи по містах через те, що сполучені були з препарандами, тобто підготовчим курсом на вчителів. По деяких краях (у Румунії) ще й досі вчительську семінарію так і звуть нормальною школою для вчителів. 2 Це ще по давній традиції з XVIII в., коли Василіяни по цілій т. зв. польській Україні вдержували школи (сами там були й учителями). Та після єзуїтської реформи цього чина – василіяни ніде вже тепер шкіл не вдержують. До того часу вони мали нижчу ґімназію в Бучачі (на жаль, з польською викладовою мовою) й народню школу у Дрогобичі. За те дівочі школи та інститути (українські) удержують сестри Василіянки (Яворів, Станиславів, Львів). 3 Льокації – місця у класі за тим, як хто вчився; це зазначувано все й на шкільному засвідчінню, яку хто мав „льокацію”. Їх знесено у вісімдесятих роках, хоч деякі вчителі в деяких ґімназіях, теж по старій традиції, все з кінцем семестра розсаджували своїх учнів за льокаціями – ще на початку 90 років XIX ст. 1 Про це читаємо в автобіоґрафії Франка, написаній у формі листа до М. Драгоманова й поміщеній у передмові до збірки новел п. з. „В поті чола”, Львів, 1890, стор. VII. 2 Перший його вірш п. з. „Великдень” був присвячений пам’яті його батька, що саме вмер уночі під Великдень 1865 р. Другий вірш із описом зими, поданий як шкільна задача вчителеві Іванові Верхратському, був предметом критики того ж учителя на годині української мови. „Своїм звичаєм, – пише Франко, – він чіпався поодиноких слів та зворотів, а у зміст не входив” (гл. передмову до „Петріїв і Довбущуків”, що вийшли моїм заходом у Чернівцях 1913 р. як перша книжка другої серії видаваної мною „Бібліотеки для молодежі”). 1 Багато писаних Франком у ґімназії творів попропадало. Сам він ізгадує, що (в п’ятій клясі) переповів віршем початкову історію Риму до Тулія Гостилія, написав (у шостій клясі) по-польському віршовану драму „Юґурта” (як шкільну задачу вчителеві Парилякові), уривок німецької драми віршами „Ромуль і Рем” (учителеві німецької мови Рішці), одне оповідання з селянського життя (для вчителя укр. мови Охримовича), в сьомій і восьмій клясі почав писати гексаметром історичну поему п. з. „Пани Туркули”, зміст якої трохи скидається на „3ахара Беркута”, а в восьмій написав драму „Два князі на один престіл”, яку в перерібці М. Вагилевича виставили на сцені аматори-ученики (гл. передмову до „Петріїв і Довбущуків”, с. 5, 6). 1 Гл.: Ів. Франко. „Молода Україна”. – Вінніпеґ, 1920, c. 12. 2 Всі вони передруковані в листуванню Драгоманова з Франком (Листи до Івана Франка й иньчих 1887–1895, Львів 1903), а перший ще й у книжечці Довбищенка про Драгоманова (Харків1919 р.); листи ті друкувалися у „Друзі” так: Письмо в редакцію „Друга”, ч. 11, 1875; Второе письмо въ редакцію „Друга” (Украинщина или Рутенщина), ч. 5, 1876 р.; Третье письмо Украинца (так підписувався Драгоманов у всіх листах) в редакцію „Друга”, ч. 13/14 з 1876р. 1 Гл.: Передмова Франка до „Листів” із 1887−1895. 2 Гл.: З листа Франка до Драгоманова − „В поті чола”. 1 Цілу ту третю частину „Петріїв і Довбущуків” Франко у мойому виданню викинув, вважаючи, що, як пише у „Postscriptum” на с. 290, вона „не посуває ніякої акції далі, а тілько являється рядом сцен, без яких може обійтися повість, доведена до кінця другої части”. 2 Ці „чесноти” – це: діяльність, патріотизм і згідливість, гасла, які на словах виголошували тодішні провідники, гл. „Із днів моєї молодости”, с. 107—117. 1 Це був саме час російсько-турецької війни, яка дала притичину до ріжних нагінок на еміґрантів із Росії й на все, що хоч трохи пахло російським „нігілізмом”. Досить було нераз мати твори російських класиків, щоб попасти в підозріння, а далі в тюрму. Та сама історія повторювалася в Галичині частенько – останній раз у час світової війни. Гоголь чи Достоєвський ув українськім перекладі ставали причиною арештовання, а то й заслання у славний „Талєргоф”. 2 Загалом свій „соціялізм” характеризує Франко ось як: „Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої реліґії (основаної на „доґмах ненависти та класової боротьби”) і мав відвагу, серед насміхів і наруги її адептів, нести сміло свій стяг старого, щиро-людського соціялізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню мас народніх, на поступі й загальнім розповсюдженню освіти, науки, критики й людської та національної свободи, а не на партійнім доґматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній реґлементації всеї людської будущини, не на парляментарнім шахрайстві, що має вести до тої світлої будущини” (висказ із 1898 р. гл., „Давнє й нове” – Львів 1911, стор. X). У пізніших часах пішов він іще далі й гострими словами виступив проти „недогадливости та тупоумія деяких наших молодших письменників та критиків, що, йдучи наосліп за покликами західноєвропейських песимістів, у міщанськім (буржуазійнім) життю бачать синонім духового застою, неробства, дармоїдства, моральної гнилизни та браку естетичного почуття. Ті людці, очевидно, не почувають усеї недорічности своїх осудів, не розуміють того, що новочасне місто, з його високо розвиненою торговлею та промислом, робить можливим жити на вищім культурнім становищі, ніж се можливе по селах, а своїми культурними, комунікаційними та просвітними засобами дає можність освіченому чоловікові вповні та якнайширше розвивати свої духові та фізичні здібности, а навіть неосвіченому або малоосвіченому запевняє постійний і корисний заробіток та життє далеко вигіднійше, як по селах. Розуміється, що й для розвою естетичного почуття новочасні міста навіть мало просвіченим масам людности дають далеко більше нагоди та можности, ніж се може навіть у сні маритися навіть найзаможнійшим селянам” (Петрії й Довбущуки, стор. 292, Postscriptum з дня 10–12/ХІ 1912). 3 Гл.: З листа Франка до Драгоманова (В поті чола, IX). 1 „Українська Бесіда” – касинове товариство (клуб) у Львові; Др. Шараневич, професор австрійської історії на Львівськім університеті, із поглядів москвофіл, був сеніором Ставропиґійського Інституту, як він іще був у москвофільських руках –та народовці дуже забігали коло нього через те, що він ув урядових колах мав деяке значіння. 2 3 листа Франка до Драгоманова (В поті чола, X). Як за те спочутливо віднеслися до нього люди з народу, про це оповідає Франко у своїх новелах: „У тюремнім шпиталі”, „Панталаха”, „Моя стріча з Олексою”. 3 „Кожний вірш, кожна повість, кожна стаття аж до бібліоґрафічних нотаток на окладинках − усе було провокацією галицької рутини й інерції; всюди в різкій формі висловлювано думки досі в нас нечувані, єретичні, беззаконні” (Молода Україна, стор. 20, 21). 4 Драгоманівка − найбільш фонетичний і найбільш ориґінальний український правопис. Він відкидає: я, е, ю, ї, заводить на зразок сербів латинське „j”, отже, пише: jaд, jедваб, jухт, з другого ж боку: коньа, житьтье, льубльу й т. д., викидає щ та ще на ґ користується латинським „g”. На жаль, цей дуже гарний правопис – у нас не прийнявся. 1 Цікаво, що Франків проєкт тої програми мав мати заголовок: „Programa sоcjalistów polskich і rusińskich w Galicji”. Його на власну руку змінив собі Лімановскі на „Program socjalistów polskich we wschodniej Galicji” і аж, як проти цеї самовільної зміни піднесено протест, брошура появилася під написом: „Program socjalistów galicyjskich”. 2 Слово „рутенець” для колишньої австрійської частини України відповідає „малоросові” на Придніпрянщині. Обидва вони залякані, нічого не хочуть, нічого не бажають, на все завсіди згодні, до всього скрізь льояльні, „хитрі, та не дуже”, як каже наш селянин. „Рутенець” не хотів нічого знати поза чорно-жовтими стовпами, „малорос” почував себе мов у раю під червоно-синьо-білим прапором, той „любив” свойого цісаря, другому добре було під православним царем. А як що дадуть було з ласки, то й один і другий із подякою приймав і вихвалював своїх добродіїв… 1 3 листа Франка до Драгоманова (В поті чола, XII). 1 Друкувалися насамперед у „Світі” 1881, потім увійшли у збірник „3 вершин і низин”. 2 Пор. сонет XI: Лиш праця ржу зотре, що грудь з’їдає, Чуттє живе, неткнуте заховає, Непросихальную нору живить. Лиш в праці мужа виробляєсь сила, Лиш праця світ таким, як є, створила, Лиш в праці варто і для праці жить (стор. 264) Або:
Пісня і праця – великі дві силі! (стор. 164) 1 В тому часі (90 р.) почувалося часто серед ґімназистів, що вони, мовляв, волять Франка, ніж Шевченка, що це ближчий їм поет, що сильніший і т. д. Такі погляди виходили з того, що повного видання Шевченка молодь із-за великої на той час ціни (одиноке видання Огоновського коштувало 10 корон) дістати не могла, а спрепарований для шкільних читанок, відповідно до потреб польських панів, Шевченко не давав змоги пізнати їй величі Шевченкової музи. Тимчасом збірка „3 вершин і низин” була дешевша і, що найважніше, належала до заборонених книг у ґімназії, за яку могла читача постигнути кара, − отже й читалася більше! 2 Гл.: Франко: „Нарис історії укр. літератури”, стор. 362; Франко: „Молода Україна”, стор. 23. 1 ріпник = нафтовий робітник 2 Франко сам це помічав і подібну думку висловив про цей переклад у свойому „Нарисї історії української лїтератури”, стор. 363. 3 Ми маємо відомости, що Франко забирався було вигладити переклад „Фавста” відповідно до теперішніх вимог, та чи встиг це зробити – не знати. Що він усе займався „Фавстом”, на це вказує його чудовий переклад третього акту другої частини „Фавста”, друкований у „Літ.- Наук. Віснику” й випущений окремою відбиткою п. з. ”Гелєна й Фавст”. 1 Із тих студій, крім популярно-наукової розвідки „Панщина й її скасованнє”, виданої з нагоди п’ятдесятлітніх роковин знесення кріпацтва в Галичині (1898) тов. „Просвітою” у Львові, вийшла поема „Панські жарти”, уривок нескінченої поеми п. з. „Різуни”, цикл оповідань п. з. „3 бурливих лїт” („Різуни”, „Гриць і панич”) і повість „Великий шум” (1907). Франко задумував було на тлі польської ворохобні в 1846 р. написати велику повість (по-польськи вона мала зватися „Lelum-Polelum”), але ж із того задуму зродилися тільки два оповідання: згадане вище „Гриць і панич” і друге: „Герой по неволі”. Про все те згадує Франко у передмові до збірки оповідань „3 бурливих літ” (1903). Загалом Франко старався ні одного твору не випустити без передмови. Всі ті передмови відкривають джерело Франкової творчости, влегчують зрозуміння творів поета, й до них мусить усе звертатися кожний, хто підходить до літературної діяльности Франка з метою прослідити її та розібрати. 2 Той літопис передрукований у збірці „Давнє й нове”, стор.192 до 222. Там же передрукував Франко деякі сатири, поміщувані в „3еркалі”. Щоб одначе зрозуміти й літопис і сатири, до того потрібні окремі коментарії. Літературна вартість їх – невелика. 1 Оповідання „Муляр” повернув редактор „3орі” Франкові назад, бо він, мовляв, такого факту, як його подає Франко в оповіданню, не бачив, і мулярі, на його думку, всі п’яниці (Молода Україна, стор. 32), редакція „Діла” не забажала надрукувати в „Бібліотеці найзнаменитших повістей” Гоголевих „Мертвих душ” у Франковім перекладі. 2 Ibidem, стор. 27. 1 У своїм листі до Франка з цього приводу Драгоманов назвав це поведення чимось гіршим, ніж ренеґацтвом, а просто моральним маразмом, який видався йому дивним на такі молоді, як у Франка, літа. Тоді він радив Франкові загалом кинути політику, а писати тільки белєтристичні твори і друкувати їх де-небудь (Листи до Івана Франка І, cтор. 202—203). 2 У „Літературно-Науковій Бібліотеці” появилося 15 книжечок. Із Франкових творів друкувалася там велика праця про Вишенського, поема „Смерть Каїна” та розвідка про Шевченкового „Перебендю”. Там же вийшли „Австро-руські спомини” Драгоманова й його „Чудацькі думки про українську справу”. Бібліотека перестала виходити 1892 p. 1 Цікавіші статті, друковані в „Kurjer”-i й по иньчих чужих журналах та часописах, Франко переклав українською мовою й видав 1915 р. (за часів російської окупації Галичини на книжці зазначено: „Дозволено военной цензурою”) п. з. „В наймах у сусідів”. 2 Гл.: Нарис історії української лїтератури, стор. 368. 3 „Треба було цілих десятьох літ часу, треба було, щоб обі ті орґанізації (укр. радик. партія й польська людова) зросли в силу і вплив, щоб переконати тих руських ідеалістів (отже, і Франка), що їм відси (від поляків) для руської справи нема що ждати помочі і що тільки сіючи на власній ниві можна доробитися власного хліба” (гл. Молода Україна, с. 29). 1 Сам Франко ось як характеризує „Батьківщину”: „Селяни не чули ще такого простого, ясного й симпатією навіяною слова... То ж не диво, що „Батьківщина” робила всюди велике вражіння; її дожидали люде цілими гуртами геть за селом, визираючи післанця, що мав принести нумер із почти; її відчитували письменні на цвинтарях під церквою по неділях перед цілою зібраною громадою, що, слухаючи непривичних для себе слів, звісток і порад, забувала про їду й недільний відпочинок” (Молода Україна, стор. 21, 22). Співробітником „Батьківщини” був якийсь час і Михайло Павлик. 2 За цю поему проклинав Франка з амвона, на т. зв. маєвих богослуженнях, один зі сучасних великих достойників церкви ще в 1898 р. (він тоді був іще незначний катедральний проповідник і сотрудник), і то за те тільки, що Франко осмілився змалювати Каїна не так, як у Біблії. Слухачі мало-, а то й неграмотні селянки з підміського села так тоді зі своїм душпастирем обурювалися на Франка, що почали було своїх дітей лаяти: „А ти, Франку, ти!” Це автентичне, я сам чув це на власні вуха. Тоді той достойник полемізував, теж перед неграмотними жінками (не знаючи, нащо й чому), кидаючись із піною ненависти на радикалів, і з Кобринською за її вислів, що вона, мовляв, не розуміє, як міг Христос ізродитися з Діви, – і мав великий успіх, бо всі жінки ... плакали. 1 Гл.: Вибрані твори українського письменства: Іван Франко − „В поті чола” − видання філії Товариства „Учительська Громада” в Коломиї, 1910. На стор. VI. вводу д. Крущельницького списані всі ті оповідання (й иньчі) у хронолоґічному порядку. 1 Не відомо, нащо й чому взявся „Лиса Микиту” нібито „перекладати” на придніпрянську мову (без дозволу автора) Мусій Кононенко (гл. Хвилини, т. V). Перерібка вийшла невдала, бліда, без тої свіжости, гумору й талановитости, так що шкода було стілько тих пуристичних заходів українщити українську поему! Досі появився „Лис Микита” шостим виданням; між иньчим, дуже гарне київське видання з малюнками Бурячка. 2 3 великими похвалами віднеслося до збірника й нове покоління москвофілів. Відомий москвофіл, н. пр., Юліян Яворський, помістив дуже прихильну рецензію на нього у „Бесд”-і, що являлася літературним додатком до гумористичного журналу „Страхопуд” – та тільки побажав авторові, щоб покинув „діалект” і звернувся до „общерусскої” літературної мови. Про захоплення між молоддю вже сказано на стор. 19. 1 Крім того, Франко полишив іще такі драматичні нариси: „Майстер Черняк” (1902, ремесло й фабрики), „Будка ч. 27” (1902), „Чи вдуріла” (1904). 2 у подертому сурдуті, гл. „Nieco о sobie samym” у збірці польських новел п. з. „Obrazki galicyjskie”, стор. IV. 1 Вийшла в „Українській Накладні” як XXX—XXXI випуск „Бібліотеки українських і чужих романів”. 1 Цей політичний союз, відомий у Галичині під назвою „консолідація”, був великим гріхом із боку народовської партії, що далася в нього втягти. Це найпоганіший час у історії українства в Галичині – і як читати з того часу народовські ґазети, то сором робиться за тодішніх політиків. На консолідації вийшли добре тільки москвофіли, які, ось-ось уже над гробом, нараз убилися в колодочки, москвофільство страшно почало підіймати голову і грозило небезпекою для народнього орґанізму. Проти консолідації гостро поставились радикали, проти неї одною лавою станула молодіж (відомий інцидент на Високому Замку з нагоди народовсько-москвофільського святкування п’ятдесятліття знесення панщини 1898 р.), що просякла була здебільш радикальними думками. „Консолідація” покінчилася в 1899 р., гл. стор. 68. 1 Ось що про них пише Франко: „Міністер нутрішніх справ ґр. Казимір Бадені, їдучи до Відня з інспекції львівського намісництва, де видав докладні вказівки для переводження виборів, зупинився пару днів у Кракові й там на якімось польськім зібранню виголосив промову, в якій з цинізмом, гідним фіґурувати в історії польсько-українських відносин, заявив з натиском: „Wybory w Galicji odbywają sie całkiem legalnie (вибори в Галичині відбуваються цілком легально)!” І се в ту саму пору, коли біля моїх вікон у Львові день у день водили десятки закованих і скатованих Давидівських селян (Давидів – село піді Львовом, мазурська колонія, та там живуть і українці), яких тягнено до в’язниці за вбивство виборчого комісара, коли до мене, хорого, немічного й розбитого, день у день і ніч у ніч надбігали розполохані „леґальністю” виборів міщани й селяни то з Комарна, то з Цеброва, то з мостиського, то з перемиського, то з Бог зна яких иньших повітів, благаючи поради й бодай захисту, переночувати їх та прогодувати кілька днів, поки минуть страховища леґальних виборів. Слова міністра ґр. Баденія розтелеґрафовано скрізь по світі, й заграничні ґазети не хотіли приймати дописей про галицькі вибори, заслоняючися тим, що чей же ексцеленція ґраф Бадені запевнив урочисто, що вибори відбуваються леґально. А львівська прокураторія конфіскувала статті про вибори та дописи з провінції про вбивства, каліцтва та масові арештування, знов-таки на тій підставі, що ексц. ґр. Бадені заявив, що вибори відбуваються леґально, значить, усякі дописи про нелеґальности мусять бути брехнею. Та не досить того: в ту саму пору я зазнав іще важкіших ударів від людей і ґруп, близьких і дорогих мені серед польської суспільности; я побачив, як довкола мене валився ввесь той світ ідей чи ілюзій, над реалізацією якого я працював, і в хвилі розпуки я кинув каменем у прірву й усунувся набік, покинув назавсіди експериментування з працею на двох загонах і дав собі слово присвятити всю свою працю свому рідному народові” (Літ. -Наук. Вісник, 1906, кн. І: Українсько-польська згода й українсько-польське братання). 2 Цю свою думку розвиває Франко далі ось як: „Що мені в ній (Українї) любити? Щоб любити її як ґеоґрафічну тямку, то для цього я занадто великий воріг пустих фраз, занадто багато бачив світа, щоб сказати, що ніде нема такої гарної природи, як на Українї. Щоб любити її історію, для цього занадто добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливости, братерства і свободи, щоб не відчувати, як мало в історії України прикладів справдішнього громадянського духа, справдішньої посвяти і справдішньої любови. Ні, любити цю історію дуже важко, бо майже на кожному кроці треба б хиба плакати над нею. Чи може мені любити Україну як расу – ту расу отяжілу, нездисципліновану, сентиментальну, без гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному сміттю, а таку плодющу в перевертнів найріжнішого роду? Чи, може, мені любити світлу будуччину тої України, якої не знаю і для світлости якої не бачу ніяких підстав?” ... Як страшне відбиває остання думка від кінця прольоґа „Мойсея”, написаного вісім літ пізніше! 1 Пор.: Декілька афоризмів у альбом „Ділу” (Життє і Слово VI, 264); ось зо два-три з них: „Любов не обов’язкова, та почуття обов’язку обов’язкове”. „Хто твердить: люблю свій народ, а не сповняє своїх обов’язків супроти нього, – той брехню твердить”. „Посол Вєльовєйскі прилюдно заявляє, що любить русинів. Ну, кого такі пани люблять, того я зі спокійним сумлінням можу не любити” ... 1 Гл.: Давнє й нове, стор. 16. 2 Після цього в нього повстає рефлексія – що „важке ярмо рідного краю” й не легкий його тягар, і він для України благає з неба, „щоб з горя й голоду не бігли від неї її найкращії сини, „Щоб сіячів її їх власне покоління На глум не брало і на сміх; Щоб монументом їх не було те каміння, Яким в відплату за плодючеє насіння Ще при життю обкидувано їх” (Давнє й нове). 3 Ось цілий цей цікавий віршик: Ти, брате, любиш Русь – Я ж не люблю, сарака! (= сердега, бідняга) Ти, брате, патріот, – А я собі собака.
Як хліб і кусень сала – Я ж гавкаю раз в раз, Аби вона не спала. Ти, брате, любиш Русь, Як любиш добре пиво, – Я ж не люблю, як жнець Не любить спеки в жниво. Ти, брате, любиш Русь За те, що гарно вбрана, – Я ж не люблю, як раб Не любить свого пана. Бо твій патріотизм – Празнична одежина, А мій – то труд важкий, Гарячка невдержима. Ти любиш в нїй князів, Гетьманнє, пануваннє, – Мене ж болить її Відвічнеє стражданнє. Ти любиш Русь, за те Тобі і честь, і шана, – У мене ж тая Русь Крівава в серці рана ... Ти, брате, любиш Русь, Як дім, воли, корови, – Я ж не люблю її З надмірної любови. (Давнє й нове, стор. 15,16) 1 Др. М. Лозинський: „Іван Франко”, Відень, 1917, стор. 26. 1 Друге видання „Ізмараґду”, сильно побільшене, доповнене великою збіркою давніх віршів п. з. „Із злоби дня”, вийшло 1911 p. п. з. „Давнє й нове”. 1 Від. 1899 p. появлялися заходом „Укр. Видавничої Спілки” такі твори Франка: Поеми (1899), Полуйка (1899), Коваль Бассім (1900), Сім казок (1901), Захар Беркут, друге видання (1902), На лоні природи (1905), Украдене щастя, друге видання (1905), Місія, Чума, Казки й Сатири (1906), Semper tiro (1906), Маніпулянтка (1906), Boa constrictor, друге видання (1907), Великий шум (1907), Панські жарти, четверте видання (1911), Зів’яле листє, друге видання (1911), Давнє й нове, друге видання „Ізмараґду” (1911), Батьківшина (1912), Вавилонські гимни й молитви (1913), Учитель, друге видання (1913), Мойсей, друге видання (1913), Панщина й її скасованнє, друге видання (1913), Із літ моєї молодости (1914). 2 Згадати б передусім зразкову редакцію творів Шекспіра в перекладї Куліша з обширними передмовами й поясненнями Франка – усіх десять: Гамлєт, Приборкана гоструха, Макбет, Коріолян, Юлій Цезар, Антоній і Клєопатра, Багато галасу знечевля, Ромео й Джулієта, Король Лір, Міра за міру. Крім того, зредаґував Франко переклад Куліша Байронового Чайльд-Гарольда. 3 Пор.: Курцій Руф – Фільотас, Золя – Напад на млин, Повінь, Лукіян – Юпітер у клопотах і т. д. Там же почав видавати Франко зі своїми поясненнями й літературно-критичними оглядами тексти творів українських письменників, н. пр., Бодянського „Наські українські казки” (Львів 1903). 4 Ті, що не згодилися з поглядами Франка (Павлика, Трильовського й т. д.), вийшли з партії і з тими українцями-соціял-демократами, які працювали досі в польській с. д. партії, створили окрему соціял-демократичну українську партію, що 1900 p. почала видавати свій орґан „Воля”. 1 Гл. статтю О. М(аковея) в „Літературно-Науковому Віснику” з 1898 р. за падолист: Ювілей 25-літньої літературної діяльности Івана Франка. 1 „Це одна хиба громади (нема людей до чорної роботи). Друга – в нас уже така вдача, що любимо – уживши прикладу з війська – свого „Flügelmann”-a (що на крилі) вічно штуркати (штовхати), щоб схибив із дороги й не йшов рівно з другими. Я зазнавав цього штуркання безнастанно від своїх і чужих. Оце поштуркування й випихання другого не позволяє нам іти рівним рядом. Як би з мого досвіду я мав подати громаді яку науку, то вона була б така, як у війську: „Richtung halten!” Рівняйсь! (ibidem). 1 Такі думки проскакували у Франка вже давніше, пор. „Вниз котиться мій віз” у збірці „Мій Ізмараґд”. 1 Із „Мойсеєм” об’їжджав Франко, вже в часі своєї недуги, більші міста Галичини й Буковини, і всюди з великим ентузіязмом вітало його українське громадянство – і передусім шкільна молодь, якій усе ще укладчики офіціяльних шкільних читанок уперто не давали змоги зазнайомитися з Франком ізі шкільної лавки. Цікаво, н. пр., що нові підручники українського письменства для середніх шкіл та вчительських семинарій подавали вже виїмки з творів (ураз із біоґрафією) Кобилянської – а Франка все ще не було (пор. Вибір українсько-руської літератури для III і IV року учительських семинарій, уложив Олександер Барвіньский, у Львові 1910). У Чернівцях літком 1913 р. приїзд Франка з Мойсеєм – був для поета великим тріумфом. Без огляду на страшну зливу молодь облягла двірець і, серед величезного дощу, випрягши коні, сама повезла Франка до „Народнього Дому”. Так Чернівці вітали ще тільки в 1904 р. Лисенка, хоч Буковина загалом привикла до ріжних офіціяльних тріумфальних брам і політичних фаєрверків ... „Мойсей” діждався досі перекладів на московську (П. Дятлів) й німецьку мову (А. Ш. Вуцкі) – оба переклади гарні, дарма що перекладчики мали поборювати великі труднощі. 2 Лат. слово „tiro” означало: молодого вояка, некрута, а далі значить стілько, що: початковець, новик, перший період у якійсь справі. 1 Ось які свої вірші помістив Франко в „Акордах”: Каменярі (З вершин і низин), Маєва елєґія (Із днів журби), Зелений явір, Як почуєш часом, Оце тая стежечка, Коли часом, Над великою рікою, Поклін тобі, моя зів’яла квітко, Я не жалуюсь на тебе, доле (Зів’яле листе), Ой, ідуть, ідуть тумани (Із днів журби), Де не лилися ви, На ріці вавилонській (Semper tiro), Ходить вітер по житі (Із днів журби), Важке твоє ярмо, Гей, розіллялось ти, руськеє горе (Мій Ізмараґд), Вічний революціонер (3 вершин і низин). Цілий цей вибір творить заокруглену цілість. Видання „Акордів” дуже гарне, на сильному білому папері, прикрашене ілюстраціями артиста Панькевича, було перед війною настільною книжкою. 2 Апокрифи й лєґенди з українських рукописів (Пам’ятки укр. мови й літератури, т. І–V), Львів 1896–1910; сюди ж належить: „Къ исторіи южнорусскихъ апокрифическихъ сказаній”, що друкувалися в „Кіевск”-ій „Старин”-і 1891, 1894 p. 1 Через вибух війни збірник цей появився великою книжкою (стор. 183+390) аж 1916 p. п. з. „Привіт Іванові Франкові в сорокліття його письменської праці 1874—1914”. В ньому взяли участь визначні українські письменники й учені (Винниченко, Мартович, Л. Українка, Бордуляк ... Щурат, Крип’якевич, Томашівський, Стрипський, Сумцов, Гнатюк, Возняк, проф. Тимченко, Зілинський ...) та й чужі автори, прихильники поета (Короленко, Ґорький, Полівка, Тодоров, проф. Корш, проф. Шахматов, проф. Яґіч, проф. Єнзен, проф. Брікнер, проф. Бодуен де Куртене й т. д.) 1 Про останні хвилини життя Франка оповідає М. Колодій у львівському „Українському Слові” з 30 травня 1916 р., ч. 134. Оповідання передруковане у.книжечці М.Возняка п. з. „Пам’яти Івана Франка”, Відень 1916, стор. 44. Там же поданий дуже докладний опис похоронів поета. 2 Усе це дуже докладно зібрано у згаданій що-тільки книжечці М. Возняка, стор. 53–57, 84–85. 1 Не маючи під рукою відбитки, я не можу сказати, чи в ній Франко проредактував та посправляв ці дрібниці та чи загалом поробив які зміни. У цьому виданню заведено одну назву скрізь, і саме ту, яка стрічається перша в повісти. Загалом за текст я не дуже ручу, бо відписувався він серед дуже важких обставин, та й у переписувачів, здебільшого, було більш доброї волі, ніж розуміння свойого завдання. 1 Усе це відгомін тої великої боротьби, яку в 90 роках ХІХ ст. повели проти того своєрідного аристократизму попівства радикали з Франком та Павликом на чолі, боротьби, оружжям якої в одних була ґазета і друковане слово загалом, у других священність їх уряду й головно – проповідниця. 1 У 1889 р. вийшли трьома випусками стеноґрами того процесу під загол.: „Zbrodnia w Kukizowie” (Злочин у Кукизові). 2 „Життє і Слово” – вісник літератури, історії і фолькльору. Львів, 1894 р. – Кн. ІУ-УІ; 1895. р. – Кн. І-У. 1 У нашому виданню зредаґовано так, що Деменюк має одне ім’я. Наскільки собі пригадую, адресу укладав Михайло Лозинський. Вона так подобалася, що Маковей навів велику її частину у звідомленні з ювілейного свята ("Літ.-Наук.Вісник", 1898, т.ІУ,.наук. част., стор. 116-117). 1 Маркіян Шашкевич, українсько-галицький поет (1811-1843), пробудник галицьких українців, один із основників і душа “Руської Трійці”, куди, крім нього, належали Яків Головацький (1814-1888) та Іван Вагилевич (1811-1866). “Руська Трійця” видала 1837 р. “Русалку Дністрову”, збірку народною мовою, що мала для Галичини те саме значіння, що Котляревського “Енеїда” для всієї України. 1 Юрій Федькович, український поет Буковини (1834-1887), „буковинський соловій”, автор гарних оповідань із гуцульського та вояцького життя, драм, народних повісток, перекладав на українську мову твори німецьких та англійських поетів; від нього починається українське відродження на Буковині. 2 “Просвіта” – найстарше українське культурно-освітнє товариство, засноване 1868 р. у Львові; видавало до останньої війни популярні книжечки для народу, твори українських письменників нової доби (“Українська письменність”), оснувало поверх 3000 читалень у Галичині, дбало про піднесення культурного й освітнього рівня селян, міщан та робітників, дало основу до повстання багатьох інших українських організацій і т. д. 1 Михайло Качковський, галицький громадський діяч, великий народолюбець (1802-1872), спомагав українські видавництва й установи; хоч був противником Москви та російської мови для нашого письменства, галицькі москвофіли зробили його своїм однодумцем, і товариство, що вони оснували для конкуренції з “Просвітою” , назвали його ім'ям. 1 Schönschreiben – краснописання, з-грецька “каліграфія”, було довгий час дуже важним предметом навчання в галицьких народних школах. 1 Олекса Стороженко (1805-1874), писав цікаві насмішливі оповідання; відома його історична повість “Марко Проклятий”; Степан Руданський (1833-1873), визначний український поет, талантом, кажуть, найбільший після Шевченка, в нас відомі його “Співомовки”, гарні його історичні поеми; Марко Вовчок (1834-1907), властиве ім'я Марія Марковичка, авторка чудових оповідань із часів панщини, прекрасні ці оповідання захоплювали Шевченка, що звав авторку їх своєю “донею”; Пантелеймон Куліш (1819-1897), великий український письменник, поет, повістяр, писав драми, оповідання, перекладав Святе Письмо, європейських великих письменників, між іншим Шекспіра; Іван Нечуй-Левицький (1837-1918), повістяр післякріпацької доби, писав повісті з життя селян (“Кайдашева сім'я”, “Бурлачка”, “Дві московки”) та інтеліґенції (“Хмари”, “Над Чорним морем” і т. д.), головно – духовенства (“Причепа”, “Старосвітські батюшки й матушки” і ін.); Панас Мирний (1849-1920), властиве ім'я Панас Рудченко, найбільший український повістяр, писав повісті з життя селян після скасування кріпацтва (“Хіба ревуть воли, як ясла повні”, “Повія”. “Лихий попутав” і ін.). 2 Іван Котляревський, батько нового українського письменства (1769-1838), почав нову добу нашого письменства “Енеїдою” (1798), що її переробив (перелицював) на український спосіб із латинського поета Верґілія; інші його твори, тепер загальновідомі: “Наталка Полтавка” та “Москаль Чарівник”. 1 Михайло Драгоманів, визначний український історик, народознавець, громадський і політичний діяч (1841 – 1895), родом із Полтавщини, мусів еміґрувати на чужину, був професором університету у Софії в Болгарії, підтримував галицькі радикальні видання, мав великий вплив на тодішнє покоління українців по обох боках Збруча, дуже займався галицькими справами (через те його назвали “Михайло Галицький”). 1 Альманах, арабське слово – збірка творів сучасних письменників. 1 Михайло Павлик, український громадський і політичний діяч (1853 – 1915), дуже діяльний член радикальної партії, учень Драгоманова. видавав його твори, листування (досі вийшло яких 14 великих томів); Остап Терлецький, український громадський діяч у Галичині (1856 – 1902), один із провідників молоді 70 рр. XIX ст., був адвокатом у Львові. 1 “Українська Бесіда” (назва від 1929 р.), товариство для розваги старшого покоління (касинове), повстало 1861 року у Львові як “Руська Бесіда”; довгий час утримувало український театр у Галичині, який засновано 1864 р. 1 Іван Белей, українсько-галицький громадський діяч і письменник (1856 – 1921), довголітній редактор денника „Діло” (1883-1902), видавав із Франком „Світ” (1881-1882). Каталог: franko -> wp-content -> uploads -> sites sites -> Один з “моїх знайомих євреїв” sites -> Іван Денисюк невичерпність атома sites -> Концепція національної літератури sites -> Іван франко в оцінках дмитра донцова: долання епохи rаtio олег Баґан franko -> Соціальні та політичні ідеї Івана Франка sites -> Українське літературознавство franko -> Березнівська центральна районна бібліотека Організаційно-методичний відділ Скачати 2.54 Mb. Поділіться з Вашими друзьями:
|