Людина І закон: публічно-правовий Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011


ДО ПИТАННЯ ПРО ТРАКТУВАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У ЦИВІЛІСТИЧНІЙ НАУЦІ: СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ



Сторінка47/50
Дата конвертації09.02.2017
Розмір9.84 Mb.
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50

ДО ПИТАННЯ ПРО ТРАКТУВАННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У ЦИВІЛІСТИЧНІЙ НАУЦІ: СИСТЕМНИЙ АНАЛІЗ

Наукові дослідження проблем цивільної відповідальності як окремого виду юридичної відповідальності мають давню історію. Попри вагомі здобутки радянської та української цивілістичної науки у цій галузі знань є ще чимало законодавчих та доктринальних проблем, які потребують нових підходів до їх вирішення. На часі потреба системного аналізу цивільної відповідальності за законодавством України, його порівняльний аналіз із відповідними нормами інших держав Європи.

Останнім часом посилюється увага науковців до юридичної та цивільної відповідальності, зокрема. Про це свідчать численні дисертаційні та монографічні дослідження, які присвячуються різноманітним проблематичним аспектам цих юридичних феноменів. Разом з тим, в руслі до підвищення в сучасній науковій літературі уваги багатьох учених до дослідження цивільної відповідальності, слід відмітити, що виникають нові, зовсім невідомі раніше, види відповідальності. Серед таких: цивільно-процесуальна, земельна, сімейна. Видається цілком слушним, що за такого підходу мала б появитися ще й кримінально-процесуальна. Між тим, незважаючи на численні теоретичні розробки на сьогодні в чинному законодавстві це питання залишається абсолютно непоміченим. Зокрема, у Конституції України задекларовано лише чотири види відповідальності (адміністративна, матеріальна, дисциплінарна, кримінальна). Не зовсім видається зрозумілою така застаріла позиція законодавця, зокрема, логічно у зв’язку з цим постає запитання: яким же критерієм керувалися нормопроектанти при відображенні саме таких видів відповідальності у Основному законі Україні? Можливо, назріла потреба переглянути усталені позиції, що склалися в науці цивільного права та запропонувати іншу класифікацію юридичної відповідальності, але вже через посередництво моністичного підходу до трактування досліджуваного явища державно-правової дійсності.

Між тим, загальновизнаного поняття юридичної відповідальності не вироблено і, на думку Кучеренко І.М. [5, 6], «застосування самого терміна «відповідальність» в різнобічних розуміннях навіть до деякої міри приводить деяких вчених до песимістичних висновків відносно можливості вироблення єдиного поняття відповідальності» [6].

Слід відмітити, що на відміну від наших філософських словників західні, позитивістично орієнтовані словники у статтях про відповідальність уникають давати їй визначення. Лише у «Словнику соціальних наук» Гоулда і Колба про неї сказано: «Термін, в його центральному розумінні, означає – дати відповідь за виконання служби, обов’язок, борг» [4]. Для порівняння наведемо визначення із вітчизняного філософського словника: «Відповідальність – категорія етики і права, яка відображає особливе соціальне та морально-правове відношення особистості до суспільства (людства в цілому), яке характеризується виконанням свого внутрішнього обов’язку та правових норм». Тому перед нами постає цілком закономірне, на мою думку, питання: наскільки ж така теза є актуальною в сучасних умовах державотворення? Щоб дати відповідь, гадаю, слід все ж таки спробувати проаналізувати й ще інші визначення цього явища, що склалися вже традиційно у науці цивільного права.

В традиційному вживанні значення терміна «відповідальність» досить легко сприймається для розуміння із його контексту. Проте в науках же (етиці, праві, соціології, психології та деяких інших) змістовне оперування терміном «відповідальність» являється вже недостатнім. Різноманіття контекстів та смислових навантажень цього поняття в рамках однієї науки повинно опиратися на суворо наукове розуміння явища, вироблення же терміну ускладнюється тим, що навіть в рамках однієї науки поняття «відповідальність» застосовується для характеристики різних явищ, для опису різних сторін діяльності відповідного суб’єкта.

Відомо, що Томас Гоббс, який вперше в історії науки вжив термін «відповідальність» (ХІІ ст.), використавши його в розумінні абстрактної відповідальності громадян, поєднаних «загальносуспільним договором», за дії своєї держави (Левіафана). Кант ототожнював відповідальність особистості з її боргом, Гегель – із розумним усвідомленням нею необхідності визначеної лінії поведінки. Співвітчизник Гоббса Джон-Стюарт Мілль майже двома століттями пізніше вперше застосував термін «відповідальність» в сугубо ретроспективному значенні. Саме Джона Мілля, як підкреслює І.О. Гелевей [16], можна з повним правом вважати родоначальником ретроспективної відповідальності, відповідальності-покарання, «яка на багато десятиліття і навіть століття випередила традицію розгляду цих проблем в юриспруденції» [4]. Дійсно, сучасне традиційне уявлення про юридичну відповідальність виходить від уявлення про неї як про відповідальність-покарання, санкції.

Так, адже різні автори суть юридичної відповідальності бачать в необхідності перетерпіти суб’єктом відповідальності невигідні наслідки державного примусу за протиправну поведінку, тим самим зводячи її до охоронного правовідношення чи ототожнюють із обов’язком, який виконується у стані державного примусу [6, 9]. Проте далеко не всі вчені погодяться з такими визначеннями юридичної відповідальності, оскільки відповідальність розглядається ними в «широкому аспекті»: негативному (ретроспективному) та позитивному (перспективному) та не зводиться тільки до карального аспекту.

На мою думку, не потрібно розглядати юридичну відповідальність в якості різновиду обов’язку, хоча відповідальність – це одночасно і обов’язок для суб’єкта, на якого вона покладена. Правильно вважати, що обов’язок за деякими ознаками має подібність із відповідальністю, але визначити юридичну відповідальність тільки через обов’язок не треба. Це можемо пояснити наступними аргументами. По-перше: обов’язок, як і санкція, передує відповідальності. По-друге: саме за невиконання обов’язку може наступити юридична відповідальність.

Слід визнати обґрунтованою точку зору Иоффе О.С. [16], який, відмічаючи необ’єктивність розподілу відповідальності на «позитивну» та «негативну», розглядав її як взаємозв’язок двох сторін – суб’єктів права.

Низка науковців, зокрема, Я.М. Магазинер [11], В.В. Копейчиков, А.Б. Венгеров [13], О.С. Йоффе [17], І.С. Самощенко [12], М. Ф. Фарукшин [9] та інші, у своїх дослідженнях пов’язують розуміння юридичної відповідальності з протиправною поведінкою, правопорушенням, що спричинило державний примус, покарання. Правомірні дії суб’єктів у розуміння юридичної відповідальності не входять. Ця позиція визначає ретроспективний, негативний аспект юридичної відповідальності. Слід згадати і про існування точки зору[5], згідно з якою особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може бути реалізована і без застосування заходів примусу, шляхом добровільного виконання порушником свого обов’язку по відшкодуванню шкоди. Однак більш обґрунтованою, як видається, є позиція, яку підтримують такі відомі цивілісти як В.Т. Смирнов[10], Д.В. Боброва [7 ], В.О. Тархов [8], котрі визначають цивільну відповідальність як обов’язок особи нести, передбачені нормами права, а її міра – у позбавленнях майнового характеру, що застосовується до правопорушника. Цей обов’язок виступає засобом (мірою) примусу, має примусовий характер незалежно від того, виконується він добровільно чи в судовому порядку.

Українське цивільне право виробило сьогодні дещо інші шляхи примусу боржника до виконання своїх обов’язків. За загальним правилом, виконання обов’язку боржником залежить від його волевиявлення в кожному конкретному випадку. Аналізуючи позиції загальновизнаних вчених [1,2,5], зокрема, що стосується проблем відповідальності в юридичній науці, варто зауважити, що правові системи розвинутих сучасних країн світу прийняли відому ще давньоримському праву конструкцію, згідно з якою за умови порушення боржником своїх обов’язків він повинен, в першу чергу, відновити те становище кредитора, яке існувало до моменту виникнення зобов’язання.

Таким чином, з огляду на існуючий у юридичній науці плюралізм точок зору на юридичну відповідальність та її види, можна зробити висновок про те, що донині ще немає її єдиного розуміння. Звідси, комплексне дослідження специфіки та правової природи цивільної відповідальності неможливе без формування єдиної парадигми відповідальності, що безумовне вплине на отримані результати дослідження. Адже зміст цивільної відповідальності становить її дуалістичну природу: з одного боку, реалізація цієї відповідальності забезпечується можливістю застосування відповідних примусових заходів, а з іншого – передбачає можливість добровільного відшкодування завданої шкоди. Тому це питання, зокрема, щодо специфіки та особливих ознак цивільної відповідальності, її місця в системі юридичної, потребує окремого дослідження.

Література:


  1. Ромовська З.В. Українське цивільне право. Загальна частина. Академічний курс. – Київ: Атіка, 2005. – С.190-195.

  2. Ромовська З.В. Відповідальність за порушення особистого немайнового права// Проблеми правознавства. – К., 1969. – Вип. 11. – С. 103-111.

  3. Савицька А.М. Суть цивільно-правової відповідальності // Юридична відповідальність. – Львів, 1975. – С. 5-6.

  4. Новий тлумачний словник української мови. У 4-х томах. Укладачі Василь Яременко, Оксана Сліпушенко, 1 т. – К., 1998. – с. 439-450.

  5. Канзафарова И.С. Гражданско-правовая ответственность. – Одесса: Астропринт, 1998. – 76 с.



Холод Вікторія

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ САМОЧИННО ЗБУДОВАНОЇ СПОРУДИ

Правовий режим традиційно визначається як система юридичних правил, які встановлюють положення об’єкта цивільного права, його правову характеристику, «статику та динаміку правового існування» об’єкта, особливості виникнення, здійснення та зупинення цивільних прав стосовно об’єкту [1, 109], можливість чи неможливість здійснення з об’єктом певних дій [2, 295].

Розглядаючи правовий режим самочинно збудованої споруди не можна не звернути увагу на складність його визначення. Здається, що це один із тих предметів досліджень, навколо якого завжди відбуватимуться дискусії, що перш за все пов’язано з неоднаковим й непослідовним підходом законодавця до регулювання будівельної діяльності.

Останнім часом в літературі все частіше висловлюється думка про те, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, не набуває право власності на нього, а, відповідно, має право лише на будівельні матеріали.

Зазначене пояснюється особливістю правового режиму самочинно збудованих об’єктів – вони не є об’єктами права власності, не введені в цивільний обіг, не можуть бути об’єктами будь-яких угод, тощо. Легальним варіантом вирішення їх долі – бути знесеними особою, яка їх збудувала, або за її рахунок (ч.7 ст.376 ЦК України).

Цілком зрозуміло, що повернення будівельних матеріалів не є кінцевою метою особи, яка здійснила будівництво з порушенням вимог закону. Більш того, об’єкти нерухомості збудовані таким чином за своїми технічними характеристиками можуть нічим не відрізнятись від тих, які збудовані в установленому законом порядку [3, 76-79], тому розгляд самочинного будівництва лише як сукупності будівельних матеріалів вважаємо не зовсім правильним.

Дефініція статті 376 ЦК України оперує поняттями «будівля», «споруда» під якими, як відомо, розуміють закінчені будівництвом об’єкти та прийняті в установленому законом порядку в експлуатацію. Самочинні будівля, споруда такими не є. Проте, використання для їх визначення зазначених правових категорій свідчить, що з точки зору матеріального втілення вони нічим не відрізняються від тих же споруд і будівель своїми стаціонарними, капітальними результатами будівельної діяльності.

За приписами ч. 3 ст. 331 ЦК України, термін «будівельні матеріали» вживається лише до завершення будівництва. У Державному класифікаторі будівель і споруд, при розкритті понять «будівля», «споруда» вказується, що зазначені об’єкти створені з будівельних матеріалів [4, 5].

Під будівельними матеріалами традиційно розуміють природні та штучні матеріали та вироби, які використовуються при будівництві будівель, споруд чи інших об’єктів [5, 11]. На певному етапі будівництва будівельні матеріали, з яких створюється об’єкт, вже не можуть визнаватися такими, оскільки виникла модифікація даних речей під впливом зовнішніх факторів – здійснення будівництва. Будівельні матеріали як самостійні об’єкти перестали існувати у попередньому вигляді, а стали уявляти собою дещо інше, що перейшло в іншу стадію свого еволюційного розвитку, тобто дещо проміжне між рухомими речами, що мали місце (будівельними матеріалами) та закінченим будівництвом нерухомої речі – будівля, споруда, тощо.

Будівельні матеріали та самочинно збудована споруда є речами з різними споживчими і вартісними характеристиками. З позиції чинного законодавства складування будівельних матеріалів на землі не викликає правових наслідків, ідентичних наслідкам здійсненого самочинного будівництва. Тільки тоді, коли ці будівельні матеріали перетворяться в процесі будівельної діяльності в щось, міцно пов’язане із земельною ділянкою і непереміщуване, з’явиться новий об’єкт з особливим правовим режимом, відмінним від правового режиму будівельних матеріалів [6, 127-135].

Самочинно збудована споруда хоча й не потрапляє в обіг, однак має таку принципову можливість у разі визнання права власності на неї, тому може розглядатися як об’єкт майбутнього речового права. Так, за положеннями ч.3 ст. 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Положення наведеної статті визнання права на самочинно збудовану споруду ставить в залежність від наявності юридичного зв’язку самочинно збудованого об’єкту нерухомості з земельною ділянкою, на якій він розташований, та наявністю у забудовника речових чи зобов’язальних прав на неї. Одночасно аналіз статті 375 ЦК України свідчить про те, що випадок здійснення самочинного будівництва на власній земельній ділянці виведений за межі дії цієї норми. Частина 4 зазначеної статті містить відсильну норму про те, що правові наслідки здійснення самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці встановлюються статтею 376 ЦК України. Зазначене означає, що фактично законодавець не визначив правовий режим об’єкту самочинного будівництва з моменту його створення і до застосування до нього відповідних правових наслідків – визнання права власності, прийняття рішення про проведення перебудови або знесення. За таких обставин, застосування правил, які визначають правовий режим об’єкту нерухомості до визнання права власності на самочинно збудовану споруду, будівлю, тощо фактично є неможливим.

Відсутність власника, з одного боку, надає підстави визнати такий об’єкт безхазяйним, з іншого застосування правил статті 335 ЦК України щодо набуття права власності на безхазяйну річ не узгоджується з положеннями спеціальної норми – 376 ЦК України, яка визначає лише єдиний спосіб набуття такого права – постановлення судом рішення про визнання права власності, без встановлення обставин необхідних для визнання речі безхазяйною.

Таким чином, не дивлячись на те, що самочинно збудована споруда до постановлення позитивного рішення суду не має власника, її правовий режим не визначається нормами про безхазяйне майно.

Що стосується критерію порушення будівельних норм і правил, то встановлення його наявності не є очевидним. Більш того, хто, в якій формі та за яких обставин наділений правом встановлювати такі порушення законом не визначено, у зв’язку з чим, нерідко, той чи інший об’єкт нерухомості не встановлюється як самочинний, а оголошується таким.

На сьогоднішній день, прикладом прояву наведеного виступають самочинно збудовані об’єкти нерухомості, завершенні будівництвом ще за радянські часи з проведенням певної перебудови чи без її проведення. Так, особа маючи рішення відповідного держаного органу про збереження об’єкту самочинного будівництва-будинку, в тому числі з правом прописки, позбавлена права щодо його оформлення як в судовому, так і в позасудовому порядку. Одночасно, виходячи з принципу та правової позиції викладеної Європейським судом в рішенні у справі «Компанія «Елія» проти Італії» (2001) [7], знаходження у стані невизначеності щодо свого майна є порушенням права на мирне володіння своїм майном, а відсутність визначеної законодавством процедури – позбавленням права людини на ефективний засіб правового захисту.

Уникнення негативних наслідків для держави та недопущення порушення прав людини, вимагає створення державою відповідних процедурних механізмів і засобів, за допомогою яких буде можливо усунути наявні правові невизначеності.

З урахуванням наведеного, а також розкриття понять «будівля», «споруда» та «будівельні матеріали» можна зробити висновок, що ні з правової, ні з технічної точки зору самочинно збудовану споруду не можна вважати будівельними матеріалами. Вдавання та створення самочинного об’єкту нерухомості породжує певні правові наслідки у відношенні особливого об’єкту, а не будівельних матеріалів, з яких він побудований: в силу закону виникає обов’язок по його перебудові, знесенню, діє заборона щодо залучення до цивільного обігу, існує можливість звернутися до суду з позовом про визнання права власності та вимагати здійснення технічного обліку інвентаризації, тощо. Зазначене надає підстави стверджувати, що об’єкт самочинного будівництва є особливим об’єктом цивільного права з унікальним правовим режимом.



Література:

  1. Сенчищев В. И. Объект гражданского правоотношения / В. И. Сенчищев // Актуальные проблемы гражданского права / Под ред. М. И. Брагинского. – М. : Статут, 1999. – С. 109.

  2. Гражданское право : в 2 т. / Отв. ред. проф. Е. А. Суханов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Издательство БЕК, 2002. – .– Т. 1: Учебник. – 2002. – С. 295.

  3. Литовченко В. В. Щодо визначення правового статусу об’єктів новоствореного та реконструйованого нерухомого майна / В. В. Литовченко // Проблеми формування та реалізації державної житлової політики : матеріали Науково-практичного семінару 5 вер. 2008 р. : тези доп. – К., 2008. – С. 76-79.

  4. Державний класифікатор будівель і споруд : ДК 018-2000. – Офіц. вид. – К. : Держстандарт України, 2000. – 35 с.

  5. Коровников Б. Д. Строительные материалы / Б. Д. Коровников. – М. : Высшая школа, 1974. – С. 11.

  6. Кузьмина И. Д. Правовой режим самовольной постройки / И. Д. Кузьмина, В. И. Луконкина // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 2001. – № 11. – С. 127-135.

  7. Рішення Європейського суду з прав людини від 2 сер. 2001 р. – Справа «Компанія «Елія» проти Італії» (Сase of Elia S.r.l. v. Italy) // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2001. – № 4.



Шефер Ирина

НЕКОТОРЫЕ ПРОБЛЕМЫ СОВЕРШЕНСТВОВАНИЯ ГРАЖДАНСКОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА

В настоящее время весьма актуальным вопросом для жизни нашего современного общества является деление системы права на отрасли частного и публичного права. Разделению права на частное и публичное уделяли внимание Ш.Л.Монтескье («О духе законов»), Т. Гоббс, Г.В. Гегель, российские правоведы Д.Д.Гримм, К.Д. Кавелин, Н.М. Коркунов, Д.И. Мейер, П.И. Новгородцев, Л.И. Петражицкий, Г.Ф. Шершневич. В современной отечественной юридической литературе к отраслям публичного права относят административное, финансовое, уголовное, отрасли процессуального права, к отраслям частного права – гражданское, трудовое, семейное, торговое, кооперативное, предпринимательское, банковское и др.

При всей важности и принципиальности деления права на частное и публичное, критерии такого деления не однозначны, а границы достаточно условны и размыты. В идеале подразумевается гармоничное сочетание частноправовых и публично-правовых начал и интересов.

Процесс выявления и закрепления в праве общественно значимых интересов, соответствующих объективным интересам общества, имеет особое значение, так как защита правом интересов, не соответствующих объективным интересам общества, влечет нарушение баланса этих интересов. Через законы государство стимулирует осознание интересов, которые признаны им общественно важными, устанавливает механизм их удовлетворения, выводит пределы проявления таких субъективных интересов, которые противоречат объективным интересам общества. В решении этих задач основную роль играет соблюдение принципа формального равенства субъектов права перед законом и судом и отсутствие привилегий в пользовании правами и свободами.

В последние годы в России развитию частного права придается большое значение. В декабре 1991 года распоряжением Президента Российской Федерации создан Исследовательский центр частного права. Принят новый Гражданский кодекс Российской Федерации.

На примере действующего Гражданского кодекса Российской Федерации можно увидеть, что гармоничное сочетание частноправовых и публично – правовых начал просматривается только в трех его частях, а в четвертой части ГК РФ нормы публичного права превалируют над нормами частного.

Невольно возникает вопрос, в каком соотношении должны находиться нормы публичного и частного права в таком симбиозе. Степень соотношения публичного и частноправового регулирования экономических отношений в значительной степени зависит от экономической и правовой политики государства в тот или иной момент развития, но степень возрастания роли публично-правового регулирования не должна препятствовать развитию частной собственности, конкуренции, договора как основного регулятора экономический интересов. В части 1 и 2 ГК РФ нет прямых указаний на то, что является предпринимательским договором, возможно, речь идет об инвестиционном, об инновационном, о биржевом или предпринимательском договоре. Так как любой договор преследует извлечение прибыли необходимо выделить статус предпринимательского договора в гражданском праве. Можно предположить, что превалирование публично-правового регулирования препятствует реализации права на экономическую деятельность и частную инициативу и приведет к несоблюдению принципов равенства между равными по правовому статусу субъектами предпринимательской деятельности. По мнению специалистов, смена частных собственников на государственные приведет к резкому снижению эффективности, например, нефтегазового сектора. «У частных компаний «ЮКОС», «ЛУКОЙЛ», «СИБНЕФТЬ» совокупная доходность активов составляла около 20% и выше, что является весьма высоким показателем по международным меркам. У «ГАЗПРОМА» и «РОСНЕФТИ» стабильно меньше 10%. Это означает, что акции, которые контролируют эти активы, не работают, не приносят дохода, в отличие от активов частных собственников» [1, №1-2, С.21]. С точки зрения статс-секретаря – заместителя министра Министерства Экономического развития и торговли РФ А. Шаронова государство должно перестать быть собственником, а выступать в качестве регулятора. «Оно должно быть над схваткой, а не становиться одним из игроков на рынке. Ведь менеджеры от государства всегда могут в случае конкуренции с негосударственными структурами прибегать к помощи госмашины и доказывать свою правоту не эффективностью и качеством товаров и услуг, а близостью к власти. Это, на взгляд А. Шаронова, бесперспективный путь» [2, №46, С.11].

Доктор юридических наук Белых В.С. акцентирует внимание на такую категорию как публичные юридические лица: министерства, ведомства, Центральный банк Российской Федерации, которые обладая статусом юридического лица, не подлежат регистрации в установленном порядке. « У них нет соответствующих уставов, но есть некая особенность. Если разместить в таком виде публичные юридические лица именно в кодификационном акте частного права, то здесь будет нарушение, будет дисгармония. И еще несколько слов о предприятии. В статье 132 Кодекса Российской Федерации дается определение понятия предприятия как имущественного комплекса, предназначенного для осуществления предпринимательской деятельности. Во – первых, если это предприятие – вещь, то возможно, следовало в рамках статьи 128 ГК РФ предусмотреть: это вещь, сложная вещь, либо это самостоятельный вид объекта гражданских прав. Далее, предприятие определяется через понятие имущественный комплекс, но тогда получается, что имущественный комплекс – это самостоятельный вид объекта. Возможно, тоже надо было его разместить в Гражданском кодексе. Здесь тоже есть вопрос. Либо, если предприятие предназначено для осуществления предпринимательской деятельности, будучи объектом (а объект не может осуществлять предпринимательскую деятельность), то здесь тоже происходит смешение субъекта и объекта в определении понятия предприятия. Есть и другая проблема: связано ли предприятие со статусом юридического лица, можно ли рассматривать объект независимо от того, является ли то или иное образование юридическим лицом. Например, филиал банка. У него есть свое имущество. Можно ли говорить о том, что филиал банка обладает имуществом, отвечающим критерию «предприятие»« [3].

За последние полтора десятилетия постсоветского периода Российское законодательство об экономической деятельности претерпело значительные изменения в части создания правовых условий для развития рыночных отношений. Если обратиться к соответствующей правовой базе данных, то можно обнаружить почти 2 тысячи законодательных актов федерального уровня в сферах гражданского права, финансовой, хозяйственной и внешнеэкономической деятельности, общих вопросов государственного регулирования в экономике.

Разобраться в таком большом количестве нормативного материала с трудом могут даже сильные профессионалы-юристы, не говоря уже о среднестатистическом предпринимателе, уровень правовой подготовки которого далек от идеального.

В государстве проблема соотношения частного – публичного приобретает такой характер, что в большинстве случаев появляется возможность жесткого, причем легитимного ограничения прав частных лиц в целях защиты общего. Именно поэтому представляется необходимым дать общий подход к нахождению баланса частного и публичного права. Граница между сферами частного и публичного интереса подвижна, обусловлена уровнем социально – экономического развития общества, определяется законодателем в зависимости от назревших потребностей государственного и общественного развития. Определение этой границы, наряду с формированием интересов через правовое регулирование, и составляет проблему сочетания публичных и правовых интересов. Особая роль в достижении этой цели придается судам РФ, в деятельности которых реализуется механизм судебного контроля и устранения дисбаланса в случаях, когда законодателем не выполнена задача соблюдения баланса интересов.

Гражданское законодательство, которое формировалось зачастую наспех, в условиях социально-политической и экономической нестабильности, не лишено противоречий и коллизий, требующих дальнейшего разрешения.

На данном этапе в развитии экономики России задачи систематизации гражданского законодательства, а именно кодификации предпринимательского права крайне необходимы, прежде всего, для решения ряда публично-правовых вопросов государственного регулирования экономики страны в целом.

Создание правовыми методами более благоприятных условий для осуществления предпринимательской и иной экономической деятельности и совершенствование механизма правового регулирования позволит решить несколько разнородных задач: применение понятийного аппарата, структурирование правовых норм, устранение противоречий в правовых нормах и устранение проблематики соотношения норм публичного и частного права.

В заключение хотелось бы отметить, что, достижение оптимального соотношения частноправовых и публично-правовых начал, является основной задачей, которую может решить гражданское право. Недостаточность теоретических разработок влечет возникновение противоречий и серьезных разногласий между нормами частного и публичного права, что свидетельствует о необходимости упорядочения публично-правовых воздействий на частноправовые отношения и внесения стабильности в гражданское право для сохранения его основополагающего значения.

Литература:


  1. Квитко Е. Газ-тормоз // Большая политика. – 2006. – №1-2. – С.21.

  2. Цит. по: Докучаев Д. На нефть и газ надежды нет // Московские новости. 2005. – № 46. – С.11.

  3. Выступление Белых В.С., доктора юридических наук с конференции «Перспективы развития частного права» 17.03.2011г.



Буюклі Василь



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   50




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка