Людина, політик, легенда



Сторінка1/26
Дата конвертації02.12.2018
Розмір1.53 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26
Денис Журавльов
Мазепа
Людина, політик, легенда

Іван Мазепа — одна з тих знакових постатей української історії, життя та вчинки котрих і сьогодні викликають гарячі суперечки як фахових істориків, так і аматорів, а також людей, взагалі далеких від історичних перипетій. Політичний діяч, військовий, дипломат, меценат… Мало кому випала така цікава й непроста доля за життя та після смерті. То хто, зрештою, такий Іван Степанович Мазепа? Приятель царя Петра, один із перших кавалерів найвищого російського ордену Андрія Первозванного — і борець за інтереси Української козацької держави; будівничий величних соборів, що дотепер є окрасою багатьох українських міст, — і «Юда», відлучений від церкви, підданий анафемі, що нерідко виголошувалася з амвонів тих самих соборів; зазвичай неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор — і людина, що зуміла поставити на карту все і, зрештою, програла найризикованішу й найголовнішу гру свого життя; блискучий світський кавалер у дусі розкішного, неповторного XVII століття, улюбленець жіноцтва і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант–аматор серед усіх українських гетьманів. Можливо, той, хто прочитає цю книгу, зможе створити свій власний варіант образу Мазепи — одного з найколоритніших, найцікавіших українців.

Передмова
Поза всяким сумнівом, Іван Степанович Мазепа–Колединський є однією з найяскравіших, найвидатніших і найсуперечливіших постатей української історії. Крім того, що ця постать визначна за своїм масштабом — політичний діяч, військовий, дипломат, меценат, — мало кому в українській історії випала така цікава й непроста доля за життя та після смерті. Іван Мазепа — одна з тих знакових особистостей, чиє життя та вчинки і сьогодні викликають гарячі суперечки як фахових істориків, так і аматорів, а нерідко — і людей, взагалі далеких від історичних перипетій. Характерно, що вже майже триста років, як помер гетьман, а він і сьогодні викликає найрізноманітніші, полемічно загострені, полярні оцінки — «зрадник російського царя», «зрадник і ворог українського народу», «польський шляхтич і таємний католик», «романтичний герой», «видатний патріот України», «непримиренний ворог московського імперіалізму» тощо. Що–що, а забуття (як не пригадати пушкінське, з «Полтавы» — «Забыт Мазепа с давних пор…») гетьманові не загрожуватиме ще дуже довго. Здається, в постаті Івана Мазепи втілився самий дух неспокійної, кипучої, напрочуд колоритної доби, котра недаремно дістала у мистецтвознавців назву «бароко» (від італ. barocco — «дивний», «химерний»). І справді. Приятель царя Петра, один із перших кавалерів найвищого російського ордена Андрія Первозванного — і борець за інтереси Української козацької держави; будівничий величних соборів, що дотепер є окрасою багатьох українських міст, — і «Юда», відлучений від церкви, підданий анафемі, що нерідко виголошувалася з амвонів тих самих соборів; зазвичай неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор — і людина, що зуміла поставити на карту все і, зрештою, програла найризикованішу й найголовнішу гру свого життя; блискучий світський кавалер розкішного, неповторного XVII століття, улюбленець жіноцтва і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант–аматор серед усіх українських гетьманів.

Довгий час Мазепа був справжнім жупелом для залякування вірнопідданих мешканців російської та радянської імперій. Недарма будь–який український рух у XIX столітті найчастіше називали «мазепинством». У XX столітті гетьмана як універсального антигероя дещо витіснили інші українські діячі — Симон Петлюра (біографія котрого вийшла в даній серії в 2004 році) та Степан Бандера. Але і про Мазепу ніколи не забували — надто потрібним виявився гетьман і прихильникам, і супротивникам української ідеї.

А головне — незважаючи на все це, багато важливих фактів навіть суто біографічного характеру стосовно гетьмана залишаються дотепер спірними і недостатньо з'ясованими. Сторінками різних науково–популярних, навчальних і наукових видань кочують різні версії року народження Івана Мазепи, а також найрізноманітніші портрети гетьмана, абсолютна більшість яких створена вже після його смерті людьми, які не мали жодного уявлення про зовнішність свого персонажа.

Здавалося б, після величезної кількості лайливої, хвалебної і більш–менш об'єктивної літератури про Мазепу, що з'явилася в XIX — XX століттях, що нового можна сказати про нашого героя? Виявляється, можна. Це блискуче доводять праці про добу Мазепи, створені навітніми дослідниками. Кількість сучасних публікацій, присвячених гетьманові, вимірюється десятками й сотнями. За останнє десятиліття було віднайдено чимало документів доби Мазепи, але і на цьому тлі справжньою сенсацією виглядає повідомлення російської дослідниці Тетяни Яковлевої (зроблене в рамках міжнародної конференції «Україна і сусідні держави у XVII столітті», що відбулася 27 — 29 травня 2004 року в Санкт–Петербурзі) про те, що в петербурзьких архівах вона натрапила на документи, котрі становлять частину гетьманського архіву Мазепи (який, виявляється, не загинув у Батурині 1708 року, а був вивезений Меншиковим до Петербурга). Зокрема чекають на своїх дослідників десятки листів до українського гетьмана від найвизначніших російських та польських політичних діячів, дві раніше невідомі поеми, написані гетьманом («Старий з тілом веде бесіду» і ще одна, політико–філософського змісту). Ці документи можуть пролити світло на взаємини гетьмана і Росії, особливо стосовно листування Івана Степановича з канцлером Російської держави Головкіним (блок із 114 листів).

Завдання ж, яке ставить перед собою автор цієї книжки, значно простіше й складніше водночас. Фаховий історик не знайде тут нових сенсаційних відкриттів, що стосуються життєвого шляху чи політики Івана Мазепи. Звичайний читач (чи то пак «ласкавий читальник» — як зверталися до своїх читачів автори доби українського бароко), беручи до рук книгу про таку постать як Мазепа, вже заздалегідь має перед собою якийсь (більш–менш «світлий» або «темний») образ гетьмана, і навряд чи книжка значною мірою цей образ змінить. Автор намагається лише створити свій власний варіант образу Мазепи — одного з найколоритніших, найцікавіших українців яскравої доби бароко (назвами більшості розділів книжки є коротенькі цитати з оригінальних творів української барокової поезії в чудовому перекладі В. Шевчука).

Чи не здається тобі, ласкавий читальнику, що сучасним політикам часто–густо відчайдушно бракує колоритності? Що, незважаючи на дбайливо створювані колективами найманих іміджмейкерів образи, більшість сучасних українських і світових «державних мужів» позбавлені тонкого розуму, могутньої сили, внутрішньої краси та справжньої харизми? На тлі титанічних постатей примхливої доби бароко наші сучасні політики дуже схожі на сірих, дрібних «останніх людей, чий рід незнищенний, мов блохи» (здається, так говорив Заратустра–Ніцше), занепокоєних власною (часто примарною) величчю, мізерними пристрастями та інтересами. Що їхні досягнення і втрати важливі лише для них самих, і в них не відчувається того холодного, залізного подиху невблаганної Долі, котрим позначені величні перемоги і жорстокі поразки, ба навіть злочини, великих людей тієї епохи, коли жив герой цієї книжки…

Книга створювалася для широкого читацького кола, і тому автор вирішив відмовитися від посилань та складного бібліографічного апарату, що використовується в науковій літературі. Але наприкінці видання наш ласкавий читальник, якщо він всерйоз зацікавиться темою, знайде список основних джерел, а також наукових і науково–популярних праць, використаних автором.

При створенні Додатка автор керувався бажанням подати не надто відомі широкій читацькій аудиторії джерельні матеріали стосовно свого персонажа. Особливу цінність для розуміння багатьох рис Мазепи — людини і політика — становить великий лист найближчого соратника гетьмана Пилипа Орлика до митрополита Стефана Яворського, написаний в 1721 році. Вперше опублікований у відомому журналі «Киевская старина» в 1862 році, він дотепер не втратив своєї цінності і неодноразово друкувався дослідниками епохи Мазепи. Проте широкому читачеві він і сьогодні не досить добре відомий, адже публікувався переважно в суто наукових виданнях, що виходили невеликим накладом. Щоправда, наш ласкавий читальник має зважити на одну важливу особливість цього твору — фактично це покаянний лист, написаний у хвилину відчаю, звідси вельми тенденційні моменти, які впадають в око при уважному прочитанні.

Розділ 1

Блиск золотої булави

Іван Мазепа до гетьманства


Гетьман Іван Степанович Мазепа походив з українського шляхетського роду Мазеп–Колединських (інший варіант написання — Колодинських) православного віросповідання. Невідомий автор «Літопису Самовидця» твердив, що Мазепа зі «старожитної шляхти української і у Війську Запорозькому значної», а інший відомий український літописець кінця XVII — початку XVIII століття, Самійло Величко, називає гетьмана «значним козако–руським шляхтичем». На жаль, історики й сьогодні не мають точних даних, звідки походив рід Мазеп–Колединських. Олександр Оглоблін у своєму класичному дослідженні, присвяченому гетьманові Мазепі та його добі, згадує про версії волинського та подільського походження роду. На користь останньої говорить і той факт, що в XVII столітті на Поділлі (у Барському старостві) проживав рід Мазеп–Васютинських, які, можливо, були далекими родичами Мазеп–Колединських. Загалом же прізвище «Мазепа» було не таким уже й рідкісним на Правобережжі і до, і після гетьманування Івана Степановича, причому як у написанні «Mazepa» (саме таким чином завжди писав своє прізвище гетьман), так і «Mazeppa» або навіть «Maziepa». Люди з таким прізвищем фігурують у документах XVIII — XIX століть, а в XX столітті Ісаак Мазепа — відомий український політик (не родич гетьмана) — навіть встиг побути прем'єр–міністром УНР доби Директорії, залишивши цікаві мемуари «Україна в огні і бурі революції».

У XIX столітті існувала версія про спорідненість роду Мазеп і відомого українського князівського роду Курцевичів (нащадків литовського князя Коріата Гедиміновича). Ґрунтувалася вона здебільшого на тому факті, що Мазепи і Курцевичі користувалися фактично однаковим (або принаймні дуже схожим) гербом — знаком «Курч» (на червоному тлі срібний перехрещений посередині вилоподібний хрест, що стоїть на такому ж бруску із загнутими догори кінцями, з правого боку від нього зірка, ліворуч — півмісяць, повернутий праворуч). Проте відомо, що в Речі Посполитій сотні, а інколи й тисячі шляхтичів (які становили до 10 відсотків населення, тоді як у будь–якій іншій тогочасній країні Європи дворянство становило не більше 0,5 — 1 відсотка) могли користуватися фактично тим самим гербом (або його варіаціями — так званою odmiena), навіть не будучи спорідненими між собою, а просто перебуваючи на службі у аристократа — носія герба. Цілком можливо, що десь у першій половині XVI століття котрийсь із князів Курцевичів, які проживали на Білоцерківщині, прийняв предка гетьмана Мазепи до свого родового герба «Курч». На думку М. Костомарова (що посилається на не зовсім перевірені дані графа де Броель–Платера, котрий у XIX столітті був власником сімейного архіву князів Вишневецьких, споріднених з Курцевичами), до згаданої вище зміни герба родовим герба Мазеп був «Бонч» («Бойча») — срібний одноріг на блакитному тлі. Загалом зміна герба не була в ті часи чимось винятковим для шляхтича на степових кордонах. Так, Богдан Хмельницький, що завжди любив згадувати про своє шляхетне походження, окрім розрекламованого останнім часом завдяки пиву «Славутич» знака «Абданк», користувався і своїм старим гербом «Масальський», і гербом «Сирокомля».

Але так чи інакше, першим Мазепою на Білоцерківщині, про якого є згадка в історичних джерелах, є, очевидно, Микола Мазепа — прадід гетьмана, який 1572 року дістав від польського короля Сигізмунда II Августа привілей на хутір (згодом дістане назву Мазепинці) на річці Камениці, за який він мав відбувати військову службу при білоцерківському старості. Привілей підтвердив король Стефан Баторій в 1578 році. Згадують про Миколу Мазепу й укладачі люстрацій (описів маєтків шляхти) Білоцерківського повіту Київського воєводства під 1616 та 1622 роками.

Зовсім мало нам відомо про діда Івана Мазепи — Михайла (ім'я це в історичних джерелах узагалі не зустрічається, відомо лише, що батько гетьмана — Степан–Адам Мазепа був Михайловичем). Тому навіть свого часу побутувала думка, що Микола Мазепа був не прадідом, а дідом гетьмана і мав друге ім'я — Михайло (так само, як батько гетьмана Мазепи був Степаном–Адамом, а Хмельницький — Богданом–Зиновієм). Олександр Оглоблін обережно припускав, що Михайло Мазепа міг загинути в котромусь із козацьких повстань у першій половині XVII століття або в битві під Цецорою в 1620 році. Не зрозуміло, ким доводився гетьманові Федір Мазепа, якого невідомий автор знаменитої «Історії Русів» називає полковим суддею і сподвижником С. Наливайка. Щоправда, «Історія Русів» славиться своїми перекрученими, а то й вигаданими відомостями. Все ж цілком можливо, що котрийсь із Мазеп — дрібних православних шляхтичів — займався «козакуванням» ще наприкінці XVI — на початку XVII століття і, можливо, навіть брав участь у козацьких повстаннях.

Знаменитий реєстр Війська Запорозького 1649 року фіксує на Білоцерківщині такого собі Мирона Мазепу — невідомо, чи був він родичем Мазеп–Колединських з Мазепинців.

Значно більше інформації є в дослідників щодо батьків гетьмана. Доля Степана–Адама Мазепи склалася досить цікаво і драматично: людина з бурхливим темпераментом, він добре пам'ятав, для чого при боці висить шабля — в 1637 році Степан–Адам убив у поєдинку шляхтича Яна Зеленського і був засуджений сеймом на баніцію (позбавлення шляхетського стану), інфамію (знеславлення і обмеження громадянських прав) і смертну кару. І знову напрошується паралель з Хмельницьким — батько Богдана, Михайло, теж, схоже, свого часу побував «банітою». Але Степанові–Адаму пощастило — він зумів домогтися відкладення вироку, а тим часом домовився з родичами загиблого Зеленського про солідну компенсацію. У1645 році він зумів дістати глейт — королівський документ, що поновлював його в усіх шляхетських правах. Проте згаданий прикрий випадок, мабуть, позначився на кар'єрі Степана–Адама і міг стати причиною того, що 1648 року він, схоже, приєднався до війська Богдана Хмельницького, як і багато інших дрібних українських православних шляхтичів. У цьому була своя логіка — українська шляхта, незадоволена магнатським засиллям, шукала кращого місця під сонцем, зокрема підтримавши козацькі виступи. Документ 1654 року згадує про Степана–Адама Мазепу як про білоцерківського козацького отамана. Саме тоді Степан–Адам зближується з майбутнім гетьманом Іваном Виговським, беручи участь у переговорах, що їх вів Виговський (на той час ще генеральний писар Богдана Хмельницького) з відомим російським дипломатом В. Бутурліним. Після смерті Хмельницького Степан–Адам Мазепа підтримуватиме Виговського і його спробу створити Велике князівство Руське в складі триєдиної Речі Посполитої, виконуватиме різноманітні доручення гетьмана. Так само непогані стосунки були в Степана–Адама Мазепи і з наступником Виговського на Правобережжі — гетьманом пропольської орієнтації, схильним до політичних авантюр, Павлом Тетерею. В останні роки свого життя Степан–Адам їздив на сейм до Варшави, здобув грамоти на володіння селом Будищі (Богуславське староство) та селом Триліси (поблизу Білої Церкви). Останнє відоме в історії України тим, що саме в цьому селі наприкінці грудня 1825 року декабристи — члени «Південного товариства» підняли повстання Чернігівського полку. Помер батько майбутнього гетьмана Мазепи наприкінці 1665 року.

Не менш цікавою постаттю була і мати Івана Степановича — Марина Мокієвська, представниця українського православного шляхетського роду Мокієвських, що теж підтримав свого часу Богдана Хмельницького. Батько Марини (дід гетьмана Мазепи), схоже, загинув у бою під Чортковом, а брат — у знаменитому «Дрижипільському бою» під містечком Охматовим узимку 1655 року. Ця битва відбулася в жахливі морози, і лише мужність козацьких полків Хмельницького врятувала об'єднану українсько–російську армію від поразки. Сам гетьман Мазепа добре знав героїчну історію своїх родичів з материного боку і нерідко згадував про них у приватних бесідах (зокрема про долю діда та дядька він говорив в 1697 році з російським послом).

Марина Мокієвська–Мазепина прожила довге і непросте життя, народила й виховала двох дітей — сина Івана та доньку Олександру, а після смерті чоловіка вступила до знаменитого Луцького Хрестовоздвиженського братства, присвятивши себе церковним та громадським справам. Згодом вона стала черницею та ігуменею одразу двох відомих жіночих монастирів — Києво–Печорського Вознесенського (1686 — 1707) та Глухівського (1688 — 1707). Але навіть ставши ігуменею, Марина Мазепина (в чернецтві Марія–Магдалина) не залишила важливих справ і в 1688 та 1702 роках їздила до Москви, добиваючись жалуваних грамот від Московського патріарха. Вона продовжувала і словом, і ділом підтримувати своїх уже дорослих дітей — зокрема, допомагала синові–гетьманові розв'язати справу з доносами на нього, виступала доброю порадницею для доньки, нещасливої в особистому житті. Померла ігуменя Марія–Магдалина в дуже поважному віці (їй, певно, було не менше дев'яноста років) десь наприкінці 1707–го, на щастя, не побачивши трагічного кінця блискучої кар'єри свого сина.

Нелегко склалося життя молодшої сестри гетьмана — Олександри (дата народження невідома). Близько 1675 року вона одружилася з українським шляхтичем Павлом Обідовським, від якого мала сина Івана (1676 — 1701). У 1695 — 1701 роках він був ніжинським полковником і вважався потенційним спадкоємцем свого дядька–гетьмана, але помер дуже молодим. Після смерті чоловіка Олександра вийшла заміж за шляхтича Витуславського (теж незабаром помер), від якого мала доньку Мар'яну (в чернецтві Марфа, жила при Києво–Печерському Вознесенському монастирі, де ігуменею була її бабуся — Марія–Магдалина; в 1712 році заарештована як племінниця Івана Мазепи і вислана до Горицького Воскресенського монастиря на півночі Росії). Третій шлюб Олександра уклала 1687 року з польським шляхтичем з Волині, вдівцем Яном Войнаровським (який займав у 1681 році посаду підстарости володимирського). Цей шлюб був досить невдалим — за свідченням літописця Самійла Величка, Войнаровський, палкий католик, часто сварився з дружиною на релігійному ґрунті, і Олександра була змушена залишити чоловіка. Близько 1695 року вона, забравши п'ятирічного сина Андрія–Станіслава (майбутній блискучий небіж гетьмана Мазепи, герой майже детективних пригод, що супроводжуватиме дядька в еміграції, буде викрадений російськими таємними агентами в Гамбурзі 1716 року і засланий до Якутії, де і помре в 1740 році) та двох доньок Войнаровського від першого шлюбу (!), втекла до все того ж Києво–Печерського Вознесенського монастиря, де, вже хвора, прийняла постриг. В літописі Величка вміщено цікавий лист Яна Войнаровського до Івана Мазепи, в якому він прохає гетьмана вмовити Олександру повернутися. Войнаровський, схоже, чудово знав про дуже теплі родинні стосунки між братом і сестрою — недаремно сам гетьман писав у листі до Москви: «У меня в целом свете нет другого родства, кроме сестры, и мы друг к другу сердечною разжигаемся любовью; притом она исповедания восточного и желает почаще поклоняться киевской святыне». Проте Олександра так і не повернулася до чоловіка — серйозно хвора, вона провела останні тижні свого життя в монастирі, де й померла наприкінці того ж 1695 року. Виховання маленького Андрія–Станіслава взяв на себе дядько — гетьман Іван Мазепа.

Дата і рік народження головного героя цієї книжки — Івана Степановича Мазепи — дотепер залишаються предметом суперечок істориків, які наводять надзвичайно різні роки, взяті з цілком гідних довіри джерел. І якщо місяць та день народження гетьмана (20 березня), віднайдені в XIX столітті відомим польсько–українським поетом–романтиком Тимофієм (Тимком) Падурою, у більшості істориків особливих заперечень не викликають, то ось із роком далеко не все зрозуміло (до речі, та ж ситуація з Богданом Хмельницьким — 1595–й лише приблизно вважають роком народження Богдана–Зиновія). Перелічимо найрозповсюдженіші версії: 1629 рік (де Броель–Платер, М. Костомаров), 1632 рік (Т. Падура), 1639 рік. Часто приймають як найбільш вірогідну саме цю дату, бо в одному з листів найближчого соратника Мазепи Пилипа Орлика від 1741 року гетьман–вигнанець пише про те, що зараз йому сімдесят років — стільки, «скільки було небіжчикові Мазепі в Бендерах» (тобто на момент смерті Мазепі було 70 років). Проте є свої прихильники і в інших варіантів: 1640 (М. Грушевський, І. Борщак) або навіть 1644 рік (А. Стороженко, В. Модзалевський). Схоже, гетьманові на 1708 — 1709 рік дійсно було близько 70 років, бо на користь цього свідчать і шведські офіцери, які особисто бачили Мазепу і спілкувалися з ним.

Натомість ми точно знаємо місце народження Івана Степановича — хутір (потім село) Мазепинці (Каменець) Білоцерківського повіту Київського воєводства. Дитинство майбутнього гетьмана пройшло в батьківському маєтку. Очевидно, саме тут маленький Іван навчився необхідних шляхтичеві вмінь — їздити верхи, володіти шаблею і рушницею.

Шляхетське виховання не передбачало надто глибокого інтелектуального чи духовного життя, проте ми знаємо, що Іван Степанович добре грав на торбані (різновид кобзи), мав тонкий смак — а все це, зрозуміло, закладається в дитинстві. Батьки майбутнього гетьмана, добре освічені люди з широкими культурними інтересами, намагалися дати синові найкращу освіту — ми маємо чітку вказівку на те, що Іван Степанович навчався в Києво–Могилянській колегії (що стане академією і набуде найбільшого розквіту саме під час його гетьманування), а згодом у котрійсь із єзуїтських колегій Польщі (скоріш за все, у Варшавській, хоча є одна згадка про навчання молодого Мазепи в Полоцьку). Єзуїтські колегії, очолювані вимогливими і талановитими педагогами з числа отців–єзуїтів, давали найкращу освіту і були най престижніш йми тогочасними навчальними закладами на території Східної Європи (найосвіченіші українські діячі цього періоду навчалися саме у єзуїтів — згадаймо знов–таки засновника Української козацької держави).

Саме в цей час Іван Мазепа отримав глибокі знання з латинської мови, а про те, що він знав її досконало, вільно читав римських класиків і принагідно їх цитував, є чимало згадок. Наприклад, французький дипломат Жан де Бал юз, що приїздив до Росії та України в 1704 році із таємною місією до Петра І та Мазепи, сподіваючись на допомогу у боротьбі проти Священної Римської імперії, захоплено писав: «Загально кажучи, він [Мазепа] дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами, а щодо перфектного і досконалого знання цієї мови може посперечатися з найкращими нашими отцями–єзуїтами. Його мова взагалі добірна і чепурна; правда, коли розмовляє, то більше любить мовчати та слухати інших. При його дворі — два лікарі–німці, з якими Мазепа розмовляв їхньою мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька у гетьманській резиденції, говорив італійською мовою. Я розмовляв з господарем України польською та латинською мовами, бо він запевнив мене, що не добре володіє французькою, хоч у молодих літах відвідав Париж і Південну Францію, був на прийомі в Дуврі, коли святкували Піренейський мир (1659 рік). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо сам бачив у нього газети французькі і голландські». Додамо, що самого Бал юза Мазепа привітав цитатою з Горація «Eheu, fugaces labuntur anni» — «Гай–гай, як швидко спливають роки!» Трохи раніше за Балюза ще один французький дипломат, Фуа де ля Невіль, який познайомився з Мазепою під час перебування останнього в Москві, писав: «Цей принц — не звичайна собі людина, але дуже відома особа, він досконало говорить латинською мовою. Сам він із козацького роду». З цих та інших повідомлень видно, що Іван Степанович дуже добре знав латину та польську, володів німецькою, французькою (бо газети французькі справді читав і за перипетіями європейської політики слідкував дуже уважно), італійською, голландською і, за висловом П. Орлика, «досить міцно татарською».

Справа в тому, що після закінчення колегії юнак за протекцією знайомих свого батька (зокрема князів Вишневецьких) потрапив до польського королівського двору, де став пажем, а згодом покойовим короля Яна–Казимира. Приблизно в 1656 — 1659 роках він разом із двома іншими молодими шляхтичами побував за кордоном для завершення своєї освіти. Він відвідав не тільки Францію (див. вище), але й Італію та Німеччину (звідси знання мов) — згідно з листом П. Орлика до сина Григора. Сьогодні точно доведено (українським істориком Т. Мацьковим), що Мазепа побував у Нідерландах, у місті Девентер, разом із майбутнім краківським каштеляном Мартіном Концьким, у спогадах котрого є згадка про спільне навчання з Мазепою в цій країні. В місті Девентер зберігся реєстр студентів, у якому є підпис Мазепи: «Йоханнес Коледінскі, нобілес полонус» (тобто вказано державну, а не національну приналежність; так само багато українських студентів у закордонних університетах писали себе пишно і архаїчно: «полонус», «літуанус», «борусус» чи навіть «сарматус» — поляк, литовець, борус чи сармат). У Девентері в 1657 році Іван Мазепа навчався відливанню та використанню гармат при майстерні Віллема Вегеваарда.

Саме під час свого трирічного турне європейськими країнами майбутній гетьман вивчив мови, набув досвіду європейського політичного та культурного життя. Повернувшися до Варшави, Іван Мазепа продовжує не тільки виконувати звичайні функції покойового при королі, але йому також доручають доволі важливі місії. Так, 1659 року він їздить з королівськими листами до гетьмана Івана Виговського, наступного року — до Юрія Хмельницького, а 1663–го відвозить клейноди до Павла Тетері. Кар'єра молодого шляхтича йшла по висхідній лінії, незважаючи на непрості для Речі Посполитої в цілому часи. Перебування при королівському дворі стало для нього чудовою школою інтриг (щоправда, ремарка М. Костомарова про те, що саме це сприяло формуванню «хитрого і підступного характеру» гетьмана, який виріс при дворі, «де панувало лицемірство і нещире ставлення до людей», видається дещо наївною — політика дотепер є справою не надто щирою і відвертою, а ставлення до людей при польському королівському дворі було таким, як і при будь–якому іншому). Саме тоді Іван Степанович завів цінні зв'язки з польськими владними колами (згодом у Росії гетьман недаремно вважатиметься фахівцем у польських справах).

І саме тоді сформувалася інша, дуже важлива складова міфу про Івана Мазепу — легенда про нього як про романтичного героя–коханця. Якщо для російського, а нерідко і для українського читача, навіть далекого від історії, ім'я гетьмана так чи інакше асоціюється з політикою, Північною війною, епохою Петра І, то для західного європейця, обізнаного з літературою, Мазепа — такий собі український аналог Казанови чи Дон Жуана. Саме такий образ Мазепи популяризували Джордж Гордон Байрон і Віктор Гюго, Богдан Залеський і Бертольд Брехт, Ференц Ліст, Теодор Жеріко, Ежен Делакруа, Орас Верне тощо (про ці твори і образ Мазепи у них ласкавий читальник зможе дістати деяку інформацію в останніх розділах нашої книжки). Як і кожен історичний міф, цей являє собою складне переплетіння правди, напівправди і чистої вигадки. Далі ми спробуємо розібратися в цьому цікавому лабіринті.

Не викликає жодного сумніву той факт, що Іван Степанович Мазепа замолоду вмів приваблювати до себе представниць прекрасної половини людства. Недарма 1707 року дружина белзького воєводи Сенявського говорила французькому дипломатові де Бонаку: «гетьман Мазепа, поза іншими своїми прикметами, приваблює легко до себе своїми чарами жінок, як хоче цього» (в оригіналі вжито французьке слово «charme»). Наприкінці XIX століття відомий київський дослідник Іван Каманін віднайшов цікаві документи, датовані 1663 роком, що стосуються справи про розлучення такої собі Олени Загоровської з чоловіком. Ян Загоровський (значно старший за дружину) висував проти неї звинувачення в подружній зраді, посилаючись на наявність у своєї молодої дружини великої кількості подарунків та листів від Мазепи. Більше того — в одному з листів майбутній гетьман, немов у справжньому пригодницькому романі, намовляв пані Олену (стаття Каманіна так і називається — «Мазепа и его прекрасная Елена») поїхати з чоловіком до сусіднього села Ревушки. По дорозі він обіцяв зробити засідку і вбити пана Яна. Цей план не було реалізовано, і ми навіть не знаємо закінчення всієї цієї історії (адже кінець справи про розлучення втрачено).

Цікаво, що Мазепу ніхто не викликав у цій справі до суду. Ще менше ми знаємо про ймовірний роман Івана Степановича із дружиною Михайла Концького. Але найбільшого розголосу набула не справжня, а, схоже, цілком вигадана історія про кохання майбутнього гетьмана до пані Фальбовської та «покарання Мазепи».

Вигадав цю історію (повністю чи частково — серед сучасних істориків немає єдиної думки) відомий мемуарист, великий вигадник (хоча термін «брехун», застосований відомим російським дослідником Олександром Брікнером, є точніший) і особистий ворог Мазепи Ян Хризостом Пасек (1636 — 1701). Вона вміщена в його популярних свого часу мемуарах поряд із такими ж химерними історіями (наприклад, про спеціально навчену свиню пана Пасека, що приносила своєму господареві підстрелену на полюванні дичину). Короткий зміст її такий.

Пасек служив пажем при дворі Яна–Казимира разом із Мазепою. У 1661 році він був причетний до змови проти короля, яку викрив Янові–Казимиру не хто інший, як Мазепа. Пасек завдяки добре підвішеному язику викрутився на судовому процесі з цих неприємностей і заприсягся помститися своєму кривдникові, записавши і розповсюдивши при дворі історію трагікомічного роману останнього з пані Фальбовською, дружиною шляхтича з Волині Станіслава Фальбовського (з часів Байрона кохану Мазепи найчастіше називали Терезою). Мовляв, коли ревнивий пан Станіслав довідався про все, що сталося, він обманом заманив Мазепу до себе додому, наказав слугам роздягнути нещасного коханця, прив'язати до спини коня і відпустити того. Кінь гасав степом та лісовими нетрями кілька годин, аж поки дістався маєтку Мазепи, де слуги нарешті врятували свого пораненого й подряпаного колючками пана. Згодом цю пригоду (у ще більш скороченому вигляді, без імен і назв) умістив знаменитий французький філософ–просвітитель Вольтер, який також був досить відомим істориком–аматором і збирачем пліток, у своїй «Історії Карла XII». Саме з легкої руки Вольтера історія «покарання Мазепи» набула всеєвропейського розголосу (абсолютна більшість згаданих вище творів літератури та живопису — саме на цей сюжет). Поширилася думка, що саме так — на спині дикого коня — потрапив Мазепа до далекої і таємничої для європейців «країни козаків», де завдяки своїм талантам став гетьманом і князем. Для романтиків XIX століття Мазепа навіть уособлював бунтівний, принижений людський дух, який стає незламним за найнесприятливі–ших обставин і на якого чекає велике майбутнє. На жаль (чи на щастя) для репутації знаменитого українця, вищезгадана історія належить до типового «чорного PR» XVII століття (так вважають і українські, і польські дослідники біографії Мазепи — наприклад, X. Пеленська, О. Бєльовський). Можна лише зазначити, що, якби Пасек міг зазирнути у майбутнє і дізнатися про несподівано широку славу, котру принесе його ворогові–українцеві ця вигадка, він, можливо, утримався б від її поширення.

Так чи інакше, але внаслідок якихось точно не відомих нам подій в 1663 році молодий Іван Мазепа залишає королівський двір і їде до Мазепинців, де допомагає вже старенькому батькові. У 1665–му, після смерті Степана–Адама, Іван Степанович навіть дістав титул чернігівського підчашого (титул номінальний, бо Чернігівщина перебувала під владою лівобережних гетьманів, не підвладних Речі Посполитій). Остаточно контакти Мазепи з польським двором перервалися, як слушно вважає Олександр Оглоблін, після смерті королеви Марії–Людвіки (1667 рік) та зречення короля Яна–Казимира (1668 рік).

У 1669 році в житті Івана Мазепи настав переломний момент — він пов'язав свою подальшу кар'єру з діяльністю видатного українського політика, блискучого полководця гетьмана Петра Дорошенка. В особі Дорошенка тогочасна українська еліта вбачала потенційно сильного володаря гетьманської булави, котрий всупереч ворожому ставленню сусідніх держав і деяких старшинських угруповань зможе об'єднати українські землі Правобережжя та Лівобережжя. Найважливіше, що Дорошенко висунув концепцію «неутральства» («нейтралітету», незалежності Української козацької держави від будь–яких «протекцій», що завжди рано чи пізно виявлялися для України згубними). Найкраще виклав цю концепцію в поетичній формі у своїй славнозвісній «Думі» саме герой цієї книги (про що йтиметься згодом). У 1669 році зоря Дорошенка («Сонця доби Руїни») все ще стояла в зеніті, і сподівання щодо об'єднання України ще не потонули в морі сліз і крові. Лише п'ять років прослужив Іван Мазепа правобережному гетьманові, але ці роки були дуже важливими для його формування як людини і політика. Спочатку молодий, блискучий шляхтич командував гетьманським гвардійським кінним підрозділом (ротмістр надвірної корогви), згодом, у 70–ті роки XVII століття, став генеральним осавулом (посада, тісно пов'язана з військовою справою, розвідкою, контррозвідкою). Молодому старшині не раз і не двічі довелося брати участь у боях: так, у 1672 році у складі війська Дорошенка — у війні проти Польщі (в союзі з Туреччиною). Проте ненадійність турецьких і татарських союзників Дорошенка була очевидною — татари, офіційно визнаючи останнього гетьманом, підтримували власного кандидата на булаву, Суховія. Крім того, між союзниками траплялися й «непорозуміння», викликані намаганням татар захопити здобич. Того ж року Іван Мазепа на чолі невеликого загону сердюків боронив Крехівський монастир від татар і турецького загону, «и сам… з ручницы много трупом тур–ков положил», як пише про ці події Чернігівський літопис. Очевидно, батьківські уроки володіння шаблею та влучної стрільби не минули для нашого героя даремно.

Розповсюджена колись здогадка, нібито Іван Мазепа обіймав посаду генерального писаря при гетьманові Дорошенку, у наш час спростована Д. Дорошенком та О. Оглобліним. Проте вплив молодого старшини в Чигирині поступово зростав. Він не раз їздив із дорученнями до Криму (де й вивчив татарську мову), виконував інші важливі місії. Тоді ж (десь у 1668 — 1669 роках) в особистому житті Івана Мазепи сталася значна подія — він одружився з трохи старшою за себе вдовою білоцерківського полковника Самійла Фридрикевича — Ганною. Якщо здогадка українського дослідника І. Токаржевського–Карашевича вірна, цей Самійло (інший варіант імені — Кузьма) Фридрикевич був поєднаний родинними зв'язками з відомою українською шляхетською родиною Корничів, представників котрої за відчайдушну хоробрість називали «бісами». їхнім гербовим гаслом було: «Благослови, Господи!» Покійний Фридрикевич був близьким приятелем Дорошенка, і одруження з його вдовою означало, що Іван Мазепа потрапляв до вузького кола найближчих до гетьмана осіб. Варто врахувати також те, що Ганна походила з відомого українського старшинського роду Половців, що виводили себе від половецького хана Шаруканя.

Як це не дивно, ми дуже мало знаємо про те, чи були в Івана Мазепи діти. За одними даними, у подружжя народилися донька Варвара та син Іван, які померли в ранньому дитинстві. Принаймні про доньку гетьмана в 1704 році писав гамбурзький тижневик «Historische Remarks» (не слід недооцінювати обізнаності тогочасної європейської преси в українських справах). Ганна Фридрикевич–Мазепина не втручалася в політичні справи свого чоловіка ні за часів гетьманування Дорошенка, ні тоді, коли Іван Степанович сам став гетьманом. Вона займалася господарством у власних маєтках та численних володіннях чоловіка, ми нічого не знаємо і про її меценатську чи громадську діяльність. Щоправда, деякі її родичі (Дмитро Зеленський, Степан Трощинський) отримали за гетьманування Мазепи полковницькі посади, а її син від Фридрикевича, Криштоф, став сотником. Померла Ганна Мазепина в 1702 році.

На Правобережжі Іван Мазепа намагався втілювати в життя політичний курс гетьмана Дорошенка, але і йому, і більшості старшин ставало дедалі зрозуміліше, що цей курс не має шансів на майбутнє. Непопулярний союз Дорошенка з Туреччиною та Кримським ханством, загострення громадянської війни серед козаків, військове втручання Москви й Польщі майже вичерпали ресурси Правобережжя. Надовго приєднати Лівобережну Україну (не настільки спустошену війною) не вдалося — там булавою заволодів колишній соратник Дорошенка Дем'ян Многогрішний (гетьманував у 1668 — 1672 роках), а згодом — Іван Самойлович. Правобережжя лежало в руїнах, старшина і звичайні українці все більше і більше розчаровувалися в своєму гетьманові. Багато хто зі старшини (Лизогуби, Кандиби, Ханенки, Гамалії) подумував про перехід на Лівобережжя до Самойловича, якого підтримувала Москва. Був серед них і Василь Кочубей — майбутній генеральний суддя за часів Мазепи, друг і ворог гетьмана.

Проте кар'єру Івана Мазепи в Чигирині обірвав Його Величність Випадок. У березні 1674 року Мазепа, уповноважений Дорошенком, вів переговори з російськими представниками та лівобережною старшиною про можливе об'єднання України і зречення Дорошенка. У червні того ж року Іван Степанович очолив загін татар та козаків Дорошенка, які мали відвезти до Криму листи та п'ятнадцять полонених українців з Лівобережжя у дарунок ханові. Такою була жорстока політична реальність тих часів — український гетьман платив кримському ханові за допомогу українськими ж рабами. Проте ні полоненим, ні Мазепі не судилося дістатися Криму. Десь поблизу річки Інгул 11 червня загін потрапив у засідку, влаштовану запорожцями — тогочасний кошовий отаман, славнозвісний Іван Сірко, виступав проти українсько–турецького союзу, завдаючи дошкульних ударів по Кримському ханству і руйнуючи плани Дорошенка. Розлютовані запорожці, схоже, не церемонилися з татарами та людьми Дорошенка, але Мазепу залишили живим — за легендою, переказаною літописцем Самійлом Величком, Івана Степановича врятував особисто Сірко, нібито зауваживши, що ця людина ще знадобиться Україні. Таке «пророцтво» здається дуже схожим на пізнішу легенду, але фактом є те, що Сірко не хотів віддавати Мазепу (таланти якого, вочевидь, оцінив) гетьманові Самойловичу. Той, дізнавшись, що генеральний осавул Дорошенка потрапив у полон до запорожців, вимагав його видачі. Лише дипломатичний тиск Москви, з якою Січ у цей момент не бажала псувати відносини, допоміг Сіркові відправити свого бранця до Батурина — столиці лівобережних гетьманів. Сталося це в липні 1674 року.

Так Іван Мазепа був змушений втретє починати свою кар'єру майже з нуля. Проте чому з нуля? Адже він чудово вмів привертати до себе надзвичайно різних людей. Опинившись у новій, спочатку навіть загрозливій обстановці, Мазепа зумів швидко зорієнтуватися. Йому вдалося здобути довіру Самойловича, взагалі не дуже схильного комусь довіряти (так, він підозрював власного сина Григорія у намірах відібрати в нього гетьманську булаву). Але Мазепу (його дружина Ганна була далекою родичкою гетьманової племінниці Марії Самойлович через Горленків) Самойлович невдовзі робить «гетьманським дворянином». Літопис Величка так змальовує службу Мазепи у Самойловича: «А в Самойловича… усе виконував вірно, охоче і справно, як людина розумна і вдатна в усіляких ділах, і, отак служачи, скоро дослужився його ласки й пошани, тож спершу став гетьманським дворянином, а потім був учинений від Самойловича генеральним військовим осавулом». Зауважимо, що літописець Величко — людина, наближена до родини Кочубеїв, — у цілому негативно ставиться до постаті гетьмана Мазепи, але й він віддає належне «розтропності й цікавості» Івана Степановича.

Як наближена до гетьмана людина, Мазепа був у курсі всієї політики Самойловича, і його вплив на формування цієї політики в 70–ті, а особливо у 80–ті роки XVII століття був значним. Мазепа як генеральний військовий осавул бере участь у Чигиринських походах козацького війська 1677 та 1678 років, коли об'єднані армії Самойловича та російського боярина Г. Ромодановського боронили Чигирин від турецької навали.

Та плани Самойловича утримати за собою Правобережжя (адже після зречення Дорошенка в 1674 році Самойлович став номінально гетьманом «обох боків Дніпра») були перекреслені Бахчисарайським миром Росії з Туреччиною і Кримом (1681 рік), за яким ця територія залишалася під владою Османської імперії. Після такої відчутної невдачі Самойлович спробував поширити свою владу на нещодавно виниклий і заселений переважно українцями з Правобережжя регіон — Слобідську Україну. Саме Іванові Мазепі та своєму небожеві, Михайлу Самойловичу, доручив гетьман ведення переговорів у Москві про статус Слобожанщини (відбувалися вони наприкінці 1680 — у 1681 році), але російський уряд категорично відмовився передати слобідські полки під контроль гетьмана Лівобережної України, залишивши їх у прямій залежності від бєлгородського воєводи. У січні 1686 року Мазепа (вже як генеральний осавул — ним він став у 1682 році) разом із сином Івана Самойловича Григорієм передає російському урядові українські застереження і побажання у зв'язку з горезвісним «Вічним миром» Росії та Польщі (який став черговим порушенням Росією Березневих статей Б. Хмельницького — адже в них йшлося про відвоювання у поляків усієї козацької України, Вічний же мир фіксував поділ України між Москвою та Варшавою по Дніпру та передбачав російсько–польський союз проти Туреччини). У Івана Степановича з'являються зв'язки у колах російської знаті. Так, він знайомиться з фаворитом цариці–регентки Софії — князем Василем Голіциним, людиною добре освіченою на європейський кшталт, розумною, але надзвичайно амбітною, користолюбною, до того ж поганим воєначальником. Але найголовніше — майбутній гетьман здобув ґрунтовне знання того, як робиться політика в Москві, добре вивчив тамтешню «владну кухню», що й допомогло йому втриматися в своєму кріслі довше за будь–якого попередника.

Слід зауважити, що в цей період свого життя Іван Мазепа, крім дипломатичних місій до Москви, бере участь і в суто українських справах — наприклад, у виборах Київського митрополита, котрим став ще один родич Самойловича Луцький єпископ князь Гедеон Святополк–Четвертинський (1685 рік). Ця подія знаменувала собою початок підпорядкування Української православної церкви не Константинопольському, а Московському патріархатові. Займається Мазепа й родинними справами Самойловичів — наприклад, у березні 1685 року він їздив до Києва, аби довідатися про стан здоров'я доньки Самойловича (дружини боярина П. Шереметева).

З небагатого «гетьманського дворянина» Іван Степанович поступово стає на Лівобережжі поважною людиною зі значними маєтностями (володіння на Правобережжі були розорені війною і втрачені для Мазепи). Ми знаємо, що йому надано село Малий Самбір (Прилуцького полку), згодом Мазепа купив хутір Поросючку та село Кочурівку (Ніжинський полк). Належало йому й село Ядлівка (Переяславський полк).

У цілому ж цей період у житті Івана Мазепи став своєрідною підготовкою, «школою політичного життя», часом формування «володаря України». Непростим і нелегким був шлях Мазепи від пажа польського короля до володаря гетьманської булави, адже безліч труднощів і небезпек чатували на нього, щедро відміряла йому доля і ворогів, як це завжди буває з визначними політиками. Але ця справді незвичайна людина мала великий талант приваблювати до себе досить різних особистостей, могла говорити з кожним його мовою, як захоплено відзначав український дослідник–емігрант Ілько Борщак. «Ніхто бо, — писав Пилип Орлик в одному зі своїх листів, — не міг краще обробити людину, привабити її до себе. Не осягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не робив своєю». Освічений, розумний і ерудований, зі знанням мов, тактовний і спритний, Іван Мазепа, на думку його англійського біографа Кларенса Меннінга, був справжнім «gentleman of the Renaissance», людиною, схожою на багатогранних політиків–аристократів доби Ренесансу. При всіх своїх блискучих, сильних рисах такий зразок мав і слабкі сторони — наприклад, схильність до авторитарності.

Але роки до початку гетьманування були не лише часом становлення Івана Мазепи як особистості, безперечно, яскравої, але й періодом формування свого бачення української політики, як внутрішньої, так і зовнішньої. Ми мало що знаємо про цей складний процес. Ще б пак: хоча Іван Степанович і вмів чудово вести розмову, але, будучи розумним державним діячем, частіше «любив мовчати і слухати інших» (Ж. Балюз), бо «коли свого часу треба висловлювати гарно свою думку, то не раз буває краще зовсім мовчати» (П. Орлик).

Навряд чи мають рацію ті надпатріотичні українські історики, які твердять, що Мазепа буквально «з дитинства мріяв про сильну самостійну соборну Українську державу». Так само помилкою було б вважати його «прихильником устрою шляхетської Польщі» (відомий вислів радянських вчених). Недаремно ж у розмові з уже згаданим нами Жаном Балюзом, сином приятеля Мазепи Антуана Балюза (тобто у відносно невимушеній обстановці), гетьман говорив, що Річ Посполита, подібно до Давнього Риму, хилиться до занепаду. Єдиним документом, який проливає деяке світло на погляди Мазепи щодо загального політичного становища України того часу, є його славнозвісна «Дума», складена для себе і колись відома лише найближчому оточенню Івана Степановича. Тому фактові, що вірш зберігся до сьогодні, маємо завдячувати Василю Кочубею: це у його відомому доносі Петру I і вміщено «Думу» (з приміткою, що твір написано Мазепою не пізніше 1698 року — вочевидь, цим Кочубей намагався підкреслити, наскільки давно Мазепа плекав «зрадницькі думки»). Професор Кларенс Меннінг уважав, що «Дума» створена взагалі ще під час перебування Мазепи на службі в Дорошенка, але О. Оглоблін вагомо заперечує цей факт, виступаючи за 1698 рік як час написання твору. Так чи інакше, в «Думі» просто й образно змальовано ситуацію в Україні другої половини XVII століття, після розпаду козацької держави Хмельницького (і особливо після вже згаданого нами Бахчисарайського миру, — це видно з самого тексту), і навіть злегка накреслено можливий шлях порятунку. Наводимо повний текст (котрий уперше опублікував Д. Бантиш–Каменський в 1822 році):

ДУМА, або ПІСНЯ

Всі покою щиро прагнуть,

А не в еден гуж, всі тягнуть,

Той направо, той наліво,

А все браття, тото диво!

Не маш люб ви, не маш згоди

Од Жовтої взявши Води,

През незгоду всі пропали,

Самі себе звоювали.

«Єй, братища, пора знати,

Що не всім нам пановати,

Не всім дано всеє знати

І речами керовати.

На корабель поглядімо,

Много людей полічимо!

Однак стирник сам керує,

Весь корабель управу є.

Пчулка бідна матку має

І оної послухає».

Жалься, Боже, України,

Що не вкупі має сини!

Єден живе із погани,

Кличе: «Сюди, Отамани!

Ідім Матки ратовати,

Не даймо єй погибати!»

Другий Ляхам за грош служить,

По Вкраїні і той тужить:

«Мати моя старенькая,

Чом ти вельми слабенькая?

Розно тебе розшарпали,

Гди аж по Дніпр Туркам дали.

Все то фортель, щоб слабіла

І аж вкінець сил не мілаї»

Третій Москві юж голдує

І єй вірно услугує.

Той на Матку нарікає

І недолю проклинає:

«Ліпше було не родити,

Ніжли в таких бідах жити!»

Од всіх сторон ворогують,

Огнем–мечем руїнують,

Од всіх не маш зичливости,

Ані слушної учтивости:

Мужиками називають,

А подданством дорікають.

«Чом ти братов не учила,

Чом од себе їх пустила?

Ліпше було пробувати

Вкупі лихо одбувати!»

Я сам, бідний, не здолаю,

Хіба тільки заволаю:

«Ей, Панове Єнерали,

Чому ж єсьте так оспалі!

І ви, Панство Полковники,

Без жадної політики,

Озмітеся всі за руки,

Не допустіть горкой муки

Матці своїй больш терпіти!

Нуте врагов, нуте бити!

Самопали набивайте,

Остр их шабель добувайте,

А за віру хоч умріте

І вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава,

Же през шаблі маєм права!»

Чи винна в тому «одвічна українська ментальність» (на яку вже звикли списувати наслідки своїх недолугих дій пройдисвіти й крутії всіх мастей в українському політикумі минулого й сьогодення), чи щось інше, але слова Івана Степановича Мазепи звучать на диво актуально й сьогодні — як і триста років тому. Мазепа вбачав основну біду українського суспільства у розбраті, недостатній внутрішньонаціональній солідарності. Наслідком цього було виникнення так званих «орієнтацій» доби Руїни — турецько–татарської, польської, московської. Докладніше про політику та геополітику ми поговоримо в наступному розділі, а тут варто зауважити одне: ослаблена зсередини Україна не мала і не має жодних шансів стати суб'єктом, геополітичним «гравцем», і будь–які зовнішньополітичні контакти, «інтеграція» чи «братерська любов» не зарадять цьому, а лише погіршать ситуацію, адже в об'єкта не питають про його інтереси. Саме тому так швидко була, пошматована козацька Україна між «радими допомогти» «союзниками» і «захисниками».

Як видно з тексту «Думи», Іван Мазепа вважав будь–яку «орієнтацію» потенційно згубною для української справи. Консолідація власних сил плюс те, що Лев Гумільов називав пасіонарністю — так перекладається сучасною мовою рецепт порятунку, висловлений у завершальних рядках «Думи». На жаль, цього забракло українцям XVIII століття, бракує й сьогодні.

Ще кілька слів про окремі фрагменти. Уважного читача, можливо, здивує згадка в негативному контексті про Жовті Води («не маш любви, не маш згоди од Жовтої взявши Води…»). Справа навіть не в засудженні Мазепою українсько–польського конфлікту (в дусі нещодавніх висловлювань на кіноекрані та поза ним Єжі Гофмана). Автор «Думи» глибоко зрозумів: перемога суто козацької моделі побудови держави за доби Хмельниччини (чи то пак «національної революції») означала відштовхування певної частини української шляхти і всієї аристократії (далеко не так сполонізованої і денаціоналізованої, як хотілося б українським історикам–народникам XIX століття та їхнім марксистським послідовникам у столітті двадцятому) в табір суто польський, коли десятки найвизначніших українських родин стали «красою й гордістю» вже навіть не Речі Посполитої, а власне Польщі. Справді, «не маш любви, не маш згоди»!

Цікавим є порівняння держави з кораблем та бджолиним роєм, а керівника — з керманичем («стирником») та бджолиною маткою. Вони наводять на думку про знайомство автора з творами Арістотеля (далася взнаки класична освіта Івана Степановича), що полюбляв такі порівняння. Не може не зворушити розпачливий зойк–заклик: «Я сам, бідний, не здолаю…» і горде, абсолютно вірне і на всі часи справедливе: «Нехай вічна буде слава, Же през шаблі маєм права!»

Наскільки міцно тримали українці в руках шаблі, показала чергова війна: після «Вічного миру» Росія, Українська козацька держава та Річ Посполита увійшли до грандіозної антитурецької коаліції (Священної Ліги). В рамках коаліції росіяни та українці мали здійснити великий сухопутний похід на Кримське ханство. Цей Перший Кримський похід 150–тисячної об'єднаної армії В. Голіцина та І. Самойловича, широко розрекламований ще до його початку, завершився нічим — влітку 1687 року українсько–російські війська, зазнавши великих втрат від спраги, хвороб та в ході бойових дій, повернулися ні з чим, навіть не діставшись Перекопу. Причинами цього були невдало обраний час та стратегія походу, а також обмежені військові таланти головнокомандувача — князя Василя Голіцина. Аби якось підсолодити гіркоту поразки, закохана у князя Василя регентка — царівна Софія — навіть надіслала привітання зі щасливим поверненням додому. Але Голіцин шукав цапа–відбувайла за бездарно проведений похід. Ідеальною фігурою на таку роль став український гетьман Іван Самойлович, який ще до початку та під час походу нарікав на дії князя та російських воєвод.



Було задіяно механізм складної інтриги, до якої долучилися як російські бояри, так і українська козацька старшина, невдоволена грошолюбством, зарозумілістю, грубістю та династійними планами Самойловича (на думку О. Оглобліна, він бачив своїм наступником старшого сина Григорія). У таборі об'єднаного війська на річці Коломак було складено донос, який 7 липня подали Голіцину. В доносі йшлося про змову Самойловича з татарами (котрі підпалили степ, аби ускладнити просування російсько–українського війська, — нібито за порадою Самойловича, мовби татари не застосовували подібний прийом споконвіку). Важливими були пункти про самовладне правління Самойловича, котрий систематично порушував права старшини, та його династійні плани. Голіцин відправив донос до Москви, звідки 21 липня прийшов наказ заарештувати гетьмана. 23 липня Самойловича схопили і згодом разом із сином Яковом заслали до Сибіру. Старшому ж синові колишнього гетьмана, Григорію Самойловичу, 11 листопада того ж року відрубали голову в Севську (вочевидь, його вважали небезпечним і спроможним помститися за батька). Участь генерального осавула Івана Мазепи у змові проти Самойловича переконливо не доведена дотепер. Під доносом стоять підписи таких значних старшин, як генеральний обозний Дунін–Борковський, генеральний суддя Вуяхевич, генеральний писар Прокопович, полковники та старшини Лизогуб, Гамалія, Кочубей (той самий, Василь Леонтійович, який згодом напише ще одного, значно згубнішого для своєї долі доносу), Дмитрашка–Райча, Солонина, Войца–Сербина тощо. Підпис Мазепи ніде не фігурує. Проте в 1693 році гетьман говорив московському посланцеві Вініусу: «Хотя де мы, будучи тогда в уряде воинском, и с протчею старшиною… на него [Самойловича] били челом, о единой его от гетманства отставки, для ево суровости и что очьми уж худо видел». Іван Степанович тут, можливо, дещо злукавив — Самойлович дійсно страждав на хворобу очей, але це не заважало йому виконувати свої функції. Так чи інакше, Мазепа, очевидно, знав про змову (хоча вважати його організатором — явне перебільшення) і не повідомив Самойловича про неї, адже вона могла розчистити йому шлях до влади. Самійло Величко, а за ним і чимало російських та українських істориків згадують про 10 тисяч червінців, якими Мазепа підкупив Голіцина, аби забезпечити собі підтримку Москви на виборах нового гетьмана, що відбулися в тому ж козацькому таборі на річці Коломак 25 липня 1687 року. Цей сюжет особливо полюбляли українські історики XIX століття та радянські дослідники, що ставили за мету довести виняткову хитрість, ницість та моральну зіпсованість «злодея Мазепы». Насправді ж подібні «подарунки» — цілком звичне явище тогочасної політичної сфери, і обов'язковим пунктом у підготовці посольств, що вирушали з Москви за кордон, було підготувати гроші та соболів «на дачю некоторую знатную» іноземним достойникам. Щоправда, така ж практика побутувала і в країнах Західної Європи, що сьогодні так активно «борються з корупцією». Не варто приписувати тим міфічним чи реальним червінцям вирішальну роль в обранні Мазепи на гетьманство — об'єктивно він був тією кандидатурою, яка влаштовувала як більшість старшини, так і Росію. Тому решта потенційних кандидатів у гетьмани (серед них вже згаданий Василь Дунін–Борковський та полковник Прокіп Левенець) особливих шансів на успіх не мали.

Самі вибори відбулися о десятій ранку 25 липня 1687 року. На козацькій раді були присутні кілька тисяч (найчастіше фігурує цифра дві тисячі) козаків, уся генеральна та значна частина полкової старшини. Нашому сучасникові ця рада навряд чи здалася б аж надто демократичною — гетьмана обирали далеким від ідеалу методом «прямої демократії», вигукуючи прізвище свого кандидата прямо з місця. У випадку наявності кількох кандидатур і небажання кандидатів забирати їх могла спалахнути серйозна сутичка (як на знаменитій Чорній раді під Ніжином в 1663 році, коли було обрано І. Брюховецького). Проте цього разу процедура пройшла відносно спокійно — старшина і козаки висловилися за Івана Мазепу. До військової каплички віднесли гетьманські клейноди (булаву і бунчук), які й вручили новообраному гетьманові. Іван Мазепа склав присягу на Євангелії і змушений був разом зі старшиною підписати заздалегідь підготовані документи — Коломацькі статті (про них — див. наступний розділ). Ми не знаємо і ніколи не дізнаємося, що відчував у цей момент син небагатого шляхтича з Білоцерківщини, колишній паж Яна–Казимира і соратник Петра Дорошенка, який тепер сам став рівним гетьманам, князям та боярам. Можливо, він згадував свій нелегкий, тернистий шлях до булави, який торував сам, не без певної допомоги такої примхливої пані Фортуни…

Розділ 2

«Нащо, Беллоно, мечем впоясалась…»

Зовнішня політика гетьмана Івана Мазепи до початку Північної війни


Події липня 1687 року на річці Коломак завершилися пограбуванням рядовими козаками частини майна Самойловича і побиттям або навіть убивствами ними деяких особливо ненависних старшин, розподілом усіх основних посад між старшинами і підписанням так званих Коломацьких договірних статей. Ці статті являли собою угоду з 22 пунктів, що укладалася між Росією та Українською козацькою державою нібито «на підтвердження» знаменитих Березневих статей Богдана Хмельницького. Насправді ж кожні нові статті, що їх підписували з Москвою українські гетьмани, отримуючи булаву, містили різні пункти, які відбивали тогочасний політичний status quo. Як правило, це були все нові й нові пункти, спрямовані на обмеження прав української сторони і все більшу інтеграцію козацької державності до складу Росії.

Коломацькі статті, як вважає О. Оглоблін, були складені на основі Глухівських статей гетьмана Д. Многогрішного (1669 рік) і мали насамперед забезпечити політичні та економічні інтереси Москви в Україні. При докладному розгляді деякі пункти статей виявляються надзвичайно цікавими, тому приділимо їм певну увагу — адже саме на основі, закладеній цими статтями, гетьман Мазепа мав будувати свою подальшу політику.

У контексті відносин України з Російською державою та іншими країнами особливий інтерес становить група статей з першої по сьому, статті 16, 17, 19 та 20. Перш за все документ регламентує статус України у складі Російської держави, доволі демагогічно підтверджуючи «права і вольності народу малоросійського», встановлюються місця перебування російських гарнізонів в Україні (в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині та Острі) та порядок дипломатичних зносин Москви і Батурина — через посланців та листування. Для контролю за гетьманом у гетьманській столиці розміщувався полк російських стрільців. Цей пункт деякі українські дослідники XIX століття (Костомаров) та радянські вчені (Тарле) трактували як «охорону Мазепи російськими військами від народу, що ненавидів свого гетьмана». Наївність і політична заангажованість цього твердження цілком очевидна. Цікаво, що українську старшину в Коломацьких статтях прямо–таки заохочували доносити на свого гетьмана і один на одного у разі, якщо є ймовірність «зради» українців московському цареві. Тому не варто дивуватися тій лавині доносів, про які йтиметься далі. Надзвичайно промовистою і абсолютно новою була стаття 19, яка зобов'язує гетьмана і старшину, «служа великим государям… народ Малороссийский всякими мерами и способами с Великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением, чтоб были под одною их Царского Пресветлого Величества державою обще, яко единой Христианской веры, и никто б голосов таких не испущал, что Малороссийской край Гетманского регименту, а отзывались бы везде единогласно: Их Царского Пресветлого Величества самодержавной державы Гетман и старшина, народ Малороссийской обще с Великороссийским народом, и вольной переход жителем из Малороссийских городов в Великороссийские городы имети». Фактично культурна асиміляція українців (зокрема через шлюби) проголошувалася основою державних українсько–російських зносин! Щоправда, випадки одруження українських старшин з росіянками і навпаки наприкінці XVII — у першій половині XVIII століття так і не стали загальнопоширеним явищем (парадоксально, але в одному з доносів на Івана Мазепу початку XVIII століття в цьому звинувачували саме гетьмана, який, мовляв, не дозволяє своїм наближеним укладати мішані шлюби. Вочевидь невідомий донощик намагався нагадати про цей пункт Коломацьких угод).

Важливо й те, що російський уряд фактично заперечив у цьому пункті самий факт існування «Гетьманського регіменту» (Української козацької держави) як автономного державного утворення.

Велика увага була приділена актуальним проблемам зовнішньої політики. Лінію поведінки гетьмана щодо сусідніх держав намагалися визначити статті 7 та 20. У праві листування з «іноземними государями» відмовлено ще Юрію Хмельницькому в 1659 році, і з тих часів щоразу в договірних статтях цей пункт наполегливо повторювався московською стороною. Листи з–за кордону український гетьман мав пересилати, не читаючи і не даючи жодних відповідей на них, до приказу Малої Росії в Москві. Україна повинна була чітко дотримуватися вбивчих для неї умов «Вічного миру» Росії з Річчю Посполитою, на підписання якого навіть не запросили українських дипломатів і котрий закріпив розподіл українських земель між Польщею та Росією. Мова йшла перш за все про участь у діяльності Священної Ліги — антитурецької коаліції у складі Росії, України, Речі Посполитої, Венеції та Священної Римської імперії. Українські та російські війська мали «чинити промисел над Казикерменом, Очаковом і ходити… для запертя самого Криму», а також будувати укріплення проти татар по річках Орелі, Самарі, Берестовій та Орчику, заселяючи їх «малоросійськими жителями». Основне знаряддя здійснення вищезгаданої активної зовнішньої політики — козацьке військо — мало, згідно з Коломацькими статтями, складатися з ЗО тисяч реєстрових козаків і кількох охотницьких (найманих) полків. Місцем перебування «військової» (генеральної) артилерії (а вона нараховувала на початку XVIII століття стараннями гетьмана Мазепи не менше сорока гармат) планувалася гетьманська резиденція — Батурин.

Вже згаданий 19–й пункт статей передбачав покарання (аж до смертної кари) для тих українців, які відмовлялися приймати за грошову одиницю так звані «севські чехи» (російські дрібні «срібні» монети, що карбувалися в Севську неподалік українсько–російського кордону. Насправді їх виготовляли з міді з невеликою домішкою срібла, тож населення і України, і Росії небезпідставно ставилося до цієї нової витівки уряду як до спроби ошукати власних громадян). 1689 року російський уряд був змушений припинити нав'язування неповноцінної монети, і цей пункт статей втратив силу.

Оцінюючи Коломацькі статті в цілому, навряд чи можна назвати їх якимось успіхом або невдачею нового українського керівництва. Це ті умови, за яких взагалі був можливий прихід Івана Мазепи (чи будь–якого іншого старшини) до влади. Так, Коломацькі статті дійсно «суперечили автономії українських земель» (вислів О. Суб–тельного) і ускладнювали ведення гетьманом більш вигідної для його держави зовнішньої та внутрішньої політики. Але водночас не варто і переоцінювати їхнє значення, адже багато з положень цих статей завдяки вмілим діям Мазепи в подальшому фактично залишилися нереалізованими.

Набагато більше значення мали тогочасні політичні реалії. А вони були вельми непростими для молодої, не до кінця сформованої Української козацької держави. На час приходу Івана Мазепи до влади вона являла собою своєрідну васально залежну автономію у складі Російської держави; разом з останньою підтримувала союзницькі відносини з Річчю Посполитою та рештою країн — учасниць антитурецької Священної Ліги. Тому уряд Мазепи одразу ж мав приділяти багато уваги міжнародним питанням тогочасної Східної Європи, зокрема так званій «чорноморській проблемі». Суть її полягала в тому, хто пануватиме в цьому ключовому регіоні. Загалом, як зазначає більшість дослідників доби Мазепи, в українській політиці кінця XVII — початку XVIII століття існували дві основні концепції інтересів України в Чорноморському (або Чорноморсько–Балтійському) регіоні і взаємин з країнами, які були тут розташовані.

Перша — концепція часів Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка, що базувалася на принципі рівноваги сил у Причорномор'ї. Вона спиралася на порозуміння України з Туреччиною і Кримським ханством заради використання їхнього військового потенціалу проти Польщі (Хмельницький), Росії (Виговський) або обох цих держав (Дорошенко). Ця концепція була досить популярною серед частини запорожців (яких приваблювала нормалізація відносин із Кримом, особливо торговельних) і на півдні Гетьманщини (найбільше від татарських нападів страждав саме цей регіон, зокрема Полтавський полк). Загалом Мазепа як колишній «дорошенківець» міг би співчувати подібній лінії на мирне розв'язання чорноморської проблеми.

Але наприкінці XVIII століття поступово зростає і зміцнюється також інша концепція зовнішньої політики України, яка передбачала радикальне розв'язання чорноморської проблеми, вимагаючи активної політики Гетьманщини в цьому регіоні. Ця концепція ще не була надто популярною в Україні, бо потребувала від неї великого напруження сил, ресурсів та жертв. Але й вона мала свою українську традицію і зміст, не будучи чимось абсолютно чужим, — то була ідея об'єднання всіх християнських сил у даному регіоні задля повалення османської могутності і відвоювання Причорномор'я.

Звісно, обидві концепції мали свої сильні й слабкі сторони. Перевагою першої була її спрямованість проти держав, що поділили між собою Україну ще в Андрусові (1667 рік) та підписали угоду про «Вічний мир», вступивши у союзницькі відносини. Вище вже говорилося і про те, що така політика мала й своїх прихильників. Але існувало кілька чинників, що робили надзвичайно проблематичним проведення гетьманом Мазепою зовнішньополітичної діяльності в «південному» напрямку. Йдеться навіть не про цілком негативне ставлення більшості населення України до «бусурман» і про сумнівну надійність кримських татар як союзників (причина цього полягала у відносній слабкості Кримського ханства і його постійних намаганнях грати на суперечностях між сильнішими сусідами, не допускаючи їхнього об'єднання). Турецько–татарська «орієнтація» робила неможливими приєднання до України степового Півдня та остаточне підпорядкування Запорожжя (воно теж вело свою політику, часто врозріз із політичною лінією українських гетьманів Лівобережжя). Але головне — концепція «південного вектора» гетьманської політики не враховувала б реального співвідношення сил у тогочасному світі. Як зазначає знаменитий англійський філософ історії Арнольд Тойнбі, «після безуспішної облоги Відня почався безповоротний відплив османської хвилі… До поразки в 1683 році османи у своїх зносинах із західними державами завжди могли розраховувати на просте застосування сили. Тепер їм треба було домовлятися за столом переговорів із державами, яким вони більше не могли завдати поразки на полі битви». Туреччина в другій половині XVII століття ще могла певний час чинити спротив своїм численним ворогам завдяки надзвичайному напруженню сил (зокрема завдяки реформам, проведеним великими візирями з талановитої династії Кепрюлю, останнього з яких, Кара–Мустафу, було страчено султаном за поразку під Віднем). Проте вона вже безповоротно вступала на той шлях, що врешті–решт приведе її до становища «хворої людини Європи» наприкінці XVIII століття.

Залишалася друга можлива українська лінія зовнішньої політики — союз із Росією (і Польщею) з метою відвоювання Півдня. Але це було рівноцінне відмові від Правобережжя. Крім того, васальне становище Гетьманщини відносно Росії означало на практиці те, що війна вестиметься великою мірою за рахунок першої, яка стане тилом діючої армії (з усіма наслідками), а результатом, у разі успіху, стане, зокрема, значне посилення позицій Росії у Причорномор'ї (що, врешті, і сталося наприкінці XVIII століття). Недарма такий розвиток подій турбував запорожців (у зв'язку з побудовою росіянами у 80–х роках XVII століття Новобогородицької та Кам'янозатонської фортець).

Є підстави твердити, що гетьман Мазепа з самого початку свого правління усвідомлював усі плюси і мінуси подібної концепції (про це свідчать його роздуми про долю України у вищезгаданій «Думі», див. розділ 1). Але на той час Україні вже не вистачало лише власних сил, і гетьман Мазепа, вважаючи російську зверхність за найменше лихо для своєї країни, вирішив іти у руслі російської політики — принаймні поки союз із Росією хоч чимось корисний для Гетьманщини. За влучним висловом О. Оглобліна: «Мазепа не був у засаді ні москвофілом, ні ворогом Москви… Він проводив двоторову політику… доки це було можливо. Такою була реальна дійсність, що він її одержав у спадщину від своїх попередників».

Лише беручи до уваги усе вищезгадане, слід розглядати зовнішньополітичну діяльність Івана Мазепи до початку Північної війни. Особливо це стосується політики відносно сюзерена Гетьманщини — Російської держави. Є підстави твердити, що основною метою «російського вектора» політики Мазепи було все ж досягти якомога меншого втручання царської влади в українські справи (тобто зробити можливим проведення власного внутрішньополітичного курсу), а також використати зовнішній чинник для приборкання схильної до інтриг частини старшини, яка негативно ставилася до ідеї сильної гетьманської влади, дбаючи лише про власні інтереси. До речі, старшина також активно використовувала Москву в своїй боротьбі проти «сильних гетьманів» (пишучи доноси тощо), тож перемога чекала на того, хто виявиться спритнішим. В основному з цих міркувань (що, звісно, не виключає і мотивів цілком здорового й навіть необхідного для будь–якого політичного діяча честолюбства) і заводив Мазепа «цінні знайомства» в Москві, підтримував дружні відносини з Голіциним та Шереметєвим, Шафіровим і Головкіним. Ми вже говорили про особливий талант гетьмана привертати до себе зовсім різних людей (або, як пише загалом неприхильний до героя своєї монографії М. Костомаров, «умение влезать всем в душу»). Це вміння не раз допомагало гетьманові, зокрема і в спілкуванні з російською політичною елітою.

Перший візит козацького гетьмана до Москви (серпень–вересень 1689 року, з великим супроводом у триста чоловік), що мав на меті засвідчити пошану царівні–регентці Софії та князю Василю Голіцину, давньому знайомому гетьмана і фактичному правителю Росії, відбувся за вкрай несприятливих умов (державний переворот у Москві, заслання Софії до монастиря, Голіцина — до Сибіру і перемога прибічників молодого царя Петра І). Однак цей візит із потенційної катастрофи для Мазепи (якого європейська преса вже поспішила оголосити «заарештованим» чи навіть «страченим разом із Голіциним та Софією» — «Gazette de France» від 1 листопада 1689 року) перетворився на його тріумф. Успішна аудієнція, обмін дарами поклали початок багаторічним приязним відносинам царя і гетьмана. У зв'язку з цим зазначимо: вплив гетьмана на царя був максимальним саме в 1689 — 1700 роках, коли освічений, з чималим політичним досвідом гетьман мав справу з молодим, без досвіду, царем, який конче потребував вірних і проникливих порадників (серед них на цьому етапі важливу роль відігравали гетьман Мазепа та відомий шотландець на російській службі генерал Патрік Гордон). Ставлення молодого Петра І до Мазепи зрозуміле, але ось відношення у цей період гетьмана до царя досі викликає суперечки: багатьох дослідників дивує «ультралояльність» гетьмана протягом майже всього його правління і така, здавалося б, раптова зміна курсу наприкінці. Сьогодні ясно: лояльність гетьмана щодо Петра І була явищем тимчасовим, таким собі елементом політичних комбінацій (що цілком нормально для політика–реаліста, який на перше місце ставить майбутнє своєї держави, а не інтереси союзника або зверхника). Але, можливо, на адресу Мазепи можна зробити інший закид: чи не була ця лояльність аж занадто сильною і довготривалою? Безсумнівно, при відповіді на це питання слід враховувати ту надзвичайно складну обстановку, за якої був змушений діяти гетьман як голова Української козацької держави, твердо усвідомлюючи принципи поведінки будь–якого вельможі при дворі тирана, сформульовані великим флорентійським філософом доби Відродження Ніколо Макіавеллі (гетьман, здобувши чудову освіту і володіючи значним зібранням книг, без сумніву, знав найвідоміші твори італійського філософа — «Государ» та «Роздуми над першою декадою Тіта Лівія»; недаремно літописець Величко називав Мазепу «Махієвелем»).

Макіавеллі писав: «Варто дотримуватися однієї з двох крайнощів, тобто або зблизитися з государем, або віддалитися від нього… але якщо для відкритої боротьби сил бракує, треба всіляко намагатися здобути ласку государя. Хто чинить інакше, той має жити в постійному страху, хоча б він і відзначався великими чеснотами». Останнє Мазепа знав дуже добре — адже кілька гетьманів уже поплатилися за свою, як здалося Москві, недостатню лояльність щодо неї. Тому головним було діяти дуже обережно (і у внутрішньо–, і в зовнішньополітичних справах), чекати на позитивні зміни в майбутньому, а головне — вміти відповідно на них реагувати.

А поки що цар і гетьман кілька разів зустрічалися особисто, обговорюючи важливі військові та політичні питання. До початку Північної війни таких зустрічей було принаймні три, не рахуючи візиту 1689 року: влітку 1696–го — в Острогозьку, взимку 1698 — 1699–го — у Воронежі і в січні 1700–го — у Москві, під час останньої гетьман став другим у Росії кавалером ордена Святого Андрія Первозванного. У Москві гетьмана приймали з великими почестями у Посольському дворі, для нього побудували «особый гетманский двор» (самі палати в сучасному московському районі Маросейка, зрозуміло, не збереглися). Усе це, а також різко негативна реакція Мазепи на антиросійські настрої в українському суспільстві не додавали йому популярності серед простого народу, але вважати саме цей чинник основною причиною поразки політичних планів гетьмана було б перебільшенням.

Розглядаючи відносини Івана Мазепи і царського уряду, слід докладніше зупинитися на ключовому моменті зовнішньої політики гетьмана до початку Північної війни — практичному втіленні концепції радикального вирішення «чорноморського питання», а отже, — на перипетіях збройної боротьби українських і російських військ з метою повалення турецько–татарського панування в Причорномор'ї.

Перш за все постає питання: які військові сили були у розпорядженні гетьмана Мазепи в останній чверті XVII століття? Саме в цей період козацька Україна переживала останній злет її збройних сил. Як писав Є. Маланюк про гетьмана Мазепу, «це був досвідчений державний муж, зручний політик, а головне, — старий, з величезною практикою воєначальник і полководець, який умів мислити стратегічно і стратегічно передбачати…Мазепа знав, що таке Війна і Військо, що таке військова сила».

Основу козацького війська цього часу складали, як і раніше, городові (або реєстрові) козаки: за реєстром їх мало бути 30 тисяч чоловік, а разом із «підпомічниками» нараховувалося до 50 тисяч. Підпомічники рідко ходили в походи, вони мали допомагати родинам реєстровців фінансово та по господарству, аби ті могли своєчасно виставити добре спорядженого та навченого козака. Причому для даного періоду характерне зростання ролі козацької кінноти. Дослідникам добре відомо, що саме за гетьманування Івана Степановича традиційна козацька система десяти реєстрових (городових) полків Лівобережжя здобула повноцінне доповнення у вигляді численного найманого війська, чиї професійні якості стояли на належній висоті, — адже ці вояки займалися, на відміну від козаків–реєстровців, виключно військовою справою. За часів Мазепи кількісно та якісно зросла ця друга складова українського війська — наймані сердюцькі (піхотні) та компанійські (кінні) полки, які ще за Самойловича та Дорошенка виконували не лише «поліцейські» функції, але й стали важливим компонентом війська. За гетьманування Івана Мазепи збільшилася кількість найманих полків, а також окремих «компаній» і «ватаг» (у 1700 році — вісім полків). Це віддане особисто гетьманові військо (фактично гвардія), яке становило близько десяти відсотків збройних сил козацької України, було цінне своїми бойовими якостями і досить високим вишколом.

Мала Гетьманщина й артилерію — «армату військовую», що поділялася на генеральну, полкову і сотенну (причому кожна сотня мала 1 — 2 гармати). Слід зауважити, що гетьман Мазепа, побувавши у молоді роки в Нідерландах і добре знаючи гарматну справу, надавав великого значення людвисарству — відливанню гармат. У Батурині було засновано майстерню з виготовлення гармат, де працювали такі відомі фахівці своєї справи, як брати Балашевичі (виготовили чимало гармат, а також відомий дзвін «Голуб» з портретним зображенням Мазепи). Мова йшла про кілька десятків гармат у складі генеральної артилерії та про значно більшу кількість — на озброєнні полків, сотень та окремих міст Лівобережжя. Артилерія перебувала у віданні генерального обозного та спеціального гарматного осавула (з початку 1700–х років ним був саксонець Фрідріх Кенігсек). Генеральна артилерія Гетьманщини дислокувалася у місті Короп. Тут випасалися коні–ваговози, яких запрягали у вози з гарматами, а «пушкарів та гармашів» мали забезпечувати всім необхідним мешканці сіл та містечок Риботина, Сохачева, Райгородка та Лукнова. Гетьман і генеральний гарматний осавул опікувалися ливарнями, пороховими і кінними заводами.

Окремо слід згадати про оборонну систему Української козацької держави, що складалася зі служби попередження, розвідки, служби зв'язку і власне оборонних ліній — укріплень, фортець, ретраншементів тощо. Місця дислокації козацьких пікетів (патрулів у степу, дозорцями в складі котрих були козаки як реєстрових, так і компанійських полків) визначалися гетьманом. Зазвичай це була лінія Коломак — Оріль — Ворскла — Дніпро. У випадку появи татарських загонів, виявлених пікетами, починала діяти козацька служба сповіщення — естафета. Коли напад здійснювали порівняно невеликі татарські сили, то проти них, як правило, зосереджувалися козаки прикордонних Полтавського та Миргородського, а також найманих полків. Якщо ж ворог проривався в глиб Гетьманщини (як це сталося в 1695 році), на бій із ним вирушали основні сили козацького війська. Система охорони кордонів Гетьманщини діяла, як і раніше, в тісній співпраці з Військом Запорозьким Низовим, але тепер більш значну роль, ніж раніше, відігравала власне розвідка Гетьманщини — наприклад, взяттям «язиків» тепер часто займалися не лише запорожці, але й невеликі кінні «спецзагони» з числа компанійців; напади на турецькі міста–фортеці в Нижньому Подніпров'ї та Північному Причорномор'ї (про що далі) наприкінці XVII століття здійснювали вже не тільки нечисленні загони січовиків, а й значні підрозділи реєстровців та компанійців.

Гетьман Іван Мазепа відіграв значну роль у створенні згаданої оборонної системи, розбудові козацьких збройних сил — піхоти, кінноти та артилерії. Окрім цього, він цікавився інженерними та військово–топографічними аспектами — відомо, що гетьман зміцнив укріплення багатьох міст своєї держави, зокрема Батурина, а також керував створенням докладного опису Дніпрових порогів та навколишньої місцевості в 1698 році. Цього року полтавський полковник Іскра склав дуже докладний «реєстр» усіх географічних об'єктів від мису Ми шурин Ріг (де колись, за доби Хмельницького, розташовувалася Запорозька Січ) і до гирла Бугу і міста Очаків, яке перекривало (разом із фортецею Кінбурн) вихід з Дніпро–Бузького лиману в Чорне море.

Тому можна твердити, що збройні сили Української козацької держави, які разом із військами Росії в останній чверті XVII століття повели рішучий наступ на турецькі позиції на півдні України, були непогано підготовані до подібних бойових дій, їх очолював досвідчений і мудрий воєначальник.

Першою великою військовою операцією, в якій взяли участь козацькі підрозділи під особистим проводом гетьмана Мазепи, став Кримський похід 1689 року. Йому передували значні приготування оборонного характеру: з березня по серпень 1688–го українське військо будувало на річці Самарі Новобогородицьку фортецю, що мала прикривати Полтавський полк від татарських набігів та слугувати базою для майбутнього великого походу на Крим. Окрім того, протягом 1688 року кіннота реєстрових полків та компанійці відбили кілька нападів татар на села та міста Полтавського полку, а восени того ж року компанійці полку І. Новицького і частина Переяславського полку зробили серйозну спробу захопити Очаків — щоправда, не досить вдалу (було спалено передмістя, і полки повернулися додому). Отже, почалася активна наступальна боротьба проти турецьких володінь у південній Україні, яку мав дещо полегшити той факт, що основні сили турків та татар у цей час воювали проти союзників Росії по Священній Лізі — Польщі та Австрії.

У вересні 1688 року з указом про підготовку до походу і для розробки спільного оперативного плану в Батурин до Івана Мазепи прибув царський посланець Федір Шакловитий. План було розроблено, причому гетьман порадив розпочинати похід ранньої весни, аби мати вдосталь фуражу і води та не допустити підпалення степу татарами (як це сталося під час походу 1687 року). Того ж місяця Іван Мазепа розіслав реєстровим та охотницьким полкам інструкції про підготовку до походу. У середині лютого 1689–го російська армія воевод В. Голіцина, Я. Долгорукова, Л. Неплюєва та ін. зібралася у призначених місцях, на початку березня у Севську відбулася нарада командирів з приводу плану дій, на якій були присутні і гетьман зі старшиною. Відкинувши поради Івана Мазепи і пропозицію генерала Патріка Гордона вести наступ поступово, будувати в міру просування укріплення і забезпечити фланги, захопивши турецькі фортеці в пониззі Дніпра, головнокомандувач князь Голіцин, як виявилося згодом, прирік свою 112–тисячну армію і 40–тисячне козацьке військо на невдачу. Величезна об'єднана армія витримала кілька важких боїв з татарами, в тому числі у Зеленій та Чорній долинах (15 — 16 травня 1689 року), коли лише вчасно кинуті в бій гетьманом Мазепою сердюцькі сотні своїм рушничним вогнем врятували від цілковитого винищення Сумський та Охтирський полки. Під час походу виявилося, що ні російська, ні українська реєстрова кіннота не можуть гідно протистояти татарам, і лише масований вогонь піхоти та артилерії (російської та полкової козацької) спроможні завдати татарам поразки. 20 травня знесилене військо дісталося Перекопу, але за браком амуніції, через загальну втому і відсутність води похід було припинено, і полки з великими втратами повернулись додому (є дані, що лише російське військо втратило до 20 тисяч убитими й померлими і 15 тисяч — полоненими). Основна мета — захоплення Криму — залишилася нездійсненною, хоча похід і допоміг союзникам Росії, відтягнувши на якийсь час із Балкан та Угорщини значні татарські сили.

Наступний, 1690 рік пройшов відносно спокійно для України, але вже в 1691–му сталася подія, що суттєво вплинула на реалізацію гетьманом Мазепою політики, спрямованої на боротьбу проти турецько–татарського панування на півдні України, — так зване «повстання Петрика». Олександр Оглоблін характеризує колишнього дрібного гетьманського урядовця (військового канцеляриста) Петра Іваненка (Петрика) як «людину неабияку, енергійну і завзяту, сміливу і заміристу… з глибоким розумінням політичної ситуації… вогненним патріотизмом». Петрик, можливо, пов'язаний родинними зв'язками з тодішнім генеральним писарем Василем Кочубеєм, 1691 року втік на Січ, а згодом із ватагою у кількасот запорожців (гетьман Мазепа через своїх агентів — Горбаченка і переволочанського дозорця Рутковського — зумів запобігти переходу основної маси запорожців, невдоволених Москвою, на бік Петрика) відбув до Криму, де був проголошений «гетьманом України з ханського боку». Він уклав з кримським ханом дуже цікавий договір (26 травня 1692 року), в якому Україна проголошувалася вільною державою і татари зобов'язувалися допомогти визволити її з–під влади Москви та Речі Посполитої. Петрик обіцяв скасувати в Україні ненависні оренди та інші обтяжливі для простого люду податки. Спочатку Петрика і татар підтримала частина населення містечок по річці Орелі (зокрема сотенні містечка Царичанка та Китайгород), але загроза наступу швидко зібраних гетьманом Мазепою Ніжинського, Лубенського і кількох охотницьких полків змусила Петрика і татарських мурз відступити. Пропаганда «ханського гетьмана» (універсали Петрика та «відповіді» на них Мазепи подає літописець Величко) не мала в Гетьманщині особливого успіху — населення надто вже втомилося від постійних військових дій, і у справи Петрика було небагато шансів на успіх. Нові руйнівні походи Петра Іваненка і татар у 1693 і 1696 роках на Лівобережжя та Слобідську Україну виявилися невдалими (оперативно працювала гетьманська розвідка, вчасно захоплювалися татарські «язики»), і невдовзі Петрик зійшов з політичної арени. Сьогодні відомо, що він не загинув від руки козака Вечорки у 90–ті роки XVTI століття, як колись вважав Микола Костомаров, і жив ще на початку наступного. Цікаво, що антиросіиська агітація Петрика за стилем дуже схожа на подібну ж пропаганду самого Мазепи зразка 1708 — 1709 років та прокламації Пилипа Орлика. Оглоблін (який найдетальніше розглянув постать «ханського гетьмана») навіть вважав за можливу співпрацю Орлика і Петрика після 1709 року в Бендерах, але жодних вагомих доказів на користь цього не надав.

Та для дослідника дипломатичної діяльності гетьмана Мазепи значний інтерес становить питання, чи був Петрик якось пов'язаний з гетьманом і його планами (адже саме інспірацію Петрика на повстання закидає гетьманові С. Величко; щоправда, деякі запорожці вважали, що Петрик просто втік від сварливої дружини — родички Василя Кочубея). Оглоблін, довівши значну вірогідність зв'язків Петрика з діячами так званої «старшинської опозиції» (Іскри, Жученки, Кочубей, Полуботки, Святополк–Четвертинський), водночас проаналізував практично всі факти, що можуть свідчити на користь причетності самого Мазепи до цієї справи (наприклад, матеріали допитів колишніх спільників Петрика, які інколи згадували про листи від Мазепи, що нібито були у «ханського гетьмана», а потім зрікалися своїх свідчень). Тому за непевністю доказів ми навряд чи можемо прийняти навіть гіпотезу самого ж Оглобліна про «опосередкований вплив» Мазепи на початку «справи Петрика», адже жодного прямого доказу на користь причетності Мазепи до планів Петрика дотепер не виявлено. Тому, вважаючи Івана Мазепу за цілковитого реаліста в політиці, мабуть, не варто шукати в усій (напівавантюрній все–таки) «справі Петрика» слідів впливу гетьмана. Не варто забувати також, що зв'язки Петрика зі «старшинською опозицією» і її планами принаймні дискредитувати гетьмана Мазепу в очах Москви є цілком вірогідними. Більш важливим є твердження О. Оглобліна про те, що політична програма Петрика ідейно заперечувала Переяслав та саму ідею союзу з Росією або Польщею — тобто державами, яким було найбільш вигідне розчленування українських територій у цей період. Парадоксально, але програма Петрика продиктована тією ж невблаганною геополітичною логікою, яка згодом змусить головного опонента «ханського гетьмана» — Івана Мазепу — піти на союз із «третьою силою», однаково ворожою Москві та Варшаві, аби надати козацькій Україні шанс вижити як політичному організмові.



Як ми вже згадували, Самійло Величко у своєму літописі наводить цікавий універсал Івана Мазепи, спрямований проти Петрика. Цей документ становить інтерес і як зразок політичної пропаганди XVII століття (з помітними елементами демагогії), і просто як цікавий твір красного письменства, написаний хай і не самим гетьманом, але, вочевидь, із його стилістичними правками (адже недаремно Пилип Орлик твердив, що Мазепа завжди читав і виправляв усі папери, котрі мав підписати). Ось його текст.

Каталог: authors
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка