Матеріали доповідей Міжнародної науково-практичної конференції (Суми, 18-20 травня 2011 року) Том 2 Суми Сумський державний університет 2011


ПРЯМІ ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ІНСТРУМЕНТ ТРАНСНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ТЕХНОЛОГІЙ



Сторінка7/10
Дата конвертації29.05.2018
Розмір4.15 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ПРЯМІ ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ІНСТРУМЕНТ ТРАНСНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ТЕХНОЛОГІЙ

Процеси глобалізації і лібералізації світової економіки не залишили осторонь й інноваційну діяльність. Головна перевага транснаціоналізації інноваційної діяльності полягає в можливості (а сьогодні вже і необхідності) здобувати потрібні технологічні рішення на єдиному глобальному ринку результатів інтелектуальної діяльності, а не створювати їх за рахунок своїх внутрішніх ресурсів (силами власних НДДКРР). Можна виділити чотири найбільш поширені форми придбання інтелектуальної власності у практиці транснаціональної інноваційної діяльності: ліцензування; прямі іноземні інвестиції (ПІІ); спільні підприємства; злиття.

Розглянемо детальніше аспект ПІІ. Borenszteіn[3] та співавт. встановили, що ПІІ - важливий інструмент для передачі технологій, який сприяє зростанню в більшій мірі ніж внутрішні інвестиції. Ряд авторів стверджує, що ПІІ стимулюють економічний ріст через ефект передачі технології і людського капіталу. Наприклад, постійне збільшення обсягу ПІІ в Індії є більш очевидним з моменту проведення на початку 90-х років реформ в сфері патентів і товарних знаків. Подібний ріст у Бразилії є більш наочним, якщо врахувати збільшення обсягу ПІІ після вступу в силу в 1996 р. нового законодавства в сфері промислової власності (з 4,4 млрд. доларів США в 1995 р. до 32,8 млрд. доларів США в 2000 р.)[1].

Передані права у випадку використання промислової власності мають майновий вираз. Але особам, яким належать об'єкти промислової власності, оплата їх вартості не здійснюється. Права промислової власності повинні бути вкладені в об'єкти інвестиційної діяльності. Прибуток від цієї діяльності, а не від використання безпосередньо об'єкта промислової власності, одержує іноземний інвестор.

Відповідно до законодавства України іноземною інвестицією можуть вважатися виключно права інтелектуальної власності, вартість яких підтверджена відповідно до законів країни інвестора або міжнародними торгівельними звичаями, а також експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані авторські права, права на винаходи, корисні моделі, знаки для товарів і послуг, промислові зразки тощо, які вкладені саме в об'єкти інвестиційної діяльності. Права інтелектуальної власності як вид іноземної інвестиції повинні бути чітко визначені. Об'єкт інтелектуальної власності підлягає правовій охороні як у країні інвестора, так і в країні-реципієнті.

Іноземні інвестиції у вигляді майнових прав на об'єкти інтелектуальної власності можуть здійснюватися по-різному. Майнові права на об'єкт інтелектуальної власності можуть бути інвестиційним внеском як при створенні юридичної особи, так і для зареєстрованої. Вони можуть мати місце у всіх видах створюваних підприємств з іноземними інвестиціями – як з участю українського учасника, так і тих, які належать іноземному інвестору. Але якщо у другому випадку це залежить від волі самого іноземного інвестора, то в першому потрібна згода інших учасників. В результаті інвестор одержує або частину виключних прав на створювані в ході проекту об'єкти інтелектуальної власності або певну частку від продажів продукції, виробленої згодом за отриманою технологією. Така форма надає інвесторові значний контроль над процесом створення нової технології і його результатом при невеликій небезпеці витоку технічної або комерційної інформації. Однак ця форма не може забезпечити швидке проникнення на іноземні ринки внаслідок високих витрат на організацію закордонного виробництва та системи просування і реалізації товару на ринку. Крім того, високі ризики економічного та політичного походження[2].

Навіть коли ПІІ супроводжуються переносом у країну більш ефективних технологій, це не обов'язково веде до переносу цих технологій на інші місцеві підприємства. Результатом може стати технологічне розшарування економіки.

Сукупність факторів, що визначають характер впливу ПІІ на економічний розвиток конкретної приймаючої країни, одержує вираження в понятті "абсорбційна здатність" економіки сутність якої в тому, що:



  1. вона здатність залежить від ступеня забезпеченості національної економіки людським і фінансовим капіталом, оскільки лише досить компетентні працівники можуть освоїти і запозичити технології, які приходять разом з ПІІ, а для придбання закордонних технологій національними компаніями потрібні певні засоби;

  2. новітні виробництва вимогливі до поставок матеріалів і комплектуючих;

  3. технологічний супровід ПІІ залежить від рівня інституціонального розвитку країни, включаючи захист інтелектуальної власності: при слабкому захисті іноземні інвестори остерігаються несанкціонованого «запозичення» ввезених технологій.




  1. Ідріс К. Інтелектуальна власність - потужний інструмент економічного зростання [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://know-ua.com/books/kamil_idris/

  2. Юлдашев, О.X. Міжнародне приватне право: Академічний курс: Пiдруч. для студ. вищ. навч. закл. / О.X.Юлдашев. - К: Концерн «Видавничий Дiм «Iн Юре», 2004. - 528 с.

  3. Borensztein, E., De Gregorio, J., & Lee, J-W. (1998). How does foreign direct investment affect economic growth? // Journal of International Economics, 45, pp. 115-135.

Мудра – Рудик Я.А.



Тернопільський національний

економічний університет
СТРАТЕГІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ГЛОБАЛЬНИХ ПЕНСІЙНИХ ФОНДІВ В ПОСТКРИЗОВИЙ ПЕРІОД
Фінансова криза 2008 – 2009 років змінила ряд інвестиційних орієнтирів на пенсійних ринках світу. Більшість глобальних пенсійних фондів переглянули свої інвестиційні портфелі. За даними Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) станом на початок 2010 року ринкові інструменти пенсійних фондів зосереджувалися на короткострокових доходах. Дослідження показують, що кошти недержавних пенсійних фондів вважаються ідентичними вкладанню коштів для отримання прибутку [1, c.5].

За даними інформаційного агентства Reuters глобальний пенсійний капітал зріс на 8% і досягнув суми в 31,1 трлн. дол. США на кінець 2010 року, проте розмір пенсійних активів ще не досягнув об’ємів кінця 2007 року, тобто докризового періоду. Протягом 2009 року зростання становило 11%. 63% пенсійних активів продовжує належати США. В свою чергу, Великобританія посідати чільне 2 –ге місце в світі за величиною активів на загальну суму 1625 млрд. фунтів станом на кінець 2009 року [2].

IPE1 провела дослідження серед 117 інституційних інвесторів країн Європи, загальна сума активів яких становила 477 млрд. євро (станом на кінець 2009 року). Результати дослідження показали нові тенденції інвестування в сторону розміщення активів в пайових фондах і фондах хеджування. Ряд компаній (КУА2) мають намір зменшити розміщення своїх активів у приватні акції (18%) і збільшити розміщення у вищеназвані фонди (13%) [3].

Володіння корпоративними облігаціями станом на початок 2010 року складає 18% від загального обсягу портфелю цінних паперів. На грошові кошти припадає 10% активів в порівнянні з попереднім періодом до досліджуваного.

Провідні пенсійні ринки такі як Японія, Великобританія, США продовжують тенденцію інвестування в класичні цінні папери: акції, облігації. Дотримуючись стабільних виважених рішень, розміщення в облігації коливатиметься в межах 50 – 70%, в акції власних емітентів 15 – 20%, на іноземні акції припадатиме 8 -10% [4]. За даними дослідження, проведеному керівництвом компанії ВАМ3 у Великій Британії в системі 21 КУА, кожний третій фонд зацікавлений у тому, щоб вкладати свої кошти на ринках, що розвиваються. Серед тих компаній, які вже здійснюють інвестування на нових ринках 90% здійснюють таку діяльність в Китаї, 76% - у Східній Європі та Латинській Америці [5].

Серед тих, хто вкладає кошти в нові ринки, 48% інвестують в один ринок, а 43% здійснюють інвестиції у різні ринки, що є частиною їх глобального портфелю акцій [6, с.4].

В протилежному напрямку від позицій провідних пенсійних фондів здійснюється стратегія відносно менших фондів, яка є менш гнучкою і не такою послідовною як у великих. По – перше, більшість пенсійних фондів інвестують відносно мало у класи альтернативних активів, окрім акцій та облігацій, і як результат отримують обмежену диверсифікацію активів. Другою тенденцією є округлення обсягів стратегічного розміщення активів до найближчого числа кратного 5%. По – третє, малі фонди віддають перевагу здійсненню інвестицій переважно у своєму регіоні і тим самим обмежено користуються перевагами диверсифікації на міжнародних ринках капіталу [7, с.5].

Таким чином, спостерігається протилежна тенденція у виборі стратегій інвестування пенсійними фондами. Великі пенсійні фонди глобального типу, володіючи виваженою інвестиційною політикою вкладають кошти в стабільні інструменти у відомі ринки, проте користуються перевагами ринків, що розвиваються. В свою чергу малі пенсійні фонди дотримуються поступальної політики в перевірені і без ризикові фінансові інструменти.


  1. ОЕСР: Пенсійні фонди треба оцінювати за довгостроковим критеріями //Міжнародний пенсійний вісник. – 2009. - №11 – 12. – С.5 -6.

  2. Pension Markets 2011 [Режим доступу: http://www.thecityuk.com/what-we-do/reports/articles/2011/february/pension-markets-2011.aspx]

  3. Strategically Speaking [Електронний ресурс] - IPE [Режим доступу: http://www.ipe.com/magazine-category/pensions-in_6821.php]

  4. Kondo Masaki, Kanno Kenichiro. Japanese Bonds Fall, Complete Biggest Weekly Loss Since 2008 [Електронний ресурс] Bloomberg - Режим доступу: http://www.bloomberg.com/news/2010-09-02]

  5. Barings [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.barings.com/row/Institutionalinvestors/index.htm]

  6. Велика Британія: Пенсійні фонди знову цікавляться новими ринками// Міжнародний пенсійний вісник. – 2010. - №13 – С.3 - 4.

  7. Нідерланди: Менші фонди йдуть на менший ризик, на менш складні варіанти// Міжнародний пенсійний вісник. – 2009. - №7 – 8. – С.5 -6.

Нагорний Є.І., Нагорна Г.І.



Сумський державний університет
ПІДХОДИ ДО ПІДРАХУНКУ ВЕЛИЧИНИ НЕВДАЧІ ПРОМИСЛОВОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПРОДУКЦІЇ НА РИНКУ
З численних літературних джерел відомо, що подальший розвиток вітчизняних промислових підприємств повинен базуватися на створенні, виробництві та просуванні на ринку інноваційних продуктів. Однак даний напрям розвитку супроводжується підвищеними ризиками не сприйняття інноваційної продукції ринком. Маркетингові дослідження, проведені в індустріально розвинених країнах світу, свідчать, що 30-80% нових та інноваційних продуктів, які виводяться на ринки цих країн, зазнають на ринку невдачі. Такі значні розбіжності у підрахунку величини невдачі зумовлюють визначити, що ж таке взагалі «невдача» та як вона визначається.

У роботі Ф. Котлера [1] наводяться такі види провалів нових продуктів: 1) абсолютний – має місце, коли доходи від продажів нового продукту не покривають всіх витрат, як змінних так і постійних, що були понесені на його створення, виробництво і реалізацію на ринку; 2) частковий – має місце, коли доходи від продажів нового продукту повністю покривають змінні витрати та певну частку постійних витрат; 3) відносний – має місце, коли доходи від продажів нового продукту повністю покривають змінні і постійні витрати, але прибуток від продажу продукту менше за встановлений плановий коефіцієнт окупності. Основним недоліком даного методу є те, що незрозуміло, за який період потрібно брати розрахунки обсягів продажу нового продукту – за кілька місяців, рік, або кілька років. Сфера використання методу – продукти споживчого призначення зі стабільним та відновлюваним попитом, а також виробничо-технічна продукція великосерійного виробництва.

Певним чином нівелює попередні недоліки підхід, що запропонував К.Дж. Кленсі [108], за яким новий або інноваційний продукт вважається успішним, якщо він залишається на ринку, тобто є в наявності на полицях магазинів, та приносить прибуток протягом трьох років після його виведення. За інших умов продукт вважається провальним. Однак і він не позбавлений недоліків, і в першу чергу це фіксований термін, протягом якого новий продукт повинен залишатися на ринку – три роки. Цей метод просто неможливо використовувати для продуктів з коротким життєвим циклом.

На жаль, обидва розглянуті методи належать до американської школи досліджень та розробок, і тому не пристосовані до умов вітчизняної практики. Якщо певним чином об’єднати ці два методи і дещо вдосконалити, отримаємо власний підхід до визначення невдачі. Його суть зводиться до такого. Невдача на ринку є складною економічною категорією, що містить наступні складові успіху/невдачі інноваційної продукції, які визначають її значення. Фінансова складова визначається шляхом порівняння витрат на розроблення, виготовлення і реалізацію інноваційної продукції з доходами від її продажу за планований термін окупності; маркетингова – порівняння планових та фактичних обсягів продажу або часток ринку, що планувалося завоювати і реально захоплено; технічна – перевищення порогів дефектності та бракованості продукції – непередбачуване зростання різних проблем, які виникають у споживачів під час експлуатації продукції та не були вчасно виявлені виробником, що негативно вплинуло на комерційні результати інноваційного проекту; стратегічна – оцінка, наскільки інноваційна продукція вдало вписалася у продуктовий портфель підприємства: за часткою в обсязі продажу, за часом перебування в портфелі, рівнем прибутковості.



Залежно від комбінацій складових успіху/невдачі інноваційної продукції має місце абсолютна, часткова, відносна невдача, або виникає ситуація її ринкового успіху. Взаємозв’язки між видами невдач наведені в табл. 1.

Таблиця 1 – Підходи до визначення видів невдач



Вид невдачі

Складова успіху/невдачі інноваційної продукції

Фінансова

Маркетингова

Технічна

Стратегічна

Абсолютна невдача (має місце «провал» продукції на ринку)



+

+

+



+

+

+

+



+



+





+

+







+









Часткова невдача

+



+

+

+

+



+



+





+

+







+



Відносна невдача

+







Ситуація ринкового успіху

+

+

+

+

Примітки: «−» - невдача, «+» - успіх


  1. Котлер Ф. Маркетинговий менеджмент : підручник / Ф. Котлер, К.Л. Келлер, А.Ф. Павленко та ін. – К. : Вид-во «Хімджест», 2008. – 720 с.

  2. Моделирование рынка : как спрогнозировать успех нового продукта / Кевин Дж. Кленси, Питер С. Крейг. – Москва : Вершина, 2007. – 272 с. : ил., табл.

Романюк Т. Ф.



ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»
ЕПОХА ІННОВАЦІЙ
Загальну характеристику сторіччя, що настало, особливо першу його половину можна визначити двома словами епоха інновацій, глибокої трансформації всіх сторін життя суспільства, що визначає долю й вигляд людства на найближче сторіччя [1].

Структура масштабу і природа нинішньої світової фінансово-економічної кризи не мала раніше аналога. Одночасно збіглися цикли трьох криз. Кон'юнктурна криза (цикл 5 років), криза відтворення (цикл 10 років), криза виробництва (цикл 50 років), якщо перших два цикли можна вирівняти за рахунок фінансових інструментів, то третій 50 літньої можливо подолати тільки через здійснення інноваційного прориву до нового шостого технологічного укладу. Якщо це не зробити багато держав не будуть допущені до інтелектуальної світової квазиренти. Тому потрібно запропонувати нову грошово-кредитну політику по здійсненню переходу на інноваційно-інвестиційну модель розвитку.

Дана криза не тільки фінансова, економічна і соціальна. Це також криза існуючих теорій і концепцій, способу мислення, моральних цінностей, духовності й у першу чергу свідомості [2].

Крім трьох економічних циклів, збіглися ще три цикли цивілізаційного рівня. На зміну шостої – індустріальної цивілізації прийшла сьома постіндустріальна, на зміну четвертого покоління локальних цивілізацій прийшло п'яте покоління, а також настав час третього світового суперциклу.

Але якщо перших три кризи під силу подолати інноваційній економіці, то других три цивілізаційні кризи здатна подолати тільки ноосферна економіка.

Будучи географічною й соціокультурною ланкою, що зв'язують, що інтегрується в Європу й країни що розвиваються Азіатсько-Тихоокеанського регіону, держави - учасники СНД (пострадянські країни), виходячи із прогнозу глобальних викликів людству, у тому числі кліматичних, використовуючи переваги міждержавного економічного співробітництва, повинні зайняти гідне місце в загальносвітовому поділі праці [3].

Людей, які здатні відрізнити неправильний шлях від дійсного, здатний побудувати розумне щасливе життя, яке стане третім етапом перехід до ноосферної моделі економіки.

Основний висновок з вищевикладеного: які б сучасні інноваційні моделі економічного розвитку не були впроваджені, вони не здатні захистити державу і його громадян від завоювання й поневолення, якщо ми не зможемо опанувати сучасними геофінансовими технологіями.

Потрібно створювати нові правила гри, виходячи з національних і загальнолюдських інтересів, і вириватися зі світової фінансової «павутини».


  1. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів / Авт.-упоряд.: Г.О. Андрощук, І.Б. Жиляєв, Б.Г. Чижевський, М. М. Шевченко. – Парламентське вид-во, 2009. – 632 с.

  2. Мунтіян В.І. Основи теорії інформаціогенної моделі економіки. – Київ: Видавництво «КВІЦ». – 368 с.:10 іл.

  3. Россия стратегия инновационного прорыва / Б.Н.Кузык, Ю.В.Яковец. – М.: ЗАО «Издательство« Экономика», 2004. – 632 с.

Сухіна О.М.



ДУ “Інститут економіки природокористування

та сталого розвитку НАН України”
ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ УДОСКОНАЛЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ У ДОБУВНІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ



Беда не в том, что экономисты не умеют предсказывать, а в том, что политики требуют слишком оптимистических прогнозов.

Рудольф Пеннер

Нестача інвестицій призводить до спаду гірничодобувного виробництва. Це, в свою чергу, спричиняє зниження інвестиційних можливостей добувних підприємств для впровадження інновацій. Вивести гірничодобувну промисловість із цього замкнутого кола і забезпечити якісний ріст ефективності діяльності гірничодобувних підприємств може науково обґрунтована інвестиційно-інноваційна політика держави. Тому особливої актуальності набуває дослідження проблем інноваційного забезпечення добувних підприємств України та шляхів їх вирішення.

За останніми даними Державної служби статистики України інноваційною діяльністю у добувній промисловості у 2009 році займалося 35 підприємств (обстежених Службою). У 2001 році таких підприємств було 43, у 2005 році – 29. Питома вага обстежених підприємств добувної промисловості, що впроваджували інновації, в загальній кількості підприємств добувної промисловості у 2009 році становила 5,5 %. Питома вага підприємств добувної промисловості, що впроваджували інновації, в загальній кількості інноваційно-активних промислових підприємств України складала 2,5 %.

Обсяг витрат на інновації у добувній промисловості в 2009 році склав 461487,2 тис. грн.; у т.ч.: на внутрішні НДР (науково-дослідні роботи) – 4336,6 тис. грн. (впроваджувало 2 підприємства); зовнішні НДР – 15876,5 тис. грн. (8 підприємств); придбання машин, обладнання, та програмного забезпечення – 436133,7 тис. грн. (19 підприємств), придбання інших зовнішніх знань – 803,8 (2 підприємства); навчання та підготовку персоналу (10 підприємств); ринкове запровадження інновацій – 3 підприємства, інші роботи – 4336,6 тис. грн. (5 підприємств). Як і в попередні роки, найбільша частка фінансування інноваційної діяльності добувних підприємств припадає на власні кошти – 83,2 % загального обсягу витрат (384145,6 тис. грн.), їх використовувало 25 підприємств; кошти держбюджету використовувало 1 підприємство (795,4 тис. грн.); кошти вітчизняних інвесторів – 3 підприємства (8123,8 тис. грн.); кошти іноземних інвесторів – 3 підприємства (21269,6 тис. грн.); кредити – 1 підприємство (47152,8 тис. грн.).

В Україні інтенсифікацію технологічних процесів від пошуку та розвідки родовищ корисних копалин до їх реалізації проводять лише великі корпорації: НАК “Нафтогаз України” (в тому числі НГВУ “Охтирканафтогаз” та ВАТ “Укрнафта”), ТОВ “МЕТІНВЕСТ ХОЛДИНГ”.

Основними стримуючими факторами впровадження нових технологій у виробництво є: недостатня фінансова підтримка держави, нестача власних коштів, високий економічний ризик, тривалий термін окупності нововведень, нестача кваліфікованого персоналу, відсутність можливостей для кооперації з іншими підприємствами і науковими організаціями, недосконалість законодавчої бази та ін. Низький рівень активізації інноваційної діяльності гірничодобувних підприємств пов’язаний і з тим, що в Україні переважно дешева робоча сила, тому для підприємств і надалі економічно вигідним буде використання застарілого устаткування.

Досить гостро стоїть проблема старіння наукового персоналу не лише через матеріальні труднощі, а тому, що перспективна наукова молодь (яка б могла робити відкриття) змушена лишати наукові установи для реалізації власного наукового потенціалу у інших сферах національного господарства через 75–85-річних учених, які не дозволяють молоді здобувати наукові ступені, щоб самим залишитись на посадах. При цьому самі вже нічого не розробляють, тому що їм це вже не потрібно.

Розробка теоретико-методологічних підходів до поліпшення диверсифікації інноваційного розвитку добувної промисловості України є важливою сферою науково-практичних досліджень. Необхідною є, на думку автора, розробка методики оцінки ефективності впровадження інновацій, і в тому числі екологічних інновацій, що буде сприяти визначенню розміру платежів для нормалізації стану навколишнього природного середовища (запропонованих автором). Доцільно також розробити модель для розподілу прибутку між підприємством та інвестором; методику визначення прийнятного співвідношення між прибутковістю добувного підприємства та рівнем ризику.

На думку автора, на даний час пріоритетними напрямами державної підтримки інноваційної діяльності будуть: пряма фінансова підтримка інноваційної діяльності; сприяння формуванню в Україні потужних транснаціональних корпорацій (ТНК), і, зокрема, створення інституту ТНК; створення венчурних фондів на основі інвестицій недержавних інвесторів; формування інноваційних технологічних кластерів; зменшення ставок оподаткування інноваційної продукції; страхування інноваційних ризиків; залучення кваліфікованих фахівців з-за кордону; стажування вітчизняних фахівців за рубежем та ін.

Шаблиста Л.М.



ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»
Підвищення ролі інтеграційних процесів у фінансуванні інвестиційних проектів в реальному секторі економіки
Для модернізації вітчизняної економіки на інвестиційній основі потрібні масштабні інвестиції, причому в найкоротші строки – до завершення структурної перебудови світового господарства. Цілком очевидно, що забезпечити виконання цього завдання самостійно Україна не зможе. "Ендогенні економіки країн, що відстали у своєму розвитку (а економіка України є саме такою – Л.Ш.), приречені на занепад [1, с. 3].

Суттєві зміни економічних, соціальних і науково-економічних умов діяльності підприємств, що відбуваються під впливом глобальної конкуренції, потребують докорінної перебудови системи господарських зв’язків підприємств у напрямі розвитку міжнародних інтеграційних процесів у формі транснаціональних об'єднань з метою об'єднання ресурсів, у т.ч. фінансових для реалізації спільних інвестиційних проектів. На сучасному етапі, поширення транснаціональних утворень – одна з головних особливостей розвитку світової економіки, що забезпечує синергію інвестицій і дозволяє максимізувати їхній вклад в економічний розвиток. Стратегічний характер транснаціональних об'єднань проявляється в тому, що вони націлені на досягнення довгострокових конкурентних переваг учасників цих об'єднань в рамках глобальної стратегії їх діяльності і мають підвищену стійкість до кризових потрясінь. Перевагою міжнародних інтеграційних структур є також те, що вони відкривають доступ до ресурсів іноземних держав, їхнього науково-дослідного потенціалу і виробничих потужностей.

В індустріальних економіках утворюються потужні ієрархічно побудовані технологічні системи, на яких, як правило, стоять крупні багатонаціональні транснаціональні концерни, що мають риси холдингу. Останні, акумулюючи великий обсяг ресурсів і продукції, виступають як своєрідні ретранслятори сигналів макроструктури в параметри ринкового регулювання на рівні окремих підприємств. Завдяки цим структурам економіка розвинених країн має змогу реагувати засобами фінансової і, зокрема, податкової політики на структурні зрушення в економіці.

Запроваджені в Україні схеми приватизації привели до розпаду корпоративної ланки економіки, що включала в себе господарські структури , що основані на внутрішніх договірних відносинах. Була упущена можливість створення крупних промислових, науково-промислових і промислово-фінансових структур, здатних взяти на себе вирішення завдань узгодження ринкових і планових механізмів управління в ринковій економіці. Тому сьогодні перебудова системи організаційної структури має стати одним з першочергових завдань держави по реформуванню економіки.

З позиції фінансового забезпечення конкретних інвестиційних проектів особливо привабливою формою транснаціональних об'єднань є міжнародні консорціуми. Особливість цієї форми інтеграції полягає в тому, що вона являє собою тимчасову угоду учасників на договірній основі для реалізації інвестиційних проектів в різних областях виробничо-господарської і фінансової діяльності. Учасники консорціуму зберігають юридичну і економічну самостійність. Майно, що представляється учасниками, не стає їхньою спільною власністю, управління ним найчастіше організовується шляхом спеціального інституту довірчої власності.

Важливого значення набуває формування міждержавних інтеграційних об'єднань у межах СНД. Найбільш перспективним напрямом у цьому плані є утворення корпоративних структур у високотехнологічних галузях, (авіаційній, суднобудівній, автомобільній), де необхідно забезпечити безперервність фінансування науково-конструкторських розробок, єдине управління вирішенням комплексу завдань. Пріоритетними інвестиційними проектами для реалізації Україною і Росією є розвиток кооперації у тракторобудуванні, паливно-енергетичному та агропромисловому комплексах, металургійній промисловості, в аерокосмічній, транспортній та інших сферах [2, с. 3; 3, с. 3].

Поки що процес створення транснаціональних об'єднань в Україні здійснюється надто повільно через відсутність ефективних інструментів міждержавної взаємодії і недоліки нормативно-законодавчої бази регулювання процесів створення та функціонування транснаціональних структур. У зв’язку з цим особливого значення набуває підвищення ролі державних органів у створенні умов для поширення перспективних типів транснаціональних формувань. Міждержавна взаємодія має забезпечити спільну розробку економіко-правових механізмів стимулювання розвитку прямих зв’язків між підприємницькими структурами країн, уніфікованих законів щодо регулювання спільних інтересів господарчих суб'єктів, використання з метою підтримки інтеграційних тенденцій сукупності заходів сучасної промислової політики, фінансово-інвестиційну участь у великих спільних проектах щодо підвищення конкурентоспроможності продукції на світових ринках.


  1. Мясникова Л. Глобализация экономического пространства и сетевая несвобода / Л.Мясникова // Мировая экономика и международные отношения. – 2000. – N11. – С. 3–8.

  2. Україна–Росія: конкретика домовленостей і проектів // Урядовий кур'єр. – №234 від 15 грудня 2001 р. – С. 3.

  3. Горбулин В. Украина: политические и экономические вызовы // Зеркало недели – №42. – 27 октября 2001г. – С. 3.

Шалигіна І.В.

Сумський Національний аграрний університет
СУЧАСНІ АСПЕКТИ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
Досвід провідних країн світу у сфері регулювання інноваційної діяльності свідчить про недостатню організованість політики стимулювання інноваційних процесів в Україні. Як результат – сучасна економічна ситуація в Україні характеризується низьким рівнем використання наукових знань, вкрай повільно відбувається нарощування інноваційного виробництва.

Інноваційний тип економічного розвитку дедалі більше стає тим фундаментом, який визначає економічну міць країни та її перспективи на світовому ринку. В свою чергу інноваційна діяльність є складним процесом трансформації новоотриманих ідей та знань в об’єкт економічних відносин. Зрозуміло, що такий процес становить складну багаторівневу систему економічних відносин щодо «уречевлення» знань, якій властиві специфічні взаємозв’язки та закономірності. З огляду на значну роль, яку інноваційні процеси відіграють в сучасній економіці, визначення та послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери».

Відповідно, інноваційним, згідно з Законом, визнається продукт, який є реалізацією об’єкта інтелектуальної власності, на який виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об’єктів інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів, який підвищує вітчизняний науково-технічний і технологічний рівень, який в Україні вироблений вперше, або, якщо не вперше, то який порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку, є конкурентоспроможним і має суттєво вищі техніко-економічні показники.

Тому виключно на інноваційній основі при активному використанні сучасних науково-інноваційних розробок стабільне соціально-економічне зростання в Україні може бути досягнуто. Лише в цьому випадку реалізуються плани на високу якість економічного зростання, ресурсозбереження, ефективність виробництва, виробництво конкурентоспроможної на внутрішньому і світовому ринках продукції, що в свою чергу призведе й до збільшення прибутковости підприємств.



Конкурентоспроможність української продукції на продовольчих ринках, особливо в умовах СОТ, може бути забезпечена за умови якісного переоснащення підприємств галузі, що потребує значних інвестиційних ресурсів. Відчутним недоліком теперішньої інноваційної політики в Україні є намагання проводити її для дуже широко окресленої інноваційної сфери. В Україні вже накопичено значний негативний досвід запровадження таких „широких” систем стимулювання у науково-технологічній сфері. Попередні спроби введення спеціальних систем стимулювання науково-технічної та інноваційної активності постійно наштовхувалися на інституційну непідготовленість їх впровадження – досить швидко надані пільги ставали не стимулюючим виключенням, а правилом для багатьох‚ і починали перевищувати бюджетні можливості держави‚ що призводило до скасування цих пільг [1].

Виходячи з того, що ефективні інноваційні технологічні зміни є головним фактором довгострокового соціально-економічного розвитку‚ всі розвинуті держави мають так звану «національну інноваційну систему»‚ що являє собою комплекс інституційних‚ правових та економічних заходів щодо стимулювання інноваційних технологічних змін у країні для забезпечення національних стратегічних переваг та ефективної міжнародної конкурентоспроможності як на внутрішньому‚ так і на зовнішніх ринках.

Інноваційний процес у сучасному розумінні не обмежується першою появою на ринку нового продукту, послуги або доведенням до проектної потужності нової технології. По мірі розповсюдження інновація вдосконалюється, стає більш ефективною, набуває раніше не відомих споживчих властивостей. Це відкриває для неї нові сфери застосування, ринки, нових споживачів.

Практично, інновація являє собою зміну технології виробництва, яка безпосередньо впливає на продуктивність факторів виробництва та спосіб їхнього поєднання, а отже, забезпечує видозміну виробничої функції. За визначенням, інновація в соціально-економічній системі є способом якісно більш ефективного використання ресурсів. Отже, навіть за збереження наявної диспозиції факторів виробництва відбувається збільшення обсягів виробництва.

Активізація інноваційної діяльності в усіх галузях і сферах економіки залежить не тільки від сприятливості інвестиційного чи інноваційного клімату, який може створити держава, але і від ступеня готовності господарюючих суб‘єктів до розробки і впровадження нововведень, здатності аналізувати інноваційні проекти. Головним питанням, яке потребує негайного вирішення є знаходження джерел інвестиційних ресурсів (як власних так і залучених) та формування механізмів їх мобілізації. Недостатність фінансових ресурсів значно знижує інноваційну активність сучасних підприємств.

Завданням української державної політики є стимулювання інноваційного розвитку підприємств, виконання якого призведе до пожвавлення економіки країни. Для активізації інноваційної діяльності в Україні пропонується вживати наступні заходи:



  • розробити і впровадити механізм надання пільг інноваційно активним підприємствам;

  • здійснити середньострокове та довгострокове кредитування зі знижкою ставки інноваційної діяльності підприємств;

  • звільнити від оподаткування ту частини прибутку, яка спрямовується підприємствами до інноваційних фондів.

Формування механізму забезпечення інноваційної діяльності підприємств України повинно здійснюватись в комплексі національної інноваційної системи створення високотехнологічних виробництв і промислового освоєння результатів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт. Різке зниження сприйнятливості вітчизняної промисловості до інновацій обумовлене довгостроковим негативним впливом загальноекономічних проблем, пов'язаних із структурною деформованістю економіки країни, домінуванням в ній низькотехнологічних, сировинних виробництв, які об'єктивно малосприйнятливі до сучасних наукових досягнень, і набагато менш економічно ефективні, ніж виробництва високо-технологічної укладності. Економічні реформи (приватизація, трансформація податкової, кредитної та інших економічних систем) проводи- лись в Україні без врахування науково-технологічного фактору і його впливу на конкурентоспроможність вітчизняної продукції. В результаті цього, а також внаслідок послаблення дії інноваційних чинників за умов значного відставання інституціональних перетворень та надмірної відкритості економіки за роки реформ суттєво зросла структурна розбалансованість економіки [2].

Ще одним принциповим чинником, що впливає на стан розвитку інноваційної системи в Україні є і низький попит на інновації. Сила попиту, що виникає в суспільстві у відповідь на освоєння чергової інновації, відіграє дуже істотну роль. А нестача коштів – це фактор, що негативно впливає на технологічний рівень розвитку країни, в той час як у розвинених країнах світу інноваційний фактор в основному і забезпечує зростання економіки.

Аналізуючи систему впровадження інновацій, більшість дослідників частіше використовують лінійну модель, яка виглядає як поступовий процес переходу від розробки інновації, її доопрацювання або перевірки й впровадження інновації у виробництво. В Україні необхідно також збільшити рівень правового захисту інтелектуальної власності. Нині питання, які стосуються охорони інтелектуальної власності, в світі вийшли на перший план і стали вже не просто

юридичними або комерційними. Внаслідок всеосяжної інтелектуалізації сучасної світової економіки вони дедалі більше стають політичною проблемою, пов’язаною з економічною безпекою, та вимагають стратегічних підходів до їх рішення. Процеси інтелектуалізації досягли надзвичайно високої інтенсивності.

Необхідні також впровадження та модернізація державного фінансування інноваційної діяльності:


  • програм фінансового стимулювання, підтримки національного виробника як з державного бюджету так і з місцевихбюджетів;

  • налагодження ефективного інвестування як за допомогою внутрішніх можливостей, так і із залученням зовнішніх інвесторів (державна політика інвестиційної привабливості);

  • державні пільгові кредити й гарантії;

  • державні гранти, різні види податкових пільг, митні пільги, амортизаційна політика, цінова політика, підтримка вітчизняного виробника при імпорті товарів, створення умов для розвитку венчурних фірм. [3]

Сучасний стан інноваційної діяльності в Україні визначається як кризовий. В основному інноваційну діяльність вітчизняних підприємств стримують такі чинники, як відсутність фінансування, високі кредитні ставки, недостатність інформації про ринки збуту, слабка зацікавленість виробників у впровадженні нових розробок, а також нестача коштів для розроблення та впровадження нововведень. В Україні основні перешкоди інноваційному розвитку пов’язуються з відсутністю реальних механізмів об’єднання наявних ресурсів, їх концентрації на найбільш значних та перспективних напрямах розвитку, механізму стимулювання приватних компаній до збільшення фінансування здійснюваних ними досліджень і розробок; чіткої інноваційної політики, спрямованої на вирішення конкретних економічних проблем тощо.

Кабінетом Міністрів України у травні 2008 року затверджено Державну цільову програму "Створення в Україні інноваційної інфраструктури" на 2009-2013 роки». Програмою передбачено розвиток в Україні мережі інноваційних структур, збільшити до 10 тисяч кількість суб'єктів малого підприємництва, що реалізують інноваційні проекти, підвищити не менш як на 5 відсотків інноваційну активність промислових підприємств, прискорити темпи виробництва інноваційної продукції не менш як на 20 відсотків, залучити близько 7 млрд. гривень інвестицій для реалізації інноваційних проектів.

За повідомлення Головного управління статистики у Сумській області, протягом 2010 рроку інноваційну діяльність здійснювали 42 промислових підприємства області, або 17,9% (по Україні – 13,8%) загальної кількості обстежених. За часткою інноваційно активних підприємств Сумщина посіла 3 місце серед регіонів України. Основним джерелом фінансування інноваційної діяльності у 2010р. залишались власні кошти підприємств – 213,3 млн.грн. або 97,6% загальної суми витрат на інновації. Крім того, на здійснення інноваційної діяльності підприємствами залучались також кредитні кошти (4,7 млн.грн. або 2,1%) та кошти іноземних інвесторів (0,2 млн.грн. або 0,1%). Також протягом цього року 13 підприємств області придбали 47 нових технологій (технічних досягнень). На цей напрямок інноваційної діяльності ними було витрачено 0,3 млн.грн. (0,1% від загальної суми витрат).

Якщо розглянути програму розвитку нашого регіону, то в поточному році визначено 12 інноваційно-активних підприємств по м. Суми, що складає 19,4 % до кількості активних підприємств. Вказаними підприємтвами реалізується інноваційної продукції 14,5 % до загального обсягу реалізованої продукції. [4].




  1. Андрощук Г.А. Стимулирование инновационной деятельности в Украине: финансово-кредитный механизм / Г.А.Андрощук // Проблеми науки. – 2005. – № 3. – С. 22-27.

  2. Говоруха Ж.А. Питання розвитку інноваційної діяльності підприємств України / Ж.А.Говоруха // Актуальні проблеми економіки. – 2007. – № 8 – С. 107-115.

  3. Решетило В.П.Особливості та проблеми сучасного етапу інноваційного розвитку України [електронний ресурс] // http://eprints.kname.edu.ua/

  4. http://meria.sumy.ua/objects/ua/documents/project_doc/projects/projekt_program_soz_2011/Soz-ekonom_program_2011.soz-ekonom_program_2011.pdf

Школа В.Ю., Щербаченко В.О.



Сумський державний університет
ВИЗНАЧЕННЯ РОЛІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ У ФОРМУВАННІ ІННОВАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ
В умовах посилення світових глобалізаційних процесів та прискорення темпів НТП визначальним чинником розвитку національної економіки є інформація та знання (інтелектуальний капітал), від яких залежить конкурентоспроможність як окремих підприємств, так і держави в цілому. Усвідомлення цього вимагає формування нової парадигми знань щодо створення, ефективного використання та збільшення інтелектуального капіталу, що стане фундаментом моделі інноваційної економічної системи. ЇЇ впровадження дозволить зміцнити світові позиції держави, підвищити рівень добробуту та якості життя її народу.

Проблеми формування та розвитку інноваційних систем досліджували такі вчені, як Л. Албакін, Д. Львов, Б. Кузик, Г. Надьон та ін. Особливий інтерес з точки зору спрямованості даного дослідження викликають праці зарубіжних вчених, в яких висвітлено роль інтелектуального капіталу у визначенні конкурентних переваг як окремого підприємства, так і держави в цілому [1, 2, 3].

На сьогоднішній день і в найближчому майбутньому єдиним фактором, розвиток якого має досить великий ресурс як за якісними параметрами, так і за кількісними, і часовими, є людський капітал. На думку багатьох вчених [1, 2], саме рівень і якість людського капіталу забезпечує стабільність зростання ВВП на душу населення та підвищення його добробуту, і є домінантою стабільного росту економік країн, що розвиваються.

На погляд авторів, інтелектуальний капітал – це сукупність людського, організаційного, споживацького та інформаційного капіталів, котрі взаємодіють один з одним. Його слід розглядати як комплекс взаємопов’язаних нематеріальних ресурсів та можливостей учасників виробничого процесу використовувати набуті знання та вміння для створення інноваційних продуктів, сприяючи розвитку національної економіки. Важливо зазначити, що недостатньо інвестувати в кожен із них окремо. Вони повинні підтримувати один одного, створюючи синергетичний ефект, і тоді відбувається перехресний вплив одних видів нематеріальних активів на інші.

К. Макконнелл і С. Брю [3] розглядали інвестиції у людський капітал як будь-яку дію, що підвищує кваліфікацію і здібності й, тим самим, продуктивність праці робітників.

Носіями інтелектуального капіталу можна вважати професіоналів, наділених унікальними і важко замінюваними здібностями, значимість яких для суспільства краще всього оцінюється в умовах ринку. Варто відмітити, що інтелектуальний капітал як економічна категорія може існувати лише в ринковій економіці, як й інші форми капіталу, оскільки здатність до праці є товаром, що приносить не лише вартість, а й додану вартість. Ринок платить за те, що наділене цінністю.

Сьогодні інтелектуальний капітал – це основа багатства, що визначає конкурентоспроможність економічних систем, виступає ключовим ресурсом їх розвитку.

Обсяги інтелектуального капіталу як самого підприємства чи навіть регіону залежать від рівня інтелектуального потенціалу національної економіки в цілому. Інтелектуальний потенціал слід розглядати як сукупність інтелектуальних можливостей трудових ресурсів, їх здатностей до створення інновацій, що визначають спроможність країни призводити у відповідність до зовнішніх внутрішні можливості розвитку національної економіки з метою забезпечення економічного зростання.

Однією з найскладніших проблем ринкової трансформації економіки України є ефективне використання та подальший розвиток інтелектуального потенціалу суспільства. Перехід від командно-адміністративної до ринкової системи супроводжується скороченням обсягів фінансування установ освіти і науки, видатків на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, зменшенням частки продуктів інтелектуальної праці у структурі національного виробництва, відпливом науково-технічних працівників за межі держави.

Вивчаючи зарубіжний досвід формування національних інноваційних економічних систем, слід відмітити основні заходи держави, що будуть корисними і для України [4]: створення ділового клімату, що сприяє розвитку приватного сектора у сфері інновацій; інвестування у створення провідних технологій з метою підтримки промисловості й розвитку торгівлі; забезпечення розвитку висококваліфікованих інтелектуальних ресурсів; перегляд системи оподаткування прибутку, отриманого від реалізації інноваційних проектів тощо. Дотримання цих заходів сприятиме зміцненню конкурентних позицій країни на світовому ринку і, як наслідок, покращення рівня життя її громадян.




  1. Брукинг Э. Интеллектуальный капитал: ключ к успеху в новом тысячелетии / Пер. с англ, под ред. Л. Н. Ковачин. – Питер, 2001 – 288 с.

  2. Гелбрейт Дж. Экономические теории и цели общества / Дж. Гелбрейт . – М.: Директ-Медиа, 2007. – 347 c.

  3. Макконнелл К. Р. Экономикс / К. Р. Макконнелл, С. А. Брю. – Изд-во: ИНФРА-М, 2009. – 944 с.

  4. Надьон Г. Зарубіжний досвід формування національних інноваційних систем / Г. Надьон // Механізм регулювання економіки.–2008. – Т. 2, № 3.– С.247 – 252.

Юхименко В.В., Шульгіна Л.М



НТУУ «КПІ»
Взаємозв’язок концепцій стратегічного управління інноваційним розвитком
Для аналізу сучасних концепцій стартегічного управління інноваційним розвитком підприємств ми взяли 10 робіт таких авторів, як Г. Хамел, К.К. Прахалад ,Б. Вернерфельт, І. Нонака, Х. Такеучі, П. Сендж, Г. Мінцберг , Кім Чан та ін.

Було видилено дві групи формування конкурентних переваг, це внутрішні та зовнішні джерела. Концепції, які належать до першої групи [1, 3, 4, 5, 7] (внутрішні джерела формування конкурентних переваг), виділяють ключовими факторами успішної конкуренції розвиток компетенцій, ресурсів та навичок, які компанія вже має. Автори робіт, які входять до першої групи, наголошують на важливості створення особливої корпоративної культури на підприємстві та вважають найціннішим капіталом працівників та їхні знання. Ці пять концепцій не повторюють одна одну, але мають в своїй основі припущення про першочерговість розвитку внутрішнього потенціалу та наявних ресурсів компанії.



Ми проаналізавали ці концепції та створили узагальнюючий малюнок, який пояснює як вони взаємодійють одна з одною. Рис. 1. наочно демонструє як відбувався розвиток підходів до формування конкурентних переваг, які основними вважають внутрішні джерела їх формуваня.

Рис. 1. Взаємозв’язок концепцій стратегічного управління інноваційним розвитком, які виділяють внутрішні джерела формування конкурентних переваг

Джерело: опрацювання автора на основі [1, 3, 4, 5, 7]
Робота, яка включає в себе всі основні ідеї інших чотирьох концеції, це праця Д. Логана і Х. Фішер-Рай «Мікростратегії», яка радить керівникам компаній розробляти мікростратегії на основі наявних ресурсів підприємства.

Друга група концецій [2, 6, 8, 9] ключовими виділяє джерела формування конкурентних переваг, які стосують зовнішнього оточення компанії. Тут головним для підприємств вважається вміння швидко адаптуватися до змін зовнішнього середовища, наявність гнучкої організаційної структури та створеннянових ринків для споживачів.



Рис. 2. Взаємозв’язок концепцій стратегічного управління інноваційним розвитком, що вважають ключовими зовнішні джерела формування конкурентних переваг

Джерело: опрацювання автора на основі [2, 6, 8, 9]

Для цих концепцій також було створено узагальнюючий рисунок, який представляє їх взаємодію та еволюцію поглядів на джерела формування конкурентних переваг, які стосуюються саме зовнішнього середовища підприємства.

З рис. 2. видно, що останньою роботою, яка ввібрала в себе основні припущення та принципи управління з попередніх концепцій, є праця групи авторів С. Д. Ентоні, М.Ейрінг та Л. Гібсон «План інноваційної гри».


  1. 1. Gary Hamel, C. K. Prahalad Competing for the Future [Текст]. – Harvard Business School Press, 1996. – 358 с. – ISBN 0-87584-716-1

  2. Wood, Robin. Managing complexity [Текст] / Robin Wood. – Economist in association with Profile Books, London : 2000. – 310 с. – ISBN 978-1-86197-112-8 ( 1861971125 )

  3. Wernerfelt B.A. Resource-Based View of the Firm / B. Wernerfelt // Strategic Management Journal. – 1984. – Vol. 5. – № 2. – P. 171–180.

  4. The Knowledge-Creating Company: How Japanese Companies Create the Dynamics of Innovation [Текст] / Ikujiro Nonaka, Hirotaka Takeuchi. – Oxford University Press, USA, 1995. – 304 с. – ISBN-13: 978-0195092691

  5. The Fifth Discipline: The Art & Practice of the Learning Organization [Текст] / Peter M. Senge. – Doubleday Business; 1st edition, 1994. – 424 с. – ISBN-13: 978-0385260954

  6. The Strategy Process. Henry Mintzberg, James Brian Quinn, Sumatra Ghoshal, 1998, p.5-13

  7. «Micro strategies: The key to successful planning in uncertain times» (Leader to Leader, 2009, № 54, стор 45-52)

  8. Mapping Your Innovation Strategy. Harvard Business Review. May 2006

  9. http://hbr.org/2006/05/mapping-your-innovation-strategy/ar/1

  10. Blue Ocean Strategy. Harvard Business Review. October 2004.

Янковець Т. М.



Київський національний університет технологій та дизайну
РИЗИКИ ПРИЙНЯТТЯ ІННОВАЦІЙНИХ РІШЕНЬ
Під інноваційним рішенням розуміємо вибір інноваційної корпоративної стратегії у процесі внутрішнього регулювання інноваційної діяльності як елемента системи регулювання інноваційної діяльності підприємства у складі організаційно-економічного механізму розвитку його інноваційного потенціалу [1, с.119]. Вибір інноваційної корпоративної стратегії та її реалізація мають суттєво вплинути на підвищення прибутковості діяльності підприємства. Цей процес постійно супроводжується ризиками (можливістю виникнення несприятливих ситуацій та їх наслідків).

Ризики мікросередовища (за функціональними складовими інноваційного потенціалу [2, с.171]) у контексті стратегічного підходу до управління розвитком інноваційного потенціалу в першу чергу пов’язані з можливістю невірного (неефективного) вибору відповідних функціональних стратегій у системі стратегічного набору підприємства. Крім того, до внутрішніх інноваційних функціональних ризиків відносяться:



  • маркетингові – помилки у визначенні потреб споживачів; невірно прогнозований попит на інноваційну продукцію;

  • науково-технічні та конструкторсько-технологічні – помилки у розробках та конструкторсько-технологічній документації;

  • нематеріальні – зниження ділової репутації підприємства; крадіжки виробничих секретів, ноу-хау; зниження цінності бренду та торгових марок;

  • виробничі – неефективний підбір технологій; погіршення якості продукції; зниження продуктивності праці; зростання витрат виробництва; погіршення екології;

  • кадрові – невірно підібраний персонал (недостатньої компетенції, низьких здібностей, недосконалих навичок) для конкретних напрямів реалізації інноваційних рішень; погіршення умов праці; погіршення стану здоров’я працівників;

  • економічні – перевищення термінів окупності інвестицій у інновації; зниження ефективності діяльності підприємства;

  • фінансові – неефективний розподіл фінансових ресурсів; зниження ділової активності підприємства; зменшення величини грошових потоків;

  • інформаційно-комунікаційні – погіршення рівня інформатизації підприємства; погіршення соціально-психологічного клімату на підприємстві.

Ризики макросередовища, тобто такі, що опосередковано впливають на прийняття інноваційних рішень, поділяються на передбачувані та непередбачувані [3, с.382]. До передбачуваних відносять: зміна попиту на інноваційну продукцію; посилення конкуренції; зміна техніки і технологій; погіршення можливостей одержання сировини; зростання цін на ресурси; ризик шкідливого екологічного впливу; ризик негативних соціальних наслідків; зміна валютних курсів; ризик інфляції; ризик податкового тиску. До непередбачуваних ризиків відносять: зміна політичної ситуації та непередбачувані державні заходи у сферах оподаткування, ціноутворення, експорту-імпорту, охорони довкілля тощо; природні катастрофи (повені, землетруси, кліматичні зміни тощо); злочини, несподівані зовнішні екологічні та соціальні впливи; зриви у створенні необхідної інфраструктури, банкрутство, затримки у фінансуванні тощо.

Визначити рівень ризику прийняття інноваційного рішення можливо, використовуючи якісні (експертних оцінок) та кількісні методи (аналіз чутливості, метод сценаріїв, метод Монте-Карло, аналіз беззбитковості). Від правильності оцінювання ризиків і виявлення серед них тих, які можуть спричинити найбільші збитки залежить ефективність управління ними та загалом ефективність діяльності підприємства. Для ефективного управління ризиками застосовують методи диверсифікації, страхування і хеджирування [3, с.387]: диверсифікація – це процес розподілу інвестицій між різними об’єктами вкладення, які безпосередньо між собою не пов’язані; страхування ризиків – певні ризики передаються страховій компанії; хеджирування – це процес страхування ризику від можливих збитків шляхом перенесення ризику зміни ціни з однієї особи на іншу.

Повністю виключити ризики прийняття інноваційних рішень є неможливим, але обмежити рівень ризику можливо завдяки кваліфікованому управлінню, яке реалізується за допомогою функцій: планування, організація, мотивація, контроль.
1. Янковець Т. М. Механізм розвитку інноваційного потенціалу підприємства // Розвиток легкої промисловості в умовах активізації євро інтеграційних процесів / Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. м. Київ, 29 жовтня 2010 р. – К.: РПВС України НАН України, 2010. – 158 с., с. 119-121.

2. Т. М. Янковець. Інноваційні стратегії підприємства легкої промисловості як засіб реалізації його інноваційного потенціалу // Актуальні проблеми економіки, № 2, 2010. – с. 167-174.

3. Стадник В. В., Йохна М. А. Інноваційний менеджмент: Навчальний посібник. – К.: Академвидав, 2006. – 464 с.
Розділ 7 Економіка природокористування й охорони навколишнього середовища
Александров И.А.

Донецкий национальный университет

Половян А.В.



Институт экономики промышленности НАН Украины
ТЕОРИЯ ГАЯ В УПРАВЛЕНИИ ОХРАНОЙ ОКРУЖАЮЩЕЙ СРЕДЫ
Вступление. В.И. Вернадским доказана необходимость перехода биосферы (сферы жизни) в ноосферу, что является прообразом системы окружающей среды. Это обосновано появлением достаточно стабильных форм ее существования и самовоспроизведения на основе самоорганизации биосферы как одного из важнейших свойств исследуемой системы. Действительно, каждое живое существо обеспечивает собственную стабильность (гомеостазис), что представляет собой устойчивость системы. В этой системе окружающей среды особое место занимает Жизнь, которая по В. И. Вернадскому является связующим звеном между космосом и Землей. В этой цепи Земля использует энергию Космоса, трансформируя мертвое вещество в новые формы материального и живого мира.

Охрана окружающей среды непосредственно связана с понятиями «экология» и окружающая среда. В то же время нецелесообразно их использование как синонимов, так как они имеют разное смысловое содержание. В этом докладе используется понятие, приведенное в его названии. Первое знакомство с теорией Гайя4 и теорией институционализма позволяет установить некие общечеловеческие подходы к бережному отношению к окружающей среде, как продолжение учения В. И. Вернадского.



Краткий обзор предыдущих исследований. Теория Гайа базируется о возможной мести природы за пренебрежительное отношение к ней [1, 2, 3], институциональные инструменты частично реализуют названную теорию и расширяют ее, то есть позволяют применить в новых условиях [4-6].

Постановка задачи. Недостаточный уровень культуры современного бизнеса не способствует гармоничному развития общества и обеспечению сбалансированного развития экономики как источника жизнеобеспечения.

Основная часть. Основная идея теории Гайа в понимании авторов доклада, сводится к следующему. Рассмотрим два «независимых» государства и , которые расположены в разные стороны моря или океана и каждая преследует свои цели. Причем, значительные ресурсы для их достижения могут быть «общими» и они расходуются в зависимости от целей их развития, не имеют иерархической зависимости, что не учитывает экологическую зависимость (мотивацию). Конечно, каждое государство заинтересовано в увеличении национального богатства. Однако, каждому из них желательно иметь здоровое население. Это в определенной степени обеспечивается качеством окружающей среды. Отсюда возникает новая задача, связанная с выделением ресурсов на поддержание качества окружающей среды. Эта задача многокритериальная, так как поддержание здоровья населения требует увеличения расхода всех видов ресурсов, поддержания качества окружающей среды. Причем, в условиях глобализации экономики и усиления транснационального загрязнения одно государство не может обеспечить высокое качество окружающей среды. В этих условия возникают и другие проблемы, например, вызванные сокрытием уровня загрязнения окружающей среды государств и попытка сокращения расходов на эти цели. Отсюда возникает другая задача, то есть необходимо согласие государств на выделение средств на эти цели или создание условий выгодности выделения средств территориальными образованиями.

Конкретизация этих положений нашли отражение в работах А. Пигу и Р. Коуза [8], в которых проповедуется согласование интересов различными способами. Однако, ряд инструментов институциональной теории ожидают очереди их практического применения. К ним необходимо отнести: усовершенствование законодательно-нормативной основы и формирование механизма ее реализации. Анализ подтверждает, что такая основа имеется, однако она противоречивая и недостаточно эффективен механизм ее практического использования; укрепление научно-методического обеспечения системы охраны окружающей среды на основе усиления взаимоотношений исследовательских учреждений, университетов, общественных образований, органов территориального и государственного управления, бизнеса; повышение образовательного, морального и нравственного уровня населения через учебные заведения всех уровней аккредитации, культурных учреждений и др.



Вывод. Поддержание качества окружающей среды для нынешнего и будущих поколений человечества может быть обеспечено с использованием накопленных знаний и практическая реализацией основ институциональной теории.


  1. Моисеев Н.Н. Экология человечества глазами математика: (Человек, природа и будущее цивилизации). – М.: Мол. гвардия, 1988. – 254 с.

  2. James Lovelock. The Revenge of Gaia. - Allen Lane an imprint of Penguin Books, 2006. – p.177

  3. James Lovelock. Gaia. A new look at life on Earth. Oxford: University Press, 1995/ - 148 p.

  4. Александров И.А., Красовская Н.С., Половян А.В. Институциональные основы охраны окружающей среды //Наукові праці Донецького національного технічного університету. Серія: економічна. Випуск 75. - Донецьк: ДонНТУ, 2004. - С. 207-217

  5. Александров И.А., Тарасова М.Ю. Институциональные аспекты управления природопользованием //Наукові праці Донецького національного технічного університету. Серія: економічна. Випуск 34-2(138). - Донецьк: ДонНТУ, 2008. - С. 4-11

  6. Проблемы современной экономики и институциональная теория / Под ред. В.В. Дементьева, Р.М. Нуреева / Дементьев В.В., Нуреев Р.М., Александров И.А., Половян А.В. и др. - Донецк: ДонНТУ, 2009. – 500 с.

  7. Пигу А.С. Экономическая теория благосостояния / А.С. Пигу: пер. с англ. – М.: Прогресс, 1985. – Т.1. – 493 с.

  8. Coase R. The problem of social costs / R. Coase // The Journal of Law and Economics. – 1960. – № 3(1). – P.1-44.

Андрєєва Н.М., Мартинюк О.М.



ИПРЕЕД НАН України
ЕКОЛОГІЧНЕ МАРКУВАННЯ ЯК МЕХАНІЗМ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ЕКОЛОГІЧНО ЧИСТОЇ ПРОДУКЦІЇ В УКРАЇНІ
Поява екологічного маркування на різноманітних товарах – це індикатор того, що суспільство осмислює масштаби негативного антропогенного впливу на довкілля. Після століть байдужого відношення до природи, що опинилася у підсумку заваленою сміттям і шкідливими речовинами, взятий індустріальний курс на випуск товарів, які не мають негативного впливу на навколишнє середовище, це дійсно прояв оздоровлення суспільства. У той же час екологічність це також і гарантована маркетингова перевага в гострій конкурентній боротьбі на ринку споживчих товарів. У результаті, виробники, що правильно вловили тренд, вже почали формувати стійко зростаючий споживчий попит на «зелені» товари. Екологічні параметри процесів виробництва, продукції та послуг перетворилися на значущий, а часом і основний чинник конкурентної боротьби. Україна є одним з найбільших у Європі потенційно зростаючих ринків «зеленої» продукцію. Екологічна ситуація в країні погіршується, різні промислові підприємства особливо не замислюються над екологічною складовою своєї діяльності, адже за найсерйозніші порушення їм доведеться заплатити дуже символічні штрафи. У цілому, боротьба з відходами знаходиться на зародковій стадії. У той же час, цілий ряд компаній активно використовують несприятливі умови, що склалися в Україні, для просування своїх екологічних товарів, в першу чергу продуктів харчування. Також за останні роки в країні сформувався сегмент споживачів такого роду товарів, готових платити за екотовари більше, ніж за традиційні товари. У країнах ЄС з кожним роком попит на «зелені» товари збільшується на 10-15% щорічно, аналогічні тенденції можна очікувати і в Україні.

Екологічне маркування відноситься до добровільних екологічних інструментів споживчого ринку. Світова практика довела, що якість життя –це не тільки рівень економічного зростання, а й рівень стану навколишнього природного середовища, в якій ці економічні результати досягаються. Тому підтримка виробництва екологічно чистої («зеленої») продукції для вітчизняних виробників не тільки показник професіоналізму, а й отримання переваг у бізнесі. З одного боку, виробництво такої продукції знижує рівень негативного впливу на навколишнє середовище та здоров'я людини, а з іншого – підвищує рівень конкурентоспроможності виробника як на внутрішньому, так і на зарубіжних ринках. Екологічне маркування є ефективним інформаційним механізмом, який є свого роду знаком якості. Це графічний знак, як правило, належить спеціальній сертифікуючий організації, яка, грунтуючись на вимогах міжнародного стандарту ISO 14024, оцінює стан екологічних аспектів діяльності конкретного підприємства та у разі підтвердження відповідності екологічним вимогам дає право цьому підприємству наносити екологічний знак на свою продукцію. Як показує практика, екологічних знаків в одній країні може бути безліч. Наприклад, в України існують знаки «Екологічно та безпечно», «Екологічно безпечний продукт», «Екологічна продукція». Продукція повинна відповідати міжнародним екологічним критеріям, встановленим Глобальної Мережею Екологічної Маркування (GEN), що переглядаються кожні три роки.

Нормативну базу в сфері екологічного маркування в Україні формують такі національні стандарти: ДСТУ ISO 14020:2003 та ДСТУ ISO 14024:2002. Обидва стандарти доповнюють комплекс стандартів ДСТУ ISO серії 14000, впровадження яких забезпечують чітке розуміння суспільством того, яким чином підприємства впливають на навколишнє середовище і як виконуються вимоги законодавства. Якщо стандарт ДСТУ ISO 14020:2003 встановлює основні принципи розробки і застосування екологічних маркувань, як інструменту екологічного управління, то стандарт ДСТУ ISO 14024:2002 вже конкретизує ці основні принципи і є керівництвом для органу з екологічного маркування з метою здійснення сертифікації продукції зацікавлених організацій і підприємств.

Формування попиту і стимулювання збуту, планування бізнесу з урахуванням екологічних аспектів – актуальна проблема на сучасному етапі розвитку сталого збалансованого виробництва та споживання і основне завдання «зеленого» маркетингу. Для досягнення успіху на ринку екологічно чистих товарів і послуг важливо дотримуватися певної послідовності впровадження заходів, спрямованих на формування попиту та стимулювання збуту. Важливо донести споживачеві інформацію, що саме ця продукція більш корисна для здоров'я і навколишнього середовища. Дуже велику роль у цьому відіграє екологічне маркування. Як правило, вартість сертифікації не впливає на формування ціни на екопродукцію, оскільки інвестуєма ціна невелика. Винятком є ​​продукти харчування. Продукція, вирощена без застосування хімічно небезпечних речовин, не може мати однакову вартість з продукцією, вирощеною традиційними способами. Мова йде про різницю у 20-50% середньої ціни на ринку. У цілому, ціна піднімається рівно настільки, щоб компенсувати впровадження підприємством технологій з мінімізації впливу на навколишнє середовище в процесі виробництва продукції.

Як свідчать опитування громадської думки, в Україні спостерігається постійне зростання попиту на екомаркіровану продукцію. Знак екомаркування поступово стає важливим критерієм вибору товару. Згідно з даними соцопитування, ціна часто вже не є основним чинником, що впливає на цей вибір. Як показали соціологічні дослідження ВГО «Соціальна країна», проведені в Україні в 2010 р., 33,02% респондентів знайомі з українським знаком екологічного маркування «Екологічно та безпечно», а переважна більшість готові платити більш високу ціну за екомаркіровану продукцію.

Враховуючи, що сучасний український споживач стає більш розбірливим у виборі продуктів харчування, є всі підстави вважати, що практика використання екологічного маркування в Україну буде активно розвиватися. Тому вважаємо, що процеси екомаркування та екосертифікації повинні знайти підтримку на державному та регіональному рівнях управління.

Балджи М.Д.



Одеський державний економічний університет
СИНЕРГЕТИЧНІ ПІДХОДИ В РЕГУЛЮВАННІ КОМПЛЕКСНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ
В надрах природознавства народився новий науковий напрям, що отримав назву синергетика або теорія самоорганізації. Синергетика у перекладі означає сумісну дію і розглядається як наука, що вивчає загальні закономірності утворення й руйнування упорядкованих структур у складних неврівноважених системах будь-якої природи (фізичної, хімічної, біологічної, економічної, соціальної тощо) [2, с. 29]. У рамках постнеокласичної науки синергетика розглядається як принципово новий етап існування людини в світі, регламентуючий його розумну поведінку. Ключовими тут стають замість самовпевненого «монологу» діалог людини з природою, синтез раціонального людського знання і мудрості [1, с.48]. Синергетика набагато складніше ніж усереднювання або схожість. Основними принципами синергетики виступають: рівність процесів руйнування та будування, процес будування має єдиний алгоритм, нерівноважність в системі є джерелом створення нового порядку [3, с. 371]. Синергетика виявляється у взаємоузгодженні соціальної та економічної, екологічної та економічної, а також екологічної та соціальної сфер, і на цьому ґрунтуються теорії соціально орієнтованого, екологічно орієнтованого та ергономічного суспільного господарства [4, с. 55]. Задача синергетики полягає у з’ясуванні законів побудови організації, виникнення упорядкованості певних систем, принципів, напрямків, тобто мова йде про оптимальну упорядкованість і організацію, що особливо гостро постає при дослідженні соціо-еколого-економічних проблем в сфері природокористування.

Для усунення негативних проявів у сфері природокористування доцільним є перегляд існуючої системи використання природних ресурсів, яка б відповідала принципам сталого розвитку та ґрунтувалась на досягненні компромісу між економічними, екологічними та соціальними потребами суспільства. За таку альтернативу пропонується застосовувати концепцію комплексного природокористування, що можливе тільки в умовах сталого розвитку й при впровадженні екологічно орієнтованої ринкової економіки та екологічно відповідального бізнесу. Еволюція концепції від лінійної до просторово-системної системи, в якій природокористування виступає результатом складної взаємодії між суспільством і природою, підкреслює особливості синергетичного підходу при узгодженні регуляторної політики та практики.

Наявність первинних характеристик основних категорій природних ресурсів і їх використання надає можливість вирішити завдання щодо комплексної оцінки ресурсного потенціалу регіону. Синтез інтегральних показників може бути здійснений на принципах суперпозиції декількох ресурсів з урахуванням вагових коефіцієнтів, що відображають лімітуючи значення ресурсу для господарського комплексу крани загалом (в порядку убування – мінеральні, паливні, лісові, аграрні, кліматичні, екологічні, водні й гідроенергетичні) і чисельність населення, зайнятого у використанні та переробленні різних типів ресурсів для кожного регіону [2, с. 156].

Впровадження комплексного природокористування з позицій синергетичного підходу полягає в узгодженні збалансованого природокористування і оптимізації використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує зростання ресурсоефективності в умовах ринкової економіки. Регулювання комплексного природокористування виступає реальним механізмом включення природозахисної політики у функціонування господарських систем, особливо актуально його задачі виявляються при впровадженні екологічно орієнтованої ринкової економіки та екологічно відповідального бізнесу. Регуляторна політика зазначеного природокористування спрямована на досягнення оптимального регулювання державою користуванням природними ресурсами і може здійснюватись шляхом залучення законодавчо-правових та нормативних регуляторів природокористування, до яких належать державні та регіональні нормативотворчі документи. Тому сутність регулювання у сфері природокористування, на нашу думку, полягає у функціонуванні організації, мотивації і координації, плануванні, прогнозуванні, аналізу, обліку і контролю та інших видів виконавчо-розпорядчої діяльності.

Вдосконалення організаційно-економічного механізму регулювання можливо через побудову конструктивної моделі. Ефективне моделювання досягається при врахуванні наступних факторів: наявності правової бази, знаходження спеціального інструментарію, існування ефективних організаційних структур, які сприяють через особливі важелі вирішенню проблем комплексного використання природних ресурсів.


  1. Дорогунцов С.И., Ральчук А.Н. Хозяйствование – синергетический инвариант / С.И.Дорогунцов, А.Н. Ральчук. – К.: Оріяни, 2006. – 228 с.

  2. Єрохін С.А. Структурна трансформація національної економіки (теоретико-методологічний аспект). Наукова монографія / С.А. Єрохін – К.: Вид-во «Світ Знань», 2002. – 528 с.

  3. Князев О.А. Синергетические эффекты в современной мировой экономике / О.А.Князев // Экономические науки. – 2008. – №12 (49). – С. 370 – 374.

  4. Крюкова І.О. Суспільно-економічні аспекти синергетики / І.О. Крюкова // Економічний часопис-ХХІ. Науковий журнал. – 2010. - № 5-6. – С. 53 – 57.

Вега А.Ю.



ГОУ ВПО «Российский экономический университет

им. Г.В. Плеханова»
Развитие системы экологического управления и повышение энергоэффективности в строительстве
В соответствие с задачами, сформулированными в заявочной книге по подготовке зимней Олимпиады «Сочи-2014» в соответствие с экологическими требованиями, государственная корпорация «Олимпстрой» в 2010 г. завершил работу по внедрению системы экологического менеджмента и подтвердил соответствии своих принципов управления требованиям международного стандарта ISO 14001. Внедрение принципов экологического менеджмента и экологическая сертификация объектов олимпийского комплекса - это часть обязательств, которые входили в Заявочную книгу. Получив сертификат, ISO корпорация не только выполнила принятые обязательства по гармонизации экономических, экологических и социальных интересов при проектировании и строительстве данных объектов, но также создала систему управления и ответственности за экологическую устойчивость развития олимпийского проекта "Сочи 2014". В эту систему, включающую конкретные обязательства и механизмы контроля их выполнения, также включены подразделения данной государственной корпорации и ее подрядные организации. В систему экологического менеджмента компании вошли 19 экологических корпоративных стандартов, регулирующих работы на всех стадиях: от инженерных изысканий и проектирования до эксплуатации построенных Олимпийских объектов и инфраструктуры. Одним из самых важных стал корпоративный Олимпийский "зеленый" стандарт, на соответствие которому будет сертифицировано большинство объектов. Это существенный шаг на пути перехода к международных системам регулирования, поскольку данный стандарт переводит в разряд требований значительную часть рекомендательных норм, содержащихся в российском законодательстве, аналогичных международным "зеленым" требованиям [1]. При этом нужно учитывать, что международные "зеленые" стандарты более жесткие, нежели требования российского законодательства. В России стандарт был введен в 1998 году как ГОСТ Р ИСО 14001 "Системы управления окружающей средой. Требования и руководство по применению".

Такой подход в менеджменте применительно к объектам, построенным на особо охраняемых природных территориях и в курортных зонах, позволяет перейти на принципы «зеленой экономики» и принципы «зеленого» строительства, а также использовать экологическую сертификацию при оценке и управлении недвижимостью. Тем самым, система добровольной сертификации объектов недвижимости "Зеленые стандарты", разработанная Минприроды России, начала применяться на практике. Основная цель добровольной экологической сертификации - стимулирование производителей и строителей к использованию экологически чистых материалов и внедрению технологий, которые уменьшают негативное воздействие на окружающую среду, снижают потребление энергоресурсов и воды и в целом создают оптимальные условия безопасной эксплуатации объектов строительства. Система "Зеленые стандарты" в 2010 году была утверждена Минприроды России и зарегистрирована Федеральным агентством по техническому регулированию и метрологии. По оценкам, ее применение, в частности, в строительстве позволяет снизить энергопотребление на сертифицированных объектах недвижимости в среднем на 25%, водопользование - на 30%, что соответственно приводит к уменьшению затрат на коммунальные услуги. Использование "зеленых стандартов" в строительстве существенно повышает также конкурентоспособность проекта [2]. "Зеленое строительство в России постепенно становится стимулом развития инновационных технологий, бизнеса и экономики в целом. В будущем оно может стать ключевым фактором улучшения состояния окружающей среды и, как следствие, - качества жизни населения.

Следует отметить, что в самом начале строительства энергоэффективных зданий, вплоть до 1990-х годов, основной интерес представляли мероприятия по экономии энергии, а уже с начала 1990-х годов приоритет отдается тем энергосберегающим и экологически значимым решениям. В последнее время многие страны Европейского Союза проявляют заметную активность в распространении энергоэкономичных «зелёных зданий», причем введение экологических стандартов происходит на правительственном уровне. Зеленые стандарты становятся популярными во всем мире. Стандарты «зелёных зданий» определяют критерии экологичных построек и формулируют условия их создания и эксплуатации. Для определения необходимых критериев в разных странах в разное время были приняты так называемые «Зеленые стандарты», которые формулируют условия создания и эксплуатации экологичных построек. В Великобритании в 1990 г. был обнародован стандарт «зеленых зданий» BREEAM, который представляет собой метод оценки экологической эффективности зданий. В рамках этого метода разработан стандарт экологически эффективного проектирования, который является признанной основой для описания экологических характеристик зданий. Сертификация каждого конкретного здания является добровольной процедурой и «зеленый» статус повышает эффективность здания, производительность труда работающих там людей и увеличит его привлекательность как актива и объекта недвижимости.

В 1998 году Организация USGBC (Совет США по «зеленым зданиям») разработала стандарт LEED (Лидерство в энергоэкономичном и природоохранном проектировании), как стандарт измерения проектов энергоэффективных, экологически чистых и устойчивых зданий для осуществления перехода строительной индустрии к проектированию, строительству и эксплуатации таких зданий. Данный стандарт представляет собой своего рода руководство в энергетическом и экологическом проектировании и является рейтинговой системой сертификации для так называемых Зеленых зданий. Эта система была разработана как Зелёный строительный стандарт измерения энергоэффективности и экологичности проектов и зданий. Данную американскую программу адаптировала организация Canadas Green Building Council (Канадский совет по «зеленым зданиям»). В 2005 года правительство Канады приняло закон, согласно которому все федеральные офисные здания должны проектироваться и реконструироваться в соответствии со стандартом LEED Canada Gold. Организация Green Building Council of Australia (Австралийский совет по «зеленым зданиям»), в 2004 году разработала систему оценки Green Star, отвечающую специфике своего рынка недвижимости и особенностям климата. Основой для Green Star послужили стандарты BREEAM и LEED. Сегодня в создании «Зеленых стандартов» принимают участие национальные правительства, строительные фирмы и компании, специализирующиеся на энергоэффективных технологиях, выпуске строительных материалов, производстве комплектующих и монтаже теплосетей, электрооборудования и водоснабжения. «Зеленые стандарты» служат для оценки экологической эффективности зданий, они применимы к новым и к существующим постройкам, они актуальны для самых разных типов зданий: офисных, жилых, промышленных, торговых и общественных. «Зеленые стандарты» оценивают здания по таким критериям, как экономное потребление электроэнергии и воды, решение проблемы грунтовых вод, экологичность, благоустройство окружающего пространства. Объекты, сертифицированные по «Зеленому стандарту», обеспечивают минимальное загрязнение окружающей среды, высокий уровень экологической безопасности для людей, эксплуатацию таких построек сопровождает профессиональный экологический менеджмент. В настоящее время «Зеленые стандарты» широко используются Европейским Союзом, Северной Америкой, Австралией, странами Азии и начинают применяться на Среднем Востоке и в Латинской Америке.

Следует отметить, что в соответствие с принципами «зеленого» строительства и экологического менеджмента, «зеленое» здание должно располагаться в экологически чистом месте, к которому можно добраться на общественном транспорте и велосипедах. Объект не должен располагаться на сельскохозяйственных землях, на землях, предназначенных для парковых зон. При строительстве таких объектов должны использоваться экологичные материалы, а также изготовленные из вторичных отходов материалы. Помимо социальной ответственности и заботы об охране окружающей среды, при аренде помещений в «зеленых» зданиях компании руководствуются возможностью сокращения своих операционных расходов, которые составляют приблизительно 10-20% от всех расходов фирмы. С 2013 года принимать здания в эксплуатацию будут только после присвоения им определенного класса энергоэффективности (в том числе и зданиям после реконструкции). В настоящее время в России построено более 10 зданий по соответствующим «зеленым» стандартов, в том числе – в Москве, Барнауле и др. К примеру, в Барнауле стоимость одного энергоэффективного дома составила 44 млн. руб. В настоящее время демонстрационное строительство в ряде стран показало, что можно строить здания с нулевым потреблением первичной энергии, так называемые net zero energy building.

Европейский Союз в 2007 г. принял решение о необходимости повышения энергетической эффективности зданий так, чтобы достичь снижения расхода энергии на 20% к 2020 году. Далее Европейский парламент в апреле 2009 года приняли решение о том, что к 2020 году 20% потребляемой энергии должно быть обеспечено на основе использования возобновляемых источников энергии. В 2007 году правительство США приняло решение об уменьшении потребления ископаемых энергетических ресурсов на 30% к 2015 году. Американская система стандартизации ставит задачу строительства зданий с нулевым потреблением первичной энергии в 2030 году. Жилые и коммерческие здания потребляют более 40% ископаемых энергетических ресурсов, более 70% электрической энергии и более 50 % природного газа.

Таким образом, внедрение системы экологического менеджмента в строительстве направлено на повышение экологической и энергетической эффективности экономики, способствует повышению привлекательности недвижимости как актива.


  1. Бобылев С.Н., Аверченков А.А., Соловьева С.В., Кирюшин П.А. Энергоэффективность и устойчивое развитие. – М.: Институт устойчивого развития/ Центр экологической политики России, 2010. – 148 с.

  2. Вега А.Ю. Разработка эколого-энергетического бюджета территории в целях обоснования управленческих решений по строительству объектов// Физическая экономия: методология исследования. Материалы межд. конф. Киев: Киевский национальный экон. ун-т, 2009, с. 412-416.

Веклич О.О.,



ДУ "Інститут економіки природокористування

та сталого розвитку Національної академії наук України",

Маслюківська О.П.,



Національний університет «Києво-Могилянська академія»
ЯК АКТИВІЗУВАТИ стимулюючу Функцію ПОДАТКУ НА ДВООКИС ВУГЛЕЦЮ?
Нині існує чимала кількість урядових програм щодо підвищення енергоефективності національного господарства. В них прописані заходи, спрямовані на зменшення енергоспоживання, заплановане необхідне фінансування для їх впровадження, вказані джерела такого фінансування, а саме: Державний бюджет, місцеві бюджети, власні кошти підприємств, а також інші джерела. При цьому наголошено, що 60% фінансування заходів по енергозбереженню та енергоефективності очікуються за рахунок власних коштів підприємств [1; 2]. Спонукання/активізація підприємств до інвестування технологічних заходів по енергозбереженню має реалізовуватись через упровадження відповідної державної політики, в арсеналі якої напрацьовано пакет відповідних організаційно-економічних інструментів.

Проте у комплекті цих інструментів, як засвідчують економічні реалії, бракує економічного важеля, який би створював внутрішній стимул для українських підприємств до зменшення енергоємності їх виробництв. Саме таким інструментом, на нашу думку, постає податок на двоокис вуглецю (СО2), який, до речі, вже тридцять років використовується розвинутими країнами і для стимулювання енергоощадності, і для скорочення викидів парникових газів.

Упереджуючи можливі зауваження, відмітимо, що в чинному Податковому кодексі прописаний новий податок на двоокис вуглецю. Там же встановлена його ставка у 0,2 грн. за тону СО2. Однак обов’язково слід підкреслити той факт, що ця «копієчна» ставка є по суті просто символічною, будучи занадто малою, аби виконувати будь-яку з функцій, для якої цей податок був запроваджений. За нашими розрахунками, дана ставка не є ні ефективною для зменшення викидів СО2 господарюючими суб’єктами та стимулювання інвестицій у енергозберігаючі технології, ні достатньо високою для забезпечення значущих для бюджету обсягів податкових надходжень [3]. Для порівняння: величина ставки податку на двоокис вуглецю у країнах Європи складає від 10 до 150 доларів США за тону СО2 [4].

Надалі прискіпливий аналіз вітчизняної ситуації стосовно податку на двоокис вуглецю дав можливість констатувати ще і фактичний брак інтересу з боку органів центральної влади до нього як інструменту природоохоронної політики. Причини цього, на нашу думку, полягають у такому.

Перше. В Україні відсутня достатня кількість таких фахівців, які б на належному рівні могли обґрунтувати введення податку на СО2 і надати йому методологічний супровід. Дійсно, визначення оптимальної ставки податку на двоокис вуглецю, механізмів його нарахування та стягування тощо є проблематичними та складними методологічними питаннями, які, крім того, зачіпляють міждисциплінарні аспекти низки наук, зокрема економічної теорії, теорії фінансів, макро- та мікроекономіки, екології, міжнародного екологічного права, на котрих мають розумітися згадані спеціалісти. Але насправді, як показує практика, економісти мало обізнані з природою негативної дії СО2, ставлячи його в один ряд із традиційними забруднюючими речовинами – двоокисом сірки та оксидами азоту. В свою чергу, екологів, наприклад, дивує пропис вуглекислого газу, який видихає кожна людина, у переліку «особливо небезпечних» речовин, наведених у науково-практичному коментарі до Податкового Кодексу України [5]. Разом з тим, екологи не володіють знаннями щодо методики оцінки збитків від викидів парникових газів, обґрунтування оптимальної ставки оподаткування, розрахунку відповідних потенційних податкових надходжень. Отже, актуалізується питання стосовно відповідної кадрової підготовки потрібних фахівців.

Друге. За даними, Україна на 2008 рік має викиди парникових газів на рівні 46% від 1990 року [6; с.9]. На переговорах під час 15-ої Конференції Сторін Рамкової конвенції ООН зі зміни клімату у Копенгагені у 2009 року було задекларовано, що у 2020 році Україна не перевищуватиме 80 відсоткового рівня цих викидів від 1990 року [7]. Звідси стає зрозумілим, що для України не існують зовнішні спонукальні стимули до зменшення викидів парникових газів на національному рівні, а тому відсутня і особлива державна потреба у повсюдному використанні податку на двоокис вуглецю.

Третє. Увага органів влади фокусується навколо тих інструментів і механізмів, які можуть залучити зовнішні вливання коштів в національну економіку, усталено й звично енергоємну через застарілі технології. Значну роль уряд надає підтримці кредитних ліній міжнародних фінансових установ (ЄБРР та МФК), грантам Глобального екологічного фонду, Європейської комісії та інших донорів, а також гнучким механізмам Кіотського протоколу (схема зелених інвестицій, проекти спільного впровадження). Крім того, нещодавно розвинувся інтерес у владоможців і до створення в Україні національної системи торгівлі викидами парникових газів, яка потенційно може увійти до існуючої ще з 2005 року Європейської системи торгівлі викидами парникових газів. Такі ідеї є привабливими у верхніх ешелонах влади передусім з точки зору найскорішого залучення зовнішніх інвестицій, знаходячи активну підтримку в уряді, а тому опрацювання механізмів й інструментів стимулювання внутрішніх інвестицій у підвищення енергоощадливості видається другорядною справою.

Четверте. Очікувані надходження від введеної Податковим Кодексом ставки податку у 20 коп. за тону СО2 є замалими для того, щоб стати фіскально дієвим інструментом, який здатний заінтересувати владні структури у строгому запровадженні цього податку. Зважаючи на це, пропонуємо підвищити ставку податку на двоокис вуглецю до рівня, який активізуватиме стимулюючу функцію і забезпечуватиме суттєві фіскальні надходження.

П’яте. З огляду на те, що підвищення податкового навантаження ніколи не було популярним державним заходом, зрозуміло і те, що будь-яке збільшення податкового навантаження, особливо на енергоносії, ціна на які постійно зростає, не є суспільно привабливим політичним рішенням. І навряд чи слід очікувати, що для підвищення ставки податку на двоокис вуглецю визначаться і належна політична воля, і підтримка громадськості.

Попри існуючу невтішну ситуацію з процесом упровадження податку на двоокис вуглецю в Україні, однак, розуміючи його перспективність та еколого-економічну ефективність, які доведені довготривалим позитивним зарубіжним досвідом функціонування цього економічного інструменту стимулювання енергозбереження, вкрай, на наш погляд, необхідна активізація наукових і практичних зусиль щодо підвищення ролі податку на двоокис вуглецю в екологічній політиці України. Які кроки для цього є першочерговими?

По-перше, потрібний широкомасштабний певний "лікбез" як для фахівців і управлінських кадрів, так і для громадськості щодо організаційно-економічних інструментів й механізмів стимулювання енергозбереження, включаючи питання перенесення податкового навантаження із фонду заробітної плати на ресурсопотік без побільшання загального податкового навантаження завдяки впровадженню механізму еколого-трудової податкової реформи (ЕТПР).

По-друге, слід встановити порядок поступового підвищення ставок податку на СО2, що посилить його фіскальний потенціал і значущість. Важливо, щоб підвищення ставки цього податку відбувалося поступово, прогнозовано, прозоро із вказаними чіткими етапами і описом використання надходжень від нього. Наприклад, соціально оптимального рівня ставки податку можна досягнути до 2020 р., підвищуючи ставку або щорічно, або раз на три роки, наприклад, у 2013 р., 2016 р. і 2020 р. Крім того, ставка має бути однаковою для всіх забруднювачів. Варто звернути особливу увагу на той факт, що за певних ставок податку на СО2 його використання не лише не впливає негативно на ВВП, а, навпаки, здатне спричинити його зростання. Зокрема, за розрахунковими даними Міжнародного інституту прикладного системного аналізу, зменшення викидів парникових для України на 5% сприяє щорічному приросту ВВП до 0,1% аж до 2020 року, не збільшуючи при цьому вартості належних заходів [8].

По-третє, пропонується провести ЕТПР, зважаючи на те, що проведення еколого-трудової податкової реформи, як показує дослідження [9], може компенсувати збільшення загальних виробничих витрат через введення податку на СО2, особливо для неенергоємних галузей. А для енергоємних доцільне запровадження схеми часткового повернення податкових надходжень платникам вуглецевого податку у вигляді субсидій/грантів чи пільгового кредитування на впровадження заходів по енергозбереженню та оновлення технологій. Слід підкреслити, що механізм повернення коштів на енергозбереження може відбуватися за двома варіантами: 1) сума податку хоча і нараховується, але не стягується, залишаючись на підприємстві для цільового використання на заходи по технологічній модернізації; 2) кошти перераховуються до Державного фонду охорони навколишнього природного середовища, а потім повертаються у вигляді грантів на підприємства. Перевагою другого варіанту над першим є те, що в результаті видачі грантів створюється конкуренція, а отже, більш вірогідно, що підприємства будуть ефективно впроваджувати енергозберігаючі заходи задля отримання конкурентної переваги. У такі способи та завдяки впровадженню згаданих механізмів й інструментів неенергоємні та енергоємних галузі національного господарства отримають кошти на технологічну модернізацію, а відтак, в свою чергу, запрацює довгоочікуваний механізм спонукання підприємств до інвестування технологічних заходів по енергозбереженню.




  1. Програма підвищення енергоефективності (МБРР/ЄБРР/МФК). Інвестиційний план для Фонду чистих технологій січень 2010 року // Національне агентство екологічних інвестицій України (неофіційний переклад).

  2. Галузева програма підвищення енергоефективності економіки України шляхом впровадження інновацій на 2010-2014 роки. Затверджено наказом державного агентства України з інвестицій та інновацій 25.09.2009 № 49.

  3. Веклич О.О., Маслюківська О.П. Оцінювання фіскального потенціалу податку на двоокис вуглецю при змінній базі та ставці оподаткування // Фінанси України. – 2008. – №6. – С.63–69.

  4. Sumner, Jenny. Carbon Taxes: A Review of Experience and Policy Design Considerations / Jenny Sumner, Lori Bird, and Hillary Smith / Technical Report NREL/TP-6A2-47312. –National Renewable Energy Laboratory. – 2009. – 38p. Інтернет джерело: http://www.nrel.gov/docs/fy10osti/47312.pdf

  5. Науково-практичний коментар до Податкового кодексу України: в 3 т. /кол. авторів [заг. редакція, М. Я Азарова]. – К. : Міністерство фінансів України, Національний університет ДПС України, 2010. – 2389 с.

  6. Министерство охраны окружающей природной среды Украины. Национальный кадастр антропогенных выбросов из источников и абсорбции поглотителями парниковых газов в Украине за 1990-2009 гг. – Киев. – 334с.

  7. Національне агентство екологічних інвестицій України. Заява делегації України для участі у 16-й Конференції Сторін Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та 6-й Зустрічі Сторін Кіотського протоколу. –2010. Інтернет джерело: http://www.neia.gov.ua

  8. Potentials and Costs for Greenhouse Gas Mitigation in Annex 1 Countries – Initial Results / International Institute for Applied Systems Analysis, February 2010. Розрахунки: A review of studies on GHG reduction potential for Ukraine. By Yuliya Ogarenko of National Ecological Center of Urkaine. – 2010. – 35p.

  9. Маслюківська О. П. Європейський досвід впливу еколого-трудової податкової реформи на галузі промисловості: прогнози для України // Науковий вісник Ужгородського університету. – 2009. – Серія Економіка. Спецвипуск 28. – Ч. 1. – С.164-170.

Волк О.М., Завдов’єва Ю.М.



Сумський державний університет
ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ
Перехід до інформаційного суспільства і необхідність врахування результатів впливу інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) на динаміку економічного розвитку країни потребує проведення комплексних і системних досліджень об'єктивних передумов підвищення еколого-економічної ефективності впровадження і використання ІКТ. Економічне обґрунтування впровадження ІКТ з урахуванням економічних наслідків його впливу на довкілля неможливе без дослідження, систематизації і оцінки не лише економічних, але і екологічних ефектів від використання ІКТ.

Дослідженню взаємозв'язків між економічним розвитком і екологічними процесами присвячені роботи як вітчизняних, так і зарубіжних учених: О.Ф. Балацького, Б.В. Буркинського, А.Ю. Жулавського, В.Н. Кислого, Л.Г. Мельника, Є.В. Мішеніна, І.В. Недина, Н.В. Пахомовой, О.В. Прокопенко, К.К. Ріхтера, Е.В. Садченко, П.В. Тархова, О.М. Теліженко, Е. В. Хлобистова та ін. Проблеми оцінки позитивних і негативних еколого-економічних ефектів від впровадження ІКТ розглядаються в роботах вітчизняних і зарубіжних учених : Р.Ф. Абдеева, Е. Буна, В.М. Гейця, Е.В. Гончаренко, М.З. Згуровского, В.Л. Іноземцева, М.Ф. Реймерса, В.П. Семиноженко, Л. Хенса, А.А. Чухно, Т. Шауера та ін. Незважаючи на отримані результати і накопичений досвід, наукові дослідження економічних проблем впровадження ІКТ, на наш погляд, повинні поглиблюватися виходячи з необхідності обліку позитивних і негативних економічних наслідків їх впливу на довкілля. Отже, метою цього дослідження є економічна оцінка екологічних наслідків впровадження ІКТ.

На основі проведеного аналізу нами виявлений позитивний і негативний вплив ІКТ на довкілля залежно від сфери їх застосування. В більшості досліджень економічна оцінка ефектів від впровадження і використання ІКТ в Україні не враховує прямі і непрямі економічні наслідки впливу ІКТ на довкілля, що негативно позначається на об'єктивності процесу ухвалення рішень відносно впровадження ІКТ.

Передусім, на наш погляд, необхідною є оцінка тих економічних збитків від забруднення довкілля, які наносяться національному господарству внаслідок виробництва, експлуатації, утилізації ІКТ-устаткування. Так, на нашу думку, основними економічними збитками від забруднення довкілля, пов'язаного з виробництвом, експлуатацією, утилізацією ІКТ-устаткування, є такі:

1) економічний збиток від забруднення довкілля при виробництві ІКТ устаткування і супутніх ресурсів, засобів виробництва;

2) економічний збиток від електромагнітного забруднення довкілля (погіршення здоров'я населення);

3) економічний збиток від забруднення довкілля при виробництві електроенергії, яка споживається устаткуванням ІКТ;

4) економічний збиток від забруднення довкілля внаслідок утворення відходів електронного устаткування.

Нами проведені розрахунки заподіяного річного економічного збитку від наявності ІКТ в Україні для 2008-2010 рр. і зроблений прогноз на 2011 р. на основі середньорічних темпів зростання кількості ІКТ-устаткування за 2000-2007 рр. (табл. 1). Оскільки в Україні практично усе устаткування ІКТ імпортується, то в розрахунках заподіяного економічного збитку складова, пов'язана з виробництвом устаткування ІКТ, нами не враховувалася.

Як видно з табл. 1 при наявних темпах зростання кількості ІКТ-устаткування і характеристик енергоспоживання економічний збиток від утворення електронних відходів і споживання електроенергії в 2011 році зросте приблизно в 1,5 разу в порівнянні з 2008 роком. Середньорічний темп зростання повного заподіяного збитку складатиме майже 0,3%.


Таблиця 1 - Економічний збиток від забруднення довкілля внаслідок наявності ІКТ, млн дол. США



Показники

2008

2009

2010

2011

Економічний збиток від забруднення навколишнього середовища ІКТ-відходами (1-4 класу небезпеки)

0,35

0,40

0,45

0,52

Економічний збиток від забруднення навколишнього середовища під час виробництва електроенергії, яка споживається ІКТ

5,96

6,79

7,74

8,83

Економічний збиток від електромагнітного забруднення навколишнього середовища

788,24

788,24

788,24

788,24

Заподіяний збиток, разом

794,55

795,43

796,44

797,59

Таким чином, еколого-економічні результати від впровадження і використання ІКТ можуть бути як позитивними, так і негативними. Але наявність таких негативних ефектів не повинна бути перешкодою для впровадження ІКТ, оскільки переваги, які надає їх використання, дозволяють підвищити еколого-економічну ефективність функціонування економічних систем і вводити нові прогресивні види виробництва, що знижують навантаження на довкілля і мінімізують можливі ризики.

Ільків Л.А.

Національний університет біоресурсів і природокористування України
ДО ПИТАННЯ ВИРОБНИЦТВА БІОПАЛИВА: ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНИЙ АСПЕКТ
Людина, безумовно, впливає на довкілля, однак існують природні механізми, що врівноважують та підтримують середовище і спільноти, що живуть в ньому, у стані рівноваги, коли всі зміни відбуваються досить повільно. Проте в багатьох випадках господарська діяльність людини порушує рівновагу, підтримувану цими механізмами, що призводить до швидких змін умов навколишнього середовища, з якими ні людина, ні природа не можуть успішно справитися. Традиційне виробництво енергії, що дає величезну кількість забруднювачів води і повітря, – один з видів такої діяльності людини.

Національне агентство України з питань забезпечення ефективного використання енергоресурсів називає одним із найперспективніших альтернативних джерел енергії в Україні розвиток виробництва біопалива.

Біопа́ливо – органічні матеріали, такі як деревина, відходи та спирти, що використовуються для виробництва енергії. Офіційне визначення біопалива – будь-яке паливо мінімум з 80 % вмістом (за обсягом) матеріалів, отриманих від живих організмів, зібраних в межах десяти років перед виробництвом [1].

В кожній країні від біопалива чекають багато, і у кожному конкретному випадку пріоритети різні. Проте головним є прагнення заощадити енергоресурси та досягти зниження шкідливих викидів. В Бразилії отримують етанол з цукрового очерету. В ході всього виробничого циклу, аж до прямого використання, такий етанол знижує викиди в атмосферу на 80%. А в США, Канаді і ЄС використовується інше джерело отримання етанолу. Він дозволяє знижувати викиди парникового газу в набагато менших розмірах. Біопаливо з пшениці, цукрового буряка і рослинних масел рідко знижує викиди більш ніж на 30-60% в порівнянні із звичним паливом. Кукурудза дозволяє знизити викиди менш ніж на 30%. [2].

Особливістю використання біопалива є: залежність від атмосферних й інших умов довкілля та наявності біомаси, кількість якої залежить від обсягів щорічних урожаїв. Не дивлячись на швидке зростання цін на нафту і як наслідок – на бензин та дизельне паливо, цінові мінуси біопалива стали помітніші протягом останніх 2 років у бік зростання цін на сировину для отримання біопалива – сільськогосподарські культури.

З урахуванням всіх стимулів та інших чинників, в середньостроковій перспективі на виробництво біопалива може піти до 12 % всього вироблюваного в світі зерна і 14 % – олійних [2].

Проте, тут важливо відмітити, що величезне значення мають подальші спроби розвитку індустрії біопалива. Якщо повністю будуть виконані положення прийнятого в США «Акту про енергетичну незалежність безпеки» та Директиви ЄС щодо поновлюваних джерел енергії, то на виробництво біопалива може піти майже 20 % світового виробництва рослинного масла і більше 13 % світового виробництва фуражного зерна.

Нинішні заходи по стимулюванню виробництва біопалива в середньостроковій перспективі викличуть зростання цін на пшеницю, кукурудзу і рослинне масло в середньому на 5 %, 7 % і 19 % відповідно [2].

З урахуванням цінової дії цілком можливо припустити, що політика стимулювання біопалива, може зробити величезний вплив на землекористування в майбутньому і відбитися на розмірах площ під певні культури [3]. Звичайно, комусь це дасть можливість запрацювати, але слід не допустити мінусів для екології: вирубки лісів, збільшення шкідливих викидів, попадання в ґрунт пестицидів, втрату родючості.

Таким чином, біоенергетика, яка в даний час розвивається найбільш інтенсивно, потребує оптимізації свого розвитку з врахуванням як потреб паливного, так і продовольчого сектору економіки, а також державного регулювання експорту біопаливної сировини. Пріоритетним напрямком повинно стати виробництво біогазу з промислових, побутових та сільськогосподарських відходів, що забезпечить не тільки виробництво енергії, біодобрив, а також дозволить зробити довкілля більш чистим. Відносно транспорту потрібно встановити певні критерії і вибрати біопаливо, що максимально знижує шкідливі викиди. Екологічні наслідки нового виду палива залежать від типу земель, які будуть вибрані для його виробництва. Слід заохочувати використання площ, не використовуваних в даний час для виробництва продовольства. Це деградовані ґрунти, малоцінні землі. В той же час є не допустимим використання для цих цілей цінних земель й екологічно уразливих територій. Великі надії мають покладатися на біопаливо другого покоління, де сировиною будуть служити звичайна трава, солома гілки дерев – словом все, що містить целюлозу.




  1. Електронний ресурс – uk.wikipedia.org/wiki/Біопаливо

  2. Електронний ресурс – billybonce.zp.ua

  3. Дероган Д.В., Щокін А.Р. Перспективи використання енергії та палива в Україні з нетрадиційних та відновлюваних джерел.//Бюл. "Новітні технології в сфері нетрадиційних і відновлюваних джерел енергії", Київ: АТ "Укренергозбереження",1999. – №2, – С.30-38.

Каталог: retrieve
retrieve -> Навчально-методичний посібник Суми Сумський державний університет 2011 ббк 55. 1
retrieve -> «актуальні питання теоретичної медицини», «актуальні питання клінічної медицини»
retrieve -> Е. В. Колісніченко основи наукових досліджень опорний конспект
retrieve -> Навчальний посібник для слухачів, курсантів та студентів вищих навчальних закладів
retrieve -> Ю. М. Лопаткін фізичний образ світу навчальний посібник
retrieve -> Юридичного факультету


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка