Методичні рекомендації для самостійної роботи студентів спеціальності „Педагогіка вищої школи з методики навчання з циклу дисциплін з агрономії



Скачати 25.74 Mb.
Сторінка12/49
Дата конвертації14.03.2017
Розмір25.74 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   49

Підкреслюється важливість знання технології вирощування. Злакові трави рідко вирощують на польових землях в одновидо-вих посівах. Частіше їх використовують як компоненти сумішей з люцерною, конюшиною, еспарцетом, лядвенцем рогатим, буркуном дворічним. Тому підготовка ґрунту для них аналогічна підготовці для бобових культур.


Важливою особливістю злакових трав є їх добра реакція на азот-вмісні добрива. У травостоях тривалого використання (4 — 7 років) в кормових сівозмінах, на вивідних полях польових сівозмін, у ґрунто­захисних сівозмінах і на схилах азотні підживлення навесні (N30-45) і після укосів (N30) обов'язково поєднують з одноразовим внесенням фосфорних і калійних добрив. Їх вносять навесні повною заплано­ваною нормою (Р60К60, Р90К60) і восени (Р45К45) для кращої перезимів­лі. Калійні добрива особливо потрібні на супіщаних ґрунтах, де ка­лію в ґрунті мало. Калій запобігає нагромадженню в ґрунті нітратів, яке спостерігається при внесенні лише азотних або азотно-фосфор­них туків.

У міру кущення злаків і зменшення в травосумішах бобових трав дози азоту підвищують — на незрошуваних площах 90 — 120 кг/га д. р., на зрошуваних 150 — 200 кг/га в Лісостепу і на Поліссі, в Степу 70 - 90 кг/га. Це дає змогу різко підвищити врожайність переважно злакових травостоїв (з 200 - 300 до 350 - 450 ц/га).

Норми висіву злакових трав в одновидових посівах для укісного використання 8—10 млн схожих насінин на гектар. У сумішах на чорноземних ґрунтах досить висівати половину цієї норми, на супі­щаних ґрунтах, де злакові кущаться гірше, — 60 %. Строки сівби весняні й літні. Можна також висівати злакові трави на другому році використання бобових — люцерни й еспарцету, а також ремон­тувати зріджені на другий рік посіви конюшини. Для цього викори­стовують тіньовитривалі трави, які швидко ростуть (грястицю збір­ну — для насівання люцерни й еспарцету, райграс багатоукісний — для насівання конюшини лучної).

Узагальнюється: весняне й післяукісне боронування злакової дернини зубовими боронами не завжди доцільне. Краще для цього застосовувати гол­часті, а на дернині стоколосу навесні можна використовувати дис­кові борони.



Методичні особливості навчання другого та третього питань плану: інструктажі, застосування мультимедійних засобів навчання, виробничі завдання відповідно освітньо-кваліфікаційної характеристики фахівця.

4. Багаторічні малопоширені кормові культури. Викладач пропонує провести навчання даного питання плану у вигляді аудиторної самостійної роботи. Викладач актуалізує тему, а саме: серед кормових культур є значна кількість таких, що не набули поширення. Причиною цього є недостатня вивченість їх дії на про­дуктивність, здоров'я тварин, відтворення поголів'я. Знання хіміч­ного складу і продуктивності культур недостатньо для їх об'єктивної оцінки. Друга причина полягає у відсутності насіння. Має значення  також певний консерватизм в інтродукції нових культур. Відіграє роль і недостатня опрацьованість технології вирощування.


Викладач активізує знання студентів, ставлячи хм запитання проблемного характеру: „Чому такі високобілкові багаторічні культури, як Сосновського, спориш Вейріха, сільфія пронизанолиста, рапонтик (ма­ралячий корінь), живокіст шорсткий, в Україні і до нині є малопоширеними?”

Акцентується увага, що серед малопоширених багаторічних культур — борщівник Сосновського, спориш Вейріха, сільфія пронизанолиста, рапонтик (ма­ралячий корінь), живокіст шорсткий. Все це високобілкові культури. Їх використовують переважно для заготівлі силосу. Іноді ці культури називають новими. Насправді вони не нові, оскільки їх вивчали у ВІР ще в повоєнний період. У 1947 р. їх детально описав П. Ф. Мед­ведєв. Широко відомі дослідження кафедри рослинництва Москов­ської сільськогосподарської академії, Інституту землеробства УААН та інших дослідних установ і вузів з вивчення нетрадиційних кор­мових культур.

Викладач узагальнює і систематизує відповіді студентів та роздає індивідуальні завдання, які містять виробничі ситуації та стосуються морфобіологічних особливостей культур.

Акцентується увага, що борщівник Сосновського належить до родини зонтичних. Пожи­вність силосу з нього висока — 100 кг відповідає 14— 15 корм. од. і містить 90—110 г перетравного протеїну. Силос добре поїдається тваринами. Урожайність борщівника 500 — 700 ц/га. Висота рослин 2 — 2,5 м. Листки міцні, 80 — 100 см завдовжки і до 70 см завширшки. Може вегетувати 6-8 років. Рослина еутотрофна — потребує родю­чих ґрунтів або внесення органічних і мінеральних добрив. Висіва­ють під зиму у вересні—жовтні по 6 — 8 кг/га широкорядним спосо­бом. При весняній сівбі насіння слід обов'язково стратифікувати. Сік борщівника містить фурокумарини, що спричинюють опіки. То­му під час збирання його на силос треба додержувати правил техні­ки безпеки.

Підкреслюється, що спориш Вейріха — багаторічна рослина. Її можна вирощувати на одному місці до 10 років. Силос з нього добре поїдають тварини; 100 кг силосу відповідає 15 — 16 корм. од. і містить до 150 г протеїну. Висівають пізно восени широкорядним способом. Норма висіву на­сіння 4 — 6 кг/га.

Рапонтик (маралячий корінь) — багаторічник, росте на одному місці 7—10 років. Урожайність зеленої маси 350 — 400 ц/га. Висівають восени широкорядним способом при нормі висіву насіння 7—10 кг/га. Силос дуже добре поїдають тварини. При цьому поліпшується від­творення стада, знижується відсоток яловості корів.

Зауважується, що живокіст шорсткий належить до родини шорстколистих. Роз­множується насінням і вегетативно. Його можна використовувати для приготування силосу, зеленого корму, трав'яного борошна. Рос­те на одному місці понад 10 років. Врожайність зеленої маси на 2 — 3-й і в наступні роки 500 — 700 ц/га і більше. Добре поїдають її усі види тварин. Містить багато білків, вітамінів, солей, мінеральних речовин і мало клітковини. Поживність — на рівні поживності бор­щівника, а вміст протеїну значно вищий (такий, як у люцерни) — 180 — 200 г на 1 корм. од. Врожаї підвищуються при внесенні орга­нічних (40 — 60 т/га) і мінеральних добрив.

Звертається увага, що сильфія пронизанолиста належить до складноцвітих (айстро­вих). Її використовують з другого року життя. Висота стеблостою до З м, листя велике (до 35 см), розсічене. За достатнього зволоження дає 600 - 800 ц/га зеленої високопродуктивної маси за 2 - 3 укоси. Силосувати краще в сумішах з іншими культурами. Сіють її, як і інші культури, восени широкорядним способом. На одному місці за умови підживлення повною мінеральною сумішшю (N60-90Р60К60) і розпушування міжрядь росте понад 10 років.

Заключний інструктаж – здача робіт проходить у вигляді евристичної бесіди.

Методичні особливості навчання четвертого питання плану: наявність роздаткової літератури, гербарію; індивідуалізоване навчання – завдання виробничого характеру; запитання проблемного характеру під час активізації знань студентів та заключного інструктажу та евристична бесіда, рейтингове оцінювання.

Запитання для самоконтролю.

Ключові поняття: лекція, семінар, самостійна робота студентів, практичні заняття, виробничі ситуації, проблемне навчання, мультимедійні засоби навчання.



Тест-задача: Ви, як викладач спеціальних дисциплін, поясніть доцільність написання повідомлень під час виконання самостійної аудиторної роботи? Обгрунтуйте свою відповідь.”


1.3. Методика навчання теми ”Капустіні (хрестоцвітні) кормові культури”.

План. Методика навчання питань:

1. Господарське значення капустіних (хрестоцвітних) кормових культур.

2. Ріпак озимий та ярий.

3. Суріпа озима та редька олійна.

4. Перко та тифон.

5. Кормова капуста.

Ключові поняття: лекція, семінар, самостійна робота студентів, проблемне навчання, мультимедійні засоби навчання.

Домінуючі принципи навчання: виховуючого навчання, активність і свідомість, зв’язок теорії з практикою.

Домінуючі методи навчання: лекція-диспут, евристична бесіда, узагальнення і систематизація.
Викладач пропонує провести лекцію у формі семінарського заняття: тема актуальна, але студенти знайомі з нею мало. Викладач проводить актуалізацію теми, вказуючи на її значення для майбутньої практичної діяльності студентів. Педагог нагадує завдання до семінару, адже до нього студенти готуються за отриманими на лекції завданнями. Семінар включає питання з утрудненнями з: лекцій, практичних занять та позааудиторної роботи (запитання для самоконтролю). Викладач проводить заняття у формі реферативних повідомлень (з власною оцінкою проблеми) та евристичної бесіди (запитання проблемного характеру викладач задає студентам).

1. Господарське значення капустіних (хрестоцвітних) кормових культур. Звертається увага, що кормовиробництві капустяні рослини вирощують давно, зок­рема кормову капусту — стеблоплідну рослину і коренеплоди — брукву і турнепс. Група стеблових капустяних у кормовиробництві не набула значного поширення, асортимент видів і сортів їх також обмежений. Так, в Україні і Молдові в 70-ті роки на невеликих площах вирощували переважно кормову капусту й ріпак, у 80-ті роки площу капустяних було розширено посюдно, розширився видо­вий склад їх. Тепер, крім озимого ріпаку й кормової капусти, виро­щують ярий ріпак, свиріпу озиму, редьку олійну, перко, гірчицю білу. Певне значення має і порівняно нова кормова культура тифон (гібрид китайської капусти з турнепсом). Щоправда, вона не набула поки належного поширення, хоча в Європі і США використовується досить широко. Менше, ніж інші капустяні, поширена й культура перко.

Окреслюється, що капустяні є високобілковими рослинами. Їх можна вирощувати в одновидових посівах і в сумішах з однорічними злаковими травами та іншими культурами. На їх фоні краще можна згодовувати побіч­ну продукцію — солом'яну січку, полову та ін. Зелена маса капус­тяних сприяє збільшенню надоїв, жирності молока, приросту молод­няку на відгодівлі. При згодовуванні її вівцям підвищується вовно­ва продуктивність. Капустяні — цінний компонент раціону свиней і птиці. Їх широко використовують в озимих проміжних, ранніх ярих, післяукісних та післяжнивних посівах.

Наголошується, що капустяні вирощують не тільки на зелену масу, а й на силос в суміші з іншими культурами. Зерно їх — дуже цінне джерело кон­центрованих білкових кормів вищої якості. Макуха і шрот з насіння ріпаку, редьки олійної, свиріпи за фізіологічною дією майже не по­ступаються перед макухою і шротом із сої і соняшнику. Так, основ­ним білковим компонентом концентрованих кормів у країнах Захід­ної Європи (Бельгії, Німеччині і особливо у скандинавських краї­нах) є дешевий і високоякісний ріпаковий шрот. Урожайність ріпа­ку сягає 30 ц/га, тобто значно перевищує середню врожайність сої і дає змогу мати високоякісний корм з мінімальними втратами, що сприяє зниженню собівартості тваринницької продукції.

Підкреслюється, що для більшості хрестоцвітих кормових культур характерні високі темпи наростання зеленої маси (10 — 12 і навіть 14 ц/га за добу в періоди активного росту і 8 - 10 ц/га в середньому за період вегета­ції). Менші темпи наростання у стеблоплідної рослини — капусти кормової (4-6 ц/га за добу в середньому за вегетацію при весняній і ранній післяукісній сівбі та 6 — 7 ц/га при пізній післяукісній і піс­ляжнивній). Провідними у посівах капустяних є озимий ріпак, а далі йдуть капуста кормова, свиріпа озима, редька олійна, яка набула у 80-ті роки значного поширення. Щоправда, починаючи з 1989 - 1990 рр., висівають її менше через грубувату зелену масу і не дуже активне поїдання тваринами вже у фазі цвітіння. Проте в су­мішах із злаковими (кукурудзою, вівсом) тварини поїдають її задо­вільно і добре. Набуває поширення гірчиця біла, особливо в літніх проміжних посівах у чистому вигляді та в суміші з вівсом.

Вказується, що всі капустяні, які вирощують на зелену масу, — вологолюбні рос­лини. Коефіцієнт водопоглинання в них зазвичай вищий, ніж в ін­ших кормових рослин, і становить від 500 — 600 до 700 — 800. Най­вищий він у перко, озимої свиріпи, редьки олійної у післяжнивних посівах.

Зауважкється, що найменші показники водопоглинання в культур ранніх ярих по­сівів ріпаку озимого і ярого, редьки, помітно вищі у цих самих куль­тур в післяукісних та післяжнивних посівах. Це пояснюється трива­лою вегетацією в осінній період, зниженням приросту зеленої маси внаслідок високих липневих і серпневих температур, періодично низькою відносною вологістю повітря, зниженням температури у вересні—жовтні.

Наголошується, що всі капустяні рослини, висіяні на корм, багаті на протеїн, якого містять майже стільки, як і бобові. У зеленій масі їх багато вітамі­нів, макро- та мікроелементів, зокрема сірки. Це сприятливо впли­ває на приріст і здоров'я поголів'я свиней, здоров'я і вовнову продук­тивність овець та вовнових порід кіз.

Акцентується увага, що деякою вадою капустяних як кормових культур є вміст у них глюкозидів, особливо в ріпаку, висока продуктивність якого нерідко поєднується із значним вмістом ерукової кислоти і глюкозинолатів. Ці сполуки несприятливо впливають на здоров'я тварин і якість продукції. Тому слід висівати сорти ріпаку, вміст у яких цих шкід­ливих речовин мінімальний, наприклад, Тисменський, Дублян-ський, Снітинський, Квінта, Гарант та ін.

Підкреслюється, що зелена маса капустяних, зібраних в оптимальні строки, добре перетравлюється (65 — 80 %) і містить небагато клітковини (17 — 19, 20 - 22 %); 1 кг сухої речовини відповідає 0,85 - 0,92 корм. од., а 1 кг корму містить 24 — 29 г перетравного протеїну. Поживність маси значною мірою залежить від внесення добрив і строку збирання. Кращі для згодовування рослини, зібрані у фазі бутонізації — почат­ку цвітіння. Слід враховувати, що рясне цвітіння й тепла погода приваблюють багато бджіл (капустяні, особливо ріпак і свиріпа, — добрі медоноси). При збиранні їх у цей період багато комах потрап­ляють у зелену масу, що небезпечно для тварин. Якщо капустяні згодовують у фазі цвітіння, скошувати їх доцільно після 12 год дня, коли на посівах менше бджіл.

Важливо відзначити, що у чистому вигляді капустяні рослини згодовувати недоцільно. Їх обов'язково слід використовувати разом з іншими, менш обводне­ними кормами — зеленою масою злакових трав, силосом, сінажем.

Відзначається, що оскільки капустяні культури дуже добре реагують на добрива, особ­ливо азотні, в них можливий підвищений вміст нітратів, який ви­значають безпосередньо в полі методом експрес-аналізу соку листя й стебел, а також у лабораторії сучасними методами.

Підкреслюється, що при вирощуванні капустяних, в тому числі і в післяжнивних по­сівах, треба уникати наступного висівання після них цукрових і кормових буряків, бо в капустяних з ними є спільний шкідник — нематода. Капустяні, особливо при заорюванні їх як післяжнивних сидератів, позитивно впливають на вміст у ґрунті органічної речо­вини, азоту, фосфору, калію, мікроелементів, запобігають розвитку кореневої гнилі, яка завдає великої шкоди зерновим культурам, особливо пшениці.

Вміст перетравної енергії в зеленій масі капустяних невисокий — 1,6 — 1,8 МДж/кг. Однак великий вихід корму з 1 га дає змогу мати до 40 - 60 ц/га сухої речовини за короткий період вегетації.

Особлива увага надається технології вирощування. Основний обробіток — зяблевий, після озимих проміжних — поверхневий. Озимі (ріпак, суріпицю та ін.) сіють в кормовій сівозміні після збирання кукурудзи і ранніх ярих по поверхневому обробітку.

Розглядаються удобрення. Капустяні культури, подібно до злакових, дуже добре реагують на удобрення. Врожайність їх під впливом високих норм азоту на фоні достатнього внесення фосфору й калію підвищується у 2 — 3 рази. При цьому слід ураховувати вміст поживних речовин у ґрунті.

Акцентується увага на сівбу. Ріпак, свиріпу озиму, редьку олійну, гірчицю білу, перко, тифон висівають звичайним рядковим способом з міжряддями 15 см. Норми висіву 2 — 3 млн схожого насіння на 1 га, у Степу 2 — 2,5, на Поліссі та в Лісостепу 2,5 — 3 млн. На більш густих озимих посівах погіршується зимостійкість їх, на ярих — якість корму, особливо редь­ки олійної.

Надається значення: урожайність озимих і ярих капустяних залежить від строку сів­би. Оптимальні строки сівби озимого ріпаку — перша—друга декади серпня, озиму свиріпу і перко можна висівати і пізніше, проте вро­жайність їх вища при висіванні наприкінці серпня. Для доброї пе­резимівлі озимі капустяні повинні мати 6 — 8 листків у прикорене­вій розетці, а це можливо при тривалій осінній вегетації (50 — 60 днів). Небажані і надто ранні строки сівби (наприкінці липня), оскіль­ки приводять до переростання рослин, погіршення їх перезимівлі.

Насіння капустяних загортають на глибину 2 — 3 см. У зв'язку з цим важливим прийомом поліпшення польової схожості їх є після-посівне, а в разі потреби — і допосівне коткування ґрунту, яке за­безпечує рівномірне, неглибоке загортання насіння і появу дружних сходів.

Сорти озимого ріпаку Гарант, Глорія, Квінта, Тисьменицький, Іванна; капусти кормової Мозкова зелена Вологодська, Мозкова зелена північна, Вега; ріпаку ярого Золотоніський, Кубанський, Ко-валевський, Шпат. Ефективними у наших дослідах виявилися японський сорт ярого ріпаку Абакум Хат та ін., редьки олійної Рай­дуга, Тамбовчанка.

Є сорти (біотипи, екотипи) або групи сортів і гібридів з певними біологічними та екологічними особливостями, наприклад ранні, се­редньоранні, середньо- й пізньостиглі. Одна група сортів добре реа­гує на ранні, інша — на більш пізні строки сівби. Все це слід врахо­вувати при розробці сортової технології вирощування культури.

Зауважується, що у післяжнивних і післяукісних посівах капустяні сіють після по­верхневого обробітку або застосовують сівалки-культиватори. Доб­рива вносять з розрахунку на заплановану врожайність.

. 2. Ріпак озимий (рапс) та ярий. Звертається увага на морфобіологічні особливості культур. Ріпак озимий (Brassica napus L. ssp. oleifera Metrg.) у культурі має озиму і яру форми, більш поширена озима.


Озимий ріпак восени найчастіше виростає у вигляді розетки з 9 листками, проте нерідко утворює укісну масу. Стебла з'являються здебільшого навесні (іноді восени), висота їх 80 — 130 см (див. рис. 57). Сизо-зелене листя має восковий наліт, нижні листки на черешках, верхні — сидячі, наполовину охоплюють стебло. Квітки яскраві, світло-жовті, плоди — стручки з носиком, насіння кулясте, темно-коричневе, діаметром 1,5 — 2,5 мм. Маса 1000 насінин 4 — 8 г. Добре відростає. Вміст сухої речовини у рослинах 11 — 14 %. Пере­травного протеїну в сухій речовині 16 — 18 %. Зимостійкість середня. У малосніжну зиму нерідко випадає з травостою.

В Україні поширені багато сортів з низьким вмістом шкідливих сполук — ерукової кислоти і глюкозинолатів — Глорія, Гарант, Квін­та, Тисьменицький, Іванна та ін.

Ріпак ярий (Brassica napus oleifera D. C.) використовують у посі­вах кормових культур як у чистому вигляді, так і в сумішах з одно­річними травами і кукурудзою. Висота стебел 80 - 100 до 120 см, облистненість 42 — 44 %. Листя перисте, суцвіття— нещільна волоть (див. рис. 58). Морфологічна будова аналогічна будові озимого ріпа­ку, а продуктивність нижча. Уражується, як і озимий ріпак, пере­важно хрестоцвітими блішками. Вологолюбна рослина. Зелена маса містить до 12 % сухої речовини, 16—18 % перетравного протеїну. Добре поїдається практично всіма видами тварин і птиці.

Районовано значну кількість сортів з пониженим вмістом глюко­зинолатів і ерукової кислоти — Шпат, Клітинний, Орідеж 2, Оріон, Тритон та ін.


3. Суріпа озима та редька олійна. Можлива порівняльна характеристика культур. Суріпа озима (Brassica campestris L.) подібна до ріпаку, проте має більш розсічене листя. Висота куща 100 — 140 см, листки ланце­топодібні, неопушені, нижні — розсічені, дещо кучеряві, верхні — цілокраї, розміщені переважно на стеблі спірально. Облистненіть 45 — 47 %. Суцвіття — жовто-лимонна волоть. Стручки неопушені, притиснуті до стебла. Поверхня їх горбиста, насіння червоно-коричневе, кулясто-еліптичне, у стручку 15 — 25 насінин. Маса 1000 насінин 2,8 — 3 г.


У зеленій масі 12 — 14 % сухої речовини, 15 — 16 % перетравного протеїну. Зимостійкість суріпи вища, ніж у ріпаку, проте в мало­сніжні зими, як і ріпак, вона може підмерзати. Дає зелену масу на 5 — 10 днів раніше, ніж ріпак. Має широкий ареал використання. Менш вимоглива до попередників і строків сівби, ніж ріпак.

Редьку олійну (Raphanus sativum d. var. oleifera Metrg.) довго відносили до малопоширених рослин. Проте з середини 70-х років її використовують у весняних післяукісних та післяжнивних посівах у системі зеленого конвеєра. Її можна підсівати до кукурудзи на зеле­ний корм у фазі 3 — 4 листків. Це трав'яна однорічна рослина. Висо­та стебла її 120 см. Листя кулясто-перисте, квітки блідо-фіолетові або білі. Стручки 5 — 6 см завдовжки з носиком, насіння світло-коричневе, округле. Маса 1000 насінин 8 - 12 г.



Це вологолюбна рослина з коротким вегетаційним періодом (40 — 50 днів від сівби до цвітіння). Навіть у післяукісних і післяжнивних посівах у Лісостепу і на Поліссі формує до 300 ц/га високобілкової зеленої маси. Слабко уражується шкідниками і хворобами. Холодо­стійка. Редьку олійну можна згодовувати усім видам тварин і птиці в сумішах із злаковими — вівсом, кукурудзою, суданською травою. Містить 12 - 14 % сухої речовини, 26-29 % сирого протеїну, сірку, фосфор, кальцій, каротин.Серед сортів цієї культури поширені Райдуга, Тамбовчанка та ін.

4. Перко та тифон. Окреслюється порівняльна характеристика культур. Перко являє собою гібрид озимої свиріпи й китайської капусти. Вирощують як післяжнивну й озиму проміжну культуру здебільшого на зелений корм, а на силос можна використовувати тільки в су­мішах з культурами, які містять багато сухої речовини. Має дуже розгалужену стрижневу кореневу систему. Зовні мало відрізняється від ріпаку і свиріпи, дає соковиту зелену масу, проте більш волого­любна. Облистненість до 60 %. На зволожених і зрошуваних площах перко можна використовувати як культуру ранньовесняної сівби. Має добру й задовільну отавність, урожайність зеленої маси 150 - 200 ц/га


Тифон (Brassica rapa) — гібрид турнепсу з китайською капустою, виведений 1976 р. в Голландії. Значно поширений в Англії, Фран­ції, Данії, Голландії, У гор щині, США. Вологолюбна рослина. Можна культивувати у районах з кількістю опадів не менш як 500 мм за рік. Добре відростає, дає 2 — 3 укоси Висівають як восени, так і навесні. Зовні нагадує ріпак і свиріпу озиму. Врожайність за один укіс за­лежно від агрофону і зволоження від 180 - 250, 300 - 350 до 500 ц/га. 3 2-3 укосів можна мати від 700 - 800 до 1000 ц/га зеленої маси. Добре реагує на азотні добрива. Підзимні посіви дають зелену масу в середині травня. В Україні тифон поширений мало.

5. Кормова купуста. Важливо, щоб викладач довів до студентів значення культури у кормових сівозмінах та необхідність розширювати її посіви в Україні. Кормова капуста (Brassica subspontanea Lezg.) — цінна кормова культура в системі зеленого конвеєра, особливо для птиці й овець. Можна висівати її навесні, післяукісно й післяжнивно. За біологіч­ним циклом це дворічна перехреснозапильна рослина. В перший рік утворює стеблоплід. Особливо цінні сорти з тонкими й розгалу­женими стеблами (стеблоплодами). Висота рослин до 1,5 м, в після­укісних і післяжнивних посівах 60 — 80 см. На 2-й рік з бруньок у пазухах стеблоплоду виростають квітконосні пагони. Квітки яскра­во-жовті, мають 6 тичинок і маточку. Плід— стручок, який розвива­ється з маточки. Насіння більше, ніж у турнепсу й брукви. Маса 1000 насінин 3 - 5 г.


Кормова капуста дуже холодостійка, завдяки чому в середній смузі її можна збирати і в грудні. Використовують на зелений корм і силос.

Вона є найкращим молокогінним засобом, збільшує також жир­ність молока, містить багато вітамінів (А, В, С, К, особливо А й С), які добре зберігаються в силосі. Урожайність за весняної сівби 400 - 700 ц/га, післяукісної 300 - 400, післяжнивної— до 300 ц/га.

Рослина вологолюбна, проте добре витримує періоди недостат­нього зволоження. Продуктивно використовує осінні опади й інтен­сивно нарощує масу в цей період. Добре реагує на органічні й міне­ральні добрива. До ґрунтів менш вибаглива, ніж білоголова капус­та. Для кормової капусти непридатні легкі, піщані, глинисті, що запливають, заболочені й солонцюваті ґрунти, кислі ґрунти треба вапнувати. Кормова капуста добре силосується, чому сприяє підви­щений вміст у її зеленій масі цукрів.

У виробництві порівняно мало сортів. Найпоширеніші Мозкова зелена Вологодська, Мозкова зелена північна, Вега та ін.

Однією з причин деякого зменшення інтересу до цієї культури є захоплення іншими хрестоцвітими, зокрема ріпаком, редькою олій­ною, гірчицею білою, хоч одне одного не виключає.

Викладач підводить підсумки роботи на семінарі та робить узагальнення і систематизацію матеріалу, бо домінуючичи методами на лекції були: проблемне викладення, евристична бесіда.

Методичні особливості навчання теми: культура знайома студентам, але малорайонована, тому завдання викладача актуалізувати значення культури перед майбутніми фахівцями.

Запитання для самоконтролю.

Ключові поняття: лекція, семінар, самостійна робота студентів, проблемне навчання, мультимедійні засоби навчання.



Тест – задача: „Ви, як викладач спеціальних дисциплін, розкрийте значення виразу: ”методика навчання теми”. Свою відповідь обгрунтуйте.

1.4. Методика навчання теми „Кормові коренеплоди та проміжні посіви польових культур”


План. Методика навчання питань:

1.Кормові корнеплоди:

1.1. Господарське значення.

1.2. Морфобіологічні та екологічні особливості:

1.2.1. Морква

1.2.2. Бруква і турнепс.

1.2.3. Куузику.

1.2.4. Кормові буряки.

1.3. Технологія вирощування.

2. Проміжні посіви польових культур:

2.1. Морфобіологічні та екологічні особливості:

2.1.1. Пшениця.

2.1.2. Кукурудза на зерно.

2.1.3. Цукрові та кормові буряки.

2.1.4. Соняшник.

2.1.5. Коноплі.


Ключові поняття: лекція, проблемне навчання, мультимедійні засоби навчання, виховна мета, розігрування ролей.

Домінуючі принципи навчання: виховуючого навчання, активність і свідомість, зв’язок теорії з практикою.

Домінуючі методи навчання: лекція з елементами проблемності, евристична бесіда, демонстрація.

1. Кормові корнеплоди. Викладач проводить лекцію з елементами проблемності (2, 3 рівнів) – культури добре знайомі і мають поширене застосування у кормовиробництві. Особливість організації лекції – можливий аналіз виробничих ситуацій із розподілом ролей відповідно до освітньо-кваліфікаційної характеристики фахівців.

Господарське значення. Викладач задає запитання проблемного характеру: „Чому коренеплоди займають великий відсоток у кормовиробництві, хоча культури мають малий вміст протеїну?” Відзначається, що кормові коренеплоди дають високий ви­хід кормових одиниць з 1 га посівної площі. Наприклад, кормові буряки при врожаї коренеплодів 800 ц/га і гички 150 ц/га дають 120 - 130 корм. од., а кормова бруква при врожаї коренеплодів 600 ц/га і гички 150- 160 ц/га - 90 - 110 ц/га корм. од.

Підкреслюється, що в Українському інституті зрошуваного землеробства урожай кормових буряків у середньому за 10 років становив 995 ц/га, а мак­симальний - 1646 ц/га.

Наголошується, що до основних коренеплодів належать: кормові буряки з родини лободових (Chenopodiaceae), морква з родини зонтичних селерових (Umbeliferae), бруква і турнепс з родини капустяних (Brassicaceae). Кормові коренеплоди є насамперед важливим джерелом легкопере-травних вуглеводів, вміст яких становить у коренеплодах кормових буряків, моркви та брукви близько 9 %, турнепсу — до 7 %, а коефі­цієнт перетравності досягає 96 — 98 %. Вміст протеїну в коренеплодах невеликий - близько 1,1 - 1,5 %, але він має багатий амінокислот­ний склад і відзначається доброю перетравністю (70 — 80 %). Ціну­ються коренеплоди і за значний вміст мінеральних речовин (у серед­ньому 1 - 1,5 %), особливо кальцію і фосфору.

Відзначається, що кормові коренеплоди є джерелом багатьох вітамінів. Особливо багата на них морква, в коренеплодах якої виявлено майже всі ві­домі нині вітаміни.

Звертається увага, що цінним побічним кормом для тварин є гичка коренеплодів. При врожаї коренеплодів 500 — 600 ц/га господарства отримують за ра­хунок гички додатково 20 — 25 ц/га корм. од., що прирівнюється до збору середнього врожаю однорічних трав і практично без додатко­вих затрат.

Підкреслюється, що згодовують коренеплоди тваринам звичайно у свіжому, рідше — в засилосованому вигляді. З листя виготовляють також трав'яне борошно, яке містить 13 — 19 % протеїну і 54 — 62 % вуглеводів. Але за існуючих технологій сушіння такий корм дорогий, оскільки по­трібно багато пального. Коренеплоди мають важливе агротехнічне значення. Вони є доб­рим попередником у сівозміні для наступних культур.

Робиться висновок, що райони вирощування. Кормові буряки в Україні і країнах СНД вирощують скрізь, але особливо поширені вони в Центрально-Чор-ноземній зоні і в південних районах Нечорноземної зони. Моркву також вирощують майже на всій території СНД. Бруква і турнепс, як вологолюбні й маловибагливі до тепла, най­більш поширені в Нечорноземній зоні.

Викладач узагальнює матеріал і заоохочує студентів до подальшої співпраці на лекції, даючи додаткові бали найактивнішим.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Викладач пропонує студентам зіграти ролі фахівців районної ланки управління на семінарі з кормовиробництва: „Покращення кормових сівозмін”. Для цього викладач нагадує студентам морфобіологічні особливості кормових коренеплодів і ставить їм завдання: вжитися в роль і доказати під час виступу, що використання конкретної кормової культури покращить корінним чином кормову сівозміну району. Виклаадч наголошує, що такі рольові ігри на лекції викладачі можуть проводити в майбутній педагогічній діяльності.

Акцентується увага, що серед коренеплодів найбільш чутливими до холоду є кормові буряки, сходи їх нерідко ги­нуть навіть при невеликих весняних заморозках (мінус 3 — 5 °С). Насін­ня проростає при температурі близько 3 °С, але дружні сходи з'являються лише при 12 — 15 °С. Зауважується, що найкраще розвиваються в умовах теплого сонячного літа з достатньою кількістю опадів (близько 500 мм за рік). Особливо вибагливі до вологи в період проростання насіння, яке поглинає при набуханні 120 — 160 % води від своєї маси, та в критичний період розвитку в липні—серпні.

Підкреслюється, що морква краще, ніж буряки, витримує заморозки. Насіння її про­ростає при температурі 2 — 4 °С, сходи витримують заморозки до мі­нус 4 °С. Вона добре витримує також підвищені літні температури, порівняно посухостійка, але добре реагує на поливи. Не витримує великих опадів наприкінці літа, бо її коренеплоди при цьому роз­тріскуються і погано зберігаються.

Відзначається, що бруква й турнепс краще за інші коренеплоди витримують сильні осінні заморозки; їх корені й листя гинуть тільки при мінус 8 - 9 °С. Насіння їх проростає при 2-3 °С, сходи стійкі проти моро­зів до мінус 4—5 °С. Бруква й турнепс добре ростуть і розвиваються в прохолодне літо з туманами, росами та частими дощами. Турнепс часто висівають як післяжнивну культуру.

Наголошується, що гібридна бруква (куузику) —нова кормова культура з родини хрестоцвітих (капустяних), виведена в Естонському інституті земле­робства і меліорації схрещуванням брукви з кормовою капустою. Має добрі кормові якості: в 100 кг коренеплодів міститься 8,1 — 10,9 корм. од. і 1,1-1,3 г перетравного протеїну. Особливо цінна для дійних корів і молодняку великої рогатої худоби. Високоврожай­на — може давати по 800 - 1000 ц/га коренеплодів і 200 ц/га гички.

Вказується, що куузику — вологолюбна й холодостійка рослина, невибаглива до ґрунтів, але добре реагує на внесення органічних і мінеральних доб­рив. Вирощують куузику розсадним способом і насінням. Розсаду вирощують на грядках, у теплицях. Висаджують її звичайно з між­ряддям 60 см і відстанню між рослинами 35 — 40 см, що забезпечує густоту посівів 45 — 59 тис./га. При розсадному способі можна виро­щувати куузику як післяукісну культуру.

Зауважують, що сіють куузику рано навесні широкорядним способом з шириною міжрядь 60 см. Норма висіву насіння близько 1 кг/га. Догляд за посівами куузику такий самий, як і за посівами зви­чайної брукви. Збирають куузику звичайно в жовтні. Зберігають коренеплоди в буртах, траншеях.

Підкреслюється, що коренеплоди дають високі врожаї тільки тоді, коли в ґрунті міс­титься достатня кількість азоту, фосфору, калію, кальцію і магнію.

Робиться висновок, що найбільш вибагливі до родючості ґрунту кормові буряки, потім брук­ва, морква і найменш вибагливий турнепс.

Зауважується, що кормові коренеплоди — дворічні рослини: в перший рік утворю­ють соковитий коренеплід і розетку листків, у другий — із висадже­ного коренеплоду утворюються листки, стебла, квітки, плоди й на­сіння. Можливі відхилення від нормального циклу розвитку: в хо­лодну весну при відносно довгому світловому дні, особливо в ранні строки сівби, рослини вже в перший рік можуть утворювати квітко­носні пагони (їх називають «цвітушними», або «цвітухою»); за під­вищених температур і відносно короткого світлового дня (особливо при ранньому збиранні й осінньому підсиханні маточників, при зберіганні їх в умовах високих температур і весняному підв'ялю­ванні) рослини і на другий рік не утворюють квітконосних пагонів, а тільки розвивають листки (так звані «упрямці»). І перше, і друге явища небажані для виробництва.

Окреслюється, що всі коренеплідні є перехреснозапильними рослинами. Тривалість вегетаційного періоду в перший рік життя: кормових бу­ряків 120 — 140 днів, моркви — від 80 — 100 ранніх сортів до 120 — 140 пізніх; брукви 110 — 140 днів; турнепсу — від 80 до 120 днів.

Наголошується, що в Україні районовано сорти: кормового буряку Аміго, Барбара, Болеро, Енкендорфський жовтий, Тімірязєвський 87, Переможець, Полтавський білий, Полтавській 71, Львівський жовтий, Київський, Уманський напівцукровий; кормової моркви — Бірючекутська 4145, Шантене Сквирська, Шантене 2461, Вітамінна 6; кормової брукви — Куузіку; турнепсу — Волинський ранній круглий.

Викладач проводить навчання технології вирощування, використовуючи запитання проблемного характеру другого рівня -.студенти разом із викладачем шукають шляхи його вирішення. Бо хоча питання „технології вирощування кормових коренеплодів” студентам знайоме з дисципліни „Рослинництво” та його важливість спонукає викладача до підказок протягом викладення матеріалу.

Підкреслюється, що вирощують кормові коренеплоди як у польових, кормових, так і в овочевих сівозмінах. Залежно від цього підбирають попередники. Так, при вирощуванні буряків у польових і кормових сівозмінах їх потрібно розміщувати передусім після удо­бреної озимини, зернобобових, однорічних трав на сіно або зелений корм, ранніх силосних культур; в овочевих сівозмінах — після бобо­вих культур, помідорів, огірків, капусти.

Акцентується увага, що кращими попередниками для моркви в польових сівозмінах є озимі й зернобобові культури, рання картопля; в кормових — озимі на зелений корм, кукурудза на зелений корм і силос; в овочевих — бобові, рання капуста, огірки, цибуля, помідори; для брукви й тур­непсу в польових і кормових сівозмінах — озимі й зернобобові куль­тури, буряки; в овочевих — цибуля, помідори, огірки.

Звертається увага на обробіток ґрунту. При розміщенні коренеплодів після овочевих або пізніх силосних та інших сільськогосподарських культур ґрунт відразу після їх збирання орють без попереднього лущення. Після зернових, зернобобових культур і трав проводять лущення на пло­щах з однорічними бур'янами на глибину 6 — 8 см. При наявності пирію поле двічі дискують на глибину 10 — 12 см. На площах, засмі­чених осотом, проводять дискування на глибину 6 см з наступним лущенням лемішними плугами на глибину 10 — 12 см. Хороший ре­зультат дає напівпаровий обробіток ґрунту після стерньових попе­редників, який передбачає дискування стерні на глибину 6 — 8 см, оранку — на 28 — 30 см, дискування зябу на глибину 7 — 9 см і його культивацію — на 10 — 12 см. Під усі коренеплоди потрібно прово­дити глибоку ранню зяблеву оранку з передплужниками на глиби­ну 30 — 32 см, а на ґрунтах з неглибоким орним шаром — на його повну глибину. Навесні проводять закриття вологи та культивацію на глибину 6 — 8 см з одночасним внесенням гербіцидів у ґрунт (тр их лор ацетат натрію або дихлоральсечовину — по 4 — 6 кг/га, еп-там 2-3 кг/га). Перед сівбою ґрунт коткують.

Підкреслюється важливість удобрень. При вирощуванні коренеплодів після неудобрених попередників потрібно внести гній: під буряки, брукву, турнепс 20 — 30 т/га — на чорноземах, сірих та темно-сірих опідзолених ґрунтах, 30 — 40 т/га — на світло-сірих та підзолистих ґрунтах. Під корене­плоди вносять також мінеральні добрива: азотні 40 - 60 кг/га, фос­форні 60 — 120 кг/га, калійні 60 — 120 кг/га. Понад 1/2 або 2/3 части­ни мінеральних добрив, переважно фосфорних і калійних, вносять під зяб і таку саму кількість азотних — під весняну культивацію, Р10 — в рядки, решту РК — в підживлення (після проріджування рослин). Високі дози азотних добрив недоцільні, особливо від кор­мові буряки, оскільки в коренеплодах накопичуються нітрати, що може спричинити отруєння тварин. Під коренеплоди вносять також мікроелементи (мідь, бор, марганець та ін.). Кислі ґрунти вапнують.

Зауважується, що перед сівбою насіння коренеплодів калібрують, обігріва­ють, протруюють та ін. Калібрування потрібне для того, щоб віді­брати для сівби більш крупні фракції посівного матеріалу: 3,5 - 4,5 і 4,5 — 5,5 мм кормових буряків і 1,5 — 2,0 мм і більше 2 мм моркви. Для підвищення енергії проростання насіння коренеплодів піддають повітряно-тепловій обробці, витримуючи його на відкритому повітрі 3 — 5 днів, під навісом 5 — 7, у сховищі 10 — 15 днів. За 2 — 3 дні до сівби його протруюють гранозаном (3 — 4 кг/т) або ТМТД (4 — 6 кг/т). В найраніші весняні строки висівають моркву, турнепс і брукву, а кормові буряки — дещо пізніше, при прогріванні ґрунту до 6 - 7 °С. Турнепс можна вирощувати також як післяукісну культуру, висіва­ючи наприкінці травня.

Відзначається, що кормові буряки сіють з міжряддям 45 — 60 см, брукву й турнепс 60 см; моркву — стрічковим способом з відстанню між рядками в стрічці 15 см і між стрічками 45 см, смуговим із смугами до 20 см і відстанню між смугами 45 — 60 см, а на торфових ґрунтах — зви­чайним рядковим способом. Норма висіву кормових буряків 16 — 20 кг/га а при висіванні пунктирними сівалками 8—12 кг/га; моркви при широкорядній сів­бі 4,5 кг/га, стрічковій 6 кг/га, широкосмуговій 6 — 8 кг/га, суцільній рядковій 10 кг/га. При сівбі моркви під зиму норми висіву збільшу­ють на 25 — 30 %, брукви — на 2 — 3 кг/га, турнепсу — на 3 — 4 кг/га, а при повторній культурі — на 15 — 20 % і більше. Глибина загортання насіння: кормових буряків 3 — 4 см, на важ­ких ґрунтах 2 — 3 см; моркви — відповідно 2,5 — 3 і 1,5 — 2 см; брукви й турнепсу — близько 2 см.

Наголошується на догляді. Першим прийомом догляду за коренеплодами є післяпо-сівне коткування. Через 4 — 6 днів після сівби проводять досходове боронування, під час якого на посівах моркви вносять гербіциди (прометрин 1,5 — 2,5 кг/га, лінурон 1,5 — 3 кг/га). Важливим агротех­нічним прийомом з догляду за посівами є їх проріджування. Мета його — зберегти на час збирання оптимальну густоту рослин на площі. Для кормових буряків вона має становити в районах недо­статнього зволоження 45 — 50 тис./га, достатнього зволоження — 60 - 80 тис./га, а при високих дозах NРК — 80 — 100 тис./га; для морк­ви — при широкорядній і стрічковій сівбі 300 — 350 тис./га, широко­смуговій до 700 тис./га; брукви — від 45 до 50 тис./га; турнепсу — 80 - 100 тис./га.

Підкреслюється, що кормові буряки проріджують букетуванням за схемами 30 х 25 або 27 х 18 см; брукву й турнепс — за схемою 27 х 18 см. При розби­ранні букетів залишають у кожному по 2 — 3 рослини Останнім ча­сом частіше застосовують для проріджування рослин вздовжрядні проріджувачі (УСМП-5,4А) або звичайне боронування.

Проріджують посіви кормових буряків у фазі першої пари справж­ніх листків; брукву й турнепс — у фазі 2 — 3, а моркву 4—5 листків. Відразу після проріджування посіви підживлюють мінеральними добривами (N15Р20К20) і розпушують ґрунт у міжряддях, одночасно заробляючи добрива на глибину 10 - 12 см. Дальший догляд за по­сівами полягає в 1 — 2 розпушуваннях міжрядь, боротьбі з шкідни­ками та хворобами коренеплодів.

Виокремлюється збирання. Збирають коренеплоди у фазі технічної стиглості, ви­користовуючи переобладнані картопле- і бурякокомбайни, різні ко­пачі та спеціальні копачі для викопування коренеплодів (ККГ-1,4). Зберігають коренеплоди поблизу тваринницьких ферм у тран­шеях, буртах, спеціальних сховищах. Температура в період збері­гання 0 - 2 °С.

Зауважується: вирощування коренеплодів в повторних посівах. Як післяукісні й післяжнивні культури вирощують кормові буряки, моркву й тур­непс. Кращими попередниками для них є озимі культури або вико-вівсяна суміш на зелений корм, рання картопля, рання капуста, озимий ячмінь, після збирання яких залишається 140 — 150 (в післяукісний період) або 95—110 днів (післяжнивний період), сприятливих для росту рослин.

Під повторні посіви ґрунт починають готувати відразу після зби­рання попередника. Після зернових проводять лущення стерні на глибину 5 — 6 см і звичайну оранку на глибину 18 — 20 см лущиль­никами в агрегаті з котками й боронами, після картоплі проводять тільки оранку. Під оранку вносять повні мінеральні добрива в дозі 60 - 90 кг/га азоту, фосфору й калію. Сіють такими самими способа­ми, що й навесні, збільшуючи норми висіву на 20 — 30, а в посушли­ві роки на 50 — 80 %. Глибина загортання насіння 3 — 4 см. Після сівби площу коткують. Догляд за літніми посівами такий самий, як і за весняними.

Звертається увага на вирощування коренеплодів на зрошуваних землях: застосо­вують більш високі норми мінеральних добрив — до 90 — 120 кг/га, проводять вологозарядкові поливи (600 — 700 м3 води на 1 га) та 2 — 3 вегетаційні поливи (по 400 — 500 м3 води на 1 га). У деяких госпо­дарствах вирощують моркву як підпокривну культуру, підсіваючи її під озимі або ярі культури. Культура маточних посівів і висадків.

Окрема увага надається технології вирощування маточних посівів коренеплодів (включаючи і цукрові буряки) відрі­зняється від звичайної (на корм і технічні потреби) такими основ­ними прийомами:

1.  Кормові та цукрові буряки, брукву й турнепс вирощують із
значно більшою густотою стояння рослин (буряки 200 і більше тис./га,
бруква й турнепс — по 140 — 160 тис./га).

2.  Збирають маточники до заморозків: першими — буряки, потім


моркву й турнепс і наприкінці — брукву.

Зауважується, що перед закладанням на зберігання коренеплоди сортують, відби­раючи кормові буряки масою від 300 до 800 г, цукрові 150- 500 г, моркву 150 - 200 г, брукву й турнепс 200 - 400 г. Зберігають маточні коренеплоди в траншеях, буртах, спеціаль­них сховищах при температурі 0 — 2 °С.

Наголошується, що висаджують коренеплоди рано навесні. Кращими попередника­ми їх є удобрені органічними добривами озимі культури, кукурудза на силос, зернобобові, картопля, а в овочевих сівозмінах — огірки, помідори, баштанні культури. Зяблеву оранку під насінники прово­дять на глибину 30 — 32 см. Зважаючи на короткий вегетаційний період насінників, їх слід вирощувати на більш високому фоні орга­нічних і мінеральних добрив.

Відзначається, що перед садінням поле боронують в один—два сліди, потім легкі ґрунти культивують на глибину 8—10 см, більш важкі на 16 — 18 см, а на дуже важких запливаючих ґрунтах проводять глибоке роз­пушування (до 25 — 28 см) плоскорізами або безвідвальними плугами.

Підкреслюється, що садять коренеплоди висадко-садильними машинами ВПГ-4, Bill-41, ВПУ-4 з площею живлення: для буряків 70 х 70 або 70 х 35 см, моркви й турнепсу 70 х 35, брукви 70 х 70 або 70 х 35 см. При ручному садінні можуть бути інші схеми розміщення. На­приклад, для моркви — 70 х 25, 60 х 26, турнепсу — 40 х 40, 45 х 45, брукви — 60 х 60 см.

Зауважується, що після садіння при розкриванні розеток коренеплодів поле боро­нують і при потребі підсаджують витягнуті на поверхню коренепло­ди. Через кілька днів починають міжрядні розпушування. На на­сінниках кормових буряків пінцирують стебла, а в моркви — зонти­ки. Для цього тепер широко використовують хімічні реактиви, на­приклад, гідразид малеїнової кислоти (ГМК) 0,1 — 0,2 кг/га. Для прискорення передзбирального підсушування насінників кормових буряків застосовують також десиканти — сульфат міді (23,6 кг/га), хлорид натрію (58,8 кг/га).

Звертається увага, що час збирання насінників встановлюють за такими зовнішніми ознаками: у буряків буріють клубочки на нижніх гілках, а рослини жовтіють; у моркви буріють зонтики і загинаються всередину; у брук­ви й турнепсу жовтіють стручки, насіння стає світло-коричневим. Скошують висадки жатками (ЖУС-4,2, ЖУС-3,5 та ін.) і після їх підсихання обмолочують комбайнами. Після обмолоту насіння очищають, сортують, підсушують і збері­гають при вологості 13 %.

Акцентується увага студентів на безвідсадковому способі вирощування буряків. Цей спосіб вирощу­вання насіння буряків доцільно використовувати в південних зонах України, в Закарпатті, де зими м'які і рослини успішно перезимо­вують. Суть його полягає в тому, що вирощені в перший рік корене­плоди не викопують для спеціального зберігання, а залишають зи­мувати в ґрунті. Навесні наступного року рослини відновлюють ве­гетацію і формують квітконосні пагони й насіння.

Відзначається що особливості технології безвідсадкового способу вирощування на­сіння буряків полягають у тому, що в перший рік необхідно вирос­тити маточні коренеплоди обмеженої середньої маси (50 — 70 г) і ксероморфної структури, що забезпечує їх успішну перезимівлю. Для цьго під основний обробіток ґрунту вносять фосфорно-калійні добрива в дозі Р40К30, під час сівби — Р10. Буряки сіють у червні в чистих посівах або під покривом інших культур. Норму висіву збіль­шують до 8—10 кг/га з тим, щоб при формуванні густоти стояння рослин мати змогу залишати в рядку 8—12 шт. Спосіб сівби — ши­рокорядний з шириною міжрядь 60 — 70 см. На півдні проводять 1 — 2 поливи нормою 350 — 400 м3 води на гектар. Восени скошують ба­дилля на висоті зрізу 8—10 см, а коренеплоди присипають соломою або землею за допомогою підгортачів і залишають на зиму.

Зауважується, що навесні наступного року після доспівання ґрунту коренеплоди на плантації розкривають, формують густоту стояння, дають піджив­лення (N30-40), поливають 1 — 2 рази нормою 350 — 400 м3/га. Збирають насіння двофазним способом. Скошувати квітконоси починають при побурінні 70 — 80 % плодів, обмолочують через 8—10 днів.

Підкреслюється, що біоенергетична ефективність вирощування коренеплодів. При вирощуванні кормових коренеплодів так само, як і цукрових буряків, витрачається багато сукупної енергії. Якщо кормові коренепло­ди вирощують за звичайними технологіями із застосуванням пести­цидів, ручної праці на доочищення тощо, витрати сукупної енергії становлять 70 000 — 90 000 МДж/га, а якщо за інтенсивними еколо­гічно чистими енергозберігаючими технологіями — 42 000 — 44 000 МДж/га. У Лісостепу й на Поліссі при врожайності корене­плодів 700 — 900 ц/га без зрошення показники біоенергетичної ефек­тивності збільшуються в 1,2-2 рази — до 4 - 4,5 і 3,4 - 4 ОЕ. Робиться узагальнення: у гос­подарствах, де спеціально вирощують моркву, брукву, турнепс на значних площах, витрати сукупної енергії дещо нижчі, особливо при вирощуванні брукви й турнепсу, але через їх меншу врожай­ність (350 - 400 ц/га моркви і 450 - 600 ц/га брукви і турнепсу) біо­енергетична ефективність вирощування їх майже така сама, як і кормових буряків.

Методичні особливості навчання першого питання плану: проблемне навчання матеріалу та розігрування ролей під час лекції.

2. Проміжні посіви польових культур. Викладач пропонує провести лекцію з елементами проблемності (3 рівня). Основна увага буде звертатися на виконання виховної мети – розглядається культура конопля. Використання мультимедійних засобів навчання: порівняння здорового способу життя та господарське значення коноплі з картинками про можливі наслідки нездорового способу життя. Звертається увага на вміння майбутніх фахівців – кервіників середньої ланки - свої прикладом здорового способу життя позитивно впливати на оточуючих. Студентам задається запитання проблемного характеру: „Чому конопля, як важлива проміжна польова культура, не набула поширення в Україні?” Студенти самостійно шукають відповідь на запитання, під час повідомлення викладачем наукових фактів із теми. Евристична бесіда, як домінуючий метод, проходить на лекційному занятті червоною ниткою. Для цього викладач повинен мати в педагогічній скринці додаткові запитання проблемного характеру, які допоможуть йому направити студентів у правильне русло.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Окреслюється, що період вегетації рослин в Україні триває 190 — 220 днів. Польові культури використовують його лише на 55 — 65 %. Це — пшениця, кукурудза на зерно, цукрові та кормові буряки, соняшник, коноплі. Так, після збирання озимої пшениці залишається ще майже 80 — 90, а в південних районах — 100 — 120 днів із середньодобовою темпе­ратурою вище 10 °С.

Акцентується увага, що на полях, не зайнятих рослинами, в ґрунті не нагромаджується органічна речовина (немає фотосинтезу), а невикористані рослина­ми поживні речовини, зокрема нітратні сполуки, вимиваються в нижні шари ґрунту і потрапляють у водойми, забруднюючи їх. Все це свідчить про низький рівень агрономічної культури, відсутність наукового підходу до використання землі в рослинництві.

Підкреслюється що на природних угіддях з ранньої весни і до пізньої осені вегету-ють рослини, в ґрунті нагромаджується органічна речовина, поліп­шується його структура. Звичайно, у природному фітоценозі на лу­ках і пасовищах та на посівах багаторічних трав цього досягти прос­тіше, але значною мірою можна і на полях однорічних культур при застосуванні післяукісних, післяжнивних, підсівних та озимих про­міжних культур.

Відзначається, що тому рання зяблева оранка на полях не є кращим способом ви­користання післязбирального періоду в сівозміні. Зяблева оранка — це ефективний засіб боротьби з бур'янами, але на полі в цей період відбувається процес, аналогічний тому, який буває на парових по­лях — надмірна мінералізація органічної речовини ґрунту, що знижує його потенційну родючість (знижується вміст гумусу, погіршу­ється вбирна здатність та інші агрохімічні і агрофізичні показники).

Зазначається, що раніше екстенсивне рослинництво ґрунтувалося переважно на природній родючості ґрунту і старанний осінній обробіток його да­вав змогу додатково мобілізувати поживні речовини для вирощу­вання врожаю. Для альтернативного рослинництва такий підхід неприйнятний, бо сучасне рослинництво передбачає збільшення тривалості фотосинтезу на полях, збереження і поліпшення родючо­сті ґрунту.

Вбачається, що боротьбу з бур'янами можна ефективно здійснювати і в після­жнивних посівах. Наприклад, післяжнивні посіви гірчиці білої, ре­дьки олійної в суміші з вівсом на корм добре пригнічують бур'яни, знищують їх або сповільнюють ріст і перешкоджають обсіменінню.

Зауважується, що проміжні культури є також ефективним протиерозійним засо­бом. Вони затримують вимивання ґрунту на полях у другій половині літа і восени. Завдяки висіванню проміжних культур поліпшу­ється і санітарний стан ґрунту, на посівах зменшується кількість збудників хвороб і шкідників. Широке застосування післяукісних, післяжнивних, підсівних і озимих проміжних посівів сприяє загаль­ному підвищенню рівня агротехнічної культури.

Підкреслюється, що використання проміжних культур на зелене добриво поліпшує родючість ґрунту, його санітарний стан і фізичні властивості. Особ­ливо доцільне воно на віддалених полях сівозміни, куди не завжди вдається вивозити достатню кількість гною через дорожнечу паль­ного.

Акцентується увага, що резерви післязбирального періоду на полях України великі — принаймні одна третина орних земель. Тому при широкому запровадженні проміжних посівів збільшується коефіцієнт викорис­тання землі — кількість врожаїв, які отримують на 1 га сівозміни.

Наголошується, що в середньому по Україні коефіцієнт використання землі дорів­нює одиниці. Дещо більший він у районах достатнього зволоження за рахунок проміжних посівів і менший внаслідок запровадження звичайних і чорних парів у південних районах. Є можливості під­вищити цей показник до 1,10 — 1,15, а в окремих районах і областях (де достатньо вологи та на зрошуваних площах) — до 1,3. Так, у польових 10-пільних сівозмінах під озиму пшеницю в Лісостепу і Степу відводять близько трьох полів. Якщо після збирання пшениці ці поля повторно засіяти, то коефіцієнт використання землі в сіво­зміні становитиме 1,3. Однак це не означає адекватного підвищен­ня продуктивності сівозміни, оскільки врожайність післяжнивних культур набагато нижча за врожайність основних. У середньому на незрошуваних полях вона становить 1/3 урожайності весняних посі­вів.

Підкреслюється, що крім висівання на корм та для сидерації можна також вирощу­вати післяжнивні медоносні культури. Звичайно, післяжнивні посіви, так само як і інші проміжні куль­тури, використовують вологу опадів, але вони дають урожай. За да­ними досліджень кафедри рослинництва Уманської ДАА (О. І. Зін-ченко, В. Г. Новак та ін.), на полях, не зайнятих післяжнивними культурами, близько 70 — 80 % цієї вологи випаровується

Зауважується, що після збирання післяжнивних культур у ґрунті залишається ме­нше вологи (на 30 — 40 мм у метровому шарі), але навесні запаси її виявляються однаковими на площах, де висівали післяжнивні культури, і там, де їх не було.

Відзначається, що запаси рухомих форм азоту в ґрунті на площах, де висівали піс­ляжнивні культури, порівняно з площами, де застосовували зяблеву оранку, навесні бувають меншими. Саме це може спричинити нега­тивну післядію проміжної культури — знизити врожайність наступ­ної культури. Тому при вирощуванні проміжних культур важливо додатково вносити добрива й широко практикувати висівання бобових культур в післяжнивних кормосумішах. За цих умов післядія післяжнивних посівів буде позитивною.

Відмічається, що урожаї коренеплодів цукрових буряків у дослідженнях В. Г. Но­вака (1969) після зяблевого обробітку і післяжнивних культур були практично однаковими навіть там, де під зяблеву оранку і після­жнивну культуру вносили однакову кількість добрив (приблизно по 60 кг/га азоту, фосфору, калію).

Акцентується увага, що основним завданням сучасного рослинництва є максимальне збереження і підвищення потенційної родючості ґрунту. Надмірний обробіток призводить до мінералізації органічної речовини в ґрунті. Тому ранню глибоку зяблеву оранку об'єктивно не можна вважати прогресивним агротехнічним заходом, оскільки так само, як і на чистих та чорних парах, відбувається надмірна мінералізація орга­нічної речовини ґрунту. Запровадження післяжнивних посівів на корм і для сидерації дає змогу збільшити надходження органічної речовини в ґрунт, поліпшити його санітарний стан і родючість. От­же, проміжні посіви є альтернативою зяблевому ранньому і напів­паровому обробітку в сучасному рослинництві не меншою мірою, ніж зайняті пари чистим і чорним парам.

Відзначається, що звичайно, питання ці складні і потребують додаткового дослі­дження з урахуванням конкретних умов. У південних районах, де післяжнивні посіви менш продуктивні, роль зяблевої оранки зали­шається значною.

Робиться висновок, що слід також враховувати і те, що накопичення ру­хомих сполук і азоту на площах напівпару і пару відбувається не лише за рахунок мінералізації органічної речовини, айв результа­ті створення сприятливих умов для вільноживучих у ґрунті азотфік­суючих бактерій.

Обов’язковим елементом проблемного викладення матеріалу є його узагальнення та систематизація.

Методичні особливості навчання другого питання плану: проблемне навчання матеріалу передбачає рейтингове оцінювання: заохочувальні бали; евритична бесіда – як домінуючий метод – вбачають попередню підготовку викладачем запитань проблемного характеру та виролбничих ситуацій.



Запитання для самоконтролю.

Ключові поняття: лекція, проблемне навчання, мультимедійні засоби навчання, виховна мета, розігрування ролей.

Тест – задача: „Ви, як викладач спеціальних дисциплін, яку думку будете відстоювати на методичному семінарі: потрібно застосовувати ІНТЕРНЕТ під час написання магістерських робіт? Обгрунтуйте відповідь”.



1.5. Методика навчання теми „Кормові сівозміни та зелений конвеєр”.


План. Методика навчання питань:

1. Впровадження і освоєння кормових сівозмін як шлях інтенсифікації польового кормовиробництва.



  1. Схеми чергування культур у кормових сівозмін по зонах України:

    1. Полісся.

    2. Лісостеп.

    3. Степ.

3. Організація зеленого конвеєра:

3.1. Характеристика зеленого конвеєра.

3.2. Тритикале у весняній ланці зеленого конвеєра господарств.
Ключові поняття: лекція, проблемне навчання, мультимедійні засоби навчання, розігрування ролей.

Домінуючі принципи навчання: виховуючого навчання, активність і свідомість, зв’язок теорії з практикою.

Домінуючі методи навчання: лекція з елементами проблемності, евристична бесіда, розігрування ролей.
Викладач пропонує провести лекцію у формі рольової гри: розігрується обласна нарада керівників середньої ланки – запитання стоять так як план лекції. Тому актуалізацію теми (виголошення проблемного запитання), активізацію діяльності студентів (налагодження міжпредметних зв’язків) викладач проводить у ролі керівника обласної ланки для керівників районних підрозділів. Мультимедійні засоби навчання сприятимуть розкриттю теми.

1. Впровадження і освоєння кормових сівозмін як шлях інтенсифікації польового кормовиробництва.

Звертається увага, що частка орних земель, сіножатей і пасовищ та кількість кормів, що надходять з них, характеризують структуру кормовиробництва. Відомо, що найбільше землі розорано в Лісостепу і Степу - відповідно 85 і 82%, на Поліссі - 70%. Разом з тим на Поліссі найвища частка природних кормових угідь - 28%, проти 14 і 12% у Степу та Лісостепу.

Наголошується, що від польового кормовиробництва в країні надходить понад 90% кормів, з природних кормових угідь - близько 10%, хоч їхня частка в сільськогосподарських угіддях становить 17%.

Відзначається, що найважливішим шляхом інтенсифікації польового кормовиробництва є впровадження і освоєння кормових сівозмін, які забезпечують одержання на неполивних землях 70-80, а на зрошуваних - 90-120 ц/га і більше кормових одиниць, збалансованих за протеїном.

Підкреслюється, що слід зазначити, що тільки повне освоєння кормових сівозмін дає можливість створити міцну кормову базу, вирішити проблему кормового білка, повністю забезпечити потребу кожного господарства в зелених, соковитих, грубих і концентрованих кормах.

Зауважується, що завдяки освоєнню інтенсивних кормових сівозмін можна:

- створити кормову площу безпосередньо біля місць утримання худоби (в радіусі не більше ніж 3-5 км), що різко зменшує транспортні витрати на перевезення зелених і соковитих кормів, які в загальній їх собівартості нерідко досягають 60-70%;

- збільшити виробництво зелених і соковитих кормів, у спецгоспах по тваринництву - також сіна і сінажу. При цьому створюється можливість збирати кукурудзу у фазах молочно-воскової та воскової стиглості, чого в польових сівозмінах досягнути важко, оскільки вона там є попередником озимої пшениці;

- вирощувати багаторічні трави, насамперед люцерну та її сумішки із злаковими й іншими бобовими, протягом трьох-чотирьох і більше років;

- створити за необхідності люцерники або ділянки багаторічних трав у вивідних полях сівозміни для інтенсивного пасовищного використання на основі високих норм внесення органічних і мінеральних добрив, зрошення та інтенсивних технологій вирощування і використання (весняні й літні безпокривні посіви, щілювання, глибоке розпушування, багаторазове використання травостою);

- застосовувати оптимальну структуру посівних площ кормових культур, за якої, зокрема в Степу, під багаторічні трави відводити 45-50% площі кормових посівів, у Лісостепу - 50-55, на Поліссі - 57-60%;

- одержувати два-три врожаї за рік багатокомпонентних сумішок однорічних кормових культур насиченням сівозмін проміжними посівами. Це дасть можливість створити разом з посівами багаторічних трав раціональний зелений конвеєр протягом 190-220 днів залежно від зони і довести виробництво кормового протеїну до 900-1200 кг/га площі кормової сівозміни, що в 1,5-2 рази більше, ніж у польовій сівозміні;

- організувати зрошення кормових культур, яке в більшості господарств можливе насамперед на площах малого зрошення - із ставків та водойм;

- застосовувати інтенсивну органо-мінеральну систему удобрення кормових культур. Водночас у польових сівозмінах, де кормові посіви використовуються як попередники зернових та інших культур, добрива безпосередньо під них не вносяться;

- створити на основі зрошення та інтенсивної системи удобрення оптимальні умови для одержання програмованих урожаїв кормових культур з такою урожайністю: багаторічних трав - 600-800 ц/га, кукурудзи на силос - 500-700, кормових буряків - 1500-2000, багатокомпонентних сумішок кормових культур - 350-500 ц/га;

- одержати при інтенсивній системі удобрення, насиченні сівозмін багаторічними травами і проміжними посівами, із застосуванням сучасних технологій вирощування й підбором високопродуктивних сортів та гібридів кормових культур у Степу на незрошуваних землях 50-60 ц/га і при зрошенні 100-120, Лісостепу - 70-90 і на Поліссі 60-70 ц/га кормових одиниць з вмістом 105110 г перетравного протеїну на одну кормову одиницю;

- організувати в багатогалузевих господарствах, де група кормових культур у загальній структурі посівних площ становить до 25-27%, раціональне виробництво кормів на основі поєднання кормових і польових сівозмін, за якого зернофураж, сіно, сінаж, силос, інколи й коренеплоди одержувати з польових сівозмін, а зелені та соковиті корми з високим вмістом вологи (понад 7585%) - з прифермських сівозмін;

- вирощувати в спеціалізованих господарствах з відгодівлі великої рогатої худоби, виробництва молока і вирощування нетелей, де кормовиробництво є основним завданням рільництва, кормові культури як у кормових, так і в польових сівозмінах.

Слід зазначити, що впровадження кормових сівозмін дає можливість для застосування інтенсивної технології вирощування люцерни, яка передбачає безпокривну весняну її сівбу, особливо за багаторічного використання травостою. Весняні безпокривні посіви люцерни за виходом кормових одиниць у перший рік дещо поступаються покривній культурі ячменю, але перевищують його за виходом протеїну більш як у два рази. Проте в наступні роки використання вони значно продуктивніші від підпокривних.

Підкреслюється, що в кормових сівозмінах з успіхом можна застосовувати також безпокривні літні післяукісні посіви люцерни після озимих та ранніх ярих на зелений корм. Вони також продуктивніші від підпокривних і забезпечують зниження норм висіву люцерни на 4-6 кг/га.

2. Схеми чергування культур у кормових сівозмін по зонах України. Акцентується увага на схемах чергування культур у кормових сівозмін: по зонах України вони досить різняться.

Полісся. Враховуючи спеціалізацію господарств, ґрунтово-кліматичні умови Полісся і розміщення культур після різних попередників та вплив їх на родючість ґрунту, рекомендуються такі сівозміни.

Зазначається, що господарства скотарсько-м'ясо-молочного напряму. Дерново-підзолисті піщані ґрунти:

I. 1 - багаторічний люпин на сидерат; 2 - озиме жито + післяжнивні посіви; 3 - картопля; 4 - овес на зерно + сівба проміжної озимини; 5 - проміжні озимі + люпино-вівсяно-горохова сумішка на зелений корм; 6 - озима пшениця на зерно + багаторічний люпин. У першому полі цієї сівозміни можна вирощувати на сидерат також люпин жовтий або синій однорічний. На зв'язних піщаних ґрунтах доцільніше використовувати підсівні проміжні посіви люпину - у сидеральному полі з осені висівають озиме жито, у травостій якого рано навесні всівають дисковою сівалкою люпин. Жито на початку колосіння збирають на зелений корм, а люпин через 2-3,5 міс. заорюють на добриво під урожай озимих на зерно в наступному році.

II. 1 - люпин на зерно (солома у вигляді високої стерні заорюється на добриво); 2 - картопля; 3 - овес на зерно + сівба проміжної озимини; 4 - озимі проміжні + люпино-вівсяна сумішка на зелений корм; 5 - озиме жито. Перше поле цієї сівозміни по суті є сидеральним, оскільки люпинова солома, маючи співвідношення С : N близько 25-30, легко мінералізується, не викликає іммобілізації азоту ґрунту і тим самим забезпечує поживними речовинами культуру, під яку заорювали її. Для порівняння зазначимо, що співвідношення С : N напівперепрілого гною становить 20, а соломи злакових колосових - близько 80-100, що зумовлює слабку мінералізацію її і зв'язування мікроорганізмами азоту ґрунту, внаслідок чого після заорювання соломи злакових іноді спостерігається навіть зниження врожаю.

Дерново-підзолисті ґрунти:

I. 1 - люпин на зерно (солома заорюється); 2 - картопля; 3 - кукурудза і суданська трава на зелений корм; 4 - овес на зерно + сівба озимих проміжних; 5 - озимі проміжні + люпино-вівсяна сумішка на зелений корм; 6 - озиме жито на зерно.

II. 1 - люпин на зерно (солома заорюється); 2 - кукурудза + соняшник + горох на зелений корм; 3 - озима пшениця + люпин багаторічний; 4 - люпин на сидерат + картопля; 5 - кукурудзо-соняшникова сумішка на силос і зелений корм; 6 - озиме жито на зерно; 7 - овес на зерно, однорічні трави.

III. 1 - люпин на зелений корм і силос; 2 - озима пшениця + післяжнивні посіви; 3 - картопля; 4 - льон; 5 - озиме жито на зерно + сівба проміжної озимини; 6 - озимі проміжні + кукурудза на силос; 7 - овес на зерно, однорічні трави.

Дерново-підзолисті легкосуглинкові ґрунти:

I. 1 - конюшина; 2 - озима пшениця + післяжнивні посіви; 3 - картопля; 4 - ячмінь + конюшина; 5 - конюшина; 6 - озиме жито + сівба проміжної озимини; 7 - озимі проміжні + кукурудза на силос; 8 - овес на зерно + конюшина.

II. 1 - конюшина; 2 - озима пшениця + післяжнивні посіви; 3 - картопля; 4 - ячмінь + конюшина; 5 - конюшина; 6 - льон; 7 - озиме жито на зерно + сівба озимих проміжних; 8 - озимі проміжні + кукурудза на силос; 9 - овес + конюшина.

III. 1, 2 - багаторічні трави (бобово-злакові); 3 - картопля; 4 - льон; 5 - озима пшениця + сівба проміжної озимини; 6 - озимі проміжні + кукурудза на силос; 7 - ячмінь; 8 - вико-овес на зелений корм + багаторічні трави.

У наведених схемах кормових сівозмін, крім сидеральних, співвідношення багаторічних трав, зернових колосових і просапних культур становить 22 : 44 : 2225 : 50 : 25%, тобто є близьким до оптимального, що створює сприятливі умови для збереження та підвищення природної родючості ґрунту. Це дуже важливе значення має для дерново-підзолистих ґрунтів, оскільки вони мають підвищену кислотність, невеликий вміст гумусу (0,7-1,2%), тонкий орний шар і погані фізико-хімічні властивості.

Світло-сірі лісові ґрунти: 1, 2 - багаторічні трави (бобово-злакові); 3 - озима пшениця + післяжнивні посіви; 4 - картопля, коренеплідні; 5 - ячмінь + конюшина; 6 - конюшина; 7 - озима пшениця + сівба проміжної озимини; 8 - озимі проміжні + кукурудза на силос; 9 - овес + багаторічні трави.

Сірі лісові ґрунти. 1 - конюшина; 2 - озима пшениця + післяжнивні посіви; 3 - картопля, коренеплідні; 4 - ячмінь + конюшина; 5 - конюшина; 6 - озима пшениця + сівба проміжної озимини; 7 - озимі проміжні + кукурудза на силос; 8 - горох; 9 - озима пшениця + післяжнивні посіви; 10 - однорічні трави + конюшина.

Темно-сірі лісові ґрунти: 1, 2 - люцерно-стоколосова сумішка; 3 - озима пшениця + післяжнивні посіви; 4 - коренеплідні; 5 - ячмінь і сівба проміжної озимини; 6 - озимі проміжні + кукурудза на силос; 7 - горох; 8 - озима пшениця, вико-овес на зелений корм + багаторічні трави.

Господарства свинарського напряму: 1 - конюшина; 2 - картопля, коренеплідні кормові; 3 - ячмінь; 4 - люпин на зелений корм; 5 - озимі на зерно + післяжнивні посіви; 6 - кукурудза на зерно, горох і люпин на зерно; 7 - ячмінь + конюшина.

Лісостеп. Підкреслюєтьсмя, що кормові сівозміни для спеціалізованих господарств з виробництва молока, м'яса і вирощування нетелей рекомендуються на основі практики передових господарств і даних науково-дослідних установ. При цьому слід мати на увазі, що у великому господарстві таких сівозмін потрібно мати три-п'ять (а іноді й більше), які разом і становитимуть структуру посівних площ у цілому по господарству.

Супіщані ґрунти: 1, 2 - багаторічні трави (злаково-бобові); 3 - озимі пшениця або жито на зерно + сівба проміжної озимини; 4 - озимі проміжні + кукурудза на силос; 5 - овес на зелений корм або однорічні трави + багаторічні трави.

Світло-сірі лісові ґрунти: 1, 2 - конюшино-злакова сумішка; 3 - озима пшениця + післяжнивні проміжні; 4 - коренеплідні кормові; 5 - кукурудза на зелений корм + конюшина; 6 - конюшина; 7 - ячмінь на зерно або однорічні трави на зелений корм + багаторічні трави.

Темно-сірі лісові ґрунти: 1, 2 - люцерна; 3 - кукурудза на зерно; 4 - горох на зерно; 5 - озима пшениця + сівба проміжної озимини; 6 - озимі проміжні + кукурудза з суданською травою на силос; 7 - ячмінь ярий на зерно; 8 - люцерна (безпокривний посів).

Чорноземні ґрунти: 1 - конюшина; 2 - озима пшениця + післяжнивні проміжні; 3 - кукурудза на зерно, коренеплідні; 4 - вико-овес + райграс однорічний; 5 - ячмінь на зерно + сівба проміжної озимини; 6 - озимі проміжні + кукурудза на силос; 7 - ячмінь + конюшина. На цих ґрунтах може бути ще й така зерно-трав'яно-просапна кормова сівозміна: 1 - конюшина; 2 - озима пшениця + післяжнивні проміжні; 3 - кукурудза на зерно, коренеплідні; 4 - однорічні трави + конюшина; 5 - конюшина; 6 - озима пшениця + сівба проміжної озимини; 7 - озимі проміжні + кукурудза на силос; 8 - ячмінь на зерно + післяжнивні проміжні; 9 - кукурудза на зелений корм +конюшина.

Господарства свинарського напряму:

I. 1 - конюшина; 2 - озима пшениця; 3 - коренеплідні; 4 - кукурудза на зерно; 5 - горох; 6 - озима пшениця; 7 - кукурудза на зерно; 8 - горох + післяжнивні посіви; 9 - кукурудза на зерно; 10 - ячмінь + конюшина.

II. 1 - конюшина; 2 - озима пшениця; 3 - коренеплідні; 4 - кукурудза на зерно; 5 - зернобобові; 6 - озима пшениця + післяжнивні посіви; 7 - кукурудза на зерно; 8 - ячмінь з підсівом конюшини.

III. 1 - горох; 2 - озима пшениця; 3 - коренеплідні; 4 - кукурудза на зерно; 5 - зернобобові; 6 - озима пшениця + післяжнивні посіви; 7 - кукурудза на зерно; 8 - ячмінь + післяжнивні посіви.

IV. 1 - конюшина; 2 - кукурудза на зерно; 3 - ячмінь + післяжнивні посіви; 4 - горох; 5 - озима пшениця; 6 - коренеплідні; 7 - кукурудза на зерно; 8 - горох + післяжнивні посіви; 9 - кукурудза на зерно; 10 - ячмінь з підсівом конюшини.

Степ. Зауважується, що враховуючи практику передових господарств і наукові розробки дослідних установ, для спецгоспів з виробництва молока, м'яса і вирощування нетелей у Степу на різних ґрунтах можна рекомендувати такі орієнтовні схеми кормових сівозмін.

Солонцюваті ґрунти: 1 - буркун; 2 - озима пшениця + озимі проміжні; 3 - озимі проміжні на зелений корм + кукурудза на силос; 4, 5 - кукурудза на зерно; 6 - горох на зерно + післяжнивні посіви; 7 - кукурудза + буркун.

Каштанові ґрунти: 1 - чорний пар; 2 - озима пшениця + озимі проміжні; 3 - озимі проміжні на зелений корм + кукурудза на зерно; 4 - кукурудза на зелений корм з підсівом люцерни; 5, 6 - люцерна; 7 - озима пшениця + післяжнивні; 8 - кукурудза + соя на силос; 9 - однорічні трави + післяукісні посіви; 10 - соняшник.

Темно-каштанові ґрунти: 1 - кукурудза + горох + овес на зелений корм; 2 - озима пшениця; 3 - кукурудза на зерно; 4 - ячмінь з підсівом еспарцету; 5 - еспарцет; 6 - кукурудза на силос; 7 - кукурудза + сорго на силос і коренеплідні кормові; 8 - однорічні трави + озимі проміжні; 9 - озимі проміжні на зелений корм + кукурудза на силос і зелений корм; 10 - соняшник.

Чорноземи південні: 1, 2 - люцерна; 3 - кукурудза на силос + післяжнивні посіви; 4 - горох; 5 - озима пшениця; 6 - коренеплідні; 7 - ячмінь; 8 - соя на зерно; 9 - однорічні трави + літня сівба люцерни.

Господарства свинарського напряму.

I. 1 - чорний пар; 2 - озима пшениця; 3 - кукурудза на зерно; 4 - ячмінь; 5 - горох; 6 - озима пшениця; 7 - соя на зерно; 8 - кукурудза на зерно; 9 - ячмінь; 10 - соняшник.

II. 1 - чорний або зайнятий пари; 2 - озима пшениця; 3 - кукурудза на зерно; 4 - горох на зерно; 5 - озима пшениця; 6 - кукурудза на зелений корм з підсівом люцерни; 8, 9 - люцерна.

Звертається особлива увага на: кормові сівозміни заведено поділяти на великі групи: 1) прифермскі, мають основну мету - вирощування соковитих і зелених кормів; 2) сінокосно-пасовищні (лучнопасовищні або лучні, по У. Р. Вільямсову), на яких в основному вирощують багаторічні та однорічні трави, що використовуються на сіно і пасовищний корм. Кормові сівозміни мають два періоди: польовий, вирощуються однорічні культури та лучні, де вирощують багаторічні кормові трави і інші біологічні типи багаторічної рослинності (в напівпустелі і пустелі). У прифермскій сівозміні багаторічні трави займають нерідко більше двох полів, а однорічні рослини — частіше 3-4 поля, рідше - 2. У сінокосно-пасовищному обороті багаторічними травами має бути зайнято від 4 до 7 полів, однорічними – 2-4 поля.

Відзначається, що необхідність чергування лучного періоду з польовим обумовлюється наступним. На будь-якій території, спочатку були багаторічні трави (після рубки лісу, осушення боліт, на покладах тощо), і із багаторічних трав рік у рік накопичується органічна речовина. Після ріллі, перші 1-2 роки, коли панують дикорослі однорічні трави, маса підземних частин рослин менше маси надземних. Потім у період панування багаторічних трав, навпаки, маса підземних частин більша маси надземних у кілька десятків раз (до 40-70 см).

Зауважується, що такі самі співвідношення спостерігаються при порівнянні маси окремих частин культурних однорічних, багаторічних рослин i цілинної рослинності. З віком трав, під впливом випадаючих опадів та його експлуатації грунт ущільнюється і послаблюється аэробный процес розкладання органічної речовини. У. Р. Вільямі вважав, що періодичність лучного і польового періодів обумовлює найбільш досконале використання земельної території. Однак, (при систематичному внесенні добрив, поверхневому підсіві трав тощо) можна підтримувати їх урожай на рівні багатьох років. Тому економічно доцільно мати культурні пасовища й сіножаті тривалого користування, закладені поза сівозміною.


Відзначається, що одержання високих урожаїв однорічних рослин, у польовий період обумовлюється як збагаченням грунту під багаторічними травами пожнивно, а й тим, що під ним створюється мілкокомковата структура грунту, оптимальна у розвитку мікробіологічних і біохімічних процесів, визначаючих родючість.

Акцентується увага, що можна припустити, що із-за систематичної підгодівлі, отже, і за підвищених урожаїв трав буде більше й тривалість польового періоду, яку можна довести до 3-4 років, збільшуючи зростання родючості грунту з кожною наступною ротацією.

Підкреслюється, що площі посіву, в тому числі набір культур у кормовій сівозміні, визначаються потребами господарства в тих чи інших видах кормів (сіна, пасовищних кормів, зеленої підгодівлі, соковитих кормів). Оструктурений і збагачений органічною речовиною грунт на рік оранки багаторічних трав доцільніше використовувати під більш цінні зернові, технічні, овочеві культури й картоплю. Тому, на розрахункових площах, визначенні кількості полів і чергуванні культур, неодмінно береться до уваги й необхідність розміщення у кормових сівозмінах рослин цієї другої групи. На постійно перезалужених ділянках можуть чергуватися чисті посіви трав із травосмісями, простіші травосмісі зі складнішим та іншим набором трав, травозмісі з різними режимом використання, системою добрива тощо.

Наголошується на прифермскі сівозміни. При організації прифермних сівозмін поставлено завдання постачання всієї худоби соковитими, зеленими і силосними кормами.

Відзначається, що щоб не виробляти зайвих витрат за перевезення врожаю соковитих кормів, вивозку на поля органічних добрив і випас худобу далеко від ферми, далекі поля сівозміни на повинні відстояти від ферми понад 1 км.

Вказується, що розрахунки вчених показують, що у прифермскій сівозміні доцільно мати: одне-два поля просапних, одне-два поля однорічних зернових із підсівом трав. За таких даних, можна рекомендувати таку схему сівозміни:

1- поле. Зернові з подсівом трав, що прибиралися на сіно чи зелений корм.

2-3 - поля. Багаторічні трави

4- поле. Однорічні трави

5- поле. Пропашні культури.

Зауважується, що в зв'язку з необхідністю комплексної механізації всіх процесів кормовиробництва в прифермській сівозміні, слід мати менше полів, але більшої площі. У приміських господарствах часто створюються овощекормовые сівозміни, тоді овочевим культурам розміщуються в просапних полях сівозміни разом із кормовими просапними культурами.

Підкреслюється, що сінокосно-пасовищні сівозміни. Культури цього сівозміни переважно використовуються тваринами при випасі. Высеваются тут такі трави, які безперебійно забезпечують тварин зеленим кормом протягом усього вегетаційного періоду (тобто висіваються культури зеленого конвеєра). Схема сінокосно-пасовищної сівозміни:

1—2 поле. Багаторічні трави на сіно і зелену підкормку.

3—5 поле. Багаторічні трави на випас, за необхідності - і на сено.


6 поле. Зернові, в разі потреби технічні, овочеві і силосні культури. У степових районах, що часом є поля, які використовується під посів кормових чи харчових баштанних культур.

7 поле. Однорічні трави на зелену підгодівлю і випасання. У плані поля озимі (посів після збирання зернових і технічних на попередньому полі), які використовуються на підгодівлю і випасання, і далі - на посів після нього пожнивних культур на осінню зелену підгодівлю і випас.

8 поле. Просапні (картопля, корені, соняшник, баштанні), використовуються для підгодівлі, заготівлі силосу. У степових районах іноді у цьому ж полі сіють широкорядно кукурудзу на зелений корм і силос на зерно. У ці поля вносять органічні добрива.

Зауважується, що на полях кормових сівозмін висівають (висаджують) різні кормові культури: з озимих - озиме жито, озиму пшеницю, кормове тритикале, багаторічне жито, озимий ріпак, озиму суріпку, озиму віку та інші; із ранніх ярих - овес, ячмінь, яру віку, яру пшеницю, ярий ріпак, гірчицю білу, чину, люпин, соняшник; з пізніх ярих - кукурудзу, суданську траву, сорго цукрове і зернове, сорго-суданковий гібрид, могар, просо, сою; з кормових коренеплодів, клубнеплодів і баштанних – цукрові буряки, кормову картоплю та моркву, турнепс, кабачки, кормовий кавун і гарбуз, топінамбур, кормову капусту; із нових культур - перко, редьку олійну, гречку Вейриха, борщівник Соснівського, сильфію пронзенолисту, рожу, чину лісову, окопник, козлятник східний та інші - і майже 50 видів найпоширеніших багаторічних рослин.


Узагальнюється, що всі однорічні культури та багаторічні трави повинні переважно оброблятися в сумішах із 2—3 компонентів.

3. Організація зеленого конвеєра. 3.1. Характеристика зеленого конвеєра. наголошується, що зелений конвеєр - це безперебійне у вигляді повної потреби забезпечення поголів'я тварин зеленими кормами з ранньої весни до пізньої осені. Цей період називають пасовищним, а стійловий період посідає решту року. Для функціонування зеленого конвеєра необхідно проводити систему заходів організаційно-господарського, агрономічного і зоотехнічного характеру: формування груп тварин, визначення потреби в зеленому кормі відповідно до фізіологічних потреб і продуктивості, добір сільськогосподарських культур й розробка їх агротехніки, організація кормових сівозмін, за природними кормовими угіддями, улаштування пасовищ, доставка скошеної маси до місць згодовування тощо.

Ззауважується, що злені корми, скошені чи згодовані повністю в оптимальні, кожному виду рослин, терміни, містять майже всі необхідні тваринам поживні речовини. Якісні характеристики зелених кормів залежать від багатьох чинників. Оптимальними вважаються такі показники (у відсотках): вміст сухої речовини - 18, клітковини в сухій речовині пасовищного корму – 20 - 25, корми, що згодовуються тваринам в стійлах - трохи більше 25-28, сирого протеїну – 15-16, нітратного азоту - трохи більше 0,07, фосфору - 0,35, калію - 2,1-3,3, магнію - 0,25, кальцію - 0,35, натрію - 0,15.

Відзначається, що в 1 кг трави загалом міститься 0,18 корм. од. сух.реч. і що дає до 8 кг молока на добу коровам необхідна за день 40-45 кг трави, коровам з продуктивністю від 10 до 20 кг молока - залежно від надою від 45 до 80 кг трави.


Підкреслюється, що встановивши середньодобову потребу тварин за зеленому кормі, визначають необхідну його кількість на пасовищний період із чисельності поголів'я і тривалості пасовищного періоду. Потреба всього поголів'я у зелених кормах прийнято визначати по декадам, іноді по пятидневкам. Розраховану кожному періоду потребу у кормі доцільно збільшити на 10-15 %, це страховий фонд у разі несприятливих погодніх умов. Загальна потреба господарства у зелених кормах складається із потреби всіх груп тварин.

Відзначається, що залежно від способу використання кормової маси польових кормових культур і травостоїв природних кормових угідь розрізняють: укосний, пасовищний і комбінований типи зелених конвеєрів. Кожен із типів відповідає визначеній системі змісту тварин. Укосний конвеєр організують при стойловій системі, пасовищний - при пасовищному змісті і комбінований - при стойлово-вигульній системі.

Зауважується, що укосний конвеєр передбачає скошування, транспортування і роздачу зеленої маси, що веде до підвищення собівартості продукції, а нерідко погіршення якості кормів (якщо від скошування зеленої маси до її згодовування проходить чимало часу). При пасовищному типі зеленого конвеєра до 85 % сезонної потреби тварин у зелених кормах забезпечується за допомогою природничих і культурних пасовищ (у деяких господарствах - до 100 %). У господарствах із недостатньою площею пасовищ організують комбінований зелений конвеєр, у своїй частка пасовищних кормів у кількості зелених кормів становить 45-50 %, часто випас худоби протягом двох діб обмежують 4-5 год.

Окреслюється, що тривалість функціонування зеленого конвеєра у північній частині лісової зони 130-140 днів, у південній частині – 150-160, в Центрально-чорноземній зоні - 155-165 днів, на півдні степової зони й у напівпустелі - ще довше.


Підкреслюється, що прагнуть до невеликого набору культур, оскільки збільшення його числа створює складнощі у виробництві насіння, механізації робіт з оброблення у зв'язку з малими площами під окремими культурами. До складу зеленого конвеєра досить включати 7-8 культур; природні і сіяні пасовища, багаторічні і однорічні трави, однорічні хрестоцвітні, силосні, кормові коренплоди, кормову капусту, баштанні та інші. Важливе значення надають проміжним посівам.

Вказується, що розміщувати культури зеленого конвеєра краще, ніж у спеціалізованих кормових сівозмінах поблизу тваринницьких приміщень, щоб уникнути далеких перевезень кормів.

Відзначається, що на культурних пасовищах доцільно створювати травостої з різними термінами настання пасовищної стиглостіі. У двох-трьох загонах мали бути травостої з ранньостиглими, в чотирьох-п'яти – із средньостиглими, за два-три - з пізнєстиглими травами. Основні компоненти раннєстиглих травостоїв: лисохвіст луговий, термін використання якого складає 4-6 років, і навіть мятлик луговий, дозволяє експлуатувати травостої довше. Наявність раннєстиглих травостоїв на пасовищах дозволяє розпочати випас худоби на 10-12 днів раніше й переходити від одного циклу нацьковування до іншого без перебоїв. У средньостиглих травостоях на суглинистих грунтах домінує овсянниця лугова, на торфянистих - кострець безбородий. До пізнєстиглих відносять травостої з бобовими травами, і навіть злакові травостої з урахуванням тимофіївки лугової і райграса багаторічного.

Зауважується, що поєднання злакових і бобово-злакових травостоїв дозволяє подовжити період випасу тварин за кожному циклі нацьковування, забезпечити краще поїдання кормів, скоротити витрати мінеральних добрив. За відсутності раннєстиглих травостоїв можна прискорити розвиток травостоїв інших груп спілості проведенням ранньої азотної підгодівлі на частини пасовища з швидше прогріваємими у весняний період грунтами.

Звертається увага, що для безперебійного надходження кормів у другому й наступних циклах, при збиранні частини площі пасовищ на зелений корм навесні травостої скошують наприкінці фази кущения злакових трав (30—40 % площі) й у фазі виходу в трубку. На вибраних у першому циклі в фазі появи суцвіть травостоях замість чотирьох-п'яти проводять лише два-три згодування.

Наголошується, що в південних районах частка природних кормових угідь зазвичай зменшується, тому, організується комбінований зелений конвеєр, у якому зростає значення однорічних культур, і навіть люцерни. У районах відгінного тваринництва худоба значну частину року проводить на природних пасовищах, сутність зеленого пастбищного конвеєра полягає у сезоннії зміні пасовищ різних типів.

Підкреслюється, що в пасовищний період основним видом корму для великої рогатої худоби, овець і коней є зелені корми. З метою забезпечення тварин ними протягом усього періоду організовують зелений конвеєр.

Зауважується, що джерела надходження зелених кормів у різних зонах неоднакові. На Поліссі значну питому вагу мають природні пасовища та сіножаті, а в Лісостепу і Степу-посівні сільськогосподарські культури на зелений корм.


Наголошується, що науково-дослідними установами для кожної зони розроблено схеми зеленого конвеєра, в яких послідовно зазначені строки сівби та використання зеленої маси різних культур і природних кормових угідь. Щоб забезпечити потребу в зелених кормах, по кожній декаді визначають надходження зеленої маси з природних кормових угідь, у тому числі з культурних пасовищ, супутньої продукції (гичка буряків, відходи овочівництва тощо), а також урожай повторних і ущільнених посівів. Недостатню по кожній декаді кількість кормів передбачають забезпечити, висіваючи відповідні за строками використання культури на зелений корм. Визначену кількість зеленої маси ділять на планову врожайність підібраної культури й обчислюють площу її посіву.

Вказується, що плануючи висівання культур на зелений корм, слід добиватися, щоб при заміні однієї культури іншою строк використання був перекритий на 3-5 днів. Тоді у разі зниження урожайності однієї культури потребу в зеле них кормах на цей час можна задовольнити за рахунок іншої.

Зауважується, що культури на зелений корм вирощують здебільшого в кормових, а також у польових сівозмінах. Крім планування зеленого конвеєра, необхідно впроваджувати раціональну систему агротехнік-них та організаційно-економічних заходів, які забезпечували б заплановану врожайність і рівномірне надходження зеленої маси протягом пасовищного періоду. На сільськогосподарських підприємствах доцільно порівнювати економічну ефективність організації культурних пасовищі зеленого конвеєра з посівних культур на зелений корм. Практика багатьох підприємств свідчить про переваги пасовищ, особливо зрошуваних. Організація зеленого конвеєра особливо ефективна там. де недостатньо вологи і немає можливості побудувати зрошувальну систему для створення культурного пасовища.

3.2. Тритикале у весняній ланці зеленого конвеєра господарств. Відзначається, що в більшості господарств тварин утримують стійлово-табірним способом. Через це виключно важливою є організація конвеєрного виробництва високоякісної зеленої маси як для годівлі сільськогосподарських тварин, так і для заготівлі консервованих кормів (з якісними кормами — 194 дні).

Підкреслюється, що однією із основних вимог при складанні зеленого конвеєра (конвеєрного виробництва зеленої маси для різних потреб господарства) є правильний добір культур, який враховував би господарські можливості, дотримування вимог агротехнології, зоотехнії та економіки. Усі культури повинні забезпечувати одержання високих урожаїв зеленої маси при мінімальних затратах праці та коштів. Зелена маса сіяних посівів і природних угідь повинна мати високі кормові якості, добре поїдатись тваринами.

Зауважується, що різноманіття кормів досягається за рахунок наявності в конвеєрі не менше двох одночасно використовуваних культур і широкого застосування багатокомпонентних бобово-злакових сумішок одно- та багаторічних трав.

Враховується, що в умовах Полісся, яке характеризується достатнім природним зволоженням протягом вегетаційного періоду, обов’язковими є повторні і підсівні посіви. Саме вони гарантують одержання на значних площах по два врожаї на рік. Тривалість і період використання кожної з культур визначаються оптимальними строками збирання кормової маси за фазами розвитку.

Підкреслюється, що загальної схеми зеленого конвеєра немає. Разом з тим на основі численних даних науково-дослідних установ, практичного досвіду господарств доведено, що стосовно регіонів України доцільним є вирощування певних адаптованих до них культур. Зокрема, у Поліссі зелений конвеєр грунтується на надходженні зеленої маси з природних кормових угідь, і тільки дефіцит її поповнюється кормовою масою сіяних культур. Це, в першу чергу, озимі: жито, тритикале і пшениця в суміші з озимою викою; озимий ріпак і люпин у чистих посівах та в суміші з кукурудзою; овес з викою, горохом і люпином; кукурудза і її суміші з бобовими компонентами, кормові буряки, кормова капуста, турнепс, багаторічні бобові трави і їх сумішки.

Акцентується увага, що набір культур і природні поліпшені кормові угіддя мають забезпечувати одержання в середньому 30–40 ц/га кормових одиниць.
Вегетаційний період умовно поділяють на весняний, літній та осінній, що обов’язково враховується при створенні зеленого конвеєра для одержання зеленої маси у кожному з них.

Зазначається, що в системі зеленого конвеєра у весняний період доцільно використовувати озиму суріпицю, озимий ріпак та озиме жито або тритикале в чистих посівах і в суміші з озимим ріпаком і озимою викою. До культур, які забезпечують високу продуктивність ранньовесняної ланки сировинного конвеєра, належить культура тритикале, яка характеризується високими продуктивністю та якістю корму, подовженим періодом використання вегетативної маси. Завдяки цьому стає можливим виключення з використання на зелений корм озимої пшениці та раціональніше використання урожаю першого укосу багаторічних трав.

Відзначається, що тритикале являє інтерес як культура, що характеризується високою врожайністю, здатна нагромаджувати в зерні значну кількість білка високої біологічної цінності, що робить її досить перспективною в кормовому відношенні.

Охарактеризовано: озиме тритикале характеризується стійкістю проти збудників основних хвороб, що дає можливість вирощувати деякі сорти без застосування пестицидів і, отже, одержувати екологічно чисту продукцію для годівлі тварин.

Звертається увага, що озимому тритикале властиве унікальне поєднання кращих господарсько-біологічних показників батьківських форм пшениці й жита: високий потенціал урожайності зерна і зеленої маси, посилені адаптивні властивості (підвищена зимостійкість, посухостійкість, невибагливість до грунтів), вищий вміст білка і лізину в зерні та основних поживних речовин у зеленій масі. Тритикале заслужено вважається найпристосованішим для біологізації сільськогосподарського виробництва.

Наголошується, що рослини тритикале добре облиствлені, не так швидко грубіють, як пшениця і жито, соломина м’яка, еластична, довше зберігає зелений колір, охоче поїдається тваринами в пізніші строки вегетації, за рахунок чого подовжується період використання його на кормові цілі.

Підкреслюється, що укісної стиглості тритикале досягає дещо раніше або одночасно з озимою пшеницею. На зелений корм його починають збирати в фазі трубкування і закінчують в період масового колосіння, тобто впродовж 15–16 днів між укосами жита та багаторічних трав.

При цьому слід відзначити, що вирощування тритикале сконцентровано у певних регіонах. Насамперед це:

— регіони з низькою родючістю грунтів і недостатньою кількістю опадів; тритикале тут — альтернативна культура щодо пшениці (краща посухостійкість) і жита (кращі кормові якості);

— регіони з інтенсивним тваринництвом, особливо щодо відгодівлі свиней і птиці; тритикале є відносно сприятливим, з економічної точки зору, для одержання високоякісного кормового зерна.

Зауважується, що зелена маса тритикале використовується також для виготовлення сіна, силосу, сінажу, трав’яного борошна, гранул та брикетів. У 1 кг сіна з тритикале (у фазі молочно-воскової стиглості) міститься 0,57 к.о. та 95,4–104 г перетравного протеїну. Солома тритикале в непідготовленому вигляді характеризується низьким поїданням, тоді як у підготовленому — мало поступається ячмінній.

Акцентується увага, що до набору культур весняного періоду слід також вводити ранньостиглі багаторічні трави: грястицю збірну та стоколос безостий; на заплаві та понижених місцях — лисохвіст лучний, канарник очеретяний. Ці рослини, завдяки ранньому відростанню навесні, дають зелену масу одночасно із озимим житом або не набагато пізніше від нього. Вони повільно проходять фази розвитку, завдяки чому їх вегетативну масу можна тривалий час використовувати навесні.


Важливо, що для літнього використання до складу культур зеленого конвеєра включають різні за строками достигання сорти лучної конюшини, люцерну та бобово-злакові сумішки багаторічних трав (конюшина лучна + тимофіївка лучна, люцерна посівна + стоколос безостий).

Використання у складі культур зеленого конвеєра різних за строками достигання сортів конюшини лучної сприяє подовженню періоду використання її зеленої маси на 20–25 днів.

У другій половині літа основним джерелом зелених кормів є другі укоси багаторічних трав грястиці збірної, стоколосу безостого, конюшини лучної, люцерни посівної та бобово-злакових сумішок.

Між укосами багаторічних трав у складі зеленого конвеєра використовують зелену масу бобово-злакових сумішок: вико- та горохо-вівсяну, вико-вівсяно-райграсову. Висівають їх у різні строки: на зайнятих парах як покривні культури; в післяукісних; в післяжнивних та як основні посіви.

На піщаних грунтах використовують сумішки люпину і сераделли з вівсом; на більш важких суглинкових і глинистих грунтах — сумішки кормових бобів із злаковими.

Наголошується, що тритикале — нова в еволюційному відношенні культура. Історія його вирощування нараховує всього 110–115 років, тоді як озиму пшеницю та ячмінь вирощують упродовж 10 тисяч років. В останні 35–40 років, зі створенням перших сортів у колишньому Союзі та в низці зарубіжних країн — в Угорщині, Канаді, США та ін., з’явився практичний інтерес до цієї культури. Тритикале — це культура широкого призначення, зерно та зелену масу якої використовують і для годівлі тварин і птиці, і в хлібопеченні, і в кондитерській та спиртовій промисловостях. Тритикале успадкувало від жита і пшениці такі цінні якості, як висока продуктивність, зимостійкість, слабка уражуваність хворобами, придатність до вирощування на бідних щодо забезпечення елементами живлення грунтах.

Підкреслюється, що виробництво продукції тваринництва перебуває у прямій залежності від забезпечення тварин кормами. Найдешевші прирости та надої молока одержують в період годівлі тварин зеленими кормами, надходження яких з ранньої весни і до пізньої осені може бути забезпечене лише в системі зеленого конвеєра. На жаль, останніми роками в господарствах зелений конвеєр або відсутній, або надто недосконалий. Одним із недоліків існуючих зелених конвеєрів є пізнє одержання зеленої маси весною, що, як правило припадає на середину травня, отже перший зелений корм тварини одержують з посівів озимого жита на зелений корм. Проте відомо, що озиме жито — це культура, яка не в змозі повною мірою забезпечити потреби тварин у зелених кормах у весняно-літній період через швидке грубіння зеленої маси після колосіння, що різко знижує її поїдання тваринами. Максимальний період використання озимого жита на зелений корм становить 7–10 днів.

Зауважується, що в виробничих умовах часто створюється така ситуація, що після використання озимого жита на зелений корм ще не настає укісна стиглість багаторічних трав (особливо в роки з холодними, затяжними веснами). У цей час зазвичай вимушено починають використовувати на зелений корм посіви цінної продовольчої культури — озимої пшениці, що недоцільно та економічно невигідно. Збираючи озиму пшеницю не на зерно, а на зелений корм, господарства непродуктивно використовують землю і не добирають близько 60% кормових одиниць та 25–30% перетравного протеїну. Використання тритикале з цією метою — перспективне, оскільки ця культура доповнює зелений конвеєр і забезпечує тварин високоякісним зеленим кормом саме в період між укосами озимого жита та першим укосом багаторічних трав.

Наголошується, що завдяки плідній праці селекціонерів провідних селекційних центрів України останнім часом створені перспективні сорти тритикале, які вдало поєднали ряд господарсько цінних ознак обох батьківських форм, а саме: високий потенціал продуктивності (зерна і зеленої маси), зимостійкість і добру поживність. Тритикале активно нарощує зелену масу, що зумовлено передусім доброю облистяністю культури та високим фотосинтетичним потенціалом. Цінним є й те, що рослини тритикале під час вегетації довше зберігають зелений колір, а тому їх добре поїдають тварини протягом близько 12–20 днів (залежно від сорту) на відміну від озимого жита, зелена маса якого використовується в годівлі тварин не більш як один тиждень. Сьогодні є достатній набір сортів тритикале, різних за інтенсивністю формування зеленої маси для конкретних умов регіону, що дає змогу виключити з використання посіви озимої пшениці на зелений корм і навіть вивільнити частину площ посівів багаторічних трав першого укосу для заготівлі сіна на зимово-стійловий період.

Додається, що з метою вивчення продуктивності та інтенсивності нарощування зеленої маси за етапами органогенезу різних сортів тритикале нами були проведені дослідження в стаціонарному досліді лабораторії інтенсивних технологій зернових колосових культур та кукурудзи Інституту землеробства УААН (дослідне господарство “Чабани”) та в стаціонарній кормовій сівозміні кафедри кормовиробництва та сільськогосподарської меліорації (Агрономічна дослідна станція Національного аграрного університету). Площа облікової ділянки — 25м2, повторність досліду — чотириразова. Норми висіву: 5 млн. шт./га схожих насінин для озимої пшениці і 4 млн. шт./га схожих насінин для тритикале і жита. Об‘єктами досліджень були: сорти тритикале — АДМ 3/5, АДМ 9, АД 52, Поліський 4, Поліський 7, Мально, Ягуар, АД 15, АД 44, АД 45, АДП 2 та озима пшениця сорту Мирич і озиме жито Саратівське 6. Результати проведених досліджень показали залежність інтенсивності нарощування зеленої маси за етапами органогенезу як від видового та сортового складу, так і від технології вирощування та скоростиглості культури. Встановлено, що на IV етапі органогенезу найбільшу вегетативну масу (110 ц/га) сформував сорт озимого жита Саратівське 6. Досліджувані сорти тритикале були різними за інтенсивністю формування зеленої маси.

Звертається увага, що тритикале Амфідиплоїд 3/5 — це сорт селекції Інституту рослинництва ім. Юр’єва УААН, порівняно не новий, проте його й досьогодні вважають еталоном щодо зимостійкості і одним із перших, що після озимого жита відновлює вегетацію. Різниця в настанні фази початку виходу в трубку порівняно з озимим житом становила лише 2—3 дні, і він виявився серед досліджуваних сортів тритикале не лише ранньостиглим, а й найбільш високоврожайним (86,1 ц/га). На даному етапі органогенезу — це культура, яка за всіма показниками доповнює озиме жито. У процесі досліджень важливо було виявити сорти тритикале, які за темпами нарощування зеленої маси збігалися б з озимою пшеницею. Встановлено, що майже одночасно з озимою пшеницею настала укісна стиглість таких сортів, як АД 15, Ягуар та Мально. Сорти АД 15, АД 44, АД 45, Мально, Поліський 4 формували вегетативну масу в межах 70,0—80,1ц/га. Найменшу вегетативну масу на четвертому етапі органогенезу формували сорти АДМ 9 та Ягуар (відповідно, 43,2 і 45,1 ц/га).

Акцентується увага, що посіви озимої пшениці сорту Мирич, так само як і жито, взяті за контроль, щодо формування зеленої маси займали проміжне положення серед сортів тритикале (65,3 ц/га). Культури вирощували за інтенсивною базовою технологією, яка передбачала, окрім основного внесення добрив, підживлення азотними добривами за етапами органогенезу. Підживлення, проведене на IV етапі органогенезу азотними добривами в дозі 60 кг/га д.р., забезпечило інтенсивне наростання зеленої маси всіх сортів та культур. На VI етапі органогенезу (початок колосіння — колосіння) вегетативна маса озимого жита становила 430 ц/га, що майже в 4 рази більше, ніж на попередньому етапі.

Підкреслюється, що сорти тритикале АДМ 9 та Ягуар, які на VI етапі органогенезу мали найнижчу врожайність зеленої маси, за цей період збільшили її в 5,7—6,2 раза, і вона становила 259–266 ц/га. Слід зазначити, що сорт тритикале АД 3/5 і на IV етапі органогенезу відзначився найбільшим наростанням вегетативної маси (340 ц/га) серед сортів тритикале. На другому місці за формуванням вегетативної маси виявився сорт АД 52 (325 ц/га) і дещо поступився йому сорт тритикале АД 15 (300 ц/га). Зазначений VI етап органогенезу — це фактично період укісної стиглості культур. Озима пшениця на цьому етапі формувала меншу вегетативну масу (183 ц/га) порівняно з усіма сортами тритикале. Найменшу вегетативну масу серед сортів тритикале формували сорти АДП 2 та Мально (220 ц/га). Через те що тритикале можна використовувати і в більш пізні строки вегетації, ми продовжували спостереження та обліки і на VIII етапі органогенезу. Саме VIII етап органогенезу був етапом максимального формування вегетативної маси рослинами. Це період цвітіння — початок наливу зерна.

Дослідженнями встановлено, що цінними для використання в ланках зеленого конвеєра наприкінці весняного періоду є високорослі сорти селекції Інституту рослинництва ім. Юр’єва та сорти селекції Інституту землеробства УААН Поліський 7 та Поліський 10, які не вилягають і майже до збирання зерна тритикале мають зелену соломину, придатну для використання в годівлі тварин. Аналогічними цінними якостями відзначився і сорт АДП 2, одержаний в Маслівському радгоспі-технікумі. Заслуговує на увагу сорт Поліський 10, який забезпечив урожай зеленої маси до 686 ц/га, і, що не менш важливо, масова частка листя в структурі зеленого корму становила 30—31%, тоді як у рослин озимого жита — лише 10—15%.

Узагальнюється: проведені вченими дослідження дали змогу розробити модель поліпшеної весняної ланки зеленого конвеєра порівняно з традиційною — за рахунок добору сортів тритикале, різних за інтенсивністю нарощування зеленої маси. За рахунок дібраних сортів тритикале цілком реальним є виведення з використання посівів озимої пшениці на зелений корм та використання частини посівів багаторічних трав першого укосу для заготівлі сіна. Водночас період використання зеленої маси у весняний період зростає на 10—15 днів.

Викладач підводить підсумки рольової гри, оцінює діяльність студентів за рейтинговою шкалою, дякує студентам за співпрацю.

Методичні особливості навчання теми: розігрування ролей на лекції передбачає такий вид лекції як лекція вдвох (запрошується викладач спорідненої дисципліни).

Запитання для самоконтролю.

Ключові поняття: лекція, проблемне навчання, мультимедійні засоби навчання, розігрування ролей.

Тест – задача: „Ви, як викладач спеціальних дисциплін, застосовуєте рейтинговий контроль під час практичного навчання? Обгрунтуйте відповідь”.


2.1. Методика навчання теми: „Лучне кормовиробництво: характеристика природних кормових угідь”.

План. Методика навчання питань:

1. Комплексне ботанічне дослідження природних кормових угідь Лісостепу України:

1.1. Важливість проблематики дослідження.

1.2. Аналіз флори природних кормових угідь Лісостепу України.

2. Класифікація та еколого-ценотична характеристика рослинності природних комових угідь.

3. Антропогенно-природні зміни рослинності природних кормових угідь.

4. Класифікація, характеристика і обстеження природних кормових угідь.
Ключові поняття: лекція, проблемне навчання, мультимедійні засоби навчання, розігрування ролей, науково-дослідна робота.

Домінуючі принципи навчання: виховуючого навчання, активність і свідомість, зв’язок теорії з практикою.

Домінуючі методи навчання: лекція з елементами проблемності, евристична бесіда, розігрування ролей.
Актуалізуючи тему, викладач пропонує провести навчання першого питання плану у формі рольової гри: захисту дисертації на здобуття ступеня кандидата біологічних наук з теми „Комплексне ботанічне дослідження природних кормових угідь Лісостепу України”. Викладач звертає увагу студентів, що лекції із застосуванням проблемного викладу матеріалу та ігрових методів навчання, потребують попередньої підготовки: консультації щодо розгляду сценарію рольової гри. Викладач пропонує студентам грати ролі членів спеціалізованої вченої ради та опонентів, роздаючи їм алгоритми відповіді за сценарієм даної дидактичної гри, на себе бере головну роль - доповідача. Викладач акцентує увагу студентів, що дисертаційна робота справжня, вдало захищена і це їм допоможе глибше поглянути на науково-дослідну роботу та допомогати своїм майбутнім студентам знайти свій науковий шлях.

1. Комплексне ботанічне дослідження природних кормових угідь Лісостепу України. 1.1. Важливість проблематики дослідження.



Відзначається важливість проблематики дослідження випливає з міжнародних документів “Програма дій. Порядок денний на XXI століття”, ухваленого конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992), положення Всеєвропейської стратегії збереження біотичної та ландшафтної різноманітності (Софія, 1995), які є узгодженою програмою дій світового співтовариства для досягнення взаємозв’язку економічної, соціальної та екологічної складових сталого розвитку. Концепція збереження і відтворення високої якості довкілля й раціонального використання ресурсів охоплює спектр ідеологічних, економічних, соціально-культурних та етичних аргументів, стимулює розвиток наукових напрямів.

Підкреслюється, що перед наукою і практикою гостро постало завдання визнання масштабу і ступеня антропогенних змін різноманітних екосистем, визначення шляхів збалансованого використання й відновлення природних ресурсів, збереження та розширення корисних для людини функцій, ренатуралізації трансформованих екосистем, повернення їх у сферу природокористування.

Наголошується, що фундаментального значення набуває розроблення науково обґрунтованих заходів збереження, відновлення та раціонального використання трав’яних екосистем як основного природного ресурсу сільськогосподарського господарського виробництва на основі активних і пасивних методів. У цьому аспекті особливо актуальними є дослідження системного екологічного і соціально-економічного оцінювання екосистем та обґрунтування їх ефективного природокористування, що відповідають вимогам сталого розвитку. Оптимізація природних кормових угідь є невід’ємною частиною концепції збалансованого розвитку, національних програм з охорони біорізноманітності як обов’язкового елементу державної політики.

Звертається увага, що детальне комплексне дослідження природних кормових угідь Лісостепу України не здійснювалося. Проводилося вивчення окремих типів рослинності, зокрема болотної (Бачуріна, 1958; Брадіс, 1958, 1963, 1973; Андрієнко, 1973; Адамень та ін., 1999), природних луків і їх типології (Афанасьев, 1960, 1972; Балашов та ін., 1988, 2006), засолених луків (Білик, 1963), степової рослинності окремих регіонів (Ткаченко та ін., 1987; Байрак та ін., 1995, 1999; Бабко, 1999), синтаксономії рослинності та її змін (Шеляг-Сосонко, Соломаха, 1985, 1990), синантропної рослинності й антропогенної трансформації флори (Протопопова, 1991, Соломаха та ін., 1992, Бурда, 1996), оптимізації агроландшафтів (Куксін, 1973; Боговін, 1987; Бабич, 1991; Булигін, 2001, Тараріко, 2002; Кургак, 2002; Макаренко, 2002).

Зауважується, що метою дослідження було: комплексне ботанічне дослідження природних кормових угідь Лісостепу України та встановлення шляхів їх оптимізації в умовах антропогенезу. У зв’язку з цим були визначені такі основні завдання:

- встановити видовий склад флори природних кормових угідь та здійснити її структурний аналіз, визначити ступінь синантропізації флори;

- провести класифікацію рослинності природних кормових угідь на

домінантній основі та охарактеризувати виділені синтаксони;

- розробити класифікаційну схему змін рослинності природних кормових

угідь;


- вивчити основні напрями динаміки рослинності природних кормових угідь;

- визначити прогнозні якісні показники змін рослинності природних кормових угідь і заходи їх оптимізації;

- запропонувати принципи створення моделей еталонних рослинних угруповань для різних ґрунтових відмін.

Об’єкт досліджень: флора і рослинність природних кормових угідь Лісостепу України.

Предмет дослідження – синтаксономічна різноманітність рослинності природних кормових угідь, спрямованість динамічних процесів, оптимізація.

Методи дослідження – загальноприйняті фітоценотичні: польові стаціонарні й напівстаціонарні, маршрутні, закладення пробних площ, геоботанічного профілювання, динаміки рослинності, флористичні, монолітів, камеральні, фізико-хімічні, біохімічні, ідентифікації, класифікації, статистичні тощо.

Відмічається що наукова новизна одержаних результатів - це: дослідження є комплексним завершеним монографічним дослідженням природних кормових угідь Лісостепу України. Вперше визначено кількісний і якісний склад фітоценофонду, основне ядро флори якого утворює мезофітний, ксеромезофітний, гігромезофітний, рідше псамофітний, галофітний флористичні комплекси, серед яких домінують флороценокомплекси інтегрального географічного походження з чітко вираженим неморальним і бореальним характером. За типами екобіоморф встановлено переважання стрижневокореневих та кореневищно-полікарпічних видів.

Уперше автором розроблено класифікацію рослинності природних кормових угідь Лісостепу України, де синтаксономічно найчисленнішими і найрізноманітнішими є луки, які сформувалися в материкових та заплавних умовах. Їхньою особливістю є ивістю є наявність пограничноареальних галофітних луків. Уперше окреслено основні напрями змін рослинності природних кормових угідь, спрямованість яких простежується через переважання деградаційних змін, що значною мірою призводять до синантропізації екотопів і визначають стан рослинності регіону в майбутньому. Розроблено оригінальну методику оптимізації фітоценозів природних кормових угідь в умовах антропогенезу, яка базується на використанні природних еталонних моделей для ґрунтових відмін із різним ступенем вологості.

Наголошується на практичному значенні одержаних результатів. Результати досліджень використано для розроблення технологічних рекомендацій щодо оптимізації рослинності природних кормових угідь Лісостепу України (2000, 2004, 2006), які впроваджено в сільськогосподарські підприємства Тернопільської, Черкаської та Київської областей. Перелік фітоценозів природних кормових угідь передано для поповнення фітоценотеки Інституту ботаніки ім. М.Г.Холодного НАН України. Результати динаміки рослинних угруповань можуть бути використані для фітомоніторингу та організації перспективних наукових досліджень. Матеріали щодо рідкісного фіторізноманіття передано Державному управлінню охорони навколишнього природного середовища у Черкаській області, значну частину розробок дисертації використано в навчальній роботі, зокрема для написання підручника, семи навчальних посібників та навчально-методичних розробок, а також під час читання курсів лекцій для студентів.

Окреслюється особистий внесок здобувача (Якубенко Б.Є.). Конкретна особиста участь здобувача полягає у визначенні сучасного стану ценорізноманітності рослинності природних кормових угідь Лісостепу України, розробленні класифікаційної схеми, інвентаризації флори, її аналізі, інтерпретації сучасних природних змін і антропогенної трансформації рослинності, обґрунтуванні теоретичних принципів формування рослинних угруповань з метою оптимізації ландшафтів, сформульовані та обґрунтовані висновки. Автором самостійно отримано фактичний матеріал за 20 років польових досліджень. Комплекс експериментальних і теоретичних досліджень виконано під науковим керівництвом доктора біологічних наук, професора І.М.Григори.

Розглянуто трактування поняття природних кормових угідь багатьма науковцями (Білик, 1953, Куксін, 1980; Андреєв, 1985; Боговін, 1987; Балашов, Соломаха, Сипайлова, Шеляг-Сосонко, 1988; Бабич, 1996). До природних кормових угідь віднесено ті, що в сучасний період використовуються переважно як сіножаті або пасовища, а також їх поєднання – пасовищно-сіножатні. Сюди включено також вигони, перелоги різного строку користування, схили, балки, покинуті землі, крутосхили, прибережні території. До цієї категорії належать також лісові галявини, узлісся, придорожні вітрозахисні смуги, кавальєри та відкоси меліоративної мережі, прифермські території, табори літнього випасу, які слугують випасом і місцем заготівлі кормів або кормових добавок.

Теоретично обґрунтувано проблему досліджень і створення невиснажливих кормових угідь, засновані на моделі відновлення та відтворення рослинних угруповань, близьких до природних. При цьому враховано використання високоврожайних і якісних у кормовому відношенні лучних видів, які мають чітко виявлені біологічні показники: розвинену підземну й надземну сфери живлення, здатність реалізувати матеріально-енергетичні ресурси кліматопу й едафотопу, спроможність синтезувати та акумулювати органічну речовину у вигляді фітомаси. Для створення кормових агрофітоценозів рекомендуємо підбирати види з природних фітоценозів відповідної зональної та регіональної належності.

Робляться висновки: результати досліджень свідчать, що природні кормові угіддя Лісостепу України вивчено в кількох напрямах, зокрема флористичному (Афанасьєв, 1950, 1965, 1968, 1987; Шеляг-Сосонко, 1965, 1980; Соломаха, 1985; Сипайлова, 1981, 1985; Білик, 2000; Куземко, 2002). Вагомий внесок у вивчення ценотичних особливостей лучної рослинності зроблено Ю.Р.Шеляг-Сосонком, 1963, 1975, 1983; І.М.Григорою, 1967; В.А.Соломахою, 1975, 1982, 1983; Л.М.Сипайловою, 1982; Н.О.Стецюк, 1995, 1996; О.М.Байрак, 1996, 1999; А.А.Куземко 2000; степової – В.С.Ткаченко, 1997; А.І.Бабко, 1999; болотної – Є.М.Брадіс, Г.Ф.Бачуріною, 1969; засолених угідь – Г.І.Біликом, 1937, 1963; синантропної – В.В.Протопоповою, 1973, 1991; Р.І.Бурдою, 1991, 1996, 2000, 2001; В.А.Соломахою, О.В.Костильовим, Ю.Р.Шеляг-Сосонком, 1992 та іншими.

Значне місце у вивченні різних типів рослинності займає її класифікація (Дмитрієв, 1948; Білик, 1953; Балашов, Сипайлова, Соломаха, Шеляг-Сосонко, 1988; Григора, 1988). У класифікації рослинності природних кормових угідь виділяють три основні напрями: еколого-фітоценотичний, флористичний та типологічний для прикладних цілей.

Природні кормові угіддя Лісостепу України, як і всі природні комплекси та ландшафти, за останні десятиліття зазнали істотних змін, тому цій проблемі присвячено значну кількість досліджень (Сукачов, 1954; Балашов, 1963; Міркін, Соломаха, 1984, Carlen etаl, 1998; Куземко, 2001).

Динаміка дегратогенезу вимагає вирішення чи принаймі мінімалізації глобальної проблеми відтворення біосфери планети і континенту, оптимізації агроландшафтів Лісостепу України як одного з локалітетів континентального масштабу (Афанасьєв, 1950; Куксін, 1958, 1973; Черкасова, 1972; 1974; Боговін та ін., 1986; Бабич та ін., 1991; Булигін, 1998; Кургак, 2000, 2002; Тараріко, 2002). Разом з тим, дослідження природних кормових угідь Лісостепу України проводилися в розрізі окремих типів рослинності. З огляду на це всебічне і глибоке вивчення природних кормових угідь лісостепового регіону з метою збалансування природних екосистем набуває особливої актуальності.

Дослідження флори і рослинності природних кормових угідь Лісостепу України проводили в 1985–2006 рр. Виконано 1785 геоботанічних описів природних кормових угідь. Результати геоботанічних досліджень отримано з використанням традиційних прямих і опосередкованих фітоценотичних методів: маршрутного, закладання пробних площ, геоботанічного профілювання, динаміки рослинності (Родин, Ремезов, Базилевич, 1968). У конспекті флори судинні рослини наведено за родинами, що розташовані за системою А.Л.Тахтаджяна (1987) з номенклатурою таксонів відповідно до сучасних умов, узагальнених у зведеннях С.К.Черепанова (1995). Життєві форми рослин вивчали за Г.І.Серебряковим (1964) та С. Раункієром (1934) з використанням лінійної системи В.М.Голуб’єва (1968, 1972).

Польові досліди з багаторічними травами проводили за прийнятими методиками (Угловікова та ін., 1971; Доспєхов, 1979; Бабич, 1994). Фізико-хімічні й агрохімічні показники ґрунтів та біохімічні дослідження рослин на кормову якість здійснювали за методиками (Петербургський, 1974; Єрмакова, 1972; Починок, 1976).



1.2. Аналіз флори природних кормових угідь Лісостепу України. Акцентується увага, що досліджувана флора представлена 1382 видами квіткових і вищих спорових рослин, які належать до 549 родів й 134 родин вищих спорових, голонасінних та покритонасінних. Основне її ядро становить лучний флористичний комплекс з участю степового, болотного, неморального та бореального.

Візначається систематичний аналіз. На підставі порівняльного оцінювання отриманих нами кількісних показників систематичного спектру флори природних кормових угідь виявлено такі закономірності.

Зауважується що переважна більшість видів належить до Magnoliophyta – 93,5 % (Magnoliopsida – 71,8 %, Liliopsida – 21,7 %), незначна кількість – до Bryophyta (3,0 %), Lycopodiophyta (0,4 %), Equisetophyta (0,8 %), Polypodiophyta (1,8 %), Pinophyta (0,7 %). Флористична пропорція становить 1 : 4 : 10,3 і розміщена ближче до пропорції флори лісової, ть 1 : 4 : 10,3 і розміщена ближче до пропорції флори лісової, ніж степової зони (1 : 5 : 8) (Тихомиров, Демченко, 1975). Це пояснюється високою питомою масою видів у флорі природних кормових угідь помірних широт.

Наголошується що спектр десяти провідних родин утворюють Asteraceae, Poaceae, Fabaceae, Cyperaceae, Caryophylaceae, Ranunculaceae, Lamiaceae, Scrophulariaceae, Brassicaceae, Rosaceae, які налічують понад половину (54,5 %) видів усієї флори. Частка трьох перших із них становить 24,8 %. Наступні десять родин містять утричі менше видів (17,3 %), загалом перших двадцять родин об’єднує 71,8 % складу всіх видів досліджуваної флори. Її особливістю є значна кількість родин Древнього Середземномор’я – Caryophylaceae (п’яте місце), Lamiaceae (сьоме місце), Brassicaceae (дев’яте місце), Rosaceae (десяте місце). Друге, четверте і шосте місця належать переважно голарктичним родинам – Poaceae, Cyperaceae та Ranunculaceae.

Відзначається що аналіз флори на родовому рівні показав, що її склад налічує 30 родів із п’ятьма і більше видами в кожному. Серед них 20 родів містить не менше ніж по 10 видів, які можуть бути віднесені до поліморфних (Камелін, 1973). Монотипні роди складають 7,2 % всіх родів. Більшість родів належать до перших 10 провідних родин. Водночас інші роди (Viola L. – 17 видів, Polygonum L. – 16, Salix L. – 15, Galium L.– 13 видів) належать до родин, які в родинному спектрі лучних угідь Лісостепу України посідають 17 (Violaceae), 14 (Polygonaceae), 16 (Salicaceae) і 19 (Rubiaceae) позиціях. Найчисленніша родина Asteraceae (160 видів), як і Caryophyllaceae (62 види), Lamiaceae (56 видів) та Brassісaceae (51 вид), не ввійшла до числа перших 10 родин високої родової репрезентативності.

Підкреслюється, що біоморфологічну структуру подано у вигляді спектра біоморфологічних ознак, властивих видам, що складають флору. Характеризуючи біоморфологічну структуру користувалися системою життєвих форм Г.М.Зозуліна (1946), І.Г.Серебрякова (1964) та В.М.Голубєва (1965, 1972). Встановлено, що природні кормові угіддя відзначаються значною біоморфологічною різноманітністю. У спектрі біоморф за тривалістю життєвого циклу провідну роль відіграють полікарпики (61,9 %). Другу позицію за чисельністю видів у спектрі лучних біоморф посідають однорічники (19 %). У цілому біоморфологічна структура є типовою для флор помірної зони Голарктичної області, а також аналогічних флор лісової (Т.Л. Андрієнко, Ю.Р.Шеляг-Сосонко, 1983; С.Л.Мосякін, 1990; О.В.Лукаш, 1999) і лісостепової зон (В.М.Голубєв, 1965; Н.О.Стецюк, 1997), що пояснюється переважанням вологих субстратів та інтенсивністю антропогенного впливу.

Надається увага особливостям водного, теплового і повітряного режимів здебільшого визначають різноманіття підземних систем. Показано, що більшість видів мають стрижнекореневу систему (36,4 %). Це переважно дводольні рослини, а за господарською групою – різнотравні види, які є виповнювальними, рідше співедифікаторами або едифікаторами рослинних угруповань. Другу позицію в структурі типів підземних систем займають кореневищні види (25,6 %), серед яких виділяються довго- (14,8 %) і короткокореневищні види (10,8 %). Наявність у травостоях значної кількості довгокореневищних видів, середньо- і короткокореневищних, стрижневокореневих рослин за порівняно невеликої кількості щільнокущових, бульбокореневих і бульбоцибулинових зумовлена особливостями ґрунтового, водного та теплового режимів регіону досліджень.

Зауважується, що аналіз лучних видів свідчить, що лише 125 видів (9,5 %) мають найоптимальнішу вегетативну і репродуктивну відтворюваність, з участю яких відновлюються фітоценози антропогенно порушених територій, малопродуктивних земель, перелогів, ренатуралізуються материнські лучні угруповання. Майже 390 видів (29,4 %) виявлено із задовільним відновленням, які відтворюються переважно вегетативним способом і відзначаються послабленим насіннєвим розмноженням. Не здатний до повного відновлення 131 вид (9,9 %), що відтворюються частково лише вегетативним способом. На природних кормових угіддях зростає 1236 видів (93,5 %) літньо-зелених рослин, які визначають видовий склад, структуру, продуктивність і кормову якість угідь.

Підкреслюється, що на природних кормових угіддях широко представлені різноманітні життєві форми (за Раункієром), що відображають структуру рослинних угруповань та характер господарського використання. Першу позицію у спектрі життєвих форм займають гемікриптофіти (41,0 %), другу – криптофіти (24,6 %), у складі яких виділяються дві категорії життєвих форм, а саме геофіти (17,6 %) та гелофіти (7,5 %), третю – терофіти (21,9 %).

Дається характеристика екологічної структури. Сучасні досягнення у фітоіндикації дають можливість діагностувати термохімічний, сольовий, водний, кислотний режими, вміст гумусу та азоту в ґрунті, ступінь навантаження на рослинний покрив (Раменський та ін., 1956; Whittaker, 1975; Ellenberg, 1979; Куркін, 1983; 1984; Zarzychi, 1984; Lochmeyer, 1992). Залежно від вибагливості до умов зволоження нами виділено чотири екологічні групи видів рослин: ксерофільна (413 видів), мезофільна (691 вид), гігрофільна (152 види) і гідрофільна (83 види). Флористичний спектр природних кормових угідь визначає домінуючий тип гідроморф – мезофіти, які є основою флористичної і ценотичної продуктивності та якості угідь.

Відмічається, що амплітуда трофності екотопів. Поділ на екогрупи за трофністю залежить від рівня забезпеченості ґрунту поживними речовинами та вибагливості рослин до їх наявності. На природних кормових угіддях росте 367 видів евтрофних рослин (26,6 %), характерних для заплавних луків, днищ балок тощо. Менш поширеними є мезоевтрофні рослини (315 видів рослин, 22,8 %). Достатньо представницькою групою в спектрі екогруп за трофністю є мезотрофи (338 видів, 24,5 %).

Підкреслюється, що на природних кормових угіддях нами зафіксовано відносно високий відсоток мезооліготрофних видів рослин, що зумовлено континентальністю клімату і орографічним розміщенням природних кормових угідь (204 види, 15,2 %). На цих угіддях виявлено обмежену кількість видів оліготрофів (77 видів, 5,6 %), що пояснюється незначною площею бідних ґрунтів. багливості видів рослин щодо кальцію. Показано, що першу позицію займають акарбонатофоби (608 видів, 46 %), які зростають на ґрунтах з вмістом кальцію в ґрунтовому розчині – 0,5–1,5 %. Водночас чисельною є група гемікарбонатофобів (420 видів, 31,8 %), що розвиваються на ґрунтових відмінах, вміст кальцію в яких менше 0,5%. Третє місце – за гемікарбонатофілами (203 види, 15,3 %). Ця екологічна група рослин кормових угідь росте на ґрунтових відмінах із вмістом кальцію в ґрунтовому розчині від 1,5 до 5 %.

Зауважується, що амплітуда кислотності екотопів. Встановлено, що на природних кормових угіддях найчисленнішою є ацидофільна група (669 видів, 50,0 %). Другу позицію в структурі флори щодо кислотності займають види з нейтральною реакцією ґрунтового розчину (440 видів, 33,3 %). Ацидофільно вимогливі види становлять значно більшу частку порівняно з нейтро- і базифільно вимогливою групою (700 видів). Це свідчить про генетичне зближення флори лісостепових природних кормових угідь із поліськими, де їх частка є найвагомішою, що зумовлено впливом екологічних чинників.

Вказується, що є важливою ценотична структура. У формуванні флори природних кормових угідь беруть участь види різних флороценотичних комплексів, яку слід розглядати як гетерогенну за генезисом. Першу позицію посідають сильванти (22,4 %), другу за чисельністю видів – пратанти (21,6 %), питома вага яких у спектрі флороценокомплексів свідчить про значний потенціал їх у формуванні синтаксономічного різноманіття та створення значної фітомаси угідь. Важливу роль у формуванні лучної флори відіграють палюданти (11,0 %). На солончакуватих луках росте 38 видів (2,8 %) галофантів, які зумовлюють флористичну різноманітність галофітних лук. На схилах балок, у степах і плакорних місцезростаннях досить поширені степанти (10,0 %). Кількість видів зростає у широтному напрямі з півночі на південь.

Зауважується, що у флористичному спектрі налічується 234 синантропанти (16,9 %), що пов’язано зі збільшенням необроблюваних земель, звідки вони мігрують на природні кормові угіддя, а також впливом антропогенних чинників.

Підкреслюється необхідність оцінювання рясності. Висока фонова рясність зумовлює водночас щільність і зімкнутість надземної фітомаси та дернини рослинних угруповань. Визначено, що 93 види рослин, які утворюють покриття фітоценозів, складають 7 % від загальної кількості видів природних кормових угідь. Група з показником “рясно” становить 21,5 %. Це види, які розвиваються за оптимальних умов трофності, водного і теплового режимів, оптимальної аерації. Група з показником “рідко” складає 54,4 % видів, тобто більшість видів природних кормових угідь. Вони суттєво впливають на розвиток і господарську значимість лише за сумарного їх виявлення. Таку позицію у фітоценозах зазвичай займають види різнотрав’я, осокові і ситникові, менше – бобові та злакові. Рослини, які ростуть “поодиноко” на природних кормових угіддях, налічується 14,9 % загальної кількості лучної флори, не мають великого ценотичного значення.

Наголошується на оцінюванні життєвих стратегій. Аналіз життєвої стратегії видів природних кормових угідь проводили за Л.Г.Раменським (1956, 1971), де виділили х угідь проводили за Л.Г.Раменським (1956, 1971), де виділили види з віолентною, патієнтною та експлерентною життєвою стратегією, а також за іншими категоріями (Дідух, 1984; Дідух, Плюта, 1991; Екофлора України. Т. 1 – 3, 2002, 2004) – конкурентні, стрестолерантні та рудеральні. Всі три типи адаптивної стратегії можна вважати трьома лініями еволюційного розвитку рослин (Раменський, 1971). Усього виявлено 179 видів (12,8 %) з віолентною життєвою стратегією. Зі 104 видів злаків, які зростають на кормових угіддях, 39 є домінантами, 15 – співдомінантами. Саме ці фітоценотипи визначають ценотичну структуру та різноманітність угідь. На природних угіддях майже удвічі більше (334 види) видів з патієнтною життєвою стратегією. У структурі типів життєвої стратегії видів домінують експлеренти (48,2 %).

Звертається увага на фітоценотипічне оцінювання. За значенням показників ролі виду в утворенні угруповань та зумовленими ними еколого-біологічними особливостями (еколого-ценотична амплітуда, конкурентна та життєва здатність) здійснено фітоценотичний аналіз. Під популяційним фітоценотипом розуміють групу видових популяцій, які характеризують залежно від їх біологічних особливостей, відношення до умов середовища та інших груп видових популяцій однакового значення в утворенні угруповань (Шеляг-Сосонко, 1974).

Встановлено, що у флорі кормових угідь популяційні фітоценотипи представлені 66 видами-домінантами, 90 – співдомінантами та 1186 видами асектаторів. Аналіз розподілу основних ценозоутворювачів за формаціями показав, що кожен вид із групи домінантів як едифікатор виступає лише в одній формації, в інших він є співдомінантом або асектатором різних рангів. За такого розподілу кожен вид веде себе по-різному, що відповідає його еколого-морфологічним особливостям. Подібне явище спостерігається і у співдомінантів. З практичної точки зору це важливо знати в умовах формування штучних травостоїв, при підборі травосумішей для поліпшення луків та розробленні теоретичних питань з оптимізації природних кормових угідь. Розподіл популяційних фітоценотипів у кормових угіддях вказує на характер і ступінь формування рослинних угруповань, а також інтенсивність антропогенного впливу, результатом якого є збільшення адвентивних популяційних фітоценотипів.

Вказується на синантропний аналіз. Природні кормові угіддя зазнають значної синантропізації. Встановлено, що апофіти налічують 285 видів (21,2 %). У їх складі апекофіти – 168 видів (12,7 %). Менш поширені в цих екосистемах геміапофіти – 75 видів (5,6 %). Ще менш розповсюджені спонтанеофіти (3,4 %), у яких послаблена здатність до активного поширення. Другу групу видів на природних кормових угіддях репрезентують адвентивні антропофіти, на яких росте 225 видів (16,8 %). У їх складі археофітів налічується 117 видів (8,7 %), кенофітів – 96 видів (7,2 %) і евкенофітів – близько 12 видів (1 %). Переважна кількість видів належить до аборигенної флори (808 видів, 61,1 %).

Акцентується увага на господарському аналізі. Флора кормових угідь Лісостепу у своєму складі містить кормові, лікарські, декоративні, медоносні, перганосні, коративні, медоносні, перганосні, технічні, лікарсько-харчові та ефіроносні види. Серед них більшість (71 %) має кормове значення, аналіз яких здійснено за господарськими групами: злакова, бобова, осоково-ситникова і різнотравна. Злакова група представлена родиною Poaceae, яка включає 104 види (7,5 %). Неоднорідні злаки і в кормовому відношенні. За нашими даними, високими кормовими якостями відзначаються 35 видів, з низькою кормовою якістю – 23. Бобова група налічує 79 видів (5,7 %). Група рослин з відмінними кормовими якостями налічує 42 види.

Зауважується, що до задовільно стравлюваних належать 30 видів дикорослих бобових, малостравлюваних – 7. Осокові і ситникові налічують 95 видів (6,9 %), які у господарському відношенні мають незначний інтерес, оскільки містять компоненти середньої і низької кормової якості. Різнотрав’я включає 39 високостравлюваних видів (2,8 %). На кормових угіддях налічується 163 види різнотрав’я (11,8 %), що задовільно стравлюються. Разом з попередніми вони складають основну масу видів флори, які визначають кормові якості природних кормових угідь. Малостравлюваних рослин росте в 2,5 рази більше, ніж оптимально і задовільно стравлюваних.

Робиться висновок, що у флористичному складі досліджуваних природних кормових угідь регіону налічується 83 (4,9 %) види отруйних і 59 (4,2 %) шкідливих видів, які погіршують господарську цінність кормових угідь. Лікарські рослини на природних кормових угіддях репрезентовані 269 видами. Досить представницькою є група медоносних рослин (149 видів). На природних кормових угіддях виявлено 61 вид вітаміноносних рослин. Переважна група рослин (518 видів) має декоративні властивості. На природних кормових угіддях ростуть 53 види, що містять дубильні речовини, 42 – ефірні олії тощо.

Викладач підводить підсумки рольової гри, оцінює роботу студентів, відповідно до рейтиггової системи оцінювання.

Методичні особливості навчання першого питання плану: матеріал насичений цифровим матеріалом та різними класифікаціями, тому доцільний метод демонстрації; метод розігрування ролей передбачає такі прийоми навчання як, диспут, дискусія, евристична бесіда, узагальнення та систематизація.

2. Класифікація та еколого-ценотична характеристика рослинності природних комових угідь.



Викладач пропонує друге питання плану провести у вигляді проблемного викладу матеріалу першого рівня проблемності ( викладачу відводиться головна роль у пошуках шляхів вирішення проблеми), бо матеріал складний за структурою – потребує чіткого узагальнення. Викладач ставить перед студентами запитання проблемного характеру: „ Чому, знаючи про загальні недоліки класифікацій, автори класифікації природних кормових угідь флористичного напряму знову їх припустилися?”

Окреслюється типологія природних кормових угідь. У Лісостеповій зоні України природні кормові угіддя займають чільне місце в структурі землекористування. До складу природних кормових угідь нами включено сіножаті, пасовища, вигони, лісові галявини, схилові, балкові і плакорні, перелоги, кам’янисті, піщані місцезростання та інші категорії земель, які частково або повною мірою служать випасом, сінокосом або іншим видом кормових угідь. Розміщені вони здебільшого в долинах річок, на плакорах і схилах, балках, антропогенно порушених територіях.

За останні роки кількість природних кормових угідь, а також малопродуктивних земель збільшилася. Причиною цього є:

1. Вилучення з обробітку приватних земельних ділянок з огляду на економічні причини (чи економічну скруту).

2. Економічна недоцільність використання низькопродуктивних сільськогосподарських угідь.

3. Вилучення із землекористування малопродуктивних і антропогенно порушених земель для раціонального використання з іншою метою.

4. Переведення малопродуктивних земель у перелоги для реабілітації або трансформації їх в інші види угідь.

Наголошується, що в результаті цих та інших причин у лісостеповій зоні утворився значний фонд малопродуктивних і покинутих земель, які потребують ренатуралізації, оптимізації, поліпшення та трансформації в інші угіддя. Типологія природних кормових угідь – спосіб узагальнення знань і форма їх вираження в конкретному вигляді, й водночас, метод отримання нових знань, властивостей і зв’язків.

Дається класифікація рослинності. У класифікації рослинності природних кормових угідь значного розвитку набули еколого-фітоценотичний та флористичний напрями. Аналіз цих класифікацій показує, що останні мають загальні недоліки, а також специфічні особливості об’єктів, які класифікують як просторову безперервність усередині угруповань одного типу рослинності та між угрупованнями складних типів, розміщені на порівняно невеликій території: надзвичайна динамічність, обумовлена просторово-часовим континуумом, а також багатосторонні зв’язки з чинниками середовища, які значно змінюються.

Відзначається, що в класифікаціях флористичного напряму і ці особливості відбилися на синтаксономічному “ковзанні” (Миркін, 1978), і виділенні значної кількості синтаксонів різного рангу, ареал яких обмежується лише територіями, що характеризуються. У класифікаціях еколого-ценотичного напряму синтаксони з одним і тим же едифікатором віднесені до різних типів рослинності. Очевидно й те, що еколого-фітоценотичний підхід щодо інформативності поступається флористичному, але виграє у можливості наочного порівняння рослинних угруповань. Згідно з даними багатьох авторів, виділені на основі флористичного підходу одиниці є ценотичними лише за змістом, а за обсягом вони флористичні і по суті є парціальними флорами. Тому Ю.Р.Шеляг-Сосонко (1991) вказує на несумісність синтаксонів еколого-фітоценотичної і флористичної класифікацій.

Зауважується, що з огляду на вищевикладені міркування, ми розробили класифікацію рослинності природних кормових угідь Лісостепу України, яка ґрунтується на еколого-ценотичних принципах. У роботі сформульовано висновок, що зручна за побудовою, а також для використання з прикладною метою еколого-ценотична класифікація виявилася достатньо інформативною. Нами складена перша класифікаційна схема рослинності природних кормових угідь, яка включає три типи рослинності – лучний, болотний, степовий. Підпорядкування всіх синтаксономічних одиниць подано у вигляді такого фрагменту класифікації.

Класифікація природних кормових угідь Лісостепу України.

Тип рослинності. Луки – Prata

Материкові суходільні луки.

Клас формації. Справжні луки – Prata genuine.

Група формацій. Крупнозлакові справжні луки –

Prata genuina magnograminosa.

Формація Райграсa високого – Arrhenathereta elatii

Асоціації: 1. Високорайграсова тонкомітлицева – Arrhenatheretum (elatii)

agrostidosum (tenuis).

2. Високорайграсова лучнокострицева – A. festucosum (pratensis).

3. Високорайграсова лучнотонконогова – A. poosum (pratensis).

4. Високорайграсова чиста – Arrhenatheretum elatii purum.

5. Високорайграсова лежачолюцернова – A. medicagosum (procumbentis).

Формація Стоколоса безостого – Bromopsideta inermis.

Асоціації: 1. Безостостоколосова тонкомітлицева – Bromopsidetum (inermis).

2. Безостостоколосова виноградниковомітлицева – B. agrostidosum(vinialis).

3. Безостостоколосова наземнокуничникова – B. calamagrostidosum (epigeioris).

4. Безостостоколосова ранньоосокова – B. caricosum (praecocis).

5. Безостостоколосова повзучопирієва – B. elytrigiosum (repentis).

6. Безостостоколосова тонкомітлицева – B. poosum (angustifoliae).

7. Безостостоколосова чиста – Bromopsidetum inermis purum.

8. Безостостоколосова бородачева – B. botriochloosum (ischemi).

Формація Грястиці збірної – Dactyleta glomeratae.

Асоціації: 1. Збірногрястицева тонкомітлицева – Dactyletum (glomeratae).

agrostidosum (tenuis).

2. Збірногрястицева середньопирієва – D. elytrigiosum (intermediae).

3. Збірногрястицева лучнокострицева – D. festucosum (pratensis).

4. Збірногрястицева валійськокострицева – D. festucosum (valesiacae).

5. Збірногрястицева румунськолюцернова – D. medicagosum (romanicae).

6. Збірногрястицева лучнотонконогова – D. poosum (pratensis).

7. Збірногрястицева лучноконюшинова – D. trifoliosum (pratensis).

8. Збірногрястицева сумнівноконюшинова – D. trifoliosum (dubii).

Зазначається еколого-ценотична характеристика лучної рослинності. Природні кормові угіддя Лісостепу України займають 2,1 млн га, що складає 3,4 % від загальної площі земельного фонду регіону, представлені 631 асоціацією і 109 формаціями. Серед них 427 асоціацій луків.

Зауважується, що лучна рослинність є переважаючою за площею серед кормових угідь регіону і синтаксономічно різноманітною. Вона займає 1,72 млн га (81,9 %). Лісостепова зона представлена материковими і заплавними луками. Материкові луки збереглися на значних площах у східній частині Лісостепу і репрезентовані справжніми (99 асоціацій, 15 формацій), болотистими (20 асоціацій, 8 формацій), остепненими (31 асоціація, 6 формацій) та торф’янистими (4 асоціації, 3 формації). Заплавні луки у структурі природних кормових угідь переважають за площею (1247 тис. га) і синтаксономічно різноманітніші.

Підкреслюється, що вони представлені 94 асоціаціями і 13 формаціями справжніх луків, 43 асоціаціями та 5 формаціями остепнених луків, 52 асоціаціями і 10 формаціями болотистих луків, 23 асоціаціями та 6 формаціями торф’янистих луків, пустищними (2 асоціації, 2 формації), а також 59 асоціаціями і 10 формаціями галофільних луків. Із цього синтаксономічного складу найпоширенішими є фітоценози 28 формацій, мало поширеними – 16 формацій, рідко поширеними – 2 формацій.

Характеризуються справжні луки: трапляються здебільшого в заплавах усіх лісостепових річок і значно меншою мірою в поза заплавних умовах, які за будовою та флористичним складом надзвичайно близькі. Вони пов’язані із середньовисокими елементами рельєфу і формуються на свіжих і вологих дернових, лучно-дернових та лучних ґрунтах. Справжні луки представлені 13 формаціями: Festuсeta pratensis, Poeta pratensis, Phleeta pratensis, Alopecureta pratensis, Bromopsideta inermis, Calamagrostideta epigeioris, Dactyleta glomeratae, Elytrigieta repentis, Agrostideta repentis, Agrostideta giganteae, Agrostideta tenuis, Anthoxantheta odorati, Brizeta mediae, Festuceta rubrae. Найпоширенішими в регіоні нині є Festuseta pratensis, Poeta pratensis, Phleeta pratensis, Agrostideta tenuis та Festuceta rubrae.

Зауважується, що остепнені луки найпоширеніші в заплавах лівобережних річок, де домінують у місцях високого рівня (вершини гряд і грив та їх верхніх частин схилів, суттєво підвищені дреновані ділянки), зокрема на сухих дерново-лучних та лучних темно-сірих, чорноземновидних ґрунтах, що суттєво прогріваються. У складі остепнених луків налічується 5 формацій і 43 асоціації.

Підкреслюється, що болотисті і торф’янисті луки приурочені зазвичай до різноманітних знижень центральної та притерасної заплав. Болотисті луки за зайнятою в регіоні площею займають друге місце після справжніх луків і пов’язані з негативними елементами рельєфу заплави, які характеризуються постійним зволоженням. Вони формуються здебільшого на дерново-глейових, лучно-оглеєних, лучно-болотистих, мулисто-глеєвих грунтах. Ценофонд болотистих луків поданий 10 формаціями: Beckmannieta eruciformis, Glycerieta arundinaceae, Glycerieta fluitantis, Glycerieta maximae, Phalaroideta arundinaceae, Poeta palustris, Agrostideta stolonifirae, Cariceta acutae, Cariceta distichae, Cariceta vulpinae, серед найпоширеніших є Agrostideta stolonifеrae, Cariceta acutae, Cariceta distichae, Cariceta vulpinae.

Наголошується, що торф’янисті луки поширені здебільшого в західних і центральних районах Лісостепу та в північних районах Лівобережного Лісостепу, причому зустрічаються у притерасних частинах заплав, де пов’язані із застійними і бідними на кисень обводненими місцезростаннями. Для останніх характерна і невелика кількість розчинних карбонатних, а подекуди й хлоридно-сульфатних солей. Під луками зазвичай розвиваються торф’яно-глейові і торф’янисто-глейові ґрунти. У регіоні описано фітоценози 6 формацій: Deschampsieta caespitosae, Molinieta caeruleae, Calamagrostideta canescens, Calamagrostidetа neglectae, Agrostideta caninae, Cariceta nigrae. До найпоширеніших відносяться Deschampsieta caespitosae, Molinieta caeruleae та Cariceta nigrae.

Зауважується, що пустищні луки представлені надзвичайно слабо, їх фітоценози нами описані у притерасній заплаві р. Дніпро. Це найпівденніші їх місцезростання. Д.Я.Афанасьєв (1968) для регіону досліджень ці луки не наводить. Вони представлені формаціями: Nardeta stricta та Coryneforeta canescentis.

Відзначається, що в зв’язку з тим, що в заплавах лівобережних річок алювіальність та заплавність значно менші, ніж у правобережних, процеси засолення ґрунтів карбонатними і хлоридно-карбонатними солями виражені значно сильніше. Ступінь засолення заплавних луків зростає з півночі на південь, що пов’язано з кліматичними чинниками і геоморфологічними особливостями басейнів річок. Галофільні луки, що сформувалися на лучних ґрунтах з ознаками засолення, представлені 10 формаціями: Alopecureta arundinaceae, Festuceta orientalis, Puccinellieta bilykianae, Puccinellieta distantis, Agrostidetа stoloniferae, Taraxaceta bessarabici, Tripolieta vulgaris, Triglochineta maritimae, Junceta Tripolieta vulgaris, Triglochineta maritimae, Junceta gerardii, Cariceta distantis, які характерні для заплав Сули, Псла, Ворскли, Дніпра. Позитивні елементи рельєфу з піщаними варіантами засолених ґрунтів зайняті фітоценозами формацій Elytrigieta repentis, Agrostideta tenuis, пологі схили – Puccinellieta distantis, Festuceta orientalis, Taraxaceta bessarabici, Tripolieta vulgaris. У зниженнях з тривалим зволоженням сформувалися гігрогалофільні фітоценози формацій Junceta gerardii, Cariceta distantis, Cariceta kareliani.

Відмічається, що у заплавах східних лісостепових річок процеси остепнення і засолення,порівняно з заплавами західних лісостепових річок, виражені більше. Фітоценози лучних степів трапляються на кожній заплаві східної частини Лісостепу. Крім того, засоленість екотопів цих заплав впливає на флористичний склад фітоценозів справжніх і болотистих луків.

Зауважується, що як природні кормові угіддя в регіоні використовуються і евтрофні болота, до яких належать трав’яні і трав’яно-мохові з переважанням осок. Специфічність умов, у яких формується болотна рослинність (надмірне зволоження, погана аерація), зближує характер болотних фітоценозів, розміщених у різних просторово-територіальних відмінах регіону

Підкреслюється, що евтрофні болота найчастіше розвиваються в заплавах річок, де нерідко вкривають всю поверхню, притерасних зниженнях, улоговинах різного характеру, вододілах тощо. Різноманітність водно-мінерального живлення, різні ступені зволоження та аерації обумовлюють і різноманітність рослинного покриву. Ценофонд евтрофних боліт представлений 13 формаціями: Acoreta calami, Cariceta acutae, Cariceta acutiformis, Cariceta elatae, Cariceta ripariae, Glycerieta fluitantis, Glycerieta maximae, Phragmiteta australis, Schoenoplecteta lacustris, Typheta angustifoliae, Typheta latifoliae, Cariceto- hypneta, Phragmitetо (australis)- hypneta.

Наголошується, що степова рослинність представлена лучно-степовими угрупованнями, які сформувалися на південних крутих схилах балок з типовими малогумусними і середньогумусними чорноземами. Сучасна степова рослинність – це залишок колишньої найпоширенішої і найрізноманітнішої за своєю природою рослинності строкатих ковилово-різнотравних степів північного варіанту.

Дається характерна ознака досліджуваних степів: домінування в рослинному покриві щільнодернинних злаків. Залежно від грунтово-кліматичних, геоморфологічних умов та історії формування флори особливістю синтаксономічної структури степової рослинності є відповідні її регіональні варіанти. Для західноподільських лучних степів характерні фітоценози, утворені центральноєвропейськими, диз’юнктивноареальними чи ендемічними видами (Seslerieta heuflerianae, Helictotrichoneta desertori, Poeta versicoloris, Festuceta palentis). З центральним Правобережним Придніпров’ям пов’язаний мезотичний варіант лучних степів (Poeta angustifoliae, Festuceta valesiacae, Bromopsideta riparia, Botriochloeta ischaemi), які на південь переходять у ксерофітний (Stipeta capillatae, St. pennatae, St. lessingianae). На Лівобережжі лучні степи представлені мезотичним їх варіантом з переважанням ставлені мезотичним їх варіантом з переважанням Festuceta valesiacae. Ценофонд степової рослинності нараховує 18 формацій та 133 асоціацій.

Робиться узагальнення і систематизація: диференціація рослинного покриву природних кормових угідь Лісостепу України. У результаті досліджень і аналізу матеріалів лісо- та землевпорядкування встановлено, що в Лісостепу України переважає синантропна рослинність (62,2 %). Це пов’язано з високим ступенем розораності земельних угідь та формуванням на них агрофітоценозів. На другому місці стоїть лісова рослинність (17,5 %) і на третьому – лучна рослинність (13,9 %). При цьому на Лівобережжі зростає площа лучної рослинності (16,8 %) та зменшується лісова (15,3 %) і синантропна (59,3 %). Болотною рослинністю зайнято 2,1 %, а прибережно-водною – 3,5 %. У зв’язку зі збільшенням прибережно-водної рослинності на Лівобережному Лісостепу зростає площа болотної рослинності. Особливістю Лівобережного Лісостепу є наявність галофітних луків. Степова рослинність у регіоні досліджень не займає значних площ.

Викладач підводить підсумки проблемної лекції – робить узагальнення і ситематизацію матеріалу та наголошує на шляхах вирішення проблемного запитання, яке було поставлене на початку заняття.

Методичні особливості навчання другого питання плану: проблемний виклад матеріалу першого рівня проблемності передбачає підготовку викладачем додаткових запитань, які активізують діяльність студентів та дають можливість провести бесіду під час псевдомозкового штурму.



3. Антропогенно-природні зміни рослинності природних кормових угідь.

Викладач пропонує провести навчання третього питання плана у вигляді проблемного викладу матеріалу - другого рівня проблемності ( викладач разом із студентами шукає шляхи вирішення проблеми). Викладач зауважує, що тема - антропогенно-природні зміни рослинності природних кормових угідь - знайома студентам і тому можливий мозковий штурм у вигляді евристичної бесіди. Викладач пропонує ставтити студентам додаткові запитання у вигляді виробничих ситуацій : „Вам, як фахівцю з кормовиробництва, для окреслення умов для якісної сівозміни, потрібно визначити чи пройшла адаптація рослин до зневоднення і якого ступеня. Обгрунтуйте свої висновки.”

Пропонується запитання проблемного характеру (містить протиріччя): „ Чому демутаційні зміни, які за своїм характером є природними, в сучасних умовах впливу антропресії на рослинність регіону досліджень, змінюють природний розвиток?”.

Звертається увага на класифікацію змін рослинності. Наведено класифікацію змін рослинності, яку розроблено іншими авторами (Шенніков, 1938; 1964; Сукачов, 1954; Ярошенко, 1961), а також удосконалену нами (Якубенко, Григора, 2003).

Відмічається, що заростання пісків не охоплює значних площ і трапляється на інших терасах (сухі піски) та прируслових частинах заплав Лісостепу (вологі алювіальні піски). Заростання алювіальних пісків починається з появою несформованих заростей рослин-піонерів і молодих екземплярів видів роду Salix, які поступово утворюють чагарникові зарості зі зміною домінантів трав’яного покриву – Calamagrostis epigeios, Elytrigiа repens, Carex colchica.

Наголошується, що евтрофні заплавні водойми на першому етапі інтенсивно заростають водними макрофітами (Glyceria maxima, Carex acuta, Scirpus lacustris, видами роду Typha та ін.), а неглибокі водойми суцільно заростають Stratiotes aloides. Надалі зарості прибережно-водної рослинності змінюються болотними та лучноболотними ценозами.

Відзначається, що в результаті систематичного зниження рівня ґрунтових вод та адаптації рослин до різного ступеня зневоднення сформувались пристосувальні ксероморфні ознаки, що дають можливість кормовим рослинам переносити тимчасове або постійне пересихання перезволожених територій. Таким чином замість гідрофітів і гігрофітів розвиваються гігромезофіти або мезофіти, властиві для власне типових лучних угідь.

Звертається увага, що демутаційні зміни за своїм характером є природними, але в сучасних умовах впливу антропресії на рослинність регіону досліджень природний розвиток значною мірою змінюється. До цієї групи входять демутаційні зміни, що ведуть до відновлення вихідних угруповань.

Серед демутаційних змін нами виділено власне демутаційні та антропогенно-демутаційні. За власне демутаційних змін антропогенний вплив на відновлювані процеси незначний, тому вони мають характер змін, близький до природних. До демутаційних змін належать пірогенні, автогенні залужні, лаборигенні, неогенні, ексцисійні та боригенні, неогенні, ексцисійні та лучновідновлювальні.

Окреслюється загальне залужне відновлення. У процесі циклу відновлення залужуваних територій та в ході сукцесій можна простежити їх демутацію через ключові фази і стадії, який завершується формуванням клімаксних угруповань. Аналізуючи стан змін флористичного складу та ценотичних властивостей, що відбуваються в процесі залужного відновлення, ми виділили такі стадії сукцесійних змін:

- латентну стадію, або стадію запасу плодів і насіння материнських угруповань, яку містить кореневмісний горизонт;

- стадію проростків та масового розвитку однорічних видів, яку можна оцінювати як стадію агломерації видів;

- стадію інвазії видів із навколишніх фітоценозів через занесення діаспор і інших способів розмноження формування синузій та мікрофітоценозів, їх поєднань;

- стадію дво- і багаторічних рослин, або стадію систем мікрофітоценозів бур’янової фази формування простих монодомінантних фітоценозів;

- стадію флористичної, ценотичної та структурної організації;

- стадію сталого, стійкого і цілком сформованого фітоценозу.

У процесі залуження вторинно вільних територій (перелогів), яке відбувається без втручання людини, має місце поєднання ряду моделей сукцесійних змін: автогенного відновлення, найбільшого сприяння, толерантності, інгібування, нейтральності, які на різних етапах формування клімаксових фітоценозів поєднуються зі складними автогенними та алогенними моделями сукцесійних змін. При цьому відбуваються сукцесійні зміни, які на окремих стадіях і етапах перекомбіновуються або випадають, але загальна тенденція зберігається й чітко виявляється у:

а) переважанні на перших етапах однорічних і випадкових видів;

б) збереженні до 30–40 % видів попередніх материнських угруповань;

в) прогресуючому зростанні кількості видів з числа злаків як найконкурентноспроможніших компонентів фітоценозу;

г) зростанні флористичної та ценотичної напруженості і формуванні стійких фітоценозів з новими еколого-ценотичними зв’язками вдосконалення;

д) підземній і надземній, вертикальній та горизонтальній структурній організації угруповання;

е) зростанні репродуктивної здатності і варіабельності фітомаси й продуктивності травостоїв сінокісних та пасовищних фітоценозів.

Наголошується, що в процесі формування та розвитку від перелогів до сталих природних кормових угідь нами виділено сукцесійні ряди формування рослинного покриву.

Вказується і ряд формування екотопу і біотопу способом агрегації та фітоценозації, який охоплює перші роки після припинення господарського використання. Після збору врожаю просапних культур покинуті території зазвичай залишаються вільними, без скільки-небудь виявленого рослинного покриву. За домінантною участю видів на перелогах малопродуктивних орних земель нами виділено такі стадії:

1. Стадія різнотрав’я, у складі якої диференціюються типи синузій на рівні фази: а) Sinapis arvensis та Raphanus raphanistrum;

б) Chenopodium album;

в) Erigeron сanadensis;

г) Capsella bursa – pastoris;

д) Galinsoga parviflora.

2. Стадія злакових групувань, для якої показовими і поширеними є фази:

а) Setaria glaucа i S. viridis; б) Echinochloa crusgalli; в) Digitaria sanguinea.

3. Сукцесійна стадія дворічників з наступними фазами сукцесійних змін:

а) Melilotus officinalis i M. аlbus;

б) Oenothera biennis;

в)Taraxacum officinale, T. serotinum.

ІІ ряд включає кореневищні злаки і за домінантною участю кореневищних видів диференціюється на наступні фази: а) Elytrigia repens; б) Calamagrostis epigeios; в) Cynodon dactylon; г) Botriochloa ischaemum.

ІІІ ряд включає напівдернинні або пухкодернинні стадії. На цьому етапі сукцесійних змін травостою формуються досконаліші і специфічні стадії, які суттєво адаптуються до нових екологічних умов місцезростань:

- Стадія угруповань із домінуванням у травостої Agrostis tenuis, A. vinealis, що утворюють пухкі дернини.

- Стадія угруповань з домінуванням Koeleria cristata i K. delavignei, які формують густі дернини, але не стають від цього щільнодернинними.

- Стадія угруповань із домінуванням Anthoxanthum odoratum, яка є характерною на перелогах Північного Лісостепу.

- Стадії угруповань із домінуванням Poa pratensis – лучних, P. сompressa – лучно-степових, а P. palustris на болотистих місцезростаннях, де репрезентують подальше зростання щільності дернового процесу.

- Стадії угруповань із домінуванням Festuca pratensis, F. Rubra найпоширеніші на заплавах, плакорах і схилах балок.

- Стадії угруповань із домінуванням Lolium perenne, L. Temulentum утворюють потужну щільну дернину, що витримує значні антропогенні навантаження.

ІV ряд формується щільнодернинними стадіями. У процесі формування типових лучних угідь на місці перелогів стадії цього ряду є завершальними і мають тенденцію до утворення клімаксових угруповань. Вченими виділено ряд стадій сукцесійних змін:

- Стадія угруповань із домінуванням Dactylis glomerata.

- Стадія угруповань із домінуванням Poa angustifolia.

- Стадії угруповань із домінуванням Festuca valesiaca i F. rupicola; F. оvina.

- Стадія угруповань із домінуванням Deshampsia caespitosa.

Акцентується увага на відновлення рослинності перелогів. Важливою умовою відновлення родючості малопродуктивних ґрунтів є довготривала трансформація вироблених земель у категорію природних самовідновних, ґрунтозахисних, протиерозійних, водоохоронних, ресурсозберігаючих, рекреаційних і природоохоронних. Ці заходи забезпечать самовідновлення родючості ґрунту та помірне раціональне використання сировинних ресурсів як зони Лісостепу, так і його регіонів.

Зауважується значення оцінювання типологічної різноманітності рослин. На перелогах першого року формується травостій із випадкових видів, які відзначаються високою життєздатністю й енергією проростання і представлені різними систематичними групами з переважанням однорічників та малорічників стрижневокореневих біоморф. Флористичне ядро нами поділене на три групи видів рослин: злаки, бобові і види лучно-перелогового різнотрав’я, а також бур’яни.

Підкреслюється, що злакова група налічує 8 видів, які в процесі залуження можуть відігравати едифікаторну роль. Це переважно лучні види. Бобова група – група нараховує 9 видів, що становить 9,4 %, які зустрічаються спорадично і не мають великого значення у формуванні фітоценозів. Різнотравна група лучного флороценокомплексу містить 31 вид (32,3 %). Це види, властиві для сформованих лучних угідь. Бур’янова група видів перелогу першого року залуження налічує 48 видів (50,0 %) від загальної кількості видів. Переважають терофіти. На цьому етапі нами виділено найтиповіші бур’янові угруповання з переважанням: Stellarіа media, Chenopodium alba, Raphanиs raphanistrum та Тhlaspi arvensis.

Експериментально встановлено, що залуження і спонтанного розвитку перелогів встановлено певні відмінності, порівняно з тим, що були відзначені для першого року:

1) флористичний склад другорічної демутації набув більшої в флористичному аспекті сталості і зберігся на 70–60 % порівняно з першим роком залуження;

2) з’явились нові види, яких не було на першому році демутації;

3) відбулась структуризація та диференціація флористичного складу: виділяються види ценотично значимі і витісняються випадкові, ценотично не толерантні.

Зауважується, що злакова група налічує 9 видів (8,9 %). З’являються такі ценобіонти як Dactylis glomerata, Calamagrostis epigeios, Bromopsis inermis. Бобова група налічує 10 видів (10,0 %), представлені окремі синузії Trifolium repens. Різнотравна група налічує 49 видів (48,5 %). Ці види ще не повністю зайняли свою екологічну нішу, однак уже досягли рівня експлерентів. Вони, розростаючись по всій території, заповнюють вільні екологічні ніші поміж віолентними та патієнтними в процесі демутаційних сукцесій.

Підкреслюється, що бур’янова група налічує 32 види (31,6 %), що майже на 20 % менше, порівняно з першим роком залуження. Це свідчить про те, що одночасно зі становленням фітоценозу відбувається реструктуризація цих груп рослин, що проявляється в тенденції становлення постійних фітоценобіонтів, які в міру зростання фітоценотипічної ролі поступово витісняють малостійкі види бур’янів з угруповань, що формуються в процесі другорічної демутації.

Незважаючи на помітні флористичні зміни перелогів другого року залуження, в рослинному покриві перелогів домінуюче положення займають бур’янові агломератні монодомінантні фітоценози з переважанням Erigeron canadensis, Taraxacum officinalе.

Зауважується, що на перелогах сьомого року демутації зареєстровано 125 видів, які представлені 94 родами та належать до 35 родин. Серед них злакова група налічує 24 (18,9 %). Тут з’являються такі ценобіонти, як Dactylis glomerata, Calamagrostis epigeios, Bromopsis inermis, Festuca arundinaceae, F. rubra, F. pratense, F. sulcata, Poa angustifolia, Agrostis tenuis, що розселялись проникненням на мало закріплені місцезростання. Це дернова стадія залуження, яка чітко виявляється в аспекті даної формації. Бобова група налічує 10 видів, які в процесі формування перелогів можуть відігравати співдомінантну роль. Серед представників з групи осокових і ситників виявлено лише два види. Різнотравна група тут численна і налічує 89 видів (71,1 %), які досягли рівня експлерентів. Бур’янова група нараховує 32 види (25,6 %), упа нараховує 32 види (25,6 %), вірогідно, що в міру зростання фітоценотипічної ролі видів із фітоценозу поступово витісняються малостійкі види бур’янів з угруповань.

Підкреслюється, що сформовані неоценози на перелогах 14–18-річного залуження налічують 247 видів, що для степових, цілком сформованих формацій є бідними і одноманітними. Злакова група зросла до 20 видів (8,9 %), бобова – до 30 (12,1 %), різнотравна – до 147 видів (59,5 %), а синантропна – до 48 видів (19,4 %), але відсоток її зменшився порівняно з попередніми роками дослідження. На цих перелогах типовими формаціями є Calamagrostideta epigeioris, Bromopsideta inermis, Poeta angustifoliae.

Отже, дослідження перелогових сукцесійних змін дає можливість констатувати, що в процесі залуження перелогів відбуваються достатньо динамічні флористичні зміни та зміни сукцесійних агломератних синузіальних утворень. У процесі ценозоутворення різного ценотичного рівня і тривалості їх формування нами виявлено три флористично й ценотично значимі групи рослин: злаково віолентно-патієнтну; різнотравну експлерентну та бур’янову адиторно-мозаїчну. Із заселенням більшої кількості природних видів зменшується кількість випадкових і синантропних видів, зростає ценозоутворювальна роль домінуючих фітоценотипів, змінюється фізіономічність, флористичний склад, структура і продуктивність фітоценозів.

Відзначається значення ренатуралізації модельних фітоценозів. Ренатуралізація антропогенно порушених територій із припиненням дії дегратогенного чинника відбувається у природних умовах через автогенез і реконструкції, яка забезпечується такими заходами: відтворенням сталого трав’янистого рослинного покриву; збагаченням ґрунту органогенною фітомасою, створюваною підземними й надземними рослинними рештками та відновленням родючості ґрунту; розвитком сталих ценотично стійких рослинних угруповань, здатних витримувати антропогенні навантаження.

Завдяки ренатуралізації досягається поступова зміна угруповань і відповідно фізико-хімічних показників ґрунту, його структури й заселеності рослинними та тваринними організмами, мікроорганізмами. У зв’язку з цим для ренатуралізації природних екосистем слід регулювати процес відновлення шляхом оптимізації умов, необхідних для розвитку стійких полідомінантних високопродуктивних і якісних фітоценозів. Подібні фітоценози доцільно формувати трьома шляхами: збільшенням чисельності природних видів в угрупованні, збіднених під впливом природних чи антропогенних чинників; введенням в угруповання нових або аборигенних видів злаків, бобових чи інших видів, що мають важливе значення для посилення конкурентоспроможності і стійкості угруповань або поліпшення їх кормової якості тощо; усуненням деструктивних або небажаних видів із числа бур’янів, отруйних і шкідливих видів рослин та їх популяцій.

Зауважується, що проведений аналіз підземної продуктивності різних типів природних і антропогенних кормових угідь показав, що за вегетаційний період рослини створюють значну кількість фітомаси (13,9–80,0 т/га). При цьому рослинні угруповання накопичують менше надземної фітомаси, ніж підземної в 3–5 менше надземної фітомаси, ніж підземної в 3–5 разів.

Виявлено, що процес відновлення родючості ґрунту малопродуктивних земель шляхом ренатуралізації природних флороценокомплексів є довготривалим і проходить через серію різних за тривалістю, інтенсивністю перебігу, флористичною й ценотичною відмінністю фітоценозів, що представляють окремі етапи сукцесійних змін у процесі послідовного становлення стійких клімаксних угруповань та екосистем, які, у свою чергу, зумовлюють нові відмінності лісостепових ландшафтів та природної фітобіоти.

Отже, вченими запропоновано такі основні принципи ренатуралізації рослинного покриву: появи екотопу та вільних екологічних ніш; самовідновлення як основна умова ренатуралізації рослинності. Ця біологічна властивість забезпечує сталий розвиток сіножатей і пасовищ протягом тривалого часу; асоціативність як ознака формування та розвитку рослинності; підбір і конструювання еталонних фітоценозів шляхом: а) підбору кормових трав; б) флористичного збагачення кормових агрофітоценозів; в) створення еталонних фітоценозів з метою невиснажливого використання природних кормових угідь.

Дегратогенні зміни. Ця група змін є переважаючою за силою впливу і за площею охоплення. Серед антропогенних змін нами розрізнено формувальні і дегратогенні зміни флороценокомплексів. Формувальні зміни виникають у новостворюваних або відновлюваних фітоценозах, до яких віднесено новостворювані фітоценози на розораних землях. У складі дегратогенних змін зафіксовано меліоративні гідрогенні, ексараційні, фенісекціальні, пасквальні, рекреаційні та техногенні різного походження. З огляду на антропогенний тиск на природні екосистеми нами виявлено зміни, пов’язані зі зміною субстрату як лімітуючого чинника наступних змін флористичного складу та рослинних угруповань.

Наголошується, що пасквальні зміни призводять до змін флористичного складу рослинних угруповань, зокрема зрідження травостою. Такі рослинні угруповання збіднюються у флористичному складі, а звільнені екологічні заселяються випадковими видами, насамперед бур’яновими, напівбур’яновими та стійкими до витоптування видами широкої екологічної толерантності.

Зауважується, що рекреаційні зміни проявляються у зборі й заготівлі сировини та витоптуванні, яке призводить до спрощення структури угруповань, заміни значної частини флористичного складу, за якої провідна роль належить синантропним видам, що проникають із прилеглих територій, і як результат, формування неіснуючих раніше угруповань. Ця форма впливу характерна для прируслових частин заплави.

Вказується, що фенісекціальні зміни виникають під впливом сінокосіння, що позначається на динаміці флористичного складу. На таких луках і в умовах дво-, триразового сінокосіння з травостою випадають цінні злакові та бобові види, відбувається зрідження загального покриття травостою. Тому в подібні сіножатні угруповання швидко проникають інвазійні види, насамперед синантропи з аборигенних або адвентивних видів бур’янів, а також небажані, нерідко шкідливі, отруйні, бур’янові та інші синантропні нерідко шкідливі, отруйні, бур’янові та інші синантропні види, що зумовлюють загальну синантропізацію сінокісних угідь.

Зауважується, що меліоративні зміни пов’язані з гідромеліорацією, зокрема з пониженням рівня ґрунтових вод на перезволожених ґрунтах і торфовищах. Його зниження до 60–80 см і більше стимулює мікробіологічну активність і мінералізацію органічних решток та збагачення ґрунту мінеральними солями, а також підвищений уміст азоту у формах, доступних до його споживання рослинами. При цьому поліпшуються гідрологічний і повітряний режими, створюються сприятливіші умови для розвитку мезофітів. У результаті гідромеліорації з травостою майже повністю зникають гіпергідрофільні види квіткових рослин і мохів, а згодом і гігрофіти з болотного різнотрав’я і мохового покриву. Екотопи постмеліоративних угідь уже в перший рік заселяються мезофітами. Евтрофні болота при осушенні в основному трансформуються в торф’янисті луки з переважанням фітоценозів формації Deschampasiеta caespitosae. У цьому процесі нами виділено кілька стадій за умов загальної поступової мезофітизації рослинного покриву.

Підкреслюється, що ексараційні зміни виникають на місці зведеного лісу, саду, скверу, осушеного болота, на перелогах тощо. У процесі дегратогенних змін спостерігається зменшення кількості видів з невисоким класом постійності і збільшенням (на завершальній стадії) кількості видів високого класу, зокрема з ксероморфною структурою. Для угруповань характерне скорочення борео-температних видів (болотних вузької еколого-ценотичної амплітуди) та давньосередземноморських. Поряд з цим відбувається укорінення не характерних для них видів, в основному за рахунок адвентивних чи синантропних видів. Повне відновлення рослинності спостерігається все рідше. В цілому повного відновлення вихідних угруповань не відбувається оскільки має місце зміна едифікаторів.

Зауважується значення синантропних змін. Основними причинами синантропізації екосистем є збереження багатьох синантропів материнських агрофітоценозів з числа багаторічників, здатних до вегетативного розмноження; значний запас насіння в орному шарі ґрунту і здатність його до відтворення; висока конкурентоспроможність видів до розселення та виживання; висока насіннєва продуктивність і здатність до перенесення плодів і насіння з високою їх життєвістю за умов зростання в інших типах рослинних фітоценозів; віолентна стратегія ценотичної міри впливу на прилеглі фітоценози та трансформаційні стадії процесу залуження.

Підкреслюється, що саме на бур’яновій стадії перелогу є найбільша ймовірність поширення синантропних видів і проникнення в угруповання прилеглих територій. Тому цю стадію максимального розвитку бур’янів симального розвитку бур’янів можна вважати найпродуктивнішою й агресивною в розселенні сегетальних і рудеральних видів. У даному випадку вони слугують основними осередками синантропізації як самих перелогів, так і суміжних територій. Їх активному розселенню і синантропізації природних угідь сприяє проходження синантропами всіх стадій циклу розвитку і завершення її плодоношенням і висипанням насіння; значна участь видів анемохорів; пристосування рослин та їх плодів і насіння до анемохорії; здатність синантропів до вегетативного розмноження; висока репродуктивність синантропів та швидке приживання насіння; висока конкурентоспроможність та виживання за екстремальних умов місцезростання; значна участь однорічників і дворічників. Завдяки цим якостям синантропів бур’янової стадії зростає синантропізація природних угідь суміжних територій.

Аналіз синантропізації природних фітоценозів і кормових агрофітоценозів

показує, що цей процес у сучасний період і в перспективі зростатиме пропорційно рівню антропогенного впливу на природні екосистеми та аґроландшафти Лісостепу.

На погляд Б.Є.Якубенко, величина синантропності угідь залежить насамперед від умов впливу ґрунтово-кліматичних чинників, до яких нами віднесено: багатства ґрунту, кислотність ґрунтового розчину, зволоження місцезростання, особливості кліматичних умов регіону. Залежно від ґрунтових умов ступінь синантропності змінюється як за флористичним складом, так і за рясністю. Значною мірою вона залежить від типу і структури ґрунту, що сприяє розвитку рослини або гальмує його, її підземних органів – пухкість, аерацію, РГВ та інші фізичні властивості ґрунтів.

Відзначається, що на багатьох чорноземних ґрунтах за умов антропогенної порушеності повніше і швидше будуть проникати в рослинні угруповання синантропні види й рясніше розвиватимуться, порівняно з сірими та дерново-підзолистими, які містять меншу кількість органічних сполук.

На болотних і болотистих ґрунтах з близьким РГВ росте своя флористична

група видів, пристосованих до багатих і постійно або тимчасово перезволожених ґрунтів. Для цих синантропів важливим чинником поширення є багатство ґрунтових умов та достатній рівень водозабезпечення. За цих умов вологість має опосередковане значення. Помітний вплив на умови синантропізації природних кормових угідь виявляє кислотність ґрунту, а точніше – ґрунтового розчину.

На пасовищах тварини є потужним дегратогенним чинником, який змінює деградацію пасовищних фітоценозів (Коломейченко та ін. 1999), істотно впливають на субстрат: за рівномірного пасовищного навантаження наслідки дії неоднозначні. На легких піщаних і дерново-слабопідзолистих вони будуть порівняно глибші й масштабніші, ніж на лучних дернових, сірих опідзолених та чорноземних з високими водно-фізичними властивостями.

Найпомітніші такі зміни на торф’янисто-глейових і торф’яно-глейових, торф’яних та лучно-глейових за надмірної або тимчасово надмірної зволоженості ґрунту або його перезволоженості.

Наголошується, що синантропізація польових агрофітоценозів на торфовищах з чітко виявленим ним потужним шаром торфу має свою специфіку. У Лісостеповій зоні Київщини, Черкащини, Чернігівщини та інших областей, де зосереджені значні площі осушених боліт і освоєних під вирощування тих чи інших культур, процес синантропізації відбувається переважно за рахунок проростання запасу насіння болотних видів рослин, які зростали тут ще до осушення. Вони швидко розмножуються не лише насіннєвим, а й вегетативним способами. Нерідко в перші роки такі рослини характеризуються масовим розвитком і суттєво засмічують культурні агрофітоценози.

Синантропізація меліорованих кормових агрофітоценозів відбувається переважно внаслідок відтворення видів материнських рослинних угруповань і меншою мірою внаслідок інвазії видів з прилеглих територій. Тому серед перших часто трапляються болотні, а серед других – лучні та лучно-польові види-синантропи.

Причиною синантропізації меліорованих природних угідь є зниження рівня ґрунтових вод. За цих умов гіпергідрофільні та гідрофільні види рослин помітно зникають із травостою осушених боліт, а натомість з’являються нові ксероморфніші види, які вибагливіші до умов повітряно-водного і водно-мінерального живлення. Разом зі зміною флористичного складу лучно-болотних видів виявлено проникнення на них і синантропних видів.

Зауважується, що істотні зміни травостою відбуваються під впливом систематичного сінокосіння травостою, в результаті спрощується структура рослинних угруповань. Вони все більше втрачають полідомінантність на сінокісних угіддях. Особливо чутливими до систематичного сінокосіння є бобові види, яких на 4–5 рік стає менше за кількістю видів і за їх ценотичною участю, оскільки на сіножатях частина видів випадає, травостій зріджується й виникають вільні екологічні ніші, які заселяються малоцінними видами, а частіше синантропними компонентами.

Підкреслюється, що у Лісостеповій зоні України є чимало малопродуктивних земель, які використовують нині як пасовища і скоріше нагадують перелоги різного року залуження, що були вилучені із структури польової сівозміни. Тому за рослинним покривом, його видовим складом, структурою, рясністю, покриттям, життєздатністю видів та іншими ценотичними ознаками вони неоднорідні. Неоднорідність їх обумовлена також пасовищною дигресією і техногенезом. За рівнем пасовищної дигресії тут можна виділити кілька категорій сучасного їх стану:

І. Малопорушені пасовищні угіддя відзначаються незначною порушеністю травостою: рослини висотою 20–30 см, частково стравлені, цілісність дернини становить 90–100 %. Із травостою випадають окремі види різнотрав’я.

ІІ. Помірно або середньопорушені пасовища, які мають часткове порушення і ґрунту й травостою: на поверхні травостою виділяються стежками, вибиті тваринами, дернина місцями зруйнована, її цілісність складає 85–75 %, а вивільнені ділянки оголені на 5–10 %; травостій більш випасений і його висота знижується до 15–20 см, з нього випадає до 5 % видів різнотрав’я, деякі злаки пригнічені. На пасовищах усе більше з’являються синантропні види рослин.

ІІІ. Значно порушені земель характеризуються більшою порушеністю ґрунту й трав’яного покриву і травостій спасенний до 10– 15 см, а дернина зруйнована до 60–75 %, поверхня купиняста, купини висотою до 15 – 20 см, поміж ними виділяються безпокривні ділянки ґрунту; з травостою випадають кормові злаки (Poa pratensis, Phleum pratense, Arthenatherum elatius), бобові (Trifolium montanum, Medicago romanica, M. sativa), види різнотрав’я (Dianthus deltoides, Otites densifolia, Salvia pratense, Ajuga reptans, Potentilla erecta). Натомість з’являються до 10–15 % синантропних видів, в тому числі й бур’янової фракції, отруйні і шкідливі види.

IV. Сильно порушені пасовища малопродуктивних земель, які протягом тривалого часу використовуються як пасовища. Відмітними рисами їх є суттєво порушений травостій; висота травостою до 5–7 см і менша; дернина зруйнована до 50–60 %; з поверхні видно до 30–45 % відкритої поверхні ґрунту у вигляді окремих пролисин, щільної мережі стежок, де ґрунт ущільнюється й вода затримується після дощів. Поверхня ще більш купиняста (до 30–40 %), купини до 30 см заввишки.

Акцентується увага, що з травостою випадає до 15–20 % цінних кормових трав. Вивільнені екологічні ніші заповнюють синантропні види, участь яких тут зростає до 20 % і більше. Деякі синантропи досягають ценотичної ролі співедифікатора і навіть едифікатора, перетворюючись на малопридатні або непридатні пасовища.

У процесі сукцесійних змін виділені окремі фази і стадії заростання відкритих насипних земель. Бур’янову стадію тут репрезентують синантропні бур’янові види рослин Sysimbrium loiselii та S. altissimum, які створюють розсіяні біогрупи або агрегації. Cirsium arvense – фаза характеризує рясне і швидке заростання насипних ґрунтів. Chenopodium album – фаза місцями оптимально виявлена у вигляді агрегації і простих монодомінантних угруповань. При цьому на наступний рік, унаслідок рясного плодоношення, утворюються майже суцільні зарості, крізь які пробиваються поодинокі види Carduus, Atriplex, Echium, Melandrum, Saponaria та інших. Xanthium albinum, X. spinosum, які утворюють суцільні зарості різної щільності стеблестояння та висоти. Setaria glauca – фаза також має аналогічний розвиток з польовими фазами залуження і являє перехідну підготовчу ланку до кореневищної стадії єдиного ґрунтоутворювального і демутаційного процесу.

Зауважується, що зміни рослинності малопродуктивних і антропогенно порушених територій. У різних флороценокомплексах процес становлення і розвитку рослинності та відтворення родючості ґрунту проходить неоднорідно й протікає через певні сукцесійні стадії. На польових малопродуктивних орних землях, які раніше перебували у сільськогосподарському обороті, а потім вилучені з нього і переведені в категорію перелогів, мають свою специфіку і відтворюються залуженням. Першою стадією залуження не залежно від вирощуваної польової культури на цих землях є бур’янова стадія, характерна особливість якої –випадковість формування видового складу, що потрапляє на відкриті ділянки.

Відзначається, що сюди заносяться зачатки різноманітних видів рослин, насамперед плоди й насіння, які мають різного роду пристосування для його розповсюдження вітром. Невизначеність видового складу зумовлена потраплянням діаспор у різній кількості і неоднорідного систематичного, господарського та іншого складу, внаслідок чого на перелогах формуються нерівномірно заселені ділянки, які надають їм мозаїчності.

Розрідженість піонерних фаз бур’янової стадії. На перших порах з’являються поодинокі рослини і не виявляють істотного впливу одна на одну. Лише згодом зі зростанням їх кількості на одиницю площі вони впливають одна на одну через затінення, перехоплення води, поживних речовин тощо.

Динамічність розвитку бур’янового компонента і короткотривалість певних фаз, що дає можливість повніше використати кліматичні й едафічні ресурси місцезростання, а також наступність і послідовність сукцесійних змін тимчасових домінантів.

Домінування однорічників у складі бур’янової стадії, які особливо рясно зростають у стадії проростків і масово вкривають відкриту поверхню ґрунту. Значна участь бур’янів, які супроводжували розвиток певної культури, пов’язана з насіннєвою продуктивністю синантропів, котрі збагатили насіннєвий фонд орного шару ґрунту.

Зауважується, що процес заселеності малопродуктивних земель природною рослинністю відбувається залежно від рівня руйнації материнських угруповань і триває доти, доки не сформуються зімкнуті стійкі рослинні угруповання, які матимуть тенденцію формування клімаксової рослинності, тобто ознаки самовдосконалення. За цих умов синтезується значна фітомаса надземних і підземних органів рослин, що трансформується в органогенну масу й сприяє відтворенню родючості ґрунту малопродуктивних земель. Отже, через відновлення рослинного покриву і збагачення ґрунту органікою стає можливим відтворення родючості малопродуктивних ґрунтів та відновлення материнської рослинності.

Дослідженнями встановлено, що в перший рік залуження перелогів виявляються певні серії сукцесійних змін бур’янової стадії. Поруч із домінуючими однорічними видами зі стрижневокореневими і мичкуватими кореневими системами з’являються дворічні й багаторічні коренепаросткові та кореневищні види. У залужених польових флороценотипах дворічної і трирічної тривалості покращуються ґрунтові фізико-хімічні властивості місцезростання, еколого-ценотичні ознаки травостою. Для бур’янової стадії виділено серію сукцесійних змін, що простежується у виявленні Melilotus, Xanthium, Cirsium, Hieracium, Achillea, Leucanthemum – фази, у травостої яких накопичується більша фітомаса, яка оптимізує структурні властивості ґрунту.

Відзначається, що кореневищна стадія залуження малопродуктивних орних земель. Цей етап залуження характеризується становленням і розвитком Elytrigia, Calamagrostis, Bromopsis, Agrostis – фази, які є наступним етапом демутації екотопу і біотопу та їх взаємозалежності.

Кореневищно-пухкокущову стадію сукцесійних змін перелогів малопродуктивних земель представляють такі злакові фази формування закритих лучних рослинних угруповань: Poa, Agrostis, Festuca pratensis, stis, Festuca pratensis, F. rubra. Вони створюють повніше задерніння ґрунту, виявляють більшу структурованість рослинних угруповань, їх ценотичну різноманітність тощо. Особливістю цієї стадії залуження є:

– домінування в рослинних угрупованнях кореневищних видів Elyrtigia repens, E. intermedia, Calamagrostis epigeios, C. villosa, Poa compressa, Bromopsis inermis, які зміцнюють дернину малозакріплених антропогенно порушених ділянок;

– співдомінування пухкокущових або ж короткокореневищних видів (Agrostis vulgaris, A. vinealis, Festuca pratensis, F. rubra, Poa pratensis, P. trivialis, Anthoxanthum odoratum, Cynosurus crystatus), з участю яких формуються ценотично і флористично різноманітніші угруповання з усталеними взаємозв’язками ценобіонтів;

– формування рослинних угруповань, у яких види здатні асоціюватись і утворювати ценотичні взаємозв’язки між компонентами флороценотипів та навколишнім середовищем, тобто виникають певні ценотично обумовлені та диференційовані угруповання;

– здатність до розмноження та відновлення рослинних угруповань і їх ценотичних відмін, внаслідок чого стає можливим відтворенням материнських рослинних угруповань;

– здатність до накопичення надземної і підземної фітомаси, утворення органогенної маси, а через неї відтворення й збагачення ґрунтів гумусом, а також органікою, що веде до відновлення родючості ґрунту та поліпшення його фізико-хімічних властивостей.

Відзначається, що щільнодернинна стадія сукцесійних змін перелогів на місці малопродуктивних орних земель здійснюється внаслідок подальшого ущільнення й структуризації ґрунтового профілю, зміни фізико-хімічних властивостей, а також помітної флористичної та синтаксономічної різноманітності, зростання ценотичної міри впливу ценобіонтів тощо. Цю сукцесійну серію змін репрезентують окремі фази, які відображають спектр процесів залуження малопродуктивних земель, починаючи від пухкокущової стадії до типової щільнокущової. Для фаз цієї стадії спільним є домінування щільнокущових видів рослин, які представляють наступний етап еволюції дернового процесу. Щільнодернова стадія є завершальною, найскладнішою за стійкістю, клімаксною в залуженні перелогів і антропогенно порушених малопродуктивних земель. Едифікатори цих сукцесійних фаз, репрезентованих певними асоціаціями, завдяки масовому і потужному розвитку підземної та надземної фітомаси, накопичують велику кількість органогенної речовини.

У щільнодернинній стадії виділяють певні серії за еколого-ценотичними особливостями. На схилових балкових угіддях, в умовах плакорів розвиваються окремі фази з домінуванням ксерофільних злаків. Poaangustifolia – фаза характерна для Лісостепових районів, переважно балкових схилових угідь різної експозиції, а також плакорних умов межиріч. В аналогічних грунтово-кліматичних умовах, але з більшою ксероморфною рослинністю і сухістю ґрунту, зростають угруповання з домінуванням у травостої Stipa capillata. В умовах Північного Лісостепу ця фаза сукцесійних змін на місці польових малопродуктивних орних земель є клімаксовою. Наступну фазу сукцесійних змін щільнодернинної стадії на місці малопродуктивних земель північних районів Лісостепу є угруповання з домінуванням у травостої Festuca valesiaca, а в південніших районах – F. rupicola. З’являються вони на місці пухкодернинних і кореневищних угідь, що руйнуються в результаті дії дегратогенного чинника, які властиві для пасовищ та характеризують постклімаксові фази в ряду серії дегратогенних сукцесійних змін. При цьому зі зняттям дії дегратогенного чинника відбувається демутація природних флороценокомплексів.

Проводиться узагальнення: крім названих основних фаз сукцесійних змін рослинності в процесі залуження малопродуктивних земель по зниженнях плакорів і в підніжжі схилових угідь у мезофільних умовах відмічено інші фази. Зокрема, по тальвегах балок досить поширена Deschampsia – фаза сукцесійних змін, яка репрезентує гігрофільний ряд формування торф’янистих кормових угідь. Вони характеризуються зростанням у травостої ценотичної ролі видів із гігроморфною структурою. Ця фаза залуження більш притаманна для пасовищних угідь і менше для сіножатних.

Відмінну серію сукцесійних змін щільнокущової стадії залуження становить гігрофільна серія сукцесійних фаз. У їх спектрі так само можна було б відзначити окремі етапи prata paludosa для болотистих і заболочених угідь і prata turfosa – для торф’янистих, з чітко виявленим шаром торфу, насиченим вологою та пронизаним підземними органами осок.

Наголошується на рівнях синантропізації пасовищних угідь. На антропогенно порушених територіях нами виявлено рослинні угруповання з різним рівнем трансформації видового складу рослинності. Залежно від дегратогенної дії антропогенезу адекватно виявлено зміни видового складу фітоценозів, рівні синантропізації природних кормових угідь та їх флороценокомплексів.

Перший рівень синантропності пасовищних угідь. Порушеність ґрунтових умов малопомітна і виражається в появі окремих відкритих ділянок невеликих розмірів. Склад рослинних угруповань зазнає змін на 1–5 % загального проективного покриття. У складі рослинних угруповань з’являються 5–8 синантропів.

Другий рівень синантропізації пасовищних угідь. Порушеність ґрунтових умов посилюється, внаслідок чого намічаються плямисті відкриті ділянки, загальна площа яких не більша 1–3 % від загальної площі. Флористичний склад змінюється на 5–10 %. Із травостою випадають окремі види лучного різнотрав’я проективне покриття знижується на 11–20 %. В рослинне угруповання проникає 9–15 синантропних видів.

Третій рівень синантропізації пасовищних угідь. Цей процес відбувається за нормального пасовищного навантаження. Ґрунтові умови зазнають подальшої деградації і відкритість ґрунту збільшується до 5 % і більше. Загальне проективне покриття знижується на 21–40 %. При цьому структура травостою спрощується, а видовий склад збільшується. Із травостою випадають цінні кормові злакові і бобові види. У травостої з’являється від 17 до 30 синантропних видів. Помітне посилення синантропізації кормових угідь.

Четвертий рівень синантропізації пасовищних угідь. Характеризується пасовищним перевантаженням і подальшим руйнуванням субстрату. На пасовищах зростає кількість відкритих ділянок, оголені стежки, на які припадає до 15–20 % пасовищ. Задерніння порушується, покриття знижується на 41–60 %. Синантропізація сягає високого рівня. Кількість синантропних видів зростає від 32 до 45. Пасовища цього рівня синантропізації становлять загрозу перетворення їх на малопродуктивні, рудералізовані, малоякісні кормові угіддя або на пустирі.

П’ятий рівень синантропізації пасовищних угідь. Високий рівень пасовищного навантаження призводить до виснаження травостою та руйнації ґрунтового покриву. В сумі вільні ділянки ґрунту та збої складають до 20 % і більше. Порушеність покриття травостою сягає 60–75 %. У складі травостою пасовищ налічується 47–65 видів синантропів аборигенної й адвентивної флори.

Б.Є. Якубенко вважає, що особливо небезпечними для випасання є пасовища четвертого і п’ятого рівнів синантропізації на заплавних, схилових та засолених угіддях. Загальні тенденції динаміки рослинності трав’яних типів Лісостепу України. Наведений і узагальнений матеріал дає можливість встановити основні тенденції змін рослинності трав’яних типів Лісостепу України, деякі мають певні регіональні особливості. До перших належать зменшення площ природної рослинності і зростання в її структурі похідних та антропогенно порушених угруповань, що являють собою сукцесійні стадії.

Відзначається, що у всіх типах трав’яної рослинності переважають антропогенно змінені угруповання. Серед лучної рослинності значну площу займають пасквальні угруповання, збільшилися і площі сіяних лук, які є нестійкими угрупованнями, швидко знижують продуктивність через збіднення флористичного складу, передусім високопродуктивними та цінними у кормовому відношенні видами. Осушені болота та болотисті луки трансформувалися у торф’янисті, що супроводжується зниженням їх продуктивності, нерідко вони розорюються, а після цього або використовуються нераціонально, або взагалі не використовуються.

Характеризуючи ці процеси в регіоні, можна дійти висновку щодо сучасного одноманіття трав’янистих ценозів, їх флористичної бідності з високим ступенем синантропізації та низького ступеня созологічної цінності фіто- і ценофонду. До специфічних для регіону динамічних процесів належить відновлення природних фітоценозів на колишніх орних землях, площі яких останнім часом значно зросли.

Екосистеми, що сформувалися на ділянках осушувальної меліорації з нині занедбаною меліоративною системою, в заплавах річок (басейн Дніпра, заплав річок Трубіж, Супій та ін.) характеризуються процесами гідрофітизації. У результаті цього збільшуються площі болотистих лук та евтрофних боліт.

Наголошується, що у перспективі внаслідок вищенаведених тенденцій динаміки трав’янистих типів рослинності Лісостепу України спостерігається відновлення на перелогах справжніх та остепнених луків, трансформація агрофітоценозів у вихідні ценози. Болотна рослинність зберігається у заплавах річок і має тенденцію до певного розширення площ за рахунок заростання водойм, ня площ за рахунок заростання водойм, порушені ділянки лучно-степових екосистем із зняттям атропогенного впливу – відновлюються в типчаково-ковилово різнотравні угруповання. Прогноз змін рослинного покриву кормових угідь. Аналіз сучасного стану та динаміки флороценокомплексів дає можливість прогнозувати напрями їх змін.

А. Природні зміни відбуватимуться через: а) заростання зсувів і відкритих місцезростань у долинах річок, на мілинах у заплавах річок; б) заростання ставків, водойм, мілководь, меліоративної недіяльної мережі гідрофільними угрупованнями; в) автогенезу відкритих і покинутих земель, виробіток, кар’єрів, розробок, полів, сінокосів, пасовищ. У всіх випадках можна передбачити, що відносно “вільні” місцезнаходження обумовлені взаємодією двох чинників – ініціальних ценоелементів (часто випадкових домінантів) і чинників місцерозміщення, які разом із формуванням угруповань створюють фітоценотичне середовище, що визначатиме їх природу, генезис та різноманітність у серіях сукцесійних змін певних екосистем.

Б. Природно-антропогенні зміни:

а) постпірогенні, б) лісовідновні, в) лучновідновні.

В. Антропогенні прогнозні зміни будуть найчисленнішими і відчутними; особливо такі категорії та різновидності: резерватогенні; відновні, зумовлені зняттям дії першопричинного чинника; репатріаційні.

Відзначається, що зміни природних кормових угідь прогнозуються за способом їх перебігу за кількома аспектами. Вони здійснюються залежно від завершення кожної наступної серії сукцесійних змін, виявлених через зміну асоціацій і їх варіантів і реалізованих у сталих та стійких клімаксних лучних екосистемах, де очікуються характерні ознаки: сіножатні сукцесійні зміни нівелюватимуться і менше проявлятимуться завдяки зростанню культури господарювання та впровадженню нових технологій кормовиробництва; відновлювальні зміни набудуть ще більшої питомої ваги, бо більшість лучних угідь потребують їх відновлення і збагачення флористичного складу; рудералізаційні зміни будуть локальними і зменшуватимуться разом із ростом культури їх догляду та утримання; ренатуралізаційні зміни поширюватимуться на еродованих і змитих, а також вилучених з природокористування землях; сукцесійні зміни збитих випасом пасовищних угідь будуть скорочуватись і послаблюватись за силою виявлення; зміни вигонів стійбищ і прогонів матимуть локальне значення; ексараційні зміни (зміни освоєних земель). Ці зміни є короткотривалими, надзвичайно вразливими і відбуваються виключно за регулювальною дією людини та використовуваною нею технологією вирощування культур.

Робляться висновки, що у майбутньому в структурі антропогенних сукцесійних змін вони будуть переважати: а) сукцесійні зміни агрофітоценозів польових культур: зміни просапних та зернових культур; б) сукцесійні зміни кормових агрофітоценозів через зміни багаторічних трав; в) сукцесійні зміни перелогів у майбутньому використовуватимуться як один із шляхів реабілітації і відновлення родючості малопродуктивних земель та відновлення і ренатуралізації природних рослинних комплексів; г) сукцесійні зміни ягідників – це коротко- або довготривалі зміни кущових укцесійні зміни ягідників – це коротко- або довготривалі зміни кущових і напівкущових насаджень. Такі зміни будуть пов’язані з біологією розвитку культури, технологією їх вирощування та експлуатацією плантацій; д) сукцесійні зміни лісових посадок захисного призначення і лісосмуг будуть розвиватись, оскільки лісонасадження розширюватиметься на вилучених землях та супроводжуватиметься введенням в культуру як аборигенних видів, так і екзотів з іншими технологіями вирощування; е) сукцесійні зміни плодових насаджень будуть тісно пов’язані з розвитком садівництва, зміною плодових культур, збагаченням інтродуцентів, застосуванням нових технологій розведення та вирощування культур у промислових насадженнях.

Викладач робить узагальнення і систематизацію проблемно викладеного матеріалу, проводить рейтингове оцінювання студентів.

Методичні особливості навчання третього питання плану: важливо показати зв’язок теми з практичною діяльністю – застосування аналізу виробничих ситуацій; узагальнення та систематизація матеріалу - табличні алгоритми у презентації лекції.

4. Класифікація, характеристика і обстеження природних кормових угідь.

Викладач пропонує провести навчання четвертого пункту плану у вигляді практичного заняття, використовуючи аналіз виробничих ситуацій як домінуючий метод навчання: „Вам, як фахівцю «Гіпрозему» або спеціалізованих підрозділів навчальних та науково-дослідних установ, потрібно зробити геоботанічне і культуротехнічне обстеження природних сіножатей і пасовищ.дайте обгрунтовану відповідь.”



Підкреслюється, що до кормових угіддь відносять землі, рослинний покрив яких більш-менш постійно використовується у годівлі худоби. Кормові угіддя перебувають у різних природних умовах і дуже різняться навіть у межах одного господарства щодо рослинного покриву, грунтів, врожайності, якості корму, господарського стану й інших показників. Кормові угіддя можуть бути високотравними і низькотравними, розташованими на високих і низьких елементах рельєфу, на бідних і багатих речовинами грунтах, на ділянках із близьким до поверхні грунтів та глибоким заляганням грунтових вод. Поєднання природних і місцевих господарських чинників неповторні, тому абсолютно однакових ділянок кормових угідь не може бути.

Звертається увага, що можна виділити дві групи класифікацій природних кормових угідь. У основу класифікацій першої групи покладено рослинний покрив, що у певній мірі відбиває екологічні умови місцеперебування. У цю групу можуть бути включені так звані фітоценологічні класифікації. Друга ж група класифікацій заснована на висновках, що кормове угіддя не є лише природним, а й господарським об'єктом. Тому основі екологічні умови природних кормових угідь залежать від антропогенних факторів, і навіть реакція рослин на цей вплив. Часто класифікації другої групи базуються на класифікаціях першої группи.

Фітоценологічні класифікації мають переважно наукове значення, слабко пов'язані з практикою луківництва, мають чітко визначені фіксовані таксономічні одиниці. Класифікації другої групи слід розглядати як прикладні, обслуговуючі запити практики.

Для фітоценологічних класифікацій характерно два основні підходи: домінантний і флористичний. На доминантному підході, наприклад, заснована поширена класифікація А. П. Шенникова. Таксономічні одиниці домінантних фітоценологічних класифікацій: тип рослинності, клас формацій, підклас формацій, група формацій, формація, клас асоціацій, група асоціацій, асоціація, варіант ассоциації.

Флористичні варіанти фітоценологічних класифікацій грунтуються на методі Брауна-Бланке, який надає значення домінуванню виду, яке відображається в стабільності фитоценозів. Таксономічні одиниці таких класифікацій виділяються з певних групам видів, що дає уявлення про екологічні властивості місцезнаходження. До них належать союз, підсоюз, порядок, клас, асоціація, субасоціація, варіант, фація.

Зауважується, що прибічники господарських типологій вважають, що фітоценологічні класифікації, особливо домінантного напряму, недостатньо враховують топологічні, екологічні й господарські особливості кормових угідь як особливої господарської категорії земель, а враховують переважно рослинність. Господарські типології у разі основної класифікаційної одиниці зазвичай виділяють типи — групи кормових угідь, що характеризуються загальними екологічними, морфологічними і господарськими властивостями, однаково реагують на заходи щодо їх поліпшення та використання. Господарські типології можуть містити таксономічні одиниці фітоценологічних класифікацій, передбачаючи, наприклад, віднесення до господарському типу угідь з рослинністю однієї або кількох рослинних асоціацій.

Наголошується, що не виключається і віднесення угідь з і тієї ж асоціацією до найрізноманітніших типів. За принципами класифікації кормових угідь, розроблених У. Р. Вільямсом, А. М. Дмитрієвим, Л. Р. Раменским, І. А. Цаценкіним, була створена комплексна класифікація сінокосів та пасовищ на фітотопо-екологічній основі, враховує природні й господарські їх характеристики. Комплексна класифікація дозволяє провести обстеження кормових угідь біля будь-якого регіону з єдиною методикою і отримати порівнянні дані, провести оцінку земель, картографування кормових угідь, організувати роботи з їх вивчення, поліпшення і використання.

Окреслюються класифікаційні одиниці комплексної класифікації — клас, підклас, група типів, тип, модифікація. Може бути застосована рівні класів та підкласів. До рівня груп типів, типів і лише частково модифікацій вона деталізована окремо для рівнинної частини Росії, Далекого Сходу і Кавказу. Це відкрита класифікація, у ній можна збільшити кількість класифікаційних одиниць кожного рівня з урахуванням особливостей конкретної території, виділити менші, ніж модифікація, класифікаційні одиниці. Основна класифікаційна одиниця - тип, виділяє кормові угіддя з однорідними природними і господарськими властивостями, однаково реагує на заходи щодо використання та поліпшення.

Узагальнююється: всі перелічені класифікаційні одиниці виділяють не більше чотирьох груп природних зон й трьох груп гірських поясів. Кожна класифікаційна одиниця відповідним чином індексується, причому індекс одиниці нижчого рангу наводиться з індексами всіх одиниць вищих рангів.

До групи природних зон, що позначається буквою Т, включені тундрова і лісотундрова зони. Наступна група природних зон представлена лише лісової зоною (Л). У дві інші групи входить по дві зони: лісостепова і степова (З) і напівпустеля і пустеля (П). Гірські пояса поділяються на мілкосопочні і передгірні (М), гірські, чи средньогірські (Р), і високогірні (У). Класи кормових угідь позначають арабськими цифрами. Клас об'єднує кормові угіддя зі спільними зональними кліматичними, геоморфологічними, грунтовими умовами і рослинним покровом.

Підклас об'єднує сіножаті і пасовища, подібні за формальним становищем на рельєфі, ступеня зволоження, гранульометричним складом і рівнем засолення грунту, рослинним покривом. Кормові угіддя одного й того типу близькі по зволоженню і багатству грунтів елементами, і навіть засоленістю, по домінанті Бойченкового, субдомінантам і рослинами-індикаторами. Їх виділяють з урахуванням екологічних шкал щодо близькості екологічних формул.
Типи зазвичай об'єднують у групи типів за подібністю умов зволоження, гранульометричним складом і засоленістю грунтів.

Модифікація класифікаційної одиниці, що об'єднує одні типи кормових угідь, в покрові яких відбулися зміни під впливом выпаса.


За необхідності за матеріалами обстежень виділяють господарські групи кормових угідь по господарським значимим характеристикам. У господарську групу можуть входити кормові угіддя, які стосуються різних класифікаційних одиниць комплексної класифікації.

Зауважується, що геоботанічне обстеження сінокосів та пасовищ проводять із визначення їх типологічного складу й отримання інформації, яка потрібна на розробки заходів що до їх використання та поліпшення. Результат обстеження — оцінка природних властивостей, господарських і кормових переваг кормових угідь.

Геоботанічне і культуротехнічне обстеження ведуть в основному «Гіпроземи», і спеціалізовані підрозділи навчальних та науково-дослідних установ. Для обстеження кормових угідь організують загони із фахівців: геоботаніків, грунтознавців, землевпорядників, а за необхідності - і агрономів, зоотехніків, меліораторів та інших і допоміжного персоналу. Дані обстежень заносять у спеціальні форми – звітні, призначені для ведення записів в польових умовах.
Акцентується увага, що обстеження підлягають всі угіддя, які стосуються сільськогосподарських: природні сіножаті і пасовища, і навіть землі водного, державного, лісового фондів. Планово-картографічна основа задля обстеження кормових угідь - топографічні карти, матеріали аерофотозйомки, контурні плани землекористування з допустимим терміном давності їх створення чи коригування. За відсутності ґрунтових карт на кормові угіддя проводять грунтове обстеження.

Обстеження проводять із картографурванням масштабу 1:10 000-1:25 000 Для районів лісової, лісостеповій зон 1:25 000-1:50 000 - напівпустельної зони і гірських районів. На картах виділяють однорідні по рослинності, екологічним умовам і господарському стану ділянки - геоботанічні контури. За результатами обстежень складаються різні карти. На геоботанічних картах відбивають типи кормових угідь, картами кулътуротехнічічного стану - засоби використання й господарські характеристики угідь (закустареність, засміченість камінням і ін.), а тваринницьких районах, ще, - обводненість пасовищ, масиви сезонного використання, середню урожайность.

Підкреслюється, що геоботанічний опис рослинності і грунтів сінокосів та пасовищ проводять по станціях і точках. Майданчик, де, проводять опис, може мати різну форму, що площею близько 100 м2. Рослинність у ньому мусить бути однорідною. За наявності ґрунтових карт закладають і описують лише контрольні грунтові розрізи і прикопки. Опис грунту супроводжують описом рослинності. Загальну повноту травостою і кількість окремих видів рослин висловлюють у відсотках покриття поверхні грунту проекцією їх травостою. Крім проективного достатку бажано визначати ботанічний склад травостоїв, встановлюючи частку господарсько-ботанічних груп кормових рослин, врахованих у районі виконання, в урожаї.

Наголошується, що при геоботанічному описі угідь відзначають зазвичай форми мезорельєфа, мікрорельєф і нанорельєф. Кормові угіддя по земельнії експлікації ставляться по пасовищам, сіножатям, покладам, незручним землям. Опис культуротехнічного стану проводять на типових для контуру майданчиках, прокладаючи два взаємно перпендикулярних профілі. По лінії кожного профілю вимірюють протяжність (елементів культуртехнічного стану, за часткою їх протяжності у спільній довжині профілю встановлюють зайняту ними площу.


Відзначається, якщо елементи культуротехнічного стану (купини, кущі, каміння, пні та інше) займають трохи більше 5 % площі, природні кормові угіддя зазвичай вважаються чистими, а поліпшені кормові угіддя - які у стані менше 5%. Слабокупинними вважаються угіддя, де площа зайнята купинами не перевищує 20-25 %, сильнокупинними - більш 20-25 %. Про засміченість сінокосів та пасовищ каменями судять по займаній ними поверхні грунту чи з обсягу що є на 1 га каменів. Технології поліпшення і використання кормових угідь великою мірою залежать від закустареності, залісеності, пнистості, наявності у грунті похованої деревини. Ці елементи культуротехнічного стану також реєструються у процесі обстеження сінокосів та пасовищ.

Підкреслюється, що врожайність обстежених кормових угідь визначають зазвичай укосним методом, скошуючи траву на чотирьох майданчиках по 2,5 м . Висота скошування на сіножатях 7-8 см, на низкотравних пасовищах – 2-3 см, на високотравних пасовищах – 4-6 см, у тих ділянках з високостебельними грубими травами – 10-12 см. Після зважування скошеної трави відбирають зразки для визначення ботанічного та хімічного складу кормів, і навіть змісту повітряно - сухої речовини у ньому. По певному коефіцієнту усушки трави перераховують врожайність на сіно. Загальна врожайність пасовищ складається з врожайності трав і чагарників. На пасовищах сезонного використання запаси поїдаємих кормів призначають у відповідні сезони. Підсумовуючи сезонні запаси кормів, підраховують загальний поїдаємий запас корма.

Робиться висновок, що різко скоротити терміни обстеження, знизити вартість виконуваних робіт дозволяє використання матеріалів аерокосмічної зйомки. Фахівці дешифрують аерофотозйомки з допомогою різного устаткування й допоміжних матеріалів. Використовують чорно-білі і кольорові знімки. Використання аерокосмічної зйомки дає можливість проводити моніторинг пасовищ, особливо оленячих. Моніторинг - це система спостережень, що дозволяє своєчасно встановити перевищення допустимих пасовищних навантажень, отримати оперативну інформацію динаміки продуктивності пасовищ, виявити порушені деградацією ділянки і території невикористаних пастбищ.

Викладач проводить заключний інструктаж: здача роботи (за тестами ) та робочого місця.

Методичні особливості навчання четвертого пункту плану: інструктажі; завдання у вигляді виробничих ситуацій; індивідуалізований характер завдань – доцільність алгоритмів відповідей; рейтингова оцінка.

Запитання для самоконтролю.

Ключові поняття: лекція, проблемне навчання, мультимедійні засоби навчання, розігрування ролей, науково-дослідна робота.

Тест – задача: .Методист педагогічного кабінету коледжу звернулись із проханням до Вас, як викладача дисципліни „Кормовиробництво”: виступити із повідомленням на методичній раді щодо оптимальності методів навчання на лекціях. Обгрунтуйте тези Вашого виступу.”

2.2. Методика навчання теми „Організація та раціональне використання пасовищ”

План. Методика навчання питань:

1. Створення культурних пасовищ.

1.1. Умови створення культурних пасовищ.

1.2. Створення і використання культурних пасовищ на орних землях Центрального Лісостепу.

1.3. Наукові основи створення багаторічних сіяних сіножатей та пасовищ у системі агроландшафту.

2. Дегратогенні зміни культурних пасовищ в умовах Лісостепу України.

2.1. Характеристика дегратогенних змін культурних пасовищ.



2.2. Прогноз змін рослинного покриву кормових угідь.

2. 3. Оптимізація природних екосистем і агроландшафтів.

3. Охорона культурних сіножатей і пасовищ.

Ключові поняття: лекція, проблемно-розвиваюче навчання, мультимедійні засоби навчання, розігрування ролей, науково-дослідна робота.

Домінуючі принципи навчання: виховуючого навчання, активність і свідомість, зв’язок теорії з практикою.



Домінуючі методи навчання: лекція з елементами проблемності, евристична бесіда, розігрування ролей.

Викладач проводить актуалізацію теми, називає мету та ключові слова (культурні пасовища, природне зволоження, сидеральні добрива, злакові і бобово-злакові травостої, лядвенець рогатий, козлятник східний) лекції, використовуючи мультимедійні засоби навчання. Ативізуючи діяльність студентів, викладач використовує виробничі ситуації, тим самим розвиває у студентів творчий підхід до лекції: „Ви - фахівці з кормовиробництва. Вам потрібно вирішити як витоптування впливає на травостій та ґрунт та дати поради керівнику господарства щодо покращення культурних пасовищ. ”



1. Створення культурних пасовищ. Викладач пропонує навчання першого питання плану провести у формі рольової гри: „Засідання наукового гуртка магістрантів зі спеціальності „Агрономія”, спеціалізація „Кормовиробництво”. Викладач виконує роль керівника гуртка та озвучує студентам запитання проблемного характеру, які розглядатимуться на засіданні гуртка („1. Чому агрономи, знаючи про три способи створення культурних пасовищ, не в повному обсязі виконують умови їх створення? 2. Чому створенню і використанню культурних пасовищ на орних землях Центрального Лісостепу фахівцями надається великого значення, хоча природні кормові угіддя займають близько 40 відсотків кормового клину? 3. Чому фахівці з кормовиробницва особливу увагу надають науковим основам багаторічних сіяних сіножатей та пасовищ, хоча на сучасному етапі розвитку лучного кормовиробництва одним із важливих завдань є забезпечення тваринництва високоякісними і дешевими кормами, а отже використанню однорічних трав?”), а також задає додаткові запитання проблемного характеру під час викладу матеріалу. Викладач наголошує, що під час рольової гри аналізуватимуться наукові проблеми, з яких захищені кандидатські дисертації, тобто результати яких достовірні.

1.1. Умови створення культурних пасовищ. Акцентується увага, що високі надої корів і нагули молодняку завжди, були пов'язані з літнім пастбищным змістом худоби. Пасовищний корм становить значну частину раціону тварин. Влітку з пасовищним кормом худоба отримує більш 60 % кормових одиниць і 70 % протеїну. У траві міститься набагато більше поживних речовин, ніж у сіні. Підбурювання - це важливий чинник формування пасовищних травостоїв. Проте до цього часу існують різні думки про вплив витоптування на травостій та ґрунт. Під впливом пасіння відбувається зміна щільності грунту, її водно-повітряних властивостей, температурного режиму, мікрорельєфу, динаміки рослинного покриву, кількості мікро- і макронаселения грунту. Випас худоби прискорює розпад відмерших органічних речовин. Залишені тваринами, що пасуться екскременти, збільшують запас поживних речовин, у грунті. Пружність дернини і його зв'язність залежить від ущільнення грунту, і навпаки.

Наголошується, що найбільшою зв'язністю грунт характеризується в сухому стані. Принаймні зволоження зменшує зв'язність грунту, починаючи з певної вологості грунт стає пластичний. При випасі худоби такий грунт ущільнюється: зменшуються загальна шпаруватість і водопроникність, спостерігається руйнація структури грудок грунту. Звісно, надмірне навантаження тварин на пасовище небезпечне й у травостою і як наслідок - для грунту. При застосуванні на пасовищах у підвищених дозах азотних добрив дію ущільнюючого чинника випасу худоби вдається нейтралізовати.

Підкреслюється, що після підгодівлі трав вміст вуглеводів відновлюється до початкового рівня в різних частинах рослин, у різні терміни (за 17—30 днів). Нагромадження запасних речовин збільшується при підгодівлі травостоїв добривами і зрошенні.

Наголошується, що на біологічні процеси у грунті впливає тип травостою, несформованого на культурних пасовищах, який відрізняється від травостою сінокосного типу. Активність біологічних процесів у грунті пасовищ не поступається активності цих процесів на добре угноєному полі.

Відзначається, що скошування інакше впливає на травостій, ніж підбурювання. Косарка зрізує всі рослини поспіль на одній і тій же висоті, а тварини поїдають трави вибірково і різної висоти. Скошування відбувається у визначені та, зазвичай, стислі терміни (зазвичай раз на рік, при багатоукосному використанні 2-3 рази), а випас худоби триває тривалий час. Сінокосіння подібно зі стравлюванням лише у тому, що у обох випадках внаслідок відчуження рослинної маси грунт збіднюєтьсяпоживними речовинами.

Відзначається, що культурні пасовища — це кормові угіддя з порціонно-загонним використанням травостоїв і застосуванням науково обгрунтованої системи догляду по них, які забезпечують оптимальні поживний водний режим, що дає змогу отримувати великі врожаї, високу якість кормів, низьку собівартість продукції при рівномірному вступі кормової маси протягом пасовищного сезона.

Підкреслюється, що багаторічні лукопасовищні трави на відміну однорічних кормових культур у змозі вегетувати з ранньої весни до осені, що зумовлює високу врожайність. Не вимагають для свого розвитку великої кількості тепла. Але потрібно забезпечувати пасовищний травостій достатню кількість вологи і мінеральних речовин.

Зауважується, що пасовищне використання зеленої маси відбувається на той період, коли висота травостою становить 20-35 см. У цій фазі вегетації рослини мають. в основному, листя, містять багато білка та мало клітковини. Це величезна перевага культурних пасовищ, якщо пам'ятати, що дефіцит білка в кормах є ще однією з найсерйозніших негараздів у тваринництві.

Відзначається, що при організації культурних пасовищ насамперед потрібно розрахувати потреба худоби кормах на період. За підсумками розрахунку формулюють технічне завдання для будівництва культурних пасовищ. Після цього фахівці господарства роблять проект створення пасовищ, у якому визначають вартість будівництва, потреби у матеріалах, обсяг робіт, їх послідовність. У проекті вказують також технологію використання майбутніх пасовищ й порядок догляду за ними.

Акцентується увага, що існує три способи створення культурних пасовищ: поліпшення природних травостоїв, поліпшення старих посівів багаторічних трав і новий посів трав.

Відзначається, що створення високопродуктивних пасовищних ценозів шляхом поліпшення природних травостоїв проводять без знищення існуючої дернини. Це у тому випадку, коли у складі травостоїв збереглося щонайменше 25-30 % цінних у кормовому відношенні злакових і бобових рослин (тимофіївка лугова, конюшина повзуча, овсянниця лугова, мятлик луговий, конюшина лугова тощо).

Зауважується, що заради покращання природних травостоїв передусім проводять культуртехнічні роботи (видаляють чагарники, кротячі, осокові та інші купини, каміння, сміття, осушують низинні луки). При поверхневому поліпшенні вносять мінеральні добрива, а кислі грунти - вапнують. Поліпшення старих посівів багаторічних трав - найпростіший засіб створення культурних пасовищ.

Підкреслюється, що широке поширення, під час створення культурних пасовищ, одержало прискорене залуження. Важливого значення набувають: початкова обробка дернини, новий посів багаторічних трав і внесення добрив. Прискореним залуженням можна створити пасовища у тих ділянках, де попередній посів однорічних культур може викликати розвиток ерозії (наприклад, на склонових землях). Цей прийом дає можливість швидко покращувати звироднілі луки, створювати культурні пасовища і у роки освоєння отримувати врожай сіяних трав в 4-5 рази більше, ніж непокращених натуральних пасовищ.

Відмічається, що при закладанні культурних пасовищ на торф'яних болотах необхідно інтенсивне осушення, інакше поверхня пасовища дуже вибивається копитами тварин.

Наголошується, що травостій короткострокових пасовищ використовується протягом 5 - 6 років із обов'язковим застосуванням загінної системи пасіння. Щороку 1/4 чи 1/5 частина площі перезалужають. Довголітні пасовища 7 і більше років. На культурних пасовищах допускається проводити більше 5 - 6 стравлюваній.

Відмічається, що підбурювання з невеликими проміжками для відростання, особливо безперервне пасовище, виснажує рослинність, врожайність пасовищ знижується, цінних в кормовому відношенні трав стає меньше.
Відзначається, що тому пасовищні дільниці можна використовувати своєчасно, траву скошують на сіно. Після скошування пасовищ рослини відновлюють свою надземну масу, ця властивість називається отавністю. Вона має велике значення з організацією правильного використання пасовищних угідь. Отавністю обумовлюється рівномірність виходу зеленої маси на пасовищах протягом літа.

Зауважується, щоб недопустити погіршення кормової цінності й зниження урожаїв природних і сіяних пасовищ, необхідно застосовувати певну систему використання пасовищ, тобто вводити пасовищну сівозміну.


Пасовищною сівозміною називається така система використання пасовищ коли у певному порядку (протягом сезону: за рік чи кілька років) змінюються строки й засоби використання пасовищ.

Робляться висновки, що перше підбурювання супутньої однорічної культури слід здійснювати у фазі виходу в трубку зернових (бутонізації бобових) на 40-ї день посіву або на 20-ї день повних сходів. Висота рослин після першого скошування залишається не більше 8 см від рівня грунту, індекс їх листовий поверхні дорівнює 0,4. Під час такої технології першого скошування на рік посіву у супутніх культур і багаторічних трав зберігається асиміляційний апарат, що забезпечує відростання давніх і формування нових побігів.

1.2. Створення і використання культурних пасовищ на орних землях Центрального Лісостепу. Висвітлено результати трирічних досліджень, проведених в центральному Лісостепу по вивченню впливу сидеральних добрив і способів використання сіяних злакових і бобово-злакових травостоїв з лядвенцем рогатим і козлятником східним на густоту, ботанічний склад, продуктивність і якість корму культурних пасовищ.

Звертається увага, що реформування сільського господарства в Україні та зміни власності на землю негативно вплинули на стан кормової бази, особливо на лучне кормовиробництво. Займаючи близько 40 кормового клину, природні кормові угіддя дають менше 10% загального виробництва кормів.

Наголошується, що в зв'язку із зменшенням витрат коштів на їх поліпшення, важливого значення в луківництві набувають енергозберігаючі технології створення культурних пасовищ і сіножатей. Головним фактором зниження енерговитрат на виробництво кормів у луківництві є створення на сіножатях і пасовищах високопродуктивних агрофітоценозів з вмістом у них 50-60% бобових трав, які дають змогу економити за рахунок симбіотичної азотфіксації до 150 і більше кілограмів на гектар мінерального азоту, одержувати дешевий, екологічно чистий корм, збалансований за протеїном. У підвищенні ефективності виробництва кормів на луках без зрошення важливу роль повинні відіграти такі фактори біологізації землеробства, як сидеральні добрива, застосування біопрепаратів, формування різнотипних травостоїв, а також розробка режимів використання новоствореного травостою, встановлення їх впливу на продуктивність пасовища та якість корму.

Акцентується увага на матеріали і методику досліджень. Дослідження проводили протягом 1997-2000 рр. на базі дослідного господарства "Бохоницьке" Інституту кормів УААН в польовому стаціонарному досліді, закладеному лабораторією сіножатей і пасовищ. Ґрунт дослідних ділянок - сірий лісовий середньосуглинковий на лесі з середнім вмістом поживних речовин в орному шарі.

Підкреслюється, що за час досліджень найбільш вологим і прохолодним був 1997 рік, коли створювали травостій для досліду і випало 675 мм опадів, при нормі 638 мм, а найбільш несприятливим - спекотним і сухим - 1999-й, другий рік використання травостою, коли середньомісячна температура за вегета- ційний період становила 15,1°С, при нормі 13,8°С, а опадів випало всього 285 мм при нормі 439 мм, що негативно вплинуло на ріст трав і рівень їх урожайності. Вирішення намічених завдань у відповідності з програмою досліджень проводили в трифакторному досліді, де на фоні чистого пару, гірчи- ці білої на сидерат, люпину білого на сидерат і люпину білого на зелений корм закладено три види травостоїв, на яких вивчали способи їх викорис- тання. Сидеральні культури висівали у 1996 році рядковим способом у піс- ляукісному посіві.

Відзначається, що сівбу трав проводили одночасно на всіх варіантах у другій декаді квітня 1997 року безпокривно, рядковою сівалкою СН-16, після ретельної передпосівної підготовки ґрунту. До складу злакової травосумішки включили стоколос безостий Полтавський 30, кострицю очеретяну Балтика, грястицю збірну Київська рання, пажитницю багаторічну Святошинська. Бобово-злакові травостої складались із тих же злаків із додаванням лядвенцю рогатого Лотос, або козлятнику східного Галле.

Відмічається, що способи використання травостоїв вивчали з 1998 року за такою схемою: 1) початок випасання травостоїв дійними коровами з весни; 2) після першого укосу; 3) після однорічного сінокісного використання; 4) чергу- вання по роках сінокісного використання з пасовищним; 5) двохукісний режим використання трав за сезон. Фосфорно-калійні мінеральні добрива, з розрахунку Р45 К60 , вносили в формі суперфосфату і калімагнезії на всі ділянки досліду в перший рік використання травостою, а азотні, у формі аміачної селітри, вносили що- річно лише на злаковий травостій нормою N240 з рівномірним розподілом їх за циклами використання. Досліди закладені в триразовій повторності, розмір посівної ділянки 60 м2 (10х6), в тому числі облікової - 20 м2 .

Робляться висновки, що всього варіантів у досліді 60, ділянок 180, площа під дослідом 1,5 га. Визначення врожайності зеленої маси, густоти, ботанічного складу травостоїв і хімічний аналіз рослинних зразків проводили згідно загально- прийнятих методик. Концентрацію обмінної енергії в сухій речовині трав і їх поживність у кормових одиницях вираховували згідно Є.А.Пєтухової (1981) за вмістом протеїну, жиру, клітковини і БЕР з урахуванням кое- фіцієнтів їх перетравності.

Звертається увага на математичну обробку врожайних даних: проводили методами дисперсійного, кореляційного та регресійного аналізів з використанням сучасного пакету програм на ПЕОМ. Розрахунок економічної ефективності створення та використання пасовищ і біоенергетичну оцінку цих технологічних прийомів проведено згідно методики.

Пропонуються результати досліджень. Дослідження довели, що застосування сиде- ральних добрив при залуженні кормових угідь різнотипними травосумішками сприяє формуванню на початку їх використання більш щільної дернини злакового і лядвенцево-злакового травостоїв за рахунок кращого пагоноутворення злакових трав, густота яких, в середньому по варіантах, становила, відповідно, 2450-2485 і 2373-2403 пагонів/м2 проти 2388 і 2109 пагонів/м2 на фоні чистого пару.

Відзначається, що це в свою чергу призвело до пригнічення у відповідних травостоях лядвенцю рогатого та козлятнику східного, густота яких в цей період становила, відповідно, 330-483 і 193-241 шт./м2 . Тоді, як на фоні чистого пару вона складала 502 і 370 пагонів/м2 , відповід- но. В подальшому формування густоти укісно-пасовищних травостоїв залежало від способів їх використання і, особливо, від погодних умов. Найбільш негативно на неї вплинуло постійне чотири-п'яти разове випасання ВРХ за сезон протягом трьох років. Режим із початком пасовищного використання травостоїв після проведення першого укосу на сіно та після однорічного сінокісного використання дещо зменшував негативний вплив випасання на їх щільність.

Зауважується, що при формуванні рослинності злакового агрофітоценозу основна роль належала початковому складу травосумішки і мінеральним азотним добривам. Домінантом серед сіяних злакових трав виступала грястиця збір- на, частка якої в урожаї становила 34,2-48,9%, а найменшу конкурентну здатність мала пажитниця багаторічна - 4,2-11,4%. На зміну видового складу сіяних бобово-злакових травостоїв значний вплив мали попередни- ки і способи використання.

Підкреслюється, що сидеральні добрива, особливо люпинові, порівняно з чистим паром, збільшували процентний вміст злакових трав у лядвенцево-злаковій сумішці, в середньому за три роки користування, на 6%, а в їх травостої з козлятником східним - на 7%. Постійне сінокісне використання бобово-злакових травостоїв та його чергування по роках з випасанням худоби сприяло збереженню в них 31,8-44,3% лядвенцю рога- того та 24,8-36,5% козлятнику східного, що, відповідно, на 13,9-18,1% і 5,8-9,0% більше, ніж при постійному пасовищному використанні.

Акцентується увага, що при створенні культурних пасовищ в нестійких умовах природного зволоження продуктивна дія сидеральних добрив продовжується три роки. На злаковому травостої при азотному удобренні вона була майже рівно- значною чистому пару - 59,9-74,6 проти 63,7-78,7 ц/га сухої маси. Бобово- злакові травосумішки з лядвенцем рогатим або козлятником східним, створені по сидерату люпину білого, відзначалися найвищою урожайніс- тю сухої маси - 52,4-72,7 і 42,4-74,2 ц/га, відповідно, а приорювання його пожнивних решток після збирання зеленої маси на корм за дією на їх урожайність була близька до чистого пару.

Зауважується, що вченими побудовано регресійні моделі, які відображають рівень урожай- ності різнотипних травостоїв залежно від погодних умов за роки досліджень, де Х1 - кількість опадів, мм; Х2 - сума ефективних температур, °С. Для злакового травостою вона має вигляд: У1 = 11,2865 + 0,1070Х1 - 0,0065Х2 Для бобово-злакового травостою з лядвенцем рогатим вона виглядає так: У2 = 12,8105 + 0,1453Х1 - 0,0109Х2 Для козлятниково-злакового травостою рівняння має такий вигляд: У3 = 10,6697 + 0,0627Х1 - 0,0050Х2 Зв'язок між урожайністю травостоїв, кількістю опадів та сумою ефективних температур досить тісний, оскільки коефіцієнти множинної кореляції варіюють у межах 0,6807-0,7729.

Зазначається, що вміст поживних речовин у сухій масі пасовищного корму та сіна за- лежав в основному від складу травостою. Найвищий вміст сирого протеїну в пасовищному кормі - 21,75-23,0% забезпечила злакова травосумішка, під яку щорічно перед кожним циклом випасання вносили по 60 кг/га поживних речовин азотних добрив. Найменше його містилось в кормі козлятниково-злакового травостою - від 15,7 до 16,7%. При включенні бобових компонентів до складу злаків, вміст сирого протеїну зростав у сіні лядвенцево-злакової сумішки від 9,8-11,2% до 11,6-13,9% і до 11,2-12,9% у травостої з козлятником східним. Підкреслюється, що поживність корму досліджуваних травостоїв не зменшувалась про- тягом трьох років їх використання. Злакова травосумішка забезпечила найвищий вміст кормових одиниць і обмінної енергії в 1 кг сухої маси - 0,95-0,97 і 9,97-10,2 МДж при пасовищному використанні, а кращою по- живністю сіна відзначався козлятниково-злаковий травостій, з вмістом в 1 кг 0,63-0,69 кормових одиниць і 8,49-8,66 МДж обмінної енергії.

Наголошується, що пасовищний корм злакової травосумішки в 1,6-1,9 разів перевищував сіно за вмістом перетравного протеїну в 1 корм. од. Ці показники на ляд- венцево-злаковому травостої були близькі між собою - 131,1-140,7 г, а кормова одиниця козлятниково-злакового сіна на 23,3-24,4 г краще забез- печувалась перетравним протеїном порівняно із сухою масою пасовищного корму.

Зауважується, що середні дані за 1998-2000 рр. за продуктивністю різнотипних травостоїв свідчать про те, що в правобережному Лісостепу за умов природного зволоження і застосування азотних добрив на культурних пасовищах із злаковим травостоєм при пасовищному використанні можна одержувати вихід 60-65 ц/га кормових одиниць і понад 14 ц сирого протеїну, а при укісному їх використанні в таких же умовах, незважаючи на значно вищу врожайність сухої маси - лише 45-50 ц/га кормових одиниць і 7-8 ц сирого протеїну. Серед укісно-пасовищних режимів використання злако- вої сумішки найвищу продуктивність мав варіант з початком випасання ВРХ після першого укосу.

Відмічається, що початок випасання бобово-злакового травостою з лядвенцем рогатим з весни другого року після залуження сприяв най- більшому виходу з 1 га, як кормових одиниць, так і сирого протеїну - відповідно, 51,6-55,0 ц і 10,3-11,4 ц, і найменшому після однорічного укісного використання залуженого травостою - 35,7-40,8 ц і 6,8-8,2 ц. Дворазове постійне сінокісне використання козлятнику східного в сумішці із злаками, на відміну від інших травостоїв виявилось найпродуктивнішим, тоді, як проведення чотирьох циклів випасання за сезон протягом трьох років призвело до зниження виходу з 1 га кормових одиниць і сирого протеїну, відповідно, до рівня 38,0-41,3 і 6,5-7,4 ц.



Викладач робить висновки. Для створення культурних пасовищ без зрошення в госпо- дарствах різних форм власності центрального Лісостепу України доцільно висівати злакові і бобово-злакові сумішки із стоколосу безостого, грястиці збірної, костриці очеретяної, пажитниці багаторічної, з включенням до їх складу лядвенцю рогатого або козлятнику східного, які забезпечують одержання 47-65 ц/га кормових одиниць і 7-14 ц/га сирого протеїну. Для зменшення енерговитрат, залуження таких пасовищ слід проводити після посіву люпину білого на зелений корм або гірчиці білої на сидерат. Для підвищення продуктивності культурних пасовищ, випасання корів на злакових і лядвенцево-злакових травостоях потрібно розпочинати весною на другий рік після залуження або після проведення укосу на сіно, а на коз лятниково-злаковому - чергувати випасанні.  -

Каталог: pluginfile.php
pluginfile.php -> Архітектура комп’ютер
pluginfile.php -> Класифікація інноваційної інфраструктури та інфраструктури венчурного підприємництва
pluginfile.php -> Дипломна робота молодшого спеціаліста
pluginfile.php -> Історія розвитку екології. Значення вчення академіка В.І. Вернадського про біосферу
pluginfile.php -> Кваліфікаційна робота
pluginfile.php -> Інтелектуальна власність
pluginfile.php -> Державний вищий навчальний заклад «запорізький національний університет» міністерства освіти І науки україни кафедра соціології


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   49


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка